СЛОВНИК ОСНОВНИХ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ТЕРМІНІВ

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ТЕРМІНІВ  15.03.2014 10:20

Абстрактне право -  термін філософсько-правової теорії, введений Гегелем для позначення сукупності прав і обов’язків, що належать людям не як громадянам, а як особистостям і визначають формування, функціонування і змістовні аспекти права позитивного. Є початковою формою буття права, яка базується на принципі: “Будь особою і поважай інших як осіб”. Як вираження свободи людини здійснюється в праві власності, договірних відносинах і порушенні правових норм (неправі).

Автономія особистості (грец. autos -  сам і nomos -  закон) -  самозаконність, здатність бути “паном самому собі”; здатність особистості до моральної, законослухняної поведінки, яка зумовлена не зовнішніми чинниками, а внутрішніми мотивами і переконаннями.

Авторитаризм -  політична влада, що грунтується на принципах зовнішнього примусу.

Авторитет -  одна з форм влади, яка полягає у визнанні за ким-небудь права приймати рішення.

Аксіоми права -  фундаментальні принципи людського співіснування і одночасно установки правосвідомості, які роблять право можливим. За І. Ільїним, такими є: закон духовної гідності, закон автономії і закон взаємного визнання.

Анархізм -  вчення про суспільство, яке визнає тільки волю окремої особи, а будь-який авторитет і державний устрій відкидає.

Аномія (грец. anomos – невнормований, неврегульований) -  перехідний стан в суспільній еволюції, коли застаріла система норм і цінностей вже не має належного регулятивного впливу на поведінку людей, а нова нормативно-ціннісна система ще не почала діяти на повну силу.

Антилегалізм (грец. anti – префікс, що означає протилежність, скерованість проти чого-небудь + лат. legalis - законний) - форма деформації правосвідомості, яка полягає в запереченні закону як необхідної складової права за його формальність.

Бюрократія (франц. bureau - бюро, канцелярія + грец. kratos - влада, панування) – особлива форма діяльності людей, що перетворює функцію управління соціальними системами в пряму або приховану владу індивідів і соціальних груп.

Верховенство права – як ідея співпадає з ідеєю правової держави і здійснюється як певна сукупність принципів, суть яких полягає у визнанні верховенства права і закону над свавільними діями влади; складовою частиною верховенства права є можливість для громадян вільно критикувати закони й уряд; як принцип означає пріоритет права (прав людини) перед законом.

Відповідальність - етико-правова категорія, що фіксує залежність особистості від соціального оточення і міру відповідності індивідуальної поведінки нормативним зразкам. Передбачає визнання особистістю себе автором власного вчинку і прийняття на себе його наслідків. Умовами відповідальності є: наявність закону (правового або морального), осудність і свобода.

Визнання – спрямованість свідомості на іншого, коли інший розглядається як цінність, що заслуговує гарантій захисту з боку права.

Влада - здатність і можливість соціального суб’єкта здійснювати свою волю, використовуючи різні засоби (авторитет, силу, традиції, закон, техніку маніпуляції свідомістю та ін.). Влада здійснює себе як підкорення (примусове або добровільне), як примат волі одних людей над волею інших.

Гедонізм - філософська позиція, яка визнає вищим благом та метою життя - насолоду.

Герменевтика - вчення про розуміння як спосіб людського буття.

Герменевтика правова – вчення про розуміння людиною правової реальності (в тому числі юридичних текстів) при здійсненні права.

Гетерономія (geteros - інший + nomos - закон, букв. чужезаконність) - законослухняна поведінка, зумовлена не внутрішніми мотивами, а зовнішніми чинниками.

Громадянське суспільство - сукупність моральних, релігійних, національних, соціально-економічних, сімейних відносин й інститутів, за допомогою яких задовольняються інтереси індивідів та їх груп.

Гуманізм моральний - віра в споконвічно добру природу людей.

Гуманізм юридичний - довіра до основного особистісного виміру людини – до її волі, що розуміється як здатність самоконтролю і самодисципліни; безумовна попередня довіра до кожного члена суспільства.

Деонтологія - вчення про належне.

Джерело права - 1) чинники, що зумовлюють створення права: економічні, соціально-політичні, соціально-психологічні, духовні (загальна і політико-правова культура); 2) зовнішня форма вираження та існування норм права (нормативний акт, прецедент, договір).

Діке (грец. dike) - правда, справедливість; богиня Правда – дочка бога Зевса і богині правосуддя Феміди.

Дискурс - соціально-організована система мови; обмін аргументами за певними правилам з метою досягнення розуміння; поняття, особливо популярне в постструктуралізмі та комунікативній філософії.

Добро – категорія для позначення позитивної цінності, мистецтва здійснення вчинку на благо іншого в будь-якій конкретній ситуації.

Догма – положення, що приймається за непорушну істину і визнається безперечним і незмінним без доказу, без урахування конкретних умов.

Догма права - формально-логічне тлумачення чинного права.

Доктрина - наукова або філософська теорія, керівний теоретичний або політичний принцип.

Евдемонізм - філософсько-етичне вчення про головну роль потреби в щасті в системі людських потреб.

Егалітарний - зрівняльний, орієнтований на рівність.

Закон - форма прояву необхідності у природі і суспільстві, об’єктивний, сталий, повторюваний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності або всередині них; вища форма прояву нормативного (закон релігійний, моральний, юридичний, логічний).

Закон юридичний - нормативно-правовий акт, який приймається законодавчою владою, регулює найбільш важливі суспільні відносини, має вищу юридичну силу; поняття для позначення позитивного права в цілому (у протиставленні поняттю “право”).

Законослухняність - стан загального шанування та уважного ставлення до закону, суворе дотримання його приписів у будь-якій соціальній ситуації кожним суб’єктом права; один з ефективних засобів забезпечення безпеки громадян та їх прав.

Зло - категорія, в якій дається негативна оцінка соціальних явищ та поведінки людини відповідно до загальновизнаних ціннісних орієнтацій.

Ідеал правовий - уявлення про досконалий стан правового життя, який є орієнтиром для реформування правової системи суспільства.

Ідея права – найбільш загальне, абстрактне вираження сутності права, ідеальний аспект буття права.

Індивід – своєрідний соціальний атом, окрема людина, яка розглядається як одиничний представник людського роду і як його належність не включає конкретних соціальних і психологічних характеристик.

Індивідуальність – неповторність, унікальність людської істоти; виявляє, в чому полягає своєрідність даного представника спільності, в чому він не схожий з іншими.

Інтерсуб’єктивність (від. лат. inter – між + subjectum – суб’єкт) – спільність досвіду взаємодіючих суб’єктів, загальна значущість його результатів, механізм формування спільних уявлень у свідомості багатьох людей; одне з ключових понять феноменології.

Категоричний імператив - безумовна вимога, веління; в етиці Канта - загальний обов’язковий етичний закон, якому всі люди, незалежно від походження, соціального положення і т. п., повинні підкорятися: “Чини так, щоб максима твоєї волі могла стати універсальним законом для всіх”.

Категоричний імператив права – виражає внутрішній закон права: “Чини зовнішньо так, щоб твоя свобода була сумісною зі свободою кожного, відповідно до загального закону”.

Консенсус – узгоджене, одностайне прийняття рішення.

Легальний (лат. legalis – законний, від lex – закон) – законний, дозволений законом.

Легальність – властивість всього, що узгоджується з положеннями закону, хоч може суперечити закону моральному.

Легізм – “школа закону” в традиційній китайській філософії, що утверджувала заміну конфуціанського принципу лі (ритуал, шанобливість, поклоніння) верховенством фа (закон, примус). У широкому значенні – позиція, що ставить закон вище права.

Легітимація – процедура суспільного визнання або підтвердження законності певних прав, повноважень, а також визнання законності існуючих пануючих політико-правових відносин, режиму влади, його виправдання.

Легітимний – визнаний таким, що відповідає законам і принципам справедливості.

Лібералізм (від лат. liberalis – вільний) – у широкому значенні – сукупність інтелектуальних і культурно-етичних установок, орієнтованих на визнання особистості, її свободи і самореалізації вищою цінністю культури і суспільства; у вузькому значенні – ідеологія, теорія і політика ліберальних партій, що обстоюють свободу підприємництва, парламентський лад, демократичні права і свободи особистості.

Максима – вільно обране правило поведінки, принцип, яким людина керується у своїх вчинках.

Ментальність – особливості розумової діяльності певної людини, народу, нації; усталена налаштованість внутрішнього світу людей, що згуртовує їх в соціальну й історичну спільноту; сукупність схильностей індивідів до певного типу мислення і дії.

Методологія права – вчення про методи пізнання права: філософські, загальнонаукові, юридичні.

Методологія філософії права – систематизована сукупність пізнавальних засобів, що дозволяють досліджувати багатогранну правову реальність у її різноманітних зв’язках з іншими сферами суспільного життя.

Мінімальне добро – поняття практичної філософії В. Соловйова, що виражає суть завдання права – недопущення виявів злої волі, тобто охорона життя і власності, а також забезпечення всім людям умов для гідного життя.

Мораль – один з основних способів нормативної регуляції дій людини в суспільстві. Особливість її полягає в тому, що моральні принципи, норми і правила мають загальне значення, виконання їх – внутрішня потреба людини, що контролюється громадською думкою.

Номос (грец. nomos – закон) – в античній філософії – загальний закон, універсальна безособова сила, що підпорядковує відносини людей своїй владі і оберігає все краще, найцінніше, що є в людському житті.

Об’єктивізм (лат. objectum – предмет) – філософська позиція, яка бере за точку відліку об’єкт, тобто зовнішній світ, що існує поза нами і незалежно від нашої свідомості.

Об’єктивна етика – встановлені в суспільстві моральні норми (В. Соловйов).

Олігархія – зосередженість усієї повноти державної влади в руках невеликої групи політиканів-багатіїв.

Особистість – індивідуальна форма буття людини як суб’єкта спілкування і діяльності; виражає таку її якість, як самостійність або автономію, завдяки якій людина виступає суб’єктом права.

Оцінка – процедура вибору на основі цінностей; виступає у формі усвідомлення значущості речі для діяльності людини.

Парадигма (грец. paradeigma – взірець) – 1) у філософії та наукознавстві ХХ ст. – усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку; 2) теорія, що прийнята як взірець вирішення дослідницьких завдань.

Патерналізм (лат. paternus – батьківський) – апологія ідеології і політики батьківського піклування, турботи про людину, що як член суспільства може жити лише за чужими, наданими їй правилами та інструкціями.

Персоналізм (лат. persona – особа) – сучасне філософське вчення, згідно з яким визначальне місце у світовому порядку належить духовно-особистісному началу; визнає особу первинною творчою реальністю і цінністю, а світ – виявом творчої активності Бога.

Позитивізм (лат. positivus – позитивний) – філософський напрям, який виходить з того, що джерелом істинного знання є спеціальні науки, роль яких обмежується описом і систематизацією фактів; заперечує пізнавальну цінність філософського (“метафізичного”) дослідження.

Позитивне право – встановлене право, діюча система правових норм, відносин і судових рішень.

Права людини – суб’єктивні права, що належать людині як такій і на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин; по суті, права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто “територію” її особистісної автономії.

Право (похідне від слів “правий” і “правда”) – загальна міра свободи, рівності і справедливості, виражена в системі формально-визначених загальнообов’язкових норм (правил) поведінки і діяльності соціальних суб’єктів, що охороняються публічною (державною) владою.

Право на гідне існування – природне право, що передбачає забезпечення засобів існування, гідний відпочинок, можливість для духовного вдосконалення.

Правова аксіологія – розділ філософії права, у якому аналізуються правові цінності (справедливість, свобода, рівність, права людини тощо), їх співвідношення і способи реалізації у сучасному правовому житті.

Правова антропологія – розділ філософії права, що висвітлює основні проблеми відносин людини і права, вчення про право як спосіб людського буття.

Правова гносеологія (епістемологія) – розділ філософії права, в якому досліджуються особливості процесу пізнання у сфері права, проблема істини, основні етапи, рівні та методи пізнання у праві.

Правова держава – всеохоплююча політична організація суспільства, основана на верховенстві права, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.

Правова інтерсуб’єктивність – спосіб осмислення права, який виводить смисли права із взаємодії суб’єктів; є відмінною рисою сучасних концепцій природного права.

Правова культура – невід’ємна частина культури суспільства в цілому, що виражає певний рівень правової системи (правосвідомості, законності і т.д.) і характеризує якісний стан правового життя суспільства.

Правова онтологія – розділ філософії права, в якому досліджуються проблеми природи права і його основ, сутності права і форм його існування.

Правова реальність – особливий автономний світ права з власними законами і логікою функціонування та розвитку, “базисними конструкціями” і способом їх зв’язку в одне ціле; світ права, що конструюється з правових феноменів, упорядкованих залежно від відношення до базисного феномена.

Правова рівність – рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів, коли свобода кожного є умовою свободи інших.

Правова система – сукупність взаємозалежних, погоджених і взаємодіючих правових засобів, що регулюють суспільні відносини, а також елементів, що характеризують рівень правового розвитку тієї чи іншої країни.

Правове суспільство – суспільство, в якому реалізовано принцип верховенства права, коли всі суб’єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням; правова реальність, що існує в суспільстві, дозволяє його членам безперешкодно висловлювати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними; складається з інституційних (правова держава і громадянське суспільство) та неінституційних (автономна особистість, розвинута правосвідомість, правовий дискурс) компонентів.

Правові цінності – вищі регулятори (ідеї) свідомості, керуючись якими визначають горизонти людського мислення і практики в обґрунтуванні прав, обов’язків і правових норм.

Правовий нігілізм – позиція заперечення гуманістичного смислу права, а тому – заперечення самостійної ролі права як регулятора співіснування людей.

Правовий об’єктивізм – спосіб осмислення права, що вбачає джерела права в об’єктивному світі, у соціальній реальності.

Правовий позитивізм – спосіб осмислення права, що зводить багатогранну правову реальність до позитивного права; ґрунтується на емпіричному пізнанні права, утверджує відносність правових норм і цінностей, ціннісну нейтральність права і вважає право похідним лише від волі держави.

Правовий суб’єкт – носій здатності, що уможливлює право, тобто здатності визнання; автономний суб’єкт, який визнає таким самим автономним суб’єктом будь-якого іншого.

Правовий суб’єктивізм – спосіб осмислення права, що вбачає смисли права у свідомості суб’єкта, ідеї права.

Правосвідомість – ціннісна орієнтація на ідеал правової держави, який має безумовний характер і визначає практичну поведінку людини як громадянина; сукупність уявлень і почуттів, які виражають ставлення конкретного індивіда, групи, суспільства загалом до права і правових явищ у суспільному житті.

Праворозуміння – категорія, що відбиває процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що включає в себе пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Предмет філософії права – неюридичні (граничні) підстави права, виявлення смислу права і його обґрунтування.

Природа людини – поняття, що означає спорідненість людини з усім сущим, а також все різноманіття власне людських виявів, що відрізняють його від всіх інших форм сущого.

Природне право – ідеальні чинники права, що відбивають глибинну сутність права й існують у свідомості (правосвідомості) як її установка; правовий ідеал, звільнена від випадковості форма належного у відносинах між людьми.

Природно-правове мислення – одна з ключових парадигм філософсько-правового і юридичного мислення, що спирається на ідею універсальних ціннісних принципів, здатних бути мірилом справедливості законоположень, встановлених державою.

Рефлексія (лат. reflexio – відображення) – унікальна здатність людської свідомості у процесі сприйняття дійсності сприймати власне себе; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про думку.

Рефлексія правова – метод філософії права, загальне системне міркування про природу права.

Свобода – характеристика сутності людини, яка полягає в можливості мислити і вчиняти з власної волі, а не внаслідок внутрішнього або зовнішнього примусу. Умовами можливості свободи є як відсутність протидії, так і рівень розвитку суб’єктивності людини. У правовій філософії проблема свободи є однією з ключових, оскільки передбачає врахування співставлення свободи окремої людини зі свободою інших.

Свобода волі – здатність людини виступати причиною своїх власних дій, насамперед етичних та правових вчинків.

Соціальні інститути – соціальні утворення, які організуються відповідно до загальноприйнятих структур і правил, що не знаходяться в безпосередньому розпорядженні взаємодіючих індивідів і малих соціальних груп і дотримання яких досягається примусовим шляхом через систему формальних і неформальних санкцій.

Способи осмислення права – методологічні парадигми, що мають цілісність світоглядного розуміння смислу права і його обґрунтування.

Справедливість – основна правова цінність, що полягає в суворій повазі прав взагалі. Значення справедливості передає давній вислів: “Кожному своє”. Розрізняють справедливість, що зрівнює, розподіляє і карає. Цінність справедливості в тому, щоб встановити між людьми істинну і анонімну рівність, яка не залежить ні від соціальної ситуації, ні від особистості індивідів.

Суб’єктивізм – філософська позиція, що бере за точку відліку суб’єкт; синонім суб’єктивного ідеалізму.

Суб’єктивізм правовий – спосіб осмислення та обґрунтування права, який виходить із суб’єкта, виводить смисл права зі свідомості суб’єкта, ідеї права.

Суб’єктивна етика – внутрішні моральні установки, переконання людини.

Суверенітет – незалежність держави від зовнішніх чинників і верховенство у внутрішніх справах.

Сутність права – ідеальна реальність відносин між людьми, яка виражається принципом формальної рівності.

Теократія (грец. theos – Бог + kratos – влада) – форма правління, за якої духовенство володіє всією повнотою політичної влади.

Толерантність (лат. tolerantia – терпіння) – терпимість до чужих поглядів, думок, переконань, недоліків.

Тоталітаризм – військово-бюрократична диктатура політичної еліти, яка підпорядковувала собі всі без винятку сфери практичного та духовного життя суспільства.

Утилітаризм (лат. utilitas – користь) – філософсько-етична теорія, яка ставить особисту заінтересованість, корисливість на верхівку ієрархії цінностей.

Утопія – (грец. u – не, немає + topos – місце, букв. місце, якого немає) – зображення ідеального суспільного устрою, позбавленого наукового обгрунтування.

Феноменологія – самовиявлення явищ, феноменів у тих чи інших сферах діяльності; філософське вчення Е. Гуссерля та його прибічників про практику виявлення “чистих” сутностей речей в людській свідомості.

Феноменологія правова – вчення про правові ейдоси, тобто апріорні структури, які суб’єкт, що пізнає, відкриває у своїй свідомості шляхом “заглиблення у смисл” норм, інститутів, права в цілому.

Філософія права – філософське вчення про право, яке відповідає на питання, що виникають у правовій сфері, методом філософії (рефлексії); комплексна дисципліна на стику філософії та юриспруденції.

Фюзис (грец. – природа) – у початковому значенні основа будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, виявляє активність, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні вияви; у давньогрецькій філософії – основа nomos – людського закону.

Ціннісна орієнтація – спрямованість особистості та її діяльності на певні цінності.

Цінність – це інтерсуб’єктивно визнаний критерій оцінки існуючого і визначення належного, пов’язаний із позитивною значущістю предмета або явища для людини, який є орієнтиром у практичній діяльності. На відміну від теоретичного (пізнавального) ставлення суб’єкта до світу, практичне (ціннісне) пов’язане не із загальним і об’єктивним знанням про емпіричну реальність, а з внутрішнім світом людини і закладеним у ньому надемпіричним моральним началом. Дійсність цінності полягає не в її фактичності, а в її значущості для людини.

Юридичний світогляд – система класичних уявлень про державу і право як головні цивілізуючі фактори суспільства, що склалась у Новий час; ґрунтувалась на ідеях розумного законодавства і визнання прав людини. Юснатуралізм (від. лат. jus – право + natura – природа) – синонім теорії природного права.