РПС

РПС 12.10.2016 16:41

1.  Предмет, методи і завдання курсу «Регіональна економіка» та його зв’язок з іншими дисциплінами.

2. Основні поняття та наукові категорії регіональної економіки.

3. Місце регіональної економіки в системі наук.

Складність питання про місце регіональної економіки в системі економічних наук полягає в тому, що регіональна економіка має не тільки власний предмет і власний об'єкт вивчення, вона займається ще і регіональними аспектами економічного життя. Тому її "течії" проникають у ґрунт інших областей економічної науки. Відбувається взаємопроникнення двох наукових сфер – економіки і регіоналістики, а також проникнення регіональної економіки у внутрішні частини обох наукових сфер.

 Відомо, що в структурі сучасної економічної науки і сучасного економічного утворення є два визнаних центри притягання, чи полюси: макроекономіка і мікроекономіка. Однак сполучення цих базисних наук і навчальних дисциплін не охоплює істотну область регіональної  економіки. Двухполюсна система не утворить замкнутого ядра наукових знань. Регіональна економіка може стати третім полюсом. Тоді ядро економічної науки буде будуватися як трьохполюсна система: макроекономіка, мікроекономіка, регіональна (просторова) економіка (див. мал.).

Помітимо, що неправильно було б сприймати регіональну економіку як деяку мезоекономику, тобто таку, що стоїть поміж макро- і мікроекономікою. Це неприйнятно вже остільки, оскільки предмет регіональної економіки – не комбінація предметів макро- і мікроекономіки, а цілком самостійний предмет.

Тому Рег ЕК повинна стати разом з мікро- і макроекономікою 3ю фундаментальною дисципліною сучасної економічної освіти у підготовці економістів. Це буде важл початком шляху регіоналізації ЕК мислення та освіти.

4. Загальні закономірності розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів, їхня суть та об’єктивний характер.

Законом. РПС , як і закон відображає причинно-наслідкові зв’язки між дією раізноманітних сил та ек наслідками їх взаємодії, проте закономірність не дає можливості абсолютно точно передбачити результат, а лише приблизні наслітки дії сукупності тих чи інших ек законів в конкретному ек середовищі.

Серед загальних закономірностей найбільшого значення має 1) закономірність (З) відповідностірозміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил (феодалізму – локальне, замкнуте розміщ виробництва і реалізація товарів на місці; капіталізму – вихід продукціх виробн на всю країну та за її межі);

2) З тер поділу сусп праці ( урахування зумовлює спеціалізацію регіонів)

3) З економії і затрат праці на подоланні просторового розриву між елементами виробництва

4) З концентрації виробництва. Ця З відображає об’єктивну тенденцію сусп виробництва і розселення до їх скупчення на обмеженій території.

5) З глобалізації і регіоналізації розв. світ. госп.

Зак комплексного розвитку, З сталого розвитку ПС (забезпечення рац природокористування, відтворення ресурсної бази вир-ва, ефективне використання трудового та виробничого потенціалу)

З відповідності РПС вимогам нац безпеки (завершеніст технологічних циклів, інтеграція в світовий ек простір, рівень забезпечення власних потреб)

Планомірний розвиток ПС (держ програми соц-ек розвитку)

Керованість процесу розміщення та розвитку ПС (проведеня державою відповідної галузевої політики)

Орієнтація на високу конкурентноспроможність продукції

Результативна закономірність (забеспечення високої ек ефективності РПС)

5. Принципи розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів, їхня суть.

Принципи – стисло викладенні науково  обгрунтовані положення чи правила господарювання, якими мають керуватися суб’єкти ек діяльності. Часто відображають еконм. за­кон-сті, але не замінюють їх, вони більш корткочасні, мають суб’єкт-й хар-р і можуть змін-ся в процесі розвитку сус-ва на короткому етапі. Принципи мо­жуть  змін-ся протягом коротких відрізків часу в за­лежності від цлей і завдань сусп. розвитку.

Осн. принципи:

1) Більш рівно-не розміщ-я вир-ва по території країни з метою рац. викор-ня ек-х і прир ре­сурсів всіх регіонів країни в залежності від наявності в межах цих регіонів передумов для РПС;

2) Почергове освоення найбільш ефективних природних ресурсів регіонів;

3) Поглиблення ТПП на основі рац. спеціалізації і комплексного розвитку гос-ва економ. регіонів, ви­рівнювання рівня їх економ. розвитку;

4) Розміщ-ня вир-ва з урах. участі країни в світовому ТПП і викор-ня переваг міжн. ПП

5) Розміщ-ня вир-ва продукції ВПК з урах стра­тег. полож. терит і обороних потреб країни;

6) Урах приросту загальнодерж, а не відомчих організацій при розміщ. особливо екологічно бруд­ного вир-ва;

7) Розміщ вир-ва з урах необх стримування зрост. надмірно великих міст і розміщ у малих і се­редніх містах, що сприяло би створ. тут виробн. і соц.  інфраструктури, працевлаштуванню безробіт­них, зрост. насел;

8) Розміщ підпр-в з урах переваг агломерацій вир-ва, створ нових пром центрів, пром вузлів, фор­мування ТВК;

9) При РПС враховується екологічний чинник, який може бути визначальним при наявності всіх ін­ших перваг даної тер-ії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 6. Основні фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів, їхня суть.

Фактори РПС – причини та чинники, що зумовлюють вибір місця для рац. і еф. роз­міщ прод сил та визначають його ефективність

Основні фактори:

1) Природні передумови. Аналіз кількісних запа­сів і якісний склад  ресурсів, умови їх експлуатації і використ, а також кліматичні, гідреологічні та ін при­родні ресурси: земельні , лісові, водні, мінеральні, агрокліматичні;

2) Економічні фактори. Строки буд-ва, вартість капіталовкл, призначеність та якість продукції, що буде виробл, рівень розвитку виробн та соц інфра­структури, транспорту, буд. індустрії, можливість здійсн виробн зв’язків;

3) Технічний фактор. Аналіз на даній території розвитку технологій, наявність наук-дослідної бази, що може сприяти розвитку наук-місткого вир-ва;

4) Соц-дем. фактор. Аналіз балансово-трудових ресурсів на даній тер. (аналіз загальних запасів, ві­ковий, статевий, фаховий, аналіз кількості незанятих труд. ресурсів, рівню розв. тут соц інфраструктури, аналіз місцевого ринку збуту продукції;

7. Вплив глобалізації та регіоналізації на формування та розвиток господарства регіонів.

Сучасний стан розвитку ек характеризується наявністю двох прцесів – регіоналізації та глобалізації.

Глобалізація з’являється завдяки ринку, який стирає межі між країнами. цей процас стимулює зосередження високотехнологічного виробництва в найрозвинутіших країнах, що дає їм змогу розвиватися ще швидще, тим самим збільшуючи розрив з відставшими країнами. А видобувні галузі, вир-во проміжної сировини, галузі, що забруднюють навколишнє середовище та ресурсомістка пром зосередж в слаборозвинутих країнах. Це призводить до посилення ек залежності нац господарств від загальносвітової коньюктури. Тому фрмуються міжнар об’єднання держав для захисту власних інтересів, в тому числі для захисту ек-к своїх країн від негативних наслідків світової кризи.

А регіоналізація (особливо у межах нац госп комплексів) розвивається завдяки децентралізації господа-рювання як типу управління ек відносинами. В нац межах регіоналізація виражається в зростанні самоуправління розвитком рег ек-ки (регіони безпосередньо реалізують соц-ек політику держави) На нац рівні регіоналзація прявляється у формуванні міжнародних галузевих чи комплексних інтеграцій (ОПЕК, СІПЕК....)

8. Поняття про економічний простір, особливості його формування та структура. 

Економічний простір – це господарська система, розвиток якої взаємообумовлений взаємозв’язками між природою і суспільством та економічними відносинами між суб’єктами підприємства. Він являє собою насичену територію, що має багато об’єктів і зв’язків між нми: навні пункти, промислові підприємства, транспортні мережі, різноманітні об’єкти інфраструктури загального користування. Близьким до поняття «економічний простір» є просторова (територіальна) структура економіки і просторова (територіальна) організація господарства.

Якщо більша частина об’єктів економічної діяльності знаходиться на певній території, то економічна діяльність виходить за межі території і використовує ресурси, що знаходяться за межами певної території.

Навідміну від території, що вимірюється показниками площ (м кв, км кв) ці сфери визначаються тривимірністю, довжино, шириною та висотою, глибиною.

Спеціальною ознакою економічного простору є те, що він формується виробничими відносинами, тобото зв’язками між об’єктами та суб’єктами підпр. діяльності.

Формування економічного простору – це насамперед розвиток системи відносин щодо розміщення множини економічних об’єктів на території, утворення науково-обгрунтованих форм виробничих комплексів і організації взаємодіїї між ними.

Економічний простір в широкому розумінні – це сфера господарської діяльності в межах певного середовища. Його межі є динамічними, тобто можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв’язків між суб’єктами економічної діяльності.

Структура економічного простору:

1)  залежить від масштабів економічних зв’язків

-    глобальний вимір. Характеризується зв’язками між об’єктами, які займають значні площі і мають тісні технічні, економічні та управлінські зв’язки між державами щодо досягнення певної мети.

-    Регіональний простір об’єднує виробників і споживачів товарів і послуг в єдину економічну систему в медах рег. країни. Його об’єднуючоб ланкою є загальна інфраструктура (водо-, електро- і газопостачання)

-    Ареальний простір формується на обмеженій території (адіністративного району, агломерації, промислового вузла, територ. громад) і характеризується економічними зв’язками між підприємствами щодо використання певного ресурсу або досягнення агломераційного ефекту.

-    Локалний простір – це система економічних зв’язків, які склалися в процесі господарської діяльності конкретних територіальних громад. Важливу роль регулятора формування цих локальних економічних просторів відіграє організація місцевого самоврядування.

2) за якісними ознаками економічний простір може бути промисловий, аграрний, рекреаційний, інформаційний та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9. Регіональний економічний простір, його ознаки та принципи формування.

Економічний простір – це господарська система, розвиток якої взаємообумовлений взаємозв’язками між природою і суспільством та економічними відносинами між суб’єктами підприємства. Він являє собою насичену територію, що має багато об’єктів і зв’язків між нми: навні пункти, промислові підприємства, транспортні мережі, різноманітні об’єкти інфраструктури загального користування. Близьким до поняття «економічний простір» є просторова (територіальна) структура економіки і просторова (територіальна) організація господарства.

Якщо більша частина об’єктів економічної діяльності знаходиться на певній території, то економічна діяльність виходить за межі території і використовує ресурси, що знаходяться за межами певної території.

Навідміну від території, що вимірюється показниками площ (м кв, км кв) ці сфери визначаються тривимірністю, довжино, шириною та висотою, глибиною.

Спеціальною ознакою економічного простору є те, що він формується виробничими відносинами, тобото зв’язками між об’єктами та суб’єктами підпр. діяльності.

Формування економічного простору – це насамперед розвиток системи відносин щодо розміщення множини економічних об’єктів на території, утворення науково-обгрунтованих форм виробничих комплексів і організації взаємодіїї між ними.

Економічний простір в широкому розумінні – це сфера господарської діяльності в межах певного середовища. Його межі є динамічними, тобто можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв’язків між суб’єктами економічної діяльності.

Структурною ланкою ЕК простору є рег простір.

Регіональний простір об’єднує виробників і споживачів товарів і послуг в єдину економічну систему в медах рег. країни. Його об’єднуючоб ланкою є загальна інфраструктура (водо-, електро- і газопостачання)

10.Територіальний поділ праці, його суть та зв'язок з формуванням економічних районів.

ТПП – процес виробничої спеціалізації території, що зумовл. посил міжрегіонал кооперації, обміном спеціалізов продукцією. Це просторовий вияв праці взагалі, зумовлений екон, соц, природн, нац-істор особливостями різних територій та їхнім географ полож; один із факторів підвищення продуктивності праці.

Ступінь ТПП залеж від рівня сусп поділу праці у даній країні й може відбивати ступінь розвитку її ПС. ТПП уможливлює максимальне використ сприятл для вир-ва умов кожної місцевості, багатство корис­них копалин та інших природ ресурсів, вигідне гео­граф полож, виробничу практику місцевого насел, комбінування виробн процесів тощо. Кожний регіон при цьому може розвив найвигідніші для нього галузі гос-ва, постачання з інших р-нів всього необхід­ного.ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими ста­діями вир-ва або між вир-вом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщ їх з одного місця на інше. В основі ТПП лежать при­родні умови та ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внас­лідок цього виготовлення одного й того самого про­дукту, витрати на який нижчі, відмовившись від вир-ва деяких інших продуктів, вир-во яких ефективніше на інших територіях. У межах однієї країни виділя­ють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих вир-цтв всеред екон р-ну) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію та обмін товарами між ними).

Різні регіони нашої країни відрізняються один від одного не тільки природними, ле й економічними умовами, трудовими ресурсами. Так, на одній території виробляють металі машини, на іншій вирощують цукрові буряки чи видобувають вугілля. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції, кожний регіон забезпечує нею інші регіони країни, а одержує те, чого в нього немає. Так відбувається обмін результатами праці. Це і є прикладом територіального (географічного) поділу праці. Спеціалізація окремої території складається історично. З розвитком господарства вона може змінюватимся. Внаслідок географічного поділу праці формуються економічні райони – території, що відрізняються одна від одної своєю спеціалізацією.

11. Економічне районування, його суть та роль у формуванні регіональних господарських систем.

Економ районування - науково обгрунтований поділ країни або великого регіону на екон райони, що історично склалися або фор­муються в процесі розвитку прод. сил і об'єктивно відбивають те­рит. поділ праці.

Райони відіграють роль одиниць територ систе­матики прод сил, їх групування, класифікації щодо тер-ії. Районування це і процес, засіб просторового впорядкування екон-географ інформації і як ре­зуль­тат такої обробки.

Районування сприяє планомірному розвитку ко­жного з районів, раціональному природокористу­ванню і розвиткові всієї країни. Ос­новні види екон районув: заг. (інтегральне), галузеве, міжгалу­зеве.

Велике прикладне значення ек рай-ня полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної ек політики(ДРЕП), а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових вир-чих об¢єктів та вдосконаленні територіальної стр-ри госп-ва, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-вир-чих комплексів. Ек рай-ня сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів і всієї країни. В Укр здійснюється генеральне ек рай-ня території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення п/с та розселення нас-ня. Територіальні схеми розміщення і розвитку п/с певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначеня напрямів перспективного розвитку. При цьому обгрунтовуються основні завдання і показники соц-ек розвитку регіонів та шлихи вирішення соц-х, ек-х і екологічних проблем. Т.ч., ек-не рай-ня є науковим методом територіальної орг-ції н/г і водночас одним із засобів рац-го розміщ в-ва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соц-ек розвитку.

12. Критерії, принципи та чинники економічного районування.

Економ районування - науково обгрунтований поділ країни або великого регіону на екон райони, що історично склалися або фор­муються в процесі розвитку прод. сил і об'єктивно відбивають те­рит. поділ праці.

Принципи ек районування – науково обгрунтовані полож, виділення границь економ. ра­йонів.

Основні принципи:

1)      Економічний. (передбачає включення в один економічний район територій, які мають однакову (однотипну)спеціалізацію.

Ефективні вир-ек зв’язки Спеціалізація р-ону, її визначають лише ті галузі, в яких витрати  праці та засобів на вир-во продукції та її транспортув до спо­живача порівняно з іншими районами будуть найме­ншими. Отже, територіальна організація гос-ва у ви­ділених районах повинна сприяти досяненню най­вищого еконо-го ефекту в усьому нар гос-ві країни та в кожн. екон районі;

2) Принцип перспективності розвитку (передбачає включення в економічний район територій, які в перспективі будуть мати однотипну спеціалізацію);

3) Національний (передбачає єдність економічного районування і національно-територіально поділу країни, тобото нац територія (автономна республіка, автономна область)повинні повністю входити в один економічний район);

4) Адміністративний, що визначає єдність екон райо-ня і територіального політ-адмін устрою країни;

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і чинників ек-го рай-ня. До основних з них належать такі:

1)суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

2) територіальні виробничі комплекси (сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території).

3)найбільші міста країни – великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій

4) особливості економіко-географічного положення території району, що впливає на формування спеціалізації господарства.

5) природні умови і ресурси.

13. Економічний район, його суть, основні ознаки та об’єктивний характер формування.

Екон район – географічно цілісна терит. країни, яка має свою визначену спец., комплексно-пропорційний розвиток гос-ва, тісні внутрішньорайонні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими регіонами країни сусп-ТПП.

Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні ек зв¢язки, особливість е.г.п.

 Фор­м-ння ек районів має об’єктивний хар-р: виникн-я ек р-нів розпоч-ся з виникн тов. вир-ва і розвит­ком терит. поділу праці (ТПП), який сприяв концент­рації вир-ва високоефективної продукції у межах відповідних регіонів. Така концентрація спричинила спец. цих районів на вир-ві відповідної  продукції, яка вивозиться за межі даного регіону і визначає його місце в сусп. ТПП, в межах світ. госп. і в госп країни.

Отже, основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об¢єктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Деякі вчені західних країн при визнеченні сутності ек р-нів віддають перевагу природному фактору – однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор – дуже важливий для формування ек-х р-нів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з ек-ми р-нами. В реальній дійсності формування ек-х р-нів пов¢язано із способом вир-ва, рівнем розвитку і особливостями розміщення п/с.

14.Типи економічних районів та їхні цільові функції.

Розрізняють 2 типи ЕК районів:

Галузеві – виникають під впливом закономірної територіальної концентрації підприємств окремої галузі нар госп і пов’яз з ними обслугов виробництв. Локалізація залежить від природних передумов, великого споживачо прод., сприятливих трансп зв’язків..

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних.

Загальні. Загальне (інтегральне) економічне районування базується на рег госп комплексах, в основі якиї є територ-виробничі комплекси різного ступеня сформ або їх складові част.

3 підтипи інтегральних економічних районів

1) Мікроекономічниі райони, які займають невелику територію, мають 1-2 галузі спеціалізації і в адмін. відношенні відповідають адм. районам.

2) Мезоеконмічні райони складаються мікронекономічних, мають більшу територію і більший набір галузей спеціалізаціїі в адміністративному відношенні відповідає…………….

3) Макроекномічні райони мають велику територію , значний набір галузей спеціалізції, удосконалену галузеву структуру і т/о ПС.

 

 

 

 

15. Сучасна мережа економічних районів України та її складові.

Кабміном у 1998р. була запропонована сітка ЕК районів з 8 районів:

Карпатський регіон: Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька;

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмель­ницька);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненька, Чернігівська);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська);

Донецький (Донецька, луганська);

Придніпровський (Дніпроптровська, Кіровогрд­ська, Запорізька);

Центральний (м.Київ, Київська, Черкаська);

Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська, Кримська АР, м.Севастополь).

Подальший розвиток теорії і практики ек-го рай-ня в Укр дасть змогу вдосконалювати мережу ек-х р-нів Укр.

16. Суть, мета і концепція державної регіональної економічної політики.

ДРЕП – сукупність організаційно-правових та екон заходів спрямов на стимулюв еффективного розвитку ПС регіонів, раціональне використ їхнього рес потенціалу з метою підвищ життєвого рі­вня насел та охорони навколишнього прир. сер-ща, вдосконалення терит. організації сус-ва.

Головна мета ДРЕП:

–                 збільшення нац багатства країни шляхом ефективного використання прир-рес і науково-техн потенціалу кожного регіону та тісного спів роб між регіонами;

-           послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня соц-ек розв регіонів;

-           врахування ЕК, соц та інших особливостей регіонів під час проведення ЕК реформ на місцях

-           забезпечення внутрішньо регіональної збалансованості соц-ек розв екологічного стану, соц-дем і сус-політ процесу.

-           Розв  і вдосконалення галузевої структури госп регіонів з метою раціональнішого використ місцевих ресурсів і забезпеч високого рівня зайнятості трудових ресурсів, максимальне зменшення безробіття та підвищення життєвого рівня населення.

Регіональна економічна політика повинна запобігати виникненню тенденцій економічного сепаратизму регіонів, намаганням певною мірою відокремитись або вимагати певних привілеїв за рахунок інших регіонів.

17. Основні завдання державної регіональної економічної політики.

До основних стратегічних завдань ДРЕП відносяться:

-                       структурна перебудова економіки регіонів і в першу чергу економіки регіонів пром рег і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складним екологічним становищем (Донецька, Луг , Дніпропетр обл., Кривий Ріг, Маріуполь, Запоріжжя);

-                       істотне поліпшення стану довкілля в пром центрах Донбасу, Придніпров’я та на територіях радіоактивного забруднення  в зоні впливу Чорноб катастрофи

-                       розвиток експ та імпортозамінних виробн-в у регіонах, де для цього є сприятливі умови

-                       інтенсифікація розв с/г вир-ва в рег шляхом удосконалення його спеціалізації з метою продовольчого само забезпеч

-                       забезпес в перспективі стабільного зменшення безробіття, стримання його зрост в умовах економ кризи

-                       поліпш демограф сит в рег з метою усунення негативних наслідків демограф кризи

-                       повніше використ рекреаційних рес Карпат, Причорномор’я, Криму, Приазов’я та ін. Регіонів. Створ високоприбуткового потужного турист-рекреаційного комплексу Укр

18. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики України.

Механізм реалізації регіональної політики – це с-ма ек важилів та організаційних засобів за допомогою яких здійснюється держ вплив на територіальну організацію вр-ва і забезпечується соц-ек розвиток регіонів. Цей механізм забезпечує активізацію господарської діяльності у регіонах.

Складовими елементами механізму. є:

- законодавчо-нормативна база

- бюджетно-фінансова політика, пов’язана з перерозподілом фінанси рес між регіонами і центром

- прогнозування, програмування і планування ек розвитку

- організація вільних ек зон

-           прикордонне співробітництво

-           капіталовкладення, їх розп між рег

-           посилення ролі місц само вряд та його взаємодії з держ управлінням

отже, першоосновою є законодавча база. Зараз держава проводить політику, спрямовану на підвищення економ самостійності територій.

Методи економічного регулювання:

-пряме: цільове фінансування, надання субсидій та субвенцій тощо;

-опосередковане:важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики.

Заходи протекцірналізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв; створення акціонерних товариств для завершення раніше розпоч буд; надання рег інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників.

Висока питома вага державних прибутків і видатків у ВВп свідчить про сильний вплив держ на економіку.

19.Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики.

Систему місцевого самоврядування в Україні формують районні та обласні ради, виконавчі органи сільської, селищної, міської рад, органи самоорг населення, міські, селищні, сільські ради, територіальні громади.

Місцеве самоврядування як основа державного устрою країни дозволяє реалізувати місцеві інтереси, узгоджувати інтереси різних суб’єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективне використання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливих верств населення.Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»

 

 

 

 

 

 

20. Прогнозування і державні програми розвитку регіонів.

Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України» 2000р.

Важливе місце в системі прогнозування перспектив регіонального розвитку належить розробленню державних програм розвитку і розміщення продуктивних сил окремих територій України.

Територіальні програми класифікують за такими ознаками:

-           рівень програми – загальнодержавні, регіональні, місцеві

-           х-р вирішення проблеми – комплексні та функціональні

-           термін реалізації - довгострокові (> 10 р.), середньострокові (5-10), короткострокові (м 5).

-           Х-р заходів – спрям на реструктуризацію господарського комплексу регіону, його подальший розвиток чи освоєння нових територій.

Розділи програми соц-ек розвитку регіону:

-аналітично-прогнозний

-Система основних показників

- балансові розрахунки.

Планомірність  і керованість є важливою закономірністю у розміщенні і розвитку п/с, що грунтується на теоретичних засадах “планування розвитку” як синтезу державного регулювання, індикативного планування та економічної прогнозування. В Укр в теперішній час щороку розробляється Державна програма ек-го і соц розвитку держави, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах наводиться: загальна хар-ка демографічних процесів, стан госп-ї сис-ми області, зовнек діяльність, хар-ка екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій тощо. Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку п/с є Державні програми соц-ек розвитку регіонів, які розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна мет їх розробки – формування на тер регоіну ефективного госп комплексу на основі рац-го використання наявного ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабміну Укр, відповідним міністерствам та відомствам приймати обгрунтовані рішення щодо регіональної ек політики з урах спеціалізації певних території, їх природно-клімат умов, ресурсних можливостей та соц особливостей.. Керованість процесу розм і розвитку п/с Укр та її регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики органами державного упр-ня та місцевого самоврядування. ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні” виконавчим органами сільських,селищних і міських рад надаються широкі повноваження у сфері ек-го та соц-го розвитку.

21. Природно-ресурсний потенціал регіонів України, його структура та економічна оцінка.

Природно-ресурсний потенціал – сукупність усіх можливостей, засобів, запасів, джерел, що є і можуть бути мобілізовані і використані для досяг­нення певної мети. Ресурси визначають як запаси, цінність, можливості, засоби. Відбиває споживчу ва­рітість ресурсів, їх кориснсть для сус-ва. ПРП є од­ним з важливих факторів РПС і включає вже вивчені Елементи природного середовища:

• Ø Природні ресурси, тобто ті елементи природного середовища, які безпосередньо беруть участь у ма­тер вир-ві і в невиробничій діяльності, тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку ПС і вивчено­сті можуть бути використ для задовол потреб люд­ського сус-ва у формі безпосередньої участі у мате­ріальній діяльності.
• Ø Природні умови, тобто елементи природного се­редовища, що не беруть безпосередньої участі в сусп. вир-ві, тіла і сили природи,які при певному рі­вні розвитку ПС і вивченості можть бути використа­нідля задоволення потреб людського сус-ва у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.
• Ø Природні ресурси поділяються:

-  Промислові (вже розвідані на глибині до 1300 м і достовірно вивчені)

-  Балансові (всі пром запаси + розвідані на гли­бині до 1800м і менш конкретні)

-  Геологічні ( пром + балансові + приблизно оці­нені)

-  Прогнозні запаси (визначені в залежн від геолог будови земної кори)

-  Щодо вичерпності, то вони поділяються на вичерпі відновні, вичерпні невідновні, невичерпні

-  За походженням: мінеральні, земельні, водні, біологічні, кліматичні, рекреаційні, геотермальні, а також: морські припливи та відпливи, сонячна енергія, ресурси внутрішньої будови речовини

-  Господарська кваліфікація за використанням: промислові, с.г, рекреаційні.

-  За особливостями використання: галузевого значення та міжгалузевого (вода)

-  Економічна оцінка визначається тими сукупностями, які несе людина в зв’язку з використанням цих ре­сурсів. При анлізі та оцінці враховуються:

-  загальні запаси

-  якість

-  глибина залягання

-  необхідні затрати для збагачення

-  транспортні витрати для поставки до спо­живача

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22. Мінеральні ресурси України, їхня структура та економічна оцінка.

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання: 

Паливно-енергетичні – буре і кам’яне вугіллянафта, газ, торф, горючі сланці...

Рудні – залізна руда, марганцеві, хромітові,олов’яні.................

Нерудні – кух сіль, скамородна сірка, каолін, вогнетриви....

-Промислові (вже розвідані на глибині до 1300 м і достовірно вивчені)

-Балансові (всі пром запаси + розвідані на гли-бині до 1800м і менш конкретні)

-Геологічні (пром + балансові + прибл оцінені)

-Прогнозні запаси (визначені в залежн від геолог будови земної кори)

паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвива­ються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хі­мічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів стано­вить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінка­ми ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збіль­шити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

Загальні запаси залізних руд України оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основ­ні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марган­цю, які становлять 2,28 млрд. т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси ні­келю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кірово­градській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і За­карпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовсько­го морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сиро­вини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елемен­тів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Роз­робку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: ку­хонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-маг­нієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франків­ській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сиро­винних ресурсів України полягають у важковидобувному харак­тері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної час­тини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвіду­вальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збіль­шити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70%.

23. Земельний фонд України та його структура. Регіональні проблеми охорони і раціонального використання земельних ресурсів.

Забезпеченість України с/г угіддями дуже висока і становить 0,8 га на одного жителя. Рівень с/г осво­єння території країни сягає 70 %, але досить різний по областях. Розораність – 57%

У структурі грунтового покриву України доміну­ють різновиди чорноземів, поширені майже на 55 % площ орних земель. 10 % ор-них земель займають опідзолені й деградовані чорноземи, є також каштанові, підзолисті,  сірі лісові, солонцюва-ті, лужні та ін. Останніми роками змешується шар гумусу, особливо в чорноземах, наявну процеси різноманітної ерозії грунтів. У зв'язку з цим погірш родючість грунтів. Тому подальший роз­виток землеробства має передбач і заходи щодо відновл родючості грунтів, рекультивації земель, ви­лучених із с/г обороту.

Для У. характерний високий рівень освоєння те­риторії. Найвищий рівень мають західні і центральні області, Донбас і Придніпров'я. В Степовій і Лісост

 зонах рівень розораності перевищує 70%. Од­ним з наслідків цього є те, що частка ерозійних процесів перевищує третину загальної площі ріллі. Така ситуація потребує радикальних заходів щодо зниж. частки ерозованих земель.

В У є значні територіальні відмінності в земле­забезпеч насел. Так, у Закарпатській області забез­печ ріллею становить 0,15 га на одного жителя, в півд областях — до 1,5 га, (у середньому 0,65 га.) За рівнем забезпеч ріллею Укра­їна займає одне з перших місць в Європі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24. Водні ресурси України, їх значення та регіональні проблеми раціонального використання.

 

Водні ресурси є джерелом промислового та побутового постачання, тоому відіграють значну роль у розвитку нар гс-ва та у життєдіяльності нас.

Водні ресурси України складаються з місцевого стоку і транзиту. Водозабезпе­чення нашої країни не є достатнім. Найвище водозабезпечення жителів у захід­них і північних областях, а найменше Донбас, Криворіжжя, Пд області (а там зосереджені основні пром споживачі – металургія, ел-ен, хім пром)

Основним джерелами води є річки (найбільша -  Дунай, але водночас екологічні проблеми Дунаю дуже гос­трі, а його воду для зрошування можна використо­вувати лише після очищення), озера і лимани розміщені на Поліссі, в басейні Дунаю, на узбережжі Чорного та Азовського морів та моря

Споживання води в Україні щороку зростає. Найбільшим споживачем води є пром-ть, на другому місці - с/г, на третьому – комунальне. Використання водних ресурсів поділяєтьсяна  водоспоживання (затсосування у технічних процесах через відведення води від її нормального русла(пром, комунальне спож)) та вдокористування – здійснюється в межах водногоджерела (гідроенерг)

Гідроенергетичні запаси України не дуже великі і існують в більшості випадків за рахунок створення штучних водойм)

Основні проблеми: забруднення через відсутність належних очищуючих систем, чи їх непрацездатність, інтенсивне старіння фондів водозабеспечуючого та водоохоронного призначення, висока водомісткість існуючих підприємств! Необхідно змінити законодавчу базу на більш жорстку ат діючу, впроваджувати новітні технології очищення та циклічного використання води у пормисловості.

25. Лісові ресурси України, їх господарське значення та проблеми комплексного використання в регіонах.

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навко­лишнього середовища та господарській діяльності людей, слугу­ють важливим сировинним фактором для розвитку галузей на­родного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційова­ний: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. (північна частини — 30—40 %, Кар­пати — понад 40. Полісся — 25,7, Крим — 10. Степ — 4 %; Річний приріст деревини становить понад 30 млн м3. На хвойні ліси припадає 54 % за­пасів деревини, в тому числі на сосну — 35 %, вона в основному поширена на Поліссі. Майже 40 % за­пасів деревини — твердолистяні породи: дуб – 22%, бук – 13%, граб – 2%. Серед листяних порід пере­важають береза, осика, вільха, липа, тополь. Не­абияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лі­карських трав).

Наб­лиженим до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними за­пасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та ін­ших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скоро­чення обсягів лісокористування.

Основними, найбільш актуальними проблемами щодо форму­вання і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, об­сягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне висна­ження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісо­господарського виробництва; скорочення обсягів лісокористу­вання та низький рівень задоволення потреб у деревині за раху­нок місцевих ресурсів.

26.Рекреаційні ресурси України, їхня структура, регіональні особливості розміщення та використання.

Україна має  великі запаси рекреаційних ресур­сів: бальнеологічних (мінеральних вод, грязей) клі­матичних, ландшафтних, пляжних, пізнавальних. У нас є мінеральні води основних бальнеологічних груп: води без специфічних компонентів та власти­востей (Миргород, Куяльник, Феодосія, Очаків); води вуглекислі (Поляна, Голубине, Сойми); води сульфі­дні (Любень-Великий, Синець, Черчого); води залі­зисті, миш'яковисті або миш'якові з високим вмістом марганцю, міді, алюмінію ; води бромні, йодні та з високим вмістом орга­нічних речовин (Трускавець, Березівські мінеральні води ); радонові (радіоактивні) (Хмільник).

Лікувальні грязі – відкладення боліт, озер та морських заток, які складаються з води, мінеральних та органічних речовин. Лі­кувальні грязі поділяються на торфові (прісноводні, мінералізовані), мулисті (сапропелі, сульфідні, міне­ральні, глинистий мул, глини) та псевдовулканічні (сопочні та гідротермальні). В Україні експлуа­тує­ться сім торфових і десять сульфідних родовищ лі­ку­вальних грязей. Особливе місце займають уні­кальні ресур­си озокериту Бориславського родовища у Львівській об­ласті. Торфові грязі є у Львівській та Івано-Франківській областях. Серед мулисто-суль­фідних значними є Куяльницьке та Шаболатське (Одеська область), а також Чокракське (Крим) родо­вища.

Лісолікувальні ресурси в Україні поділені досить нерівномірно. Більше за все лісових ма­сивів у Пів­денно-Західному районі, де формування рекре­ацій­них територій спирається саме на цей фактор. У За­карпатській, Київській, Житомирській, Черкаській об­лас­тях ліси виконують функції водорегулювання, водоохорони, грунтозахисту.

Кліматичні ресурси – береги, моря, річки, водо­схо­вища, озера. Українські Карпати та Кримські гори, лісові масиви — для цих ландшафтів характе­рне сполучення чистого повітря, наповненого кис­нем, та високої вологості. Гірські долини, захищені хребтами, характеризуються спри­ятливим мікроклі­матом для розвитку кліматичних ку­рортів (Яремча, Ворохта, Космач та ін.).

 

 

 

 

 

 

 

27. Демографічний і трудовий потенціал регіонів України, їхній вплив на розвиток і розміщення виробництва.

Населення – основа розвитку та розміщ. прод. сил.

Населення не лише виробник мат. благ  та послуг але й їх споживач. Тому слід врахов і осіб у працездатному віці, і осіб похилого віку, і дітей. Насел у формує споживчий ринок і ринок праці. Демографічні фактори розвитку та РПС можна поділити на такі блоки:

1)Чисельність населення країнни (регіону), його динаміка, характер відтворення;

2)Розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;

3)Статевовікова структкра населення, чисельністть і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;

4)Структура зайнятості населення;

5)Національний склад населення;

6)Демографічна політика держави.

Чисельність населення регіону необхідне для визнач забезпеченості труд. ресурсами, обсягу вир-ва товарів нар. спожив, обсягу коштів на соц забезпеч, розмірів буд-ва житла, шкіл, лікарень тощо.

З розвитком наук-техн прогресу роль труд. фактора збільш. Вплив трудового фактора визнчається обсягом витрат праці на вир-во одиниці продукції. Працемісткість визнач через розрахунок маси продукції, яка  припадає на одного вир-ка. Найбільш працемісткими галузями є: електроніка, приладобудування, оптико-механічне, інструментальне вир-во, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовоняна, шовкова, взуттєва прим-ті. Працемісткі види вир-ва розміщуються у містах, які мають вільні труд. ресурси. Працеміскі види с/г розміщ у регіонах з високою щільністю сільского насел.

До наукомістких відносяться усі вир-ва, які потребують, висококваліфікованих робітників, а також великих вкладень у науков-дослідну базу: вир-во ЕОМ, ракетобудування, літако- і автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Їх розміщ у великих містах, які мають кілька науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. 

28. Динаміка чисельності та статево-вікова структура населення України, регіональні особливості формування.

Насел. У становить приблизно 46 млн чол. Чи­сельність залеж від природн і механічн приросту. На протязі всьго ХХ ст чис укр-ів збільшувалася (якщо не враховувати голодоморів та воєн) і лише у 90-ті рр почала знижуватися.

Зараз в У. спостерігається від'ємний приріст на­сел. Це пов'яз із соц-економ, і з еколог факторами. Зростає смертність при змен­шенні народжуваності. Значно зросла дитяча смертність. Механ приріст майже нульо­вий, але якісні зміни негативні: від'їжджають з країни кваліфіковані робітники і нау­ковці, а прибувають – біженці, переселенці, кримі­нальні елем-ти тощо.

Все це створ. негативну демограф. ситуацію, яка дещо відріз­няється в регіонах: Зах-Україн (Вол, Рівн, Льв, Терноп. Ів-Фр, Закарп, Чернів обл.) та Пів­ден­ний (Миколаївська, Херсонська обл. і Крим) регіони мають сприятливу демографічну ситуацію, але си­туація в інших 15-ти обл (Центр-Півн регіон) вкрай негативна і визначає загальнодержавні показники.

Сер. густота насел - 86 ч/км² найбільша вона в Найменш заселений пд Ук-ни та Полісся. Зміни у розміщ пов'яз з історією освоєння, природними та соц-екон факторами.

Висока густота нас у сх та зах Ук-ні, порте на сході переважає міське

 нас (дуже високий рівень урбанізації – 90%, а на заході здебільшого сільське населення. Найбільша густота в Донецькій, Київській, Львівській, Чернівецькій. Луганській областях (доречі додатній пр приріст нас спостерігається лише у зак та рівн обл, це замовлено спиятливою статево-віковою структурою нас тут)

29.Регіональні особливості демографічної ситуації в Україні.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Зараз природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.

Масштаби депопуляції (переважання померлих над народже­ними) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де рані­ше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі ко­ефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кірово­градської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чер­нігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природ­ного приросту населення є південні території України — Авто­номна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Терно­пільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні зна­чення показників природного приросту є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природ­ного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, фор­мується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області.у останні роки. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях.

Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населен­ня. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно — най­вищий потенціал демографічного відтворення.

Важливими факторами, що впливають на відтворення насе­лення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особ­ливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніп­ров'я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з ви­соким рівнем забруднення атмосферного повітря, води, ґрунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров’я на­селення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятли­вих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України.

 

 

 

 

30. Регіональні особливості формування міського та сільського населення України. Урбанізація.

68% - міське населення, сільське нас переважає лише в 6 областях. Кількість населення в сільській місцевості залежить від розвитку с.г. і соц-ек умов тієї чи іншої сілької місцевості

Міське насел. 3 1913 до 1994 зросло у 5,2 раза, а сільське зменш. в 1,7 рази. Зараз – 445 міст і се­лищ міського типу. Містом вважають нас. пункт, що викон. пром, транспортні, культурно-тор­гові та адмін ф-ії, а насел. склад переважно з робітників, службо­в­ців та їхніх сімей. Міста є економічні (промислові, трансп, торг-роз­подільні) та неекономічні (адмін, культурн, рекреаційні). Найбільше міст в Донецькій (51), Луганській (37), Київській (25). Найменше іх у Миколаївській та Херсонській (по 9).

СМТ – проміжна ланка між містом і селом. Роз­міщ. навколо під­приємств, курортів, залізн. вузлів і мають 2 та більше тис. мешкан­ців.

За к-тю насел. міста поділяють на:

а) малі (до 50 тис.) – 1247. Сюди вход й смт.

б) середні (50-100 тис.) – 55.

в) великі (100-500 тис.) – 40

г) дуже великі (до 1 млн.) – 6

д) міста-мільйонери (Киів, Харків, Дніпропет­ровськ, Донецьк, Одеса).

Внаслідок "росту" великих міст утворюються мі­ські агломерації – зосередження функціонально пов’язаних між собою міських посе­лень, що концен­трують у собі потужний виробничий, культурний, освітній і торговий потенціал. Всього 19 агломера­цій.

Сер. вік міськ насел. менше сільського.

31. Класифікація та функціональні типи міст України. Проблеми розвитку крупних, середніх, малих міст.

Класифікація поселень:

Село – менше 2 тис. Чол..

СМТ – більше 2 тис. Чол..

Мале місто – менше 50 тис. Чол..

Середнє місто – 50-100 тис. Чол..

Велике місто – 100 тис. Чол. І більше.

Міста-мільйонери: Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ.

Функціональна типологія полягає у характерних особливостях діяльності населення поселення. Існує 9 типів міст:

1Столиці

2 Багатофункціональні міста (більше 500 тис. жителів) – найбільші культурні, політичні, економічні, індустріальні центри

3. Промислові центри (203 міста)

4 Міста, що виконують промислові і транспортні функції (насел. Менше 100 тис. Жителів – Стрий, Жмеринка)

5. Міста – транспортні центри (Чоп)

6 Міста перехідного типу (центри АПК, що виконують промислову ф-цію – Кременець, Чортків)

7. Господарські центри місцевого значення

8 промислові та оздоровчо-культурні центри (Феодосія)

9. Міста-курортно-оздоровчі центри (Ялта. Моршин)

Проблеми розвитку  - недостатнє фінансування, занепад, відутність кваліфікованих спеціалістів, робочої сили, старіння населення, екологічні проблеми,Ю проблеми нехватки земель.

32. Трудовий потенціал та регіональні особливості його структури та розподілу за видами зайнятості в Україні.

Трудові ресурси – наявне працездатне населення (чоловіки від 16 до 60 років, і жінки від 16 до 54 років, а також працюючі пенсіонери та підлітки). Заг.  кіл-ть працездатного населення України в 1993 р. превищувала 29 млн. чоловік. В працездатному віці знаходиться 55,8 % населення. Найб. питома вага осіб працездатного віку в Одеській (57,6), Хар­ківській (57,2), Запорізькій (57,2), АР Крим(57,5). Найнижчий показник в Чернігівській області (51,3). У сфері матеріального вир-ва зайнято 64% працівни­ків. В пром- ті – 29%, більше 20% – с/г, понад 11% – в освіті, галузях науки та культури. Значна частка припадала на буд-во (7,4%, торгівлю, гром. харчу­вання (7,1%), транспорт і зв’язок (6,7%). Щодо регіонального розміщення, то найвища кількість зайнятих у промисловості населяє Донецьку (59%), Луганську (58), Дніпропетровську, Запорізьку області, найнижча – Вінницьку, ВІолинську, Одеську, Тернопільську, Чернігівську, оскільки тут основною сферою зайнятості є с/г.

Нині переважаючою формою зайнятості є держ сектор економіки, проте частка недержавних форм власності поступово зростає. У н/г країни жінки пе­реважають над чоловіками, вони зайняті на важких і шкідливих роботах, працюють у нічну зміну

33. Регіональні особливості міграційних процесів в Україні.

Міграція — це переміщення населення з постійного місця про­живання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, облас­ті, країни, материка)

Закономірності формування міграційних потоків:

-пріоритет економічних чинників (міграція у зв’язку з бажанням покращити свій фінансовий стан)

-диференціація рівня міграційної мобільності залежно від якісних характеристик індивідів (молодь мігрує частіше)

- інерційність міграційних потоків

- залежність обсягів міграцій від відстані між регіонами

- взаємозв’язок міграційних процесів та ментальностей населення

 

Міграції в цілому поділяють на внутрішні (регіональні) та зовнішні (міждержавні).

 

За причинами виділяють міграції, пов’язані із зміною місця проживання, трудова міграція, за причинами – вимушена та добровільна міграція, за способом реалізації є колективна та індивідуальна, легальна та нелегальна. Крім того виділяють сезонні і маятникові міграції.

 

 

34. Особливості формування ринку праці в Україні та раціональної зайнятості населення в а регіонах.

Трудові ресурси – наявне працездатне насе­лення (чоловіки від 16 до 60 років, і жінки від 16 до 54 років, а також працюючі пенсіонери та підлітки). Заг.  кіл-ть працездатного населення України в 1993 р. превищувала 29 млн. чоловік. В працездатному віці знаходиться 55,8 % населення. Найб. питома вага осіб працездатного віку в Одеській (57,6), Хар­ківській (57,2), Запорізькій (57,2), АР Крим(57,5). Найнижчий показник в Чернігівській області (51,3). У сфері матеріального вир-ва зайнято 64% працівни­ків. В пром- ті – 29%, більше 20% – с/г, понад 11% – в освіті, галузяях науки та культури. Значна частка припадала на буд-во (7,4%, торгівлю, гром. харчу­вання (7,1%), транспорт і зв’язок (6,7%).

Нині переважаючою формою зайнятості є держ сектор економіки, проте частка недержавних форм власності поступово зростає. У н/г країни жінки пе­реважають над чоловіками, вони зайняті на важких і шкідливих роботах, працюють у нічну зміну. Таке поняття як звільнення з роботи – нове поняття для України, а безробіття тим паче. Середній рівень зайнятості трудових ресурсів в Ук – 72% (найвищій в Кий, Сум, Полт, Кіровогр, та Черн обл). А безробітних офіційно зареєстровано 1 млн (найвищій рівень безробіття в Вол, Жит, Зак, Льв, Ів-Фр і судячи по відносно нормальному приросту нас безробіття буде збільшуватись) Найнижчій рівнь безробіття – Од обл, Київ, севастополь. Щеодна характкрна особливість – значна частина населення не з власного бажання перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості.

 

35.Виробничий та науково-технічний потенціал регіонів Україні, їхня суть та складові.

Виробничий та науково-технічний потенціал є важливю складовою економ.потенціалу суспільства.

Вироб. І наук.-техн. Потенціал знаходить своє відбиття у сукупній спроможності галузей народ.господарства та регіонів виробляти промислову і с/г продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну діял. І надавати послуги населенню та виробництву.

Виробничий потенціал Ук.-основа екон.могутності і незалежності держави. Вироб потенц Ук. майже повністю сформувався у складі народногосподарського комплексу колишнього СРСР. На основі великих запасів залізної руди, вугілля і багатих чорноземом земел.угідь, сприятливих клімат.умов і зручного географ.розташування в Ук. Переважний розвиток отримали промисловість, особливо важка, і с/г.

Тільки в промисловості зараз працює понад 9100 підприємств,що знаходяться на самостійному балансі. Промисловість Ук. – основна і провідна галузь суспільного виробництва,що забезпечує потреби народного господарства країни у паливі,енергії, сировині, матеріалах, забезпечує постійне тех..переозброєння всіх сфер і галузей економіки, а також задовольняє різні потреби населення. У пром-сті створюється майже половина націонал.доходу країни, що зумовлює її вирішальний плив на процес розширеного відтворення.

Науково-технічний потенціал Ук зростав,змнювався, отримував свій розвиток разом з виробничим потенціалом. До початку кризового періоду(до1992р) наук-тех пот Ук. був зосереджений більш ніж у 1448 наук-дослідних інститутах, вищих навч.заклад., філіях тощо.

Це основний потенціал науки Ук. Крім того, у заводський сектор входять ще 15тис різноманітних підрозділів, у тому числі 9тис лабораторій, 4тис конструкторських бюро тощо

 

36. Фінансовий потенціал країни

 

Визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави

Фінансовий потенціал окремими авторами визначається як „відносини, що вникають на підприємстві з приводу досягнення максимально можливого фінансового результат)' за умови:

• наявності власного капітал), достатнього дія виконання умов ліквідності і фінансової стійкості;
• можливості залучення шпату в обсязі, необхідному для реалізації ефективних інвестиційних проектів;
• рентабельності вкладеного капіталу;
• наявності ефективної системи керування фінансами, що забезпечує прозорість поточного і майбутнього фінансового стану" Аналіз фінансового потенціалу рекомендується здійснювати за трьома напрямами: оцінка фінансових показників (ліквідності рентабельності фінансової стійкості), оцінка за критерієм можливість затаєння додаткового капіталу" (на основі оцінки показників кредитоспроможності та комерційної репутації підприємства), оцінки за критерієм „наявність ефективної системи кершння фінансами" 'на основі експертної оцінки).

Досліджуючи сутність фінансового потенціалу, доцільно виділити ще одну характерну особливість - з одного боку, фінансовий потенціал можна розглядати як джерело функціонування держави. її розвитку, однак з іншого - фінансовий ттотенціал фактично є результатом минулої діяльності. Саме в такому ракурсі найбільше прослідковусться взаємозв'язок між фінансовими ресурсами та фінансовим потенціалом, але потрібно зауважити, що фінансові ресурси - це лише складова фінансового потенціалу, фактично це його спожита частка

Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.

Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рачками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.

 

37. Інноваційно-інвестиційний потенціал рег України, його суть та складові.

Інноваційний потенціал України та її регіонів відображає те­риторіальні особливості багатогранних процесів розробки, ство­рення, впровадження та експлуатації інновацій. З огляду на особ­ливості свого економіко-географічного положення та історичного розвитку кожний регіон України бере участь у територіальному поділі праці, набуває своєї спеціалізації у сфері науково-тех­нічного розвитку.

На сучасному етапі науково-технічного розвитку України та її регіонів проблеми ефективності інноваційної діяльності та проб­леми використання нових технологій стають ключовими з пог­ляду прогнозування національної довгострокової стратегії розви­тку економіки, виводу її з кризи. Інноваційний розвиток будь-якого регіону та його підприємств має здійснюватися комплексно в усіх напрямах прогресивного розвитку і забезпечувати ефективні  та динамічну їх діяльність в умовах ринкової економіки.

З метою органічного включення інноваційних чинників у про­неси економічних перетворень важливе значення має узгодження показників розвитку науково-технологічної сфери зі структурними змінами в економіці України та її регіонів. Головною метою структурних зрушень в економіці є переорієнтація вітчизняного виробництва на нарощування випуску продукції з високою часткою доданої вартості за рахунок використання сучасних іннова­цій. У цілому має поступово збільшуватися частка переробної промисловості у загальному випуску промислової продукції за рахунок зменшення частки видобувних і сировинних галузей ви­робництва. Зокрема, частка легкої промисловості за рахунок цьо­го чинника може збільшитись у 2 рази і досягти у 2005 році 6 %; частка машинобудівної галузі та харчової промисловості може збільшитися кожна на 15—16%. За цей самий строк (2000— 2005 рр.) цілком імовірним є зменшення частки чорної мета­лургії, паливної промисловості та електроенергетики.

Економіка України має підвищити тех­нологічний рівень галузей, особливо переробної промисловості. Завдяки цьому обсяги продукції на одного зайнятого повинні зрос­ти на кінець періоду у машинобудуванні у 3,5—4 рази, а в інших галузях — 1,5—3 рази. Технічне переозброєння приведе до змен­шення частки зношених основних фондів у середньому на 10 %.

Аналіз показників стану і динаміки інноваційної діяльності в Україні свідчить, що ситуація, яка склалась у цій сфері, є незадо­вільною. Якщо держава не здійснить термінових заходів, націо­нальна економіка може втратити навіть той потенціал, який вона сьогодні має. Позитивні зрушення, які відбулися в останні роки, не відповідають тим можливостям виробничої, науково-техніч­ної, ресурсної сфер, які Україна мала у своєму розпорядженні на початку шляху реформування економіки. Модель ринкової еко­номіки, яка запроваджувалася в Україні протягом десяти років, не відповідала фундаментальним вимогам сучасної економіки — органічному її поєднанню з ринком на основі всебічного вико­ристання наукових знань та нових технологій.

38. Господарський комплекс Ук. Його суть, галузева структура і трансформація в ринкових умовах.

Господарство – складна с-ма різних видів ек діяльності, що пов’язана із забезпеченням матеріальних та соціальних умов життя людей.

В широкому розумінні гос-во – це сукупнісь прод сил та виробничіх відносин, які визначають економ спосіб вир-ва, розподілу і споживання мат благ та послуг.

Галузева структура відображає виробничо-технологічні зв’язки. Усе гос-во поділяється на матеріальну та невиробничу сферу

Сфера мат вир-ва – сукупність галузей ек-ки, що виробляють мат блага (пром, с та лісове гос-во, тр-порт, зв’язок, будівництво, торгівля, громадське харч...)

Невиробнича сф – галузь діяльності людей, результатом якої є різні прслуги, які не пов’язані безпосередньо зі створенням мат благ (житлово-комун гос-во, освіта, медицина,фіз культ і соц забезпечення, гром тр-порт...)

 

 

39. Територіальна структура господарського комплексу  України.

За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Україні можна виділити такі типи виробничих спеціалізацій областей: 1) промислово-сільськогосподарсько-транспортно-рекреаційна (АРК); 2) промислово-сільськогосподарсько-транспортна (Івано-Франків­ська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська області); 3) промислово-транспортна (Дніпропетровська, Запорізька, Донець­ка області); 4) сільськогосподарсько-промислово-транспортна (Він­ницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чер­нігівська області); 5) промислово-транспортно-сільськогосподарська (Київська, Харківська області); 6) транспортно-сільськогосподарсь­ко-промислова (Черкаська область); 7) промислово-сільськогоспо­дарська (Хмельницька область); 8) транспортно-промислово-сіль­сь­когосподарська (Одеська область); 9) сільськогосподарсько-транс­портно-промислова (Закарпатська, Кіровоградська і Херсонська області). Різко диференційованим є індекс виробництва промислової продукції на душу населення (зокрема, показник Вінницької області у 4,5 раза перевищує відповідний показник Закарпатської області).

Важливою особливістю територіальної організації промисловості України є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти.

Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров’я та ін.). В Україні виділяються також галузеві промислові райони, які утворюються поєднанням і виробничими взаємозв’язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості. В Україні чітко визначились вугільно-металургійний, металургійний, залізорудний, нафтогазоносний та інші райони.

Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується. Підприємства промислового вузла об’єд­нані між собою економічними і виробничими зв’язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і природних ресурсів. В Україні формуються понад 70 промислових вуз­лів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський.

Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спе­ціалізованою містоутворюючою галуззю. В Україні з 447 міст переважно промислові функції мали понад 240 (за даними 1996 р.).

Промисловий пункт — промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.

 

40. Міжгалузеві комплекси, їхня суть, структура та об’єктивний характер формування.

Міжгалузевий комплекс об’єднує взаємопов’язані галузі виробничої та невиробничої сфер. Формується внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, орг-ій і галузей. Ядро міжгалузевого комплексу представлене галузями, прідприємства яких здійснюють його головні ек та соц ф-ії. Міжгалузеві комплекси формуються на базі енерговиробничих циклів. Це типова, існуюча сукупність виробничіх поцесів, що виникають довколо існуючої сировини ат енергії.

За територією бувають міждержавні (інтеграція кількох міжгалузевих комплексів декількох держав), господарські (у структурі гос-ва крани) і територіа-льні (в межах інтегральних господарських комплексів)

Формування міжгалузевих комплексів є об’єк-тивним і пов’язане з раціональним підбором галузей, забезпеченням ек ефективної діяльності цих галузей, встановленням їх оптимальних пропорцій.  

41. Паливно-енергетичний комплекс: суть, струк­тура, зна­чимість в н/г.

ПЕК - сукупність всіх видів енергорес, підпри­ємств по їх видобу­тку, переробці, транспортуванню для забезпечення споживача ене­ргією в різному ви­гляді (наприклад, тепловою або електричною).

Для ПЕК України характерна висока доля ву­гілля, як палива для ТЕС та висока доля АЕС в еле­ктроенергетиці. Мало викорис­товується альтернати­вна та гідроенергетика.

Основні підгалузі ПЕК :

а) видобуток - збагачення - переробка - спожи­вання палива – паливна промисловість;

б) виробництво - передача - використання елек­троенергії і те­пла – електроенергетика.

Енергетика є базовою галуззю г-ва будь-якої країни. Для У, че­рез енергомісткість її г-ва. розвиток енергетики є виріш. фактором.

До складу ПЕК входять: палив пром. транспорт (в т.ч. ЛЕП), електроенергетика, галузі інфраструк­тури.

Для пропорційного розвитку ПЕК складається паливно-енерге­тичний баланс (ПЕБ) - співвідно­шення видобутого палива і вироб­леної електроенер­гії до використання їх в народному гос-ві.

Паливна пром. Включає в себе як основні галузі (вугільну, наф­тову, газову), так і допоміжні (торфову і сланцеву).

Електроенергетика включає в себе:

а) електростанції;

б) електромереживне господарство;

 

42. Вугільна промисловість України. Значення, особливості розміщення, сучасний стан та перспективи розвитку.

Три басейни: Донецький (87%) та Львівсько-Вол кам’яновугільний та Дніпровський буровугільний. Запаси вугілля 117 млрд т.

Вугілля достатньо для власного забезпечення, однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови видобутку суттєво впливають на ек ефектив-ність вир-ва.

Дон басейн _ запаси вугілля у тонких чи надто тонких пластах потужністю до 1,2 м, 40 % шахт – небезпечні

Лв-Вол басейн макс глибина залягання – до 550 м, а потужність від 1 до 1,5 м. Небезпека раптових викидів газу майже не існує.

Дніпр басейнбурого вуг, яке має меншу теплотворну здатність

Лише 8% шахт працюють менше 20 р

Частина вугілля експортується в Молдову та в країни далекого зарубіжжя, імпорт – Росія, Казахстан, Польща

Вугільна промисловість є давньою і традицій­ною галуззю. В залежності від вмісту вуглецю та ін­ших елементів вугілля поділяеться на буре, коксове, антрацит. За признач. вугілля поділяють на коксівне та енергетичне. Україна має великі запаси (до 200 млрд. т) високоякісного вугілля, яке більшою частин заляг на значній глибині у Донецькому. Львівсько-Волинському, Придніпровському басейнах. Не див­лячись иа тимчас кризу, значення вугільноі галузі для У. постійно зростає. У 6О-х роках щорічний ви­добуток вугілля становив 100-160 млн.т, за 1994-95 видоб скорот до 80-90 млн.т на рік. 75% вугілля ви­корист як паливо, 25% - як технологічна сировина для чорної металургії, хімпром та деяких інших галу­зей. Вугільна пром. є інтегрованою галуззю: Україна експортує і імпортує вугілля (з позитивним загаль­ним сальдо). 3 видобутого вугілля до 80% спож-ся в державі, а 20% -експортуеться (переважно в Росію та країни Центр Європи).

43.Сучасний стан та перспективи розвитку наф­тової пром-ті України. Основні нафтопроводи.

Представлена нафтодобувною та нафтопереробною галузями, які виникли в Передкарпатті ще на початку ХЇХ ст. Наприкінці ХЇХ - на початку ХХ ст. цей район був відомим в світі центром нафтової промисловості. На сьогоднішній день його значення зменшується при зростанні ролі Донецько-Придніп­ровської нафтодобувної прові­нції. Причорномор­сько-Кримська провінція є найбільш перспектив­ною для видобутку нафти й газу в Україні.

На сьогоднішній день при необхідних 50-60 млн.т сирої нафти щороку власний видобуток стано­вить 4-5 млн т. Тому Україна є до­сить значним ім­портером нафти і нафтопродуктів (переважно з Ро­сії). Але за часів СРСР на Україні була побудована потужна нафто­переробна пром. Потужність НПЗ складає до 80-90 млн т сирої на­фти щороку. Недолі­ком є застарілі технології та обладнання цих заво­дів, що приводить до неповної (неглибокої) пере­робки нафти (50% в порівнянні з 90% в розвинутих країнах). НПЗ: Лисичанський, Кременчуцький, Херсонський. Бердянський. Одеський термінал (для надходження нафти морем вважається перспектив­ним), Львів­ський, Надвірнян-ський, Дрогобицький. Особливістю нафтової пром. є те, що сира нафта містить до 20% нафтових супутніх газів та деякі інші елементи. Для отрим нафтопродуктів (мастил, бен­зину, мазуту, керосину тощо) необхідні стабілізація та крекінг на­фти. Для видобутку нафти використо­вують свердловини, естакади, плавучі платформи.

Зараз перше місце з видобутку нафти належить Лівобережній Україні (Гнідинцівське, Прилуцьке, Ох­тирське, Качанівське, Сагай­дацьке, Зачепилівське, Радченківське родовища). Тут виробл. по­над поло­вину нафти. Друге місце – Прикарпатська нафтога­зоносна провінція (Бориславнафтогаз і Долинанаф­тогаз).

Українська нафта має відносно високу собівар­тість, оскільки немає можливості видобув. фонтан­ним способом.

 

44. Газова промисловість України, її значення, особливості розміщення, сучасний стан т перспективи розвитку.

Газова пром-ть – наймолодша галузь паливної пром-ті України. Використання газу в 2 рази деше­вше, порівнянно з нафтою. Крім того вона забезпе­чує вир-во азотних добрив і синтетичних матеріа­лів.

З 70-х до сьогодні видоб. газу знизився в 3 рази.

На Передкарпатську нафтогазоносну обл припад 3,1% видоб. газу. Цей район дуже перспективний, бо газ видоб. з незначних глибин. Взагалі, в Зах-Укр. регіоні прогнозовані запаси становл. 600 млн.т. умовн. палива, але залягає воно на 5-6 км, тому це пробле­матично.

Зменшення видобутку газу пояснюється вичер­панням або не­раціон. виробленням значної частини родовищ. В Передкарпатті можна збільш видобуток, але для цього треба відновити запущені свердло­вини, поліпшити якість буріння, забезпечити облад­нанням для буріння на 5-7 км.

Дніпровсько-Донецьку газоносну обл виявл по­ряд з покладами нафти в Дніпровсько-Донецькій за­падині. Осн. родовища стали ві­домими в другій по­ловині 60-х. Це найб. в Укр. нафтогазоносна обл. На неї припадає 93,8% видобутку газу країни. Осн. ро­довища: Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське і Захі­днохрестищенське (Харківська обл); Рибальське і Качанівське (Сумська обл); Со­лохо-Диканське (Полтавська); Перещепинське (Дні­пропетр); Гнідинцівське (Чернігівська). Тут виявлено 111 родо­вищ з запасами 785 млрд м³. Щебелинське – 80% газу України.

45. Значення, основні принципи розм. електроенергетики України. Суча­сна структура вир-ва електроенергії

Електроененргетика –впливає не тільки на розвиток н/г, а й на територ організацію ПС.

Буд-во потужних ліній електропередач дає змогу освоювати паливні ресурси незалежно від віддалення районів споживання. Достатня кількість електроенергії притягує до себе енергомісткі під-ва і вир-ва. Електроененргетика має велике районотоврче значення. У ряді районів У. (Донбас, Придніпров’я) вона визначає виробничу спеціалізацю, є основою формування ТВК.

Розміщення Е. залеж від наявності пал-енерг рес. і спож-в еле­ктроенергії. 1/3 електроенергії виробл. в р-нах спожив. і понад 2/3 спожив. в р-нах її вир-ва. Місце буд-ва ДРЕС вибирають на основі по­рівняння економічних показників транспортування палива та еле­ктроенергії з урахуванням еколог. об­становки.

Усі електростанції України поділяють на чотири види. В основу поділу покладено ознаку використо­вуваного ресурсу:

- теплові – працюють на твердому, рідкому і га­зоподібному па­ливі. Вирізняють конденсаційні і теп­лоелектроцентралі;

- гідравлічні – викор. гідроресурси. Поділ. на гі­дро, гідростиму­ляційні і припливні;

- атомні – збагачений уран або інші радіоактивні ел-ти;

46. Теплові електростанції України. Ії місце у вир-ві електро­енергії, особливості розміщення. Ос­новні ТЕС України.

Найпоширенішими в Україні є теплові електро­станції, які за ха­рактером обслуговування спожива­чів є районними (ДРЕС). Вони виробляють майже 2/3 всієї електричної енергії. За останні 30 років по­тужність ТЕС зросла у 5 разів. Частка вугілля у стру­ктурі палива велика. Перевагою ТЕС є відносно ві­льне розміщення, вдвоє де­шевша вартість капіта­ловкладень порівняно з ГЕС.

Найбільшими ДРЕС в Україні є Вуглегірська, Старобешівська. Курахівська, Слов'янська (Доне­цька обл.), Криворізька, Придніпров­ська (Дніпропет­ровська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька. Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільська (Київ­ська обл.) та ін.

47. Атомна електроенергетика України, особли­вості розміщ. та місце в сучасному паливно-ене­ргетичному балансі України.

АЕС за характером використовуваного палива не пов'язані з родовищами його видобування, що забезпечує широкий маневр їх розміщення. АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та гідро­енергії.

48. Гідроенергетика України, її місце в енергетич­ному балансі. Каскади ГЕС в Україні.

ГЕС одне з найефективніших джерел електро­енергії. Переваги ГЕС: вони виробляють електро­енергію, яка у 5—6 разів дешевша, ніж на ДРЕС, а персоналу, що їх обслуговує, в 15—20 разів менше, ніж на АЕС. Коефіцієнт корисної дії ГЕС станов. по­над 80 %. Однак розміщ. їх повністю залежить від природних умов, а вир-ва елект­роенергії має сезон­ний характер. Буд-во ГЕС на рівнинних ріках України потребує затоплення великих територій під водо­сховища. Гідроенергетика України посідає незначне місце в енерг. балансі – 9% потужностей 14% вир-ва електроенергії.

Основні ГЕС розташ. на Дніпрі. Це — Дніпрогес, Кременчуцька, Каховська, Дніпродзержинська, Ка­нівська і Київська. На Дністрі збу­дована Дністров­ська ГЕС—ГАЕС, у Закарпатській області — Тере­бле-Ріцька ГЕС. Крім них, на малих річках діють близько сотні елек­тростанцій невеликої потужності, більші з них належ до держ енер­госист. Збудов кас­кади ГЕС на річках Рось (Корсунь-Шевченківська, Стеблівська та ін.) і Південний Буг.

Специфічну роль відіграють гідроакумуляційні електростанції (ГАЕС): Київська, Дністровська і Запорі­зька (Дніпрогес). Вони дають можливість забезпе­чення спож. електроенергією в пікові години. Діючи за принципом переміщ. води між двома басейнами, розміще­ними на різних рівнях висоти, ГАЕС працю­ють як помпи.

 

49. Металургійний комплекс, його структура та районоутворююча роль.

Метал комплекс об’єднує пілприємства, які послідовно здійснюють видобування, збагачування, металургійну переробку руд чорних та кольорових металів та нерудної сировини для металургії, вир-во чавуну, сталі, кольорових та дорогоцінних металів, сплавів... переробку вторинної сировини. До нього відносяться також супутні для металургійної галузі.

Вир-во чорних та кольорових металів обумов-лює розвиток маш-буду всіх видів та є головним джерелом надходження валютних коштів в господарський обіг

Чорна металургія виступає важливим районоутворюючим фактором. Металургійні комбінати на основі утилізації різних відходів підчас виплавки чавуну і коксування вугілля притягують супутні вир-ва. Основними серед них є: теплова енергетика, що використовує доменний газ, металомістке маш-буд...

Основними чинниками розвитку металурггійного комплексу в Ук є близкість розміщення залізної та марганцевої руд, коксівного вугілля та нерудних матеріалів, і все це на відстані всього лише 150-300 км! До цього слід додати густу мережу тр-портних шляхів, які надійно забезпечують вчасну доставку сировини і необхідних матеріалівдо заводів, сформовану систему підготовки кваліфікованих кадрів, наявність постійного споживача (металомістке маш-буд)

Основною сировиною є залізна руда (90% з Криворізького басейну) та марганцева руда (Нікополь). Дотогож поруч знаходиться потужна водна артерія – Дніпро. Усе це створює вийняткові умови розвитку металургійного комплексу в Україні

 

50. Чорна металургія України, сучасний рівень розвитку, металургійні райони та основні центри Укрїни.

Основою металургійного ком є чорна металургія, яка забезпечує надходження в господарський обіг 96% усіх металоміських ресурсів. Сучасне в-цтво чорних металів базується на відновленні заліза із залізовмісних руд з отриманням первинного металу – доменного чавуну, подальшій переробці її в сталь, а останньої – в готовий прокат шляхом механічної обробки сталевих злитків і заготовок.

Вдале поєднання покладів коксівного вугілля, залізних та марганцевих руд дає змогу відокремити 3 підрайони: Придніпров’я Донбас Приазов’я.

Чорна металургія потребує вирішення низки проблем, що стримують її ефективний розвиток.Найголовніша проблема є технічне і технологічне відставання укр чор мет від країн з розвинутою металургією і конкурентів на металур ринку. Неефективною є структура металургійної сировини. Для чор мет Укр характерним є низький рівень використання прогресивних світових технолог досгнень.

 

51. Підрайони чорної мелалургії Укр природні передумови їх розвитку та основні металургійні центри.

Вдале поєднання покладів коксівного вугілля, залізних та марганцевих руд дає змогу відокремити 3 підрайони: Придніпров’я, Донбас, Приазов’я В їх межах формуються  вузли та цен­три.

Придніпровський металургійний район (ПМР) простягається вздовж Дніпрра від Кременчука до Нікополя. До складу ПМР входять 5 великих вуз­лів вир-ва: Дніпрпетровський, Запорізький, Кріворі­зький, Нікопольський, Кременчуцький

Найефек­тивніші в У під-ва: “Запоріжсталь” “Дніпроспецсталь “Криворіжсталь”. Південнотрубний та феросплавів заводи. Навколо міст сформувався потужний ком­плекс марганцвордної промисловості:великі кар’єри, шахти, збагачувальні фабрики, а також допоміжні і обслуговуючі під-ва.

Донецький металургійний район об’єднує ве­ликі узли і центри, які виникли навколло родовищ коксівного вугілля, вапніяків і на основі заліої руди, що завозиться сюди з Придніпров’я. Великі металур­гійні заводи розміщені в Донецьку, Макіївці, Алчев­ську

Третій район чорної металургії У. знаходится в Приазов’ї. До його складу входять потужні під-ва Марійуполя (2 заводи), а також родовища залізних руд Керченського басейну з Керченським залізоруд-ним комбінатом і Комиш-Бу­рунською

52. Сучасний стан розвитку та регіональні особливості територіальної організації галузей кольорової металургії. Центри основних галузей.

Кольорова металургія включає видобуток, збагачення, металургійну переробку кольорових руд, дорогоцінних і рідкісних металів, у тому числі виробництво сплавів, прокат кольорових металів, переробку вторинної сировини і видобуток кольорового каміння.

Кольорова металургія в Україні розвинена слабше, ніж чорна, і представлена окремими галузями. Це зумовлено нестачею покладів різних руд кольорових металів. В умовах науково-технічного прогресу значення кольорової металургії зростає, оскільки їй належить значна роль у створенні конструкційних матеріалів високої якості. Провідними галузями кольорової металургії в Україні є алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна, феронікелева.

Для кольорової металургії характерними є комплексне використання рудної сировини та її висока здатність комбінуватися з іншими галузями промисловості.

На розміщ підприємств кольорової металургії впливають сировинний та енергетичний фактори. До джерел сировини тяжіють виплавлення ртуті, нікелю, рідкісних металів. Алюмінієве, титано-магнієве і цинкове вир-во розміщ в місцях дешевої електроенергії.

У структурі вир-ва кольорових металів України провідне місце посідає алюмінієва промисловість, що складається з вир-ва глинозему та алюмінію Майже 20 % усього виробництва кольорової металургії. Основною алюмінієвою рудою є боксити, запаси яких в Україні невеликі, тому боксити довозять з Гвінеї до Миколаївського глиноземного району. Сировиною є ще нефеліни, алуніти, каоліни і глини, запаси яких є практично невичерпними.

Підприємства титано-магнієвої металургії добувають і збагачують титано-магнієву сировину і виробляють титан і магній.Сировиною в У. є потужні родовища калійно-магнієвих солей Прикарпаття, мілководні водойми Приазов'я і Причорномор'я (Сиваш). Основними центрами є Калуш та Запоріжжя

Костянтинівський завод "Укрцинк" працює на базі цинкових концентратів. Побузький нікелевий завод (Кіровоградська обл.) переробляє місцеві окислені залізо-нікелеві руди.

У Артемівську (Донецька обл.) збудовано завод для обробки кольорових металів. який випускає мідний і латунний круглий і плоский прокат

Майже 25 % товарної продукції кольорової металургії припадає на виробництво вторинних кольорових металів. Їх випуск налагоджено у Харкові. Києві, Донецьку Одесі

 

53. Металургійні райони України, особливості їхнього формування та структурної трансформації. Основні центри.

Підприємства чорної металургії розташовані у трьох металургійних районах - Придніпровському, Донецькому і Приазовському.

                        Придніпровський район сформувався на основі видобутку залізних руд Криворізького, Кременчуцького і Білозерського басейнів, марганцевих руд Нікопольського і Великотокмацького родовищ, флюсів Дніпропетровської області, привізних коксу і вогнетривів (з Донбасу). Тут склалися Дніпропетровський (Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Новомосковськ), Запорізький, Криворізький, Нікопольський, (Нікополь, Марганець), Кременчуцький металургійні вузли.

                        Донецький район виник біля родовищ коксівного вугілля на основі переробки руд, що надходять із Придніпров'я (принцип "маятника" - вагони з коксом їдуть на комбінати Придніпров'я, а назад повертаються із залізною та марганцевою рудою). Сформувалися металургійні вузли - Донецько-Макіївський, Алчевсько-Алмазнянський, Єнакіївський та окремі металургійні центри — Краматорськ, Харцизьк, Костянтинівка.

                        Приазовський район використовував бідні залізні руди Керченського і багаті Криворізького та Білозерського басейнів, марганцеві руди з Нікополя, кокс, флюси і вогнетриви з Донбасу. Однак залізорудні підприємства Керченського півострова призупинили діяльність, тому зараз район охоплює два металургійні підприємства у Маріуполі (на одному з них - комбінаті "Азовсталь" - працює найбільший в Україні листопрокатний стан).

 

структурі кольорової металургії України провідне місце займає алюмінієва промисловість. Вона працює на привізній сировині (бокситах з Угорщини, країн Африки, Росії), її підприємства розміщені біля портів і в місцях виробництва електроенергії. Галузь представлена великим Миколаївським глиноземним заводом, продукція якого (глинозем - напівфабрикат для отримання готового металу) використовується в Україні; відправляється вона і в Росію. У Запоріжжі працює алюмінієвий завод, у Свердловську (Луганська обл.) - завод алюмінієвих сплавів.

    Серед інших галузей кольорової металургії виділяється виробництво магнію (Калуш), титану і магнію (Запоріжжя), ртуті (Горлівка), феронікелю (Побужжя, Кіровоградська обл.), золота (Мужієво, Закарпатська обл.). Ці виробництва працюють на власній сировині, найбільш забезпеченими з них є титанова (родовища руд у Житомирській і Дніпропетровській областях) і ртутна (Донбас) галузі. У Костянтинівці на привізній сировині створено цинкову промисловість.

    В Україні є два райони кольорової металургії - Донецький і Придніпровський. Перспективним є Карпатський район.

    Серед проблем, пов'язаних із розвитком кольорової металургії, найголовнішими є забруднення повітря, нагромадження великої кількості порід, некомплектне використання сировини.

 

54. Машинобудівний комплекс, його галузева структура та народногосподарське значення.

Машинобудівний комплекс – сукупність галузей обробної промисловості що виробляють машини, устаткування, обладнення, прилади та повязану з ними продукцію, для потреб народного господарства.

На основі особливостей розміщ. вир-ва і техно­логічних процесів галузі машинобудування класифі­кують:

1) Важке машинобудування , яке об’єднує вир-во металургійного, гірничо-шахтового, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Для нього харктерні низька трудомісткість, висока мета­ломісткість, низька транспортабельність продук­ції.Вир-во металургійного устаткування майже пов­ністю (95,5%) зосереджене в Донеькому і Придніп­ровському економічних районах.

2) Загальне машинобудування об’єднує танс­портне (без автомобільного) і сільськогосподарське (без тракторного) вир-во промислового технологіч­ного та будівельного обладнання (без легкої та хар­чової промисловості). Під-ваяк правило орієнтується на споживача гоотової продукції, за винятком виро­бів, які відзначаються абсолютною транспортабель­ністю.

3) Середнє машинобудування охоплює найширший спектр галузй. Для нього характерний високий рівень кооперації вир-ва. Серед факторів, що впливають на розміщенняпід-в середнього м/б, найважливішими є населення і трудові ресурси, на­явність кваліфікованих кадрів. Тракторобудування  орієнтуються на споживача. Верстатобудування орі­єнтується на райони та ценри з розвиненим м/б/ на­уково-дослідною базаю і конструкторською базою.

 

55. Основні принципи і фактори розвитку і розмішення галузей машинобудування в Ук

Для важкого маш-буду характерні підприємства повного виробничого циклу, що виробляють продукцію невеликими серіями чи взагалі індивідуально, вони з тих чи інших причин орієнтовані на сировину чи на споживача.

Загалом металомісткі вир-ва розміщуються поблизу сировини чи наперетині транспортних шляхів. Точне машинобудування, авіаційна промисловість тяжіють до кваліфікованих кадрів. Такі галузі як суднобудування чи сільськогосподарське маш-буд-ня орієнтуються звичайно на споживача (у першому випадку до морів чи судноплавних річок). Галузі маш-буд, що забезпечують промисловість устаткуванням розміщуються у районах, де існує потреба їх готової продукці.

Сучасний стан та особливості розміщення галузей машинобудування в Ук

Розміщення окремих галузей маш буду залежить від характеру вир-ва, його трудомісткості, потреб у кваліфікованих кадрах, ресусо-, енерго- та водоміст-кості

Металомісткі галузі маш буд концентруються в містах тих областей що є основними виробниками чорних металів (Краматорськ, Кривий Ріг, Донецьк, Дніпр, Луганськ)

Електротехнічне (кадри)– Харків (генератори для турбін), Запоріжжя (трансфоорматори), Харків, Полтава (електродвигуни)

Верстакобудування (споживач) – Харк, Київ, Житомир, Одеса

Сг маш буд – Харків, Кіровоград, Одеса, Херсон

Необхідно дотримуватися територільної доцільності кооперування підприємств, нерівноммірне розміщення (мало на заході), необхідне технічне переоснащення, реконструкції та переспеціалізації підприємств. Слід відкривати спільні підприємства з іноз конмпаніями.

 Окремі галузі машбуду мають дуже великі можливості розвитку, серед них віймьковопромисловий комплекс, ракето-, літако- та суднобудування.

Нині в машинобуд Укр необхідно формувати нову мережу доцільних економ звязків і насамперед у межах держави. Підприємства машинобуд в Укр розміщенні вкрай нерівномірно – одна з найважливіших проблем. Подальший розвиток машбуд потребує технічного переоснащення, реконструкції, переспеціалізації підприємств, що виробляють непотрібну суспільству продукцію. Нові напрями – створення приватних невеликих і середніх заводів. Необхідно також використовувати досвід і кошти великих машбуд компаній світу для створення спільних підприємств. Це дасть змогу ефективніше використовувати можливості окремих регіонів.

 

56. Транспортне машинобудування України, його значення, галузева структура і особливості розміщення.

Підприємства цієї галузі орієнтують­ся, як пра­вило, на споживача готової продукції, за винятком виро­бів, які відзначаються абсолютною транспорта­бельністю.

 

57. Хімічний комплекс України, його структура , сировинна база й регіональні особливості територіальної організації основних галузей.

Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку, як і від розвит­ку машинобудування, значною мірою залежить науко­во-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє продукцію для всіх основних галузей про­мисловості, транспорту, сільського господарства, обо­рони, побутового обслуговування та інших сфер діяль­ності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку економіки в цілому.

Використання хімічної продукції в промисловості дає змогу виготовляти значну кількість високоякісних виробів, необхідних таким прогресивним галузям ви­робництва, як атомна енергетика, радіоелектроніка то­що. Продукція хімічної промисловості часто заміщує природну сировину, яка дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої продукції, підвищенню якості виробів.

Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об'єднуються між со­бою загальною технологією. Як правило, виділяють основну (неорганічну) хімію, хімію органічного синте­зу, гірничохімічну промисловість, фармацевтичну промис­ловість, мікробіологічну промисловість, побутову хімію. Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хі­мія і хімія органічного синтезу.

Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв'язку з тим, що на нього впливає велика кількість чинників: си­ровинний, паливно-енергетичний, споживчий.

Хімічна промисловість споживає значну кількість води (наба­гато більше, ніж будь-яка інша галузь обробної промисловості). Вода входить до складу деяких хімічних продуктів, а також ви­користовується для промивки тих продуктів, що виготовляються для охолодження агрегатів, а також для розбавлення стічних вод хімічних підприємств тощо. Все це сприяє тяжінню хімічних під­приємств до районів, котрі достатньою мірою забезпечені водою. До числа особливо водомістких виробництв відносять виробни­цтва полімерних матеріалів.

Крім того, хімічні виробництва потребують, як правило, бага­то теплової та електричної енергії. Це стосується, перш за все, виробництва полімерних матеріалів та їх переробки. Так, напри­клад, при виробництві 1 т синтетичного волокна в середньому необхідно 15 тис. кВТ • год електроенергії і 7—8 т пари. Для роз­міщення таких виробництв особливо важливе значення має на­ближення їх до теплоелектростанцій.

При великих розмірах хімічних підприємств (перш за все ком­бінатів) та високому ступені автоматизації і механізації вироб­ництв у цілому хімічна промисловість належить до галузей з не­високою трудомісткістю виробництва, її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.

Споживчий чинник впливає головним чином на виробницт­ва основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калій­них, сірчаної кислоти тощо), а також на «верхні поверхи» де­яких виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії орга­нічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово-тех­нічні вироби тощо).

При розміщенні хімічних підприємств істотне значення має врахування екологічного чинника. При недосконалій технології галузь має багато відходів, що негативно впливають на навколиш­нє середовище. Необхідно вдосконалювати технологію виробництв, впроваджувати безвідходні і маловідходні технології, уникати над­мірної територіальної концентрації виробництва. Всі вищезазначені чинники по-різному проявляються при роз­міщенні окремих видів виробництв галузі.

 

58. Лісова пром: значення, райони розміщення, проблеми рац використання і охорони лісів.

Лісовий комплекс України формується в умовах малого заліснення і недостатніх запасів лісової си­ровини. Основні запаси лісу зосереджені в Карпа­тах, Поліссі, в горах Криму. Обмеженість лісових ре­сурсів У. помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробної підгалузі, що по­сідає провідне місце в межах лісово, деревооброб­ної та целюлозно-паперової індустрії. Повільні темпи зростання лісопокритих площ зумовлені не­достатніми капіталовкладеннями в лісове гос-во, радіоактивним забрудненням значної площі лісів. Проте ні площі, ні запаси лісу не відповідають при­родним потенційним можливостям теритрії і різно­манітним потребам гос-ва й населення в деревині та інших лісових насадженнях і продуктах.

Складвими частинами л/к є лісогосподарський, деревообробний, целлюлозно-паперовий, лісовохі­мічний підкомплекси.

Лісогосподарський підкомплекс складається з 2 підгалузей: лісового гос-ва і лісозоготівельної пром-ті. Ліс в У. в основному заготовляється в Ів-Франк, Закарпатській, Волинській, Житомирській, Київській і Чернігівській областях.

Деревообробна пром-ть України, принципи розміщення та центри ос­новних галузей (лісопильної, меблевої та ін).

Целюлозно паперова пром-ть У., сучасний стан, особливості розміщ, проблеми та перспек­тиви розвитку.

На основі переробки лісу та інших рослинних ре­сурсів, а також вторинної сировини у нас створена целюлозно-паперова промисловість. Головними центрами целюлозно-паперової промисловості є Жидачів, Рахів, Херсон, Ізмаїл, Обухів, Корюківка, Малин, Понінка. До її центрів належать ще й Вели­кий Вичків, Перечин, Свалява, Коростень тощо.

59.Будівельний комплекс, його стр-ра та н/г-ке значення..

Будівельний комплекс- це сукупність галузей мат в-ва і проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До складу буд комплексу входять такі галузі мат в-ва: будівництво, пр-сть буд матеріалів, в-во буд конструкцій і деталей. У ряді наукових досліджень стр-ра буд комплексу розуміється більш широко: до нього включається також будівельне і дорожне маш-ня, спеціальна інфрастр-ра (науково-дослідні і дослідно-конструкторські орг-ції, вищі і середні спеціальні навчальні заклади, професійно-технічні училища, курси  з підготовки будівельних кадрів; банківські установи, які фінансують буд-во; організації по мат-техні забезпеченню п-в, які входять до комплексу; спеціалізований транспорт). Буд-во охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні орг-ції створені у великих містах. Так, у Києві діють холдінгова компанія «Кихвміськбуд», спеціалізовані будівельні організації по монтажних роботах, трансопртному, нафтогазовому, водогосподарському буд-ву. Великий обсяг різноманітних буд робіт виконують енергетики: створені проектно-пошукові інститути галузевого профілю (чорної металургії, хімії та ін.).Нині в-во буд мат-в більше ніж наполовину зосереджено в рамках будівельної індустрії, тобто в системі підрядних будівельних організації. Таким чином, будівельна індустрія і пр-сть буд матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення. Сучасне життя сусп-ва без ефективного функціонування будівельного комплексу просто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування пропорцій і темпів розвитку галузей н/г, РПС і розвиток регіонів. Буд-во створює нові і реконструює діючі основні фонди (будівлі і споруд, призначеня для всіх видів виробничої і невир-чої діяльності людей). Від розвитку цієї галузі залежить буд-во житла, створення нових місті сіл, окремих мірорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, буд-во промислових і с/г-х п-в, транспортних об¢єктів, лікарень, шкіл, торгових центрів тощо. Бцдівельний комплекс підтримує в належному стані обороноздатність країни, створює передумови для зростання в-ва в усіх галузях господарства. Буд комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабиів і розміщення в-ва. Тому при розміщенні капітального буд-ва враховується наявність буд орг-ції в регіоні. В той же час слабкість будівельної бази стримує тут промислове буд-во, створення великих комбінатів, галузевих і ТВК, фондоємної важкої пр-сті, які потребують великих обсягів робіт з капітального буд-ва.

60. Цементна та скляна прм-ть У.: значення, структура, сучасний стан.

Цементна пром-ть матеріаломістка галузь, тому тяжіє до р-нів видобув сиро­вини.

61. Агропромисловий комплекс України, його значення, структура й регіональні особливості трансформації в ринкових умовах.

АПК - багатогалузевий комплекс, який включає в себе всі галузі вир-ва, які інтегруючись спільно приймають участь у вир-ві с/г продукції, її транспор­туванні, переробці, зберіганні, реалізації. АПК значною мірою визначає розвиток країни, рівень життя населення.

Завдання АПК  - забезпечити людей продуктами харчування, а промисловість – відповідною сировиною. Тобто основна функція системи галузей АПК – виробництво продовольства. АПК України має світове значення.

Нині за кількістю зайнятих (близько 40%) АПК України переважає всі інші галузі і міжгалузеві комплекси. В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних виробничих фондів. Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту.

АПК – складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані між собою багато галузей і виробництв. До його складу входять 3 основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво – рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка;

2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це – сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.

3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).

Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича (включає буд індустрію, спец вантажний транспорт, магістральні та розподільчі канали, матеріально-технічне постачання АПК) і соціальна інфраструктури (житлово-комунальне та побутове обслуговування населення, зайнятого в АПК, підготовка кадрів для АПК, мед заклади, фізичні об’єкти, пасажирський транспорт в АПК). У сучасних умовах для успішного розвитку всіх галузей АПК створюються нові форми організації агропромислового виробництва – агропромислові об’єднання, агро комбінати, агрофірми, асоціації.

Виділяють спеціалізовані та інтегральні АПК.

Інтегральний АПК – комплекс, який включає сукупність усіх с/г та промислових підприємств, а також підприємств інших галузей госп-ва, які беруть участь у вир-ві, переробці та реалізації продукції

Спеціалізований АПК – сукупність виробництв різних галузей госп-ва, діяльність яких пов’язана з вир-вом і переробкою конкретного виду с/г сировини.

Проте існують  проблеми, що гальмують розвиток АПК: проблеми ґрунтів (ерозія), проблеми застарілого устаткування і техніки, неналежне фінансування галузі, нестача кадрових ресурсів тощо.

Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури: вирізняють локальні та регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної с/г продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції (агропромисловий пункт, центр, кущ, вузол)  Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного р-ну.

 

62. Зернове господарство України, його значення, структура, динаміка розвитку, зональний характер розміщення.

Зернове господарство є основною базою, що формує хлібопродуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; низка галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію; виробництво комбікормів; селекція і насінництво зернових культур тощо. Посівні площі на території України ста­новлять 27 млн га, в тому числі під зерновими куль­турами — 14,1, технічними — 3,7, картоплею і овоче-баштанними — 2,1 і кормовими культурами — 10,9 млн га. Зернові культури займають 45% посівних площ. Середня урожай­ність зернових становить 32,1 ц з одного га.

Осн зерновими культурами України вважають озиму пшеницю і жито, круп'яними – просо, гречку і рис, зернофуражними – ячмінь, кукурудзу і овес, зе­рнобобовими – горох.

Озима пшениця — основна високоврожайна продовольча зер­нова культура, на яку припадає 40% валового збору зерна в країні і майже 35% посівів зернових культур. Найвища концентрація їх у степо­вій і лісостеповій зонах. Значно менше посівних площ під озимою пшеницею на Поліссі.

Озиме жито — цінна продовольча культура, менш вимоглива до грунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Ос­новні його посіви зосереджені на Поліссі, в районах Карпат і деяких лісо­степових районах.

Ячмінь — друга зернова культура за пло­щею посівів після пшениці і валовими зборами зе­рна, скоростигла, посухостійка, невибаглива культура.  Посіви розміщені переважно в північному Степу і Лісостепу, а також в передгірських та гірських райо­нах Карпат. Озимий ячмінь вирощують у південному Степу та у передгірських і гірських районах Криму.

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура. її основні посіви зосереджені у Степу і пів­денній частині Лісостепу.

Овес — допоміжна фуражна культура, холодостійка і вологолюбива. Най­більшу частину в структурі посівних площ овес займає на Поліссі і в районах Карпат.

Просо, гречка, рис — цінні круп'яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують пе­реважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінниць­кій, Черкаській).

Гречку вирощують у лісостепових і поліських об­ластях, менше – у степових. Її посіви порівняно невеликі через низьку врожайність, складність очищення тощо.

Рис в Україні почали сіяти у 30-х роках. У 1933 р. посіви рису займали 24 тис. га і знаходилися в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим.

Серед зернобобових культур в Україні найбільш поширені горох, люпин, віка, менше – соя, соче­виця. квасоля, боби.

Варто зазначити, що в Україні ви­рощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов'язано з неоднаковими природно-економічними умовами. Так, у Поліссі зернові займають 2,1-2,3 млн га. Тут більше всього вирощують жита (60-65% його валового збору в Україні) та зернобобових культур. У Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн га. Основна зернова культура Лісостепу – озима пшениця, площа якої становить більш, ніж 2 млн га (40% її валового збору в Україні), вирощують також кукурудзу на зерно(21% валового збору в Укр.), ячмінь та зернобобові. У Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5-7 млн га. Основні зернові культури Степу – озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. У Степу вирощують 48-50% усього зерна України, 50% пшениці, 100% рису. У Степовій зоні виробляється найбільш якісне зерно.

 

63. Технічні культури України, їх структура, зональний характер розміщення та вплив на формування спеціалізованих АПК.

Розвиток виробництва технічних культур значною мірою визначає рівень інтенсивності с/г виробництва. Розвиток і розміщення галузі визначають як сприятливі грунтово-кліматичні умови для вирощування окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість трудовими ресурсами (оск рівень механізації окремих виробничих процесів досить низький). Виробництво технічних культур формує сировинну базу для багатьох галузей харчової та легкої промисловості. Осн. технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняш­ник, льон-довгунець. Вирощують також коноплі, льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості. Під технічними культурами зайнято 4,2 млн га, що становить 15% посівних площ України. Найбільші посівні площі під технічними культурами в Степу та Лісостепу.

Цукровий буряк — основна технічна культура України, теплолюбива культура, що потребує багато сонця і води. Під ним зайнято 12 % посівних площ техні­чних культур. У Лісостеповій зоні зосереджено 3/4 посівів цукрових буряків. (77-80%) Найбільшою концентра­цією посівів характеризуються Вінницька, Хмельни­цька, Тернопільська. Черкаська та Чернівецька об­ласті. Решта посівів знаходяться в північному Степу, пів­денному Поліссі та Передкарпатті. Україна — най­більший бурякосіючий ареал у світі. Враховуючи низьку транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується, підприємства з переробки цукрових буряків – цукрові заводи розміщуються поблизу цукробурякових плантацій.

Посівні площі соняшнику, основної олійної культури країни, розміщені в північному і централь­ному Степу. Це світло та теплолюбива культура, добре переносить посуху.  Посіви соняшнику займають 70% площі посіву технічних культур України. За виробництвом соняшнику Україна входить в першу десятку країн-виробників цієї культури, посідаючи 3тє місце за валовим збором.

Льон-довгунець  - основна прядивна культура України, невибаглива до тепла, вологолюбива. Його вирощують на Поліссі і в пе­редгір’ях Карпат. Найбільші посівні площі під льо­ном-довгунцем знаходяться в Житомирській, Черні­гівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинсь­кій та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях. До прядивних культур належить також конопля, південні сорти якої вирощують в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській областях, середньоросійські – в Сумській, Чернігівській, Полтавській. Льонарство і коноплярство створюють сировинну базу для розвитку луб’янопромислового підкомплексу АПК.

Посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатгі та Придністров'ї.

Найбільше хмелю вирощують на Житомирщині, Рівненщині, Сумщині.

3 ефіроолійних культур вирощують лаванду, троянду, коріандр (Степ), кмин, м'яту (Лісостеп). 3 лікарських най­більш поширені шавлія, валеріана, звіробій, беладона, ромашка та багато інших.

Останніми роками стабілізувалися на рівні 1,4—1,7 млн га площі під картоплею, яку вирощують скрізь, але найбільше в Поліській зоні.(Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, Вінницька обл) Картопля – цінна землеробська культура універсального значення. У продовольчому балансі населення вона посідає друге місце після зерна, є «другим хлібом». Картопля використовується і як продовольча, і як технічна (крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура.

64. Тваринництво України, його значення, галузева структура, зональний характер розміщення та вплив на формування спеціалізованих АПК.

Тваринництво не тільки постачає населенню ви­сокоякісні продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, а й є цінним джерелом органічних добрив.

На розміщення тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва і природні кор­мові угіддя. Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а та­кож транспортабельністю продуктів. Водночас окремі галузі тваринництва прив'язані до м'ясної, м'ясо-молочної, цукрової, спиртової, крохмале-пато­кової промисловості.

У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство. Менше значення робочого конярства, хутрового звірівництва, бджільництва, ставкового рибництва, шовківництва тощо.

Скотарство в усіх природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю і має  в основному молочно-м'ясну спеціалізацію. Найбільше великої рогатої худоби у Лісостепу та Поліссі.

Свинарство в Україні посідає друге місце після скотарства. Галузь набула переважного розвитку в ра­йонах інтенсивного землеробства, зокрема картоп­лярства. промислової переробки сільськогосподар­ської сировини, фуражного зернового господарства. Поголів'я свиней в Україні становить 8-9 млн голів.  Частина свинини у вир-ві м’яса близко 40%. У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м'ясо-сальну, а у Степу — сальну спеціалізацію.

Птахівництво — одна з найвисокопродуктивні­ших галузей тваринництва, що постачає населенню м'ясо і яйця, а легкій промисловості — пух та пір'я. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до на­ближення його до споживача, будівництвом птахо­фабрик навколо великих міст. Найбільше розвинено у Київській, Львівській, Донецькій, Дніпропетровській областях та в Криму.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тва­ринництва, що грунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачан­ням концентрованих кормів. В Україні вирощується майже 2 млн голів овець і кіз. Найбільшого поширення галузь набула в Степу і в Карпатах. У степо­вих областях вівчарство має тонкорунну і напівтон­корунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських — м'ясо-вовняну.

Не втратила свого значення і така галузь, як ко­нярство. Поголів'я коней становить в Україні близько 1 млн., Конярство зосереджене переважно в районах Карпат, Закарпаття, на Поділлі та Поліссі.

Бджільництво як галузь тваринництва, що дає надзвичайно цінну продукцію – мед, віск, прополіс, пилок, маточне молочко, - сконцентроване в Степу, Лісо­степу і Карпатах. Створено близько 60 бджолопідприємств і великих фірм, в яких нараховується по 2 — 3 тис. бджолосімей.

Ставкове рибництво має найвищу продуктив­ність у лісостепових та карпатських областях і має значні перспективи розвитку в Україні. Нині можливості галузі реалізуються далеко не повністю. Воно розвивається на основі ставків (близько 200 тис. га), водоймищ Дніпра, Сіверського Дінця та ін. (близь-ко 1 млн. га), а також уздовж багатьох середніх і великих річок.

Певного розвитку набуло шовківництво (розве­дення тутових і дубових шовкопрядів) в основному у степових і частково в лісостепових областях. Виробляється понад 10 тис. т шовкової сировини на рік.

Кролівництво добре розвинене на Поліссі та в Лісостепу. Чисельність поголів’я кролів коливається у межах 10 — 15 млн.

Інтенсивне кліткове звірівництво найбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в захі­дних. Розводять нутрій (400 тис. штук на рік), норок, лисиць, песця.

 

65. Соціальний комплекс України, його суть, галузева структура та регіональні особливості територіальної організації

До соціального комплексу належить вир-во товарів народного споживання (насамперед легка пром.), а також сфера послуг (усі види підприємств обслуговування, діяльність яких спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб людей: мережа закладів культури, освіти, охорони здор, торгівлі, сфери побуту тощо).

Основним завданням комплексу є задоволення ма­теріальних та духовних потреб населення. Високий рівень роз­витку комплексу та його організація є одним з показників народного добробуту та важливого передумовою гармонійного розвитку людини. Його значення постійно зростатиме. Причина цього в тому, що заможні люди все більше часу і грошей витрачають на задоволення власних потреб. У найрозвинутіших країнах світу соціальний комплекс є однією з провідних і прибуткових сфер економіки.

Побутове обслуговування об’єднує більше 20 окремих самостійних підгалузей. Діяльність галузі спрямована на задоволення матеріальних потреб населення, на економію коштів громадян за рахунок продовження строку служби побутових речей та предметів домашнього вжитку. Найвищі показники побутових послуг на душу населення мають Волинська, Тернопільська обл. та міста Київ і Севастополь. Значно менша мережа підприємств побутового обслуговування у сільській місцевості.

У сфері послуг найпоширенішими є підприємства торгівлі та громадського харчування. Вони є в кожному нас пункті країни, вздовж основних транспортних магістралей, у поїздах, літаках. За допомогою торгівлі здійснюється обмін між виробниками та її споживачами, зміна форм вартості – з товарної на грошову, задоволення потреб населення у продуктах харчування, товарах тривалого використання тощо.

Система закладів охорони здоров’я, відпочинку і фізичної культури працює на профілактику захворювань, здоровий спосіб життя, відновлення здоров’я людей. Найбільше лікарів усіх спеціальностей у Києві., Севастополі, АР Крим. У Сумській, Чернігівській та Житомирській областях ці показники вдвічі нижчі. Важливу роль має рекреаційне господарство (санаторії, курорти та пансіонати, бази відпочинку) Найбільше їх – в Криму, Карпатах, на узбережжі Чорного та Азовського морів.

Освіта – галузь, що забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення, всі галузі народного господарства – кадрами. А тому виступає вадливим елементом відтворення робочої сили. Перша ланка освіти – дошкільна, в Україні нині функціонує близько 16,3 тис дошкільних закладів. Основним видом навчальних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа трьох ступенів, які забезпечують початкову, неповну середню та повну загальну середню освіту. За останні роки позитивних зрушень зазнала вища освіта. Найбільше ВНЗ у Києві, Харкові, Одесі. Важливе значення має також позашкільна та професійно-технічна освіта для максимального задоволення потреб ринку праці та молоді в отриманні професії, в якісному наданні освітніх послуг.

Культура – сукупність закладів, установ, підприємств, організацій та органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження та організацію споживання товарів і послуг культурного та інформаційного призначення. Сюди входять об’єкти культури та мистецтва, установи та організації ЗМІ тощо.

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце посідає легка промисловість. Характерною рисою сучасного розміщення виробництв легкої промисловості є орієнтація на вітчизняну сировину, споживача та жіночі трудові ресурси. Нині легка промисловість перебуває в кризовому становищі і майже повністю втратила внутрішній укр. ринок. Частка легкої промисловості у валовому суспільному продукті впала з 12 до 2%

 

 

66. Легка промисловість України, її значення, галузева структура, принципи розміщення та центри основних галузей.

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце посідає легка промисловість. Крім товарів народного споживання легка промисловість виробляє також засоби виробництва: бавовну-волокно, льоноволокно, шовк-сирець, шкіру тощо. Легка промисловість охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву та деякі інші галузі. При розміщенні підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси та сировину. Найважливіша галузь легкої промисловості – текстильна, продукція якої створюється на бавовняних, вовняних і лляних підприємствах.

Бавовняна промисловість  (55-56 % всіх тканин, що ви­робляються) не тяжіє ні до виробника, ні до споживачів, працює на довізній сировині. Найб підприємства знаходяться в Херсоні(ВАТ «Херсонський бавовняний комбінат») Донецьку(бавовняно0прядильний комбінат «Донтекс-95»), Тернополі (бавовняний комбінат «Текстерно»), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також Києві(ватно ткацька фабрика) Харкові, Львові, Полтаві та ін.

Вовняна промисловість (вироб­ляє 7 % усіх тканин України) у Чернігові(концерн ВАТ «Чексіл») Донецьку(вовняна), Кривому Розі(вовнопрядильна), Одесі(вовняна), Сумах(суконна фабрика). Промисловість складається з первинної обробки вовни, вир-ва пряжі та тканин.

Також є такі підгалузі як виробництво килимів (Київ, Черкаси, Богуслав), шовкова промисловість (Полтава), лляна – орієнтується на споживача (Житомирська – ВАТ «Льонотекс», Рівненська – ВАТ «Рівнельон», Львівська, Чернігівська обл), конопляно-джутова (Одеса – джгутова фабрика, Харків – канатний завод).

Трикотажна промисловість України випускає верхній одяг, білизну, панчохи, шкарпетки (Київ, Харків, Львів, Одеса, Житомир, Луганськ) Для цієї промисловості характерне наближення до споживачів.

Швейна промисловість розвинена у багатьох містах України: Київ(ВАТ «Ластівка»), Одеса, Харків(АТВТ ім. Тінякова), Львів(ВАТ «Маяк») тощо. Найбільш трудомістка підгалузь легкої промисловості, орієнтується на споживача, виробляє пальта і на півпальта, плащі, костюми, сукнв, брюки, спідниці, сорочки тощо.

 Підприємства шкіряної і взуттєвої промисловості також розташовані переважно у великих містах (Київ- ЗАТ «Чинбар», ВАТ «Кияни», Луганськ, Одеса, Львів – ВАТ «Світанок», Миколаїв – ВАТ «Ніко») і орієнтуються на вітчизняну сировину. Розвивається також  хутрове вир-во, здебільшого у невеликих містах – Жмеринка (Вінницька обл.), Красно град (Харківська), Балта (Одеська)

Нині легка промисловість перебуває в глибокій кризі. Вона майже повністю втратила внутрішній укр ринок. Її вироби лише зрідка можна побачити на вітринах наших магазинів. Тому з провідної галузі господарського комплексу вона перетворилася на другорядну. Частка легкої промисловості у валовому суспільному продукті впала з 12 до 2%.

 

67. Транспортний комплекс України, його галузева структура, господарське значення та регіональні особливості формування

Транспортний комплекс – це поєднання різних видів транспорту, обслуговуючих та допоміжних підприємств і організацій на певній території, яке забезпечує виробничі й невиробничі потреби народного господарства і населення в усіх видах перевезень. Велике значення має транспорт для зв’язку між галузями народного господарства, між містом і селом, між окремими районами країни.

Транспорт є активним фактором формування економічної спеціалізації господарств окремих районів, неможливої без обміну продукцією.

За призначенням виділяють транспорт: згального користування (для перевезення готової продукції, задоволення потреб насел. у  просторовому переміщ), відомчий (внутрішньовиробничий, внутрішньобудівельний, внутрішньогосподарський, внутрішньозаводський і внутрішньопортовий) і трансорт особистого призначення.

Виділяють такі види транспорту: наземний (залізничний, автомобільний), водний (морський, річковий), повітряний(авіаційний) та трубопровідний, а також елекронний (лінії електропередач)

За функціональними особливостями транспорт поділяється на вантажний та пасажирський.

Транспортна система являє собою територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту і служби перевезень, які об¢єднують всі види транспорту і всі ланки транспортного процесу у їх взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського комплексу країни в цілому.

Україна має надзвичайно сприятливі передумови для формування транспортної мережі, зокрема, це галузева структура народного господарства та його територіальна організація, рівнинний рельєф, вигідне економіко-географічне положення. Особливостями залізничного транспорту є універсальність, висока провізна спроможність та регулярність (незалежно від погодних умов) перевезень. Спеціалізація Донецького, Придніпровського та Причорноморського економічних районів на металургійній, паливній промисловості та м/б зумовила розвиток і поширення в цих районах залізничного транспорту.(найб залізничні сітки)

Оск в Україні важлива роль належить нафтовидобувній та нафтопереробній промисловості, то виникла потреба у розвитку трубопроводів для перегонки сирої нафти та нафтопродуктів, а також розвитку залізничного транспорту для її транспортування.

В областях з високим рівнем розвитку с/г виробництва переважає автомобільний транспорт. Це пов’язано з тим, що більшість видів с/г продукції мало транспортабельна і вимагає мінімальної кількості навантажувально-розвантажувальних операцій та високої маневреності транспорту. До таких областей належать: Київська, Вінницька, Полтавська, Черкаська, Хмельницька тощо.

Морський транспорт відіграє важливу роль у міжнародних зв’язках нашої країни. На нього припадає чверть її вантажообігу. Морським транспортом забезпечується імпорт/експорт різноманітної продукції, а також перевезення пасажирів.

Головна перевага повітряного транспорту – швидкість і велика відстань. Спеціалізується здебільшого на перевезеннях пасажирів, але бувають і вантажні перевезення.

 

68. Залізничний транспорт України: регіональні особливості розміщення, сучасний стан та перспективи розвитку. Основні магістралі.

Залізничний транспорт – ефективний для перевезення на великі відстані. Розміщується там, де є важка промисловість. Особливостями залізничного транспорту є універсальність, висока провізна спроможність та регулярність (незалежно від погодних умов) перевезень.

Україна належить до регіонів зі значним розвитком за­лізничного транспорту, на нього припадає основна частина вантажооброту  і перевезень пасажирів. Довжина залізничних колій загального користування 22 тис км.

Найгустіша мережа залізничних магістралей характерна для Донбасу, Придніпров’ я, Правобережного лісостепу та західних територій Україні. Залізничні магістралі різного напрямку, перетинаючись, утворюють залізничні вузли, найб -  Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Донецьк, Дебальцеве, Жмеринка, Коростень, Кривий Ріг тощо. Транзитні магістралі міжнародного значення – Донбас-Москва, Одеса-Київ-Москва, Київ-Чоп-Прага,  Донбас-Київ-Львів-Будапешт тощо. Осн внутрішньодержавні залізниці  - Донбас-Кривий Ріг, Київ-Харків, Київ-Львів, Київ-Одеса тощо. Основними вантажами заліз транспорту є залізна руда, сира нафта, будівельні матеріали, мін добрива, с/г продукція, вироби металургії та машинобудування.

Залізниці не спроможні повністю задовольнити    потреби в пасажирських перевезеннях через відсут­ність поставок нових пасажирських вагонів, які ім­портувалися б з ближнього та далекого зарубіжжя.

Для забезпечення неперервних вантажних та пасажирських перевезень необхідно збудувати швидкісні залізничні лінії; розвантажити переванта­жені ділянки й лінії , збільшити середню масу поїздів за рахунок підвищення статичного навантаження, реконструювати великі станції, мости, тунелі.

 

 

69.Трубопровідний транспорт України: сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку. Основні нафто- і газопроводи.

 

Трубопровідний транспорт призначений для транспортування нафти, газу та інших рідких, газоподібних та сипучих речовин. В Україні виник у 20-ті в Прикарпатті – газопровід Дашава-Стрий-Дрогобич. Особливостями транспорту є відсутність рухомого складу, а звідси і порожніх пробігів, постіний режим роботи незалежно від стану погоди та кліматичних умов, простота експлуатації та режиму управляння перевезеннями.

Нафтопровідним транспортом нині поставляє­ться 93,6 % усієї нафти, яку споживає Україна. Наф­топровідний транспорт України має 12 основних на­фтопроводів 2,6 тис. км завдовжки. Довжина газопроводів – 35 тис км. Діаметр труб — 720 мм. Система нафтопроводів забезпечувала до­ставку нафти в основному з Росії. Однак у зв'язку з різким зменшенням видобутку нафти в Росії виникла потреба в закупівлі її на світовому ринку.

Найбільший нафтопровід «Дружба» є транс’європейською магістраллю і в межах України має протяжність 680 км. Прокладено декілька нафтопроводів з Росії, яка не має власної достатньої бази для переробки нафти, до великих нафтопереробних заводів України в Кременчуці, Лисичанську і Херсоні. В межах України нафтопроводи тягнуть від родовища Гнідинці до Кременчука та від родовищ нафти до переробних заводів у Передкарпатті.

Мережа газопроводів більш розгалужена. У зв’язку з початком експлуатації в 50ті рр. Шебелинського газового родовища в Харківській області та освоєнням газових родовищ Дашави в Передкарпатті Україна стала основним районом постачання газу в колишньому СРСР. Було збудовано потужні магістральні газопроводи Дашава-Київ-Москва, Дашава-Мінськ-Вільнюс-Рига, Шебелинка-Бєлгород-Брянськ-Москва та ін.

У межах України почали діяти газопроводи Дашава-Дрогобич, Дашава-Стрий, Дашава-Полтава-Київ, Шебелинка-Полтава-Київ, Глібівна-Сімферополь тощо. Через Україну із Зх Сибіру та ін районів Росії пролягають кілька магістральних газопроводів до країн Центральної та Зх Європи. Найбільший серед них – Уренгой-Помари-Ужгород.

 

70. Автомобільний транспорт України, його місце та роль у формуванні та розвитку міжрегіональних зв’язків. Основні автомобільні магістралі

Автомобільний транспорт зручний при пере­везенні вантажів на короткі відстані, при доставці їх до залізничних станцій, пристаней і портів, в обслу­говуванні місцевого і сільськогосподарського ванта­жообігу, а також перевезенні пасажирів. Характеризується високою маневреністю, можливістю прямого постачання вантажів і відповідно високою швидкістю постачання. За обсягом вантажообігу автотранспорт не поступається залізничному й морському. Довжина автошляхів становить 170 тис км. Найкраще забезпечені автошляхами Донбас, Придніпров’я, Передкарпаття, Закарпаття, Поділля, Крим, Київська область. Найгірше –Полісся.

Найважливіші автомагістралі, що сполучають Україну з сусідніми державами, є Київ — Брест, Київ-Москва, Москва — Харків, Харків — Ростов-на-Дону, Одеса-Кишинів. Основні магістралі всередині країни – це Київ-Львів, Київ-Харків, Київ-Одеса, Київ-Дніпропетровськ-Донецьк тощо.

Автотранспортом перевозять продукцію с/г, хар­чової і легкої промисловості, будматеріали. В Донбасі і Придніпров'ї велике значення має також транспорту­вання продукції вугільної промисловості.

Сфера використання автотранспорту — перевезення все­редині підприємства (технологічні), в межах міста і обла­сті. Частково автотранспорт використовують в міжреспублі­канських і міжнародних перевезеннях.

Щоб досягти автошляхами єврорівня, необхідно по­будувати і модернізувати майже 200 тис. км шляхів, у тому числі 60 % у сільській місцевості. У міждержавних зв’язках необхідним є будівництво автомагістралей світового рівня з бетонним або асфальтобетонним покриттям і багаторядним рухом.

Слід також створити швидкісні автомагістралі, що з'єднають Західну Європу з країнами СНД.

Доцільно забезпечити участь зарубіжних фірм в реконструкції та будівництві автомагістралей.

 

71. Диференціація економічних районів України за рівнем соціально-економічного розвитку. Депресивні території.

Райони України є досить відмінні за розміром, кількістю населення та ресурсами. Ці відмінності обумовлюють диференціацію регіонів за рівнем розвитку, за показниками товаробігу,

Сьогодні в світі за умови стабільної економіки виділяються динамічні і проблемні регіони.

Динамічні – це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя населення, стабільною культурно-політичною та екологічною ситуацією. Для умов економічної кризи під динамічними розуміють такі регіони, які знаходяться у більш вигідному становище з позиції структури господарського комплексу і можливостей забезпечення зайнятості населення – Донецький, Придніпровський регіони. Тут склався фондо- і капіталомісткий комплекс індустріального виробництва, який дає половину промислової продукції країни. Експорт товарів з цих районів становив понад половину загальнодержавного експорту, що забезпечує основні валютні надходження в Україну.

Проблемні – це регіони, розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього в державі рівня. Проблемні регіони поділяються на слаборозвинені і на депресивні.

Слаборозвинуті – такі регіони, в яких обмежений рівень і нераціональна структура зайнятості населення, несприятливі умови для активізації ділової, інвестиційної, соціальної та інших сфер діяльності – Східний та Причорноморський райони.

Депресивні – регіони, економічна відсталість яких спричинена структурною кризою, що охопила виробництва, які стали неефективними в результаті зміни умов розвитку. Навіть за умов загального стійкого розвитку національної економіки в таких регіонах  потенційно можуть виникати економічні кризи (Полісся, Поділля, Карпати.)

Зараз всі регіони України охоплені спадом виробництва. Виділяються слаборозвинені та депресивні райони, в яких спостерігається довгостроковий застій і зменшення обсягів виробництва: Чернігівська, Херсонська, Кіровоградська, Житомирська та особливо Львівська обл)

 

 

72.Донецький економічний район, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їх розміщення.

 

Район розташований  на сході і південному сході країни. Площа його – 53,2 тис кв км. Населення – понад 8,2 млн осіб. Район охоплює Донецьку і Луганську області. Економіко-географічне положення (Егп) в цілому сприятливе. Донецький район має вихід до Азовського моря і знаходиться на перехресті доріг, що ведуть з країн Балтії і Білорусі до країн Закавказзя, з Азії в Європу. Для розвитку госп-ва район має в цілому сприятливі природні умови, значні природні ресурси (родючі грунти, кам’яне  вугілля, кухонну сіль, кіновар – основну ртутну руду, будівельні матеріали та ін.). Не вистачає власних водних ресурсів. Тут зосереджені великі людські ресурси. За кількістю та густотою населення р-н посідає перше місце в Україні. Обидві області дуже урбанізовані (Донецька – 90%, Луганська  87%). Переважна частина населення зайнята в промисловості. Існують гострі проблеми раціонального використання трудових ресурсів, особливо в шахтарських селищах. Донецький р-н в Україні найбільш економічно розвинутий, особливо такі галузі, як електроенергетика, вугільна, металургійна, хім промисловість, важке м/б та промисловість будівельних матеріалів. У с/г домінує приміський тип господарювання. Район має вихід до Азовського моря і розгалужену транспортну мережу, якою здійснюються інтенсивні міжрайонні і міжнародні зв¢язки. Провідна галузь району – вугільна промисловість. Тут видобувають коксівне (Донецька обл) і енергетичне (Луганська обл) вугілля. На вугільній промисловості базується потужна електроенергетика. Вона представлена тепловими електростанціями, які дають до третини всієї електроенергії країни (Вуглегірська, Луганська, Курахівська, Миронівська, Сіверськодонецька, Слов¢янська, Старобешівська, Штерівська). Чорна металургія – це галузь, на якій спеціалізується Донецький р-н. Тут виробляють чавун, сталь, різноманітний прокат. Найб підприємства чорної металургії – “Азовсталь” у Маріуполі, Донецький, Макіївський, Алчевський заводи. Кольорова металургія набагато поступається чорній. Основні підприємства знаходяться в Костянтинівці (вир-во цинку), Микитівці (вир-во ртуті), Артемівську (завод з обробки кольорових металів). Донецький р-н має також потужну хімічну промисловість. На базі місцевої коксохімії виробляють азотні добрива в Горлівці і Сіверськодонецьку, аніліно-фарбова промисловість розвинута в Рубіжному. В Костантинівці випускають фосфорні добрива. У комплексі з вир-вом добрив розвивається сірчанокислотна промисловість. У р-ні значно розвинута содова промисловість (Лисичанський содовий завод, Слов¢янське ВО “Хімпром”). Цьому сприяють запаси кухонної солі, а також карбонатної сировини. Набула розвитку хімія органічного синтезу. Сировиною для неї є продукти нафтопереробки, природний і коксовий газ. Нафтопереробна промисловість зосереджена в Лисичанську, смоли і пластмаси виробляють у Донецьку і Сіверськодонецьку, гумотехнічні вироби – в Лисичанську. Сажа (технічний вуглець) постачається із Стаханова. У р-ні добре розвинулося важке м/б. Найбільші його підприємства знаходяться в Краматорську. Тут виробляють крокуючі екскаватори, прокатні стани, шахтне і транспортне устаткування, верстати для обробки великих деталей прокатних станів, залізничних вагонів. У Луганську і Маріуполі виробляють с/г машини, в Первомайську Луганської області – електродвигуни для врубових машин. Вир-во різноманітного електротехнічного обладнання зосереджено у Донецьку, Слов¢янську і Торезі. Район має потужну будіндустрію, підприємства якої переважно розміщуються в малих і середніх містах. Найбільшого розвитку досягла цементна (Амвросіївка, Макіївка, Єнакієве і Караматорськ) та скляна (Костянтинівка) промисловість. Виробляють також покрівельні матеріали (толь, шифер), керамічні вироби, залізобетонні конструкції. Природні умови і потреби міського населення сприяли формуванню в р-ні потужного АПК. Близько 80% с/г угідь припадає на орні землі. Вони займають площу понад 3 млн га. З них близько 50% знаходиться під зерновими культурами, 35% - під кормовими. У с/г тваринництво домінує над рослинництвом. Тваринництво має молочно-м¢ясний напрям. Розвинуто також свинарство і птахівництво. В найбільш індустріальній частині р-ну с/г має приміський характер. Південь і північ Донецького р-ну спеціалізуються на вирощуванні зерна, насамперед озимої пшениці та соняшнику. Підприємства, що переробляють с/г продукцію, зосереджені переважно у найб промислових вузлах. Розвинута в р-ні соляна промисловість. Тут зосереджено 75% видобутку в країні харчової солі. Легка промисловість використовує місцеву і довізну сировину. В галузі здебільного працюють жінки. Серед найбільших підприємств р-ну – Донецький бавовняний та Луганський токосуконний комбінати, трикотажні підприємства Луганська, Донецька, Маріуполя, шкіряно-взуттєві – Донецька, Луганська, Костянтинівки, Артемівська. В багатьох містах р-ну є швейні цехи і фабрики. Значно розвинутий транспортний комплекс. За обсягами перевезень р-н посідає перше місце в країні. Провідна роль за цим показником належить залізничному транспорту. Щільність його магістралей теж найбільша в нашій країні і становить 56 км на 1000 кв км території. Основними електрифікованими залізницями є Ясинувата – Чаплине – Дніпропетровськ – Кривий Ріг, Іловайськ - Слов¢янськ – Лозова – Харків, Слов¢янськ – Донецьк – Маріуполь. Друге місце за обсягами перевезень у р-ні посідає автомобільний транспорт. Основні його магістралі: Донецьк – Дніпропетровськ, Донецьк – Артемівськ – Харків, Луганськ – Дебальцеве – Донецьк – Запоріжжя. Промисловими вузлами р-ну є: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Горлівсько-Єнакієвський, Луганський, Краматорсько-Костянтинівський, Стаханово-Алчевський, Лисичансько-Рубіжанський. Серед проблем Донецького ек р-ну – територіальна нерівномірність розвитку. Передусім це стосується Луганської області, на півночі якої багато слаборозвинутих малих міст. Ще одна проблема пов’язана  з використанням трудових ресурсів. Для Донбасу нагальною є також проблема розвитку малих і середніх міст, селищ міського типу, господарство яких тісно пов’язане  з вуглевидобутком. Закриття шахт породжує гострі соціальні проблеми. Дуже високий рівень спрацювання обладнання, що призводить до травматизму, низької якості продукції, високої її матеріало- і енергомісткості. Надзвичайно гостра проблема водопостачання. З-поміж екологічних проблем – такі, як забруднення повітря, грунтів, вод у річках та Азовському морі. Донецький ек р-н, безперечно, має перспективи дальшого соц-ек розвитку. Нині вони залежать насамперед від ринкових реформ, структурної перебудови господарства, державної підтримки вирішення соціальних проблем тощо.

 

 

73.Вугільна промисловість Донецького економічного району, особливості розміщення та основні центри

Головним районом вуглевидобутку в країні є Донбас. Вугленосні площі на Лівобережжі становлять понад 150 тис. квадратних кіло­метрів, що дорівнює приблизно четвертій частині площі країни. Тут зосереджено близько 92% її запасів кам'яного вугілля. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56%). Основні його запаси зосеред­жені в Луганській області. Коксівне вугілля становить 44% від за­гальних запасів і залягає переважно в Донецькій області. Тут же зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке вугілля використовують як енергетичне паливо на теплових електростанціях переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі і Придніпров'ї. Вугілля Донецького кам’яновугільного басейну складає 95% сировинної бази паливної промисловості України.

Українське вугілля в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. Буре вугілля невигідно перевозити на далекі віддалі, тому що воно має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість тощо.

Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного облад­нання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до ви­никнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.

Існують і гострі екологічні проблеми. В районах шахтного видо­бутку значні площі зайняті териконами. В Донбасі 1270 відвалів. Понад 500 з них горять, забруднюючи повітря. При добуванні бурого вугілля відкритим (кар'єрним) способом із сільського господарства вилучаються великі площі родючих земель.

Водночас вугільна промисловість України має перспективи для розвитку. Так, у Донбасі можна освоювати 78 розвіданих ділянок із можливим сумарним видобутком 127 млн т вугілля на рік. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт.

На вугільній промисловості базується потужна електроенергетика. Вона представлена тепловими електростанціями, які дають до третини всієї електроенергії країни (Вуглегірська, Луганська, Курахівська, Миронівська, Сіверськодонецька, Слов¢янська, Старобешівська, Штерівська)

 

74. Металургійний комплекс Донецького економічного району, передумови розвитку, особливості розміщення та основні центри

Чорна металургія – це галузь, на якій спеціалізується Донецький р-н.(42-43% продукції від її заг випуску в Україні) Тут виробляють чавун, сталь, різноманітний прокат. Галузь працює на місцевому коксівному вугіллі Придніпров’я та довізній залізній руді. Підприємства повного металургійного циклу розміщені у Маріуполі (комбінати "Азовсталь" та ім. Ілліча), Макі­ївці («Макіївський металургійний комбінат»), Донецьку («Донецький металургійний завод»), Єнакієвому, Краматорську, Алчевську; заводи не­повного циклу — в Костянтинівці, Алмазному (Алмазнянський фе­росплавний), Луганську (трубопрокатний), Харцизьку (трубний та сталедротовоканатний), Лутугиному (завод прокатних валків).

Коксохімічне виробництво, що обслуговує чорну металургію, розміщене в Алчевську, Стаханові, Успенці (Луганська обл.), Авдіївці, Донецьку, Маріуполі, Макіївці, Горлівці, Єнакієвому (Донецька обл.). Вогнетриви, флюси та вапня­ки для металургії дають Часів Яр, Докучаєвськ, Костянтинівка, Сіверськ, Красногорівка. Металургія району – важлива складова експортного потенціалу України. Кольорова металургія набагато поступається чорній. Основні підприємства знаходяться в Костянтинівці (вир-во цинку – ВАТ «Укрцинк»), Микитівці (вир-во ртуті), Артемівську (завод з обробки кольорових металів), Донецьку (завод алюмінієвих профілів), Стаханові (завод феросплавів) тощо.

 

 

 

75.  Придніпровський економічний район, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їхнього розміщення.

Район розташований у центральній і південно-східній частинах країни, в басейні Дніпра. Площа його становить 59,1тис кв км. Населення – 6 млн осіб. Район охоплює Дніпропетровську ,Запорізьку та Кіровоградську області. За рівнем розвитку Придніпровський р-н поступається тільки Донецькому. За вартістю виробленої продукції промисловість у ньому домінує над с/г. Її частина досягає 80%. Найрозвинутіші галузі р-ну – чорна металургія, м/б та металообробка, хімічна промисловість та електроенергетика. Р-н має сприятливі природні умови, багаті природні ресурси (родючі грунти, м¢який клімат, запаси залізної і марганцевої руд світового значення, є родовища вугілля, бокситів, титанових руд тощо). За кількістю населення Придніпровський р-н посідає шосте місце в країні. Проте він досить густо заселений (понад 103 особи на 1 кв км). За рівнем урбанізації район поступається лише Донбасу. Разом з тим за кількістю міст, де проживає понад 700 тис осіб, він не має собі рівних у країні. Основна частина населення працює в промисловості. В р-ні відбувається перерозподіл зайнятих в окремих галузях госп-ва. Чорна металургія одна з провідних галузей промисловості Придніпров¢я. За вир-вом чорних металів район посідає перше місце в країні. Тут виник цикл виробництв, що складається з добування коксівного вугілля (Західний Донбас), залізної і марганцевої руд, нерудної сировини, вир-ва коксу, вогнетривів, чавуну, сталі, сплавів, прокату. Кольорова металургія представлена вир-вом алюмінію, магнію і титану (Запоріжжя). М/б і металообробка поступається тільки чорній металургії. Провідну роль відіграє важке металомістке м/б. Транспортне м/б зосереджено в Дніпродзержинську і Запоріжжі, вир-во металоконструкцій – у Кривому Розі і Дніпропетровську. Хімічна промисловість представлена вир-вом шин для автомобілів у Дніпропетровську, мінеральних добрив – у Дніпродзержинську, лаків і фарб – у Кривому Розі і Дніпропетровську, пластмас – у Дніпропетровську. У Придніпров¢ї дуже розвинута будіндустрія. Основні підприємства знаходяться у найб містах. У великих містах р-ну діють також підприємства деревообробної промисловості. Велику роль у розвитку госп-ва Придніпров¢я відіграє АПК. За валовою продукцією с/г район посідає шосте місце серед економічних районів країни. Головною галуззю с/г-го вир-ва є рослинництво. Під зерновими культурами зайнято близько 50% посівних площ. Більша частина посівів зернових припадає на озиму пшеницю. Провідні технічні культури – соняшник, цукрові буряки, південні коноплі. Поблизу великих міст створено приміські господарства. Потреби населення індустріальних центрів визначають спеціалізвацію тваринництва. Провідну роль відіграє молочно-м¢ясне скотарство. Розвинуті також свинарство, птахівництво, вівчарство. У водосховищах Дніпра і в Азовському морі виловлюють рибу. На місцевій, а також частково довізній сировині працюють підприємства легкої і харчової промисловості, основні потужності яких зосереджено у великих містах,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                Найрозвинутіші галузі легкої промисловості – швейна, трикотажна і взуттєва. Підприємства харчової промисловості р-ну розміщено повсюдно. Основні її галузі - м¢ясна, молочна, олійно-жирова, борошномельно-круп¢яна, цукрова, консервна, крохмале-патокова, хлібопекарська, кондитерська. У Придніпровському р-ні добре розвинуті всі види транспорту, але перше місце належить залізничному. За густотою залізниць, що становить 38км на 1000кв км, район поступається тільки Донбасу. Тут є кілька великих залізничних вузлів: Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Апостолове,Ріг, Апостолове, Синельникове. У внутрішньообласних перевезеннях на невеликі відстані на першому місці автомобільний транспорт. Найб вузлами його є Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Нікополь, Мелітополь, Новомосковськ. Велике значення мають річковий і морський види транспорту. Найб порти на Дніпрі – Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Нікополь. У Запоріжжі працюють два великих річкових порти. Найбільший порт на Азовському морі – Бердянськ. У різних напрямах район перетинають трубопроводи, що йдуть переважно від газових родовищ Шебелинки до найбільших міст. Осн промисловими вузлами р-ну є Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Нікополь-Марганецький, Павлоградсько-Пертропавлівський, Запорізький. Найпотужніший пром вузол Придніпров¢я-Дніпропетросько-Дніпродзержинський. Проблеми Придніпровського р-ну багато в чому подібні до проблем Донецького. Так, їхня спільна проблема пов’язана зі спеціалізацією. Донбас і Придніпров¢я доцільно спеціалізувати не тільки на вир-ві чавуну, сталі і прокату для металомістких галузей м/б. Металургійні заводи мають задовольняти потреби в асортименті металу підприємства точного м/б, яке в майбутньому розвиватиметься прискореними темпами. Дуже гостро постають екологічні проблеми в Придніпров¢ї, особливо в Кривому Розі, Дніпродзержинську, Запоріжжі. Через викиди в атмосферу теплової електростанції в Енергодарі і випарування зі ставка-охолоджувача розміщеної поряд АЕС утворився найпотужніший у Європі “генератор” кислотних дощів. Грунти втрачають свою родючість. Рекультивовані землі майже непридатні для використання. Видобування залізної і марганцевої руд відкритим способом призвело до значних змін земної поверхні, різко знизило рівень грунтових вод.

 

76. Металургійний комплекс Придніпров’я, передумови розвитку, особливості розміщення та основні центри

 

Чорна металургія одна з провідних галузей промисловості Придніпров¢я. За вир-вом чорних металів район посідає перше місце в країні. Тут виник цикл виробництв, що складається з добування коксівного вугілля (Західний Донбас), залізної і марганцевої руд, нерудної сировини, вир-ва коксу, вогнетривів, чавуну, сталі, сплавів, прокату. Осн центрами чорної металургії і працюючої з нею в комплексі коксохімії є Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Новомосковськ, Нікополь. Вир-во чавуну в районі становить 11,9 млн т(46,3% в Україні), сталі – 14,7 млн т, готового прокату – 11,7 млн т. Чорна металургія представлена потужними заводами “Запоріжсталь” та електрометалургійним “Дніпроспецсталь”, феросплавним заводом і заводом вогнетривів.

Кольорова металургія представлена вир-вом алюмінію, магнію і титану (Запоріжжя),значно поступається чорній. До кольорової металургії належать Дніпровський алюмінієвий завод і Запорізький титано-магнієвий комбінат.

 

 

 

 

 

 

 

77. Машинобудівний комплекс Придніпровського економічного району, галузева структура та центри основних галузей.

Значна частка в структурі промисловості належить машинобудуванню і металообробці. Машинобудівні підприємства Придніпров'я спеціа­лізуються на виробництві металургійного та гірничого устаткуван­ня, металоконструкцій (у Дніпропетровську, Кривому Розі, Марганці, Запоріжжі), верстатобудуванні (у Дніпропетровську, Нікополі, Ме­літополі), транспортному машинобудуванні (у Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Запоріжжі), виробництві сільськогопосподарських машин (у Дніпропетровську, Павлограді, Нікополі, Запоріжжі, Бердянську), підйомно-транспортних машин (у Нікополі, Верхньо­дніпровську, Бердянську). Розвинені також електротехнічне маши­нобудування, виробництво радіоапаратури, устаткування та машин для легкої і харчової промисловості, у Запоріжжі є підприємства інструментальної та абразивної промисловості.

Найбільшими машинобудівними центрами Придніпров'я є Дні­пропетровськ(Дніпропетровський металургійний комбінат), Дніпродзержинськ, Кривий Ріг(Криворіжсталь), Нікополь(нікопольський завод феросплавів). У Дніпро­петровську споруджено один з найбільших у країні заводів, що виробляє металеві конструкції для залізничних мостів і доменних печей, завод металургійного устаткування, завод важких пресів. Далеко за межами Придніпров'я відома продукція Криворізького заводу гірничого устаткування. Дніпродзержинський завод поставляє залізничному транспорту вагони і платформи, а Нікопольський машинобудівний — підйомні крани, різні сільськогосподарські ма­шини. Одним з найбільших заводів сільськогосподарського маши­нобудування є завод, який випускає велику кількість тракторних сівалок десятків найменувань.(ВАТ «Красная звезда»)

 

78. Агропромисловий комплекс Придніпровського економічного району, основні галузі та особливості їхнього розміщення.

Велику роль у розвитку госп-ва Придніпров¢я відіграє АПК. За валовою продукцією с/г район посідає шосте місце серед ек-х районів країни. У с/г госп-ві зосереджено 18,6% зайнятих, понад 14% фондів економіки району. Головною галуззю с/г-го вир-ва є рослинництво. Під зерновими культурами зайнято близько 50% посівних площ. Більша частина посівів зернових припадає на озиму пшеницю. Провідні технічні культури – соняшник (бл 35% від обсягу в Україні), цукрові буряки, південні коноплі. Поблизу великих міст створено приміські господарства. Потреби населення індустріальних центрів визначають спеціалізацію тваринництва. Провідну роль відіграє молочно-м¢ясне скотарство. Розвинуті також свинарство, птахівництво, вівчарство. У водосховищах Дніпра і в Азовському морі виловлюють рибу. На місцевій, а також частково довізній сировині працюють підприємства легкої і харчової промисловості,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    основні потужності яких зосереджено у великих містах. Найрозвинутіші галузі легкої промисловості – швейна, трикотажна і взуттєва. Підприємства харчової промисловості р-ну розміщено повсюдно. Основні її галузі - м¢ясна, молочна, олійно-жирова, борошномельно-круп¢яна, цукрова, консервна, крохмале-патокова, хлібопекарська, кондитерська. Частка р-ну за обсягами вир-ва харчової промисловостів Україні становить 11,7%, у тому числі Дніпропетровська обл. – 7%, Запорізька- 3%

 

 

79. Центральний економічний район, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їхнього розміщення.

У назві р-ну відображене його географічне положення – у центрі країни. Площа р-ну – 49,5 тис кв км. Населення – 2,8млн осіб. Район охоплює територію Черкаської і Київської областей. За площею, населенням і промисловим потенціалом район на восьмому місці серед економічних р-нів країни. Його природні умови сприятливі для госп-го розвитку. Переважають родючі чорноземи. Корисних копалин порівняно мало. Є родовища бурого вугілля і торфу. Великі і різноманітні запаси будівельного і декоративного каменю. На півночі р-ну розробляється найбільше в Україні родовище бентонітових глин. Каолінові глини поширені у південних р-нах Черкаської області. Є родовища нікелю (Побужжя), графіту, уранових руд, бокситів тощо. У більшій частині р-ну водні ресурси обмежені. Густота населення становить близько 60 осіб на 1 кв км і набагато менша, ніж у цілому по країні. Тут більше міського населення. Показники смертності вищі за показники народжуваності. В р-ні поширене приховане безробіття.

Енергетичною основою розвитку госп-ва р-ну є його ПЕК. Він представлений добуванням бурого вугілля у Ватутіному та Олександрії, торфу – в Черкаській області, невеликими тепловими елекстростанціями. Виробляють електроенергію Кременчуцька і Канівська ГЕС. Провідними галузями промисловості є харчова та м/б і металообробка. м/б і  металообробка представлені вир-вом машин і обладнання для с/г та харчової і легкої промисловості, виготовленням друкарських машинок, радіовиробів, підйомно-транспортного устаткування, телеграфної апаратури, телевізорів, фотоприладів, баштових кранів, бурових машин. Підприємства хімічної промисловості, що зосереджені в Черкаській обл, виробляють азотні добрива, хім волокна та реактиви. Працюють Завалівський графітовий комбінат, а також заводи чистих металів у Світловодську і Побузький нікелевий. До галузей легкої промисловості належать швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва. Тут випускають шовкові тканини, гігроскопічну вату, художні вироби. Незначного розвитку набули деревообробна і меблева галузі.Є численні підприємства будіндустрії. У районі добре розвинутий АПК, який базується на багатогалузевому с/г. Рослинництво посідає перше місце в р-ні. Тут вирощують озиму пшеницю, ярий ячмінь, кукурудзу. Серед технічних культур – цукрові буряки, соняшник, ефіроолійні культури, коноплі, коріандр. Розвинуті овочівництво і садівництво. Провідними галузями тваринництва є скотарство і свинарство, допоміжними – вівчарство, птахівництво, шовківництво, кролівництво і ставкове рибництво. Скотарство має молочно-м¢ясний напрям. У р-ні розвинуті майже всі галузі харчової промисловості. Домінуюча роль належить цукровій, особливо в Черкаській обл, де працює 24 цукрових заводи. Є багато підприємств молочної, маслосироробної та м¢ясної галузей промисловості. Розвиваються борошномельно-круп¢яна, ефіроолійна, спиртова, кондитерська та ін галузі. Провідними видами транспорту є залізничний та автобусний. Довжина залізниць заг користування становить 1527км. Важливе місце посідає повітряний транспорт та його найб центр –Київ. Основними залізничними вузлами є: імені Т.Г.Шевченка, Черкаси, Христинівка, Цвіткове у Черкаській області; Ірпінь, Біличі, Ворзель – у київській. У р-ні понад 10 тис км автошляхів з твердим покриттям. Розвинутий водний транспорт. Основні порти – Київ, Черкаси і Світловодськ. Промислові вузли району – Київський,Черкаський та Уманський. Умань – значний туристичний центр України. Головним об¢єктом туризму є всесвітньо відомий дендропарк “Софіївка”. Однією з проблем Центр р-ну є низький рівень його промислового розвитку. Окремі частини р-ну, зокрема Черкаська та Київська обл, виявилися радіаційно забрудненими внаслідок катастрофи на ЧАЕС. Проблему р-ну складає також ерозія грунтів. Є і в р-ні проблеми щодо раціонального викор трудових ресурсів.

 

80. Промисловий комплекс Центрального економічного району, його галузева структура, особливості розміщення і центри основних галузей.

Корисних копалин порівняно мало. Є родовища бурого вугілля і торфу. Великі і різноманітні запаси будівельного і декоративного каменю. На півночі р-ну розробляється найбільше в Україні родовище бентонітових глин. Каолінові глини поширені у південних р-нах Черкаської області. Є родовища нікелю (Побужжя), графіту, уранових руд, бокситів тощо. Енергетичною основою розвитку госп-ва р-ну є його ПЕК. Він представлений добуванням бурого вугілля у Ватутіному та Олександрії, торфу – в Черкаській області, тепловими елекстростанціями. Виробляють електроенергію Київська і Канівська ГЕС. Провідними галузями промисловості є харчова промисловість та м/б і металообробка. М\б і  металообробка представлені вир-вом машин і обладнання для с/г та харчової і легкої промисловості, виготовленням друкарських машинок, радіовиробів, підйомно-транспортного устаткування, телеграфної апаратури, телевізорів, фотоприладів, баштових кранів, бурових машин. М\Б і металообробка представлені заводами “Фотоприлад”, “Строммашини”, НВО “Ротор”, спеціального технічного устаткування, телеграфної апаратури тощо. Підприємства хім промисловості, що зосереджені в Черкаській обл, виробляють азотні добрива, хім волокна та реактиви. В Черкасах працюють потужні підприємства хімії: виробничі об¢єднання “Азот”, “Хімволокно”, завод хім реактивів та побутової хімії “Аврора”. До галузей легкої промисловості належать швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва. Тут випускають шовкові тканини, гігроскопічну вату, художні вироби. Серед підприємств харчової промисловості – консервний, м¢ясний, хлібний комбінати, цукрорафінадний і молочний заводи, тютюнова фабрика тощо. Незначного розвитку набули деревообробна і меблева галузі. Меблеву пр-сть представляє ВО “Черкасмеблі”. Є численні пдприємства будіндустрії. До підприємств будіндустрії належать ВО “Черкасизалізобетон”, заводи стінових матеріалів, великопанельного будинкобудування та ін.

 

81. Машинобудування Центрального регіону: його галузева структура, принципи розміщення і центри основних галузей.

 

Центральний район традиційно визначається високо розвинутою машинобудівною галуззю, яка представлена 364 підприємствами, частка товарної продукції яких у загальному обсязі регіону становить 17,4%. Слід відзначити низку галузей, які мають невисоку питому вагу у регіональній галузевій структурі, але в загальному поділі праці визначають галузеву спеціалізацію регіону. Це – вир-во оптичних та оптико-механічних приладів, радіовимірювальних приладів, авіаційна промисловість тощо. Тобто концентрація усіх виробництв на території регіону, а саме у Києві – дуже висока. М\б і  металообробка представлені вир-вом машин і обладнання для с/г та харчової і легкої промисловості, виготовленням друкарських машинок, радіовиробів, підйомно-транспортного устаткування, телеграфної апаратури, телевізорів, фотоприладів, баштових кранів, бурових машин. М\Б і металообробка представлені заводами “Фотоприлад”, “Строммашини”, НВО “Ротор”, спеціального технічного устаткування, телеграфної апаратури тощо. Подальший розвиток м/б комплексу має бути на базі досягнень науково-технічного прогресу, шляхом створення високомеханізованих та автоматизованих ліній на виробництві, впровадження нових мало та безвідходних ресурсозберігаючих технологій.

 

82. Агропромисловий комплекс Центрального регіону, основні галузі та особливості їх розміщення.

У районі добре розвинутий АПК, який базується на багатогалузевому с/г. Тут зосереджено бл 5% всіх сільгоспугідь України та 9% ріллі.Рослинництво посідає перше місце в р-ні. Зерновими та зернобобовими зайнято майже половину посівних площ України(48,7%). Тут вирощують озиму пшеницю, ярий ячмінь, кукурудзу. Серед технічних культур – цукрові буряки, соняшник, ефіроолійні культури, коноплі, коріандр. Також вирощують картоплю. Розвинуті овочівництво і садівництво. Провідними галузями тваринництва є скотарство і свинарство, допоміжними – вівчарство, птахівництво, шовківництво, кролівництво і ставкове рибництво. Скотарство має молочно-м¢ясний напрям. До галузей легкої промисловості належать швейна, трикотажна, шкіряна, взуттєва. Тут випускають шовкові тканини(Дарницький шовковий комбінат), гігроскопічну вату, художні вироби.  У р-ні розвинуті майже всі галузі харчової пр-сті. Домінуюча роль належить цукровій промисловості, особливо в Черкаській обл, де працює 24 цукрових заводи. Є багато підприємств молочної, маслосироробної та м¢ясної галузей промисловості. Розвиваються борошномельно-круп¢яна, ефіроолійна, спиртова, кондитерська та ін галузі. Як і в інших галузях матеріального виробництва, в харчовій промисловості р-ну спостерігається спад вир-ва продукції. Ці процеси відбуваються внаслідок відставання техніко-економічного рівня більшості підприємств харчової промиловості від аналогів розвинутих зарубіжних країн., обладнання застаріле, і більшість продовольчих товарів неконкурентноспроможні, зокрема значно відстають від світових зразків за зовнішнім оформленням.Тому для покращення роботи харчової промисловості потрібне технологічне переозброєння заводів, які мають зношене устаткування, низьку якість пакування продукції, недосконалу організацію маркетингової діяльності.

 

 

83. Подільський регіон, його роль в економічному розвитку України, галузі спеціалізації та особливості їх розміщення.

Вінницька, хмельницька, тернопільська обл

Площа – 60,9 населення – 4,5 млн

Кліматичні умови та грунтові ресурси (особливо у пд частині)сприятливі для ведення госп-ва.

Є родовища будівельного і оздоблювального каменю, граніту, гейсу, мармуру, піскоовика, мергелю, каоліну, глини, фосфоритів. Енергетичні ресурси не дуже великі: торф на пн району й буре вугілля в усіх областях, горючі сланці у Придніпров’ї. Гордістю району є різноманітні за складом мінеральні води.

Середня густота нас-ня 74,9 чол/км²Сільське населення – 53%, рівень урбанізації один з найнижчих, спостерігаються процеси депопуляції і старіння населення (особливо Вінницька обл) Р-н належить до р-нів з від‘ємними показниками природного приросту населення. Трудові ресурси р-ну становлять понад половину загальної чисельності нас-ня, але ця частка поступово знижується. Рівень зайнятості трудових ресурсів становить приблизно 87 %.  Високий рівень прихованого безробіття. Основна маса нас працює в с/г.

Електроенергетика – Хмельницька АЕС, Ладижинська ДРЕС, Дністровська ГЕС

М/б у великих містах – металообробка і м/б у Хмельницькому, Шепетівці, Тернополі (устаткування для харчової пром, прилади, інструменти, електротехніка. Машинобуд-ні підпр-ва обслуговують здебільшого потреби с/г, є також піпр-ва приладо- і верстатобуд-ня. Вінницький завод тракторних агрегатів, Калинівський, Тернопільський – бурякоцукрові комбайни., електроапаратура – у Тернополі.

Хім промилсловість –мінеральні добрива, сірчана кислота (Вінниця)

Природно-ресурсний потенціал. Переважання різних типів чорноземних і сірих лісових грунтів зумовило дуже високий рівень освоєння земельних ресурсів. С/г угіддя становлять 71% земельної площі. У структурі с/г угідь р-ну частка орних земель становить 84,4 %. Територія р-ну характеризується помірно-континентальним кліматом з великим впливом циклонів. Найб-ші річки Серет, Збруч, Стрипа, Смотрич, Ушиця. Лісові ресурси р-ну становлять 800,5 тис га, або 11,5 % його тер-рії. Серед мінеральних ресурсів провідне місце належить групі корисних копалин, зокрема природних будівельних матеріалів. Значні поклади гранітів і гнейсів знах-ся вздовж річок Случі (біля м Староконстянтинова), Південного Буга (поблизу Меджибожа). Величезні запаси карбонатних порід є в придністровських р-нах Тернопільської і Хмельницької обл., поклади пісковиків є у Тернопільській (Теребовлянський, Бучацький р-ни), Вінницькій обл (Барський, Ямпільський р-ни). На тер-рії Хмельницбкої і Вінницької обл-тей відомий цілий ряд родовищ первинного каоліну і вогнетривких глин, серед яких найкращими є Майдан-Вільське (Хмел обл), Турбівське (Вінниц обл)..

Подільський економічний район спеціалізується на виробництві с/г. продукції і її промисловій переробці, тому в галузевій структурі промисловості основою є харчова. С/гекономічного району спеціалізується на землеробстві зерново-буряківничого і тваринництві м'ясо-молоч­ного напрямів. Економічний район характеризується високим рів­нем сільськогосподарського освоєння. В економічному районі діють 64 цукрових заводи, серед яких найбільші Гайсинський, Кирнасівський-2, Бершадський, Погребищенський (Він­ницька обл.), Тернопільський, Кам'янець-Подільський, Волочись-кий (Хмельницька обл.), Кременецький, Чортківський (Тернопільська обл.). Відходи цукроваріння використовують 23 заводи спиртово-горілчаної промисловості. Потужні консервні заводи й комбінати є у Вінниці, Могилеві-Подільському, Барі, Гайсині, Тульчині (Вінницька обл.), Кам'янці-Подільському, Новій Ушиці, Меджибожі, Сатанові (Хмельницька обл.), Підгайцях, Мельниці-Подільській. М'ясна промисловість представлена Вінницьким, Тростянецьким, Гайсинським, Тульчинецьким (Вінницька обл.), Хмельницьким, Кам'янець-Подільським і Шепетівським (Хмельницька обл.), Тер­нопільським і Чортківським (Тернопільська обл.) м'ясокомбіната­ми, а також птахокомбінатами у Барі, Козятині (Вінницька обл.), с. Великі Гаї (Тернопільська обл.).  Молочна промисловість є практично у кожному адміністратив­ному районі. В районі діють 10 підприємств сухого зне­жиреного молока, сім з яких розташовані у Вінницькій області. Широкого розвитку набуло борошномельно-круп'яне виробни­цтво у Вінниці, Вапнярці, Гайсині (Вінницька обл.), Богданівці, Волочиську, Кам'янці-Подільському, Полонному, Хмельницькому (Хмельницька обл.), Тернополі, Чорткові, Кременці, Бережанах (Тер­нопільська обл.); кондитерське (у Вінниці, Чорткові, Хмельницько­му), олійно-жирове (у Вінниці), пивоварне у Вінниці, Могилеві-По­дільському, Бершаді, Тиврові, Чернятині, Браїлові (Вінницька обл.), Хмельницькому, Славуті, Зінькові (Хмельницька обл.), Тернополі. Серед галузей легкої промисловості розвинене текстильне вир-во – Тернопільське виробниче об‘єднання «Текстерно», Кам‘янець-Подільська фабрика. Р-н виробляє 15,9 % тканин Укр. Швейні фабрики є у Вінниці, Хмельницькому, Тернополі, Чорткові. У р-ні розвинена пром-сть буд мат-лів в основному на місцевій сировині. Це Гніванський , Жежелівський, Губниківський гранітні кар‘єри, Кам‘янець-Подільський цементний завод. Деревообробна пром-сть частково орієнт-ся на привізну сировину. Вона виробляє меблі – у Вінниці, Тернополі, Хмельницькому..

 

84. Промисловий комплекс Подільського економічного району, його галузева структура, особливості розміщення та центри основних галузей.

 

Одне з провідних місць у виробничій сфері Поділля посідає промисловість. Подільський екон р-н спеціалізується на вир-ві с/г продукції, тому в галузевій структурі промисловості превалює комплекс  переробних галузей АПК. Поряд  з ними розвиваються енергетична, паливна, чорна металургія, хімічна і нафтохімічна галузі, м/б, промисловість будівельних матеріалів, легка тощо.

В галузевій структурі промисловості основою є харчова промисловість.

В економічному районі діють 64 цукрових заводи, серед яких найбільші Гайсинський, Кирнасівський-2, Бершадський, Погребищенський (Він­ницька обл.), Тернопільський, Кам'янець-Подільський, Волочись-кий (Хмельницька обл.), Кременецький, Чортківський (Тернопільська обл.). Відходи цукроваріння використовують 23 заводи спиртово-горілчаної промисловості. Потужні консервні заводи й комбінати є у Вінниці, Могилеві-Подільському, Барі, Гайсині, Тульчині (Вінницька обл.), Кам'янці-Подільському, Новій Ушиці, Меджибожі, Сатанові (Хмельницька обл.), Підгайцях, Мельниці-Подільській. М'ясна промисловість представлена Вінницьким, Тростянецьким, Гайсинським, Тульчинецьким (Вінницька обл.), Хмельницьким, Кам'янець-Подільським і Шепетівським (Хмельницька обл.), Тер­нопільським і Чортківським (Тернопільська обл.) м'ясокомбіната­ми, а також птахокомбінатами у Барі, Козятині (Вінницька обл.), с. Великі Гаї (Тернопільська обл.).  Молочна промисловість є практично у кожному адміністратив­ному районі. В районі діють 10 підприємств сухого зне­жиреного молока, сім з яких розташовані у Вінницькій області. Широкого розвитку набуло борошномельно-круп'яне виробни­цтво у Вінниці, Вапнярці, Гайсині (Вінницька обл.), Богданівці, Волочиську, Кам'янці-Подільському, Полонному, Хмельницькому (Хмельницька обл.), Тернополі, Чорткові, Кременці, Бережанах (Тер­нопільська обл.); кондитерське (у Вінниці, Чорткові, Хмельницько­му), олійно-жирове (у Вінниці), пивоварне у Вінниці, Могилеві-По­дільському, Бершаді, Тиврові, Чернятині, Браїлові (Вінницька обл.), Хмельницькому, Славуті, Зінькові (Хмельницька обл.), Тернополі. Серед галузей легкої промисловості розвинене текстильне вир-во – Тернопільське виробниче об‘єднання «Текстерно», Кам‘янець-Подільська фабрика. Р-н виробляє 15,9 % тканин Укр. Швейні фабрики є у Вінниці, Хмельницькому, Тернополі, Чорткові. У р-ні розвинена пром-сть буд мат-лів в основному на місцевій сировині. Це Гніванський , Жежелівський, Губниківський гранітні кар‘єри, Кам‘янець-Подільський цементний завод. Деревообробна пром-сть частково орієнт-ся на привізну сировину. Вона виробляє меблі – у Вінниці, Тернополі, Хмельницькому..

М/б у великих містах – металообробка і м/б у Хмельницькому, Шепетівці, Тернополі (устаткування для харчової пром, прилади, інструменти, електротехніка. Машинобуд-ні підпр-ва обслуговують здебільшого потреби с/г, є також піпр-ва приладо- і верстатобуд-ня. Вінницький завод тракторних агрегатів, Калинівський, Тернопільський – бурякоцукрові комбайни., електроапаратура – у Тернополі.

Хім промилсловість –мінеральні добрива, сірчана кислота (Вінниця)

Електроенергетика – Хмельницька АЕС, Ладижинська ДРЕС, Дністровська ГЕС

  

85. АПК Подільського економічного району, основні галузі та особливості їхнього розміщення.

Основою господарського комплексу економічного Подільського району є потужний АПК, який базується на інтенсивному, багатогалузевому сільському господарстві. Сільськогосподарську сировину використовує більшість промислових підприємств Поділля. В АПК працює основна частина населення. С/гекономічного району спеціалізується на землеробстві зерново-буряківничого і тваринництві м'ясо-молоч­ного напрямів. Провідною галуззю сільського господарства району є рослинництво. Близько 50% усіх посівних площ зайнято під зерновими культурами, серед них насамперед озима пшениця, а також кукурудза та зернобобові. Розвинуте картоплярство та овочівництво. Значні площі зайняті під садами і ягідниками. Основна технічка культура району – цукрові буряки. За їх валовими зборами Поділля посідає перше місце в країні (до 30%). З інших технічний культур тут вирощують соняшник і тютюн. Тваринництво тісно пов¢язане з рослинництвом та переробною ланкою АПК. Так, кормові культури займають понад 28% усієї посівної площі. Відходи цукрової та ін галузей харчової промисловості використовуються для відгодівлі худоби. Домінує молочно-м¢ясне скотарство, розвиваються свинарство, птахівництво, вівчарство, рибництво і бджільництво. Серед найрозвинутіших галузей харчової промисловості цукрова, спиртова, м¢ясна, молочна, маслоробна, сироварна, борошномельно-круп¢яна, олійно-жирова, плодоовочева, хлібопекарська. На першому місці цукрова промисловість. В економічному районі діють 64 цукрових заводи, серед яких найбільші Гайсинський, Кирнасівський-2, Бершадський, Погребищенський (Він­ницька обл.), Тернопільський, Кам'янець-Подільський, Волочись-кий (Хмельницька обл.), Кременецький, Чортківський (Тернопільська обл.). Відходи цукроваріння використовують 23 заводи спиртово-горілчаної промисловості. Потужні консервні заводи й комбінати є у Вінниці, Могилеві-Подільському, Барі, Гайсині, Тульчині (Вінницька обл.), Кам'янці-Подільському, Новій Ушиці, Меджибожі, Сатанові (Хмельницька обл.), Підгайцях, Мельниці-Подільській. М'ясна промисловість представлена Вінницьким, Тростянецьким, Гайсинським, Тульчинецьким (Вінницька обл.), Хмельницьким, Кам'янець-Подільським і Шепетівським (Хмельницька обл.), Тер­нопільським і Чортківським (Тернопільська обл.) м'ясокомбіната­ми, а також птахокомбінатами у Барі, Козятині (Вінницька обл.), с. Великі Гаї (Тернопільська обл.).  Молочна промисловість є практично у кожному адміністратив­ному районі. В районі діють 10 підприємств сухого зне­жиреного молока, сім з яких розташовані у Вінницькій області. Широкого розвитку набуло борошномельно-круп'яне виробни­цтво у Вінниці, Вапнярці, Гайсині (Вінницька обл.), Богданівці, Волочиську, Кам'янці-Подільському, Полонному, Хмельницькому (Хмельницька обл.), Тернополі, Чорткові, Кременці, Бережанах (Тер­нопільська обл.); кондитерське (у Вінниці, Чорткові, Хмельницько­му), олійно-жирове (у Вінниці), пивоварне у Вінниці, Могилеві-По­дільському, Бершаді, Тиврові, Чернятині, Браїлові (Вінницька обл.), Хмельницькому, Славуті, Зінькові (Хмельницька обл.), Тернополі.. Допоміжними в галузі є вир-ва вітамінів, кормових дріжджів тощо. У районі розвинуте також хутрове вир-во (Жмеринка), налагоджений випуск вати (Кременець), нетканих матеріалів (Камянець-Подільський). Серед галузей легкої промисловості розвинене текстильне вир-во – Тернопільське виробниче об‘єднання «Текстерно», Кам‘янець-Подільська фабрика. Р-н виробляє 15,9 % тканин Укр. Швейні фабрики є у Вінниці, Хмельницькому, Тернополі, Чорткові.

 

86 Поліський економічний район, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їхнього розміщення.

 

Склад: Волинська, Рівнен., Житом., Черніг. обл.

Площа 102,1 км2, чисельність населення 4926, 7 тис чол.

Розвиток демографічного потенціалу значною мірою зумовлюється наслідками аварії на ЧАЕС. Цей чинник особливо вплинув на динаміку чисельності населення, посиливши інтенсивність міграційних процесів.

У районі є потужний природно-ре­сурсний потенціал. Запаси паливних ресурсів мають переважно місцеве значення. З них поклади бурого вугілля освоюються на Житомирщині, в основному біля Коростишева, нафти — на Черні­гівщині (Прилуцьке, Леляківське та інші родовища). Значні родовища торфу (Турське, Цирське, Морочне, Чемерне та ін). Останнім часом у Волинській обл. відкрито невеликі запаси природного газу та значні запаси уранової руди поблизу м.Рівне. Найбільші запаси торфу сформу-валися у басейні болота Замглай на Чернігівщині. Район бідний на рудні ресурси. Його західна частина розташо­вана на Українському кристалічному щиті, до якого і приурочені запаси титанових руд, які мають товарне значення (Іршанське ро­довище). Значно різноманітніші нерудні корисні копалини, серед яких переважають будівельні матеріали. З хімічної сировини розвідано фосфорити (Житомирська і Чернігівська обл.), є запаси каоліну. З будівельних матеріалів у всіх областях є вапняки, скляні піски та вогнетривкі глини, базальт, граніт,а на сході Чернігівщини — крейди і мергелів це­ментних. Товарне значення має облицювальний камінь (граніт, мар­мур, лабрадорит, габро та ін.), поклади якого приурочені до Україн­ського кристалічного щита. Природні умови в цілому сприятливі для розвитку аграрного сектора. Клімат району помірно-континентальний. Грунти дерново-підзолисті, сірі лісові, на півдні району чорноземи. Район виділяється своїми лісовими і водними ресурсами, а також заболоченістю. Ліса­ми вкрито 26 % території, на півночі —30-40%.

Господарство економічного р-ну являє собою високорозвинуту багатогалузеву промисловість  і с/г (південь),що досить тісно пов'язані між собою. Проте промисловість переважає над с/г. Основними галузями Є: машинобудування, хімічна ,легка та харчова промисловість. В р-ні вирощують цукрові Буряки, льон-довгунець, хміль, картоплю, зерно, виробляють молоко і м'ясо. Промисловість:ПЕК -в основному працює на торфі -майже скрізь. Нафтодобувна –Леляківське,Гніденецьке родовища. Електро- енергетика -  Київська ГЕС, Трипільська ДРЕС,Київська ГАЕС. Машинобуду вання. - багатогалузеве. Хімічна промисловість:
- виробництво штучного і синтетичного волокна,фосфорні добрива (Житомир) та інші. Лісовиробничий комплекс: провідне місце в Україні. Заготівля (Полісся), деревообробна (усі обл. і районні центри),але найбільше Малин,  Житомир); целюлозне паперова (Коржівка, Малин,Коростишів); лісохімія (вироби, скипідару,хвойно-ефірної олії, догтю); будівельна індустрія, виготовлення конструкційних матеріалів- Коростень (цемент),Житомир(цемент), Чернігів (цемент),також будівельних конструкцій на домобудівних комбінатах(Житомир, Чернігів,) Скляна і фарфорово – фаянсова(Баранівка.Олевськ,Коростень та ін.). В рослинництві переважають зернові(озима пшениця, жито, ячмінь, кукурудза, гречка ,зернобобові), вирощують також технічні(цукрові буряки,льон, хміль,соняшник), дуже поширена картопля (Чернігівська обл. -І місце у країні). Рівень розвитку тваринництва вищий ніж в цілому по Україні і має молочно- м'ясний напрямок.У виробництві м'яса переважає свинина. Поширене також бджільництво, шовківництво і рибальство.Харчова промисловість: цукрова, молочна, борошномельна, круп'яна, хлібопекарська, кондитерська, спиртова, плодоовочева. Добре розвинута у всіх містах. Легка промисловість працює як на місцевій природній, так і на хімічній сировині. Провідне місце належить текстильній промисловості. Вовняна пром.: Чернігів, Богуслав. Лляна – Житомирський  Льонокомбінат. Швейна і текстильна розвинена скрізь.

 

 

87. Промисловий комплекс Поліського економічного району, його галузева структура, особливості розміщення та центри основних галузей, проблеми розвитку.

 

 

Господарство економічного р-ну являє собою високорозвинуту багатогалузеву промисловість  і с/г (південь),що досить тісно пов'язані між собою. Проте промисловість переважає над с/г. Основними галузями Є: машинобудування, хімічна ,легка та харчова промисловість. В р-ні вирощують цукрові Буряки, льон-довгунець, хміль, картоплю, зерно, виробляють молоко і м'ясо. Промисловість:ПЕК -в основному працює на торфі -майже скрізь. Нафтодобувна –Леляківське,Гніденецьке родовища. Електро- енергетика -  Київська ГЕС, Трипільська ДРЕС,Київська ГАЕС. Машинобуду вання. - багатогалузеве. Хімічна промисловість:
- виробництво штучного і синтетичного волокна,фосфорні добрива (Житомир) та інші. Лісовиробничий комплекс: провідне місце в Україні. Заготівля (Полісся), деревообробна (усі обл. і районні центри),але найбільше Малин,  Житомир); целюлозне паперова (Коржівка, Малин,Коростишів); лісохімія (вироби, скипідару,хвойно-ефірної олії, догтю); будівельна індустрія, виготовлення конструкційних матеріалів- Коростень (цемент),Житомир(цемент), Чернігів (цемент),також будівельних конструкцій на домобудівних комбінатах(Житомир, Чернігів,) Скляна і фарфорово – фаянсова(Баранівка.Олевськ,Коростень та ін.). В рослинництві переважають зернові(озима пшениця, жито, ячмінь, кукурудза, гречка ,зернобобові), вирощують також технічні(цукрові буряки,льон, хміль,соняшник), дуже поширена картопля (Чернігівська обл. -І місце у країні). Рівень розвитку тваринництва вищий ніж в цілому по Україні і має молочно- м'ясний напрямок.У виробництві м'яса переважає свинина. Поширене також бджільництво, шовківництво і рибальство.Харчова промисловість: цукрова, молочна, борошномельна, круп'яна, хлібопекарська, кондитерська, спиртова, плодоовочева. Добре розвинута у всіх містах. Легка промисловість працює як на місцевій природній, так і на хімічній сировині. Провідне місце належить текстильній промисловості. Вовняна пром.: Чернігів, Богуслав. Лляна – Житомирський  Льонокомбінат. Швейна і текстильна розвинена скрізь.

 

88. АПК Поліського економічного району, його галузева структура та проблеми розвитку.

Сільськогосподарське вир-во спеціалізується на скотарстві, вирощуванні льону-довгунця, картоплі, хмелю, зерна. Орні землі займають майже  70% с/г угідь Значні площі під сіножатями та пасовищами. Важливими зерновими культурами району є озима пшениця і жито. Озиму пшеницю переважно сіють на півдні району, жито –на півночі. Значні площі зайняті під льоном-довгунцем, хмелем. Північний Захід – один з головних районів країни з вирощування картоплі. (Чернігівська обл. -І місце у країні) У південній частині вирощують цукрові буряки. Розвинуте садівництво та ягідництво. Провідна галузь тваринництва – скотарство. На Поліссі воно має молочно-м¢ясний напрям, у лісостепових районах - м¢ясо-молочний. Розвинуте свинарство, вівчарство, птахівництво. Допоміжними галузями тваринництва є кролівництво, рибництво, бджільництво. Харчова промисловість базується на власній сировині. Цукрова і спиртова галузі розвинуті на півдні району, плодоовочева – повсюди. Набули розвитку м¢ясна, маслоробно-сироварна, борошномельно-круп¢яна і хлібопекарська галузі. Основна частина галузей легкої промисловості також використовує місцеву сировину. Це шкіряно-взуттєва і особливо лляна галузі. Із сировинних регіонів льон надходить на заводи первинної обробки, льоноволокно – на Рівненський льонокомбінат, де з нього виготовляють тканини. В районі працюють підприємства текстильної, швейної та панчішно-шкарпеткової промисловості. Вовняна пром.: Чернігів, Богуслав.

 Меліорація Полісся призвела до того, що на місці колишніх боліт, осушених меліораторами, часто трапляються пересушені землі, які необхідно поливати.

89. Карпатський економічний район, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їхнього розміщення.

 

Р-н включає Закарпатську, львівську, Івано-Франківську та Чернівецьку обл.. Площа 56,6 км2. Гірська частина Українських Карпат належить до півд і півд-зах території р-ну. Північну част  р-ну займає рівнинне Передкарпаття, част Волино-Подільської височини, Розточчя, Мале Полісся, Закарп обл, велика частина якої зосереджена в Українських Карпатах. Р-н виділяється теплим, помірно вологим кліматом. Грунтовий покрив дуже різноманітний: переважають сірі й лісові грунти та опідзолені чорноземи, дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні, бурі лісові. Р-н має значні поклади мінерально-сировинних ресурсів. У Прикарпатті розташовані великі поклади сірки, калійної і кухонної солі, мінеральних вод(у Карпатах), деяких мінеральних будівельних матеріалів. Міжрайонне значення мають лісові ресурси, кам‘яне вугілля, природний газ. Основні запаси деревени зосереджені в Карпатах. Найбільш водоносними річками є Дністер, Тиса, Прут. Підземні мінеральні води: Трускавець, Східниця, Свалява, Кваси, Моршин, Олесько. Населення р-ну складає 6,.4 млн чол. Р-н густонаселений. Р-н багатий на трудові ресурси, що полегшує індустріалізацію території і стимулює розвиток трудомістких галузей промисловості і с/г.Найбільш розвинені у р-ні м/б, харчова, лісова і деревообробна промисловість, промисловість будівельних матеріалів. Дуже мало розвинена чорна металургія та електроенергетика. До ПЕК належать видобуток і вир-во палива – кам‘яного і бурого вугілля, нафти і нафтопродуктів, природного газу, електроенергії. Видобуток кам‘яного вугілля сконцентрований у Львівсько-Волинському басейні. Діють нафтопереробні потужні заводи в Дрогобичі, Надвірній, Львові. Головні центри видобутку й акумуляції природного привізного газу – Дашава, Рудка, Угерсько, Більче (Львівська обл). провідна галузь комплексу – електроенергетика, представлена великими Бурштинською, Добротвірською ДРЕС і рядом малих ГЕС і ТЕЦ. М/б комплекс – це приладобудування, вир-во телевізійної техніки, електроламп. Він орієнтується на кваліфіковану робочу силу й наукову інфраструктуру Львову і зосереджений переважно в обласних центрах. Розвинене транспортне, підйомно-транспортне м/б. Комплекс хім індустрії – це переважно галузі гірничої хімії (вир-во природної сірки в Новому роздолі і Новояворівськук), видобуток калійних і кухонних солей у Калуші, Стебнику, Солотвині. До основної хімії, яка грунтується на місцевій і привізній сировині, належить вир-во сірчаної кис-ти(у Новому Роздолі), калійних (у Калуші, Стебнику). Розвив-ся хімія органічного синтезу – вир-во штучних волокон (у Сокалі), технічного вуглецю (у Дашаві). Лісовиробничий комплекс спеціалізується в основному на вир-ві меблів. Великими центрами целюлозно-паперової промисловості є Жидачів, Рахів; лісохімії – Свалява, Великий Бичків, Перечин. Найб-ми центрами деревообробної промисловості є Львів, Івано-Франківськ. Вир-во будівельного каменю, в‘язких матеріалів – цементу(у Миколаєві), вапна (у Пустомитах), гіпсу (у Ширці). В інтегральному АПК розвинені спеціалізовані комплекси: а) рослинного напряму – цукробуряковий, виноградно-виноробний, спиртогорілчаний, плодоовочепереробний; б)твар-кого напряму – м‘ясопереробний, молокопереробний, птахопромисловий. Галузі харчової промисловості зосереджені переважно в місцях вир-ва сировини. Цукровий буряк перобляють у Хордові, льон – в Передкарпатті; овочі і плоди – у лісостеповій і передгірських зонах; м‘ясокомбінати переважно розміщені в обласних центрах. До рекреаційного комплексу р-ну належить санаторно-курортне і туристське госп-во та сфера відпочинку. Основним р-ном рекреації є територія Українських Карпат здравниці Трускавця, Моршина, Немирова. Основними центрами туризму є Львів та інші старовинні міста. Легка промисловість існує в усіх обласних центрах та в Коломиї, Мукачевому, Тисменці... Тут як ніде в Україні розвинені народні промисли: ткацтво, килимарство, гончарство, вишивання...

Район має густу мережу залізничних та автомобільних шляхів.

 

90. Промисловий комплекс Карпатського економічного району, його галузева структура, особливості розміщення та центри основних галузей.

 

Промисловість – провідна галузь господарського комплексу району. Тут розвинуті м/б і металообробка, хімічна, паливна, лісова і деревообробна, легка, харчова галузі, будівельна індустрія.

М/б комплекс – це приладобудування, вир-во телевізійної техніки, електроламп. Він орієнтується на кваліфіковану робочу силу й наукову інфраструктуру Львову і зосереджений переважно в обласних центрах. Розвинене транспортне, підйомно-транспортне м/б. Комплекс хім індустрії – це переважно галузі гірничої хімії (вир-во природної сірки в Новому роздолі і Новояворівськук), видобуток калійних і кухонних солей у Калуші, Стебнику, Солотвині. До основної хімії, яка грунтується на місцевій і привізній сировині, належить вир-во сірчаної кис-ти(у Новому Роздолі), калійних (у Калуші, Стебнику). Розвив-ся хімія органічного синтезу – вир-во штучних волокон (у Сокалі), технічного вуглецю (у Дашаві). Лісовиробничий комплекс спеціалізується в основному на вир-ві меблів. Великими центрами целюлозно-паперової промисловості є Жидачів, Рахів; лісохімії – Свалява, Великий Бичків, Перечин. Найб-ми центрами деревообробної промисловості є Львів, Івано-Франківськ. Вир-во будівельного каменю, в‘язких матеріалів – цементу(у Миколаєві), вапна (у Пустомитах), гіпсу (у Ширці).

До ПЕК належать видобуток і вир-во палива – кам‘яного і бурого вугілля, нафти і нафтопродуктів, природного газу, електроенергії. Видобуток кам‘яного вугілля сконцентрований у Львівсько-Волинському басейні. Діють нафтопереробні потужні заводи в Дрогобичі, Надвірній, Львові. Головні центри видобутку й акумуляції природного привізного газу – Дашава, Рудка, Угерсько, Більче (Львівська обл). провідна галузь комплексу – електроенергетика, представлена великими Бурштинською, Добротвірською ДРЕС і рядом малих ГЕС і ТЕЦ. Галузі харчової промисловості зосереджені переважно в місцях вир-ва сировини. Цукровий буряк перобляють у Хордові, льон – в Передкарпатті; овочі і плоди – у лісостеповій і передгірських зонах; м‘ясокомбінати переважно розміщені в обласних центрах. Легка промисловість існує в усіх обласних центрах та в Коломиї, Мукачевому, Тисменці... Тут як ніде в Україні розвинені народні промисли: ткацтво, килимарство, гончарство, вишивання...

91.Агропромисловий комплекс Карпатського економічного району, основні галузі та особливості їхнього розміщення. Проблеми та перспективи розвитку.

Останнім часом в економіці району відбувається постійне зрос­тання частки агропромислового комплексу, що є загалом пози­тивною тенденцією для всього господарства. У районі переважає частка тракторного і сільськогосподарського машинобудування, ремонт тракторів і сільськогосподарських ма­шин у структурі не перевищує 24 %. Недоліком районного АПК є відсутність підприємств з виробництва тари та пакувальних мате­ріалів; а також недостатнє забезпечення тваринництва та харчової промисловості продукцією мікробіологічної галузі.

Карпатський район характеризується великою різноманітніс­тю сприятливих природних ресурсів для сільського господарства; є значно диференційованим виробничо-територіальним комплек­сом.

У Передкарпатській низинній підзоні - провідним значення тваринництва (молочно-м'ясне скотарство та напівсальне свинарство ), технічних культур( цукрові буряки, льон, соняшник, ріпак озимий, тютюн ) як товарних галузей; сприятли­вими є умови для розвитку птахівництва і риборозведення. У Передкарпатській пе-редгірській підзоні тваринництво займає провідне місц( молочно-м'ясне скотарство, вівчарства) Товарною продукцією рільництва є технічні культури і овочі.

У гірській західній підзоні зростає значення тваринництва як основного напряму сільськогосподарського ви­робництва. З технічних культур -льон-довгунець. Гірська східна підзона —це підзона пасовищного тваринництва і лісових промислів. Про­відною галуззю тваринництва є м'ясо-молочне скотарство і вов-но-м'ясне вівчарство. Рільництво майже відсутнє, а невеликі площі орної землі використовуються в основному під посіви кар­топлі, вівса і багаторічних трав.

Сільське гос­подарство Закарпатської низинної підзони різногалузеве і най­більш інтенсивне у зоні; широко розвинуте тваринництво, в кормовій базі якого велику роль відіграє кукурудза. Колективні сільськогосподарські підприємства спеціалізуються на молочно-м'ясному скотарстві, напівсальному свинарстві та напівтонкору­нному вовно-м'ясному вівчарстві. Розвинуте виноградарство, са­дівництво і ягідництво.

Профілюючими галузями харчової промисловості регіону є м'ясна, молочна, борошномельна, хлібопекарська, кондитерська, цукрова. У міжрегіональному обміні Кар­патський економічний район бере участь у поставках не тільки м'яса, цукру, молока, спирту, а й вина, соків, плодоовочевих кон­сервів, тютюнових виробів. Рівень споживання основних продук­тів харчування населенням Карпатського економічного району нижчий за відповідні середньоукраїнські показники, особливо біл­кової групи (м'ясо, риба, цукор, олія).

 

92.Курортно-туристичний комплекс Карпатського економічного району, передумови його формування, сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку.

Карпатський регіон має значні пізнавальні рек­реац ресурси. Серед сільських адмін районів висо­кою пізнавальною цінністю рекреац ресурсів виділ Мукачівський район Закарпатської обл., Ко-сівський район Ів-Франк обл, Дрогобицький, Старосамбірсь­кий і Сколівський райони Львівської обл. та Путиль­ський район Чернівецької обл.

У Карпатському рекреац регіоні діє 60 санато­ріїв, 17 пансіонатів з лікуванням, у яких налічується близько 25 тис. ліжок. У регіоні функціонують 3 ку­рортні поліклініки, їх послугами наприкінці 30-х років користувалося понад 400 тис. чоловік. У 10 будинках відпочинку на 2,5 тисячі місць оздоровлюється що­річно до 50 тис. чол.

Велике знач. для оздоровл. переважно місце­вого насел. мають санаторії-профілакторії (їх у регі­оні — 70), бази відпочинку (120), табори праці та відпочинку для старшокласників (1150) і заміські ди­тячі табори (понад 180).

Найпопулярнішими курортами є Трускавець. Тут щорічно обслуговується понад 300 тис. чоловік. Дру­гим за потужністю та популярністю є курорт Мор­шин, де лікують захворювання печінки, жовчних шляхів, шлунково-кишкового тракту і порушення об­міну речовин. За рік на курорті обслуговується понад 75 тис. чоловік.

На кліматолікуванні спеціалізуються курорти у Яремчі, Ворохті, Косові. На Закарпатті компактним є Центрально-Закарпатський підрайон, де функціону­ють 6 бальнеологічних та кліматичних санаторіїв, що обслуговують понад 50 тис. чоловік щорічно.

 

93. Східний (Пн-Сх) ек. р-н, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їх розміщення.

Сх. Ек. р-н (Полтавська, Сумська та Харківська обл.)  – промислово-аграрний регіон, спеціалізацією якого в заг.держ. поділі праці є галузі машинобуд. та металообробки, хімічна пром. Промисловість:С\г=5:1

S=84 тис.кв.км, що становить 13,9% території України. Має вигідне географічне (більшість територій знах-ся у лісостеповій зоні, декілька р-нів Полтавської обл. в степовій зоні; 4/5 грунтів мають природну родючість) і геостратегічне положення (2 обл. на Пн-Зх межують з Рос.Фед) Природно-географічні умови в цілому сприятливі для розвитку прод.сил. Висока густота населення, розгалужені транспортні зв’язки сприяли розвитку промисловості, насамперед машинобудуванню. Пн-Сх район багатий на різноманітні корисні копалини (поклади кам вугілля (Харківська обл), бурого вугілля і торфу, прир горючих газів (Шебелинка, Єфремівка) і нафти.У Полт та Харк обл – запаси залізних руд, у Харк і Сум – фосфоритів. У р-ні відкрито поклади камяної солі, крейди, гіпсу, вапняків, мергелю, каоліну. Велике зн-ня мають мінеральні води Полт (“Миргородська”) і Харк (“Березівська”). Одним з найбільших природних багатств р-ну є чорноземні грунти. К-сть нас-ня р-ну становить 12,4% від усього нас-ня Укр. За к-стю і густотою нас-ня, частково міських жителів різні області р-ну відрізняються одна від одної. Середня густота нас-ня – близько 77 осіб на 1 кв км, що нижче від загальнодержавної. Показники смертності нас-ня вищі від показників народжуваності. Зростає к-сть зайнятих у невиробничій сфері.

Через Сх.ек.р-н проходять важливі транспорті шляхи: міжнар. коридор Європа-Азія(через Сумську обл), траса міжнар.значення Москва-Сімферополь (Харк.обл). Важливе місце в структурі ек-ки р-ну займають харчова і легка промисловість, а також АПК. Розвиток с\г відбувається на осн використання великих площ ріллі і природних кормових угідь.

Найб. центри – Харків, Полтава, Суми, Кременчук, Лубни, Конотоп, Ромни. Пром. вузли: Харківський (Дергачі, Буда, Мерефа, Люботин, Пісочин, Чугуїв – вироб-ся 4\5 промислової продукції обл), Полтавський( 2\3тов.продукції області, Кременчуцький, Сумський, Шостсько-Глухівський. Урбанізація – 70%.

Основні галузі спеціалізації: нафтова, нафтопереробна, машинобудування (енергетичне, тракторне,с/г-ке,електротехнічне, транспортне, верстато- і приладобуд.),електронна пром, пром. буд матеріалів, легка, харчова.

За останнє 10-річчя в р-ні зменшилась питома вага обробних галузей (хімічної, деревообробної, легкої, мб пром.)

Ринкові умови вимагають вдосконалення спец-ії р-ну на розвитку осн. експортно-орієнтованих галузей мб, легкої і харчової пром у великих містах, активізації ек. розвитку в сер. і малих містах.

Хім пр-сть забезпечує країну мін добривами, дубильними речовинами, пластмасами, хімреактивами (Харків, Шебелинка, Кременчук, Суми, Шостка.). У р-ні зосереджено практиіно все в-во кінофотоматеріалів у країні. Розвивається нафтохімія. Потужна галузь р-ну – будіндустрія. Цементна пр-сть розвинута в Балаклії (Харківська обл). Залізобетонні конструкції випускають у Кременчуці, вироби із скла – у Полтаві і Мерефі (Харківська обл), фарфоро-фаянсові – в Полтаві і Будах (поблизу Харкова). Деревообробна і меблева пр-сть зосереджена, як правило, у великих пром центрах. Пн-Сх район має потужний АПК. Основу його становить с/г. С/г угіддя –78% усієї площі району. Рослинництво розвинуте краще, ніж т-во. С/г-ва в основному спеціалізуються на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, соняшнику. Поблизу великих міст, особливо Харкова, розташовані овоче-молочні госп-в приміського типу. У рослинництві домінує вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці. Картоплю й овочі вирощують скрізь, найбільше – поблизу великих міст. Це стосується також садівництва і ягідництва. Т-во р-ну спеціалізується на молочно-мясному в-ві. Тут зберігаються традиційні для р-ну мясо-сальний і сальнй напрями свинарства. На південному сході розвинуте бджільництво. Не втратило свого зн-ня шовківництво. Маючи потужну сировинну базу, харчова пр-сть р-ну за обсягом в-ва поступається тільки маш-ню. Найбільше зн-ся має цукрова пр-сть. На 40 цукрових заводах виробляють пяту частину цукру в країні. Добре розвинуті маслообробна і сироварна галузі пр-сті. Найб молочноконсервні заводи – у Купянську (Харківська обл) і Біликах (Полтавська обл). Основні центри легкої пр-сті – Харків, Полтава, Суми.

У р-ні домінує обробна пр-сть, яка використовує вугілля і метал з Донбасу і Придніпровя, ліс з Карпатського і Пн-Сх районів, різноманітні машини і обл-ня з усіх ек р-нів країни. Звідусіль сюди надходить і продукція легкої, харчової та хімічної галузей пр-сті. За межі р-ну вивозяться природний газ, кінофотоматеріали, залізна руда, продукти нафтопереробки, залізобетонні конструкції, трактори, вантажні машини, велосипеди, електровироби, верстати, ін машини та устаткуваня. Серед продукції АПК – масло і молочні продукти, вироби скляної і фарфоро-фаянсової пр-сті.

 

94. Промисловий комплекс Східного(Пн-Сх) ек. р-ну, його галузева структура, принципи розміщення та центри осн. галузей

Сх ек р-н є одним із потужних індустріально-аграрних комплексів України. Промисловіть у ньому посідає – 75% ВВП. Схр-н на 3-му місці за показниками обсягів пром вир-ва, вартості осн фондів і чисельності пром-вир-го персоналу після Днбасу та Придніпров’я.

Головні галузі спец-ії: машинобудування, нафтогазова,хімічна, харчова промисловість.

Мб і металообробка є провідними галузями (60% зайнятих). Будівельна індустрія р-ну створює понад 14% усієї доданої вартості даної галузі, с\г- 12,3%. Більша частина вир-ся в Харківській обл.

У Сх районі історично склався багатогалузевий пром комплекс. У структурі пром прод-ції переважає обробна пром-ть, зокрема в Харк і Сумськ областях (85,8% і 82,2%).

Потреби госп-ва і нас-ня р-ну забезпечуються його енергетично базою. Майже вся електроенергія виробляється тепловими станціями. Найбільша з них – Зміївська ДРЕС потужністю 2,4 млн кіловат.

Хім пр-сть забезпечує країну мін добривами, дубильними речовинам, пластмасами, хімреактивами. У р-ні зосереджено практиіно все в-во кінофотоматеріалів у країні. Розвивається нафтохімія. Провідними центрами хім пр-сті є Харків, Шебелинка, Кременчук, Суми, Шостка. Потужна галузь р-ну – будіндустрія(центри: Харків, Полтава, Суми, Кремнчук, Куп’янськ). Цементна пр-сть розвинута в Балаклії (Харківська обл). Залізобетонні конструкції випускають у Кременчуці, вироби із скла – у Полтаві і Мерефі (Харківська обл), фарфоро-фаянсові – в Полтаві і Будах (поблизу Харкова). Деревообробна і меблева пр-сть зосереджена, як правило, у великих пром центрах. Її п-ва є також і в середніх містах, напр у Лубнах.У регіоні є значний комплекс паливних галузей: газо- і нафтодобувної, нафтопереробної, торф’яної.

Осн галузями маш-ня є енергетичне, тракторне, с/г-ке, електротехнічне, транспортне, верстато- і приладобудування. Найб центри – Харків, Полтава, Суми, Кременчук, Лубни, Конотоп, Ромни (детальніше див.№95).

 

95. Машинобудівний комплекс Східного (Пн-Сх) ек. р-ну, його галузева структура, особливості розміщення та центри осн. галузей.

У Сх.ек р-ні, зокрема Харк обл, зосереджено важливі галузі Мб: енергетичне та електротехнічне (випуск парові турбіни для ТЕС і АЕС, гідротурбіни, турбогенератори,електродвигуни та устаткування для тепловозів, прокатних станів, шахтного устаткування). У Полтаві – заводи електротехнічних виробів, газорозрядних ламп, у Сумах – заводи важкого компресоробудування та електроламп.

Транспортне Мб знаходиться в Кременчуці (вантажівки, тягачі, автосамоскиди, залізничні вагони).

Чимало приладобудівних заводів розташовано в Харкові, Сумах, Полтаві, Кременчуці, Сумах, Ромнах розташовані підпр-ва, на яких вир-ть устаткування для різних галузей промисловості.

Є великий центр авіаційної промисловості (Харків), де виробляють пасажирські і транспортні літаки.

Можна виокремити види прод-ції мб, з вир-ва яких р-н посідає помітне мсце: автомобілебудування, вир-во телефізорів, пральних побутових машин.

 

96. Агропромисловий комплекс Східного (Пн-Сх)ек. р-ну, його галузева структура та особливості розміщення осн. галузей.

Пн-Сх район має потужний АПК. Основу його становить с/г. С/г угіддя становлять 78% усієї площі району. АПК розвивається в напрямках, характерних в цілому для лісостепової зони. Основними товарними продуктами С\Г є зерно,цукровий буряк, соняшник, продукція тваринництва, птахівництво. Рослинництво розвинуте краще, ніж т-во. Поблизу великих міст, особливо Харкова, розташовані овоче-молочні госп-в приміського типу. У рослинництві домінує вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці. Найважлвіші технічні к-ри – цукрові буряки і соняшник. Картоплю й овочі вирощують скрізь, найбільше – поблизу великих міст. Це стосується також садівництва і ягідництва. Т-во р-ну спеціалізується на молочно-мясному в-ві. Тут зберігаються традиційні для р-ну м’ясо-сальний і сальнй напрями свинарства. На південному сході розвинуте бджільництво. Не втратило свого зн-ня шовківництво.

Маючи потужну сировинну базу, харчова пр-сть р-ну за обсягом в-ва поступається тільки маш-ню. Галуззю спеціалізації є м’ясна і молочна промисловіть. Найбільше зн-ся має цукрова пр-сть. На 40 цукрових заводах виробляють п’яту частину цукру в країні. Добре розвинуті маслообробна і сироварна галузі пр-сті. Найб молочноконсервні заводи – у Купянську (Харківська обл) і Біликах (Полтавська обл). У Хоролі Полтавської обл на основі молока виробляють дитяче харчування. Розподіл обсягів продукції харчової промисловості: Харк.обл – 44,7%, Сумська – 23,2%, Полтавська – 32,1%. У р-ні діють підпр-ва цукрової, м’ясної, молочної, борошномельно-круп’яної, олійної, жирової, спиртово-горілчаної, кондитерської та ін. галузей пром. 

За вартістю продукції легка пр-сть посідає в р-ні третє місце. Тут виробляють бавовняні і вовняні тканини. Розвинута конопледжутова, хутрова і взуттєва галузі пр-сті. Основні центри легкої пр-сті – Харків, Полтава, Суми.

 

97.Причорноморський економічний район, його роль в економіці України, галузі спеціалізації та особливості їхнього розміщення.

Причорноморський економічний район займає південну частину України, омивається Чорним і Азовським морями. До його складу входять Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська адміністративні області. Площа району становить 113 тис. км2 (19 % території України), наявне населення — 7480,6 тис. чол. (15,2 % всього населення України), густота населення 67,7 чол./км2, що значно менше середньої величини по Україні (82 чол./ км).

До середини XIX ст. Причорномор'я розвивалось лише як сіль­ськогосподарський регіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса— Кременчуг—Харків, Харків—Сімферополь, Одеса—Київ) структура господарства почала швидко ускладнюватись. Різко зросли обсяги експорту пшениці через портові міста (Одеса, Миколаїв, Генічеськ),виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господар­ства сприяли розвитку сільськогосподарського машинобудування. У цей період побудовані численні овочеконсервні заводи, зокрема, в Одесі, Херсоні, Ізмаїлі, виникає верстатобудування. У повоєнні роки створюється електротехнічна промисловість, електронне машинобу­дування, розширюються потужності хімічної промисловості.

Район має досить вигідне географічне положення. На південному сході межує з Російською Федерацією, на північному сході та півночі — з Придніпров'ям, на північному заході — з Центральним районом України, на заході з Молдовою, на південному заході — з Румунією.Причорноморський економічний район має вигідне економічне положення відносно транспортних магістралей. Через його терито­рію проходять важливі залізничні, водні та повітряні шляхи, які сполучають Україну з багатьма зарубіжними країнами. Район роз­ташований на перетині державних і міжнародних морських шляхів Азово-Чорноморського басейну. Річка Дунай дає змогу підтримува­ти річкове сполучення з багатьма країнами Європи (Румунією, Бол­гарією, Югославією, Угорщиною, Словаччиною та ін.). З Болгарією встановлено поромно-залізничне сполучення (Іллічівськ—Варна). З 1978 р. діє одна з найбільших поромних переправ Варна—Іллічівськ протяжністю 435 км. У грудні 1996 р. державна пароплавна компа­нія «Укрфері» відкрила нову автопасажирську поромну переправу Україна—Грузія з базовими портами Іллічівськ і Поті. Таким чином, офіційно почав функціонувати Євро-Азіатський транспортний кори­дор № 9, що проходить з Європи через Україну. По річці Дніпро здійснюється транспортне сполучення економічного району з міста­ми Придніпров'я (Запоріжжя, Дніпропетровськ, Черкаси, Київ та ін.).

У всеукраїнському та міжнародному поділі праці район спеціалізу­ється на виробництві різноманітної продукції АПК (зерна, соняшнику, овочів, фруктів, винограду, вовни, плодоовочевих консервів, виноград­них вин, шампанського, коньяку, ефірної олії, тютюнових виробів), ри­бної та легкої (насамперед бавовняних, вовняних тканин) промислово­сті, випуску товарів машинобудування (суден, верстатів, пресів, машин для АПК) і хімії (брому, лаків, фарб, кальцинованої соди, діоксину ти­тану), деяких виробів промисловості будматеріалів (гранітів, вапняків тощо), виконує курортно-туристичні функції (рис. 4.10). Міжнародною спеціалізацією району є транспорт (особливо морський і залізничний). Приморське положення зумовило розвиток суднобудування та судно­ремонту, морського транспорту каботажного та міжнародного плаван­ня, рекреаційного господарства, портово-промислових комплексів. Спеціалізацію та місце Причорноморського економічного ра­йону в загальнодержавному та міжнародному поділі праці визна­чає територіально-галузева структура його валової додаткової вартості, яка характеризується переважанням галузей, що нада­ють послуги (52,2 %). Серед них найбільшу питому вагу має транспорт та зв'язок, галузі соціально-культурної сфери, галузі сфери обігу.

 

 

98.Агропромисловий комплекс Причорноморського економічного району, основні галузі, особливості їхнього розміщення, проблеми та перспективи розвитку.

Агропромисловий комплекс є провідним міжгалузевим комп­лексом Причорноморського економічного району. В загальноукраї­нському поділі праці район виділяється виробництвом зерна (майже третину в Україні), соняшнику, винограду, фруктів, овочів, м'яса і вовни. Виробництво валової продукції сільського господарства в загальному обсязі України становить 14,4 %.

Сільське господарство району характеризується багатогалузе­вою структурою як землеробства, так і тваринництва. Основний напрям його спеціалізації — зерново-тваринницький з добре роз­винутим садівництвом, виноградарством і овочівництвом. Пито­ма вага рослинництва в районі значно перевищує тваринництво. Провідну роль у землеробстві відіграє зернове виробництво(озима пшениця, а також ку­курудза, ячмінь, просо). На полях штучного зрошення в районах, що прилягають до Північно-Кримського каналу та в гирлі річок, вирощують рис. Серед технічних культур провідними є соняш­ник (30 % посівів в Україні), зосереджений переважно в Одеській і Миколаївській областях; ефіроолійні (коріандр, троянда, лаван­да, шавлія та ін.), які вирощують здебільшого в передгірних і гір­ських районах Криму; тютюн (лісостепові райони Одеської обла­сті та Південного берегу і передгір'я Криму); цукрові буряки (лісостеп Одещини та північний степ Миколаївщини). Міжра­йонне значення мають овочебаштанні культури (помідори, перець солодкий, баклажани і кабачки, кавуни та дині).У районі розвинуте приміське овочівництво (навколо Одеси, великих центрів консервної промисловості Херсона та Ізмаїла), в південно-західній частині Криму, де знаходяться переробні під­приємства (Сімферополь, Севастополь, Ялта, Алушта). Баштанні продовольчі культури (кавуни та дині) в межах району теж куль­тивують повсюдно, але найбільше на Херсонщині та в степовому Криму.

Причорноморський економічний район спеціалізується на са­дівництві і виноградарстві. Садівництво поширене по всій території  району, але особливо в Криму. У насадженнях домінують аб­рикоси, персики, черешня, вишня, слива, яблуня, груша, грець­кий горіх і мигдаль.Основні галузі тваринництва — скотарство молочно-м'ясного і м'ясомолочного напрямку, а також свинарство, вівчарство, пта­хівництво, бджільництво і шовківництво. Район є найважливішим виробником тонкорунної вовни (з асканійської породи овець) у державі.У Причорноморському економічному районі можна виокре­мити такі сільськогосподарські зони: виноградарсько-зерново-олійна з садівництвом і молочно-м'ясним тваринництвом — пів­денні райони Одеської, Миколаївської, Херсонської областей; зе­рново-олійна з виробництвом цукрових буряків і молочно-м'ясним тваринництвом — північні райони Одеської, Миколаїв­ської і Херсонської областей; овоче-молочна приміського типу — навколо Одеси, Миколаєва, Херсона; виноградно-тютюнова з 1 молочно-м'ясним тваринництвом, зокрема вівчарством, — передгір'я Криму, Південний берег Криму.

На харчову промисловість припадає понад 34 % продукції промисловості регіону. Провідна роль (за випуском продукції) належить м'ясній, хлібопекарській, виноробній, рибній, олійно-жировій, маслосироробній і молочній та плодоовочевій галузям. У Причорноморському районі зосередже­ний найбільший у країні рибопереробний комплекс. Вилов риби здійснюється в Азовсько-Чорноморському басейні, Дніпропет­ровському, Бузькому, Дністровському та інших лиманах, дельті Дунаю, штучних водоймах. Найбільші центри рибної промисло­вості: Одеса, Керч, Севастополь, Очаків, Бєлгород-Дністров­ський, Генічеськ, Ялта, Кілія, Вилкове. Найбільші плодоовочеві комбінати розміщені у Херсоні, Ізмаїлі, Одесі та Сімферополі, навколо яких склались спеціалізовані сировинні зони. Центри виноробної промисловості — Масандра, Сімферополь, Алушта, Судак, Феодосія (Крим), Одеса, Херсон; олійножирової — Оде­са, Херсон, Миколаїв, Вознесенськ; цукрової — Котовськ, Зап-лази (на півночі Одеської області), Одеса, Первомайськ, Засілля; м'ясної— Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Сімферополь, Керч, Первомайськ, Вознесенськ; тютюново-ферментаційної — Ялта, Сімферополь, Феодосія; ефіроолійної — Сімферополь, Бахчиса­рай, Алушта, Судак. Основні проблеми АПК пов’язані з розораністю земель, екстенсивним розвитком землеробства, забрудненістю земель.

 

 

99.Транспортний комплекс Причорноморського економічного району, його значення, галузева структура, основні магістралі та порти.

Вигідне географічне положення, специфіка територіальної організації господарства, природні умови сприяли розвитку в районі морського, залізничного, автомобільного, річ­кового, трубопровідного та повітряного видів транспорту, які фор­мують єдину транспортну систему і доповнюють один одного.

Найбільше значення не тільки на регіональному, а й на держав­ному рівні має морський транспорт (Азово-Чорноморське і Ду­найське пароплавства). На морському узбережжі і на Дунаї роз­ташовано 12 основних торгових портів, з яких найбільші — Іллі­чівськ, Одеса, Керч, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл.Найбільший обсяг пасажиропотоків припадає на порти Чорно­го моря — Севастополь, Ялту, Євпаторію, Одесу. У 1978 р. стала до ладу міжнародна морська залізнична поромна переправа Іллі­чівськ—Варна (Болгарія). Залізнична колія Арм'янськ—Джан-кой—Керч дає сполучення поромною переправою АР Крим з Північним Кавказом, діє поромна переправа з Одеси в Хайфу (Із­раїль). Введена в дію у 1999 р. поромна переправа Іллічівськ— Поті є найкоротшим шляхом між Україною та Грузією.У структурі перевезення вантажів морським транспортом у 2000 р. найбільша частка припадає на Одеську область, далі йдуть Херсонська, Миколаївська та інші області.

Річковий транспорт. У перевезенні вантажів та пасажирів про­відне місце належить Дніпровському басейну (1/2 водних шляхів). Най­більшими річковими портами є: Миколаївський, Херсонський, Ново-Каховський, Гола Пристань, Ізмаїльський, Бєлгород-Дністровський.Важливе значення, особливо для міжнародних зв'язків, має суд­ноплавство по Дунаю. Судноплавство здійснюється також по річ­ках Південний Буг та Дністер.

Автомобільний транспорт. Загальна довжина автомобільних шляхів по території Основні автомобільні шляхи державного та міжнародного зна­чення: Миколаїв—Одеса—Кишинів, Миколаїв—Херсон—Сімфе­рополь, Миколаїв—Кіровоград, Миколаїв—Кривий Ріг, Рені— Ростов-на-Дону, Одеса—Ізмаїл. У Криму діє єдина в країні міжмі­ська тролейбусна лінія Сімферополь—Ялта.

Трубопровідний транспорт. За винятком газопроводів Глібівка— Сімферополь—Севастополь і Джанкой—Сімферополь, усі інші га­зопроводи району починаються за його межами. Через район про­ходить транзитний газопровід Шебелинка (Харківська обл.) — Дніпропетровськ — Одеса—Кишинів з відгалуджен-ням через Снігурівку до Одеси.Газо- та нафтопроводи України з'єднані відповідно між собою і всі разом є частиною транс'європейської системи.

Через Причорноморський економічний район проходять части­ни таких транспортних коридорів: Балтійське море — Чорне море (Гданськ — порти Чорного моря); Євро-Азіатський. Іллічівськ (по­ромна переправа через Чорне море) — Грузія—Азербайджан (по­ромна переправа через Каспійське море) — Туркменія. У рамках Чорноморського Економічного Співробітництва створено транс­портний коридор, який проходить через причорноморські країни

 

100.Міжнародний поділ праці та його вплив на формування зовнішньоекономічних зв’язків України.

 Формування економіки країн світу тісно пов’язано з процесом розвитку міжнародно- територіальним  поділом  праці та розширенням міжнародних економічних зв’язків.  Тенденція до економічного об’єднання та розширення зовнішніх економічних зв’язків обумовлена об’єктивним процесом територіального поділу  праці та необхідністю вирішення глобальних проблем, що постають перед людством.

Міжнародно - територіальний  поділ  праці  - спеціалізація той чи інший країни на виробництві

або наданні послуг у світому масштабі.

Кожна країна концентрує виробництво певних видів продуктів або послуг для виробництва яких вона має найбільш сприятливі економічні та природні передумови: - потужний природно ресурсний потенціал; - вигідне екон-гео положення; - специфічні агрокліматичні умови; - попит на продукцію галузей спеціалізації на світовому ринку; - високий рівень конкурентноспроможної продукції.

В сучасних умовах жодна країна світу не може розвиватись повністю, якщо вона не втягнута в світові господарські зв’язки. Ні одна країна світу, на якому б рівні  розвитку вона не знаходилась не може нормально розвиватись без тісних економічних та інших зв’язків з іншими країнами світу.

Міжнародні зв’язки – це система господарських зв’язків між економіками країн на основі поділу праці. Зовнішні економ зв’язки сприяють росту нац доходу, прискореному розвитку нтп, підвищенню рівня життя населення. Машиноіндустрія, поява та подальший розвиток сучасних видів транспорту обумовили поглиблення подальшого територіального поділу праці та ринків збуту продукції. Все це привело до утворення регіональних об’єднані: - ЄС, - країни північної Америки нафта; - країни півд- східної Азії асеам; країни опек. міжнародно- територіальний  поділ  праці включає обмін між країнами світу як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, фін ресурсами, робочою силою, інформацією та послугами

 

101.Економічні зв’язки України з країнами світу.

Взаємовигідна міжнародна торгівля товарами та послугами, як і раніше, посідає провідне місце в складній системі міжнародних ек зв¢язків, оск вона по суті відтворює всі види міжнародного поділу праці і об¢єднує всі країни в єдину господарську цілісність на сучасному світовому ринку товарів. На суч етапі соціально-економічного розвитку Укр має тісні зовнішньоекономічні зв¢язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх ек зв¢язків Укр відіграють країни близького зарубіжжя. Найважливішими торговельними партнерами Укр є Росія, Туркменія, Білорусь, Азербайджан, Литва, Казахстан та інші країни. Стр-ра зовнішньої торгівлі Укр зумовлена спеціалізацією її економіки. В 1997р у стр-рі експорту переважали чорні метали та вироби з них (38% всього експорту Укр у 1997р), продовольчі товари (білше ніж 9%),руди і мінеральне паливо (8,0%), продукція хім пр-сті (більше ніж 10%) та продукція машинобудування (майже 13%). В імпорті переважали мінеральне паливо (майже 46% усього імпорту), реактори ядерні, котли і устаткування для електроенергетики (більше ніж 11%), продукція інших галузей машинобудування (майже 9%), продукція хім пр-сті (більше ніж 8%) та ін. Внаслідок впровадження режиму вільної торгівлі з кр СНД і Балтії зовнішньоторговельний баланс з цими кр істотно покращується. Нині питома вага зовнішньоторговельного обороту з цими кр перевищує 63% від загального товарообігу, в т ч по експорту цей показник сягає 60%, а по імпорту – більше ніж 65%. Основним тоговельним партнеромУкр залишається Російська Федерація, на яку припадає майже половина загальних обсягів торгівлі Укр. Росія задовольняє майже 100% потреби Укр в годинниках, швейних машинах; поставляє значну частину легкових і вантажних автомобілів, радіоприймальних пристроїв, програвачів, відеомагнітофонів, персональних комп¢ютерів, одягу, взуття, тканин, целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової метаургії, риби і рибопродуктів, задовольняє майже 4/5 потреби в лісоматеріалах, майже 90% потреби в нафті і нафтопродуктах, понад 70% потреби в природному газі; частково поставляє електроенергію і деякі сорти чорного прокату. В експорті з Укр до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування (в т ч доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холодильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м¢ясо і м¢ясопродукти, молочні продукти та ін. В останні роки зростає експорт Укр до ін республік колишнього РадС, в т ч за останні два-три роки експорт до Білорусі зріс майже на третину, до Молдови – в 1,6 раза, до Грузії – більше ніж у 10 разів, в Узбекистан – в 1,6 раза і т.д. У цілому Укр має позитивне зовнішньоторговельне сальдо з Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Укр має велике від¢ємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном. Крім країн СНД і Балтії, Укр розширює зовнішньоек зв¢язки з багатьма розвинутими кр світу. В останні роки найбільші експортні поставки Укр здійснювала до Китаю (майже 1,5млрд дол, або 10% загального обсягу експорту), Туреччини (майже 700млн дол, або близько 5%), Німеччини (майже 600 млн дол, або 4%), Італії (близько 3%), Польщі (майже 3%), Угорщини і США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже 2%). Найбільші імортні поставки в Укр надходять з Німеччини (більше ніж 1,3 млрд дол, або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн дол, або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції (майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та ін. Сучасна зовнішньоек політика Укр спрямована на формування нового торговельного режиу з подільшою інтеграцією до світового ек простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості нац ек-ки. Перш за все передбачається: - підтримка національних товаровиробників шляхом використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку; - прискорення ек реформ шляхом гармонізації ек законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ); - зняття технічних бар¢єрів у торгівлі з провідними країнами – членами СОТ(США, ЄС), розшмрення торгівлі з якими забезпечує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення пр-сті, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збальшення іноземних інвестицій. Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх ек зв¢язків Укр є забезпечення просування товарів укр в-ва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків Укр з державами, які утворилися на терених колишнього РадС. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для укр експорту. Аналіз стр-ри і обсягів зовнішньої торгівлі Укр за останні роки свідчить про те, що саме з кр СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту. Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-ек-х зв¢язків з кра СНД та ін кр світу є зміщення акщенту з співробітництвва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих суб¢єктів шляхом створення спільних п-в, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та ін госп-х структур.

 

102.Основні форми зовнішньоекономічних зв’язків України.

 До основних форм зовнішньоеконом діяль-ті відносяться: - рівноправна і взаємовигідна міжнародна торгівля товарами і послугами, науково-технічна співробітництво, спільна участь зацікавлених країн у освоєнні природних ресурсів та будівництві промислових об’єктів на територіі інших країн, торгівля технологіями або спеціалізація країн на виготовлені комплектуючого обладнання; - надання суб’єктам зовн економ діяльності послуг( виробничих, транспортних чи страхових, маркетингових, туристичних та інших); - науково-технічна, научна, навчальна та інші кооперації з іноземними суб’єктами госп діяльності;- іноземні інвестиції як найважливіша фіорма стимулювання розвитку економік країн; надання кредит та позик( у тому числі безвізвратних); тстворення спільних під-в з іншими країнами;- міжнарод  туризм; культурні зв’язки між краінами; міжнародний рух робочої сили, пов'язаний з міг раціонними процесами між країнами.

 Міжнародні зв’язки України здійснюються в усіх формах. Під-ва та орган-ції здійснювали зовнішньоторгівельні операції по товарах та послугах з 185 країнами. У товарній структурі експорту переважають  чорні метали (25%)-залізна руда кокс, продукти харчової пром-ті (конд. вибори) -7%, реактори, котли, устаткування та механічні прилади - 7%, вироби з чорних металів - 5%, продукти неорг.хімії - 4%. Понад 72% поставок отримує Россія, Білорусь - 7,6 %, Туркменістан—3,7 %.

Структура імпорту: продукція тваринництва - 0,88%, продукція рослинництва - 1,01%, продукція харчової пром-ті - 2,52%, мін. продукти - 56,39%, продукція хім. пром-ті - 5,29%, пластмаси та каучук - 3,43%, шкіряна та хутряна пром-ті - 0,31%.

Імпорт з країн СНД складав  $9,5 млрд, з інших країн - $5,4 млрд. Зонвішній борг У.  у 1997 р. дорівнюєвав 9,56 млрд: Россії - 2, МВФ - 2,4, СБРР - 1,2, ЄБРР - 0,07, країнам ЄС - 0,35.

Найбільше спільних підпр-в у Києві, Львіській, Одеській, Дніпропетровській, Закарпатській областях. Діє спільна рос.-укр.-казахська програма запуску космічних кораблів та будівництва нової космічної станції “Альфа” за допомогою США та інших країн, утворено укр.-рос. спільне під-во “Космотран” для комерційних запусків космічних спутників. У. приймає участь у  програмі “Sea-Lunch” за якою здійнюватиметься запуск космічних кораблів за допомогою укр. ракетоносців “Зеніт”. До зовнішньо-ек відносин належ і туристичні...

.

103.Значення і структура експортного потенціалу регіонів України.

Входження господарства України в систему світових госпо­дарських відносин, його перебудова з використанням досвіду ін­ших країн щодо запровадження ринкових засад зумовлюють не­обхідність визначення і засад, на яких має розвиватися експорт­ний потенціал України.

Експортний потенціал держави визначається обсягами товарів і послуг, що можуть бути вироблені в економічній та соціальній сферах і реалізовані на світовому ринку з максимальною користю для країни. Україна завжди мала досить значний експортний по­тенціал. Обсяги зовнішньоекономічного обороту за 1996—2000 рр. змінилися з 37,9 млрд дол. СІЛА до 33,1 млрд дол. Порівняно з 1999 р. обсяги експорту товарів і послуг у 2000 р. зросли на 18,4 % і становили 18 млрд дол., імпорту — на 17 %, і досягли 15,1 млрд дол.

Провідне місце в експортному потенціалі займає продукція чор­ної металургії, що зумовлює певну монокультурність, яка підви­щує вразливість країни у сфері зовнішньоекономічних зв'язків. Експортний потенціал машинобудування використовується лише незначною мірою

В Україні існує диференційований підхід до розвитку зовніш­ньоекономічних зв'язків щодо економічних районів, адміністра­тивних областей, великих міст. Західні райони України мають усі передумови, щоб стати лідерами економічної інтеграції з країна­ми Центральної і Західної Європи, східні — передусім з Російсь­кою Федерацією, південні — з країнами Причорномор'я.

На частку таких областей, як Донецька(>20%), Дніпропе­тровська (~10%),Запорізька(~9%), Луганська припадає більше половини українського експорту. Основа експорту — чорні метали, металопродукція, машини та обладнання. В останні роки внаслідок високої собівар­тості видобування значно скоротився експорт вугілля.

Західні області України характеризуються значною кількістю учасників зовнішньоекономічної діяльності і спільних підпри­ємств (35 % СП країни). Серед південних областей України за обсягами експорту това­рів виділяються Миколаївська і Одеська області за рахунок, від­повідно, поставок суден і хімічної продукції. У Причорномор'ї стратегічним завданням є встановлення преференційного режиму вільної торгівлі і спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямів Північ—Південь і Захід—Схід.

За обсягами зовнішньої торгівлі (у тому числі експорту) найбі­льша питома вага у зовнішньоекономічному обороті країни припа­дає на Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Луганську області та Київ, які разом забезпечують понад 60 % усього експорту і заво­зять більше 50% імпорту. Аутсайдерами у зовніш­ній торгівлі є такі області, як: Волинська, Закарпатська і Чернівець­ка, Рівненська, Тернопільська і Кіровоградська. Незважаючи на декларований пріоритет відкритої економіки, втрачає позиції у зов­нішньоекономічній сфері АР Крим. Значну активність у зовнішньо­економічній діяльності виявляють великі міста — Київ і головний порт країни — Одеса. Столиця держави стає найбільш привабливою для спільного підприємництва, іноземних інвестицій і як імпортер товарів. Тільки за останні роки кількість учасників зовнішньоеко­номічної діяльності у Києві збільшилась більш ніж у 5 разів, що значно вище, ніж у середньому по країні.

Зростанню зовнішньоторговельного обороту сприятиме роз­ширення співробітництва прикордонних областей України і Росії, єврорегіонів Буг і Карпати. Подальший розвиток повинно отри­мати міжрегіональне співробітництво з регіонами головного тор­гового партнера України — Російської Федерації в рамках Про­грами економічного співробітництва на 1998—2007 р. Виважена державна регіональна зовнішньоекономічна політика сприятиме прискоренню ринкових перетворень та подальшому розвитку еко­номіки України, реалізації пріоритетних регіональних завдань, раціональному територіальному розподілу праці, розвитку між­регіональних і зовнішньоекономічних зв'язків, вирівнюванню рі­внів соціально-економічного розвитку регіонів.

 Сучасні можливості експортного потенціалу Укр повною мірою залежать від рівня розвитку окремих ек районів і областей.

 

104.Роль регіонів у формуванні експортного потенціалу України.

Сучасні можливості експортного потенціалу України певною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.

В Україні існує диференційований підхід до розвитку зовніш­ньоекономічних зв'язків щодо економічних районів, адміністра­тивних областей, великих міст. Західні райони України мають усі передумови, щоб стати лідерами економічної інтеграції з країна­ми Центральної і Західної Європи, східні — передусім з Російсь­кою Федерацією, південні — з країнами Причорномор'я.

На частку таких областей, як Донецька(>20%), Дніпропе­тровська (~10%),Запорізька(~9%), Луганська припадає більше половини українського експорту. Основа експорту — чорні метали, металопродукція, машини та обладнання. В останні роки внаслідок високої собівар­тості видобування значно скоротився експорт вугілля.

Західні області України характеризуються значною кількістю учасників зовнішньоекономічної діяльності і спільних підпри­ємств (35 % СП країни). Серед південних областей України за обсягами експорту това­рів виділяються Миколаївська і Одеська області за рахунок, від­повідно, поставок суден і хімічної продукції. У Причорномор'ї стратегічним завданням є встановлення преференційного режиму вільної торгівлі і спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямів Північ—Південь і Захід—Схід.

За обсягами зовнішньої торгівлі (у тому числі експорту) найбі­льша питома вага у зовнішньоекономічному обороті країни припа­дає на Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Луганську області та Київ, які разом забезпечують понад 60 % усього експорту і заво­зять більше 50% імпорту. Аутсайдерами у зовніш­ній торгівлі є такі області, як: Волинська, Закарпатська і Чернівець­ка, Рівненська, Тернопільська і Кіровоградська. Незважаючи на декларований пріоритет відкритої економіки, втрачає позиції у зов­нішньоекономічній сфері АР Крим. Значну активність у зовнішньо­економічній діяльності виявляють великі міста — Київ і головний порт країни — Одеса. Столиця держави стає найбільш привабливою для спільного підприємництва, іноземних інвестицій і як імпортер товарів. Тільки за останні роки кількість учасників зовнішньоеко­номічної діяльності у Києві збільшилась більш ніж у 5 разів, що значно вище, ніж у середньому по країні.

Зростанню зовнішньоторговельного обороту сприятиме роз­ширення співробітництва прикордонних областей України і Росії, єврорегіонів Буг і Карпати. Подальший розвиток повинно отри­мати міжрегіональне співробітництво з регіонами головного тор­гового партнера України — Російської Федерації в рамках Про­грами економічного співробітництва на 1998—2007 р. Виважена державна регіональна зовнішньоекономічна політика сприятиме прискоренню ринкових перетворень та подальшому розвитку еко­номіки України, реалізації пріоритетних регіональних завдань, раціональному територіальному розподілу праці, розвитку між­регіональних і зовнішньоекономічних зв'язків, вирівнюванню рі­внів соціально-економічного розвитку регіонів.

Придніпорв’я – металург, м.б (електротехнічне, верстати, гірничо-добурве обладнання)

Сх район – приладобудування, енергетичнебуд, тарбіни,ел-техн обл, двигуни, кабельні проводи

Південний – зерно і вироби з нього, соняшник і олія, виноград, вино, коньячні вироби, фрукти, статкування для легкої пром, морепродукти.

Центральний – науковотехнічна продкукція, оптичка та оптичні прилади, радіовимірні прилади, літаки, хім обладнання, гумотехнічні вироби, фармацефтика

Донецький р-он – важке машбудівна, гірничо добувне обладнання, продукція хім галузей, метали, труби, пластмаси, смоли,

Поліський, Карпатський, Подтільський – про-дукція лісової пром, АПК і обладнання для АПК

 

 

 

 

 

 

 

105.Конкурентні переваги регіонів України у світовій економічній системі.

В умовах посилення взаємозалежності, глобалізації економіч­них та політичних процесів вирішення

внутрішніх проблем України цілком залежить від визначення оптимального вектора розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Україна поки що не включена належним чином до міжнародної спеціалізації; її частка у світо­вому експорті залишається незначною. Проте конкурентоспроможною на зовнішньому ринку можна вважати лише деяку частину промислової продукції.

Разом з тим є потенційні конкурентні переваги українського експорту, які склалися на цей час: наявність технологічно пере­дових секторів промисловості, здатних до швидкого освоєння нових видів продукції, насамперед у військово-промисловому комплексі; наявність значних сировинних ресурсів; традиційних ринків збуту української продукції; високий рівень кваліфікації низки професійних категорій працівників.

Зараз досить стабільним попитом в окремих сегментах світо­вого ринку користується вітчизняна продукція металургійного комплексу (прокат чорних металів, сталеві труби, залізорудна си­ровина, феросплави), частково машинобудування (машини та об­ладнання для власного машинобудування), гірничо видобувної, електроенергетичної промисловості, будівельної індустрії, про­мисловості будівельних матеріалів (поліроване і віконне скло, каоліни, тугоплавка глина, кварцовий пісок, вироби з граніту, са­нітарно-керамічні вироби, цемент), хімічного комплексу (аміак, карбамід, оцтова кислота, бензол, вінілхлорид, шини, лікарські засоби тощо).

Оцінюючи експортний потенціал обробної промисловості, слід в першу чергу виділити металургію України. В умовах ско­рочення поставок металопродукції до країн СНД і скорочення внутрішнього попиту продукція цієї галузі почала постачатися на ринки далекого зарубіжжя.

Зростання експортних поставок підтверджує достатню конку­рентну спроможність продукції галузі на зовнішніх ринках — значна частка продукції сертифікована. Цей процес додатково стимулювали більш низькі експортні ціни (на декілька відсотків), ніж у західноєвропейських партнерів. За рахунок антидемпінго­вих заходів було досягнуто підвищення цін на експортовану про­дукцію. Експорт чорних металів збільшився у 2000 р. порівняно з 1999 р. на 29,4 % і досяг 5 млрд дол. США; алюмінію і виробів з нього — на 29,7 % (0,48 млрд дол. США). Проте вирішення бага­тьох проблем ускладнюється внаслідок значних поставок продук­ції на експорт через посередників та з використанням давальниць­ких схем.

Експортний потенціал чорної металургії постійно зростає. Експортний попит став головним чинником зростання виробни­цтва у хімічній промисловості

Слід зазначити, що позиції українського машинотехнічного експорту останнім часом значно погіршились. Підвищення конкурентоспроможності продукції машинобуді­вного комплексу, як найбільш прогресивного в науково-техніч­ному відношенні, повинно бути першочерговим. Для збільшення обсягів випуску експортної продукції слід та­кож відбудувати експортні потужності підприємств важкого, елект­роенергетичного машинобудування, верстато- і приладобудування, з випуску обладнання і устаткування для нафтогазовидобув­ної та нафтохімічної промисловості, що можуть суттєво поповни­ти експортний потенціал країни продукцією, яка відповідає світо­вому або близькому до нього науково-технічному рівню.

Але існують і серйозні проблеми для України, які  пов'язані зі зрос­таючою залежністю від Росії і Заходу, втратою позицій у міжна­родному розподілі праці

 

 

106.Зовнішньоекономічні зв’язки України з країнам ЄС: сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку.

        Україна бере участь в економічному співробітни­цтві з промислово розвиненими країнами ЄС. Серед розвинутих країн цього регіону чільне місце займає Німеччина (зовнішньоторгівельний оборот-1,9 млрд). значний товарообіг має Уураїна також з Італією, Великобританією, Нідерландами, Францією (зовнішньоторгівельний оборот відповідно 958 , 312 , 279 та 419 млн дол). Вони отримують з України про­мислову продукцію і промислову сировину: залізну і рганцеву руди, кокс, чавун, прокат чорних металів, графіт, скло, металургійне та гірничо-шахтове устат­кування, штучні алмази,велосипеди, металообробні верстати, прилади автонавантажувачі, а такожцукор, льоноволокно, олію тощо. До Великобританії з України надходять прокат чорних металів, чавун, феросплави, металообробні верстати, бензол, цу­кор, льноволокно, хміль, а УкраїніВеликобританія постачає різні машини, промислове устаткування, хімічні продукти, вовняні тканини. До Фран­ції з України вивозять антрацит, помпи, металооб­робні верстати, фотоапарати, льоноволокно, олію. Франція поставляє Україні потоково-механізовані й автоматизовані лінії зварювання і складання кузовів кабін трактора Т-150. На французьких суднобудівних підприємствах виконують замовлення Чорноморсь­кого пароплавства. Розвиток відносин з ЄС у довго­строковій перспективі, з огляду на геополітичний, геоекономічний та історичний європейський статус України, має залишатися од­ним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Метою розвитку зовнішньоекономічних відносин України з ЄС є забезпе­чення економічної інтеграції господарства України у загальноєв­ропейський економічний простір. Це значною мірою залежить від реалізації положень Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною та Тимчасової угоди про торгівлю. Основними пріоритетами мають стати:- трансформація політичного визначення України як держави з перехідною економікою до юридичного закріплення її статусу в законодавстві ЄС з метою отримання відповідних торговельно-економічних, фінансово-кредитних, інвестиційних преференцій;- розширення доступу українських товарів, зокрема таких ва­жливих, як текстиль, продукція металургійної промисловості та сільського господарства на європейські ринки; - підтримка ефективних національних товаровиробників шля­хом удосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів, зокрема через укладення відповідних галузевих угод; зняття існуючих бар'єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;-  гармонізація економічного законодавства відповідно до стан­дартів Європейського Союзу та світової системи торгівлі ГАТТ/СОТ з урахуванням національних економічних інтересів і специфіки економіки України. Основним етапом на шляху набуття Україною повноправного членства в ЄС має стати створення економічних і правових пере­думов для початку переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

 

 

.

107.Вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ): здобутки і втрати (ваші міркування).

Світова організація торгівлі (СОТ) — це міжнародна економічна органі­зація, членами якої вже нині є 148 країн, частка яких в обсягах світо­вої торгівлі становить близько 95%. Після приєднання низки країн, які нині є кандидатами на вступ, СОТ здійснюватиме майже весь світовий торговельний оборот товарів та послуг. Вступ України до СОТ означатиме подаль­шу лібералізацію зовнішньої торгівлі, що матиме як позитивні, так і можливі негативні наслідки для економіки України. Набуття Україною членства в СОТ сприятиме зрос­танню реального національного валового внутрішнього продукту, збільшенню експорту української продукції, що буде пов'язано насамперед із зменшенням втрат від антидем­пінгових розслідувань та послабленням та­рифних бар'єрів для експорту вітчизняної продукції на зовнішні ринки, збільшенню надходжень іноземної валюти та передбачає стабільніший курс гривні до світових валют..Отже, нині можна припустити, що за умови прийняття виважених рішень та скорочення податкових пільг, факторів, що загрожуватимуть збереженню бюджетної збалансованості не виявлено, а навпаки, вступ України до СОТ позитивно вплине на Державний бюджет, економіку України в цілому та окремі її галузі. Основні наслідки вступу України до СОТ: -1)Інтеграція до міжнародної ринкової економіки, створення правових засад для стабільного і передбачуваного ведення біз­несу та міжнародної торгівлі.-2)Прогнозується збільшення надходжень прямих іноземних інвестицій уже упродовж першого-другого років після вступу до СОТ в 1,5–2 рази з наступним їх збереженням в обсягах більших, ніж до набуття членства у СОТ; -3)Українські виробники отримають спро­щення умов доступу до ринків 148 країн-членів Світової організації торгівлі. Можна очікувати збільшення експорту продукції в обсязі 1 млрд дол. США, а при сприятливих умовах до 1,5 млрд дол. США;-4)Промислові підприємства зможуть засто­сувати при вирішенні торговельних спорів механізм їх урегулювання, передбачений нор-мами СОТ, що дасть можливість суттєво по-силити їх позиції в антидемпінгових та спеці-альних розслідуваннях, а також запобігти зас-тосуванню проти себе інших обмежувальних та дискримінаційних заходів;5)Пожвавлення торговельно-економічних зв'язків не тільки з країнами Західної та Центральної Європи, а й з країнами Східної Європи та Балтії, більшість з яких 1 травня 2004 року набули повноправного членства в
ЄС, має запобігти витісненню з ринку ЄС української продукції аналогічною продук­цією країн Центральної та Східної Європи; 6) Збільшаться надходження до Державного бюджету завдяки скасуванню пільг, кількіс­ному збільшенню бази для справляння митних платежів, зростанню обсягів вироб­ництва та активізації торговельного обороту (загальний позитивний вплив на доходи бюджету може сягнути 3–4 млрд грн).7.)Ширший вибір товарів і послуг. Завдяки збільшенню потоків іноземних товарів, послуг та інвестицій на український ринок, виробник матиме доступ до дешевших комплектувальних, устаткування і сировини, а споживач — ширший вибір товарів, послуг і цін. Це створює умови для підвищення якості та конкурентноздатності вітчизняної продук­ції.Водночас іноземні компанії у своїх стра­тегіях трактують Україну насамперед як можливий ринок збуту експорту та з великою пересторогою планують можливі інвестиції у виробництво. Основні інвестиції приходять в оптову торгівлю, а наше виробництво зали­шається застарілим. Чи треба говорити, що це не створює надійної бази для підвищення добробуту населення, міжнародного іміджу, а на довгострокову перспективу завдасть серйозного удару попиту, в результаті чого Україна може втратити навіть той незначний фактор привабливості, який нині існує завдяки споживчому ринку?. Необхідно також зазначити, що наслідки для різних підприємств однієї і тієї ж галузі можуть бути різними, залежно від їх розміру, фінансового становища, географічного розта­шування тощо. Тому тим суб'єктам під­приємницької діяльності, які серйозно дбають про майбутнє, необхідно розпочати невід­кладну підготовку та розгорнути планові заходи з адаптації. Тільки так можливо підви­щити національну конкурентоспроможність на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також забезпечити утримання нелегко ви­борених нинішніх позицій.

 

 

 

108.Мета та завдання екології економістів.

                        Предметом дослідження екології є детальне вивчення за допомогою кількісних методів основ структури та функціонування природних та створених людиною систем. Жива природа, що оточує нас, - це не безладне, випадкове поєднання живих істот. Вона є стійкою організованою системою органічного світу, що складається в процесі його еволюції. Центральне місце в екології посідає проблема динаміки та чисельності популяції і механізмів її регулювання. Тут виявляється значимість участі популяційних та біоценотичних механізмів.

                        Тому серед основних завдань екології можна виділити такі:

 - дослідження особливості організації життя, в тому числі у зв’язку з антропогенним впливом.

 - виявлення специфіки впливу видозміненою антропогенною діяльністю середовища на саму людину.

 - створення наукової основи раціональної експлуатації природних, зокрема біологічних ресурсів.

 - прогнозування змін природи під впливом діяльності людини.

 - збереження середовища існування людини.

                        Завданнями екології для економістів є ознайомлення зі специфікою впливу економіки в цілому та окремих її галузей на навколишнє середовище, засвоєння господарського механізму управління процесом природокористування та охорони довкілля; вивчення специфіки економічних методів управління процесом природокористування та вміння їх практичного застосування.

 

109.Екосистеми та їх структура. Види екосистем.

                        Екосистема (біоценоз) – основна одиниця біосфери, яка є об’єктом вивчення екології. Цей термін запровадив англ біолог Тенслі у 1935р.

Екосистема – складний природний комплекс живих істот, що взаємодіють з неорганічним середовищем та знаходяться в матеріально-енергетичній залежності від неї. По своїй суті це динамічно урівноважена система, що склалася в результаті тривалої та глибокої адаптації складових компонентів, в якій здійснюється кругообіг речовин.

                        Кожна екосистема складається з біоценозу та біотопу.

                        Біотоп – це ділянка поверхні землі з більш – менш однотипними умовами існування.

                        Біоценоз – це історично сформована сукупність рослин, тварин та мікроорганізмів, що населяє біотоп. Відповідно до цього кожний біоценоз складається з фітоценозу та мікроценозу.

                        Крім природних екосистем, існують також штучні екосистеми: космічна станція, акваріум тощо.

                        В структурі кожної екосистеми можна виділити 4 функціональні компоненти:

                        1) абіотичне оточення;

                        2) комплекс автотрофних організмів;

                        3) комплекс гетеротрофних організмів;

                        4) комплекс редуцентних організмів.

                        Між усіма чотирма ланками існує закономірний зв'язок. Взаємодія біоценозів з біотопами відбувається через речовинно-енергетичний обмін. Для кожної екосистеми характерний свій біологічний кругообіг речовин, який здійснюється завдяки існуванню в екосистемах трофічних ланцюгів.

                        Дуже великі наземні екосистеми називають біомами.

У кожній екосистемі 2 основні компоненти: організми, з одного боку, і фактори неживої природи – з другого. Таку сукупність організмів називають біотою екосистеми. Шляхи взаємодії різних категорій організмів – це її біотична структура. Неживі фактори навколишнього середовища називаються абіотичними.

                        Види екосистем за масштабами поділяються на мікроекосистеми, мезоекосистеми і макроекосистеми.

У мікроекосистемах невеличкі, тимчасові біоценози, що нази­ваються сияузіями, перебувають у обмеженому просторі. До та­ких екосистем належать трухляві пеньки, мертві стовбури дерев, мурашники тощо.

Найбільш поширеними серед екосистем є мезоекосистеми, або біогеоценози, в яких біоценози займають однотипні ділянки зем­ної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами і межі яких, як правило, збігаються з межами відповідних фітоценозів.

Макроекосистеми охоплюють величезні території чи водні ак­ваторії, що визначаються характерним для них макрокліматом і відповідають цілим природним зонам. Біоценози таких екосистем називаються біомами.

                        За ступенем трансформації людської діяльності екосистеми по­діляються на природні, антропогенні та антропогенно-природні.

 

 

110.Екологічна експертиза. Об’єкти та суб’єкти експертизи.

Екологічна експертиза в Україні — вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реалізація та дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей, спрямована на підготування висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки.

Метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності й екологічної ситуації на окремих територіях та об’єктах.

Державна екологічна експертиза—комплекс науково-дослідних робіт,метою яких є запобігти погіршення екологічної ситуації. Суб'єктами екологічної експертизи проектів є юридичні та фі­зичні особи, які проводять експертизу. Юридичні особи здійс­нюють екологічну експертизу проектів в силу своєї спеціальної право- та дієздатності, яка виникає з моменту організації та виз­начення правового статусу державного органу за умови наділення його еколого-єкспертними повноваженнями. Державні органи, які реалізують функцію екологічної експертизи, виступають колек­тивними суб'єктами, що несуть всю повноту відповідальності перед державою та суспільством за додержання установленого порядку проведення експертизи, за її об'єктивність та якість еколого-експертних висновків. Ці положення поширюються також на випадки залучення державними органами до проведення еко­логічної експертизи проектів провідних навчальних закладів, ви­сококваліфікованих спеціалістів та практичних працівників під­приємств, організацій, установ.

Об’єктами екологічної експертизи є проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, передпроектні, проектні матеріали, документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього середовища, створення загрози здоров’ю людей.

111.Основні етапи природокористування.

етап	Критерії екологічної ефективності.
1918-1950	-----
1960-ті,70-ті,80-ті	Затрати на освоєння ресурсів,результати ві використання
1980-ті-сьогоднішній день	Диференційна рента

 

 

112.Особливості сучасного етапу природокористування  Україні.

Він почався у 80-х роках і триває дотепер. В економічній науці обґрунтовується необхідність економічної оцінки природних ресурсів, але критерієм такої оцінки стає рента. Будучи, з одного боку, результатною характеристикою (перевищення результатів експлуатації будь-якого об’єкта над затратами), рента також виражає затрати, але на відміну від фактичних, затрати, виражені в ренті, є затратами суспільно необхідними, що виникають за умови вибуття ресурсу, котрий підлягає оцінці.

Диференційна рента визначається різницею в затратах за вико-ристання гіршої з утягнених в обіг і конкретної ділянки або певних обсягів природних ресурсів.

Диференційна рента ІІ виникає як результат різної ефективності додаткових капіталовкладень у сільське господарство, тобто вона обумовлена інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва (три причини формування ренти: 1.класична (якість пр), 2.розташування ресурсу по відношенню до ринку збуту, споживача, 3.обмеженість, вичерпність ресурсу).

Отже, рента відображає диференціацію об’єктивних умов вико-ристання природних ресурсів. Вона становить прибуток, обумовле-ний не зусиллями працівників, а виключно якістю ресурсів, їх виче-рпністю чи обмеженістю та близькістю до ринку збуту. Тому вона використовується для створення рівних умов для функціонування підприємств і служить об’єктивним критерієм економічної оцінки природних ресурсів.

Цей етап природокористування відзначається намаганням ство-рити господарський механізм управління процесом природокорис-тування з адміністративними, правовими, екологічними методами. На початку 80-х років почали впроваджуватися платежі за природні ресурси, за забруднення навколишнього середовища, і хоча вони мали здебільшого символічний характер, усе ж таки порівняно з по-передніми етапами це був крок уперед до раціонального природоко-ристування.

На сьогоднішій день вУкраїна сформовано правову базу природокористування. Вона виходить із визнання вартості та ціни різного роду прир.ресурсів, регулює платність природокористування на основі рентних відносин. Проте ця база потребує подального удосконалення, не менш важливим є дотримання чинного законодавства в цій сфері.

 

113.Затратно-результативна концепція економічної оцінки природних ресурсів.

 

 

114.Екологічний моніторинг. Види та рівні моніторингу.

Моніторинг – це комплексна сис-ма спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан довкілля, яка дає оцінку і прогнозує його зміни, розробляє обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.

Види: 1) загальний – оптимальні за кіл-стю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інфор-технол мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях; 2) оперативний – спостереження спец показників у цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об”єктами, джерелами підвищеного екол ризику в окремих регіонах надзвич екол ситуації, у районах аварій, щоб забезпечити оперативну ліквідацію наслідків; 3) фоновий – спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими довкілля, за хар-ром, складом, кругообігом та міграцією забруд речовин, за реакцією організмів на забр на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому. Рівні: 1) локальний – на території окремих об”єктів, міст, ділянках ландшафтів; 2) регіональний – в межах амін-терит одиниць, на терит екон і прир регіонів; 3) національний на території країни в цілому;4) глобальний – для дослідження і охорони природи, здійснюється на основі між нар угод у цій сфері.

115) Нормативи та стандарти якості компонентів довкілля

Система екологічних нормативів включає: нормативи екологічної безпеки, гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє середовище забруднювальних хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів. Екологічні нормативи повинні відповідати вимогам охорони навколишнього середовища та здоров’я людей від негативного впливу його забруднення. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин у навколишньому середовищі та рівні шкідливих фізичних впливів на нього є єдиним для всієї території України. Екологічні нормативи розробляють і вводять у дію державні природоохоронні органи, органи охорони здоров’я та інші уповноважені на те державні органи. Найпоширенішою серед них є гранично допустима концентрація (ГДК) – така маса шкідливої речовини в одиниці об’єму окремих компонентів біосфери, періодичний чи постійний, цілодобовий вплив якої на організм людини, тварин і рослин не викликає відхилень у нормальному їх функціонуванні протягом усього життя нинішнього і майбутнього поколінь. Використовують два типи ГДК: у повітрі робочої зони і населеного пункту. Концентрацію наявних у повітрі, воді чи ґрунті шкідливих речовин на певний час на певній території називають фоновою. Контроль за якістю біосфери здійснюється зіставленням фонової концентрації з гранично допустимою: С_ф/ГДК ≤ 1. Усі шкідливі речовини за ступенем небезпечної дії на людину поділяють на 4 класи: І – надзвичайно небезпечні (нікель, ртуть); ІІ – високо небезпечні (діоксин азоту, сірководень); ІІІ – помірно небезпечні (сажа, цемент); ІV – мало небезпечні (бензин, фенол). Регламентування викидів шкідливих речовин в атмосферу через ті чи інші  джерела здійснюється на основі таких екологічних нормативів, як гранично допустимий викид(ГДВ). Для неорганізованих викидів і сукупності дрібних джерел встановлюють сумарні значення ГДВ. При визначенні ГДВ для джерела забруднення атмосфери враховують одержані експериментальним методом значення фонових концентрацій забруднювальних речовин у повітрі від інших джерел міста або іншого населеного пункту.

 

116) Принцип економічної зацікавленості та його використання у практиці управління

Сутність планування раціонального природокористування та охорони довкілля проявляється в його принципах. Даний принцип спрямований на визначення планових показників із використання та охорони природних ресурсів відповідно до діяльності виробництва. Природоохоронна діяльність має бути невіддільною від процесу виробництва, а проблеми охорони довкілля необхідно розв’язувати в процесі самого виробництва. Плата за забруднення довкілля нині стягується у відповідності із заподіяними збитками, за принципом «забруднювач платить». Однак на практиці утворився значний розрив між проголошеними принципами плати та її нормативами, з одного боку, та обсягами економічних збитків, з другого. В умовах економічної скрути плата за забруднення не компенсує всього обсягу економічних і соціальних втрат. Розмір такої плати не перекриває навіть мінімально необхідних природоохоронних потреб. Складним є також регулювання цін за природні ресурси. Їх підвищення в сучасних умовах може тільки ускладнити ситуацію. Але низька вартість природних ресурсів обумовлює значною мірою їх нераціональне використання.

 

117) Відповідність антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу як принцип природокористування

Кожен регіон має свій природно-ресурсний потенціал, і планування господарського освоєння його території необхідно проводити, враховуючи відповідність антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу. Дотримання цього принципу дозволить уникнути порушень природної рiвноваги завдяки чiтко визначеному збалансованому цикловi використання i вiдновлення. Таке порушення законiв функцiонування природніх систем вiдбувається у двох випадках: а) за перевищения рiвня антропогенного навантаження. Це виражасться в надмiрнiй концентрацi виробництва. Протягом багатьох рокiв у практицi територiального планувания виходили з того, що собiвартiсть виробництва продукцiї знижується при збiльшеннi концентрації виробництва. При цьому не лише iгнорувались обмеженi вiдновлювальнi властивостi природно-ресурсного потенцiалу регiону; часто-густо споживання окремих видiв ресурсiв виробництвом перевищувало їх наявнiсть. Особливо багато еколого-економiчних проблем спричинила концентрацiя виробництва у великих мiстах. «Економiчнiсть» розраховувалася без обчислення затрат на створення об’єктiв необхiдної iнфраструктури. Часто не брали до уваги те, що вартiсть iнфраструктури у великому мiстi значно перевищує їх створення у малому й середньому. Крiм того, не враховувалися затрати на заходи з охорони довкiлля вiд забруднення вiдходами виробництва. Така практика планування призвела до того, що в усiх великих мiстах i промислових центрах спостерiгасться сильне забруднения довкiлля вiдходами виробництва. Через надмiрну концентрацiю промисловостi впровадження природоохоронних заходiв перетворюсться у велику проблему;б) за невiдповiдностi спецiалiзацi виробництва специфiцi природно-ресурсного потенцiалу. Така невiдповiднiсть спостерiгається у рекреацiйних регiонах України — Криму, Карпатах, де найоптимальнiше використання рекреацiйних ресурсiв сприяло б формуваншо рекреацiйного комплексу i виробництва, яке його обслуговувало б.

 

118) Дотримання природного кругообігу як принцип природокористування

 Даний принцип стосовно раціонального природокористування означає максимальне наближення ресурсного циклу як антропогенного кругообігу речовин до природного кругообігу. Комплексність виражається у плануванні впровадження безвідходних, ресурсоощадних технологій.  Природний ресурс, що видобувається людиною з природних систем, пройшовши, врештi-решт, цикл «ресурс-виробництво-споживання», знову повертається у виглядi вiдходiв в екосистеми. Якщо це повернення наближається до природного кругообiгу, воно не завдає шкоди природi, природна речовина поступово асимiлюється. Порушення цього принципу призвело до утворення великої кiлькостi вiдходiв, якi не включаються в природний кругообiг речовин i змiнюють властивостi багатьох екосистем у регiонi.  Сутнiсть принципу зводиться не тiльки до того, щоб технологiчнi процеси конкретних виробництв обмежувалися циклiчнiстю, а й щоб циклiчнi процеси являли послiдовний ряд стадiй виробництва, пов’язаних мiж собою чи комплекснiстю переробки сировини. Для України цей принцип має особливе значення, оскільки існуюча тривалий час практика планувати розміщення виробництва, не враховуючи критерії екологічної доцільності, призвела до накопичення великої кількості відходів, які часто-густо є цінними покладами сировини. У відвалах, у стічних водах міститься багато корисних компонентів, обсяги яких часто можна спів ставити з природними родовищами. На сучасному рівні розвитку НТП спостерігається важлива закономірність – чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим ефективніше переробляється сировина, тим менше відходів.

 

119) Збереження природної цілісності екосистем як принцип природокористування

Цей принцип випливає з найважливiших закономiрностей взаємопов’язаностi змiн компонентiв природи пiд впливом антропогенної дiяльностi. Вплив людини на окремi компоненти природи та окремi види ресурсiв не обмежусться змiнами лише в них. Змiни одного з компонентiв природної системи призводять до змiн в iнших, а iнодi - до змiни якостi екосистеми в цiлому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

120) Принцип «нульового рівня» споживання природних ресурсів

Цей принцип використовується в багатьох економічно розвинутих кранах для регулювання споживання первинних переробних ресурсiв у державному масштабi. Називасться вiн так через те, що за нульовий рiвень береться обсяг первинних природніх ресурсiв, використаних пiдприсмством за попереднiй рiк, а на наступний — перевищення цього рiвня споживання обмежується в державному масштабi чiтко визначеним коефiцiєнтом (це може бути для певних видiв ресурсiв 2—7 вiдсоткiв). Дотримання коефiцiєнта обов’язкове, оскiльки з порушника стягується штраф, який може перевищити прибутки пiдприємства.

 

121) Екологічні проблеми гідравлічних електростанцій

Гідравлічні електростанції традиційно вважають екологічно безпечними. Проте будівництво дамб на річці обумовлює зміну властивостей екосистеми річки. З проточної системи ріка перетворюється на ланцюг водосховищ, де змінюються всі фізичні, хімічні, біологічні властивості.

Будівництво ГЕС на гірських , бурхливих річках призводить до менших змін в екосистемі ріки. Спорудження ж їх на рівнинах, та ще й на великих річках породжує низку як економічних, так і екологічних проблем. Часто економічні збитки від вилучення земель на багато років із сільськогосподарського виробництва в десятки разів перевищують прибутки від виробництва енергії електростанцією. Значних економічних збитків зазнає і рибне господарство річки. Під час нересту гине сила-силенна риби, особливо коли на дамбах відсутні рибопропускні пристрої або їх потужність недостатня. На Дніпрі 5 штучних водосховищ затопили 700 тис. га земель, на Волзі 14 водосховищ – 3,5 млн. га. Уздовж дніпровських берегів, за розрахунками гідробіологів, підтоплюється понад 750 тис. га, в тому числі понад 440 тис. га – це постійно підтоплені чорноземи. Тут спостерігається підвищена вологість повітря, а також дефіцит води. В штучних  водосховищах складаються сприятливі умови для явища, що його вчені назвали „біологічним вибухом”. Це – інтенсивне поширення одноклітинної синьо-зеленої водорості через те, що третина площі штучних водосховищ має глибину меншу ніж 2 м. Ці водосховища можуть набувати властивостей небезпечних для життя людини, влітку через це вони втрачають свої рекреаційні властивості. Утворення штучних водосховищ нерідко негативно впливало на географічні, економічні і кліматичні характеристики біосфери. Із затоплених водосховищами площ переселено десятки мільйонів людей, переміщено промислові підприємства, дороги, лінії електропередач, трубопроводів та ін. З іншого боку, більшість сучасних водосховищ змінили на ліпше природу близько 1 млн. км² прилеглих до них регіонів, оживили пустелі, забезпечили їх електроенергією потужних ГЕС. У місцевостях, розташованих поруч із водосховищами спостерігається підйом рівня ґрунтових вод, заболочування території і виведення сівозміни значних площ землі. На водосховищах тривають обвали берегів, які на окремих ділянках відступили вже на сотні метрів. Водосховища, перезабруднені стоками і добривами, що змиваються з полів.

Отже, гідравлічні електростанції не можуть бути достатньою альтернативою тепловим.

 

122) Екологічні проблеми теплових електростанцій

Теплові електростанції нині є найпоширенішими на земній кулі. Вони працюють на вугіллі, торфі, горючих сланцях, мазуті, природному газі. Природний газ є відносно найчистішим видом палива. Електростанції, які працюють на ньому, викидають найменше шкідливих речовин у атмосферу, в порівнянні з іншими видами палива. Забруднення атмосфери тепловою енергетикою нині досягає значних масштабів. Найпоширенішими забрудненнями є оксиди сірки та азоту, дрібнодисперсний пил, чадний і вуглекислий гази. З-поміж негативних наслідків роботи ТЕС на викопному вугіллі слід зважати на небезпеку забруднення біосфери радіоактивними речовинами в обсягах, які набагато перевищують можливі радіоактивні викиди за нормальної експлуатації атомних електростанцій. Річ у тім, що після спалювання вугілля в золі, в тому числі і в леткій, залишаються практично всі ізотопи уранорадієвої й торієвої родини , що міститься у вихідному вугіллі. Після згорання вугілля вони виділяються з маси вуглецю стають досить концентрованими, а тому й небезпечними. З димом ТЕС часточки золи падають у довкілля. На теплових електростанціях (ТЕС) вихідним джерелом енергії є органічне паливо, передовсім вугілля, а також сланці, нафтовий мазут, газ. У результаті спалювання вуглеводного палива в топках ТЕС  в атмосферу викидається вуглекислий газ концентрація якого зростає приблизно на 0,25%  Це небезпечно, бо може викликати в майбутньому розігрівання атмосфери за рахунок парникового ефекту. З труб ТЕС у атмосферу викидається також окиси сірки і азоту, які є причиною виникнення кислотних дощів. Атмосфера забруднюється дрібними твердими частками золи, шлаку, не повністю згорілого палива. Оскільки разом з вугіллям у топки ТЕС потрапляє кількість пустих порід, що містять домішки природних радіоактивних елементів. Отже, має місце радіоактивне зараження атмосфери і земної поверхні. Після спалювання в топках ТЕС вугілля залишається багато твердих відходів (шлаку, золи). Ці відвали займають великі площі землі, забруднюють підземні поверхневі води шкідливими речовинами. Ще більші ділянки землі порушують величезні вугільні кар’єри. Зменшення шкоди від такого забруднення досягається утилізацією шлаків і пустих порід, з яких виготовляють будівельні матеріали, засипають ними яри, болота та кар’єри при їх рекультивації. Значний ефект дають економічні методи, зокрема, введення високої оплати за порушення земель, особливо родючих. Для зменшення шкоди від забруднення атмосфери газоподібними й пиловими викидами вугілля очищають від сполук сірки і перед його спалювання у топках ТЕС. Для зменшення токсичності вихлопних газів автомобілів застосовують регулювання двигунів, впроваджують екологічно чисті марки пального, встановлюють на автомобіль спеціальний каталізатор, що допалюють чадний газ до вуглекислого тощо. В атмосфері оксиди сірки й азоту утворюють з парами води відповідні кислоти, які згубно діють на рослинність і фауну водоймищ.

 

123) Екологічні проблеми атомних електростанцій

Приблизно ¼ усіх країн світу має на своїй території атомні реактори. Засадні обґрунтування економічних і екологічних переваг АЕС базувались па таких твердженнях:

1. Ресурси урану для атомної енергетики дорівнюють ресурсам вугілля, нафти й газу разом узятим.

2. АЕС економлять дефіцитне органічне паливо (нафту і газ).

3. АЕС не споживають кисню і майже не викидають шкідливих газів і твердих продуктів.

4. За збільшення потужності всіх діючих електростанцій, навіть у кількадесят разів, глобальне радіоактивне забруднення становитиме не більше 1% від рівня природної радіації на планеті.

5. Атомна енергетика ліквідує прірву між багатими й бідними державами, зменшить загрозу насильницького перерозподілу світових ресурсів.

Проблеми атомної енергетики  обумовлені насамперед надійністю роботи енергоблоку. Атомна енергетика та виробництво ядерної зброї – два основні джерела радіаційного забруднення.  Радіація має таку особливість: все, що стикається з радіоактивним матеріалом, саме стає радіоактивним.  Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні станції, на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове зберігання. Вони ведуть до утворення сотень радіоактивних елементів, що починають забруднювати харчові ланцюги. Підприємства з видобування та переробки уранових руд знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях. Характерними для уранопереробки є те, що майже всі її відходи – відвали шахтних порід, скиди та викиди є джерелами радіаційного забруднення навколишнього середовища. . Важливою проблемою атомної енергетики є поховання  радіоактивних відходів. Кожен реактор виробляє тисячі тонн таких відходів, деякі з них лишаються небезпечними впродовж 500 тис. років. Кожна АЕС рано чи пізно сама перетворюється на радіоактивні відходи. Після цього її треба демонтувати і складові заховати, або ж поховати весь комплекс під тонами землі та бетону. Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях народного господарства – промисловості, медицині, сільському господарстві, наукових дослідженнях, а також у побуті. Через існування великої кількості штучних та природних джерел іонізуючого випромінювання та в результаті Чорнобильської катастрофи в Україні склалася дуже тяжка радіоекологічна ситуація , яка обумовлює необхідність створити системи заходів радіаційного захисту населення та навколишнього середовища. Нині багато які країни вирішили не форсувати розбудову атомної енергетики до того часу, доки не буде винайдено нових, безпечніших методів вилучення енергії з атома. Відтак перед людством постала актуальна проблема — розглянути альтернативні тепловій і атомній енергетиці джерела. Зараз вже піхто не заперечуватиме, що поборники гіперболізованої ядерної енергетики в другій половині XX ст. сприяли занепаду вугледобувної галузі в Україні і фактично загальмували процес удосконалення теплових електростанцій (ТЕС). Паливний енергетичний цикл АЕС передбачає добування уранової руди переробки цієї сировини на ядерне паливо, використання палива в ядерних реакторах, обробку і захоронення радіоактивних відходів. Усі складові цього циклу супроводжуються надзвичайно небезпечним забрудненням навколишнього середовища. Кількість радіоактивних відходів зростає на стадії збагачення уранової руди, з якої виготовляють спеціальні тепловиділяючі елементи, які надходять на діючу АЕС. Радіоактивні речовини потрібно десь захоронити на багато років, але надійних методів зберігання не існує.

 

124) Екологічні проблеми водного господарства

Вода є одним з найважливіших природних ресурсів та одним із найважливіших факторів, який визначає розміщення продуктивних сил, а дуже часто і засіб виробництва. Україна – один з регіонів, не забезпечених за існуючих антропогенних навантажень прісною водою у достатній кількості. Водні ресурси України формуються за рахунок притоку транзитних річкових вод із зарубіжних країн, місцевого стоку і підземних вод. Створений в Україні багатогалузевий господарський комплекс потребує значних обсягів води. До особливо водомістких галузей промисловості належать металургійний і паливно-енергетичний комплекси, хімічна, нафтохімічна і целюлозно-паперова промисловості. Основний вплив водокористування на водні ресурси зумовлюється безповоротним водозабором і скидом забруднювальних речовин у водні об’єкти. Джерелами забруднення визнаються об’єкти, з яких здійснюється скид або інше надходження у водні об’єкти шкідливих речовин, що погіршують якість поверхневих вод, обмежують їх використання, а також негативно впливають на стан дна та берегових водних об’єктів. Суттєвим чинником забруднення водних об’єктів залишаються підприємства вугільної, паливної галузей промисловості, електроенергетики, кольорової металургії, чорної металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування та житлово-комунального господарства. Кольорова металургія. Скидні води забруднені мінеральними речовинами, солями важких металів (мідь, свинець, цинк, ртуть), миш’яком, хлоридами та ін. Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість. Головним джерелом утворення стічних вод в галузі є виробництво целюлози, що базується на сульфатному і сульфідному способах варіння деревини та відбілюванні. Нафтопереробна промисловість. Поверхневі води забруднюються нафтопродуктами, сульфатами, хлоридами, сполуками азоту, солями важких металів та ін. Хімічна і нафтохімічна промисловість. В природні водні об’єкти скидаються стічні води, разом з якими у водойми потрапляють у значній кількості нафтопродукти, хлориди, нітрати, ртуть, свинець, пестициди, напівфабрикати тощо. Машинобудування. Стічні води травильних та гальванічних цехів забруднені в першу чергу нафтопродуктами, сульфатами, хлоридами, солями заліза, міді, цинку тощо. Легка промисловість. Основні забруднення водойм виникають від текстильного виробництва та процесів дублення шкіри. В стічних водах знаходяться завислі речовини, сульфати, хлориди, жири, масла тощо. Побутові стічні води. Це вода із кухонь, побутових приміщень, лікарень тощо. В побутових стічних водах органічні речовини в забрудненнях складають 58%, мінеральні речовини – 42%. З інтенсифікацією сільського виробництва, а надто з такими її напрямами як хімізація і водна меліорація, велика кількість добрив і пестицидів надходить до річок, озер, потрапляє в підземні води. Таким чином, водне господарство потребує раціонального використання і відтворення водних ресурсів та екосистем за рахунок зменшення антропогенного навантаження на водні об’єкти.

 

125) Екологічні проблеми хімічної промисловості

Джерелом  істотного забруднення довкілля є хімічна промисловість, яка поступається тут лише енергетиці , металургії та автомобільному транспорту.  Від хімічної промисловості в повітря надійшла значна частина нових речовин і сполук (3 млн.), які не властиві біосфері. Хімічна промисловість належить до галузей , які споживають велику кількість сировини, води та енергії. Вона вирізняється складними багатостадійними процесами. Під час виробництва утворюється велика кількість побічної продукції. У багатьох випадках відходи вимагають певного знищення через їхню надмірну токсичність. В основній хімічній промисловості найбільшу кількість твердих відходів дають виробництва мінеральних добрив і сірчаної кислоти. У виробництві мінеральних добрив головною є переробка фосфоритів та апатитів. У процесі їх збагачення утворюється велика кількість твердих відходів – нефелінових „хвостів” і пилу. Понад 90% видобутку калійних солей також використовується як мінеральні добрива, а під час їх переробки утворюється мільйони тонн твердих галітових відходів і сотні тисяч глинисто-сольових шлаків. У виробництві органічних продуктів і виробів на їх основі найбільшою кількістю відходів відзначається нафтопереробка, нафтохімія та хімія органічного синтезу, виробництво гумових виробів, пластмас та інших полімерів. Основним напрямком боротьби із забрудненням довкілля в хімічній промисловості є удосконалення існуючих і розроблення нових технологічних процесів. Більшість процесів біосфери і технологій виробни­цтва, а також забруднення навколишнього середовища — хімічні. Хімізація народного господарства є характерною рисою сучасної економіки й науково-технічного прогресу. Водночас недостатньо збалансоване багатотоннажне виробництво і неконтрольоване засто­сування хімічних речовин у сільському господарстві й побуті стає небезпечним для здоров'я людей. Крім шкідливих для природи і людини безпосередніх відходів хімічної промисловості, дуже небезпечним є те, що хімія синтезує неприродні сполуки, котрі є або надзвичайно стійкими, через що не включаються в природний кругообіг речовини (пластмаси), або надзвичайно активними щодо зміни процесів живої природи (дефоліанти, гербіциди, інсе­ктициди). Перші у вигляді відходів (пляшки, банки, пакети) надовго забруднюють навколишнє середовище, а другі, накопичуючись у рослинах і тваринах, якими харчується людина, згубно діють на її здоров'я. Збільшення використання добрив і пестицидів у сільському гос­подарстві зумовило їх постійне надходження з поверхневими стока­ми у водоймища. Крім шкоди, якої завдають добрива, деякі пестициди в умовах водоймищ набувають особливо небезпечних властивостей. Великої шкоди річкам, озерам і штучним водоймищам завдають синтетичні мийні засоби, які потрапляють у них разом з промисловими й побутовими стічними водами. Основним напрямом боротьби із забрудненням довкілля в хімічній промисловості є удосконалення існуючих і розроблення нових технологічних процесів.

 

126) Екологічні проблеми гідромеліорації сільського господарства

Меліорація – це система заходів , пов’язаних із докорінним поліпшенням властивостей ґрунтів і спрямованих на підвищення їхньої родючості. Необхідність меліорації земель визначається кліматичними умовами території. Існує понад 30 видів меліорації. найпоширенішим із них є гідромеліорація – зрошення та осушення. У зрошенні земель  роль найактивнішого агента відіграє штучне зволоження ґрунтів із водного джерела для забезпечення рослин водою. Тривале зрошення спричинює низку екологічних проблем. Головна з них – це вторинне засолення ґрунтів, що виникає за надмірного зрошення і високого рівня ґрунтових вод.  Із зрошенням пов’язана також проблема раціонального використання води. Осушення за принциповою основою протилежне до зрошення. В Україні осушення проводиться в областях Полісся. Його проводять на перезволожених землях, лісах, болотах для включення нових територій у сільськогосподарське виробництво. Внаслідок виникають небезпечні екологічні зміни водного балансу та порушуються режим підземних вод. У зв’язку з цим можливі часті катастрофічні повені, посилюється процес деградації ґрунтів і зменшується продуктивність сільськогосподарських угідь. Таким чином, можна сказати, що меліорація є не досить ефективним методом для підвищенням родючості ґрунтів.

127) Машинна деградація ґрунтів, причини та шляхи подолання

Україна виділяється високою якістю й сприятливою структу­рою земельного фонду. На землі сільськогосподарського призна­чення в державі припадає 71,3% загальної площі. Ліси та лісо-вкриті площі займають 17,3 %, забудовані землі — 4,1 %, землі під водою — 4 %, відкриті заболочені землі— 1,6%, інші землі— 1,7% усієї площі. Близько половини земельної площі ста­новлять орні землі, більшість з яких – високородючі чорноземні ґрунти. Певна частина ґрунтів втрачається через водну й вітрову ерозії. Найбільше піддаються водній ерозії ґрунти Українських Карпат, Подільської, При­дніпровської, Середньоруської, Приазовської височин, Донець­кого кряжу, Кримських гір. На південному сході й півдні Украї­ни на якість ґрунтів негативно впливає вітрова ерозія. Близько 5—7 тис. га земель, у тому числі ріллі та інших цінних сільсько­господарських угідь, щороку відводяться для складування шкідливих відходів, шлаконагромаджувачів і т. п. Найбільші площі земель, що відчужуються для цієї мети й переходять до ка­тегорії «порушених», зосереджені в Донецькій, Луганській та Дніпропетровській областях. По­рушені землі — це ті, які вже втра­чають господарську цінність або є джерелом негативного впливу на навколишнє середовище у зв'яз­ку з порушенням ґрунтового по­криву, гідрологічного режиму чи утворення техногенного рельєфу в результаті господарської діяль­ності. У 2003 р. земельні ділянки, по­рушені антропогенною діяльні­стю (здебільшого промисловим виробництвом), в Україні стано­вили 162,2 тис. га, відпрацьова­них—42,8 тис. га. В останні роки обсяг реалізації заходів з охорони земель скоро­чується. Наприклад, споруджен­ня протиерозійних валів-канав за 1995—2003 рр. зменшилося з 135,2 до4,0 км, валів-терас — з 5,4 до 3,8 км, валів-доріг — з 16,2 до 1,1 км, протиерозійних ставків (накопичувачів твердого стоку) — з 177,0 до 31,8 га, водоскидних споруд — з 51 до 2 штук, укріп­лення берегів — з 1,0 до 0,2 км і т.д. За роки незалеж­ності у зв'язку з невирішеністю питань власності на землю і ко­ристування нею та багатьох інших принципових економічних і со­ціальних питань розвитку сіль­ського господарства і благоуст­рою сіл, соціального забезпечен­ня сільських жителів, різко ско­ротилися роботи щодо зрошення й осушення земель, внесення в них органічних і мінеральних добрив, проведення вапнування й гіпсування ґрунтів тощо. Це при­зводить до порушення якості ґрунтів. Отже, посилюється процес глибокої деградації укра­їнських земель, зниження родю­чості ґрунтів.

 

128) Основні напрями взаємодії транспортних систем з біосферою

Транспорт як галузь народного господарства – один із наймогутніших чинників антропогенного впливу на довкілля. Деякі види цього впливу належать до найсерйозніших техногенних навантажень на компоненти довкілля окремих регіонів, особливо великих міст. Екологічні проблеми, що виникли у зв’язку з функціонуванням транспортної системи в Україні, є наслідком діяльності не лише окремих видів  транспорту, а й інших галузей народного господарства. Транспорт зумовлює низку проблем, що їх умовно об’єднують в кілька груп: Транспорт – великий споживач палива. Основний споживач палива у всьому світі – автомобільний транспорт. В Україні переважають бензинові, дизельні, газобалонні двигуни. Значним споживачем палива та енергії є також залізничний транспорт. Транспорт – джерело забруднення довкілля. Найбільше забруднює довкілля автомобільний транспорт. Забруднення міста викидами автомобільного транспорту – одна з причин підвищеної захворюваності населення. Забруднюють довкілля і аеропорти та залізничний транспорт. Водний транспорт служить джерелом забруднення басейнів річок, Чорного та Азовського морів. Транспорт – одне із джерел шуму. Шум ослаблює пам’ять і реакцію, порушується нормальний відпочинок і сон, знижує продуктивність фізичної та розумової праці. До 80% усі виробничих шумів створює автомобільний транспорт. Необхідно встановлювати шумопоглинаючі щити. Джерелом шуму є також повітряний та залізничний транспорт. Транспорт вилучає сільськогосподарські угіддя під шляхи і стаціонарні споруди. В Україні під транспортними спорудами загального користування зайнято близько 600 тис. га. Транспорт є причиною травмування та смерті людей і тварин. Отже, назріла гостра потреба у забезпеченні екологічно обґрунтованого планування розвитку транспортних систем на всіх рівнях.

 

129) Особливості середовища проживання у великих містах

Україна належить до числа індустріально-аграрних країн. Для багатьох мiст України характерна складна екологiчна обстановка, обумовлена наявнiстю i концентрацiею пiдприємств чорної та кольорової металургiї, теплоенергетики, хiмiї та нафтохiмiї, гiрничодобувної промисловостi, цементних заводiв. Такi мiста є безперечними лiдерами щодо забруднення повiтря. Серед них: Донецьк, що складає разом з роэташованими поряд з ним Авдiївкою, Горлiвкою, Єнакiєвим, Макiївкою та iншими мiстами Донецьку промислову агломерацiю, а також Днiпродзержинськ, Днiпропетровськ, Запорiжжя, Константинiвка, Кривий Рiг, Марiуполь. У великих мiстах з iнтенсивними транспортними потоками вмiст у повiтрi канцерогенних речовин типу бензопiрена в 2— З рази, а в центрах чорної металургiї приблизно в 12 раз вищий, нiж в невеликих мiстах або сiльськiй мiсцевостi. Другою не менш небезпечною екологiчною проблемою мiст є стан каналiзацiйного господарства та очистка стiчних вод. Практично в усiх мiстах України каналiзацiйнi системи потребують замiни або капiтального ремонту. Частi прориви каналiзацiйних колекторiв є постiйними джерелами небезпечного забруднения мiського середовища, а iнодi приводять до спалаху iнфекцiйних захворювань. За даними Мiнiстерства охорони навколишнього природного середовища України, в переважній бiльшостi міст України споруди з очистки загальномiських стiчних вод перевантаженi. Виняток становлять, можливо, лише Київ та Харкiв. У багатьох мiстах iснуючі потужностi очисних споруд в декiлька разiв нижчі, нiж потрiбно. Приблизно половина мiських стічних вод скидаються у воднi об’єкти недостатньо  очищеними, iз них бiля 15 % — взагалi без очищення. Без усякої очистки скидасться до 70 % промислових стiчних вод. Однiєю iз складних екологiчних проблем для бiльшостi мiст України є захоронення виробничих та побутових вiдходiв, причому складнiсть проблеми пропорцiйна чисельностi населення та промисловому потенцiалу мiста. Забруднення грунтiв у мiстах пов’язане головним чином з викидами автотранспорту та промислових пiдприємств. Забруднювальнi речовини осiдають або вимиваються атмосферними осадками iз повiтряного басейну в радiусi до 5 км вiд стаціонарного джерела викиду. Основними джерелами забруднення ґрунтового покриву стали теплові електростанції, підприємства чорної та кольорової металургії.

 

130) Основні важелі управління природокористуванням та природоохоронними процесами. Специфіка формування в Україні

Незважаючи на досконалість інженерних методів охорони природи та природоохоронного законодавства, підприємства не будуть їх використовувати, якщо це не буде для них вигідно. Економічні методи управління процесом природокористування є одним з найпоширеніших у світі. Це – платежі за ресурси та забруднення, надання пільг в оподаткуванні  підприємств, надання на пільгових умовах коротко – і  довгострокових позичок для реалізації проектів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, звільнення від оподаткування фондів охорони довкілля; передача частини коштів позабюджетних фондів охорони природного середовища на довготривалих договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам для вжиття заходів із гарантованого зниження викидів та скидів забруднювальних речовин, на розвиток екологічно безпечних технологій та виробництв, інвестиції на охорону природи, створення державного та регіонального екологічних фондів. До природоохоронних заходів належать усі види господарської діяльності, спрямовані на зниження  й ліквідацію негативного антропогенного впливу на навколишнє середовище, збереження , поліпшення і раціональне використання природно – ресурсного потенціалу країни, а саме: 1) будівництво та експлуатація очисних, знешкоджувальних споруд та обладнання; 2) розвиток мало– і безвідходних технологічних процесів та виробництв; 3) розміщення підприємств і систем транспортних потоків з урахуванням екологічних вимог; 4) рекультивація земель; 5) заходи боротьби з ерозією ґрунтів; 6) заходи з охорони й відтворення флори та фауни; 7) охорона надр і раціональне використання мінеральних ресурсів.

 

 

 

131) Екологічне законодавство України та механізм його чинності

Роль права у регулюванні взаємодій природи і суспільства полягає у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини щодо природи. Найбільш суттєві правила такої поведінки закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов’язковими нормами права для виконання та дотримання, що забезпечується державним примусом у разі невиконання. Беручи до уваги синтетичний характер проблем екології, їх органічний зв’язок з усіма політичними, соціальними та економічними факторами, стратегія природокористування в Україні має бути однією з фундаментальних складових стратегії розбудови правової, соціальної держави з ринковою економікою. Одним з таких незаперечних прав є право громадян на екологічну безпеку. Воно забезпечується комплексом юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних чинників.  Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26. 06. 1991 – це стержневий, центральний закон у цій сфері, що не тільки проголошує, але й запроваджує систему управління в галузі природокористування. Він закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, але й обов’язки щодо збереження природи, раціонального використання її багатств, дотримання законодавства про охорону навколишнього природного середовища. У Законі встановлені принципи охорони навколишнього природного середовища:  пріоритетність вимог екологічної безпеки; збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об’єктів і комплексів; стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів; науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства тощо. Законом передбачено, що Україна приєднується до всіх видів міжнародного співробітництва у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, яке здійснюється шляхом укладання договорів, угод, а також участі в природоохоронній діяльності ООН та інших урядових та неурядових організацій. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», який є стрижневим, доповнюється низкою інших екологічних законів, які регулюють правовідносини в усіх важливих сферах взаємодії людини і природи. До таких законів у першу чергу відноситься Земельний кодекс України, вперше прийнятий 13.03.1992. Зараз діє Земельний кодекс в редакції 2001 року. Він регулює охорону і раціональне використання земель. У разі порушення вимог земельного законодавства настає адміністративна, кримінальна або цивільна відповідальність згідно із законодавством України. Водний кодекс України, прийнятий 06. 06. 1995, забезпечує правову охорону вод від забруднення, засмічення і виснаження і регулює порядок їх використання. Водний кодекс встановлює пріоритет питного і побутового водовикористання. У Водному кодексі закріплені обов’язки водокористувачів щодо раціонального використання водних об’єктів, економного використання води, відновлення і поліпшення її якості. У ньому встановлено кримінальну або адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства, а також передбачено відшкодування збитків, які заподіяні порушенням водного законодавства. Лісовий кодекс України (21.01.1994) регулює правові відносини з охорони і відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей та підвищення продуктивності, раціонального використання та відтворення лісів. Кодекс України про надра (27.07.1994) регулює гірничі відносини, забезпечуючи раціональне, комплексне використання надр для задоволення потреб суспільства у мінеральній сировині, охорону надр, гарантуючи безпеку людей, майна, навколишнього природного середовища при користування надрами. Закон України про охорону атмосферного повітря (16.10.992) спрямований на збереження природного стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє середовище. Закон «Про природно-заповідний фонд України» (16.06.1992) визначає правові основи організації, охорони і використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів і об’єктів. Зараз Верховною Радо. України проводиться велика законотворча діяльність щодо удосконалення чинного законодавства у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища.

 

132) Платежі за ресурси, їх види та нормативи

Основою для формування нового економічного механізму забезпечення розширеного відтворення природних ресурсів, їх охорони, регулювання раціонального використання став принцип платного, компенсаційного за змістом природокористування зі створенням системи відповідних платежів. Об’єктами плати є джерела природних ресурсів – родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки тощо, а суб’єктами – підприємства, організації та установи, їх філії та об’єднання, окремі громадяни, які використовують природні ресурси. Плата за природні ресурси може вноситися у вигляді спеціальних зборів, податку ( земельного, лісового тощо), орендної плати або в інших формах. Платежі за користування природними ресурсами є формою реалізації економічних відносин між державою або іншим власником природних ресурсів, з одного боку , і суб’єктами господарської діяльності, що здійснюють їх експлуатацію – з другого. Виходячи з методологічних передумов, такі платежі є засобом вилучення частини абсолютного і додаткового доходів природо користувачів. Відповідно вони складаються з фіксованих відрахувань від вартості одержаної продукції чи послуг, а також із змінних за величиною відрахувань, пов’язаних з диференційною рентою.  Нормативи плати за користування природними ресурсами визначаються з урахуванням їх поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, місцезнаходження, можливості переробки й утилізації відходів та інших факторів. Види: платежі за використання водних ресурсів, плата за лісокористування, плата за земельні ресурси, плата за використання надр.

 

133) Платежі за забруднення природного середовища та критерії їх нарахування

Платежi за забруднення навколишнього середовища є складовою частиною фiнансового механiзму охорони довкiлля та рацiонального використання природних ресурсiв. Основу платежiв становлять нормативи плати за забруднення навколишнього середовища. Втрати вiд забруднення можна класифiкувати за двома видами: економiчний i соцiальний. Економiчнi втрати спричиняються через погiршення виробництва певних об’єктiв i втрат продукцiї; соцiальнi — як наслiдок негативного впливу на здоров’я та життєдіяльнiсть людини (хвороби, втрати працездатностi, велика смертнiсть). Сучасна полiтика держав в галузi охорони навколишнього середовища вiд забруднення будується на принципi «забруднювач платить». В цьому принципi вiдображена полiтика покладення на забруднювачiв вiдповiдальностi за всi дiї, що спричиняють шкоду навколишньому середовищу. В системi регулювання суспiльних вiдносин в галузi охорони довкiлля плата за забруднення несе велике рiзноманiтне навантаження— стимулююче, координацiйне, контролююче. Розмiри платежiв за забруднення навколишнього природного середовища встановлюються на пiдставi лiмiтiв та фактичних обсягiв викидiв i скидів забруднювальних речовин, розмiщення вiдходiв, а також базових нормативiв плати за них i вiдповiдних регулювальних коефiцiєнтiв. Плата за забруднення навколишнього середовища в межах установлених лiмiтiв корегується за регiонами Украни iз застосуванням коефiцiєнтiв, що враховують територiальнi екологiчнi особливостi, та коефiцiентiв iндексацiї базових нормативiв плати. За понадлiмiтнi викиди i скиди забруднювальних речовин i розмiщення вiдходiв установлюсться пiдвищений розмiр плати на пiдставi базового нормативу плати, коефiцiєнта iндексацiї, коефiцiєнтiв, що враховують територiальнi екологiчнi особливостi, i коефiцiєнтiв кратностi плати за понадлiмiтнi викиди i скиди забруднювальних речовин i розмiщення вiдходiв. У разi вiдсутностi на пiдприємствi затверджених у встановленому порядку лiмiтiв викидiв i скидiв забруднювальних речовин та розмiщення вiдходiв нормативи плати за викиди i скиди забруднювальних речовин та розмiщення вiдходiв установлюються як за понадлiмiтнi. Платежi пiдприємств за викиди i скиди забруднювальних речовин i розмiщення вiдходiв у межах встановлених лiмiтiв (тимчасово погоджених величин) вiдносяться на витрати виробництва, а при перевищеннi лiмiтiв провадяться за рахунок прибутку, що залишасться у розпорядженнi пiдприємств. Крiм цього, законом також передбачено платежi за пошкодження природних ресурсiв (зниження родючостi рунтiв, продуктивностi лiсу i водоймищ) вiдповiдно до встановлених нормативiв. Вiдповiднi платежi стягуються з пiдприємств незалежно вiд форм власностi i вiдомчої належностi. Внесення плати за забруднення не звільняє пiдприемства вiд дотримання заходiв по охоронi навколишнього середовища, а також сплати штрафних санкцiй за екологiчнi правопорушення i вiд повного вiдшкодування шкоди.

 

134) Економічні збитки від забруднення атмосфери, їх види та методи обрахування

Платежі за викиди в атмосферу забруднювальних речовин стаціонарними джерелами забруднення компенсують економічні збитки від негативного впливу забрудненого атмосферного повітря на здоров’я людей, об’єкти житлово-комунального господарства, сільськогосподарські угіддя, водні, лісові, рекреаційні ресурси, основні фонди промисловості і транспорту. Збитки, заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря, відшкодовуються підприємствами незалежно від форм власності та видів господарської діяльності.

Величина збитку від забруднення атмосфери за визначається за формулою:

Зб. =Σ f1*f2* Зd*Mв,

Де f1 – коефіцієнт чисельності населення;

f2 – коефіцієнт, що розраховує висоту викиду;

Зd – питомий збиток від викиду 1т забруднювача в атмосферу;

Мв – маса викиду в атмосферу за рік, в т.

Стягнення платежів за викиди забруднювальних речовин в атмосферне повітря не звільняє об’єкти від відшкодування збитків за наднормативні викиди. Наднормативними вважаються: – Викиди забруднювальних речовин, які перевищують рівень гранично допустимих або тимчасово погоджених викидів забруднювальних речовин в атмосферне повітря, встановлених дозволами на викид, які оформлені відповідно до діючих вимог; – Викиди забруднювальних речовин в атмосферу, що здійснюються  з перевищенням граничних нормативів утворення їх для окремих типів технологічного та іншого обладнання; – Викиди забруднювальних речовин джерелами, які не мають дозволів на викид, у тому числі й за окремими інгредієнтами.

 

135) Економічні збитки від забруднення гідросфери, їх види та методи нарахування

 Об’єми скидiв забруднювальних речовин та їх концентрацiя визначаються на пiдставi даних обстеження об’єктiв та аналiзу журналiв облiку водоспоживання, водовiдведення, роботи каналiзацiйних насосних станцiй тощо з урахуванням вимог дозволiв на спецводокористування та затверджених норм гранично допустимых скидiв (ГДС). Визначенi при цьому показники включаються в розрахунковi формули. Загальною є формула:

Зб=, де l – коефіцієнт водозабезпеченості регіону,  3d – питомі збитки на 1 т, Мс – маса скиду у воду в тонах

Середню концентрацiю забруднювальних речовин у стiчних водах за перiод порушення водоохоронного законодавства визначають з усiєї сукупностi вiдiбраних i пiдданих хiмiчному аналiзу проб стiчної води. Збитки за наднормативнi скиди комунальними каналiзацiями вiдшкодовуються у разi порушення технологiчних режимiв роботи очисних споруд, передбачених проектом у розмiрi, який не повинен перевищувати 50 % прибутку за послуги каналiзацiї за час порушення природоохоронного законодавства (крiм аварiйних скидiв). Збитки вiд аварiйних скидiв комунальними каналiзацiями вiдшкодовуються у розмiрi, що не повинен перевищувати     50 % рiчного прибутку за послуги каналiзацiї. Загальну суму збиткiв при одночасному забрудненнi водного об’єкта кiлькома забруднювальними речовинами (але однiєю юридичною чи фiзичною особою) визначають додаванюм до найбiльшої з усiх розрахованих суми збиткiв для інших  забруднювальних речовин, помноженої на коефiцiєнт 0,15. У разi залпового скиду, що призвiв до забруднення водного об’єкта в контрольному отворi до 50 i бiльше ГДК, розраховану суму збиткiв помножують на коефiцiент 10. Строк лiквiдацi наслiдкiв забруднення вод розраховусться для кожного вiдрiзку часу як рiзниця мiж: –  часом в момент початку скиду (якщо його встановлено) i часом на момент закiнчення лiквiдацiї наслiдкiв забруднення вод, Т; – часом в момент виявлення скиду (якщо час початку скиду не з’ясовано) i часом на момент закiнчення лiквiдацii наслiдкiв забруднення вод, Т. Якщо одночасно вiдбувається скид i збiр забруднювальнн речовин, строк визначається як час роботи технiчних засобiв. Базовi нормативи плати за скидання забруднювальної речовини у поверхневi води, територiальнi та внутрiшнi морськi води, а також пiдземнi горизоiти (Нбі,) встановлюються на пiдставi гранично допустимої їх концентрацiї, відносної агресивностi та оцiнки економiчного эбитку вiд шкiдливої дiї i затверджуються Мiнiстерством охорони навколишнього природного середовища України за погодженням з Мiнiстерством фiнансiв України.

 

136) Економічні збитки від забруднення ґрунтів та специфіка їх нарахування

Обсяг економiчних збиткiв вiд забруднення земельних ресурсiв визначаеться за формулою:              

 

=Згр     

 

де q — коефiцiент, що враховує родючiсть земельних ресурсiв;

Зd— питомi збитки вiд викиду 1т забруднювальних речовин на ґрунт;

Мв, — маса викиду на ґрунт.

Отже, розмiр вiдшкодування збиткiв (Р3.) визначасться за формулою:

Рв.з. = А *Гд* Кз* Кн.* Шегз,

де А — питомi витрати на лiквiдацiю наслiдкiв забруднення земельнот дiлянки, визначенi як 0,5 Г

Гд — грошова оцiнка земельної дiлянки до забруднення, грн;

К3 — коефiцiент, що характеризус вмiст забруднювальної речовини (м3) в об’смi забрудненої землi (м3) залежно вiд глибини просочування;

К — коефiцiент небезпечностi забруднювальних речовин;

Шег3 — показник (шкала) еколого-господарського значения земель.

 

137) Економічні методи управління природокористування та охорони навколишнього природного середовища

Економічні методи управління процесом природокористування належать до найпоширеніших у світовій практиці. Це – платежі за ресурси та забруднення, надання пільг в оподаткуванні  підприємств, надання на пільгових умовах коротко – і  довгострокових позичок для реалізації проектів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, звільнення від оподаткування фондів охорони довкілля; передача частини коштів позабюджетних фондів охорони природного середовища на довготривалих договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам для вжиття заходів із гарантованого зниження викидів та скидів забруднювальних речовин, на розвиток екологічно безпечних технологій та виробництв, інвестиції на охорону природи, створення державного та регіонального екологічних фондів. В економічній науці тривалий час застосовувались різні підходи до економічної оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їх використання. Їх можна класифікувати за наступними групами: Затратний підхід. Відповідно до нього оцінка природних ресурсів визначалася за величиною затрат на їх видобуток, освоєння чи використання. На цьому принципі базується встановлення плати за забір води промисловими підприємствами, що діє в даний час. Основний недолік – ресурс кращої якості, який розташований у вигідному для освоєння місці, одержує меншу вартість, в той час як його споживна вартість буде вищою , ніж гіршого за якістю. Даний підхід має різновид – монопольно-відомчий підхід. Суть його полягає в тому, щоб розмір платежів за використання природних ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в даний час здійснюють монопольне розпорядження природними ресурсами. Результативний підхід. У відповідності з цим підходом економічну оцінку мають лише ті природні ресурси, які приносять прибуток. Такий підхід також має багато недоліків з точки зору раціонального природокористування. Невикористаний ресурс, який не має у відповідності з даним підходом вартості, може бути використаний і навіть стати дефіцитним у процесі освоєння території розвитку нових технологій і виробництва в цілому. Тому оцінки потенційного ефекту на перспективу необхідні при планування природокористування. Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до нього при визначенні вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та прибуток від використання. Перевагою даного методу є те, що оцінка природного ресурсу, яка одержана таким способом, буде вищою, ніж у попередніх випадках, що створює можливість для стимулювання раціонального природокористування. Рентний підхід. Використання теорії ренти при оцінці природних ресурсів визнано більш обґрунтованим: «кращий ресурс» одержує більшу вартість; враховується фактор обмеженості природного ресурсу; затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень, тому і оцінка об’єктивніша. Відтворювальний підхід. Це порівняно новий підхід, оскільки він пов’язаний з екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність середовище утворювальних природних ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища, наближені до природного рівня, розглядаються як деякий стандарт, відправний рівень. До економічних методів управління процесом природокористування також належать платежі за забруднення.

 

138) Методи визначення економічної ефективності від впровадження природозахисних пристроїв

Чистий економічний ефект природоохоронних заходів визначається задля техніко-економічного обґрунтування вибору найкращих екологічних варіантів, які різняться між собою за впливом на навколишнє середовище, а також впливом на виробничі результати галузей, які здійснюють ці заходи. Визначення чистого економічного ефекту природоохоронних заходів ґрунтується на порівнянні витрат на їх здійснення з досягнутим завдяки цим заходам економічним результатом. Розрізняють фактичний та очікуваний чистий економічний ефекти. Фактичний ефект визначається для здійснення одноваріантних заходів на основі порівняння фактичних витрат і досягнутого економічного ефекту. Очікуваний ефект розраховується на етапах розробки прогнозів, програм, створення природоохоронної техніки тощо. Економічне обґрунтування природоохоронних заходів здійснюється через зіставлення їхніх економічних результатів із необхідними для їх упровадження витратами з допомогою показників економічного ефекту від цих засобів. Економічним результатом природоохоронних заходів є: – Приріст обсягів чистої продукції або прибутку; – Економія витрат на виробництво і надання послуг; – Скорочення витрат з особистих коштів населення. Економічним результатом природоохоронних заходів є сума таких величин: – Приріст економічної оцінки природних ресурсів, збереження чи поліпшення реалізації природоохоронних заходів; – Приріст грошової оцінки реалізованої продукції, отриманої завдяки утилізації сировинних, паливно-енергетичних та інших матеріальних ресурсів унаслідок здійснення природоохоронних заходів. Варіанти природоохоронних заходів і об’єктів, які різняться за періодом будівництва або проектними строками експлуатації, а також за значенням витрат і результатів, що змінюються протягом часу експлуатації об’єктів, порівнюють за значенням сумарного ефекту за період їх експлуатації з урахуванням фактора часу.