Соціологія

Соціологія 18.12.2015 14:36

1. 1.     Які основні закони та стратегії спілкування застосовують у професійній комунікації.

Спілкування - це процес взаємодії між людьми, в ході якого виникають, виявляються і формуються міжособистісні відносини. Соціальний зміст спілкування полягає в тому, що воно виступає як форма життєдіяльності, як багатогранний процес взаємодії та взаємовпливу людей один на одного, як засіб передачі форм культури і суспільного досвіду.

Ділове спілкування є більш широким поняттям. У ньому можуть брати участь представники різних професійних груп, які говорять на різних професійних мовах і вирішують свої самостійні професійні завдання, але змушені взаємодіяти для їхнього розв’язання з представниками інших професійних груп.

Таким чином, ділове спілкування  можна визначити як складний багатоплановий процес встановлення  та  розвитку професійних і  ділових контактів між людьми; який здійснюється за допомогою знакових засобів взаємодії суб'єктів, і породжується потребами в спільній діяльності. Воно містить у собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини, вплив на неї з метою зміни в її стані,  поведінки.

Ділове й професійне спілкування виконують такі функції:

- обміну інформацією;

- пізнання співробітниками організації один одного та налагодження

  взаємовідносин;

- самореалізації та самовираження;

- організації діяльності;

- впливу на інших людей.

Термін «комунікація» (лат. –загальне; те, що об’єднує, спільне)  вперше з’явився у теорії інформації як обмін або передача інформації (повідомлення).

Комунікація являє собою соціально обумовлений процес передачі інформації та обміну думками, почуттями між людьми в різних сферах пізнавально-трудової і творчої діяльності. Це акт і процес встановлення контактів між суб'єктами взаємодії за допомогою вироблення загального змісту переданої і сприйнятої інформації. У психології цей термін використовується як більш ємне поняття – не тільки як передача інформації, а ще й особливості поведінки людей у цьому процесі.

"Закони спілкування".  Комунікативні закони пов'язані із закономірностями процесу комунікації, психологічними особливостями учасників спілкування, їх соціальними ролями. Російський мовознавець Й. Стернін виокремлює наступні основні закони спілкування, які застосовують і у професійній комунікації:

- Закон дзеркального розвитку спілкування: у процесі спілкування співрозмовники імітують стиль один одного. Така імітація відбувається автоматично, підсвідомо. Дія закону віддзеркалення починається тоді, коли хтось із учасників спілкування відхиляється від його норм. У разі породження конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співрозмовник (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше.

- Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: ефективність спілкування прямо пропорційна комунікативним зусиллям. Тобто, щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватись законів, правил, конвенцій спілкування, норм етикету тощо.

- Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів: чим довше говорить мовець, тим неуважнішими і нетерплячішими стають його слухачі. Ефективне мовлення повинне бути коротким і тривати не довше 10 хвилин.

- Закон зниження рівня інтелекту аудиторії зі збільшенням її чисельності: чим більше людей слухає промовця, тим нижчим є середній рівень інтелекту аудиторії. У цьому законі знаходить своє втілення "ефект натовпу", який полягає у тому, що в натовпі людина гірше мислить логічно, активізується права півкуля, що відповідає за емоції. Тому в натовпі посилюються емоційні реакції і послаблюється інтелектуальна діяльність, знижується критичність сприйняття.

- Закон комунікативного самозбереження: людина у спілкуванні намагається зберегти досягнуту нею комунікативну рівновагу. Цей закон дає змогу людині підтримувати внутрішній спокій, рівновагу,трансформуючи дратівливу інформацію в спокійнішу.

- Закон ритму спілкування: співвідношення говоріння і мовчання в мовлені кожної людини - постійна величина. У кількісному вияві вона становить приблизно 1:23.Отже людина говорить менше, ніж мовчить. Звичайний ритм спілкування необхідно витримувати. В іншому випадку можлива поява психічного неспокою, стресів, погіршення настрою і загального стану здоров'я.

- Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію у мовця. Як свідчить практика, словесне втілення певної думки дає змогу людині впевнитися в ній, остаточно утвердити її для себе. На цьому законі, зокрема, ґрунтується аутогенне тренування, в основі котрого — словесні команди, які подає людина сама собі і які регулюють її психічні та фізичні стани: «Я спокійний, серце б'ється рівно, у мене хороший настрій» тощо.

- Закон довіри до зрозумілих висловлювань: чим простіше мовець висловлює свої думки, тим краще його розуміють і більше йому вірять. Йдеться про апеляцію до вічних і простих істин. Цей закон стосується також форми висловлення згаданих істин: вона не повинна бути ускладненою.

- Закон притягування критики: чим більше людина виділяється в оточенні, тим більше про неї лихословлять і критикують її вчинки. Дію цього закону пояснюють психологічно: все, що привертає увагу, стає предметом обговорення; концентруються ж переважно на недоліках людей, що певним чином виділилися, з метою опустити їх до свого рівня.

- Закон самовиникнення інформації: у разі дефіциту інформації в певній групі спілкування інформація самопороджується у вигляді чуток. Раз народившись, вони можуть стати причиною появи інших чуток.

- Закон модифікації нестандартної комунікативної поведінки учасників спілкування: якщо співрозмовник у спілкуванні порушує комунікативні норми, інший співрозмовник змушує його змінити комунікативну поведінку. Цей закон конкурує із законом віддзеркалення: перемагає один із цих законів, залежно від ситуації, особистостей учасників спілкування, їхніх комунікативних ролей, статусів, психології, ментальних станів тощо.

- Закон прискореного поширення негативної інформації: інформація негативного змісту має тенденцію до швидшого поширення, ніж позитивна. Дія цього закону пов'язана з підвищеною увагою людей до негативних факторів, оскільки позитивне швидко сприймають за норму і перестають обговорювати.

- Закон спотворення інформації («зіпсутого телефону»): будь-яка інформація, яку передають у групі спілкування, спотворюється в процесі передавання. Міра спотворення інформації прямо пропорційна кількості осіб, які її передають. Причини спотворення — суб'єктивна інтерпретація інформації кожною особою, яка її отримує, а також дія «правила коментування», тобто особистісного ставлення до змісту інформації.

- Закон емоційної афіліації («зараження»): особи, які перебувають в однаковому емоційному стані, прагнуть об'єднатися в групу і спілкуватися один з одним. Збуджені люди створюють групи і навіть натовпи; люди її поганому настрої шукають друзів по нещастю; веселій людині хочеться спілкуватися з веселими партнерами.

- Закон мовленнєвого посилення емоцій: емоційні вигуки людини посилюють емоцію, яку ця людина переживає в цей час. Встановлено, що словесна констатація емоції посилює її в півтора-два рази. Це явище активно використовують у пропаганді, рекламі, медитативних і релігійних практиках.

- Закон мовленнєвого поглинання емоцій: у разі послідовної вдумливої розповіді про емоцію, яку переживають, вона поглинається мовленням і зникає. Висловлене у зв’язній розповіді емоційне переживання і вислухане кимось «зникає» разом зі словами, використаними для розповіді. Слова ніби всмоктують емоцію, забирають її в людини. Це явище відоме як «поскаржитись комусь на життя».

- Закон емоційного пригнічування логіки: перебуваючи в емоційному стані, людина втрачає логічність і аргументованість мовлення. Збуджену людину логікою не переконати, з нею слід спілкуватись спокійно, не сперечаючись, демонстративно погоджуватися, потроху знижувати рівень її збудженості, заспокоювати, щоб згодом задіти логіку.

Знання комунікативних законів та вміння використовувати їх є важливими складовими комунікативної компетенції кожної освіченої людини.

Складовими стратегії спілкування є комунікативна інтенція, комунікативна мета, комунікативна компетенція.

Комунікативна компетенція – сукупність комунікативних стратегій і комунікативних правил, постулатів, якими володіють учасники спілкування. Стратегії спілкування є гнучкими і залежать від прагматичних чинників: віку комунікантів, їх статі, соціальних ролей, національно-культурної належності й передбачають певну комунікативну тактику. Комунікативна мета – стратегічний результат, на який скероване конкретне спілкування, комунікативний акт. Мета багато в чому визначає перебіг спілкування, рух у ньому інформації, взаємодію учасників. Людське спілкування ґрунтується на взаємній необхідності. Це і є джерелом комунікативних потреб, які усвідомлено чи неусвідомлено втілюються в комунікативні інтенції.

Комунікативна інтенція (від лат. прагнення) – осмислений чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму та спосіб її втілення. Якщо розглядати, наприклад, діалог, то саме завдяки інтенціям він підтримується, членуючись на конкретні відносно завершені частини, що характеризуються досягненням (чи недосягненням) мети спілкування. Саме типом інтенціональності визначається, напр., такі типи міжособистісного спілкування, як переконування, аргументація, з’ясування, випитування, обговорення, сварка та ін. Серед чинників, що обумовлюють комунікативну інтенцію, найважливішими є: мотивація як система мотивів з домінуючим мотивом; обставини, умови спілкування, оточення тощо; імовірнісний досвід, пов’язаний з моделлю майбутнього, можливістю прогнозування; завдання (мета, з якою виконується дія), тобто співвіднесення моделі майбутнього з найближчою та перспективною (поточною) дією.

Джерела: Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики. Електронний ресурс, режим доступу: http://vindo.com.ua/razdel179/file1331557.html

 

2. Які вимоги ставлять до сучасного публічного виступу (наукова та ділова сфери комунікації).

Публічне мовлення - це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання.

Метою переконання, на відміну вад інших видів впливу на людей, є передавання інформації в обгрунтованій, достатньо доказовій формі, щоб вона перетворилася на систему принципів і настанов особистості.

Одним із жанрових різновидів публічного мовлення є публічний виступ.

Публічний виступ - це привселюдне виголошення промови, заяви, інформації з певної проблеми.

Залежно від способу виголошення, основного призначення та змісту виокремлюють такі жанри публічного виступу: доповідь, промова, виступ, повідомлення.

В науковій та діловій сфері комунікації найпоширеніша форма публічного виступу -  доповідь. Вона порушує нові проблеми, що ще потребують вирішення, має характер гострої злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв'язків із громадськістю (приміром, повідомлення свого погляду на проблему, наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняють політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.

Загальні вимоги до наукового чи професійного публічного виступу:

Проголошення доповіді вимагає серйозної підготовки. Перший крок у підготовці - накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформулювати предмет та тему останнього (можливо, все це вже було визначено організаторами зібрання). Другий крок - добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел: 1) теоретичні джерела - це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Висвітлювані питання мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.

Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.

Наступний крок - написання плану доповіді на папері, що містить:

- вступ,

-основний текст (серцевина доповіді),

-висновки.

Вступ. Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити докази. Першочерговим завданням доповідача на цьому етапі є привернути й утримати увагу аудиторії. Для того аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень доповіді необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно, речення мають бути короткими й стосуватися тільки суті питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і висловлювати своє ставлення до предмета мовлення.

Практичні поради доповідачеві:

1) подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);

2) чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй присвячена остання;

3) стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візуальну допомогу ви задієте (ві-деофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).

Основний текст. В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування відповідно до попередньо визначеної структури доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою - нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.

Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні "ліричні" відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром, у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію. Анекдот - випробуваний і перевірений спосіб утримати увагу. Останній дає можливість дещо розрядити напруження, а слухачам - перепочити. При цьому не слід забувати, що подібні відступи обов'язково мають бути короткими і, певна річ, мають ілюструвати повідомлення. Одного анекдоту цілком достатньо; розповідаючи більше, промовець ризикує зробити зміст доповіді фрагментарним.

Висновки. Підсумуйте все сказане.

Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу.

У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою відрізняється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо, навпаки, потрібно писати так, як говоримо, адже розмовна мова менш формалізована, менш структурована, вільніша, сприймається легше (для порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення мас бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.

Варто записати промову на касету й прослухати, оцінюючи її критично. Виступаючи, можна користуватися нотатками. Зважаючи на це, було б доречно записати найважливіші речення, щоб під час виступу відтворити їх дослівно. Останнє може бути особливо корисним у процесі виголошення завершальної частини доповіді.

 

Джерела: С.В. Шевчук «Ділове мовлення для державних службовців. Електронний ресурс, режим доступу:  http://pidruchniki.com/1584072039485/dokumentoznavstvo/dilove_movlennya_dlya_derzhavnih_sluzhbovtsiv

3. У чому полягає культура ділової суперечки.

 У процесі ділового спілкування сучасні ділові люди постійно стикаються з різними точками зору, оцінками, поглядами, думками щодо проблем бізнесу як всередині фірм, організацій, так і на державному рівні. У цьому випадку виникає суперечка, під час якої кожна зі сторін відстоює свою позицію. Для менеджера і маркетолога, фінансиста та товарознавця вміння вести суперечку, захищати свою точку зору набуває в сучасних умовах особливої актуальності, бо становлення ринкових відносин відбувається в умовах протиріч, протистоянь. Різновидами суперечки є: дискусія, полеміка, диспут, дебати.

Результатом суперечки не обов’язково має бути перемога одного опонента над іншим. Набагато значиміше - згода, досягнута шляхом взаємних поступок.

Участь у суперечці передбачає інформованість, ерудицію, досвід, дотримання правил культури суперечки. Головним правилом є визнання людини найвищою цінністю.

Серед умінь і навичок фахівців сфери бізнесу і торгівлі уміння вести суперечку, дискусію, полеміку посідає досить вагоме місце

Культура ділової суперечки - це показник рівня виховання її учасників. Але щоб додержуватися культури суперечки, треба знати її структуру, особливості, можливі помилки.

Знання помилок, дотримування добрих порад ще не гарантує позитивного результату. Під час суперечки виникають різноманітні бар’єри, пов’язані з ситуаційним ставленням, психологічним станом та особливостями особистості. Ці бар’єри перешкоджають адекватному сприйняттю змісту висловлення. Вирішити цю проблему Допомагає знання основних комунікативних правил, на яких базується будь-яка суперечка:

♦ Домовленість повинна виконуватися. Це правило сформульовано ще давніми римлянами на початку формування державних відносин. Із цього починається право. Будь-які домовленості, обіцянки варто втілювати у конкретні дії.

♦ Людина - міра всіх речей. Загальнолюдською нормою спілкування є визнання людини вищою цінністю.

Ці правила безпосередньо пов’язані з етичними нормами ведення суперечки.

Можна вважати, що ви дотримуєтеся культури суперечки, якщо використовуєте нижченаведені рекомендації.

♦ Ніколи не забувайте про ввічливість.

Бути ввічливим - це мистецтво. Недарма кажуть, що нічого не дається так легко і не коштує так дорого, як ввічливість.

За будь-яких обставин людина не повинна втрачати самовладання і почуття такту, вміти зіставляти силу нападу з об’єктом "атаки": "Живи так, щоб твої друзі не стали ворогами, а вороги стали друзями" (Піфагор).

Серйозно та з повагою сприймайте партнера. Вмійте вислухати опонента. Не принижуйте та не зачіпайте гідність людини. Не звинувачуйте, не погрожуйте і не карайте. Не начіплюйте ярликів.

♦ Не вступайте в суперечку, не враховуючи національні, вікові особливості, індивідуальні риси характеру опонента. Ще Арістотель рекомендував орієнтуватися на риси характеру, що притаманні юності і старості:

Молоді люди	Люди похилого віку
• Схильні до бажань	• Не сприймають нічого прогресивного
• Пристрасні	• Буркотливі
• Гарячкуваті	• Лихі
• Люблять перемогу	• Підозрілі
• Зовсім не злі	• Недовірливі
• Легковірні	• І люблять, і ненавидять несильно
• Живуть надією	• Гнів їх палкий, але безсилий
• Надзвичайно сміливі	• Скупі
• Вважають себе всезнаючими	• Усього побоюються
• Люблять посміятися, вжити	• Егоїсти
гостре слово	• Живуть спогадами

 

♦ Зважайте на те, що ніхто не має права на істину в останній інстанції.

♦ Не ніяковійте, висловлюючи свою думку, навіть якщо вона відрізняється від думки опонента. У суперечці не можна бути і занадто "скромним". Свою позицію слід викладати з гідністю.

♦ Не дозволяйте втягнути себе у словесну лайку, не втрачайте самовладання. Пам’ятайте, що безтактність, образливі репліки - ознака слабкості.

♦ У суперечці аргументуйте і контраргументуйте, спираючись на факти і логічні докази, але не забувайте й про гумор, емоційність. Проте використовувати їх слід уміло. Жарт, цитата, посилання на авторитети - не доказ, а лише підсилення ваших аргументів.

♦ Прогнозуйте, прораховуйте наслідки своїх слів.

♦ Критикуйте опонента, якщо знаєте позитивне вирішення питання. Не бійтеся критики на свою адресу. Ідея, що витримала вогонь критики, - найцінніша ідея.

♦ Не застосовуйте нечесних прийомів. Це рано чи пізно обернеться проти вас. Але при цьому вмійте розпізнавати нечесні прийоми опонентів, і намагайтесь їх нейтралізувати. Уникайте суперечки з демагогами і марнословами.

♦ Виявляйте гнучкість у суперечці, проте не впадайте у крайнощі - це може бути використане проти вас. Водночас, якщо йдете на поступки, подумайте про наслідки. Те, що сьогодні задається перемогою, завтра може стати нищівною поразкою.

 

Джерела: Статінова Н.П., Радченко С.Г. «Етика бізнесу» Навчальний посібник. Електронний ресурс, режим доступу: http://e-pidruchniki.com/book/8_Etika_biznesy.html

 

4. Що таке презентація як різновид публічної мови. Як ефективно провести презентацію.

Поширеним нині жанром публічного виступу є презентація.

Презентація - це публічне представлення чого-небудь нового, що нещодавно з'явилося чи було створено.

Метою презентації може бути представлення досягнень організації або окремої особи, висвітлення різноманітних заходів, перспектив розвитку інформаційних технологій, реклама певної продукції тощо.

Презентації проводять під час конференції та семінару, у навчальних аудиторіях, в торговельних залах та офісах, демонструють по телебаченню, транслюються на радіо.

В аудиторії презентація здебільшого використовується під час пояснення нового матеріалу, для супроводу усного повідомлення на практичному занятті чи лекції, доповіді на конференції, під час захисту навчального проекту чи науково-дослідної роботи.

Зазвичай на презентацію приходять не за власним бажанням, а людей спеціально запрошують. Обов'язкова умова презентації - забезпечити відвідувачеві відчуття "бажаного гостя" Для цього треба ретельно готувати персонал. Це мають бути привабливі, доброзичливі, відкриті особи, які добре володіють словом, своїм голосом та невербальними засобами: жестами, мімікою, виразом очей тощо. Відвідувачі презентації чекають від доповідача:

- знання предмета презентації і певної підготовки;

- недвозначних і зрозумілих формулювань, чітко висловленої ідеї;

- вміння висловлюватися стисло;

- поєднання запропонованої ідеї з практичним застосуванням;

- уміння зосереджувати увагу слухачів на обговорюваній темі;

- чіткої організації інформації всієї презентації. Ефективній підготовці презентації сприяють засоби Power Point, що є складовою пакета Microsoft Office. Вони дають змогу за допомоги комп'ютера досить швидко створити електронні слайди, що супроводжуватимуть виступ. Слайди можуть містити: текст, графічні зображення, ауді- та відео фрагменти.

Набір електронних слайдів називають комп'ютерною презентацією. Комп'ютерна презентація є різновидом мультимедійних проектів.

Мультимедіа - одночасне використання різних форм представлення інформації: тексту, графіки, відеофрагментів та звуку.

Отже, презентація потребує ретельної підготовки: тут діє правило Фауста, на кожну хвилину доповіді необхідно 30 хвилин попередньої підготовки. Готуючись до презентації, потрібно:

- чітко сформувати мету презентації;

- визначити кількісний склад аудиторії;

- вибрати спосіб інформування;

- передбачити головну ідею презентації;

- зібрати матеріал;

- продумати і структуризувати вступ, основну частину і висновки доповіді;

- вибрати демонстраційно-наочні матеріали - візуалізація доповіді;

- особисто провести пробну репетицію, підготуватися до відповідей на можливі запитання.

Є й певні особливості в підготовці виступу під час презентації. Він має такі структурні елементи:

1.Експозиція - встановлення психологічного контакту із присутніми, привернення і утримування уваги до себе (привітання, кілька приємних оригінальних слів).

2. Вступ, якому відводиться 5-10% часу всієї презентації. На цьому етапі треба:

- чітко назвати тему виступу і час, необхідний для цього; розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації;

- скориставшись запитаннями, з'ясувати, наскільки аудиторія ознайомлена з предметом обговорення;

- зазначити, чому саме цих людей запрошено на презентацію.

3. Основна частина передбачає:

- викласти у дохідливій формі проблему, переділивши її на кілька етапів;

- використати у виступі аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми тощо);

- з'ясувати за допомоги запитань, як присутні зрозуміли сказане;

- чітко сформулювати пропозицію до присутніх та що кожен може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею;

- роздати запрошення, заздалегідь підготовлені матеріали (буклети, проспекти тощо) та маленькі сувеніри на згадку про презентацію;

- з'ясувати, чи у присутніх є якісь запитання до ініціаторів зустрічі й відповісти на них.

4. Висновок - підсумовування виступу, висловлення подяки присутнім за те, що вони віднайшли можливість побути на презентації і надали можливість представити їм свою ідею, сподівання на подальше спілкування та взаємодію.

Презентація не закінчується тоді, коли все висловлено, а коли повідомили про її завершення.

 

Джерела: С.В. Шевчук «Ділове мовлення для державних службовців. Електронний ресурс, режим доступу: http://pidruchniki.com/1280052839502/dokumentoznavstvo/prezentatsiya_riznovid_publichnogo_movlennya#55

1. 5.  Як ефективно провести ділову співбесіду з роботодавцем.  Які стратегії  мовно-комунікативної поведінки допомагають у цій ситуації. 

Співбесіда - це спілкування між двома малознайомими людьми з приводу конкретної теми. Це не випадкова зустріч, не проста бесіда, щоб провести час. Тому в процесі співбесіди виникають потоки симпатій чи антипатій і невловимим чином зав'язуються або руйнуються емоційні зв'язки. Основні принципи поведінки на співбесіді - це принципи ведення ділової бесіди.

До них відносяться:

• Демонстрація зацікавленості;

• Позитивне ставлення до співрозмовника;

• Ввічливість;

• Зібраність і коректність;

• Увагу до слів співрозмовника;

• Стислість власних висловлювань і точність формулювань;

• Мінімум ліричних відступів і розмов не по темі.

Встановлення контакту.

Енергійність, динамізм і діловий настрій - ось ті складові, без яких неможливо створити атмосферу, найбільш сприяла позитивному результату справи. Однак демонстрація цих якостей сама по собі ще не є запорукою успішного спілкування. Насправді, головним завданням є переконатися, що ваш партнер готовий до спілкування і бажає спілкуватися. Адже рідко трапляється, щоб роботодавець сидів і чекав на вас. Швидше за все, у нього є свої справи і турботи, які важливі для нього

І як інакше викликати бажання спілкуватися, якщо не говорити про проблеми, які його займають? Тому важливо заздалегідь вигадати, ніж ви привернете увагу вашого потенційного роботодавця. Придумано багато способів входження в контакт. Їх загальна логіка зводиться до формули: «Не починай з того, чого хочеш ти. Почни з того, що потрібно іншій людині ». Наприклад, якщо ви почнете з фрази: «Я прийшов до вас, тому що я хочу у вас працювати», це буде неправильно. Те ж саме можна сказати інакше: Я прийшов до вас, бо дізнався, що вам потрібні фахівці такого-то профілю, і я вважаю, що зможу бути корисним вашій фірмі ». Це буде більш правильно. Звичайно, це не єдина з можливих фраз, але вона точно відображає зміст правильного встановлення контакту. Після неї можна подивитися, як ваш партнер по спілкуванню реагує, переключиться він на вас, чи готовий до продовження розмови.

Настрій людини на спілкування з вами, його внутрішній стан можна дізнатися, спостерігаючи за зовнішніми ознаками його поведінки. Це так звана «візуальна психодіагностика». Ознаками психодіагностики є: хода, поза, жести, міміка, погляд, мова, використовувані слова, одяг, стиль поведінки. Про людину можна отримати досить багато інформації на основі одного тільки спостереження.

Вислуховування.

Цей етап необхідний роботодавцю, але відбувається він по-різному. В одних випадках виникає бажання відразу приступити до справи, і тоді говориться: «Розкажіть, будь ласка, про себе і свій професійний досвід». В інших випадках є необхідність детальніше розповісти претенденту на посаду про те, чого чекають від співробітника, якими якостями він повинен володіти. У будь-якому випадку роботодавець повинен проявити активність. Тому найбільш правильним буде ваше «питальне поведінку». Якщо сам роботодавець не виявляє активності, то має сенс запитати його про те, як йому бачиться продовження розмови. Наприклад, можна запитати так: «Як вам буде зручніше, щоб я розповів про себе зараз або ви розповісте про те, якими якостями повинні володіти ваші співробітники?»

У будь-якому випадку, ваше завдання - «розговорити» роботодавця і потім активно і з позитивним настроєм вислухати його, не перебиваючи. Вислуховувати активно означає демонструвати співрозмовнику, що його слухають і розуміють. Для цього служать кивки головою, уважний погляд, спрямований на співрозмовника, доречна міміка. Крім того фрази типу: «Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете сказати. . . », «Іншими словами, ви вважаєте. . . » і т. д. Цим ви дозволите роботодавцю більше розкритися, уточнити свою думку і відчути, що її уважно слухають і розуміють.

Тепер, спираючись на ваші «домашні заготовки» та інформацію, отриману від роботодавця, ви повинні переконати його в тому, що підходите йому

Ваша здатність бути ефективним на цьому етапі переговорів повністю залежить від трьох речей: попередньої підготовки, володіння словом і вашої внутрішньої переконаності.

Відповіді на питання.

На цьому етапі керівник буде задавати вам питання. Ці питання можуть носити як уточнюючий характер, пов'язаний з вашим розповіддю про себе, так і питання з інших областей, які ви не зачіпали. Потрібно бути готовим і до тих, і до інших.

 Давши точні та чіткі відповіді на запитання роботодавця, ви можете, у свою чергу, поставити йому низку запитань. Більш того, роботодавець зазвичай запитує: «Які у вас є питання?». Коли б не було задано це питання - на початку або в кінці співбесіди - ніколи не кажіть, що у вас немає питань. Адже вам дійсно важливо якомога більше довідатися про характер майбутньої роботи, про умови та можливості, що надаються новим працівникам.

 Також ви можете піднімати питання заробітної плати (якщо, звичайно, роботодавець раніше сам не висвітлив цю тему) і питання інших пільг і компенсацій. Тут також доречно поставити питання щодо оформлення трудових відносин, наявності випробувального терміну і т. д.

Укладення угоди як останній етап співбесіди.

Останній етап - укладання угоди - виглядає як результат переговорів, які розвивалися за планом. Якщо все розвивалося без ускладнень і порушень, цей етап ставить крапку і завершує процес, розпочатий заради досягнення цієї мети. Це дуже відповідальний етап. Він пов'язує партнера обіцянкою і ставить його перед необхідністю прийняти остаточне рішення. Тому необхідно весь переговорний процес будувати відповідно до цієї кінцевої мети і готуватися до цього етапу з самого початку. Тут дійсно переходять до справи, а це завжди пов'язано з подоланням деякого сумніву і вагань. Все сказане визначає необхідність уважного ставлення і дієвого присутності найманого працівника, його пильності щодо всього, що може засмутити цей вирішальний момент переговорів.

Уміння визначити свої цілі - запорука успіху. А якщо це викликає у вас труднощі - говоріть чітко і зрозуміло. Якщо в процесі розмови відчуєте, що у вас поки мало шансів одержати посаду, з приводу якої відбувається співбесіда, - не зневіряйтеся! Добийтеся того, щоб залишити про себе позитивне враження, яке грунтується на ваших знаннях, інтелекті та ентузіазмі. І тоді, якщо протягом певного часу у рекрутера відкриється відповідна вакансія, ви будете першим, кому зателефонують.

 

Джерела: Робота «Ділова співбесіда». Електронний ресурс, режим доступу: http://allref.com.ua/uk/skachaty/Spivbesida_z_robotodavcem?page=4

6. Які ефективні технології розв’язання фахових проблем використовують у науково-професійній комунікації. Як вдало провести «мозковий штурм».

Одна з ефективних технологій розв’язання фахових проблем в сучасності є коучинг.  Коучинг (від англ. coaching - навчати, надихати, тренувати для спеціальних цілей, готувати до вирішення певних завдань) - це система принципів та прийомів, що сприяють розвитку потенціалу особистості, а також забезпечують максимальне розкриття і ефективну реалізацію цього потенціалу. Основне завдання коучингу - сприяння прийняттю і реалізації людиною усвідомлених і відповідальних рішень з проблемних питань.

Коучинг – технологія, що переміщає людини із зони проблеми в зону її ефективного рішення,  система, яка дозволяє побачити, відчути нові підходи та можливості, розкрити потенціал учнів, знайти нестандартне рішення проблеми,  

Коучинг - це, насамперед, інструмент для підвищення особистої ефективності співробітника. Цей термін об'єднує два різних напрямки, які мають багато спільного, але тим не менше відрізняються один від одного.

Перше - коучинг як стиль управління в компанії. Він передбачає особливі взаємини між керівниками і підлеглими. Мета - підвищити ефективність роботи співробітників.

Інший напрямок - executive coaching (управлінський коучинг), особливо популярний метод індивідуальної роботи з менеджерами вищої ланки. Обговорювати свої проблеми з членами команди багато керівників просто не готові. В такому випадку має сенс використовувати коучинг.

Коучинг побудований на відкриттях, які в основному зроблені в інших областях. Його умовно можна вважати інтегрованим зборами ефективних принципів, технологій, прийомів і методів навчання рішенню завдань.

Коучинг бере початок в консультуванні та терапії, наставництво, тренінгу, менеджерському консалтингу. Однак він спрямований не на розбір проблем і труднощів, а на пошук рішень і поліпшення результатів професійної діяльності.

У XXI ст. коучинг широко поширився у всіх економічно розвинених країнах. Особливо він знайшов застосування у сфері управління людськими ресурсами (ПК-менеджмент). Його технологія допомагає людям вирости над собою, освоїти нові навички і досягти великих успіхів. Особисті і корпоративні цілі ставали більш свідомими і узгодженими. Коучинг розвивається за кількома напрямами: особистий коучинг, професійний коучинг, бізнес-коучинг, корпоративний коучинг та ін.

Головні результати коучингу - це:

- побудова такої життєдіяльності, яка дозволяє ставити і здійснювати важливі особисті цілі, знайти внутрішню гармонію;

- набуття сили і посилення життєвої мотивації;

- досягнення і збільшення добробуту за рахунок особистого праці;

- подолання труднощів і бар'єрів.

Коучинг -  найбільш ефективний шлях для прояснення своїх цілей і зосередження на пріоритети.

Основний принцип коучингу полягає в тому, що кожна людина (команда) здатний знайти оптимальні для себе шляхи досягнення цілей і вибрати оптимальний темп руху. Цей принцип застосуємо і для організації в цілому.

Вихідні положення коучингу базуються на тому, що:

- всі люди мають здатність до розвитку;

- люди здатні змінюватися тільки в тих випадках, коли цього хочуть і готові до цього;

- наші переконання, що відносяться до власного потенціалу, прямо пов'язані з нашою успішністю;

- те, як ми визначаємо успіх, матиме прямий вплив на наші досягнення;

- ми обмежуємо наш потенціал рамками наших переконань (наприклад, вважаючи, що певні речі неможливі із-за зовнішніх або ситуаційних бар'єрів);

- люди вчаться тільки тоді, коли по-справжньому залучені в процес;

- ми можемо вчитися за допомогою всього, що ми робимо, проте навчання відбувається тільки тоді, коли ми мислимо і будуємо плани на майбутнє;

- для того, щоб допомагати іншим, ми повинні безперервно прогресувати самі.

Характеристики коучингу як технології

Коучинг систематичний. Використовується сувора послідовність етапів, система підходів і технік. Всі правила можна пояснити і зрозуміти.

Коучинг цілеспрямований.

Коучинг безсторонній. У коучингу клієнту не даються оцінки його реальності чи точки зору, а надається безпечний простір, у якому він може вільно висловити свої думки без будь-яких оцінок. Йому не даються відповіді, до яких він повинен прийти, він усвідомлює щось нове самостійно.

Дж. Вітмор у своїй книзі, присвяченій коучингу, виділяє наступні переваги застосування коучингу в особистій і професійній діяльності.

- Поліпшення продуктивності діяльності. Це головне, для чого застосовується коучинг.

- Розвиток персоналу. Найкраще навчання персоналу.

- Швидке навчання без відриву від роботи, причому цей процес доставляє радість і задоволення.

- Поліпшення взаємовідносин у колективі.

- Поліпшення якості життя. Поліпшення взаємин і пов'язаний з цим успіх змінюють на краще всю атмосферу на роботі.

-раще використання майстерності і ресурсів людей. Коучинг відкриє багато не виявлених раніше талантів серед членів групи.

- Багаторазово зростають особиста ефективність клієнта і швидкість його просування до мети.

-Велика гнучкість і адаптивність до змін.

У майбутньому потреба до гнучкості буде ставати все більш відчутною. Величезна конкуренція на ринку, технологічні інновації, високошвидкісні глобальні комунікації, економічна невизначеність та соціальна нестабільність створюють цю потребу протягом нашого життя. В таких умовах може вижити тільки гнучкий і адаптивний.

 

"Мозковим штурмом" називають спільне розв´язання проблем, яке  забезпечується особливими прийомами.
       Ця форма спілкування виникла наприкінці 30-х років XX ст. з метою активіза-ції творчої думки (використовувалися засоби для зниження критичності і само-критичності людини. Це сприяло підвищенню її впевненості в собі й готовності до творчого пошуку).
   "Мозковий штурм" умовно поділяють на декілька етапів:
   - генерація ідей;
   - відбір кращої ідеї;
   - аналіз.
   Під час першого етапу "мозкового штурму" — генерації ідей — усі учасники мають право висувати свої пропозиції щодо вирішення поставленого завдання. Критику ідей заборонено. Усі учасники мають право спокійно висловлювати свої думки.
   Наступний етап — відбір кращої ідеї. Під час цього етапу не прийнято наголо-шувати на авторстві тієї чи іншої ідеї. Вважають, що кращі ідеї с результатом ко-лективної творчості.
   Останній етап — аналіз ідей (учасники розподіляються на дві групи — прибіч-ників і супротивників. Ними мають бути проаналізовані всі аргументи "за" й "проти" кожної ідеї).
   З метою більшої ефективності роботи учасники мають дотримуватися певних правил:
   1) слідкувати, щоб на розгляд виносилася лише одна проблема;
   2) в обговоренні мають брати участь не більше ніж 12 осіб;
   3) учасників треба розмістити по колу, щоб вони бачили одне одного і були рівноправними;
   4) обмежити час обговорення до 30 хв. (доведено, що дефіцит часу породжує стрес і стимулює діяльність мозку).
   У результативності "мозкового штурму" велику роль відводять лідерові (від нього залежить моральна і психологічна атмосфера групи, уміння організувати роботу так, щоб жодна пропозиція не була втрачена, щоб усі ідеї було обговорено, щоб висловлювання були не оціночними, а змістовними).
   Усе це стимулює зацікавленість учасників "мозкового штурму" процесом пізнання, сприяє підвищенню активності людини, розвиткові її творчого потенціалу, сприяє встановленню взаєморозуміння, високої моральної культури спілкування, адже учасникам довіряли керувати іншими і виступати перед ними публічно.
   Для успішного "мозкового штурму" важливо вміти користуватись як вербальними, так і невербальними засобами.
   Це насамперед мовлення. Таке мовлення часто називають ораторською, або пуб-лічною, мовою. Промовляючи перед аудиторією, учасники "шліфують" уміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнайкраще відповідав вимогам інформування, переконання, навіювання та зараження. Звичайно, кожен промо-вець повинен мати певні мовленнєві навички, відпрацьовану техніку. Тому перед промовцем постає завдання:
   - учитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати;
   - добре знати особливості монологічної форми мовлення;
   - уміти користуватися всіма прийомами впливу на слухачів;
   - навчитися точно формулювати свої думки;
   - вдало добирати слова;
   - граматично правильно будувати фрази;
   - чітко промовляти звуки та їх сполучення;
   - правильно ставити наголос тощо.
   Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування людей, що зібралися на зустріч. Мовлення має бути грамотним, літературним.

 

Джерела: Гриценко Т.Б. Етика ділового спілкування. Електронний ресурс, режим доступу: http://textbooks.net.ua/content/category/42/58/48/

Шульженко І.В.,  Сазонова Т.О. Коучинг як ефективний метод керівництва. Електронний ресурс, режим доступу: http://khntusg.com.ua/files/sbornik/vestnik_113/68.pdf

7. У чому полягає  мистецтво проведення дискусій.

Обговорення будь-якого спірного питання звичайно називають дискусією.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Тут дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова важливі для дискусії, слід витлумачити (звичайно кажуть: Учені спочатку домовляються про термінологію, а вже потім сперечаються).

Висуваючи якусь тезу, тут обов’язково стежать за тим, щоб у них не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази ( не розпорошуватись!).

Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий повинен подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб розв’язання проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого розв’язку. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргуменгти  й уже у своєму виступі спробує спростувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати, коли виникнуть питання або хтось спеціально зацікавиться ними.

Головуючий на таких дискусіях повинен стежити за тим, щоб:

-усі аспекти проблеми не були пропущені, а послідовно обговорені;

- усі важливі докази, пропозиції, знахідки були зафіксовані, не загубилися;

-усі учасники обговорення мали можливість виступити;

-зупиняти (тактовно!) промовців, які відхиляються від сутності справи;

-у підсумковому слові обов’язково зазначити, у чому учасники дійшли згоди, а в чому – ні;

-протокол чи запис дискусії має стати робочим інструментом, а не даниною канцелярській традиції.

Та дискусії в наш час ведуться не лише в середовищі вчених. Дискусій стало набагато більше; тільки культури ведення дискусій стало менше. Виходячи на трибуну, „дориваючись” до мікрофона, дехто забуває все, що він знав змалку: що принижувати, ображати свого опонента непристойно, що хоч трохи вихована людина не стане змішувати з болотом грубими, образливими словами погляди свого опонента, що використання дріб’язкових, недостойних аргументів у дискусії перетворює її на побутову сварку.

Якщо ви хочете досягти успіху, зробити кар’єру, стати діловою людиною в сучасному значенні цього слова (й не лише у нас), то візьміть на озброєння такі правила:

-поступіться опонентові всім, чим можна поступитися („Так, у цьому Ви маєте рацію, а я помилявся. Тепер ми можемо спокійно розглянути ще одне питання, де наші погляди не збігаються”);

-із самого початку спробуйте „перекинути кладку” через прірву між вашими поглядами й поглядами вашого опонента (це особлива, вишукана, підкреслена ввічливість; це спільність між вами в чомусь, далекому від від об’єкта дискусії; це спільність у минулому, якщо вона була) ;

-ніколи не давайте опонентові зрозуміти, що ви маєте намір переконати його й упевнені, що цього досягнете (спочатку відшукайте все те, нехай дрібне й другорядне, із чим погоджуєтесь і ви, і ваш опонент; „Це дає мені підстави вважати, що ми можемо порозумітися ще в якихось аспектах проблеми”) ;

-не стверджуйте того, чого не можете довести (це сильний козир у руках вашого опонента) ;

-заради справи підніміться вище своїх емоцій, амбіцій, навчіться слухати критику, віддавайте належне своєму опоненту, коли  він має рацію,- умійте програвати з гідністю;

-і виграючи, і програючи, уникайте частого вживання „я”: у вашого опонента є своє „я”, воно для нього набагато дорожче, ніж ваше „я” (ваше „якання” принижує його гідність, його особистість, його „я”) ;

-і найважче: навчіться вигравати (там, де один тріумфує, другий „залишає поле бою” з відчуттям поразки, з відчуттям програної справи; там же, де ніхто не поводиться як переможець, не тріумфує,- ніхто не відчуває себе переможеним).

Джерела: Теоретичний матеріал «Риторика»  Електронний ресурс, режим доступу:

http://nadovsem.in.ua/ukranska-movaza-prof.-spryamuvannya/ritorika.html

 

8. Які типові невербальні засобі комунікації є найбільш ефективними для сучасної української мови.

Невербальне спілкування розвинулося давно, проте вчені почали його активно вивчати у сімдесяті роки. Дослідження, проведені А. Пізом, А. Штанглем та ін. дають уявлення про невербальні сигнали. Більшість дослідників вважає, що за допомогою слів передається в основному інформація, а за допомогою інтонації, жестів, міміки - різне ставлення до неї.

Серед невербальних засобів особливе місце відводиться звучанню мови. Звукові й інтонаційні засоби мови співвідносяться з мовним етикетом у будь-якій сфері спілкування. Діловий етикет передбачає знання деяких особливостей звукової організації мови.

Звукові особливості мови складають те явище, яке називають красою, мелодійністю мови. Естетика усного мовлення - одна із складових національної культури.

Якщо раніше виразність мовних засобів, правильне інтонаційне членування, розбірливість турбували лише студентів і викладачів театральних вузів, то сьогодні ці питання цікавлять представників багатьох професій, у тому числі й сфери бізнесу, насамперед тих, хто пов’язаний з управлінською діяльністю.

Під час спілкування ми надаємо словам додаткового, емоційного забарвлення. Тому одну й ту саму фразу можна сказати привітним, роздратованим, байдужим тоном.

Вимоги щодо милозвучності мови були сформульовані ще в античні часи. Арістотель стверджував: написане повинно легко вимовлятися.

Це обумовлено тим, що усне мовлення є головною формою існування мови. За спостереженням психологів у середньому за день на читання витрачається 16 % часу, на сприйняття інформації (слухання) - 45%, і 30% часу витрачається на розмови. Особливо помітно це стало останніми десятиліттями, коли телефон витіснив особисте листування, радіо і телебачення вступили в конкуренцію з періодичною пресою, збільшилась кількість імпровізованих виступів.

Милозвучність передбачає вживання такого сполучення звуків, яке зручне для вимови і приємне для сприйняття.

Не слід переобтяжувати мову довгими реченнями чи використовувати лише короткі.

На милозвучність мови впливає також ритм мовлення - чергування наголошених і ненаголошених коротких і довгих складів.

Для того щоб ваш виступ був ефективним слід:

♦ Перед виступом послухайте текст доповіді, повідомлення.

♦ Якщо в тексті зустрічаються важкі для вимови слова, замінить їх, або, принаймні, потренуйтесь їх вимовляти.

♦ Під час виступу слід зробити невелику паузу перед вживанням важких для вимови слів.

Найважливішу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Ми не завжди замислюємося, з якою інтонацією треба вимовити фразу і як інтонація змінює зміст висловлювання. Наприклад, "так" може виражати згоду, подив, захоплення, сумнів. Б.Шоу зауважив: "Є п’ятдесят способів сказати "так" і п’ятдесят способів сказати "ні", і тільки один спосіб це написати".

Інтонацію визначають наступні компоненти:

♦ мелодика або мелодійність;

♦ інтенсивність або сила звучання;

♦ тривалість, темп або швидкість мовлення, паузи;

♦ тембр мовлення.

Мелодика - підвищення та зниження основного тону голосу, служить засобом оформлення думок і почуттів. Емоційна функція мелодики виявляється в тому, що вона передає стан мовця (схвильований, спокійний, веселий), а також його ставлення до повідомлюваного.

Мелодика мови має важливе значення, тому варто прагнути мелодичної розмаїтості, пам’ятаючи при цьому, що інформація при вимовлянні набуває експресивного забарвлення. Воно доречно у вітаннях, іноді в рекламі.

Монотонна, невиразна мова "присипляє" співрозмовника, вона може свідчити про невпевненість мовця. Щоб надати голосу виразності, рекомендується більше читати вголос.

За правилами етикету ми не маємо права перехоплювати ініціативу в розмові, не почувши інтонаційну незавершеність сказаного.

Інтенсивність або сила звучання голосу є одним із компонентів інтонації. Що стосується ділового спілкування, то варто вибирати "золоту середину". Тут недоречний занадто високий тон, він звичайно посилює емоційність, але виховані люди не дають волю своїм емоціям.

Власника тихого голосу будуть вважати боязким, невпевненим, стануть постійно перепитувати.

Темп або швидкість мовлення залежать від темпераменту і способу життя людини. Дослідники вважають, що він важко піддається коригуванню. Занадто швидкий темп мовлення свідчить, що людина схвильована; плутана мова, темп, що часто змінюється, свідчить про знервованість; занадто повільний - про те, що мовець підбирає слова.

♦ Під час виступу рекомендується змінювати темп мовлення, уповільнюючи його, коли потрібно підкреслити ключові слова, дати визначення.

♦ Емоційно забарвлені фрагменти виступу потребують більш швидкого темпу.

♦ Пауза - сильний, експресивний засіб, тому використовувати паузи слід вміло, так, щоб вони не перетворилась у мовчання, коли більше нема чого сказати.

Тембр мовлення - забарвлення, характер звука, яке надає мовленню певних емоційно-експресивних відтінків (тембр лагідний, веселий, сварливий, загрозливий і т.д.).

Як пише М. Спіллейн у книзі "Імідж жінки", "успіх багатьох політиків, акторів і підприємців певною мірою приписують тембру їхнього голосу... Приємний голос підкреслює ваш професіоналізм й одночасно утримує увагу слухачів. Неприємний голос у кращому разі викликає нудьгу, у гіршому - роздратування".

Щоб голос не став перешкодою у вашій кар’єрі, намагайтеся контролювати його. Слухачі завжди із симпатією реагують на звуки чистого, м’якого, нерізкого голосу. Він викликає довіру і симпатію людей.

Інтонація виконує у мовленні різноманітні функції. Розповіді, питанню, спонуканню притаманна певна інтонація. Проте найяскравіше в інтонації виявляються емоції людини. Ми вже підкреслювали, що ввічливість - один із головних принципів спілкування, тому не тільки слова, а й інтонація має бути доброзичливою.

Якщо ви зіткнулися із проявом хамства, невихованості, то відповідати слід спокійно, без роздратування, виключаючи презирливі інтонації.

Суворий, офіційний тон допомагає тримати дистанцію в спілкуванні, а рівний - свідчить про незворушність.

Контролюйте свій голос, він має лунати по-діловому впевнено, але водночас дружелюбно. Голос - невід’ємна складова харизми особистості, важливий інструмент професійної діяльності.

Грецький історик Плутарх (І-ІІ ст. н.е.) так описував Клеопатру:

"Красота Клеопатри були не тією, що зветься незрівнянною й вражає з першого погляду, зате поводження її відрізнялося надзвичайною чарівністю,... переконливістю промов,... а мова була, наче багатострунний інструмент, що легко настроювався на будь-який лад і на будь-яку говірку" [24, 153].

Отже, мовна етика є однією із найважливіших складових Ділового спілкування. Вона сприяє ефективному спілкуванню, Допомагає уникнути конфронтації, протистояння.

 

Джерела:Статінова Н.П., Радченко С.Г. «Етика бізнесу» Навчальний посібник. Електронний ресурс, режим доступуhttp://e-pidruchniki.com/book/8_Etika_biznesy.html

 

9. Як ефективно провести ділову нараду (збори).

Нарада - спільне обговорення важливих питань і прийняття рішень у всіх сферах громадського й політичного життя.

Наради - порівняно з багатьма іншими методами управління - мають значні переваги, оскільки дають можливість спільно аналізувати важливі проблеми, висловлювати власні думки та пропозиції, приймати узгоджені рішення.

Оптимальна кількість учасників наради 10-12 осіб; якщо кількість перевищує 16-18 осіб, то не всі матимуть змогу взяти участь в обговоренні, тобто висловитися.

Залежно від мети й завдань, які треба вирішити, ділові наради поділяються на: інформаційні (інструктивні), диспетчерські (оперативні), проблемні

Інформаційні організовують безпосередні (конкретні) виконавці з метою ознайомлення учасників з новими завданнями, положеннями, відомостями, що стосуються управлінської вертикалі чи горизонталі. Якщо це директивні матеріали, доцільно познайомити працівників з новою інформацією у письмовій формі без проведення наради. Можна попередньо роздати текст для ознайомлення, а під час наради лише обговорити його й прийняти конкретні рішення.

Диспетчерські наради скликають для отримання інформації про поточний стан справ, її аналіз і прийняття рішень. їх проводять у точно визначений час і день, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність і вчасно готуватися до наради. Позапланові оперативні наради зумовлюють неритмічність виконання їх учасниками своїх обов'язків і створюють незручності.

Проблемні наради проводять у невеликому колі компетентних і висококваліфікованих фахівців з метою прийняття найоптимальнішого рішення з обговорюваних питань шляхом голосування.

Нарада навряд чи пройде успішно, якщо її заздалегідь не підготувати, її проводить голова - керівник установи, підрозділу або відповідальна за певний напрям роботи особа. Голова наради повинен мати неабиякий організаторський хист, щоб нарада не перетворилася в пусту балаканину.

Його завдання під час підготування наради такі:

1. Чітко визначити коло обговорюваних питань.

2. Продумати послідовність обговорення цих питань (нараду зазвичай починають з обговорення важливих виробничих питань, що потребують інтенсивної розумової діяльності; наприкінці вирішуються конкретні питання, які голова може подати у вигляді оголошень) та їх взаємозв'язок.

3. Визначити час, необхідний для обговорення кожного питання, враховуючи можливість виникнення дискусії, обміну думками.

4. Передбачити мету, якої слід досягти під час розгляду кожного питання.

5. Визначити учасників наради, враховуючи їх особисту компетентність, посадові обов'язки, а також комунікабельність, їх уміння приймати рішення, конструктивно співпрацювати.

6. Продумати механізм проведення дискусії.

7. Передбачити (і заздалегідь відвести на це певний час) звертання до кожного з учасників наради, певні ліричні відступи, що створять невимушену ділову атмосферу обговорення.

8. Перед засіданням підготувати вступ, який, залежно від характеру обговорюваних питань та ситуації, може бути стислим чи розгорнутим (дві-три хвилини, іноді п'ять хвилин).

Під час проведення наради голова повинен:

1. Упевнено і вміло керувати обговоренням унесених до порядку денного питань: постійно стежити за ходом дискусії, обдумувати й добирати слушні запитання, систематизувати різні погляди, вчасно робити висновки.

2. Створити доброзичливу атмосферу для спілкування і прийняття рішень:

- надавати учасникам можливість висловлюватися, заохочувати їх до розмови;

- уважно прислухатися до висловлювань кожного, бо ефективність нарад якраз і полягає в тому, щоб виробити спільну думку;

- по-дружньому ставитися до всіх, нікого не виокремлювати з-поміж інших і нікого не обділяти своєю увагою;

- бути тактовним і витриманим, дотримуватися етичних норм. 3. Наприкінці наради узагальнити зроблені висновки, а якщо будуть

поставлені завдання, то до кожного з них слід додати:

- що треба зробити;

- хто і що саме робитиме;

- термін виконання.

За вмілого керування нарада досягне вагомих результатів. Щоб забезпечити організованість наради, треба подбати й про запрошення, які повинні містити:

- тему наради;

- день і час проведення наради;

- місце проведення наради - точна адреса, поверх, а в разі потреби - номер кімнати, спосіб проїзду.

Найкраще надсилати запрошення на нараду за 10-14 днів до її початку, а напередодні доручити секретареві зателефонувати й нагадати її учасникам.

Успіх наради залежить і від приміщення, де вона відбуватиметься. Треба належним чином приготувати його: надто велике чи мале приміщення, незручні сидіння, надміру тепла чи холоду - усе це може зашкодити успішному проведенню наради.

Отже, потурбуйтеся про те, щоб:

- у приміщенні було достатньо стільців і столів;

- була дошка, крейда й ганчірка;

- учасникам наради вчасно роздали друковані матеріали;

- на столах було письмове приладдя, папір;

- працювали засоби затемнення, освітлення, опалення, вентиляція приміщення;

- засіданню не заважали телефонні дзвінки та випадкові відвідувачі;

" якщо подаватимуть каву, заздалегідь призначте людину, котра ЇЇ готуватиме.

Після проведення наради:

1. Має бути вчасно проконтрольовано виконання поставлених завдань.

2. Максимально використано у виробничому процесі прийняті рішення.

3. Визначено тему й дату проведення наступної наради, враховуючи ЇЇ актуальність.

Отже, нарада є важливою формою ділового спілкування.

Джерела: С.В. Шевчук «Ділове мовлення для державних службовців» ,Електронний ресурс, режим доступу  http://pidruchniki.com/1246122039496/dokumentoznavstvo/narada#20

10. Які засоби та літературні прийоми увиразнення публічного виступу використовують успішні сучасні оратори.

Для сучасної ораторської промови є характерним поєднання логіко-аналітичних та емоційно-образних мовних засобів. Практика виступи кращих ораторів показує, що сухе ділове виступ, зводиться до передачі "голої" інформації в сучасній, добре обізнаною аудиторії, як правило, залишається без уваги, а нерідко викликає нудьгу і навіть роздратування.

Стилістичні прийоми ораторської мови

Дотепність - витонченість думки, винахідливість у знаходженні яскравих, гострих або смішних виразів, визначень.

Іронія - стилістичний прийом контрасту видимого і прихованого змісту висловлення, що створює ефект глузування:

Сарказм - вищий ступінь іронії, це іронія сатиричної спрямованості. "

Гротеск - зображення людей або предметів в фантастично перебільшеному, потворно-комічному вигляді.

Парадокс - від грецького paradoxus - несподіваний, дивний - думка, судження, різко розходиться з загальноприйнятим, що суперечить здоровому глузду.

Абсурд - від латинського absurdus - безглуздий - нісенітниця, безглуздя.

Натяк - слово або вираз, в якому думка висловлена ​​неясно, не повністю і може бути зрозуміла лише по здогаду.

Дотепність, вміння викликати сміх аудиторії завжди були важливими компонентами ораторського мистецтва. Смішне може виконувати різноманітні функції у мові: допомагає встановить контакт з аудиторією, відновити втрачене увагу, коли логічні прийоми виявляються безсилими. Веселий куплет може перекинути трон і скинути богів, помічав Анатоль Франс.

Оратор вдається до гумору як інструменту передачі думок та емоційної налаштованості, припускаючи, що в залі знаходяться його однодумці. Обов'язкова умова ефективності публічного сміху - суворе почуття міри, такт і високий художній смак. Неприпустимо жартувати примітивно або невпопад. Недоречні гостроти можуть завдати виступу непоправної шкоди, а оратору створити сумну репутацію Використовуючи гумористичний приклад чи жарт, треба думати і про те, наскільки аудиторія підготовлена ​​до їх сприйняття, чи здатна вона відчути сіль гумористичного прикладу. Тонкий гумор зазвичай вимагає підготовки аудиторії, інакше жарт може не дійти, зависне в повітрі. Безглуздий враження справляє вигляд оратора, самовдоволено регоче над власною жартом.

Комізм предметів буває двох видів: вони доречні тоді, коли оратор в неодмінно жартівливому тоні описує звичаї людей і зображує їх так, що вони або розкриваються за допомогою якого-небудь анекдоту, або ж в миттєвому передражнювання виявляють який-небудь примітний і смішний недолік.

Комізм мови, у свою чергу, виникає з якого-небудь гострого слова чи думки. Але як у попередньому роді ні анекдоти, ні передражнювання не повинні нагадувати блазнів і пересмішників, так і тут треба оратору уникати блазнівського гострослів'я. Коли гостроти, навіть самі милі, можуть звернутися не на тих, на кого ти хочеш, вони все-таки по суті виходять блазенськими.

Доречність і стриманість дотепності, помірні й рідкі гостроти і будуть відрізняти оратора від блазня. Бо те, що ми говоримо, ми говоримо зі змістом і не для сміху, а для користі справи, тоді як блазні базікають цілий день безперервно без будь-якого сенсу. Потрібен здоровий глузд і почуття гідності, щоб вирішити, чи доречна жарт чи ні. Ось чому нам добре було б навчитися. Але це може бути лише даром природи.

Є ще один рід комізму не позбавлений солі - це коли ти робиш вигляд, що розумієш що-небудь буквально, а не за змістом. Жарти дотепні тоді, коли вони несподівані. Ми від природи схильні потішатися над власними помилками і від того сміємося, ошукані, так би мовити, у своїх очікуваннях.

Чудовою прикрасою промови бувають словесні протиставлення, які завжди приємні, а часто навіть і в серйозних і в жартівливих висловлюваннях.

Дотепів обіграють предмети більше і сміються їм теж більше. Тут доводиться розповідати кумедні історії, а це нелегко: треба, щоб все було представлено наочно, щоб все здавалося правдоподібним, як водиться в оповіданні, і в той же час бидло легковажним, викликаючи сміх. До цього ж роду треба віднести і притчі: дещо береться навіть з історії.

Влучним буває також і натяк, коли яка-небудь дрібниця, часом одне слово, разом розкриває що-небудь темне і таємне. Є також витончене лицемірство, коли йдеться інше, що думаєш, коли з повною серйозністю дурити всієї своєю мовою, думаючи одне, а вимовляючи інше. Дуже близько до цього удавання те, коли що-небудь хибне називається словом почесним. Дотепні й такі вислови, в яких жарт прихована або тільки мається на увазі. Дотепно буває також посміятися над дурістю. Викликають сміх і невідповідності, на зразок такої: "Чого йому бракує, крім багатства і доблесті?"

Тільки комізм, породжений силою і змістом слів, буває ясним і певним, такий комізм зазвичай цінується високо, але сміху збуджує мало. Сміх збуджується обдуреним очікуванням, глузливим і забавним зображенням чужих характерів, порівнянням потворного з ще більш потворним, іронією, власної удаваною дурістю і викриттям чужий цієї дурості. Тому, хто бажає говорити дотепно, той повинен мати відповідне обдарування і характер, щоб навіть вираз обличчя його передавало будь-які відтінки смішного, і чим суворіше і суворіше при цьому буде його обличчя - тим більше в словах виявиться солі.

Джерела: Стилістичні прийоми пожвавлення ораторської мови Електронний ресурс, режим доступу: http://ua-referat.com