ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 28.07.2015 10:10

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Т. П. Кудлай

 

 

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

 

 

Навчальний посібник

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2012

 

УДК 342(042.4)

К88

 

 

 

 

Р е ц е н з е н т и :

А.М.Колодій, доктор юридичних наук, професор, начальник кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України;

О.В.Котюк, кандидат юридичних наук, професор, професор кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

Т.І.Тарахонич, кандидат юридичних наук, доцент, старший науковий співробітник відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Ко­ре­цького НАН України.

 

 

 

К88	Кудлай Т. П. Теорія держави і права: навч. посіб. - К. : НАДУ, 2009. - 96 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УДК 342(042.4)

 

 

 

 

© Кудлай Т. П., 2012

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут післядипломної освіти,

2012

ЗМІСТ

 

1. Предмет, метод та функції теорії держави і права. 6

2. Місце науки теорії держави і права в системі юридичних наук. 9

3. Поняття, основні ознаки і сутність держави. 10

4. Причини виникнення і основні теорії походження держави. 11

5. Типологія держав. Історичні типи держав. 14

6. Форма держави. 17

7. Функції держави. 24

8. Механізм держави. 26

9. Поняття і ознаки державної влади. 29

10. Сутність принципу поділу влади. 30

11. Загальна характеристика законодавчої, виконавчої і судової влади. 31

12. Система стримувань і противаг. 37

13. Ознаки механізму держави, 38

побудованого на основі принципу поділу влади. 38

14. Правова форма діяльності держави. 39

15. Держава як основна ланка політичної системи суспільства. 39

16. Правова держава і громадянське суспільство. 40

17. Демократія. 41

18. Правовий статус людини і громадянина. 42

19. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина. 43

20. Поняття та основні ознаки права. 45

21. Об’єктивне і суб’єктивне право. 48

22. Основні теорії походження права. 48

23. Право в системі нормативного регулювання. 50

24. Принципи та функції права. 52

25. Норми права. 55

26. Джерела (форми) права. 60

27. Правоутворення. 65

28. Систематизація нормативно-правових актів. 66

29. Система права і система законодавства. 68

30. Правовідносини. 72

31. Реалізація права. 81

32. Правове регулювання суспільних відносин та його механізм. 86

33. Поведінка людей у правовій сфері. Правомірна поведінка. 93

34. Поняття та склад правопорушення. 96

35. Юридична відповідальність. 100

36. Тлумачення правових норм. 105

37. Законність і правопорядок. 109

38. Правосвідомість. Правова культура. 113

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 117

 

 

1. Предмет, метод та функції теорії держави і права

 

         Теорія держави і права – це наука про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування  держави і права. Це система загальнотеоретичних знань про державно-правову діяльність, державно-правові явища, їх соціально-політичні цілі, механізм державно-правового регулювання суспільних відносин та тенденції його виникнення, розвитку і призначення.

         Предмет теорії держави і права – система загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування державно-правових явищ, аналіз їх сутностей і соціального призначення в державно-правовій надбудові суспільства.

         Методологія юридичної науки – це наука про систему підходів і методів, способів наукового дослідження, а також теорія про їхнє використання при дослідженні державно-правових явищ.

         Методи теорії держави і права – це сукупність прийомів, способів і операцій практичного засвоєння дійсності, які виражають вихідні позиції й підходи до досліджуваних явищ, за допомогою яких здійснюється пізнання державно-правових явищ.

         Загальнонаукові методи:

-         логічний;

-         системний;

-         історичний;

-         статистичний;

-         соціологічний;

-         метод сходження.

Загально-логічні методи:

-         аналізу;

-         синтезу;

-         узагальнення;

-         порівняння;

-         аналогії.

Спеціально-наукові методи:

-         порівняльного правознавства;

-         техніко-юридичний аналіз;

-         конкретизація;

-         нормативно-догматичний метод;

-         тлумачення змісту чинного законодавства.

Загально-філософські методи дослідження державно-правових явищ:

         діалектичний метод (вивчення державно-правових явищ у їхньому розвитку, багатоманітності зв’язку)

         метод метафізики (розглядає державу і право як вічні й незмінні інститути, які не пов’язані одні з одним та з іншими суспільними явищами).

         Принципи загальнотеоретичного дослідження держави і права:

         Історизм – вимагає розгляду загально-правових явищ у розвитку, історичному взаємозв’язку. Теорія встановлює причини їх походження, визначає основні етапи розвитку і з цієї точки зору дає наукову оцінку сучасної держави і права.

         Об’єктивність – означає істинне відображення державної-правової дійсності в науковому значенні, відтворення її такою, якою вона є реально. Теорія дає визначення основних понять держави і права, виявляє їх сутність, формулює загальні закономірності їх функціонування, в яких відображена об’єктивна діяльність, реальні явища суспільного життя.

         Конкретність – вимагає точного врахування всіх умов, у яких знаходиться об’єкт пізнання, виділення головних і суттєвих властивостей, зв’язків і тенденцій його розвитку.

         Плюралізм – означає багатоаспектність наукового пізнання і одночасно його універсальність (оскільки при цьому враховуються не тільки протилежні і суперечливі погляди на одне явище, але й не однакові уявлення про їх походження, сутність, соціальну направленість, структуру, перспективи розвитку).

         Структура теорії держави і права:

-         методологія теорії держави і права (наука про основні методи дослідження суспільних, державно-правових явищ);

-         теорія права;

-         теорія держави

Функції теорії держави і права:

         Ідеологічна функція – органічно пов’язана із самою природою теоретичного мислення, кінцевим результатом якого є народження ідеї. Ідеологія (idea – грецьк. «поняття», «уявлення») та ідеологічна функція теорії характеризує світоглядну сторону. Ідеологічна функція сприяє визнанню значимої і дедалі зростаючої ролі держави і права у соціально-політичному та культурному житті країни. Вона дає можливість визначити вагомість правової свідомості, правової культури різних суб’єктів суспільного життя, вільного вибору ними усвідомленої поведінки на основі суб’єктивних прав і обов’язків.

         Евристична функція – аналітичний підхід розглядати по-новому не лише сучасність, не тільки передбачати майбутнє, але й оцінювати минуле (евристика – мистецтво віднаходити істину). Теорія держави і права володіє системою прийомів, методичних правил дослідження, які дають змогу їй не тільки пізнати, а й відкрити нові закономірності розвитку держави і права, що є особливо важливим у період реформ, соціальних змін, розбудови нових держав.

         Системотворча функція – це процес, зумовлений властивостями єдності і диференційованості державно-правової надбудови суспільства.

         Комунікативна функція дозволяє вирішити проблеми наближення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому, оскільки теорія держави і права постійно збагачується за рахунок найновіших досягнень деяких галузей знання, пристосовує їх до потреб юридичної науки.

         Прогностична функція знаходить вираз у прогнозуванні подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об’єктивних закономірностей. З грецької термін перекладається як «передбачення» на основі певних даних. У теорії держави і права такими даними можуть бути нові розроблені теорії, доведені нею факти, зібрані статистичні матеріали. На теорію покладають відповідальність за стан справ у юридичній науці. Вона повинна виконувати завдання акумуляції найновіших знань не тільки з юриспруденції, а й суспільних, природничих, технічних. Ця теорія є фільтром згаданих знань для юридичних наук.

         Методологічну функцію теорія держави і права виконує як фундаментальна наука щодо галузевих і спеціальних юридичних наук. Метод (з грецьк. «дослідження») – це спосіб дослідження державно-правових явищ, планомірний шлях наукового пізнання і встановлення істини. Дефініції та концепції загальної теорії держави і права слугують своєрідною базою для інших юридичних наук.

         Онтологічна функція (онтологія – наука про буття – грецьк.), завдяки якій здійснюється пізнання сутності державно-правових явищ. Це відбувається тому, що теорія держави і права є одним із ефективних напрямків отримання нових знань про державно-правову дійсність,їх накопичення і систематизації, засвоєння і обмін.

         Навчальна функція полягає в тому, що як навчальна дисципліна вона викладається в більш чи менш популярній формі, спрощеної до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки.

         Практично-прикладна функція теорії держави і права пов’язана з інтересами кожного юриста реалізувати на практиці варіанти поведінки, визначені теоретично. На основі цієї функції теорія держави і права виступає як знаряддя перетворення, реформування реальних процесів і явищ державно- правової дійсності. Ця функція знаходить своє застосування при вирішенні важливих проблем практичного державно-правового життя. Особливо наглядно ми можемо це простежити на прикладах подій кінця XX ст.

         Таким чином теорія держави і права – це самостійна галузь наукових знань про державу і право. Її роль і місце в системі юридичних наук характеризується тим, що по відношенню до галузевих і спеціально-прикладних вона є наукою:

         загальною, яка вивчає закономірності державно-правової дійсності у всіх галузях юридичних знань, основні державно-правові категорії, які розкривають сутність апарату держави і права та є загальними для всієї юридичної науки;

         узагальнюючою, оскільки її висновки за своєю природою є інтегративними і систематизованими знаннями, що накопичилися окремими юридичними науками;

         методологічною, тому що її науковий інструментарій, система підходів і методів, способів і прийомів наукового дослідження використовуються при вивченні державно-правових явищ і при вирішенні конкретних питань у межах окремих юридичних наук.

 

2. Місце науки теорії держави і права в системі юридичних наук

 

         Із вченням про функції загальної теорії держави і права в тісному взаємозв’язку перебуває питання про її місце і роль у системі юридичних наук. У складі юридичної науки умовно можна виділити кілька груп відносно самостійних наук.

         Першу групу становлять загальнотеоретичні та історичні науки (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових вчень). Предметом їх дослідження є загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, а стосовно історії – історичний процес розвитку держави і права, політичні і правові вчення в конкретно історичній обстановці та хронологічній послідовністю.

         Другу, найбільшу, групу складають галузеві юридичні науки. Це, зокрема, науки адміністративного права, цивільного права, кримінального права, цивільно-процесуального права і т. ін. Предмет їх дослідження становлять закономірності правового регулювання відповідних галузей суспільних відносин.

         Третю групу становлять міжгалузеві юридичні науки, що виникли в результаті поєднання тих чи інших якостей галузевих юридичних наук. Так, господарське право поєднує якості цивільного і адміністративного права (адміністративне регулювання майнових відносин), природоохоронне право захищає природу, використовуючи методи різних галузей права, і т. ін.

         Четверту групу складають спеціальні юридичні науки (судова медицина, судова психологія, криміналістика і т. ін.). Специфіка їх полягає у тому, що вони виникли на стику юридичних (наприклад, кримінального процесу) і неюридичних наук. Їх завдання є використання досягнень природознавства і техніки для вирішення проблем юриспруденції.

         П1яту групу складають так звані прикладні юридичні науки, прикладом якої до останнього часу була наука радянського будівництва, яка вивчила питання, пов’язані з організацією роботи Рад народних депутатів усіх рівнів. Така наука потрібна і нині для вивчення роботи представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

         Шосту групу становлять науки, що вивчають міжнародне і зарубіжне право.

          У системі юридичних наук загальна теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знання державно-правових явищ. Вони використовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволяють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим загальна теорія держави і права вносить методологічну єдність у дослідження галузевих та інших юридичних наук. тому й вона виступає у системі юридичних наук як наука методологічна за своїм характером.

 

3. Поняття, основні ознаки і сутність держави

 

Традиційні визначення держави:

Держава - це особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом, спеціальним апаратом управління і примусу й здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкової сили для всього населення країни, яка створюється для керівництва суспільством і виконання загальносуспільних справ.

Держава - це суверенна, політико-територіальна організація суспільства, що наділена владою, яку здійснює державний апарат на основі юридичних норм та забезпечує захист і узгодження суспільних, групових та індивідуальних інтересів у разі необхідності і опору, застосовуючи примус (проф. О. Скакун).

Держава - це територіальна, суверенна організація політичної влади в неоднорідному суспільстві, що з допомогою законів робить свої веління обов’язковими, забезпечує їх організованим примусом і володіє монополією на збирання податків (О. Черданцев).

Держава - це публічно-правова і суверенна організація влади, що забезпечує загальні інтереси всього населення і виступає гарантом прав і свобод особи, громадян. Тобто термін “держава” може бути використаний у подвійному розумінні: як особлива організація, апарат публічної влади і як державно-організаційна спільність, що розміщена на певній території (до другого можна застосувати іншу назву - “країна”) (В.Протасов).

 

 

Ознаки держави:

Наявність території:	Вона є матеріальною основою існування держави. Територія держави - це частина Земної кулі, яка включає сушу, води і повітряний простір над ними, які перебувають в межах кордонів держави і під її суверенітетом.
Населення країни:	Сукупність людей, яка проживає на території країни і підпорядкована її юрисдикції. Належність до тієї чи іншої країни визначається юридичним зв’язком особи з державою - громадянством. Населення будь-якої країни складається із: громадян; іноземців (в т.ч. дипломатів); осіб із подвійним громадянством (біпатридів); осіб без громадянства (апатридів).
Наявність публічної влади:	Влади, яка виражена в державно-правових інститутах, відокремлених від суспільства, але виступає від імені народу та регулює суспільні відносини за допомогою державного апарату.
Державний суверенітет:	Політико-правова характеристика публічної влади, яка означає верховенство, єдність неподільність і незалежність державної влади на території країни. Державний суверенітет України - це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади держави в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Наявність органів управління і примусу:	Вони виступають носіями державної влади та забезпечують реалізацію прав і свобод людини, використовують у разі необхідності державний примус.
Формування системи права:	Являє собою сукупність загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених або санкціонованих державою правил поведінки, реалізація яких у разі необхідності забезпечується примусовою силою держави.
Збирання податків:	Є фінансовою основою діяльності держави. Вони використовуються на утримання державного апарату і розвиток соціальної і культурної сфери.

 

4. Причини виникнення і основні теорії походження держави

 

         Питання про походження держави нині є дискусійним, проте юридична наука розробила досить широке коло теорій, що по-різному пояснюють її походження. Такий плюралізм думок обумовлений багатьма причинами: (див. Кравчук М.В. Теорія держави і права. – Київ, Атіка, 2003)

         По-перше, вчені, мислителі, засновники теорій виникнення держави, жили в різні історичні епохи і використовували різну базу знань накопичених людством. Сьогоднішня наука безперечно сягнула далеко вперед і ми з позицій сьогодення не повинні зневажливо розглядати ці теорії, тим більше їх ідеї тепер мають раціональне зерно.

         По-друге, обґрунтовуючи процес виникнення держави, вчені у своїх працях використовували матеріал регіонів свого проживання, і не завжди мають можливість врахувати інші погляди.

         По-третє, мислителі, захоплюючись досягненнями інших наук часто їх результати застосовували до суспільних наук, що призводило до виникнення нових поглядів на процес походження держави, хоч, як правило, вони були однобокі.

         По-четверте, необхідно врахувати, що погляди авторів теорій у великій мірі залежали від філософських ідей того часу та ідеологічних замовлень тодішнього суспільства та його домінуючих груп.

         Основні теорії виникнення держави:

         теологічна (релігійна) теорія походження держави – одна з найдавніших теорій, за якою держава походить від Бога. Представниками цієї теорії були: Аврелій Августин (354-4300) та домініканський чернець, видатний вчений богослов Фома Аквінський (1225-1274). Стверджуючи, що першопричиною походження держави є «Божа воля», Ф. Аквінський обґрунтував її вічність і непорушність, аргументував безумовне й покірне прийняття даного нам зверху, виправдовував будь-які реакційні держави тому, що, за його словами, всяке посягнення на державу приречене на невдачу;

         патріархальна теорія – була розповсюджена у Стародавній Греції та рабовласницькому Римі. Її основоположник – Арістотель (384-322 до н. е.). Він вважав, що держава походить від сім’ї, котра шляхом розвитку переходить у рід, від роду – до племені, до об’єднання племен і до виникнення народності – союзу племен та є результатом її історичного розвитку і зростання. Державна влада поступово виростає від влади батька сім’ї до влади старійшин, вождя. Абсолютна влада монарха є продовженням необхідної батьківської влади. Представниками цієї теорії були також Р. Фільмер, М. Михайловський, котрі продовжили розвиток її положень;

         договірна теорія – виникла у Стародавній Греції, а пізніше була сформована і обґрунтована у працях Г. Гроція (1583-1646), Ш.Л. Монтеск’є (1689-1755), Б. Спінози, Т. Гоббса, Ж. Руссо (1712-1778), Д. Дідро, О. Радищева. За цією теорією, заради миру і благополуччя відбувається об’єднання людей у державу на основі добровільного договору між людьми, які до цього перебували в «природному стані», тобто у стані «війни всіх проти всіх». Укладали договір між кожним членом суспільства і майбутньою державою про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їхні управлінські рішення. Тобто люди передавали частину своїх прав державній владі, натомість отримуючи обов’язок підкорятись їй, а держава зобов’язувалась охороняти права кожної людини. Правителі – це представники народу, які повинні звітувати перед ними і замінюватися за їхньою волею. Договірна теорія стверджує, що першопричиною виникнення держави був суспільний договір між народом та його правителями, відповідно до якого народ відмовлявся від своєї свободи і зобов’язувався підкорятися правителям, в обмін на що отримував від них гарантії особистої безпеки;

         психологічна теорія – у цій теорії обґрунтоване виникнення держави і права завдяки особливим властивостям, що лежать у людській психіці, якій характерна потреба до наслідування, покори, усвідомлення залежності від видатної особистості, котра спроможна керувати суспільством. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, тому потребує постійного керівництва. Фундаторами цієї теорії були Л. Петражицький (1867-1931), який пояснював виникнення держави психічними потребами одних людей здійснювати керівництво, а інших – підкорятися (Д. Дрезер);

         теорія насильства – опрацьована у наукових розробках Л. Гумпіловича, К. Каутського (1854-1938), Є. Дюрінга (1833-1921) та інших. Вони обґрунтували виникнення держави як результат завоювання одним племенем іншими, насильства, перетворення у рабство одного народу іншим. За цією теорією, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання у покорі завойованих народів і зміцнення певної влади над переможеними. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори виникнення держави, але нехтує соціальними причинами виникнення держави;

         соціально-економічна або класова (марксистська теорія) теорія – пов’язує виникнення держави з результатом природного економічного розвитку первісного суспільства (економічні умови також визначають соціальні зміни суспільства). Отже, держава – це продукт природно-історичного розвитку суспільства. Існують два підходи цієї теорії: один надає важливого значення виникненню класів і протиріччям між ними (держава виникає внаслідок непримиримості класів, як знаряддя підкорення пануючому класові інших класів); другий на перше місце ставить економічний розвиток суспільства: великі суспільні поділи праці, перехід від родової (колективної) власності до приватної власності. Ці причини ускладнили і саме суспільство, що призвело до потреби вдосконалення управління. Згідно з концепцією, викладеною у праці Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності і держави», виникнення держави має свої особливості й загальні закономірності: виникнення моногамної сім’ї, приватної власності та протилежних антагоністичних класів.

         Сучасні теорії виникнення держави:

         органічна теорія – розглядає державу як витвір самої природи, продукт її розвитку, як результат соціальної (органічної) еволюції. Обґрунтував цю теорію Г. Спенсер. За нею держава схожа на людський організм, де окремі її біологічні органи тотожні органам управління, галузям господарства, а вона народжується, розмножується і гине тощо;

         космічна теорія – найновіша теорія виникнення держави, суть якої полягає в тому, що держава виникла і була рекомендована як вища організація управління суспільством іншими космічними цивілізаціями;

         теорія «держави загального благоденства» - її створив у першій половині XX ст. Дж. Кейс і нині вона має багато прихильників. На думку засновників цієї концепції, сутність її полягає в тому, що сучасні держави позбулися класового характеру і тому найголовнішим призначенням майбутньої держави виступає не захист класових інтересів, а забезпеченням благ усього суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців;

         теорія еліт – її заснували на початку двадцятого століття італійські політологи Г. Моска та В. Парето. Сутність цієї теорії полягає в боротьбі пануючої меншості (еліти), котра керує державою, та підпорядкованої більшості, до якої належить усе інше населення. Демократію, за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення, виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму). Вони пов’язували свободу людства не з демократією, а з управлінням державою компетентною правлячою елітою. На їх думку, державою завжди править пануюча еліта. Вона утворюється у трьох головних сферах: політичній, економічній, інтелектуальній. Найкращі індивіди еліти здійснюють керівництво державою. З часом кожна правляча еліта зупиняється на досягнутому, втрачає свої творчі якості і вироджується. На зміну їй у суспільстві виникає нова потенційна еліта, яка прагне захопити владу. Пануюча еліта добровільно владу не передає. Тому зміна еліт, як правило, здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища, на думку авторів згаданої теорії, є природними і корисними.

         Отже, в теорії держави і права немає єдиної думки щодо закономірностей виникнення держави. Існують численні домарксистські і марксистсько-ленінські доктрини, а також історичні, економічні, географічні, демографічні, політичні, соціальні та інші особливі причини виникнення держави у різних народів. Жодна з цих теорій виникнення держави не в змозі охопити й розкрити як сутність держави, так і передумови її походження. Кожна з уже існуючих висвітлює лише одну або групу причин виникнення держави. Як правило, кожна з концепцій виражає інтереси певної групи населення і часто є однобокою. Тому лише у своїй єдності всі вони відтворюють більш-менш повну картину передумов і процесів походження держави.

 

 

 

 

5. Типологія держав. Історичні типи держав

 

         Типологія держав визначається за допомогою поділу на групи певних об’єктів за допомогою узагальненої моделі. Використовують цей метод для порівняльного вивчення важливих ознак, зв’язків, відношення між типами об’єктів, тобто типологія розподіляє всі держави, що існували та існують на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соціальну сутність. Ця сутність і держави, і права змінюється у процесі історичного розвитку, тому їхні типи називають історичними. (див. Кравчук М.В. Теорія держави і права. – Київ, Атіка, 2003)

         У науці є різні критерії класифікації держави:

         За методами здійснення влади:

-         демократичні;

-         тоталітарні.

         За рівнем розвитку суспільства:

-         доіндустріальні;

-         індустріальні;

-         постіндустріальні.

         За відношенням до релігії:

-         теократичні;

-         світські;

-         атеїстичні.

         За географічним розташуванням:

-         східні;

-         західні;

-         європейсько-азіатські

         Однак, ні одна з перелічених класифікацій не розкриває соціальної сутності, тобто не дає відповіді на питання, волю якої групи населення ця держава виражає. І тільки історична типологія дає повну характеристику держави.

         Історичний тип держави (формаційній підхід) – це сукупність важливих ознак, характерних для всіх країн, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, що виражають соціально-змістовну (класову) суть і соціальне призначення держави (див. праці проф. П.М. Рабіновича).

         Основні причини зміни типів держав:

-         зміна виробничих відносин у результаті розвитку продуктивних сил;

-         встановлення нового співвідношення соціальних груп;

-         зміна соціально-класової структури суспільства;

-         зміна домінуючої групи (панівні верстви) суспільства;

-         зміна соціальної суті держави внаслідок переходу державної влади до представників іншої групи чи класу.

         Сьогодні на порозі XXI ст. є очевидними хибність та певна обмеженість формаційного підходу в розумінні соціальної класифікації держави, неможливість його використання в якості єдиної методологічної та філософської основи пізнання державно-правових форм суспільного буття. Альтернативою формаційного підходу виступає цивілізаційний підхід (дет. див. праці проф.. А.Б. Венгерова).

         Історії відомі такі історичні типи держав:

         Рабовласницька держава – найдавніша держава, що виникла у 4-3 тисячолітті до н.е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон). У 8-7 тисячолітті до н.е. виникли рабовласницькі держави в Європі (Греція, Рим). Особливого розвитку виробничих відносин система рабовласницьких держав досягла в Стародавній Греції, Римі. Вільні люди – рабовласники. У цих державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні режими – авторитарний, деспотичний. Закріплювалися соціальна нерівність. Абсолютно безправними були чужинці, а рабів не визнавали суб’єктами права, вони були як знаряддя праці. У цей період розроблені демократичні норми державного права Греції та класичне приватне (майнове) право Риму, що увійшли до світової скарбниці.

         Феодальна держава – виникає в Європі в 5-6 ст. н.е. на основі рабовласницької держави, що потерпіла крах. Характерними ознаками такої держави є закріплення соціальної нерівності, відносин сюзеренітету-васалітету; визнання селян, міщан людьми, але економічно залежними від феодалів; закріплення монополії феодалів на основі засобів феодалів на основні засоби виробництва та політичну владу; затвердження власності на землю як основи суспільства. Формами держави: були ранньофеодальна монархія, представницька монархія; абсолютна монархія і феодальна міська республіка. Феодальне право – жорстоке, відверто класове, неузгоджене, значний вплив у якому мали релігійно-правові норми.

         Буржуазна держава - виникає у результаті революцій17-18 ст. внаслідок впровадження капіталістичного способу виробництва. Формами такої держави були: конституційна монархія, парламентарна та президентська республіки. Основною формою цієї держави в період становлення і розвитку виступала буржуазно-демократична республіка, в якій проголошували формальну рівність громадян перед законом, декларували права і свободи особи. У державі відбувалося поступове пристосування старого державного механізму до потреб капіталістичної системи, зростання ролі права, апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави. У цей період вчені, мислителі інтенсивно розробляли важливі демократичні інститути та положення державно-правової науки. Зокрема, теорію поділу влади, суверенітет, право на опір насильству, основні закони на демократичних засадах, Конституції держав, засади діяльності партій та профспілок.

         Держава соціальної демократії – це організація політичної влади трудівників-власників (які становлять більшість суспільства), що реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації і народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості і солідарності. Такої організації економічного життя суспільства ще не існувало в історії людства, проте сучасні тенденції соціального розвитку дозволяють прогнозувати утворення такого суспільства;

         Держава соціально-демократичної орієнтації – це перехідний тип держави, який існує в період переходу від буржуазного типу до соціальної демократії; це організація політичної влади більшості населення, яка забезпечує необхідний консенсус всіх його частин та перехід до утворення умов, потрібних для повного і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав нації (народу) та прогресу суспільства на засадах демократії. У сучасних умовах вчені виділяють два основних різновиди держав такого типу: а) держави, які існують у економічно розвинутих країнах соціально орієнтованого капіталізму (до них належать найбільш розвинуті держави – Німеччина, Франція, Італія, США, Японія, Швейцарія); б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу, псевдо соціалізму до громадянського суспільства і перетворюються із організацій тоталітарної влади партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (колишні республіки СРСР та ін.).

 

6. Форма держави

 

Складові елементи форми держави:

• § форма державного правління;
• § форма державного устрою;
• § державний режим.

 

Різновиди форм державного правління:

• § республіка;
• § монархія.

Монархія (від грец. “персональне одновладдя”) - це така форма правління, за якої верховна державна влада здійснюється одноособово і, як правило, передається у спадок.

 

Ознаки монархії:

§ монарх представляє країну у внутрішній і зовнішній політиці як глава держави; § монарх здійснює одноособове правління; § влада монарха оголошується священною; § монарх формально незалежний в своїй діяльності; § влада, як правило, передається у спадок; § наявність особливого порядку прийняття (легітимації) влади; § пожиттєве, безстрокове правління монарха; § відсутність юридичної відповідальності монарха за результати свого правління.

Види монархії:

1. Абсолютна монархія - форма правління, за якої вся державна влада зосереджена у монарха без будь-яких правових обмежень. 2. Конституційна монархія - форма правління, за яої монарх частково (дуалістична монархія) або значною мірою (парламентарна монархія) обмежений у своїй діяльності конституцією країни. 2.1. Ознаки дуалістичної монархії (ця форма практично є віджилою): ­  наявність двопалатного парламенту, нижня палата якого формується виборним шляхом і представляє інтереси буржуазії, а верхня - призначається монархом; ­  юридично і фактично влада розподілена між парламентом і урядом, який формується монархом; ­  уряд формується незалежно від партійного складу парламенту і не несе перед ним відповідальності; ­  уряд підпорядкований монарху; ­  монарх на власний розсуд призначає і звільняє з посад членів уряду; ­  монарх виражає інтереси феодалів, а нижня палата парламенту - інтереси буржуазії; ­  монарх має право вето на закони, прийняті парламентом. 2.2. Ознаки парламентарної монархії: § уряд формується із представників партії (або блоку партій), які отримали більшість голосів на парламентських виборах; § лідер партії, яка набрала найбільше число депутатських місць, є главою держави; § склад уряду формується ставлеником партії, що здобула перемогу на парламентських виборах, і формально затверджується монархом; § влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах фактично відсутня, вона є символічною (король “царствує, але не править”); § законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом; § парламент і уряд не підпорядковані монарху і не несуть перед ним політичної відповідальності; § Уряд відповідно до Конституції несе відповідальність перед парламентом.

Республіка (від грец. “суспільна справа”) - це така форма державного правління, за якої вища державна влада в країні належить виборним органам - парламенту, які обираються народом на певний термін.

 

Загальні ознаки республіканської форми правління:

§ юридично забезпечена можливість реальної участі громадян в управлінні справами держави (народ є джерелом державної влади); § виборність на певний термін вищих органів влади та їх підзвітність і підконтрольність народові; § формування механізму держави відповідно до принципів поділу влади, пріоритету верховенства інтересів громадян над інтересами держави, верховенства права; § наявність визначеної законодавством процедури прийняття рішень органами державної влади від імені свого народу; § високий авторитет незалежної судової влади, яка забезпечує об’єктивність і справедливість рішень щодо реалізації законодавства; § наявність юридичної відповідальності за злочинну та іншу протиправну діяльність державних службовців і посадових осіб.

Різновиди республік:

1. Ознаки парламентської республіки: § верховенство влади парламенту; § уряд формується парламентом із числа представників тих політичних партій, які здобули перемогу на виборах; § уряд підзвітний парламенту і несе перед ним політичну відповідальність; § уряд перебуває при владі доти, поки користується підтримкою парламенту; § парламент має право висловити вотум недовіри урядові (або окремим його членам), після чого уряд зобов’язаний піти у відставку; § президент є главою держави, повноваження якого здійснюються, як правило, за узгодженням з урядом, що утворився на парламентській основі; § президент обирається на спільному засіданні парламенту (або представників парламенту) і повноважних делегатів від адміністративно-територіальних одиниць. 2. Ознаки президентської республіки: § президент є посадовою особою, яка поєднує в собі повноваження глави держави, глави уряду і головнокомандувача збройних сил; § президент обирається незалежно від парламенту шляхом референдуму або колегією виборців; § президент особисто формує уряд, який несе перед ним політичну відповідальність; § президент призначає, переміщує та звільняє з посади членів уряду; § президент має право вето на закони, прийняті парламентом. 3. Змішана форма державного правління (президентсько-парламентська, парламентсько-президентська) Змішана форма державного правління - це така форма, яка поєднує в собі ознаки як парламентської, так і президентської республіки. Залежно від того, який орган державної влади має пріоритет щодо формування або визначення складу уряду, визначаються кандидатури генерального прокурора та міністрів силових міністерств. Змішана форма державного правління визначається як парламентсько-президентська або президентсько-парламентська.

 

Види форм державного устрою:

Унітарна держава - це єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.

 

Ознаки унітарної держави:

§ один Основний Закон; § єдині на території всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи; § єдина система законодавства; § єдине громадянство; § єдина грошова одиниця; § загальна для всіх адміністративно-територіальних одиниць податкова і кредитна політика; § складові частини унітарної держави не володіють суверенітетом (не є державними утвореннями); § єдина армія.

 

Федерація - це союзна цілісна держава, яка є об’єднанням кількох державних утворень (республік, областей, штатів, земель та ін).

 

Ознаки федерації:

§ територія федерації складається із територій її суб’єктів; § верховна законодавча, виконавча та судова влада належить федеральним державним органам; § компетенція між суб’єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною конституцією; § суб’єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи; § вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, яка представляє інтереси суб’єктів федерації, та палата, що виражає інтереси населення всієї країни).

Види федерацій:

1. Територіальна: § державні утворення, що становлять даний вид федерації, не є суверенними; § суб’єкти позбавлені конституцією права на пряме представництво в міжнародних відносинах; § установлена заборона одностороннього виходу із союзу; § управління збройними силами здійснюється федеральними органами. 2. Національна: § суб’єкти є національно-державними утвореннями; § суб’єкти федерації об’єднуються за принципом добровільності; § гарантованість суверенітету великих і малих націй; § формування складу вищих державних органів на пропорційній основі із представників суб’єктів федерації; § наявність права націй на самовизначення.

 

Конфедерація - це союз держав, які об’єднуються для досягнення певних цілей і спільно здійснюють суверенну державну діяльність у низці напрямів (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система і т. ін.) при збереженні в інших питаннях повної самостійності та державного суверенітету.

 

 

Конфедеративні утворення мають нестійкий, перехідний характер; вони або розпадаються, або перетворюються на федерацію: Північна Америка - кінець XVІІІ ст., Німеччина - середина XІX ст., конфедерація Єгипту і Сирії; Швейцарія; Нідерланди.

 

 

Різновиди державних режимів:

Демократичні	власне демократичний; ліберально-демократичний; консервативно-демократичний; радикально-демократичний.
Антидемократичні	деспотія; тиранія; тоталітаризм; фашизм; расизм; військова диктатура; авторитаризм.

 

Основним критерієм розподілу режимів на дві великі групи (демократичні і антидемократичні) є рівень забезпечення прав і свобод людини.

 

Антидемократичний режим - це такий стан функціонування держави, якому притаманні установлення диктатури однієї групи, партії; нехтування правами і свободами людини, придушення або відсутність опозиції.

 

Ознаки різновидів державного режиму:

Демократичний

проголошення і забезпеченість прав і свобод людини і громадянина; правовий характер діяльності всіх державних органів (верховенство права); політична багатоваріантність суспільного життя; розвиток інститутів громадянського суспільства; наявність ефективних механізмів прямого впливу населення на характер державної влади; свобода особистості в сфері економічної діяльності; захищеність особистості від свавілля і беззаконня; максимальне врахування інтересів національних меншин, індивідуальних особливостей населення.

Антидемократичний

відсутність реальних прав і свобод, придушення особистості; примат держави над правом; диктатура однієї політичної партії; одержавлення громадських організацій; повний контроль держави над всіма сферами суспільного життя; мілітаризація суспільного життя; переслідування за релігійні та інші офіційно не визнані переконання, за інакомислення; ігнорування інтересів національних державних утворень, національних меншин.

 

 

 

7. Функції держави

 

 

Загальні ознаки функцій держави:

• § цілісність і однорідність змісту кожної функції;
• § стратегічність і масштабність;
• § комплексність;
• § наявність правових форм і методів реалізації;
• § співвідношення функцій держави з видами державної діяльності як загального і часткового;
• § обумовленість змісту функцій основними завданнями держави конкретного періоду.

Класифікація функцій держави

1. За соціальним значенням:

• § основні,
• § неосновні.

2. За територіальною спрямованістю:

• § внутрішні,
• § зовнішні.

3. За сферою суспільного життя:

• § гуманітарні,
• § економічні,
• § політичні,
• § соціальні.

4. За тривалістю виконання

• § постійні,
• § тимчасові.

 

Внутрішні функції держави:

1. У гуманітарній сфері:	§ гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини); § екологічна (забезпечення екологічної безпеки особи, захист навколишнього середовища); § соціальна (соціальний захист особи, охорона і відновлення здоров’я, соціальне забезпечення); § культурно-виховна (організація освіти, виховання, підтримка і розвиток науки, культури).
2. В економічній сфері:	§ господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва, захист різних форм власності); § господарсько-організаційна (програмування і організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об’єктами державної власності, забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність); § науково-організаторська (організація та стимулювання наукових досліджень).
3. В політичній сфері:	§ демократизуюча функція (створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань, а також створення умов для існування легальної опозиції); § національно-забезпечувальна функція (забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй); § охоронна функція (охорона і захист державно-конституційного ладу, громадського миру, законності та правопорядку, прав і свобод громадян).

 

Зовнішні функції держави:

1. В гуманітарній сфері:	§ участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини; § допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо); § участь у захисті природного середовища; § участь у міжнародному культурному співробітництві.
2. В економічній сфері:	§ участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного поділу та інтеграції виробництва і праці; § участь у розв’язанні господарських та наукових проблем (енергетичної, дослідження і освоєння космосу тощо).
3. В політичній сфері:	§ організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права; § оборона країни від зовнішнього нападу, анексії; § участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети; § участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (в тому числі з використанням військових засобів).

 

8. Механізм держави

 

 

Класифікація (поділ) структурних елементів механізму держави за наявністю владних повноважень:

• § державний апарат - державні органи, які наділені владними повноваженнями для здійснення управлінської діяльності;
• § державні установи і підприємства, які не мають владних повноважень, але реалізують функції держави в створенні матеріальних благ, розвиткові науки, культури, соціальної сфери.

Ознаки механізму держави:

1. Структурованість системи органів і установ з чітко визначеними функціями та зв’язками між її елементами.

2. Ієрархічність системи на основі поєднання принципів субординації та координації при реалізації завдань системи.

3. Цілісність системи внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині мету та завдання діяльності.

4. Забезпеченість системи організаційними й фінансовими засобами, а в разі необхідності - примусовим впливом.

5. Спрямованість діяльності механізму держави на реалізацію законних інтересів і захист прав громадян, розвиток суспільства.

Принципи функціонування механізму соціально-орієнтованої держави:

• представництво інтересів громадян у всіх ланках механізму держави;
• поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;
• гласність і відкритість діяльності державних органів і установ;
• професіоналізм і компетентність державних службовців і посадових осіб;
• законність та правові засади діяльності всіх структурних елементів механізму держави;
• демократизм формування та діяльності державних органів;
• субординація центральних, регіональних та місцевих органів управління відповідно до правових основ їх діяльності.

 

 

Ознаки апарату держави:

• система державних органів, що являє собою налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах управління, єдності кінцевої мети, взаємодії органів, та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;
• система юридично оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною відповідальністю) і здійснюють управління суспільством на професійній основі як носії влади;
• система державних органів, у рамках якої діяльність державних службовців суворо відмежована від “власності”, яка належить їм як суб’єктам;
• система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для здійснення цих функцій;
• система органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;
• система органів, яка здійснює свою діяльність з управління суспільством і виконання функцій держави у безпосередньо управлінських і правових формах.

 

 

Ознаки органу держави:

• формується державою або безпосередньо народом (наприклад парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі;
• має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;
• має державно-владні повноваження, що дають йому змогу здійснювати юридично обов’язкові дії:

­    видає нормативні та індивідуальні акти;

­    здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;

­    забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби - державного примусу;

• функціонально взаємодіє із іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом “дозволено лише те, що прямо передбачено законом”. Принцип “дозволено усе, що не заборонено законом” не стосується діяльності державних органів. Цей принцип діє у сфері майнових відносин громадян, юридичних осіб;
• складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових інструкціях, штатних розписах та ін.
• має необхідну матеріальну базу - казенне майно, що перебуває в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування - державний бюджет;
• має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і чисельним складом), систему службової підзвітності та службової дисципліни, характеризується територіальним масштабом діяльності.

 

 

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на:

• організаційні (інститут президента, інститут парламенту);
• функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут адміністративної влади).
• Види інститутів держави за ступенем складності:
• прості - не можуть бути розділені на дрібніші інститути (інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного контролю, інститут референдуму, інститут відповідального уряду);
• комплексні - складаються з кількох підінститутів, які, у свою чергу, можуть бути роздрібненими (інститут форми держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми режиму; інститут державного суверенітету: повнота і верховенство, незалежність і рівноправність влади; інститут представника держави на місцях: губернатор, префект та ін.).

Види інститутів держави за принципом поділу влади:

• інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);
• інститути виконавчої влади монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.);
• інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.).

Принципи організації і діяльності державного апарату - відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату:

• пріоритет прав і свобод людини;
• єдність і поділ влади;
• верховенство права;
• законність;
• ієрархічність - підлеглість по вертикалі;
• організаційно-правова взаємопов’язаність діяльності державних органів і посадових осіб;
• поєднання виборності і призначуваності;
• демократизм методів і стилю роботи;
• змінюваність;
• поєднання колегіальності та єдиноначальності;
• гласність і урахування громадської думки;
• професійна компетентність;
• економічність, програмування, науковість;
• право рівного доступу до державної служби.

Поділ влади - основний принцип формування механізму демократичної держави.

 

9. Поняття і ознаки державної влади

 

 

Сфери прояву влади:

особиста; соціальна; політична; економічна; правова.

 

Влада - це засіб функціонування соціальних структур та інститутів.

 

Особливість державної влади:

• § державна влада - це вища форма політичної влади відносно інших видів влади у всіх суспільних і політичних інститутах за її обсягами і засобами впливу;
• державна влада - це різновид політичної влади за сутністю і змістом впливу; самостійний вид влади, який єдиний серед інших її видів наділений здатністю владно-примусового впливу державно-правовими засобами на поведінку всіх людей та їх об’єднань.

Ознаки державної влади:

• публічно-політичний характер - вона виступає від імені всього суспільства;
• верховенство влади - приписи влади поширюються на все суспільство і є загальнообов’язковими для виконання;
• суверенність влади - відокремлення і незалежність від інших видів влади всередині країни (партійної, церковної та ін.) та від влади інших держав у зовнішньополітичній діяльності і монопольне становище у сферах правотворчої діяльності і управління державою;
• легітимність влади - визнання її суспільством і світовим співтовариством на основі юридично закріплених та офіційно проголошених функцій, завдань та методів діяльності держави;
• забезпечення діяльності органів державної влади спеціально підготовленими для управлінської діяльності людьми - державними службовцями.

 

10. Сутність принципу поділу влади

 

 

У своїй праці “Про дух законів” (1748 р.) Шарль-Луї Монтеск’є чітко виклав і обґрунтував теорію поділу влад в її сучасному розумінні. Він стверджував, що державна влада має поділятися на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову, оскільки вона не може здійснюватися лише одним органом або однією особою. Зосередження трьох гілок влади в однієї особи чи одного органу може призвести до свавілля, тому владу слід розподілити між трьома рівнозначними гілками.

При цьому законодавча влада визначається як верховна щодо інших двох гілок.

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.-Л.Монтеск’є робилися спроби створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх єдності і взаємодії: (“Пакти і Конституції” Пилипа Орлика, 1710 р.) законодавча влада - Генеральна Рада, що обирається; виконавча влада - Гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку; судова влада. “Пакти і Конституції” П.Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали засадні принципи республіканської форми державного правління.

Принцип поділу влади включає систему вимог:

• § поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;
• § закріплення певної самостійності і незалежності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх об’єднання;
• § наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;
• § наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави позаконституційним шляхом.

Особливості реалізації принципу поділу влади:

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба в узгодженні і взаємному правовому контролі діяльності різних гілок влади. З другого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, оскільки в такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю.

Принцип поділу влади визначається як метод забезпечення цілісності державної влади. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи “поділеною”, влада в державі має залишатися цілісною, єдиною, оскільки йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади, і не лише про поділ, а й про взаємодію даних функцій, без втручання в діяльність інших гілок влади.

Принцип поділу влади забезпечує єдність і гармонійність влади, в результаті чого органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави, а також різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб’єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Принцип поділу влади є загальним та має об’єктивний характер. Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації. Тому в умовах України його не слід сприймати як жорсткий регулятор в процесі реформування державної влади.

 

11. Загальна характеристика законодавчої, виконавчої і судової влади

 

Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам у вищому органі законодавчої влади державна влада, яка реалізується колегіально в процесі прийняття законодавчих актів і контролю за апаратом виконавчої влади.

 

Особливості законодавчої влади:

  законодавча влада є верховною, так само як її органи, які:

• § встановлюють правові засади державного і громадського життя;
• § визначають основні напрями зовнішньої і внутрішньої політики держави;
• § визначають правові основи і форми діяльності органів виконавчої і судової влади.

Пріоритетне становище органів законодавчої влади в механізмі держави зумовлює вищу юридичну силу прийнятих ним законів і надає їм загальнообов’язкового характеру.

Верховенство законодавчої влади не є абсолютним. Воно обмежене принципами права, природними правами людини, ідеалами свободи і справедливості, проголошеними в державі правами і свободами людини і громадянина; положеннями конституції держави.

Контроль за діяльністю органів законодавчої влади здійснює народ та спеціальні конституційні органи, за допомогою яких забезпечується відповідність законів чинній конституції.

 

 

Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву - Рада або Кабінет міністрів. У Швейцарії, наприклад, це Федеративна Рада, в Італії - Рада Міністрів, у Японії - Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у Франції), або голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем’єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Особливості виконавчої влади:

• § Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, органи якої забезпечують виконання законів та інших нормативно-правових актів.
• § Виконавча влада має правовий характер лише в тому разі, якщо діяльність органів виконавчої влади базується на законі і здійснюється в межах компетенції, встановленої цим законом.
• § Виконавчі органи і державні посадові особи не мають права видавати загальнообов’язкові нормативно-правові акти, які могли б встановлювати права чи обов’язки громадян і організацій.
• § Виконавча влада діє безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої та судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, знаходить вираження в чиновниках, армії, адміністрації та ін., що створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. У такому разі важливе значення мають дійові механізми стримувань та противаг, які включають: розвинуте законодавство; відповідальність, підзвітність і підконтрольність уряду перед вищим органом законодавчої влади; судовий контроль; конституційний нагляд; правові механізми оскарження громадянином незаконних дій виконавчих органів і посадових осіб.

Місце і роль інституту президента в системі органів державної влади

Інститут президентства у різних видах республік характеризується різним політичним і юридичним статусом глави держави - президента. Обсяг його повноважень зумовлює його роль і місце в системі державних органів.

Загальна характеристика статусу та повноваження президента:

А. Президент парламентської республіки:

• § є главою держави;
• § має право вето на закони, прийняті парламентом;
• § наділений правом розпуску однієї або обох палат парламенту;
• § обирається із числа представників партії, яка перемогла на виборах;
• § взаємодіє з урядом на засадах співробітництва.

Б. Президент президентської республіки:

• § є найвищою посадовою особою в країні як глава держави;
• § очолює уряд і одночасно є главою виконавчої влади;
• § вибирається народом або колегією виборців і, відповідно, належить до представницьких органів державної влади;
• § формує уряд із міністрів, але за погодженням сенату - “за природою і угодою”;
• § є головнокомандувачем збройних сил;
• § наділений правом вето на закони, прийняті парламентом;
• § має право затвердження і підписання закону (промульгацію);
• § бере участь у законодавчому процесі;
• § підзвітний своїм виборцям і несе повну відповідальність за ухвалені державні рішення.

В. Президент республіки зі змішаною формою державного правління:

• § є главою держави;
• § обирається безпосередньо виборцями;
• § належить за процедурою виборів та змістом повноважень до первинних представницьких органів;
• § значну частину повноважень здійснює за погодженням із парламентом;
• § підвладний праву імпічменту парламенту в передбачених конституцією чи інших законах випадках;
• § формує уряд за згодою парламенту;
• § наділений правом вето на закони, прийняті парламентом;
• § має право видавати укази з різних питань державного життя;
• § є представником держави на міжнародній арені;
• § є головнокомандувачем збройних сил та очолює Раду національної безпеки;
• § не належить безпосередньо до однієї із гілок влади, але виступає як державний арбітр між різними гілками влади.

Особливі характеристики інституту президентства:

• § Глава держави є офіційним політичним лідером всієї країни, всього народу незалежно від того, яка політична сила привела його до влади. За своїм державним і політичним статусом він є представником держави і суспільства і не має права виражати чи підтримувати інтереси однієї партії.
• § Роль і значення глави держави в механізмі держави визначається не тільки його політичними та юридичними повноваженнями, статусом, правами та обов’язками, а значною мірою рівнем його освіти, політичної, моральної та юридичної культури, професіоналізму у сфері державотворення та державного управління, уміннями консолідувати всі політичні сили громадянського суспільства.
• § Глава держави - це перший громадянин держави, який не має морального права на помилки і проведення необґрунтованих експериментів над державою і суспільством. Реалізація всіх державно-владних повноважень - політичне мистецтво бути справедливим, гуманним, поводити себе законно і правомірно, керуватися загальнолюдськими цінностями.
• § У кожній демократичній республіці існують свої механізми розподілу владних повноважень, які не повторюються в інших країнах. Головне при визначенні місця і ролі президента - здійснювати визначення його компетенції та відповідальності на основі принципів системності, поділу влади, законності, об’єктивності, політичної та юридичної відповідальності.

 

 

Роль судової влади в механізмі поділу влади:

• § стримування двох інших гілок влади в межах конституційної законності;
• § встановлення судового конституційного контролю і захисту, який реалізується конституційною юстицією як головною гілкою правосуддя;
• § забезпечення функціонування всієї системи правового регулювання суспільних відносин, прав і свобод людини шляхом об’єктивного, гуманного справедливого вирішення спорів і конфліктів.

З позиції реалізації права поняття судової влади і поняття правосуддя не можуть бути тотожними.

Судова влада - незалежна гілка державної влади, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

Правосуддя - форма захисту права судової владою, де рішення суду є актом правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права.

Ефективність діяльності судів має три складові:

• § швидкість і оперативність вирішення спорів,
• § обґрунтованість і законність рішень,
• § забезпечення їх виконання.

Основні функції судової влади:

• § Охоронна. Судова влада зобов’язана охороняти право, державний устрій країни, суспільне життя, кожного громадянина від будь-яких правопорушень, незалежно від того, хто саме їх скоїв.
• § Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб’єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.
• § Функція правосуддя. Правосуддя в правовій державі здійснюється тільки судовими органами. Ніхто не має права перебрати на себе функції суду. Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних порушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права.
• § Тільки незалежність і законність правосуддя можуть реально забезпечити охорону, захист і поновлення порушених прав і свобод.
• § Контрольно-наглядова функція. Важливим завданням органів судової влади є організаційно-правовий контроль за нормативно-правовими актами органів законодавчої і виконавчої влади. Таким чином забезпечується запобігання порушенням правових приписів, перш за все конституційних норм, органами державної влади. Функцією конституційно-правового контролю виконують конституційні суди. Саме вони забезпечують верховенство Конституції в правотворчій діяльності.
• § Правотворча функція судів в правовій державі повністю відповідає законним повноваженням судів, здійснюється в межах законності і принципів даної системи права.

Поняття і принципи правосуддя, правоохоронної діяльності та прокурорського нагляду

Судова діяльність полягає в розгляді та вирішенні спірних питань із захисту права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, вжитті заходів правового впливу, в тому числі санкцій, шляхом розгляду судових справ, аналізу судової статистики й узагальнення судової практики.

Ознаки судової діяльності:

• § юрисдикційність;
• § публічність;
• § субординаційність.

 

 

Ознаки правосуддя:

• § розгляд справ відбувається у формі судових засідань;
• § судові засідання проходять за участю сторін, які наділені рівними правами й обов’язками для захисту своїх законних інтересів;
• § воно здійснюється в суворій відповідності з процесуальним законом;
• § в основу всіх судових рішень покладені докази;
• § рішення судів є обов’язковим до виконання на всій території України.

Принципи правосуддя:

• § здійснення правосуддя виключно судами;
• § участь народу в здійсненні правосуддя;
• § незалежність і недоторканність суддів, їх підкорення лише закону;
• § одноосібний і колегіальний розгляд справ;
• § законність;
• § рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
• § забезпечення доведеності вини;
• § змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості;
• § підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
• § забезпечення обвинуваченому права на захист;
• § гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
• § обов’язковість рішень суду;
• § презумпція невинуватості;
• § повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя;
• § таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Суд як орган судової влади є базовим органом судової влади, який, здійснюючи відповідно до своїх повноважень правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства, є самостійним і незалежним від органів інших гілок влади, займає особливе становище в системі інших державних органів, складається із суддів, що обираються (призначаються) у законному порядку та діють на професійній основі.

Суд - це конкретний державний орган, юрисдикція якого поширюється на визначене адміністративно-територіальне утворення (район, область і т.ін.); структурне утворення Збройних Сил України (гарнізон, флотилія, військовий округ, вид Збройних Сил); спори і справи, що підлягають судовій юрисдикції даного суду відповідно до його спеціалізації (система спеціалізованих судів).

Випадки, коли судова практика може виступати джерелом права:

• § невизначеність чи протиріччя нормативних приписів, за наявності яких суд змушений конкретизувати чи уточнювати зміст правових норм або створювати нові норми внаслідок виявлених правових приписів;
• § необхідність правового врегулювання узагальнених життєвих випадків і ситуацій, які раніше не були враховані в законодавстві. Набутий досвід розгляду таких справ дає змогу судам приймати рішення, які мають надалі загальнообов’язковий характер при розгляді аналогічних юридичних справ;
• § потреба в роз’ясненні застосування законодавства з питань, які виникають при практичному вирішенні юридичних справ;
• § в таких випадках вищі органи судової влади не тільки конкретизують норми права, але й створюють нові правові норми з метою тлумачення законодавства.

Особливості правотворчої діяльності судових органів:

• § обов’язкова юридична сила судової практики міститься не в ній самій;
• § вона випливає із приписів органів законодавчої влади - чинного законодавства;
• § рішення судових органів набувають нормативного характеру в результаті узагальнення судової практики, яка в своїй основі має індивідуальний, правозастосовчий характер та здійснюється в умовах законності і правопорядку.

Нові теоретичні підходи до формування системи органів судової влади:

• § формування органів судової влади не як частини системи державних органів, а як складового елемента громадянського суспільства, який має чіткі повноваження щодо захисту прав, свобод та інтересів всього суспільства і кожної людини і громадянина;
• § правосуддя повинно здійснюватися не тільки в інтересах народу, але і самим народом на основі принципів самостійності, незалежності, законності, колегіальності, об’єктивності, гласності.

 

12. Система стримувань і противаг

 

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань і противаг. Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримання відносної рівноваги сил. Стримування і противаги, з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з другого - створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

 

 

Засоби стримувань та противаг:

• Для органів законодавчої влади:

­    чітка і жорстка процедура законотворчого процесу, всіх його стадій;

­    введення в структуру вищих органів державної влади інституту президентства;

­    відсутність права законодавчої ініціативи президента;

­    наділення президента правом “вето” на закони, прийняті вищим органом законодавчої влади;

­    формування органу конституційного контролю та забезпечення його ефективної діяльності.

• § Для органів виконавчої влади:

­    обмеження відомчої нормотворчості, а також делегованої законотворчості;

­    заборона прийняття нормативно-правових актів з питань, віднесених до компетенції законотворчого органу;

­    заборона врегульовувати відносини, які виходять за межі відомства або здійснюються кількома відомствами;

­    обмеження президентської влади чітко визначеним терміном;

­    визначення правових засад оголошення імпічменту президентові;

­    наявність процедури вотуму недовіри урядові;

­    заборона відповідним особам займатися комерційною діяльністю та обиратися у законотворчий орган.

• § Для органів судової влади:

­    чітка визначеність Конституції держави, структури повноважень і процедури прийняття рішень судовими органами;

­    забезпечення рівності всіх громадян перед законом;

­    забезпечення права на захист та допомогу адвоката;

­    реалізація принципів презумпції вини та презумпції невинуватості;

­    правова регламентація процесуальними нормами процедури притягання до відповідальності та відновлення порушених прав;

­    публічний характер, гласність і змагальність судових засідань;

­    відкритість судових засідань з участю представників громадськості;

­    створення суду присяжних.

 

13. Ознаки механізму держави,

побудованого на основі принципу поділу влади

 

До організаційно-правових ознак механізму держави, побудованого на основі принципу поділу влади, належать:

• єдина суверенна влада належить народу;
• відсутність єдиного органу, який концентрує в собі (узурпує) всю повноту державної влади;
• відносна незалежність і єдність трьох гілок влади і державних органів, які реалізують її;
• впровадження системи стримувань і противаг для обмеження влади кожного органу та запобігання зосередженню влади в межах однієї з гілок на шкоду двом іншим.

Система стримувань і противаг, передбачена Конституцією України:

• право “вето” Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;
• імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;
• прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;
• участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);
• контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
• парламентський контроль уповноваженим Верховної Ради з прав людини за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Суб’єкти системи стримувань і противаг за Конституцією України:

• Верховна Рада;
• Президент України;
• Кабінет Міністрів;
• Конституційний Суд;
• Верховний Суд.

Дана система виражається, насамперед, через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

 

14. Правова форма діяльності держави

 

 

Правові форми діяльності держави:

• § установча діяльність - утворення, вдосконалення, ліквідація державних органів та організацій;
• § правотворча діяльність - встановлення (санкціонування), зміна, скасування формально обов’язкових правил поведінки загального характеру, тобто правових (юридичних) норм;
• § правозастосовча діяльність - діяльність держави, яка пов’язана з реалізацією юридичних норм;
• § правоохоронна діяльність - контроль суб’єктів правовідносин за дотриманням норм права та застосування до них заходів примусу.

 

15. Держава як основна ланка політичної системи суспільства

 

Особливості держави як основної ланки політичної системи суспільства:

• § є єдиною організаційною формою публічної влади;
• § виступає як єдиний офіційний представник всього народу;
• § є єдиним носієм державного суверенітету;
• § володіє монополією на правотворчість;
• § має спеціальний державний апарат для управління суспільством та застосування державного примусу;
• § вирішує соціальні проблеми всього суспільства;
• § володіє специфічним набором матеріальних цінностей (державна власність, бюджет, валюта).

 

16. Правова держава і громадянське суспільство

 

 

Мета правової держави як однієї з вищих соціальних цінностей -утвердження гуманістичних засад у життєдіяльності суспільства, забезпечення і захист свободи, честі і гідності особистості.

 

Основи правової держави:

§ економічна	це певні виробничі відносини, які базуються на розвитку різноманітних форм власності, вільному підприємництві, унеможливленні монополізму;
§ соціальна	це наявність в суспільстві умов, необхідних для реалізації кожною людиною своїх творчих можливостей і професійних інтересів, забезпечення прав і свобод людини, реальної участі в управлінні справами країни;
§ політична	найбільш повно проявляється в державному суверенітеті, який поєднується з народним і національним суверенітетом.

 

Ознаки правової держави:

• § реальна гарантованість прав і свобод людини;
• § пріоритет інтересів громадян над інтересами держави;
• § верховенство закону у всіх сферах суспільного життя;
• § наявність розвинутого громадянського суспільства;
• § формування системи органів державного управління за принципом поділу влади;
• § взаємна відповідальність держави і особистості;
• § конституційно-правове і організаційно забезпечене народовладдя.

 

 

Структура громадянського суспільства:

• § недержавні соціально-економічні відносини та інститути (власність, трудові відносини, підприємництво);
• § сукупність незалежних від держави виробників (приватні фірми, акціонерні товариства);
• § громадські об’єднання і організації;
• § політичні партії і рухи;
• § сфера виховання і недержавної освіти;
• § система недержавних засобів масової інформації;
• § сім’я;
• § культові установи різних релігійних конфесій.

Ознаки громадянського суспільства:

• § визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною цінністю;
• § пріоритет суспільства над державою, що існує насамперед як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав особи;
• § рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної;
• § подолання відчуження людини від засобів виробництва, знарядь праці та результатів своєї трудової діяльності;
• § забезпечення економічної свободи громадян та їхніх об’єднань;
• § наявність плюралізму в усіх сферах матеріального і духовного життя;
• § надійна й ефективна система соціального захисту кожної людини;
• § ідеологічна і політична свобода особистості, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість активного впливу на державну політику.

 

17. Демократія

 

 

Ознаки демократії:

• політичний характер;
• визнання народу джерелом і носієм влади, сувереном у державі;
• політична рівноправність громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави;
• проголошення, гарантування і фактичне втілення прав громадян;
• вираження волі більшості, але при дотриманні прав меншості;
• виборність органів держави;
• законність як режим суспільно-політичного життя.

Основні принципи демократії:

• політична свобода;
• рівноправність громадян;
• виборність органів держави;
• поділ влади;
• прийняття рішень волею більшості при збереженні прав меншості;
• плюралізм.

 

Форми демократії:

Представницька демократія - це спосіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади.

Пряма (безпосередня демократія) - це пряме волевиявлення народу або безпосереднє здійснення волі громадян у найважливіших питаннях державного і суспільного життя.

Різновиди прямої демократії:

• референдум;
• обговорення проектів;
• звіти депутатів та виконавчих органів перед населенням;
• участь у виборах;
• загальні збори громадян.

 

18. Правовий статус людини і громадянина

 

 

Структура правового статусу:

• § конституційні принципи;
• § правосуб’єктність;
• § громадянство;
• § права, свободи і обов’язки;
• § гарантії.

 

Тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

• збільшення обсягу (переліку) прав людини що закріплюється законодавством;
• рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціально необґрунтованих юридичних привілеїв та винятків;
• збагачення і розширення соціального змісту юридичних прав особи;
• посилення соціальної та державної захищеності, гарантованості правового статусу особи.

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина:

• єдність прав та обов’язків людини і громадянина;
• невідчуженість та непорушність прав і свобод людини;
• гарантованість прав, свобод і обов’язків людини та громадянина;
• невичерпаність конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;
• рівність конституційних прав і свобод громадян України та їх рівність перед законом.

Громадянство - це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій прояв у взаємних правах та обов’язках.

Правосуб’єктність фізичних осіб - це наявність правоздатності (здатності мати права і обов’язки), дієздатності (здатності суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права і юридичні обов’язки) та деліктоздатність (здатність нести юридичну відповідальність за протиправні діяння).

 

19. Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина

 

 

• право на життя;
• право на повагу до гідності людини;
• право на вільний розвиток своєї особистості;
• право на свободу та особисту недоторканність;
• право на недоторканність житла;
• право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
• невтручання у сімейне та особисте життя і право на інформацію;
• право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання та вільне залишення території України;
• право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• право на свободу світогляду та віросповідання.

Політичні права і свободи - це закріплені правом можливості людини брати участь в управлінні державними та суспільними справами:

• право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації;
• право громадян на участь в управлінні державними справами;
• право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації;
• право на звернення до органів влади та органів місцевого самоврядування.

Соціальні права і свободи - це права на достатній рівень життя та соціальний захист з боку суспільства і держави:

• § право на працю;
• § право на страйк;
• § право на відпочинок;
• § право на соціальний захист;
• § право на житло;
• § право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї;
• § право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Економічні права і свободи - це права людини і громадянина у сфері економіки, які надають йому можливості бути учасником економічних відносин та задовольнити першочергові потреби людини:

• § право власності;
• § право на підприємницьку діяльність.

Екологічні права і свободи - це група прав, що гарантують людині безпечне для життя та здоров’я довкілля.

• § право на безпечне для життя і здоров’я довкілля;
• право на відшкодування шкоди, завданої порушенням екологічних прав;
• право на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту.

Культурні права і свободи - це права, реалізації яких створює певні можливості доступу до світової культури, її засвоєння, використання і участі в її подальшому розвитку:

• § право на освіту;
• § свобода творчості;
• § право на результати своєї інтелектуальної та творчої діяльності.

Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина - це закріплена Основним Законом система методів та механізмів забезпечення реалізації прав і свобод.

Соціально-економічні гарантії:

• існування в державі різних форм власності, розвиток підприємницької діяльності;
• соціальна діяльність держави з надання допомоги малозабезпеченим верствам населення.

Політичні гарантії:

• наявність у державі реального народовладдя;
• багатопартійність;
• гласність політичного життя;
• підконтрольність органів державної влади і місцевого самоврядування громадянам та їх об’єднанням.

Ідеологічні гарантії:

• високий рівень політичної та правової культури індивідів, посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування.

Юридичні гарантії:

• право на судовий захист;
• право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди;
• право знати свої права та обов’язки;
• право на правову допомогу;
• право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;
• неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;
• презумпція невинуватості;
• право не свідчити проти себе, членів своєї сім’ї або близьких родичів.

Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина:

• захист Вітчизни, незалежності та її територіальної цілісності;
• шанування державних символів України;
• обов’язок не заподіювати шкоди природі та культурній спадщині України;
• обов’язок сплачувати податки і збори;
• обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей;
• взаємні обов’язки дітей та батьків;
• обов’язок здобуття повної загальної освіти.

Основні тенденції розвитку прав людини:

• формування в суспільстві свідомого уявлення, що саме людина є головним суб’єктом права;
• запровадження сприйняття розуміння прав людини як соціально-історичного явища;
• реалізація принципу правової рівності у всіх сферах суспільного життя;
• доповнення переліку прав і свобод людини новими правами, які відповідають сучасним потребам суспільства;
• зростання кількості країн, які визнають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.

 

20. Поняття та основні ознаки права

 

 

Право як ознака цивілізації, культури суспільства, людства та продукт громадянського суспільства на чільне місце ставить визначення людини як розумної, вільної істоти та визнання самостійності її поведінки у сфері особистого життя, захищеності від неправомірної держави.

 

 

 

 

Ознаки права

Нормативність	Право містить загальнообов’язкові права і обов’язки для невизначеного кола суб’єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій, тобто право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки через визначення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, які мають первинний характер.
Обов’язковість	Право є єдиною системою регулювання, яка є обов’язковою для виконання на території даної країни всіма суб’єктами, які підпадають під її дію. Саме через загальнообов’язковість вносяться єдині, основоположні, керівні начала в суспільне життя. Це, в свою чергу, забезпечує ефективне регулювання найбільш важливих суспільних відносин.
Формальна визначеність	Правові норми точно в деталях відображають вимоги до поведінки суб’єктів права та носіїв влади завдяки чіткому формулюванню змісту кожного із структурних елементів правової норми (гіпотези, диспозиції, санкції) в офіційних правових актах, які є єдиним джерелом правових норм. Право завдяки його формальній визначеності запобігає поширенню свавілля і насильства в суспільстві та формує надійний, захищений та стійкий порядок в суспільстві.
Багаторазовість застосування	Правові норми мають певну невичерпність. Їх реалізація передбачена на необмежену кількість випадків і суб’єктів права.
Системність	Право - це складне системне утворення, яке має три елементи: Природне право - соціально-правові домагання, зміст яких випливає із природи людини і суспільства. Найважливіша частина природного права - права людини, можливості, які держава і суспільство зобов’язані забезпечити кожній людині. Об’єктивне право. Суб’єктивне право.
Справедливість	“Право є мистецтво добра і справедливості“ - стверджує відомий римський вислів. Право зобов’язане виражати загальну та індивідуальну волю громадян, забезпечувати рівні можливості розвитку і діяльності та гарантувати рівність всіх перед законом.
Забезпечення можливості державного примусу	Повторюваність певних дій, що, зрештою, стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття більшістю правосвідомого населення як обов’язкових. Але якщо приписи не виконуються добровільно, то держава вживає необхідних заходів щодо їх втілення. Державний примус має два напрями: § захист суб’єктивного права правомочної особи; § примус правопорушника до виконання обов’язків в інтересах потерпілої сторони (а в певних випадках - притягнення до юридичної відповідальності за шкоду, нанесену державі, суспільству, особі).
Взаємозв’язок держави і права	Держава офіційно встановлює право, забезпечує його виконання, в тому числі і за допомогою державного примусу, створюючи для цього спеціальний апарат нагляду і контролю. Але право має верховенство і пріоритет щодо держави. Держава не створює основних положень нового права, вона лише юридично оформлює потреби соціального розвитку і відносини, що склалися в суспільстві, та офіційно повідомляє про їх захист державою. Отже, право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші правові форми є суб’єктивними явищами, сформульованими державними органами заради юридичного оформлення певних відносин. Право: § закріплює панівні відносини, які вже склалися в суспільстві; § сприяє виникненню й формуванню нових відносин, для яких уже настали об’єктивні передумови; § упорядковує і розвиває існуючі відносини; § усуває відносини, які суперечать інтересам суспільства, держави, особи; § охороняє урегульовані суспільні відносини від зазіхань з боку правопорушників.

 

21. Об’єктивне і суб’єктивне право

 

• Об’єктивне право (власне право, позитивне право) - це система загальнообов’язкових, формально визначених правових норм, встановлених та забезпечених державою і спрямованих на врегулювання суспільних відносин.

Основні риси об’єктивного права:

­          безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і не належить їй, а виникає відповідно до потреб та інтересів суспільства і реальних умов життя людей;

­          після закріплення в певних правових формах юридичні норми стають також незалежними від волі і свідомості окремої людини;

­          об’єктивне право - це зміст законодавства та інших джерел правових норм, в яких отримали офіційне державне визнання соціально-правові домагання громадян, організацій, соціальних груп.

Для людини цінні норми не самі по собі, а ті реальні можливості і блага, які надають ці норми. Матеріальні і державні блага людина добуває сама. Сутність соціально-правових домагань полягає в отриманні офіційного визнання, тобто в отриманні можливості трансформувати їх у суб’єктивні права. Норми позитивного права і є саме таким інструментом, за допомогою якого природно-правові домагання перетворюються в суб’єктивні права.

Індивідуальне суб’єктивне право - це міра юридично можливої поведінки суб’єкта щодо задоволення ним власних інтересів та потреб, яка виникає відповідно до норм позитивного права та задовольняє інтереси і потреби його носія.

Суб’єктивне право має два джерела:

• § формальне (норми права або позитивне право);
• § змістове (природнє право).

Розрив зв’язків між ними породжує уявлення, що суб’єктивне право - це милість держави, право творця; благо, надане згори. Окрема особа стає залежною від закону і, по суті, безправною. Визнання природного права в законі є засобом запобігання такому стану речей.

Суб’єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи (право на життя, свободу, освіту, охорону здоров’я та ін.). Вони суб’єктивні в тому сенсі, що залежать від його волі і свідомості.

Таким чином, об’єктивне право - це правові норми, приписи, які виражені в тих чи інших формах права, а суб’єктивне право - це ті конкретні юридичні можливості, які виникають на підставі і в межах права об’єктивного.

 

22. Основні теорії походження права

 

Погляди на право, його походження, місце і роль в системі нормативного регулювання змінювались відповідно до рівня розвитку самого суспільства, зрілості наукової правової думки, різноманітних об’єктивних і суб’єктивних факторів.

         Основні наукові напрями уявлень про право (школи права):     

1. Теорія природного права (Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, П.Пестель, Г.Сковорода). Окрім позитивного права, створюваного державою, є природне право, яке стоїть над ним. Природні невід’ємні права людини належать їй від народження (право на життя, вільний розвиток, працю і т. ін.).

2. Історична теорія права (Г. Гуго, К. Савіньт, Ф. Пухта). Право - вираження духу народу, народного правового погляду, переконання, які формуються поступово (подібно мові) та незалежно від держави, законотворень не може створювати норми на власний розсуд. Він лише фіксує те, що уже склалося у вигляді норм (правил).

3. Реалістична теорія права (Р. Ієрінг). Право є захищений державою інтерес. Він ніщо без державної влади.

4. Соціологічна теорія права (Є. Ерліх, Р. Паунд, С. Муромцев). Право - це система правовідносин, реальна поведінка людей, яка регулюється правом.

5. Теорія солідаризму (Л. Дюгі). Об’єктивне право становлять правила соціальної солідарності, яким підпорядковані і громадяни, і держава. Об’єктивне право не підпорядковане державі, але воно підпорядковує державу собі.

6. Нормативна теорія (Г. Кельзен, Р. Штамлер, П. Новгородцев). Право - ієрархія норм, нормативний регулятор суспільних відносин; правові норми необхідно підпорядковувати за юридичною силою. Держава - це суто правове явище, що забезпечує законний правовий порядок.

7. Психологічна теорія (Л. Петражицький, Н. Мерілл). Існує: а) справжнє право - сукупність суб’єктивних переживань і емоцій про права і обов’язки людей, які є проявом правосвідомості та людської психіки;
б) офіційне право - сукупність норм.

8. Матеріальна (класова) теорія права (К. Маркс, Ф. Енгельс). Право - це піднесена до закону воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства. Право є надбудовою над економічним базисом суспільства. Цей базис і визначає зміст права. Різноманітні наукові школи права мають ряд загальних положень:

• § право - це соціальне явище, без якого існування громадянського суспільства неможливе;
• § право має нерозривний зв’язок з державою;
• § право приватної власності є основою всіх прав людини;
• § право в нормативній частині має відповідати вимогам загальнолюдських цінностей, справедливості, служити інтересам суспільства в цілому та враховувати індивідуальні інтереси і потреби кожної особистості, як першооснови суспільства;
• § право - це вид і міра поведінки, яка встановлюється і охороняється державою.

 

23. Право в системі нормативного регулювання

 

Гармонійне функціонування і розвиток суспільства не може відбуватися без упорядкування, регламентації поведінки людей і їх організацій, тобто без соціального регулювання.

Соціальне регулювання:

• § враховує об’єктивні закономірності, які діють у природі і суспільстві;
• § має доцільний характер;
• § орієнтоване на задоволення інтересів і потреб суспільства і особистості;
• § здійснюється в результаті реалізації соціальних норм завдяки свідомості і волі суб’єктів.

 

Норма [від лат. norma] - це зразок, правило поведінки.

 

 

Види соціальних норм:

Норми моралі	правила поведінки, які встановлюються в суспільстві відповідно до уявлення людини про добро і зло, гідність, справедливість і несправедливість, обов’язок і зобов’язаність та забезпечуються силою громадської думки і внутрішніми переконаннями людини.
Норми звичаїв	правила поведінки, які сформувалися в суспільному середовищі і в результаті їх багаторазового застосування стали звичною природною життєвою потребою людини.
Норми традицій	найбільш узагальнені та стабільні правила поведінки, які виникають в результаті підтримки вивірених часом прогресивних устоїв у певній сфері життєдіяльності суспільства (сімейні, професійні, військові, національні традиції).
Норми ритуалів	правила поведінки, яких дотримуються при здійсненні певних обрядів. Вони забезпечуються силою морального впливу та характеризуються яскравістю і театралізованістю (офіційні зустрічі державних і громадських діячів, національні свята, укладення шлюбу).
Релігійні норми	правила поведінки, які визначають ставлення віруючих до бога, церкви, один до одного, регулюють організацію і функціонування релігійних об’єднань.
Корпоративні норми (норми громадських організацій)	правила поведінки, які встановлюються самими громадськими об’єднаннями, охороняються засобами, визначеними їх статутами, положеннями з метою встановлення видів своєї діяльності та порядку взаємовідносин між членами організацій.
Політичні норми	це загальні правила поведінки, відносини між класами, соціальними групами, пов’язані зі здійсненням державної влади, способом організації і діяльності держави.
Економічні норми	правила поведінки, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ.
Правові норми	це правила поведінки, які встановлюються державою та регулюють найбільш важливі відносини в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

 

У суспільстві право і мораль тісно пов’язані. Їх співвідношення проявляється в єдності, у взаємодії, у відмінностях.

 

Співвідношення права і моралі
Спільні риси права і моралі:	§ виконують функцію соціального компромісу між інтересами індивіда, групи індивідів і суспільства; § сприяють збереженню стабільності і рівноваги в суспільстві; § мають нормативний характер, тобто формують правила поведінки та визначають межі свободи суб’єктів; § виступають універсальними критеріями оцінки поведінки суб’єктів у різних сферах суспільної діяльності; § відповідають рівню розвитку суспільства та певному типу культури;
Відмінні риси права і моралі	За походженням:	§ норми моралі виникають разом із суспільством, формуються поступово на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, гідність та ін.; мають неофіційний характер і можуть передаватися із покоління в покоління; § норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні правила, які визнає і захищає держава; мають офіційний загальнообов’язковий характер;
	За формою вираження:   § нормальні норми не закріплюються в спеціальних письмових джерелах. Вони існують у свідомості людей та передаються усно і можуть міститися в заповідях, традиціях, ритуалах, прислів’ях; § правові норми містяться в офіційних нормативно-правових актах і мають таку ознаку, як формальна визначеність;
	За сферою регулювання:   § моральні регулювання поширюються на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, в тому числі і на сферу міжособистісного спілкування - кохання, дружбу, взаємодопомогу; § норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення і є найважливішими;
	За ступенем деталізації:	§ норми моралі не містять точних, деталізованих правил поведінки; вони виступають як принципи проголошення безособової повинності формування бажаної поведінки; § норми права є деталізованими правилами про можливу, бажану і заборонену поведінку, які реалізуються через механізм правового регулювання;
	За засобами виконання та охорони від порушень:	§ додержання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням; чинністю громадської думки; впливом суспільства; соціально-психологічними стереотипами; § результатом морального засудження є почуття сорому та каяття; § право охороняється державою та гарантується її примусовою силою. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відповідальність: негативні наслідки майнового, особистого і організаційного характеру, що застосовуються державними органами в певному порядку та мають чітко фіксований зміст санкцій.

 

24. Принципи та функції права

 

 

Функції права:

Загальносоціальні (основні напрями правового впливу на різні сфери суспільного життя - економіку, політику культуру тощо, напрями взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту)	гуманістична	право охороняє та захищає право людства, народу, людини;
	організаторсько-управлінська	право суб’єктів правовідносин на організацію і врегулювання певних соціальних проблем;
	комунікативна/ інформаційна	право інформує людей про волю законодавця;
	оцінно-орієнтаційна	з позицій держави оцінюється поведінка людей; право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки;
	ідеологічно-виховна	право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законо­давства, демонструє зразки правомірної поведінки;
	пізнавальна	право є джерелом знань.
Спеціально-юридичні (здійснюють власне правове регулювання суспільних відносин)	регулятивна	§ закріплення в нормативно-правових актах прав, свобод, обов’язків правового статуту правил оптимального функціо­нування суспільного життя, шляхів розвитку свобод і активної громадян­ської позиції особистості; § встановлення правового механізму, який здатен забезпечити ефективну реалізацію правових приписів, розвиток суспільства, його упорядкованість та організацію
	охоронна (похідна від регулятивної)	§ визначення суспільно небезпечних та суспільно шкідливих діянь і встановлення заборони їх здійснення; § застосування правових санкцій до правопорушників з урахуванням ознак та характеристик структурних елементів складу правопорушення

 

Напрями реалізації функцій права:

регулятивна § сприяє розвитку найважливіших для суспільства і держави соціальних зв’язків, регулює суспільні відносини; охоронна (похідна від регулятивної) § покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень - зобов’язань, заборон, покарань тощо.

 

 

Загальні правові принципи:

1. Принципи соціальної свободи. Дані принципи забезпечують максимальну свободу у виборі форм життєдіяльності, соціальну захищеність особистості, надають реальні гарантії для вільного і забезпеченого життя. Саме вони фіксують той факт, що природні невід’ємні права людини є основою правової системи держави. Примат права над державою свідчать, що зміст і напрями державної діяльності виражають і забезпечують волю та інтереси суспільства.

2. Принцип соціальної справедливості. Цей принцип має морально-правовий зміст. Він забезпечує відповідність між практичною роллю індивіда в житті суспільства і його соціальним становищем, між правами і обов’язками, між працею і винагородою за неї, заслугами людини і їх суспільним визнанням. Завдяки праву досягається оптимальна відповідність між можливою і обов’язковою поведінкою та оцінкою її результатів. Справедливість є також основоположним принципом у практиці правового регулювання, при вирішенні конкретних юридичних справ.

3. Принципи рівноправності (рівність всіх перед законом). Цей принцип закріплений у Загальній декларації прав людини, міжнародних актах про права людини в конституційних законах більшості країн світу. Ці нормативно-правові акти проголошують рівність всіх громадян перед законом, їх рівне право на захист закону незалежно від національного чи соціального походження, мови, статі, релігії, майнового стану та ін. Ніякі особи, соціальні групи чи верстви населення не можуть користуватися пільгами і привілеями, які суперечать закону.

4. Принцип єдності суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Реальність будь-якого права можлива за наявності відповідного йому юридичного обов’язку. Сутність даного принципу полягає саме в названій єдності, органічному зв’язку та взаємозумовленості прав і обов’язків учасників відносин: держави в цілому, її органів, посадових осіб, громадян та їх об’єднань. За такої організації суспільних відносин праву користуватися певним соціальним благом відповідає обов’язок здійснювати суспільно корисні діяння в інтересах інших осіб.

5. Принцип гуманізму. Принцип гуманізму властивий правовим системам всіх цивілізованих країн. Цей принцип розкриває одну із найважливіших ціннісних характеристик права. Право закріплює, гарантує і захищає природні невід’ємні права і свободи кожної людини: право на життя, здоров’я, особисту свободу, недоторканність та безпеку, право на охорону своєї гідності і репутації, захист від втручання в особисте життя та ін.

6. Принцип відповідальності за вину. Відповідно до нього юридична відповідальність може бути застосована лише за наявності підстав такої відповідальності, визначеної правовими нормами.

7. Принципи законності. Зміст цього принципу становить вимога повної реалізації приписів правових норм всіма суб’єктами права.

 

25. Норми права

 

 

Ознаки норми права:

• § регулятивний характер: закріплення виду і міри свободи волевиявлення і можливої чи обов’язкової поведінки людей;
• § формальна визначеність норми права;
• § загальна обов’язковість для виконання всім населенням країни, посадовими особами;
• § владний характер правової норми, встановлюється і охороняється державою та забезпечується її примусом у разі необхідності;
• § безперервність дій у часі, просторі, за колом осіб без обмеження кількості застосувань до суб’єктів права;
• § представницько-зобов`язальний характер правового припису, завдяки якому одній стороні надаються права, а на другу покладаються юридичні обов’язки або ж передбачаються права і обов’язки обох учасників;
• § структурованість правової норми - це дискусійне питання теорії прав. Нормою - класичним приписом про модель поведінки - традиційно називають норму, яка містить гіпотезу, диспозицію і санкцію. Саме такий припис може забезпечити державно-владне, правове регулювання суспільних відносин;
• § первинність правової норми. Правова норма є первинним структурним елементом системи права, який має певні ознаки права.

 

Структура норми права

 

Структура норми права - це її внутрішня побудова, яка показує, із яких елементів вона складається та як ці елементи взаємодіють між собою.

Класична структура норми права містить три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Диспозиція - така частина правової норми, в якій записане саме правило поведінки, виражене в юридичних правах і обов’язках суб’єктів. Це центральна, основна частина юридичної норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку суб’єкта.

 

Різновиди диспозиції:

Абсолютно визначена диспозиція	містить чітко і вичерпно викладене правило, що позбавляє суб’єктів суспільних відносин можливості вибору варіантів поведінки.
Відносно визначена диспозиція	містить загальні ознаки поведінки, вказує на деякі права і обов’язки, але надає можливість суб’єкту уточнювати їх залежно від конкретних обставин.

 

Гіпотеза - така частина правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, в разі настання яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези - визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми. Гіпотеза відповідає на запитання: “коли?”, “де?”, “у якому випадку?”, “за яких умов?”.

 

Види гіпотези:

 

Санкція - частина правової норми, в якій закріплені заходи державного примусу у разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не дотримуються. Санкція реалізується у разі правопорушення (протиправної, винної, суспільно небезпечної - шкідливої діяльності чи поведінки). Призначення санкції - забезпечувати реалізацію диспозиції правової норми.

 

Види санкцій:

За ступенем невигідності наслідків	§ штрафні (каральні) санкції передбачають найбільш невигідні наслідки для правопорушника (позбавлення волі, позбавлення батьківських прав); § правопоновлюючі санкції спрямовані не на покарання правопорушника, а на відновлення порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладених на нього і невиконаних або неналежним чином виконаних обов’язків; § заходи запобіжного впливу (затримання як підозрюваного, привід, арешт);
Види санкцій за ступенем визначеності	§ абсолютно визначені: чітко і вичерпно вказують на вид і міру державного примусу (звільнення з роботи, розмір штрафу); § відносно визначені санкції: передбачають кілька можливих засобів впливу на правопорушника або встановлюють можливі мінімальні і максимальні межі невигідних наслідків.

 

Способи викладу норм у статтях нормативно-правових актів:

За рівнем узагальнення:	§ казуїстичний	зміст норми роз­кривається індивідуалізованими поняттями шляхом переліку певних фактів, ознак тощо;
	§ абстрактний	зміст норми розкривається неіндиві­дуа­лі­зованими поняттями.
За повнотою викладу:	§ прямий	в одній статті вміщено всі обов’язкові елементи певної норми;
	§ відсилковий	подається посилання на ті конкретні статті даного чи іншого нормативно-правового акта, в яких міститься відсутня частина припису.
	§ бланкетний	подається посилання щодо певної групи чи виду нормативних актів, а не їх конкретних статей.

 

Види правових норм

 

1. За функціональною спрямованістю:

• § регулятивні (правоустановчі) - встановлюють права та обов’язки суб’єктів: Регулятивні норми визначають міру правомірної поведінки суб’єктів і, в свою чергу, мають три різновиди з точки зору характеру приписів:

–    уповноважуючі норми права встановлюють права на здійснення тих чи інших можливих позитивних дій і надають суб’єктам права можливість розпоряджатися цим правом на власний розсуд;

–    зобов’язуючі правові норми - встановлюють обов’язок суб’єктів суспільних відносин здійснювати певні позитивні дії. Закріплення змісту обов’язкової поведінки досягається за допомогою таких термінів, як “повинен”, “зобов’язаний”, “має обов’язок”;

• § забороняючі правові норми - встановлюють обов’язок суб’єкта утримуватися від здійснення діяння, які визначені як протиправні:

–    правоохоронні правові норми містять попередження суб’єктів права про обов’язок утримуватися від скоєння певного діяння і наявність санкції за порушення цих обов’язків. Ці норми і відповідні приписи містять визначення або виду державно-примусових захисту суб’єктивних прав, або виду і міри юридичної відповідальності за правопорушення.

2. За методом правового регулювання:

• § імперативні (категоричні) - це строго обов’язкові нормативні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин, позбавляючи їх права самостійно визначати для себе певні права та обов’язки;
• § диспозитивні норми права діють у сфері, де суб’єктам права надається можливість самостійно встановлювати для себе певні взаємні права і обов’язки. Якщо сторони не скористалися такою можливістю, то викладене в диспозиції правило набуває імперативного характеру;
• § рекомендаційні норми права - це такі нормативні приписи, за допомогою яких рекомендується певний спосіб дій, варіант поведінки, бажаної для суспільства, держави, особи. Специфіка регулятивного впливу цих норм на суспільні відносини полягає в тому, що для їх реалізації здебільшого потрібна їх конкретизація в локальних правових актах;
• § заохочувальні правові норми - це такі нормативні приписи, які передбачають певні засоби заохочення для суб’єктів права за здійснення ними бажаних для суспільства і держави діянь. Сутність заохочувальних норм полягає в закріпленні стимулів для поведінки, яку вони звичайно юридично не зобов’язані здійснювати.

3. За функціональним призначенням:

• § норми матеріального права - здійснюють первинну регламентацію поведінки (діяльність) суб’єктів суспільних відносин, що потребують своєї організації. Вони визначають зміст первинних прав і обов’язків, заборон, правове становище суб’єктів права і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин;
• § норми процесуально права регулюють організаційні відносини, забезпечують процедури, форми реалізації або охорону норм матеріального права. Специфіка санації процесуальних норм полягає в тому, що передбачені нею невигідні наслідки знаходять свій вияв у скасуванні правозастосовчого акта, прийнятого з порушенням норм процесуального права.

4. За предметом правового регулювання (норми галузей права):

• § конституційні;
• § адміністративні;
• § трудові;
• § цивільні;
• § цивільно-процесуальні;
• § кримінальні;
• § кримінально процесуальні;
• § сімейні та інші правові норми.

5. За сферою територіальної дії (дією в просторі):

• § загальні (загальнодержавні);
• § місцеві (локальні).

6. За терміном дії в часі:

• § постійні - норми невизначеної в часі дії;
• § тимчасові - норми визначеної в часі дії.

7. За колом осіб (суб’єктів), на яких норма посилює свою дію:

• § загальні (діють на всіх громадян);
• § спеціальні (діють на певне коло осіб);
• § виняткові (вилучають, усувають дію норм щодо певних суб’єктів).

Спеціалізовані норми права

У системі норм права є значна за обсягом група правових приписів, що не мають класичної моделі норми права. Це спеціальні норми права, які мають власне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин та свої особливості, а саме:

• § виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому регулювання;
• § позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного припису;
• § виступають як зразок (еталон) поведінки, зміст якого визначається змістом виконуваної функції (наприклад норми, що закріплюють принцип законності орієнтують суб’єктів на правомірну поведінку).

Види спеціалізованих норм права:

I. Відправні норми права.

Відправні норми права мають найбільш загальний характер, вони встановлюють вихідні засади, основи правового регулювання. Завдяки їм визначаються цілі, завдання, принципи, межі і методи правового регулювання, закріплюються правові категорії і поняття. Відправні норми неоднорідні за своїм характером, змістом і цільовим призначенням і, в свою чергу, поділяються на:

1. Норми-засади - це правові приписи, що закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного і державного життя, форми власності, взаємовідносини держави і особистості. Вони дістають логічне продовження в нормах-принципах.

2. Норми-принципи - закріплюють принципи права, тобто незаперечні вимоги, які мають пронизувати всю правову систему, законодавство, окремі його галузі і юридичну практику. Норми-принципи виступають як нормативно-правова основа вирішення справи за аналогією у випадках виявлення прогалин в праві.

3. Визначально-установчі норми - це правові приписи, які визначають мету, завдання галузей права або їх окремих інститутів: предмет форми і засоби правового регулювання.

4. Норми-дефініції - це норми, що містять чіткі визначення категорій і понять. Вони виконують орієнтаційну та інформаційну функції, за допомогою яких забезпечується чіткість та однозначність тлумачення понять.

II. Інші спеціалізовані нормативні приписи.

1. Норми-презумпції - закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища. Презумпції не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативно-правових актах.

2. Норми-строки - це такі приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне за собою певні юридичні наслідки. Строки бувають матеріально-правовими і процесуально-правовими. Строки вимірюються проміжками часу або визначаються вказівкою на випадки чи обставини, що мають настати.

3. Норми-преюдиції - це нормативні приписи, в яких проголошується установка про виключення будь-якого оскарження існування вже доведеного факту, що дістав оцінку і вже закріплений в юридичному акті.

4. Норми-фікції - це закріплення правовим актом нормативного припису, що умовно проголошує ще не встановлений факт.

5. Норми-конструкції - це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своїм змістом юридичні явища (так, у юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чіткого закріплення в законодавстві і встановлюється сукупністю положень різних статей кримінального кодексу).

Класифікація правових норм дає змогу:

• § більш чітко визначити місце кожного виду юридичних норм у системі права і їх взаємозв’язку;
• § з’ясувати функції правових норм і їх роль у механізмі правового регулювання; отримати схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; точно визначити межі можливості регулюючого впливу права на суспільні відносини;
• § суттєво поліпшити правотворчу і правозастосовчу діяльність держави.

 

26. Джерела (форми) права

 

 

Особливості джерела права:

1. Джерело права - це єдине місце фіксації правових норм. Саме звідси черпають (реалізують) загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені правомочним суб’єктом правотворчості.

2. Джерелом права здебільшого є офіційні державні документи, в яких закріплені правові норми. Різноманітні недержавні об’єднання також мають право створювати певні джерела права відповідно до їх компетенції.

3. Тільки в джерелах права юридичні норми набувають загально­обов’язкового характеру, формальну визначеність та забезпечуються примусовою силою держави.

Основні види джерел права:

1. 1.  Правовий звичай - санкціоноване державою правило поведінки, яке склалося раніше та в результаті довготривалого використання в соціальній практиці набуло в свідомості людей обов’язкового характеру. (Прикладом є джерела рабовласницького ладу: - закони XII таблиць (Стародавній Рим V ст. до н.е.), закони Драконта (Афіни, VII ст. до н.е.))

2. Юридичний прецедент - судове чи адміністративне рішення конкретної юридичної справи, якому держава надає загальнообов’язкове значення і яким керуються надалі як нормою права при вирішенні подібних справ. Поширений перш за все в країнах англосаксонської системи права - Великобританії, США. В країнах романо-германської правової системи вважається, що судова практика не може бути повноцінним джерелом права; вона не повинна визначати первинні норми, вносити зміни чи доповнення в загальні нормативні приписи. Її роль службова, допоміжна - конкретизовувати правові норми в процесі тлумачення з урахуванням конкретної ситуації в межах застосування права.

3. Нормативно-правовий договір - це дво- або багатостороння угода між суб’єктами правотворчості, яка містить норми права (Н-д конституційний договір 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України; трудовий договір).

 

 

Характерні риси нормативно-правового акта:

• § виражає волю домінуючої частини населення або всього народу і є офіційним актом;
• § містить у собі норми права, що надає йому таких ознак, як багаторазовість застосування, загальнообов’язковість та забезпеченість примусовою силою держави (це відрізняє його від індивідуального акта застосування права);
• § дається у вигляді офіційного документа, що має обов’язкові атрибути (реквізити) відповідно до державної системи документоведення: назва документа; назва органу, який його прийняв, підписи, печатка та ін.;
• § має певні структурні елементи: розділи, глави, статті, в яких розміщуються, об’єднуються правові норми. Первинним елементом такої структури є стаття нормативно-правового акта. Норма права і стаття нормативно-правового акта співвідносяться як зміст і форма. Норма права - це логічно завершене правило поведінки, встановлене уповноваженим на те органом та забезпечене примусовою силою держави, а стаття нормативно-правового акта - це спосіб викладу правової норми, спосіб й втілення. В одній статті може бути одна правова норма, частина правової норми і дуже рідко - кілька правових норм.  
• § має відповідно місце в ієрархії нормативно-правових актів, яке визначається юридичною силою документа.

Юридична сила - це особлива характеристика нормативно-правового акта, яка визначає його місце і роль в системі законодавства та обумовлена становищем і повноваженнями органу, що його видав.

Юридична сила встановлює співвідношення нормативно-правових актів і вказує на ієрархію (верховенство чи підпорядкованість) нормативно-правових актів. Вищою юридичною силою наділені закони.

Сутність вищої юридичної сили:

• § ніхто, крім органів законодавчої влади та народу (через референдуми), не може приймати закони, змінювати їх чи скасовувати;
• § закони регулюють найважливіші суспільні відносини;
• § всі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;
• § у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;
• § тільки законодавчий орган може підтвердити або змінити закон у разі повернення його президентом при відкладеному вето.

За юридичною силою нормативно-правові акти розподіляються на такі види:

1. Закони (мають вищу юридичну силу):
Закон	це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади (парламенту) або народу, який приймається в особливому порядку, регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю, інтереси більшості населення, має найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, загальнообов’язковий для всього населення і держави та охороняється державною владою. Закони за юридичною силою поділяються на основні, конституційні, звичайні.
Конституція	основний закон держави установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, організації органів державної влади, територіального устрою і місцевого самоврядування.
Конституційні закони	акти, що становлять основу розвитку правової системи, вносять зміни або доповнення до Конституції чи передбачені текстом Конституції.
Звичайні закони	нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері політичного, економічного, соціального життя країни. Звичайні закони за своєю внутрішньою структурою поділяються на кодифіковані і тимчасові.
Кодифіковані закони	нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють однорідні суспільні відносини.
Тимчасові закони	нормативні акти, прийняті на певний час або до настання певних обставин.
2. Підзаконні нормативно-правові акти - видаються на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання.
Підзаконні нормативно-правові акти	ці акти приймаються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і для виконання законів і не повинні суперечити їм.
	За юридичною силою поділяються на: 1.Загальні підзаконні акти. Ці акти поширюють свою дію на всю територію та населення країни. До них відносять нормативні укази президента, постанови уряду. В президентській республіці нормативні укази президента мають вищу юридичну силу в системі підзаконних актів країни. 2.Відомі підзаконні акти поширюються на певну сферу суспільних відносин. Є різновидом правових актів загальної дії. 3.Місцеві підзаконні акти - чинні на території певної адміністративної одиниці, зокрема акти місцевих органів виконавчої влади. 4.Локальні (внутрішньо-організаційні) підзаконні акти регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюють свою дію на їх працівників.
	За суб’єктами видання поділяються на: § укази і розпорядження Президента України; § постанови Верховної Ради; § постанови Президії Верховної Ради; § рішення і постанови і постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим; § постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим; § розпорядження голів обласних і районних державних адміністрацій; § рішення, нормативні ухвали місцевих рад народних депутатів; § інструкції, вказівки і накази керівників міністерств, державних комітетів та відомств України; § рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів; § накази (нормативні) керівників відділів і управлень місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів; § нормативні накази, інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій.

 

Види специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення:

• § акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів;
• § акти Конституційного Суду України, якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти;
• § деякі рішення певних громадських об’єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об’єднань);
• § деякі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів);
• § протести органів прокуратури з приводу незаконності нормативних актів, якщо цими протестами припиняється дія таких актів;
• § розпорядження представників Президента України щодо незаконності актів органів територіального та місцевого самоврядування, якщо цими розпорядженнями призупиняється чинність таких актів;
• § судові рішення, якими визнаються нечинними як такі, що суперечать закону, нормативні акти місцевих органів влади та місцевого (регіонального) самоврядування (див. праці проф. П.М.Рабіновича, М.В.Кравчука, О.Ф.Скакун).

Міжнародні договори України - укладені і належним чином ратифіковані (затверджені) Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм цього законодавства. Юридична сила таких договорів визначається тим, яким органом вони ратифіковані.

 

Дія нормативно-правового акта

Дія нормативно-правового акта в часі	Розпочинається з моменту набуття нормативним актом чинності, а саме: § з моменту прийняття чи опублікування; § з моменту, вказаному в ньому чи в законі, що його затверджує; § після закінчення встановленого терміну та його опублікування. Припинення дії нормативного акта відбувається: § внаслідок прямої вказівки; § у зв’язку з прийняттям нового акта, що заміняє даний; § після закінчення терміну, встановленому в ньому.
Дія нормативно-правового акта в просторі	Поширюється: § на територію держави, обмежену її кордонами, та території, які за статусом прирівняні до неї; § на частину території (відповідні адміністративно-територіальні одиниці)
Дія нормативно-правового акта за колом осіб	Визначається їх поширенням на певних суб’єктів права: § громадян держави незалежно від місця знаходження; § іноземних громадян; § осіб без громадянства; § осіб зі спеціальним статусом; § державу в цілому та окремі державні органи; § громадські об’єднання, підприємства, установи, фірми тощо.

 

 

27. Правоутворення

 

Етапи правоутворення:

1. Формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового застосування набувають нормативного характеру.
2. Правозакріплення. На другому етапі відбувається державне санкціонування суспільної та державної практики, її розгорнуте законодавче закріплення, тобто складаються основи правового регулювання.
3. Правотворчість. На третьому етапі держава самостійно створює широке коло правових приписів з метою конкретизації та деталізації вже визначених основ правового регулювання.

Правотворчість - це організаційно врегульована, особлива форма діяльності держави або безпосередньо народу щодо закріплення в джерелах права правових норм, зміст яких відповідає потребам суспільного розвитку і вимогам принципів справедливості, об’єктивності, законності.

         Функції правотворчості:

• § первинне регулювання суспільних відносин;
• § оновлення правових приписів і вимог;
• § ліквідація програми у праві;
• § систематизація нормативно-правового матеріалу.

         Принципи правотворчості:

§ гуманізм; § демократизм; § гласність; § законність; § професіоналізм;      § обґрунтованість; § оперативність; § планування; § поєднання динамізму і стабільності.

Стадії правотворчого процесу:

• § підготовка проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення компетентного органу про необхідність розробки проекту - застосовується право законодавчої ініціативи; визначення учасників цієї розробки, підготовка проекту, обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення протиріч та зауважень);
• § прийняття нормативно-правового акта (внесення проекту на обговорення в правотворчий орган, його обговорення, та підписання); опублікування нормативно-правового акта.

 

28. Систематизація нормативно-правових актів

 

 

Форми систематизації нормативно-правових актів:

Кодифікація - це діяльність правотворчих органів держави з упорядкування правових норм, яка супроводжується переробкою їх змісту, скасуванням застарілих і розробкою нових норм права, об’єднанням їх в єдину, логічно узгоджену систему.
Ознаки кодифікації:	§ проведення кодифікації тільки компетентними правотворчими органами відповідно до їх законних повноважень; § розробка нового нормативно-правового акта, який містить, окрім старих, нові правові норми, що суттєво відрізняються від попередніх; § об’єднання в одному нормативно-правовому акті норм, які раніше були в різних актах, і доповнення їх новими нормами, що регулюють визначену сферу суспільних відносин; § визнання нормативно-правового акта основним серед нормативно-правових актів, що регулюють дану сферу суспільних відносин; § наявність юридичної і логічної внутрішньої узгодженості акта.
Основні види кодифікованих актів	1. Основи законодавства - це нормативно-правовий акт, який встановлює основоположні засади в певній галузі права або сфері державного регулювання. Така форма кодифікації використовується у федеративних державах. 2. Кодекс - найбільш поширений вид кодифікованих актів, який застосовується для регулювання основних сфер суспільного життя. 3. Статут, положення - це кодифіковані акти спеціальної дії, які можуть видаватися не тільки законодавчими, а й іншими правотворчими органами.
Інкорпорація - це впорядкування нормативних актів без переробки їх змісту шляхом об’єднання їх в певному порядку.
Особливості інкорпорації:	§ відсутність правотворчої діяльності; § збереження змісту нормативного акта, який включений в інкорпоративний збірник; § заборона суб’єктам інкорпорації змінювати, доповнювати чи скасовувати правові норми; § проведення упорядкування за однією із двох ознак: хронологічною або тематичною.
	Хронологічна інкорпорація - це послідовне розміщення нормативних актів за часом їх видання та набуття чинності.
	Тематична предметна інкорпорація - це об’єднання нормативних, актів однієї тематики, галузі права, виду правовідносин.
Види інкорпорації:	Офіційна інкорпорація - це упорядкування правових норм шляхом видання компетентним органом збірників чинних нормативно-правових актів, які мають офіційний характер та на які можна посилатися в процесі правотворчості та застосування права. Неофіційна інкорпорація - це зовнішня обробка законодавства, яка здійснюється юридичними чи фізичними особами без спеціальних на те повноважень від правотворчих органів. Такі збірки не є офіційними і обслуговують специфічні потреби установ, організацій, окремих осіб в нормативно-правовому матеріалі.
Консолідація - це така форма систематизації, за якої відбувається об’єднання кількох нормативно-правових актів, що діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без зміни змісту правових норм;  - це ефективний засіб скорочення кількості актів та вдосконалення форми правового регулювання.

 

29. Система права і система законодавства

 

 

Ознаки системи права:

1. Цілісність і єдність складових частин системи.

2. Об’єктивність відтворення суспільних відносин.

3. Багаторівневий характер.

4. Узгодженість правових норм.

5. Структурованість - поділ системи на відносно самостійні структурні елементи: норми права, інститути, підгалузі та галузі права.

6. Особливі критерії об’єднання правових норм - предмет і метод правового регулювання.

7. Наявність різних зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних).

 

 

Методи правового регулювання суспільних відносин характеризуються порядком встановлення прав і обов’язків учасників суспільних відносин, ступенем можливостей суб’єкта права самостійно вирішувати обсяг прав та обов’язків, способами захисту встановлених прав та забезпечення виконання юридичних обов’язків.

 

Різновиди методів правового регулювання:

Імперативні	регулювання здійснюється на владно-імперативній основі. Взаємодія суб’єктів відбувається на основі субординації, прямої супідрядності.
Диспозитивні	регулюються відносини між рівноправними суб’єктами права відповідно до їх волі. Становище суб’єктів характеризується договірними відносинами координації.
Заохочувальні	стимулювання робочої і творчої активності, підвищення кваліфікації, освоєння нової спеціальності різними видами моральної і матеріальної зацікавленості.
Рекомендаційні	застосовуються державою до самоврядних організацій з метою сприяння розвитку та ініціативи цих суб’єктів права.

 

Структура системи права:

Правова норма	первинний окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, яке визнане і охороняється державою.
Інститут права	уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини одного конкретного виду. Інститут права регулює окремий бік суспільного життя.
Підгалузь права	повна сукупність правових інститутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі і права та регулює специфічні види однорідних суспільних відносин, які характеризуються правовою уособленістю. Це впорядкована сукупність кількох споріднених правових інститутів; складова частина галузі права.
Галузь права	сукупність юридичних норм, правових інститутів та підгалузей права, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин, для яких характерний відповідний метод правового регулювання.

 

Класифікація галузей права. Характеризуючи галузі права, необхідно враховувати, що для їх класифікації недостатньо користуватися критеріями предмета і методу правового регулювання. Це критерій добре діє у сфері цивільного і кримінального права, але не може штучно застосовуватися в процесі характеристики усіх галузей права. Особливо такий підхід неприйнятний до нових галузей права - інформаційного, економічного, космічного та ін. Для таких галузей велике значення має врахування юридичних режимів - сукупності характерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів.

Юридичний режим характеризує правовий статус суб’єктів права; законні засоби реалізації прав і виконання обов’язків та державно-правові заходи реалізації правових норм у конкретних правових відносинах (див. праці М.В.Цвіпа, О.В.Петришина, В.Д.Ткаченка).

Галузі права поділяються на такі групи:

1. I.        Фундаментальні галузі права. Вони є юридично первісні і містять той матеріал, який потім використовується при формуванні правового режиму інших галузей права. Саме в цих галузях вичерпно викладені основоположні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання. До таких галузей права традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне тощо.
2. II.     Спеціальні галузі права, в яких головні правові режими застосовані до особливих сфер життєдіяльності суспільства (трудове, сімейне, земельне та ін.).

III. Комплексні галузі права, для яких характерне поєднання різно­рідних інститутів фундаментальних та спеціальних галузей права (господарське, торговельне, морське і ін.).

Залежно від особливостей предмета та метода правового регулювання та соціального призначення вся система права поділяється на такі види:

1. Матеріальне право - врегулювання суспільних відносин, які склалися між людьми і мають бути організовані з допомогою правового регулювання. Велике значення в їх організації мають самі суб’єкти права.

2. Процесуальне право - визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень.

Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учасниками, як правило, виступають треті особи (орган держави, посадова особа), які діють в інтересах суб’єкта права.

Теоретичне обґрунтування поділу права на публічне і приватне було здійснене ще в Стародавньому Римі. Сутність цього поділу полягає у визначенні належності інтересу, який забезпечує правова норма. В кожній системі права є норми які забезпечують інтереси суспільства, держави в цілому, і є норми, які захищають інтереси окремих осіб. Римський юрист Ульпіан визначав, що публічне право захищає інтереси держави, а приватне - інтереси окремих осіб.

Система законодавства - це цілісна сукупність нормативно-правових актів, упорядкованих певним чином з метою ефективного використання правових норм.

 

Співвідношення системи права і системи законодавства:

Система права:

§ первинним елементом є норма; § виступає як зміст; § має об’єктивний характер; § завжди є вираженням справедливості; § має тільки горизонтальну (галузеву) структуру; § виражається, крім нормативних, у юридичних звичаях, нормативних договорах, юридичних прецедентах; § має характерну логічно побудовану вертикальну структуру: норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права.

Система законодавства:

§ первинним елементом є стаття нормативного акта; § виступає як форма; § залежить від суб’єктивного фактора діяльності правотворця; § нормативно правові акти можуть виражати як справедливість (бути правовими), так і несправедливість (бути неправовими); § структура буває і горизонтальна, і вертикальна, і комплексна; § не охоплює всієї різноманітності нормативності, проте, крім норм, включає інші елементи: преамбули, назви розділів глав статей тощо; § вертикальна структура системи законодавства має ієрархічний характер, в її основу покладена юридична сила нормативно-правового акта.

 

Система права, розкриваючи об’єктивно існуючі закономірності розвитку суспільства, є основним чинником формування системи законодавства:

Система права - це внутрішня структура права, що відповідає характеру суспільних відносин, які підлягають регулюванню.

Система законодавства - це зовнішня форма права, що виражає побудову його джерел, тобто систему нормативно-правових актів.

Поняття система права і правова система співвідносяться як часткове і загальне.

Правова система суспільства - це система юридичних явищ, а саме об’єктивного права, системи законодавства, правовідносин, правосвідомості, правової культури, що існують у певній державі або в групі однотипних держав.

 

 

Розрізняють романо-германську континентальну правову систему, англоамериканську правову систему (систему загального права) та релігійно-традиційну правову систему (див. праці В.В.Копєйчиков, С.М.Олейникова, О.Ф.Скакун).

 

30. Правовідносини

 

 

Ознаки правовідносин:

Тісний взаємозв’язок правовідносин і правових норм	Саме норми права містять загальні моделі поведінки людей, яких останні зобов’язані дотримуватися в конкретних життєвих ситуаціях. Правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, тобто їх індивідуалізації стосовно суб’єктів права і реальних ситуацій.
Взаємний безпосередній зв'язок учасників правовідносин через їх суб’єктивні права та юридичні обов’язки	Сутність одного із принципів права - “немає прав без обов’язків і обов’язків без прав” полягає в тому, що наділення правами та обов’язками учасників правовідносин є взаємним: правом однієї сторони відповідають обов’язки іншої.
Свідомий та вольовий характер правовідносин	В правовідносини вступають особи, які здатні усвідомлювати свою поведінку та керувати нею. Реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення інтересу чи волі їх учасників чи, принаймні, одного із них.
Наявність правових механізмів забезпечення можливості застосування засобів державного примусу	Правовідносини охороняються державою, забезпечуються засобами державного впливу. У разі потреби чіткого визначення прав і обов’язків сторін, спонукання до виконання прийнятих зобов’язань застосовуються засоби державного впливу.
Соціальне призначення правовідносин	Правовідносини складаються між людьми або колективами з приводу забезпечення певних інтересів.

 

Мета правовідносин: задоволення певних законних матеріальних, духовних та інших інтересів і потреб суспільства, держави і особистості.

Завдання правовідносин: створити всім суб’єктам права рівні, чітко визначені та забезпечені державою соціальні можливості для задоволення їх потреб та інтересів.

Склад правовідносин: суб’єкт і об’єкт правовідносин, суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Зміст правовідносин: сучасна юридична наука і практика визнає, що правовідносини неможливо розглядати окремо (відокремлено) від тих фактичних суспільних відносин, які набувають правової форми, але для наукової та практичної юридичної діяльності важливо виділити загальну юридичну форму однорідних відносин (наприклад сутність і процедуру договору купівлі-продажу) від її різноманітного прояву у фактичному житті.

Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин виходячи з того, що правовідносини - це поєднання правових норм і суспільних відносин.

Фактичний зміст правовідносин - це реально здійснювані учасниками правовідносин дії щодо реалізації їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Юридичний зміст правовідносин - це закріплені у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників.

Суб’єктивне право - це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки: визначена та забезпечена охороною держави можливість суб’єкта за власним вибором задовольнити свої законні інтереси.

Форми суб’єктивного права:

1. Можливість позитивної поведінки носія суб’єктивного права з метою задоволення своїх інтересів (право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном у межах закону).

2. Можливість правомочної сторони вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи з метою задоволення своїх інтересів (право замовника може бути реалізоване через обов’язок підрядника виконати визначену в договорі роботу якісно та у відповідний термін).

3. Можливість правомочної особи на самозахист, на звернення до компетентних державних органів за допомогою в реалізації прав і свобод чи з метою відновлення порушених прав (наприклад: встановлення охоронної сигналізації в квартирі; отримання пенсії; звернення до правоохоронних органів за фактом крадіжки майна).

Юридичний обов’язок:

1. Вид і міра обов’язкової поведінки.

2. Визначена законодавством та забезпечена охороною держави необхідність (обов’язок) певної поведінки в інтересах правомочної особи.

Форми юридичного обов’язку:

1. Необхідність здійснювати активні позитивні дії на користь правомочної особи (обов’язок виконувати умови трудового договору).

2. Необхідність утриматися від діянь, заборонених нормами права (перехід вулиці на червоне світло світлофора; полювання в природних заповідниках).

3. Необхідність зобов’язаної особи перетерплювати негативні наслідки за невиконання обов’язків, порушення правил або прав інших осіб. (Оплата штрафу за порушення правил дорожнього руху).

Дана форма юридичного обов’язку є його новою формою, яка не існувала до скоєння правопорушення. Вона має назву юридична відповідальність.

 

Суб’єкти і об’єкти правовідносин

 

Суб’єкти правовідносин - це фізичні та юридичні особи, які відповідно до чинного законодавства є носіями певних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

 

Види суб’єктів правовідносин.

Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи)	§ громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни; § іноземні громадяни; § особи без громадянства (апатриди); § особи з подвійним громадянством (біпатриди).
Колективні суб’єкти (юридичні особи)	§ державні органи, організації, установи, підприємства, їх посадові особи; § органи місцевого самоврядування; § комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо - вітчизняні, іноземні, міжнародні); § громадські об’єднання (партії, рухи, профспілкові організації тощо); § релігійні організації.
Держава та її структурні одиниці	§ держава; державні утворення (суб’єкти федерації - штати, землі, автономії; § в Україні - Автономна Республіка Крим); § адміністративно-територіальної одиниці (область, місто, селище тощо).
Соціальні спільноти	§ народ; § нація; § етнічні групи; § трудові колективи; § громадяни виборчого округу тощо.

Правосуб’єктність учасників правовідносин - це встановлені державою вид і ступінь участі у суспільних відносинах, які здійснюються відповідно до правових норм.

Правосуб’єктність юридичних осіб.

Юридична особа - це організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність - наявність чіткої внутрішньої структури, органів управління і відповідних підрозділів для виконання завдань та функцій, закріплених статусом.

2. Наявність майна, що перебуває в її розпорядженні (у комерційної юридичної особи - в її власності), майнова відокремленість від майна і фундаторів (самостійний баланс - кошторис витрат, статутний фонд і банківські рахунки).

3. Цільове призначення - створюється для певних цілей і не може діяти заради інших цілей.

4. Можливість виступати в цивільному обороті, набувати прав і виконувати обов’язки від свого імені, тобто не зобов’язана звертатись за дозволом до вищої інстанції.

5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді - звертатися з позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі зустрічного позову.

6. Обов’язок нести самостійну майнову відповідальність, якщо майно є власністю особи.

Правосуб’єктність юридичних осіб визначається їх компетенцією, функціями, повноваженнями та має дві складові:

• § визнання її як певної організації в момент створення та реєстрації;
• § закріплення спеціальної компетенції щодо предмета діяльності, повноважень та юридичної відповідальності.

Правосуб’єктність фізичних осіб має три складові:

• § правоздатність;
• § дієздатність;
• § деліктоздатність.

Правоздатність - це передбачена нормами права здатність (можливість) суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права і нести суб’єктивні юридичні обов’язки.

Правоздатність:

• § виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи;
• § не може бути кількісним вираженням прав суб’єкта;
• § характеризує постійний громадський стан особи, що полягає не в самому володінні правами, а в здатності мати права, набувати суб’єктивних прав;
• § рівна для всіх громадян незалежно від віку, статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій.

Дієздатність - це визначена нормами об’єктивного права здатність суб’єкта самостійно, своїми усвідомленими діями реалізовувати свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Фактори, які впливають на зміст та обсяги дієздатності:

1. Вік правоздатного суб’єкта. Законодавство всіх країн визначає вік громадського політичного та шлюбного повноліття. Залежно від віку суб’єкта його дієздатність може бути повною або неповною.

2. Юридичний зв’язок з державою (громадянство). Громадяни правової держави реально користуються всіма правами та обов’язками, встановленими законодавством. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території даної країни, за своїм правовим становищем прирівнюються до її власних громадян (гарантія прав і свобод, їх захист в судовому порядку, повноправна участь в майнових, фінансових та інших правовідносинах). Обмеження правосуб’єктності іноземців і осіб без громадянства діють у певних політичних правах та специфічних сферах державного життя (право вибирати чи бути обраним в органи влади; діяльність, що становить державну таємницю; служба в армії; державна служба).

3. Стан здоров’я суб’єкта. Якщо особа внаслідок душевної хвороби або недостатнього розумового розвитку втрачає здатність розуміти сутність своїх діянь, вона може бути визнана судом недієздатною. Відповідно до чинного законодавства обмежується також дієздатність осіб, які зловживають алкоголем чи наркотичними речовинами.

4. Наявність родинних зв’язків. Відповідно до законодавства в певних країнах існують різні обмеження: на укладання шлюбів між родичами певної лінії; на працевлаштування в одній організації родичів і, перш за все, чоловіка та дружини; на працевлаштування на керівні та матеріально-відповідальні посади родичів та ін.

5. Рівень законослухняності суб’єктів. Особа, що відбуває покарання в місцях позбавлення волі, обмежена в певних громадянських, політичних та інших правах і обов’язках, які становлять її правоздатність.

6. Релігійні переконання. В правовій державі проголошується та гарантується свобода віросповідання. Відповідно до своїх релігійних переконань віруючі мають право відмовитися від певних прав та обов’язків.

Деліктоздатність - здатність праводієздатної особи нести юридичну відповідальність.

Питання про об’єкт правовідносин в юридичній науці є спірним. Існує дві наукові теорії.

 

Моністична теорія
Об’єкт правовідносин - це те, на що діють правовідносини.	Як відомо, правові норми регулюють суспільні відносини. Об’єктом їх впливу є вольова поведінка людей. Правовідносини, в свою чергу, конкретизують загальні права і обов’язки стосовно індивідуальних суб’єктів. Відповідно об’єктом правовідносин є фактична свідома і вольова поведінка їх учасників. Останні свою поведінку здійснюють відповідно до змісту суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. (Для правового забезпечення важливо, як здійснюється договір купівлі-продажу, а не те, що відповідно до нього продається-купується). Тому об’єктом правовідносин є фактична поведінка його учасників, їх відносини. Матеріальні, нематеріальні, духовні та інші блага - це предмет правовідносин.
Плюралістична теорія (ця точка зору використовується частіше, ніж попередня)
Об’єкт правовідносин - це те, заради чого вони виникають.	Якщо об’єкт права - суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин - вужче, конкретніше поняття - частина суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Людина не може бути об’єктом правовідносин.

 

Об’єкти правовідносин - це матеріальні, духовні та інші матеріальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організацій, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Види об’єктів правовідносин.

 

Предмети матеріального світу	§ речі - предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності; § засоби виробництва (будівлі, обладнання), предмети споживання(продукти харчування, одяг, взуття); § цінності (гроші, акції, векселі, заставні розписки, облігації, цінні документи (диплом, атестат).
Послуги виробничого і невиробничого характеру	§ виконання роботи, обумовленої договором або контрактом. Це - результат поведінки суб’єктів.
Продукти духовної та інтелектуальної творчості	§ твори мистецтва, літератури, живопису, наукові твори, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної власності, що захищаються законом.
Особисті немайнові блага	§ життя, здоров’я, честь і гідність.
Поведінка певних суб’єктів на предмет визначення у ній складу правопорушення
Стан природних суб’єктів.	§ заповідники, заказники, екологічна чистота водосховищ.

 

Поняття і види юридичних фактів

 

Юридичний факт - це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміни або припинення правових відносин.

Юридичні факти:

1)          формулюються в гіпотезі правової норми;

2)         породжують конкретні відносини між суб’єктами відповідно до правових приписів встановлення;

3)         потребують усебічного дослідження кваліфікації відповідними учасниками чи посадовими особами.

 

Класифікація юридичних фактів:

І. За юридичними наслідками:

Правоутворюючі	юридичні факти, з якими норми права пов’язують виникнення правовідносин (зарахування на навчання в НАДУ).
Правозмінюючі	юридичні факти, з якими правові норми пов’язують зміну правовідносин (отримання громадянства іншої країни).
Правоприпиняючі	юридичні факти, з якими норми права пов’язують припинення правовідносин (звільнення особи з посади).

 

ІІ. За вольовою ознакою:

Події	юридичні факти, які виникають, змінюються і припиняються незалежно від волі і свідомості людей (стихійне лихо, природна смерть людини).
Дії	юридичні факти, які виникають відповідно до волі і свідомості людей (укладання договору, хуліганство).
	Правомірні дії - це такі юридичні факти, які породжують виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків особи, передбачених та не заборонених нормами права: Юридичні акти - це юридичні факти, в яких зафіксована воля особи чи осіб для досягнення певного результату, визначена правом (звернення громадянина до пенсійного фонду). Юридичні поступки - це юридичні факти діянь, які мають правові наслідки незалежно від того, має чи не має особа намір отримати юридично значимі результати (знаходження скарбу). Неправомірні дії - це такі юридичні факти, які суперечать (не відповідають) вимогам правових норм. Проступки - правопорушення, які мають певний обсяг суспільної небезпеки, полягають у винній дії або бездіяльності та спричиняють за чинним законодавством дисциплінарну, цивільно-правову або адміністративну відповідальність. Злочин - це правопорушення, яке має високий ступінь суспільної небезпеки та тягне за собою кримінальну відповідальність.
Обставини	складні юридичні факти, які охоплюють своїм змістом дії та події (безвісна відсутність, невідоме місце проживання, недієздатність). Обставини розглядаються та враховуються відповідно до норм галузі права, необхідної для вирішення ситуації.

 

ІІІ. За складом:

Прості юридичні факти	складаються з одного факту, якого достатньо для настання юридичних наслідків.
Складні юридичні факти	являть собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків.

 

Фактичний (юридичний) склад - це сукупність юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків, передбачених нормою права (для зарахування до вищого навчального закладу необхідні: загальна середня освіта, підкріплена документом; успішне складання вступних іспитів; документ, що свідчить про внесення певної суми за навчання (якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зарахування до ВНЗ.

Прості фактичні склади включають факти, що належать до тієї ж самої галузі законодавства (для укладання шлюбу необхідна сукупність фактів: взаємна згода осіб, що вступають до шлюбу; досягнення ними шлюбного віку; відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах РАГСу шлюбу; відсутність між ними родинних відносин; дієздатність осіб, що вступають до шлюбу. Всі ці факти передбачені однією галуззю права - шлюбно-сімейним).

Складні фактичні склади - включають факти, що належать до різних галузей законодавства (для виникнення пенсійних відносин необхідна сукупність таких юридичних фактів: досягнення особою обумовленого законом віку; наявність у неї трудового стажу; рішення відповідного органу про призначення пенсії. Тут досягнення встановленого законом віку та наявність необхідного виробничого стажу передбачені нормами трудового законодавства, а рішення органу соціального забезпечення - це сфера адміністративного законодавства).

ІV. За тривалістю у часі:

1. Одноактні юридичні факти складаються з одноразового акта їх виявлення (купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті).

2. Триваючі юридичні факти (або юридичні стани) - це тривала у часі ознака (перебування у шлюбі, перебування на дійсній службі у Збройних Силах).

 

Правова презумпція

 

        Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовуються в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справі.

        Правова презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Правові презумпції поділяються на: а) презумпції, що не можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущені про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього); б) презумпції, що можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлене інше (презумпція невинності).

 

Підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин

 

Умови (фактори) виникнення правовідносин:

1. Матеріальні (загальні) - система соціально-економічних, культурних, національних та інших обставин, які спонукають необхідність правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.

2. Юридичні:

• § норма права;
• § правосуб’єктність;
• § юридичний факт (як реальна життєва обставина).

Взаємозв’язок норм права і правовідносин:

• § норма права - основа виникнення правовідносин;
• § норма права визначає коло суб’єктів правовідносин;
• § норма права в диспозиції визначає суб’єктивні права і юридичні обов’язки учасників правовідносин;
• § норма права в гіпотезі передбачає умови виникнення правовідносин;
• § норма права в санкції містить вказівку на можливі наслідки виконання диспозиції (заохочення чи покарання);
• § норма права і правовідносини є елементами механізму правового регулювання.

Правові умови можливої участі суб’єкта в правовідносинах:

• § відповідність певним правовим вимогам щодо правосуб’єктності як потенційного учасника правовідносин, тобто набуття властивостей суб’єкта права;
• § наявність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків саме цього суб’єкта в конкретний юридично значущій ситуації.

 

31. Реалізація права

 

 

Форми реалізації права:

§ використання; § виконання; § додержання; § три безпосередні форми реалізації права, які здійснюються суб’єктами права без участі держави. § застосування права; § опосередкована форма реалізації права, яка здійснюється державою.

 

Використання - це форма реалізації права, за якої суб’єкт права використовує можливості, надані правовими нормами у здійсненні суб’єктивних прав для задоволення власних інтересів. Особа може реалізувати визначені права або не здійснювати їх. (Поведінка суб’єкта може бути і активною, і пасивною).

Виконання - це така форма реалізації права, за якої суб’єкт обов’язково здійснює активні дії в інтересах правомочної сторони чи виконує покладені на нього обов’язки. (Поведінка суб’єкта активна незалежно від його бажання).

Додержання - це така форма реалізації права, яка полягає в утриманні від діянь, які заборонені правовими нормами; дотриманні встановлених заборон. (Поведінка суб’єкта пасивна незалежно від його бажання).

Загальні ознаки трьох форм реалізації права.

1. Безпосередній характер втілення в життя суб’єктом права правових норм.

2. Зв’язок форм реалізації права зі способами правового регулювання та видами правових норм:

 

Способи правового регулювання:	дозвіл	зобов’язання	заборона певних діянь
Види правових норм:	уповноважуючі	зобов’язуючі	забороняючі
Зміст правових норм	закріплення прав	визначення обов’язків	заборона певних діянь
Форма реалізації права	використання	виконання	додержання

 

Застосування норм права як особлива форма реалізації права

 

 

Функції застосування права:

 

Організаційна:	наділення владними повноваженнями певних державних органів щодо вирішення та захисту важливих для держави, суспільства громадян прав та застосування засобів юридичної відповідальності (нотаріат, пенсійний фонд, органи виконавчої влади).
Правоохоронна:	здійснення охорони прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб правозастосовчими органами (система правоохоронних органів, адвокатура, суди, прокуратура).

 

Ознаки застосування права:

1. Наявність компетентних органів та посадових осіб, наділених спеціальними повноваженнями щодо застосування права.
2. Державно-владний характер рішень правозастосовчих органів, що дає змогу забезпечити можливість в разі необхідності реального примусу правопорушника до додержання правових норм.
3. Чітка регламентація законодавством порядку застосування права.
4. Процедурно-процесуальний характер застосування права: офіційний порядок дій; реалізація проведення низки визначених стадій з метою посилення законного та справедливого вирішення справи.
5. Персоніфікований характер процесу: вирішення конкретної справи, певної правової ситуації окремої особи відповідно до правових норм.
6. Юридичне оформлення результатів застосування права в індивідуальному акті застосування права.

Чинники застосування права:

1. Неможливість реалізації юридичних прав і обов’язків без державно-владної діяльності (навчання, отримання пенсій).
2. Наявність перешкод для використання суб’єктивних прав громадянами і організаціями, а також відсутність добровільного виконання юридичних обов’язків.
3. Необхідність визначення виду і міри юридичної відповідальності правопорушника.

 

Основні стадії процесу застосування норм права:

 

I. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин).
Фактичні обставини - це життєві ситуації, випадки, діяння, які створюють реальну основу застосування права.
Етапи встановлення фактичних обставин справи:	1)   виділення юридичних фактів, які мають значення та необхідні для правильного вирішення юридичної справи; 2)   встановлення фактичних обставин справи за допомогою юридичних доказів відповідно до принципів законності, обґрунтованості, об’єктивності. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, оскільки вони, як правило, належать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами - слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити. 3)   використання процедури доведення для встановлення фактичних обставин справи. Це творча діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.
II. Встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм.
Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація - це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами. Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.
Юридична кваліфікація фактичних обставин включає:	Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права. Перевірка дії правової норми в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється вона на осіб, пов’язаних з цією справою. При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно вирішити колізію норм у такий спосіб: якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу; якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше. З’ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов’язковим для того, хто застосовує норму. Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам її тлумачити, оскільки без тлумачення не можна застосувати правову норму. Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті - правильній кваліфікації фактів, отже, зміцненню законності та правопорядку.
III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.
Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті, документі, який називається індивідуальним актом застосування права.

 

Акти застосування права - це офіційний правовий документ, який містить індивідуальний (персоніфікований) припис компетентного державного органу чи посадової особи щодо вирішення конкретної юридичної справи.

Ознаки акта застосування права:

• § владний характер і забезпеченість примусовою силою держави;
• § законність і обґрунтованість: приймається на основі певних правових норм;
• § персоніфікованість акта: адресується чітко визначеним суб’єктам;
• § одноразовість застосування: поширює свою дію на конкретну юридичну ситуацію;
• § наявність чітко визначених реквізитів та структури.

Структура акта застосування права:

• § вступна частина - назва розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; назва правозастосовчого органу, місце і дата прийняття акта;
• § констатуюча частина - опис, характеристика і аналіз фактів, а також висновки, джерела, докази, які їх підтверджують;
• § мотивувальна - посилання на правову норму, яка обґрунтує саме таку юридичну оцінку;
• § резолютивна - виклад самого правила поведінки індивідуального характеру, а також підпис відповідної посадової особи або кількох таких осіб.

 

Класифікація актів застосування права:

За суб’єктами прийняття:	§ акти державних органів (акти глави держави; суду, контрольно-наглядових органів, акти уповноважених органів громадських об’єднань); § акти недержавних органів (рішення органів місцевого самоврядування).
За значенням:	§ основні (вирок суду); § допоміжні (готують видання основних, напр., постанова про притягнення особи як обвинуваченого).
За характером правового впливу:	§ регулятивні (наказ про підвищення по службі); § охоронні (постанова про відкриття кримінальної справи).
За формою:	§ окремий документ (укази, вироки, рішення, накази та ін.) - це юридична форма; § резолюція на матеріалах справи; § усна форма та письмова форма.
За характером юридичних наслідків:	§ правоконстатуючі (правопідтверджуючі); § правовстановлюючі; § правозмінюючі; § правоприпиняючі.

 

Порівняльна характеристика нормативно-правового акта і акта застосування права:

Спільні риси:

• § приймаються і забезпечуються компетентними органами;
• § є правовими актами ;
• § мають владний характер.

Відмінності акта застосування права від нормативно-правового акта:

• § не є джерелом права ;
• § приймається на основі нормативно-правового акта;
• § має персоніфікований характер;
• § виступає як юридичний факт.

 

Прогалини в праві

 

Прогалини в праві - це відсутність правової норми при вирішенні конкретних життєвих ситуацій, які підлягають правовому регулюванню і мають бути вирішені на основі норм права.

Причини прогалин у праві:

• § виникнення нових суспільних відносин, яких не існувало в період прийняття закону;
• § відставання змісту законодавства від потреб суспільства;
• § упущення при підготовці і прийнятті нормативно-правового акта.

Основні способи подолання пробілів у праві:

• § видання необхідної правової норми правотворчим органом;
• § застосування права за аналогією закону і аналогією права.

 

Аналогія закону	вирішення юридичної справи на основі правової норми, розрахованої не на дані, а на подібні відносини
Аналогія права	вирішення конкретної юридичної справи (за умов відсутності аналогічної норми права) на основі загальних принципів відповідної галузі права або права в цілому.

 

32. Правове регулювання суспільних відносин та його механізм

 

 

Співвідношення та відмінності правового впливу і правового регулювання:

• § правовий вплив охоплює і саме правове регулювання, і ті прояви права, які безпосередньо не пов’язані із реалізацією прямого призначення права в суспільстві (виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей);
• § механізм правового регулювання здійснюється за допомогою виключно юридичних засобів, а правовий вплив - за допомогою і неюридичних механізмів (соціальних, ідеологічних, педагогічних, психологічних та ін.);
• § механізм правового регулювання має систематичний характер (взаємодія різноманітних юридичних засобів), а джерелом правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні явища (норми права, індивідуальні правові акти та ін.).

 

 

Вони мають наступні ознаки:

• § вольовий характер суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо вибирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки;
• § наявність можливості зовнішнього контролю тих сторін суспільного життя, до яких застосовується даний вид соціальної регуляції. Право не здатне (і не повинне!) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань;
• § типовість, повторюваність суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у правових приписах. Це забезпечує ефективність правового регулювання, оскільки воно базується здебільшого на нормативній основі;
• § соціальна значущість суспільних відносин, які не можуть надалі нормально розвиватися і функціонувати без правового регулювання.

 

 

 

Основні способи правового регулювання:

 

Дозвіл	надання особі суб’єктивного юридичного права, тобто можливості самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки.
Зобов’язання	покладення на учасників суспільних відносин, регламентованих правом, суб’єктивних юридичних обов’язків необхідної, обов’язкової, активної поведінки.
Заборона	це юридична необхідність пасивного змісту, яка полягає в утриманні носія юридичних обов’язків від деяких форм поведінки, визначених як протиправні.

 

Правове регулювання - форма регулювання суспільних відносин, завдяки яким поведінка їх учасників приводиться у відповідність із дозволами, вимогами зобов’язань і заборон, які визначені правовими нормами.
Метод правового регулювання - це спосіб впливу юридичних норм на суспільні відносини:
Диспозитивні методи	Регулювання суспільних відносин між учасниками на основі рівноправності сторін відносин, які піддаються юридичній регламентації. Основні риси: § наявність дозволу здійснювати відомі дії, які мають правовий характер; § надання відповідних прав учасникам суспільних відносин, врегульованих правом; § надання можливості вибору варіанта своєї поведінки особам, які беруть участь у визначених взаємовідносинах.
Імперативні методи	Регулювання суспільних відносин на основі владного впливу, що базується на принципі субординації (підпорядкування). Основні риси: § перевага накладенню юридичних обов’язків у змісті правового регулювання; § обмеження ініціативи суб’єктів права завдяки уточненням положень юридичних приписів; § завершення правового регулювання, як правило, виданням актів одностороннього волевиявлення.
Рекомендаційні методи	надання вказівок, що не мають обов’язкової сили, але за змістом є раціональними, прийнятними способами організації стосунків конкретних осіб і суспільства.
Заохочувальні методи	встановлення різноманітних пільг, переваг, винятків з обов’язків з метою ініціювання бажаної поведінки суб’єктів права.

 

Тип правового регулювання - це характеристика загальної побудови правового регулювання, його вихідних засад, згідно з якими здійснюється цілеспрямований юридичний вплив загальних юридичних дозволів і загальних юридичних заборон на суспільні відносини:

1. Загальнодозволений тип правового регулювання - це тип правового регулювання, який базується на залежності можливої поведінки суб’єкта від наявності або відсутності прямої заборони такої поведінки в законі. Якщо прямої заборони не існує, то поведінка (якщо вона не суперечить сутності і принципам права, меті і завданням правового регулювання) вважається правомірною. У цьому разі діє юридична формула: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом.

II.Спеціально дозволений тип правового регулювання - це тип право­во­го регулювання, основою якого є загальна заборона певних дій. Особа може обирати лише ті види поведінки, що визнані в законі як припустимі. В цьому випадку діє юридична формула: заборонено все, крім того, що дозволено законом.

Розглянуті способи, методи і типи правового регулювання дають уявлення лише про його окремі сторони, напрями, аспекти.

 

 

Види правового регулювання:

Залежно від особливостей формування задіяних у цьому процесі юридичних засобів, масштабу, обсягів впливу на суспільне життя розрізняють: нормативне і індивідуальне, централізоване і децентралізоване правове регулювання.

 

Нормативне регулювання	реалізується за допомогою норм права, об’єктивованих у вигляді нормативно-правових актів; санкціонованих державою звичаїв; нормативних правових договорів; правових прецедентів.
Основні ознаки:	§ поширення на заздалегідь непередбачену кількість випадків певного виду; § відсутність персонально визначеного кола суб’єктів; § встановлення загальних прав та обов’язків.
Індивідуальне регулювання	§ засновується на нормативному, полягає в уточненні, пристосуванні правових норм до особливих, реальних умов їх дії.
Основні ознаки:	§ реагування на конкретні соціальні факти та обставини, що виникають у сфері правового регулювання; § спрямованість на юридичне опосередкування відносин між чітко визначеними (персоніфікованими) особами; § індивідуалізація правових рішень; вони не можуть бути застосованими до інших аналогічних ситуацій.
Централізоване правове регулювання	§ здійснюється державними та іншими уповноваженими державою органами і виступає як зовнішнє щодо суб’єктів, на які воно поширюється: § не передбачає механізму узгодження з цими особами змісту адресованих ним правових норм та індивідуальних приписів (система податків, інші обов’язкові платежі до бюджету).
Децентралізоване правове регулювання:	1. Координаційне правове регулювання: § має дво- або багатосторонній характер; § є самостійним пошуком безпосередніми учасниками відносин, що піддаються правовому регулюванню, узгоджених між цими суб’єктами правових форм їх взаємодії; § прийняті рішення є обов’язковими виключно для сторін даних відносин; § поширюється на правові відносини, не врегульовані в централізованому порядку або на такі, які потребують правової регламентації; § не суперечить централізованому правовому регулюванню; § забезпечується державним примусом (в разі необхідності) через звернення до відповідних юрисдикційних органів (колективний трудовий договір). 2. Автономне правове регулювання: Основними рисами не відрізняється від координаційного, крім того: § стосується винятково особистої поведінки його суб’єктів; § виконує субсидіарні функції щодо вказаних вище видів правового регулювання; § може здійснюватися на самостійній основі. Автономне правове регулювання пов’язане з реалізацією правового принципу “дозволено все, крім того, що прямо заборонено”: особа в межах чинного законодавства, не порушуючи прав і законних інтересів інших суб’єктів і не вступаючи з ним в безпосередні зносини, визначає хоча і не передбачені в законі, але такі, що не суперечать йому, форми своєї поведінки у правовій сфері; наприклад: власник земельної ділянки може обирати будь-які способи її використання, якщо вони: § прямо не заборонені в законі; § не зачіпають права і законні інтереси інших землевласників чи взагалі інших суб’єктів права.

 

Правове регулювання - це дія права на суспільні відносини за допомогою певних, але різноманітних, юридичних засобів, через систему яких і забезпечується розвиток цих відносин у рамках і напрямах, визначених напрямами права.

 

 

Основні ознаки механізму правового регулювання

 

Інтегративність	об’єднання в єдиний механізм, засоби, способи, форми регулювання.
Системність	формує систему взаємопов’язаних і взаємодіючих правових засобів, способів, форм.
Динамічність	адекватне і швидке реагування на зміни в розвиткові суспільства на реальні потреби соціального регулювання сьогодення в політичній, економічній та іншій сферах.
Правопорядок	результат діяльності механізму правового регулювання та показник його ефективності.

 

Елементи механізму правового регулювання:

1. Норма права - основа механізму правового регулювання. З юридичних норм, їх змісту розпочинається вплив на соціальні відносини. Якість правового регулювання залежить від рівня загальної та правової культури правотворців та ступеня врахування закономірностей розвитку суспільства, його потреб і вимог.

2. Правовідносини - необхідний елемент механізму правового регулювання, важливий ступінь здійснення програм, закладених у нормах права. У правовідносинах індивідуалізуються положення відповідної правової норми, конкретизуються суб’єктивні юридичні права і обов’язки певних суб’єктів, їх повноваження і юридична відповідальність. Індивідуалізація загальних моделей поведінки стосовно конкретних осіб – це другий рівень правового регулювання, який утворює певну систему, і лише так вони забезпечують переведення загальних розпоряджень норм права в суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність для конкретних осіб, дають змогу досягти виконання їх волі, задоволення інтересів.

Функції правовідносини в механізмі правового регулювання:

• § визначення конкретного кола осіб, на яких поширюється дія норм права в даній ситуації;
• § закріплення конкретної поведінки, якої мають або можуть додержуватися особи;
• § створення передумов для можливого приведення в дію спеціальних юридичних засобів (прокуратурою, судом, міліцією) з метою забезпечення суб’єктивних прав, обов’язків, відповідальності.

1. Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків у механізмі правового регулювання - це фактична поведінка суб’єктів правовідносин, пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов’язків.

 

Різновиди реагування суб’єкта на правове регулювання

 

Активне реагування	вчинення дій, що дозволяються: § активна реалізація прав - використання правових норм; § активна реалізація обов’язків - виконання правових норм.
Пасивне реагування	§ утримання від заборонених дій; якщо реалізація правових норм, що забороняють певні діяння, полягає в утримуванні від їх вчинення, має місце додержання правових норм.

 

1. Акти застосування права у механізмі правового регулювання.

Мета таких актів: реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктами завдяки правозастосовчій діяльності компетентних органів (у випадках, коли суб’єкт не має можливості реалізувати їх самостійно - стягнення податків, призначення пенсій, здійснення правосуддя та ін.).

5. Правосвідомість, правомірна поведінка та режим законності є особливими елементами (факторами) правового регулювання.

Їх особливість полягає в тому, що вони нематеріальні. Але, незважаючи на це, саме ці фактори справляють вагомий вплив на весь процес правового регулювання: від рівня правосвідомості, реального прояву поведінки та режиму законності залежить ефективність механізму правового регулювання.

Кінцева мета правового регулювання: встановлення такого порядку суспільного життя, який би максимально відповідав приписам правових норм, створених на засадах справедливості, доцільності, об’єктивності, гуманності, обґрунтованості.

Завдання механізму правового регулювання:

• § закріплення і регламентація за допомогою юридичних засобів уже існуючих суспільних відносин;
• § стимулювання існуючих відносин, які відповідають загальним інтересам суспільства;
• § створення умов для виникнення і розвитку нових суспільних відносин;
• § практичне витіснення соціально небезпечних зв’язків та відносин.

Стадії процесу правового регулювання:

1. Правова регламентація суспільних відносин - це стадія, на якій проходить розробка правових норм як загальнообов’язкових правил поведінки.

2. Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків - це стан переходу від загальних приписів правових норм до конкретизації моделі поведінки конкретних суб’єктів.

3. Реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Чинники, що забезпечують ефективність правового регулювання:

1. Відповідність норм права рівню соціально-економічного розвитку суспільства, конкретно-історичним умовам, реальним потребам суспільства (економічні закономірності розвитку суспільства можуть правильно визначатися і відображатися в нормах права або спотворюватися внаслідок об’єктивних труднощів пізнання реальної дійсності, умисно чи з інших причин. Як правило, такі правові акти з часом вдосконалюють відповідно до реальних вимог соціально-економічного розвитку суспільства або скасовують).

2. Рівень досконалості законодавства (чим досконаліші норми законодавства, тим швидше і краще будуть досягнуті цілі, а наявність прогалин у праві, неузгодженість окремих норм суттєво впливають на рівень ефективності правового регулювання).

3. Рівень правової культури громадян (цей фактор охоплює і режим законності правотворчості та при правозастосуванні; рівень правосвідомості суб’єктів правозастосовчої діяльності та ряд інших явищ).

 

33. Поведінка людей у правовій сфері. Правомірна поведінка

 

Поведінка кожної людини справляє певний вплив на навколишнє середовище, суспільство, що проявляється в її вчинках.    

Вчинок - це акт поведінки людини, яка усвідомлює соціальне значення свого діяння.

Логічна структура вчинку:

Об’єктивна сторона	Характеризується: фактичною дією або бездією особи; способом їх здійснення; засобами, які були використані; наявним чи можливим результатом.
Суб’єктивна сторона	Це сукупність: мотивів, мети та ступеня усвідомлення можливих наслідків; внутрішнього ставлення до них самої людини.

Вчинки людей за характером діянь та наслідками можливо розподілити на 2 групи:

1)     суспільно корисні (з точки зору права - правомірні);

2)     суспільно шкідливі (з точки зору права - неправомірні та протиправні).

Правова поведінка - це суспільно значима, усвідомлена поведінка індивідуальних або колективних суб’єктів, яка передбачена нормами права і має юридичні наслідки.

 

Ознаки правової поведінки:

Соціальні:
1. Соціальна значимість.	Вчинки людей, вплетені в систему суспільних відносин. Кожен вчинок людини викликає певну реакцію її оточення - схвалення чи засудження. Саме в цьому і проявляється соціальна характеристика (оцінка) поведінки як суспільно-корисної чи суспільно-шкідливої.
2. Суб’єктивність поведінки (психологічний фактор).	Люди наділені волею і свідомістю, вони контролюють свої дії, здійснюючи певні діяння в правовій сфері, суб’єкт співвідносить їх з нормами і цінностями, аналізує та розуміє, яку користь він принесе чи завдасть шкоду суспільству, іншим людям, собі.
3. Вольовий характер поведінки	Виражається назовні у вигляді дій або бездіяльності; здійснюється в усіх формах реалізації права.
Юридичні:
1. Правова регламентація.	В правових приписах чітко визначаються як об’єктивні, так і суб’єктивні моменти поведінки в правовій сфері. Така регламентація та формально-юридичне оформлення мають надзвичайне значення. Адже той чи інший тип поведінки (суспільно-корисний чи суспільно-шкідливий), не передбачений правом, не забезпечується (не захищається) примусовою силою держави.
2. Підконтрольність поведінки державі	В особі його правоохоронних та правозастосовчих органів, які контролюють діяння суб’єктів права та коригують їх залежно від соціального значення вчинку.
3. Наявність юридичних наслідків правової поведінки,	Кожен правовий вчинок оцінюється з точки зору правових норм, кваліфікуються його наслідки та здійснюється реагування на нього з боку держави і суспільства.

        

Види правової поведінки:

• § правомірна поведінка;
• § об’єктивно-протиправна поведінка;
• § зловживання правом;
• § правопорушення.

Правомірна поведінка - суспільно-корисна поведінка людей, яка здійснюється відповідно до визначених чинним законодавством суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та охороняється державою.

Залежно від змісту мотивації правомірна поведінка має чотири різновиди:

• § соціально-активна поведінка - при реалізації правових приписів суб’єкт діє активно відповідно до свого високого рівня правосвідомості з внутрішнім переконанням, що він приносить користь суспільству і його правомірна поведінка - доцільна;
• § законослухняна поведінка - це відповідальна правомірна поведінка, яка є результатом свідомого виконання вимог законодавства;
• § конформістська поведінка - це пасивне дотримання правових приписів, намагання особи пристосуватися до оточуючих і діяти як всі.
• § маргінальна поведінка - це поведінка є правомірною, але вона перебуває на межі з антисуспільною поведінкою; вона не стає неправомірною завдяки корисним мотивам, боязні покарання чи здійснюється під впливом державного примусу.

Об’єктивно протиправна поведінка - поведінка, яка не завдає шкоди суспільним інтересам, але здійснюється з порушенням правових приписів.

Зловживання правом - це реалізація права в тих випадках, коли суб’єкт права діє в межах його суб’єктивних прав, але при цьому завдає шкоди суспільству, державі або окремій особі.

Аналіз законодавства та практики його застосування дає підставу зробити висновок, що зловживання правом - явище правове, адже воно передбачає:

• § наявність в особи суб’єктивних прав;
• § діяльність щодо реалізації цих прав;
• § використання прав всупереч їх соціальному призначенню або завдання шкоди суспільним чи особистим інтересам;
• § відсутність порушення конкретних юридичних заборон чи обов’язків;
• § визнання факту зловживання компетентним правозастосовчим органом;
• § настання юридичних наслідків.

 

34. Поняття та склад правопорушення

 

 

Ознаки правопорушення:

Поведінка людини, яка проявлялася в протиправному діянні (дії або бездіяльності)	Правопорушеннями не можуть бути думки, наміри, переконання, які не виявилися в поведінці людини. Бездіяльність є правопорушенням, якщо особа утрималася від виконання дій, які передбачені нормою права. Протиправна дія - це активна поведінка людини (свідома і вольова), яка завдає шкоду суспільним відносинам, що охороняються правом.
Свідомий і вольовий характер діяння	Для оцінки діяння як правопорушення необхідно довести, що суб’єкт скоїв його усвідомлено і добровільно. Відсутність свідомості і волі є юридичною умовою, за якою навіть надзвичайно суспільно шкідливе діяння не визнається правопорушенням.
Протиправність діяння	Протиправний неправомірний характер діяння є свавіллям суб’єкта, який діє всупереч нормам права: - прямо порушує заборони, визначені чинним законодавством; не виконує покладених на нього обов’язків; перевищує посадові повноваження.
Суспільна шкода або суспільна небезпека протиправного діяння	Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) виражається в порушенні суб’єктивних прав і обов’язків або перешкоді їх виконання. Шкода може бути фізичною і духовною, матеріальною і моральною. Держава своїми правовими приписами забороняє здійснення правопорушень.
Винуватість поведінки суб’єкта права	Правопорушення обов’язково має бути винним діянням. Сутність вини полягає в негативному ставленні суб’єкта до захищених правом інтересів суспільства, яке проявляється через суспільно-шкідливі діяння.
Караність протиправного діяння	Це ознака правопорушення, яка характеризується застосуванням до правопорушників засобів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді обмежень фізичного, матеріального і особистого характеру.

Караність діяння - це погроза і можливість покарання, які визначені в санкції правової норми; це упереджувальна дія законодавства. Караність не потрібно змішувати з карністю, яка є юридичним наслідком скоєння правопорушення.

Відсутність однієї із зазначених ознак не дає змоги розглядати діяння як правопорушення.

Склад правопорушення

Юридичний склад правопорушення - це система елементів правопорушення в єдності їх суб’єктивної та об’єктивної сторін, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності:

• § суб’єкт правопорушення;
• § об’єкт правопорушення;
• § об’єктивна сторона;
• § суб’єктивна сторона.

Суб’єкт правопорушення - це деліктоздатна фізична особа чи організація. Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним і визначається окремими галузями права.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення є лише фізичні особи, цивільного - фізичні і юридичні особи, адміністративного - переважно фізичні, а в окремих випадках, визначених законодавством, - і юридичні особи (пожежна безпека, охорона праці, захист прав споживачів).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових, повітряних суден тощо. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб’єктом правопорушення. Вона може виступати суб’єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, саме винною особою.

Об’єкт правопорушення - це суспільні відносини, громадський порядок матеріальні і нематеріальні блага людей (власність, честь, гідність, здоров’я, права і свободи), які регулюються і захищаються правом та яким правопорушення завдає чи може завдати шкоди.

Об’єктивна сторона - це сукупність зовнішніх ознак конкретного протиправного, соціально-шкідливого діяння, яке здійснюється в певних умовах, місці, часові і завдає шкоди суспільним відносинам.

 

Елементи об’єктивної сторони:

Діяння	конкретний протиправний прояв поведінки особи в зовнішньому світі у формі дії або бездіяльності
Суспільно-шкідливі наслідки протиправного діяння	характеризуються як негативні, шкідливі зміни в суспільних відносинах в результаті здійснених діянь
Причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом	цей зв’язок має бути прямим, об’єктивним і безпосереднім. Тобто певне протиправне діяння об’єктивно, прямо і безпосередньо призводить до суспільно шкідливих наслідків

 

Суб’єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення до скоєного особою протиправного діяння та його негативних наслідків.

 

Елементи суб’єктивної сторони:

§ Мета	це модель протиправного результату, якого досягнув або намагається досягти правопорушник при вчиненні правопорушення.
§ Мотив	це усвідомлені спонукання та обґрунтування, якими керується суб’єкт при вчиненні правопорушення.
§ Вина	це психічне ставлення особи до вчиненого нею шкідливого діяння та його негативних наслідків.

 

Структура психологічного змісту вини:

Інтелектуальний елемент:	§ усвідомлення суспільної шкоди діяння; § передбачення суспільно шкідливих наслідків діяння.
Вольовий елемент:	§ суб’єкт бажає досягнення суспільно шкідливих наслідків; § суб’єкт свідомо допускає досягнення суспільно шкідливих наслідків; § суб’єкт легковажно розраховує на запобігання негативним наслідкам

 

Форма вини - це визначене законодавством поєднання інтелектуальних і вольових процесів, які відбуваються в психіці суб’єкта та характеризують його ставлення до об’єктивної сторони правопорушення.

Залежно від змісту та інтенсивності інтелектуальних і вольових процесів, які відбуваються в психіці суб’єкта, виділяють дві форми вини: умисел; необережність.

Різновиди умислу:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Різновиди необережності:

Протиправна самовпевненість:	Суб’єкт: § усвідомлює; § передбачає; § свідомо допускає; § легковажно розраховує на можливість запобігання негативним наслідкам.
Протиправна недбалість (халатність):	Суб’єкт: § усвідомлює; § не передбачає (але зобов’язаний передбачати); § не бажає настання негативних протиправних наслідків.

 

Основні види правопорушень (за ступенем суспільної небезпеки):

Провини	різновиди правопорушень, які характеризуються меншим ступенем суспільної небезпеки порівняно зі злочинами і посягають на окремі сфери правового порядку даного суспільства.
Злочини	це передбачені кримінальним правом суспільно небезпечні, протиправні, винні і карані діяння, які мають підвищений ступінь небезпеки, завдають суттєву шкоду особі, державі, суспільству, державному устрою та призводять до застосування засобів кримінального покарання.

 

Види провин (за сферою суспільних відносин):

• § Конституційні провини - суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів влади і управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.
• § Дисциплінарні провини - суспільно небезпечні протиправні діяння, які здійснюються в основному в сфері службових відносин, порушують порядок відносин підпорядкування та полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службових, військових або навчальних обов’язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку.
• § Адміністративні провини - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.
• § Матеріальні провини - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником.
• § Цивільно-правові провини - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб’єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність.
• § Міжнародні правопорушення - це дії або бездіяльність суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов’язанням і завдають шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Різновиди міжнародних правопорушень (за ступенем суспільної небезпеки):

1. Міжнародні делікти (проступки).

2. Міжнародні злочини.

 

35. Юридична відповідальність

 

 

 

Ознаки юридичної відповідальності:

1. Юридична відповідальність - це один із видів державного примусу.

Державний примус - це державно-владний вплив правомочних державних органів і службових осіб на поведінку людей у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) засобів.

Різновиди державного примусу:

• § юридична відповідальність (має правовий характер, який за своїм змістом передбачає негативні наслідки для правопорушника у вигляді позбавлень особистого, майнового чи організаційного характеру, обмежень в реалізації суб’єктивних прав);
• § запобіжні заходи, встановлені законом (обшук, арешт майна та ін.);
• § правовідновлюючі заходи (примус особи виконати свої обов’язки у різний спосіб, не пов'язаний з юридичною відповідальністю).

1. Юридична відповідальність - це кара, визначена законом. Для суб’єкта правопорушення юридична відповідальність є новим юридичним обов’язком, яким визначається, вид і міра позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) та морального характеру (обмеження спілкування, переміщення). Юридична відповідальність пов’язана з осудом суспільства, соціальною і моральною упередженістю його поведінки.

2. Юридична відповідальність - це обов’язок правопорушника зазнавати (перетерпівати) позбавлень, визначених у результаті застосуванням правової санкції. Між правопорушником і державою в особі компетентного органу виникають правовідносини, юридичним фактом для яких і є правопорушення. У зв’язку з цим держава набуває права вимагати від правопорушника пояснень своїх діянь та піддати його несприятливим наслідкам у вигляді заходів державного примусу. Таким чином, у правопорушника виникає юридичний обов’язок щодо виконання цих заходів.

3. Юридична відповідальність - це відповідальність лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов’язковою у разі кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб’єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична і юридична), винна в порушенні правових розпоряджень, приписів. Підставами притягнення до юридичної відповідальності не можуть бути діяння, які зовні подібні до правопорушень, але не є такими через свою суспільну значимість (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця).

4. Юридична відповідальність здійснюється компетентним органом у суворій відповідності із законом, тобто відповідно до санкцій норм права, якими встановлюється вид і міра покарання. Юридична відповідальність є реалізацією санкцій правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.

5. Юридична відповідальність реалізується в процесі правозастосовчої діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом.

Порядок притягнення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права (цивільно процесуальним, кримінально-процесуальним). Породжувані ними процесуальні правовідносини служать формою відносин юридичної відповідальності. Поза процесуальною формою юридична відповідальність неможлива.

 

Принципи юридичної відповідальності:

Законність	Юридична відповідальність застосовується тільки: § за діяння (а не за думки, наміри, переконання), які є суспільно шкідливими; § за винні діяння, передбачені законом; § компетентними органами і службовими особами; § у повній відповідності з визначеними законом порядком, межами і термінами.
Справедливість	Цей принцип забезпечує: § юридичну відповідальність несе тільки винний в скоєнні правопорушення; § покарання чи стягнення мають бути відповідними (адекватними) складу правопорушення; § покарання не повинно завдавати фізичних страждань, принижувати людську гідність та допускати нелюдське поводження з правопорушником; § за одне правопорушення може бути застосоване тільки одне покарання.
Обґрунтованість	Вона виражається у: § встановленні самого факту вчиненого правопорушником протиправного діяння як об’єктивної істини; § установленні інших юридично значущих фактів, пов’язаних з висновками про факт і суб’єкта правопорушення.
Доцільність	Полягає у відповідності обраного заходу на правопорушника цілям юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права). Цей принцип вимагає: § індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і особистості правопорушника як суб’єкта відповідальності; § пом’якшення і навіть відмови від застосування заходів відповідальності за наявності можливості досягти її мети іншим шляхом.
Невідворотність	Полягає в: § неминучості настання відповідальності правопорушника; § оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення; § професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохоронних органів; § виборі ефективних заходів, застосовуваних до правопорушників.
Своєчасність	Означає: можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення.

 

Функції юридичної відповідальності

 

Правоохоронна функція - це охорона і захист правопорядку від можливих або вчинених (зокрема триваючих) правопорушень.
Види правоохоронної функції	1. Правовідновлююча (компенсаційна), спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов’язків, властивих цивільній, насамперед майновій, відповідальності (відновлення майнового права). Правовідновлюючі санкції мають абсолютно визначений характер - розмір заподіяної шкоди може бути точно встановлений незалежно від обставин правопорушення. 2. Каральна (штрафна), спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим правопорушенням і притаманна насамперед кримінальній та адімістративній відповідальності, а також цивільній (конфіскація, штраф, відмова в захисті суб’єктивного цивільного права). Каральні санкції мають відносно визначений характер, встановлюють вищу або нижчу межу покарання (стягнення), а його призначення залежить від обставин правопорушення, ступеня вини, характеристики особи та інших обставин.
Виховна функція Загальнопревентивна - спрямована на виховання громадян в дусі поваги до закону. Вплив на правосвідомість усіх схильних до правопорушень осіб з тим, щоб утримати їх від таких вчинків. Спеціально-превентивна - спрямована на виховання правопорушника, виправлення правосвідомості правопорушника з тим, щоб він більше не чинив правопорушень.

 

Види юридичної відповідальності за галузевою структурою права (див. праці О.Ф.Скакуна):

 

Конституційна (юридична підстава - Конституція)	Настає за порушення норм Конституції України. Маючи високий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії. Питання про притягнення суб’єкта (фізичної або юридичної особи) до конституційно-правової відповідальності вирішується судом..
Матеріальна (юридична підстава - Кодекс законів про працю (КЗпП))	Настає на вчинене майнове правопорушення, шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов’язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Захід матеріальної відповідальності - грошове стягнення. Правозастосовний акт - наказ.
Дисциплінарна (юридична підстава - КзпП, дисциплінарні статути)	Накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій (особою, що має розпорядчо-дисциплінарну владу над конкретним працівником) внаслідок вчинення дисциплінарних проступків: 1)       відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку; 2)       в порядку підпорядкованості; 3)       відповідно до дисциплінарних статутів і положень. Реалізується виключно в рамках службової підпорядкованості. Засоби дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посаді, звільнення. Правозастосовний акт - наказ.
Адміністративна (юридична підстава - Кодекс про адміністративні правопорушення (КпАП), Адміністративно-процесуальний кодекс)	Накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління (органами так званої адміністративної юрисдикції) до осіб, що не підпорядковані їм по службі. Заходи адміністративної відповідальності - попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення соціальних прав (наприклад, прав водія) і т. ін. Правозастосовний акт - рішення.
Цивільна (юридична підстава - Цивільно процесуальний кодекс (ЦПК))	Настає з моменту правопорушення - невиконання договірного зобов’язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, запобігання позадоговірній шкоді (цивільно-правового проступку) або здоров’ю чи майну особи. Її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування примусових заходів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин. Питання про притягнення суб’єкта (фізичної або юридичної особи) до цивільно-правової відповідальності вирішується судом, арбітражним судом або адміністративними органами держави за заявою учасника правовідносин або потерпілого. Заходи цивільно-правової відповідальності - відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші заходи, які полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Правозастосовний акт - постанова.
Кримінальна (юридична підстава - КПК)	Настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в КП кодексі, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності - жорсткі заходи кримінального покарання, які впливають на особу винного: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі та ін.; застосовуються лише в судовому порядку. Правозастосовний акт - вирок.

 

36. Тлумачення правових норм

 

 

Елементи тлумачення (пізнання) норм права:

Усвідомлення (з’ясування) - перший і обов’язковий елемент тлумачення, який дає змогу зрозуміти для себе зміст правового акта, розкрити зміст правової норми. Це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості інтерпретатора.

Роз’яснення - це викладення сенсу і змісту державної волі та вираження її назовні.

Фактори, які зумовлюють необхідність тлумачення правових норм:

• § невідповідність юридичних норм фактичним умовам життя. Наприклад, можливе виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, але в разі потреби правового регулювання вони підпадають під її дію;
• § наявність юридичних норм у спеціальних визначених правових поняттях, які мають багаторазовий зміст. (Так, людині, що не має юридичної підготовки, нелегко визначити сутність понять “необхідна оборона”, “джерело підвищеної небезпеки”, “крайня необхідність” тощо).
• § використання в нормах права оцінних понять, що виражають соціальну оцінку вказаних явищ. Тому без спеціальних знань важко визначити, які дії є “особливо жорстокі”, що означає “тяжкі наслідки”, “злісне хуліганство”, “істотна шкода”, “великі розміри” тощо;
• § нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів при оформленні своїх думок, які ще нерідко трапляються у нормах права. Інколи воля законодавця знаходить свій вираз занадто схематично, а ознаки складу злочину не називаються і встановити їх можливо тільки за допомогою тлумачення;
• § необхідність тлумачення норм права іноді виходить із змісту самого нормативного акта. Так, у нормі можуть використовуватись вирази “і т.ін.”, “тощо”. Встановити їх істинне значення можливо лише за допомогою тлумачення.

Спосіб тлумачення правових норм - сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів, які використовуються для з’ясування та аналізу правових норм з метою їх практичної реалізації.

Види тлумачення за способом:

• § Граматичне тлумачення - спосіб, заснований на даних ретельного аналізу морфологічної і синтаксичної структури тексту правової норми. Цей спосіб тлумачення     охоплює усвідомлення окремих слів і термінів, граматичного і синтаксичного змісту всього речення, групи речень. Серед інших способів цей спосіб є первинним, оскільки правові норми існують тільки в мовній формі.
• § Логічне тлумачення - спосіб тлумачення змісту норм права за допомогою прийомів логічного мислення, заснованих на законах і правилах формальної логіки. При логічному тлумаченні досліджують не окремі слова, а внутрішні зв’язки між частинами правового акта, логічну структуру правових велінь. Шляхом формальної логіки розкривають зміст правової норми.
• § Спеціально-юридичне тлумачення - спосіб, заснований на спеціальних юридичних знаннях, на даних юридичних наук. Спеціальні юридичні знання використовує юрист-професіонал у процесі тлумачення правової норми. У багатьох випадках тільки за їх допомогою можливо розкрити в необхідному обсязі зміст юридичної норми. Дані юридичних наук можуть бути в самому тексті закону у вигляді понять, визначень, у наукових коментарях, роз’ясненнях юридичних органів.
• § Систематичне тлумачення - спосіб, заснований на знаннях зв’язку юридичної норми з іншими нормами, із загальними нормативними положеннями, з принципами права. Цей спосіб дає змогу розкрити зміст правової норми у зв’язку з іншими нормами, оскільки вона діє неізольовано. Норма зіставляється з іншими нормами, встановлюється її місце в даному нормативному акті, в галузі права, в правовій системі.
• § Історичне тлумачення - спосіб, заснований на даних історичних умовах, історичних подіях при виданні закону, тобто це усвідомлення змісту норм права на основі дослідження конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку мету на той час ставили перед ними. Цей спосіб може зачіпати ґрунтовні історико-правові дані, які використовуються лише як спосіб тлумачення.

Види тлумачення норм права за обсягом їх змісту:

• § Буквальне (адекватне) - зміст норми цілком відповідає її текстуальному виразу.
• § Розширене - зміст норми більш широкий, ніж її словесний вираз, текст. Приклад: судді незалежні і підпорядковуються тільки закону, але розуміють і народних засідателів.
• § Обмежувальне (звужене) - зміст норми є вужчим від її тексту. Наприклад, повнолітні діти зобов’язані утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують допомоги і піклування. Але ми розуміємо, що цей обов’язок не може бути покладений на повнолітніх, але непрацездатних дітей.

Види тлумачення за суб’єктом:

I. Офіційне - це тлумачення правової системи уповноваженим органом, сформульоване у спеціальному акті роз’яснення змісту та мети правових норм і є загальнообов’язковими для всіх суб’єктів її застосування і реалізації.

1. Нормативне (загальне):

• § Аутентичне (власне, “авторське”) - норма тлумачиться тим самим органом, який її встановив (суб’єктами такого тлумачення можуть бути всі правотворчі органи).
• § Легальне (делеговане) - коли загальнообов’язкове тлумачення змісту правової норми дає орган, який дану норму не встановлював, але спеціально уповноважений законом давати її обов’язкове роз’яснення.

1. Казуальне - (казус - випадок), або індивідуальне тлумачення правової норми - роз’яснення, обов’язкове тільки для конкретного випадку, конкретної справи й обов’язкове лише для осіб, щодо яких воно провадиться. Найчастіше акт казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовчого акта, яким вирішують конкретну юридичну справу.

• § Судове - дається судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях з цих справ.
• § Адміністративне - здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією (наприклад, наказ міністра у зв’язку з розглядом конкретної скарги).

II. Неофіційне тлумачення норми права - це тлумачення, що здійснюється будь-яким суб’єктом і не володіє юридичною силою.

• § Доктринальне тлумачення - це науково обґрунтоване тлумачення вчених, науково-дослідних закладів у статтях, монографіях, наукових коментарях, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів; воно не має обов’язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність.
• § Професійне тлумачення - тлумачення юристів-практиків, адвокатів, роз’яснення в юридичних консультаціях, консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань і відповідей на правові теми - все це стосується неофіційного компетентного тлумачення норм права.      
• § Повсякденне (буденне) тлумачення - тлумачення неюристів, тобто всіх суб’єктів права на основі життєвого досвіду. Його значення для правозастосовчої діяльності пов’язане з виявленням правової свідомості широкого кола суб’єктів правовідносин.

Інтерпретаційно-правовий акт - це правовий акт-документ офіційного тлумачення правових норм, який містить формально обов’язкове роз’яснення їх змісту.

Види інтерпретаційних актів:

• § за суб’єктами тлумачення:

­    акти тлумачення правотворчих органів,

­    акти правозастосувальних органів;

• § за сферою дії:

­    нормативні (загальні),

­    казуальні (індивідуальні);

• § за формою зовнішнього виразу:

­    письмові,

­    усні (тільки казуальні);

• § за галузевою належністю норми тлумачення:

­    акти тлумачення норм конституційного права;

­    адміністративного;

­    цивільного;

­    кримінального права;

• § за юридичною формою:

­    постанови;

­    роз’яснення;

­    ухвали.

37. Законність і правопорядок

 

 

Режим законності в правовій державі передбачає наявність двох взаємопов’язаних факторів:

Змістовий фактор:	наявність досконалого демократичного законодавства, яке відповідає потребам суспільного розвитку
Формальний фактор	повне і неухильне дотримання і виконання приписів нормативно-правових актів усіма учасниками суспільних відносин.

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні вимоги яких:

• лежать в основі формування норм права;
• ставляться до поведінки учасників правових норм відносин.

Сутність законності як режиму суспільно-політичного життя розкривають її принципи:

1. Верховенство закону щодо всіх інших правових актів. У правовій державі закон має вищу юридичну силу. Саме він є основоположним регулятором суспільних відносин. Всі закони мають відповідати конституції країни, підзаконні нормативно-правові акти - законам. Підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом.

2. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб’єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність право- застосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права.

3. Рівність всіх громадян у правовому захисті та у виконанні ними правових приписів. Рівність перед законом і судом є необхідною умовою створення стійкого і ефективного режиму законності. З одного боку, громадяни зобов’язані виконувати покладені на них обов’язки, а з другого - держава повинна створити всі необхідні умови для реалізації їх законних прав та інтересів.

4. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, комерційні об’єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

5. Єдність законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону оптимальних варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може вживатися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

6. Реалізація прав і свобод особою не повинна порушувати права і свободи інших осіб. В умовах формування правової держави ця вимога має принципове значення: адже свобода однієї людини не може забезпечуватися за рахунок іншої. Закон не допускає розширення прав одних за рахунок звуження прав інших громадян держави.

7. Невідворотність юридичної відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності - досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

8. Здійснення державного нагляду і громадського контролю за дотриманням законодавства.

Запобігання правопорушенням, захист інтересів суб’єктів права здійснюють правоохоронні органи, суди, прокуратура. Вищий нагляд за законністю покладений на Конституційний Суд. Розвинуте громадянське суспільство через свої інститути впливає на зміст законодавства, сприяє його втіленню в реальні суспільні відносини та формує правосвідомість і правову культуру населення.

Вимоги законності - це юридичні правила втілення в життя принципів права. На відмінну від принципів, які виражають зміст законності, вони діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб’єктів суспільних відносин, вимоги законності пов’язані з окремими видами діяльності певних суб’єктів.

 

Вимоги законності:

У сфері правотворчості:

§ науково обґрунтована відповідність змісту закону потребам життя; § верховенство закону щодо інших правових актів, тобто ієрархії нормативно-правових актів; § своєчасне створення закону і його скасування; § стабільність правових актів, тривалий термін їх чинності за винятком тих, які видаються на певний термін; § видання правових актів з усіма необхідними реквізитами відповідно до вимог єдиної системи діловодства та законів.

У сфері реалізації права:

§ наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію права; § гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин; § правильне тлумачення правових норм; § стабільність судової практики.

 

 

Особливості правопорядку:

• § правопорядок є результатом дії законності;
• § у формуванні правопорядку беруть участь всі елементи механізму правового регулювання;
• § мета правопорядку - правомірна поведінка людей, тобто така поведінка, яка врегульована нормами права та досягла завдань правового регулювання.

Основні ознаки правопорядку:

• § закладається в правових нормах у процесі правотворчості;
• § спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;
• § встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;
• § створює сприятливі умови для здійснення суб’єктивних прав;
• § припускає своєчасне і повне виконання всіма суб’єктами юридичних обов’язків;
• § вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;
• § встановлює сувору громадську дисципліну;
• § припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;
• § створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальним свободам;
• § забезпечується всіма державними заходами аж до примусу.

Принципи правопорядку - це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування:

• § Принцип конституційності - підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.
• § Принцип законності - створення якісних законів ті їх суворе додержання. Законність - головна умова встановлення правопорядку.
• § Принцип системно-структурної організації - наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дають змогу всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави діяти злагоджено.
• § Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування - виявляється в точній підпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права тощо, які забезпечують упорядкованість їх зв’язків.
• § Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності - виражається в необхідності упорядкування діяльності суспільства, і особливо суб’єктів правотворчості, за допомогою соціальних норм (головним чином правових). Правова нормативність є основою і засобом упорядкування життєдіяльності суб’єктів права).
• § Принцип справедливості і гуманізму - базується на високих моральних підвалинах, повазі прав людини, її гідності і честі.
• § Принцип підконтрольності - наявність загального та універсального контролю, який здійснюється громадянським суспільством, державою в особі її різних органів, громадянами.
• § Принцип державного забезпечення, охорони і захисту - розробка реальних засобів гарантування прав учасників правопорядку та функціонування правової системи; забезпечення законними засобами прав, свобод, обов’язків та ін.

Гарантії законності і правопорядку - це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і в разі порушення відновлюється законність і правопорядок.

 

I. Загальносоціальні гарантії законності в правопорядку
економічні; політичні; ідеологічні; духовні.
II. Соціальні засоби забезпечення законності і правопорядку
Організаційні гарантії	Заходи організаційно-юридичного характеру спрямовані: на забезпечення режиму законності; боротьбу з правопорушеннями; захист прав громадян; підготовку і підбір кадрів; організацію умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів.
Юридичні гарантії	Це передбачена законом система спеціальних засобів, з допомогою яких забезпечується створення якісного законодавства та його ефективна реалізація. Юридичні гарантії законності і правопорядку створюються в результаті діяльності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямовані на запобігання правопорушенням та їх припиненню. До юридичних гарантій входять: система засобів запобігання правопорушенням; встановлення заборон та юридичних санкцій за порушення вимог норм права; застосування засобів державного примусу на основі норм права; чітка діяльність органів і організацій, посадових осіб зі здійснення функцій нагляду і контролю за дотриманням законів.

 

Таким чином, правопорядок - це кінцевий результат дії права, реальне повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, принципів права, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Співвідношення правопорядку, законності і законодавства:

• § законодавство - нормативна основа правопорядку;
• § законність - засіб, умова створення, принцип правопорядку;
• § правопорядок - реальний стан, результат реалізації правових норм, їх впровадження в суспільні відносини.

Законність, правопорядок і демократія

Законність - це реалізація прав, свобод і обов’язків, визначених нормами права, це сфера вільного волевиявлення суб’єктів, у якій вони здійснюють будь-які дії, не заборонені законом.

Правопорядок є результатом дії законності, реалізованої свободи учасників правовідносин та вільного (без примусу) втілення в життя прав, свобод і обов’язків громадян у демократичному суспільстві.

Основні характеристики суспільства правопорядку:

• § формування органів державної влади відповідно до принципу поділу влади;
• § втілення в громадське життя принципів справедливості, гуманізму, рівності всіх перед законом, верховенства права;
• § захист інтересів суб’єктів права державою;
• § відповідальність держави перед громадянами за порушення їхніх законних інтересів;
• § відповідальність громадян перед державою і суспільством за скоєні правопорушення.

Визначені вище характеристики законності і правопорядку утворюють правову основу реального народовладдя (демократії).

 

38. Правосвідомість. Правова культура

 

        

Основні риси правосвідомості:

1. Правосвідомість - один із видів суспільної свідомості.
2. Взаємозв’язок правосвідомості з мораллю та обумовленість нею.
3. Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: суспільство, державні органи, фахівці-правники, громадські і політичні об’єднання, особистість.
4. Об’єкт пізнання правосвідомості - чинне законодавство.
5. Правосвідомість - один із найважливіших чинників розвитку праворозуміння.
6. Правосвідомість - це своєрідний механізм саморегуляції поведінки людей.

Структура правосвідомості

• § Правова ідеологія - структурний елемент правосвідомості, який охоплює ідеї, принципи, знання, уявлення про поняття стосовно змісту права, що відображають і оцінюють правову дійсність.
• § Правова психологія - це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, переживання та інші емоційні сприйняття правових явищ.
• § Правова поведінка

 

Види правосвідомості:

За суб’єктами:	§ Індивідуальна § Групова § Класова § Суспільна § Національна
За характером відображення правової дійсності:	§ Професійна – Наукова – Практична § Непрофесійна

 

        

Основні риси правової культури:

• § правова культура є різновидом загальної культури, яка складається з духовних і моральних цінностей, що відносять до правової дійсності;
• § правова культура охоплює в правових явищах лише те, що є відносно прогресивним, соціально корисним і цінним;
• § вона - не тільки результат, а й спосіб діяльності, і в цьому сенсі духовна правова культура розуміється як напрям мислення, норми і стандарти поведінки;
• § правова культура - це умова, спосіб і результат діяльності особи і суспільства, в процесі якої відбувається розвиток людських сил і відносин, самої особи в усій різноманітності її людських проявів в правовій сфері;
• § правова культура пов’язана з правом, правовою системою й іншими правовими явищами.

Складові правової культури суспільства:

• § система правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені в системі нормативно-правових актів та актах індивідуального регулювання, які їх конкретизують;
• § сукупність правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обов’язків;
• § сукупність суб’єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);
• § правосвідомість - система духовного відображення правової дійсності; режим законності і правопорядку - стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів.

         Зміст правової культури:

• § правосвідомість як система відображення суб’єктом правової дійсності;
• § правомірна поведінка і правове мислення;
• § результати правомірної поведінки і правового мислення.

           Особливість правової культури полягає в тому, що вона охоплює не право чи його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої сукупності людей про право, його реалізацію, про діяльність державних органів, посадових осіб. Вона передбачає високу якість правотворчого процесу, реалізації права; достатній рівень правового мислення і психологічного сприйняття правової реальності; усвідомлення специфічних способів правової діяльності правоохоронних органів; результатів реалізації вимог законності у вигляді стійкого і стабільного правопорядку.

           Основні показники рівня розвитку правової культури:

• § досягнутий рівень правової діяльності;
• § рівень досконалості правових актів;
• § ступінь правосвідомості та правової поведінки особистості;
• § ступінь свободи особистості та рівень взаємної відповідальності особи і держави;
• § рівень позитивного впливу права на суспільні відносини та їх упорядкування.

Правова культура особистості - це система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у правомірній діяльності й поведінці. Це позитивна частина правосвідомості, яка проявляється в правомірній поведінці.

• § правова культура особи - властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх виконувати.
• § правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Різновиди правової культури залежно від характеристик правової діяльності (правомірної поведінки):

• § теоретична;
• § практична, в тому числі професійна;
• § продуктивна;
• § репродуктивна.

 

 

Форми правового виховання:

• § правова освіта є найбільш ефективною і результативною формою, оскільки вона дає певну систему правових знань. Вона здійснюється у школах, училищах, технікумах, ВНЗ, коледжах, народних університетах правових знань, курсах підвищення кваліфікації працівників різних категорій;
• § правова пропаганда - це розповсюдження певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення (правової програми по телебаченню, трансляції по радіо, окремі лекції тощо);
• § правова агітація - поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення;
• § правова просвіта має обмежені завдання: дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз’яснене чинне законодавство;
• § правомірна соціально-активна діяльність чи поведінка - це така форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.

Завдання правового виховання полягає в тому, щоб на основі загальних правовиховних цілей у кожної людини були сформовані:

• § правильна правова орієнтація та шанобливе ставлення до законів;
• § усвідомлений вибір правомірних варіантів поведінки;
• § поважне ставлення до правоохоронних органів;
• § почуття особистої відповідальності та усвідомлення невідворотності кари за правопорушення;
• § критичне ставлення до порушень і порушників закону;
• § потреба в особистій участі у боротьбі з правопорушеннями;
• § впевненість у необхідності правових норм для нормальної життєдіяльності суспільства і його членів;
• § усвідомлена звичка дотримуватися закону.

 

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Основні джерела

1. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 320 с.

2. Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. В.М.Цвіка, В.Д.Ткаченка, О.В.Петришина. – Х.: Право, 2002. - 432 с.

3. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. - К.: АТІКА, 2005. - 592 с.

4. Кудлай Т., Бідегарай Х. Теорія держави і права. - О.: ОДМУ, 2001. - 312 с.

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. - Х.: Консул, 2006 - 656 с.

 

Додаткові джерела

1. Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до проблеми її формування // Право України. - 1996. - № 4.

2. Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 208 с.

3. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 304 с.

4. Козюбра М.І. Права і свободи людини і громадянина у новій Конституції України // Адвокат. - 1996. - № 2.

5. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. - К.: Ін-т економіки і господар. права, 1998. - Ч.1. - 88 с.

6. Крищенко Л.Т. Президент України: конституційно-правовий статус // Віче. - 1994. - № 2.

7. Кудлай Т.П. інституційний розвиток держави // Опорний конспект. - К.: Центр навч. л-ри НАДУ, 2008. - 140 с.

8. Мелещенко В.Ф. Основи конституційного права України. - К.: Вентурі, 1996. - 208 с.

9. Мельниченко В.І. Президент у структурі державної влади // Трибуна. - 1995. - № 1/2.

10. Основи держави і права / Під ред. А.М.Колодія, А.М.Олійника. - К., 1997. - 236 с.

11. Прилуцький В.О. Деякі питання територіального устрою України // Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку. - К., 1997. - С. 96-97.

12. Рабінович П.М. Основи законної теорії права і держави. - К., 1998. - 240 с.

13. Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. - М.: Юрид. лит., 1994. - 145 С.

14. Сіренко В.Ф. Громадське суспільство в Україні: проблеми становлення. - К.: Логос, 1997.

15. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник: Пер. з рос. - Х.: Консул, 2001. - 656 с.

16. Скрипник О. Соціальна правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002.

17. Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - Т. 1-3.

18. Шаповал В.М. Виконавча влада: правовий статус і реалії // Уряд. кур’єр. - 1996. - 19 груд.

19. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави: Порівняльний аналіз. - К.: Програма Л, 1995. - 123 с.

20. Шаповал В.М. Президент в механизме осуществления государственной власти: Науч. докл. - К., 1995. - Вып. 36.

21. Шляхи реформування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення прав людини на свободу слова та інформацію: Наук. зб. - Х.: УАДУ ХФ, 2001. - 286 с.

 

Інтернет-ресурси:

1. Верховна Рада України // http: www.rada.gov.ua

2. Вищий господарський суд // http: www.arbitr.gov.ua

3. Голос України // http: www.uamedia.visti.net/golos/

4. Державні органи влади України // http: www.nau.kiev.ua

5. Електронні вісті // http: www.elvisti.com

6. Законопроекти України // http: www.zakon.gov.ua

7. Зеркало тижня // http: www.zerkalo-nedeli.com

8. Інформаційні ресурси про Україну // http: www.infoukes.com

9. Кабінет Міністрів України (вихід на всі міністерства і відомства) // http: www.kmu.gov.ua

10. Міністерство юстиції // http: www.minjust.gov.ua

11. Національна безпека і оборона // http: www.uceps.com.uaukr/all/jornal/

12. Офіційна сторінка Президента України // http: www.president.gov.ua

13. Політична Україна // http: www.polit.com.ua

14. Рада національної безпеки і оборони // http: www.rainbow.gov.ua

15. Українська пошукова система // http: www.meta-ukraine.com

16. Українська правда // http: www.pravda.com.ua

17. Урядовий кур’єр // http: www.uamedia.visti.net/uk/

18. Центр досліджень проблем громадянського суспільства // http: www.cdpgs.ukrbiz.net