РОЗДІЛ 5 УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

РОЗДІЛ 5 УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА 21.07.2015 08:23

РОЗДІЛ 5 УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

ТЕМА 1 ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ФОРМУВАННЯМ ТА РОЗВИТКОМ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

План викладу і засвоєння матеріалу
Основні функції управління підприємством
Сутність і формування потенціалу підприємства
Методичні та організаційно-економічні засади формування потенціалу підприємства

Основні функції управління підприємством
Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і певні спільні характеристики (загальні риси), з-поміж яких насамперед треба назвати функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрямки або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.
Виокремлюють кілька функцій управління. Для з’ясування природи й сутності кожної з них необхідно розглянути механізм функціонування найпростішої моделі штучної системи.
Структура цієї моделі містить два елементи: елементи U-керуючий, елементи Е-виконавчий.
Керуючий елемент сприймається:
через вхідний канал імпульс від зовнішнього середовища;
через канал зворотного зв’язку імпульси, що стосуються його власного стану та стану структури системи.
На основі сприйнятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати. Спочатку він визначає конкретне (кількісне) значення вихідного параметра, тобто формулює мету діяльності системи. Потім він виробляє імпульс і надсилає його виконавчому елементу (ефектора). Цей імпульс має характер команди. Ефектор також сприймає імпульси із зовнішнього середовища. Це так звані перешкоди, які заважають досягненню мети управління.
Під впливом команди керуючого елемента та зовнішніх перешкод ефектор починає своє функціонування. Результат його діяльності – вихідний імпульс. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середовище, ефектор інформує керуючий елемент про виконання одержаної команд через канал зворотного зв’язку. Узгоджуючи прийняту від ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи, керуючий елемент знову починає функціонувати.
Якщо результатами діяльності ефектора збігаються з метою, то ефектор одержує команду надіслати головний імпульс у зовнішнє середовище. У разі незбігу керуючий елемент виробляє нові команди, якими спрямовує дії ефектора. Отже, у структурі системи керуючий елемент виконує цілком конкретні функції.
По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої мети можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один із них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку алгоритму трансформаційного процесу, а опрацювання способу досягнення мети передбачає визначення впорядкованих операцій, тобто того, що повинні робити члени трудового колективу задля досягнення мети. Відтак керуючий елемент виконує функцію планування – процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального характеру.
По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи.
Отже, реалізації трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме має виконувати ту чи іншу конкретну операцію, і які виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління. Організація – це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальні між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.
По-третє – ефектор у системі посідає підпорядковане становище. У перебігу трансформаційного процесу він може відмовитися виконувати свої обов’язки, визначені планом. Тому для досягнення своєї мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її.
Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчували б, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація – це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.
По-четверте, для того щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий елемент повинен установлювати параметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом. За необхідності – коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій.
Ці чотири основні функції тісно пов’язані між собою в єдиному процесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація, так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно впливають на результати діяльності фірми в цілому.
З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підприємством відображає сукупність взаємопов’язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей підприємства.
До основних функцій управління належать: планування, організація, мотивація та контроль.
Процес планування визначає виробничі завдання, норми і нормативи витрачання ресурсів на одиницю продукції, кошториси витрат на виробництво в розрізі виробничих підрозділів підприємства, фінансові результати господарської діяльності.
План або прогноз для підприємства відіграє значну роль, показує ту мету, до якої прагне підприємство. За відсутності детально розробленого плану апарат управління не може оцінити досягнутий фактичний рівень використання ресурсів, випуску та реалізації продукції, отримання фінансового результату.
Служба планування, укомплектована кваліфікованими спеціалістами, має бути на кожному підприємстві та повинна займатися стратегією його розвитку. Стратегія, закладена в конкретні плани, програми, розроблені з урахуванням можливих змін у господарській діяльності, – основа успішного управління, відтак і виживання підприємства.
Організація є процесом, який спрямований на найбільш оптимальне поєднання ресурсів – матеріальних, енергетичних, трудових, фінансових, інформаційних у виробничому процесі.
Ефект організації проявляється у вдалому поєднанні всіх видів ресурсів та їх раціональному використанні. Тому значна частина робочого часу апарату управління використовується для організації виробничого процесу.
Мотивація як елемент управління спрямовується на прийняття рішень та підкріплення їх наказами, інструкціями, вказівками з приводу використання живої праці та матеріальних ресурсів, передбачає підпорядкування та субординацію між членами колективу. Для цього працівники наділяються розпорядчими та виконавчими функціями.
Мотивація передбачає розробку положень про винагороду за досягнення в праці. Преміальна система оплати праці повинна бути спрямована на сприяння росту продуктивності праці, зниження витрат на виробництво, підвищення якості продукції.
Через мотивацію апарат управління узгоджує дії всіх працівників підприємства з метою досягнення тактичних та стратегічних завдань та загальної мети підприємства.
Контроль у загальному розумінні виступає як інструмент, який забезпечує всі ланки апарату управління інформацією про стан об’єкта управління.
Контрольна діяльність полягає в розробці норм функціонування системи і узгодження з плановими завданнями, створенні системи інформації, виявленні відхилень від норм функціонування, порівнянні фактичних показників з їх плановими значеннями, здійсненні необхідного впливу на людей, які мають відношення до контрольної ситуації, прийняття рішень.
Для забезпечення контрольної діяльності необхідна інформація про стан об’єкта управління, ресурси підприємства та їх раціональне використання, процеси, що відбуваються на підприємстві (постачання, виробництво, збут), формування собівартості продукції тощо.

Сутність і формування потенціалу підприємства
У вітчизняній економічній літературі, потенціал, у широкому розумінні, можна трактувати як можливості, наявні сили, запаси, засоби, які можуть бути використані, або рівень потужності у будь-якому відношенні, сукупність засобів, необхідних для чого-небудь. Короткий словник іноземних слів також під цим терміном розуміє “ступінь потужності (приховані можливості) у якому-небудь відношенні...”.
Таким чином, терміни “потенціал”, “потенціальний” означають наявність у кого-небудь (будь-то окремо взята людина, первинний робочий колектив, суспільство в цілому) прихованих можливостей, що ще не проявилися, або хисту до діяльності у відповідних сферах.
До сьогодні, процесам формування потенціалу підприємства не приділялося належної уваги. Кризовий стан національної економіки та окремих підприємств, що супроводжується недовикористанням виробничих потужностей, накопиченням понаднормативних запасів матеріалів і готової продукції, скороченням чисельності працівників, зниженням їх кваліфікаційного рівня та продуктивності праці й іншими негативними явищами, закономірно призводить до втрати потенціалу.
Хаотичність процесів розвитку і неконтрольованість кризових тенденцій на макрорівні спричинили руйнацію структури потенціалу, що проявилося у порушенні пропорцій між основними елементами соціально-економічних систем сучасних підприємств.
У свою чергу, багаторівнева деформація пропорцій та зв’язків між складовими виробничих, соціальних, комерційних та інших підсистем підприємств зумовлює мультиплікативність дезорганізації та ініціює наступний виток кризових загальносистемних змін.
Формування потенціалу підприємства – це процес ідентифікації та створення спектра підприємницьких можливостей, його структуризації та побудови певних організаційних форм, задля стабільного розвитку та ефективного відтворення. Розглянемо більш детально, що являє собою процес формування потенціалу підприємства.
При його формуванні слід ураховувати, що він являє собою складну економічну систему, яка має певні властивості.
Викладені на рис. 1.1 властивості економічних систем дозволяють виокремити загальні постулати, які слід ураховувати при формуванні потенціалу підприємства:
потенціал підприємства – це складна система пересічних характеристик його елементів, причому останні можуть тією чи іншою мірою заміщати один одного, тобто вони альтернативні;
потенціал підприємства не можливо сформувати на базі механічного додавання складових елементів, оскільки це – динамічне угруповання;
при формуванні потенціалу підприємства діє закон синергії його елементів;
потенціал підприємства у вищих формах свого прояву може самостійно трансформуватися з появою нових складових елементів;
елементи потенціалу підприємства повинні функціонувати одночасно і в сукупності, так як закономірності розвитку можливостей підприємства не можуть бути розкриті окремо, а тільки у поєднанні їх, що потребує досягнення збалансованого оптимального співвідношення між елементами;
усі елементи потенціалу об'єктивно пов'язані з функціонуванням і розвитком підприємства, тобто з одного боку  підлягають фізичному та моральному старінню, а з іншого  вони чутливі до досягнень науково-технічного прогресу;
складові елементи потенціалу підприємства повинні бути адекватними характеристикам продукції та послуг, що виробляються на підприємстві.
Кожен із зображених на схемі елементів підпорядковується досягненню цілей потенціалу підприємства. А саме, якщо існують засоби виробництва, кадри, приміщення з певними характеристиками та інші ресурси, то потенціал підприємства як економічна система здатний задовольнити постійно мінливі потреби потенційних споживачів.
Із закону цілісності системи витікає, що в результаті взаємодії всіх ресурсів, що створюють систему, з'являються нові якості, яких не має кожний окремий вид ресурсу.
Але слід пам'ятати, про один з найбільш вагомих загальних законів організації – закон синергії, який стверджує, що для будь-якої системи (підприємства, організації, фірми) існує такий набір елементів, при якому її потенціал завжди буде або, значно більше простої суми потенціалів елементів, що до неї входять, або суттєво меншим.
Синергія може мати подвійну користь: пряму і опосередковану.
Пряма користь – збільшення чистих грошових потоків від найбільш повного використання потенціалу підприємства. Вона має місце при операційній, управлінській та фінансовій синергії.
Операційна синергія – економія на операційних видатках за рахунок взаємодії маркетингового, фінансового та логістичного потенціалів.
Управлінська синергія – економія за рахунок оптимального формування потенціалу організаційної системи управління.
Фінансова синергія – економія за рахунок змін підходів щодо формування фінансового потенціалу підприємства.
Опосередкована користь – збільшення вартості потенціалу підприємства або зміна мультиплікатора ціна/прибуток.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1. Властивості економічної системи

Зважаючи на ефект синергії, процес оптимізації структури потенціалу підприємства слід проводити за наступними етапами:
Етап 1 – формування системи цілей підприємства (стратегічні, тактичні, поточні; для всього підприємства, його підрозділів, а також окремих видів діяльності);
Етап 2 – визначення необхідного для кожної мети набору стратегічних ресурсів. Цей етап обов'язково треба узгоджувати з першим;
Етап 3 – оскільки для задоволення однієї і тієї ж потреби може існувати декілька варіантів наборів ресурсів, то доцільно провести оцінку альтернативних їх комбінацій, і після цього зробити остаточний висновок;
Етап 4 – виходячи з того, що підприємство не однаковою мірою володіє всіма видами ресурсів, треба провести раціональний розподіл обмежених ресурсів, визначити куди вигідніше їх направити, щоб забезпечити високий рівень конкурентоспроможності потенціалу підприємства;
Етап 5 – після проведення попередніх 4-х етапів, необхідно оцінити отриманий результат.

Методичні та організаційно-економічні засади формування потенціалу підприємства
Вивчення робіт вітчизняних і зарубіжних науковців щодо проблем формування потенціалу підприємств дає змогу констатувати гостру нестачу досліджень системного характеру. Більшість дослідників, як правило, концентрують увагу на одному аспекті складного поліморфного явища: виробничому, маркетинговому, трудовому потенціалі. У найбільш загальному вигляді, елементами потенціалу можна вважати всі економічні ресурси, які залучені чи реально можуть бути залучені до господарського обороту, у єдності з можливостями їх цільового використання. Досить часто в зарубіжній літературі зустрічаються спроби авторів виокремити з єдиної системи один найважливіший елемент. Як основу такого вибору найчастіше використовують систему цільових орієнтирів побудовану за ієрархічним принципом. Іншими словами, така точка зору реалізує цільовий підхід до оцінки ефективності функціонування підприємств.
Головна складність аналізу процесів формування потенціалу підприємств полягає в необхідності дослідження усіх компонентів у взаємозв’язку та динаміці. Отже, закономірності формування та розвитку потенціалу не можуть бути розкриті через аналіз його складових та комплексу зв’язків між ними.
Нагадаємо, що структура потенціалу підприємства — це відносно стійкий спосіб організації елементів потенціалу, що розкриває його будову, елементний склад, спосіб формування та розвитку. Відповідно до цього саме поняття “структура потенціалу” має характеризуватися такими основними рисами: стійкість, стабільність, гнучкість, пропорційність, збалансованість тощо. У системі потенціалу підприємства можна виділити два типи закономірностей:
формуючі – закономірності розвитку, які призводять до переходу системи в інший якісний стан;
регулюючі – закономірності функціонування, які сприяють стабілізації існуючого рівня якості системи.
Слід зазначити, що базою загальносистемного потенціалу будь-якого підприємства виступає виробничий (операційний) потенціал. Проблемами дослідження саме цієї складової традиційно займалися вітчизняні науковці.
Характер виробничих (операційних) процесів визначає відносну роль живої праці, споруд, устаткування, фінансових ресурсів і сировинних матеріалів при формуванні можливостей розвитку підприємств, а специфіка організації виробництва обумовлює структурно-функціональні характеристики потенціалу сучасних підприємств.
Залежно від ролі того чи іншого фактору (ресурсу) при досягненні цільових орієнтирів розвитку підприємств, усі види бізнесу можна умовно розділити на машино-, трудо-, матеріало- та енергодомінуючі.
Ядром машинодомінуючих виробництв є процеси, в яких працівники займаються обслуговуючими, контрольними та іншими другорядними операціями. При таких процесах матеріали відіграють пасивну роль та виступають як легкодоступні стандартні ресурси. Прикладом такого типу виробництва може служити, добувна промисловість (вугільна, гірничо-рудна), хімічна промисловість, підприємства важкого машинобудування тощо.
Аналогічним чином, у трудодомінуючих виробництвах станки, устаткування, транспортні засоби та інші елементи основних фондів служать допоміжними засобами для ручних виробничих процесів. У таких сферах бізнесу основу потенціалу підприємств становить чисельність, освітньо-кваліфікаційний рівень і вікова структура персоналу. При цьому матеріали та сировина знову відіграє другорядну пасивну роль, так як стандартна сировина обробляється ручним способом. До цих підприємств можна віднести більшість організацій сфери обслуговування: громадського харчування, побутових послуг тощо.
Існування матеріалодомінуючих виробництв викликано унікальними характеристиками матеріалів і сировини, якість та специфічні властивості якої безпосередньо обумовлюють конкурентоспроможність продукції на ринку. При цьому унікальні матеріали чи сировина можуть оброблятися як вручну, так і з використанням техніки. Як приклад можна навести підприємства харчової промисловості.
Енергодомінуючі виробництва формують специфічну групу організацій, довгострокова ефективність та швидкість розвитку яких залежить від їх забезпечення енергоносіями. Усі інші компоненти підприємницької діяльності по суті не відіграють активної ролі, але створюють умови для найкращого використання енергоносіїв. Наприклад, електроенергетика, нафтохімічна промисловість тощо.
У виробництвах, наближених до капіталодомінуючих, підвищення продуктивності праці призведе до зниження питомої трудомісткості продукції, але майже не вплине на виробничий потенціал (не зростуть виробничі потужності та не покращиться ефективність їх використання, не зросте фондовіддача). Хоча, покращання використання основних фондів на таких підприємствах призведе до збільшення обсягів виробництва та зниження на цій основі питомих витрат живої праці. У трудодомінуючих виробництвах ситуація протилежна – підвищення ефективності використання основного капіталу підприємства не змінить його потенціал, який залежить від витрат живої праці. Зазначимо, що за таких умов зростання продуктивності праці дозволить підвищити ефективність використання основного капіталу. Крім того, в цих двох типах виробництв потреба в сировині та матеріалах змінюється пропорційно до зміни обсягів виробництва. Внаслідок цього при підвищенні продуктивності праці зростає відношення витрат матеріалів до витрат праці, а підвищення ефективності основного капіталу призводить до збільшення відношення витрат матеріалів до ефективних витрат основного капіталу. У зазначених процесах зниження питомих витрат матеріалів призведе до зменшення сукупних витрат, а не до підвищення ефективності використання інших чинників або виробничих операцій у цілому.
Сучасна практика господарювання досить багатогранна, що не дозволяє однозначно встановити ключові фактори довгострокового успіху підприємств. Наприклад, у видобувних галузях, де в основному існують капіталодомінуючі процеси, зміна вмісту корисних мінералів у породі може стати головним джерелом істотних змін продуктивності праці й ефективності використання основного капіталу.
На закінчення зазначимо, що при формуванні потенціалу сучасних підприємств слід враховувати фактор розташування, який відіграє вирішальну роль у деяких сферах бізнесу (наприклад, туристичному, підприємствах ринкової інфраструктури). Як правило, за таких умов організація орієнтована на надання стандартних послуг за допомогою традиційних технічних засобів з використанням звичайних матеріалів широкому колу споживачів. При цьому вибір такої організації споживачем здійснюється з міркувань про територіальну віддаленість, рівень якості стандартних послуг та інших (можливо, неформальних) чинників.
У цілому проблема територіального розташування підприємства вирішується на основі врахування:
1) витрат на поставку сировини;
2) витрат на збут готової продукції;
3) специфіки технологічного процесу.
Причому конкретне місце розташування підприємства – ближче до споживача чи до постачальника сировини – обумовлюється технологічним процесом. Прикладом можуть служити пивоварні, заводи безалкогольних напоїв, де в процесі виробництва пива чи напоїв до води додаються сухі компоненти та концентрати.
У цілому, проблему місця розташування бізнесу доцільно вирішувати на основі системи таких факторів (див. рис. 1.2)

 

 

 

 

Рис. 1.2. Система факторів, що зумовлюють вибір місця розташування підприємства
Оптимальним місцем розташування підприємства буде те, яке забезпечить найкращий компроміс між перевагами та недоліками цих основних факторів. З метою формалізації управлінського вибору можна рекомендувати використання математичних методів та експертних систем.
Сучасні тенденції формування потенціалу підприємств. Нестабільність суспільного розвитку та глибинні трансформації економічної системи нашої держави спричинили перебудову всього господарського механізму підприємств, що проявляється у зміні пропорцій між елементами, формуванні нових і руйнації старих виробничих зв’язків, переоцінці традиційних орієнтирів розвитку.
Сьогодні в періодичних виданнях і наукових працях домінують дві точки зору на оцінку сучасного етапу суспільного розвитку: індустріальна та соціальна. Перша з них визначає ключовим фактором розвитку техніко-технологічну базу виробництва, а друга – соціально-трудовий фактор. Відповідно до цього, наші дослідження можуть бути також побудовані на цих двох концепціях.
Аналізуючи світові тенденції розвитку, слід указати на основу формування потенціалу сучасних підприємств – персонал. Розвиток і широке поширення концепції управління трудовими ресурсами перетворюється в найважливішу тенденцію, що знаходиться в найтіснішому взаємозв’язку і взаємозалежності з іншими основними напрямами загальної еволюції економічної думки: появою і поширенням сотових організацій, формуванням “плоских” ієрархій і “прозорих” систем управління; реінжинірингом виробничо-господарської діяльності; переходом від традиційних принципів управління до нових (партнерство, гуманізація тощо); розширенням внутрішньофірмових ринків; розвитком комп’ютерного та телекомунікаційного забезпечення процесів управління та його віртуалізації.
Теоретичною основою визначення розміру та управління трудовим потенціалом підприємства виступає концепція “людських ресурсів”, яка виникла в середині ХХ століття та доводить необхідність використання економічних критеріїв для оцінки ролі соціально-трудового фактора у виробництві. Більшість практичних розрахунків по даній концепції базуються на можливості використання вартості створених робітником економічних благ, а також доходу, отриманого підприємством на цій основі, як критерій цінності співробітника. Іншими словами усі професійно-кваліфікаційні характеристики робітника оцінюються менеджерами лише за можливості їх реалізації в рамках конкретної організації.
Поступове проникнення прогресивних теоретичних концепцій у практику позначилося деформуванням структури потенціалу підприємств. Сьогодні більшість підприємств, розуміючи цінність власного персоналу, намагаються за будь-яких умов зберегти кваліфікованих працівників. Широке розповсюдження отримує практика довічної зайнятості, особливо характерна для підприємств Японії. Зазначимо, що по своїй суті трудовий потенціал підприємств володіє здатністю до спонтанного нарощування, навіть при відсутності будь-якої фінансової підтримки.
Наступною важливою особливістю потенціалу сучасних підприємств є його інформатизація, що тісно пов’язана із соціально-трудовою складовою. Зв’язок реалізується через процеси накопичення та обробки комерційної інформації персоналом підприємства в процесі ведення бізнесу. Таким чином, цінність персоналу підприємства знаходить своє вираження в інформаційних потоках, які ним генеруються в процесі господарювання. Особливо слід підкреслити якість інформаційних потоків в організації, що прямо впливає на її адаптивність, цілеспрямованість, а як наслідок на результативність діяльності. Інформація виконує функцію зв’язку всіх елементів підприємницької діяльності у єдину результативну систему. Вона регулює функціонування виробничої підсистеми, сприяє зростанню продуктивності праці персоналу, ефективності використання основних та оборотних фондів, якісно розвиваючи всю економічну систему.
Нарощування темпів науково-технічного прогресу визначає зростання частки основних фондів в елементній структурі потенціалу сучасних підприємств, хоча на вітчизняних підприємствах ця тенденція обумовлена скороченням усіх інших елементів. Аналізуючи досвід господарювання сучасних підприємств, відзначимо найбільш суттєві недоліки визначення потенціалу основних фондів через виробничу потужність підприємства:
Слід визнати неправильною практику визначення потенціалу основних фондів на основі виробничої потужності провідного структурного підрозділу чи виробничої дільниці. Виключення з поля аналізу всього спектра технологічних і комерційних операцій з виготовлення та представлення продукції на ринку дозволяє визначити тільки технічну продуктивність того чи іншого підрозділу. Такий підхід не дозволяє економічно об’єктивно сформувати вартість того чи іншого структурного підрозділу (центру господарювання).
Виокремлення провідного структурного підрозділу (виробничої дільниці) для розрахунку потенціалу основних фондів значно деформує результати через урахування виробничих можливостей тільки одного виду устаткування, що здебільшого володіє незначною часткою в загальній вартості майна.
Динамічність розвитку підприємств зумовлює необхідність урахування структурних змін і пропорцій між елементами потенціалу основних фондів. Важливість урахування вдосконалення технології, покращення організації виробництва, підвищення кваліфікації працівників тощо зумовлена колосальними альтернативними втратами сучасних підприємств.
Зазначимо, що згідно з проведеними розрахунками, елементна структура потенціалу сучасних підприємств формується приблизно на 60 % за рахунок основних фондів, 25 % – персоналу, 15 % – інформації, фондів обігу та оборотних фондів. Ці розрахунки базуються на офіційній інформації статистичних органів, що дозволяє зробити висновок щодо асиметричності інформації, через значну тінізацію економічних відносин. Але навіть такі цифри дозволяють констатувати ресурсну природу потенціалу сучасних підприємств, який формується на екстенсивній основі. Слід указати на те, що враховуючи темпи науково-технічного прогресу та зростання нестабільності ринкових відносин, у світовій практиці спостерігається збільшення частки наукомістких елементів.
Особливості формування потенціалу підприємств залежно від специфіки підприємницької діяльності
Подальші дослідження процесів формування потенціалу сучасних підприємств будуть концентрувати увагу на ресурсному та галузевому аспектах. Вибір цих аспектів обумовлений такими міркуваннями:
галузевий розподіл підприємств є найбільш традиційним для нашої економіки;
ресурсна сегментація відображає найбільш поширений підхід до вивчення категорії “потенціал”.
Обидва аспекти будуть викладатися у діалектичній єдності, що дозволить по новому визначити галузі промисловості та їх місце у народному господарстві країни.
В основі аналізу галузевих особливостей формування потенціалу підприємств лежить специфічність технологічних процесів, особливості організації виробництва, відмінності у характеристиках кінцевого продукту та ресурсів, для його виробництва, відмінностях ринків збуту тощо.
Залежно від характеру споживання сировини всі промислові підприємства підрозділяють на підприємства добувної та обробної промисловості. У свою чергу добувна та обробна промисловості можуть бути розділені на ряд крупних галузей, що у системі створюють національну економіку. Так, наприклад, обробна промисловість включає машинобудування, чорну та кольорову металургію, легку, харчову промисловості тощо. У свою чергу ці загальні галузі підрозділяються на ряд менших підгалузей, які знову можуть бути сегментовані певним чином. Наприклад, машинобудування включає верстатобудування, автомобілебудування, суднобудування і т.д. Верстатобудування включає групи підприємств, що спеціалізуються на виробництві токарних, шліфувальних станків тощо. Подібним чином проводиться перегрупування підприємств відповідно до будь-якого ключового фактора, що випливає з мети аналізу.
Підприємства добувної промисловості, як уже раніше зазначалося, відносяться до капіталодомінуючих, що проявляється у високій фондомісткості продукції. Сьогодні фондомісткість продукції даної галузі приблизно у 2-2,5 рази перевищує середній показник по народному господарству. Для підприємств цієї сфери бізнесу колосальне значення має проблема компенсації витрат на геологорозвідувальні роботи. Наприклад, в нафтодобувній промисловості ці витрати сягають 40 % усього обсягу інвестицій, а газодобувній  перевищують половину.
Отже, перша особливість потенціалу підприємств добувної промисловості полягає у деформації його структури у напрямку зростання частки виробництва, що обумовлено значними вартісними показниками основних виробничих фондів. Відтворюючи загальну структуру потенціалу підприємств цієї сфери бізнесу на основі графоаналітичної методики, можна відзначити що саме вартість, технічний стан, рівень прогресивності основних фондів на 60 % обумовлюють розмір їх потенціалу.
Додатково зазначимо, що на сучасному етапі економічного розвитку підприємства добувної галузі зорієнтовані на зовнішні ринки збуту своєї продукції. Така ситуація обумовлює поступове зростання ролі маркетингу для формування та реалізації їхнього потенціалу, розвиток якого в умовах адміністративної економіки та трансформаційний період традиційно відставав від інших складових.
Іншою особливістю процесів формування потенціалу підприємств видобувних галузей є визначальний вплив природних чинників на діапазон коливань витрат по підприємствах. До них можуть бути віднесені:
гірничо-геологічні умови розробки родовищ (розмір промислових запасів, потужність рудного покладу, глибина розробки, кут падіння вугільних шарів або рудних тіл, обводненність родовища і т.п.);
властивості корисних копалин (у гірничорудній промисловості – вміст корисних компонентів і шкідливих домішок у добутій руді, об'ємна вага руди, міцність руди в масиві й т.п.; у вугільній, торф’яній, сланцевій і газовій промисловості – теплота горіння, зольність, вологість, вміст сірки, спікаємість, об’ємна вага і т.п.; у нафтовидобувній промисловості – оліїстість, вміст сірки і парафіну у нафті, питома вага летучих речовин і т.п.);
географічний чинник (відстань від родовища до транспортних шляхів загального користування, до головних пунктів споживання, віддаленість від джерел енергії, освоєність і кліматичні умови району).
Отже, досліджуючи елементний склад потенціалу підприємств добувної промисловості, можна спрогнозувати зростання значення земельних ресурсів. Сьогодні, через відсутність законодавчого поля проведення комерційних угод із земельними ресурсами та гостру нестачу досвіду оцінки, унікальні земельні ділянки майже не враховуються при побудові стратегій розвитку та підлягають оцінці тільки в окремих випадках. Відсутність достовірної інформації щодо цього важливого фактору значно ускладнює аналіз їх потенціалу.
Крім того, специфіка діяльності зумовлює належність добувних підприємств до капіталодомінуючих, що дозволяє виокремити певні функціональні зв’язки елементів потенціалу. Зростання виробничого потенціалу підприємств цієї сфери бізнесу відбувається через покращання використання виробничих потужностей, а також через їх екстенсивне та інтенсивне нарощування. За таких умов підвищення продуктивності праці призведе до скорочення витрат живої праці на 1 т. вугілля, руди тощо, але зовсім не вплине на обсяги видобутку. Зростання ефективності використання основних виробничих фондів зумовить підвищення продуктивності праці внаслідок випереджаючого збільшення обсягів видобутку порівняно зі зростанням витрат живої праці. Таким чином, при формуванні потенціалу підприємств добувної промисловості слід особливу увагу приділяти діагностиці існуючого фондового потенціалу, можливостей його якісного та кількісного зростання, а також основних факторів, що перешкоджають максимальній його реалізації.
Особливо важливими для нашої національної економіки сьогодні вважають енергоносії, а саме нафта й газ, що використовуються у багатьох сферах бізнесу. Більша частина цих стратегічних ресурсів постачається в Україну з близького зарубіжжя, але поступово розробляються й вітчизняні поклади. Не зупиняючись на специфічних особливостях даної сфери бізнесу, зазначимо, що через стратегічне значення цих ресурсів підприємства сьогодні відчувають на собі колосальний вплив державних органів та кримінальних структур.
Основна проблема підприємств нафтогазової промисловості це транспортування видобутої нафти чи газу споживачам, а також повна оплата послуг останніми. Можливості транспортування залежать від діаметру трубопроводів, вмісту в сирій нафті парафіну, потужностей нагнітаючих (нафтоперекачувальних) підстанцій. Крім того, фінансова ефективність діяльності підприємств даної сфери бізнесу залежить від складності розробки родовища, а тривалість життєвого циклу — від запасів нафти чи газу у свердловині.
Таким чином, формуючи потенціал підприємств нафтогазової промисловості слід особливу увагу приділяти таким чинникам:
характеристика родовища – глибина залягання породи, тиск, супровідні продукти тощо;
характеристика нафти чи газу – насиченість корисними компонентами, складність виділення корисних компонентів, вміст сторонніх домішок, можливості їх використання тощо;
географічне розташування родовища – віддаленість від магістральних нафтогазопроводів, відстань до основних споживачів тощо.
Отже, потенціал підприємств нафтогазової промисловості формується під сильним впливом гірничо-геологічного чинника, що визначає тривалість життєвого циклу підприємства, рівень цін на його продукції, розмір витрат на створення та експлуатацію родовищ. Методологія вартісної оцінки впливу цього фактора на загальну величину потенціалу сьогодні розроблена недостатньо.
Вугільна промисловість за обсягами видобутку палива у натуральних одиницях виміру посідає провідне місце серед інших добувних галузей. Тут зосереджено більшість працівників та основних фондів паливно-енергетичного комплексу, що зумовлено складністю розробки вітчизняних родовищ вугілля. Основними техніко-технологічними ланками підприємницької діяльності у сфері видобутку та продажу вугілля є: шахти (кар’єри) з комплексом підземних і надземних споруд, енергосиловий комплекс, підрозділи збагачення вугілля, водне господарство, транспортні комунікації, складське господарство та підрозділи утилізації відходів. Відповідно до цього, основними факторами формування потенціалу підприємств даної сфери бізнесу можна вважати: якість, глибина залягання та потужність пластів вугілля, наявність необхідної техніки, безперебійне забезпечення виробництва енергією та водою, прогресивність технології збагачення вугілля, наявність транспортних комунікацій (здебільшого залізничних колій), розмір площ зберігання відходів і товарного вугілля. Усі основні фактори впливу є типовими для підприємств добувної промисловості, хоча є певна специфіка.
Дана підгалузь, як правило, не належить до трудодомінуючих, але складність вітчизняних родовищ підвищує роль соціально-трудової складової підприємницької діяльності. Зважаючи на погіршення соціального клімату на всіх підприємствах вугільної промисловості, що проявляється у страйках, маніфестаціях, голодуваннях, слід акцентувати увагу на розвитку ефективної кадрової політики. Зростання продуктивності праці за існуючих умов на 1 % дозволить збільшити виробничий потенціал підприємства приблизно 0,67 %.
Електроенергетика відноситься до енергодомінуючих, а також частково до машинодомінуючих галузей національної економіки, що зумовлює особливу увагу щодо забезпечення підприємств енергоносіями та модернізації електрогенеруючих потужностей. Дана галузь впливає не тільки на розвиток усього народного господарства, а й на територіальну організацію продуктивних сил. Довгострокова ефективність діяльності підприємств даної сфери бізнесу залежить від розміщення родовищ енергоносіїв та наявності ліній електропередач (з необхідною інфраструктурою). Нині майже третина електроенергії виробляється в районах її споживання, а дві третини — в районах концентрації видобутку енергоносіїв. Фінансові результати підприємств цієї галузі сьогодні залежать від рівня оплати поставленої електроенергії. Особливого значення набуває розвиток підприємств атомної енергетики, що визнана стратегічною урядом держави.
Загальна величина потенціалу електрогенеруючих компаній формується в основному під впливом таких внутрішніх чинників: рівень забезпеченості енергоносіями та їх якісні характеристики (нафтою, газом, мазутом, торфом чи атомним паливом), рівень прогресивності та технічний стан генеруючих пристроїв (тобто рівень втрат атомної, теплової, кінетичної енергії при її перетворені у електричну), рівень забезпеченості лініями передач електроенергії (раціональність територіальної розв’язки, рівень втрат при передачі електроенергії тощо).
Металургійна промисловість є основою розвитку машинобудування, металообробки і будівництва. Підприємства чорної та кольорової металургії, через специфіку виробництва, розташовуються поблизу родовищ руд, що дозволяє мінімізувати транспортно-заготівельні витрати. Рентабельність кінцевої продукції тісно пов’язана не тільки з якісними характеристиками руд, але й цінами на кокс та інші супровідні матеріали, які формуються під впливом вищезгаданих чинників. Підприємства чорної та кольорової металургії належать до машинодомінуючих виробництв. Хоча на підприємствах кольорової металургії особливого значення набуває фактор матеріально-технічного забезпечення. Дані підгалузі є основними споживачами палива, електроенергії та води.
До складу чорної металургії слід відносити підприємства: з видобутку, збагачення та агломерації залізних, марганцевих і хромітових руд; виробництва чавуну, доменних феросплавів, сталі та прокату, металів спеціальних сортів (наприклад, вогнетривких сплавів), утилізації відходів.
Досягнення стабільного розвитку та забезпечення ефективності діяльності у поточному періоді підприємств даної сфери бізнесу залежить від: вмісту корисних елементів у вихідній руді, використання енергозберігаючих технологій для виплавки, асортиментної структури металів, запровадження переробки супровідних мінералів тощо.
У загальній структурі чорної металургії виділяють підприємства повного циклу, підприємства переробки і “малу металургію”, розміщення яких значно відрізняється між собою. При розміщені металургійних підприємств повного циклу визначальним фактором формування їх потенціалу виступає сировина та паливо, що складають приблизно 65-70 % від собівартості кінцевого металу.
На металургійних підприємствах переробного типу найважливіше значення для успішного господарювання має сировина – металевий брухт, промислові відходи чорних металів.
Специфіка бізнесу зумовлює орієнтацію таких підприємств на джерела вторинної сировини, а використання достатньо економічних технологій плавки дозволяє їм позбутися впливу паливно-енергетичного фактора. Ефективність діяльності та стабільність розвитку підприємств “малої металургії” залежить від розташування поблизу споживачів їх продукції, а фактори сировини та палива не відіграють суттєвої ролі.
Специфічною рисою підприємств кольорової металургії є комплексне використання вихідної сировини та їх здатність комбінуватися з підприємствами інших галузей господарства. Тобто ключовим фактором формування потенціалу підприємств кольорової металургії слід вважати можливості створення комплексних технологічних циклів, що дозволяє знизити собівартість основних металів на основі виробництва високорентабельної супровідної продукції (функціонально-структурна складова).
Як і в підприємств чорної металургії, основними факторами стабільного довгострокового розвитку та прибуткової діяльності в даній сфері бізнесу слід вважати сировину та паливо.
Зазначимо, що чорна та кольорова металургія належать до експортно-орієнтованих галузей, підприємства яких мають ураховувати не тільки регіональні, галузеві та державні фактори, але й прогнозувати зміни попиту на світових ринках.
Машинобудівний комплекс охоплює близько двадцяти різних спеціалізованих галузей, яким притаманна власна специфіка діяльності. Машинобудівні підприємства створюють техніко-технологічну основу для розвитку підприємств усіх інших галузей промисловості, максимальної реалізації потенціалу окремих підприємств та нашої країни в цілому.
Вітчизняне машинобудування має риси трудодомінуючих виробництв, хоча закордоном такі виробництва повністю автоматизовані і носять характер машинодомінуючих. Підприємства машинобудування глибоко включені до системи загальнодержавних кооперативних зв’язків, що зумовлює їх залежність від ряду інших підприємств.
Негативною «спадщиною» часів командно-адміністративної економіки є надмірна концентрація підприємств машинобудівного профілю в окремих районах нашої держави, що призводить до перевантаження регіональних екосистем.
Загалом можна вважати, що підприємства машинобудівного комплексу територіально не закріплені. Але, як правило, вони розміщуються поблизу джерел сировини (підприємств металургійної промисловості) та споживача (відповідно до призначення кінцевої продукції).
Хоча в даній сфері бізнесу існують напрями, які сильно залежать від природних умов, наприклад, морське та річкове суднобудування.
Залежно від специфіки діяльності підприємства машинобудівного комплексу повинні формувати власний потенціал виходячи з наступних міркувань:
заходи щодо підвищення ефективності використання основних виробничих фондів є пріоритетним у підгалузях важкого машинобудування, де загальна величина потенціалу формується за рахунок наявності, технічного стану, прогресивності, інтенсивності використання машин та обладнання;
заходи щодо підвищення ефективності використання, покращання кваліфікаційних характеристик та збільшення чисельності персоналу будуть сприяти збільшенню потенціалу в підгалузях точного машинобудування, де процеси носять трудодомінуючий характер;
маркетингові заходи, спрямовані на покращання збуту продукції, корисні для всіх галузей машинобудівного комплексу, хоча особливої актуальності вони набувають у автомобілебудуванні, сільськогосподарському машинобудуванні, верстатобудуванні, авіабудуванні, потенціал яких найбільше залежить від ринкових факторів.
У найбільш загальному вигляді потенціал підприємств цієї сфери бізнесу має таку структуру. У перспективі необхідно розширити асортимент продукції машинобудування, інтенсифікувати процеси оновлення машинобудівної продукції й технічного переоснащення галузей промисловості високоефективними автоматизованими системами.
Хімічний комплекс включає: гірничо-хімічні підприємства, підприємства основної хімії, підприємства органічного синтезу, підприємства з виробництва складних полімерів, підприємства побутової хімії тощо. Розміщення підприємств даної сфери бізнесу зумовлено складними міжгалузевими, внутрішньогалузевими та технологічними зв’язками. Підприємства хімічної промисловості можна віднести до машино- та матеріалодомінуючих, так як саме сировина та устаткування формують найвагомішу частину валових витрат виробництва. При визначенні місця розташування підприємств слід ураховувати наступні чинники:
1) корисний вихід продукції з сировини (відсоток хімічних відходів на тону кінцевого продукту);
2) рівень енергоспоживання (витрати палива та електроенергії на тону кінцевого продукту);
3) рівень водоспоживання (кількість витрат та якість спожитої води на тону кінцевого продукту, кількість та рівень забрудненості стічних вод);
4) наявність транспортних шляхів (можливості транспортування вогне- та вибухонебезпечних вантажів).
Ефективність роботи в даній сфері бізнесу залежить від рівня розвитку інтеграційних зв’язків: концентрації, спеціалізації, кооперування та комбінування. Використання тієї чи іншої форми зв’язків зумовлена специфікою технологічних процесів, характером вихідної сировини, темпами науково-технічного прогресу, екологічним чинником, сегментом споживачів тощо.
Підприємства промисловості будівельних матеріалів відносяться до машинодомінуючих, хоча окремі підгалузі можна класифікувати як матеріалодомінуючі. За економічним призначенням продукція цієї промисловості споживається іншими галузями національної економіки та створює передумови для розширення виробничих площ, розвитку соціальної інфраструктури. На розташування підприємств впливають два основні фактори – сировина та споживач. Наприклад, цементні заводи розташовані поблизу родовищ вапняків і глини, що зумовлено значними витратами цих мінералів на тону цементу. Підприємства з виробництва скла, шиферу, залізобетонних конструкцій навпаки тяжіють до споживача, через складність транспортування готових виробів.
Залежно від рідкості (унікальності) сировини для виробництва, найбільшу частку у потенціалі підприємств промисловості будівельних матеріалів будуть мати земельна ділянка (вартість родовища вихідних мінералів) чи обсяг основних виробничих фондів (вартість основних фондів). Ці дві складові забезпечують приблизно 40-50 % загальної величини потенціалу. Якщо ж у підприємства відсутні власні джерела сировинних мінералів, то основну частку у величині його потенціал займає робочий капітал, що визначає можливості закупівлі необхідних компонентів.
Переходячи до галузей, які виробляють продукти народного споживання, відзначимо надзвичайно широку різноманітність видів діяльності, сюди відносять: легку промисловість (що налічує понад двадцять підгалузей), машинобудування (підгалузі з виробництва радіо- та теле-, побутової техніки, точних приладів), хімічну промисловість (лаки, фарби, ґрунтовки для приватного сектору будівництва тощо) та багато інших. У загальному вигляді всі ці види можна підрозділити на виробництво товарів продовольчого та непродовольчого характеру. Така видова різноманітність не дозволяє однозначно визначити вид домінуючого фактора виробництва, що зумовлює необхідність більш детального дослідження. Зупинимося тільки на основних сферах бізнесу.
Легка промисловість забезпечує потреби населення та промисловості у тканинах, шкірах, нитках тощо. В цілому, підприємства цієї сфери бізнесу можна віднести до трудо- та матеріалодомінуючих, але подекуди зі значним впливом машин та устаткування на ефективність їх діяльності. Промисловість тісно пов’язана із сільським господарством (на стадіях первинної обробки сировини), з машинобудуванням та хімічною промисловість (в аспектах забезпечення устаткуванням та сировиною). Більшість підприємств орієнтуються на споживача своєї продукції, хоча бавовняні, вовняні, шовкові, льняні та трикотажні виробництва розташовуються поблизу джерел сировини. Динамічність ринкового попиту на продукцію легкої промисловості (в частині товарів для населення), викликає необхідність оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємств.
Найбільшу частку в загальній елементній структурі потенціалу підприємств цієї сфери бізнесу мають соціально-трудова та функціонально-структурна складова, що знаходяться під сильним впливом ринкових чинників.
До сфери сільського господарства відносять власне саме сільське господарство та весь комплекс переробних галузей: харчову, м’ясо-молочну, борошномельно-круп’яну, комбікормову, мікробіологічну та інші промисловості. З розвитком цієї сфери тісно пов’язаний розвиток інших галузей, одні з них отримують сировину (наприклад, легка промисловість), а інші виробляють засоби праці та інші необхідні продукти для нього (наприклад, сільськогосподарське машинобудування, хімічна промисловість).
Діяльність сільськогосподарських підприємств продуктового комплексу характеризується сильним впливом природно-кліматичних умов: якість ґрунтів, кліматом у регіоні, річною кількістю опадів, середньорічною температурою та іншими факторами. Хоча зазначимо, що їх потенціал безпосередньо залежить від якості насіннєвого матеріалу чи племінного фонду, технології вирощування (посадки), догляду та збирання. Сьогодні більшість підприємств працюють традиційним способом не використовуючи ні нові сорти чи породи, ні нові технології догляду.
Через обмеженість земельних ресурсів зростаючі потреби у продукції сільського господарства неможливо задовольнити обробляючи тільки найбільш родючі ґрунти. Тому обробляються середні та найменш родючі ділянки. Потенціал кожного сільськогосподарського підприємства на 70 % формується за рахунок саме земельних ресурсів, їх якості, місце розташування. Оцінка всіх цих чинників повинна відбуватися через ринок, який сьогодні не функціонує внаслідок відсутності законодавчого поля.
Крім того, складна демографічна ситуація в нашій державі, особливо у сільській місцевості, спричинила відтік трудових ресурсів у міста. Тому другим за силою впливу фактором формування потенціалу сучасних підприємств цієї сфери бізнесу слід вважати рівень кількісного забезпечення та якісні характеристики трудових ресурсів. Ще одним критичним фактором виробництва у сільському господарстві є його технічна база, яка вже давно фізично та морально застаріла.
Сфера послуг займає важливе місце в розвитку національної економіки та у задоволенні різноманітних потреб населення. Відповідно до цього всю сукупність підприємств сфери послуг можна розділити на підприємства виробничого та невиробничого характеру. Традиційно до сфери послуг відносять: організації освіти та охорони здоров’я, торгівлю та громадське харчування, підприємства побутового обслуговування населення, житлово-комунальні організації, транспорт і зв’язок, туристичні підприємства тощо. Зазначимо, що послуги можуть носити матеріальний та нематеріальний характер. Крім того, послуги не можна виробити завчасно та зберігати на складі до моменту споживання, що зумовлює розміщення підприємств безпосередньо в місцях проживання, роботи чи відпочинку споживачів.
Усі види бізнесу в рамках цієї сфери носять чітко виражений трудодомінуючий характер. Відповідно до цього, найбільшою складовою потенціалу підприємств сфери послуг є його соціально-трудова складова, від якості та ефективності використання якої залежить довгострокова успішність. Залежно від специфіки надання та споживання послуг можна виділити інший чинник, що носить ніби підпорядкований характер. Наприклад, матеріально-технічне забезпечення в освіті повинно досягати хоча б якогось певного мінімального рівня, без якого, навіть за наявності висококваліфікованого професорсько-викладацького складу, надавати освітні послуги неможливо.
Транспортні підприємства відносяться частково до тих, що формують інфраструктуру економіки, основна мета яких своєчасно та на певну відстань переміщувати людей та вантажі, забезпечуючи цим самим виробничі та невиробничі потреби. Крім того, транспорт виступає важливим фактором інтеграційних процесів на основі поєднання територіально віддалених суб’єктів господарювання.
Прийнято виділяти такі види транспорту: наземний (залізничний, автомобільний, гужовий, в’ючний), водний (морський, озерний та річковий), повітряний та трубопровідний. Ураховуючи розвиток інформаційних технологій та сучасного рівня комп’ютерних технологій, слід відзначити виникнення електронного транспорту (наприклад, переміщення інформації яка сьогодні є економічним ресурсом, банківські переводи грошових ресурсів тощо).
Потенціал транспортних підприємств та рівень його використання безпосередньо залежить від рівня розвитку транспортної інфраструктури, під якою слід розуміти економічно збалансовану сукупність шляхів сполучення, рухомого складу, засобів управління та зв’язку, системи технічного обслуговування. Дефіцит енергоносіїв зумовлює нестачу пального різних видів, що зумовлює їх виключну роль при розрахунках потенціалу. Кризове становище національної економіки в цілому та транспорту зокрема підвищує значення фінансових ресурсів, нестача яких гальмує процеси оновлення рухомого складу, зумовлює нестачу палива, викликає погіршення транспортних шляхів та всіх інших елементів.
Фінансово-кредитні установи та організації формують специфічну сферу бізнесу, яка надає послуги фізичним та юридичним особам у процесі їх підприємницької діяльності. Крім того, такі установи повинні працювати в спеціалізованій системі організованій певним чином. Оцінка розміру потенціалу банків повинна враховувати наступні чинники:
1) розмір фінансових ресурсів та якість управління ними;
2) якість кредитного портфелю;
3) ефективність організації роботи ключових підрозділів.
Очевидно, що специфічність послуг обумовлює виключне значення фінансових ресурсів у загальній структурі потенціалу банківських установ, страхових організацій, інвестиційних компаній та фондів. Зазначимо, що поряд з обсягом та характером розміщення фінансових активів таких організацій надзвичайно важливе значення має організаційна структура та менеджмент. Саме ці два чинники частіше за все визначають стабільність банку, сприяють залученню додаткового капіталу, визначають надійність організації (банку чи страхової організації), обумовлюють гнучкість при динамічних змінах на регіональних та світових фінансових ринках тощо.
Проведені дослідження дозволяють зробити висновок щодо існування особливостей формування потенціалу підприємств залежно від сфери бізнесу. Досить часто саме ці специфічні фактори визначають успішність чи навпаки крах у довгостроковій перспективі. У структурі кожної соціально-економічної системи слід виокремлювати ключові точки, що зумовлюють розвиток усієї структури, внаслідок комплексних зв’язків, мультиплікативних ефектів та феномену синергії.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Чому доречно потенціал підприємства розглядати як відкриту економічну систему?
Що означає властивість цілісності системи стосовно потенціалу підприємства?
Як діє закон синергії в процесі реалізації потенціалу підприємства?
Поясніть на прикладі прояв властивості альтернативності елементів потенціалу підприємства в процесі його формування.
Охарактеризуйте механізм застосування системного підходу в процесі формування потенціалу підприємства.
Чому за сучасних умов зростає значення вивчення маркетингового, інноваційного та організаційної складової у формуванні та розвитку потенціалу підприємств?
Охарактеризуйте вплив суспільно-політичних факторів на формування потенціалу відкритого акціонерного товариства в енергетичній галузі?
Охарактеризуйте вплив умов конкуренції на ринку обладнання на формування потенціалу невеликого приватного підприємства з виробництва пакувальних матеріалів?
Якою може бути реакція керівництва підприємства на впровадження нових технологічних розробок з боку конкурентів з метою захисту існуючої конкурентної позиції?
Назвіть основні передумови формування та розвитку потенціалу підприємства. Поясніть ієрархію їхнього визначення.

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
Потенціал підприємства як економічна система включає:
ресурси і зв’язки між ними;
сукупність відділів і виробничих підрозділів;
зовнішнє оточення і внутрішні процеси, а також їхню взаємодію;
внутрішні граничні можливості підприємства при використанні всіх наявних ресурсів.
Властивість цілісності систем означає:
первинність цілого, яке можна поділяти на компоненти;
первинність компонентів, з яких складається єдине ціле;
тотожність властивостей системи сумі властивостей її компонентів;
неможливість розчленування цілого на окремі складові частини.
Кожен компонент системи може розглядатися як підсистема більш глобальної системи – це властивість:
цілісності;
структурності;
ієрархічності;
спадковості.
Пріоритет якості при формуванні потенціалу підприємства як економічної системи означає:
забезпечення якості системи, починаючи з нижчих рівнів дерева цілей;
забезпечення високої якості пріоритетних компонентів виробничого потенціалу;
забезпечення якості системи на “вході”;
забезпечення високої якості об’єктивних складових потенціалу.
Якщо вищий рівень дерева цілей фірми – максимізація прибутку, то відповідно до властивості ієрархічності систем ланцюжок показників від верхнього рівня до нижнього включає:
якість товару → його ефективність → надійність;
частка товару на ринку → якість товару → ефективність товару;
витрати на життєвий цикл товару → ефективність товару → довговічність товару;
ефективність товару → якість → надійність.
Економія ресурсів споживачів за рахунок підвищення якості – пріоритетний напрямок:
системного підходу до формування потенціалу підприємства;
маркетингового підходу до формування потенціалу підприємства;
поведінкового підходу до формування потенціалу підприємства;
ситуаційного підходу до формування потенціалу підприємства.
Елементами відтворювального підходу до формування потенціалу є:
застосування випереджувальної бази порівняння показників;
забезпечення технічної та інформаційної сумісності елементів потенціалу;
розробка нормативів по окремих елементах потенціалу;
підвищення якості продукції відповідно до вимог споживачів.
Підвищення ефективності сукупного потенціалу за рахунок підвищення ефективності людських ресурсів – основна мета:
ситуаційного підходу;
адміністративного підходу;
оптимізаційного підходу;
поведінкового підходу.
Результатом формування маркетингового (ринкового) потенціалу підприємства виступає:
потенційний обсяг чистого прибутку підприємства;
потенційний обсяг продажів;
потенційний обсяг виробництва продукції;
обсяг фінансових ресурсів, авансованих в інвестиційну, фінансову і господарську діяльність підприємства.
Формування потенціалу підприємства будь-якого рівня є результатом:
взаємодії ресурсів, які залучаються до господарської діяльності;
впливу керуючої системи на керовану;
розподілу фінансових ресурсів по факторах виробництва;
реінвестування прибутку.

ТЕМА 2 ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
План викладу і засвоєння матеріалу
Загальна характеристика потенціалу підприємств.
Класифікація видів потенціалів.
Структура потенціалу підприємства.

Загальна характеристика потенціалу підприємств
Перехід до нового механізму господарювання значно підвищив актуальність дослідження ринкових ознак потенціалу, які найбільш повно виражають поняття “потенціал підприємства”.
Потенціал, виступаючи в єдності просторових і тимчасових характеристик, концентрує в собі одночасно три рівні зв'язків і відносин:
По-перше, відбиває минуле, тобто являє собою сукупність властивостей, накопичених системою в процесі її становлення і зумовлюючих її можливість до функціонування і розвитку. У цьому плані поняття “потенціал” фактично приймає значення поняття “ресурс”.
По-друге, характеризує сьогодення з погляду практичного застосування і використання наявних здібностей. Це дозволяє розмежувати реалізовані і нереалізовані можливості. У цій своїй функції поняття “потенціал” частково збігається з поняттям “резерв”. Розглядаючи структуру потенціалу з цих позицій, варто враховувати, що в першому випадку структурні елементи потенціалу, що залишилися в нереалізованому вигляді, ведуть до зниження ефективності його функціонування (наприклад, невикористовувані в роботі трудові навички втрачаються, нереалізовані особистісні здібності руйнуються), а в другому випадку «надлишковий» запас сил і здібностей працівника забезпечує гнучкість і маневреність розвитку системи стосовно змінюваних умов праці.
По-третє, орієнтований на розвиток (майбутнє): у процесі трудової діяльності працівник не тільки реалізує свої наявні здібності, але і здобуває нові сили і здібності. Представляючи собою єдність стійкого і мінливого станів, потенціал містить у собі, в якості “потенції”, елементи майбутнього розвитку.
Потенціал підприємства – це складна, динамічна, поліструктурна система. Ця агломерація має свої закономірності розвитку, від уміння використання яких у вирішальному ступені залежить ефективність економіки, темпи та якості її росту. Звідси потенціал підприємства характеризується чотирма основними рисами:
1. Потенціал підприємства визначається його реальними можливостями в тій чи іншій сфері соціально-економічної діяльності. При цьому не тільки реалізованими, але й нереалізованими з яких-небудь причин.
2. Можливості будь-якого підприємства в більшості залежать від наявності ресурсів і резервів (економічних, соціальних), не залучених у виробництво. Тому потенціал підприємства характеризується також і певним обсягом ресурсів, як залучених в виробництво, так і ні, але підготовлених для використання.
3. Полягає в тому, що потенціал підприємства визначається не тільки і не стільки наявними можливостями, але й ще навичками різних категорій персоналу до його використання з метою виробництва товарів, здійснення послуг (робіт), отримання максимального доходу (прибутку) і забезпечення ефективного функціонування та сталого розвитку виробничо-комерційної системи.
4. Рівень і результати реалізації потенціалу підприємства (обсяги виробленої продукції або отриманого доходу (прибутку)) визначаються також формою підприємництва й адекватної до неї організаційної структури підприємства.
Спираючись на основні характеристики потенціалу підприємства, можна стверджувати, що його модель визначається:
обсягом та якістю наявних у нього ресурсів (чисельністю зайнятих, основними виробничими і невиробничими фондами або матеріальними запасами, фінансовими та нематеріальними ресурсами-патентами, ліцензіями, інформацією, технологією);
можливостями керівників та інших категорій персоналу до створення будь-якої продукції, інакше кажучи їх освітнім, кваліфікаційним, психофізіологічним та мотиваційним потенціалом;
можливостями менеджменту оптимально використовувати наявні ресурси підприємства (підготовкою, талантом, умінням створювати і поновлювати організаційні структури підприємства);
інформаційними можливостями, тобто можливостями підприємства до оновлення і трансформації інформаційних ресурсів для використання їх у виробничій, комерційній та управлінській діяльності;
інноваційними можливостями підприємства, щодо оновлення техніко-технологічної бази виробництва, переходу на випуск нової конкурентоспроможної продукції, використання сучасних форм і методів організації та управління господарськими процесами;
фінансовими можливостями залучення недостаючих коштів, (кредитоспроможністю, внутрішньою та зовнішньою заборгованістю у сфері фінансів) та ін.
Разом вони створюють сукупну (економічну та соціальну) можливість підприємства, яка при порівнянні з аналогічною можливістю, наприклад другого підприємства, відображає рівень його конкурентоспроможності.

Класифікація видів потенціалів

 

 

 

 

 

Рис. 2.1 Класифікація видових проявів потенціалів
Структура потенціалу підприємства
Під структурою системи, якою є потенціал підприємства, розуміють мережу найбільш суттєвих, стійких (інваріантних) зв'язків між елементами. Існує і більш широке тлумачення структури, згідно з яким розрізняють два типи структур: макро- і мікро. Макроструктура виражає найбільш стійкі (інваріантні) зв'язки системи, а мікроструктура  змінні (вірогідні). Сукупність макро- і мікро-структури об'єкта або процесу, тобто сукупність усіх зв'язків, і складає їх зміст.
До визначення структури потенціалу підприємства в економічній літературі намітилися різні підходи. Більшість дослідників розглядають ресурсну структуру потенціалу, однак рекомендують ураховувати в ньому різну кількість складових елементів. В одному випадку до його складу рекомендується включати тільки засоби праці, в іншому  засоби праці і робочу силу, в третьому  засоби праці, робочу силу і природні ресурси, які застосовуються в процесі виробництва, у четвертому  засоби праці, робочу силу і предмети праці. Є і більш розширені поняття структури потенціалу підприємства з доповненням у вигляді системи збору, обробки і споживання інформації, досвіду господарювання, енергії, тощо. Необхідно зазначити, що навіть при збігу поглядів відносно структури потенціалу підприємства ресурсний підхід не дає повної характеристики цьому терміну. Особливий науковий інтерес викликають дослідження багатоаспектного аналізу структури потенціалу, в яких поряд з ресурсним розглядаються і інші аспекти структури, що дає більш повне уявлення про його елементний склад.
У загальній постановці питання до елементів потенціалу підприємства можна віднести усе, що пов'язане з функціонуванням і розвитком підприємства.
Отже, на рис. 2.2 представлена структура потенціалу підприємства з розмежуванням у її побудові місця суб'єктних та об'єктних складових.
Об'єктні складові пов'язані з матеріально-речовинною та особовою формою потенціалу підприємства. Вони споживаються і відтворюються в тій чи іншій формі в процесі функціонування.
До них належить: інноваційний потенціал, виробничий потенціал, фінансовий потенціал та потенціал відтворення.
Інноваційний потенціал – сукупні можливості підприємства щодо генерації, сприйняття та впровадження нових (радикальних і модифікованих) ідей для його системного технічного, організаційного та управлінського оновлення.
Виробничий потенціал – наявні та приховані можливості підприємства щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції (послуг). Його треба також сприймати як сукупність функціонуючих ресурсів, які здатні виробляти певний обсяг продукції. Тому виробничий потенціал є поліструктурною системою. До його складу входять: потенціал землі та природнокліматичні умови; потенціал основних фондів; потенціал оборотних фондів; потенціал нематеріальних активів; потенціал технологічного персоналу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.2 Структура потенціалу підприємства

Потенціал землі та природно-кліматичні умови – можливості підприємства щодо використання сукупних природних багатств у господарській діяльності.
Фондовий потенціал – наявні та скриті можливості основних фондів, які формують техніко-технічний базис виробничої потужності підприємства.
Потенціал оборотних фондів – це частина виробничого капіталу підприємства у вигляді певної сукупності предметів праці (сировини, конструкційних матеріалів, палива, енергії та різних допоміжних матеріалів), які перебувають у виробничих запасах, незавершеному виробництві, напівфабрикатах власного виготовлення і витратах майбутніх періодів.
Потенціал нематеріальних активів – сукупність можливостей підприємства використовувати права на нові чи існуючі продукти інтелектуальної праці у господарському процесі з метою реалізації корпоративних інтересів на основі задоволення суспільних потреб.
Потенціал технологічного персоналу – здатність робітників виробляти різні продукти, надавати послуги чи виконувати роботи.
Фінансовий потенціал – це обсяг власних, позикових та залучених фінансових ресурсів підприємства, який знаходиться у його розпорядженні для здійснення поточних і перспективних витрат.
Головною складовою фінансового є інвестиційний потенціал, який являє собою наявні та приховані можливості підприємства щодо простого і розширеного відтворення.
Відтворення потенціалу підприємства – це процес безперервного поновлення усіх його складових елементів. Як відомо, залежно від особливостей відтворювальних процесів розрізняють просте та розширене відтворення. Така класифікація відтворення характерна і для потенціалу підприємства.
Просте відтворення потенціалу підприємства здійснюється в його незмінних обсягах для поновлення споживаних факторів виробництва і забезпечення безперервності його функціонування.
Розширене відтворення потенціалу підприємства передбачає кількісний та якісний розвиток виробничих факторів та інших складових потенціалу, які забезпечують більш високу результативність його діяльності.
У межах розширеного відтворення можна виокремити три типи розвитку потенціалу підприємства: екстенсивний (традиційний), інтенсивний (інноваційний) та екстенсивно-інтенсивний (змішаний).
При екстенсивному типі відтворення потенціалу збільшення масштабів виробництва досягається за рахунок додаткового залучення трудових, природних ресурсів і засобів виробництва при збереженні сформованої техніко-технологічної основи.
При інтенсивному типі відтворення розвиток потенціалу досягається шляхом якісного вдосконалення факторів виробництва: застосування прогресивних знарядь і предметів праці та видів енергетичних ресурсів, підвищення кваліфікації технологічного й управлінського персоналу, а також постійного покращення використання усіх наявних складових потенціалу підприємства.
Щодо змішаного типу розширеного відтворення потенціалу, то він характеризується збалансованістю або домінуванням екстенсивних чи інтенсивних факторів його розвитку. Тому розрізняють переважно екстенсивний, переважно інтенсивний чи змішаний характер економічного розвитку.
Відтворення окремих складових потенціалу підприємства має свої часові цикли та особливості, що зумовлює використання різних джерел фінансового забезпечення, пов'язаного з формуванням і відтворенням виробничого капіталу.
Наприклад, за простого відтворення заміна спрацьованих і застарілих основних виробничих фондів відбувається за рахунок нагромадження амортизаційного фонду та інших внутрішніх джерел формування фінансових коштів. Розширене відтворення основних фондів направлене на нарощування виробничих потужностей, докорінну перебудову техніко-технологічної бази виробництва, потребує використання таких джерел виробничих інвестицій, як довгострокові кредити, емісія цінних паперів, власний нагромаджений прибуток, державні субсидії, залучення іноземних інвестицій.
На основі викладеного, під потенціалом відтворення слід розуміти сукупність матеріально-технічних, нематеріальних, фінансових та інших ресурсів капіталу, які знаходяться у розпорядженні підприємства, можуть бути додатково залучені й використані для простого та розширеного відтворення факторів виробництва та інших складових потенціалу підприємства.
Суб'єктні складові пов'язані із суспільною формою їх виявлення. Вони не споживаються, а виступають як передумова, як загальноекономічний, загальногосподарський соціальний чинник раціонального споживання об'єктних складових. Усе це свідчить про те, що суб'єктні складові потенціалу підприємства по впливу на розвиток основних чинників виробництва і ефективність функціонування економічних систем, у міру ускладнення останніх та їх «навколишнього середовища», набувають вирішальної ролі. Відомо, що навіть ті підприємства, які мають близькі за розміром потенціали, часто суттєво розрізняються за результатами діяльності. В цих умовах (при відсутності зовнішніх «перешкод») різницю в результатах можна пояснити лише неоднаковим ступенем точності цільової орієнтації системи. Інакше кажучи, при інших рівних умовах, величина результату буде тим більша, чим вдалішим буде організаційно-економічне забезпечення досягнення заданих цілей. Наукове забезпечення виробництва та ступінь його ефективності також залежить від якості управління.
До суб'єктних складових потенціалу підприємства відносяться: науково-технічний потенціал, управлінський потенціал, потенціал організаційної структури управління, маркетинговий потенціал.
Науково-технічний потенціал  узагальнююча характеристика рівня наукового забезпечення виробництва (науки, техніки, технології, інженерної справи, виробничого досвіду, можливостей та ресурсів (у тому числі науково-технічних кадрів), які є у розпорядженні підприємства для вирішення науково-технічних проблем.
Управлінський потенціал – це навички та здібності керівників усіх рівнів управління щодо формування, організації, створення належних умов для функціонування та розвитку соціально-економічної системи підприємства. У найбільш загальному вигляді він є інтеграцією функціонально-структурних та нематеріальних елементів.
Потенціал організаційної структури управління – являє собою загальнокорпоративний управлінський (формальний та неформальний) механізм функціонування підприємства, який утілює в собі рівень організації функціональних елементів системи та характер взаємозв'язків між ними.
Маркетинговий потенціал  це максимальна можливість підприємства щодо систематизованого і планомірного спрямування усіх його функцій (визначення потреб і попиту, організації виробництва, продажу і післяпродажного обслуговування) на задоволення потреб споживачів і використання потенційних ринків збуту. У структурі маркетингового потенціалу окремо виділяють логістичний потенціал.
Широка інтерпретація поняття “логістика” як комплексної функції забезпечення підприємства вихідними факторами виробництва на всіх стадіях його діяльності дозволяє у складі цієї функції виокремити: по-перше, доставку необхідних засобів виробництва (послуг) на територію підприємства від зовнішніх контрагентів (логістика постачання); по-друге, доставку тих чи інших видів виробничих ресурсів безпосередньо на місця їх переробки чи використання в необхідних обсягах та у визначену годину (логістика виробництва); по-третє, забезпечення пунктів збуту готовими виробами і фірмовими послугами (логістика розподілу чи збуту).
З урахуванням функціональних особливостей та структурного зрізу логістичних процесів за предметними ознаками (логістика персоналу, логістика матеріалів і готових товарів, логістика енергетичних та інформаційних потоків) логістичний потенціал підприємства можна визначити як максимальну продуктивність (функціональну спроможність) системно інтегрованих підрозділів, які охоплюють усі види діяльності щодо переміщення в просторі та руху в часі: персоналу  перевезення співробітників, розміщення їх по службовим приміщенням, переміщенню згідно з часовим графіком роботи; матеріалів і готових виробів  транспортування, складування, збереження, сортування і перерозподіл; енергетичних та інформаційних потоків  передача, обробка, збереження і трансформація.
Особливої уваги в структурі потенціалу підприємства заслуговують: трудовий, інфраструктурний та інформаційний потенціали. Всі вони не підлягають під зазначену класифікацію складових потенціалу підприємства, їх не можна однозначно віднести чи то до суб'єктних, чи то до об'єктних складових.
“Трудовий потенціал” як науковий термін увійшов у обіг у період переходу від екстенсивного до інтенсивного шляху розвитку виробництва. Це була своєрідна реакція науки на потребу практики забезпечити якісне удосконалення формування і використання сукупної здатності людини як суб'єкта виробництва й управління.
Трудовий потенціал — це персоніфікована робоча сила, яка розглядається в сукупності своїх якісних характеристик. Дане поняття дозволяє, по-перше, оцінити ступінь використання потенційних можливостей як окремо узятого працівника, так і їхньої сукупності, що необхідно для активізації людського фактора, та, по-друге, забезпечити якісну (структурну) збалансованість у розвитку особистого й уречевленого факторів виробництва.
Інфраструктурний потенціал – збалансовані з вимогами виробництва можливості цехів, господарств і служб, які забезпечують необхідні умови для діяльності основних підрозділів підприємства та задоволення соціальних потреб його персоналу. При гіпертрофованому розвитку інфраструктурні складові потенціалу підприємств можуть виконувати роботи чи надавати певні послуги стороннім організаціям та іншим суб’єктам ринку.
Інформаційний потенціал як найважливіша складова техніко-технологічної та управлінської бази сучасних підприємств має особливу актуальність. Розвинуті країни вже перейшли на нову постіндустріальну (інформаційну) сходинку суспільного прогресу. Ефективне господарювання підприємств України, раціональне використання їх потенціалу не можливе без наявності адекватного сучасним вимогам інформаційного забезпечення.
Інформаційний потенціал – це єдність організаційно-технічних та інформаційних можливостей, які забезпечують підготовку й прийняття управлінських рішень та впливають на характер (специфіку) виробництва через збір, зберігання (накопичення), обробку та розповсюдження інформаційних ресурсів. У складі інформаційного потенціалу можна окремо виділити інформаційно-обчислювальний потенціал, до якого належить комплекс технічних, програмно-математичних, організаційно-економічних засобів і спеціальних кадрів, призначений для автоматизації процесу розв’язання задач управління підприємством у різних галузях людської діяльності.
Крім того, інформація і здобуті за її допомогою знання реалізуються в нових засобах праці, технологіях, професійному досвіді робітників, рівні організації виробничих одиниць, що ще раз свідчить про її тісний взаємозв'язок з іншими складовими потенціалу підприємства.
Графоаналітична модель потенціалу підприємства
У дисертації Рєпіної Інни Миколаївни, “Управління підприємницьким потенціалом”, уперше було запропоновано графоаналітичний метод діагностики підприємницького потенціалу підприємства, названий автором “Квадрат потенціалу”. Даний метод дозволяє системно встановити кількісні та якісні зв'язки між окремими елементами потенціалу, рівень його розвитку та конкурентоспроможності і на основі цього своєчасно обґрунтувати та реалізувати управлінські рішення щодо підвищення ефективності функціонування підприємства. Він має декілька теоретичних аспектів, які необхідно враховувати при обґрунтуванні управлінських рішень.
У більш широкому розумінні графічна модель потенціалу підприємства, що призначена для проведення діагностики можливостей підприємства має форму сфери. Така форма представляє усі напрямки діяльності підприємства, тим самим розкриває діалектику його потенціалу. Але на практиці важко використовувати сферичну форму для оцінки потенціалу підприємства.
Пропонуємо спрощувати графічну модель аналізу до форми кола у загальному вигляді, чи до форми іншої фігури залежно від вибору кількості напрямків діагностики потенційних можливостей підприємства (рис. 2.3).

 

 

 

Рис. 2.3 Графоаналітична модель потенціалу підприємства

Узагальнивши існуючий досвід у практиці діагностики, приходимо до висновку, що діагностику потенціалу підприємства доцільніше проводити методом порівняльної комплексної рейтингової оцінки за допомогою системи показників по наступних функціональних блоках (рис. 2.4).

 

 

 

 

Рис. 2.4 Розподіл діяльності підприємства за функціональними блоками в цілях оцінки його потенціалу

По першому блоку  «Виробництво, розподіл та збут продукції» необхідно проаналізувати:
Обсяг, структуру й темпи виробництва.
Фонди виробництва.
Наявний парк обладнання і ступінь його використання.
Місцезнаходження виробництва та наявність інфраструктури.
Екологію виробництва.
Стан продажу.
По другому блоку  «Організаційна структура та менеджмент» розглядається:
Організація і система управління.
Кількісний та якісний склад робітників.
Рівень менеджменту.
Фірмова культура.
Наступний, третій блок  «Маркетинг», передбачає дослідження:
Ринку, товару та каналів збуту.
Нововведень.
Комунікаційних зв'язків, інформації та реклами.
Маркетингових планів і програм.
І останній, четвертий блок  «Фінанси» являє собою аналіз фінансового стану підприємства за допомогою коефіцієнтів рентабельності, ефективності, ділової активності, ринкової стійкості, ліквідності та інших.
Даний перелік показників повинен задовольняти наступні вимоги: показники повинні як можна повніше охопити усі сторони виробничо-господарської, фінансової та інших видів діяльності підприємства; процес збору показників повинен бути простим; дублювання показників не допускається.
В основі розрахунку кінцевої рейтингової оцінки лежить порівняння підприємств по кожному показнику з чотирьох, вищенаведених, розділів системи показників з умовним еталонним підприємством або з підприємством, що має найкращий результат. Таким чином, базою для отримання рейтингової оцінки стану та рівня використання підприємницького потенціалу є не суб'єктивні уяви експертів, що притаманно більшості методик оцінки, а найбільш високі результати, які були досягнуті в реальній конкурентній боротьбі з усієї сукупності об'єктів, що порівнюються. Цей підхід відповідає практиці ринкової конкуренції, де кожний самостійний товаровиробник націлюється на те, щоб по усіх показниках діяльності виглядати ліпше свого конкурента.
Алгоритм графоаналітичного методу оцінювання потенціалу підприємства «Квадрат потенціалу»:
1. Вихідні дані подаються у вигляді матриці (аij), тобто таблиці, де по рядках записані номера показників (i = 1, 2, 3, ..., n), а по стовпчиках - назва підприємств, що розглядаються (j = 1, 2, 3, ..., m).
2. По кожному показнику знаходиться найкраще значення при урахуванні коефіцієнта чутливості і проводиться ранжування підприємств, з визначенням зайнятого місця.
3. Для кожного підприємства знаходимо суму місць (Рj), отриманих у ході ранжування за формулою:

Pj = ∑_(i=1)^n▒a_ij (2.1)

4. Трансформуємо отриману у ході ранжування суму місць (Рj) у довжину вектора, що створює квадрат потенціалу підприємства (рис. 2.5). Квадрат потенціалу підприємства має чотири зони відповідно розділам (k), які застосовані у розглянутій системі показників та чотири вектори (В), що створюють його.
Отже, довжину вектора, що створює квадрат потенціалу підприємства (Вk, де k =1, 2, 3, 4), знаходимо за допомогою формули:

Bk = 100 – (Pj –n) "100" /"n(m-1)" (2.2)

5. Визначивши довжину усіх векторів створюємо квадрат потенціалу підприємства і робимо відповідні висновки.
Графоаналітичний метод аналізу, названий нами  «Квадрат потенціалу» дозволяє системно встановити кількісні та якісні зв'язки між окремими елементами потенціалу, рівень його розвитку та конкурентоспроможності і на основі цього своєчасно обґрунтувати та реалізувати управлінські рішення щодо підвищення ефективності функціонування підприємства. Він має декілька особливих теоретичних аспектів, які необхідно враховувати при обґрунтуванні управлінських рішень.
1. Форма квадрата потенціалу може бути двох типів. Перший тип має правильну форму квадрата (тобто вектори, що створюють його, повинні бути рівними або близитися до цього) і якщо в результаті аналізу ми будемо мати фігуру візуально близьку до квадрата, то розглянуте підприємство має збалансований потенціал, що є основою успіху його діяльності. Другий тип має викривлену форму квадрата, причина цього може бути двояка: один вектор розвинутий більше другого (хворобливий вектор) або усі вектори розвинуті по різному (дисгармонія векторів). Якщо підприємство має другий тип форми квадрата то його підприємницький потенціал потребує негайних перетворень що приведе до покращання збалансованості елементів потенціалу.
2. Потенціали підприємств можуть бути прокласифіковані за розміром як великі, середні та малі. Великий потенціал мають підприємства коли довжина векторів, що створюють квадрат потенціалу підприємства знаходиться в межах 70100 умовних одиниць; середній  у межах 3070 у.о.; малий  до 30 у.о.
3. Зовнішній контур квадрату окреслює можливості підприємства для розвитку потенціалу до оптимальних параметрів.
5. Другий та третій вектори квадрата потенціалу («Організаційна структура та менеджмент» та «Маркетинг») виступають передумовою подальшого розвитку потенціалу підприємства.
6. Четвертий вектор  «Фінанси»  є результативним, який характеризує успішність функціонування підприємства.
Існує зв'язок між формою та розміром квадрат потенціалу підприємства та його життєвим циклом, який представлено на рис. 2.5.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.5 Зв'язок форми та розміру квадрату потенціалу з його життєвим циклом

З рисунка видно, що на першій стадії  «стадії розвитку»  знаходяться підприємства з формою потенціалу другого типу і розміром, який перетворюється від малого до середнього відносно часу проходження стадії.
На другій стадії  «стадії успіху»  розташовані підприємства, форма потенціалу яких належить до першого типу, а його розмір перетворюється з середнього до великого.
Стадія занепаду свідчить про негативні явища, що відбуваються з потенціалом підприємства, а саме про перехід до другої форми потенціалу та зменшення його розміру від великого до середнього, а потім і до малого.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Охарактеризуйте потенціал підприємства як економічну категорію. Які його характерні риси?
Чи можна трактувати потенціал підприємства виключно як систему ресурсів, що має забезпечити досягнення певних цілей? Чому?
У чому полягає сутність результатної концепції потенціалу підприємства?
За якими ознаками можна класифікувати видові прояви потенціалу підприємства?
Чому ринковий потенціал прийнято вважати зовнішнім?
Які снують підходи до визначення складу ресурсного потенціалу?
Назвіть основні модулі системи управління. Які основні їхні завдання стосовно формування потенціалу підприємства?
Які складові діяльності персоналу підприємства задіяні у створенні його потенціалу?
За яким принципом у межах функціональної структуризації потенціалу виділяють об’єктивну та суб’єктивну його складові?
Чому доцільно окремо розглядати виробничий потенціал і потенціал відтворення; інноваційний та науково-технічний?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
Потенціал підприємства – це:
сукупність ресурсів підприємства, що забезпечують досягнення певних результатів підприємства;
сукупність ресурсів і компетенцій, які створюють певний ефект для зацікавлених сторін;
здатність управління забезпечувати досягнення цілей діяльності підприємства за рахунок використання матеріальних ресурсів;
можливості системи ресурсів і компетенцій підприємства створювати результат для зацікавлених сторін за допомогою реалізації бізнес-процесів.
Існують наступні ознаки класифікацій сутності потенціалу підприємства:
за об’єктами дослідження;
за характером реагування на зміни;
за цілями формування;
залежно від перспектив розвитку бізнесу.
Характер виробничих приміщень підприємства визначають його:
технічні ресурси;
технологічні ресурси;
просторові ресурси;
фінансові ресурси.
Наявність конкурентоздатних ідей визначають:
технологічні ресурси підприємства;
інформаційні ресурси підприємства;
ресурси організаційної структури управління;
усі перераховані вище види ресурсів.
Блок системи управління в структурі потенціалу підприємства включає підсистеми:
закупівля, виробництво, збут;
маркетинг, виробництво, персонал, фінанси;
організація, мотивація, контроль;
планування, реалізація, контроль.
Блок діяльності персоналу включає такі складові:
організаційну, виробничу, наукову;
аналітичну, виробничу, комунікаційну;
комерційну, виробничу, управлінську;
аналітичну, виконавчу, організаційну.
До об’єктивних складових потенціалу підприємства відносять:
виробничий потенціал;
науково-технічний потенціал;
управлінський потенціал;
кадровий потенціал.
Найбільш повно відбиває ринкові можливості підприємства:
місце розташування;
маркетинговий потенціал;
науково-технічний потенціал;
інформаційний потенціал.
Привабливість місця розташування підприємства відбиває потенціал:
маркетинговий;
технічний;
інфраструктурний;
виробничий.
До суб’єктивних складових потенціалу підприємства відносять:
інноваційний потенціал;
фінансовий потенціал;
інфраструктурний потенціал;
маркетинговий потенціал.

ТЕМА 3 ПАРАДИГМА УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ЗА ВАРТІСНИМИ КРИТЕРІЯМИ ПІДПРИЄМСТВА
План викладу і засвоєння матеріалу
3.1 Оцінювання потенціалу підприємства: основні цілі та сфери застосування.
3.2 Поняття вартості та її модифікації.
3.3 Принципи та основні етапи оцінки потенціалу підприємства.

3.1 Оцінювання потенціалу підприємства: основні цілі та сфери застосування
Багато економістів, серед них З. Ковачев, С. Головнін дійшли до висновку, що оцінка діяльності підприємств повинна бути комплексною. Специфіка комплексного оцінювання полягає в тому, що це характеристика, отримана при гармонізації результатів комплексного економічного аналізу. У ній містяться узагальнені висновки про діяльність об’єкта, які базуються на принципі системності. З. Ковачев рекомендує розглядати процес оцінювання, який складається з таких основних елементів:
а) об'єкт оцінювання;
б) суб'єкт оцінювання;
в) критерій;
г) показник (система);
д) одиниці (шкала) вимірювання;
е) оцінка.
Основні елементи знаходяться між собою у певному зв'язку і відношеннях. Процес оцінювання протікає також у визначеній послідовності і повинен бути чітко організований. Так, з урахуванням цих вимог, нами розроблений механізм процесу оцінювання підприємницького потенціалу підприємства (рис. 3.1).
У загальному вигляді, оцінка – це результат визначення й аналізу якісних і кількісних характеристик об’єкта, що управляє (керує), а також процесу управління ним. Оцінка дає можливість установити, як працює підприємство, чи досягаються поставлені цілі, як зміни й удосконалення в процесі управління впливають на використання потенціалу підприємства, його ефективність.
У роботах з проблем формування і реалізації потенціалу підприємств недостатньо розроблені питання виміру його величини і рівня ефективності використання. Безліч найрізноманітніших думок висловлюється з приводу підходів до оцінювання потенціалу підприємства. Як оцінити: за допомогою загального (глобального) показника або потенціал підприємства варто оцінювати системою показників?
Науковці С.Г. Струмілін, Т.С. Хачатуров та інші, вважають, що існує єдиний синтетичний (інтегральний) показник. Поділяючи в цілому цю точку зору, багато авторів, серед яких можна назвати А.Г. Аганбегяна, припускають, що наявність часткових показників не суперечить існуванню загального. При цьому, на їхню думку, обов'язковою умовою повинно бути зведення часткових показників до загального.
Але існують й інші точки зору, що вказують на недоліки інтегральних показників та їх неефективність при практичному використанні. Так, А.К. Семенов пише з цього приводу наступне: «Головна причина цього складність їх розрахунку і недостатня теоретична обґрунтованість порівняння різнорідних величин». У теоретичній суперечці відносно вирішення питання, чи потрібний загальний синтетичний (інтегральний) показник або група, система показників оцінки ефективності діяльності господарської системи, ми поділяємо точку зору дослідників на чолі з ученими Б.П. Плишевським, Г.M. Сорокіним, Н.А. Хрущем, які виступають за систему показників і не потребують, при цьому, обов'язкового їхнього зведення до єдиного показника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3.1. Механізм процесу оцінювання

Адже сконструйований на будь-яких принципах загальний синтетичний показник оцінки ефективності діяльності господарської системи та її елементів не може охопити або, точніше врахувати усі умови протікання процесу виробництва, рівень його організації. Незалежно від волі та бажання дослідника дія застосовуваних показників, зведення їх у синтетичні, інтегральні й інші, при використанні якісно різнорідних або різноспрямованих показників може призвести, або призводить, до протиріччя чи несумісності окремих елементів такого показника.
Для оцінки потенціалу підприємства потрібна всеосяжна система показників, причому, в основу конструювання такої системи повинна бути покладена структурна модель, що враховує не тільки фактичну динаміку, але і теоретичні передумови. У нашому уявленні така структурна модель системи показників по своїй концепції повинна враховувати наступні вимоги до її формування:
загальнотеоретична інтерпретація, взаємозв’язок і цілеспрямування як окремих показників, їхніх груп, так і всієї системи в цілому;
забезпечення сумірності, єдиної спрямованості показників груп, усієї системи;
наявність у системі показників, що виступають як основні регулюючі параметри, опорні категорії;
можливість регулювання значень величин показників залежно від рівня використання ресурсів, що витрачаються, й ефективності результату;
можливість одержання прогнозу про спрямованість динаміки показників.
Слід зазначити, що сукупність оціночних принципів, показників, критеріїв і методів складає методологію оцінювання. У загальному вигляді, методологію оцінювання можна подати у вигляді послідовності наступних дій: формування категорій, розробка показників, установлення критерію порівняння; вибір способу оцінювання, одержання результату оцінювання.
Базуючись на визначенні поняття потенціалу підприємства, поданого вище, оцінку його величини можна визначити як суму фактичних значень складових елементів. Виникає питання: у яких показниках вимірювати його складові?
Використання натуральних показників дуже утруднено, оскільки елементи потенціалу значно відрізняються один від одного за змістом і формою. У зв'язку з цим відрізняються й натуральні одиниці, що їх характеризують. Тому ряд дослідників вважають кращим вимір значень елементів потенціалу за допомогою якогось одного показника-еквівалента. Наприклад, аграрний потенціал пропонується вимірювати вартістю відтворених ресурсів, при цьому виробничі фонди враховуються за їхніми відтвореними оцінками, а трудові й природні – за оцінками, відповідно до яких одиниця невідтвореного ресурсу замінюється певною кількістю виробничих фондів. Інші дослідники рекомендують оцінювати фізичний обсяг елементів потенціалу підприємства в чисельності промислово-виробничого персоналу. Більшість дослідників вважають, що найбільш універсальним вимірювачем елементів потенціалу підприємства є вартісні одиниці. У цьому випадку сума вартості елементів буде характеризувати розмір усього підприємницького потенціалу підприємства. Отже, визначення розміру потенціалу промислового підприємства пов'язано з оцінкою вартості його елементів. Але і даний метод не такий універсальний, як він здається на перший погляд. Визначити вартість основних виробничих фондів і оборотних фондів досить легко, але дати вартісну оцінку трудових ресурсів можна лише непрямим шляхом і з достатнім ступенем умовності, що посилюється ще і тим, що для живої праці визначальне значення мають її якісні характеристики. Якість праці або ступінь її складності визначаються знаннями, практичними навичками й іншими людськими особливостями, такими як спритність, спроможність виконувати складні операції, що прямо не піддаються виміру.
Виходячи з вищенаведеного, ми вважаємо, що підприємницький потенціал підприємства доцільно характеризувати не одним, а сукупністю показників, причому, залежно від природи самого показника, чи то застосовувати вартісну оцінку, чи то натуральну, чи то зовсім іншу  евристичну. Методологічною ж основою їх визначення є співвідношення результату з масою ресурсу, використаного для його досягнення. При цьому показники рівня використання елементів потенціалу, по можливості, повинні дозволяти порівняльну оцінку як ефективності використання різноманітних елементів потенціалу одного підприємства, так і різних виробничих систем.
Оцінка вартості потенціалу підприємства являє собою упорядкований, цілеспрямований процес визначення у грошовому вираженні вартості об'єкта з урахуванням потенційного і реального доходу, який має місце в певний проміжок часу в умовах конкретного ринку.
В оцінці потенціалу підприємства зацікавлені: кредитори; інвестори; держава; акціонери; управлінці; постачальники; страхові фірми.
Сторони, які зацікавлені у проведенні оцінювання бажають реалізувати свої економічні інтереси і визначають головні цілі оцінювання.
Оцінку бізнесу проводять з метою:
підвищення ефективності поточного управління підприємством або фірмою;
визначення вартості цінних паперів у випадку купівлі-продажу акцій підприємства на фондовому ринку;
визначення вартості підприємства у випадку його купівлі-продажу цілком або частинами;
реструктуризації підприємства;
розробки плану розвитку;
визначення кредитоспроможності підприємства і вартості застави при кредитуванні;
страхування, в процесі якого виникає необхідність визначення вартості активів;
оподаткування;
прийняття обґрунтованих управлінських рішень (для того, щоб виправити помилку у фінансовій звітності, яка була викликана інфляційними процесами);
здійснення інвестиційного проекту розвитку бізнесу.
Залежно від об'єкта оцінювання виникають наступні випадки:
Оцінювання вартості майна застосовується при:
продажу певної частки нерухомості;
отриманні кредиту під заставу частини нерухомості;
страхуванні нерухомого майна і визначенні у зв'язку з цим його вартості;
передачі нерухомості в оренду;
оформленні частини нерухомості в якості вкладу в статутний фонд підприємства, що створюється;
оцінці нерухомого майна, як окремого етапу в загальній оцінці вартості підприємства.
Оцінювання вартості машин і обладнання проводиться в наступних випадках:
продаж деяких одиниць обладнання;
оформлення застави;
страхування рухомого майна;
передача машин, обладнання в оренду;
організація лізингу машин, обладнання;
визначення амортизаційних відрахувань;
оформлення машин і обладнання в якості вкладу в статутний фонд іншого підприємства;
при реалізації інвестиційного проекту.
Оцінювання вартості гудвілу проводиться при:
передачі або продажу іншому підприємству;
наданні франшизи іншим компаньйонам;
встановленні збитку, який було завдано діловій репутації підприємства незаконними діями з боку інших підприємств;
використання гудвілу як вклад в статутний капітал;
при визначенні вартості усіх нематеріальних активів для оцінки вартості підприємства.

3.2 Поняття вартості та її модифікації
Вартість – це гроші чи грошовий еквівалент, який покупець готовий обміняти на який-небудь предмет чи об'єкт. Незважаючи на явну схожість, у теорії оцінки поняття вартості, витрат і ціни прийнято розрізняти.
Вартість – це міра того, скільки гіпотетичний покупець готовий заплатити за оцінювану вартість.
Витрати – це міра затрат, необхідних для того, щоб створити об'єкт подібний до оцінюваного. Витрати впливають на ринкову вартість, але однозначно її не визначають. Дорогий об'єкт може мати низьку корисність і відповідно  невисоку вартість.
Ціна – це історичний факт, який відображає витрати на покупку подібних об'єктів у минулих угодах, а також теперішній факт відображення ціни пропонування продавця. Ціни минулих угод і ціни продавця не обов'язково являють собою обґрунтовану міру вартості на дату оцінки.
Згідно з операційними потребами і функціональним призначенням існують різні модифікації вартості. Як видно з рис. 4.3, вартість поділяється на дві широкі категорії: вартість в обміні та вартість у користуванні.
Вартість в обміні – це ціна, яка переважає на вільному, відкритому конкурентному ринку. Вона визначається на основі рівності між реальними економічними факторами, тому її називають об'єктивною вартістю. Найбільш поширеною формою об'єктивної вартості є ринкова вартість.
Наріжним каменем теорії оцінки є поняття “ринкова вартість”. Під нею розуміють найвищу грошову суму (ціну), за яку передається майно (титул власності) у результаті комерційної угоди між добровільним покупцем і продавцем на дійсну дату оцінки при дотриманні наступних умов:
відкритості та конкурентоспроможності ринку, на якому вільно взаємодіє достатня кількість контрагентів, пов'язаних з продажем і покупкою аналогічних об'єктів власності;
покупець і продавець оцінюваної власності чітко інформовані про основні характеристики нерухомості та стан ринку, діють розважливо із знанням справи і без примусу;
термін експозиції об'єкта власності на ринку має бути достатнім для залучення необхідної кількості потенційних покупців, які утворюють даний сегмент ринку.
Ринкова вартість як ідеальний стандарт не завжди може бути досяжною, тому реальна ринкова ціна угоди часто суттєво відрізняється від ринкової вартості.
Особливим випадком застосування як бази оцінки є ринкова вартість об'єкта за умови існуючого використання, тобто за умови припущення, що при несприятливій можливості, його подальше використання буде відбуватися у той самий спосіб, що і на дату оцінки.
З урахуванням ступеня ринковості вартості об'єкта виокремлюють неринкову вартість і неринкову нормативно-розрахункову вартість, які формуються на основі методик і нормативів затверджених відповідними державними установами (наприклад, при нарахуванні податків, страхових внесків, мита та інших).
Ліквідаційна вартість – це грошова сума, яка реально може бути отримана від продажу оцінюваної власності в дуже короткий термін для проведення адекватного маркетингу згідно з визначенням її ринкової вартості.
Заставна вартість – це оцінка по ринковій вартості майна (майнових прав) як засобу підвищення гарантії забезпечення зобов'язань при неналежному виконанні умов договору та ліквідації можливих від цього несприятливих майнових наслідків.
Страхова вартість – базується на вартості заміщення (відтворення) об'єкта оцінки в цілому чи окремих його елементів, схильних до ризику руйнування (знищення). На основі страхової вартості визначаються страхові суми, страхові виплати та страхові відсотки.
Орендна вартість – розрахункова величина вартості об'єкта оцінки, яка використовується для визначення нормативу орендної плати. Як база орендної вартості переважно виступає (приймається) ринкова вартість і ринкова вартість нерухомості за умови існуючого використання.
Вартість у користуванні (споживна вартість) – це міра цінності власності окремого користувача або групи користувачів, що є складовою частиною діючого підприємства без урахування найбільш ефективного її використання і величини грошового еквівалента від можливого продажу. Оскільки вартість власності в користуванні задовольняє потреби конкретного користувача то її часто називають суб'єктивною вартістю.
Найбільш поширеним проявом вартості в користуванні є інвестиційна вартість. Під нею розуміють вартість об'єкта нерухомості визначену за конкретних умов, мети та результативності інвестування.
Балансова вартість – це відображена в бухгалтерській звітності первинна вартість активів проіндексована на дату останньої переоцінки і зменшена на суму амортизаційних відрахувань.
Податкова вартість – це вартість, що розраховується згідно з порядком, визначеним законодавством про оподаткування власності.
Вартість заміщення – це сукупність витрат у поточних ринкових цінах на створення нового функціонального аналога, який має еквівалентну з оцінюваним об'єктом корисність.
Вартість відтворення – це сукупність витрат на створення таких же, або дуже схожих матеріалів нової точної копії об'єкта оцінки при врахуванні існуючих ринкових цін на дату оцінки.
Залишкова вартість заміщення  є сумарною величиною ринкової вартості земельної ділянки при її існуючому використанні та вартості заміщення розташованих на ділянці будинків і споруд з відрахуванням усіх видів їх зносу (знецінення). Цей різновид вартості заміщення використовується як база оцінки об'єктів нерухомості спеціального призначення, які не мають ринкового попиту.
Утилізаційна вартість – це грошовий еквівалент, який очікується отримати від продажу вибуваючих матеріальних активів чи їх складових компонентів для альтернативного використання. Цю вартість також називають остаточною ліквідаційною вартістю.
Скрапова вартість – це вторинна вартість сукупності матеріалів яку можна отримати при зруйнуванні (ліквідації) об'єкта оцінки.
Митна вартість – це еквівалент вартості імпортованих об'єктів, яка використовується для розрахунків мита, зборів та інших митних і пов'язаних з ними платежів.
Кожен з перерахованих видів вартості чи то в обміні, чи то в користуванні, має свою галузь застосування і обмеження.
Вибір тієї чи іншої модифікації вартості залежить від особливостей об'єкта, поставленої мети та порядку оцінки.

3.3 Принципи та основні етапи оцінювання потенціалу підприємства
Теоретико-методологічною базою оцінки ринкової вартості потенціалу підприємства є сукупність взаємопов'язаних принципів, в основу формування яких покладено багаторічний досвід зарубіжних експертів-оцінювачів і вітчизняна практика оцінювання майнових комплексів підприємств.
Загальноприйнята класифікація принципів оцінки виокремлює наступні їх групи:
принципи, які базуються на уявленнях користувача;
принципи, які пов'язані із землею, будинками і спорудами;
принципи, які пов'язані з ринковим середовищем;
принцип найкращого і найбільш ефективного використання.
Незважаючи на те, що залежно від конкретної ситуації для кожного окремо взятого об'єкта оцінки можуть бути використані найбільш значущі принципи й реалізація того чи іншого принципу відбудеться не в повному обсязі, між принципами як системним утворенням існують тісні взаємозв'язки (рис. 3.2).
До складу принципів, які базуються на уявленні користувача, включають: корисність, заміщення та очікування.
Принцип корисності базується на постулаті, що будь-яке підприємство має вартість, якщо воно корисне потенційному власнику для реалізації певної економічної функції протягом даного періоду часу.
Принцип заміщення передбачає, що максимальна ринкова вартість підприємства визначається найменшою вартістю іншого підприємства з еквівалентною корисністю. Інакше кажучи, покупець не сплатить за підприємство (нерухоме майно) суму більшу, ніж мінімальна ціна іншого об'єкта з адекватною корисністю.
Принцип очікування ґрунтується на тому, що вартість підприємства, що оцінюється, визначається розміром чистого доходу, який очікується покупцем від володіння (комерційного використання) ним з урахуванням можливого чистого доходу від його перепродажу.
До складу принципів другої групи відносять: залишкову продуктивність; вклад; віддачу; збалансованість; оптимальний розмір; поділ і з'єднання пакета прав власності.
Залишкова продуктивність. Згідно з економічною теорією земля має вартість або яку-небудь цінність тільки тоді, коли є залишок чистого доходу після компенсації всіх інших факторів виробництва. Цей механізм розподілу доходу пов'язаний з тим, що земля фізично нерухома і щоб розпочати будь-яку економічну діяльність до неї слід приєднати працю, капітал і підприємницький менеджмент. Саме ці доходоутворюючі фактори компенсуються першочергово, а залишок доходу виплачується власнику землі як рента (податок, оренда).

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3.2. Принципи оцінювання ринкової вартості потенціалу підприємства та їх взаємозв'язок

Вклад. Сутність цього принципу полягає в тому, що додаткові вкладення капіталу у будь-яку складову потенціалу підприємства ефективні лише тоді, коли вони підвищують його ринкову вартість. Величина вкладу визначається як різниця між зміненою вартістю й витратами, які зумовили цю зміну. Вклад, який не забезпечує приросту вартості потенціалу підприємства, є зайвим “поліпшенням”.
Віддача. Даний принцип означає, що у міру додавання ресурсів до основних складових потенціалу підприємства, чистий прибуток має тенденцію до зростання, але до певного моменту (межі). Після чого темпи росту дохідності починають уповільнюватися до тих пір, поки приріст результативності не стане меншим за приріст витрат на додаткові ресурси.
Збалансованість (пропорційність). Згідно з цим принципом всі елементи ресурсно-виробничого й управлінського потенціалу підприємства повинні мати збалансовану внутрішню й загальну структуру. Постійна підтримка необхідної пропорційності між розвитком складових потенціалу забезпечує максимальну прибутковість функціонування підприємства та найвищу його вартість.
Оптимальний розмір (величина). Вимоги даного принципу відносяться до кожного фактора виробництва – ділянки землі, будівель і споруд, технічного оснащення, персоналу, які разом дають можливість створити економічно обґрунтований (оптимальний) розмір потенціалу підприємства та отримувати від нього максимальний прибуток відповідно до ринкової кон'юнктури у даному районі.
Поділ і з'єднання прав власності. Система майнових прав України, що передбачена цивільним кодексом, дозволяє поділяти та продавати відокремлено майнові права на власність. Останні згідно з теорією пакета (пучка) прав розглядаються як складові елементи, які разом уособлюють усі визнані законом майнові права.
Сутність принципу економічного розділення полягає в тому, що майнові права слід поділяти та з'єднувати таким чином, щоб збільшувати загальну вартість об'єкта власності. Спираючись на досвід, можна виокремити характерні ознаки, а для кожної з них – види розподілу прав власності (рис. 3.3).

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 3.3. Ознаки поділу та види прав власності

До групи принципів, які пов'язані з ринковим середовищем, входять: залежність, відповідність, попит і пропозиція, конкуренція, змінювання.
Залежність. Вартість потенціалу підприємства формується під впливом множини різноманітних факторів, серед яких особливу роль відіграє його місцезнаходження. Якість останнього, насамперед, визначається відповідністю фізичних параметрів земельної ділянки підприємства регіональної системи землекористування та його віддаленість від ринкової інфраструктури. Разом ці дві важливі характеристики складають сітус, чи економічне місцеположення підприємства.
Зміни в системі землекористування або в економічному середовищі підприємства відповідно до принципу залежності можуть спричинити як позитивний, так і негативний вплив на його вартість. У свою чергу вартість підприємства, чи іншого об'єкта нерухомості сама впливає на величину вартості об'єктів нерухомості та підприємств, що знаходяться в даному регіоні.
Відповідність. За інших однакових умов потенціал підприємства, яке найвищою мірою відповідає містобудівним, екологічним, ринковим та іншим стандартним нормам і загальноприйнятим тенденціям землекористування, має найбільш високу вартість.
Попит і пропонування. На вартість потенціалу підприємства великий вплив має співвідношення між попитом і пропозицією. Коли останні збалансовані, а потенціал підприємства використовується найкращим і найбільш ефективним чином, ринкова ціна підприємства як правило відображує вартість (витрати) його створення. Якщо на ринку існує надлишок пропонування чи нестача попиту, то рівень цін на підприємства знижується. Більш високий рівень ринкових цін порівняно з вартістю будівництва стимулює уведення в дію нових виробничих об'єктів до тих пір, поки не настає цінова рівновага.
Конкуренція. Сутність даного принципу полягає в тому, що ціни на об'єкти оцінювання складаються під впливом постійного суперництва між суб'єктами ринку, які прагнуть отримувати максимальні прибутки. Це вирівнює доходність інвестицій на різних сегментах конкурентного ринку і дає можливість об'єктивно визначити ринкову вартість підприємств. Принцип конкуренції також застерігає, що урахування надприбутків при оцінці підприємств-монополістів спотворює їх ринкову вартість.
Змінювання. Цей принцип передбачає при оцінці вартості потенціалу підприємства та його складових урахування можливих змін у їх, функціонуванні внаслідок трансформації економічних, соціальних і юридичних умов, а також впливу регіональних і локальних факторів. Динамізм зовнішнього середовища і внутрішньовиробничих змін вимагає, щоб кожна оцінка вартості потенціалу підприємства відзначалася датою її проведення. Фіксована дата оцінки відображає макроекономічну ситуацію, особливості місцевого ринку нерухомості, а також стан об'єкта оцінки, що склалися на даний момент і зумовили саме таку його ринкову вартість.
Принцип найкращого і найбільш ефективного використання є синтезуючим принципом оцінки вартості потенціалу підприємства. Як системоутворюючий елемент він інтегрує загальний вплив усіх раніше названих принципів і означає, що із можливих варіантів використання потенціалу підприємства вибирається той, при якому найповніше реалізуються функціональні можливості всіх складових потенціалу і забезпечується від них максимальний результат.
Найкраще і найбільш ефективне використання дає вихідну концептуальну модель для аналізу різних факторів, які впливають на вартість об'єкта оцінювання, і визначається як використання, яке: законодавче незаборонене; фізично здійснюване; фінансово обґрунтоване і забезпечує найбільшу вартість (дохідність) об'єкта оцінки.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
В чому полягає суть процесу оцінювання потенціалу підприємства? Які системи вимірювання зазвичай для цього застосовують?
Чому вартісна оцінка підприємства об’єктивно характеризує рівень розвитку його потенціалу?
З яких етапів складається процес оцінювання вартості об’єкта власності? Чи регламентується цей процес нормативно-правовими актами? Чому?
Як можуть вплинути результати оцінювання вартості підприємства на прийняття рішень щодо підвищення ефективності поточного управління?
Що таке вартість? Чому вона має велику кількість модифікацій?
Що таке споживча вартість? Чи може вона дорівнювати ринковій?
Які види вартості можна вважати вартістю в користуванні? Чому?
Чим відрізняється вартість відтворення та вартість заміщення?
Як впливають принципи внеску та граничної продуктивності на визначення вартості об’єкта?
Чому надлишковий прибуток стимулює руйнівну конкуренцію та зменшує вартість об’єкта оцінювання, що діє на такому ринку?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
Міра того, скільки покупець буде готовий заплатити за оцінювану власність – це:
ціна;
вартість;
витрати;
собівартість.
Термін “ліквідність підприємства” пов’язаний із:
можливістю швидко і вчасно розрахуватися по боргових зобов’язаннях;
гнучкістю підприємства та здатністю до зміни виробничих факторів в умовах нестабільності зовнішнього середовища;
низьким рівнем дебіторської та кредиторської заборгованості;
можливістю швидкого продажу активів за рішенням власника.
Властивості підприємства як товару:
корисність;
цілісність;
нестаціонарність;
усі перераховані вище.
Яке з нижчеперерахованих визначень є синонімом поняття вартість в обміні:
споживча вартість;
вартість для конкретного інвестора;
ліквідаційна вартість;
ринкова вартість.
Що з нижчепереліченого не входить у визначення інвестиційної вартості:
вартість для конкретного користувача;
суб’єктивна вартість;
найбільш імовірна ціна за даними ринку;
вартість при визначених цілях інвестування.
Підприємство в оцінній діяльності виступає як:
об’єкт різних угод;
суб’єкт різних угод;
товар;
усе перераховане вище.
Вартість підприємства як сформованого єдиного цілого  це:
інвестиційна вартість;
вартість діючого підприємства;
утилізаційна вартість;
ліквідаційна вартість.
Незважаючи на те, що минулі показники та фактичний стан підприємства є важливими в оцінній діяльності, саме майбутнє створює бізнесу додаткову вартість. Дане твердження є відбиттям принципу:
альтернативності;
заміщення;
очікування;
майбутньої продуктивності.
При наявності декількох подібних чи відповідних об’єктів той, який має найменшу ціну, користується найбільшим попитом – загальна суть принципу:
заміщення;
відповідності;
прогресії та регресії;
корисності.
До принципів, пов’язаних із експлуатацією власності, відносять принцип:
зміни вартості;
збалансованості;
відповідності;
корисності.
ТЕМА 4 ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І СУЧАСНІ ТЕХНОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ СКЛАДНИМИ ВИРОБНИЧИМИ СИСТЕМАМИ
План викладу і засвоєння матеріалу
Інформаційне забезпечення управління потенціалом підприємства
Сучасні технології управління складними виробничими системами
Інформаційне забезпечення управління потенціалом підприємства

Інформаційне забезпечення управління потенціалом підприємства
Поняття «інформаційне забезпечення» (ІЗ) виникло у зв’язку з розвитком автоматизованих систем управління (АСУ). Це динамічна система одержання, оцінки, зберігання та переробки даних, створена з метою вироблення управлінських рішень. ІЗ можна розглядати і як процес забезпечення інформацією, і як сукупність форм документів, нормативної бази та реалізованих рішень щодо обсягів, розміщення та форм існування інформації, яка використовується в інформаційній системі (ІС) у процесі її функціонування.
Дані для аналізу формуються в різноманітних підрозділах підприємства. Тому, щоб організувати інформаційну взаємодію різноманітних ІС між собою, а також з різними групами користувачів, необхідно розв’язати проблему їх інформаційної сумісності.
Створюючи ІЗ, дотримуються таких принципів: цілісність, вірогідність, контроль, захист від несанкціонованого доступу, єдність і гнучкість, стандартизація та уніфікація, адаптивність, мінімізація введення й виведення інформації (однократність уведення інформації, уведення-виведення тільки змін). Цілісність – це здатність даних задовольняти принцип повного узгодження, точності, доступності й достовірності відображення реального стану об’єкта. Обсяг інформації регулюється співвідношенням «необхідного і достатнього», а також вимогами повноти й достовірності даних. Окремо визначаються вимоги стосовно своєчасного надання відомостей користувачеві.
Методичні та інструктивні матеріали ІС аналізу – це сукупність державних стандартів, галузевих керівних методичних матеріалів і розроблених проектних рішень щодо створення й супроводження ІЗ.
Системи класифікації та кодування – це перелік описів і систем супроводження класифікаторів техніко-економічної інформації на економічному об’єкті.
Ефективність ІС багато в чому залежить від організації її інформаційної бази (ІБ), яка поділяється на позамашинну і машинну. Інформація в ній відображає стан конкретного об’єкта й зовнішнього середовища і фіксується на носіях системи. Такі засоби реєстрації даних забезпечують зв’язок між інформацією та людиною, інформацією та ЕОМ, людиною та ЕОМ. Для фіксування інформації в комп’ютерних системах використовуються різноманітні види носіїв (магнітні диски, магнітні стрічки, накопичувачі на гнучких магнітних дисках, компакт-диски).
Позамашинна ІБ – це частина аналізу, яка складається із сукупності повідомлень, сигналів і документів, виконаних у формі, яка сприймається людиною без застосування засобів обчислювальної техніки.
До складу позамашинної ІБ аналізу входять нормативно-довідкові документи, документи із плановою, обліковою та іншою інформацією, необхідною для створення й функціонування всієї системи. Для забезпечення функцій управління використовують також аналітичну вхідну інформацію у вигляді відеограм (відеокадрів) та машинограм. Частина машинограм далі може використовуватися і як носій вихідної інформації для поповнення чи коригування машинної ІБ (особливо тоді, коли первинні документи друкуються і частково заповнюються за допомогою ЕОМ).
Організація позамашинної ІБ об’єкта передбачає вивчення та аналіз інформаційних потоків, складу документації, особливостей створюваної технології автоматизованої обробки інформації.
Позамашинна інформаційна база має забезпечити належну ефективність реєстрації та передавання інформації; одноразовість і незалежність від використовуваних інформаційних задач та спеціалістів з уведення даних; достовірність і точність даних; своєчасність і повноту надходження даних для обробки; можливість усунення надміру інформації на носії.
Основним (навіть за умов значного поширення магнітних носіїв інформації та використання електронної пошти) носієм позамашинної інформаційної бази економічної інформації є первинний документ. Це пояснюється насамперед тим, що в паперових документах легко проставити відповідні підписи, вони мають юридичну силу та тривалий час можуть зберігатися без небезпеки втратити зафіксовану в них інформацію (на відміну від магнітних). Але вони мають невелику інформаційну місткість, потребують значних витрат дефіцитного паперу, непристосовані для автоматизованого введення інформації в ЕОМ, є незручними для пошуку та групування інформації.
Оптимізація позамашинної інформаційної бази полягає не лише в удосконаленні носіїв інформації, а й у раціоналізації документообігу, тобто у зменшенні кількості документів, скороченні часу на їх оформлення, передавання й пошук, в усуненні проміжних документів і дублювання, формуванні їх в електронній формі на машинних носіях, у розробці ефективної схеми документообігу. До основних форм документообігу відносять.
За технікою виконання: ручну, електронну, змішану.
За централізацією документообігу: централізовану, частково централізовану й децентралізовану.
Масиви машинної ІБ можуть бути локальними, сформованими переважно для розв’язування окремої задачі, та інтегрованими у вигляді бази даних (БД). Інтегровані масиви дають змогу позбутися характерного для локальних масивів дублювання і можливої неузгодженості даних, значно полегшують внесення змін у дані, забезпечують колективне користування незалежними програмними продуктами, сприяють суттєвому зниженню витрат на супровід інформаційної бази.
Розрізняють нормативно-довідкові, оперативні та інші види масивів машинної інформаційної бази. Нормативно-довідкові масиви містять відносно стабільні протягом тривалого часу дані, якими користуються для розв’язування задач на ЕОМ (найменування різних об’єктів, норми виробітку, ціни на матеріали).
Оперативні масиви включають регулярно змінювані дані, що надходять у процесі господарювання (надходження основних засобів, щомісячне нарахування заробітної плати тощо). До інших масивів можна віднести тимчасові масиви, що формуються в процесі розв’язання задач, масиви з результатними даними для наступного друкування.
Носіїв машинної інформаційної бази можна поділити на такі класи: магнітні, лазерні, комбіновані.
Одним із головних компонентів інформаційного забезпечення є автоматизовані банки даних (АБД). Вони виконують такі функції: уведення, накопичення, зберігання, поновлення, інтегрована обробка й видавання інформації в будь-якій комбінації для розв’язування регламентних задач та інформаційно-довідкового обслуговування користувачів. Особливістю АБД є підвищення ефективності функціонування інформаційних технологій за рахунок раціональної організації та використання даних у процесі їх обробки.
Основними вимогами до АБД є: багаторазове використання даних за одноразового їх уведення до системи; мінімальне дублювання; можливість розширення й поновлення; швидкий доступ до даних і їх захист, інтеграція даних для використання на різних рівнях управління. До складу АБД входять бази даних (БД) і системи управління базами даних (СУБД).
Залежно від технологічних режимів використання даних розрізняють фонд і архів даних. БД використовується багатьма споживачами (користувачами) і забезпечує незалежність даних від прикладних програм. Під час роботи з БД формується інформація про джерела інформації, формати та взаємозв’язок даних, відомості про частоту виникнення й характер використання даних. Ця інформація створює базу даних про самі дані і називається словником даних.
Користувачами БД можуть бути окремі фізичні особи чи прикладні програми. Інструментом, який забезпечує систему зв’язку (інтерфейс) користувачів і прикладних програм з цими даними, є СУБД — основа програмних засобів АБД. До її основних функцій відносять організацію масивів у пам’яті ЕОМ і на машинних накопичувачах; установлення зв’язку між базами даних; відновлення (коригування) БД, логічний захист даних; захист секретності даних тощо.

 

Сучасні технології управління складними виробничими системами
За умов автоматизації висуваються такі вимоги: системність, комплексність, оперативність, точність, прогресивність, динамічність. Аналітичний процес з використанням ПЕОМ можна зобразити в такій послідовності: постановка задачі та її формалізований опис; накопичення інформації; обробка інформації; аналіз; використання результатної інформації.
Постановка задачі – це етап, на якому визначають сутність аналітичної задачі, вимоги до регламенту розв’язування, до вихідних даних і конкретних результатів. В описі алгоритму розв’язування задачі вирізняють такі підрозділи: інформація, яка використовується; результатна інформація; математичний опис; власне алгоритм розв’язування.
Формалізований опис задач аналізу базується на єдиних принципах побудови умовних позначень показників. Він полегшує наступну алгоритмізацію і програмування для ПЕОМ; чітко визначає дійсну потребу у вихідних даних для аналізу; усуває дублювання аналітичних задач, полегшує групування їх у блоки для одночасної обробки. Аналітична задача у формалізованому вигляді є об’єктом економіко-математичного моделювання. Постановка задачі та її формалізований опис дають змогу визначитися з вибором інформаційної бази, вихідних даних для аналізу.
Технологічні засоби автоматизації аналітичних робіт поділяються на інструментальні та комунікаційні. Багатоаспектність аналізу визначає різнорідність інструментальних засобів, які можна поділити на функціональні, забезпечувальні та допоміжні.
До функціональних відносять аналітичні задачі. Інструментальні засоби розв’язання цих задач поділяються на: засоби введення аналітичної інформації; засоби забезпечення інформаційно-пошукових робіт; засоби підтримки прийняття рішень. Для введення аналітичної інформації користуються інструментальними засобами, які передбачають контроль і коригування первинної та вторинної інформації.
Інформаційно-пошукові засоби забезпечують аналітичні задачі документами, які містять потрібну інформацію та сприяють формуванню запитів до баз даних і відображенню результатів їх виконання. Кожна подія (явище) спочатку фіксується у відповідних документах, а потім стає об’єктом зберігання чи пошуку в інформаційно-пошукових системах (ІПС).
Засоби підтримки прийняття рішень уможливлюють встановлення залежності між різними факторами та отримання нових знань, забезпечують гнучкий доступ до бази моделей, їх поновлення та модифікацію. Основною метою запровадження систем підтримки прийняття рішень (СППР) є надання допомоги у з’ясуванні проблеми, яку слід розв’язати, та під час аналізу розв’язків. Для таких систем необхідний значно ширший діапазон джерел інформації, яку беруть із зовнішнього і внутрішнього середовищ. Звичайні, орієнтовані на бухгалтерський облік, дані доповнюються текстовою інформацією, матеріалами систем автоматизованого проектування виробів і технологій, автоматизованого виробництва. Користувач може налагоджувати БД згідно зі своїми особистими вимогами.
У бухгалтерському обліку СППР пов’язані з виробництвом та обліком товарно-матеріальних запасів, їх фізичним розподілом.
Використовуються спеціальні системи планування ресурсів підприємства (наприклад, ERP – Enterprise Resource Planning – системи планування ресурсів підприємства) або окремі спеціалізовані системи для ведення бухгалтерського обліку, роботи з договорами, систем управління базами даних про клієнтів, а також про стан платежів, здійснення статистики та обліку.
Найбільш типовими СППР є «Симплан» – для корпоративного планування; «Прожектор» – фінансового планування; «Експрес» – маркетингу, фінансів; «BIS» – керування бюджетом.
Сучасні підприємства використовують технології управління знаннями (КМ – knowledge management), які являють собою сукупність інструментальних засобів, призначених для зберігання і добування знань. Ці інструменти забезпечують аналіз ринку й оцінку можливостей у різних сферах, для прийняття оптимальних рішень, орієнтації опису продукту, організації виробництва, підвищення ефективності діяльності з продажу.
Експертні системи (ЕС) базуються на узагальненні знань експертів стосовно певної (вузької) предметної області за допомогою ЕОМ та наступному їх використанні для розв’язання проблем у даній галузі. ЕС базуються на обробці знань, а не даних, як у системах обробки даних. Відтак і вихідна інформація є текстовою, поданою у вигляді інтелектуальної поради, а не у вигляді таблиць на машино- і відеограмі.
Забезпечувальні й допоміжні інструментальні засоби сприяють підготовці додаткової інформації, створенню комфортних умов для роботи аналітиків. Комунікаційні засоби впливають на ефективність використання інструментальних засобів. Оскільки економічний аналіз базується на збиранні, систематизації та обробці даних, що надходять із різних інформаційних джерел, виникає необхідність у використанні мереж даних (локальних, регіональних, глобальних) для отримування й відправлення інформаційних матеріалів. Комунікаційні засоби забезпечують користувачу доступ до персональної бази даних, яка створюється і ведеться безпосередньо користувачем; баз даних інших локальних користувачів; інтегрованої бази даних підприємства; альтернативних баз даних, зовнішніх щодо даного підприємства і таких, що існують незалежно від нього.
Зрозуміло, що нині головну увагу треба спрямувати на розвиток інформаційних систем на підприємстві і створення в майбутньому корпоративних інформаційних мереж (Intranet), які об’єднають усі наявні комп’ютери підприємства, різноманітне програмне забезпечення і бази даних в єдину систему. Ця система уможливить швидке знаходження необхідної інформації, де б вона в даний момент не зберігалася. В основу її функціонування покладено Web-технологію. Intranet – це своєрідна індивідуальна система Internet, яка використовує інфраструктуру і стандарти Internet World Wide Web, але є захищеною від несанкціонованого доступу із відкритої мережі Internet.
Нові технології потребують нових організаційних структур. Потрібна гармонізація комп’ютерних технологій і технологій організації бізнесу. Корпоративні інформаційні системи (КІС) для великого підприємства є могутнім сучасним інструментом, що дає змогу розв’язувати такі складні завдання, як управління собівартістю продукції, створення інтегрованої системи наскрізного моделювання – проектування виробництва, інформаційне забезпечення всіх рівнів управління.
Функціонування КІС дає змогу аналітичним працівникам: оперативно та в повному обсязі використовувати інформацію про хід виробничого процесу, про матеріальні, фінансові, енергетичні потоки й витрати, про запаси сировини й матеріалів; користуватися в режимі реального часу всією накопиченою інформацією в єдиному інформаційному просторі підприємства.
У світовій практиці процес створення таких систем поділяють відповідно до двох напрямків використання інформаційних технологій у діяльності підприємства: 1) пристосування комп’ютерних інтегрованих функціонально-інформаційно-вартісних моделей діяльності підприємства для аналізу існуючих технологій реалізації бізнес-процесів; 2) проектування інформаційної корпоративної системи з докорінною реорганізацією існуючих бізнес-процесів.
Комп’ютерне моделювання уможливлює: формування інформації для більш глибокого аналізу, чітке розуміння процесів, які відбуваються в структурних підрозділах, і відмову від інтуїтивних методів, результати яких буває важко передбачити; виявлення занадто дорогих функцій, які не виправдовують витрачених засобів; проведення оперативного аналізу діяльності структурних підрозділів; оцінку інформаційних потоків, документообігу й ефективності застосування комп’ютерної техніки; вивчення найприбутковіших функцій, які забезпечують стратегічні переваги.
На практиці застосовують два підходи до розробки єдиної інформаційної корпоративної системи великого підприємства: купівля і запровадження готової інформаційної системи, розробленої відповідною відомою фірмою; проектування та впровадження єдиної наскрізної інтегрованої системи власними силами.
Розробки зарубіжних спеціалізованих фірм відповідають сучасним вимогам, але їхня вартість для великих підприємств часто становить десятки мільйонів доларів. Крім того, вони потребують тривалого часу впровадження (від 3 до 5 років) та жорсткої перебудови планів під вимоги системи. Власні розробки корпоративних інформаційних систем є значно дешевшими, але передбачають обов’язкову наявність висококваліфікованих фахівців.
Основне завдання КІС – мінімізація зв’язків і дублюючих функцій, раціоналізація інформаційних потоків і доступу до необхідної інформації, зосередженої в базах даних, з будь-якого робочого місця, обладнаного персональним комп’ютером, забезпечення достовірності даних за інформаційного обміну не тільки всередині підприємства, а й за виходу на зовнішніх бізнес-партнерів; забезпечення високого рівня надійності інформації під час роботи в режимі 365×24.
У КІС використовується новий підхід до побудови обчислювальних мереж: мережі повинні легко пристосовуватися до неминучих за умов ринку змін структури управління. КІС – це не механічне об’єднання ЛОМ, а цілковито новий утвір, який виконано із застосуванням високонадійної кабельної системи та який має здатність до розвитку і забезпечує високошвидкісні канали доступу до серверів. Нагадаємо, що локальна мережа охоплює незначну кількість комп’ютерів у межах одного підрозділу. Інформаційні зв’язки між підрозділами реалізуються здебільшого простим перенесенням дискет.
У межах КІС передбачається повсюдний перехід до уніфікованих програмних засобів, які уможливлюють спілкування окремих блоків однією мовою і мають широкі можливості для захисту інформації від руйнування, втрат та перекручень. Для забезпечення прискореного збирання інформації всі підрозділи охоплюються електронною поштою з наступним обладнанням високошвидкісними лініями зв’язку і створенням центру адміністрування мереж.
КІС передбачає комп’ютеризацію процесу технологічної підготовки виробництва, за рахунок чого скорочуються цикли проектування та створюється електронна колективна база даних складу виробів, подетальних матеріальних нормативів і маршрутів тощо. Конструктори мають можливість із бази даних вибирати часто вживану інформацію і легко застосовувати в тому чи іншому замовленні, що скорочує цикл підготовки документів.
У зарубіжних компаніях співробітники створюють Web-сторінки, а потім діляться деталями своїх проектів із колегами з інших відділів. Наявність Web-сторінки на внутрішньому Web-сервері у спеціаліста компанії дає змогу його відділу проводити оперативні наради в режимі on-line, тобто безпосередньо по комп’ютеру.
Комп’ютерна система забезпечує скорочення витрат виробництва за рахунок автоматизації нормування, обліку, контролю й регулювання витрат матеріальних і трудових ресурсів підвищення культури праці, прискорення проходження замовлень, скорочення терміну видачі документації у виробництво.
Найважливішим компонентом КІС є забезпечення реального доступу до світових комп’ютерних систем через Internet, використання практично необмежених ресурсів і можливостей останнього для поліпшення діяльності великого підприємства та як каналу зв’язку для передавання ділових повідомлень партнерам.
У світовій практиці використовується технологія електронного обміну діловою інформацією за стандартом ООН – ЕДІФАКТ, що регламентує засадні принципи обміну діловими даними між різноманітними учасниками господарських зв’язків у сфері комерційної діяльності (виробничими підприємствами, торговельно-посередницькими організаціями, банками, страховими компаніями і т. д.). Найбільшими центрами поширення технології ЕДІФАКТ у Європі є СІТПРО в Англії, ЕДІФРАНС у Франції, ДЕНІШПРО в Данії.
Мова ЕДІФАКТ дає можливість за допомогою елементів стандартних інформаційних повідомлень складати опис та формувати електронну версію будь-якого вживаного в комерційній практиці документа; передавати його в закодованому вигляді телекомунікаційними мережами із забезпеченням конфіденційності комерційної інформації. Сформований, наприклад, російською мовою документ, легко транслюється російським одержувачам, а також легко перекладається всіма європейськими мовами для зарубіжних партнерів. На місці призначення за допомогою спеціальних програмних засобів ЕДІФАКТ-повідомлення розгортаються у звичайну форму стандартного паперового документа. Запам’ятовуючі пристрої мережі (сервери) обов’язково фіксують факт передавання таких документів, гарантуючи відповідальність кожного партнера за свої послання.
Internet використовується для одержання електронних версій журналів, науково-технічної інформації, нових версій програмного забезпечення, проведення телеконференцій. Глобальна мережа сприяє поширенню нових технологій у виробництві та інформатизації, дає можливість розміщення реклами своєї продукції, можливість пошуку нових замовників.
З метою реклами великі підприємства розробляють відповідні Web-сторінки; через Internet досліджують конкурентів і аналізують ринок збуту. Internet формує новий рівень корпоративного мислення завдяки системному аналізу інформації про недоліки й переваги споживачів і конкурентів, більш реальної оцінки попиту на вироблену продукцію.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Сутність інформації та її роль в інформаційному забезпечені підприємства?
Які основні вимоги висуваються до інформації?
Джерела інформації та особливості їх формування й використання за умов автоматизованої обробки даних.
У чому полягає різниця між внутрішніми й зовнішніми джерелами аналітичної інформації?
Що таке інформаційне забезпечення?
Що таке позамашинна інформаційна база?
Що таке машинна інформаційна база?
Що таке АБД та яка їх сфера використання?
Що таке АРМ і як його використовують?
Які існують сучасні технології управління?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
Поняття «інформаційне забезпечення» (ІЗ) виникло у зв’язку з розвитком:
інформаційних систем управління;
комп’ютерних систем управління;
автоматизованих систем управління;
усі відповіді правильні.
Процес забезпечення інформацією складається з операцій у наступній послідовності:
зберігання та пошук, передавання, обробка, результат;
збирання даних, передавання на обробку, обробка, результат;
збирання даних, обробка, результат;
немає правильної відповіді.
У структурі інформаційного забезпечення інформаційна база поділяється на:
вхідна та вихідна інформація;
позамашинна та машинна;
проміжна та оперативна;
додаткова та результативна.
Основним носієм позамашинної інформаційної бази економічної інформації є:
основний документ;
обліковий документ;
нормативний документ;
первинний документ.
До основних форм документообігу відносять:
децентралізовану;
централізовану;
частково централізовану;
усі відповіді правильні.
Оперативні масиви включають:
відносно стабільні протягом тривалого часу дані, якими користуються для розв’язування задач на ЕОМ;
змінювані дані, що надходять у процесі господарювання;
невелику інформаційну місткість;
усі відповіді правильні.
Одним із головних компонентів інформаційного забезпечення є:
АСУ;
СУБД;
АБД;
усі відповіді правильні.
За умов автоматизації висуваються такі вимоги:
системність;
точність;
оперативність;
усі відповіді правильні.
Технологічні засоби автоматизації аналітичних робіт поділяються на:
інструментальні та комунікаційні;
інформаційні та комунікаційні;
ручні та автоматизовані;
основні та другорядні.
Корпоративні інформаційні системи (КІС) для великого підприємства є могутнім сучасним інструментом, що дає змогу розв’язувати такі складні завдання, як:
управління собівартістю продукції;
створення інтегрованої системи наскрізного моделювання;
проектування виробництва;
усі відповіді правильні.

ТЕМА 5 УПРАВЛІННЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА
План викладу і засвоєння матеріалу
Завдання управління матеріально-технічним потенціалом підприємства
Методи управління матеріальними ресурсами
Поняття та склад матеріально-технічного потенціалу підприємства
Система показників використання матеріальних ресурсів
Резерви та шляхи раціонального використання матеріальних ресурсі.

Завдання управління матеріально-технічним потенціалом підприємства
Формування завдань є базовим структурним елементом методики аналізу ефективного використання матеріальних ресурсів. Для досягнення поставлених цілей необхідно розв’язати комплекс таких завдань:
Вивчення строків, умов поставок та порядку розрахунку обсягів матеріальних ресурсів за укладеними договорами, оцінка обґрунтованості та ефективності формування портфеля замовлень на матеріальні ресурси.
Визначення характеру складських запасів, оцінка руху та структури споживання матеріальних цінностей за певний період і в динаміці.
Систематизація факторів, які зумовили відхилення фактичних показників використання матеріальних ресурсів від прогнозованих у звітному та в попередніх періодах.
Моделювання взаємозв’язків між обсягами випуску продукції та матеріаломісткістю, матеріаловіддачею, іншими факторними показниками.
Оцінка рівня ефективності використання матеріальних ресурсів через кількісне вимірювання впливу факторів на виявлені відхилення показників матеріаломісткості та матеріаловіддачі.
Аналіз динаміки оптових цін на матеріальні ресурси та транспортно-заготівельних витрат, а також норм витрачання матеріальних цінностей.
Підрахунок резервів економії матеріальних ресурсів.
Оцінка можливих варіантів мобілізації виявлених резервів підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів.
Розроблення політики управління виробничими запасами і формування нового портфеля замовлень на матеріальні ресурси.

Методи управління матеріальними ресурсами
Методика розрахунку потреби підприємства в матеріальних ресурсах передбачає застосування норм витрат матеріалів (у натуральних вимірниках), а також розрахунку мінімального рівня запасу.
За умов централізованого планування й управління підприємством скрізь панували єдині норми і нормативи, а планування виробництва «від досягнутого» не стимулювало підприємство до пошуку й виявлення резервів збільшення виробництва, зниження витрат. Наслідком цього ставали норми й нормативи, які не відображали реальних виробничих можливостей підприємства, і дискредитували позитивну ідею нормативного методу обліку витрат.
Нормативні витрати на одиницю продукції, послугу та на визначений обсяг випуску продукції є ключовим елементом у системі управління й аналізу матеріальних запасів. Вони встановлюються з метою визначення умов діяльності і служать основою для порівняння фактичних витрат.
Загальна потреба підприємства в матеріальних ресурсах розраховується в натуральних показниках у розрізі їх n-видів, необхідних для виготовлення i-видів продукції та у розрізі k-видів діяльності. Для розрахунку загальної потреби підприємства в n-виді матеріалу використовують формулу:

"П" ^"n" "=" ∑_"k=1" ^"k" ▒∑_"i=1" ^"i" ▒〖"Н" ^"n" "+" "Н" _"3" ^"n" 〗, (5.1)

де Пn  загальна потреба підприємства в n-виді матеріалу;
Нn  норма витрат n-матеріалу за всіма і-видами продукції
k-видів діяльності;
 норма запасу n-матеріалу на складі, який необхідно мати для забезпечення ритмічної роботи підприємства;
і  певний вид продукції, на виготовлення якої витрачається n-матеріал;
k  вид діяльності підприємства, а саме: виробництво продукції, приріст незавершеного виробництва, експериментально-дослідні роботи, ремонтно-експлуатаційні потреби, утворення нормативних залишків на кінець періоду.
Загальна потреба в матеріалі береться за показник планової потреби. Розрахувавши потребу в матеріальних ресурсах, необхідно проаналізувати забезпеченість потреби джерелами покриття.
Аналіз забезпеченості потреби підприємства джерелами покриття є першим етапом дослідження матеріальних ресурсів. Такий аналіз забезпечує ритмічну роботу підприємства та його фінансову стійкість; саме з нього починається аналіз забезпеченості виробництва матеріальними ресурсами взагалі.
Значна питома вага в сумі джерел покриття потреб підприємства в матеріальних ресурсах припадає на зовнішні джерела: надходження від постачальників за укладеними договорами. Портфель замовлень на матеріальні ресурси формується за рахунок зовнішніх джерел надходження. Аналіз обґрунтованості та ефективності формування портфеля замовлень на матеріальні ресурси є другим етапом дослідження. На цьому етапі:
оцінюються та перевіряються залишки матеріалів на початок та кінець планового періоду з урахуванням нормативного запасу та прогнозованих обсягів виробництва на майбутній період;
визначається рівень забезпеченості підприємства наявними матеріальними запасами для дальшого планування обсягу замовлення та організації контролю за їх витрачанням.
Наявні матеріальні запаси мають задовольняти виробничі потреби підприємства (Пn) на період інтервалів між поставками (In). Забезпеченість матеріальними запасами визначається у днях та розраховується за формулою:

Зⁿ = Оⁿ / Cⁿ, (5.2)

де Зп  забезпеченість n-видом матеріалу в днях;
Оп  фактичний обсяг запасу n-виду матеріалу (у натуральних вимірниках);
Cⁿ – середнє добове споживання n-матеріалу (у натуральних вимірниках).
У процесі аналізу забезпеченості перевіряється відповідність фактичного розміру запасів плановій потребі. Для цього на основі даних про фактичну наявність матеріалів у натуральних одиницях, інтервали надходження та їх середньодобове споживання розраховують фактичну забезпеченість у днях та порівнюють її з нормативною потребою.

Поняття та склад матеріально-технічного потенціалу підприємства
Сучасні умови господарювання, які ґрунтуються на дії законів ринку, тобто законів попиту і пропозицій та конкурентної боротьби, примушують українські підприємства швидко адаптуватись до змін ринкового середовища та уникати необґрунтованого ризику, приймаючи управлінські рішення щодо використання усіх наявних виробничих ресурсів і, зокрема, матеріальних.
Будь-яке господарське рішення оцінюється за його кінцевими результатами, тобто прибутком. Одним із головних факторів, що впливає на величину прибутку, є рівень матеріальних запасів. Виторг від реалізації та прибуток з’являться лише тоді, коли предмети праці, використані в процесі виробництва, перенесуть свою вартість на вартість виготовленого продукту та знайдуть кінцевого споживача. Тому стабільна забезпеченість матеріальними ресурсами є необхідною умовою функціонування та розвитку будь-якого підприємства.
У загальному русі матеріалів за стадіями виробничого процесу матеріальні ресурси слід класифікувати як запаси предметів праці, що вже придбані, але ще не брали участі у виробництві продукції.
Відповідно до положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 9 «Запаси», п. 6 матеріальними ресурсами треба вважати запаси предметів праці, які включають сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріали, що призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва та адміністративних потреб і наявність яких є необхідною умовою ритмічної роботи підприємства.
Зрозуміло, що запаси матеріальних ресурсів треба постійно поповнювати. Нині підприємство самостійно визначає доцільність створення різних виробничих запасів і, оцінюючи структуру попиту і пропозиції щодо окремих груп матеріалів у поточному періоді, придбавати матеріальні ресурси. Джерелами надходження матеріальних ресурсів можуть бути товарно-сировинні біржі, інші підприємства, а також власне виробництво та використання відходів.
Згідно з Планом рахунків бухгалтерського обліку підприємств, організацій та установ, об’єктами аналізу матеріальних ресурсів є надходження та використання цінностей, які обліковуються на синтетичному рахунку 20: сировина та матеріали, покупні напівфабрикати та комплектуючі, паливо, тара й тарні матеріали, будівельні матеріали, матеріали, що їх передано в переробку, запасні частини, матеріали сільськогосподарського призначення та інші.
В аналізі матеріальних ресурсів велике значення має визначення межі, далі якої не треба дрібнити дослідження цілого, щоб не було втрачено його специфіки. У зв’язку з цим, межа аналізу ефективного використання матеріальних ресурсів зазвичай визначається його цілями й завданнями, а програма та зміст аналізу – особливостями досліджуваного об’єкта та його цільовою орієнтацією.
Цілі аналізу ефективного використання матеріальних ресурсів полягають в одержанні найбільш інформативних ключових параметрів, які дають об’єктивну й точну оцінку наявності в підприємства різних видів матеріальних ресурсів з погляду забезпечення його конкурентоспроможності, уможливлюють оцінку ефективності управлінських рішень щодо формування портфеля замовлень на матеріальні ресурси, виявлення резервів підвищення ефективності використання ресурсів, розробку заходів для їх мобілізації.
Важливу роль у забезпеченні дійовості аналізу ефективності використання матеріальних ресурсів мають зміст та якість інформаційної бази аналітичних досліджень. Для розв’язання поставлених завдань використовується планова, облікова та нормативно-довідкова інформація. Джерелами інформації для аналізу ефективного використання матеріальних ресурсів є такі дані:
планові дані, які використовуються для аналізу постачання підприємства матеріальними цінностями: плановані обсяги запасів та обсяги надходження (портфель замовлень), договори, угоди, контракти на постачання сировини та матеріалів;
облікові дані, які використовуються:
а) для аналізу забезпеченості підприємства необхідними запасами, тобто всі дані документів складського, синтетичного й оперативного обліку;
б) для аналізу використання матеріальних ресурсів, тобто дані зі звітності про матеріальні витрати на виробництво, віднесені на собівартість товарної продукції;
нормативно-довідкові дані, які регулюють господарську діяльність, а саме: Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», положення (стандарти) бухгалтерського обліку в Україні; господарсько-правові документи; технічна й технологічна документація; інформація, отримана в ході маркетингових досліджень тощо.

Система показників використання матеріальних ресурсів
Для аналізу ефективності використання матеріальних ресурсів існує певна система техніко-економічних показників. Ці показники є диференційованими залежно від особливостей виробництва та окремих видів предметів праці.
У загальному випадку всі ці показники відображають рівень та суму матеріальних витрат, а не суму матеріальних ресурсів. Вони показують вартість матеріальних ресурсів, що використані на виробництво продукції, а рівень їх витрачання – питому вагу матеріальних витрат у вартості виробленої продукції.
Нормативні витрати матеріальних ресурсів на одиницю продукції, на певну послугу та на певний обсяг випуску продукції є ключовим елементом у системі управління й аналізу використання матеріальних запасів, бо тільки порівняно з ними підприємство може визначити ефективність і доцільність фактичних витрат.
Аналіз ефективного використання матеріальних ресурсів якнайтісніше пов’язаний з дослідженням рівня витрачання матеріальних ресурсів. Отже, завданням аналізу є пошук джерел економії цих ресурсів і зниження матеріаломісткості продукції.
Матеріаломісткість продукції є вартісним показником, який відображає рівень матеріальних витрат (без амортизації) на кожну гривню товарної продукції та розраховується як відношення суми всіх матеріальних витрат до вартості товарної продукції:

〖" М" 〗_"м" "= " (∑▒("К∙" "Н" ^"n" 〖"∙Ц" 〗^"n" ) )/(∑▒("К∙" "Ц" _"т" ) ), (5.3)

де Мм – матеріаломісткість продукції, грн;
К – обсяг випуску продукції (в одиницях);
Нп – норма витрачання n-матеріалу на одиницю продукції (у натуральних вимірниках);
Цⁿ – ціна одиниці n-виду матеріалу за період, що його аналізують, грн;
Цт – відпускна ціна одиниці продукції, грн.
Матеріаловіддача продукції (зворотний показник до показника матеріаломісткості) характеризує вихід продукції з кожної гривні витрачених матеріальних ресурсів та розраховується як відношення вартості товарної продукції до суми матеріальних витрат:

〖" М" 〗_"в" "= " "1" /"М" _"м" "= " (∑▒("К∙" "Ц" _"т" ) )/(∑▒("К∙" "Н" ^"n" "∙" "Ц" ^"n" ) ), (5.4)

де Мв – матеріаловіддача продукції, грн.
Одним із джерел економії матеріальних ресурсів є зниження питомої матеріаломісткості продукції, що відображає рівень використання матеріальних ресурсів на окремий і-вид продукції і розраховується як відношення кількості або вартості витрачених матеріальних ресурсів на окремий і-вид продукції до кількості або вартості виробленої продукції цього виду.
У ході аналізу також необхідно приділити увагу питомій вазі матеріальних витрат у собівартості продукції, яка характеризує рівень використання матеріальних ресурсів за структурою випуску продукції та розраховується як відношення суми матеріальних витрат до повної собівартості продукції.
У процесі виробничої діяльності завжди виникають відхилення фактичних показників від планових. Коефіцієнт споживання матеріалів відображає рівень ефективності фактичного витрачання матеріальних ресурсів та показує економію або перевитрату матеріалів проти встановлених норм. Розрахунок цього коефіцієнта потребує перерахунку планової суми матеріальних витрат на фактичний обсяг виробництва. Цей коефіцієнт обчислюється як відношення фактичних матеріальних витрат до планових, перерахованих на фактичний обсяг випуску та асортимент продукції. Оптимальне значення цього коефіцієнта має бути не більшим за 1.
Відповідно до завдань аналізу ефективного використання матеріальних ресурсів можна розрахувати й часткові показники матеріаломісткості, які характеризують рівень використання окремих видів матеріальних ресурсів (металомісткість, паливомісткість, сировинномісткість, енергоємність тощо). Такі розрахунки проводяться службою виробничого менеджменту.
Для оцінки ефективності використання матеріальних ресурсів на підприємстві необхідно також розраховувати такі показники:
швидкість обороту матеріальних запасів, який обчислюється діленням середнього (за період) залишку матеріальних запасів у грошовому виразі на середнє добове споживання в цьому самому періоді:

〖" Т" 〗_"0" "= " (∑▒("О" _"п" ^"n" "+ " "О" _"к" ^"n" ) )/("2" ∑▒"C" ^"n" ), (5.5)

де То – швидкість обороту матеріальних запасів, у днях;
"О" _"п" ^"n" – обсяг запасу n-виду матеріалу на початок періоду (у грошовому вираженні);
"О" _"к" ^"n" – обсяг запасу n-виду матеріалу на кінець періоду (у грошовому виразі);
Сп – середнє добове споживання n-матеріалу, грн;
оборотність матеріальних запасів, яка розраховується діленням вартості товарної продукції на середній залишок запасів:

"R= " ("2" ∑▒("K∙" "Ц" _"т" ) )/(∑▒("О" _"п" ^"n" "+ " "О" _"к" ^"n" ) ), (5.6)

де R – оборотність матеріальних запасів, кількість оборотів.
Слід підкреслити, що в чисельнику зазначається не обсяг реалізації продукції, а обсяг випуску, тому що він показує реальну вартість запасів протягом періоду, що розглядається.
термін зберігання запасів, який дорівнює відношенню календарної кількості днів у періоді, що розглядається, до оборотності матеріальних цінностей:

Тз = Т / R, (5.7)

де Тз – термін зберігання матеріальних запасів, днів;
Т – тривалість періоду, днів;
R – оборотність матеріальних запасів, кількість оборотів.
Аналіз ефективного використання матеріальних ресурсів за даними показниками проводиться службою фінансового менеджменту або бухгалтерією (аналітичним відділом) і полягає у встановленні тенденцій зміни швидкості обороту запасів за визначений період, зміни оборотності та зміни термінів зберігання з метою виявлення факторів, що спричинили негативний вплив, та розробки заходів щодо використання виявлених резервів.
Якщо в процесі аналізу виявилося, що терміни обороту виробничих запасів зросли, тобто з’явилася тенденція зменшення обсягів виробництва, то необхідно приймати рішення про скорочення надходжень матеріальних ресурсів. Співвідношення між обсягом виробництва та реалізації продукції і величиною матеріальних запасів на кожному підприємстві є різним. Це залежить від характеру комерційної діяльності і цілей підприємства.

Резерви та шляхи раціонального використання матеріальних ресурсів
Практично всі функціональні служби підприємства, які аналізують порядок використання матеріальних ресурсів та розробляють відповідну політику управління ними, мають потребу в системі нормативних (стандартних) витрат («standard cost»): служба маркетингу – для прийняття рішень про замовлення матеріальних ресурсів; служба менеджменту – для контролю витрат матеріальних ресурсів через аналіз відхилень, бухгалтерія – для оцінки матеріальних запасів.
До факторів, що сприяють зниженню матеріальних витрат на виробництво продукції, відносять: зменшення ваги виробів та питомої витрати матеріалів; скорочення неминучих втрат та використання відходів і побічних продуктів у технологічному процесі; утилізацію вторинних ресурсів; заміну натуральних матеріалів штучними.
Важливим напрямком аналізу можливостей мобілізації резервів підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів є аналіз обґрунтованості та дотримання норм витрачання матеріалів, який базується значною мірою на нормативному методі обліку витрат.
Завдання аналізу обґрунтованості норм витрачання матеріалів полягає у вивченні стану існуючих базових та поточних стандартів, динаміки їх змін та рівня напруженості. Зіставляючи нормативну калькуляцію, складену за поточними нормами витрачання матеріалів, з плановою (базовою), визначають стан нормування та ефективність роботи технічних служб підприємства щодо зниження матеріальних витрат.
Завданням аналізу дотримання норм витрачання матеріальних ресурсів є контроль за нормами витрачання матеріалів через виявлення відхилень фактичного витрачання від відповідних нормативів для виявлення причин таких відхилень та їх конкретних винуватців.
Аналіз неминучих втрат матеріалів у процесі виробництва полягає у визначенні динаміки суми відходів. Якщо протягом кількох періодів за постійного витрачання матеріалу, але за різних варіантів технології обробки (або з інших причин) величина втрат зростає, то це свідчить про непрогресивність норми та низький рівень роботи служби виробничого менеджменту.
Отже, основними напрямками аналізу можливостей мобілізації виявлених резервів підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів є:
а) аналіз динаміки коефіцієнта використання матеріалів за калькуляційними групами або виробами та прийняття управлінських рішень щодо зниження матеріальних витрат;
б) аналіз неминучих втрат матеріалів у процесі виробництва, виявлення причин та винуватців, визначення впливу відхилень на собівартість продукції, пошук резервів підвищення рівня раціонального використання матеріальних ресурсів;
в) аналіз норм витрачання матеріалів через порівнювання їх (для оцінювання якості та конкурентоспроможності технологічного процесу) з показниками інших підприємств, що випускають аналогічну продукцію.
Завданням управління матеріальними запасами є розроблення політики, за допомогою якої можна мінімізувати обсяги запасів та досягти оптимальних вкладень капіталу в матеріальні цінності.
Отже, завдання прогнозування й управління запасами розглядаються як невід’ємна частина комплексного проекту, який включає аналіз фінансового стану підприємства та кон’юнктурні й маркетингові дослідження.
Усі економічні моделі управління запасами матеріальних цінностей розроблені з урахуванням циклічного характеру їхнього руху.
Для спрощення процесу моделювання в економічну модель вводиться ряд передумов:
1. Попит на продукцію постійний або близький до цього. Тому зменшення запасів відбувається рівномірно.
2. Передбачається, що час доставки продукції відомий і незмінний. Це означає, що рівень повторного замовлення є сталим і відомий розмір партії замовлення та інтервал поставки. Цим забезпечується одержання партії замовленого товару в момент, коли запас зовсім вичерпується.
3. Відсутність запасів недопустима.
4. Протягом кожного циклу запасів дається замовлення на постійну кількість продукції (q).
Витрати на зберігання запасів мають місце у варіанті одержання сировини, матеріалів, комплектуючих виробів від зовнішніх постачальників, при цьому вони пов’язані з оформленням і поданням замовлення на партію сировини, витратами на складування запасів та оплату вартості замовлених товарів. Слід при цьому враховувати, що витрати на збереження запасів поділяються на змінні та постійні. У витратах на управління запасами будуть враховуватися тільки змінні витрати. Але при цьому вводиться ще одна передумова: змінні витрати відомі, вважаються постійними і не залежать від розміру замовлення.
Необхідно побудувати модель, яка відображає витрати на зберігання запасів залежно від періоду їх зберігання. Тривалість періоду може бути різною. Але найдоцільніший для розрахунків період, який дорівнює календарному року. Для розрахунку моделі використаємо таку систему позначень:
D – щорічна потреба в матеріальних запасах;
Со – змінна вартість подання одного замовлення на матеріальні ресурси;
Сh – змінна вартість зберігання одиниці матеріалу в запасі за рік;
С – ціна купівлі одиниці матеріалу.
Загальна вартість подання замовлень за рік визначається через щорічну потребу в матеріалі (D) та обсяг разового замовлення (q). Виходячи з цього можна встановити, що щорічна кількість замовлень складає D/q.
Загальна вартість зберігання запасів за рік буде визначатися середньою кількістю продукції, яка створює запас протягом одного циклу. З урахуванням передумови про лінійну зміну рівня запасів середній рівень запасів буде складати половину обсягу замовлення (q / 2).
Вартість зберігання одиниці продукції Сh визначається як фіксована величина на весь рік або у відсотках до загальної вартості одиниці продукції за рік. У величину вартості зберігання одиниці продукції Сh включаються відсотки із грошових позик, які заморожені у формі запасів, вартість пошкоджень та зберігання запасів, природні втрати при зберіганні.
З цього визначаємо, що загальна вартість запасу одиниці матерілу (ТС) за рік визначається так:

ТС = Со (D/q) + Сh (q / 2) (5.8)

Ми одержали рівняння загальної вартості основної моделі управління матеріальними запасами. На рис. 5.3 витрати на зберігання зображені прямою лінією, яка бере початок з нульової точки координат, вартість замовлення — кривою, яка зменшується від початку координат у міру збільшення розміру замовлення.
Крива загальної вартості запасів є сумою витрат на зберігання і вартості замовлення й має найбільше значення в початку координат і зменшується при збільшенні розміру замовлення до точки перехрещування значень двох складових, а після неї зростає. Як буде доведено нижче, ця точка визначає найбільш економічний (оптимальний) розмір замовлення.
Оптимальний розмір замовлення матеріальних ресурсів визначається перетворенням формули загальної вартості запасів одиниці матеріалу за рік. Основою її перетворення є здійснення операції диференціювання. Отже,

"q" _"0" "= ±" √(("2" "C" _"0" "D" )/"C" _"h" ) (5.9)

Одержаний обсяг замовлення (qо) називають оптимальним розміром замовлення (ЕОQ). Якщо протягом року з рівним інтервалом замовляти таку кількість матеріалів, то вартість зберігання запасів буде мінімальною.
Після встановлення оптимального розміру замовлення треба встановити термін його подання. Це залежить від часу, протягом якого замовлення буде доставлене. Якщо час доставки замовлення від постачальника складає L тижнів, то протягом поставки буде використано L  (D/52) одиниць матеріалів із запасу.
Отже, нове замовлення слід подавати, коли рівень запасів знижується до величини L  (D/52) тижнів. За цієї умови нове замовлення буде доставлене в той момент, коли запас уже повністю вичерпаний. Протягом року необхідно виконати D/q замовлень з рівними інтервалами, і, таким чином, новий цикл замовлення завжди починається в точці:
"1 рік" /("D/q" )" замовлень" = q / D років (5.10)

Оскільки всі цикли замовлень однакові, інтервал повторного замовлення також дорівнюватиме (q/D) років.
У багатьох компаніях і товариствах існують знижки на оптові ціни у разі замовлення збільшеного розміру поставок матеріалів. Замовлення на партії, більші від оптимального розміру, призводить до збільшення вартості запасів. Але таке збільшення може бути компенсоване зниженням закупівельної ціни матеріальних ресурсів. Якщо взяти до уваги знижки, то доцільно вести розрахунки загальної вартості запасів. Загальна вартість закупки та запасів:

("С" _"0" "D" )/"q" "+ " ("C" _"h" "q" )/"2" + CD 5.11

Якщо ж закупівельна ціна постійна і не залежить від розміру замовлення, включення вартості закупленої продукції (СD) у рівняння загальної вартості приводить до переміщення цього рівняння паралельно осі q без зміни її форми. При цьому критична точка оптимального замовлення (ЕОQ) не переміщується.
Якщо товар реалізується за ціною С за одиницю, але для замовлень, розмір яких перевищує певну величину q1, надається знижка, відповідно до якої ціна за одиницю продукції знижується до величини С1, змінюється крива загальної вартості. При цьому розмір замовлення q1 може перевищувати оптимальний q0. Але для прийняття рішення про розмір замовлення треба здійснити відповідні розрахунки.
Знижка може бути прогресивною, тобто збільшуватися при подальшому зростанні розміру разового замовлення. Тому треба провести розрахунки загальної вартості щодо кожного варіанта ціни матеріалів.
Усі розглянуті в попередніх абзацах моделі базувалися на припущенні, що попит та час поставки замовлення є постійними. Але на практиці більшість систем управління запасами має певний елемент невизначеності як стосовно часу поставки, так і стосовно попиту. Проблеми, які пов’язані з невизначеністю часу поставки замовлення та зміною попиту протягом часу, є особливо складними. Для вирішення цих проблем неможливо використовувати математичні моделі, які допомагали у розв’язанні більш простих задач. Такі складні задачі можуть розв’язуватися методами імітаційного моделювання.
Для розв’язання управлінського завдання аналізу ефективності використання матеріальних ресурсів розробляють відповідні алгоритми. Основними алгоритмами аналізу матеріальних ресурсів є:
алгоритм аналізу стану виробничих запасів;
алгоритм контролю ефективності формування портфеля договорів на поставки матеріальних ресурсів;
алгоритм контролю за витрачанням матеріальних ресурсів.
Алгоритми аналізу матеріальних ресурсів за наявності відповідних умов, а саме: структури вхідної і вихідної інформації, системи класифікаторів номенклатури виробничих запасів, постачальників та споживачів матеріалів, а також прикладних програм, дають змогу за допомогою комп’ютера розв’язувати весь комплекс завдань управління матеріальними запасами.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Сформулюйте основні завдання аналізу матеріальних ресурсів?
Назвіть основні принципи управління матеріальними запасами?
Чому нормативні витрати є ключовим елементом у системі управління й аналізу матеріальних ресурсів?
Для чого аналізується забезпеченість підприємства матеріальними ресурсами?
Який фактор спричиняє найбільший вплив на забезпеченість підприємства матеріальними ресурсами і чому?
У чому полягає різниця між матеріальними ресурсами та матеріальними витратами?
Охарактеризуйте систему показників, що застосовуються для оцінки ефективності використання матеріальних ресурсів.
З якою метою проводиться моделювання взаємозв’язків між показниками матеріальних витрат та вартістю виготовленої продукції?
Назвіть можливі варіанти мобілізації виявлених резервів підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів.
Які моделі управління матеріальними запасами вам відомі?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Функціональний аспект управління витратами включає блоки:
а) прогнозування та планування;
б) мотивації та організації;
в) обліку та аналізу;
г) організації.
2. Управлінський аспект формування витрат пов'язаний із забезпеченням:
а) потреб податкових органів;
б) потреб самого підприємства;
в) потреб акціонерів;
г) усі відповіді правильні.
3. Системи управління витратами на підприємстві розрізняють за такими ознаками:
а) виробничим профілем підприємства;
б) наявністю чи відсутністю нормативних витрат;
в) масштабом виробництва;
г) повнотою охоплення витрат за калькулюванням.
4. За підходом до структури плану рахунків розрізняють такі дві системи рахунків:
а) загальну та пов'язану;
б) синтетичну та аналітичну;
в) автономну та інтегровану;
г) інтеґровану та пов'язану.
5. Об 'єктом управління витратами є:
а) функції обліку та аналізу витрат;
б) функції прогнозування і планування витрат;
в) господарська діяльність підприємства з погляду здійснення витрат;
г) функції мотивації та організації.
6. До основних методів розроблення норм і нормативів належать:
а) розрахунково-аналітичний метод;
б) факторний метод;
в) досвідно-статистичний метод;
г) динамічно-статистичний метод.
7. До стабільних норм і нормативів належать:
а) норми витрачання праці, матеріалів;
б) норми амортизації;
в) ставки обов'язкових відрахувань, ставки оподаткування;
г) усі відповіді правильні.
8. Функція обліку охоплює операції:
а) спостереження та ідентифікації;
б) реґулювання;
в) вимірювання та реєстрації;
г) усі відповіді правильні.
9. Нижньою межею ціни на продукцію підприємства може бути:
а) виробнича собівартість;
б) повна собівартість;
в) собівартість за змінними витратами;
г) собівартість за прямими витратами.
10. Виробництво продукції певного виду в поточному (короткому) періоді є доцільним, якщо показник маржинального прибутку для неї:
а) перевищує постійні витрати; в) набуває додатного значення;
б) дорівнює нулю; г) перевищує змінні витрати.

ТЕМА 6 СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ, ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ
План викладу і засвоєння матеріалу
Роль і значення трудового потенціалу
Методологія оцінювання та використання трудового потенціалу підприємства
Основи управління трудовим потенціалом підприємства

Роль і значення трудового потенціалу
Досвід ефективного господарювання підтверджує винятково важливу роль кадрової складової потенціалу підприємства, від кількісної та якісної збалансованості та рівня використання якої значною мірою залежать не тільки високі кінцеві показники господарської діяльності, досягнуті конкурентні переваги у виробничій сфері, організації та управлінні, а й можливості забезпечення сталого та конкурентоспроможного розвитку підприємства. З усіх елементів соціально-економічної системи підприємства тільки персонал володіє знатністю активно і самостійно реагувати на динамічні зміни господарського середовища, поєднуючи у часі й просторі усі інші компоненти.
Перед тим як визначити поняття “трудовий потенціал” слід його відокремити від загальновживаних економічних категорій “трудові ресурси” і “персонал”.
Трудові ресурси – це економічно активна, працездатна частина населення регіону, яка володіє фізичними й культурно-освітніми можливостями для участі у економічній діяльності підприємства (організації).
Персонал – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.
Трудовий потенціал – це існуючі сьогодні та передбачувані трудові можливості, які визначаються чисельністю, віковою структурою, професійними, кваліфікаційними та іншими характеристиками персоналу підприємства.
Спільними для цих усіх економічних термінів є такі риси:
1) обов’язкова участь чи спроможність до участі у господарській діяльності (включення до системи економічних відносини);
2) прогнозованість корисного результату від цієї участі;
3) виключне значення якісних характеристик.
Для розгляду поняття “трудовий потенціал” працівника (особистості) ще раз звернемося до визначення “робочої сили”, даного К. Марксом: “...сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особистість людини, і які пускаються ним у хід кожен раз, коли він робить які-небудь споживчі вартості”. Дане визначення відноситься переважно до індивідуальної робочої сили, оскільки мова йде в ньому про “організм і живу особистість людини”.
З цього визначення випливають два важливих висновки. По-перше, до моменту зайнятості людини працею говорити про його робочу силу можна лише умовно як про фізичну і духовну працездатність взагалі, як про можливий потенційний трудовий внесок. По-друге, результат використання індивідуальної робочої сили – це реальний трудовий внесок працівника, він виражається в конкретному продукті, а також у визначеному рівні продуктивності й ефективності праці, досягнутому даним працівником.
Таким чином, робочу силу індивіда відповідно до її джерела (властивості організму, соціальної особистості) і готовності до використання у виробничій діяльності можна розглядати як трудовий потенціал (ресурс) особистості – джерело робочої сили. Перетворитися в робочу силу, бути використаним як робоча сила – це призначення, об'єктивна мета “трудового потенціалу особистості”. З теоретичної і практичної точки зору важливість цього факту полягає в тому, щоб розглядати робочу силу не тільки як щось заздалегідь дане, але і як постійний резерв підвищення продуктивності й ефективності праці.
Трудовий потенціал працівника є непостійною величиною, він безупинно змінюється. Працездатність людини й акумульовані (накопичені) у процесі трудової діяльності творчі здібності працівника (досвід) підвищуються в міру розвитку й удосконалювання знань і навичок, зміцнення здоров'я, поліпшення умов праці і життєдіяльності. Але вони можуть і знижуватися, якщо, зокрема, погіршується стан здоров'я працівника, посилюється режим праці і т.п. Коли мова йде про управління персоналом, необхідно пам'ятати, що потенціал характеризується не ступенем підготовленості працівника в даний момент до заняття тієї чи іншої посади, а його можливостями в довгостроковій перспективі – з урахуванням віку, практичного досвіду, ділових якостей, рівня мотивації.
На відміну від трудових ресурсів трудовий потенціал – це конкретні працівники, ступінь можливого використання яких у виробництві залежить від якості управління.
Процес перетворення трудових ресурсів організації в робочу силу проходить ряд стадій.
На першій стадії трудові ресурси існують у вигляді потенційної робочої сили (деякої безлічі працездатних працівників, що володіють сукупністю фізичних і духовних здібностей), що поза трудовим процесом, тобто поза предметами і знаряддями праці, не виявляється.
На другій стадії трудові ресурси займають робочі місця. Починається процес витрати фізичних і розумових здібностей, і трудові ресурси стають робочою силою.
На третій стадії робоча сила, витрачаючись у часі і реалізуючись у трудовому процесі, створює споживчі вартості.
З моменту припинення трудової діяльності, через вивільнення, робоча сила знову стає трудовими ресурсами підприємства (якщо залишається на ньому) чи регіону (вивільняючись з його).
Відмінність поняття “трудовий потенціал” від понять “робоча сила” і “трудові ресурси” полягає в тому, що трудовий потенціал — це персоніфікована робоча сила, розглянута в сукупності своїх якісних характеристик. Дане поняття дозволяє, по-перше, оцінити ступінь використання потенційних можливостей як окремо узятого працівника, так і їхньої сукупності, забезпечуючи на практиці активізацію людського фактора, і, по-друге, забезпечити якісну (структурну) збалансованість у розвитку особистого і уречевленого факторів виробництва.
У загальній структурі трудового потенціалу підприємства, залежно від критерію аналізу, можна виокремити такі його видові прояви:
За рівнем агрегованості оцінок:
трудовий потенціал працівника – це індивідуальні інтелектуальні, психологічні, фізіологічні, освітньо-кваліфікаційні та інші можливості особистості, які використовуються чи можуть бути використані для трудової діяльності;
груповий (бригадний) трудовий потенціал – крім трудового потенціалу окремих працівників включає додаткові можливості їх колективної діяльності на основі сумісності психофізіологічних і кваліфікаційно-професійних особливостей колективу;
трудовий потенціал підприємства (організації) – це сукупні можливості працівників підприємства активно чи пасивно брати участь у виробничому процесі в рамках конкретної організаційної структури, виходячи з матеріально-технічних, технологічних та інших параметрів;
За спектром охоплення можливостей:
індивідуальний трудовий потенціал – ураховує індивідуальні можливості працівника;
колективний (груповий) трудовий потенціал – ураховує не тільки індивідуальні можливості членів колективу, але й можливості їх співпраці для досягнення суспільних цільових орієнтирів.
За характером участі у виробничо-господарському процесі:
потенціал технологічного персоналу – це сукупні можливості працівників підприємства задіяних у профільному та суміжних виробничо-господарських процесах для виробництва продукції (роботи, послуг) встановленої якості та визначеної кількості, а також працівників виконуючих технічні функції апарату управління;
управлінський потенціал – це можливості окремих категорій персоналу підприємства щодо ефективної організації та управління виробничо-комерційними процесами підприємства (організації).
За місцем у соціально-економічній системі підприємства:
структуро-формуючий трудовий потенціал – це можливості частини працівників підприємства щодо раціональної та високоефективної організації виробничих процесів і побудови найбільш гнучкої, чіткої, простої структури організації;
підприємницький трудовий потенціал – це наявність та розвиток підприємницьких здібностей певної частини працівників, як передумову для досягнення економічного успіху за рахунок формування ініціативної та інноваційної моделі діяльності;
продуктивний трудовий потенціал – це можливості працівника підприємства генерувати економічні й неекономічні результати, виходячи з існуючих умов діяльності у рамках певної організації.
Традиційно використовують чотири типи одиниць виміру розміру трудового потенціалу підприємства – часові, натуральні, вартісні та умовні. Часові одиниці виміру базуються на використанні часових проміжків для характеристики рівня трудового потенціалу працівника чи підприємства. Часова оцінка трудового потенціалу працівника може свідчити скільки часу йому потрібно на виконання звичайних професійних обов’язків (функцій) та вирішення екстраординарних завдань у рамках конкретної організації, виходячи з наявних умов. Натуральні одиниці виміру (кількість виробів, обсяг виконаних робіт, чисельність обслужених клієнтів тощо) визначають трудовий потенціал на основі кількості генерованих і передбачуваних матеріальних економічних благ. Як приклад можна навести кількість виробів, які може виготовити працівник та його робочому місці (враховуючи його можливий розвиток). Вартісний вимір трудового потенціалу дозволяє інтегрувати на цій основі усі фінансові витрати та результати від діяльності підприємства (організації), але разом з цим передбачає врахування спектра обмежень. Найбільшими проблемами при використанні вартісних оцінок трудового потенціалу є уникнення зміни вартості грошей у часі, а також адекватний вираз вартості нефінансових складових. Умовні одиниці виміру трудового потенціалу по своїй суті відображають суб’єктивні судження щодо природи та чинників, що визначають розмір трудового потенціалу. До них відносять різноманітні синтетичні коефіцієнти, рейтинги, бальні оцінки тощо.
Оцінка трудового потенціалу підприємства має на меті зіставити реальний зміст, якість, обсяги й інтенсивність робіт з їх потенційно можливими параметрами.
Вихідною структурно-формуючою одиницею аналізу трудового потенціалу є трудовий потенціал працівника (індивідуальний потенціал), що утворює основу формування трудових потенціалів більш високих структурних рівнів.
Трудовий потенціал працівника містить у собі:
психофізіологічний потенціал – здатності і схильності людини, стан його здоров'я, працездатність, витривалість, тип нервової системи і т.п.;
кваліфікаційний потенціал – обсяг, глибину і різнобічність загальних і спеціальних знань, трудових навичок та умінь, що обумовлює здатність працівника до праці визначеного змісту і складності;
соціальний потенціал – рівень цивільної свідомості і соціальної зрілості, ступінь засвоєння працівником норм відносини до праці, ціннісні орієнтації, інтереси, потреби і запити у сфері праці, виходячи з ієрархії потреб людини.
Розмежування окремих елементів потенціалу працівника має важливий практичний зміст. Результативність праці робітників залежить від ступеня взаємного узгодження в розвитку кваліфікаційного, психофізіологічного й особистісного потенціалу, механізм керування кожним з яких істотно розрізняється.
Психофізіологічний потенціал. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, “… здоров'я – це стан повного фізичного і соціального благополуччя. Благополуччя – це динамічний стан розуму, що характеризується деякою психічною гармонією між здібностями, потребами та чеканнями працюючого і тими вимогами та можливостями, що пред'являє і надає навколишнє середовище”. Отже психофізіологічний потенціал працівника – це комплекс властивостей його організму, якість виховання, стан психіки та ціннісно-культурні риси, що у сукупності забезпечують можливість участі у виробничо-комерційній діяльності.
Кваліфікаційна складова трудового потенціалу, з одного боку, характеризує підготовленість працівників до виконання трудових функцій, що постійно ускладнюються, зміни характеру праці, а з іншого є фактором, що формує відношення до праці, трудову дисципліну, інтенсивність праці. Структура її може бути класифікована за наступними ознаками, що відбивають індивідуальні особливості кожного працівника:
Рівень підготовки: рівень базової освіти, широкий профіль, вузька спеціалізація.
Творчі здібності: організатор, експериментатор, теоретик, змішаний тип.
Прагнення до підвищення особистісного потенціалу: знання, навички, уміння, вік, тип нервової системи, стать, досвід роботи (загальний і за фахом).
Трудова активність: творчий працівник, виконавець.
Трудова мобільність: макромобільний, мікромобільний.
Результативність праці: якість праці, кількість праці, ефективність праці, раціональне використання робочого часу.
Виділення соціальної складової у складі трудового потенціалу покликано акцентувати увагу на потенційних, або перспективних, іншими словами “невикористаних”, соціальних можливостях працівника. Дана складова характеризує здатність людини до самоперетворення і саморозвитку.
Оцінка трудового потенціалу працівника повинна передбачати визначення кількості, якості, відповідності і міри використання потенціалу у цілях організації. Загалом, суть управління персоналом через оцінку його потенціалу зводиться до рішення трьох взаємозалежних задач.
По-перше, до формування таких продуктивних здібностей людини, що найбільш повно відповідали б вимогам, що висуваються до якості робочої сили конкретним робочим місцем.
По-друге, до створення таких соціально-економічних і виробничо-технічних умов на виробництві, при яких відбувалося б максимальне використання здібностей працівника до даної праці.
По-третє, ці процеси не повинні шкодити організму й інтересам особистості працівника.
Для управління персоналом дуже важливо, усвідомивши механізм дії кожного з компонентів трудового потенціалу працівника, розробити систему взаємозалежних заходів, що впливають на найбільш повне використання його резервів. Про значні резерви приросту продуктивності праці, за рахунок якісної її організації і створення умов для роботи в “повну силу”, свідчать результати наукових досліджень економістів, соціологів, фізіологів праці та багатьох інших фахівців. На практиці недовикористання трудового потенціалу (невідповідність між потенційними можливостями працівника і їхньою реалізацією) виявляється у невідповідності між потребами виробництва і професійною структурою кадрів, між наявним і фактично необхідним рівнем кваліфікації працівників; у нераціональному розподілі трудових функцій; у роботі не за спеціальністю; у незадоволенні працею, його організацією та умовами; у недостатньо розвинутому почутті відповідальності працівника й ін.
Трудовий потенціал організації відрізняється від трудового потенціалу працівника, тому що система завжди більше суми складових її частин – індивідуальних трудових потенціалів працівників – у силу виникнення нової якості синергічного ефекту, обумовленого взаємодією складових елементів системи.
Уже саме об'єднання працівників у єдиний і планомірно організований процес праці породжує ефект спільної (колективної) праці. Перевага цієї нової продуктивної сили над сумою сил працівників, що діють індивідуально (розрізнено), наочно проявилася на перших етапах широкого впровадження бригадної праці. Таким чином, якщо сукупність фізичних і духовних здібностей людини є основою трудового потенціалу особистості, то соціальна, є «помножена» продуктивна сила, що виникає завдяки спільній діяльності різних індивідів, складає основу трудового потенціалу колективу.
Укладаючи трудовий договір з індивідуальним носієм робочої сили, адміністрація підприємства оцінює здатності працівника з погляду його можливостей виконати ті задачі, що поставлені перед конкретним підприємством. Організація повинна не просто набирати робочу силу з тих, хто взагалі може і хоче трудитися, їй необхідно формувати свій трудовий потенціал. Внутрішня структура колективу неповторна, як немає в природі двох зовсім однакових людей, так немає абсолютно ідентичних колективів.
При цьому необхідно також враховувати, що кожен працівник, володіючи трудовим потенціалом, при виконанні конкретної роботи різною мірою реалізує свої потенційні можливості. У результаті цього до складу колективної праці він може увійти як певний “множник”.
Якщо при об'єднанні в колектив усі конкретні трудові потенціали працівників входять до складу колективної праці як множники, то це означає, що кожен працівник вніс у спільну роботу щось більше, ніж його трудовий потенціал.
З одного боку, він своєю працею спонукав інших працівників ефективніше використовувати їхній особистий трудовий потенціал, а з іншого боку – він сам випробував такий же вплив.
Розглядаючи трудовий потенціал організації, не можна забувати, що трудові колективи мають різні потенціали не тільки залежно від територіального розташування, галузевої приналежності, розмірів виробництва, віку й ін., але кожне підприємство має свої особливості в джерелах і характері формування виробничого колективу, у його трудових традиціях, у сформованих взаєминах між працівниками.
Структура трудового потенціалу організації являє собою співвідношення різних демографічних, соціальних, функціональних, професійних та інших характеристик груп працівників і відносин між ними.
Як складне структурне соціально-економічне явище, трудовий потенціал організації містить у собі наступні компоненти: кадровий, професійний, кваліфікаційний і організаційний. Це виділення носить умовний, а не абсолютний характер і покликаний чіткіше визначити ступінь цілеспрямованого впливу на ту чи іншу групу факторів, що формує кожну зі складових трудового потенціалу організації. Це більш ніж необхідно в сучасних умовах, коли структура трудового потенціалу організації визначається не інертністю і стійкістю, а мобільністю і гнучкістю, здатністю до швидкої перебудови.
На відміну від трудових ресурсів, що поєднують усіх працівників, які володіють “загальною” здатністю до праці, до кадрів відноситься тільки та їхня частина, що має професійну здатність до праці, тобто має спеціальну підготовку. Таким чином, величина чисельності трудових ресурсів підприємства більше «кадрів» на частину, що складають некваліфіковані і малокваліфіковані робітники.
Кадрова складова містить у собі: а) професійні знання, уміння і навички, що обумовлюють професійну компетентність (кваліфікаційний потенціал); б) пізнавальні здібності (освітній потенціал) – ця складова трудового потенціалу може бути розглянута з двох позицій. Суб'єктивно вона виступає як форма особистісного самовираження і задоволення потреб індивіда і може розглядатися як здатність людини виконувати визначені види робіт. Об'єктивно вона є вираженням набору характеристик, що відбивають матеріально-технічну і соціально-економічну визначеність сукупності професій.
Професійна структура колективу детермінується змінами в характері та змісті праці під впливом НТП, що обумовлює появу нових і відмирання старих професій, ускладнення і підвищення функціонального змісту трудових операцій. Іншими словами, ця структура виступає як свого роду система вимог, пропонованих до трудового потенціалу, реалізована через набір робочих місць.
Кваліфікаційна структура визначається якісними змінами в трудовому потенціалі (зростання умінь, знань, навичок) і відбиває зміни в його особистісній складовій.
Підвищення кадрової складової трудового потенціалу включає проведення робіт із професійної орієнтації, прийому і розміщення кадрів, підвищення змістовності праці працівників; адаптації молоді і знову прийнятих працівників на підприємстві; підвищення освітнього, професійного і кваліфікаційного рівня кадрів та їх просування на виробництві; розширення обсягу робіт з перепідготовки працівників.
Колектив є тим соціальним середовищем, у якому безпосередньо протікає процес формування трудового потенціалу працівника, становлення особистості. Тут важливо усе: наявність перспектив, професійне і кваліфікаційне зростання працюючих, підвищення престижності окремих видів трудової діяльності, задоволеність працею, продумана система матеріального і морального стимулювання.
Таким чином, кадрова складова трудового потенціалу пов'язана з формуванням працівника як головної продуктивної сили суспільства. Під впливом факторів, її складових (наприклад, підвищення освітнього, професійного, культурного і технічного рівня робочої сили), відбувається розвиток і вдосконалювання людського фактора.
Організаційна складова трудового потенціалу багато в чому визначає ефективність функціонування трудового колективу як системи в цілому і кожного працівника окремо, і з цих позицій безпосередньо зв'язана з ефективним використанням трудового потенціалу, тому що сама можливість дисбалансу в системі «трудовий потенціал організації – трудовий потенціал працівника — робоче місце» закладена у використовуваних на практиці принципах прийняття управлінських рішень.
Організаційний підхід, заснований на пристосуванні робочої сили до організаційно-технічних умов виробництва, поступово вичерпав себе. Упровадження гнучких систем організації праці спрямоване на те, щоб звільнити працівника від твердого зв'язку з технологічним процесом і створити тим самим умови для реалізації його потенційних можливостей, кваліфікаційного росту, підвищення змістовності й привабливості праці.
Таким чином, необхідність виділення організаційної складової пов’язана з послідовним і цілеспрямованим формуванням умов, що сприяють повній реалізації потенційних можливостей людини і придбанню ними нових якостей і здібностей.
Висока організація і культура праці, має своє вираження в чіткості, ритмічності, погодженості трудових зусиль і високого ступеня задоволеності працівників своєю працею, сприяє ефективному використанню як трудового потенціалу працівника, так і трудового потенціалу колективу.
Організаційна складова трудового потенціалу організації визначає також напруженість (інтенсивність) використання індивідуальних трудових потенціалів протягом регламентованого робочого часу.
Таким чином, якість потенціалу – поняття відносне. Воно розкривається за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізіологічних, ідейно-політичних і моральних.
Глибока структуризація трудового потенціалу дозволяє розглядати його як параметр, що обумовлюється безупинними змінами в складі самих працівників і в технологічному способі виробництва, показати співвідношення джерел екстенсивного й інтенсивного зростання трудового потенціалу. Усе це дає основу для розробки моделі трудового потенціалу у формі результуючої взаємодії більшого числа факторів, приведених до загальної основи.
Розв’язати ці задачі в умовах конкретного робочого місця не просто. Основна проблема при цьому – якої максимальної межі може досягати рівень продуктивності працівника в сприятливих для його розвитку об'єктивних умовах виробництва? Однією з головних причин цього положення є відсутність у теорії і практиці вітчизняної економічної науки індустріальної соціології, психології і фізіології праці, методик виявлення резервів приросту індивідуальної продуктивності праці працівника за рахунок оптимізації якості його робочої сили і її найбільш повного (раціонального) використання у виробництві. Поки не буде вирішена проблема виміру і кількісної оцінки трудового потенціалу, навряд чи взагалі можливо говорити про інтенсивне використання особистого трудового потенціалу.
На практиці кількісна оцінка трудового потенціалу вимірюється, як правило, лише в частині таких складових, як стать, вік, стан здоров'я, рівень освіти. Пропонується, зокрема, здійснювати оцінювання трудового потенціалу працівника за 10-бальною шкалою в розрізі показників, що характеризують вік, здоров'я, підготовку працівника, його здатність до професійного росту й ін.
Об'ємну величину трудового потенціалу доцільно встановлювати через сукупний фонд робочого часу, тобто через можливі до відпрацьованих людино-годин, з обліком зайнятості (повної, часткової зайнятості чи незайнятості працівника). Такий показник обсягу, як людино-година, найбільш повно відбиває динаміку і дозволяє врахувати не тільки постійних працівників але і тимчасових, сезонних і т.п.

6.2 Методологія оцінювання та використання трудового потенціалу підприємства
Оцінка трудового потенціалу підприємства, повинна будуватися на основі економічних оцінок здібностей людей створювати певний дохід. Чим вища індивідуальна продуктивність праці робітника і триваліший період його діяльності, тим більший він приносить дохід і представляє більшу цінність для підприємства. На наш погляд, оцінку трудового потенціалу компанії слід проводити на основі моделей корисності (utility model), за допомогою яких можливо оцінити економічні наслідки зміни трудової поведінки співробітника в результаті певних заходів з боку підприємства. Реально, мова повинна вестись про здатність робітника приносити більшу чи меншу додану вартість в умовах конкретної компанії. Ядро трудового потенціалу складають сукупні здібності робітників компанії, які необхідні для того, щоб обирати, виконувати та координувати дії, метою яких є забезпечення конкурентних переваг підприємства на визначених ринках чи їх сегментах.
Визначаючи величину трудового потенціалу підприємства, слід урахувати строк його використання (в контексті загального процесу оцінки вартості сукупного потенціалу). Умовно можна вважати строком використання трудового потенціалу період часу реалізації конкретного бізнес-проекту, або максимальним часу роботи.
З огляду на характер участі певних категорій персоналу в господарській діяльності, на наш погляд, оцінку трудового потенціалу компанії слід розподілити принаймні на дві основні складові – оцінка трудового потенціалу технологічного персоналу та оцінка потенціалу менеджерів компанії. Саме ці дві групи працівників відтворюють реальні господарські зв’язки, що виникають у процесі функціонування соціально-економічних систем. Перша група працівників бере безпосередню участь у процесі виробництва, тобто це всі працівники компанії, що забезпечують виробництво необхідними ресурсами, беруть участь у їх обробці, реалізації готової продукції, забезпеченні безперервного процесу виробництва тощо. Виділена група співробітників відображає результати горизонтального поділу праці, тобто саме ці працівники тією чи іншою мірою забезпечують виконання цільової функції системи. Зважаючи на характер їх праці, ця загальна категорія персоналу має ресурсну природу, тобто трудові здібності цієї категорії працівників споживаються як і інші економічні ресурси. Праця менеджера зовсім інша за своєю суттю – цей вид трудових здібностей наближається до нематеріальних активів підприємства. Необхідність виникнення цього виду праці зумовлена процесами вертикального розподілу, що полягають в розподілі відповідальності та повноважень. У найбільш загальному вигляді, управлінський потенціал інтегрує в собі функціонально-структурні та нематеріальні складові.
Відстоюючи позиції вартісної оцінки трудового потенціалу підприємства слід ураховувати зміну вартості самих грошей, так само як і при дисконтуванні чистих потоків економічного прибутку від експлуатації підприємства. Тому загальна методика такої оцінки відтворена у наступній формулі :

(6.1)

де kd – темпи зміни в прогнозований період часу, кумулятивнийкоефіцієнт поступового зростання величини трудового потенціалу.
Уведення в формулу кумулятивного коефіцієнта зумовлено необхідністю врахування об’єктивних тенденцій, виявлених на основі соціологічних досліджень.
Для оцінки сили впливу трудового потенціалу технологічного персоналу на загальну вартість компанії (її потенціалу) слід ураховувати, що з точки зору власника-інвестора, професійно-особистносні та соціокультурні характеристики робітників представляють цінність лише у тій мірі, в якій вони допомагають виконувати завдання підприємства.
Недосконалість науково-прикладних розробок у сфері оцінки трудового потенціалу підприємства не дозволяє визначити хоча б декілька альтернативних методик, які б створили основу для подальшого вирішення цього складного проблемного завдання. Нижче представлені окремі методичні напрацювання вітчизняних та закордонних науковців, які структуровані за прийнятою у книзі схемою: витратні, результатні та порівняльні.
Витратні методики оцінювання трудового потенціалу підприємства чи окремого працівника прирівнюють розмір трудового потенціалу підприємства (працівника) до суми минулих витрат на його підготовку, поточне утримання та майбутній розвиток. Даний напрям досліджень, який демонструє витратне розуміння трудового потенціалу, найбільше розроблявся вітчизняними науковцями. Найбільш типовою методикою такого типу можна вважати розробки Авдєєнка Н.В. та Котлова В.А.
У рамках даної роботи трудовий потенціал підприємства ототожнюється з сумою витрат на його персонал. Згідно з міркуваннями цих авторів, щодо природи та механізму реалізації трудового потенціалу підприємства, розмір трудового потенціалу організації в основному визначається сумою витрат на промислово-виробничий персонал. Звідси робиться висновок, що найкращим показником ефективності використання трудового потенціалу підприємства чи окремого працівника є продуктивність праці.
Підвищення продуктивності праці означає зростання кількості виготовленої продукції за певний проміжок часу, або скорочення часу, який витрачається для виробництва одиниці продукції. Але у даній методиці сам показник продуктивності праці не використовується як результуючий показник, а характеризує ефективність використання персоналу як специфічного ресурсу підприємства.
Для оцінки розміру трудового потенціалу підприємства пропонується використовувати такі показники:
Продуктивність праці промислово-виробничого персоналу:

Продуктивність праці = "ЧВ-МВ-ВЕ-АМ" /"ЧП" , (6.2)

де ЧВ – чистий виторг від реалізації, тис. грн.;
МВ – матеріальні витрати, пов’язані з виробництвом та реалізацією певного обсягу продукції, тис. грн.;
ВЕ – вартість енергоносіїв спожитих у процесі виробництва та реалізації продукції, тис. грн.;
АМ – сума амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів підприємства, тис. грн.;
ЧПС – середньоспискова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.
Коефіцієнт змінності робочої сили (КЗР):

Кзр = "Ф" _"Д" /"Д" _"Н" , (6.3)

де ФД – кількість людино-днів, фактично відпрацьованих працівниками у всіх змінах (чи за планом) протягом аналізованого періоду;
ДН – кількість людино-днів, відпрацьованих у найбільш завантажену зміну протягом аналізованого періоду.
Коефіцієнт змінності роботи робочого місця (КЗМ):
Кзм = ("БВ ∙ " ["1+ " "Ч" _"М" " ∙ " ("1 - " "Ч" _"а" ) "- " "Ч" _"а" ] "- ЛВ" )/("Т ∙ " "Ф" _"Ч" " ∙ " "П" _"год" " ∙ " "Ч" _"р" ), (6.4)

де БВ –балансова вартість обладнання, розміщеного на робочому місці, тис. грн;
ЧМ – частка витрат на модернізацію обладнання, встановленого на робочому місці, за весь термін служби у його загальній балансовій вартості;
Ча – частка амортизаційних відрахувань на реновацію обладнання;
ЛВ – ліквідаційна вартість обладнання робочого місця, тис. грн;
Т – тривалість амортизаційного терміну, роки;
ФЧ – середньодобовий ефективний фонд часу роботи обладнання;
Пгод – продуктивність робочого місця у розрахунку на одну годину, виробів;
ЧР – частка прибутку, яка спрямовується на розвиток підприємства;
Коефіцієнт віддачі повної заробітної плати (КВЗП):

〖" К" 〗_"ВЗП" "= " "ЧВ" /("Ф" _"ЗП" "+ " "Ф" _"МС" ), (6.5)

де ЧВ – чистий виторг від реалізації, тис. грн.;
ФЗП – фонд заробітної плати промислово-виробничого персоналу, тис грн;
ФМС – фонд матеріального стимулювання персоналу підприємства, тис грн..
Коефіцієнт творчої активності працівників (КТА):

〖" К" 〗_"ТА" "=" "П" ("Ек" )/"В" _"А" , (6.6)

де П (Ек) – чистий прибуток (економія витрат) отриманий від використання винаходів і раціоналізаторських пропозицій протягом аналізованого періоду, тис грн;
ВА – витрати пов’язані з розробкою, апробацією та впровадженням винаходів і раціоналізаторських пропозицій протягом аналізованого періоду, тис грн.
Нажаль методика Авдєєнка В.Н. та Котлова В.А. не виокремлює показник розміру трудового потенціалу, а всі вищенаведені коефіцієнти слугують проміжними розрахунками для оцінки величини виробничого потенціалу підприємства. Крім того, даний підхід не приймає до увагу відмінності у сутності трудових зусиль промислово-виробничого (технологічного) персоналу та працівників апарату управління.
На додачу до викладених вище показників, можна рекомендувати формулу повних витрат праці, основою для якого є формули ефективності використаних ресурсів, запропонованих Хріпачем В.Я.:
〖" К" 〗_"П" "=" ("ЧП ∙" "Р" /"Еф" )/("Ф" _"ОСН." "+" "Ф" _"ОБОР." ), (6.7)

де Кп – коефіцієнт повних витрат праці;
Р – результат виробництва, визначений за чистою продукцією у співставних цінах, тис грн;
Еф – сума використаних для виробництва та реалізації економічних ресурсів (повна собівартість виробничої програми), тис грн;
ЧП – використана у виробництві жива праця (чисельність промислово-виробничого персоналу), чол.;
ФОСН. – середньорічна вартість задіяних основних фондів, тис грн;
ФОБОР. – середньорічна вартість використаних у виробництві оборотних коштів, тис грн.
На відміну від попередньої методики, оцінка потенціалу на основі одиниці живої праці дозволяє краще врахувати ефективність використання трудового потенціалу підприємства. Розрахунки трудового потенціалу згідно з даною методикою проводяться за такими етапами:
Визначається одиниця оцінки живої праці одного робітника, шляхом встановлення її фондового аналога у вартісному вираженні:

" А= " "П" _"m" " ∙ " ("∆" "Ф" _"В" )/("∆" "П" _"m" ), (6.8)

де А – оцінка одиниці живої праці одного працівника;
Пт – продуктивність праці співробітника у звітному році, тис. грн.;
ФВ – зростання фондоозброєності праці у розрахунку на одного працівника порівняно з базовим роком, %;
Пт – зростання продуктивності праці працівника порівняно з базовим роком.
Визначається трудовий потенціал технологічного персоналу підприємства:

ТПТЕХ. = А ∙ ЧП ∙ Еф, (6.9)

де ЧП – середньорічна чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.;
Еф – коефіцієнт реалізації трудового потенціалу технологічного персоналу підприємства.
Управлінський потенціал у вартісному виразі визначається на основі частки витрат на адміністративно-управлінський апарат у загальній структурі витрат підприємства.
Загальний трудовий потенціал підприємства визначається шляхом сумування вартості трудового потенціалу технологічного персоналу і вартості управлінського потенціалу.
Яскравими прикладами порівняльних підходів до оцінки можна вважати методики оцінки трудового потенціалу працівника, основні з яких представлені у табл. 6.1:
Таблиця 6.1
Методи оцінки трудового потенціалу окремих працівників
Назва методу Коротка характеристика
1 2
Метод анкетування Трудовий потенціал працівника оцінюється на основі заповнених ним самим анкет, розроблених оцінювачем і де фіксуються усі істотні позитивні та негативні характеристики.
Описовий метод Оцінювач самостійно визначає й описує позитивні та негативні характеристики працівника, які обумовлюють розмір його трудового потенціалу.
Метод класифікації Трудовий потенціал окремого працівника визначається на основі ранжування усіх працюючих підприємства, за визначеним критерієм, а також вибір трудових характеристик найкращого з них як еталонне значення.
Метод порівняння парами Трудовий потенціал окремого працівника визначається шляхом багатоетапного зіставлення продуктивності, освітньо-культурних та інших його характеристик з аналогічними параметрами інших працівників компанії, які виконують схожі роботи.
Рейтинговий метод Трудовий потенціал працівника визначається на основі оцінювання його істотних трудових якостей за оціночними шкалам, які розроблюються оцінювачем за певними критеріями (залежно від мети аналізу).
Метод визначеного розподілу Трудовий потенціал працівника встановлюється експертом-оцінювачем у рамках допустимих інтервалів, які в сукупності формують фіксований розподіл усіх оцінок.
Метод оцінки за вирішальною ситуацією Трудовий потенціал працівника визначається на основі його поведінки чи вирішення основних виробничо-господарських ситуацій, змодельованих чи ініційованих оцінювачем у рамках конкретної організації. Можливо також встановлення бажаних критеріїв, які формують еталонне значення трудового потенціалу.
Метод шкали спостереження за поведінкою У цілому метод базується на постулатах попереднього, але фіксуються не бажані характеристики, а відсутність негативних (деструктивних) дій, специфічної поведінки, стресових навантажень тощо. Оцінка трудового потенціалу працівника проводиться “від негативного”.
Продовження табл. 6.1
1 2
Метод інтерв’ю Трудовий потенціал працівника визначається на основі його усних відповідей на запитання компетентних експертів-оцінювачів, які виносять суб’єктивні судження щодо коректності чи некоректності відповідей на вузькоспеціалізовані запитання.
Метод “360 градусів” Трудовий потенціал працівника оцінюється на основі суджень його професійно-трудового оточення (співробітниками, які з ним працювали).
Тестування Трудовий потенціал працівника визначається за результатами вирішення психологічних, фізіологічних та кваліфікаційно-освітніх завдань (тестів).
Метод ділових ігор Трудовий потенціал працівника визначається на основі спостережень та результатів його участі в імітаційних (ситуаційних) іграх, змодельованих під конкретну організацію.
Метод оцінки на базі моделей компетентності Трудовий потенціал працівника визначається за допомогою формалізованих (математичних) моделей компетентності, які представляють собою системну оцінку інтелектуальних, професійних та інших характеристик суттєвих у рамках конкретної організації.

Усі ці методики так чи інакше передбачають наявність еталону (реального чи уявного), який втілює у собі максимальні значення окремих критеріїв оцінки.
Досить поширеною можна вважати коефіцієнтну методику оцінки трудового потенціалу підприємства, яка по своїй суті є гібридом витратних та порівняльних підходів до оцінки. Усі коефіцієнти даної методики інтегруються у такі групи:
показники професійної компетентності;
показники творчої активності;
показники повноти, якості та оперативності виконаних робіт;
показники трудової дисципліни;
показники колективної роботи тощо.
Усі групи показників представлені великою кількістю аналітичних коефіцієнтів другого рівня. Наприклад, система оцінки трудового потенціалу працівників згідно з коефіцієнтною методикою включає такі основні показники:
Коефіцієнт освіти:

〖" К" 〗_"ОСВ" "= " "А" /"60" , (6.10)

де А – тривалість роботи працівника за спеціальністю визначеною у дипломі (за аналізований період), місяців;
60 – максимальна нормативна тривалість роботи за спеціальністю визначеною у дипломі про вищу освіту, місяців.
Коефіцієнт посадового досвіду:

〖" К" 〗_"ДОСВ" "= " "В" /"60" , (6.11)

де В – досвід роботи на певній посаді, місяців;
60 – максимальна нормативна тривалість роботи на певній посаді, місяців.
Коефіцієнт підвищення кваліфікації:

〖" К" 〗_"КВАЛ" "= " "Н" /"ПН" , (6.12)

де Н – фактична тривалість навчання з підвищення кваліфікації за період роботи по спеціальності, місяців;
ПН – нормативна тривалість навчання з підвищення кваліфікації (виходячи з припущення щодо необхідності щорічного навчання тривалістю 0,5 місяця), місяців.
Коефіцієнт раціоналізаторської активності:

〖" К" 〗_"РА" "=" "РП" /"СП/12" , (6.13)

де РП – число раціоналізаторських пропозицій та винаходів генерованих співробітником протягом терміну роботи за спеціальністю;
СП – тривалість роботи працівника за спеціальністю, місяців.
Коефіцієнт оперативності виконання робіт:

〖" К" 〗_"ОПР" "= " "М" /"Р" , (6.14)

де М – фактична кількість робіт виконаних у встановлені строки;
Р – число робіт фактично виконаних за аналізований період.
На відміну від витратних методик алгоритми результативної оцінки трудового потенціалу базуються на постулаті щодо корисності праці персоналу підприємства. Як правило, ефект роботи працівників підприємства приймають кількістю чи вартістю виготовленої продукції. Але при цьому виникають значні труднощі у визначенні конкретних результатів окремих категорій персоналу.
Відзначимо, що, на сьогодні, найбільш поширеними системами оцінки ділових якостей менеджерів компанії є експертні системи, які базуються на визначенні вагомості кожного фактора системи для компанії в цілому. Але, на наш погляд, надзвичайну практичну цінність мають більш об’єктивізовані підходи до оцінки, на основі моделі корисності. Перевагами даних методів є точність, простота та наочність оцінки.
У закордонному менеджменті загальноприйнятим є використання коефіцієнтного методу на базі тестових оцінок (тести на загальний рівень інтелекту, професійну придатність тощо).
Тому управлінський потенціал компанії повинен визначатися за наступною формулою:

, (6.15)

де n – кількість показників, що формують систему якісної оцінки ділових якостей менеджерів;
Кі – оціночний коефіцієнт певного виду;
К ефективності роботи – показник, що відображає величину додаткової доданої вартості, що отримує компанія від використання управлінців певної категорії, кваліфікації і т.д., у грошовому вираженні.
Цей показник, в окремих випадках, може бути замінений часткою чистого приросту капіталу, отриманого за аналізований період, що припадає на одного менеджера:

, (6.16)

Наведена вище формула не закінчена, що відображає переконання авторів у необхідності врахування ситуаційних факторів і мети проведення оцінки. Тобто, виходячи з конкретних параметрів оцінки, дослідник самостійно формує цільову систему показників.
Трудовий потенціал технологічного персоналу дорівнює:

, (6.17)
де КО – поправковий коефіцієнт, що враховує відмінності освітньо-професійної підготовки співробітників;
КС/ПС – поправковий коефіцієнт, що враховує відмінності соціально-психологічного та культурного характеру в механізмі мотивації;
КД – поправковий коефіцієнт, що враховує відмінності в практичному досвіді співробітників роботи на певній посаді в даній сфері бізнесу;
IP – індекс капіталізації прибутку;
RP – рентабельність продукції, роботи чи послуги.

6.3 Основи управління трудовим потенціалом підприємства
Зважаючи на недосконалість методів оцінки трудового потенціалу підприємства чи окремих його працівників, мова може вестись тільки про формування методологічних основ управління його розвитком. У зв’язку з цим, з нашої точки зору, особливо корисним можуть бути технології перерахунку витрат трудових ресурсів у еквівалентну вартість їх заміщення. Як правило, використовується залежність чисельності працівників підприємства від фондоозброєності їх праці.
Загальну залежність такого роду можна представити за допомогою наступної функції:

Y = α0 ∙ Lα1 ∙ Kα2, (6.18)

де 0 – параметр нульової ефективності, який визначає обсяг випуску продукції на одиницю витрачених усіх інших не врахованих ресурсів;
К – витрати капітальних ресурсів;
L – витрати трудових ресурсів підприємства;
1 та 2 – коефіцієнти еластичності.
Виходячи з визначеної залежності можна представити величину і інтенсивність трудових витрат підприємства за допомогою такої формули:

L"= " ("Y" _"A" /("α" _"0" "∙" "K" ^("α" _"2" ) ))^("1" ⁄"α" _"1" ), (6.19)

Толкачев А.С. рекомендує використовувати для цього коефіцієнт заміщення праці елементами основних фондів (), визначеним за формулою:

"π=" ( "P" _"1" /"P" _"0" "-1" )/("S" _"1" "- " "S" _"0" ), (6.20)

де Р1 та Р0 – продуктивність праці на кінець та на початок аналізованого періоду відповідно;
S1 та S0 – фондоозброєність праці відповідно на кінець та початок аналізованого періоду.
З метою вирішення проблеми оцінки та управління трудовим потенціалом підприємства можна рекомендувати наступний алгоритм:
Розподіл працівників підприємства на однорідні групи за професійними, кваліфікаційними, статево-віковими та іншими критеріями. Сегментація персоналу підприємства повинна проводитися виходячи з мети аналізу та схожості реакції представників груп на типові управлінські рішення. Кінцевим результатом даного кроку є створення мінімальних трудових сегментів підприємства, що дозволить уникнути зайвих витрат на дослідження трудового потенціалу кожного окремого працівника та спростити процедуру визначення інтегрального показника.
Створення системи факторів, що зумовлюють інтенсивність праці та її результативність у розрізі окремих трудових сегментів підприємства. Тут визначаються внутрішні фактори кожної групи (групова динаміка та лідерство), а також загального корпоративні чинники впливу (організаційний клімат, корпоративна культура тощо). Формування кількісних і якісних механізмів ідентифікації та обліку структури факторів. Кінцевим результатом цього кроку є визначення істотних факторів впливу на розмір трудового потенціалу окремих сегментів підприємства.
Комплексний опис та оцінка результатів діяльності підприємства, у розрізі різних систем структуризації (сегментних систем), з проведенням факторного аналізу їх розміру.
Оцінка трудового потенціалу певних сегментних груп працівників підприємства. Як правило, у практиці господарського аналізу використовуються попарні лінійні зв’язки. Виокремлення двох факторів по кожному з трьох векторів та уникнення лінійності зв’язків між ними дозволяє, з одного боку, на базі статистичного аналізу, формалізувати модель, а з іншого, уникнути невиправданого спрощення трудових відносин.
Аналіз розміру та факторних залежностей трудового потенціалу груп працівників, а також розробка по кожному з виявлених істотних чинників системи заходів щодо управління ними. З метою полегшення даного кроку можна запропонувати використання сукупності наведених раніше показників, а також достатньо розроблену методологію логічних таблиць.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Яке місце займає трудовий потенціал в ієрархічній побудові сукупного потенціалу підприємства? Чому?
Охарактеризуйте основні складові трудового потенціалу підприємства.
Які показники характеризують трудовий потенціал?
Чи можливо трудовий потенціал розглядати як елемент нематеріальних активів підприємства? Чому?
Які проблеми виникають у процесі вартісної оцінки трудового потенціалу? Чому?
У чому полягає сутність витратної концепції до оцінки вартості трудового потенціалу підприємства?
Чи є вартість гудвілу еквівалентом вартості трудового потенціалу підприємства? Чому?
Охарактеризуйте зміст методів експертної оцінки вартості трудового потенціалу підприємства.
Що характеризує ефективність використання трудового потенціалу?
Які існують системи критеріальних показників оцінки ефективності роботи персоналу?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1
1. Персонал підприємства  це:
працівники, які мають значний стаж роботи на підприємстві:
працівники, які мають високий рівень кваліфікації;
постійні працівники, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навички роботи;
промислово-виробничий персонал підприємства.
2. Хто з перелічених працівників не належить до промислово-виробничого персоналу підприємства:
економіст І категорії відділу економічного аналізу;
водій автокара механоскладального цеху;
чергова прохідної головного корпусу;
кур'єр.
3. Кваліфікація  це:
сукупність спеціальних знань і практичних навичок, які визначають підготовленість працівника виконувати професійні функції певної складності;
категорія, яка характеризує відносно вузький вид робіт і вимагає додаткових специфічних знань;
категорія, що відображає якість і складність праці;
немає правильної відповіді.
4. Продуктивність праці  це:
показник, що характеризує ефективність праці;
здатність праці випускати певну кількість продукції за одиницю часу;
сукупність властивостей людини як робочої сили;
затрати живої праці.
5. Рівень продуктивності праці можна охарактеризувати показником:
а) економія часу; в) темпи росту продуктивності праці;
б) виробіток; г) норма часу.
6. Показниками руху робочої сили на підприємстві є такі коефіцієнти:
обороту робочої сили щодо прийому;
завантаження робочої сили в часі;
обороту робочої сили щодо звільнення;
плинності.
7. Кадрова політика підприємства  це:
система підготовки керівників найвищої кваліфікації;
сукупність заходів щодо розв’язання соціальних проблем колективу;
сукупність працівників різних категорій та перспективи зміни структури;
система заходів щодо забезпечення кожного робочого місця персоналом відповідної професії, спеціальності, кваліфікації.
8. Мотивація високопродуктивної діяльності визначається як:
місія і підпорядковані їй цілі підприємства;
сукупність прогресивних норм праці;
зниження показників трудомісткості продукції;
сукупність заходів, що стимулюють працівників до досягнення цілей.

Завдання 2
На рівень ефективності використання трудового потенціалу виробничого підприємства “Сталь” значною мірою впливає ступінь відповідності виконуваної роботи прихильності та запитам робітників, тобто привабливості їхньої праці, яка характеризується:
визнанням роботи;
високим ступенем відповідальності;
можливостями кар’єрного зростання;
високим рівнем доходів;
залежністю системи оплати праці від кінцевих результатів;
можливістю реалізації творчого потенціалу;
можливостями розвитку професійних здібностей;
можливістю самостійно приймати рішення в межах своєї компетенції;
складністю праці.
Результати анкетного опитування робітників одного з виробничих підрозділів ЗАТ “Сталь” за перерахованими вище показниками наведено в табл. 6.1.
На основі результатів анкетного опитування оцінити в балах рівень привабливості праці в одному з виробничих підрозділів ЗАТ “Сталь”.

 

Таблиця 6.1
Результати анкетного опитування робітників ЗАТ “Сталь”
Порядковий номер робітника підрозділу Порядковий номер показника і його місце за результатами анкетного опитування робітників
1-й 2-й 3-й 4-й 5-й 6-й 7-й 8-й 9-й
1 2 4 9 8 5 1 3 6 7
2 9 2 4 5 3 8 6 7 1
3 9 4 3 5 1 8 6 7 2
4 9 2 6 7 3 8 1 5 4
5 2 4 3 7 9 8 6 5 1
6 3 5 1 9 8 2 4 6 7
7 4 8 1 2 3 9 5 7 6
8 4 8 1 2 3 9 5 7 6
9 4 8 1 2 3 9 5 7 6
10 3 6 1 2 4 7 8 9 5
11 4 8 1 2 3 9 5 7 6
12 4 8 1 2 3 9 5 7 6
13 4 8 1 2 3 9 5 7 6
14 4 1 7 8 3 9 5 6 2
15 4 6 7 8 9 2 1 3 5
16 4 8 1 2 3 9 5 7 6
17 4 8 2 1 3 9 6 7 5
18 5 8 2 1 3 9 6 7 4
19 4 8 3 1 2 9 5 7 6
20 4 8 1 2 3 9 5 7 6
21 4 8 2 1 3 9 5 7 6
22 5 7 2 1 3 9 4 8 6
23 4 8 1 2 3 9 6 7 5
24 5 7 1 3 2 9 4 8 6
25 5 8 2 3 1 9 6 7 4

Завдання 3
Одним з етапів дослідження рівня реалізації виробничого потенціалу підприємства є визначення впливу якості керівництва підрозділу на результати його діяльності. Експертами-оцінювачами проведено анкетне опитування робітників підрозділу та кваліфікаційне тестування, результати яких дозволили визначити кількість балів за кожною професійно-особистісною якістю керівника виробничого підрозділу підприємства. Кожна якість оцінювалась за п’ятибальною системою: якість відсутня – 1 бал; якість виявляється дуже рідко – 2 бали; якість виявляється не сильно і не слабко – 3 бали; якість виявляється часто – 4 бали; якість виявляється систематично – 5 балів.
На основі наведених даних (табл. 6.2) розрахувати інтегральний показник професійно-особистісних якостей керівника виробничого підрозділу підприємства та зробити висновок про його рівень, ураховуючи, що за вагомістю якостей мінімальне значення інтегрального показника дорівнює 1, середнє -3 і максимальне – 5 балів.
Таблиця 6.2
Експертна оцінка професійно-особистісних якостей керівника виробничого підрозділу підприємства
Експерт Професійно-особистісні якості керівника
Знання, досвід Організаторські здібності Культура, порядність Активність,
уміння сприймати критику Темперамент Спрямованість власних інтересів Вік, стан здоров’я
1-й 4 3 3 2 4 3 5
2-й 4 3 4 2 4 3 5
3-й 5 2 4 3 4 3 4
4-й 4 2 3 2 5 3 5
5-й 4 3 4 2 4 2 5
Вагомість якості 0,23 0,16 0,09 0,19 0,07 0,07 0,19

ТЕМА 7 УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
План викладу і засвоєння матеріалу
7.1 Конкурентоспроможність потенціалу підприємства та її рівні
7.2 Методи оцінювання конкурентоспроможності потенціалу підприємства
7.3 Управління конкурентоспроможністю підприємства

7.1. Конкурентоспроможність потенціалу підприємства та її рівні
Конкурентоспроможність потенціалу підприємства – комплексна порівняльна характеристика, яка відображає ступінь переваги сукупності показників оцінки можливостей підприємства, що визначають його успіх на певному ринку за певний проміжок часу по відношенню до сукупності аналогічних показників підприємств-конкурентів.
Конкурентоспроможність потенціалу підприємства – комплексне, багато профільне поняття, оскільки передбачає урахування взаємодії усіх його складових елементів (виробництво, персонал, маркетинг, менеджмент, фінанси та ін.).
Конкурентоспроможність потенціалу підприємства має декілька особливостей, а саме:
Конкурентоспроможність не є іманентною якістю підприємства (тобто його внутрішньою, природною якістю). Вона може бути виявлена і оцінена тільки при наявності конкурентів (реальних або потенціальних).
Конкурентоспроможність це відносне поняття, тобто буде мати різний рівень по відношенню до різних конкурентів.
Визначається конкурентоспроможність потенціалу підприємства продуктивністю використання залучених до процесу виробництва ресурсів.
Рівень конкурентоспроможності потенціалу підприємства залежить від рівня конкурентоспроможності його складових елементів, у першу чергу – продукції, а також визначається конкурентоспроможністю галузі та країни.
На сучасному етапі розвитку наукових досліджень проблеми оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства сформувався дуалістичний підхід щодо визначення її рівнів.
Залежно від глобалізації цілей дослідження виділяють наступні рівні конкурентоспроможності потенціалу підприємства: світове лідерство, світовий стандарт, народногосподарське лідерство, народногосподарський стандарт, галузеве лідерство, галузевий стандарт, граничний рівень. Якщо підприємство знаходиться нижче граничного рівня, то його потенціал вважається зовсім не конкурентоспроможним.
Друга точка зору зводиться до виокремлення 4 рівнів конкурентоспроможності потенціалу підприємства. Для підприємств першого рівня характерно розглядати організацію апарата управління як внутрішньо нейтрального елементу потенціалу. Роль керівника зводиться до випуску продукції, не піклуючись про проблеми конкурентоспроможності та задоволення потреб споживачів. Вважається зайвим зміна конструкції чи підвищення технічного рівня продукції, удосконалення структури й функцій відділу збуту та служби маркетингу, так як не враховуються зміни ринкової ситуації та потреби споживачів. Підприємства другого рівня конкурентоспроможності намагаються зробити виробничий елемент потенціалу “зовнішньо нейтральним”. Це означає, що потенціал підприємства повинен повністю відповідати стандартам, які встановлені його основними конкурентами. А якщо керівники підприємства розуміють свої переваги в конкуренції на ринку дещо по іншому, ніж їх, основні суперники, та намагаються не дотримуватися загальних стандартів виробництва, які встановилися у галузі, то потенціал підприємства еволюціонує до третього рівня конкурентоспроможності. На цих підприємствах виробнича складова потенціалу знаходиться під впливом апарату управління, що сприяє її розвитку та удосконаленню. Коли успіх у конкурентній боротьбі стає не стільки функцією виробництва, скільки управління та залежить від його якості, ефективності, рівня організації виробництва, тоді підприємства досягають четвертого рівня конкурентоспроможності свого потенціалу і випереджають конкурентів на довгий час.
На сьогоднішній день більшість вітчизняних підприємств можна віднести до першого рівня конкурентоспроможності потенціалу підприємства. Але необхідно відмітити, що позначаються і прогресивні зрушення в діяльності окремих підприємств і вони мають перейти на третій і, навіть, четвертий рівень конкурентоспроможності потенціалу. Найбільших успіхів досягли підприємства харчової промисловості: ВАТ «Галактон» м. Київ, ЗАТ “Світоч” м. Львів, АТ “Оболонь” м. Київ, ВАТ ПБК “Славутич” м. Запоріжжя, ТОВ “Сандора” м. Херсон, АТ “Чумак” м. Каховка.

7.2 Методи оцінювання конкурентоспроможності потенціалу підприємства
Для оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства в зарубіжній практиці використовуються різноманітні методи.
Індикаторний метод. У його основу закладена система індикаторів, за допомогою якої проводиться оцінка конкурентоспроможності потенціалу підприємства (фірми) і національної економіки вцілому. При цьому під індикатором розуміють сукупність характеристик, які дозволяють у формалізованому вигляді описати стан параметрів того чи іншого об'єкта, що досліджується і на їх основі сформулювати рекомендації по підвищенню результативності його функціонування. Кожен індикатор, в свою чергу, розпадається на ряд показників, які відображають стан окремих елементів піддослідного об'єкту.
У наш час індикаторний метод широко використовують зарубіжні інвестори для оцінки конкурентоспроможності потенціалу країни у випадку визначення оптимального місцезнаходження виробництва і капіталовкладень. Міжнародна організація “Європейський форум з проблем управління” (штаб-квартира м. Женева) щорічно визначає рівні конкурентоспроможності потенціалу розвинутих країн. При цьому використовується система індикаторів, яка нараховує біля 340 показників і більш ніж 100 оцінок експертів. Дані аналізу групують за 10 основними факторами:
1) динаміка економіки (економічний потенціал);
2) виробнича потужність промисловості;
3) динаміка ринку;
4) фінансова підтримка;
5) людський капітал;
6) імідж країни;
7) забезпеченість сировиною;
8) орієнтація на зовнішній ринок;
9) інноваційний потенціал;
10) громадський спокій.
Кожен з цих 10 факторів складається з 20-40 одиничних індикаторів. При цьому виникає складна проблема щодо відбору найбільш вагомих індикаторів для оцінки кожного з приведених факторів.
Матричний метод. У його основу покладена ідея аналізу процесів конкуренції в їх взаємозалежності і динаміці. Використовуючи матричний метод, управлінці мають змогу оцінити рівень конкурентоспроможності потенціалу не тільки свого підприємства але й найближчих конкурентів, що допоможе розробити стратегію поведінки на ринку. Матричний метод широко використовується американськими консультаційними фірмами, є надійним інструментом для оцінки конкурентоспроможності потенціалу і для вітчизняних підприємців.
Теорія конкурентних переваг М. Портера
Найбільш значними в 90-х роках були дослідження професора Гарвардської школи бізнесу М. Портера, який розробив теорію конкурентних переваг. Він визначає, що конкурентні переваги, якими може володіти підприємство, поділяються на 2 основні види:
більш низькі ціни (за рахунок низьких витрат);
диференціація товарів.
Низькі витрати відображають здатність фірми розробляти, випускати і продавати продукцію з меншими затратами ніж її конкуренти. Якщо фірма буде продавати товар за такою ціною, як її конкуренти – вона отримає більший прибуток. А якщо вона забажає витіснити своїх конкурентів з даного ринку, вона має можливість знизити ціни на свої товари і отримати конкурентну перевагу в більш низьких цінах.
Диференціація товарів передбачає здатність підприємства забезпечити покупців унікальною і більшою цінністю в формі нової якості товару, особливих споживчих якостей чи післяпродажного обслуговування. Якщо фірма має таку перевагу, то може вона встановлювати свою більш високу ціну на новий чи модифікований товар, який був запропонований на ринок. У результаті вона отримає більше прибутків, ніж її конкуренти.
Значно важче, але можливо отримати конкурентні переваги на основі як більш низьких витрат так і диференціації продукції. Це важко зробити тому, що при забезпеченні високого рівня споживчих якостей чи обслуговуванні, автоматично збільшуються витрати на даний товар, тобто втрачається перевага над конкурентами в більш низьких витратах.
В залежності від конкурентних переваг та сфери конкуренції М. Портер виділяє наступні типи стратегії фірми (рис. 7.1).

Конкурентні переваги
Сфера конкуренції Малі витрати Диференціація
Лідер в економії витрат Диференціація товару
Концентрація на витратах Фокусування диференціації

Рис. 7.1. Конкурентні переваги та відповідні типи стратегій за М. Портером
“Лідер в економії витрат” виготовляє продукцію не високої, але задовільної якості, однак собівартість його продукції нижча ніж у підприємства яке спеціалізується на диференціації товару.
Підприємство, яке більше уваги приділяє диференціації товару, пропонує широкий вибір високоякісної продукції.
“Концентрація на витратах ” передбачає, що підприємство пропонує прості і стандартні товари з малими витратами і низькими цінами.
“Фокусування” – це пропонування підприємством на ринок товару, на якому був зроблений акцент, за високою ціною.
Головним недоліком даної теорії є її односторонність. Ф. Портер виділяє лише дві конкурентні переваги: перевага в низьких витратах та перевага в диференціації товарів. Не враховуються такі можливі переваги фірми як імідж, торгова марка, досвід, доля ринку фірми та інше. Також не враховується вплив зовнішнього середовища на діяльність фірми.
Методика аналізу конкурентоспроможності фірм Ж.-Ж. Ламбена
Через 6 років після виходу праці М. Портера Ж-Ж. Ламбен представив своє розуміння і визначення конкурентних переваг та конкурентоспроможні. Його теорія дещо схожа на теорію М. Портера, але розглядається дана проблема більш детально. А саме він виділяє: зовнішні конкурентні переваги і внутрішні конкурентні переваги.
Зовнішні конкурентні переваги – це ті відмінні якості товару, які створюють цінність для покупця. Підприємство має зовнішні конкурентні переваги тоді, коли воно може примусити ринок прийняти його ціну на товар, яка є вищою за ціни товарів конкурентів але без відповідної відмінної характеристики. По-суті це виділено М. Портером як конкурентна перевага в диференціації товарів.
Внутрішні конкурентні переваги базуються на лідерстві фірми у витратах. Таке положення може бути досягнуто за рахунок зменшення витрат на виробництво шляхом:
ведення організаційного і виробничого ноу-хау фірми;
б) доступу до більш дешевих джерел сировини і матеріалів;
в) власного пошуку фірми методу зниження витрат на виробництво та реалізацію товарів.
Приведені вище два види конкурентних переваг, у практичній діяльності дуже важко поєднати, оскільки це потребує значного досвіду і навичок у процесі здійснення підприємницької діяльності.
По суті можна сказати, що внутрішня конкурентна перевага або конкурентна перевага у витратах – це перевага в більш низькій собівартості продукції підприємства порівняно з конкурентами. А зовнішня конкурентна перевага або перевага у відмінній якості товару – це перевага в більш високому рівні цін підприємства при умові більш високих прибутків. На рис. 7.2 представлені типи стратегій і конкурентні переваги які адаптовані на основі осей Ц – Ц і С – С Ж.-Ж. Ламбена.
Залежно від конкретної ситуації, наявності конкурентних переваг і ресурсів фірма може обирати одну із вище наведених стратегій. Головне – це те щоб стратегія фірми знаходилась праворуч ( нижче ) від границі беззбитковості.
Головним недоліком даної теорії є те, що даний підхід є одностороннім і не враховує весь перелік можливих переваг. Але він подає більш конкретне визначення приведених конкурентних переваг через визначення собівартості і ціни продукції підприємства.
Позначення до рисунку 7.2:
С – відношення собівартості товару, що аналізується і пріоритетного конкурента;
Ц – відношення ціни товару, що аналізується і пріоритетного конкурента;
1,0 – точка, яка відповідає собівартості і ціні товару пріоритетного конкурента;
В – зона стратегії за витратами;
Я – зона стратегії за якістю;
В+Я – зона стратегії за витратами і якістю;
З – зона збиткової стратегії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 7.2. Види конкурентних переваг і стратегій
за теорією Ж.-Ж. Ламбена

Серед методів стратегічного аналізу відомим, але надзвичайно рідко вживаними є STEP-аналіз (за початковими буквами англійських слів: Society – суспільство, Technology – технологія, Economy – економіка, Policy – політика), який є засобом дослідження зовнішнього середовища підприємства. Основним завданням STEP-аналізу є мінімізація впливу негативних факторів.
Стратегічний аналіз, орієнтуючи підприємство на пріоритетну реакцію на зовнішнє середовище, ставить за мету й дослідження його мікросередовища. У цьому плані ефективним методом є відомий SWOT-аналіз, який ставить за мету дослідити у взаємозв'язку такі групи факторів (за англійською абревіатурою): Strenghts - сильні сторони. Weaknesses – слабкі сторони. Opportunities – можливості. Threats – загрози. Побудована на основі проведеного дослідження матриця SWOT, а також її похідні – матриця можливостей та матриця загроз – дають змогу проаналізувати парні комбінації сильних і слабких сторін з можливостями і загрозами, а також виявити пріоритетні сфери ділової активності та сформувати управлінські акценти.
До сильних сторін підприємства відносять такі переваги : наявність високопродуктивної і прогресивної технології; наявність висококваліфікованих кадрів; високо розвинуті системи маркетингу та менеджменту; низька вартість ресурсів, які використовує підприємство; вигідне географічне положення фірми; інші не менш важливі переваги.
До слабких сторін підприємства відносять: повне використання виробничих потужностей; застаріле технологічне обладнання; простої виробництва через сезонність попиту; недостатньо вільних коштів; інші не менш важливі недоліки.
До можливостей, що можуть бути використані підприємством відносять: зміна уподобань клієнтів на користь товару, що виробляє дане підприємство; можливість залучення інвестиційного капіталу від зовнішніх джерел; можливість уникнути витрат, пов’язаних з відрахуванням до місцевого бюджету або наданням підприємству певних пільг; можливість збільшення присутності на ринку через співробітництво з підприємствами-партнерами.
До загроз, які можуть негативно вплинути на результати діяльності фірми відносяться наступні фактори макросередовища фірми: політичні (припинення політики державної підтримки такого виду діяльності, яким займається дане підприємство…); економічні ( збільшення податкових ставок; відміна пільг, якими раніше користувалось підприємство…); технологічні (через швидкі темпи розвитку НТП і удосконалення технології виробництва підприємство за короткий термін може опинитися за межею конкурентоспроможності технологічного потенціалу…); ринкові (зменшення обсягу ринку, зменшення частки підприємства на ринку…); та інші фактори макросередовища фірми.
Ідея SWOT-аналізу полягає в:
прийнятті зусиль для перетворення слабких сторін підприємства в його переваги, а загроз – в можливості.
розвитку сильних сторін фірми відповідно до її обмежених можливостей.
Методологія SWOT передбачає спочатку виявлення сильних та слабких сторін, а також загроз та можливостей, а далі – встановлення зв’язків між ними, котрі можуть бути використані далі при визначенні стратегії організації.
Спочатку враховуючи конкретну ситуацію, в якій знаходиться організація, складається список її слабких та сильних сторін, а також список загроз та можливостей.
Після складення таких списків настає етап встановлення зв’язків між ними. Для цього складається матриця SWOT, яка має такий вид (рис.7.3).
По ліву сторону виділяються два розділи (сильні сторони, слабкі сторони), в які заносяться всі виявлені сильні та слабкі сторони організації. У верхній частині матриці також виділяється два розділи (можливості та загрози), в які заносяться всі виявлені можливості та загрози.
На перехрещені розділів утворюється чотири поля: поле «СІМ»(сила та можливості); поле «СІЗ» (сила та загрози); поле «СЛМ» (слабість та можливості); поле «СЛЗ» (слабість та загрози). На кожному з цих полів дослідник повинен розглянути всі можливі парні комбінації та виділити ті, які повинні враховуватися при розробці стратегії поведінки організації. По відношенню до тих пар, які були вибрані з поля «СІМ», потрібно розробляти стратегію з використання сильних сторін організації для того, щоб отримати віддачу від можливостей, які з’явилися у зовнішньому середовищі. Для пар поля «СЛМ» стратегія повинна бути побудована так, щоб за рахунок можливостей, які виникли, намагатись перебороти слабкості організації. Якщо пара знаходиться на полі «СІЗ», то стратегія повинна передбачати використання сили організації для знищення загроз, а для пар поля «СЛЗ» - вибір стратегії, яка допоможе позбавитись слабкостей та спробувати відвернути загрозу, яка нависла над нею.

 

 

Можливості:
1.
2.
3.
. Загрози :
1.
2.
3.
.
Сильні сторони:
1.
2.
3.
. Поле

СІМ
Поле

СІЗ

Слабкі сторони:
1.
2.
3.
. Поле

СЛМ

Поле

СЛЗ

Рис. 7.3. Матриця SWOT

Для оцінки можливостей застосовується метод позиціонування кожної конкретної можливості матриці можливості (рис.7.4).
Сильний вплив Помірний вплив Малий вплив
Висока ймовірність Поле
“ВС” Поле
“ВП” Поле
“ВМ”
Середня ймовірність Поле
“СС” Поле
“СП” Поле
“СМ”
Низька ймовірність Поле
“НС” Поле
“НП” Поле
“НМ”

Рис. 7.4. Матриця можливостей

Ця матриця будується так: зверху відкладається ступінь впливу можливостей на діяльність організації (сильний вплив, помірний вплив, малий вплив); збоку відкладається імовірність того, що організація зможе використати можливість (висока імовірність, середня імовірність, низька ймовірність). Можливості, які попали на поля «ВС», «ВП», «СС», мають важливе значення для організації і їх потрібно використовувати. Ті ж, які попали на поля «СМ», «НП», «НМ» не заслуговують уваги організації. Що ж стосується всіх інших, які потрапили на поля, що залишилися, потрібно прийняти позитивне рішення при їх використанні, якщо в організації є достатньо ресурсів.
Подібна матриця складається для оцінки загроз (рис. 7.5).
Зверху відкладаються можливі наслідки для організації, до яких може привести реалізація загрози (розруха, критичне становище, тяжке становище, легкі удари). Збоку відкладається імовірність того, що загроза буде реалізована (висока імовірність, середня та низька імовірність).
Загроза поля «ВР», «ВК», «СР» представляють велику загрозу організації і потребують негайного та обов’язкового усунення. Загрози поля «ВТ», «СК», «НР» також повинні знаходитись в полі зору вищого керівництва і бути усунутими в першорядному порядку.
Що ж стосується загроз, що знаходяться на полях «НК», «СТ», «ВЛ», то вони потребують уважного та відповідального підходу до їх усунення.
Для аналізу середовища організації також застосовують метод складення профілю. Цей метод зручно застосувати для складення профілю окремого макрооточення, безпосереднього оточення та внутрішнього середовища. За допомогою метода складання профілю середовища вдається оцінити відносну значимість для організації окремих факторів середовища.
У таблицю профілю середовища вписуються окремі фактори середовища (рис. 7.5.). Кожному з факторів експертним шляхом дається:
оцінка його важливості для галузі по шкалі: 3 – велике значення, 2 – помірне значення,1 – мале значення;
оцінка його впливу на організацію по шкалі: 3 – сильний вплив, 2 – помірний вплив, 1 – слабкий вплив,0 – відсутність впливу;
оцінка напрямку впливу по шкалі: +1 – позитивний напрямок, -1 – негативний напрямок.
Вплив на організацію
Фактори середовища Важливість для галузі А Напрям впливу Ступінь важливості

Рис. 7.5 Таблиця профілю середовища

Потім всі три експертні оцінки перемножуються, і виходить інтегральна оцінка, яка показує ступінь важливості фактора для організації. За оцінкою керівництво може визначити, які з факторів середовища мають відносно більш важливе значення для їх організації, а які відносно менше та потребують меншої уваги.
Аналіз середовища – дуже важливий і складний процес, який потребує уважного контролю процесів, які відбуваються у середовищі, оцінки факторів та встановлення зв’язку між факторами та слабкими сторонами, а також можливостями та загрозами, які містяться у зовнішньому середовищі.
SPACE-аналіз є логічним продовженням SWOT-аналізу. Однак його основні ідеї недостатньо використовуються не лише в практиці діяльності підприємств, але й на рівні методичних розробок та рекомендацій. В основу SPACE-аналізу закладена ідея, що стратегічна конкурентна позиція підприємства є функцією фінансової стійкості (сили) підприємства та конкурентоспроможності продукції.
Метод аналізу GAP був розроблений у Стенфордському дослідницькому інституті в Каліфорнії. Основні кроки аналізу:
попереднє формування цілей на один рік, три роки, п'ять років;
прогноз динаміки норми прибутку у зв'язку зі встановленими цілями для існуючих підприємств;
встановлення розбіжностей між цілями і прогнозами;
визначення альтернатив здійснення інвестицій для кожного підприємства;
визначення загальних альтернативних конкурентних позицій для кожного підприємства і прогноз результатів;
розгляд інвестицій і альтернатив цінової стратегії для кожного підприємства;
погодження цілей стратегії кожного підприємства з перспективами портфелю в цілому;
встановлення розбіжностей між попередніми цілями діяльності і прогнозом для кожного підприємства;
уточнення профілю можливого придбання нових підприємств;
визначення набору ресурсів, необхідних для таких придбань і характеру їх можливого впливу;
перегляд цілей і стратегій існуючих підприємств з метою створення цих ресурсів.
Даний аналіз можна використовувати як для групи підприємств, так і для одного підприємства.
Таким чином, аналіз GAP можна назвати організаційною атакою на ліквідацію розбіжностей між бажаною та прогнозованою конкурентоспроможністю.
Метод аналізу LOTS було розроблено у 1980 році в Швеції. LOTS в перекладі зі швецької мови означає “лоцман”. Він включає детальне, послідовне обговорення ряду проблем бізнесу на різних рівнях і різному ступені складності: від корпоративної місії компанії в цілому до індивідуального проекту в середині підприємства.
Обговорення включає дев'ять етапів і стосується: існуючого положення; стратегії; довгострокових цілей; короткострокових цілей; методів і об'єктів аналізу; кадрового потенціалу; планів розвитку; організації менеджменту; звітності.
При обговоренні цих проблем можуть бути використані різні моделі ділової стратегії і способи вирішення задач. Кінцевою ціллю є розробка позиції, яка дозволить компанії, підрозділу чи окремому індивідууму правильно будувати свої взаємовідносини із зовнішнім оточенням, збільшуючи, таким чином, свою конкурентоспроможність.
Метод аналізу PIMS (Profit Impact of Market Strategy) – метод аналізу впливу ринкової стратегії на прибуток. Був розроблений в середині 60-х років у компанії “General Electric”.
PIMS представляє собою спробу звести усі змінні, які впливають на довгострокову прибутковість компанії. Ця модель, що використовує приблизно тридцять змінних, дозволяє виявити біля 67 % факторів успіху компанії.
Модель складається із бази даних, що налічує біля 3000 підприємств, головним чином північноамериканських і європейських компаній. За допомогою моделі можна порівнювати дані, які характеризують діяльність підприємств, функціонуючих у відповідній галузі, з даними емпіричного матеріалу моделі.
Використання емпіричного матеріалу є великою перевагою моделі тому, що дозволяє скоротити розбіжності між абстрактним (теоретичним) і конкретним (практичним).
Вирішальні фактори прибутковості для будь-якої галузі представлені на рис 7.6. Ці фактори поділяються на три групи: конкурентна ситуація, виробнича структура, ринкова ситуація, а також ранжуються за їх значимістю.
На рис. 7.7 знак “+” означає позитивний ефект на прибутковість, а знак “-” – негативний.
Найсильніший вплив на норму прибутку (у порядку зростання) справляють: продуктивність праці; відносна доля компанії на ринку; відносна якість продукту; капіталомісткість.

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 7.6. Вирішальні фактори прибутковості

Основна перевага моделі PIMS полягає у спробі виміряти відносну якість продукту, так як вирішальною умовою успіху в бізнесі є задоволення потреби споживачів. У цій моделі передбачається оцінити відповідність структури виробництва структурі потреб. База даних моделі PIMS формується в Бостонському інституті стратегічного планування.
Метод вивчення профілю об’єкту передбачає створення профілю об’єкту, що аналізується. Під профілем розуміють суму характеристик даного об’єкту, завдяки яким він відомий цільовій групі споживачів. Таким чином корпоративний профіль – це образ компанії чи її продукції, який представляє собі цільова група. Характеристики, що приводяться до будь-якого об’єкту, кількісно вимірюються від 0 (min) до 100 (max) балів. “Профіль” є засобом чи інструментом візуального аналізу об’єкту. Споживач чи будь-яка організація може за даною методикою проаналізувати і оцінити будь-яку фірму, в будь-якій області діяльності. На рис. 7.7 наведений приклад набору характеристик умовного підприємства.
Основною перевагою методу профілю об'єкту – є можливість виділення значної кількості конкурентних переваг та їх кількісного виміру. Його недоліком – суб’єктивність оцінки характеристик, що може вплинути на точність оцінювання.

 

 

Характеристики фірми Оцінка характеристик від 0 до 100

0 25 50 75 100
1. Прогресуюча фірма.
2. Великі ресурси.
3. Творче вирішення проблем.
4. Активний маркетинг.
5. Один із лідерів у даній області.
6. Компетентні консультанти.
7. Вміння вирішувати складні проблеми.
8. Висока якість послуг.
9. Забезпечує довіру.
10. Високі ціни.
11. Спеціалізація в не багатьох областях.
12. Широка компетенція фірми. •
•
•
•
•
•

•
•
•
•

•
•

Рис. 7.7 Метод профілю об'єкту

Модель аналізу Мак-Кінсі “7S”. Назва моделі походить від назви компанії і семи факторів, семи слів, які починаються на англійській мові на букву “S” (strategy – стратегія, skill – навички, shared values – загальноприйняті цінності, structure – структура, systems – системи, staff – кадри, style – стиль). Ця модель була розроблена консалтинговою фірмою “ МАК-КІНСІ “ з США.
Даний підхід передбачає виділення наступних факторів, які впливають на розвиток фірми:
Стратегія;
Навички;
Цінності;
Структура фірми;
Системи (правила, процеси);
Штат ( структура, досвід);
Стиль поведінки (рис. 7.8).
В основу методу Мак-Кінсі покладені такі основні оцінні показники: стратегічне положення фірми; привабливість ринку.
Стратегічне положення фірми рекомендується оцінювати за такими індикаторами:
відносний розмір фірми;
доля ринку;
порівняна рентабельність;
чистий дохід;
технологічний стан;
керівництво та персонал.

 

 

 

 

 

 

Рис. 7.8 Модель аналізу Мак-Кінсі “7S”

Привабливість ринку рекомендується оцінювати за наступними показниками: абсолютний розмір; темпи зростання ринку; ціноутворення; структура конкуренції; галузева норма прибутку…
Після аналізу перерахованих показників будується матриця, яка представлена на рисунку 7.9.

Привабливість ринку

 

Стратегічне положення фірми

добре середнє погане

висока

 

середня

низька

Рис. 7.9. Матриця “Стратегічне положення / привабливість ринку” згідно з методом Мак-Кінсі

Матриця, подана на рисунку, останні роки підлягає суворій критиці, що стосується в основному наслідків застосування рекомендацій, що були зроблені на основі матриці. Наприклад, якщо стратегічне положення фірми оцінюється як слабке, а її ринок як невигідний, відповідно до теорії з нього потрібно виходити.
Даний метод при аналізі привабливості ринку і стратегічного положення фірми враховує значну кількість факторів, які є найбільш вагомими для визначення сили бізнесу і привабливості ринку.
Недоліки методу:
а) при оцінюванні всіх приведених факторів за 5-ти бальною шкалою велике значення має суб’єктивність оцінювання .
в) подані рекомендації для реалізації стратегії, що наведені в матриці фірм “Мак-Кінсі” і “ General Electric ”, носять поверхневий характер.
Методика аналізу конкурентоспроможності за системою 111-555 розроблена експертним інститутом Торгово-промислової палати Російської федерації в 1996 році під науковим керівництвом кандидата економічних наук Ліпсіца І.В. Для вивчення факторів, що впливають на конкурентоспроможність, було вибрано 114 промислових підприємств. Оцінка проводилась експертним методом, в основу було покладено думки керівників цих 114 підприємств.
Оцінювались конкурентоспроможність, якість і ціна продукції. Були прийняті інтервали оцінок – від 0 до 5. Один бал присвоювався при низькому рівні фактора на думку експертної групи, а 5 балів – при високому. Так для конкурентоспроможності і якості один бал – це найгірший рівень, а для ціни, навпаки, – найкращий. Оцінка “5” для конкурентоспроможності і якості найкращий варіант, а для ціни – найгірший. Середньому рівню відповідають 3 бала.
Класичні варіанти:
551 – традиційне: висока конкурентоспроможність, висока якість, низька ціна (характерно для багатьох товарів японських і американських фірм, деяких європейських фірм). Це кращий варіант, варіант XXI століття;
555 – європейське (все високе);
511 – східно-азіатське (висока конкурентоспроможність при низькій якості і низькій ціні).
Для забезпечення наглядності аналізу конкурентоспроможності рекомендується будувати діаграми за парами таких показників:
якість – конкурентоспроможність
ціна – конкурентоспроможність
ціна – якість
обсяг продажу – конкурентоспроможність
ціна – обсяг продажу
Аналіз діаграми показує, що при середній якості промислової продукції переважає її низька конкурентоспроможність, для середньої конкурентоспроможності характерна висока якість, а для високої конкурентоспроможності – висока якість при незначній частці середньої і низької якості.
Крім вище перерахованих методів оцінки конкурентоспроможності потенціалу підприємства на сьогодні існує дуже багато таких методів.
7.3 Управління конкурентоспроможністю підприємства
Управління конкурентоспроможністю підприємства може здійснюватися у розрізі наступних напрямків діяльності.
Таблиця 7.11
Критерії та напрямки оцінки конкурентоспроможності
Напрямки діяльності Критерії та напрямки оцінки
Виробнича діяльність Обсяг виробництва продукції та її асортимент
Матеріально-технічне забезпечення
Виробнича потужність підприємства
Стан матеріально-технічної бази
Собівартість виробництва
Організація виробничо-технологічного процесу
Обсяг послуг
Фінансова діяльність Обсяг та структура капіталу, його ціна
Рентабельність діяльності та використання капіталу
Фінансовий стан та платоспроможність підприємства
Обсяг та склад оборотного капіталу та його використання
Тривалість операційного циклу та його окремих елементів
Структура та напрямки використання фінансових ресурсів підприємства
Рівень та ритмічність виплат дивідендів
Обсяг та склад інвестиційних вкладень
Кадрова робота Забезпеченість робочою силою (укомплектованість штатів та їх відповідність потребам)
Продуктивність та ефективність праці
Рівень заробітної платні та соціальних виплат, його відповідність ринковому рівню
Стабільність складу колективу (плинність кадрів та її причини)
Комерційна діяльність Асортиментна політика
Цінова політика
Рекламна діяльність
Організація господарських зв’язків, їх стабільність та ефективність
Характер комерційних угод та їх ефективність
Конкурентоспроможність реалізованої продукції
Організаційна та управлінська діяльність Система планування
Оперативне управління
Професійний рівень керівників та спеціалістів
Раціональність оргструктури
Інформаційне забезпечення, технологія управління

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
1. Дайте визначення поняття “конкурентоспроможність потенціалу підприємства”. Наведіть приклади підприємств, що знаходяться на різних рівнях конкурентоспроможності потенціалу.
2. Назвіть основні два типи конкурентних переваг. Чому зазвичай вони не поєднуються для забезпечення більш міцної конкурентної позиції?
3. Охарактеризуйте чинники утримання конкурентної переваги за М. Портером. Наведіть приклади.
4. З яких етапів складається процедура оцінювання конкурентоспроможності об’єкта?
5. Які існують методи оцінки конкурентоспроможності?
6. Що таке стратегічний аналіз конкурентоспроможності потенціалу підприємства? В чому полягає
Його мета та завдання?
7. Охарактеризуйте зміст етапів застосування SWOT-аналізу.
8. Що таке сильні і слабкі сторони, можливості та загрози?
9. Який з методів стратегічного аналізу найбільш орієнтований на задоволення вимог споживачів?
Чому виникла необхідність його розробки?
10. Основу якого методу стратегічного аналізу становить аналіз впливу розробленої стратегії на прибутковість підприємства?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
Ситуація, при якій успіх у конкурентній боротьбі залежить від якості, ефективності управління, організації виробництва, відповідає потенціалу:
першого рівня конкурентоспроможності;
другого рівня конкурентоспроможності;
третього рівня конкурентоспроможності;
четвертого рівня конкурентоспроможності.
2. Загроза появи нових конкурентів на певному ринковому сегменті:
знижує потенціал прибутковості сегменту;
обумовлює підвищення рівня витрат на стимулювання збуту;
обумовлює підвищення рівня капіталовкладень, необхідних для утримання досягнутого рівня конкурентоспроможності;
усе перераховане вірно.
3. Конкурентна перевага, отримана за рахунок виробництва продукції з унікальними споживчими властивостями, орієнтована на :
дешеві канали збуту;
низькі витрати;
стандартизацію товарів;
диференціацію товарів.
4. Пряме порівняння окремих індикаторів конкурентоспроможності з метою визначення переваг і недоліків порівнюваних підприємств – це зміст методу:
рангів;
різниць;
балів;
моделювання.
5. У якій послідовності виконуються етапи стратегічного аналізу:
аналіз ідеї, аналіз можливостей, аналіз виконання, аналіз модернізації, аналіз досвіду;
аналіз досвіду, аналіз можливостей, аналіз ідеї, аналіз модернізації, аналіз виконання;
аналіз факторів впливу, аналіз можливостей, аналіз виконання, аналіз досвіду, аналіз результатів;
аналіз можливостей, аналіз досвіду, аналіз ідеї, аналіз модернізації, аналіз виконання.
6. SWOT-аналіз потенціалу підприємства націлений:
на максимальне задоволення потреб споживачів;
на забезпечення максимальної ефективності використання потенціалу;
на визначення привабливості ринку взагалі та виявлення позиції підприємства на ньому;
на виявлення сил і слабостей, загроз і можливостей з метою розвитку сил у відповідності з обмеженими можливостями.
7. Яке з наведених тверджень можна вважати перевагою SWOT-аналізу?
об’єктивність вибору та ранжування факторів зовнішнього і внутрішнього середовища;
добра адаптація до середовища, що постійно змінюється;
потужна підтримка прийняття конкурентних управлінських рішень;
періодична діагностика ринку та ресурсів підприємства.
8. До складу факторів, що характеризують сильні і слабкі сторони підприємства, не належить:
репутація ( імідж );
соціальна відповідальність;
законодавча та нормативна база;
трудові ресурси.
9. Сума різниць між експертними оцінками внутрішніх факторів підприємства, що досліджується, і найвищими оцінками серед конкурентів – це:
показник інтенсивності конкуренції;
рівень нестабільності внутрішнього середовища підприємства;
звичайна конкурентна сила підприємства;
абсолютна конкурентна сила підприємства.
10. Якщо вектор спрямовується у нижній лівий квадрант системи координат SPACE,рекомендованою стратегією є:
консервативна стратегія;
захисна стратегія;
конкурентна стратегія;
агресивна стратегія.

Завдання 2:
Провести SWO-аналіз можливостей та загроз зовнішнього середовища для компанії «Коровай», яка спеціалізується на виробництві хлібобулочної продукції. Самостійно визначити оцінки ( за 10-бальною шкалою ) та імовірності наведених парних факторів. Розрахувати загальні значення оцінок можливостей та загроз. Результати аналізу представити в таблиці 7.12.

Таблиця 7.12
Аналіз можливостей та загроз діяльності підприємства
№ Можливості Вага Оцінка Загрози Вага Оцінка
Бали Зваж. бали Бали Зваж. бали
1 Зростання ділової активності в країні Зниження ділової активності в країні
2 Зростання податкового тиску Зниження податкового тиску
3 Послаблення конкуренції Посилення конкуренції
4 Поліпшення демографічної ситуації Погіршення демографічно ситуації
5 Зменшення вартості сировини і матеріалів Збільшення вартості сировини і матеріалів
Загальна оцінка Загальна оцінка

Завдання 2:
Оцінити конкурентну силу та абсолютну конкурентну силу компанії ІВС, яка здійснює свою діяльність в галузі інформаційних технологій. Вихідна інформація про силу конкурентних позицій компанії та її основних конкурентів наведена в табл.. 7.13. Шкала вимірювання від 0 (min) до 10 (max) балів.

Завдання 3:
На основі інформації попереднього завдання побудувати лінію конкурентного профілю компанії ІВС. Визначити, за якими позиціями підприємство випереджає конкурентів, а за якими – займає слабкі позиції в конкурентній боротьбі.
Таблиця 7.13
Вихідна інформація для оцінки конкурентної сили потенціалу підприємства
№
з/п Чинник Вага Компанія ІВС Конкуренти
1 2 3 4
1 Якість продукції 0,1 8 5 10 1 6
2 Ділова репутація 0,1 8 7 10 1 6
3 Рівень витрат 0,2 5 10 3 1 4
4 Технічний потенціал 0,05 10 1 7 3 8
5 Розробка та реалізація інновацій 0,1 9 4 10 5 1
6 Кадровий потенціал 0,2 5 7 10 1 4
7 Фінансовий стан 0,15 5 10 7 3 1
8 Менеджмент 0,1 9 4 10 5 1

 

ТЕМА 8 СИСТЕМА АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ
ПІДПРИЄМСТВОМ
План викладу і засвоєння матеріалу
8.1 Можливість криз і антикризового управління
8.2 Функціональний менеджмент і необхідність антикризового управління

8.1 Можливість криз і антикризового управління
У будь-який момент існує небезпека кризи, навіть тоді, коли криза не спостерігається, коли її фактично немає. Це визначається тим, що в управлінні завжди існує ризик, що соціально-економічна система розвішається циклічно, динамічно змінюється зовнішнє середовище, співвідношення керованих і некерованих процесів, змінюються люди, їх потреби й інтереси.
Управління соціально-економічною системою у визначеній мірі і по своїй суті завжди повинно бути антикризовим.
Антикризове управління – це управління, у якому під тиском запланованих чи випадкових факторів поставлено певним чином передбачення небезпеки кризи, аналіз її симптомів, заходів для зниження негативних наслідків кризи і використання її факторів для наступного стійкого розвитку організації. Можливість антикризового управління визначається в першу чергу людським фактором.
Усвідомлена діяльність людини дозволяє шукати і знаходити шляхи виходу з критичних ситуацій, концентрувати зусилля на вирішенні найбільш складних проблем, використовувати накопичений, у тому числі тисячоліттями, досвід подолання криз, пристосовуватися до виникаючих ситуацій.
Крім того, можливість антикризового управління визначається і знанням циклічного характеру розвитку соціально-економічних систем. Це дозволяє передбачати кризові ситуації, готуватися до них. Найбільш небезпечними є несподівані кризи.
Важливою є система контролю і раннього виявлення ознак майбутньої кризової ситуації. Вкажемо тут лише основні її моменти.
1. Серйозним попередженням прийдешнього неблагополуччя підприємства може бути негативна реакція партнерів з бізнесу, постачальників, кредиторів, банків, споживачів продукції на ті чи інші заходи, проведені організацією, і їх пропозиції. У цьому значенні показовими є всілякі реорганізації підприємства (організаційні, структурні, відкриття чи закриття підрозділів, філій, дочірніх фірм, їхнє злиття), часта і необґрунтована зміна постачальників, вихід на нові ринки, ризикована закупівля сировини і матеріалів й інші зміни в його стратегії. Іншою істотною ознакою, також контрольованої кредиторами, є зміна в структурі управління й атмосфері, що панує у верхніх рівнях управління. Крах організацій, фірм чи підприємств, як правило, починається з конфліктів у вищому керівництві.
2. Ознаки прийдешньої кризової ситуації включають також характер змін фінансових показників діяльності підприємства, своєчасність і якість представлення фінансової звітності і проведення аудиторських перевірок. Предметом ретельного спостереження тут є:
затримки з наданням бухгалтерської звітності і її якість, що може свідчити або про свідомі дії, або про низький рівень кваліфікації персоналу У всякому разі і те й інше може говорити фахівцю про неефективність фінансового управління;
зміни в статтях бухгалтерського балансу з боку пасивів і активів і порушення певної їхньої пропорційності;
збільшення чи зменшення матеріальних запасів, що може свідчити або про зацікавленість, або про можливу нездатність підприємства виконати свої зобов'язання з постачання;
збільшення заборгованості підприємства постачальникам і кредиторам;
зменшення доходів підприємства і падіння його прибутковості, знецінення його акцій, встановлення нереальних (високих чи низьких) цін на свою продукцію і т.д.
Ознаками, що насторожують, є також позачергові перевірки підприємства, обмеження його комерційної діяльності органами влади, скасування і вилучення ліцензії і т.д.
Необхідність антикризового управління визначається, у першу чергу, цілями і завданнями розвитку. Наприклад, виникнення кризових ситуацій в екології, що загрожують існуванню людини, її здоров'ю, змушує знаходити нові засоби антикризового управління.
Усю сукупність проблем можна представити чотирма групами Перша група включає проблеми розпізнавання передкризових ситуацій. Це непроста справа – своєчасно побачити настання кризи, знайти її перші ознаки, зрозуміти її характер. Від цього залежить запобігання кризі. Але не тільки від цього. Механізми запобігання кризі треба побудувати і запустити в дію. І це теж проблема управління.
Але не всім кризам можна запобігти, багато які з них треба пережити, перебороти. І це досягається за допомогою управління. Воно вирішує проблеми життєдіяльності організації в період кризи, сприяє виходу з кризи і ліквідації її наслідків.
Друга група проблем антикризового управління пов'язана з ключовими сферами життєдіяльності організації. Це, насамперед, методологічні проблеми її життєдіяльності. У процесах їх вирішення формулюються місія і ціль управління, визначаються шляхи, засоби і методи управління в умовах кризової ситуації. Ця група включає комплекс проблем фінансово-економічного характеру. Наприклад, в економічному антикризовому управлінні виникає необхідність визначення типів диверсифікованості виробництва чи проведення конверсії. Це вимагає додаткових ресурсів, пошуку джерел фінансування. Існують також проблеми організаційного і правового змісту, безліч соціально-психологічних проблем.
Проблематику антикризового управління можна представити й диференціацією технологій управління (третя група проблем). Вона включає в загальному вигляді проблеми прогнозування криз і варіантів поведінки соціально-економічної системи в кризовому стані, проблеми пошуку необхідної інформації і розробки управлінських рішень. Проблеми аналізу й оцінки кризових ситуацій також мають велике значення. Тут існує безліч обмежень за часом, кваліфікацією персоналу, методологією й організацією вирішення проблем в умовах кризового функціонування організації, недостатності інформації й ін. У цій же групі можна розглядати і проблеми розробки інноваційних стратегій, що сприяють виводу організації з кризи.
Четверта група проблем включає конфліктологію і селекцію персоналу, що завжди супроводжує кризові ситуації.
Не можна упускати зі структури антикризового управління і проблеми інвестування антикризових заходів, маркетингу, а також проблеми банкрутства і санації підприємств.
Антикризове управління складом своїх типових проблем відбиває ту обставину, що воно є особливим типом управління, яке володіє як загальними для управління рисами, так і неспецифічними його характеристиками.

8.2 Функціональний менеджмент і необхідність антикризового управління
Виникаючі в практиці управління завдання за своєю суттю є або функціональними, або ситуаційними (антикризовими).
Функціональні (стабільні) завдання визначаються сформованим поділом праці у виробництві й в управлінні.
Ситуаційні завдання є наслідком порушень взаємодії спеціалізованих підсистем і елементів організації під впливом дестабілізуючих факторів виробництва.
Наявність двох класів завдань в управлінні цілком закономірно: будучи соціально-економічними системами, вони не можуть бути описані лише стабільними характеристиками. Занадто складними і різноманітними є сучасні завдання й об'єкти управління, занадто мінливе внутрішнє і зовнішнє середовище організації.
Головною є та обставина, що виробничою фірмою, що розвивається як цілеспрямована система, неможливо ефективно управляти, якщо вона має лише жорстко спеціалізовану структуру і постійно повторювані види робіт з управління.
Динамічність виробничої організації, її здатність реалізувати мінливі цілі управління можуть бути забезпечені тільки наявністю і взаємодією двох елементів структури управління. Отже, адаптивність виробничого підприємства може бути забезпечена лише доповненням існуючого механізму функціонування елементами ситуаційного типу, що забезпечують організаційно, економічно, технічно можливість розв'язання комплексу виникаючих проблем. Інакше кажучи, частина елементів системи управління повинна формуватися, виходячи з процесів функціональної спеціалізації управлінських робіт, а інша частина повинна мати проблемно-орієнтований (антикризовий) характер. Причому антикризові елементи організації можуть формуватися і як тимчасові. При цьому неправильно було б думати, що ситуаційне управління носить лише поточний, оперативний характер.
Поняття оперативності дуже відносне: те, що для системи управління більш високого рівня ієрархії є оперативною проблемою, для підлеглої виробничої структури може мати перспективний, стратегічний характер. Поточні проблеми інноваційного управління, як правило, є стратегічними для виробничого менеджменту.
У свою чергу, характер проведення стратегічних змін сьогодні, можливо, також піддадуть ситуаційним випробуванням, що, безумовно, позначиться на підприємстві в перспективі. Тому кризові ситуації виникають на всіх етапах і стадіях управління і носять взаємозалежний характер. Рішення тих чи інших управлінських проблем, значною мірою, залежить від їхніх формулювань, що у загальному вигляді можна назвати суб'єктними й об'єктними. Часто суб'єктні проблеми нижчого рівня виступають як об’єктні для вищого рівня.
Об'єктні проблеми – це, по суті, те, що необхідно розглянути суб'єкту управління для ухвалення рішення. У випадку перевищення допустимих відхилень функціонування системи від запланованого графіка, тобто реакції блоку "Функції управління" (де спрацювала функція контролю), управління відбувається за ситуаційною схемою антикризового управління.
Як видно з наведеної схеми, перевищення допустимих відхилень від заздалегідь визначених меж означає, що виробнича система виходить з "норми" і вступає в якусь фазу, небезпечну для підприємства, з яким функціональними заходами регулюючого і координуючого характеру не справитися.
Необхідні заходи кардинального впливу, здатні переломити небезпечну ситуацію, що наступила, не давати їй розвиватися і, по можливості, повернути порушене виробництво на запланований шлях.
У загальному випадку, розвиток кризової ситуації, відповідно до даної схеми, може відбуватися за трьома варіантами.
Перший варіант. Завдяки своєчасним і рішучим заходам розвиток ситуації, що руйнує систему, припинено, а потім ціною певних зусиль повернуто на запланований шлях досягнення мети фірми, тобто, відновлений статус-кво виробничо-економічного механізму системи.
Розвиток ситуації прийняв кризовий характер. Можливі засоби його ліквідації не принесли належного результату чи недостатні, чи ж взагалі не мають економічного, технічного чи технологічного змісту стабілізації запланованого виробництва. Система функціонування підприємства ще не зруйнована, але вже носить небезпечний, надзвичайний (чи на грані цього) характер, і керівництво приймає рішення переходу виробництва чи цілком фірми на новий шлях, що дає системі якісно новий стан, відмінний від колишнього. Цей новий стан може зажадати розробки нових планів, стандартів, але дає, у загальному випадку, сприятливий результат.
Третій варіант. Найбільш несприятливий результат для підприємства настає тоді, коли всі зусилля антикризового характеру не спрацювали і надзвичайні заходи з порятунку підприємства не принесли бажаних результатів.
Криза прийняла необоротну руйнівну форму і привела підприємство до повного розвалу чи банкрутства. Представлені сценарієм розвитку ситуації антикризового управління носять гіпотетичний характер і мають потребу в деталізації і конкретизації ряду положень, що можуть бути розглянуті після деяких передумов, міркувань й аналізу на базі пропонованої концепції антикризового менеджменту.
Розвиток будь-якого виду управління повинен супроводжуватися підвищенням його ефективності. В свою чергу, підвищення ефективності управління визначається ростом його потенціалу, тобто можливістю позитивних змін, наявністю необхідних ресурсів й умов їхнього використання. У тенденціях зміни потенціалу й ефективності управління також криються небезпеки кризи. Антикризове управління так само, як і будь-яке інше, може бути малоефективним чи більш ефективним.
Ефективність антикризового управління характеризується ступенем досягнення цілей пом'якшення, локалізації чи позитивного використання кризи в зіставленні з витраченими на це ресурсами. Важко оцінити таку ефективність у точних розрахункових показниках, але побачити її можна при аналізі і загальній оцінці управління, його успішності чи прорахунків.
Але й при підготовці звичайних менеджерів належить велику увагу приділяти розвитку здібностей до управління в критичних ситуаціях.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Як співвідносяться управління функціонуванням організації й управління її розвитком?
2. Що таке життєздатність організації?
3. Які фактори розвитку організації характеризують небезпеку кризи?
4. Як взаємозалежні ці фактори між собою?
5. Які причини і симптоми кризового розвитку? Наведіть приклади.
6. Назвіть тенденції циклічного розвитку організації за дайте оцінку кожного з етапів циклу.
7. Коли підвищується ймовірність і небезпека кризи?
8. Охарактеризуйте основні функції управління.
9. Яким чином здійснюється управління виробничими процесами?
10. Які існують ознаки антикризового управління?

 

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
1. Антикризове управління — це:
а) управління, у якому під тиском запланованих чи випадкових факторів поставлено певним чином передбачення небезпеки кризи;
б) управління, у якому під тиском запланованих чи випадкових факторів поставлено певним чином передбачення підвищення негативних наслідків кризи;
в) управління соціально-економічною системою;
г) вірна відповідь відсутня.
2. Серйозним попередженням прийдешнього неблагополуччя підприємства може бути:
а) змін фінансових показників діяльності підприємства;
б) негативна реакція партнерів з бізнесу, постачальників, кредиторів, банків, споживачів продукції на ті чи інші заходи, проведені організацією, і їх пропозиції;
в) збільшення чи зменшення матеріальних запасів;
г) зменшення доходів підприємства і падіння його прибутковості.
3. Необхідність антикризового управління визначається, у першу чергу:
цілями розвитку;
цілями і завданнями розвитку;
завданнями розвитку;
напрямками та шляхами розвитку.
4. Усю сукупність проблем можна представити:
двома групами;
трьома групами;
чотирьом групами;
шістьома групами.
5. Проблематику антикризового управління можна представити диференціацією технологій управління, яка включає проблеми:
прогнозування криз і варіантів поведінки соціально-економічної системи в кризовому стані;
пошуку необхідної інформації і розробки управлінських рішень;
аналізу й оцінки кризових ситуацій;
усі відповіді вірні.
6. Виникаючі в практиці управління завдання за своєю суттю є:
функціональні та оперативні;
оперативні та комплексні;
функціональні та ситуаційні;
оперативні та ситуаційні.
7. Об'єктні проблеми – це:
те, що необхідно розглянути суб'єкту управління для ухвалення рішення;
перевищення допустимих відхилень від заздалегідь визначених меж;
те, що для системи управління більш високого рівня ієрархії є оперативною проблемою;
усі відповіді вірні.
8. Розвиток кризової ситуації може відбуватися за … варіантами:
2ма;
3ма;
4ма;
6ма.
9. До основних функцій управління належать:
статус-кво фірми;
реакція на проблемну ситуацію;
проблемна ситуація ліквідована;
усі відповіді вірні.
10. Ефективність антикризового управління характеризується:
ступенем досягнення цілей пом'якшення;
ступенем локалізації;
ступенем позитивного використання кризи в зіставленні з витраченими на це ресурсами;
усі відповіді вірні.

ТЕМА 9 МЕХАНІЗМИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ПРОТИДІЇ КРИЗОВИМ ПРОЦЕСАМ
План викладу і засвоєння матеріалу
9.1 Організаційно-економічні передумови антикризового управління
9.2 Особливості прогнозування та планування в антикризовому управлінні
9.3 Концептуальна модель
9.4 Фактори і принципи антикризового управління

9.1 Організаційно-економічні передумови антикризового управління
Кризова ситуація – переломний момент у функціонуванні будь-якої системи, у процесі якого вона піддається впливу ззовні чи зсередини, що вимагає якісно нового реагування з боку цієї системи.
Можливість кризи визначається ризикованим розвитком, що виявляється в імовірності виникнення кризи, небезпеки кризових ситуацій, а така небезпека існує завжди.
Практика показує, що кризи не тільки можливі, вони відображають власні ритми розвитку кожної окремої організації, що часом не збігаються з ритмами загального розвитку чи розвитку інших організацій. Кожна організація має свій потенціал розвитку, свої умови його здійснення і підкоряється закономірностям циклічного розвитку всієї соціально-економічної системи. Тому вона знаходиться в стані визначеного відношення до загальних циклів економіки, маючи при цьому власні цикли і кризовий розвиток. Це можуть бути фактори зовнішні і внутрішні, загальні і специфічні.
Криза характеризує різкий перелом у чому-небудь, важкий перехідний стан. Стан кризи є нетиповим, тимчасовим. В економічному механізмі криза для підприємства може мати локальний прояв, наприклад, затримка постачання комплектуючих деталей, зриви планового графіка випуску продукції, відключення електропостачання і т.п..
Набагато більш небезпечна для підприємства його загальна криза, наслідки якої можуть бути важко передбачувані.
Основною особливістю кризової ситуації є те, що вона містить в собі небезпеку, загрозу руйнування виробничої системи. Тому успіх чи невдача менеджменту визначається ступенем готовності менеджера фірми до потенційних загроз і кризових їх проявів, наявністю резервів, ступенем дублювання, рівнем компетенції і досвіду менеджерів, якістю профілактичних заходів, ефективністю застосовуваних методів управління.
Наведений перелік може бути збільшений чи зменшений – не в цьому суть питання. Головне те, що основне завдання антикризового менеджменту полягає в недопущенні появи кризових ситуацій взагалі, а в крайньому випадку — в ефективній і швидкій його локалізації й усуненні. Витрати часу і засобів на завчасне створення резервних (ситуаційних) систем управління, підготовки антикризових заходів, створення необхідних резервів стають часто більш вигідними, ніж малоефективні поступові (часом помилкові) дії менеджерів з подолання кризи на основі попереднього досвіду, інтуїції й ентузіазму.
Звідси випливає ще одне завдання, у якому необхідно розглядати проблеми зменшення й оптимізації запасів сировини і матеріалів.
Крім того, сам керівник, менеджер, його особисті якості, стиль управління і психологічний клімат у колективі, що піддані змінам, можуть привести до помилкових рішень і дій. Тому, одним із завдань антикризового менеджменту є забезпечення гарних функціональних результатів – запланованих чи випадкових, за допомогою здорової організації (тобто колективу, що працює в сприятливій соціально-психологічній атмосфері).
З даної обставини стає очевидним формулювання головного завдання антикризового менеджменту соціотехнічних систем, що полягає в перебуванні належного балансу між вимогами, висунутими ситуацією й особистими якостями керівника (як суб'єкта управління), з урахуванням зрілості (компетентності, досвідченості) і готовності колективу до співробітництва.
Для глибокого розуміння суті розглянутого явища – кризової ситуації – було б дуже бажаним виявити джерела і причини її появи, а також фактори (хоча б основні), що найбільшою мірою впливають на організацію і її систему управління.
Якщо керуватися даними тлумачного словника, то слово "джерело" означає:
те, що дає початок чому-небудь;
те, відкіля виходить що-небудь.
Слово "причина" витлумачується як "явище", що викликає (зумовлює) інше явище.
Напевно, можна (у першому наближенні) конкретизувати і джерела, і причини виникнення ситуацій.
В узагальненому вигляді джерелами кризових (проблемних) ситуацій можуть бути:
природні явища;
екологічні проблеми;
виробничо-технічні (техногенні) процеси;
державна і міжнародна політика;
фінансово-економічна діяльність;
соціально-психологічні відносини.
Причинами кризових (проблемних) ситуацій можуть бути фактори внутрішнього і зовнішнього походження.
Зовнішні:
недостатній рівень наших знань про можливості попередження і подолання імовірної кризи;
порушення чи нестійкість існуючих і нових соціально-політичних, господарських, економічних, культурно-психологічних утворень і механізмів;
випадкові відхилення, прорахунки і помилки інженерного, конструкторського, управлінського чи політичного характеру;
структурні зміни в суспільстві і зміни політичної властивості; соціальні потрясіння і заходи, проведені профспілковим рухом; міграція населення і становище на ринку робочої сили; нові відкриття і технології;
зрив термінів постачання чи недопоставка сировини, матеріалів, комплектуючих виробів;
промислове шпигунство і витік інформації, що становить комерційну таємницю фірми;
дії засобів масової інформації і поширення компрометуючих слухів, інформації й інших матеріалів, що підривають імідж фірми; аварії, техногенні і стихійні лиха, а також інші катаклізми екстраординарного характеру; погодні умови.
Внутрішні:
конфліктні ситуації виробничого і соціально-психологічного характеру;
порушення правил охорони праці, техніки безпеки і пожежної безпеки;
проміжні дії у відношеннях особистості й організації;
зміна керівництва;
розширення чи скорочення діяльності організації;
звільнення чи прийом нових працівників;
дії впливових осіб (що сприяють чи заважають роботі);
поломки машин і аварії на виробництві;
перевантаження, стреси, хвороби і відпустки працівників;
стилі і методи керівництва колективом;
помилкові дії керівництва у виробництві, соціальній політиці і т.д.
Прийнято вважати, що більшість зовнішніх факторів найчастіше носять об'єктивний характер, що не залежить від досліджуваної організації, а внутрішні фактори, як правило, піддаються компетентному управлінню. Однак це далеко не так. Негативний вплив деяких зовнішніх факторів можна якщо не цілком усунути, то, принаймні, зменшити. Наприклад, такі фактори, як "зрив термінів постачання чи недопоставка сировини, матеріалів, комплектуючих виробів", "промислове шпигунство і витік інформації, що становить комерційну таємницю фірми" і т.п.
Частина внутрішніх перемінних, у свою чергу, можуть не цілком контролюватися керівництвом. Часто внутрішній фактор є щось "дане", що керівництво повинно перебороти у своїй роботі. Так, монотонність і втому працівників, пов'язані з роботою на конвеєрі, наприклад, "Дженерал Моторс" не може перебороти. Відмовившись від складальних конвеєрних ліній, компанія поставить під погрозу своє існування. Замість відмовлення від конвеєра керівництво визнає його несприятливий вплив на працівників і продуктивність. Воно приймає ряд заходів, що знижують цей негативний вплив.
Внутрішні фактори, що породжують несподівані ситуації, з першого погляду не настільки помітні, але їх також не варто ігнорувати, як і зовнішні.
Фактори, що зумовлюють виникнення кризової ситуації, у загальному вигляді поділяються на зовнішні і внутрішні.
До зовнішніх факторів, на які фірма не може вплинути, відносять:
розмір і структуру потреб населення;
рівень доходів і нагромаджень населення (його купівельну спроможність);
рівень цін і можливість одержання споживчого кредиту, що істотно впливає на підприємницьку активність;
політичну стабільність і спрямованість внутрішньої політики держави;
розвиток науки і техніки, що визначає всі складові процеси виробництва товару і його конкурентоспроможність;
рівень культури, тобто звички і норми споживання, переваги одних товарів і негативне ставлення до інших;
міжнародна конкуренція, при якій іноземні фірми в одних випадках виграють за рахунок дешевої сировини, а в інших – за рахунок вироблених технологій;
наслідки економічного спаду, інфляції;
різке зменшення державного замовлення й ін.
До внутрішніх факторів, що залежать від організації роботи самої фірми, відносять:
напрямок і принципи її діяльності;
ресурси і їх використання;
якість і рівень використання маркетингу;
виникнення збитків підприємства в зв'язку з незадовільною організацією роботи з ринком, неконкурентоспроможністю товарів, несвоєчасним відновленням асортименту товарної продукції;
різке підвищення рівня витрат виробництва і збуту товарів у зв'язку з нераціональною структурою управління, численністю штату управління, застосуванням дорогих технологій, засобів і предметів праці і т.д.;
зниження рівня культури виробництва і культури підприємства в цілому, включаючи кваліфікацію персоналу, технічний рівень виробництва, взаємини в колективі, його впевненість в ефективній роботі;
відсутність стимулів до праці у персоналу підприємства й ін.
Наведений перелік причин і факторів можна, звичайно, продовжити, їх поділ на зовнішні і внутрішні — дуже відносний. Глибина і ступінь впливу факторів на утворення тих чи інших ситуацій різні, природа виникнення носить також різнобічний характер.
Багато негативних явищ можна передбачати і на цій основі усувати їх, а ті, які не підлягають усуненню, можуть бути зменшені чи організація буде готова до їх появи шляхом добре поставленого управління людьми і комунікаціями. Важливість "людського капіталу", "людських відносин" важко переоцінити, що особливе значення має в антикризовому менеджменті, коли роль людського фактора зростає багаторазово.
Поведінка людей у проблемних ситуаціях — найважливіший аспект антикризового менеджменту. Реакція колективу, реакція керівництва на ті чи інші обставини, сторони виробничої діяльності
підприємства в період назрівання, прояву, ліквідації і післякризового управління – це саме ті питання, які необхідно враховувати в першу чергу.
Важливою обставиною є також взаємини в колективі, непередбачена поведінка персоналу, тобто те, що в просторіччі називають "вибриками" чи "фокусами", дії впливових осіб, вдалими чи невдалими роздачами нагород чи навпаки, – покарань.
В управлінні можуть відбутися кризи будь-якого характеру:
переміщення посадових осіб;
падіння курсу іноземної чи національної валют;
виробництво ліків з руйнівним побічним ефектом;
поява на ринку конкуруючого продукту, що змітає всі інші, стаючи лідером;
нововведення, завдяки якому продукт виходить з моди;
нечесний керівник, через якого дурна слава про компанію попадає на сторінки газет;
пожежа чи повінь;
перехід головних співробітників управління в конкуруючу організацію і т.д.
Кризова ситуація може привести до наступних негативних наслідків (особливо у випадку ліквідації підприємства):
до втрати працівниками робочих місць і загострення в цьому зв'язку соціальної напруженості в суспільстві;
до втрати кредиторами підприємства (банками, інвестиційними компаніями, фондами, державним бюджетом і т.п.) значних засобів, вкладених у підприємство;
до розпилення й омертвіння неліквідного майна, внаслідок того, що, часом, ліквідатори не можуть знайти йому покупців.
Однак, можна виявити і позитивні моменти цього явища:
закриття нерентабельних виробництв, що приводить до зниження витрат і підвищення ефективності суспільного виробництва;
вивільнення ресурсів, залучених у неконкурентоспроможне виробництво;
ротація управлінського персоналу, що забезпечує ріст кваліфікації, посилення завзятості, зацікавленості менеджерів і робітників у кінцевих результатах своєї діяльності;
придбання досвіду і формування ефективної інвестиційної політики підприємств, що здійснюють ці інвестиції.
Будь-які управлінські ситуації, у тому числі й кризові, є відображенням ходу і результатів виробничих, науково-технічних, економічних й інших процесів організаційно-економічного характеру. Можливість виявлення їхніх характеристик, в принципі, досяжна і залежить, у першу чергу, від виду конкретного виробництва, його галузевої приналежності і продукції, що випускається, і, звичайно ж, від рівня знань, досвіду і компетенції керівників.
Іншими словами, є дуже значні труднощі і розходження між теорією, аналітичною процедурою одержання повного набору ситуацій і евристичною процедурою їхнього розпізнавання в процесі управління, тому вкрай важливо, у першу чергу, виявити взаємодію керуючої і керованої підсистем в організації як головного елемента антикризового управління.

9.2 Особливості прогнозування та планування в антикризовому управлінні
Прогнозування, як відомо, є однією з функцій управління, що дозволяє передбачати можливість появи несприятливих виробничих ситуацій. Особливістю появи проблемної ситуації є та обставина, що вона несе в собі небезпеку, погрозу руйнування виробничої системи. Тому успіх чи невдача ситуаційного менеджменту визначаються ступенем готовності керівника фірми до потенційних погроз і кризових їхніх проявів, наявністю резервів, ступенем дублювання, рівнем компетенції і досвіду лідерів, якістю профілактичних заходів, ефективністю застосовуваних методів управління і якістю реалізацій функцій менеджменту.
З одного боку, прогнозування дозволяє передбачити можливість появи проблемних ситуацій і вжити превентивних заходів, а з іншого, з появою небажаних подій, ідентифікувати їх і виявити ступінь і глибину розвитку кризи з метою вироблення рішення з його ліквідації.
Опис можливих методів і методик, застосовуваних у прогнозуванні, не є метою даної роботи. Це окреме питання. Тут необхідно відзначити лише ту обставину, що на різних етапах і рівнях управління вони можуть бути самими різними. Причому, чим ближча й визначеніша ситуація, тим точніший і швидший бажаний результат.
На стадії стратегічного, інноваційного і тактичного (виробничого) планування функція прогнозування звичайно передує плануванню і може іноді випливати з нього (при необхідності). З появою проблемної (кризової) ситуації виникає потреба спрогнозувати хід її розвитку (глибину і тривалість), виконати прогноз витрат і результатів, тобто виявити доцільність і спрямованість заходів для ліквідації погрози небезпеки існуванню фірми. І, нарешті, при ухваленні рішення з виходу з виниклої ситуації є дуже важливим спрогнозувати ті наслідки (економічного, політичного, екологічного характеру), що очікують фірму після виходу її з кризи.
Таким чином, функція прогнозування в антикризовому менеджменті займає одне з ведучих місць і її виконання повинне здійснюватися висококваліфікованими фахівцями різного профілю – системними аналітиками, економістами, менеджерами і т.п.
З огляду на ієрархічну природу виникнення і розвитку ситуацій, з метою адекватного відображення функціонування виробничої організації необхідне формування набору ієрархічно пов'язаних моделей управлінських ситуацій. При формуванні системи моделей можна використовувати три види стратегій.
Стратегія "знизу нагору" допускає моделювання процесів виникнення ситуації, починаючи з нижнього рівня виробничої технологи, тобто розробку моделей найпростіших окремих технологічних процесів з наступним їхнім ув'язуванням і переходом до моделювання більш високих рівнів виробничої ієрархії. Стратегія "зверху вниз" вимагає, насамперед, формування моделей ситуацій вищого рівня управління, а лише потім їхнього розукрупнення і деталізації до рівня окремих технологічних процесів. І, нарешті, третя стратегія формування моделей допускає одночасне створення комплексу моделей як зверху, так і знизу.
Вона вимагає особливої уваги єдності моделей і сумісності всіх рівнів ієрархії.
У той же час, слід зазначити, що характер функціонування соціально-економічних систем докорінно відрізняється від функціонування технічних систем. Ця відмінність полягає, насамперед, у здатності соціально-економічних систем самостійно формувати мету. Виходячи з цього, причинно-наслідкові зв'язки виникнення і розвитку управлінських (включаючи технологічні й інші) ситуацій тут істотно інші. Справа в тім, що виробничі організації – відкриті системи, що розвиваються, ефективність функціонування яких тісно пов'язана з можливістю адаптації до умов внутрішнього і зовнішнього середовища, які міняються Ця позиція повинна забезпечуватися можливістю проектування динамічних структур і процесів управління.
Успіх менеджменту проблемних ситуацій визначається ступенем готовності фірми до потенційних загроз криз і їхнього прояву, наявністю резервів, рівнем підготовки менеджерів і ступенем профілактичних заходів, ефективністю застосовуваних методів управління. Витрати часу і засобів на завчасне створення резервних систем управління, підготовку антикризових заходів, створення необхідних резервів стають часто більш вигідними, ніж малоефективні поспішні дії менеджерів з подолання кризи на основі попереднього досвіду, інтуїції й ентузіазму.
Відповідно до викладеного судження, підсистема антикризового менеджменту повинна включати:
постійний моніторинг за зовнішньою і внутрішньою обстановкою. Причому зовнішні погрози з боку держави, конкурентів, злочинних елементів є найбільш небезпечними і можуть привести до повного руйнування підприємств, фірм, організацій. Цей фактор повинен бути пріоритетним в оцінці зовнішньої обстановки; розробок заходів для зниження зовнішньої вразливості фірми.
створення дублюючих організаційних форм управління, яке дозволяє підприємству оперативно перекинути вільні фінансові засоби і перевести туди працюючих;
підвищення гнучкості всередині фірми. Наприклад, структурної, за рахунок забезпечення всередині підприємства дивізіональної структури з досвіду США, дочірніх підприємств, а також малих підприємств шляхом виділення їх з великих;
розробку підготовчих планів при виникненні проблемних ситуацій і проблем, здійсненні попередніх заходів для їхнього забезпечення. До таких заходів, насамперед, варто віднести створення страхових фондів, стратегічних резервів фінансових і технічних засобів, комплектування групи ситуаційного управління з кращих менеджерів у разі потреби розв'язку проблемних ситуацій;
впровадження планів практичних заходів при виникненні кризової ситуації.
У цих умовах менеджер повинен володіти:
умінням оперативно налагоджувати роботу окремих груп і фахівців для виконання поставлених завдань;
приймати ризикові і нестандартні рішення у випадку відхилення розвитку ситуацій від допустимого ходу подій;
координувати дії всіх учасників і постійно контролювати хід виконання заходів і їхніх результатів.
Очевидно, що немає особливої необхідності глибоко розглядати дану проблему, а варто обмежитися лише основними поняттями. Насамперед, відзначимо, що функціональні методи управління базуються на звичайних планах діяльності підприємства. Ситуаційні антикризові методи управління спираються на адаптивні плани, що враховують можливість появи проблемних ситуацій, передбачення їх, заходи для їхнього запобігання й управління виробництвом з появою кризових і надзвичайних обставин.
Антикризові плани й антикризове управління за ними виробляється безпосередньо з появою кризових чи надзвичайних обставин. Інакше кажучи, планування здійснюється в період початку, розгортання, настання проблемних ситуацій і пов'язане з їхньою ліквідацією чи переходом у новий стан. Однак, при цьому адаптивні плани розробляються в обов'язковому порядку. При цьому можливі ситуації негативної властивості обов'язково прогнозуються, а наслідки — аналізуються й оцінюються.
Таким чином, складання адаптивних планів стає доцільною і необхідною дією, що знаходиться в компетенції керівника.
Адаптивні плани (їх ще іноді називають альтернативними) повинні відбивати спрогнозовані варіанти розвитку подій у якісному і кількісному вираженні і являють собою альтернативи дій (системних методів) з досягнення поставлених цілей.
Особливістю адаптивних планів роботи фірми є та обставина, що вони повинні у своєму складі містити наступні варіанти розвитку ситуацій:
варіанти, коли можна ввійти в запланований графік шляхом ефективних дій керуючого за рахунок визначеного росту витрат;
варіант плану, на основі якого антикризове управління приводить до прийнятних позитивних результатів;
варіант прийняття альтернативи, що відрізняється від основної і спрямованої на досягнення нової мети, що задовольняє фірму при настанні тих чи інших кризових ситуацій.
Процес розробки адаптивних планів містить наступні етапи:
аналіз діяльності фірми і зовнішнього середовища організації;
виявлення проблем фірми на основі аналізу роботи підприємства за звітний період;
виділення головної проблеми і постановки цілей;
прогнозування (коротко- і довгострокове);
вибір методів і можливих альтернатив досягнення цілей підприємства;
визначення можливих ТЕП для кожного варіанта дій (2-3 найбільш ймовірних);
визначення можливих затрат (витрат) на розробку того чи іншого плану (варіанта);
розробка альтернативних (адаптивних) планів і їхнє забезпечення;
ситуаційний менеджмент на базі складених варіантів адаптивних планів і шляхів їхньої реалізації.
Крім викладеного, необхідно мати на увазі можливість і ймовірність складання і реалізації одноразових планів, що складаються в період життя проблемної ситуації.
В адаптивних планах повинна приділятися серйозна увага соціально-психологічним факторам, питанням мотивації, інформаційному забезпеченню і системі їх проходження (комунікаціях). Тільки комплексне розв'язання поставлених завдань дозволить підприємствам ефективно функціонувати в умовах стратегічних і тактичних несподіванок.
Таким чином, складання адаптивних планів стає доцільною і необхідною дією, що знаходиться в компетенції керівника.
Адаптивні плани (їх ще іноді називають альтернативними) повинні відбивати спрогнозовані варіанти розвитку подій у якісному і кількісному вираженні і являють собою альтернативи дій (системних методів) з досягнення поставлених цілей.

9.3 Концептуальна модель
Зміна економічної системи неминуче вимагає перегляду основ господарювання в регіоні й управління на самім підприємстві, тому що центр ваги ринкових перетворень сьогодні зміщується з макроекономічного рівня убік первинної ланки економіки: підприємств і організацій, стійкість розвитку яких здатна вивести національну економіку з тривалої кризи. Дана сентенція має на увазі радикальну перебудову не тільки матеріально-технічної бази підприємств, що має пріоритетне значення, але і всіх організаційно-економічних складових внутрішнього середовища підприємства: форм і методів організації виробничої і збутової діяльності, нових підходів і прийомів планування, організації й управління виробництвом.
З огляду на те, що в умовах глибокої економічної кризи питання залучення істотних обсягів інвестицій для технічного переозброєння і відновлення виробництва не може бути здійснене у найкоротший час, головна увага дослідників і практиків повинна бути спрямована на вирішення організаційно-економічних проблем стійкості і конкурентоспроможності підприємств. Тому що розв'язок організаційно-економічних завдань не пов'язаний, як правило, зі значними обсягами інвестицій, дефіцитність яких для нинішньої економіки загальновідома.
До таких організаційно-економічних проблем, що не вимагають великих фінансових витрат і здатних принести порівняно швидкий ефект, можна віднести наступні завдання:
розробку гнучких систем планування й управління, що дозволяють переходити на адаптаційні (ситуаційні) схеми управління;
забезпечення методами безперервності планування на основі наступності стратегічних, поточних й оперативних планів виробництва в умовах обмеженості ресурсів;
розробку методів і підходів до вибору гнучких структур і ефективних комунікацій, здатних до швидкої адаптації організації до мінливих умов зовнішнього і внутрішнього середовища фірми;
розробку ефективних прийомів і методів організаційно-економічного обґрунтування і прийняття управлінських рішень, спрямованих на забезпечення стійкості системи управління й організації в цілому.
Розробка наведених підходів і методів концептуально повинна базуватися на адаптованості підприємств до тих умов, що створюються факторами зовнішнього середовища, а внутрісистемні керовані фактори повинні визначати як саму можливість адаптації фірми і системи управління, так і ефективність процесу адаптації. Більше того, внутрішні перемінні повинні якнайкраще протистояти зовнішнім впливам, перевищувати їх і, тим самим, підвищувати адаптаційну стійкість організації.
Відомо, що будь-яка цілеспрямована система повинна в процесі свого функціонування виконувати поставлені перед нею завдання. В силу неузгодженості початкового чи поточного стану системи і заданого (чи бажаного) виникає потреба в прийнятті рішень, тобто в управлінні. Функції вироблення необхідних у кожній конкретній ситуації управлінських рішень і покликана виконувати така система управління .
Стереотипність мислення багатьох керівників, що відкидають навіть думки про стратегічне планування, зводиться до обивательського: "Як я можу розробляти плани на 5-7 років, коли я не знаю, що буду робити завтра" – говорить багато про що. В першу чергу, напрошується питання: "А чи може ця людина, що вважається керівником, бути ним, чи він не думає, чи не знає перспективи своєї діяльності? Не знає, що необхідно почати і, що робити, щоб опинитися в майбутньому в бажаній точці розвитку підприємства?"
Тому не дивно, що розуміння важливості, ключового характеру і значимості ефективного управління, у тому числі і стратегічного, відсувається на другий план. Ставка як і раніше робиться, головним чином, на реструктуризацію, залучення зовнішніх інвестицій і нові технології, що, на їхню думку, змусять працювати людський капітал.
Очевидно, що в рамках стратегічного, зокрема, управління "за цілями і результатами" з використанням методів і прийомів ситуаційного (адаптаційного) менеджменту, має кардинальним чином вирішити проблему вже в найближчому майбутньому. Але для цього одних гасел не досить. Необхідні й інші заходи організаційно-економічного характеру й інструменти, здатні ефективно планувати й управляти виробництвом.
У якості одного з ефективних інструментів слід зазначити завдання безупинного планування, базою якого міг би служити стратегічний менеджмент. Для підвищення ефективності використання розташовуваних ресурсів алгоритм безупинного календарного планування повинен враховувати наступні положення:
продукти, що, відповідно до прийнятого плану, починаються і закінчуються виробництвом у тому самому році, за межі року не виходять;
перерви у виробництві початих продуктів не допускаються;
продукти і вироби, запас яких передбачався в розглянутому році, але включені з якихось причин в план цього року, у наступному році одержують переваги.
Прискорення процесів стабілізації і наступного росту економіки можливе тільки при активному втручанні держави в ці процеси на основі продуманих дій стратегічного і тактичного характеру в сполученні з ефективними економічними перетвореннями на місцях. Це пов'язане в першу чергу зі зсувом центру ваги трансформації економічних відносин у бік підприємств – первинної ланки економіки. Тут багато чого залежить від якості економічної політики регіонів і держави.
Переосмислення перетворень, що відбуваються, ретельний і всебічний аналіз конкретних ситуацій, зосередження уваги на суті і результативності змін, що відбуваються, орієнтування не тільки на поточні процеси, але й обґрунтування стратегічних заходів дозволить найбільш повно оцінити якість трансформаційних процесів у суспільстві і бачити перспективу їхнього розвитку.
Планування і прогнозування як інструменти управління при відповідній деталізації на всіх рівнях підприємства є домінуючим організаційно-економічним фактором виробництва. Вони дозволяють за допомогою імітаційного моделювання швидко прораховувати варіанти майбутнього розвитку подій, враховувати ймовірність появи проблемних ситуацій і приймати необхідні превентивні заходи протидіючого чи адаптивного характеру на стратегічному і тактичному рівнях з найменшим ризиком.
Відомо, що стан будь-якої економіки залежить від ступеня ефективності роботи кожного окремо взятого підприємства. Тому, чим більше підприємств, організацій і установ буде працювати стійко, тим стійкішою буде економіка регіону, тим стабільнішою буде вся економіка держави.
Цілком зрозуміло, що трансформація економіки, що відбувається у всіх сферах нашої діяльності, є складним і багатоступінчастим процесом. Цей процес може успішно розвиватися тільки при комплексному вирішенні проблем і завдань на всіх рівнях виробництва й економічних перетворень суспільства. Однак розв'язання поставлених завдань і їхня реалізація повинні бути спрямовані в першу чергу на рівень підприємств, організацій у тісному взаємозв'язку з науковими установами, що дозволить нашим підприємствам підвищити свою конкурентоспроможність, зробити перші кроки до стійкого розвитку всієї економіки.

9.4 Фактори і принципи антикризового управління
Антикризове управління так само, як і будь-яке інше, може бути малоефективним чи більш ефективним. Ефективність антикризового управління характеризується ступенем досягнення цілей пом'якшення чи локалізації позитивного використання кризи в зіставленні з витраченими на це ресурсами. Важко оцінити таку ефективність у точних розрахункових показниках, але побачити її можна при аналізі і загальній оцінці управління, його успішності чи прорахунків.
Можна виділити основні фактори, що визначають ефективність антикризового управління. їх розуміння і диференціація допомагають його аналізувати й успішно здійснювати.
1. Професіоналізм антикризового управління і спеціальна підготовка. У даному випадку мається на увазі не тільки загальний професіоналізм управління, що, безумовно, необхідний, але й ті професійні знання і навички, що відображають особливості антикризового управління. Такий професіоналізм народжується в процесах спеціального навчання, цілеспрямованого акумулювання досвіду і розвитку мистецтва управління в критичних ситуаціях.
В останні роки в Україні стали приділяти більше уваги спеціалізованій підготовці антикризових керівників, що здатні виводити підприємство з кризи з найменшими втратами. їхня професійна підготовка орієнтована на кризові ситуації.
Але й при підготовці звичайних менеджерів необхідно велику увагу приділяти розвитку здібностей до управління в критичних ситуаціях. Антикризове управління повинно стати необхідним елементом будь-якого управління: стратегічного, креативного, виробничого, екологічного, фінансового й ін.
2. Мистецтво управління, дане природою і придбане в процесі спеціальної підготовки, варто виділити особливо в переліку факторів ефективності антикризового управління. У багатьох кризових ситуаціях індивідуальне мистецтво управління є вирішальним чинником виходу з кризи чи його пом'якшення. Тому для антикризового управління особливо важливо проводити психологічне тестування менеджерів, відбирати такі особистості, що здатні чуйно реагувати на наближення кризи й управляти в екстремальних ситуаціях.
3. Методологія розробки ризикованих рішень. Така методологія повинна бути створена й освоєна, тому що вона значною мірою визначає такі якості управлінських рішень, як своєчасність, повнота відображення проблеми, конкретність, організаційна значимість. Ці властивості мають особливе значення в антикризовому управлінні.
Науковий аналіз обстановки, прогнозування тенденцій. Ці фактори не можуть не впливати на ефективність антикризового управління. Бачення майбутнього, і не суб'єктивне, а засноване на точному, науково обґрунтованому аналізі, дозволяє постійно тримати в полі зору всі прояви кризи, що наближається чи проходить.
Важливим фактором ефективності антикризового управління є також корпоративність, що в організації чи фірмі може виявлятися в різному мірі. Корпоративність – це розуміння і прийняття всіма працівниками цілей організації, готовність самовіддано працювати для їхнього досягнення, це особливий вид інтеграції всіх ділових, соціально-психологічних і організаційних відносин, це внутрішній патріотизм і ентузіазм.
Корпоративність є надійною опорою антикризового управління. Але вона не виникає сама по собі, а є результатом управління й елементом його мети, а також засобом у механізмі управління.
Лідерство також входить у сукупність факторів ефективного антикризового управління. Але не всяке лідерство. Існує безліч його відтінків і модифікацій. Лідерство визначається не тільки особистістю менеджера, але й сформованим стилем роботи, структурою персоналу управління, що зміцнилося довірою до менеджера, авторитетом влади, впевненістю.
Опора на лідерство може зіграти вирішальну роль у подоланні кризи чи її пом'якшенні. Але для цього необхідний пошук і проектування лідерства. Це звучить незвичайно, але буде зрозумілим, якщо мати на увазі, що лідерство — це не тільки особистість менеджера, але й характеристика всієї системи управління, характеристика організації управління.
Особливу роль в ефективності антикризового управління відіграють оперативність і гнучкість управління. У кризових ситуаціях часто виникає потреба у швидких і рішучих діях, оперативних заходах, зміні управління за ситуаціями, що складаються, адаптації до умов кризи. Інерційність у цьому випадку може відігравати негативну роль.
Стратегія і якість антикризових програм. У багатьох ситуаціях можлива потреба в зміні стратегії управління й у розробці спеціальних програм антикризового розвитку. Якість програм і стратегічних установок можуть бути різними. Від цього не може не залежати антикризове управління.
Окремим пунктом варто виділити людський фактор. В певній мірі він відображає фактори корпоративності і лідерства, мистецтва управління. Але для антикризового управління необхідно мати на увазі, що існує поняття антикризової команди — найближчих помічників антикризового менеджера, що можуть користуватися його особливою довірою і здатні узгоджено і цілеспрямовано здійснювати програму антикризового управління. Є гарний вираз "... з ним я можу піти в розвідку". Розвідка – це сукупність непередбачених екстремальних ситуацій, перебороти які можуть тільки люди, вірні загальній ідеї і задуму й тих, хто беззастережно довіряють один одному. Так само працює людський фактор і в антикризовому управлінні.
Значним фактором ефективності антикризового управління є система моніторингу кризових ситуацій. Вона являє собою спеціально організовані дії з визначення ймовірності і реальності настання кризи і необхідні для її своєчасного виявлення і розпізнавання.
Гарною ілюстрацією необхідності й ефективності такої системи є становище з атомними електростанціями. Колись їхня робота контролювалася за багатьма показниками, що характеризували суперечливі процеси роботи реактора. Оцінювати його стан було складно, встановлювати необхідні дисциплінарні вимоги до персоналу також. Момент настання кризової ситуації був приблизним і небезпечні режими виникали зненацька, часто непередбачено.
Сьогодні розроблена нова система моніторингу роботи атомного реактора, що побудована на порівняно простій візуальній оцінці його стану: оператор спостерігає за симетрією картинки на екрані комп'ютера, що відображає співвідношення основних показників антикризового функціонування атомної електростанції. Поява порушень симетрії – ознака виникнення ситуацій, небезпечних з погляду можливої кризи.
Аналогічний моніторинг кризових ситуацій може і повинен бути й у системі антикризового управління. Причому дуже ефективними тут можуть бути використання комп'ютерів і робота спеціалізованих операторів.
Важливою обставиною для менеджменту є знання про кризу, її характер, можливі прояви у життєдіяльності системи, що є основою для розробки заходів щодо запобігання чи пом'якшення негативних і посилення позитивних наслідків. Для цього необхідні (розгляд антикризового управління виробляється в технологічних категоріях) знання про те, на якому етапі життєвого циклу знаходиться система, який вид перехідного періоду очікується (може бути в окремих випадках сукупність видів) і якої глибини процеси прогнозуються.
При наростанні складності виробництва управління у своєму розвитку повинен випереджати розвиток виробництва. Тільки тоді воно може бути ефективним. Це вимагає реконструкції управління, і це природно поведе за собою його ускладнення у функціональному, організаційному, мотиваційному, інформаційному відношенні, зажадає професіоналізації управління, нових знань. Тому, чим ми більше будемо знати про процеси антикризового управління, його технології, тим ефективніше буде відбуватися саме управління, тим стійкіше будуть працювати наші вітчизняні підприємства.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Які існують передумови антикризового управління?
Які фактори можуть бути причинами кризових ситуацій? Чому?
До яких негативних наслідків, особливо у випадку ліквідації підприємства, може привести кризова ситуація?
У чому полягає особливість прогнозування в антикризовому управлінні?
З яких етапів складається процес розробки адаптивних планів?
У чому полягає особливість концептуальної моделі?
Охарактеризуйте основні фактори антикризового управління.
Охарактеризуйте основні принципи антикризового управління.
Чому постає необхідність виділення окремим пунктом людського фактору?
Який з факторів антикризового управління називається “фактором ефективності” і чому?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
1. Джерелами кризових (проблемних) ситуацій можуть бути:
дії засобів масової інформації;
фінансово-економічна діяльність;
зміна керівництва;
поломки машин і аварії на виробництві.
2. До зовнішніх факторів, що породжують кризові ситуації не належать:
зрив термінів постачання чи недопоставка сировини, матеріалів, комплектуючих виробів;
промислове шпигунство і витік інформації, що становить комерційну таємницю фірми;
розширення чи скорочення діяльності організації;
порушення чи нестійкість існуючих і нових соціально-політичних, господарських, економічних, культурно-психологічних утворень і механізмів.
3. До внутрішніх факторів, що залежать від організації роботи самої фірми, не відносять:
різке зменшення державного замовлення;
напрямок і принципи її діяльності;
якість і рівень використання маркетингу;
виникнення збитків підприємства в зв'язку з незадовільною організацією роботи з ринком.
4. Кризова ситуація може привести до наступних негативних наслідків:
переміщення посадових осіб;
розпилення й омертвіння неліквідного майна;
поява на ринку конкуруючого продукту;
падіння курсу іноземної чи національної валют.
5. Особливістю прогнозування в антикризовому менеджменті є та обставина, що прогнозування носить:
перемінний характер;
релевантний характер;
спадний характер;
постійний характер.
6. Функціональні методи управління базуються на:
адаптивних планах;
виробничих планах;
звичайних планах;
складних та простих планах.
7. До організаційно-економічних проблем, що не вимагають великих фінансових витрат і здатних принести порівняно швидкий ефект, можна віднести наступні завдання:
розробку методів і підходів до вибору гнучких структур і ефективних комунікацій, здатних до швидкої адаптації організації до мінливих умов зовнішнього і внутрішнього середовища фірми;
забезпечення методами безперервності планування на основі наступності стратегічних, поточних й оперативних планів виробництва в умовах обмеженості ресурсів;
розробку гнучких систем планування й управління, що дозволяють переходити на адаптаційні (ситуаційні) схеми управління;
усі відповіді вірні.
8. До основних факторів, що визначають ефективність антикризового управління не належать:
кваліфікованість апарату управління;
корпоративність;
мистецтво управління;
професіоналізм антикризового управління і спеціальна підготовка.
9. Методологія розробки ризикованих рішень визначає такі якості управлінських рішень, як:
гнучкість;
мінливість;
точність;
конкретність.
10. Який фактор відображає фактори корпоративності та лідерства:
система моніторингу кризових ситуацій;
людський;
інформаційний;
науковий.

ТЕМА 10 УПРАВЛІННЯ РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЮ ВИКОРИСТАННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
План викладу і засвоєння матеріалу
10.1 Суть і характеристика запальної ефективності підприємства
10.2 Показники використання потенціалу підприємства
10.3 Резерви і чинники управління результативністю використання потенціалу підприємства

10.1 Суть і характеристика запальної ефективності підприємства
Ефективність виробництва:
це виробництво продукції чи послуг з найменшими витратами;
це найефективніше використання ресурсів при виробництві різних товарів та послуг.
Ефективність господарської діяльності визначається співвідношенням отриманих результатів, що відображають досягнення цілей розвитку підприємства і обсягів сукупних ресурсів, що застосовані та використані.
Ефективність використання окремих видів характеризується співвідношенням обсягу виробництва або прибутку з відповідним обсягом застосовуваних ресурсів.

 

 

 

Рис. 10.1 Поняття ефективності
Ефективність виробництва = Ефект / Витрати (10.1)

Ефективність виробництва продукції характеризується використанням мінімальної кількості ресурсів у виробництві цього обсягу продукції.

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 10.2 Види ефективності

10.2 Показники використання потенціалу підприємства
Прибуток від реалізації товарної продукції визначається як різниця між чистим доходом (Дч) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і собівартістю реалізованої (Ср) продукції (товарів, робіт, послуг).

Пр = Дч – Ср. (10.2)

Чистий дохід розраховується як різниця між доходом від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) Др і податком на додану вартість (ПДВ), акцизним збором (Ак) та іншими відрахуваннями з доходу (Ді):

Дч = Др – ПДВ – Ак – Ді. (10.3)

Аналіз виконання плану прибутку від реалізації продукції проводиться за даними форми № 2 і за обліковими даними підприємств.
З розвитком ринкових відносин у практиці господарської діяльності підприємств усіх форм власності постійно збільшується обсяг використання цінних паперів. Отже, аналізуючи фінансові результати, особливу увагу треба звернути на доходи від цінних паперів.
Основними видами цінних паперів, що використовуються підприємствами, є акції, облігації, ощадні сертифікати, векселі.
Акції випускаються підприємствами та багатьма іншими суб’єктами господарювання. Класифікують акції за видами власності – іменні, на пред’явника, прості та привілейовані.
Іменні акції належать власнику, прізвище та ім’я якого зазначається на них. Власниками іменних акцій можуть бути як громадяни, так і підприємства.
Акції на пред’явника не містять вказівок на їхнього власника.
Привілейовані акції дають право першочергового одержання фіксованих дивідендів і участі в розподілі активів підприємства за умови його ліквідації, але не дають права голосу.
Прості акції дають їхнім власникам право голосу, але дивіденди за ними не фіксуються, а виплачуються залежно від розміру прибутку, отже, за невеликого прибутку дивіденди можуть бути незначними, і навпаки.
Облігації випускаються центральними і місцевими державними органами, підприємствами. Власнику в установлений строк обов’язково відшкодовують номінальну вартість облігацій з виплатою фіксованого відсотка.
Ощадні сертифікати – це цінний папір банківських установ. Видаються підприємству або громадянину як свідоцтво про здачу ними певної суми грошей на тимчасове зберігання. Вкладники мають право на одержання по закінченні цього строку всієї вкладеної суми і відсотків.
Вексель використовується в основному для оформлення комерційного кредиту, який надається в товарній формі покупцям як відстрочка обов’язкової виплати за продані товари, надані послуги. За надання відстрочки покупці сплачують заздалегідь визначений відсоток.
Головним фактором пожвавлення ринку цінних паперів, особливо протягом останнього часу, є масова приватизація державних підприємств і переведення їх у акціонерні товариства з випуском акцій. За ринкових умов цінні папери є головним інструментом залучення коштів, без чого розширення виробництва, зростання прибутковості є практично неможливим.
Підприємства – власники цінних паперів одержують певні доходи. У звіті про фінансові результати їх відображують у складі доходів від фінансових операцій. Доходи від фінансових операцій (за мінусом фінансових виплат) формують прибуток від фінансових операцій, коли однією з частин прибутку є прибуток від цінних паперів.
Головним завданням аналізу є вивчення складу, структури й динаміки цінних паперів та доходів від них.
Дохідність акції визначається двома факторами:
отриманням частини розподіленого прибутку підприємства (дивіденди);
можливістю продати цінні папери на фондовій біржі за ціною, вищою ніж ціна придбання.
У процесі аналізу визначаються показники: сума і ставка дивідендів (норма).
Рівень дивідендів і курс акції (курсова вартість акції) формуються під впливом багатьох факторів – внутрішніх і зовнішніх.
До внутрішніх факторів відносять зміну чистого прибутку, зміни строків виплати і величини кредитів; до зовнішніх – зміну відсоткової ставки за кредит, зміну співвідношення попиту і пропозиції, стан податкової та амортизаційної політики держави.
Курс акцій (КА) розраховується як відношення суми дивідендів (∑Д) до відсоткової ставки (СТ), помноженої на 100:

〖" К" 〗_"А" "= " (∑▒"Д" )/"СТ" ("%" ) "100" . (10.4)

Розрахунки курсу акцій за цією формулою мають практичне значення за умов стабільної економіки, за рівноваги попиту і пропозиції акцій.
Але дивіденди не можуть бути достатньо точним критерієм розрахунку курсу акцій. У таких випадках використовують показник чистого прибутку, розрахований на одну акцію. Існує пряма залежність між цими показниками і дивідендами. У процесі аналізу змін (за кілька років) дивідендів, курсу акцій, чистого прибутку на одну акцію визначаються темпи зростання або зниження цих показників.
Слово «рентабельність» походить з німецької «rentabel» (дохідний, прибутковий) і означає показник економічної ефективності виробництва на підприємствах у різних галузях і народному господарстві в цілому.
До показників рентабельності продукції відносять:
1. Рентабельність окремих виробів – розраховується як відношення прибутку від виробу до собівартості самого виробу.
2. Рентабельність реалізованої продукції – розраховується як відношення прибутку від реалізації продукції (або чистого прибутку) до виручки від реалізації продукції.
3. Рентабельність виробництва – розраховується як відношення прибутку від реалізації до вартості основних фондів і матеріальних оборотних коштів.
Показники рентабельності визначаються в коефіцієнтах або у відсотках і показують частку прибутку в кожній грошовій одиниці витрат, або частку товарної продукції в її собівартості.
Показники рентабельності можна розраховувати і за окремими структурними підрозділами, і за видами діяльності.
Показники рентабельності використовують для оцінки результатів діяльності підприємства, його структурних підрозділів, у ціноутворенні, інвестиційній політиці, для порівняльного аналізу споріднених підприємств, що виробляють таку саму продукцію, для вибору варіантів формування асортименту і структури продукції, аналізу раціональності виробництва продукції.
Завданнями аналізу рентабельності є:
оцінка виконання визначених параметрів (плану, прогнозу тощо);
вивчення динаміки показників;
визначення факторів зміни їхнього рівня;
пошук резервів зростання рентабельності;
розроблення заходів для використання виявлених резервів.
Вибір і послідовність аналізу визначається його завданням. Так, для оцінки результатів діяльності підприємства аналізують рентабельність реалізованої продукції для вивчення виробництва окремих видів продукції з погляду попиту на них, доцільності їх випуску – рентабельність окремих виробів і фактори її зміни.
Варто вивчати рівень рентабельності не тільки в цілому по підприємству, а й у його структурних підрозділах, а також за видами діяльності підприємства (основна, інвестиційна, фінансова тощо).
Важливе значення для підприємства має вивчення рентабельності реалізованої продукції через відношення валового прибутку до виручки від реалізації.
Рентабельність реалізованої продукції доцільно аналізувати, ураховуючи вплив таких факторів:
зміна структури та асортименту продукції;
зміна собівартості продукції;
зміна відпускних цін на продукцію.

10.3 Резерви і чинники управління результативністю використання потенціалу підприємства
Щоб постійно забезпечувати зростання прибутку, треба шукати невикористані можливості його збільшення, тобто резерви зростання. Резерв – це кількісна величина. Резерви виявляються на стадіях планування та безпосереднього виробництва продукції і її реалізації. Визначення резервів збільшення прибутку базується на науково обґрунтованій методиці розроблення заходів з їх мобілізації.
У процесі виявляння резервів виділяють три етапи:
аналітичний – на цьому етапі виявляють і кількісно оцінюють резерви;
організаційний – тут розробляють комплекс інженерно-технічних, організаційних, економічних і соціальних заходів, які повинні забезпечити використання виявлених резервів;
функціональний – коли практично реалізують заходи і контролюють їх виконання.
Резерви збільшення прибутку є можливими:
за рахунок збільшення обсягу випуску продукції (робіт, послуг);
за рахунок зниження витрат на виробництво і реалізацію продукції;
за рахунок економії і раціонального використання коштів на оплату праці робітників та службовців;
за рахунок запровадження досягнень науково-технічного прогресу, в результаті чого зростає продуктивність праці.
Розгляньмо деякі з цих напрямків детальніше.
Резерв зростання прибутку (РЗо) за рахунок збільшення обсягу продукції розраховується за формулою:

〖" РЗ" 〗_"0" "= " ∑_"i=1" ^"n" ▒"П" _"i" ^"п" "∙∆Р" , (10.5)

де "П" _"i" ^"п" – планова сума прибутку на одиницю i-ї продукції;
"∆Р" – додатково реалізована продукція (тис. грн).
Якщо прибуток розраховано на 1 грн продукції, то сума резерву його зростання в результаті збільшення обсягу реалізації визначатиметься за формулою:

〖" РЗ" 〗_"0" "= " ("П" _"р" ^"ф" )/"Р" ^"ф" "∆Р(рз)" , (10.6)

де "П" _"р" ^"ф" – фактичний прибуток від реалізації продукції;
"Р" ^"ф" – фактичний обсяг реалізації;
Р(рз) – резерв збільшення реалізації продукції.
Іншим важливим напрямком пошуку резервів збільшення прибутку є зниження витрат на виробництво та реалізацію продукції.
Для пошуку й підрахунку резервів зростання прибутку за рахунок зниження собівартості аналізують звітні дані щодо витрат на виробництво за калькуляціями, користуючись методом порівняння фактичного рівня витрат з прогресивними науково обґрунтованими нормами і нормативами за видами витрат (сировини і матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів), нормативами використання виробничих потужностей, обладнання, нормами непрямих матеріальних витрат, капітальних вкладень тощо.
Кількісна величина резервів визначається порівнянням досягнутого рівня з нормативною величиною:

∑С(рз) = Сli – Cнi, (10.7)

де ∑С(рз) – резерв зниження собівартості продукції за рахунок і-го виду ресурсів;
Сli – фактична величина використаного і-го виду ресурсу;
Сні – нормативна величина використаного і-го виду ресурсу.
Тоді загальна величина виявлених резервів зниження собівартості продукції визначатиметься за такою формулою:

∑▒"С" _"(рз)" ^"заг" "=" ∑_"i=1" ^"n" ▒〖"РЗ" 〗_"ci" (10.8)

Резерви зниження собівартості продукції будуть водночас і резервами збільшення прибутку, а отже, розрахунки резерву зростання прибутку проводять за формулою:

∑РЗПС = СМ (Рl + Рn), (10.9)

де ∑РЗПС – резерв зростання прибутку;
СМ – можливе зниження витрат на 1 грн продукції;
Рl – реалізована продукція за звітом;
Рn – можливе зростання обсягу реалізації.
Після розрахунку загальної величини резервів зниження собівартості продукції за всіма калькуляційними статтями необхідно деталізувати резерви збільшення прибутку за рахунок зниження затрат живої та уречевленої праці за окремими напрямками.
Економія затрат живої праці досягається за рахунок здійснення таких заходів: підвищення продуктивності праці і зниження трудомісткості; скорочення витрат за понаднормові години роботи, виплат за цілоденні та внутрішньозмінні простої тощо.
Підрахунок зростання прибутку за рахунок виявлених резервів зниження собівартості можна проводити за такими напрямами:
1. Здійснення організаційно-технічних заходів. За рахунок цього можна одержати економію протягом 12 місяців з моменту повного впровадження цих заходів.

∑РЗс = (С1 – С2)∙ВП, (10.10)

де ∑РЗс – економія від здійснення організаційно-технічних заходів, грн;
С1, С2 – собівартість одиниці продукції відповідно до і після здійснення даного організаційно-технічного заходу, грн;
ВП – річний обсяг випуску продукції після здійснення організаційно-технічного заходу, грн.
2. Зменшення кількості робітників. Цей захід може забезпечити економію за багатьма напрямками через те, що він передбачає:
збільшення продуктивності праці, а отже, збільшення обсягу виробництва з меншою кількістю робітників;
зміну трудомісткості продукції;
більш повне використання фонду робочого часу.
Для всіх цих напрямків можна користуватися формулою:

РЗч = (Ч∙З0) + Фс, (10.11)

де РЗч – резерв, одержаний за рахунок зменшення чисельності робітників, грн;
Ч – середньорічна чисельність скорочених робітників, осіб;
З0 – середня заробітна плата звільненого робітника, грн;
Фс – сума відрахувань у соціальні та інші фонди.
3. Економія коштів на оплату праці за рахунок запровадження досягнень науково-технічного прогресу (зниження трудомісткості) розраховується за такою формулою:

∑РЗНТП = ∑_"i=1" ^"n" ▒("Р" _"0" "- " "Р" _"1" ) 〖"ВП" 〗_"нат" , (10.12)

де ∑РЗНТП – резерв за рахунок запровадження заходів науково-технічного прогресу, грн;
Р0, Р1 – витрати на оплату праці стосовно одиниці продукції до і після впровадження науково-технічних досягнень, грн;
ВПнат – обсяг виробництва продукції після впровадження досягнень до кінця року в натуральних одиницях виміру.
4. Зменшення прямих матеріальних витрат. Для розрахунку суми можливого прибутку користуються формулою:

∑РЗПМ = ("Н" _"М" ^"П" "∙" "Ц" _"М" "-" 〖" Н" 〗_"М" ^"Д" "∙" "Ц" _"М" )"ВП" , (10.13)

де ∑РЗПМ – сума прибутку, одержана за рахунок зниження матеріальних витрат, грн;
"Н" _"М" ^"П" , 〖" Н" 〗_"М" ^"Д" – норма витрат прямих матеріальних ресурсів до і після впровадження науково-технічних досягнень у натуральних одиницях виміру;
"Ц" _"М" – ціна прямих матеріальних витрат, грн;
ВП – обсяг виробництва продукції після впровадження досягнень НТП, грн.
5. Зниження умовно-постійних витрат також може бути резервом збільшення прибутку. Таке зниження може статися у зв’язку зі зростанням обсягу випуску продукції. Цю залежність можна виразити такою формулою:

∑РЗуп = (Скс∙ПВуп - Аб) Куп, (10.14)

де ∑РЗуп – сума збільшення прибутку за рахунок зниження умовно-постійних витрат, грн;
Скс – сума витрат за однією з комплексних статей, грн;
ПВуп – питома вага умовно-постійних витрат у статтях витрат;
Аб – сума амортизаційних відрахувань у собівартості базового періоду, грн;
Куп – темп приросту обсягу випуску продукції, коефіцієнт.
Після закінчення аналізу пошуку резервів збільшення прибутку результати узагальнюються. Під час пошуку резервів прибутку протягом звітного року можуть раптово виявлятися резерви короткострокової дії. Використання цих резервів можливе за допомогою розроблення системи оперативних заходів.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
Які завдання ставляться перед аналізом прибутку підприємства?
Назвіть джерела інформації для аналізу прибутку та охарактеризуйте їх.
Поясніть, як формується прибуток підприємства.
Що таке прибуток, одержаний від звичайної діяльності?
Що таке чистий прибуток?
Назвіть фактори, які впливають на прибуток від реалізації.
Поясніть, як створюються доходи від цінних паперів.
Що таке трендовий аналіз прибутку?
Охарактеризуйте резерви збільшення прибутку.
Назвіть види рентабельності та охарактеризуйте їх.

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
1. Якість продукції як економічна категорія характеризує:
міру задоволення певної потреби, яка виявляється у споживанні;
ефективність споживання матеріальних і трудових ресурсів, затрачених на виробництво товару;
сукупність техніко-експлуатаційних характеристик виробу;
сукупність властивостей виробу, що зумовлюють його здатність задовольняти певні потреби споживачів.
2. Конкурентоспроможність продукції – це характеристика товару, яка відображає:
переваги над товаром-конкурентом за якісними показниками;
переваги над товаром-конкурентом за мірою задоволення певної потреби і за витратами на її забезпечення;
переваги над аналогічними товарами за рівнем надійності та після продажного обслуговування;
переваги над конкурентним товаром за ціною та якістю.
3. Найважливішими складовими, що забезпечують конкурентоспроможність продукції, є:
територіальне охоплення ринку;
рівень якості продукції;
ціновий чинник;
розширення ринкового сегменту.
4. Система управління конкурентоспроможністю продукції повинна вирішувати такі завдання:
забезпечити вчасну розробку перспективних планів роботи підприємства;
забезпечити розробку заходів щодо зниження собівартості продукції;
домогтись поліпшувати якість самої продукції;
підвищити оперативність і якісний рівень післяпродажного обслуговування.
5. До узагальнюючих показників економічної ефективності виробництва можна віднести:
фондовіддачу;
рентабельність виробництва;
матеріаломісткість продукції;
рівень задоволення потреб ринку.
6. Рентабельність реалізованої продукції доцільно аналізувати, ураховуючи вплив таких факторів як:
зміна структури та асортименту продукції;
зміна собівартості продукції;
зміна відпускних цін на продукцію;
усі відповіді вірні.
7. У процесі виявляння резервів виділяють три етапи:
аналітичний, організаційний, функціональний;
початковий, кульмінаційний, завершальний;
формування та впровадження;
усі відповіді вірні.

ТЕМА 11 ПРОЕКТУВАННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ
План викладу і засвоєння матеріалу
11.1 Об’єкти, цілі та особливості оцінки машин та обладнання
11.2 Класифікація й ідентифікація машин та обладнання
11.3 Методичні особливості оцінки машин та обладнання

11.1 Об’єкти, цілі та особливості оцінки машин та обладнання
Машини та обладнання створюють техніко-технологічну основу будь-якого підприємства, зумовлюючи значну частину його індустріального потенціалу.
Вживаний у практиці господарювання термін “машини та обладнання” має більш широке значення і не зводиться тільки до четвертої групи типової класифікації основних фондів, яка використовується діючими системами бухгалтерського обліку та статистики.
До складу машин та обладнання нерідко включають такі об’єкти, як транспортні засоби, окремі види інструменту та виробничо-господарського інвентарю і деякі передавальні пристрої.
Як об’єкт оцінки машини та обладнання являють собою рухоме майно (власність). На відміну від об’єктів нерухомості (будинків і споруд), вони непов’язані жорстко з землею і можуть бути переміщені (відкріпленні від нерухомості) без нанесення непоправної фізичної шкоди як самим собі, так і нерухомості.
Специфічною рисою машин та обладнання є їх різноманітність по функціональному призначенню, типам, маркам, моделям, технічними характеристикам та конструкторським рішенням. Тому приступаючи до оцінки, слід визначитися з первинним об’єктом оцінки.
Звичайно, для цього використовують інвентарний об’єкт, під яким розуміють закінчений пристрій, предмет чи комплекс предметів зі всіма пристосуваннями та приладдями, що відносяться до нього.
У відповідності до цього, інвентарними об’єктами вважаються:
по передаточним пристроям – кожен самостійний пристрій, який не являється складовою частиною будинку чи споруди;
по силовим машинам та обладнанню – кожна силова машина з фундаментом та всіма пристосуваннями, приладдями, приборами та обмежувальною загорожею до неї;
по робочим машинам та виробничому обладнанні – кожен станок чи апарат, включаючи всі пристосування, приладдя, прибори та обмежувальну загорожу до нього, а також фундамент на який змонтовано даний об’єкт;
по транспортним засобам – кожен об’єкт транспортних засобів зі всіма його пристосуваннями та приладдями (наприклад, такий інвентарний об’єкт як вантажний автомобіль, включає запасні колеса з камерами та покришками, а також комплект інструменту);
по інструментам та інвентарю – кожен предмет, який має самостійне значення і не являється частиною будь-якого інвентарного об’єкту (машини, станка, апарату, агрегату тощо).
Пошук та ідентифікація інвентарних об’єктів проводиться за їх номерами, які є обов’язковими при постановці на баланс підприємства. До того ж на кожен інвентарний об’єкт машин та обладнання в бухгалтерії оформляється інвентарна картка, де відображені дані первинних документів.
Наприклад, інформація акту прийняття чи передачі засобів праці, їх технічних паспортів, відомості про основні характеристики об’єкту, про його початкову, відновну та залишкову вартість, час виготовлення та введення в експлуатацію й інше, що необхідно для його оцінки. Крім того, визначається в якому структурному підрозділі підприємства знаходиться об’єкт та у якої матеріально відповідальної особи він стоїть на обліку.
У залежності від цілей, мотивів і масштабів оціночних робіт первинним об’єктом оцінки можуть виступати не тільки окремі інвентарні одиниці, виявлені та взяті на облік у процесі останньої інвентаризації майна чи безпосередньо у ході так званої роздрібної оцінки (“розсипом”), але й тим чи іншим чином скомпоновані групи інвентарних одиниць (групова оцінка), а також виробничо-технологічні комплекси взаємопов’язаних машин та обладнання (системна оцінка).
При груповій оцінці, яка частіше всього застосовується при директивних переоцінках основних фондів, внаслідок стислих строків їх проведення, виділяється об’єкт типо-представник, який найкращим чином враховує оціночні параметри машин, що включені до групи, а результати його оцінки автоматично розповсюджуються на всі об’єкти групи.
В якості первинних об’єктів, при системній оцінці, розглядаються комплекси технологічних машин та допоміжних пристроїв, поєднаних (локалізованих) в єдину систему або технологією виробництва кінцевої продукції, або місцем їх установки (дільниця, корпус, цех).
До цього ж типу відносяться комплекси обладнання виробничих модулів міні-фабрик, міні-заводів з переробки сільськогосподарської продукції, виробництву продовольчих товарів та інше.
Таким чином, об’єктом оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємств можуть бути:
машинний чи верстатний парк підприємства в цілому та/чи його структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць тощо);
технологічні комплекси (поточні і автоматичні лінії, роботизовані комплекси, гнучкі виробничі модулі тощо);
функціонально самостійні машини, агрегати та установки.
Оціночні роботи мають на меті розрахунок та обґрунтування ринкової вартості машин та обладнання на певну дату. В окремих випадках, коли намічені комерційні угоди з продажем, купівлею та обміном обладнання розтягнуті у часі, то його оцінка може проводитися на декілька моментів. Такий підхід дозволяє враховувати зміни вартості машинної техніки в часі під впливом ринкового середовища, а також фізичного зносу, технологічного та функціонального старіння.
Цілі оцінки чи причини, що зумовлюють необхідність проведення експертизи, як правило, регламентуються національним законодавством. У цілому вони виникають у сфері правовідносин між фізичними, юридичними особами та державою, пов’язаних з володінням, розповсюдженням і використанням технічних засобів.
У кожному конкретному випадку, щоб отримати достовірні результати, оцінщик повинен знати завдання та мотиви, по яким організується оцінка. Це дозволяє йому правильно обирати потрібний методичний інструментарій, обґрунтовувати вид вартості та практичний метод оцінки. В разі необхідності замовник може поставити декілька цілей оцінки, наприклад, підприємець хоче дізнатися оціночну вартість транспортних засобів чи з метою страхування, чи з метою застави для забезпечення кредиту.
Як справедливо відзначається у літературі, обидві цілі не виключають одна одну, а окремі процедури обстеження та аналізу для них співпадають, але кінцеві значення вартості, у даному випадку страхової та ліквідаційною, будуть різними.
Досвід оціночних робіт дозволяє визначити найбільш типові ситуації, тобто конкретні обставини й умови, які зумовлюють необхідність проведення оцінки машин та обладнання.
До них належать:
Продаж зайвих для виробництва машин та обладнання.
Оформлення застави під певну частину рухомого майна з метою отримання кредитних ресурсів для реалізації комерційних угод.
Страхування машин та обладнання як майна підприємства.
Передача машин та обладнання у оренду, лізинг.
Визначення бази оподаткування (у складі основних виробничих фондів) для нарахування податку на майно.
Визначення інвестиційної вартості машин та обладнання при обґрунтуванні інвестиційних проектів.
Оцінка вартості машин та обладнання, що імпортується , для нарахування мита, зборів та інших платежів.
Оцінка вартості машин та обладнання як проміжний етап при загальній оцінці потенціалу підприємства (бізнесу).
Передача та оформлення в якості внеску до статутного фонду іншого підприємства.
Банкрутство підприємства і розподіл його майна в рахунок погашення боргів між кредиторами.
Ліквідація та утилізація об’єктів внаслідок зносу, стихійного лиха і т.д.
Примусова конфіскація засобів праці державним органом.
Оцінка для цілей розподілу майна при розформуванні товариств, корпорацій тощо.
Оцінка та вартісний аналіз техніко-технологічного потенціалу окремих виробничих підрозділів, технологічних комплексів, агрегатів та інших технічних засобів для підприємства.
Оцінка вартості діючого машинного парку при обґрунтуванні варіантів проведення реструктуризації виробництва, оновлення і реконструкції технічної бази підприємства та при прийнятті інших управлінських рішень щодо більш інтенсивного та ефективного використання наявного науково-технічного потенціалу, а також забезпечення його оптимального розвитку.
Крім перерахованих можуть зустрічатися й інші ситуації, що потребують оцінки вартості машин та обладнання. Однак, в кожному конкретному випадку обґрунтованість і достовірність величини вартості цих та інших майнових об’єктів сильно залежить від правильно сформульованої мети оцінки та визначеної сфери її наступного використання.
Як об’єкти оцінки машини та обладнання характеризуються рядом особливостей, що відрізняють їх від інших елементів майнового потенціалу підприємства, і в першу чергу від будинків і споруд.
До основних з них належать:
По-перше, кількість об’єктів оцінки на підприємстві може сягати десятків тисяч різних видів обладнання, що відрізняється за призначенням, експлуатаційним і конструктивним характеристикам. Серед них зустрічаються об’єкти, що важко ідентифікувати. Вони настільки сильно пов’язані з будинками та спорудами, що можуть бути віднесені як до нерухомості, так і до обладнання. Наприклад, настінні чи настільні освітлювальні прилади, стелажі, вентиляційні та опалювальні системи в будинках по своїй суті є обладнання, але відносяться до нерухомості. Ліфт в будинку, його кабінка, привід та система управління – це обладнання, а шахта ліфта – споруда. Крім того, оцінюються не сучасні, а зняті з виробництва машини та обладнання, аналоги яких слід шукати на вторинних ринках продаж чи в дореформених прейскурантах оптових цін та номенклатурних каталогах.
По-друге, в аналізованій предметній сфері оцінки немає таких узагальнюючих техніко-економічних показників як вартість 1 м2 площі, 1 м3 об’єму, 1 погонного метра довжини та інше, що широко використовуються при оцінці будинків та споруд, передавальних пристроїв та полегшують їх оцінку.
По-третє, для швидко мінливих поколінь машин більш актуальнішою, більш важкою для визначення і більш значимою за своїми наслідками, ніж для нерухомості, являється проблема фізичного зносу, функціонального, технологічного і зовнішньоекономічного старіння засобів праці, а також пов’язаного з цим їх знецінення.
По-четверте, оцінку вартості машин та обладнання дуже утруднює велика частка імпортного обладнання у складі машинного парку підприємства, яке, як правило, неспівставне з вітчизняними зразками не тільки по технічному рівню та якості, але й по вартісним (монопольно високим) параметрам.
Зустрічаються й інші оціночні ситуації, пов’язані з наявністю значної частки спеціального (нестандартного) обладнання, яке не має відкритого ринку, встановленням ремонтопридатності об’єктів оцінки, що визначається не тільки технічним оснащенням підприємства, складністю технології ремонту, але й можливістю придбання необхідних комплектів запасних частин, які часто вже не випускаються і т.д.
Постійне збільшення кількості видів, типів, марок, типорозмірів машинобудівних виробів, зростання кількості продавців і покупців призводять до прискорення накопичення цінової інформації. Така ситуація потребує створення і постійної актуалізації бази даних ринкових цін на машини та обладнання. Оцінка останніх без використання сучасних комп’ютерних технологій малоефективна, а нерідко зовсім неможлива.

 

11.2 Класифікація й ідентифікація машин та обладнання
Велика різноманітність машин та обладнання, їх конструкційних, функціональних та інших характеристик створює об’єктивні труднощі для побудови науково обґрунтованої та практично корисної класифікації. Інженерно-технічна складність даної проблеми ще більше ускладнюється через відмінності мети та завдань, заради яких будується певна класифікація.
Існуючі системи класифікації основних фондів, видів економічної діяльності, продукції та послуг, галузеві класифікатори машин та обладнання не враховують особливостей оціночної діяльності та відіграють допоміжну роль у її інформаційному забезпеченні.
Цільова орієнтація класифікації машин та обладнання, що підлягають оцінці, полягає у забезпеченні ідентичності інформаційно-довідкового матеріалу, методичного інструментарію та технології оцінки однорідних видів обладнання. Ця обставина визначає наступні способи групування об’єктів оцінки:
за належністю до основних фондів – віднесені до виробничих чи невиробничих основних фондів;
за роллю у виробничому процесі:
основне технологічне обладнання;
обладнання для виготовлення продукції (надання послуг);
допоміжне обладнання;
обладнання зайняте на побічних та обслуговуючих роботах.
за правом власності: власне; безкоштовно отримане у тимчасове користування; орендоване у іншого власника (у тому числі по лізингу); здане у оренду.
за способом придбання та походженню:
вітчизняне, придбане новим;
імпортне, придбане новим;
вітчизняне, бувше у вжитку;
імпортне, бувше у вжитку;
виготовлене власними силами.
за етапом життєвого циклу:
недавно отримане обладнання та підготовлюване до експлуатації;
обладнання, що експлуатується;
обладнання, що перебуває у капітальному ремонті, проходить модернізацію, технічне доозброєння та інше;
законсервоване та запасне (в тому числі мобілізаційне) обладнання;
обладнання, що підготовлюється до вибуття, продажі та передачі;
обладнання виведене з експлуатації, що підлягає утилізації (у тому числі через технологічне, функціональне та економічне старіння).
за рівнем універсальності: стандартно універсальне, вітчизняного чи закордонного виробництва; спеціалізоване, що випускається на базі універсального; спеціальне, виготовлене за індивідуальним замовленням.
Важливе значення при проведенні оціночних робіт має ідентифікація об’єкту оцінки, тобто встановлення відповідності між документацією на об’єкт та його реальним станом. У процесі ідентифікації складається чи уточнюється інвентарний список оціночних одиниць обладнання по їх фактичній наявності, перевіряється та приводиться у відповідність до їх реального стану основна вихідна інформація про об’єкти оцінки. Вона створює основу опису (лістингу) обладнання, що підлягає оцінці. Розгорнута структурна характеристика документу проілюстрована на прикладі металообробного обладнання і має наступний вигляд:
найменування та модель станка;
призначення та опис виконуваних функцій;
габаритні розміри та маса конструкції;
основні технічні характеристики, що дозволяють визначити споживчі характеристики станка (наприклад, відстань між “центрами” важлива для визначення потужності токарного станка, довжина та ширина фрезерування – для фрезерного, висота – для радіально-свердлильного, вагові параметри – для ковальсько-пресувального обладнання);
характеристика системи управління;
перелік додаткового приладдя, яким стандартно комплектується станок;
рік виготовлення, дата введення у експлуатацію, нормативний строк служби;
відомості про ремонт і технічне обслуговування, заміну окремих вузлів та агрегатів;
поточна продажна ціна чи вартість заміщення аналогічною технікою;
назва та реквізити фірми-виробника;
інша інформація по об’єкту оцінки;
відомості по додатковому приладдю, що не включаються у стандартну комплектацію станка.
У процесі збору, перевірки та вивчення техніко-економічних характеристик проводиться зовнішній огляд машин та обладнання, що дозволяє визначити загальний фізичний стан об’єкту, умови організації робочого місця, експлуатаційну готовність, надійність і безпечність роботи, його екстенсивне та інтенсивне завантаження, а також реальну продуктивність.
Якість ідентифікації і технічної експертизи машин та обладнання, що оцінюються, багато в чому залежить від повноти та об’єктивності необхідної інформації. Внутрішніми джерелами інформації служать інвентарні картки, технічні паспорти та описи, стандарти та технічні умови, акти прийняття-передачі, документи бухгалтерського обліку, а також додаткові відомості, отримані шляхом опитування спеціалістів і робітників підприємства. При укладенні договору на оцінку машин та обладнання вказується склад документів та строки їх надання адміністрацією підприємства для своєчасного початку оціночних робіт. Зовнішніми джерелами інформації можуть бути номенклатурні довідники, прейскуранти, каталоги, прайс-листи, бюлетені товарних бірж, рекламні матеріали на ярмарках і виставках, періодична преса, бази даних фірм-оцінщиків та інші інформаційні масиви.

11.3 Методичні особливості оцінки машин та обладнання
Вірогідність (достовірність) оцінки технічного потенціалу підприємства залежить від правильного вибору методів оцінки, які ґрунтуються на трьох підходах: витратному, порівняльному та дохідному.
ВИТРАТНИЙ ПІДХІД базується на принципі заміщення і при оцінці машин та обладнання передбачає розрахунок витрат на відтворення або заміщення точної копії об’єкта оцінки чи його аналога, за вирахуванням утрат від усіх видів зносу, старіння та знецінення.
Сутність витратного підходу полягає у тому, що в якості міри ринкової вартості приймаються повні витрати на відтворення (заміщення) обладнання, тобто витрати на його виготовлення і реалізацію (відпускна ціна підприємства-виробника), транспортування, встановлення, підключення та інші підготовчі роботи необхідні для початку виробничого функціонування знарядь праці.
Отримана на основі витратного підходу вартість може значно відрізнятися від її ринкового еквівалента, тому що між витратами і корисністю немає прямого зв’язку. Не зважаючи на це, даний підхід часто являється єдино можливим при оцінці машин та обладнання спеціального призначення, унікальних об’єктів, виготовлених за індивідуальним замовленням, які не мають аналогів на ринку. Використання цього підходу також виправдано у випадку обчислення податків на майно, страхуванні транспортних та інших технічних засобів, судового розподілу майна.
Витратний підхід до оцінки машин та обладнання практично реалізується в наступних методах:
розрахунок за ціною однорідних об’єктів;
аналіз та індексація витрат;
по-елементний розрахунок витрат;
визначення собівартості за укрупненими нормативами.
Метод розрахунку за ціною однорідного об’єкту базується на припущені, що собівартість виготовлення однорідного об’єкту, схожого за конструктивними, технологічними та іншими характеристиками і показниками на об’єкт оцінки, дорівнює його собівартості, так як формується під впливом загальних для таких об’єктів виробничих факторів. У процесі розрахунку вартості, виходячи з ціни однорідного аналогу, визначається повна собівартість об’єкту оцінки, яка формує основу для визначення відповідного показника даного засобу праці. У разі необхідності використовуються коригуючі коефіцієнти, що пов’язані з відмінностями у масі (об’ємі) конструкцій порівнюваних об’єктів і рівнях серійності їх виробництва.
Відновну вартість об’єкту оцінки визначають шляхом сумування його повної собівартості та величини середньо ринкового прибутку, що припадає на однорідні об’єкти. Остання розраховується за такими усередненими значеннями рівня рентабельності:
для техніки, що користується підвищеним попитом – 25-35%;
для техніки, що користується середнім попитом – 10-15%;
для техніки, що користується незначним попитом – 5-10%.
При низькому рівні ліквідності, коли об’єкт оцінки не має ринкового попиту, його відновну вартість прирівнюють до собівартості.
Метод аналізу й індексації витрат є досить широко розповсюдженим прийомом приведення старої ціни (вартості) об’єкту до її сучасного рівня за допомогою коригуючих індексів. Для більшої точності розрахунків проводять не пряме індексування ціни об’єкту в цілому (як це відбувається при масовій переоцінці основних фондів, у т.ч. машин та обладнання), а індексують основні групи витрат, які формують його собівартість. У складі останніх виділяють матеріальні та енерговитрати, витрати на оплату працю та амортизацію. Для визначення структури витрат (частки окремих елементів у собівартості) використовують інформацію статистичних щорічників чи консультації з підприємствами-виробниками техніками.
У залежності від виду конструктивних матеріалів використовують цінові індекси чорних чи кольорових металів, пластмас. Витрати на енергоносії переоцінюють по ціновому індексу на продукцію електроенергетики. Коригуючий коефіцієнт витрат на оплату праці формують як відношення середньомісячної заробітної плати по промисловості на момент оцінки до відповідного базового показника. Для індексації амортизації використовують комбінований коефіцієнт, який на 40% складається з цінового попиту на будівельні матеріали та на 60% з цінового попиту на продукцію машинобудування.
Проіндексовані групи витрат сумують, визначаючи повну собівартість відтворення технічного засобу на момент оцінки, а потім, шляхом додавання прибутку формують відновну вартість об’єкту оцінки.
Метод по-елементного розрахунку витрат використовують для визначення вартості унікальних об’єктів, виготовлених за індивідуальними замовленнями, які навіть у сучасних умовах, при незначних збірних роботах, можуть бути скомпоновані з самостійних, стандартизованих вузлів, пристроїв та агрегатів (що є на ринку) у готові засоби виробництва. Характерним прикладом може слугувати офісна і комп’ютерна техніка, оціночна вартість якої при по-елементному розрахунку визначається шляхом сумування витрат на придбання окремих комплектуючих, їх транспортування та збірку, враховуючи прибуток. Обсяг власних витрат виробника, пов’язаних зі збірними та монтажними роботами, приймається рівним 30-40% від загальної вартості основних частин об’єкту.
Метод визначення собівартості за укрупненими (збільшеними) нормативами. Технологічна схожість різних за функціональним призначенням і конструкцією машин та обладнання (ткацький верстат, фасовочний автомат, пакувальна машина тощо) відкриває можливості їх оцінки на основі загального алгоритму та єдиних укрупнених нормативів виробничих витрат.
Під укрупненими нормативами витрат розуміють відносні чи питомі показники витрати будь-яких виробничих ресурсів чи інших видів затрат на одиницю ключового фактора. Таким фактором, наприклад, при визначенні укрупненого нормативу матеріальних витрат, з урахуванням затрат на технологічну енергію та паливо, як правило, беруть масу (тоннаж) конструкції технічного засобу. Залежно від специфіки продукції та її виробництва можуть обиратись й інші фактори: об’єм конструкції, потужність, об’єм робочого простору, максимальні габарити виготовлюваних деталей і т.д.
Склад нормативів витрат обмежений та охоплює їх комплексні види, які у своїй сумі формують 70% собівартості виробу, а саме: витрати на основні матеріали, на комплектуючі вироби, на заробітну плату основних робітників і накладні витрати.
Питомі матеріальні витрати розраховують на основі калькуляцій на виготовлювані технологічно схожі компоненти обладнання шляхом розподілу основних матеріальних затрат за кожним аналізованим об’єктом на його масу, а потім визначають усереднене значення цього показника. У разі необхідності даний норматив диференціюють залежно від матеріальної структури і груп складності об’єктів.
Для визначення витрат на комплектуючі вироби використовують метод прямого рахунку, тобто шляхом перемноження їх числа у окремому об’єкті на покупну (сучасну) ціну кожного комплектуючого виробу. При великій специфікації комплектуючих використовують укрупнений норматив, у вигляді усередненого відсотку відповідних елементів у загальній сумі витрат на комплектуючі, які встановлюються на основі калькуляцій декількох технологічно однорідних об’єктів.
Заробітна плата основних робітників визначається за укрупненим нормативом, виходячи з її суми на один окремий технологічний вузол (станину, корпус, траверси тощо). Такий норматив може диференціюватися залежно від окремого параметру, наприклад, від маси конструкції. Для врахування конструктивно-технологічної складності певних вузлів і пов’язаних з цим одномоментних трудовитрат використовують бальний метод. Сутність цього методу полягає у тому, що кожному технологічному вузлу, враховуючи рівень складності та оригінальності його деталей, об’ємності конструкції та інших технічних характеристик, присвоюють число балів, при сумуванні яких отримують загальний показник складності об’єкту в балах. В якості нормативу використовують питому вартість одного балу.
Накладні витрати, до складу яких входять витрати на утримання та експлуатацію машин і обладнання, цехові, загальногосподарські та комерційні витрати, визначаються за допомогою укрупненого нормативу – коефіцієнта (процента) цієї категорії витрат відносно суми заробітної плати основних робітників.
Для успішного використання витратних методик визначення ринкової вартості машин та обладнання, у тому числі, за допомогою укрупнених нормативів, необхідно систематично збирати та оновлювати інформацію по підприємствах-виробниках технічних засобів і на цій основі розпрацьовувати вартісні нормативи.
ПОРІВНЯЛЬНИЙ ПІДХІД ґрунтується на визначенні ринкової вартості машин та обладнання масового і серійного виробництва шляхом аналізу та порівняння цін недавніх продаж ідентичних чи аналогічних об’єктів. При виборі об’єктів порівняння, визначення відповідності їхніх основних характеристик об’єкту оцінки до уваги береться:
по-перше, функціональна схожість (ідентичність) основної функції, яку покликані виконувати порівнювані об’єкти;
по-друге, класифікаційна приналежність об’єкту оцінки і його аналога до одного класу (підкласу) чи виду за відповідним класифікатором об’єктів техніки;
по-третє, конструктивно-технологічна схожість, тобто подібність за конструкційною схемою, складу та однорідності елементів і в принципах технологічної дії.
При наявності у порівнюваних об’єктів функціональної та класифікаційної аналогії та частково конструктивно-технологічної подібності проводиться оцінка їх параметричної подібності. У випадку співпадіння двох чи трьох функціонально обумовлених параметрів, тобто характеристик призначення техніки (у металорізальних станків – розміри деталі та точність обробки; у вантажних кранів – вантажопідйомність та зона обслуговування; у електродвигунів – потужність та число оборотів статора тощо), порівнювані об’єкти (об’єкт оцінки та аналог) вважаються ідентичними. Якщо характеристики та параметри об’єктів не співпадають, але достатньо близькі по значенню, тоді об’єкти вважаються аналогічними. По рівню схожості значень параметрів визначають близьку чи далеку параметричну аналогію.
Найпоширенішими оціночними методами, заснованими на порівняльному підході, являються: метод прямого порівняння, метод статистичного моделювання ціни та метод процентного відновлення вартості. Вибір того чи іншого методу визначається характером об’єкту оцінки, умовами його використання і повнотою інформаційної бази щодо цін і параметрів аналогічних зразків машинної техніки.
Метод прямого порівняння базується на співставленні продаж об’єктів ідентичних (аналогічних) з оцінюваним, по яким недавно відбулися комерційні угоди чи відома інформація щодо ринкової ціни таких пропозицій. При ідентичності чи близькій схожості функціональних і параметричних характеристик аналізованих технічних засобів вносяться незначні поправки у вартість об’єкту оцінки, пов’язані в основному з його станом та особливостями місцезнаходження та умов ринку (умов продаж).
У випадку аналогового порівняння продаж вартість об’єкта-аналога коригується на всі відмінності від об’єкта оцінки. При цьому, для визначення відновної вартості (ВВ) машин чи одиниці обладнання використовують наступну загальну формулу [7]:
"ВВ=" "Ц" _"АН" "∙" "К" _"МО" /(("1-" "К" _"З.АН" ) ) "∙" "К" _"1" "∙" "К" _"2" "∙" "К" _"3" "…" "К" _"і" "∙" "К" _"КП" "±" "Ц" _"ДОП" "±" "Ц" _"ТЗ" , (11.1)

де ЦАН – ціна об’єкта-аналога на момент продажу;
КМО – коефіцієнт моменту оцінки, тобто індекс зміни вартості аналогу з моменту його випуску до моменту оцінки;
КЗ.АН – коефіцієнт фізичного зносу (знецінення) аналога за період експлуатації з моменту випуску до моменту оцінки;
К1, К2, К3 … Кі – коригуючі параметричні коефіцієнти, що враховують відмінності технічних параметрів у об’єкта оцінки та аналога; даний коефіцієнт розраховується: 1) при відмінності параметрів не більше 20% за формулою:

"К" _"і" "=" "П" _"і" /"П" _"Аі" , (11.2)

при відмінності параметрів більше ніж 20% за формулою:

〖" К" 〗_"і" "= " ("П" _"і" /"П" _"Аі" )^"n" , (11.3)

де Пі та ПАі – значення і-го параметра об’єкту оцінки та аналогу;
n – показник степеня , що характеризує силу впливу і-го параметру на ціну об’єкту (коефіцієнт гальмування ціни);
ККП – коефіцієнт відмінності комерційної привабливості, який характеризує співвідношення якісних властивостей у порівнюваних об’єктів (визначається експертним шляхом за допомогою балів);
ЦДОП – ціна додаткових пристроїв на момент оцінки, наявність яких відрізняє порівнювані об’єкти;
ЦТЗ – ціна товарного (фірмового) знаку (наприклад, для комп’ютерів компаній Packard Bell вище у два рази за аналогічні комп’ютери IBM).
Поряд з уніфікованим, серійно виготовлюваним обладнанням, техніко-технологічний потенціал підприємства формується з багатьох нестандартних спеціальних технологічних і допоміжних видів обладнання, що не мають близьких аналогів. Така ситуація суттєво знижує можливості застосування методу прямого рахунку.
За відсутності близьких аналогів, але наявності сукупності конструктивно подібних об’єктів, достатньо надійні результати можна отримати за допомогою метода статистичного моделювання ціни. Особливість цього методу ґрунтується на тому, що оцінюваний вид обладнання виступає в якості представника певної сукупності однорідних об’єктів (параметричного ряду, класу машин) з відомою ціною. На основі інструментарію теорії статистики, параметричної та цінової інформації про об’єкти, що формують однорідну сукупність, розробляється математична модель залежності ціни від одного чи декількох параметрів. На базі сформованої моделі розраховують середньостатистичну ціну об’єкту оцінки, до якої вносяться поправочні коригування, пов’язані з наявністю додаткових пристроїв і/або товарного знаку.
Залежно від побудованих математичних моделей, розрахунки проводяться за питомими ціновими показниками і кореляційними моделями.
Метод розрахунку за питомими ціновими показниками базується на припущенні щодо наявності пропорційної залежності між вартістю об’єкту і його основними характеристиками. Розрахункова вартість (ціна) об’єкту (ЦР) визначається за формулою:

ЦР = ЦПВ∙ПГ, (11.4)

де ЦПВ – показник питомої цінової ваги, тобто ціна нового об’єкту, яка припадає на одиницю головного параметру (продуктивність, потужність, розмір деталі, час обробки тощо);
ПГ – значення головного параметру об’єкту оцінки.
Різновидом цього методу є масо-габаритний метод, згідно якого основним параметром вважається об’єм по габаритним розмірам. Простота та наочність розрахунків сприяли широкому розповсюдженню даного методу. Відповідно до цього методу на основі ринкової інформації розраховують питому ціну однієї тони чи одного м3 габаритного об’єму для окремої номенклатурної групи машин і обладнання, а потім такі усереднені показники коригують враховуючи складності конструкції, точності обробки, рівня автоматизації та інших особливостей об’єкту оцінки.
Розрахунки на базі кореляційних моделей проводять на основі кореляційних залежностей (причинно-наслідкових зв’язків) між вартістю об’єктів і його технічними, функціональними та експлуатаційними параметрами. По статистичним даним щодо цін та параметрів декількох однотипних об’єктів проводиться кореляційний аналіз, за результатами якого розробляються чи проста (однофакторна) модель залежності вартості об’єкту від основного (провідного) параметра, чи складна (багатофакторна) модель, яка одночасно враховує вплив на вартість декількох параметрів-факторів. До складу кореляційних моделей, поряд з вище названими характеристиками, можуть включатися показники екологічності, ергономічності, естетичності тощо, визначені експертним шляхом.
Найбільш детально методика кореляційного аналізу, при проведені оціночних робіт, описана у навчальному посібнику А.П. Ковальова “Оценка стоимости активной части основных фондов”.
При практичній реалізації методу проценту відновної вартості визначається співвідношення між ціною продажу та повною відновною вартістю (відтворення чи заміщення) об’єкту на момент продажу, тобто між віком засобу праці, ціною продажу та його вартістю. Якщо середня ціна продажу об’єктів-аналогів такого ж віку як і на об’єкт оцінки коливається, наприклад, у межах 20-30% від вартості відтворення, то вартість оцінюваного засобу праці може бути розрахована шляхом визначення його поточної вартості відтворення, з урахуванням вказаних відсотків.
ДОХІДНИЙ ПІДХІД полягає у визначенні поточної вартості об’єкта майна як сукупності майбутніх доходів від його використання і реалізується в методах дисконтованих доходів, прямої капіталізації доходів та рівновеликого аналога.
Оскільки спектр і розмір майбутніх доходів від використання машин та обладнання безпосередньо визначити неможливо (дохід створюється всією виробничою чи комерційною системою, якою виступає підприємство у цілому, мікропідприємство, цех, дільниця, потокова лінія), то спочатку визначають загальний чистий дохід економічної системи, машинний комплекс якої оцінюється. При цьому враховують принцип найбільш ефективного використання машин та обладнання, у тому числі реальні можливості його технічного дооснащення.
Методи дисконтованих доходів і прямої капіталізації доходів використовуються за схожими алгоритмами, склад та етапність яких подано у табл. 11.1.
Описані методи дохідного підходу використовують у випадках, коли можливо розрахувати чистий дохід від тієї чи іншої виробничої системи і більшу частину цього доходу віднести до, так званих, бізнесо-утворюючих машин та обладнання. Як свідчить досвід, значна частина верстатного парку в цехах підприємств виробляє проміжну продукцію (деталі, вузли, напівфабрикати) чи виконує допоміжні роботи внутрішнього призначення (транспортні, складські, ремонтні), дохід від яких важко визначити.
Значні обмеження у використанні дохідних методів виникають також при відсутності надійної інформації щодо вартості земельної ділянки, будівель і споруд, а також через загальну економічну нестабільність та інфляційні процеси, що заважають прогнозуванню розмірів грошових потоків, витрат і процентної ставки доходів.
За таких несприятливих умов важливого значення при оцінці машин та обладнання здобуває метод рівновеликого аналога. Він передбачає підбір функціонального аналога, який виконує однакові з оцінюваним об’єктом функції, хоча і може відрізнятися від нього продуктивністю, строком служби, якістю продукції та іншими показниками. У такому випадку слід також орієнтуватися на оцінку доходу від використання об’єкту оцінки, але лише на ту його частину, на яку він відрізняється від доходу об’єкту-аналога.
Вартість оцінюваного об’єкту виводиться з ціни об’єкту-аналога, за умови забезпечення їхньої рівної прибутковості (умова рівної ефективності):

" S=" ("Ц" _"А" "+" "В" _"А" /("V" ^"n" "A.A" ))"∙" "Q" /"Q" _"A" "∙" ("V" ^"n" "A.A" )/("V" ^"n" "A" ) "-" "B" /("V" ^"n" "A" ), (11.5)

де ЦА – ціна об’єкту-аналога;
В та ВА – річні експлуатаційні витрати об’єкту оцінки та його аналогу (без амортизації);
V n A та V n А.А – коефіцієнти амортизації об’єкту оцінки та його аналогу, розраховані через фактор відшкодування (F3 додатку А);
Q та QA – річний обсяг продукції, яка виробляється за допомогою об’єкту оцінки та його аналогу.

Таблиця 11.1
Склад і послідовність дій при розрахунку вартості машин та обладнання
Метод дисконтованих чистих доходів Метод прямої капіталізації доходів
1. Виокремлюють (ідентифікують) машинний комплекс виробничої чи комерційної системи, що підлягає оцінці, та розраховують чистий дохід від функціонування цілої системи. При цьому, чистий дохід складається з чистого прибутку, амортизації та податку на прибуток.
2. Визначають поточну вартість виробничої системи за формулою:
,
де Е — чистий дохід, генерований усією системою та визначений на етапі 1; ST — залишкова вартість майна системи на кінець останнього року експлуатації машинного комплексу; F5 — функція одиничного ануїтету; F4 — функція поточної вартості грошової одиниці. 2. Визначають частину чистого доходу, який відноситься до земельної ділянки:
,
де ЕЗем — поточна вартість земельної ділянки у грошових одиницях базового року; r — реальна ставка дисконту.
3. Визначають частину чистого доходу, яка відноситься до будинків та споруд:

де SБуд.Спор. — поточна вартість будинку (споруди) у грошових одиницях базового року; КАм — коефіцієнт амортизації будинку (споруди).
3. Розраховують вартість машинного комплексу шляхом вирахування з вартості усієї системи вартість землі, будинків та споруд:
4. Методом залишку визначають частину чистого доходу, що відноситься до машинного комплексу:
,
де Е — чистий дохід від функціонування всієї виробничої чи комерційної системи.
5. Методом прямої капіталізації визначається вартість машинного комплексу:
,
де КА.Маш — коефіцієнт амортизації (повернення капіталу) для машин та обладнання, які входять до складу машинного комплексу. Цей коефіцієнт визначається за формулою фактору фонду відшкодування (третя функція у таблицях додатку)
Якщо необхідно визначити вартість окремої машини чи одиниці обладнання у складі машинного комплексу, то розрахунок проводять за допомогою пайового коефіцієнта:
,
де γод. — коефіцієнт, частки даної машини чи одиниці обладнання у балансовій вартості машинному комплексі, можна також використовувати співвідношення ремонтної складності даної машини до загальної ремонтної складності машинного комплексу.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
З якою метою використовують поняття «інвентарний об’єкт»?
Що є об’єктом оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємств?
Чим зумовлена необхідність проведення оцінки машин та обладнання?
Які особливості відрізнять об’єкти вартості машин і обладнання від інших елементів майнового потенціалу підприємсва?
У чому полягають основні цілі оцінки вартості машин та обладнання?
У чому полягає суть класифікації та ідентифікації машин та обладнання?
За яким принципом відбувається групування об’єктів оцінки?
Від чого залежить якість ідентифікації і технічної експертизи машин та обладнання та чим це пояснюється?
Охарактеризуйте застосування витратного підходу до визначення вартості машин та обладнання?
Охарактеризуйте особливості порівняльного та доходного підходів.

 

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
1. Інвентарними об’єктами вважаються :
кожна силова машина з фундаментом та всіма пристосуваннями, приладами, приборами та обмежувальною загорожею до неї;
кожен станок чи апарат, включаючи всі пристосування, приладдя, прибори та обмежувальну загорожу до нього, а також фундамент на який змонтовано даний об’єкт;
кожен предмет, який має самостійне значення і не являється частиною будь-якого інвентарного об’єкту;
усі відповіді вірні.
2. Об’єктом оцінки техніко-технологічного потенціалу підприємств можуть бути:
а) кожен об’єкт транспортних засобів зі всіма його пристосуваннями та приладами;
б) машинний чи верстатний парк підприємства в цілому та/чи його структурних підрозділів;
в) система зв’язків і відносин, що виникають (зникають) у процесі діяльності підприємства;
г) усі відповіді вірні.
3. Цілі оцінки чи причини, що зумовлюють необхідність проведення експертизи, як правило, регламентуються:
місцевим самоврядуванням;
міжнародним законодавством;
національним законодавством;
вірні відповіді б) і в).
4. До конкретних обставини й умови, які зумовлюють необхідність проведення оцінки машин та обладнання не належать:
визначення бази оподаткування (у складі основних виробничих фондів) для нарахування податку на майно;
продаж потрібних для виробництва машин та обладнання;
оцінка вартості машин та обладнання як проміжний етап при початковій оцінці потенціалу підприємства (бізнесу);
усі відповіді вірні.
5. Способи групування об’єктів оцінки включають:
основне обладнання;
допоміжне обладнання;
обладнання для виготовлення продукції;
усі відповіді вірні.
6. За способом придбання та походженню об’єкти оцінки включають:
обладнання, що експлуатується;
виготовлене власними силами;
основне технологічне обладнання;
вірна відповідь відсутня.
7. За етапом життєвого циклу об’єкти оцінки включають:
обладнання, що експлуатується;
виготовлене власними силами;
основне технологічне обладнання;
вірна відповідь відсутня.
8. За роллю у виробничому процесі об’єкти оцінки включають:
обладнання, що експлуатується;
виготовлене власними силами;
основне технологічне обладнання;
вірна відповідь відсутня.
9. Витратний підхід базується на принципі:
що собівартість виготовлення однорідного об’єкту, схожого за конструктивними, технологічними та іншими характеристиками і показниками на об’єкт оцінки, дорівнює його собівартості, так як формується під впливом загальних для таких об’єктів виробничих факторів;
визначенні ринкової вартості машин та обладнання масового і серійного виробництва шляхом аналізу та порівняння цін недавніх продаж ідентичних чи аналогічних об’єктів;
визначенні поточної вартості об’єкта майна як сукупності майбутніх доходів від його використання і реалізується в методах дисконтованих доходів, прямої капіталізації доходів та рівновеликого аналога;
співставленні продаж об’єктів ідентичних (аналогічних) з оцінюваним, по яким недавно відбулися комерційні угоди чи відома інформація щодо ринкової ціни таких пропозицій.
10. Масо-габаритний метод є різновидом методу:
проценту відповідної вартості;
дисконтова них доходів і прямої капіталізації доходів;
розрахунку на базі кореляційних моделей;
розрахунку за питомими ціновими показниками.

ТЕМА 12 ОСОБЛИВОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО ВІДТВОРЕННЯ ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
План викладу і засвоєння матеріалу
12.1 Система інноваційного управління підприємством
12.2 Інноваційний потенціал і стратегія підприємства
12.3 Інноваційне відтворення потенціалу підприємства

12.1 Система інноваційного управління підприємством
Система інноваційного управління підприємством повинна бути спрямована на формування ефективної політики нововведень, що дозволяє йому функціонувати, уникаючи кризових ситуацій, і займати лідируючі позиції у своїй галузі.
Важливою умовою розуміння цілей і завдань інноваційного розвитку підприємства є теоретичні знання, що допомагають зрозуміти структуру інноваційного процесу, в основі якого лежать інноваційні цикли.
Найбільший внесок у розвиток теорії інновації належить, на думку фахівців, австрійському економісту І. Шумпетеру, що розробив на початку століття власну теорію економічного розвитку. Він вважав, що основу економічного росту складають нововведення. Відповідно до класифікації І. Шумпетера поняття "нововведення " розглядається як:
виготовлення нового, тобто ще не відомого споживачам, блага чи створення нової якості того чи іншого блага;
впровадження нового, тобто даній галузі промисловості ще практично невідомого, методу (способу) виробництва, в основі якого лежить нове наукове відкриття і який може полягати також у новому способі комерційного використання відповідного товару;
освоєння нового ринку збуту, тобто такого ринку, на якому дотепер дана галузь промисловості цієї країни не була представлена, незалежно від того, існував цей ринок колись чи ні;
одержання нового джерела сировини чи напівфабрикатів так само незалежно від того, чи існувало це джерело колись, чи вважалося недоступним, чи його ще тільки варто створити;
проведення відповідної реорганізації, наприклад, забезпечення монопольного становища (за допомогою створення трестів) чи підрив монопольного становища іншого підприємства.
У процесі прикладних досліджень нові знання втілюються в оригінальних зразках техніки і технології чи окремих елементах, що підтверджують можливість їх практичного застосування.
Етап проектно-конструкторських розробок – заключний для стадії дослідження. Дослідження повинно завершуватися пошуком діючих форм впровадження у виробництво отриманих знань, здатних забезпечити його якісні зміни. Виконання цієї вимоги можливе за допомогою нововведень, що сприяють впровадженню винаходів у виробництво.
У процесі проектно-конструкторських, дослідно-технологічних робіт формується нова науково-технічна інформація, відбита у відповідній документації. На даному етапі часто виготовляється перший зразок (прототип) нової техніки чи іншого нововведення, що є формою вираження отриманої інформації, її своєрідною ілюстрацією.
Основними цілями фази технологічного освоєння виробництва є його підготовка до впровадження результатів розробок і забезпечення необхідних для цього умов. Тут здійснюється безпосередня взаємодія науки і виробництва, від якого залежать темпи освоєння прогресивних нововведень, терміни їх впровадження і початок масового виробництва нових продуктів.
На наступній фазі відбувається тиражування нових продуктів. Стабільне виробництво покликане забезпечити задоволення потреб суспільства в конкретних видах виробів заданої якості і кількості. У цьому полягає суть даного етапу.
Остання фаза життєвого циклу продукції демонструє стадію, коли ринок досягає насичення, відбувається зниження обсягів продажів і подальше забезпечення попиту на продукцію можливе завдяки застосуванню нових технічних чи технологічних рішень з метою відновлення продукції, що випускається, і закріплення становища підприємства на ринку. Вивчення життєвого циклу продукції приводить до ряду висновків, які корисно мати на увазі, визначаючи стратегію інноваційного процесу: криві зміни прибутку й обсягу продажів продукції демонструють випадок успішного впровадження нововведень на ринок. Після компенсації всіх стартових витрат, пов'язаних з НІОКР, що вимагають великих інвестицій, зростання прибутку значне. Однак інноваційний процес характеризується умовами невизначеності і завжди існує великий ризик ринкової невдачі нововведення, первісний успіх залежить багато в чому від здатності розробити дійсно новий продукт, що задовольняє попит ринку, тоді як наступний прибуток залежить в основному від маркетингу і рівня виробництва, що забезпечує необхідний обсяг продажів з найменшими витратами.
Інноваційний процес, будучи частиною життєвого циклу продукції, включає різні стадії, починаючи від дослідження і розробки нової технічної ідеї, технології і кінчаючи доведенням її до промислового впровадження, одержання нового продукту і його комерціалізації.
Заключний етап інноваційного процесу, пов'язаний з освоєнням масштабного виробництва нової продукції, вимагає реконструкції виробничих потужностей, удосконалювання технологи, підготовки персоналу, рекламної діяльності і т.д. На фінансування робіт на даному етапі буде потрібно значно більше (приблизно в 6-8 разів) витрат, ніж на дослідження і розробки. Величина цих витрат також залежить від обсягів освоєння нових видів продукції. Однак інвестиції продовжують носити ризиковий характер, тому що реакція ринку на цьому етапі ще невідома і ризики відторгнення пропонованого товару дуже імовірні.
Важливо пам'ятати, що новий продукт, створений з урахуванням усіх досягнень науково-технічного прогресу, може бути непотрібний на ринку. Тому дуже важливий етап комерціалізації, де через маркетинг формується попит на нову продукцію, здійснюється зворотний зв'язок зі споживачами зробленого нового продукту і визначається подальший хід досліджень і розробок.
Усі розглянуті етапи інноваційного процесу допускають свої методи організації праці, управління, фінансування, кадрового навчання. Для зменшення ризику і забезпечення успіху підприємство повинно інтегрувати різні етапи інноваційного процесу в єдиний ланцюг, кожна ланка якого виконує важливе завдання в досягненні загальної мети – одержання нововведення, а потім нового виробу чи технології.
Тут особливу важливість здобуває стикування ланок, що забезпечує безперервність, гнучкість і динаміку всього процесу, коли результат попереднього етапу є основою для поступального руху на наступний етап. Ці процеси супроводжуються прийняттям інноваційних рішень щодо пріоритетних напрямків інноваційної діяльності підприємства. Причому об'єктом інновації в антикризовому управлінні можуть бути не тільки нова продукція і нові технології, на що звичайно звертається основна увага, але і нові ринки, нові методи управління, нові організаційні структури і т.д.
В умовах загального прискорення науково-технічного прогресу, глобалізації й інтернаціоналізації ринку, посилення конкуренції, що супроводжується скороченням термінів дії конкурентних переваг і необхідністю поділу ринку на сектори, ніші і мікросегменти, інноваційність стає ключовим фактором успіху, якщо не єдиним засобом виживання. А стратегічне управління нововведеннями є найважливішим завданням антикризової політики підприємства, виконання якої багато в чому залежить від якості прийнятих інноваційних рішень, від можливості знаходити такі рішення, що організаційно й економічно зможуть забезпечити досягнення поставленої мсти із створення конкурентоспроможної продукції. При прийнятті такого роду управлінських рішень варто виходити з особливостей інноваційного процесу, враховувати ступінь новизни нововведень, їхній потенціал, ресурсні можливості підприємства.

12.2 Інноваційний потенціал і стратегія підприємства
Стрижневим блоком економічної політики всіх розвинених держав с інноваційна політика, сприяння діяльності підприємців-інноваторів, які визначають здатність національної економіки до інноваційного розвитку, ефективного використання найновіших технологій.
Особливого значення інноваційний процес набуває для перехідних економік. А саме такою є економіка України. Ринкові відносини, що впроваджуються, різко висвічують спадщину адміністративно-командної системи – надвитратне, неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та встановлення врівноважених цін ставить більшість існуючих підприємств перед загрозою банкрутства.
Подолання цього стану неможливе тільки через потужний інноваційний перерозподіл ресурсів суспільства, на користь конкурентоспроможних наукоємних виробництв.
Відсутність структурної перебудови інноваційного типу генерує потужні стагнації та інфляції. Виробництво ніби "виштовхує" капітал, призначений для відтворення неефективних підприємств, які втратили попит на свою продукцію. Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо цей капітал спрямовуватиметься в науково-технічні інновації, у нові виробництва, котрі визначають суть та напрями трансформаційних процесів.
Країна з перехідною економікою, яка програє "інноваційні змагання", залишається аутсайдером світової спільноти. Тому Україна може претендувати на належне їй за потенціалом місце в Європі та світі лише за умови, що вона виявиться спроможною опанувати інноваційний шлях розвитку. Для цього потрібно створити соціально-економічні умови та стимули для організаційної конвергенції в українському суспільстві пріоритету системи цінностей науково-технічного розвитку та ідеології ринкових реформ.
Негативні наслідки кризових явищ в економіці України та їх переплетіння в сфері науки освіти, техніки і технологічного розвитку зумовили істотне гальмування інноваційних процесів. Бюджетне фінансування науково-технічної сфери неухильно зменшується, залишається низьким рівень впровадження у виробництво результатів досліджень та розробок, наука поступово перестає бути суспільно визнаною приоритетною діяльністю держави. Відбувається незворотна втрата інтелектуального потенціалу країни.
Основним недоліком здійснюваної інноваційної політики залишається її спрямованість на управління переважно "процесом", а не "кінцевими результатами". Треба створювати матеріально-технічне підґрунтя для системи стимулів та необхідних організаційно-технологічних понять ефективної роботи хоча б найкращої частини науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому для вдосконалення інноваційної політики дуже важливо формувати стимулююче економіко-правове середовище саме для тих суб'єктів циклу "наука-техніка-виробництво", які забезпечують відчутні позитивні кінцеві результати.
Державна інноваційна політика повинна стати найважливішою підоймою діяльності, спрямованої на виведення економіки України з кризи. Головною метою такої політики є стратегічна орієнтація розвитку виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне освоєння науково-технічних розробок, забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення та ефективного використання науково-технічного потенціалу. Досвід показує, що значна частина науково-технічних інновацій пов'язана з інвестиційними товарами, які потребують капітальних витрат. Тому, якщо рівень нагромадження інвестицій у країни низький, то потенційні можливості розвитку науково-технічної сфери можуть бути втраченими. Цей аспект сьогодні дуже актуальний для країн з перехідною економікою, бо процес відтворення виробничого апарату переживає глибоку кризу.
Основні причини кризи інвестування:
екстенсивний характер відтворення в минулому;
відсутність економічного механізму стимулювання спад інвестиційної активності;
руйнівна сила інфляції.
В Україні ще не склався дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують кінцевих результатів. Міністерства та відомства обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційних трансформацій своїх галузей. Недержавні комерційні структури ще не можуть здійснювати довгострокові проекти, які б забезпечували базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовані на підтримку виробництв, які мають короткострокову експортну перспективу.
Спад інвестиційної діяльності є результатом і причиною подальшого погіршення структури економіки. Нова інвестиційна політика має сприяти пожвавленню інвестування в економіку України. Основні джерела капітальних вкладень не забезпечують достатньої кількості ресурсів, до того ж вони не використовуються повністю. Виходом може бути прогнозування розвитку економіки.
Проблеми поліпшення структури економіки, оголошені пріоритетними завданнями реформування, залишаються поки що нерозв'язаними. Спад інвестиційної діяльності набагато важливіший, ніж безпосередньо саме виробництво.
Падіння інвестицій спричиняє додаткове падіння виробництва, а це, у свою чергу, веде до скорочення інвестиційних ресурсів держави та власних джерел інвестування у суб'єктів господарювання. Якщо ж урахувати факт запізнення між термінами вкладення капітальних ресурсів та їх віддачі, то можна сподіватися, що, навіть зупинивши падіння виробництва, неможливо досить швидко відновити інвестиційний процес.
Основна причина в тому, що виробничий і споживацький попит на продукцію багатьох галузей надзвичайно обмежений, вона неконкурентоспроможна. Ці обмеження зумовлені структурними деформаціями, що склалися. У результаті звужуються можливості ефективного вкладення капіталу в конкурентоспроможні види діяльності. Вихід із ситуації реальний при ліквідації структурних перекосів і одночасному зростанні виробництва. Тільки так можна підвищити ефективність інвестування в структурно деформовані галузі.
На основі аналізу прийнятих у 90-ті роки офіційних документів можна виділити два етапи формування державної інвестиційної політики. Перший, протягом якого були закладені основи законодавства в даній галузі, охоплював 1991-1993 pp. Другий, що почався в 1994 р. і триває донині, виявив ступінь дієвості прийнятих нормативних актів в умовах поглиблення інвестиційної кризи. Ступінь цей надзвичайно низький, тому для створення сприятливіших умов інвестування необхідне прийняття нових серйозних рішень, які могли б втілитися в практику господарювання.
Основні засади нової інвестиційної політики України закладені в Постанові KM України від 1 червня 1996 р. №384, "Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки", яку затверджено Президентом України і "Про заходи щодо реформування інвестиційної політики в Україні" в Указі від 18 липня 1996 р. та ряді інших.
Таким чином держава вбачає своїм головним завданням створення сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності, стимулювання приватних інвестицій при обмеженні своєї діяльності як інвестора.
Відповідно до нової інвестиційної концепції, яка надає вирішального значення зростанню обсягу та ефективності недержавних інвестицій, основним джерелом мають стати власні й залучені кошти. Передбачається посилення ролі в інвестиційному процесі вторинного ринку цінних паперів. Для зміцнення бази самофінансування підприємств велике значення надається новій амортизаційній політиці й використанню власного прибутку.
Поліпшення інвестиційного клімату, розширення інвестиційних ресурсів – необхідні, але недостатні умови для виходу з економічної кризи. Треба зробити економіку сприятливою до інвестицій через розвиток інфраструктури, форм і методів залучення в інвестиційну сферу капіталів інституту фінансових посередників, що діють у ній.
Якщо українська економіка не здатна на основі саморегулювання відновити процес акумуляції інвестиційних ресурсів і їх використання в накопиченні капіталу в реальному секторі економіки, держава може здійснювати й використовувати економічні прогнозування для впливу на економічне зростання і галузеву структуру капіталовкладень.
Політика державного регулювання має включати арсенал утримання вітчизняного капіталу в національному економічному просторі. Кредитна і процентна політика, методи фінансування бюджетного дефіциту не повинні підтримувати вищої норми прибутку в сфері банківських, валютних і спекулятивних операцій порівняно із середньою нормою прибутку, що існує в економіці. Залучення інвестицій було і залишається ключовим питанням розвитку регіональної економіки.
Найважливішим сучасним фактором стимуляції та підтримки інноваційного процесу є заохочення виробництва високоякісної продукції через систему державної сертифікації. Підтверджуючи відповідність товарів вимогам державних та міжнародних стандартів, сертифікація забезпечує можливість об'єктивного вибору інноваційної продукції та її спадкоємність. Існування на підприємствах систем якості є важливою передумовою комерційного успіху. Наявність у вітчизняної продукції визнаного сертифікату якості зумовлює не тільки її ціну на світових ринках, а часто й саму можливість виходу на них. Сертифікація базується на законодавчих актах, що встановлюють обов'язкові вимоги до продукції підприємств.
Якість продукції і її конкурентоспроможність у значній мірі залежать від стратегічних можливостей підприємства, його інноваційного потенціалу.
Інноваційний потенціал – це здатність підприємства (взагалі) чи суб'єкта господарювання (зокрема) робити нову, наукомістку продукцію, що відповідає вимогам ринку (особливо світового) і містить у собі:
виробничі потужності для виробництва засобів виробництва;
наукові проектні і дослідно-конструкторські розробки;
потужності експериментальної бази, пов'язаної з підготовкою нового виробництва;
інструмент і оснащення для проведення наукомістких операцій;
можливості впровадження нововведень і їх контролю.
Головними складовими інноваційного потенціалу залишаються все-таки люди, їхня кваліфікація, компетентність, професіоналізм і новаторство.
Інноваційний менеджмент створює суб'єкту господарювання, що виступає як носій інновації, сприятливі і вигідні конкурентні переваги. Вирвавши ресурси з рутинного кругообігу, підприємець використовує їх новим способом.
При цьому може бути не менше п'яти можливих різновидів нововведень:
створення нового товару (послуги);
створення нового способу виробництва;
відкриття нового ринку збуту;
застосування нового джерела чи виду сировини, енергії;
введення нових принципів організації діяльності фірми.
Від стану інноваційного потенціалу підприємства залежить вибір тієї чи іншої стратегії розвитку організації. Хоча, в свою чергу, будь-які стратегічні заходи, що починаються підприємством, носять, як було тільки що сказано, інноваційний характер. І навпаки. Практично всі інновації, як правило, поєднані зі стратегічним вибором, що носить довгостроковий характер.
Інноваційна стратегія задає мету інноваційної діяльності, вибір засобів їх досягнення і джерел залучення цих засобів. У цьому значенні стратегічне управління інноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньо через інноваційний процес (стадія дослідження, впровадження нововведень у виробниче використання, введення нового продукту в ринкове середовище). Стратегічне управління інноваціями є складовою частиною інноваційного менеджменту і вирішує питання планування і реалізації інноваційних проектів і процесів, розрахованих на значний якісний стрибок у підприємництві, виробництві чи соціальному середовищі підприємства.

12.3 Інноваційне відтворення потенціалу підприємства
Інновації на сучасному етапі розвитку економіки стають головним засобом збереження конкурентоспроможності і стають невід'ємною часткою підприємницької діяльності. Управління нововведеннями здійснюється паралельно з управлінням діючим традиційним виробництвом. Але методи управління інноваціями.
Оскільки інноваційні процеси спрямовані на створення раніше неіснуючих продуктів, якісне оновлення виробничих сил та виробничих відносин.
Слід враховувати, що час постійно знецінює існуючі продукти та технології, тому для уникнення технологічного відставання нововведення слід прогнозувати і займатися ними постійно, а не тільки тоді, коли настають критичні обставини. Продуктові, технологічні та організаційні нововведення взаємопов'язані, тому проводити їх треба комплексно.
Отже, головними принципами управління нововведеннями є:
принцип безперервного прогнозування інноваційної ситуації;
принцип динамічного попередження технологічного відставання;
принцип системного впровадження новин у взаємопов'язаних сферах підприємницької діяльності;
принцип поєднання інвестицій з інноваціями;
принцип поєднання фінансового та інженерного аналізу результативності нововведень.
Якщо гроші на нововведення узяті з бюджетних коштів, будь-які нововведення з мінімальним прибутком підприємству вигідні. В умовах самофінансування гроші для реалізації НТД беруться з обігових коштів підприємства, тому інноваційний менеджер повинен шукати переконливі аргументи, обґрунтувати необхідність нововведень та відповідних капітальних вкладень у майбутній розвиток підприємства для збереження ним гідного місця на ринку товарів і послуг.
Період часу від зародження ідеї, її розробки до впровадження інновації називають життєвим циклом нововведення. З врахуванням послідовності проведення робіт життєвого циклу нововведення всю цю діяльність розглядають як інноваційний процес.
Основним товаром ринку нововведень є науковий та науково-технічний результат – продукт інтелектуальної діяльності, на який діють авторські права, оформлені згідно з діючим міжнародним правом та чинним законодавством України.
Розвиток ринку та конкуренція не тільки стимулюють, але й заставляють комерційні організації приймати участь у формуванні ринку нововведень за такими напрямками:
розвиток власної наукової, науково-технічної та експериментальної бази для проведення науково-дослідних робіт;
проведення досліджень на коопераційних засадах з іншими організаціями;
оформлення замовлень на проведення науково-дослідних чи експериментальних робіт з іншою організацією;
придбання ліцензій на право виробництва товарів чи послуг;
купівля готового виробу, технології, ноу-хау та іншої інтелектуальної власності;
придбання нематеріальних активів шляхом випуску акцій, облігацій, іноземного капіталу та організації спільного виробництва.
Основною умовою формування ринку інновації є об'єми інвестицій у сфері наукової та науково-технічної діяльності. Враховуючи протяжність інноваційного процесу 3-6 років, головну роль відіграють довгострокові та середньострокові інвестиції, які забезпечують фінансування інновацій протягом всього життєвого циклу.
Інноваційний процес можна розглядати з різних позицій та з різним ступенем деталізації:
паралельно-послідовне виконання науково-технічної інновації, виробничої діяльності і маркетингу;
у вигляді тимчасових етапів життєвого циклу інновації від виникнення ідеї до її розробки на впровадження;
як процес фінансування та інвестування розробки на впровадження і розповсюдження нового виду продукту або послуги.
Таким чином інноваційний процес полягає в одержанні комерціалізації винаходів, нових технологій, видів продукції та послуг, рішень організаційно-технічного, економічного, соціального та інших результатів інноваційної діяльності.
Інноваційний процес здійснюється в чотири стадії:
Стадія І. Фундаментальні дослідження з академічних інститутах, вищих навчальних закладах, спеціалізованих лабораторіях.
Проводяться в усіх наукових організаціях і фінансуються як з бюджету, так і за рахунок замовників. Дослідження не завжди передбачені і носять тому ризиковий характер.
Проводяться дослідно-конструкторські та експериментальні розробки. Проводяться в підрозділах науково-дослідних інститутів, спеціалізованих лабораторіях, підрозділах великих промислових підприємств і т.п.
Фінансуються як з державного бюджету, так і за рахунок замовників, а також за власні кошти.
Проводиться процес комерціалізації, починаючи із впровадження в виробництво, виходу на ринок та продажу продукту. Невчасне здійснення нововведень призводить до ефекту "футу-рошоку", тобто до такої ситуації, коли обставини спонукають здійснювати різкі зміни у короткий період часу з великими витратами ресурсів і надзвичайною напругою. Наслідком цього може стати не тільки втрата прибутку, а й взагалі руйнування підприємства або організації.
Поступове вичерпання потенціалу будь-якої ідеї і заснованого на ній нововведення є об'єктивним і викликається моральним зношенням. Тому необхідно завчасно резервувати кошти на нововведення з поточних прибутків, вишукувати інші джерела фінансування нововведень і постійно турбуватися про народження нових ідей розвитку підприємства. Незважаючи на те, що виявлення межі потенціалу технології є складним процесом, у залежності від ефективності капіталовкладень в тій чи іншій галузі настає момент, коли віддача від нововведення зрівняється із середньою віддачею капіталовкладень.
Термін вичерпання ефективності нововведень коливається в значних межах і залежить від типу нововведення та його потенціалу. Кращими є нововведення, що передбачаються вже в проекті підприємства і забезпечують докорінні зміни в технологічному процесі або випуск на ринок наукоємної продукції з високим рівнем конкурентної спроможності.
Наведені докази переконують у необхідності постійного оновлення продукції і виробництва задля уникнення загрози втрати конкурентоспроможності підприємства і вже згадуваного ефекту футу-рошоку. Будь-яке підприємство, що хоче вижити в умовах ринку, зобов'язане мати в розпорядженні механізм відновлення і володіти процедурами інноваційного менеджменту.
Слід врахувати, що нововведення завжди пов'язані з ризиком, проте відмова від них є ще більш ризикованою. Дуже часто необхідність оновлення продукції або технології виникає саме тоді, коли фінансові результати підприємства виглядають добре і складається помилкове враження, що підприємство ще довго може існувати в традиційному вигляді. Завдання інноваційного менеджера полягає в тому, щоб подолати це протиріччя, переконати керівництво та увесь колектив у необхідності змін, якщо є можливість за рахунок тимчасового зниження доходів забезпечити їх суттєве зростання в майбутньому. Справа в тому, що зменшення доходу від інвестицій в існуючу традиційну технологію спочатку уявляється незначним, але якщо конкуренти здійснюють прорив у нову технологію, споживачі можуть дуже швидко віддати переваги новій продукції конкурентів. Динаміка оновлення виробництва полягає в тому, що кожна технологія спочатку повільно набирає темп, прискорює рух. А потім поступово втрачає свій потенціал, оскільки з'являються більш досконалі технології. Тому доводиться розставатися зі звичними продуктами та технологіями саме тоді, коли вони, як здається з суто фінансової точки зору, приносять найбільший прибуток.
Нижня частина кривої показує, що нововведення потребують посилених витрат, які спочатку не дають адекватних результатів. Крутий відрізок кривої свідчить про те, що, коли технологія набирає темп, відбувається різке збільшення результатів при порівняно невеликих витратах (це дозволяє випередити конкурентів на ринку). Верхня частина кривої показує, що подальші витрати на вдосконалення технології вже не дозволяють отримувати суттєвого зростання прибутку, тобто технологія досягла межі результативності і має змінюватися на нову.
Межа результативності показує, які технології починають старіти. Виявлення цієї межі є сигналом до оновлення, тобто до пошуку технології з більш високою межею результативності, яка б дозволила постійно знаходитися на рівні нової технологічної хвилі. Період переходу до нової технології зветься технологічним розвитком.
Водночас із діагностикою межі результативності повинна народжуватися ідея нового технологічного прориву. Швидкість технологічних розривів залежить від галузевих особливостей. Наприклад, японські фірми витрачають 4-5 місяців на постановку нової моделі кольорового телевізора від усвідомлення потреби в ньому до моменту його реалізації у великій кількості.
Слід звикнути до того, що управління технологіями потребує великих витрат ресурсів, накопичення великого обсягу знань та інформації, координації значної кількості виконавців, формування попиту на нову продукцію, психологічної підготовки колективу до сприйняття новин. Нововведення пов'язані з болючим перерозподілом ресурсів між діючим та новим виробництвом, з порушенням рівноваги в економічній системі, реорганізацією виробництва, перекваліфікацією робітників. Часом рішення керівництва щодо нововведень уявляються такими, що, штучно гальмуючи нововведення, можуть зумовити втрату перспективи на ринку товарів і послуг або взагалі збанкрутити підприємство.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
1. Якому вченому належить найбільший внесок у розвиток теорії інновацій і чому?
2. Охарактеризуйте складові життєвого циклу продукції.
3. Що являє собою система інноваційного управління підприємством у загальному розумінні?
4. У чому полягають основні причини кризи інвестування?
5. З яких етапів складається формування державної інвестиційної політики?
6. У чому полягає ускладнення інвестування масштабних технологічних змін і чому?
7. Охарактеризуйте основні та необхідні умови виходу з економічної кризи..
8. Дайте визначення категорії «інноваційний потенціал» та його складовим.
9. Який існує взаємозв’язок між інноваційним потенціалом та стратегією підприємства?
10. У чому полягає необхідність інноваційного відтворення потенціалу підприємства?

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
1. Відповідно до класифікації І. Шумпетера поняття "нововведення " розглядається як:
одержання нового джерела сировини чи напівфабрикатів;
виготовлення продукту відомого споживачам;
впровадження відомого методу (способу) виробництва;
усі відповіді вірні.
2. У початковій фазі науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НІОКР) проводяться:
проектно-конструкторські розробки;
фундаментальні теоретичні дослідження;
прикладні вишукування;
усі відповіді вірні.
3. До основних причини кризи інвестування не належать:
руйнівна сила інфляції;
екстенсивний характер відтворення в минулому;
відсутність економічного механізму стимулювання спад інвестиційної активності;
інтенсивний характер відтворення в минулому.
4. Інноваційний потенціал – це:
здатність підприємства чи суб'єкта господарювання робити нову, наукомістку продукцію;
введення нових принципів організації діяльності фірми;
складовою частиною інноваційного менеджменту;
проведення досліджень на коопераційних засадах з іншими організаціями.
5. До різновидів нововведень належать:
створення нового способу виробництва;
відкриття нового ринку збуту;
застосування нового джерела чи виду сировини, енергії;
усі відповіді вірні.
6. Головними принципами управління нововведеннями є:
принцип практичності;
принцип динамічного;
принцип цілісності;
принцип комплексності.
7. До основних напрямків формування ринку нововведень відносять:
проведення досліджень на коопераційних засадах з іншими організаціями;
придбання ліцензій на право виробництва товарів чи послуг;
придбання нематеріальних активів шляхом випуску акцій, облігацій, іноземного капіталу та організації спільного виробництва;
усі відповіді вірні.
8. Інноваційний процес можна розглядати з різних позицій та з різним ступенем деталізації, а саме:
продукт інтелектуальної діяльності, на який діють авторські права;
мету інноваційної діяльності, вибір засобів їх досягнення і джерел залучення цих засобів;
у вигляді тимчасових етапів життєвого циклу інновації від виникнення ідеї до її розробки на впровадження;
усі відповіді вірні.
9. Невчасне здійснення нововведень призводить до ефекту "футу-рошоку", тобто:
до такої ситуації, коли обставини спонукають здійснювати різкі зміни у короткий період часу з великими витратами ресурсів і надзвичайною напругою;
втрати перспективи на ринку товарів і послуг;
до пошуку технології з більш високою межею результативності;
усі відповіді вірні.

ТЕМА 13 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ І ВПРОВАДЖЕННЯ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ
План викладу і засвоєння матеріалу
13.1 Методи витратного підходу до оцінки вартості бізнесу
13.2 Методи результативного підходу до оцінки вартості бізнесу
13.3 Методи оцінки вартості бізнесу, що базуються на порівняльному підході

13.1 Методи витратного підходу до оцінки вартості бізнесу
ВИТРАТНИЙ ПІДХІД до оцінки вартості бізнесу найпростіше реалізується у простому балансовому методі. Використання даного методу передбачає порівняння суми (вартості) майна підприємства (активів) та суми його зобов’язань (пасивів). Алгоритм визначення вартості бізнесу відповідно даного методу включає наступні етапи:
Етап 1. Визначення дати оцінки, збір, систематизація та гармонізація облікової звітності щодо активів підприємства (формування підсумкових вартісних показників шляхом агрегації первісних облікових даних, отриманих у ході інвентаризації об’єктів цілісного майнового комплексу). Особлива увага звертається на такі статті активу балансу фірми “Виробничі запаси” (ряд. 100), “Готова продукція” (ряд. 130), сум дебіторської заборгованості (ряд. 160, 170 – 210). За умови понаднормативного накопичення та зберігання виробничих запасів сировини і матеріалів, запасів готової продукції, а також сум дебіторської заборгованості їх реальна вартість може значно відрізнятися від зафіксованих у звітності.
Етап 2. Узгодження дати оцінки, збір, систематизація та гармонізація облікової звітності щодо пасивів підприємства (вартісна оцінка зобов’язань відповідно до прийнятих та законодавчо закріплених методів системи обліку).
Етап 3. Визначення вартості бізнесу як суми власного капіталу підприємства, що розраховується як різниця між обліковою вартістю майна підприємства та розміром його зобов’язань:

(13.1)

Представлений алгоритм визначення вартості бізнесу є найпростішим, але й найменш точним. Визначена на його основі вартість бізнесу лише відтворює розмір власного капіталу, витраченого для створення об’єкту оцінки, і не враховує досвід, поточний стан і перспективи його діяльності, повністю ігноруючи ринкові фактори.
Даний метод використовується у якості поверхневого діагностичного інструменту оцінки за умови відсутності достовірної інформації щодо специфіки і характеру діяльності підприємства (чи його бізнесу).
Метод регулювання балансу розвиває аналогічні витратно-майнові постулати оцінки вартості бізнесу і вважається більш точним. Особливістю даного методу оцінки є використання не облікових величин елементів виробничо-комерційної системи підприємства, а їх скоригованих вартостей. При цьому розрахунки проводяться по цінах останньої покупки майна чи іншого обґрунтованого моменту часу. Визначення вартості бізнесу на основі методу регулювання балансу проводиться за такими етапами:
Етап 1. Визначення реальної вартості основних засобів підприємства, шляхом коригування їх балансової вартості залежно від їх відновної вартості на момент оцінки.
Етап 2. Оцінка вартості земельної ділянки у ринкових цінах, сформованих на момент оцінки, враховуючи витрати на її поліпшення та благоустрій.
Етап 3. Визначення реальної вартості виробничих запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, готової продукції, переглядаючи бухгалтерські величини та переоцінюючи вартість понаднормативних чи влежаних запасів. Оцінка реальної вартості дебіторської заборгованості, враховуючи ймовірність та відсоток її погашення.
Етап 4. Визначення чистого залишку заборгованості підприємства шляхом коригування довгострокової, середньострокової та поточної кредиторської заборгованості на основі переоцінки вартості боргових фінансових пакетів.
Етап 5. Визначення вартості бізнесу шляхом зменшення скоригованої вартості майна підприємства на скориговану суму його зобов’язань.
Даний метод переобтяжений такими ж недоліками як і попередній, але отримані з його допомогою результати вважаються більш точними, хоча й потребують більших витрат часу та ресурсів.
Метод вартості заміщення можна вважати ще однією модифікацією описаних вище витратних методик, але на відміну від методу регулювання балансу передбачає визначення вартості заміщення об’єкту оцінки. При цьому під вартістю заміщення слід розуміти мінімальну вартість аналогічного нового підприємства, ідентичного з оцінюваним за функціональними, експлуатаційними чи конструктивними параметрами, але створеного відповідно сучасних цін та нових якісних вимог.
Метод ліквідаційної вартості використовується за умови ліквідації суб’єкта господарювання, чи коли грошові потоки від його операційної діяльності несуттєві (або взагалі набувають негативного значення); при фінансуванні підприємства-боржника; при фінансуванні проектів реструктуризації чи санації тощо. Він базується на визначенні суми коштів, які можуть бути отримані за умови ліквідації (продажу) підприємства (при роздільному продажу його активів) на конкретну дату. Вважається, що ліквідаційна вартість підприємства як цілісного майнового комплексу менша, ніж при роздільному розпродажу його активів.
Виокремлюють такі види ліквідаційної вартості підприємства (бізнесу): упорядковану, примусову та кінцеву. Основне завдання оцінювача – визначення та обґрунтування виду і специфіки ліквідаційної вартості. Під упорядкованою ліквідаційною вартістю розуміють суму коштів, що може бути отримана при “розумному” розпродажу активів, тобто протягом не більше двох років зі спробою встановлення максимальної ціни. На відміну від упорядкованої, примусова ліквідаційна вартість формується за умови максимально швидкого проведення комерційних угод щодо купівлі-продажу активів підприємства, незалежно від того чи вигідно це у поточному періоді. Кінцева ліквідаційна вартість суттєво відрізняється від двох вище наведених видів і характеризує суму витрат власника (інвестора) на знищення, ліквідацію активів підприємства на місці. Як правило, вона має негативне значення, так як оцінює додаткові витрати на фізичне знищення об’єкту.
При оцінці ліквідаційної вартості підприємства слід коригувати відновну вартість його активів на суму витрат для їх ліквідації. Отримана на цій основі чиста ліквідаційна вартість об’єкту оцінки приводиться на конкретну дату оцінки за допомогою дисконтних множників.
Оцінка бізнесу методом ліквідаційної (упорядкованої) вартості включає такі етапи:
Етап 1. Розробка календарного графіку ліквідації кожного виду активів підприємства з метою максимізації капітальних прибутків (при вирахуванні усіх зобов’язань підприємства).
Етап 2. Визначення поточної вартості активів, враховуючи витрати на їх ліквідацію. Розрахунок проводиться одночасно з перевіркою балансових показників шляхом інвентаризації майна на дату оцінки.
Етап 3. Коригування поточної вартості активів, враховуючи обов’язкові платежі та державні збори (податки). Отримана таким чином вартість активів дисконтується на відповідну дату оцінки.
Етап 4. Визначення вартості зобов’язань (боргів) підприємства та її приведення на дату оцінки. Особливу увагу слід звертати на такі балансові статті як “ Відстрочені податкові зобов’язання” (ряд. 460) та “Поточні зобов’язання за розрахунками” (ряд. 540-600).
Етап 5. Вирахування з поточної вартості активів підприємства суми витрат на ліквідацію об’єкту та приведеної вартості його боргів, а потім формування ліквідаційної вартості.
Розрахунок вартості бізнесу методом чистих активів включає декілька етапів:
Етап 1. Оцінка нерухомості підприємства по обґрунтованій ринковій вартості. Визначення ринкової вартості нерухомості може проводитися відповідно до спеціальних методів висвітлених у попередніх розділах книги.
Етап 2. Визначення обґрунтованої ринкової вартості машин та обладнання. Розрахунки можуть проводитися у розрізі окремо взятих машин, пристроїв, силових установок чи іншого обладнання; технологічно, функціонально чи експлуатаційно однорідним групам машин умовно незалежних одна від одної; цілісних виробничо-технологічних систем чи комплексів.
Етап 3. Ідентифікація та оцінка ринкової вартості нематеріальних активів підприємства включає: експертизу об’єктів інтелектуальної власності, охоронних документів і прав на нематеріальні активи; застосування спеціальних методів оцінки нематеріальних активів; формування сукупної вартості нематеріальних активів.
Етап 4. Визначення ринкової вартості короткострокових і довгострокових вкладень передбачає розрахунок поточної вартості облігацій (з плаваючим купоном, з купоном постійних виплат чи безстрокових облігацій); оцінку пакету простих і привілейованих акцій (модель постійного росту, модель двох стадійного росту тощо).
Етап 5. Визначення поточної вартості товарно-матеріальних запасів, враховуючи прийняту практику обліку (LIFO, FIFO).
Етап 6. Ринкова оцінка дебіторської заборгованості залежно від імовірності її погашення, виділяючи безнадійну, перспективну та гарантовану.
Етап 7. Оцінка витрат і доходів майбутніх періодів за умови існування реальної можливості отримання кінцевого позитивного фінансового результату.
Етап 8. Приведення зобов’язань підприємства до поточної вартості.
Етап 9. Визначення вартості власного капіталу (як вартісної оцінки бізнесу) шляхом вирахування з обґрунтованої ринкової вартості активів поточної вартості усіх зобов’язань.
Даний метод застосовується, коли очікується, що фірма володіє значними матеріальними активами, а також буде функціонувати у найближчому майбутньому. У процесі оцінки аналізуються наступні бухгалтерські, фінансові та статистичні форми звітності підприємства: баланс (форма №1), звіт про фінансові результати (форма №2), звіт про рух грошових коштів (форма №3), звіт про власний капітал (форма №4) і детальні розшифровки до них. У разі необхідності використовуються дані первинного обліку. Попередньо проводиться інфляційне коригування показників фінансової звітності, яке найпростіше зробити шляхом переоцінки звітних показників відповідно до твердої валюти.
У випадку застосування методики накопичення активів проводиться згадана вище процедура нормалізації бухгалтерської звітності, яка має певну специфіку — коригування вноситься до статей останнього перед датою оцінки балансу. Після коригування показників бухгалтерської звітності, слід провести загальний аналіз фінансово-економічного стану підприємства, що дозволяє внести додаткові поправки у розрахункову величину вартості бізнесу. Розрахунок вартості бізнесу за методикою накопичення активів розпочинається з загального опису підприємства, що включає історію створення, форму власності, опис основного та супровідних видів діяльності, уставного фонду, цілісного майнового комплексу тощо. На цій основі проводиться вибір, оцінка та гармонізація джерел інформації, які можна підрозділити на джерела загальних і спеціальних даних. Наступним кроком є економічний огляд сфери бізнесу (галузі промисловості), дослідження загальнодержавних ринків кінцевої продукції, сировини і матеріалів; визначення залежних чи причинних сфер бізнесу, ділова активність у яких справляє істотний вплив на об’єкт оцінки. Потім проводиться аналіз локальних характеристик бізнесу, що включає моніторинг місцевих (регіональних) ринків, перевірка портфелю замовлень та договорів постачання чи обслуговування, сформованих на підприємстві, тощо; а на цій основі аналіз фінансово-економічної стану підприємства за допомогою традиційних абсолютних показників і коефіцієнтів на їхній основі. Особлива увага приділяється вивченню систем взаємозалежних показників, що дозволяють створити комплексну картину минулого та поточного положення підприємства. На закінчення проводиться дослідження найістотніших факторів впливу на вартість бізнесу залежно від рівня можливості управління ними, описуються активи (майно) підприємства, що передбачає створення переліку видів майна та наявних майнових та суміжних прав щодо їхнього використання. А потім визначають вартість бізнесу та формують звіту про оцінку.

13.2 Методи результативного підходу до оцінки вартості бізнесу
На відміну від методів витратної природи, алгоритми РЕЗУЛЬТАТНОГО ПІДХОДУ реалізують протилежні постулати, що визначають вартість бізнесу залежно від можливості отримання фінансових чи інших економічних результатів. Яскравим прикладом такої оцінки може слугувати методика прямої капіталізації, суть якої концентровано виражається формулою:

(13.2)

Даний метод використовується у якості експрес-діагностики ринкової вартості бізнесу та передбачає виявлення джерел і розмірів чистого доходу, визначення ставки капіталізації, оцінка вартості бізнесу. Коефіцієнт капіталізації може бути визначений такими методами:
кумулятивним методом;
метод ринку капіталу;
по фінансових показниках схожих підприємств (аналогічного бізнесу);
на основі ринкових мультиплікаторів;
на базі середньозважених витрат на залучення та використання капіталу;
методом внутрішньої ставки дохідності.
Використання коефіцієнтів капіталізації дещо обмежено внаслідок значних коливань рівня прибутковості різних сфер бізнесу, а також сучасних ринків, коли рентабельність діяльності підприємств всередині окремої сфери коливається сильніше, ніж між підприємствами різних галузей національної економіки.
Розрахунки за методом прямої капіталізації передбачають:
Аналіз фінансової звітності, її нормалізація та трансформація по мірі необхідності. Бажано використовувати звітність хоча б за останні три роки функціонування бізнесу, особливо звертаючи увагу на суми чистої дебіторської заборгованості, товарно-матеріальних запасів, нарахована амортизація, кредиторська заборгованість тощо.
Оцінка величини прибутку (чистого прибутку, неоподаткованого прибутку чи грошового потоку), що підлягає капіталізації. Даний етап фактично зводиться до визначення періоду, чисті фінансові результати діяльності за який підлягають капіталізації: прибуток останнього року, прибуток першого року, середній розмір прибутку за аналізований період.
Визначення адекватної ставки капіталізації, як правило, шляхом вирахування зі ставки дисконтування очікуваних середньорічних темпів зростання прибутків (грошового потоку).
Визначення попередньої величини вартості бізнесу на базі наведеної вище формули, а також внесення поправок у розрахункову величину, залежно від наявності не функціонуючих активів на балансі підприємства, недостачу ліквідності, рівень контролю за майном тощо.
Метод дисконтування грошового потоку дозволяє оцінити вартість бізнесу з огляду на перспективи його розвитку. Даний базується на постулаті, що потенційний інвестор платить не за набір засобів праці, команду працівників, сукупність прав на інтелектуальну власність і т.д., а за кінцевий потік коштів (капіталу). Такий метод оцінки не використовується за умови систематичної збитковості діяльності підприємства, а також при оцінці нових видів бізнесу (підприємства).
Основні етапи оцінки вартості бізнесу методом дисконтування грошових потоків:
Етап 1. Моніторинг сфери бізнесу, визначення її специфіки та оцінка рівня системного ризику.
Етап 2. Обґрунтування моделі формування грошового потоку бізнесу. Прийнято виділяти дві моделі формування грошових потоків: для власного капіталу та для сукупного інвестованого капіталу.
Етап 3. Визначення періоду оцінки. Як правило, в якості періоду оцінки бізнесу береться термін, за який стабілізуються грошові потоки генеровані ним.
Етап 4. Прогнозування внутрішніх та зовнішніх факторів, що визначають грошовий потік: частки ринку підприємства та темпів її зміни; ринкових цін на емітовані акції підприємства та темпи їх зміни; валової виручки та її динаміки; рівень інфляції та її динаміку тощо.
Етап 5. Розрахунок грошових потоків по кожному виду діяльності за кожен рік періоду оцінки.
Етап 6. Визначення ставок дисконту у розрізі видів діяльності, що дозволить адекватно врахувати рівень ризику по кожному притоку та відтоку капіталу. За умови формування грошового потоку для власного капіталу дисконт встановлюється згідно з моделлю оцінки капітальних активів чи кумулятивної моделі. При формуванні грошового потоку для всього інвестованого капіталу найчастіше використовується модель середньозваженої вартості капіталу.
Етап 7. Визначення грошових потоків у постпрогнозний період, що дозволяє оцінити вартість бізнесу до кінця його життєвого циклу. В залежності від перспектив розвитку бізнесу використовують такі методи встановлення постпрогнозного дисконту: метод ліквідаційної вартості, метод чистих активів, метод очікуваних продаж, модель Гордона.
Етап 8. Оцінка вартості бізнесу та внесення підсумкових поправок. При розрахунках грошових потоків враховуються лише ті активи, які приймали участь у процесі виробництва, але слід відзначити, що навіть не функціонуючі активи мають вартість. Друга суттєва поправка вноситься у розрахункову величину вартості бізнесу з метою коректного обліку суми власного оборотного капіталу підприємства, надлишок якого додається, а нестача – віднімається.
Метод оцінки вартості бізнесу на базі опціонів – це модифікація стандартного методу дисконтування грошових потоків, але з урахуванням можливості зміни стратегічних орієнтирів та ухвалення нових управлінських рішень по мірі надходження додаткової інформації. Особливо корисною така технологія оцінки є у випадку коли необхідно визначити вартість стратегічної та оперативної гнучкості виробничо-комерційної системи. При цьому слід пам’ятати, що опціони можуть бути включені до балансу підприємства як у вигляді активів так і у вигляді пасивів. Опціони на стороні активів забезпечують гнучкість та створюють додаткову вартість бізнесу тільки за умови перевищення їхніх економічних результатів над витратами щодо укладення та виконання. Опціони на стороні пасивів справляють істотний вплив на показник середньозважених витрат на капітал. З метою систематизації опціонів на стороні активів можна запропонувати наступну класифікацію:
опціони на припинення діяльності;
опціони на відстрочку розвитку;
опціони на розширення;
опціони на скорочення;
опціони на зміну діяльності (диверсифікацію).
Особливо корисною, з огляду на характер нашого дослідження, є формула Міллера-Модильяні, що дозволяє оцінити вартість бізнесу як суму вартості грошового потоку ним генерованого та вартості росту.
Одним з найбільш яскравих прикладів результатного підходу до оцінки вартості бізнесу виступає метод економічного прибутку, концептуальна формула розрахунку якого має наступний вигляд:

(13.3)

Перевага методу економічного прибутку над методом дисконтування грошового потоку у тому, що сам показник економічного прибутку дозволяє оцінити результати діяльності фірми у окремо взятому році, у той час як вільний (чистий) грошовий потік не дає такої можливості.
Основні етапи оцінки вартості бізнесу відповідно методу економічного прибутку:
Етап 1. Аналіз результатів минулої діяльності з метою визначення реальної вартості інвестованого капіталу, факторів що її зумовлюють, визначення системи цільових орієнтирів фірми.
Етап 2. Прогнозування майбутньої діяльності, що передбачає визначення поточного стратегічного положення, розробка ймовірних сценаріїв розвитку, по-елементний прогноз усіх сфер діяльності та використання у них усіх видів майна, перевірка достовірності сформованих прогнозів, встановлення періоду оцінки та тривалості життєвого циклу фірми.
Етап 3. Оцінка витрат на капітал включає визначення цільової структури капіталу, визначення вартості акціонерного (власного) та позикового (залученого) капіталу, визначення середньозважених витрат на використання капіталу.
Етап 4. Визначення вартості економічного прибутку за кожен рік періоду оцінки (враховуючи зміни у дисконтних ставках), підбір методики та визначення вартості економічного прибутку поза періодом оцінки.
Етап 5. Визначення вартості бізнесу шляхом сумування приведеної вартості потоку економічного прибутку протягом періоду оцінки та поза його межами.
Метод додаткових прибутків можна вважати модифікацією методу дисконтування грошових потоків. Він визначає вартість бізнесу на основі порівняння середньої дохідності (прибутковості) у окремій галузі та дохідності участі капіталу у конкретному бізнес-проекті. Розрахункова вартість бізнесу дорівнює сумі ринкової приведеної вартості середньорічного капіталу та приведеної вартості капіталізованого за певний період надлишкового доходу від діяльності підприємства. У практиці досить часто вартість активів прирівнюється до їхнього балансового еквіваленту, що неприпустимо. Практична реалізація даного методу може спиратися на такі етапи:
Використовуючи методику регулювання балансу чи методику чистих активів визначається попередня вартість бізнесу.
Оцінюються додаткові витрати покупця бізнесу, пов’язані з його придбанням, що відтворюють вартість вибору.
На основі середньорічних показників, визначають приведену вартість річних грошових потоків.
Визначаються можливі додаткові грошові надходження, як різниця між прогнозованими чистими притоками капіталу та додатковими витратами на купівлю бізнесу, а також визначається остаточна вартість бізнесу.

13.3 Методи оцінки вартості бізнесу, що базуються на порівняльному підході
ПОРІВНЯЛЬНИЙ ПІДХІД дозволяє визначити вартість бізнесу відповідно представленим на вільних ринках аналогічних об’єктів, враховуючи сучасні умови. Основний постулат за такої оцінки – схожі економічні інтереси (вигоди) повинні оцінюватися приблизно однаково.
Найширшого розповсюдження в рамках даного підходу здобув метод мультиплікаторів, під якими слід розуміти коефіцієнти, що відображають взаємозв’язок між ринковою вартістю бізнесу та певною фінансово-економічною базою (фактором, який справляє істотний вплив). Найширшого розповсюдження здобули цінові мультиплікатори, які можна підрозділити на інтервальні та одномоментні. Загальна характеристика найбільш поширених мультиплікаторів представлена у таблиці 13.1.
Залежно від мети та наявної інформації можуть використовуватися й інші види оціночних мультиплікаторів, що покликані описувати найбільш суттєві фактори визначення вартості бізнесу. Відзначимо, що фінансові мультиплікатори носять опосередкований характер, так як враховують непрямі зв’язки та досить часто використовуються як допоміжні інструменти при оцінці вартості бізнесу. Крім того, рекомендується застосовувати систему традиційних фінансово-економічних коефіцієнтів платоспроможності, рентабельності, ліквідності, ділової активності тощо.
Метод галузевих співвідношень базується на використанні емпірично визначених і рекомендованих співвідношеннях між вартістю бізнесу та окремими фінансово-економічними параметрами. Він є ніби спрощеним варіантом методу мультиплікаторів, тому що передбачає визначення вартості бізнесу за вже встановленими спеціалізованими установами коефіцієнтами.
Метод галузевих співвідношень нажаль не отримав достатнього розповсюдження у вітчизняній оціночній практиці, через відсутність мінімально необхідного масиву статистичної інформації чи її закритого характеру. Тому з огляду на це можна рекомендувати досвід зарубіжних оцінювачів:

Таблиця 13.1
Мультиплікатори оцінки вартості бізнесу
Мультиплікатор Призначення Основна вимога
Цінові (вартісні) мультиплікатори
Інтервальні мультиплікатори
Ціна / Прибуток Відтворює зв’язок вартості бізнесу з фінансовими результатами його діяльності. При чому в якості бази розрахунку може використовуватися як сума чистого чи валового прибутку, так і їхні середньорічні величини. Повна відповідність видів прибутку у оцінюваних компаній та методів бухгалтерського обліку в частині формування та розподілу їх прибутку.
Ціна / Грошовий потік Характеризує зв’язок вартості бізнесу з розміром грошового потоку генерованого ним. Перевага цього мультиплікатора перед попереднім у тому, що він ширше трактує фінансові результати діяльності бізнесу, а також на основі дисконтування дозволяє коректно враховувати ретроспективні дані. Відповідність методів бухгалтерського обліку.
Ціна / Виручка від реалізації (операційної діяльності) Характеризує залежність вартості бізнесу від виручки від реалізації. Даний мультиплікатор не залежить від методів бухгалтерського обліку та носить універсальний характер. Також використовується модифікована форма даного мультиплікатора “ціна / натуральний обсяг виробництва”. При цьому в якості бази розрахунку можуть використовуватися інші невартісні величини (кількість устаткування, квадратура виробничих площ тощо) Основну частину фінансових результатів функціонування бізнесу складає ефективність комерційної діяльності. При обрахунку інших видів даного мультиплікатора слід особливо ретельно обґрунтовувати залежність вартості бізнесу від обраного показника.
Ціна / Дивіденди Описує зв’язок вартості бізнесу та суми дивідендів, виплачених чи потенційних. Повна відповідність організаційно-правової форми бізнесу та схожість дивідендної політики компаній.
Одномоментні мультиплікатори
Ціна/Балансова вартість Описує зв’язок вартості бізнесу та балансової вартості аналогічних компаній (проектів). При розрахунках використовуються балансові показники чи аналітично визначена величина скоригованих активів підприємства. Ресурсна природа оцінюваного бізнесу.
Ціна / Чиста вартість активів Характеризує залежність вартості бізнесу від суми його чистих активів. При визначені даного мультиплікатора особливо важливими є значення рентабельності продаж, структура капіталу та активів, ліквідність та інші фінансово-економічні показники. Оцінювана компанія повинна мати значні інвестиції у майно (нерухомість, цінні папери, газове чи нафтове обладнання тощо). Основною діяльністю компанії є купівля та перепродаж такого майна.
Фінансові мультиплікатори
Прибуток/ Інвестований капітал Відображає залежність вартості бізнесу від рівня прибутковості використання інвестованого капіталу. Оцінка вартості бізнесу проводиться з позицій власників капіталу (акціонерів, інвесторів) та передбачає ідентичність методів визначення та політики розподілу прибутку та виду оцінки вартості інвестованого капіталу.
Прибуток / Виручка від реалізації Характеризує залежність вартості бізнесу від рентабельності продаж (операційної діяльності). Основним видом діяльності виступає реалізація товарів (послуг чи виконання робіт) та ідентичність систем бухгалтерського обліку.
Власний капітал / Позиковий капітал Описує залежність вартості бізнесу від структури його капіталу. Капітал порівнюваних компаній співставний за розміром та правовим статусом.
бухгалтерські фірми та рекламні агентства продаються відповідно за 0,5 та 0,7 річної валової виручки;
салони краси – за 0,25 – 0,7 суми річної валової виручки, вартості обладнання та запасів;
ресторани і туристичні агентства – відповідно за 0,25 – 0,5 та 0,04 – 0,1 річної валової виручки;
автозаправочні станції – за 1,2 – 2,0 місячної валової виручки;
підприємства роздрібної торгівлі – за 0,75 – 1,5 суми чистого прибутку, обладнання та запасів;
машинобудівні підприємства – за 1,5 – 2,5 суми чистого прибутку та виробничих запасів тощо.
Метод аналогових продаж (ринку капіталу) базується на використанні інформації щодо ринкової вартості пакетів акцій схожих компаній, на основі чого робиться висновок щодо вартості оцінюваного бізнесу. Відповідно принципу заміщення інвестор інвестує кошти в оцінюваний бізнес у такому ж розмірі як і у аналогічну компанію, акції котрої вже котуються на ринку. Слід відзначити, що ринкову інформацію щодо ціна на акції аналогічних компаній коригують з огляду на специфіку оцінюваного бізнесу. Основною перевагою цього методу є використання фактичної ринкової інформації, а не прогнозних даних. Хоча обов’язковою вимогою використання даного методу оцінки є схожість організаційно-правової форми порівнюваних компаній та достовірність (надійність) ринкової інформації.
Процес визначення вартості бізнесу з використанням цього методу передбачає виконання наступних етапів:
Етап 1. Збір ринкової інформації, її аналітичне опрацювання та відбір необхідної, допоміжної та довідкової.
Етап 2. Формування переліку схожих (аналогічних) компаній, що передбачає:
визначення максимального переліку компаній схожих чи пов’язаних з оцінюваним (відбір проводиться за галузевою ознакою, продуктовою подібністю, обсягами виробництва, основним видом сировини тощо);
відбір на базі попереднього пункту компаній-кандидатів, які мають найбільшу схожість з оцінюваним за ключовими критеріями успішності функціонування бізнесу (важливим критерієм відбору є можливість отримання додаткової достовірної інформації по тій чи іншій компанії);
визначення остаточного переліку схожих (аналогічних) компаній за галузевою ознакою, розміром та обсягами виробництва, перспективами росту, господарськими ризиками, якістю менеджменту тощо.
Етап 3. Фінансово-економічний аналіз компаній зі списку на базі таких вимог:
аналітичні розрахунки даного етапу повинні базуватися на інформації останніх 5 років діяльності компаній;
аналіз повинен носити проблемно-орієнтовний характер і базуватися на системному підході;
розрахунки повинні давати можливість визначати рейтинг компаній на основі системи цільових орієнтирів оцінювача (замовника).
Етап 4. Розрахунок оціночних коефіцієнтів (мультиплікаторів) і визначення їх нормативного значення на базі результатів попереднього етапу. В якості бази оціночних коефіцієнтів використовуються попередньо визначені значення ключових (критичних) показників виробничо-комерційної діяльності підприємств, які суттєво впливають на вартість бізнесу.
Етап 5. Визначення розрахункової вартості бізнесу, зважування проміжних результатів і внесення остаточних коригувань (поправок) у розрахункову вартість бізнесу. Найбільш типовими поправками, що вносяться у розрахункову вартість бізнесу, є коригування в залежності від непривабливого для покупця характеру диверсифікації бізнесу (портфельна знижка); частки виробничих активів у загальній вартості майна (виробнича знижка); недостачі власного оборотного капіталу чи інвестицій (фінансова знижка); рівня контролю наданого інвестору (власнику) (контрольна знижка); рівня ліквідності (знижка ліквідності).
Різновидом методу аналогових продаж є також метод угод чи продаж, який орієнтується на використанні комерційної інформації щодо купівлі-продажу схожих цілісних майнових комплексів у найближчому минулому.
З метою попереднього аналізу бізнесу можна рекомендувати наступні загальноприйняті методи його аналізу, які вже реалізовані у програмному вигляді (табл. 13.2).
У світовій практиці здійснюються розрахунки репутації фірми, що виступає ніби інтегрованою характеристикою вартості бізнесу. Існує декілька методів розрахунку вартості репутації. Так, німецький метод можна виразити такою формулою:

〖" W" 〗_"r" "=" "1" /"2" ("D-M" ), (13.4)

де Wr –вартість репутації;
М – вартість майна підприємства, що складається з перелічених вище складових;
D – дисконтована величина майбутніх прибутків, яка дає змогу визначити сучасну вартість або фінансовий еквівалент майбутньої грошової суми.
Швейцарський метод визначення вартості репутації передбачає використання тих же самих показників:

〖" W" 〗_"r" "=" 2/"3" ("D-M" ) (13.5)

 

Таблиця 13.2
Основні аналітичні методи аналізу бізнесу
№ Теоретичний напрямок Методи аналізу
1 2 3
1 Функціонально-вартісний аналіз АВС (Activity based costing) — метод визначення вартості та інших характеристик товарів на основі функцій та ресурсів, що притаманні у бізнес процесу. Досліджує бізнес як сукупність операційно-орієнтованих послідовних операцій-функцій, кожна з яких привносить свій вклад у ринкову вартість бізнесу.
АВВ (Activity based budgeting) — метод планування бюджету на основі функцій підприємства, використовується при плануванні бюджету компанії чи інвестиційного проекту та базується на принципах АВС-аналізу.
ARP (Activity resource planning) — метод планування ресурсів підприємства на основі дослідження бізнес процесів (по методології АВС-аналізу)
АВМ (Activity based management) — метод оперативного управління, який описує способи та засоби управління підприємством для вдосконалення бізнес-процесів і підвищення прибутковості на основі інформації АВС-аналізу.
2 Структурно-функціональний аналіз IDEF0 — метод функціонального моделювання. За допомогою наочної графічної мови IDEF0, досліджувана система розглядається аналітиками у виді набору взаємозалежних функцій (функціональних блоків - у термінах IDEF0). Як правило, моделювання засобами IDEF0 є першим етапом вивчення будь-якої системи.
IDEF1 — метод моделювання інформаційних потоків усередині системи, що дозволяє відображати й аналізувати їхню структуру і взаємозв'язки
IDEF1X (IDEF1 Extended) — метод побудови реляційних структур. IDEF1X ставиться до типу методологій “Сутність-взаємозв'язок” (ER - Entity-Relationship) і, як правило, використовується для моделювання реляційних баз даних, що мають відношення до підприємства.

IDEF3 — метод документування процесів системи, що використовується, наприклад, при дослідженні технологічних процесів на підприємствах. За допомогою IDEF3 описуються сценарій та послідовність операцій для кожного процесу. IDEF3 має прямий взаємозв'язок із методологією IDEF0 — кожна функція (функціональний блок) може бути подана у виді окремого процесу засобами IDEF3.
IDEF4 – метод побудови об'єктно-орієнтованих систем. Засоби IDEF4 дозволяють наочно відображати структуру об'єктів і закладені принципи їхньої взаємодії, тим самим дозволяючи аналізувати й оптимізувати складні системи.
IDEF5 — метод онтологічного дослідження складних систем. IDEF5 дозволяє описати онтологію системи за допомогою словника визначеного термінів і правил, на підставі яких можуть бути сформовані достовірні твердження про стан аналізованої системи в деякий момент часу. На основі цих тверджень формуються висновки про подальший розвиток системи і провадиться її оптимізація
3 Моделювання ERD — метод ідентифікації інформації та взаємозв’язків між її складовими чи об’єктами, що забезпечує деталізоване зберігання даних, ідентифікацію об’єктів аналізу, визначення властивостей цих об’єктів та опис зв’язків між ними.
IDEF2 — метод динамічного моделювання розвитку систем. У зв'язку з складностями аналізу динамічних систем від цього стандарту практично відмовилися, і його розвиток призупинився на самому початковому етапі. Проте в даний час присутні алгоритми, та їх програмні аналоги, що дозволяють перетворювати набір статичних діаграм IDEF0 у динамічні моделі, побудовані на базі “розфарбованих мереж Петрі” (CPN - Color Petri Nets).
STD — метод моделювання перспективного розвитку підприємства на основі минулого досвіду господарювання та поточної ситуації

Згідно з англосаксонським методом визначення вартості репутації застосовується рівняння:

Wr = r1∙an∙(D - M), (13.6)

де аn – коефіцієнт загального дисконту річної ренти від вартості репутації (ставки) для облікового процента r1 по n років.
Існує дисконтний метод визначення вартості репутації па підставі вищого облікового процента (ставки). Основними показниками в цьому випадку є офіційний обліковий процент або облікова ставка банку і комерційна облікова ставка або зміна ставки протягом певного часу. За цим методом вартість репутації визначається таким чином:

〖" W" 〗_"r" "=" "r" /"r" _"1" "∙" ("1-" "1" /("1-" "r" _"1" )^"n" )"∙" ("D-M" ), (13.7)

де r1 – вища облікова ставка.
Застосовується метод щорічного визначення:

Wr = n∙r∙(D - M), (13.8)

де n – кількість років.
У цьому випадку, як правило, враховують амортизацію або зростання вартості репутації протягом часу. У наведеній формулі виходять з того, що вартість репутації фірми з часом зростає.
За методом Грефа визначення вартості репутації підприємства здійснюється таким чином:

"W" _"r" "=" "1" /("1+" "1" /"r∙m" ["1- " ("1+r" ) ] ) " " ("D-M" ), (13.9)

де m — кількість років амортизації репутації фірми.
У разі застосування комбінованого методу виходять з процентної ставки амортизації або реновації капіталу, прибутку підприємства, періоду амортизації майна (реновації капіталу):

Wr = k ∙ (Z – R∙M), (13.10)

"k=" "1" /"R" ("1" /("1+R" )^"n" ), (13.11)

де R – процентна ставка амортизації (реновації капіталу);
Z – річний прибуток;
n – кількість років амортизації майна (реновації капіталу).
У перелічених вище методах визначення вартості репутації використовується вартість бізнесу, розрахована через його майно і здатність цього майна приносити дохід. Кожний з методів у той чи інший спосіб визначає можливість підприємства отримувати прибуток. Комбінований метод найбільш прийнятний в умовах України, оскільки передбачає аналіз активів з урахуванням прибутковості підприємства.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення
1. Охарактеризуйте сутність витратного підходу до оцінки вартості бізнесу.
2. Що являє собою алгоритм визначення вартості бізнесу відповідно до простого балансового методу?
3. Які є основних груп факторів, що визначають мету в управлінні?
4. розкрийте основну мету методу регулювання балансу.
5. Які розрізняють види ліквідаційної вартості? Дайте їхню обґрунтовну характеристику.
6. Охарактеризуйте сутність результатного підходу. Які його особливості?
7. Якими методами безпосередньо визначається коефіцієнт капіталізації?
8. Яка характерна риса методу дисконтування грошового потоку?
9. Які складові необхідні для розрахунку економічного прибутку і яке він має значення?
10. Які методи входять до складу порівняльного підходу? Дайте їхню коротку характеристику.

Завдання, вправи, тести
Завдання 1:
1. Витратний підхід до оцінки вартості бізнесу найпростіше реалізується у:
методі регулювання балансу;
методі чистих активів;
методі ліквідаційної вартості;
простому балансовому методі.
2. Власний капітал – це різниця між :
активами та пасивами;
сукупними активами та сукупними зобов’язаннями;
дебіторською та кредиторською заборгованостями;
сукупними активами та валютою балансу.
3. Даний метод базується на визначенні суми коштів, які можуть бути отримані за умови продажу підприємства (при роздільному продажу його активів) на конкретну дату. Це метод:
регулювання балансу;
ліквідаційної вартості;
чистих активів;
прямої капіталізації.
4. До методів результатного підходу не належать:
метод дисконтування грошового потоку;
метод економічного прибутку;
метод мультиплікаторів;
метод прямої капіталізації.
5. Що не належить до складових визначення економічного прибутку:
середньозважені витрати на капітал;
рентабельність інвестованого капіталу;
ліквідність інвестованого капіталу;
інвестований капітал.
6. До складу цінових мультиплікаторів відносять:
а) грошові; в) фінансові;
б) інтервальні; г) інтегральні.
7. До основних аналітичних методів аналізу бізнесу не належить:
структурно-вартісний аналіз;
моделювання;
фінансово-економічний аналіз;
функціонально-вартісний аналіз.
8. Які існують методи розрахунку вартості репутації:
японський метод;
американський метод;
швейцарський метод;
усі відповіді вірні.
9. Основними показниками дисконтного методу є:
а) офіційний обліковий процент; в) процентна ставка;
б) комерційна облікова ставка; г) вірна відповідь а) і б).
10. Різновидом методу аналогових продаж є:
метод угод чи продаж;
метод заміщення;
порівняльний метод;
метод прямої капіталізації.