Центральний банк і грошово-кредитна політика

Центральний банк і грошово-кредитна політика 30.09.2015 08:01

міністерство освіти і науки україни

 

 

 

 

 

 

 

ЦЕНТРАЛЬНИЙ  БАНК І

ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА

 

 

 

 

Конспект лекцій

для студентів напряму підготовки 

6.030508 «Фінанси і кредит»

денної та заочної форм навчання

 

 

 

 

 

 

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

Луцьк 2015

УДК 658 (07)

Ц 35

До друку   ________________  Голова навчально-методичної ради Луцького НТУ.

Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій           Луцького НТУ   ________________  директор бібліотеки.

 

Затверджено навчально-методичною радою Луцького НТУ,

протокол № ___ від ___________ 2015  р.

Рекомендовано до видання навчально-методичною радою факультету обліку та фінансів Луцького НТУ,                                                     

протокол №  ___ від __________ 2015  р.

 

Голова навчально-методичної ради ФОФ _______________ Московчук А.Т.

 

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри банківської справи Луцького НТУ,

протокол  №  ___ від __________2015 р. 

 

Укладач:                    _________ Н.М. Чиж, к.е.н., доц. Луцького НТУ

 

Рецензент:                  ________  М.І. Дзямулич, к.е.н., доц. Луцького НТУ

 

Відповідальний         ________   Н.С. Різник, д.е.н., проф. Луцького НТУ

за випуск:         

Ц 35	Центральний банк і грошово-кредитна політика [Текст] : конспект лекцій для студентів напряму підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит» денної та заочної форм навчання / уклад. Н.М. Чиж. – Луцьк: Луцький НТУ, 2014. – 164 с.

        

Видання містить лекційний матеріал, список рекомендованої літератури. Призначене для студентів напряму підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит» денної та заочної форм навчання

 

 

 

 

 

 

УДК 658 (07)

© Н.М. Чиж, 2015

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….5

1. Статус та основні напрямки діяльності центральних банків…….7

1.1. Виникнення центральних емісійних банків   ……………………......7  

1.2. Статус та функції центрального банку……………………………….10

1.3. Операції центральних банків…………………………………………..13

1.4. Національний банк України — центральний банк держави………...    17

2. Емісія грошей та регулювання готівкового грошового обігу……    22

2.1. Центральний банк — емісійний банк країни ……………………….     22

2.2. Регулювання готівкового грошового обігу в позабанківській системі……………………………………………………………………………..32

2.3. Організація емісійно-касової роботи в установах НБУ……………...40

2.4. Регулювання касової роботи в установах комерційних банків……...44

2.5. Прогнозування грошової емісії та потреби в готівці……..……….51

3. Рефінансування банків………………………………………………..57

3.1. Механізми рефінансування банків………………………………….…57

3.2. Тендери НБУ та порядок їх проведення…………………………………………….62

3.3. Кредити «овернднайт»………………………………………………………………………73

3.4. Порядок надання стабілізаційних кредитів……………………………77

3.5. Основні принципи проведення операцій РЕПО…………………….78

3.6. Депозитний  (ощадний)   сертифікат……………………………………84  

4. Регулювання діяльності банків…………………………………………………….89

4.1. Необхідність і задачі банківського регулювання та нагляду…………….   89

4.2. Організація системи банківського регулювання та нагляду…………..  94

4.3. Економічні нормативи, що регламентують діяльність комерційних банків………………………………………………………………………………97

4.4. Банківський нагляд: методи проведення та заходи впливу…………101

4.5. Створення системи гарантування депозитів……………………105

5. Центральний банк як банкір і фінансовий агент уряду…………109

5.1. Касове виконання державного бюджету……………………………109

5.2. Кредитування уряду й обслуговування державного боргу…………115

6. Грошово-кредитна політика.......... …………………….128

6.1. Суть і цілі грошово-кредитної політики……………………………128

6.2. Інструменти реалізації грошово-кредитної політики………….   139

6.2.1. Політика рефінансування........... …………………….143

6.2.2. Політика обов’язкових резервних вимог……………………….145

6.2.3. Політика відкритого ринку…………………………………………151

6.3. Валютне регулювання і контроль…………………………………..157

Рекомендована література.............. …………………...159

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Особливістю трансформаційного процесу в Україні є необхідність створення власної економічної системи та формування нових підходів до регулювання макроекономічних процесів. Це, у свою чергу вимагає новітніх підходів до проведення грошово-кредитної політики як складової єдиної економічної політики держави.

В умовах командно-адміністративної економічної системи економічна політика в її грошовому і кредитному напрямах проводилася не економічними, а силовими адміністративними методами, що унеможливлювало практичний напрямок і значно звужувало теоретичний напрямок розвитку відповідних економічних відносин. Але зміни політичної та економічної систем обумовили необхідність опису, аналізу та обґрунтування ринкових економічних механізмів та поведінки держави в новій економічній ситуації. Сутність та методи економічної політики в цілому та грошово-кредитної політики зокрема ретельно досліджені в працях провідних українських вчених-економістів.

Метою навчально-методичного посібника є формування теоретичних і прикладних знань у галузі монетарної політики та функціонування центрального банку.

У поцесі вивчення дисципліни “Центральний банк і грошово-кредитна політика” студенти повинні знати:

-         правову основу діяльності НБУ;

-         основні засади грошово-кредитної політики;

-         організацію грошового обігу;

-         фінансові інструменти грошово-кредитної політики;

-         формування попиту та пропозиції на гроші;

-         основи формування валютної політики;

-         порядок проведення емісійно-касової роботи в НБУ;

-         методику здійснення банківського нагляду за діяльністю банків другого рівня;

вміти: розраховувати значення грошових агрегатів; визначати норми обов’язкових резервів для комерційних банків; проводити оцінку показників щодо грошового обігу; визначати чинники, що впливають на розмір облікової ставки НБУ; визначати обсяги кредитування для підтримки ліквідності банківської системи; аналізувати стан платіжного балансу України.

Вивчення дисципліни передбачає проведення лекцій, семінарів, практичних та індивідуальних занять. Окрема частина програмного матеріалу повинна бути засвоєна студентами в процесі самостійної роботи, виконання тестових та розрахунково-аналітичних завдань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.  Статус та основні напрямки діяльності центральних банків

 

1.1. Виникнення центральних емісійних банків

У сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує центральний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни.

У XVII-XVIII ст. чіткого розмежування між комерційними та центральними банками не було. Банківські установи активно застосовували випуск (емісію) банкнот для нагромадження капіталу. Це призвело до суттєвого розширення грошової маси і підвищення значення готів­кового обігу банкнот: банкноти витісняли повноцінні монети з обігу. Бурхливий розвиток ринку вимагав надійного купівельного та платіжного засобу, який би користувався  всенародною довірою та обертався на території усієї країни.

 Протягом XVIII-XIX ст. в грошовому обігу існувала система золотомонетного стандарту, при якому законодавчо закріплювався безпосередній обіг золотих монет, їх безперешкод­ний обмін на паперові банкноти. Така система вимагала мінімального втручання держави у грошову сферу, оскільки відносна стабільність грошової маси забезпечувалася стихійним пристосуванням кількості грошей в обігу до потреб товарного обігу (надлишок грошей вільно міг бути обмінений на золоті монети і перетворений у скарб).

Того часу децентралізована емісія банкнот дозволяла практично будь-яким комерційним банкам (незалежно від їх розміру та популярності серед населення) випускати гроші в обіг. До того ж, окремі комерційні банки зловживали випуском банкнот, що призводило до неможливості останніх задовольнити підвищений попит їх клієнтів щодо обміну банкнот банків на золото. Це спричиняло банкрутство окремих банків та посилення недовіри до обігу банкнот ними випущених та готівкового банкнотного обігу загалом.

Починаючи з XX століття, відбувся процес переходу від золотомонетного стандарту до системи обігу нерозмінних на золото грошей, позбавлених власної вартості. Ця система вже не мала механізму, який би міг стихійно регулювати кількість грошей в обігу, і тому вона вимагала створення відповідного державного органу, який би забезпечував регулювання кількості грошей в обігу.

 На початковому етапі держави стали обмежувати кількість комерційних банків, що мали право на випуск банкнот – як правило, це були найбільші та надійні банки. Окрім того, критерії щодо величини активів та надійності цих банків з часом зростали, що привело до процесу централізації банкнотної емісії у декількох великих комерційних банках. Наслідком цього процесу стало закріплення за одним банком монопольного права на випуск банкнот. Отже, в історичному плані створення центрального емісійного банку було зумовлене процесами концентрації та централізації капіталу, переходом до єдиних національних грошових систем.

Виникли центральні емісійні банки порівняно нещодавно. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Одні й ті самі банки займались як кредитно-розрахунковим обслуговуванням економічних суб’єктів, так і емісією своїх векселів (банкнот). У спеціальних емісійних банках не було потреби, тому що банкноти у грошовому обігу займали відносно незначне місце. Швидкий розвиток кредитної системи у XIX ст. супроводжувався ростом банкнотної емісії. Цей рост об’єктивно вимагав централізації і державної монополізації емісії банкнот. У ході розвитку грошово-кредитної системи монопольне право на емісію банкнот поступово було закріплено за одним банком країни. Спочатку такий банк називався емісійним, а потім став називатися центральним, що відповідає його провідному положенню в грошово-кредитній системі.

Процес створення центральних банків тісно пов'язаний із процесом демонетизації золота і переходом від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу кредитно-паперових грошей.

Шляхи створення центральних банків:

-   Перший шлях (його можна назвати еволюційним) — поступове перетворення емісійного банку країни у центральний банк. Цей шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Франція, Великобританія, Швеція).

-  Другий шлях (його можна назвати директивним) — створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Цей шлях характерний для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин на початок ХХ ст. не існувало єдиного емісійного банку (наприклад, США), а також для колишніх колоній і постсоціалістичних країн, які у ХХ ст. створювали національні банківські системи за принципом дворівневої побудови.

Центральний банк є ключовою ланкою банківської систем. Банк, наділений монопольним правом емісії грошей, може мати різну назву – емісійний, народний, державний, резервний, центральний чи національний.

Центральні банки можуть мати різну форму власності:

―                     державну – 100 % капіталу ЦБ цих країн належить державі (наприклад, Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);

―                     акціонерну, з участю держави у формуванні капіталу (Банк Японії-55% капіталу знаходиться у власності держави; Швейцарії – 57 % власність держави);

―                     акціонерну, без участі держави у формуванні капіталу (у США — 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).

Центральний банк може функціонувати як єдиний банк із регіональ­ними управліннями або ж бути побудованим за федеративним принципом. Наприклад, Німецький федеральний банк (Бундесбанк) — це єдиний банк з регіональними управліннями (центральними банками земель) і розгалуженою мережею відділень.

Система центрального банку США складається із таких ланок:

– Рада керуючих ФРС;

– 12 федеральних резервних банків;

– Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку;

– Федеральна консультативна рада.

До складу майбутньої Європейської системи центральних банків входитимуть Європейський центральний банк і центральні банки країн — учасниць Європейського союзу (ЄС).

Тим не менше, держава в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, незалежно від частки володіння державою капіталом центрального банку.

 

1.2. Статус та функції центрального банку

Центральний банк — це державний орган. Основні положення, що визначають статус центрального банку:

1. Основні завдання центрального банку в багатьох країнах визначаються на законодавчому рівні, як правило, у спеціальному законі, що регламентує діяльність центрального банку. Основні завдання ЦБ: забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності); сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності; забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.

2. Взаємовідносини центральних банків з органами державної влади У сучасних умовах у країнах з розвиненою ринковою економікою, передбачається підзвітність центральних банків законодавчим органам державної влади. У більшості таких країн центральні банки мають певну незалежність від виконавчих органів державної влади. Так, статут Європейського центрального банку (ЄЦБ) передбачає, що Банк не може отримувати ніяких інструкцій від політичних органів Європейського Союзу (ЄС) і національних урядів, а останні зобов’язані не порушувати принципу незалежності ЄЦБ. Незалежність центрального банку передбачає його самостійність у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики. Незалежність центрального банку  не є абсолютною. Центральний банк не може проводити грошово-кредитну політику ізольовано від уряду, адже вона є лише однією зі складових загальнодержавної економічної політики, і для того, щоб грошово-кредитна політика була успішною, центральний банк повинен взаємодіяти з урядом, який визначає фіскальну, бюджетну, цінову, інвестиційну політику тощо.

3. Центральні банки, як правило, є економічно незалежними органами, що мають самостійний бюджет (кошторис). Вони здійснюють свої видатки за рахунок власних доходів, а перевищення доходів над видатками спрямовують до державного бюджету, не сплачуючи при цьому податків. Економічна незалежність підкреслює особливий статус центрального банку порівняно з іншими владними структурами, які фінансуються за рахунок бюджетних асигнувань і залежать, таким чином, від виділення їм коштів парламентом та урядом.

4. Порядок призначення керівництва центрального банку. У переважній більшості розвинених країн керівники центрального банку (президент, віце-президент) призначаються на посаду главою держави або обираються законодавчим органом державної влади із кандидатур, запропонованих главою держави. Строки, на які призначаються керівники центрального банку, зазвичай перевищують строк дії мандата виконавчої влади, що дає можливість, по-перше, усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період зміни уряду, а по-друге, проводити грошово-кредитну політику, зорієнтовану на довгострокову перспективу.

Основою діяльності центрального банку в кожній країні є чітке визначення у законодавчому порядку задач і функцій цього важливого органу державного регулювання економіки. У більшості розвинутих країн діяль­ність центрального банку спрямована на розв’язання трьох основних задач:

– забезпечення сталості національної грошової одиниці;

– забезпечення надійності грошово-кредитної системи країни;

– забезпечення ефективного функціонування платіжної системи країни.

Важливим фактором досягнення монетарної стабільності є незалежність центрального банку від уряду в проведенні грошово-кредитної полі­тики, з одного боку, і узгодженість дій цих органів державного управління, — з другого.

Питання незалежності центрального банку набуває останнім часом важливого політичного звучання. Країни — члени ЄС прийняли рішення, згідно з яким країна, що не забезпечила на законодавчому рівні і в реальності високого ступеня незалежності свого центрального банку, не може бути членом Об’єднаної Європи.

Функції центрального банку:

1. Емісія грошей. Центральному банку країни, як правило, належить монопольне право емісії (створення) готівки (банкнот і монет). Що стосується депозитних грошей, їх емітують (випускають) як центральний банк, так і комерційні банки. Центральний банк випускає депозитні гроші шляхом рефінансування комерційних банків, кредитування уряду, проведення операцій на відкритому і на валютному ринку.

2. Регулювання грошового ринку шляхом використання інструментів грошово-кредитної політики. У сучасних умовах це — найважливіша функція центрального банку. Він займається розробкою і реалізацією грошово-кредитної політики з метою забезпечення в кінцевому підсумку стійкого розвитку економіки через цінову стабільність.

3. Банк банків. Центральний банк здійснює кредитно-розрахункове і касове обслуговування комерційних банків. Він виступає для банків кредитором останньої інстанції, забезпечує надійне та ефективне функціонування платіжної системи.

4. Регулювання банківської діяльності та нагляд. Ця функція тісно пов’язана з попередньою. Останнім часом спостерігається тенденція розширення регулятивної, а в деяких країнах і наглядової функції центрального банку, що зумовлено глобалізацією банківської справи, підвищенням рівня ризику банківської діяльності.

5. Банк уряду. Виконуючи цю функцію, центральний банк здійснює кредитно-розрахункове обслуговування центральних органів влади, виступає в ролі платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, а також у ролі його фінансового радника й консультанта.

6. Формування та управління золотовалютними резервами. Центральний банк використовує резерви для покриття дефіциту платіжного балансу країни, підтримки обмінного курсу національної валюти.

7. Центральний банк — це інформаційно-аналітичний та статистичний центр грошово-кредитної системи. Він розробляє правила і положення, що регламентують здійснення банківських операцій, визначає порядок ведення бухгалтерського обліку в банках, складання і надання фінансової та статистичної звітності у банківській системі. Центральний банк займається аналізом і прогнозуванням економічної ситуації в країні (на макрорівні), моніторингом реального сектора економіки, складанням банківської та монетарної статистики.

8. Представницька функція. Центральний банк представляє інтереси держави у взаємовідносинах із центральними банками інших держав, із міжнародними банками і валютно-фінансовими організаціями.

 

1.3. Операції центральних банків

Центральні банки в процесі своєї діяльності здійснюють операції — активні та пасивні, надають послуги своїм клієнтам.

Характерні риси операцій центральних банків проявляються у трьох напрямах:

―                     по-перше, центральні банки мають монопольне право емісії грошових знаків;

―                     по-друге, центральні банки обслуговують специфічну клієн­туру. Клієнтами центральних банків виступають комерційні банки та урядові структури (казначейства, міністерства фінансів). Закони, що регламентують діяльність центральних банків, забороняють їм здійснювати комерційну діяльність, зокрема обслуговувати господарську клієнтуру (нефінансові установи, підприємства, організації, населення);

―                     по-третє, для центральних банків, на відміну від комерційних, отримання прибутку не є метою проведення операцій.

Активні операції центральних банків.

Центральні банки проводять операції з цінними паперами на відкритому ринку. Операції проводяться переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. Центральні банки можуть купувати цінні папери у фірм, населення, комерційних банків або продавати їм цінні папери.

Центральні банки проводять операції з рефінансування (кредитування) комерційних банків. Вони надають позички комерційним банкам, здійснюють переврахування векселів, які раніше були враховані комерційними банками. На суму наданих позичок та переврахованих векселів збільшуються резерви банків, а погашення позичок і векселів призводить, відповідно, до зменшення банківських резервів. Отже, рефінансування комерційних банків надає центральним банкам можливість регулювати величину їхніх резервів.

Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (золотовалютними резервами). До складу резервів входять: золотий запас; запаси іноземної вільно конвертованої валюти; резервна позиція у МВФ; спеціальні права запозичення — СПЗ.

    Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (купівля-продаж іноземної валюти, золота) з метою підтримання на потрібному рівні попиту на гроші і пропозиції грошей, а також обмінного курсу національної валюти. На­приклад, у разі необхідності мобілізації іноземної валюти цент­ральні банки можуть: продавати золото; проводити операції «своп» — продаж золота за іноземну валюту з подальшою його купівлею через певний проміжок  часу; використовувати золото як заставу для отримання іноземних кредитів.

Центральні банки деяких країн можуть надавати прямі кредити уряду на покриття дефіциту державного бюджету. Найбільшого поширення такі кредити набули в країнах, що розвиваються. Кредити центрального банку мають емісійний характер. З позиції уряду покриття дефіциту державного бюджету за рахунок додаткової емісії грошей — це дуже простий і зручний спосіб збалансування державного бюджету (монетизації бюджетного дефіциту). З позиції центрального банку це досить небезпечний спосіб, тому що він загрожує сталості грошей.

Всі активні операції мають емісійний характер. Усі ці операції накопичення цінних паперів, іноземної валюти, золотих запасів у розпорядженні центрального банку, збільшення заборгованості за наданими банком кредитами призводить до збільшення обсягу банківських резервів, тобто базових грошей (грошової бази), до розширення пропозиції грошей, і навпаки.

Пасивні операції центральних банків.

Центральні банки емітують на монопольних засадах готівкові кошти в оборот. Вони продають готівку комерційним банкам в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральних банках. У свою чергу, комерційні банки забезпечують готівкою своїх клієнтів в обмін на депозити, що зберігаються на рахунках клієнтів у банках. Таким чином, центральні банки емітують готівку в оборот через комерційні банки.

Центральні банки зберігають резерви комерційних банків. Комерційні банки розміщують на рахунках у центральному банку обов’язкові резерви згідно з нормами обов’язкових резервних вимог, що встановлені центральним банком, а також надлишкові (вільні) резерви. У більшості країн світу обов’язкові та надлишкові резерви розміщуються на одному рахунку (основний, кореспондентський чи резервний рахунок).

Центральні банки залучають кошти урядових структур. На договірній основі центральні банки ведуть поточні депозитні рахунки державного казначейства, міністерства фінансів та інших урядових структур. На цих рахунках акумулюються податкові надходження, кошти від розміщення державних цінних паперів та інші надходження до бюджету. З цих же рахунків забезпечується фінансування державних видатків.

Центральні банки відкривають рахунки, на яких розміщуються іноземні депозити, тобто депозити, якими володіють іноземні уряди, іноземні центральні банки, міжнародні валютно-фінансові і кредитні організації. Більшість із цих рахунків — це поточні рахунки. Їх відкриття полегшує розрахунки за міжнародними фінансовими операціями.

Центральні банки можуть одержувати кредити, зокрема від міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій. Так, країни — члени МВФ можуть отримувати кредити у вільно конвертованій валюті для фінансової підтримки економічних реформ і покриття дефіциту платіжного балансу.

Центральні банки можуть емітувати та розміщувати, найчастіше серед комерційних банків, власні боргові зобов’язання. Мета емісії — регулювання ліквідності комерційних банків та грошово-кредитне регулювання економіки. Так, згідно з федеральним законом «Про Центральний банк Російської Федерації» Банк Росії має право емітувати облігації.

Центральні банки формують власний капітал. Характер операцій з формування власного капіталу залежить від форми власності центрального банку — державна чи акціонерна.

Сучасні центральні банки надають низку послуг своїм клієнтам, більшість з яких пов’язана з розрахунково-касовим обслуговуванням комерційних банків та урядових структур. Користуючись підтримкою держави, центральні банки запроваджують загальнодержавні системи електронних платежів, що забезпечують здійснення розрахунків на всій території країни. Вони відкривають і ведуть поточні рахунки своїх клієнтів (бан­ків та урядових структур), здійснюють оброблення та інкасування чеків, організовують кліринг та оплату чеків, векселів та інших розрахунково-платіжних документів, подають клієнтам відомості про операції, проведені за їх рахунками, і про залишок на рахунках.

Важливим видом послуг, що надаються центральним банком, є касове обслуговування клієнтів, пов’язане з прийманням і видачею готівки з каси центрального банку, перевезенням грошово-валютних цінностей та інкасацією грошових знаків. Центральні банки, як банкіри і фінансові агенти уряду, виступають у ролі консультантів і менеджерів при випуску державних цінних паперів. Вони організовують розміщення державних цінних паперів шляхом проведення аукціонів, здійснюють їх погашення за дорученням і за рахунок емітентів. Центральні банки пропонують своїм клієнтам послуги з управління портфелем цінних паперів — зберігання, переказування, інкасування цінних паперів.

 

1.4. Національний банк України — центральний банк держави

Національний банк України зі статусом центрального емісійного банку держави був утворений у 1991 р. (закон «Про банки і банківську діяльність», ухвалений Верховною Радою УРСР 20 березня 1991 р.)  на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР, яку було оголошено власністю України.

Згідно з Конституцією Національний банк України — це центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення сталості грошової одиниці.

На законодавчому рівні правове становище НБУ регулюється спеціальним законом «Про Національний банк України», який був ухвалений Верховною Радою України 20 травня 1999 р. Діяльність Національного банку має особливий характер. З одного боку, Національний банк — це орган держави, на який покладено виконання специфічних завдань і функцій і який відає правовим регулюванням певних суспільних відносин та здійснює нагляд за банками. З іншого боку, Національний банк — юридична особа. Він здійснює діяльність, результатом якої є отримання доходів, що покривають видатки банку.

НБУ — державний банк. Статутний капітал є загальнодержавною власністю.

Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів. Одержання прибутку не є метою діяльності Банку.

Законопроект чітко визначає функції, операції Національного банку і його взаємовідносини з органами законодавчої і виконавчої влади. Основною функцією Банку є забезпечення сталості грошової одиниці України та цінової стабільності. Національний банк, підзвітний Верховній Раді України, підтримує економічну політику уряду, доки вона не суперечить забезпеченню сталості грошової одиниці України.

Структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

Конституція України та Закон «Про Національний банк України» передбачають дворівневу систему органів управління центральним банком — Рада Національного банку і Правління Національного банку.

Рада Національного банку України складається з Голови Національного банку та чотирнадцяти членів. Сім членів Ради призначає Президент України, а ще сім членів — Верховна Рада України. Члени Ради Національного банку призначаються на посаду на сім років.

Основні повноваження Ради Національного банку:

-  розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, інформує про них Верховну Раду України і здійснює контроль за їх виконанням;

- аналізує вплив грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо зміни політики;

- затверджує кошторис доходів та видатків НБУ, бухгалтерський баланс банку, звіт про виконання кошторису та розподіл прибутку за звітний рік;

 - визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки Національного банку та розглядає аудиторський висновок;

- має право застосування відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку, наприклад, стосовно фор­мування резервів на покриття фінансових ризиків, мінімального розміру золотовалютних резервів. Вето не набирає чинності, якщо Правління підтвердить своє рішення протягом п’яти днів двома третинами від загальної кількості членів Правління.

Другий керівний орган Національного банку — Правління. Правління НБУ забезпечує реалізацію Основних засад грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти. Правління приймає рішення стосовно зміни процентних ставок Національного банку, розміру і порядку формування обов’язкових резервів для банків, установлення для них економіч­них нормативів, емісії грошових знаків, визначення мінімального розміру золотовалютних резервів Національного банку, установлення лімітів на проведення операцій на відкритому ринку. Крім того, Правління визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує штатний розпис Національного банку та форми оплати праці, видає нормативно-правові акти Національного банку. Раді Національного банку Правління подає на затвердження річний звіт НБУ, проект кошторису доходів і видатків на наступний рік, бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи.

Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку.

Склад Правління — кількісний та персональний — формується Головою Національного банку і затверджується Радою Національного банку. Очолює Правління Голова Національного банку. До складу Правління входять заступники Голови Національного банку, директори найбільш важливих департаментів Банку та начальники головних територіальних управлінь Банку.

Голову Національного банку призначає Верховна Рада України за поданням Президента України строком на п’ять років. Голова Національного банку може бути звільнений з посади лише Верховною Радою за поданням Президента України у зв’язку із закінченням строку повноважень, поданням особистої заяви про відставку, смертю, припиненням громадянства та в деяких інших випадках, передбачених законом.

До системи Національного банку входять такі ланки:

―                     центральний апарат;

―                     філії (територіальні управління) Національного банку України;

―                     структурні підрозділи (Відомча охорона, Центральна бібліотека, Навчальний центр, Центр наукових досліджень, Управління організації будівництва і реконструкції);

―                     структурні одиниці (Оперативне управління, Центральне схо­вище, Державна скарбниця України, Центральна розрахункова палата, Господарсько-експлуатаційне управління, Група управління проектами міжнародних кредитних ліній);

―                     спеціалізовані підприємства (Фабрика банкнотного паперу, Банкнотно-монетний двір);

―                     навчальні заклади (Університет банківської справи, до складу якого входять Львівський, Харківський Черкаський інститути банківської справи, Ук­раїнська академія банківської справи).

Територіальні управління НБУ не мають статусу юридичної особи, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень.

Функціональна побудова центрального апарату НБУ визначається його статусом центрального банку. Основні структурні підрозділи центрального апарату — департаменти, управління.

Національний банк організований і функціонує згідно з принципами (правовими положеннями), що закріплені в Законі «Про Національний банк України» та обумовлені завданнями, покладеними на банк.

Принцип незалежності Національного банку. Національний банк у межах наданих йому повноважень є незалежним у своїй діяльності, проте не абсолютно. По-перше, Національний банк є підзвітним Верховній Раді України і Президенту України. По-друге, депутати Верховної Ради можуть внести поправки у чинний закон «Про Національний банк України», тобто скоригувати механізм функціонування Національного банку. По-третє, Національний банк розробляє основні засади грошово-кредитної політики на наступний рік відповідно до Загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних засад економічного і соціального розвитку України, затверджених Кабінетом Міністрів України. Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації.

Принцип парламентського та президентського контролю за діяльністю Національного банку. Голова Національного банку доповідає Верховній Раді України про діяльність Національного банку. Двічі на рік Національний банк подає інформацію Президенту України та Верховній Раді України про стан грошового ринку в Україні.

Принцип розмежування державних фінансів і коштів Національного банку. Національному банку забороняється надавати прямі кредити уряду як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування видатків Державного бюджету України. Національному банку дозволяється здійснювати операції з державними цінними паперами лише на вторинному ринку. Тобто закон захищає Національний банк від можливих вимог з боку уряду щодо здійснення додаткової емісії з метою фінансування дефіциту державного бюджету.

Принцип організації Національного банку на підставі держав­ної власності. Статутний капітал банку у розмірі 100 млн. грн. є державною власністю. Джерелами формування статутного капіталу є доходи Національного банку, а при необхідності — кошти Державного бюджету України. Майно, яким Національний банк уповноважений користуватися і розпоряджатися, є об’єктом права державної власності, але перебуває у повному господарському віданні банку.

Принцип здійснення діяльності без мети одержання прибутку. Згідно з Законом одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку. 

Принцип економічної самостійності. Національний банк здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах кошторису, затвердженого Радою Національного банку. У разі перевищення доходів над видатками різниця вноситься до державного бюджету, а перевищення видатків над доходами покривається за рахунок державного бюджету наступного за звітним року.

Принцип централізації системи Національного банку України. Система Національного банку організована у такий спосіб, щоб забезпечити реалізацію єдиної державної грошово-кредитної політики в усіх регіонах України під загальним централізованим керівництвом.

Принцип єдності системи Національного банку України. Усі структурні підрозділи, одиниці, підприємства та заклади Національного банку об’єднані спільністю цілей і завдань, що стоять перед банком.

Принцип колегіальності управління системою Національного банку. Керівні органи Національного банку України — Рада Національного банку і Правління Національного банку — є колегіальними за порядком прийняття рішень. Так, на засіданнях Ради Національного банку рішення приймаються більшістю голосів від загальної кількості присутніх членів при кворумі 10 осіб. Кожний член Ради має один голос.

Принцип вертикальної структури управління системою Націо­нального банку України. Цей принцип означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюються тільки по вертикалі. Так, начальник територіального управління Національного банку призначається на посаду згідно з наказом Голови НБУ, який видається на підставі постанови Правління НБУ.

 

2. ЕМІСІЯ ГОТІВКИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОТІВКОВОГО
ГРОШОВОГО ОБІГУ

2.1. Центральний банк — емісійний банк країни

Емісійна — найстаріша функція центрального банку. У XX ст. вона зазнала істотних змін у зв’язку з переходом від системи золотого стандарту до системи обігу паперових грошей, а також внаслідок модифікації грошового обігу (розширення сфери використання депозитних грошей і поява електронних грошей).

В умовах обігу грошей, що не розмінюються на золото[1], забезпеченням грошей, що емітуються центральними банками, виступають головним чином боргові зобов’язання держави і комерційні векселя.

Центральні банки, як правило, мають монопольне право емісії банкнот на території всієї країни (за деяким винятком). Крім банкнот, у багатьох країнах в обігу знаходиться також розмінна монета. Незважаючи на те, що готівкові гроші становлять невелику частину грошової маси, вони створюють основу грошової системи країни. Готівкові гроші, що емітуються центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на своїй території.

Центральні банки займаються забезпеченням платіжного обороту готівковими грошима, на них покладено виготовлення банкнот, а в деяких країнах — і чеканка монет. Центральні банки продають готівкові гроші комерційним банкам, як правило, за номіналом, а в деяких країнах з невеликою комісією.

Усі країни світу поступово перейшли до застосування в обороті виключно неповноцінних грошей. У сучасних умовах центральні банки емітують в оборот грошові знаки, відмовившись від зобов’язання обмінювати їх на золото за офіційною ціною. Емісія грошей основана на довірі до емітента. Забезпеченням грошових знаків виступає, на відміну від епохи золотого стандарту, не золотий запас емісійного банку, а переважно цінні папери (державні боргові зобов’язання) в портфелі центрального банку. 

У ХХ ст. настала ера депозитних грошей, які існують у вигляді певних сум, записаних на рахунках економічних суб’єктів у банках, і які використовуються для платежів у безготівковій формі.

Діяльність центрального банку, пов’язана з емісією грошових знаків — готівки (готівкова емісія), суттєво відрізняється від його діяльності, пов’язаної з емісією депозитних грошей (кредитна емісія або безготівкова емісія).

Емісію грошових знаків — готівки — центральний банк здійснює на монопольних засадах. НБУ емітує готівку в обіг через комерційні банки. Центральний банк забезпечує ці банки готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках банків у центральному банку. У свою чергу, комерційні банки випускають готівку в обіг, забезпечуючи готівкою своїх клієнтів в обмін на їх депозити, що зберігаються на рахунках у банках. Цей процес відбувається і в зворотному напрямі, тобто таким самим шляхом центральний банк вилучає готівку з обігу через комерційні банки. Перевищення випуску готівки в обіг над її вилученням з обігу означає емісію готівки, на суму якої зростає маса готівки в обороті. При цьому зміна маси готівки в обороті, яка не супроводжується безготівковою емісією центрального банку, не впливає на величину грошової бази, змінюється тільки її структура, тобто співвідношення маси готівки в обороті й суми банківських резервів.

Держава зазвичай надає центральному банку повноваження не тільки стосовно емісії готівки в обіг, а й щодо організації та регулювання готівкового обігу на території країни. Готівка, що емітується центральним банком, як правило, є єдиним законним платіжним засобом на території країни. У країнах з розвинутою ринковою економікою її частка в загальній грошовій масі становить 5—10 %. Незважаючи на таку невеличку частку, готівка відіграє особливу роль у грошовій системі. Банки пропонують своїм клієнтам замінники готівки у формі депозитів (депозитних грошей), якими можна розпоряджатися з допомогою платіжних доручень, чеків, платіжних карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від центрального банку. Вкладники банків у будь-який момент можуть зажадати перетворення своїх депозитів на готівку, і в цьому разі комерційні банки змушені будуть звернутися до центрального банку з тим, щоб обміняти свої резерви, які зберігаються на рахунках у центральному банку, на готівку і в такий спосіб підкріпити готівкою свої операційні каси й задовольнити вимоги своїх клієнтів.

Готівкова емісія центрального банку є вторинною відносно його безготівкової емісії.

Емісію депозитних грошей центральний банк здійснює разом з комерційними банками.

Починаючи з 1993 року НБУ визначає структуру грошової маси відповідно до агрегатного методу. Для розрахунку сукупної грошової маси в Україні передбачені такі грошові агрегати:

М0 – (готівка) гроші поза банками;

М1 = М0 + кошти на поточних рахунках у національній валюті;

М2 = М1 + строкові кошти у національній та іноземній валюті та інші кошти (до інших відно­сяться кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти Держстраху та валютні заощадження);

М3 = М2 + кошти клієнтів у довірчому управлінні та цінні папери власного боргу банків.

Зміна маси грошей в обороті – основний фактор впливу грошей на реальну економіку. З огляду на це великого значення набуває створення ефективного механізму зміни маси грошей в обороті. Найбільш ефективним може бути механізм емісії грошей на кредитній основі. У цьому механізмі беруть участь як центра­льний, так і комерційні банки. Центральний банк емітує на моно­польних засадах готівкові гроші в оборот і вилучає їх з обороту, а також бере участь в емісії безготівкових грошей. Комерційні банки здійснюють емісію тільки безготівкових грошей через ме­ханізм грошово-кредитного мультиплікатора.

Коефіцієнт мульти­плікатора (m) визначається за формулою:

 

де r – норма обов’язкового резервування.

Загальний приріст грошової маси (ΔM), що спричинений рухом депозитів, може бути ви­ражений формулою:

 

де ΔR – початковий приріст резервів, що спричинив процес мультиплікації.

Перший імпульс емісійному процесу надає центральний банк, забезпечуючи комерційні банки додатковими резервами. Ця стадія емісійного процесу дістала назву безготівкової емісії центрального банку. Комерційні банки, використовуючи резерви, отримані від центрального банку, створюють додаткову масу депозитних грошей на рахунках суб’єктів економіки. Ця стадія емісійного процесу називається депозитною емісією комерційних банків. Приріст маси депозитних грошей, одержаних комерційними банками, перевищує суму додаткових резервів, отриманих від центрального банку, оскільки в процесі кредитно-депозитної діяльності комерційних банків відбувається мультиплікативне розширення банківських резервів. Показник, що характеризує, в якому співвідношенні банківські резерви перетворюються у депозитні гроші, називається грошово-кредит­ним мультиплікатором і визначається за формулою:

,

де С – готівка;

D – депозити;

R – обов’язкові резерви комерційних банків.

Для здійснення безготівкової емісії, розмір якої визначається як різниця між сумою випущених в обіг платіжних засобів і сумою вилучених з обігу платіжних засобів, центральні банки використовують різні інструменти грошово-кредитної і валютної політики. Для випуску в обіг платіжних засобів центральні банки використовують такі методи:

―                     купівля цінних паперів на відкритому ринку;

―                     рефінансування (кредитування) комерційних банків;

―                     купівля іноземної валюти, золота на внутрішньому ринку для поповнення золотовалютних резервів.

За допомогою цих же методів (інструментів), але протилежної спрямованості банки вилучають з обігу платіжні засоби:

―                     продаж цінних паперів на відкритому ринку;

―                     стягнення заборгованості з банків за раніше наданими кредитами;

―                     продаж іноземної валюти, золота із золотовалютних резервів на внутрішньому ринку.

Згідно з чинним законодавством гривня (банкноти і монети) є єдиним платіжним засобом на території України. Усі фізичні та юридичні особи зобов’язані приймати гривню на території України без будь-яких обмежень за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів. Національний банк України має виключне право емісії грошових знаків (гривні та розмінної монети) та вилучення з обороту неплатіжних і не придатних для обігу грошових знаків. Крім того, як емісійний центр держави Національний банк має широкі повноваження щодо організації та регулювання готівкового обігу.

Національний банк України забезпечує виготовлення грошових знаків. Сьогодні Україна має замкнутий цикл з виробництва грошей, а саме: Банкнотно-монетний двір і Фабрику банкнотного паперу. Банкнотну фабрику Банкнотно-монетного двору Національного банку України введено в експлуатацію в 1994 р. Це одне з найсучасніших підприємств у світі. Потужності Банкнотної фабрики — 1,5 млрд банкнот або іншої захищеної друкованої продукції. Фабрика має змогу забезпечувати як внутрішні потреби України, так і виконувати замовлення інших держав. Продукція банкнотної фабрики: банкноти; високозахищені цінні папери; акцизні марки; поштові марки.

Фабрику банкнотного паперу введено в експлуатацію у 1997 р. На фабриці виготовляється банкнотний та захищений папір з фізико-механічними показниками, які відповідають світовим стандартам.

Монетний двір Національного банку України введено в дію у 1998 р. Він має членство у впливовій міжнародній організації «Конференція директорів монетних дворів». Виробнича потужність Монетного двору дає змогу випустити за рік 1 млрд розмінних (обігових) та близько 1 млн ювілейних і пам’ятних монет, 100 тис. знаків та державних нагород. Продукція Монетного двору:

―                     монети масового обігу (обігові та розмінні монети);

―                     пам’ятні та ювілейні монети з дорогоцінних металів (інвестиційні монети), зокрема найвищої колекційної якості «пруф»;

―                     пам’ятні та ювілейні монети з недорогоцінних металів;

―                     монети типу «біколор»;

―                     пам’ятні медалі;

―                     жетони, нагрудні значки;

―                     державні та відомчі нагороди.

Банкноти всіх номіналів виготовляються на спеціальному білому папері, з водяними знаками. Розмінні монети номінальною вартістю 1, 2 та 5 коп. виготовляються з металу білого кольору, вартістю 10, 25 та 50 коп., а також обігова монета 1 гривня — з металу жовтого кольору.

Національний банк України визначає номінали банкнот і монет. Завданням НБУ є формування оптимального номінального ряду грошових знаків. В Україні номінальний ряд налічує дев’ять  банкнот (в єврозоні сім банкнот).

Національний банк України регулює купюрну структуру банкнот і структуру розмінних монет, які перебувають в обороті, з метою забезпечення безперебійних розрахунків, розміну банкнот високих номіналів низькими, а останніх — розмінними монетами. У вартісній структурі банкнот найбільшою є питома вага банкнот високих номіналів — 50, 100, 200, 500  грн. Поступове зростання цього показника відбувається в міру підвищення заробітної плати та інших доходів населення і дає змогу скоротити витрати на обслуговування обороту готівки. Найбільшою в загальній кількості монет, що перебувають в обороті в Україні, є частка монет номіналом 10 коп. Взагалі монети, що перебувають в обороті, становлять 1,1 % від загальної суми готівкової грошової маси.

Національний банк України визначає дизайн грошових знаків. Значного поширення набула думка про те, що грошові знаки є візитною карткою держави. Тому Україна, як і інші країни, намагається відобразити на своїх банкнотах і монетах предмети національної гордості, ознайомити зі своєю історією, культурою, природою, традиціями.

Національний банк України затверджує графічний знак гривні. Він складається з двох елементів. Перший і основний елемент базується на рукописному варіанті зображення літери г (кирилиця) як першої літери у назві «гривня». Другий елемент — це дві горизонтальні паралельні прямі, які втілюють ідею стабільності гривні. Графічний знак може розміщуватися як перед номіналом, так і після нього.

Національний банк України розробляє систему захисту грошових знаків від підроблення (фальсифікації). Основні елементи захисту грошових знаків від підроблення поділяються на дві групи:

―                     елементи захисту, які технологічно реалізуються в процесі виготовлення паперу і розміщуються в товщі чи на поверхні паперу (водяні знаки, захисні стрічки, видимі та невидимі захисні волокна тощо);

―                     елементи захисту, які використовуються безпосередньо під час друкування банкнот (рельєфні елементи, плоский друк, безперервний друк, райдужний друк, орловський друк, мікротекст, суміщені малюнки, флюоресцентні захисні елементи, антисканерна сітка, латентне (приховане) зображення, знак для людей з послабленим зором та інші елементи захисту).

Національний банк України встановлює правила визначення платіжності банкнот і монет. Він визначає ознаки платіжності грошових знаків і відповідно до них, а також з урахуванням зовнішнього вигляду, ступеня зношеності та пошкодження поділяє грошові знаки на платіжні і неплатіжні.

Платіжні грошові знаки поділяються таким чином:

―                     придатні до обігу банкноти і монети (повністю відповідають зразкам, установленим НБУ);

―                     не придатні до обігу банкноти і монети, а саме:

―                     зношені банкноти і монети (з певними ознаками зношення та пошкодження);

―                     значно зношені та пошкоджені банкноти і монети (наприклад, банкноти розірвані на кілька частин, банкноти з утраченими частинами, якщо збереглося не менше 55 % початкової площі банкноти, деформовані монети). Такі грошові знаки підприємства не повинні приймати як платіж;

―                     банкноти і монети з дефектами виробника (наприклад, зміщення графічних зображень, нечіткість чеканки).

Установи банків повинні не придатні до обігу банкноти і монети обмінювати в установах НБУ (безкоштовно) на придатні. Вони не мають права не придатні до обігу грошові знаки видавати своїм клієнтам. Національний банк здійснює знищення та утилізацію не придатних до обігу грошових знаків.

Неплатіжні грошові знаки поділяються таким чином:

―                     дуже пошкоджені банкноти і монети (наприклад, від первісної площі банкноти залишилося менше 55 % первісної площі. Для визначення залишкової площі дуже пошкоджених банкнот застосовується спеціальна сітка). Такі грошові знаки не приймаються до платежів підприємствами й організаціями, а банками — до обміну на придатні до обігу банкноти і монети;

―                     фальшиві (підроблені) банкноти і монети;

―                     перероблені банкноти. Перероблення — це зміна первісного виду справжньої банкноти з метою отримання незаконного прибутку. Переробленням вважається наклеювання, малювання, друкування тексту або цифр, що змінюють номінал банкноти.

Фальшиві та перероблені грошові знаки вилучаються банками з обігу і передаються для дослідження та офіційного висновку установам Національного банку. Про виявлення підроблених грошових знаків інформують правоохоронні органи.

Переважна кількість фальшивих банкнот — це банкноти з номіналом 10 і 20 грн. Справжність (автентичність) банкнот з високим номіналом перебуває зазвичай під більш пильною увагою населення і торговельних організацій при здійсненні розрахунків, тому переважно підробляють грошові знаки серед­нього номіналу.

Національний банк України забезпечує підтримання готівкової грошової маси в належному стані. З метою створення умов для управління готівковим обігом Національний банк запроваджує сучасні банківські технології, зокрема швидкісні автоматизовані системи обробки готівки. 

Національний банк проводить дослідження щодо справжності грошових знаків. Комерційні банки повинні відправляти для дослідження вилучені ними з обігу сумнівні грошові знаки, а також грошові знаки, передані їм для дослідження підприємствами і громадянами, не рідше одного разу в три дні. Установи НБУ (територіальні управління, Центральне сховище, Департамент готівково-грошового обігу) проводять дослідження безкоштовно протягом п’яти робочих днів з дня надходження грошових знаків. За результатами дослідження складається акт, про що інформують банки.

Національний банк України виготовляє і реалізаує пам’ятні і ювілейні монети. Це монети різних номіналів, виготовлені з різних металів (золото, срібло, мельхіор, нейзильбер). Тематика пам’ятних і ювілейних монет необмежена. Це може бути історія, пам’ятки, видатні особистості, знаменні дати, культура, література, спорт, легенди, природа, релігія тощо. Слід ураховувати, що тема монети становить інтерес не лише для вітчизняних, а й для іноземних колекціонерів. Особливою популярністю користуються монети з так званими універсальними образами, близькими і прийнятними для представників багатьох націй.

Національний банк України регулює і прогнозує готівковий обіг у країні.

Система регулювання складається з двох основних організаційних рівнів.

По-перше, це регламентація обороту готівки на підприємствах, в організаціях та установах, тобто у позабанківській сфері.

По-друге, це регламентація обороту готівки в установах банків.

Національний банк України здійснює аналіз стану, структури та динаміки готівкового обігу і розробляє заходи щодо його вдосконалення. Основні об’єкти аналізу:

―                     показники готівкового обігу в ув’язці з показниками, що характеризують економічний стан країни та тенденції її економічного розвитку;

―                     джерела надходження готівки у каси банків і цільова спрямованість їх видач з кас банків;

―                     швидкість повернення готівки у каси банків (рівень осідання готівки в обороті);

―                     чинники, що визначають зміну обсягів готівки у позабанківській сфері;

―                     територіальне розміщення готівки та її вилучення з обо­роту;

―                     рівень інкасації готівкової виручки;

―                     стан і розвиток безготівкових розрахунків між підприємствами і громадянами тощо.

Основні напрямки діяльності Національного банку в галузі готів­кового обігу на перспективу:

–  зменшення частки готівки (М0) у загальному обсязі грошової маси (М3);

– прискорення впровадження безготівкових форм розрахунків у споживчому секторі з використанням платіжних карток;

–  запровадження прогресивних технологій та сучасного обладнання на всіх стадіях руху й обробки готівки;

– реформування системи інкасації та перевезення готівки (створення немонополізованої гнучкої і розгалуженої системи);

–  вдосконалення контролю за справжністю грошових знаків і за їх якістю;

– створення системи страхування ризиків, що викликані роботою банків з готівкою.

 

2.2. Регулювання готівкового грошового обігу
 в позабанківській системі

В умовах кризового стану економіки в Україні високими темпами збільшується грошова маса і в тому числі її готівковий компонент. Обіг депозитних грошей має ряд переваг у порівнянні з обігом готівки. В країнах з ринковою економікою в останні десятиріччя спостерігається звуження сфери готівкового грошового обігу, що викликано успішним розвитком електронної системи розрахунків.

Основними документами, що регламентують операції з готівкою в народному господарстві України є «Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків україни» і «Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні».

Перспективи оптимізації готівкової грошової сфери в Україні пов’язані зі:

―                     стабілізацією економіки і підвищенням рівня доходів населення;

―                     скороченням незаконного і тіньового секторів економіки;

―                     підвищенням рівня надійності банків і зростанням довіри до них. Банківські депозити повинні перетворитись у вигідний, надійний та легітимний засіб збереження грошей;

―                     запровадженням високоефективних банківських технологій, які дають змогу звільнити підприємства й організації від проведення касових розрахунків, пов’язаних із виплатою працівникам заробітної плати та інших соціальних платежів, і передати цю функцію банківській системі з одночасним активним розширенням системи масових електронних платежів за товари і послуги.

Згідно з чинним законодавством підприємства, які мають поточні рахунки в банках, повинні здавати одержану готівку, не витрачену у той самий день на поточні потреби, в установи банків для зарахування на їхні рахунки. Зберігання коштів на рахунках у банках створює передумови для концентрації готівкових коштів у банківській сфері, що, у свою чергу, забезпечує ефективніше їх використання та схоронність за умови надійного функціонування банківської системи.

Підприємствам дозволено залишати у своїх касах на кінець робочого дня готівку в межах установлених лімітів, а також використовувати її на поточні потреби.

Ліміт каси встановлюється для кожного підприємства установою банку під час укладання договору на розрахунково-касове обслуговування на основі поданої клієнтом заявки-розрахунку установленої форми. Відповідальність за достовірність даних у заявці-розрахунку, згідно з даними касової книги та бухгалтерського обліку, несе підприємство. Проте установа банку має право вимагати від підприємства подання документів, що обґрунтовують розміри касових оборотів, наведених у заявці-розрахунку. Установлений ліміт каси може переглядатися в окремих випадках з ініціативи банку або підприємства, на підставі нової заявки-розрахунку.

Ліміт каси — це граничний перехідний залишок грошей у касі, який має відповідати потребам і конкретним умовам фінансово-господарської діяльності підприємства, тому розмір касового ліміту визначається з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, обсягу касових оборотів підприємства, установлених строків і порядку здавання готівкової виручки тощо.

Банкам та індивідуальним підприємцям ліміт каси не встановлюється. Готівкову виручку понад установлений ліміт каси підприємства зобов’язані здавати в установи банків для зарахування на їхні поточні рахунки.

Одночасно з установленням ліміту каси установи банків з метою прискорення обіговості готівкових коштів і своєчасного їх надходження до кас банків визначають підприємствам порядок і строки здавання готівки в банк за погодженням з їхніми керівниками (на підставі тієї ж заявки-розрахунку, за якою встановлюється ліміт каси).

Спосіб інкасації, підприємства визначають самостійно, за власним вибором. Вони можуть вносити гроші у каси установ банків, здавати їх через інкасаторів Національного банку або комерційних банків, через Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, переказувати через підприємства поштового зв’язку. Найбільш розвинутим і перспективним способом інкасації є збирання грошової виручки банками за допомогою апарату інкасаторів, які щоденно за чітким графіком об’їжджають підприємства і приймають від них гроші на місці. Проте цей спосіб застосовується зараз переважно у містах. У сільській місцевості найбільш раціональним способом інкасації є переказування готівки через підприємства поштового зв’язку.

Внесення готівкової виручки до установи банку або переказування її через підприємства поштового зв’язку проводять звичайно у той самий день, коли вона надійшла до каси підприємства. Якщо у населеному пункті немає установ банків та підприємств поштового зв’язку, підприємствам дозволяється здавати виручку один раз на п’ять днів.

Національний банк визначає для підприємств порядок використання готівки, одержаної з кас банку і з виручки, а також порядок здійснення готівкових розрахунків. Установи банків видають підприємствам готівку в межах наявних на рахунках коштів на підставі грошових чеків установленої форми із зазначенням цільового призначення одержаної готівки.

З метою регулювання касових ресурсів установи банків одержують від підприємств календар видачі заробітної платні. На підставі отриманої інформації вони розробляють зведений календар видачі готівки на заробітну плату по днях місяця і по окремих клієнтах, що ними обслуговуються.

Готівку, яка одержана з кас банку для виплат, пов’язаних з оплатою праці, пенсій, стипендій, дивідендів, підприємства мають право зберігати у своїх касах протягом трьох робочих днів (включаючи день одержання готівки в установі банку) понад установлений ліміт.

Розрахунки і платежі підприємств між собою та з громадянами можуть здійснюватись як у безготівковій формі, так і готівкою, але на готівкові розрахунки встановлені певні обмеження. Сума готівкового розрахунку одного підприємства з іншим (за товари, послуги, виконані роботи) не повинна, як правило, перевищувати 10 тис. грн. протягом дня за одним або кількома платіжними дорученнями. Кількість підприємств, з якими проводяться розрахунки протягом дня, не обмежується. На деякі розрахунки установлене обмеження не поширюється, наприклад на розрахунки підприємств між собою при закупівлі сільськогосподарської продукції.

Підприємствам надано право здійснювати розрахунки готівкою, одержаною з кас банків та з виручки. Зокрема, готівку з виручки підприємства мають можливість використовувати як для оплати поточних потреб, так і для проведення розрахунків з бюджетами за податками і зборами. Проте якщо вони мають заборгованість перед бюджетом, то готівкові виплати, пов’язані з оплатою праці, здійснюються лише за рахунок коштів, одержаних з кас банків, тобто знятих із своїх рахунків.

При здійсненні готівкових розрахунків підприємств між собою та з громадянами продавці зобов’язані надавати покупцям облікові розрахункові документи (товарний або касовий чек, розрахункову квитанцію, рахунок-фактуру, акт закупівлі товарів), які підтверджували б розрахунок готівкою за придбані товари (роботи, послуги).

У сфері торгівлі та обслуговування населення всі розрахунки з громадянами здійснюються із застосуванням реєстратора розрахункових операцій (РРО) з видачею покупцеві касового чека. У деяких випадках дозволяється проводити розрахункові операції без застосування реєстраторів розрахункових операцій, з використанням розрахункових книжок та книг обліку доходів і витрат.

Приймання, зберігання і витрачання готівки здійснюється підприємствами через їх каси. Національний банк установив для всіх підприємств незалежно від їх відомчого підпорядкування і форми власності єдиний порядок приймання і видачі готівки з каси із застосуванням необхідних касових документів для оформлення цих операцій. Крім того, колишнім Міністерством статистики затверджені єдині типові форми касових документів і порядок їх заповнення.

Порядок оформлення надходження готівки до кас підприємств та її витрачання має на меті забезпечити суворий облік, збереження і правильне використання готівкових коштів, запобігти зловживанням і порушенням при проведенні касових операцій.

Касові операції на підприємстві проводить касир, який несе повну матеріальну відповідальність за збереження всіх прийнятих ним цінностей і за можливі втрати у зв’язку з неправильним їх збереженням. При прийманні на роботу керівник підприємства укладає з касиром договір про індивідуальну матеріальну відповідальність. Касир не має права передовіряти виконання своєї роботи іншим особам.

Готівка, яку підприємства одержують із своїх рахунків в установах банків та з інших джерел, має своєчасно і в повній сумі вкладатися в касу та оприбутковуватися в ній.

Приймання готівки касою підприємства проводиться за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником підприємства. Видача готівки з каси підприємства проводиться за видатковими касовими ордерами або за іншими належним чином оформленими документами. Документи на видачу коштів підписуються керівником і головним бухгалтером підприємства або особами, ними уповноваженими. Касир повинен видавати гроші тільки особі, вказаній у видатковому ордері, за умови пред’явлення одер­жувачем паспорта (посвідчення, перепустки).

Касові ордери до передання в касу реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових документів. Реєстрація касових документів може здійснюватися за допомогою комп’ютерних засобів, які забезпечують формування і роздруковування потрібних касових документів. Виправлення в касових документах забороняється.

Приймання і видача грошей за касовими ордерами може проводитися тільки в день їх складання. Витрата грошей, яка не підтверджена відповідним документом, є незаконною. Готівка, що надійшла до каси, але не оформлена грошовим документом (прибутковим ордером), вважається надлишком каси.

Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємства враховують у касовій книзі. Касова книга — це книга встановленої форми, в якій відображаються операції з готівкою і здійснюється облік готівки в касі підприємства. Кожне підприємство, що має касу, веде тільки одну касову книгу, аркуші якої мають бути пронумеровані, прошнуровані, скріплені печаткою підприємства.

Записи в касовій книзі ведуться в двох примірниках, другі примірники аркушів мають бути відривними і слугують звітом касира. Наприкінці робочого дня касир підбиває підсумки операцій за день, виводить залишок грошей у касі на наступний день. Другі відривні аркуші (копію записів у касовій книзі за день), що є звітом касира, передають до бухгалтерії разом з прибутковим і видатковим касовими документами під розписку у касовій книзі. За умови забезпечення належного зберігання касових документів касову книгу на підприємстві можна вести також в електронній формі за допомогою комп’ютерних засобів. Контроль за правильним веденням касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства або уповноважену керівником особу.

Кожне підприємство для здійснення розрахунків готівкою повинно мати касу. Касою називається спеціально обладнане ізольоване приміщення, призначене для приймання, видачі і тимчасового зберігання готівки. Керівник підприємства зобов’язаний обладнати касу і забезпечити схоронність грошей під час їх зберігання у приміщенні каси, а також під час доставки їх з установи банку та здачі в установу банку і несе за це відповідальність у встановленому відповідним законодавством порядку.

Зберігання в касі готівки та інших цінностей, що не належать даному підприємству, забороняється.

З метою поліпшення зберігання готівки на кожному підприємстві у термін, установлений керівником, проводиться інвентаризація каси з поаркушним перерахунком усіх грошей і перевіркою інших цінностей, що містяться в касі. Залишок готівки в касі звіряється з залишком за касовою книгою. У разі виявлення нестачі готівки сума її стягується з винної особи, а надлишок оприбутковується в касі та зараховується в дохід підприємства. Дотримання порядку ведення касових операцій на підприємствах перевіряють їх вищестоящі організації під час проведення документальних ревізій, аудиторські фірми, ревізійні комісії (у господарських товариствах).

На державному рівні контроль за дотриманням підприємствами принципів організації готівкового обігу та порядку ведення касових операцій здійснюють органи Державної податкової служби України, Державної контрольно-ревізійної служби України, Міністерство внутрішніх справ України, фінансові органи.

З метою поліпшення стану готівкового обігу, запобігання зловживанням під час здійснення операцій з готівкою, приховування доходів Указом Президента від 12 червня 1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм із регулювання обігу готівки» (зі змінами та доповненнями) передбачено застосування до суб’єктів господарювання штрафних санкцій за не­дотримання принципів організації готівкового обігу.

Штрафні санкції, передбачені Указом, застосовуються державними податковими органами на підставі матеріалів проведених ними перевірок, а також подань інших контрольних органів.

Отже, Національний банк визначив основні принципи обороту готівки на підприємствах:

1. Підприємства зобов’язані зберігати свої кошти в установах банків.

2. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встановлюється установою банку.

3. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з громадянами як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів, одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реалізації.

4. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в установах банків на цілі, визначені у чеку, без подання обгрунтовуючих документів.

5. Кошти та виплати, пов’язані з оплатою праці та виплатою диві­дендів, підприємства мають одержувати виключно з кас банків.

Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійсню­ють різні державні контролюючі органи і комерційні банки.

 

 

2.3. Організація емісійно-касової роботи в установах
Національного банку України

Для виконання емісійної функції Національний банк створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Ці фонди перебувають виключно у розпорядженні Національного банку. В регіональних управліннях НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах і в оборотній касі, які створюються для забезпечення оперативного регулювання готівкового обігу в регіо­ні. Регіональні управління наділяються правами самостійно розпоряджатися готівкою, яка зберігається в їх сховищах та в оборотній касі.

Регіональні управління здійснюють касове обслуговування комер­ційних банків на підставі договорів на платній основі. Підкріплення операційних кас установ комерційних банків та здача ними надлишків готівки і зношених банкнот до оборотної каси регіональних управлінь НБУ здійснюється за їх заявками з проведенням відповідних сум по кореспондентських рахунках.

Зміст емісійно-касової роботи центрального банку полягає у безперебійному забезпеченні готівкою (з оптимальним купюрним складом банкнот і монет) комерційних банків, а через них й усіх суб’єктів економіки. Емісію готівки центральний банк здійснює шляхом продажу її комерційним банкам у процесі їх касового обслуговування. У свою чергу, комерційні банки, продаючи готівку своїм клієнтам у процесі їх касового обслуговування, випускають готівку в обіг.

Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці насамперед за рахунок залишку грошей у касі банку і поточних надходжень готівки до каси банку з різних джерел. Проте у зв’язку з нерівномірністю щоденних надходжень і видач грошей у деяких банках створюється надлишок готівки в касі, а в інших виникає потреба поповнити касу. Для поповнення каси готівкою комерційні банки можуть обрати один із двох шляхів:

―                     купити готівку на міжбанківському ринку в інших комерційних банків. Купівля-продаж готівки, тобто передавання готівки одним банком іншому, здійснюється на підставі укладеного між ними договору і відображається на кореспондентських рахун­ках комерційних банків у центральному банку. У результаті  проведеної операції збільшуються безготівкові резерви банку, котрий продав готівку, і зменшуються резерви банку, котрий її купив. Переміщення готівки між банками не змінює готівкової маси в обігу;

―                     купити готівку в центральному банку. Як і комерційні банки, центральний банк задовольняє потреби своїх клієнтів у готівці, зокрема комерційних банків, насамперед за рахунок залишку грошей у оборотній касі і поточних надходжень готівки в касу від банків та інших клієнтів. Якщо ж цих надходжень недостатньо, то центральний банк здійснює емісію готівки, тобто забезпечує банки готівкою понад суми готівки, що були вилучені з обігу. Комерційні банки, у свою чергу, випускають цю готівку в обіг, що веде до збільшення готівкової грошової маси.

На рис. 1 наведена схема руху готівки через банківську систему України. Як видно з наведеної схеми, у забезпеченні економіки готівкою беруть участь (крім комерційних банків) кілька структурних підрозділів Національного банку України, а саме: Банкнотно-монетний двір, Центральне сховище, територіальні управління.

Банкнотно-монетний двір на замовлення НБУ виготовляє грошові знаки і забезпечує ними Центральне сховище, в якому створюються резервні фонди банкнот і монет у національній валюті. Запаси готівки створюються також у грошових сховищах територіальних управлінь НБУ. Розміщення запасів готівки по територіальних управліннях забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дає змогу регулювати купюрну будову грошової маси та її оновлення, запобігає нераціональному перевезенню грошових знаків.

Територіальне управління може підкріпити запаси готівки у сховищі за рахунок резервних фондів Центрального сховища або за рахунок запасів готівки іншого територіального управління.  

 

 

 

Рис. 1. Схема руху готівки через банківську систему України

 

У територіальних управліннях НБУ готівка може зберігатися лише у грошових сховищах, які зареєстровані Департаментом готівково-грошового обігу на підставі рішення Комісії з реєстрації грошових сховищ. При створенні грошового сховища оформляється його паспорт (у двох примірниках), у якому вказується місцезнаходження сховища, його параметри, вид охорони, матеріально відповідальні особи. Після реєстрації сховища один примірник паспорта з реєстраційним номером надсилається територіальному управлінню, а другий залишається в Департаменті готівково-грошового обігу.

Грошові сховища територіальних управлінь НБУ перебувають під охороною, яка забезпечується технічними засобами, тому перш ніж відкривати сховище, потрібно зняти його з-під охорони. З цією метою кожна матеріально відповідальна особа набирає індивідуальний код на пристрої керування технічними засобами. Аналогічно грошові сховища здаються під охорону технічними засобами.

Ревізія грошових знаків та інших цінностей, що містяться у сховищах і касах територіальних управлінь НБУ, а також перевірка порядку їх зберігання проводяться обов’язково за розпорядженням начальника територіального управління не менше ніж один раз на півріччя і за станом на 1 січня, а також при зміні матеріально відповідальних осіб за схоронність цінностей у сховищах.

Організація роботи з готівкою забезпечується в територіальних управліннях НБУ відділом готівкового обігу і касових операцій. До складу відділу входять, як правило, кілька секторів, у тому числі сектор касових операцій та сектор зберігання цінностей, які мають оборотну касу та грошове сховище. Термін «оборотна каса» має подвійне значення, а саме:

―                     комплекс кас, які здійснюють отримання готівки, її оброблення та видачу;

―                     поточний резерв готівки в касах територіального управління.

Щоденно після визначення загального залишку оборотної каси працівники територіального управління визначають потребу в готівці на наступний робочий день. У разі перевищення суми готівки в оборотній касі над поточною потребою в готівці матеріально відповідальні особи перераховують надлишок готівки до запасів готівки у сховищі. Якщо ж готівки в оборотній касі не вистачає для задоволення поточних потреб клієнтів у готівці, то за розпорядженням відділу готівкового обігу та касових операцій територіального управління здійснюється підкріплення оборотної каси за рахунок запасів готівки у сховищі.

Працівники відділу готівкового обігу і касових операцій територіальних управлінь регулюють обсяг готівки в оборотній касі на підставі узагальненої інформації, яку вони одержують від своїх клієнтів, а також на підставі власного аналізу насиченості обігу банкнотами і монетами всіх номіналів.

Територіальні управління НБУ здійснюють безкоштовно обмін не придатних до обігу грошових знаків у національній валюті України на придатні, а також безкоштовно приймають надлишки готівки від банків.

Територіальні управління НБУ перераховують прийняту від банків готівку. При цьому банкноти і монети перевіряють на справжність та придатність до обігу, не придатні до обігу банкноти і монети територіальні управління відправляють в упаковці до Центрального сховища, де їх перераховують і знищують.

Щомісячно департамент готівково-грошового обігу за допомогою підсистеми «Емісійний день банку» складає баланс готівки, звіти про випуск готівки в обіг та її структуру, про залишки готівки у грошових сховищах та резервних фондах за індексами та номіналами.

 

2.4. Регулювання касової роботи в установах

комерційних банків

Комерційні банки самостійно розпоряджаються готівкою, яка залучена їх установами. Касові операції і касове обслуговування клієнтів вони здійснюють на основі відповідної ліцензії Національного банку України. На комерційні банки покладається відповідальність за утримання готівки в обігу в належному стані та вилучення з обігу зношених, пошкоджених, фальшивих банкнот і монет. У зв’язку з цим установи комерційних банків проводять повне перерахування, сортування та пакування готівки, яка надходить до їх кас, за вимогами, визначеними Національним банком. Національний банк встановлює для комерційних банків правила здійснення касових операцій для забезпечення належного рівня зберігання грошових коштів, затверджує вимоги до проектування і будівництва банків стосовно касового вузла і грошових сховищ, розробляє порядок організації охорони банків.

Інструкцією НБУ про касові операції в банках України визначені основні вимоги щодо проведення банками касових операцій та касового обслуговування клієнтів:

―                     здійснення касового обслуговування клієнтів на договірних засадах;

―                     повне і своєчасне задоволення потреб клієнтів у готівкових коштах;

―                     повне і своєчасне оприбуткування готівкових коштів, що надійшли до кас банків, та зарахування їх на рахунки клієнтів;

―                     проведення експертизи грошових знаків на справжність та платіжність;

―                     обмін не придатних до обігу грошових знаків на придатні (без обмежень і безкоштовно);

―                     вилучення з обігу сумнівних щодо справжності грошових знаків і відправлення їх для дослідження НБУ;

―                     здійснення належного внутрішнього контролю за касовими операціями;

―                     створення безпечних умов роботи з готівкою та її збереження.

Для виконання касових операцій установи банків створюють операційну касу, в якій здійснюється видача готівки, приймання її та обмін не придатних до обігу грошей на придатні. Для зберігання грошових знаків створюється спеціально обладнане приміщення — сховище цінностей.

Інструкцією про касові операції в банках визначені зразки касових документів, на підставі яких здійснюється приймання та видача готівки, реквізити цих документів і порядок їх заповнення. До касових документів, за якими установи банків приймають і видають готівку, належать:

―                     заява на переказ готівки;

―                     прибутковий касовий ордер;

―                     рахунки на оплату платежів;

―                     грошовий чек;

―                     заява на видачу готівки;

―                     видатковий касовий ордер;

―                     прибутково-видатковий касовий ордер тощо.

При проведенні касових операцій працівники банку перевіряють касові документи, зокрема повноту заповнення реквізитів, а також наявність підписів посадових осіб, уповноважених підписувати касові документи, і тотожність підписів зразкам.

Приймаючи готівку, працівники банку перевіряють грошові знаки на справжність, виявляють не придатні до обігу та підроблені і вилучають їх з обігу.  

При видачі готівки працівники банку перевіряють також наявність паспорта (або документа, що його замінює) і його належність одержувачу грошей, відповідність даних паспорта тим, що зазначені в касовому документі, наявність підпису одержувача про отримання грошей.  

 Після закінчення обслуговування клієнтів працівники банку підраховують суми за касовими документами, звіряють їх з даними бухгалтерського обліку та залишком готівки.

Національний банк України встановив єдині вимоги для всіх банків щодо формування і пакування грошових знаків, які передаються до територіальних управлінь НБУ. Працівники банків сортують грошові знаки за номіналом і розмірами (банкноти), а кожен номінал — на придатний до обігу, зношений, значно зношений та з дефектами виробника. Розсортовані за номіналами і розмірами банкноти складаються лицьовим боком догори в одному напрямку.

Грошові знаки формуються у стандартну упаковку з єдиним для всіх банків оформленням, на якому зазначається найменування банку, його код та номер за електронною поштою, номінал та кількість грошових знаків, сума, дата формування, хто персонально формував упаковку — підпис, іменний штамп касового працівника або код бригади у разі колективної матеріальної відповідальності.

Банкноти одного номіналу і розміру формують в одну упаковку по 100 штук, яка називається корінцем і яка певним чином обандеролюється спеціальною паперовою стрічкою з кольоровими смугами. Десять корінців банкнот одного номіналу і розміру формуються в упаковку, яка називається пачкою. Сформовані пачки обв’язуються стрічкою з полімерного матеріалу або шпагатом і пломбуються чи запаковуються на спеціальних пристроях в термоусадкову плівку або пакуються в поліетиленові пакети з вакуумуванням та зварюванням країв.

Повноцінна діяльність комерційного банку в умовах органічного сплетіння готівкових і безготівкових розрахунків у процесі госпо­дарсько-фінансової діяльності клієнтів передбачає організацію струк­турного підрозділу банку, який забезпечує виконання операцій з го­тівкою. Це — операційна каса.

До функцій операційної каси належать:

— забезпечення касового обслуговування юридичних і фізичних осіб;

— виконання інших операцій з цінностями.

Для виконання цих функцій створюються видаткові, прибуткові, вечірні, розмінні каси, каса перерахунку, відповідні сховища для зберігання цінностей.

Комерційні банки та їхні установи здійснюють касове обслугову­вання на підставі відповідної ліцензії Національного банку України.

Комерційні банки самостійно визначають обсяги готівки, необ­хідні для своєчасного і повного виконання заявок своїх клієнтів. Для забезпечення наявності готівки в операційній касі вони залуча­ють готівку з обігу, перерозподіляють її між своїми установами, під­кріплюються від інших комерційних банків або регіональних управ­лінь Національного банку.

Підкріплення операційної каси комерційного банку проводиться з оборотних кас регіональних управлінь Національного банку Украї­ни або з операційних кас інших комерційних банків з одночасним відображенням (списанням, зарахуванням коштів) на кореспондент­ських рахунках. Для цього установа банку надсилає в операційний відділ відповідної установи Національного банку платіжне доручен­ня для оплати готівки з кореспондентського рахунку.

Касове обслуговування комерційними банками клієнтів — суб'єк­тів господарювання здійснюється на договірній основі через надан­ня комплексу банківських послуг за визначену плату.

Видавання готівки клієнтам проводиться через видаткову касу:

а)        юридичним особам — за грошовими чеками;

б)        фізичним особам — за видатковими касовими ордерами.

Для здійснення видаткових касових операцій завідувач каси ви­дає під звіт касиру необхідну суму готівки.

Видавання готівки касир здійснює повними пачками і корінцями банкнот за зазначеними на накладках і бандеролях сумами без по­аркушного перерахування за умови збереження непошкодженої упаковки. Гроші з неповних корінців та з пачок із пошкодженою упаковкою видаються після поаркушного перерахування. Розмінна монета, розфасована в мішки, пакети і тюбики, видається за відпо­відними надписами на них.

Наприкінці операційного дня касир звіряє суму прийнятих під звіт грошей із сумою видаткових документів та із залишком грошей, після чого складає Довідку касира видаткової каси, звіряє з касовим журна­лом операційного працівника і потім звітується перед завідувачем каси.

Для поліпшення якості і прискорення касового обслуговування фізичних осіб комерційні банки впроваджують видавання готівки через банкомати, які можуть виконувати касові операції за вкладами та іншими рахунками цілодобово.

На комерційні банки покладається відповідальність за утримання готівки в обігу в належному стані та вилучення з обігу зношених, пошкоджених (деформованих), підроблених та фальшивих банкнот і монет.

Комерційні банки проводять перевірку, сортування, повне пере­рахування та пакування готівки, що надходить у їхні каси, і гаран­тують клієнтам видавання готівки, яка відповідає встановленим ви­могам щодо платіжності, справжності та повноти вкладення.

Прибуткові каси здійснюють приймання від клієнтів і перераху­вання готівки протягом операційного дня.

Приймання готівки проводиться:

а)         від юридичних осіб — за об'явами на внесення готівки;

б)        від фізичних осіб — за повідомленнями;

в)         від працівників банку та за окремими платежами — за прибут­
ковими касовими ордерами.

Гроші приймаються з перевіркою на справжність і з поаркушним перерахуванням. Потім вони сортуються на придатні та зношені і формуються згідно з установленим порядком. По закінченні опера­ційного дня касир звіряє прийняту готівку з сумою прибуткових до­кументів і здає їх завідувачу каси.

Якщо клієнти банку здають готівку після закінчення операційно­го дня, то її приймають вечірні каси. Приймання готівки і видавання вкладів та цінних паперів вечірніми касами здійснюється касиром під контролем бухгалтера — контролера.

Вечірні каси приймають готівку як із поаркушним перерахуван­ням і відповідним обробленням, так і в інкасаторських сумках без перерахування.

Перерахування прийнятих в інкасаторських сумках грошей про­водиться касирами лічильних бригад каси перерахування під нагля­дом контролерів.

Сумки з готівкою і накладні до них контролери бригад одержу­ють від касира і бухгалтера — контролера вечірньої каси або від заві­дувача каси. Контролер бригади видає касирам для перерахування по одній сумці. Касир перевіряє готівку на справжність, відсортовує на придатну і зношену, перераховує і разом з контролером звіряє суму із зазначеною сумою в супровідній відомості. Наприкінці дня касири звіряють відповідність суми перерахованої та обробленої ни­ми готівки з даними контрольної відомості контролера, після чого готівка передається завідувачу каси.

Прийнята готівка перераховується і формується в установах бан­ків за встановленим єдиним порядком. Банкноти сортуються за но­міналами, кожен номінал — на придатні й зношені. Розсортовані банкноти формуються лицьовим боком доверху в одному напрямі. Кожні 100 аркушів банкнот одного номіналу формуються в корінці і обандеролюються хрестоподібно або поперечно стандартною бан­дероллю.

На бандеролях проставляються такі реквізити: номінал, кількість банкнот, сума, найменування установи банку, її номер за електрон­ною поштою або МФО, дата, іменний штамп (код) і підпис касира. Кожні 10 корінців банкнот формуються в пачку, яка містить верхню і нижню накладки. На накладках до пачок, що формуються в уста­новах банків, проставляються такі реквізити: найменування устано­ви банку, її номер за електронною поштою або номером МФО, но­мінал, кількість банкнот, сума, дата формування, іменний штамп (код) і підпис касира. На бандеролях і накладці пачки зношених банкнот ще проставляється штамп «Зношені».

Сформована пачка банкнот пакується одним із таких способів:

— обв'язується шпагатом без вузлів і надривів хрестоподібно
подвійною в'язкою на чотири глухі вузли, на кінці шпагату накла­
дається пломба;

— пакується в поліетиленові пакети з вакуумуванням та зварю­
ванням країв, проставляється особистий код касира;

— обв'язується поліетиленовою стрічкою зі зварюванням кінців
стрічки один раз по центру пачки і два рази поперек пачки зі зварю­
ванням перехрещень стрічки. На стрічці проставляються пломбіра­
тором номер установи банку за електронною поштою та особистий
код касира.

Розмінна монета пакується двома способами:

1)        у полотняні мішки з укладенням монети в один мішок:

—  номінали від 1 коп. до 5 коп. на суму 50 грн;

—  номінали від 10 коп. до 50 коп. на суму 500 грн.

2)        у пакети (ролики) на суми, що зручні для видавання клієнтам,
з наступним пакуванням їх у мішки (поліетиленові пакети).

Однією з важливих функцій комерційного банку є повне забез­печення торговельних та інших підприємств сфери обслуговування населення розмінною монетою всіх номіналів для здійснення безпе­решкодних розрахунків. Для цього можуть бути організовані роз­мінні каси в центрах торгівлі (на ринках) зі зручним для клієнтів графіком роботи.

Комерційні банки можуть здійснювати такі операції з готівкою та іншими цінностями:

—  касове обслуговування юридичних осіб;

—  приймання комунальних платежів, зборів та інших видів пла­
тежів фізичних осіб готівкою;

—  вкладні операції;

—  операції з купівлі — продажу іноземної валюти;

—  послуги депозитаріїв;

—  операції з цінними паперами;

—  операції з дорогоцінними металами й каменями.

 

2.5. Прогнозування грошової емісії та потреби в готівці

Головна мета прогнозування готівкової маси — визначення обсягу готівки, необхідного для нормального та безперебійного функціонування економіки. Прогнозування здійснюється з урахуванням основних напрямків грошово-кредитної політики, показників соціально-економічного розвитку країни, прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат населення і звітності про касові обороти.

Прогнози касових оборотів щоквартально складають установи комер­ційних банків і Національного банку України за єдиною схемою (схема 1).

СХЕМА 1

НАДХОДЖЕННЯ	№ символу
Надходження торговельної виручки	02
Надходження виручки від усіх видів транспорту	05
Надходження квартирної плати і комунальних платежів	08
Надходження виручки видовищних підприємств	09
Надходження виручки підприємств побутового обслуговування	11
Надходження на рахунки колективних сільськогосподарських підприємств	13
Надходження на рахунки за вкладами громадян	16
Надходження від підприємств зв’язку	17
Інші надходження (включаючи повернення заробітної плати)	32
Купівля готівки комерційними банками	37
Підкріплення оборотної каси з резервних фондів	38
ВИДАТКИ
Видачі на оплату праці, грошові виплати і заохочення, інші виплати, шо не входять до складу фонду оплати праці	40
Видачі на закупівлю сільськогосподарських продуктів	46
Видачі з рахунків колективних сільськогосподарських підприємств	47
Видачі на виплату пенсій, допомог і страхових відшкодувань	50
Видачі з рахунків за вкладами громадян	55
Видачі підкріплень підприємствам зв’язку	59
Видачі на інші цілі	61
Продаж готівки комерційними банками	72
Перерахування з оборотної каси до резервних фондів	73

Прогноз визначає джерела й розмір надходжень готівки до кас бан­ків, цільове спрямування і розмір видач готівки із кас банку, розмір випуску грошей або їх вилучення з обігу.

Установи комерційних банків складають прогнози готівкового обігу на основі інформації, яку вони отримують від клієнтів (касові заявки, розрахунки надходження торговельної виручки тощо), а також на основі власного аналізу стану економіки в поточному кварталі й очікуваних змін у наступному кварталі.

Методи прогнозування надходжень і видач готівки по окремих статтях прогнозу розрізняються, що зумовлено різною економічною природою окремих статей. Основне джерело надходження готівки в каси банків — це торговельна виручка. За основу прогнозування надходження виручки береться прогноз роздрібного товарообороту торговельних підприємств, що мають рахунки в даній установі банку, і відраховується виручка, що не інкасується, тобто не надійде у вигляді готівки в касу банку. Для визначення сум видач на оплату праці за основу прогнозування береться загальна сума фонду оплати праці підприємств, що обслуговуються у даній установі, і відраховуються суми безготівкових перерахувань та утримань.

Установи комерційних банків подають прогнози касових оборотів регіональним управлінням НБУ. У свою чергу, регіональні управління складають прогноз касових оборотів по регіону на основі прогнозних і звітних матеріалів, які вони одержують від республіканських, обласних і міських органів виконавчої влади, а також враховуючи прогнози, надані комерційними банками. Установи НБУ здійснюють розподіл показників квартального прогнозного розрахунку за місяцями і подають його в Департамент готівково-грошового обігу Національного банку України за місяць до початку прогнозованого кварталу.

Департамент складає квартальний прогноз касових оборотів в цілому по країні із щомісячним розподілом всіх показників по регіонах. Показники прогнозного розрахунку доводяться до регіональних управлінь НБУ, а останні доводять їх до комерційних банків.

Національний банк України як емісійний центр країни прогнозує готівковий обіг з метою повного і своєчасного забезпечення потреб економіки в готівкових коштах. Ураховуючи безперервний рух готівки через каси комерційних банків, прогнозування готівкового обігу здійснюється шляхом складання прог­нозів касових оборотів банків. Прогнози по регіонах складаються територіальними управліннями Національного банку, а в цілому по країні — Департаментом готівково-грошового обігу НБУ. На підставі прогнозу касових оборотів банків у цілому по країні Департамент визначає обсяг замовлення Банкнотно-монетному двору на виробництво банкнот і монет. 

Основою для складання прогнозу касових оборотів є прогнозні та звітні показники економічного і соціального розвитку країни, у тому числі балансу грошових доходів і видатків населення, та державного бюджету. До таких показників відносять обсяги роздрібного товарообороту і платних послуг, фонд оплати праці, видатки на виплату пенсій і допомоги та ін. Вони служать базою, початковою економічною інформацією для прогнозування касових оборотів банків.

Територіальні управління Національного банку для складання прогнозів касових оборотів отримують від державних, обласних органів виконавчої влади та від органів статистики звітні та прогнозні дані в територіальному розрізі. Це дані про:

―                     загальний обсяг роздрібного товарообороту підприємств роздрібної торгівлі та ресторанного господарства;

―                     доходи населення;

―                     фонд оплати праці;

―                     обсяг вироблених та реалізованих послуг;

―                     обсяг виплати пенсій, допомоги тощо.

Крім того, для обґрунтування прогнозних розрахунків касових оборотів установи НБУ враховують тенденції, що характерні для готівкового обігу, швидкість повернення готівки в каси банків, звітність банків про фактичні касові обороти за минулі періоди тощо.

Розраховуючи суму надходжень до кас банків торговельної виручки, установи НБУ беруть за основу прогнозні та фактичні дані обсягу роздрібного товарообороту підприємств роздрібної торгівлі та ресторанного господарства, а також фактичні дані щодо надходження торговельної виручки готівкою в каси банків. Сума надходжень торговельної виручки в каси банків готівкою коригується на різницю в сумах перехідної виручки на початок і кінець кварталу.

У видатковій частині прогнозного розрахунку касових оборотів банків значне місце належить статті «Видача на виплати, пов’язані з оплатою праці». У розрахунках цієї статті установи НБУ беруть за основу загальний фонд оплати праці відповідно в регіоні або в країні. З цього фонду виключаються: безготівкові утримання із заробітної плати (прибуткового податку з громадян, внесків у Пенсійний фонд України, профспілкових внесків тощо): перерахування заробітної плати на рахунки за вкладами в банках. До визначеної в результаті такого розрахунку суми додають повернені до банків суми депонованої заробітної плати. Остаточний результат — це сума готівки, яку треба видати з кас банків і передбачити у статті прогнозу касових оборотів «Видача на виплати, пов’я­зані з оплатою праці».

Видачі на виплату пенсій, допомоги і страхових відшкодуваньустанови НБУ розраховують на підставі прогнозних і звітних матеріалів органів Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Із загальної суми всіх видів допомоги і страхових відшкодувань виключають податки, а також видатки на сплату поштового тарифу за переказ пенсій через підприємства поштового зв’язку. Після цього установи НБУ розподіляють прогнозний загальний обсяг пенсій, допомоги і страхових відшкодувань за каналами виплат на підставі відсотків фактичних виплат за кожним каналом (п-ва поштового зв’язку та безготівкове перерахування) у звітному періоді. Остаточний результат — це сума готівки, яку треба видати з кас банків і передбачити у статті прогнозу касових оборотів банків «Видача на виплату пенсій, допомоги та страхових відшкодувань».

Складання прогнозного розрахунку за статтями, на яких відображається рух готівки за вкладами населення, а також за іншими статтями надходжень та видачі готівки здійснюється на підставі аналізу динаміки фактичних надходжень та видачі готівки за відповідними символами в минулі періоди з урахуванням чинників, що можуть вплинути на їх обсяг у кварталі, на який складається прогноз.

Певною специфікою характеризується відображення в прогнозі касових оборотів банків операцій підприємств поштового зв’язку з приймання і видачі готівки. Готівкові обороти підприємств поштового зв’язку різняться економічним змістом: реалізація послуг зв’язку населенню, надходження торговельної виручки, виплати пенсій і допомоги тощо. Для складання прогнозного розрахунку касових оборотів за операціями поштового зв’язку установи НБУ отримують від цих підприємств дані про обсяг реалізації послуг населенню (звітні та прогнозні). У результаті операцій з готівкою у підприємств поштового зв’язку створюється надлишок готівки, який має здаватися до банку, або виникає потреба в готівкових підкріпленнях, що надходять із кас банків. У прогнозі касових оборотів банків відображаються не окремі види готівкових оборотів підприємств поштового зв’язку і навіть не обороти за підсумком надходжень і видач готівки, а кінцевий, сальдовий результат оборотів готівки цих підприємств.

Завершується складання прогнозного розрахунку касових оборотів банків визначенням регулятивної статті. У разі перевищення надходжень готівки в каси банків над видатками в прогнозі касових оборотів установи НБУ передбачають перерахування готівки з оборотної каси до сховища. Якщо видатки більші за надходження, передбачається перерахування готівки зі сховища цінностей до оборотної каси.

 Звіти про касові обороти банків (декадні й місячні), крім надходження і видачі готівки за окремими статтями, містять також такі показники, як залишок готівки в касі — операційній касі банку і в оборотній касі НБУ на початок і кінець звітного періоду, переміщення готівки в касах протягом звітного періоду.

Крім звітів про касові обороти, територіальні управління НБУ складають ще кілька звітів, пов’язаних з готівковим обігом:

―                     звіт про виявлення підроблених (фальшивих) банкнот та монет гривні (місячний);

―                     звіт про рух готівки (у сховищі і в оборотній касі установ НБУ) (щоденний);

―                     звіт про реалізацію ювілейних та пам’ятних монет (місячний);

―                     звіт про стан перерахування банкнот територіальними управліннями НБУ (місячний);

―                     звіт про перерахування монет територіальними управліннями НБУ (місячний).

Національний банк України використовує дані звітності для управління готівковим обігом.

 

3. Рефінансування банків

3.1. Механізми рефінансування банків

Економічна сутність кредитівНБУ на макрорівні полягає в тому, що через кредитування банків здійснюється емісія грошей в обіг і розширюється обсяг сукупної грошової маси в економіці. Це створює умови для розширення кредитної діяльності банків.

На мікрорівні кредити Національного банку сприяють підтриманню банками своєї ліквідності на необхідному рівні, зміні структури їхніх активів на користь позичкових операцій, а також розширенню, за необхідності, обсягу кредитної допомоги своїм клієнтам.

НБУ здійснює рефінансування лише за умови дотримання комерційними банками наступних умов:

• має ліцензію на здійснення відповідних операцій;
• термін діяльності не менше 1 року;
• має активи, які можуть бути прийняті в заставу;
• виконує зобов’язання щодо нормативів капіталу Н1 (мінімальний розмір капіталу), Н3 (адекватності основного капіталу);
• виконує зобов’язання перед НБУ з приводу раніше отриманих кредитів

НБУ застосовує такі механізми рефінансування банків:

―                      операції рефінансування (кількісний або процентний тендер та кредит овернайт);

―                     надання стабілізаційного кредиту;

―                     операції на відкритому ринку з державними цінними паперами.

НБУ здійснює рефінансування банків тільки під забезпечення, крім кредиту овернайт (бланкового):

1. державні цінні папери;
2. векселі суб’єктів господарювання — резидентів України, а в окремих випадках — нерезидентів, які мають бути авальовані банком з рейтингом не нижче, ніж інвестиційний клас;
3. подвійні складські свідоцтва, які являють собою складське і заставне свідоцтво одночасно;
4. іпотечний сертифікат з фіксованою дохідністю;
5. облігації підприємств, що вільно обертаються на ринку, або з додатковим забезпеченням, і перебувають на балансі банку не менше 1 місяця;
6. облігації місцевих позик, що вільно обертаються на ринку і перебувають на балансі банку не менше 1 місяця.

У забезпечення НБУ може надаватися лише однорідна застава, тобто комбінація, наприклад, державних цінних паперів і іпотечних сертифікатів не допускається. Банки, які не дотримуються зазначених вище вимог, можуть отримати лише кредити овернайт або кредит до 14 днів, якщо забезпеченням будуть державні цінні папери, враховані векселі, авальовані іншим банком, гарантії іншого банку.

Векселі суб’єктів господарської діяльності, що приймаються під забезпечення мають відповідати таким вимогам:

• всі написи здійснені державною мовою;
• сума дисконту (процентний дохід) врахованого векселя не має бути нижчою за облікову ставку;
• строк платежу за векселем: у разі кредитування до 14 днів не має перевищувати 365 днів, у разі кредитування до 365 днів не має перевищувати 430 днів;
• вексель повинен мати не менше 2-х індосаментів;
• вексель повинен мати визначений строк платежу;
• вексель, щоб бути прийнятим в забезпечення НБУ, має перебувати у самому банку протягом 10 днів (якщо кредит до 14 днів) і 30 днів (якщо кредит до 365 днів);
• клієнт, який врахував вексель в банку, має обслуговуватися в цьому банку не менше 1 року;
• переказний вексель має бути акцептованим;
• подається оригінал, а не копія.

Кредит рефінансування під забезпечення подвійних складських свідоцтв може надаватися банку лише за умови, що банк надав кредит позичальникові під забезпечення подвійного складського свідоцтва, виданого зерновим складом як підтвердження прийняття зерна на зберігання та не більше ніж на строк зберігання зерна.

Кредит рефінансування під забезпечення іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю може надаватися банку лише за умови, що банк надав кредит позичальнику під забезпечення іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю, які оформлені відповідно до законодавства України.

Національний банк здійснює рефінансування банків у таких розмірах від застави:

―                     під забезпечення державних цінних паперів у розмірі до 100 % від балансової вартості державних цінних паперів;

―                     під забезпечення векселів до 70 % від балансової вартості;

―                     під забезпечення іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю - до 20 % від суми кредиту;

―                     під забезпечення облігацій підприємств, облігацій місцевих позик до 60 % балансової вартості.

Національний банк здійснює рефінансування банків за процентною ставкою, що не нижча облікової ставки НБУ і протягом дії кредитного договору не підлягає коригуванню. Одержані кредити рефінансування пролонгації не підлягають. Базовою кількістю днів для обрахування про­центів за користування кредитом вважається 365 днів.

Центральний банк надає кредити комерційним банкам на емісійній основі, тобто в процесі кредитування (рефінансування) він емітує (створює) гроші (платіжні засоби обігу).

Центральний банк встановлює певні вимоги до тих цінних паперів, які він використовує в процесі кредитування комерційних банків. Як правило, це повинні бути або державні цінні папери, або першокласні комерційні векселі. Він визначає також умови надання кредиту: розмір процентної ставки, ліміт (квоту) кредитування, строки надання кредиту, частку покриття портфеля цінних паперів кредитом тощо. Обсяг і умови кредитування комерційних банків змінюються залежно від основних напрямків грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк.

Для кожної країни характерні свої особливості встановлення кредитних відносин центрального банку з комерційними банками.

Німецький федеральний банк досить активно кредитує комерційні бан­ки. Найбільш поширена форма кредитування — це операції РЕПО (37,7 % активів банку), на другому місці — редисконтування векселів (17,6 % активів банку) і на третьому місці — надання ломбардних кредитів (1,6 % активів банку), це найбільш дорогий для комерційних банків спосіб підвищення ліквідності.

Інакше складаються кредитні відносини між федеральними резервними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються головним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонний і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %). Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні резервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних резервних банків близько          5 % активів.

Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів.

До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим банкам1, які брали зобов’язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки. З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів центрального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов’язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ.

При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичальники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.

Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важливою умовою отримання кредиту є укладення договору про забезпечення його повернення (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на кореспондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ.

У 1995 р. НБУ проводив цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отримати комерційні банки, які, у свою чергу, мали намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки. Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державними цінними паперами. Право на отримання ломбардного кредиту мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам. Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін погашення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміном користування кредитом.

Заборгованість комерційного банку за кредитом не повинна перевищувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кредит, залежить від ситуації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ.

Ломбардний кредит надається на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період користування кредитом державні цінні папери, надані в забезпечення кредиту, блокуються в Депозитарії НБУ на окремому рахунку. Після погашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування цінних паперів, і комерційному банку знову надається право вільного їх обігу.

У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кредиту.

Формування в Україні повноцінного ринку державних цінних паперів дозволило Національному банку, починаючи з 1997 р., проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов’язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк.

Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надається з метою забезпечення платоспроможності й ліквід­ності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надається тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів комерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансово стабільних банків.

У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування векселів за умови, що вони будуть мати не менше трьох підписів і строк погашення до шести місяців.

 

3.2. Тендери НБУ та порядок їх проведення

Тендери проводяться щосереди з такою періодичністю: три середи підряд - рефінансування строком до 14 днів; одна середа - рефінансування строком до 90 днів.

Національний банк за потреби підтримати ліквідність банків на
більш   тривалий  строк  може  прийняти  рішення  щодо  здійснення
рефінансування  шляхом  проведення  тендерів  строком до 360 днів.

Кількісний тендер - тендер, на якому Національний банк наперед установлює ціну (процентну ставку), за якою банки можуть одержати кредити шляхом рефінансування.

Процентний тендер - тендер, на якому банки у своїх заявках до Національного банку, крім суми очікуваного кредиту, пропонують ціну (процентну ставку), за якою вони погоджуються одержати кредити від Національного банку шляхом рефінансування.

Вимоги до банків, які можуть брати участь у кредитних тендерах:

1. один  банк  не  може  одержати  більше  ніж 50% запропонованого на тендері обсягу кредитів;
2. сума заборгованості за кредитами  НБУ (крім кредиту овернайт), у т.ч. за цим кредитоми, не повинна перевищувати 50% розміру  регулятивного  капіталу  банку.

НБУ в п’ятницю до 17-00 надсилають повідомлення.
У  повідомленні   про  проведення тендера зазначаються такі умови його проведення:

• дата;
• тип тендера (кількісний або процентний);     
• строк користування кредитом;
• загальна сума кредиту,  що пропонується  НБУ (або без її оголошення);
•  мінімальна сума заявки для одного банку;
• вид забезпечення кредиту тощо.

Протягом понеділка банк, який потребує підтримання своєї ліквідності, узгоджує з відповідним територіальним управлінням свою участь у тендері, перевіряється застава, що надається під забезпечення кредиту рефінансування, готується заявка та  має подати заявку в понеділок до 14-00. Банк   може подати лише 1 заявку на участь у тендері  до Департаменту монетарної політики, яка має містити  перелік державних цінних паперів, урахованих банками векселів та ін. Заявки, які надійшли пізніше встановленого для участі в тендері  часу,  не  приймаються,  за  винятком  причин  технічного характеру.

Про результати тендера повідомляються банки — учасники тендера і відповідні територіальні управління НБУ. Банки, чиї заявки задоволені, укладають кредитний договір та договір застави з відповідним територіальним управлінням НБУ, яке має пові­домити засобами програмного забезпечення «Кредитний тендер» Департамент монетарної політики НБУ про укладення договору.

Банки,  заявки яких задоволені, мають укласти кредитний договір  та   договір   застави   з   відповідним   територіальним управлінням,   яке   має   повідомити   Департамент монетарної політики про укладення договорів. У кредитному договорі між НБУ і банком-позичальником як основні умови зазначаються:

―                     строк дії договору;

―                     сума, на яку укладається договір;

―                     процентна ставка та порядок її обрахування (базовою кількістю днів для нарахування процентів за користування кредитом вважається 365 днів);

―                     застосування заходів впливу до банку в разі прострочення виконання зобов’язань за наданим кредитом рефінансування;

―                     перелік і характеристика державних цінних паперів, що надані під забезпечення;

―                     балансова вартість державних цінних паперів;

―                     балансова вартість урахованих векселів, подвійних складських свідоцтв, іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю, прийнятих під забезпечення;

―                     перелік і характеристика облігацій підприємств, облігацій місцевих позик, що надані під забезпечення, їх балансова вартість;

―                     порядок надання гарантії банку;

―                     черговість погашення заборгованості за кредитом і процентів за користування ним;

―                     здійснення протягом дії кредитного договору відповідним територіальним управлінням перевірок банку щодо правильності проведення операцій з урахування векселів, подвійних складських свідоцтв, з обліку облігацій підприємств, облігацій місцевих позик, що пропонуються банком під забезпечення кредиту рефінансування;

―                     застосування Національним банком переважного і безумовного права задовольняти вимогу, за якою настав строк погашення, відповідно до статті 73 Закону України «Про Національний банк України»;

―                     реалізація Національним банком права продажу активів, що перебувають у заставі як забезпечення вимог Національного банку, та задоволення вимог за рахунок коштів від їх продажу;

―                     звернення до гаранта.

Департамент монетарної політики в середу відповідно  до укладених  кредитних  договорів  та  договорів  застави забезпечує перерахування коштів банкам,  що надали під забезпечення враховані векселі,  подвійні  складські  свідоцтва,  іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації підприємств та облігації місцевих позик.

Банк повертає кредити рефінансування,  що одержані  від НБУ, у строки відповідно до укладеного договору. Банк  може  достроково  повернути  кредит і % за користування ним повністю або частково письмово  повідомивши,  але не  пізніше  ніж за 1 робочий день до настання строку погашення кредиту,  відповідне  територіальне  управління   та   Департамент монетарної політики. У разі невиконання банком умов кредитного договору щодо своєчасного погашення заборгованості за  наданим  кредитом  шляхом рефінансування  та/або  % за користування ним Департамент монетарної  політики   повідомляє   відповідному   територіальному управлінню,   у  якому  обслуговується  коррахунок банку-позичальника,  про застосування  переважного  і  безумовного права  щодо  списання в безспірному порядку всієї заборгованості з коррахунку цього банку. Якщо  через  відсутність  коштів  на коррахунку неможливо стягнути суму  заборгованості,  то  протягом  10 днів  з  дня  виникнення  простроченої заборгованості НБУ має право також реалізувати предмет застави.

Національний банк здійснює рефінансування банків шляхом
проведення  кількісного  або процентного тендера. Повідомлення про
проведення   кількісного   або  процентного  тендера  надсилається
щотижня засобами електронної пошти.

На  початку  року  Національний  банк  оголошує   графік
проведення тендерів з підтримання ліквідності банків.

Національний банк залежно від ситуації на  грошово-кредитному
ринку  та  стану ліквідності банків може змінювати періодичність і
черговість проведення тендерів,  а також  оголошувати  позачергові
тендери,  про  які  банкам  повідомляється  за  допомогою  засобів
електронної пошти.

Національний банк здійснює рефінансування банків  шляхом
проведення тендерів лише під відповідне забезпечення. Національний
банк у повідомленні про проведення тендера,  виходячи із  ситуації
на грошово-кредитному ринку, визначає перелік видів забезпечення.

     У забезпечення кредитів рефінансування можуть прийматися:

-         державні облігації  України  (облігації внутрішньої державної
позики України,  облігації зовнішньої  державної  позики  України,
цільові облігації внутрішньої державної позики України);

-         державні облігації  України,  які  перебувають   у   довірчій
власності банку;

-         депозитні сертифікати;

-         цінні папери  Державної  іпотечної  установи,  у  тому  числі
розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів  України
та підтверджено коштами в Державному бюджеті України;

-         іноземна валюта   (долари   США,   євро,   англійські   фунти
стерлінгів, швейцарські франки, японські єни);

-         іпотечні облігації (лише звичайні);

-         облігації місцевих позик;

-         облігації підприємств  (крім  цільових),  у  тому  числі  ті,
розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України;

-         векселі  суб'єктів господарювання - резидентів, що авальовані
Кабінетом  Міністрів  України; 

-         векселі суб'єктів   господарювання   -   резидентів  України.
Національний   банк   в   окремих   випадках   може    здійснювати
рефінансування банків під забезпечення векселями нерезидентів;

-         векселі банків, авальовані іншим банком;

-         гарантії іншого банку-резидента;

-         майнові  права  за  укладеним  банком-позичальником кредитним
договором  із  головним  розпорядником  коштів державного бюджету,
головним  розпорядником  коштів  місцевих  бюджетів, кошти за яким
надано  під  державну  гарантію  відповідно  до постанови Кабінету
Міністрів  України  від  03  червня 2013 року № 404 "Деякі питання
здійснення  головними  розпорядниками бюджетних коштів капітальних
видатків  понад обсяги встановлених бюджетних призначень" [(далі -
майнові   права)   тільки   для   кредитів  рефінансування  шляхом
проведення  тендерів  строком  до  360  днів].  Національний  банк
приймає  в  заставу  майнові  права за кредитами І та ІІ категорій
якості,   визначених   відповідно   до  нормативно-правового  акта
Національного   банку  щодо  формування  та  використання  банками
України  резервів  для  відшкодування  можливих втрат за активними
банківськими  операціями.

Національний    банк    залежно    від    ситуації    на
грошово-кредитному ринку розпорядчими  документами  може  приймати
рішення   щодо  взяття  під  забезпечення  кредиту  рефінансування
однорідної або змішаної застави.

 Національний банк  щокварталу  на  підставі  результатів
моніторингу  цінних  паперів  визначає  та оголошує перелік цінних
паперів,  що   можуть   прийматися   під   забезпечення   кредитів
рефінансування.

Під   забезпечення  кредиту  рефінансування  приймаються
державні облігації України (усіх випусків),  строк погашення  яких
настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту,
за умови,  що вони перебувають у власності  банку  і  не  обтяжені
будь-якими іншими зобов'язаннями.

Розміщення та   обіг   державних   облігацій   України    має
обслуговуватися депозитарною системою відповідно до законодавства.

Під  забезпечення  державними  облігаціями України,  які
перебувають у довірчій власності банку, кредит рефінансування може
надаватися, якщо:

-         строк погашення державних облігацій України настає не  раніше
ніж через 10 днів після строку погашення кредиту;

-         державні облігації  України,  які  перебувають   у   довірчій
власності банку, є вільними від застави чи інших обмежень в обігу;

-         строк дії  договору  управління   майном   між   установником
управління   і   банком-управителем   не  менший,  ніж  строк  дії
кредитного договору;

-         банк-управитель відповідно  до  договору  управління майном є
довірчим власником державних облігацій України, якими він володіє,
користується і розпоряджається, та має право відчужувати їх третім
особам, укладати щодо них договори застави;

-         установник управління   надав   письмову   згоду  на  заставу
державних облігацій України,  які перебувають у довірчій власності
банку,   під  забезпечення  кредиту  рефінансування  Національного
банку.

Національний банк одночасно з укладенням кредитного договору,
договору  застави  приймає  нотаріально  посвідчені копію договору
управління  майном  та  письмову  згоду  установника управління на
заставу  державних  облігацій  України, які перебувають у довірчій
власності   банку,   під   забезпечення   кредиту   рефінансування
Національного  банку.

Національний  банк  надає  кредит   рефінансування   під
забезпечення  депозитними  сертифікатами  на  строк,  зазначений у
договорі,  але не більший,  ніж строк,  що залишився до  погашення
депозитних сертифікатів.

Депозитні сертифікати приймаються  під  забезпечення  кредиту
рефінансування   за   умови,   що  вони  перебувають  у  власності
банку-позичальника і не обтяжені будь-якими іншими зобов'язаннями.
        Кредит рефінансування під забезпечення цінними паперами
ДІУ,   які  випущені  під  гарантії  Кабінету  Міністрів  України,
надається  за  умови,  якщо  такі  гарантії  підтверджені  коштами
Державного бюджету України.

  Розміщення та обіг цінних  паперів  ДІУ  має  обслуговуватися
депозитарною системою відповідно до законодавства.

Підтвердженням права  власності  на  цінні   папери   ДІУ   є
оформлена  відповідно  до законодавства виписка про стан рахунку у
цінних паперах банку-позичальника,  що подається до  Національного
банку.
      Векселі   суб'єктів   господарювання,  що  авальовані
Кабінетом  Міністрів  України,  які  приймаються  під забезпечення
кредиту рефінансування, мають відповідати вимогам законодавства, у
тому  числі нормативно-правовим актам Національного банку, а також
таким вимогам:

-         вексель має бути оригіналом,  що виданий в одному примірнику,
і не повинен мати будь-яких застережних написів;

-         вексель має  бути  авальований Кабінетом Міністрів України та
акцептований трасатом;

-         вексель повинен бути врахований банком;

-         вексель повинен  мати  бланковий   індосамент   банку,   який
урахував вексель;

-         вексель повинен мати визначений строк платежу, який настає не
раніше ніж строк погашення кредиту рефінансування.

Векселі суб'єктів господарювання,  що  приймаються  під
забезпечення  кредиту  рефінансування,  мають  відповідати вимогам
законодавства,   у   тому    числі    нормативно-правових    актів
Національного банку, а також таким вимогам:

-         вексель має бути оригіналом,  що виданий в одному примірнику,
і не повинен мати будь-яких застережних написів;

-         вексель повинен мати не менше  двох  індосаментів,  уключаючи
бланковий індосамент банку, який урахував вексель;

-         вексель повинен бути врахований банком за дисконтною ставкою,
не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку;

-         строк урахування  векселя  банком  до   дати   звернення   до
Національного банку за кредитом рефінансування має бути не меншим,
ніж 30 днів;

-         вексель повинен мати визначений строк платежу, який настає не
раніше ніж через 30 днів  після  строку  погашення  кредиту  і  не
повинен перевищувати 365 днів з дати складання векселя;

-         переказний вексель має бути акцептованим.

Умовою для  прийняття врахованих банками векселів є наявність
у  банків  достовірного  вексельного  досьє  на  векселедавця   та
зобов'язаних за векселем осіб.

  У разі надання під забезпечення кредиту  Національного  банку
векселя  нерезидента вексель має бути авальований іноземним банком
з рейтингом,  не нижчим, ніж "інвестиційний клас", перекладений на
українську   мову   і   засвідчений  нотаріально  в  установленому
законодавством порядку.

Національний банк  може  приймати  під  забезпечення  кредиту
рефінансування вексель  банку,  авальований  іншим  банком,  строк
пред'явлення  якого  до платежу настає не раніше ніж через 10 днів
після строку погашення кредиту.

Розподіл   кредитів   під  час  проведення  кількісного
тендера здійснюється відповідно до поданих  заявок  до  закінчення
суми,  яка  запропонована  на  цей тендер.  Якщо запропонованої на
кількісний тендер суми недостатньо  для  задоволення  всіх  заявок
банків,  то  кошти  за  оголошеною  ціною розподіляються між усіма
банками пропорційно до поданих заявок.

За  умови  проведення  Національним банком процентного
тендера банки самостійно пропонують процентну ставку з точністю до
двох  знаків після коми, за якою вони погоджуються одержати кошти,
але  не  нижчу,  ніж  облікова ставка Національного банку.

 На процентному  тендері  заявки задовольняються відповідно до
зниження запропонованої  в  них  процентної  ставки,  починаючи  з
найвищої,  і надалі поступово до закінчення запропонованого обсягу
кредитів або задоволення всіх заявок банків.
Якщо  два  або  кілька  учасників  процентного  тендера
пропонують   однакову  процентну  ставку,  а  обсяг  кредитів,  що
залишився,  не достатній для  задоволення  всіх  заявок  банків  з
однаковою     процентною    ставкою,    то    кошти    пропорційно
розподіляються між цими банками.

Один банк не може  одержати  більше  ніж  50  процентів
обсягу коштів, запропонованих на тендері з підтримання ліквідності
банків.

У разі часткового задоволення заявок кількість  кожного
коду  випуску  цінних  паперів,  запропонованих  під  забезпечення
кредиту,  пропорційно перераховується та округлюється до  більшого
цілого, про що повідомляється банк-позичальник.

Результати  проведеного  тендера повідомляються банкам,
які брали участь у тендері.

Банки,  заявки яких задоволені  (частково  задоволені),
мають  укласти залежно від виду забезпечення з Національним банком
кредитний договір та договір застави (гарантії),  на підставі яких
забезпечується перерахування коштів банкам.

Перерахування коштів банкам, що надали під забезпечення
кредиту   рефінансування   цінні   папери,   які   відповідно   до
законодавства  обслуговуються  Національним банком, забезпечується
Національним  банком з одночасним блокуванням цих цінних паперів у
порядку,  установленому законодавством.

Перерахування  коштів  банкам,  що  надали  під  забезпечення
кредиту   рефінансування   цінні   папери,   які   відповідно   до
законодавства   обслуговуються   Центральним  депозитарієм  цінних
паперів,   забезпечується   після  отримання  Національним  банком
виписки  про стан рахунку у цінних паперах банку-позичальника щодо
блокування   цінних  паперів  на  користь  Національного  банку  у
визначеній  у  кредитному  договорі та договорі застави кількості.
     Перерахування коштів  банкам,  що  надали  під   забезпечення
кредиту   рефінансування  іноземну  валюту,  забезпечується  після
отримання   Національним   банком   копії   виписки   з    рахунку
Національного   банку   про   перерахування   Національному  банку
іноземної валюти у визначеному в кредитному договорі  та  договорі
застави розмірі.

Отримана   за   кредитами   рефінансування   застава  в
документарній  формі   має   зберігатися   в   грошовому   сховищі
територіального    управління    Національного   банку,   про   що
зазначається в договорі застави.

Національний банк здійснює перевірку  застави,  наданої
банками   під   забезпечення   кредитів   рефінансування,  а  саме
правильність:

-         визначення   банками  справедливої  вартості  застави  та  її
знецінення/ зменшення корисності відповідно до нормативно-правових
актів  Національного  банку,  а  також  у  разі  потреби має право
вимагати  від  банків  приведення  у відповідність суми за наданою
заставою  до  суми одержаного кредиту рефінансування Національного банку  і процентів за користування ним;

-         оформлення договору  управління  майном  та  письмової  згоди
установника управління на заставу державних облігацій України, які
перебувають у довірчій власності банку.

Національний банк може ініціювати дострокове розірвання
кредитного договору  за  умови  виявлення  фактів  надання  банком
недостовірної  інформації    (у т.ч.  звітної),  яка мала істотний
вплив на  прийняття  рішення  щодо  підтримання  заявки  банку  на
надання кредиту рефінансування.

Банк  повертає кредити рефінансування,  що одержані від
Національного банку, у строки відповідно до укладеного договору.

Банк може достроково повернути  кредит  і  проценти  за
користування  ним повністю або частково,  письмово повідомивши про
це Національний банк.

 

3.3. Кредити «оверднайт»

З метою  вирівнювання  тимчасових  коливань  ліквідності банків, регулювання грошово-кредитного ринку НБУ здійснює підтримку  короткострокової  (миттєвої) ліквідності банку в національній валюті через постійно діючу лінію рефінансування.
Кредит  через  лінію  рефінансування  строком  на   1 робочий  день - кредит овернайт. Кошти кредиту  перераховуються  в день отримання НБУ заявки від банку.

Обов'язковою умовою  для  подання  банком заявки на одержання
кредиту  овернайт є укладення відповідного генерального кредитного
договору.

Національний банк може надавати банкам кредити овернайт:

―         під забезпечення   державними   облігаціями   України   (крім
облігацій  зовнішньої  державної  позики  України) або депозитними
сертифікатами (далі -кредит овернайт під забезпечення);

―         без забезпечення (далі - кредит овернайт бланковий).

Національний банк у повідомленні  про  підтримку  ліквідності
банку  через  лінію рефінансування шляхом надання кредиту овернайт
залежно від ситуації на грошово-кредитному  ринку  може  визначати
вид кредиту овернайт (під забезпечення, бланковий).
Національний  банк  може  встановлювати згідно зі своїми
розпорядчими  документами  максимальний розмір кредиту овернайт.

Кредит овернайт надається в розмірі не більше ніж 85% від балансової вартості ЦП. Національний банк щоденно (у робочі дні) до 17-ї години оголошує банкам засобами електронної пошти розмір процентної ставки за кредитами овернайт, що діятиме наступного робочого дня. Розмір %  ставки за овернайтом під забезпечення державними цінними паперами (облікова  ставка + 1 % пункти), за бланковим овернайтом (облікова  ставка+2 п.п.) У разі виникнення   потреби   підтримання  миттєвої ліквідності банк може в будь-який робочий день подати до Департаменту  монетарної політики та відповідного териториального управління заявку на отримання овернайту. Відповідне територіальне управління перевіряє виконання банком  вимог,  оперативно   розглядає можливість надання     банку    кредиту    овернайт,  вивчає кредитоспроможність банку.

Департамент  надсилає   банку  повідомлення  і  на  підставі  генерального  кредитного договору  та  задоволеної  заявки до закінчення операційного дня НБУ (18-  00)  забезпечує  перерахування  банку  коштів  за наданим  кредитом овернайт.

У разі часткового задоволення заявки Департамент повідомляє банку-позичальнику та  відповід-ному територіальному управлінню суму наданого кредиту.

Якщо  банк  отримує  кредит  овернайт  під забезпечення державних цінних паперів 3 робочих дні підряд,  то,  починаючи з четвертого,  кожний  наступний  кредит  овернайт  під забезпечення державних цінних паперів підряд надається за оголошеною % ставкою  +  2 п.п.

Повернення банком  овернайту здійснюється до 14-ї години наступного робочого дня одночасно з %.

У разі неповернення банком овернайту і % Департамент  повідомляє відповідне   територіальне управління, у якому обслуговується кор. рахунок банку-позичальника,  про  застосування  переважного і    безумовного    права щодо  списання  в  безспірному порядку заборгованості за кредитом та % з кор.рахунку цього банку.

Заявку на одержання кредиту овернайт  банк може подавати до Національного банку за умови дотримання таких додаткових вимог:

―                     отримав комплексну рейтингову оцінку «1» або «2» за рейтинговою системою CAMELS (інформація щодо рейтингової оцінки надається Генеральним департаментом банківського нагляду НБУ за результатами останньої комплексної інспекційної перевірки);

―                     у кредитному портфелі банку кредити (крім кредитів строком понад один рік), отримані банком на міжбанківському ринку, не перевищують 20 %, а ті, що надані іншим банкам, — 15 % від загальної суми зобов’язань банку на останню звітну дату, яка передує даті звернення.

Генеральний кредитний договір має передбачати обов’язкові умови щодо:

―                     безспірного списання Національним банком заборгованості (суми основного боргу та процентів за користування кредитом) з кореспондентського рахунка банку відповідно до статті 73 Закону України «Про Національний банк України» у разі неповернення банком кредиту та процентів за користування ним до 14-ї години наступного після отримання кредиту робочого дня;

―                     перерахування коштів за умови надання/повернення кредиту овернайт під забезпечення державних цінних паперів з одночасним блокуванням/розблокуванням відповідних державних цінних паперів на рахунках у цінних паперах банків згідно з порядком, визначеним нормативно-правовими актами Національного банку з питань депозитарної діяльності;

―    задоволення вимог за рахунок отриманої гарантії або врахованого векселя, авальованого іншим банком.

Національний банк  здійснює  підтримку  короткострокової
(миттєвої)  ліквідності банку в національній валюті через постійно
діючу лінію рефінансування (далі -  лінія  рефінансування)  шляхом
надання   кредиту.

Умовою  розгляду  заявки  банку на одержання кредиту овернайт
бланкового є його згода на застосування Національним банком режиму
блокування коштів на кореспондентському рахунку банку-позичальника
в  сумі наданого кредиту та процентів за користування ним на строк
до  його  повернення.

Національний банк  щоденно  засобами  електронної  пошти
оголошує   банкам   процентні  ставки  за  кредитами  овернайт  на
наступний робочий день,  розмір яких  може  бути  диференційованим
залежно від забезпечення.

У   разі   потреби  підтримання  ліквідності  банк  може
протягом будь-якого робочого дня тижня до визначеного часу  подати
до Національного банку одну заявку на одержання кредиту овернайт.
Національний  банк  у  день  отримання  заявки від банку
перевіряє виконання банком вимог Положення  НБУ,  оперативно розглядає можливість надання банку кредиту  овернайт  і  готує  пропозиції  для  подання  на  розгляд керівництва Національного банку для прийняття рішення.
        Національний  банк  на  підставі генерального кредитного
договору,  задоволеної  заявки  до  визначеного  часу   забезпечує
перерахування банку коштів за наданим кредитом овернайт.
Повернення банком     кредиту    овернайт    здійснюється
наступного робочого дня до визначеного часу одночасно з процентною
платою.

Наступний  кредит овернайт може надаватися лише за умови
погашення попереднього.

 

3.4. Стабілізаційні кредити

 НБУ може надавати стабілізаційний кредит банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення або який взяв на себе борг банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення, за наявності його клопотання та висновків відповідного територіального управління НБУ. Стабілізаційний кредит може надаватися банку лише за умови його забезпечення заставою: високоліквідними активами банку-позичальника або гарантією чи порукою іншого фінансово стабільного банку чи фінансової установи. Стабілізаційний кредит НБУ має цільове призначення і для кредитних операцій комерційного банку не використовується.

Для отримання стабілізаційного кредиту банк подає до територіального управління НБУ клопотання і затверджену Радою банку програму фінансового оздоровлення. Після здійснення аналізу фінансового стану банку та його програми фінансового оздоровлення територіальне управління НБУ надсилає пропозиції Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ. Цей департамент готує пропозиції Правлінню НБУ щодо можливості надання банку, що перебуває у режимі фінансового оздоровлення або який узяв на себе борг банку, який перебуває в режимі фінансового оздоровлення, стабілізаційного кредиту.

Стабілізаційний кредит надається банкам терміном до трьох років, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує достатні грошові потоки, то банку може надаватися короткостроковий кредит терміном до одного року.

Рішення про надання стабілізаційного кредиту банку приймає Правління НБУ на підставі висновку територіального управління НБУ та пропозицій Генерального департаменту банківського нагляду НБУ. У цьому рішенні визначається строк користування кредитом, порядок його погашення і сплати процентів за користування стабілізаційним кредитом.

Прийнявши позитивне рішення про надання стабілізаційного кредиту, відповідне територіальне управління НБУ вживає організаційних заходів щодо укладення з банком договору і договору-застави про надання кредиту. Банк-позичальник повинен розробити графік погашення стабілізаційного кредиту і дотримуватися його строків.

 

3.5. Операції репо

Інструментом оперативного управління ліквідністю банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу, який використовує НБУ при здійсненні грошово-кредитної політики, є операції репо.

Операція РЕПО – операція з цінними паперами, що складається з 2-х частин і для здійснення якої укладається договір між НБУ та банками про продаж/купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотнього їх продажу/купівлі у визначений строк за обумовлену ціну.

НБУ репо може здійснювати шляхом:

1. безпосередньої домовленості з банком щодо  купівлі (продажу) держ. цінних паперів, іноземної валюти;
2. проведення тендера заявок банків щодо участі в операціях репо (лише з державними цінними паперами).

Операції   репо   можуть   здійснюватися   лише  з  тими державними цінними паперами, строк погашення яких не припадає  на строк проведення операції репо. НБУ може проводити з банками операції «прямого» і «зворотного» репо на визначену суму і на відповідний строк.

«Пряме» репо — це кредитна операція, що ґрунтується на двосторонній угоді між НБУ та банком про купівлю НБУ державних цінних паперів із портфеля банку або іноземної валюти з подальшим зобов’язанням банку викупити ці державні цінні папери або іноземну валюту за обумовленою ціною на обумовлену дату.

«Зворотне» репо — це депозитна операція, що ґрунтується на двосторонній угоді між НБУ та банком про продаж НБУ зі свого портфеля державних цінних паперів з одночасним зобов’язанням зворотного їх викупу в банків з обумовленою ціною на обумовлену дату.

Згідно з нормативними документами НБУ операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії іпорядку встановлення процентної ставки:

- нічне РЕПО термін дії один день. Процентний дохід обумовлений та є фіксованим на час проведення цієї операції;        

- відкрите РЕПО - строк  операції  в  договорі не визначається, кожна із сторін може вимагати виконання операції в будь-який час, але з обов’язковим повідомленням за 2 робочі дні про дату завершення  дії  цього  договору); Процентний  дохід не є фіксованим і розраховується залежно від строку дії операці репо;

- строкове РЕПО. Термін операції визначається в угоді. Процентний дохід обумовлений є фіксованим на час проведення цієї операції

Банки, які потребують підтримання своєї короткострокової ліквідності, можуть звертатися до НБУ щодо здійснення операцій «прямого» репо. Для участі в операціях репо банки повинні дотримуватись умов щодо їх рефінансування НБУ.

Залежно від потреби оперативного підтримання ліквідності банків або нейтралізації надлишкової грошової маси в обігу НБУ може здійснювати операції з купівлі/продажу державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з банками, так і через проведення тендера заявок банків на участь в операціях репо. У разі проведення тендера щодо участі банків в операціях репо НБУ надсилає банківській системі відповідне повідомлення про проведення тендера із зазначенням його умов та строку операції репо.

Банки подають до НБУ заявки на участь у тендері, в яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі/продажу державних цінних паперів. Якщо НБУ є покупцем державних цінних паперів, то заявки банків задовольняються залежно від потреби в підтриманні їх ліквідності, а якщо НБУ є продавцем державних цінних паперів, то заявки банків задовольняються виходячи з потреби вилучення відповідної надлишкової суми коштів із грошового обігу на певний період.

У разі досягнення згоди на проведення операції репо між НБУ та  банком  укладається  договір. Зобов’язання щодо виконання другої частини угоди репо  у сторін   договору   виникає  тільки  за  умови  повного  виконання сторонами зобов’язань за першою частиною угоди репо. Операції  прямого  репо  можуть проводитися НБУ через тендер  (лише  з  державними цінними  паперами)  або шляхом  безпосередньої домовленості з банком (з державними цінними паперами та іноземною валютою).

 У разі проведення тендера щодо участі банків в операціях прямого репо НБУ відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найприйнятнішими за обсягами операцій або ціновими параметрами. За  операцією  прямого репо ціною купівлі НБУ державних цінних паперів є справедлива  вартість  державних цінних паперів.

Ціна зворотного продажу НБУ державних цінних паперів  залежить  від  строку  дії операції прямого репо,  ставки рефінансування НБУ, % ставок за кредитами та  депозитами на міжбанківському ринку,  які діяли у відповідному періоді. 

За операцією прямого  репо  з іноземною валютою НБУ банк отримує  іноземну валюту  в  розмірі,  який  дорівнює  сумі наданого   кредиту   в   національній валюті   та  % за користування  кредитом,  що  розраховується  за  офіційним  курсом.

У разі проведення тендера щодо участі банків в операціях прямого репо Департамент  монетарної  політики  надсилає  банкам повідомлення про проведення тендера із  зазначенням умов його проведення та строку операції репо. Банки  подають  до  Департаменту  монетарної політики за допомогою  засобів  програмного  забезпечення  “АРМ   репо-тендер” заявки на участь у тендері, у яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі (продажу) державних цінних паперів, строку проведення операції репо, обсягу операції репо, кількості та коду державних цінних паперів, що пропонуються.

Якщо  НБУ є  покупцем  державних цінних паперів, то заявки банків задовольняються залежно від потреби в підтриманні їх ліквідності. Після розгляду  заявок  банків  Департамент  монетарної політики надсилає банкам,  які за результатами тендера мають право отримати кошти  за  куплені  НБУ  державні цінні папери,  повідомлення-підтвердження про намір укласти договір про здійснення операцій прямого репо. НБУ за умови проведення  операції  прямого репо шляхом безпосередньої домовленості з банком,  орієнтуючись на облікову  ставку  НБУ,   %  ставку   на міжбанківському кредитному ринку,  на  дохідність  за державними цінними паперами,  вибирає тих  учасників  ринку,  які  пропонують найвищий % дохід, мають у своєму портфелі відповідні державні цінні папери і погоджуються на участь в операції  прямого репо на відповідний строк. За умови проведення операції прямого репо з іноземною валютою % доходом є % ставка, що оголошується за кредитом овернайт під забезпечення державних цінних паперів.

НБУ може  проводити операції зворотного репо шляхом  безпосередньої  домовленості  з  банками  тільки  з державними цінними  паперами. 

Національний банк  може  проводити  з  банками  операції
прямого  репо  з  державними  облігаціями України або банківськими
металами та  зворотного  репо  з  державними  облігаціями  України
згідно із цим Положенням й укладеними договорами на визначену суму
та строк. Операції  репо  можуть   здійснюватися   лише   з   тими
державними  облігаціями України,  строк погашення яких не припадає
на строк проведення операції.

Операції репо з банківськими металами можуть проводитися
Національним   банком   з  банками  лише  за  наявності  в  банків
генеральної  ліцензії на здійснення валютних операцій.

Національний   банк  може  здійснювати  тільки  операції
строкового репо (строк операції чітко визначений),  але не  більше
ніж на 90 календарних днів.

Процентний  дохід  (витрати) обумовлений та є фіксованим
на час проведення операції репо.

Національний банк та банк укладають відповідний  договір
у разі досягнення згоди на проведення операції репо.

Зобов'язання щодо виконання другої частини договору репо
в сторін договору виникає тільки за умови повного  виконання  ними
зобов'язань за першою частиною договору репо.

Проведення  операцій репо за рахунками в цінних паперах
здійснюється    учасниками    операцій    репо    відповідно    до
нормативно-правових  актів  з  питань  депозитарної та клірингової
діяльності.

Національний банк може проводити операції прямого репо з
державними облігаціями України шляхом  проведення  тендера  заявок
банків   щодо   участі   в   операціях  прямого  репо  або  шляхом
безпосередньої домовленості з банком.

Національний банк  може  проводити  операції  прямого  репо з
банківськими металами тільки шляхом безпосередньої домовленості  з
банком і за ініціативою банку за умови, що банківські метали банку
перебувають на відповідальному зберіганні в Національному банку.

За операцією прямого  репо  ціною  купівлі  Національним
банком державних облігацій України є їх справедлива вартість,  але
не вища,  ніж номінальна вартість  цих  цінних  паперів,  а  ціною
купівлі   банківських   металів   є   ціна   банківських  металів,
перерахована за  офіційним  курсом  банківських  металів  на  день
укладення договору прямого репо.

  Ціна зворотного   продажу   Національним   банком   державних
облігацій  України  або банківських металів залежить від ціни,  що
визначена в першій частині операції репо та строку цієї  операції,
а   також   від  дохідності  за  державними  облігаціями  України,
облікової  ставки  Національного  банку,  процентних   ставок   за
кредитами та депозитами на міжбанківському ринку, середньозваженої
процентної ставки за  кредитами  рефінансування  під  забезпечення
державними облігаціями України, які діяли у відповідному періоді.
       Під час здійснення операцій репо з банківськими металами
банки керуються законодавством,  у тому числі нормативно-правовими
актами  Національного  банку  з  питань,  що  регулюють операції з
банківськими металами.

Бухгалтерський облік банківських металів за операцією прямого
репо  за  умови   відповідального   зберігання   здійснюється   за
позабалансовими рахунками.

Національний  банк у разі проведення тендера щодо участі
банків в операціях прямого репо надсилає банкам  повідомлення  про
проведення  тендера  із зазначенням умов його проведення та строку
операції репо.

Банки  подають  до  Національного  банку  за  допомогою
засобів  відповідного  програмного забезпечення заявки на участь у
тендері,  у яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі (продажу)
державних  облігацій  України,  строку  проведення  операції репо,
обсягу  операції  репо,  кількості  та  коду  цінних  паперів,  що
пропонуються.

Операція прямого репо,  яка здійснюється між  банком  та
Національним   банком   з   державними   облігаціями   України  та
банківськими металами,  є кредитною операцією і  обліковується  на
рахунках   бухгалтерського   обліку  згідно  з  економічною  суттю
операції відповідно  до  нормативно-правових  актів  Національного
банку з питань бухгалтерського обліку.

Банк  може  достроково  повернути  кошти  і  проценти за
операцією прямого репо,  письмово повідомивши про це  Національний
банк.

Національний  банк  може  проводити  операції зворотного
репо  з  державними  облігаціями  України  шляхом   безпосередньої
домовленості з банками. Національний   банк   за   умови   проведення   операції
зворотного репо для визначення ціни  продажу  (купівлі)  державних
облігацій  України  орієнтується  на  процентні ставки за власними
борговими  зобов'язаннями,  процентні  ставки  за  депозитами   на
міжбанківському  ринку  та  дохідність  за  державними облігаціями
України.

Операція   зворотного   репо,   яка   здійснюється   між
Національним   банком   і   банками,   є   депозитною   операцією,
обліковується на рахунках обліку депозитних операцій відповідно до
нормативно-правових    актів    Національного   банку   з   питань
бухгалтерського обліку.

3.6. Депозитний  сертифікат

   Депозитний  (ощадний)   сертифікат   Національного   банку України  -  це  письмове свідоцтво про депонування в Національному банку України грошових коштів,  яке засвідчує право  вкладника  на одержання внесеної суми та відсотків по ньому після закінчення дії встановленого строку депозиту  та  відсотків  за  ним.  Депозитний (ощадний)  сертифікат Національного банку України є одним з інструментів регулювання обсягів  грошової маси   в   обігу  і  призначений  для  розміщення  виключно  через комерційні банки.

         Депозитний сертифікат  Національного  банку  України  містить такі реквізити:

     - назва (депозитний сертифікат Національного банку України);

     - місце знаходження банку;

     - порядковий номер сертифіката;

     - дата випуску;

     - сума депозиту;

     - сума належних відсотків;

     - строк вилучення вкладу (для строкового сертифіката);

     - найменування держателя сертифіката;

     - підпис керівника  банку  або  уповноваженої  на  це  особи,

печатка банку.

     Сертифікати Національного  банку  України  розподіляються  за видами:

     - строкові;

     - до запитання;

     - іменні;

     - на пред'явника.

     Номінальна вартість   одного   сертифіката   встановлюється Правлінням Національного банку України при прийнятті  рішення  про вид   випуску   сертифікатів   та   стану  грошового  ринку,  який складається у відповідному періоді.

     Операції з розміщення сертифікатів НБУ здійснюється на договірній основі виключно з комерційними банками – юридичними особами.

     Права власників сертифікатів іменних та на пред'явника:

     а) гарантоване   Національним   банком   України    одержання номінальної вартості сертифіката:

     - для строкового сертифіката - у встановлені в ньому строки;

     - для сертифіката до запитання - при його оплаті;

     б) гарантоване одержання процентів:

     - для  строкового  сертифіката - у встановлені в ньому строки за визначеними у сертифікаті процентами;

     - для   сертифіката   до   запитання   -   розмір   процентів визначається в залежності від терміну пред'явлення сертифіката  до оплати.

     в) здійснення не заборонених  чинним  законодавством  України операцій  із  сертифікатами  на  ринку цінних паперів (переуступка іншим комерційним банкам,  перепродаж  чи  застава  при  отриманні кредитів Національного банку України). 

     Іменні сертифікати  обігу  не   підлягають,   а   їх   продаж (відчуження) іншими особами є недійсним.

Умови   випуску  сертифікатів  до  запитання  передбачають повернення власникам сертифікатів суми депозиту,  а також  виплату процентів   за   вимогою   власника  сертифіката  з  попередженням  банка-бенефіціара за 5 банківських днів.  Розмір виплати процентів визначається  умовами випуску сертифіката в залежності від терміну пред'явлення сертифіката до оплати.

Випуск    сертифікатів    Національного    банку   України здійснюється у паперовому вигляді. 

 Зареєстровані депозитні   сертифікати   Національним   банком України передаються регіональним управлінням  Національного  банку за їх заявками для випуску в обіг серед комерційних банків. 

Кошти комерційних банків залучені в результаті  випуску  в обіг  сертифікатів  Національного банку зараховуються на депозитні рахунки і  обліковуються  на  балансових  рахунках  у залежності від строку депозиту.

Депозитні  сертифікати  Національного банку України,  які знаходяться у власності комерційного банку, можуть перепоступатись ним іншому комерційному банку з подальшим пред'явленням для оплати Національному банку. Кожна переуступка реєструється  Національним банком та його регіональним управлінням у своїй книзі реєстрації.

Депозитний   сертифікат  Національного  банку  може  бути використаний комерційним банком як застава при отриманні  кредитів у Національному банку України.

Викуп  сертифікатів  здійснюється  відповідно  до умов їх випуску.  При зміні ситуації на грошово-кредитному ринку  Правління Національного  банку України може приймати рішення про достроковий викуп строкових сертифікатів.  У  разі  прийняття  такого  рішення власники сертифікатів одержують відповідні доплати.

Виготовлення бланків сертифікатів здійснюється тільки на державних спеціалізованих підприємствах відповідно до вимог Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку, затверджених спільним наказам Міністерства фінансів України, Служби безпеки України і Міністерства внутрішніх справ України № 98 від 25 листопада 1993 р.

Видача і погашення сертифікатів здійснюється лише емітентом. До погашення приймаються тільки оригінали сертифікатів. У разі настання строку вимоги депозиту банк здійснює платіж за пред'явленням сертифіката на підставі заяви власника або особи, уповноваженої на здійснення цієї операції, в якій зазначається рахунок, на який мають бути зараховані кошти.

Банк має передбачити можливість дострокового подання строкового сертифіката до сплати. У такому разі банк сплачує власникові сертифіката його суму та відсотки за зниженою відсотковою ставкою, яка визначається при видачі сертифіката. Якщо термін отримання вкладу за строковим сертифікатом прострочено, то такий сертифікат вважається документом до запитання, за яким на банк покладається зобов'язання сплатити зазначену в ньому суму вкладу та відсотків на дату вимоги.

Національний банк здійснює операції з власними борговими
зобов'язаннями  шляхом  емісії  депозитних  сертифікатів за такими
строками: один день (овернайт); до 90 днів.

Національний    банк    здійснює    емісію    депозитних
сертифікатів  у  формі  записів  на рахунках у системі кількісного
обліку СЕРТИФ з використанням технологій,  програмно-технологічних
засобів і системи захисту інформації Національного банку.

Національний  банк  для  всіх банків установлює однакові
умови участі в тендерах з  розміщення  депозитних  сертифікатів  і
проводить операції з банками, які:

-         забезпечують своєчасне  і   в   повному   обсязі   формування
обов'язкових резервів;

-         забезпечують своєчасне перерахування коштів  за  результатами
попередньо    проведених    тендерів   з   розміщення   депозитних
сертифікатів.

 Для окремих   випусків   депозитних    сертифікатів    можуть
установлюватися додаткові обмеження щодо потенційних власників.

Обов'язковою умовою для подання банком заявки на  участь
у  тендерах  з  розміщення  депозитних  сертифікатів  є  укладення
відповідного генерального договору (далі - генеральний договір).
Розміщення  та  розрахунки  за депозитними сертифікатами
здійснюються лише в  безготівковій  формі  в  національній  валюті
України.

Умови розміщення, максимальна або мінімальна сума заявки
від банку,  сума вкладу,  строк,  на який розміщується  депозитний
сертифікат,  визначаються  залежно  від  ситуації,  що склалася на
грошово-кредитному  ринку  в  період  оголошення  про   проведення
тендера,  та  з урахуванням перспектив її розвитку і доводяться до
відома банків.

Процентний    дохід    за    депозитним     сертифікатом
розраховується  виходячи  з суми вкладу,  процентної ставки,  бази
нарахування та строку розміщення депозитного сертифіката.

 Під час  визначення  строку,  на який розміщується депозитний
сертифікат, ураховується таке:

-   у разі  виконання  умов  розміщення  депозитного сертифіката,
передбачених у повідомленні,  першим днем нарахування процентів  є наступний   день    після   розміщення  депозитного   сертифіката,
останнім -  дата,   яка   передує   даті   погашення   депозитного
сертифіката;

-       за умови  дострокового  погашення   депозитного   сертифіката
першим   днем   нарахування   процентів  є  наступний  день  після
розміщення депозитного сертифіката,  останнім - дата,  яка передує
даті дострокового погашення депозитного сертифіката.

У разі залучення коштів на термін до наступного робочого
дня (овернайт) розрахунковим періодом для нарахування процентів  є
період фактичного залучення коштів.

Депозитні  сертифікати  мають  право обігу на відкритому
ринку лише серед  банків,  а  також  можуть  використовуватися  як
застава  на  міжбанківському  кредитному  ринку та як забезпечення
кредитів рефінансування Національного банку.

 

4. РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАГЛЯД

4.1. Необхідність і задачі банківського регулювання та нагляду

В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі можливості впливати на здійснювані в Україні економічні процеси як позитивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їх діяльності.

Держава в особі центрального банку покликана забезпечувати стабільність грошового обігу і національної валюти, що неможливо без регулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати гроші.

Банки — це довірчі установи. Суспільство розглядає виконання державою функції банківського регулювання та нагляду як свого роду гарантію збереження банківських вкладів.

Банки відіграють ключову роль в економіці і в той самий час їм притаманна підвищена фінансова вразливість (низька частка капіталу, залежність від банківських ризиків), що зумовлює необхідність прийняття державою заходів стосовно банківського регулювання та нагляду.

Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні інститути, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільно корисні й необхідні функції, що робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обгрунтованим і необхідним завданням держави.

Основні задачі банківського регулювання й нагляду:

– забезпечення стабільності та надійності банківської системи;

– захист інтересів вкладників банків;

– створення конкурентного середовища у банківському секторі;

– забезпечення відкритості політики і діяльності банківського сектора.

Необхідність банківського регулювання та нагляду в умовах ринкової економіки ні в якому разі не означає виключення саморегуляції банківського сектора через ринкові механізми.

В умовах трансформації економіки в Україні реформується бан­ківська система і одним із найважливіших компонентів цього процесу є створення системи пруденційного банківського регулювання та нагляду.

Регулюванням діяльності банків – це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, закон про центральний банк країни, закон про банки і банківську систему).

Важливою складовою процесу регулювання діяльності банків є нагляд за банками - моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків від створення нових банків, діяльності банків та  до ліквідації банків.

Метою банківського нагляду є отримання необхідної інформації про стан окремого банку; перевірка дотримання банками законодавчих актів.

Основні завдання регулювання діяльності банків:

―                     підтримання стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;

―                     захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства;

―                     створення конкурентного середовища у банківському секторі, адже саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків. Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставкизапозичками, підвищуються процентні ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються новітні банківські технології тощо;

―                     забезпечення відкритості політики і діяльності банківського сектору в цілому і кожного банку окремо. Підвищення відкритості базується на удосконаленні системи обліку і звітності в банках і наближенні їх до вимог, що випливають із досвіду міжнародної банківської практики;

―                     підтримування необхідного рівня стандартизації і професіо­налізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.

Необхідність і значущість банківського регулювання в умовах ринкової економіки не виключають саморегуляції банківського сектору через ринкові механізми. Ці дві форми регулювання мають доповнювати одна одну. Банки повинні діяти, керуючись принципами комерційного розрахунку та надійності. У свою чергу, органи банківського регулювання мусять діяти, керуючись принципами розумного, обачливого ставлення до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, посягатинасвободу підприємницької діяльності банків.

У світовій практиці спочатку десятиріччями, століттями формувалася банківська система, а потім уже система банківського регулювання. В Україні ці процеси відбуваються паралельно, що є, безумовно, ускладнювальним фактором. Водночас Україна має й деякі переваги — вона може і повинна скористатися накопиченим світовим досвідом у галузі банківського регулювання.

Згідно із законодавством України державне регулювання ринку банківських послуг здійснює Національний банк. Функціонування банківського нагляду в структурі Національного банку має переваги:

- дає змогу оперативно реагувати на виявлені порушення і застосовувати адекватні заходи впливу;

- на підставі аналізу інформації, отриманої при здійсненні нагляду, оперативно вдосконалювати банківське законодавство.

Банківський нагляд є системою, якою користується уряд з метою гарантування стабільності фінансового сектору національної економіки, його безпеки і здоров’я.

Головною метою банківського нагляду є:

1)                      захист акціонерів і вкладників кожного конкретного банку від нефахового управління та зловживань;

2)                      безпека та фінансова стабільності банківської системи шляхом попередження «системного ризику» («системний ризик» полягає в тому, що банкрутство одного банку може призвести до банкрутств кількох банків, у результаті чого втрачається довіра до банківської системи в цілому).

Система банківського нагляду спрямована на скорочення зовнішніх та внутрішніх банківських ризиків.

Зовнішні ризики — це:

1)                      ризик ліквідності (нездатність банку забезпечити безперебійну оплату своїх зобов’язань перед клієнтами);

2)                      валютний ризик (збитки від зміни валютного курсу в умовах наявності відкритої валютної позиції);

3)                      ризик облікової ставки (збитки від зміни процентної ставки, яка встановлюється за кредитами НБУ, в умовах фіксованої процентної ставки за наданими кредитами);

4)                      ризик за цінними паперами (збитки від змін курсу цінних паперів, що перебувають у портфелі банку).

До внутрішніх ризиків належать:

1)                      ризики, пов’язані із людським фактором (класифікація персоналу та ділові якості керівників, виконавча дисципліна, якість аудиторської служби та ін.);

2)                      операційно-технічні ризики, що відображають ступінь дієздатності системи, забезпечують внутрішню роботу банку та системи безпеки, бухгалтерського обліку, матеріально-технічних засобів та засобів зв’язку і т. п.

Завдання банківського нагляду:

―                     розроблення методологічної та нормативної бази банківського нагляду;

―                     забезпечення безперервного процесу нагляду, починаючи з реєстрації та ліцензування банків, проведення оперативного моніторингу, інспектування, робота з проблемними банками, а також їх ліквідація.

Основними формами банківського нагляду є:

―                    вступний контроль (державна реєстрація та ліцензування);

―                    попередній контроль (безвиїзний нагляд та аудит);

―                    поточний контроль (інспекційні перевірки).

Ефективність банківського нагляду НБУ ґрунтується на його адекватній правовій інфраструктурі, що охоплює такі три рівні:

•  чинне законодавство — Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р. «Про Національний банк України»;
•  регулятивні правила — визначення службою банківського нагляду вимог або обмежень для банків, які затверджуються постановами Правління НБУ;
•  тимчасові роз’яснення, які використовуються службою банківського нагляду стосовно деталізації своїх дій відповідно до чинного законодавства або регулятивних правил і мають вигляд листів, телеграм тощо.

Організаційна структура банківського нагляду НБУ.

В НБУ у 2006 р. створено Дирекцію з банківського регулювання та нагляду, якій підпрорядковано п'ять підрозділів:

- Департамент методології банківського регулювання та нагляду;

- Департамент реєстрації та ліцензування;

- Департамент банківського регулювання та нагляду;

- Департамент припинення діяльності банків;

- Департамент з питань запобігання використанню банківської системи для легалізації кримінальних доходів та фінансування терроризму.

Керівництво структуриними підрозділами з питань банківського нагляду  покладено на виконавчого директора Дирекції з банківського регулювання та нагляду та заступника Голови НБУ

 

4.2. Організація системи банківського регулювання та нагляду

У більшості ринкових економік законодавчі акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього повноваження щодо регулювання банківської діяльності. Наприклад, у Нідерландах, Росії, винятково центральний банк має повноваження щодо банківського регулювання (в тому числі і банківського нагляду). У США (незалежна від центрального банку й уряду Федеральна корпорація страхування депозитів, підзвітна законодавчому органу державної влади), Франції (під егідою Банку Франції і Міністерства фінансів та економіки функціонують Комітет банківської регламентації, Комітет кредитних установ і Банківська комісія з розподілом регулятивно-наглядових повноважень між ними і Банком Франції) та в деяких інших країнах існує змішана система банківського регулювання, в межах якої центральний банк розподіляє регулятивно-наглядові повноваження з іншими спеціальними органами, які можуть створюватися під егідою центрального банку, міністерства фінансів, казначейства або бути взагалі незалежними органами, підзвітними законодавчій владі.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудови системи банківського регулювання, проте для всіх їх дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань.

До основних повноважень органів банківського регулювання належать такі:

―                     регулювати доступ до банківської системи (певні вимоги, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право здійснювати банківську діяльність);

―                     установлювати для банків економічні нормативи, що регламентують діяльность банків;

―                     вимагати від банків формування резервів для покриття ризиків від проведення активних операцій, а також вимагати резервування частини залучених депозитів у межах установленої норми обов’язкових резервів;

―                     ініціювати створення системи гарантування банківських депозитів та забезпечувати ефективність її функціонування;

―                     установлювати для банків принципи та стандарти ведення бухгалтерського обліку, правила складання статистичної звітності та порядок проведення внутрішнього аудиту;

―                     здійснювати методичне забезпечення організації банківського кредитування та організації грошових розрахунків;

―                     регулярно отримувати від банків звітність і на базі аналізу цієї звітності проводити безвиїзний нагляд, тобто дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому. Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застереження, що дає змогу регулятивно-наглядовим органам ухвалювати рішення про застосування до банків коригувальних заходів до загострення ситуації в банках або до проведення інспекційної перевірки на місці;

―                     проводити інспекційні перевірки банків на місцях. Порівняно з безвиїзним наглядом інспекційні перевірки надають регулятивно-наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі якості управління банківськими ризиками. Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнювальними;

―                     застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків, зокрема забороняти оголошення і виплату дивідендів, накладати штрафи тощо;

―                     брати неплатоспроможні банки під контроль, призначати тимчасову адміністрацію в такі банки, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

Розподіл повноважень державних органів у сфері регулювання різних секторів грошового ринку України здійснений у такий спосіб:

―                     регулювання ринку банківських послуг здійснює Національний банк України;

―                     регулювання ринків цінних паперів та їх похідних здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

―                     регулювання інших ринків фінансових послуг здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Повноваження Національного банку України щодо банківського регулювання на рівні центрального апарату покладені на різні департаменти з урахуванням їх функціонального призначення. Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює Департамент валютного регулювання, Департамент готівково-грошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівкою, а також готівковий обіг у позабанківській сфері, Депар­тамент бухгалтерського обліку визначає порядок бухгалтерського обліку і звітності в банках тощо.

Значну роль у регулюванні банківської діяльності відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків та Генеральним департаментом банківського нагляду, до якого входять:

―                     Департамент стратегічного розвитку банківського нагляду;

―                     Департамент державної реєстрації та ліцензування банків;

―                     Департамент роботи з проблемними банками;

―                     Департамент безвиїзного нагляду та інспекційних перевірок.

Практика банківського регулювання й нагляду в розвинутих країнах характеризується різноманітністю установ та органів, що уповноважені державою займатись цією діяльністю.

У більшості ринкових економік законодавчі та нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього функцію регулювання. Що стосується наглядової функції, то її, окрім центрального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під егидою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту.

Дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними задач і щоб ці повноваження були передбачені на законодавчому рівні.

 

4.3. Економічні нормативи, що регламентують діяльність
комерційних банків

Регулювання діяльності банків через економічні нормативи регламентує інструкція «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» від 28.08.2001 р.

Нормативи ділять на 5 груп:

І група. Нормативи капіталу:

1. Норматив мінімально­го розміру регулятив­ного капіталу банку               (120 млн.  грн.):

                    Н1 = РК = ОК + ДК – КВ,

ОК - основний капітал;

ДК -  додатковий капітал;

КВ - відвернення

2. Норматив адекватності регулятивного ка­піталу (платоспроможності):

              Н2 =  ,     не менше 10 %,

РК – регулятивний капітал банку, З_P - активи, зважені щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику та зменшені на суму створених відповідних резервів за активними операціями.

3. Норматив адекватності основного капіталу:

                  Н3 = ,      не менше 4 %,

Де ОК - основний капітал; ЗА - загальні активи банку, ЗР - загальні резерви.

ІІ. Нормативи ліквідності

        4. Норматив миттєвої ліквідності:

                       Н4 = , не менше 20 %,

Ккр - кошти на коррахунку в НБУ; Ка - кошти в касі; Зп - зобов’язання банку, що облікуються за поточними рахунками.

5. Норматив поточної ліквідності:

                        Н5 = ,  не менше 40 %,

А_пер А _вт  — активи первинної та вторинної ліквідності;  З_пер З_вт — зобов'язання банку з відповідними строками виконання

6. Норматив короткостро­кової ліквідності

                             Н6 =   Не менше 60 %

А_л— ліквідні активи банку; З_к/с — короткострокові зобов’язання банку.

III група - нормативи кредитного ризику

7. Максимальний розмір кредитного ризику на одного контрагента:

                      Н7 = ,  не більше 25 %,

З_1к — сукупна заборгованість за всіма видами кредитних операцій щодо одного клієнта (включаючи враховані векселі, позабалансові зобов’язання та зобов’язання з кредитування) чи банку-контрагента (включаючи розміщені депозити), а також дебіторську заборгованість;

РК — регулятивний капітал;

Р_факт — фактично створені резерви за активними операціями.

8. Норматив великих кредитних ризиків:

                     Н8 = , не більше 8-кратного розміру регулятивного капіталу банку (Не більше 800 %),

З_вел1к — сукупний розмір всіх зобов’язань, що складають великий кредитний ризик (не менше 10 % РК) одного контрагента або групи пов’язаних контрагентів (із урахуванням позабалансових зобов’язань);

РК — регулятивний капітал;

Р_факт — фактично створені резерви за активними операціями.

9. Максимальний розмір кредитів, гарантій, поручительств, виданих одному інсайдеру:

                Н9 =  , не більше 5 %,

З_1ін — сукупний розмір кредитів, гарантій, поручительств, урахованих банком векселів і забалансових вимог стосовно одного інсайдера;

СК — статутний капітал банку;

Р_факт — фактично створені резерви за активними операціями.

10. Максимальний сукупний розмір всіх кредитів, гарантій, поручительств, виданих інсайдерам:

                   Н10 = ,  не більше 30 %,

З_ін — сукупний розмір кредитів, гарантій, поручительств, урахованих банком векселів і забалансових вимог стосовно всіх інсайдерів;

СК — статутний капітал банку;

Р_факт — фактично створені резерви за активними операціями.

група 4 – нормативи інвестування

11. Норматив інвесту­вання в цінні папери окремо за кожною установою:

                     Н11 = ,  не більше 15 %,

К_ін.1уст — кошти, які інвестовані на придбання акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком (часток, паїв) окремо за кожною установою в портфелі банку на продаж та інвестиції;

КВ — кошти, вкладені банками у балансову вартість таких активів:

• · акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку на продаж та інвестиції, емітовані банками;
• · інвестиції в дочірні компанії;
• · істотна участь у статутному капіталі інших установ;
• · кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу;

Р_{факт. ц/п} — фактично створені резерви під знецінення цінних паперів у портфелі банку на продаж та інвестиції;

12. Норматив загальної суми інвестування:

                Н12 = ,  не більше 60 %,

К_{ін. у всі уст} — кошти, інвестовані в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком у портфелі банку на продаж та інвестиції, що випущені банками, фінансовими установами та іншими емітентами, а також вкладення в асоційовані та дочірні компанії;

РК — регулятивний капітал.

5 – нормативи відкритої валютної позиції

13. Норматив ризику загальної відкритої (довгої/ко­роткої) валютної позиції:

                     Н13= , не більше 30 %,

ЗВВП_грн — загальна відкрита валютна позиція за всіма балансовими та позабалансовими активами та зобов’язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті:

ЗВВП_грн = |– ВВП| + |+ ВВП|;

+ ВВП — загальна довга відкрита валютна позиція за іноземними валютами у гривневому еквіваленті;

– ВВП — загальна коротка відкрита валютна позиція за іноземними валютами у гривневому еквіваленті;

РК — регулятивний капітал.

14. Норматив загальної довгої відкритої валютної по­зиції :

              Н13/1= , не більше 20 %,

15. Норматив загальної короткої відкритої валютної позиції :

                                Н13/2= , не більше 10 %,

Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених економічних нормативів здійснюють відділи нагляду обласних управлінь і Департамент безвиїзного нагляду Національного банку України. За порушення економічних нормативів Національний банк вживає заходів впливу згідно з Інструкцією «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків» та Положенням про застосування НБУ заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства.

 

4.4. Банківський нагляд: методи проведення та заходи впливу

Нагляд за діяльністю банків НБУ та його установи традиційно здійснюють за допомогою двох методів:

— безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;

— виїзне інспектування банків.

Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. Безвиїзний нагляд грунтується на аналізі звітності, що подається органам банківського нагляду на регулярній основі і дає їм можливість відстежувати фінансовий стан банків.

Безвиїзний нагляд використовується як система раннього застереження, що дозволяє наглядовим органам приймати рішення про застосування до банків коригуючих заходів до загострення ситуації або до проведення інспекційної перевірки на місці.

Інспекційні перевірки банків на місцях повинні проводитися кваліфікованими спеціалістами банківського нагляду, які здатні оцінити ступінь ризиків, на які наражається той чи інший банк, і визначити якість управління цими ризиками. Інспектування дозволяє органам банківського нагляду відстежувати такі аспекти діяльності банків:

– достовірність звітності;

– дотримання законів і нормативних актів;

– надійність управління банком;

– стійкість фінансового стану банку.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими.

Економічний аналіз діяльності банків дозволяє наглядовим органам визначити в процесі нагляду узагальнюючу (рейтингову) оцінку фінансо­вого стану комерційного банку. При визначенні необхідно використовувати стандартизовану систему, за допомогою якої всі банки можна розглядати під єдиним кутом зору. Такою системою є загальновідома система CAMEL. Рейтингову оцінку визначають департаменти безвиїзного нагляду (попе­редній рейтинг) та інспектування Національного банку України, а також відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.

Департамент безвиїзного нагляду на основі аналізу звітності комерційного банку формує «попередній» рейтинг. Якщо ця оцінка становить «3», «4» і «5» і при цьому банк не знаходиться в режимі фінансового оздоровлення, ліквідації, банкрутства або припинення діяльності, він підлягає терміновому інспектуванню. Якщо банк знаходиться в одному із наведених режимів, нагляд за його діяльністю буде здійснювати департамент з питань роботи з проблемними банками та відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.

Система рейтингу банків включає визначення таких показників:

– достатність капіталу;

– якість активів;

– якість управління;

– доходність;

– ліквідність.

Сукупний рейтинг банку визначається таким чином:

– за кожним із наведених показників нараховуються бали від 1 (сильний) — до 5 (незадовільний);

– бали підсумовуються і діляться на п’ять для визначення сукупної рейтингової оцінки.

Сукупний рейтинг характеризує загальний фінансовий стан банку: «сильний», «задовільний», «посередній», «граничний», «незадовільний». Національний банк України на основі аналізу діяльності банку, враховуючи його рейтинг, визначає, в якому режимі працюватиме банк:

– у звичайному режимі згідно з отриманою ліцензією;

– у режимі фінансового оздоровлення;

– в особливому режимі фінансового оздоровлення;

– в режимі призупинення діяльності, коли вирішується питання про його реорганізацію або ліквідацію.

До комерційних банків, які порушують банківське законодавство, Національний банк вживає заходів впливу. Вибір таких заходів впливу проводиться з урахуванням:

– характеру допущених комерційним банком порушень;

– причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;

– загального фінансового стану комерційного банку;

– значущості комерційного банку на ринку послуг.

Заходи впливу до комерційних банків:

1) непримусові — лист із зобов’язанням; письмове попередження;

2) примусові — підвищення норми обов’язкових резервів; відкли­кання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій; усунення керівництва комерційного банку від управління; призначення тимчасової адміністрації для управління банком; стягнення за рішенням суду штрафу в розмірі неправомірно отриманого доходу; ліквідація банку;

3) переведення комерційного банку в режим фінансового оздоровлення представляє систему непримусових та примусових заходів, спрямованих на усунення порушень у діяльності банку, які призвели його до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану.

Підставою для переведення комерційного банку у режим фінан­сового оздоровлення є віднесення банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення банківського законодавства. Переведення здійснюється відповідно до постанови Правління Національного банку України.

Комерційний банк розробляє програму фінансового оздоровлення і надає її регіональному управлінню НБУ, яке, у свою чергу, проводить її експертизу і разом із своїми висновками подає відповідному департаменту системи банківського нагляду України.

Зміст програми фінансового оздоровлення:

– аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційного банку;

– конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням термі­нів їх виконання та розрахунок економічного ефекту від їх упровадження;

– прогнозні показники діяльності банку після вживання заходів фінансового оздоровлення;

– кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з розподілом по філіях.

У разі поліпшення фінансового стану банк переводиться у загальний режим роботи згідно з постановою Правління Національного банку. В разі погіршення ситуації в банку під час дії режиму фінансового оздоровлення (максимальний термін 12 місяців) Правління НБУ може прийняти рішення про переведення банку на особливий режим контролю за його діяльністю з боку відповідальних виконавців регіонального управління НБУ.

Банку, що працює в режимі фінансового оздоровлення, забороняється займатися окремими банківськими операціями (наприклад, залученням вкладів фізичних осіб), в той самий час для підтримки такого банку НБУ може надати стабілізаційну позику.

Якщо протягом встановленого строку фінансовий стан банку не поліпшиться, Правління Національного банку приймає рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про призупинення діяльності банку.

 

 

4.5. Створення системи гарантування депозитів

У світовій практиці діють дві системи гарантування депозитів:

– американська система (державна система, використовує різні засоби вирішення проблемних ситуацій у банківській сфері, виконує наглядові функції, фінансово підтримується державою, більшість банків країни є учасниками цієї системи);

– німецька система (недержавна система, характерна обмеженістю або відсутністю формування страхового фонду, діє за принципом добровільної участі банків у системі).

У країнах Європейської співдружності реалізується програма запровадження уніфікованих засобів гарантування депозитів. Директивою ЄС від 30 травня 1994 р. «Про програму гарантування депозитів» передбачені такі положення:

– кожна країна, яка є членом ЄС, повинна мати одну або декілька програм гарантування депозитів;

– участь у програмі гарантування депозитів є обов’язковою для всіх кредитних інститутів;

– кредитні інститути, які не є членами програми гарантування депозитів, не мають права приймати депозити;

– мінімальний рівень покриття встановлений у розмірі 20 000 ЕКЮ на одного вкладника;

– програма гарантування депозитів вступає в дію, коли депозити стають недоступними.

У сучасних умовах у більшості ринкових економік (більше ніж у 70 країнах) функціонують спеціальні системи (колективні фонди, корпорації) гарантування (страхування) вкладів (депозитів). Вони гарантують вкладникам банку у разі його банкрутства відшкодування (повернення) їхніх вкладів у певних межах. Основні цілі, які держава та центральний банк намагається досягти при створенні системи гарантування вкладів:

―           сприяння створенню і мобілізації заощаджень, що має важ­ливе значення для забезпечення реальних інвестицій в економіку;

―           підвищення ступеня довіри до банківської системи;

―           забезпечення стійкості банківської системи і грошового обороту;

―           захист дрібних вкладників від ризиків, які вони не спроможні оцінити і врахувати у своїх економічних рішеннях.

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк розробив і ввів у дію у 1996 р. «Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб». Фонд створювався шляхом придбання банками облігацій внутрішньої державної позики (на суму, достатню для відшкодування вкладів фізичних осіб) і передання їх на зберігання НБУ (ОВДП блокувалися на окремих рахунках у Депозитарії НБУ). У разі ліквідації банку (на підставі рішення Правління НБУ, вищого керівного органу банку або Арбітражного суду України) передбачалося розблокування Національним банком державних цінних паперів і використання коштів від їх реалізації на відшкодування вкладникам суми вкладів.

У 1998 р. згідно з Указом Президента в Україні було створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. 20 вересня 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Фонд є державною спеціалізованою установою. Він функціонує як економічно самостійна установа, яка не ставить за мету отримання прибутку. Керівними органами Фонду є Адміністративна рада та Виконавча дирекція. Адміністративна рада координує роботу Фонду, пов’язану із захистом інтересів вкладників банків — учасників Фонду, і здійснює контроль та нагляд за його діяльністю. Рада діє у складі п’яти осіб і формується шляхом делегування до її складу двох представників Кабінету Міністрів України, двох представників Національного банку України та одного представника Асоціації українських банків. Виконавча дирекція Фонду вирішує всі питання, пов’язані з його поточною діяльністю, зокрема, вона приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і виконує усі процедури, пов’язані з виплатою відшкодування суми вкладів. Директор-розпорядник Фонду та члени Виконавчої дирекції призначаються на посаду та звільняються з посади Адміністративною радою Фонду.

Учасниками Фонду є банки, які зареєстровані НБУ в Державному реєстрі банків і які мають банківську ліцензію на право здійснювати банківську діяльність. Участь банків у Фонді, крім Державного Ощадного банку України, є обов’язковою. Вклади в Ощадбанку гарантуються безпосередньо державою, тому він не бере участі у формуванні і використанні коштів Фонду.

Фонд зобов’язаний двічі на рік за станом на 1 січня та на 1 липня публікувати в офіційних засобах масової інформації перелік банків — учасників Фонду, а також звіт про свою діяльність.

Банки — учасники Фонду, які не виконують установлених НБУ економічних нормативів, що регламентують достатність капіталу, переводяться за рішенням Адміністративної ради Фонду до категорії тимчасових учасників Фонду. Після переведення банку до цієї категорії Фонд призупиняє гарантування сум за вкладами фізичних осіб у цьому банку. У разі поліпшення ситуації в банку Фонд приймає рішення про поновлення статусу такого банку як постійного учасника Фонду. У разі погіршення ситуації в банку і відкликання Національним банком України ліцензії на здійснення банківської діяльності банк за рішенням Адміністративної ради Фонду виключається зі складу учасників Фонду.

Основні джерела формування коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб:

―           початкові збори з банків — учасників Фонду у розмірі 1 % від зареєстрованого статутного капіталу;

―           регулярні збори з банків — учасників Фонду — двічі на рік по 0,25 % від загальної суми вкладів, у тому числі нараховані проценти;

―           спеціальні збори з банків — учасників Фонду;

―           кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20 млн грн;

―           доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України;

―           кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Національного банку України, банків та іноземних кредиторів;

―           інші джерела.

Фонд виплачує відшкодування вкладникам банку, що ліквідується, на суму вкладу і нарахованих процентів, але не більше 200 тис. грн на одного вкладника.

Фонд не відшкодовує коштів за вкладами таким категоріям вкладників:

―           членам наглядової ради, ради директорів і ревізійної комісії банку, вклади в якому є недоступними;

―           працівникам незалежних аудиторських фірм (аудиторам), які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;

―           акціонерам, частка яких перевищує 10 % статутного капіталу банку;

―           вкладникам, які на індивідуальній основі отримують від банку пільгові проценти та мають фінансові привілеї, що призвело до погіршення його фінансового стану;

―           вкладникам банків — тимчасових учасників Фонду, вклади яких були розміщені після переведення банку до категорії тимчасових, та деяким іншим вкладникам.

Процедура відшкодування Фондом коштів вкладникам банку, що ліквідується, передбачає такі дії:

―           Національний банк України інформує Фонд про відкликання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності та про ліквідацію банку — учасника Фонду;

―           Фонд приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується, і через засоби масової інформації повідомляє про порядок відшкодування коштів за вкладами;

―           Фонд визначає одного чи кількох банків-агентів, уповноважених здійснювати виплату відшкодувань за рахунок коштів Фонду, та укладає з ним угоду;

―           ліквідатор банку протягом 20 днів з дня настання недоступності вкладів надає Фонду перелік вкладників, які мають право на відшкодування суми вкладів і нарахованих процентів;

―           Фонд перераховує на рахунок, відкритий у банку-агенті, суму відшкодувань за вкладами банку, що ліквідується;

―           банк-агент протягом трьох місяців з дня настання недоступності вкладів виплачує відшкодування коштів вкладникам банку, що ліквідується;

―           Фонд протягом трьох років з дня настання недоступності вкладів розглядає звернення громадян, які не одержали відшкодувань за вкладами протягом установленого тримісячного строку.

 

5. КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ УРЯДУ

5.1. Касове виконання державного бюджету

Центральні банки, виступаючи в ролі банкіра й радника уряду з фінансових питань, як правило, ведуть рахунки державних установ і відомств (міністерства фінансів, казначейства), акумулюючи фінансові надходження та здійснюючи платежі за дорученням власників коштів. Світовий досвід доводить, що центральні банки відіграють помітну роль в організації і здійсненні касового виконання державного бюджету.

В Україні згідно із Законом «Про банки й банківську діяльність» касове виконання державного бюджету організовує Національний банк України.

Обслуговування ЦБ уряду полягає в наступному:

1.  Забезпечення касового виконання державного бюджету полягає:

―                     в організації роботи щодо приймання платежів до бюджету, у зарахуванні коштів на рахунки відповідних бюджетів та їх зберіганні;

―                     видачі цих коштів на заходи, передбачені бюджетом;

―                     у веденні відповідного обліку та звітності.

У світовій практиці використовуються різні системи касового виконання державного бюджету:

- банківська - виконання бюджету покладено на центральний банк та комерційні банки,

- казначейська - створюється спеціальний орган — казначейство,

- змішана - розподілення повноважень щодо забезпечення касового виконання бюджету між банківською системою та казначейством.

Незважаючи на обрану систему касового виконання державного бюджету тією чи іншою країною, бюджетні кошти, як правило, акумулюються на єдиному рахунку, відкритому Міністерству фінансів (казначейству) в центральному банку, з якого здійснюються усі видатки, передбачені бюджетом.

2. Кредитування уряду - роль ЦБ у фінансуванні дефіциту бюджету

Існує три методи фінансування дефіциту бюджету:

―                     податкове фінансування - не призводить до зміни загальної грошової маси, здійснюється за рахунок перерозподілу наявних ресурсів між окремими групами економічних суб’єктів через підвищення урядом податкових ставок, введення нових податків, скасування раніше встановлених пільг за податками, що веде до збільшення надходжень до бюджету;

―                     боргове фінансування  - запозичення урядом коштів шляхом випуску державних боргових зобов’язань (державних ЦП), які розміщуються на внутрішньому (внутрішні запозичення) чи  на зовнішньому (зовнішні запозичення) ринку ЦП. Внутрішні державні запозичення не впливають на грошову масу, а лише перерозподіляють наявні ресурси між групами економічних суб’єктів (окрім випадків купівлі державних цінних паперів центральним банком). Зовнішні державні запозичення забезпечують збільшення грошової маси, оскільки ЦБ купує іноземну валюту в обмін на національну, щоб уряд мав можливість поповнювати бюджет. Тому, центральний банк повинен проводити заходи, спрямовані на скорочення грошової маси (розміщення депозитних сертифікатів, продаж цінних паперів) на вторинному ринку.

- емісійне фінансування - отримання урядом від центрального банку прямих кредитів або кредитів у формі купівлі банком державних боргових зобов’язань (цінних паперів) уряду. Таке фінансування має прямі інфляційні наслідки, якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, це спричиняє збільшення грошової маси високими темпами, викликає зростання рівня цін і провокує інфляцію.

3. Управління державним бор­гом — переслідує мету отримати максимальний зиск від внутрішніх та зовнішніх державних запозичень і уникнути макроекономічних труднощів і проблем з державним бюджетом і платіжним балансом у майбутньому.

Управління державним боргом — це складний аспект державного управління й економічної політики, оскільки воно передбачає взаємодію і співпрацю кількох центральних органів державного управління, які відповідають за розроблення та реалізацію боргової політики держави.

Управління державним боргом складається з чотирьох
стадій:

―                     залучення державних запозичень - шляхом розміщення державних цінних паперів та отримання кредитів;

―                     розміщення залучених коштів. Кошти від державних запозичень можуть використовуватись як на фінансування інвестиційних програм, так і на задоволення поточних потреб бюджету, тобто покриття його дефіциту;

―                     погашення та обслуговування боргу - здійснення платежів державою з виконання боргових зобов’язань перед кредиторами;

―                     реструктуризація боргу — це угода держави з кредиторами про нову схему погашення боргових зобов’язань у зв’язку з неспроможністю держави виконувати раніше взяті боргові зобов’язання.

4. Приймати участь у розробці основних програмних і прогнозних документів економічного характеру;

5. Приймати участь в економічних дослідженнях та пронозуванні;

6. Співробітництво з міжнародними фінансовими організіціями

Касове виконання державного бюджету  - це прий­няття розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету, зарахуванні доходів на ра­хунки відповідних бюджетів, зберіганні грошових коштів бюджету, видаванні цих коштів на заходи, передбачені бюджетом, та веденні відповідного обліку й звітності.

У своєму розвитку система касового виконання бюджету в Україні пройшла усі три її різновиди (банківську, змішану, казначейську).

1 етап. Згідно з законом «Про банки і банківську діяльність» від 1991 р., касове виконання державного бюджету організовував НБУ через систему уповноважених комерційних банків. Виконання місцевих бюджетів здійснювалося у межах доходів, що надійшли до цих бюджетів. Виконання державного бюджету ґрунтувалося на принципі авансування видатків на кредитній основі. Доходи, бюджету, протягом року накопичувалися на окремих рахунках в установах банків. Водночас бюджетним організаціям банки відкривали бюджетні видаткові рахунки і на підставі бюджетних доручень Мінфіну оплачували їхні видатки в кредит. Наприкінці року дохідні й видаткові бюджетні рахунки в комерційних банках закривалися. за ними проводили підсумкові обороти і визначав НБУ суму емісії, здійсненої комерційними банками. На суму емісії оформлялася заборгованість Мінфіну Національному банку України.

2 етап. Згідно з Указом Президента «Про порядок виконання державного бюджету України» від 18 червня 1993 р. НБУ за згодою Мінфіну запровадив із другого півріччя 1993 р. єдину схему касового виконання бюджету — як державного, так і місцевих. Фінансування видатків почало здійснюватися у межах доходів, що реально надійшли до державного бюджету, а також за рахунок кредитів, наданих Національним банком України Міністерству фінансів України.

Банківська система касового виконання державного бюджету, запроваджена в Україні, передбачала постійний рух бюджетних коштів по вертикалі. Спочатку вони концентрувалися на централізованому рахунку Міністерства фінансів України, проходячи шлях по ланцюгу: платник податків і зборів — банк платника — уповноважений банк — територіальне управління НБУ — операційне управління НБУ. Потім кошти здійснювали зворотний шлях, кінцева мета якого — бюджетні рахунки безпосередніх розпорядників коштів.

Слабким місцем банківської системи касового виконання бюджету був контроль за використанням бюджетних коштів.

3 етап. 27 квітня 1995 р. Президент України підписав Указ «Про Державне казначейство України». Основними завданнями цього відомства стали організація касового виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів, здійснення контролю за викорис­танням бюджетних коштів, а також облік касового виконання бюджету і складання відповідної звітності.

Кошти державного бюджету акумулюються на єдиному казначейському рахунку, через який органи Державного казначейства України здійснюють операції за бюджетними доходами і видатками. За міністерствами й відомствами, як головними розпорядниками бюджетних коштів залишається право розподілу коштів за напрямами видатків, затвердженими в бюджеті.  Ця система запроваджена в Україні в 1997 р. Для оплати видатків розпорядники бюджетних коштів подають до органів Казначейства платіжні доручення, до яких додаються відповідні рахунки, рахунки-фактури, накладні, акти про виконані роботи тощо. Органи Казначейства перевіряють правильність заповнення розрахункових документів, необхідність і доцільність видатків, а також наявність коштів на відповідному реєстраційному рахунку. Розпорядники бюджетних коштів подають розрахункові документи за формами, установленими Національним банком України. Зазначені документи оформляються органами Казначейства і скріплюються відбитком його печатки. Після перевірки правильності їх оформлення і достовірності цих документів приймають рішення про оплату і видають відповідний документ чек.

4 етап. Ураховуючи ризики, з якими пов’язана діяльність комерційних банків, а також нестабільність банківської системи України, Верховна Рада України згідно з Законом «Про Національний банк України», ухваленим у травні 1999 р., зобов’язала уряд зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів на рахунках Державного казначейства у Національному банку. 15 вересня 1999 р. Кабінет Міністрів і Національний банк України затвердили постанову «Про створення внутрішньої платіжної системи Державного казначейства». згідно з нею Державне казначейство мало, зосередити всі кошти Державного бюджету на своєму єдиному казначейському рахунку в Національному банку України та набути статусу учасника Системи електронних платежів НБУ.

Єдиний казначейський рахунок — це сукупність бюджетних рахунків, відкритих Головному управлінню Державного казначейства та його територіальним ор­ганам за балансовими рахунками № 2513, 3513 «Кошти Державного казначейства України» в установах Національного банку та уповноважених комерційних банках.

5 етап. З 2002 р. запроваджується казначейська система касового виконання місцевих бюджетів, переводяться на обслуговування до органів Державного казначейства кошти державних цільових по­забюджетних фондів. У 2003 р. практично завершено переведення місцевих бюджетів на казначейську форму обслуговування.

 

5.2. Кредитування уряду й обслуговування державного боргу

У країнах з розвинутою ринковою економікою кредитні відносини Центрального банку з урядом складаються по-різному. Так, у США Центральний банк безпосередньо не кредитує уряд і не купує державні цінні папери безпосередньо у емітента на первинному ринку. Німецький федеральний банк може надавати кредити уряду федерації, але в обмеженій сумі. Банк Японії згідно з законом про банк може надавати незабезпечені кредити уряду і займатися андеррайтингом державних позик.

Згідно з Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету. Але за рішенням Верховної Ради України Національний банк може надавати Міністерству фінансів України кредит на загальних умовах.

До 1996 р. кредити Національного банку були майже єдиним джерелом покриття дефіциту державного бюджету. Обсяг емісійних кредитів Національного банку уряду України передбачався в Законі про державний бюджет на відповідний рік. На 1998 р. не планується використання кредитів НБУ для покриття дефіциту державного бюджету.

Згідно з законопроектом «Про Національний банк України» центральному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті  на фінансування витрат Державного бюджету України. Операції з купівлі та продажу цінних паперів Національному банку дозволяється проводити тільки на вторинному ринку.

У загальній сумі вимог Національного банку основне місце займають вимоги до уряду. В умовах дефіциту державного бюджету і недостатності внутрішніх і зовнішніх джерел для його покриття Національний банк України в деяких випадках здійснює операції з купівлі ОВДП на первинному ринку, виступаючи таким чином у ролі кредитора уряду.

Відповідно до діючого законодавства Національний банк здійснює обслуговування державного боргу.

Національний банк України виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної позики та проведення платежів за ними.

Національний банк України організує продаж облігацій на первинному ринку в формі аукціонів, а також шляхом продажу за фіксованими цінами. Покупцями облігацій на торгах, що проводяться Націона­льним банком, виступають комерційні банки та їх філії. Банкам надається право купувати облігації за рахунок власних і залучених коштів, а також за рахунок коштів клієнтів за їх дорученням. Операції нерезидентів на ринку облігацій обслуговують уповноважені комерційні банки, які уклали від­повідні договори з Національним банком України.

Рішення про час, місце й форму проведення торгів, обсяги та умови розміщення облігацій приймається Міністерством фінансів України за погодженням з НБУ в межах загальної суми емісії, визначеної Кабінетом Міністрів. Розміщення облігацій здійснюється у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передачі даних. Учасники тор­гів подають заявки на придбання облігацій Національному банку. Міністер­ство фінансів на основі аналізу пропозицій з придбання облігацій визначає ціну відсікання. За результатами проведення торгів Національний банк надсилає учасникам офіційне повідомлення про результати аукціонів. Виконуючи функції платіжного агента уряду, НБУ здійснює контроль за надходженням коштів від учасників торгів і організує перерахування коштів до доходної частини Державного бюджету.

Облік прав власності за облігаціями здійснюється у депозитарії, який створено у Національному банку, на спеціальних рахунках депозитарного обліку. Депонентами депозитарія НБУ в даний час виступають установи банківської системи. Депозитарій обслуговує розміщення, укладання угод купівлі-продажу на вторинному ринку та погашення облігацій у системі електронного обігу цінних паперів.

Національний банк здійснює розрахунки з погашення облігацій та сплати доходу на підставі платіжного доручення Державного казначейства.

Національний банк виконує функції контролюючого органу на ринку облігацій внутрішньої державної позики.

Національний банк приймає участь у процесі обслуговування державного зовнішнього боргу. Загальний зовнішній борг країни складається з державного зовнішнього боргу і приватного, негарантованого державою, зовнішнього боргу. До складу державного зовнішнього боргу входять:

– прямий державний зовнішній борг;

– умовний державний зовнішній борг (гарантований державою).

Згідно з чинним законодавством України функції управління та обслуговування зовнішнього державного боргу покладені на Міністерство фінансів України. Національний банк України в процесі обслуговування зовнішнього державного боргу виконує функції платіжного агента Уряду України, але його роль цим не обмежується.

З метою задоволення поточних потреб в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов’язань НБУ організує на території України купівлю-продаж конвертованих валют за гривню.

Національний банк України виступає розпорядником кредитів, отриманих від Міжнародного валютного фонду. У 1994 – 1997 рр. Україна одержувала кошти кредитів «STF» та «Stand-by». За умовами МВФ надані фінансові ресурси використовуються для збільшення валютних резервів НБУ з метою підтримки курсу національної грошової одиниці і фінан­сування дефіциту платіжного балансу. Уряд України веде переговори з Міжнародним валютним фондом про надання Україні кредиту розширеного фінансування (EFF). Обслуговування державного зовнішнього боргу в частині зобов’язань щодо повернення валютних коштів, отриманих від Міжнародного валютного фонду, здійснюється за рахунок коштів НБУ.

На Національний банк України покладена відповідальність за складання платіжного балансу. Платіжний баланс — це структура макроекономічних показників, яка відображає результати зовнішньоекономічної діяльності держави за відповідний період часу та джерела її фінансування. У платіжному балансі фіксуються всі операції між резидентами та нерезидентами держави, при яких потоки товарів та капіталів перетинають кордон економічної території України.

На Національний банк України покладена відповідальність за моніто­ринг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості України і за подання Світовому банку звітності стосовно загального зовнішнього боргу країни.

Законом України «Про внутрішній державний борг України» визначено, що внутрішнім державним боргом України є строкові боргові зобов’язання Уряду України в грошовій формі. До боргових зобов’язань Уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов’язання у грошовій формі, гарантовані Урядом України, а також одержані ним кредити.

Боргові зобов’язання Уряду виступають головним чином у вигляді облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП).

ОВДП — це цінні папери, що засвідчують внесення грошових коштів до державного бюджету і підтверджують зобов’язання уряду відшкодовувати їхнім власникам номінальну вартість цих паперів в обумовлені строки з виплатою доходу, якщо це передбачається умовами випуску.

Облігації внутрішньої державної позики випускаються у бездокументарній формі, тобто вони існують як грошові документи у вигляді записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів.

Функціонування ринку облігацій неможливе без чіткого розподілу функцій та повноважень його учасників.

Повноваження Мінфіну України:

―                     визначає час та обсяги розміщення облігацій;

―                     установлює терміни обігу облігацій, дати їх погашення та сплати купонного доходу (для купонних облігацій);

―                     визначає форми розміщення облігацій та порядок проведення аукціонів (в один етап чи в два);

―                     установлює граничний рівень дохідності облігацій;

―                     оформляє випуски облігацій глобальними сертифікатами;

―                     забезпечує своєчасне погашення облігацій та сплату доходу за ними.

Національний банк України на ринку ОВДП виконує наступні функції:

―                     депозитарію за облігаціями, випущеними у вигляді записів на
рахунках у системі електронного обігу цінних паперів;

―                     поширює повідомлення Міністерства фінансів України про розміщення облігацій.;

―                     збирає заявки на придбання облігацій;

―                      розподіляє облігації між учасниками їх розміщення згідно з умовами, визначеними Міністерством фінансів;

―                     здійснює розрахунки за результатами розміщення облігацій;

―                     зараховує облігації на рахунки в цінних паперах учасників розміщення облігацій;

―                     здійснює облік та зберігання глобальних сертифікатів, якими Міністерство фінансів України оформляє випуски облігацій.

Ведення обліку прав власності (ведення облікових записів) за облігаціями (як і за іншими видами цінних паперів), що існують у бездокументарній формі, здійснюється депозитарієм, на який по­кладено функції:

―                     відповідального зберігання облігацій, включаючи сертифікати, якими оформлюється емісія цінних паперів;

―                     ведення рахунків депозитарного обліку облігацій під час їх розміщення й обігу на біржовому та позабіржовому ринках;

―                     здійснення розрахунків із дотриманням вимог поставки цінних паперів проти платежу між клієнтами депозитарію — учасникам угод за облігаціями;

―                     організації клірингу та переказування коштів на відповідні рахунки учасників ринку облігацій під час здійснення розрахунків за результатами аукціонів, а також сплати доходу та погашення державних боргових зобов'язань;

―                     контролю за відповідністю між обсягом емісії облігацій та їхньою кількістю в обігу, а також за виконанням угод між клієнтами депозитарію;

―                     формування довідково-аналітичних матеріалів, що характеризують розміщення та обіг облігацій.

Продаж облігацій на первинному ринку організовує Національ­ний банк у наступних формах:

—  аукціону з оголошенням обсягу облігацій, виставлених на
продаж;

—  аукціону без оголошення обсягу облігацій, що пропонуються
до продажу;

—  продажу з оголошенням обсягу реалізації облігацій за фіксованими цінами, які встановилися на попередньому аукціоні;

—  продажу без оголошення обсягу реалізації за фіксованими цінами, які встановилися на попередньому аукціоні.

Аукціон, що проводиться з попереднім оголошенням обсягу об­лігацій, виставлених на продаж, вважається таким, що відбувся, у разі реалізації 20 % облігацій від їхньої загальної кількості.

У торгах облігаціями можна виділити кілька організаційних етапів: підготовчий, пов'язаний зі складанням інформаційного повідомлення щодо проведення торгів та його поширенням серед учас­ників ринку; власне здійснення торгів; підсумковий, що охоплює проведення платежів за результатами розміщення облігацій.

Реалізуючи функції платіжного агента за облігаціями, Націо­нальний банк здійснює контроль за надходженням коштів від учас­ників торгів та організує переказування коштів до прибуткової час­тини державного бюджету.

Зовнішній борг країни — це сукупність зовнішніх фінансових зобов’язань держави та резидентів на певну дату, які підлягають погашенню в установлені строки.

Мета управління зовнішнім боргом — за рахунок зовнішніх позик забезпечити економічний розвиток країни й уникнути при цьому мак­роекономічних труднощів і проблем платіжного балансу у майбут­ньому. Для країн, що проводять програму радикальних економічних реформ, зовнішня фінансова підтримка необхідна як для фінансуван­ня структурних перетворень платіжного балансу країни, так і для при­скорення стабілізації економіки, досягнення економічного зростання.

За типом позичальника зовнішній борг поділяється на^

- державний - фінансові зобов’язання держави перед нерезидентами, що виникли внаслідок позик, здійснених урядом. Платежі з погашення здійснюються за рахунок коштів бюджету,

-гарантований державою - фінансові зобов’язання резидентів перед нерезидентами, які виникли внаслідок отриманих під гарантію держави зовнішніх позик. Платежі з погашення здійснюються за рахунок власних коштів позичальників, а в разі їх неплатоспроможності — за рахунок коштів бюджету

- приватний негарантований державою борг - фінансові зобов’язання резидентів перед нерезидентами, які виникли внаслідок отримання ними позик. Платежі з погашення та обслуговування недержавного зовнішнього боргу здійснюються за рахунок власних коштів позичальників.

У загальній сумі зовнішнього боргу збільшується частка заборгованості за приватними запозиченнями уряду на міжнародному ринку капіталів у зв’язку з розміщенням Україною облігацій зовнішньої державної позики, деномінованих в іноземній валюті.

Згідно з чинним законодавством України управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого спеціально сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України. У межах покладених на нього повноважень Міністерство фінансів виступає фінансовим агентом держави під час виконання всіх фінан­сових операцій, пов'язаних із цим завданням. Міністерство фінансів України реєструє всі іноземні кредити, залучені як від імені держа­ви, так і під державні гарантії українськими юридичними особами. На підставі цієї інформації здійснюється статистичний облік усіх державних зовнішніх зобов'язань, ведеться моніторинг державного зовнішнього боргу, готується детальний графік платежів з його об­слуговування, згідно з яким Державне казначейство забезпечує сво­єчасне фінансування видатків на обслуговування державного зов­нішнього боргу в межах наявних фінансових ресурсів, передбачених Державним бюджетом України на вказані цілі.

Центральний банк держави відносно центрального уряду виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету та позабюджетних фондів. Але роль Національного банку України у процесі обслуговування державного зовнішнього боргу не обмежується лише виконанням функції пла­тіжного агента уряду України.

Участь у процесі обслуговування зовнішнього боргу країни, зок­рема державного зовнішнього боргу, є однією з додаткових функ­цій, яку, поряд з основними, виконує центральний банк держави.

З метою задоволення поточних потреб в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань Національний банк України організовує на території України купівлю-продаж конвер­тованих валют за гривню. При цьому Національний банк України використовує золотовалютний резерв, здійснюючи валютні інтер­венції з метою впливу на курс національної валюти відносно іно­земних валют. Це дає можливість резидентам — позичальникам іноземних кредитів отримувати іноземну валюту, необхідну для виконання платежів з обслуговування зовнішнього боргу. Забез­печення внутрішньої і зовнішньої стабільності національної валю­ти дає змогу резидентам України — позичальникам іноземних кредитів знизити ризики, пов'язані із коливаннями курсу національ­ної валюти відносно іноземних валют, і з більшою вірогідністю спрогнозувати потреби у національній валюті для забезпечення пла­нових платежів у іноземній валюті в рахунок обслуговування цих кредитів.

Позики Україні надаються по лінії офіційної допомоги розвитку міжнародними фінансовими організаціями, такими як: Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР).

Міжнародні фінансові організації надають урядам країн-позичальників кредити на підтримку платіжного балансу, національної валюти, фінансування дефіциту державного бюджету, критичного імпорту, проектів, що сприяють соціально-еконо­мічному розвитку. Особливість цих кредитів полягає в тому, що міжнародні фінансові організації не ставлять собі за мету максимізувати прибуток, а зосереджують свої операції у тих сферах, які можуть забезпечити трансформацію і розвиток економіки. Кредити у більшості випадків довгострокові. Однією з важливих рис кредитів міжнародних фінансових організацій є те, що вони мають як економічний, так і політичний характер, оскільки отримання таких кредитів характеризує надійність країни позичальника, міжнародне визнання її кредито- і платоспроможності, являє собою певну гарантію для інших кредиторів, відкриває країні-позичальнику доступ до запозичень на світовому ринку капіталів за сприятливими умовами.

Згідно з Законом України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» Національний банк України виступає як банк-депо­зитарій будь-яких сум Фонду, Банку, Корпорації, Асоціації та Агентства на території України.

Національний банк України виступає розпорядником кредитів, отриманих від МВФ. Погашення та обслуговування цих кредитів здійснюється за рахунок коштів Національного банку України.

Для отримання кредиту кожна країна — член МВФ повинна:

―                     звернутися у Фонд з переконливими доказами того, що вона має потребу в його ресурсах для фінансування дефіциту платіжного балансу;

―                                продемонструвати, яким чином вона збирається розв’язати власні проблеми і забезпечити погашення кредиту.

МВФ повинен переконатися, що країна, яка звернулася за кредитом, зможе виконати свої зобов’язання щодо погашення заборгованості перед Фондом. Крім того, умови, які висуває МВФ, повинні гарантувати, що політика, яку проводить країна, у допустимі строки приведе до досягнення стабільного платіжного балансу і стабільного економічного зростання. У міру необхідності країна зобов’язана вживати заходів щодо структурної трансформації економіки.

Рішенню про надання кредиту передує розроблення МВФ і урядом країни-позичальника програми (меморандуму) економічної політики. При вирішенні питання щодо доцільності надання кредиту Рада директорів МВФ затверджує угоду про виділення кредиту. Затвердження угоди гарантує надання лише першого траншу кредиту, тому що характерною рисою кредитів МВФ є обумовлений характер їх надання. Під обумовленістю розуміється залежність отримання чергового траншу (або кредиту в цілому) від виконання країною-позичальником умов надання поперед­нього. Протягом усього строку кредитування місія (експерти) МВФ постійно відвідує країну-позичальника з метою вивчення економічно-політичної ситуації та інспектування процесу реалізації програми кредитування.

Національний банк України бере активну участь у розробленні і практичній реалізації політики України стосовно МВФ, Світового банку, інших міжнародних інституцій. Ця політика спрямована на забезпечення сприятливих для України умов залучення зовнішніх фінансових ресурсів. Підтримуються регулярні контакти НБУ з МВФ. На зустрічах з місіями МВФ розглядаються такі питання:

―                     хід реалізації програми заходів у сфері грошово-кредитної політики, розвитку грошового і фондового ринків, реформування банківського сектору;

―                     удосконалення системи банківського нагляду і платіжної системи;

―                     динаміка і прогноз платіжного балансу;

―                     приєднання України до Спеціального стандарту поширення даних (ССПД);

―                     консультації з проблем резервних вимог, управління ліквідністю, консолідованого банківського нагляду тощо.

Національний банк України бере участь в управлінні кредитами, які надає Україні Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) згідно з відкритими кредитними лініями, спрямованими на розвиток малого та середнього приватного підприєм­ництва (МСП). Першу угоду про відкриття в Україні кредитної лінії (МСП-1) обсягом 121,2 млн дол. США підписали Уряд України, НБУ та ЄБРР у 1994 р., другу угоду (МСП-2) обсягом 88,3 млн дол. США — у 1998 р. (освоєння кредитної лінії МСП-2 розпочалося у 2000 р.).

Кошти за кредитними лініями, відкритими НБУ, спрямовуються на подальше кредитування економічно перспективних проектів у сфері малого та середнього бізнесу через уповноважені комерційні банки, які відповідають установленим ЄБРР критеріям. Повноваження відбору проектів з метою отримання позичок віднесено до компетенції уповноважених банків-учасників.

Ризики, пов’язані із кредитуванням за кредитною лінією ЄБРР, розподіляються між учасниками процесу кредитування: ЄБРР, НБУ, комерційними банками і кінцевими позичальниками (бенефіціарами). Оскільки кредитну лінію ЄБРР відкрито під гарантію Уряду України, за якою Уряд у разі недостатньої кількості коштів НБУ зобов’язаний повернути кредит, то за ЄБРР залишається лише ризик країни, тобто ризик того, що країна не зможе виконати своїх зобов’язань щодо погашення зовнішнього боргу. НБУ бере на себе ризик неповернення кредиту уповноваженим банком-учасником. Для покриття такого ризику НБУ створює спеціальний резервний фонд (за рахунок маржі між процентними ставками за наданими кредитами і кредитами, отриманими від ЄБРР). Комерційні банки беруть на себе ризик банкрутства клієнта (бенефіціара). За бенефіціаром, що працює у нормальному режимі, залишається валютний ризик, оскільки кредит надається і має повертатися в іноземній валюті.

Для управління та адміністрування всього процесу кредитування за кредитними лініями в Національному банку створено спеціальний підрозділ — Групу управління проектами міжнародних кредитних ліній. Група перевіряє заявки на отримання кредиту для визначення їх прийнятності за критеріями ЄБРР і здійснює контроль за видачею, використанням і поверненням позик, аналізує місячну і щоквартальну звітність банків-учасників і бенефіціарів, готує звіти для ЄБРР та НБУ щодо впровадження кредитної лінії.

Національний банк України відносно уряду виступає в ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету та позабюджетних фондів, і тому в процесі управління зовнішнім державним боргом НБУ виконує функції платіжного агента уряду. У Національному банку України відкрито на ім’я Державного казначейства рахунок коштів державного бюджету в іноземній валюті (валютний рахунок) для обслуговування зовнішнього боргу. Для проведення платежів з погашення та обслуговування боргу Державне казначейство перераховує кошти в націо­нальній валюті з єдиного казначейського рахунка Національному банку для закупівлі іноземної валюти, яка потім зараховується на валютний рахунок Державного казначейства. За дорученням Державного казначейства НБУ здійснює платежі на користь іноземних кредиторів і списує суму перерахувань з валютного рахунка Державного казначейства.

НБУ як провідник грошово-кредитної політики, банкір уряду і орган валютного регулювання та контролю бере участь у розробленні стратегії державних зовнішніх запозичень, здійснює моніторинг та аналіз боргової ситуації, забезпечує надання Світовому банку звітності про зовнішній гарантований і негарантований державою борг.

Національний банк бере також участь в управлінні зовнішнім боргом шляхом реєстрації приватних не гарантованих державою позик. Згідно з чинним положенням Національного банку України резидент-позичальник (юридична особа чи фізична) зобов’язаний до фактичного отримання коштів за кредитом, залученим від нерезидента в іноземній валюті, зареєструвати кредит­ний договір у відповідному територіальному управлінні НБУ. Сутність реєстрації полягає в тому, що вона має, по-перше, обліковий характер і її метою виступає визначення обсягу приватного не гарантованого державою зовнішнього боргу, а по-друге, контролюючий характер, тому її метою виступає також контроль за рухом капіталу і, зокрема, за відпливом капіталу з країни при погашенні кредитів.

У процесі реєстрації договорів установи НБУ особливу увагу приділяють розміру процентної ставки, за якою передбачається залучення коштів резидентам від нерезидентів.

Якщо кредит надається резиденту в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют та банківських металів, то процентна ставка за кредит не повинна перевищувати розміру мак­симальної процентної ставки, що встановлюється правлінням НБУ. Підставою для визначення цієї максимальної процентної ставки слугує вартість державних запозичень на зовнішніх грошових ринках. По кредитах, які надаються резидентам в іноземній валюті 2-ої групи Класифікатора, процентна ставка не повинна перевищувати розміру середньозваженої процентної ставки, за якою надаються кредити суб’єктам господарювання на внутрішньому грошовому ринку.

Обслуговуючі уповноважені банки здійснюють операції за залученими від нерезидентів кредитами лише на підставі реєстраційного свідоцтва НБУ. Банки як органи валютного контролю повинні відстежувати використання кредитів за цільовим призначенням, передбаченим у договорі, а головне — контролювати погашення кредиту і сплату процентів за користування кредитом. Зокрема, вони контролюють, щоб сума іноземної валюти, перерахована нерезиденту у погашення кредиту, не перевищувала обсяг фактично одержаного кредиту, а сплата процентів за кредит не перевищувала суми, передбаченої в договорі.

Якщо кошти кредиту, залучені від нерезидента, не надходять на рахунок українського банку, а використовуються за кордоном і там же погашаються, то резидент-позичальник повинен одержати спочатку індивідуальну ліцензію НБУ на відкриття рахунка в іноземному банку, а потім обов’язково зареєструвати кредит в НБУ.

 

6. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ТА ІНСТРУМЕНТИ
ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

6.1. Суть і цілі грошово-кредитної політики

У ХХ ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її частина, як грошово-кредитна політика.

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов’язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб’єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні ії основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

– у виборі цілей;

– встановленні певної ієрархії цілей;

– визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставлених цілей.

Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

– кінцеві;

– проміжні;

– оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, ії кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади.

Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:

– економічне зростання;

– висока зайнятість населення;

– стабільність цін у державі;

– рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні сталості національної грошової одиниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інстру­менти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов’язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси М3 (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки. Ці орієнтири напряму пов’язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієн­тиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв’язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засоба нагромадження, а інколи — й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоеко­номічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (гро­шову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов’язань чинить тиск на грошовий ринок, зв’язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуя інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з інши­ми напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон’юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямків грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

– аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

– основні завдання грошово-кредитної політики;

– цільові орієнтири грошово-кредитної політики;

– інструменти регулювання грошово-кредитного ринку.

Грошово-кредитна політика Національного банку України на перспективу націлена на забезпечення внутрішньої і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення на цій основі сприятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

Грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни.

Назва грошово-кредитної політики зумовлена двома чинниками:

―                     спрямуванням її на регулювання грошової маси через емісійний механізм;

―                     забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм.

Ключовим суб’єктом ГКП є держава, яка відповідає за створення в країні найсприятливіших для економічного і соціального розвитку монетарних умов. Цю місію держави виконують через центральні банки, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції страхування банківських депозитів тощо. Провідна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить центральним банкам.

В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Реалізує ж завдання грошово-кредитної політики безпосередньо апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності.

Об’єкти монетарної політики можна розділяти на:  віддалені (кінцеві) - реальний сектор економіки та соціальна сфера; наближені (безпосередні) - є змінні грошового ринку, через які монетарні імпульси здійснюють вплив на віддалені об’єкти (маса грошей, ставка %, ціна грошей, валютний курс). На масу грошей вплив здійснюється через зміну пропозиції грошей, на ціну грошей та валютний курс — через зміну попиту і пропозиції грошей.

Успішне грошово-кредитне регулювання ринкової економіки можливе за наявності в країні відповідної інституційної основи. Ключовими складовими її є банківська система і грошовий ринок. Основні вимоги  до банківської системи  для формування ефективної монетарної політики є:

―                     дворівнева побудова банківської системи;

―                     законодавче та фактичне забезпечення незалежності центрального банку від державних органів виконавчої та законодавчої влади, достатньої для проведення ним самостійної монетарної політики;

―                     законодавче закріплення за центральним банком статусу резервної структури банківської системи в цілому з наданням йому права регулювати резервні фонди всіх банків другого рівня;

―                     широкий розвиток мережі банків другого рівня, достатньої для повного забезпечення попиту економічних суб’єктів на позич­кові кошти;

―                     створення системи державного регулювання та нагляду за роботою банків другого рівня, що гарантує функціональну поведінку останніх у межах, визначених монетарною політикою центрального банку;

―                     забезпечення високого рівня довіри до банківської системи загалом через досягнення стабільності кожного окремого банку.

Проведення ефективної монетарної політики ставить перед грошовим ринком такі вимоги:

―                     досягнення високого рівня його структуризації, за якого успішно функціонують усі складові цього ринку — кредитний ринок із сегментами ринку грошей та ринку капіталу, міжбанківський ринок, ринки державних і корпоративних цінних паперів, валютний ринок;

―                     достатній рівень лібералізації всіх секторів грошового ринку для забезпечення вільного переміщення грошей, вільного доступу на ринки всіх економічних суб’єктів, формування реального співвідношення попиту і пропозиції в кожному із секторів та забезпечення реального зв’язку між відповідними ціновими індикаторами — ставкою банківського процента, доходу з цінних паперів, обмінного курсу валют;

―                     вільний доступ усіх комерційних банків на будь-який сектор грошового ринку;

―                     наявність широких зовнішньоекономічних зв’язків, забезпечення конвертації національної валюти, проведення реальної курсової політики.

За таких умов центральний банк одержує широкі можливості для проведення монетарної політики на ринкових засадах, забезпечення переважно економічного впливу на суб’єктів ринку та максимально високої ефективності монетарних заходів. Зокрема, лише за достатнього розвитку ринку державних цінних паперів центральний банк може широко здійснювати операції на відкритому ринку з метою регулювання маси грошей в обігу. З іншого боку, широкий розвиток кредитної функції комерційних банків, міжбанківського кредитування та кредитування центральним банком комерційних створюють достатню базу для проведення реальної облікової політики. Адже якщо комерційні банки мають можливості купувати кошти на міжбанківському чи міжнародному ринках за доступною ціною, вони не погодяться одержувати позички в центральному банку за завищеною ціною, і навпаки.

Цілі грошово-кредитної політики поділяють на три групи: стратегічні, проміжні й поточні (тактичні).

Стратегічні цілі - ключові в загальноекономічній політиці держави. Наприклад: зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, зменшення інфляції, збалансування платіжного балансу.

За допомогою заходів монетарної політики одночасно досягти всіх перелічених цілей неможливо. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Проте виникає проблема узгодження стратегічних цілей монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною, а монетарна політика центрального банку мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку доводиться або змінювати стратегічну ціль, або відстоювати її ціною загострення відносин зі структурами виконавчої, а то й законодавчої влади.

Проміжні цілі покликані змінювати кон’юнктуру ринку відповідно до завдань стратегічних цілей.  Розробка та встановлення проміжних цілей ґрунтується на тому, що інструменти які використовує ЦБ є монетарними, тому вони не можуть впливати на реальний сектор економіки безпосередньо. Тому на зміну ринкової кон’юнктури впливають двома способами:

-         змінна грошову масу (грошових агрегатів М1 та М2);

-         процентні ставки (за процентами за коротко- чи довгостроковими кредитами)

Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон’юнктури ринку через зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечене збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте для цього потрібен тривалий проміжок часу.

До поточних цілей можна віднести зміну: грошової бази, облікової ставки, проценту за кредитами рефінансування, проценту за міжбанківським кредитом, обсягів обов’язкових резервів, валютного курсу та ін. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження.

Характерними ознаками поточних цілей є їх короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку. Так, якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю макроекономіку, то зміни процентної ставки та валютного курсу можуть впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп економічних суб’єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці.

Для успішного визначення ефективної проміжної та поточної цілей застосовують наступний набір критеріїв їх відбору:

1. Узгодженість із цілями вищого рівня: стратегічними — для проміжних цілей і проміжними — для поточних. Це ключовий критерій. Його порушення на будь-якому рівні неминуче призведе до невиконання стратегічного завдання, а отже, до неефективності монетарної політики в цілому.

2. Вимірюваність — проміжна і поточна цілі можуть успішно виконати свою місію, якщо відповідна змінна легко, точно і швидко може бути виміряна. Це дасть можливість центральному банку своєчасно визначити як далеко фактичні монетарні процеси відхилилися від траєкторії, заданої таргетуванням відповідного показника та оперативно здійснити коригування своїх дій.

3. Достовірність та своєчасність інформації щодо динаміки відповідних змінних. Центральний банк зможе своєчасно і точно відкоригувати траєкторію передавального процесу від поточних завдань до стратегічних цілей лише за умови, що потрібні для цього дані про динаміку поточних проміжних цілей будуть достовірними і надходитимуть до банку в найкоротший строк (щоденно чи раз на тиждень тощо).

4. Контрольованість і податливість впливу з боку монетарних інструментів центрального банку. Для того щоб проміжні та поточні завдання виявилися ефективними для досягнення стратегічної цілі, центральний банк повинен мати можливість постійно контролювати їх динаміку, а самі ці змінні повинні легко і швидко реагувати на оперативні (поточні) команди банку[2].

          За спрямованістю та мірою впливу регулятивних заходів на пропозицію грошей грошово-кредитну політику поділяють на політику монетарної експансії та політику рестрикції. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів — політика рефляції та політика дезінфляції.

Експансійна політика (політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей») передбачає зростання пропозиції грошей, гроші «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів, послаблюється контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Метою переходу до експансійної політики є посилення стимулювання ділової активності, економічного зростання та скорочення безробіття, тобто стратегічні цілі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін.

У короткостроковому періоді дані цілі можуть бути досягнуті завдяки нарощуванню платоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Це спричинить зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, зайнятості. Одночасно зростають доходи та заощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва товарів та послуг для населення.

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зупинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уникати експансійної політики.

Більш доцільною і дієвою є політика рефляції (політикою «м’якої» інфляції). Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв’язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Поступово відновлюються також обсяги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попереднього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей

Політика рестрикції (політикою дефляції, або «дорогих грошей) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат, бюджетного дефіциту тощо.

Цільове призначення дефляційної політики полягає в стриманні інфляції. Особливо ефективна вона у згладжуванні циклічних коливань ділової активності, оскільки дає можливість попередити чи загальмувати інфляцію у разі економічного піднесення, викликаного «перегрівом» економіки.

Разом з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаб­лює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економічного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. За цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зростання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням попиту населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні заходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці.

Проте таке «відпускання» не повинне бути раптовим і невиваженим, щоб економіка не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з рестрикційного шоку використовується ще один тип монетарної політики — політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м’якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює глибоких економічних спадів. Економічне гальмування в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками низьких темпів зростання виробництва.Політика дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, «підчищуючи» її наслідки в економіці, так і після політики дефляції, виконуючи подібну ж місію.

Порівняння розглянутих типів монетарної політики можна продемонструвати на такому графіку (цифрові дані умовні) (рис. 1).

 

Рис. 1. Порівняння ефективності різних типів монетарної політики

 

На етапі 1 монетарної експансії лінія інфляції мала тривалий і стрімкий злет, що супроводжувався дещо пологішим і коротшим, але теж стрімким, підняттям лінії ВВП. Відмінність у часі пояснюється тим, що вже на кінцевій ділянці експансійної політики, коли інфляція перевищила 150 %, її негативні наслідки спрямували лінію ВВП вниз ще до початку політики рестрикції.

На етапі 2 монетарної рестрикції лінія інфляції стрімко пішла вниз, що супроводжувалося не таким стрімким, але більш тривалим падінням лінії ВВП. На етапі 3 рефляції лінія інфляції зазнала незначного підняття, що супроводжувалося слабким, майже непомітним, підняттям лінії ВВП.

На останньому 4 етапі — політики дезінфляції — лінія інфляції знову набула спадного спрямування, але досить слабкого, проте лінія ВВП продовжувала підніматися, тобто економічне зростання продовжувалося, хоч трохи повільніше, ніж на експансійному етапі. Отже, в кінцевому підсумку темпи економічного розвитку майже досягли рівня, який мав місце в умовах високої інфляції, зате рівень цін і стабільність грошей були значно кращими, ніж за експансійної політики. Тому є підстави вважати, що тільки за рефляційної та дезінфляційної політики монетарне регулювання може бути ефективним.

 

6.2. Інструменти реалізації грошово-кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою еконо­мікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спря­мованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб’єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб’єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредит­ний ринок звичайно відносять політику обов’язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифі­кувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виді­лити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб’єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністратив­ного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

–  селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

–  встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

– регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

– обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

– залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон’юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов’язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, таким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредит­ної рестрикції).

Інструменти грошово-кредитної політики — це регулятивні заходи, які перебувають у повному розпорядженні ЦБ, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю даних інструментів є те, що, застосовуючи їх, ЦБ має можливість впливати на процеси, що відбуваються в грошовому, реальному та зовнішньому секторах економіки.

Інструменти грошово-кредитної політики класифікують за такими ознаками:

1. 1.     За характером впливу на грошовий ринок

-  інструменти прямої дії (адміністративні) - це заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів (вони визначають або обмежують процентні ставки чи обсяги кредитів).

-  опосередкованої, непрямої дії (ринкові) - це заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку (Наприклад у разі проведення операцій з ЦП на відкритому ринку ЦБ висуває певні вимоги і до учасників операцій і до ЦП, при рефінансуванні банків ЦБ визначає форми і методи рефінансування, зокрема порядок проведення кредитних тендерів). Інструменти опосередкованого регулювання поділяються на:

- нормативні інструменти — це встановлення центральним банком для комерційних банків норми обов’язкових резервів та нормативів, що регламентують капітальну базу банків, ліквідність та ризики в діяльності банків. Вони є обов’язковими для виконання, періодично переглядаються з метою збільшення або зменшення їхніх параметрів;

- коригувальні інструменти змінюють обсяг банківських резервів та ціну грошей (Наприклад операції на відкритому ринку, політика рефінансування, процентна політика центрального банку).

У країнах з розвиненою економікою перевага віддається інструментам опосередкованої дії, тобто ринковим інструментам грошово-кредитної політики. У країнах з перехідною економікою, де значну роль відіграє державний сектор, а ринкові відносини та інститути ще недостатньо розвинуті, доцільно поєднувати опосередковані (ринкові) та прямі (адміністративні) інстру­менти грошово-кредитної політики.

2. Залежно від спрямованості регулятивного впливу

- інструменти загальної спрямованості  поширюється на всі банки, на грошовий ринок у цілому. (Приклад процентна політика центрального банку. Установлюючи облікову ставку, центральний банк визначає вартість резервів, які комерційні банки можуть запозичити у центрального банку, у зв’язку з чим вплив облікової ставки поширюється на всю банківську систему, а отже, і на економіку в цілому);

- селективні інструменти поширюється вибірково — на окремі банки або їх групи, на певні види банківської діяльності, на регулювання окремих видів кредиту тощо (на початку 90-х років НБУ застосовував селективну політику адресного рефінансування комерційних банків, яка передбачала рефінансування окремих банків і галузей економіки. На початку ХХІ ст. Національний банк віддає перевагу інструментам загальної спрямованості, наприклад відкриття для банків постійно діючої лінії рефінансування).

3. Залежно від характеру впливу на ліквідність комерційних банків:

- інструменти, спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків (наприклад, політика рефінансування комерційних банків, купівля центральним банком цінних паперів на відкритому ринку);

- інструменти, спрямовані на вилучення (стерилізацію) надлишкової ліквідності (наприклад, розміщення центральним банком депозитних сертифікатів, проведення операцій «зворотного» репо). НБУ емітує та розміщує серед комерційних банків власні депозитні сертифікати, які він використовує як інструмент оперативного вилучення ліквідності банківської системи у разі виникнення її надлишку для підвищення збалансованості попиту і пропозиції в різних секторах грошового ринку.

4. Залежно від періодичності використання:

- інструменти постійної дії (постійно діючі лінія рефінансування банків з надання кредиту «овернайт» або лінія депонування коштів комерційних банків у центральних банках у формі депозитів «овернайт»);

- інструменти разового використання (розміщення ЦБ у разі потреби депозитних сертифікатів).

 

6.2.1. Політика рефінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома шляхами:

– зміною обсягів і умов рефінансування комерційних банків;

– зміною офіційної процентної ставки рефінансування (процентна політика).

Національний банк України поступово збільшує обсяг рефінансуван­ня комерційних банків, запроваджує нові методи рефінансування, зокрема проведення операцій РЕПО, створює для комерційних банків однакові умови для користування  централізованими кредитами.

При визначенні процентної політики центральний банк враховує ряд факторів:

– рівень інфляції;

– процентні ставки на міжбанківському ринку;

– процентні ставки комерційних банків за кредитами і депозитами на небанківському ринку;

– доходність державних цінних паперів;

– динаміку обмінного курсу національної грошової одиниці;

– стан ліквідності комерційних банків тощо.

Рефінансуванням - це забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі. Для комерційних банків — це останній спосіб регулювання їхньої ліквідності, центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування КБ — це канал безготівкової емісії та спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше.

У світовій практиці центральні банки використовують наступні способи рефінансування комерційних банків:

1. Редисконтування (переврахування, переоблік) векселів — це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів. Це — один із найстаріших способів рефінансування, але останнім часом центральні банки розвинених країн активно його не застосовують.

2. Ломбардні кредити центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів. Центральні банки використовують два методи надання кредитів — прямий (ЦБ надає кредит під оголошену офіційну процентну ставку безпосередньо банку, який подав кредитну заявку) і тендерний (проведення центральними банками торгів, на яких кредитні заявки комерційних банків задовольняються виходячи із рівня запропонованої процентної ставки (ціновий тендер)).

Правила ломбардного кредитування:

―                     вартість заставного забезпечення повинна перевищувати суму ломбардного кредиту;

―                     право власності на депоновані цінні папери переходить до центрального банку, якщо кредити не погашаються в установлений строк;

―                     ставка, за якою надаються ломбардні кредити, дістала назву ломбардної. Вона змінюється одночасно з офіційною (обліковою) процентною ставкою центрального банку і встановлюється ним на більш високому рівні, ніж офіційна (облікова);

―                     ломбардні кредити — це короткострокові кредити.

3. Рефінансування комерційних банків шляхом проведення операцій «прямого» репо — це купівля центральним банком цінних паперів у комерційних банків з одночасним зобов’язанням комерційних банків на зворотну купівлю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

З метою нарощування обсягів рефінансування НБУ було вжито таких заходів:

―                     розширено базу забезпечення кредитів, до якої включено облігації зовнішньої державної позики України, подвійні складські свідоцтва, іпотечні сертифікати із фіксованою дохідністю, облігації місцевих позик та корпоративні облігації, що вільно обертаються на ринку;

―                     подовжено термін кредитів, які банки можуть отримати на середньострокових кредитних тендерах — до 365 днів;

―                     збільшено розмір можливого надання тендерного кредиту при рефінансуванні під забезпечення державними цінними паперами до 100 % від їх балансової вартості;

―                     передбачена можливість надання бланкового (без забезпечення) кредиту овернайт банкам, які отримали комплексну рейтингову оцінку «1» або «2» за рейтинговою системою CAMELS.

6.2.2. Політика обов’язкових резервних вимог

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі депозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового мультиплікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS = MB × mm,

де MS — грошова пропозиція (маса); MB — грошова база; mm — грошовий мультиплікатор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

,

де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визначаються двома чинниками: по-перше, нормою обов’язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

– порядком визначення норми обов’язкових резервних вимог (на законодавчому рівні чи центральним банком);

– базою, що використовується для обчислення обов’язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);

– визначенням банківських активів, які дозволяється використовувати для задоволення резервних вимог;

– величиною норми резервування та критеріями її диференціації;

– розрахунковим періодом додержання резервних вимог.

Національний банк України активно використовує політику обов’яз­кових резервних вимог. Зараз норма резервування дорівнює:

-   кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах на вимогу і кошти на поточних рахунках – 6,5;

-   строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах – 3,0.

Обов’яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. Банки створюють обов’язкові резерви тільки у національній валюті і зберігають їх на коррахунку в Націона­льному банку. Частково банкам дозволяється формувати обов’язкові резерви за рахунок касової готівки й облігацій внутрішньої державної позики.

Політики обов’язкових резервних вимог - це зміна центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати, як правило, на рахунках у центральному банку.

Обов’язкові резервні вимоги вперше були застосовані США. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених депозитів у встановленій нормі на рахунках у Федеральних резервних банках. Спочатку обов’язкове резервування мало мету — формування страхового фонду для виплати депозитів. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи гарантування депозитів, страхова функція обов’язкових резервних вимог поступово втрачала своє значення.

Сучасне трактування обов’язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах:

1. Для розв’язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обороту та регулювання обсягів грошової маси. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошово-кредитного мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки.

2. Як засіб антиінфляційної політики. ЦБ із метою стимулювання інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов’язкового резервування за певних умов спричиняє зниження інфляційного тиску.

3. Інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках (Так, підвищення ЦБ норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій).

4. Стимулювальна спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов’яз­кового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих банківських операцій, наприклад залучення банками довгострокових депозитів, купівлю банками державних цінних паперів тощо.

Основні складові механізму обов’язкових резервних вимог:

1. Порядок визначення норми обов’язкових резервних вимог. У деяких країнах верхня межа норми резервних вимог установлюється спеціальними законодавчими актами. Центральний банк, ураховуючи це обмеження, визначає норму відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної грошово-кредитної політики. В інших країнах установлення норми обов’язкового резервування є прерогативою центрального банку.
2. База, що використовується для обчислення обов’язкових резервів. Норма резервування може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектору.
3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють використовувати для задоволення резервних вимог. Згідно з практикою, що склалася, найбільш прийнятними активами, які використовуються центральними банками для задоволення резервних вимог, є високоліквідні активи. Насамперед, це кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому резервному, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні папери в портфелях банків.

Останнім часом дедалі більше країн відмовляється від принципу зберігання в центральних банках обов’язкових резервів банків на окремих рахунках, дозволяючи зберігати як надлишкові, так і обов’язкові резерви на єдиному кореспондентському рахунку й уможливлюючи в такий спосіб користування обов’язковими резервами. Що стосується сплати процентів комерційним банкам за кошти, що зберігаються на їхніх коррахунках, то багато хто з центральних банків не сплачує процентів. Члени Європейської системи центральних банків нараховують проценти на суму середнього значення обов’язкових резервів протягом періоду дотримання резервів. Вважається, що такий підхід зменшує прагнення комерційних банків ухилитися від виконання резервних вимог і сприяє підвищенню рівня депозитного процента, який комерційні банки виплачують своїм вкладникам.

1. Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Наприклад, у США норма резервів щодо трансакційних депозитів (поточних депозитів) від 0 до 54 млн дол. становить 3 %, а понад 54 млн дол. — 10 %, у єврозоні норма резервування дорівнює 2 %. Основний критерій диференціації — це вид депозитів, а саме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюта (націо­нальна чи іноземна), джерело (банківські депозити чи депозити небанківських установ), громадянство вкладника (резидент чи нерезидент), категорія вкладника (юридична особа чи фізична).
2. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог. Центральні банки звичайно вимагають дотримання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.

Згідно з Положенням НБУ про порядок визначення та формування обов’язкових резервів для банків України формування резервів здійснюється у цілому за зведеним балансом банку — юридичної особи, включаючи філії, що дає змогу банкам підвищити оперативність управління ресурсними потоками. Обов’яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками як у національній, так і в іноземній валюті. До залучених коштів належать кошти, розміщені на депозитних та поточних рахунках юридичних і фізичних осіб. Сума залишків залучених коштів для розрахунку обов’язкових резервів визначається за формулою середньоарифметичної суми за звітний період, яка має такий вигляд:

 

де L_d — середні залишки залучених коштів, що використовуються для обчислення обов’язкових резервів за звітний період;

L_1,2,3,… — сума залишків залучених коштів за станом на кожну дату звітного періоду;

L_n — сума залишків залучених коштів за останній календарний день звітного періоду;

п — кількість календарних днів звітного періоду.

Дотримання банком резервних вимог НБУ визначається шляхом порівняння фактичної середньоарифметичної суми залишків коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку за звітний період (календарний місяць) із середньоарифметичною сумою залучених банком коштів у межах установленої норми обов’язкових резервів.

За недотримання банком норми обов’язкового резервування Національний банк застосовує певні заходи впливу. За перше порушення протягом календарного року — письмове застереження, за друге — штраф у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного капіталу банку.

 

6.2.3. Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості кредитів. У результаті центральний банк отримує можливість впливати на розмір грошової маси і рівень процентної ставки у потрібному напрямку, тобто досягаючи заздалегідь поставленої мети.

Об’єктом операцій на відкритому ринку виступають, як правило, цінні папери, що мають високу ліквідність, користуються повсюдним попитом при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку в основному з державними цінними паперами на вторинному ринку.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. В той же час для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які відрізняються за цілим рядом параметрів, а саме:

–  формою угоди (звичайна купівля чи продаж або ж на умовах зворотної купівлі — РЕПО);

–  об’єктом угоди;

–  терміновістю угоди;

–  учасниками угоди.

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були звичайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних паперів. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їх ринкової вартості і одночасно з цим до падіння фактичної доходності, що, природно, спонукує власників цінних паперів до їх продажу і навпаки. Таким чином, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і доходності фінансових інструментів.

Операції РЕПО (REPO — repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині одна сторона продає цінні папери іншій стороні. В той самий час перша сторона бере на себе зобов’язання викупити зазначені цінні папери у визначений термін або на вимогу іншої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, що виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині РЕПО.

Операції РЕПО дозволяють центральному банку справляти короткостроковий вплив на кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням цього впливу через певний проміжок часу. У світовій практиці угоди РЕПО укладаються, як правило, на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри операцій РЕПО є стандартизованими.

Національний банк України здійснює на відкритому ринку як звичайні операції з цінними паперами, так і операції РЕПО. Згідно з положенням, затвердженим НБУ, операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії і порядку визначення процентної ставки:

– нічне РЕПО;

– відкрите РЕПО;

– строкове РЕПО.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики.

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком.

Центральний банк продає цінні папери зі свого портфеля, коли йому потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію. Центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, коли ставить за мету збільшити грошову масу, знизити вартість грошей, тобто знизити рівень ринкової процентної ставки і в такий спосіб активізувати підприємницьку діяльність, пожвавити кон’юнктуру ринку.

Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком Уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів, які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів.

Для проведення цихоперацій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які різняться певними параметрами, а саме:

―                     формою угоди — пряма купівля чи продаж цінних паперів центральним банком або ж угода на умовах зворотної купівлі/продажу цінних паперів (репо);

―                     об’єктом угоди (державні цінні папери або корпоративні);

―                     типом операцій;

―                     терміновістю угоди;

―                     учасниками угоди (тільки банки чи разом із небанківськими дилерами фондового ринку);

―                     місцем проведення операцій (біржовий ринок, позабіржовий ринок).

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були прямі операції, тобто купівля чи продаж центральним банком цінних паперів без будь-яких зобов’язань за угодами. Якщо центральний банк купує цінні папери, то він не зобов’язаний продати їх через певний строк. Якщо центральний банк продає цінні папери, то він не зобов’язаний викупити їх через певний строк.

Операція репо (rеро, rр — repurchase agreement) — фінансова операція, що складається з двох частин. В операції «прямого» репо в її першій частині центральний банк купує цінні папери і продавець одночасно бере на себе зобов’язання зворотного їх викупу за обумовленою ціною та на обумовлену дату. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язаннюназворотний продаж, що його бере на себе центральний банк. Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів (друга частина операції) здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, виступаючи покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині репо. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка репо) розраховується на основі року (365 днів), що дає певну підставу розглядати репо як форму короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.

Процентний дохід, який можна отримати від інвестування коштів в угоду репо, визначається за формулою:

 

«Зворотне» репо — це продаж центральним банком цінних паперів зі свого портфеля з одночасним зобов’язанням зворотного їх викупу за обумовленою ціною на обумовлену дату.

Операції репо дають змогу центральному банку впливатинакороткострокову кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням ефекту цього впливу через певний проміжок часу.

Центральні банки застосовують два типи операцій на відкритому ринку: активні (динамічні) і захисні.

Активні операції мають на меті збільшення чи зменшення величини банківських резервів. Центральні банки здійснюють активні операції на відкритому ринку шляхом прямої купівлі чи продажу цінних паперів.

Захисні операції слугують для збереження поточного рівня банківських резервів на незмінному рівні. Завдяки захисним операціям центральні банки мають можливість нейтралізувати вплив на банківські резерви різних сторонніх факторів — передбачуваних і непередбачуваних. Наприклад, у США під Різдво клієнти комерційних банків знімають зі своїх рахунків великі суми готівки, що призводить до зменшення банківських резервів. Федеральна резервна система США для того, щоб протистояти зміні банківських резервів, проводить операції «прямого» репо, тобто купує цінні папери на відкритому ринку і тим підкріплює банківські резерви. Після завершення свят готівка знову повертається до кас банків і в такий спосіб банківські резерви поповнюються. Водночас Федеральна резервна система згідно з умовами за угодами репо продає цінні папери.

На вторинному ринку Національний банк України проводить операції з ОВДП, які пов’язані з регулюванням ліквідності комерційних банків і впливають на грошову масу. Такий вплив справляється через укладення угод з купівлі чи продажу ОВДП як на біржовому, так і позабіржовому ринках. У зв’язку з цим НБУ формує портфель ОВДП, що перебувають у його власності, і підтримує стан портфеля на відповідному рівні ліквідності.

НБУ продає облігації, коли виникає потреба вилучити з обігу надлишкову грошову масу, і скуповує облігації з метою підвищення ліквідності комерційних банків і розширення грошової маси. Необхідною умовою використання операцій з ОВДП для регулювання грошового ринку є досягнення необхідної стабільності цінових умов реалізації угод, що укладаються на вторинному ринку.

Національний банк України може проводити два види операцій РЕПО залежно від їх строку і порядку визначення процентного доходу (витрат);

―                     відкрите репо. Строк операції в договорі не встановлюється. Кожна із сторін договору може вимагати виконання операції репо у будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про свої наміри щодо завершення операції за два робочі дні. Процентний дохід (витрати) не є фіксованим;

―                     строкове репо. Строк операції встановлюється в договорі. Процентний дохід (витрати) є фіксованим на час проведення операції.

Строк операції репо не може перевищувати 30 календарних днів.

Крім державних цінних паперів, НБУ проводить також операції з депозитними сертифікатами. Запровадження сертифікатів як інструменту грошово-кредитної політики відноситься до 1999 р., коли у зв’язку з кризою на ринку державних цінних паперів скоротилися можливості НБУ щодо використання операцій з цінними паперами на відкритому ринку з метою регулювання ліквідності банківської системи.

Депозитний сертифікат — це борговий цінний папір Національного банку в бездокументарній формі. Він засвідчує розміщення в НБУ коштів комерційного банку та його право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку.

Національний банк здійснює емісію депозитних сертифікатів шляхом їх розміщення в банківській системі на строк від 31 до 365 днів[3]. Розміщення відбувається шляхом проведення аукціонів. Для участі в аукціонах банк укладає з територіальним управлінням НБУ генеральний договір на поточний календарний рік. Заявки на придбання сертифікатів банки подають до Департаменту монетарної політики за допомогою засобів програмно-технічного забезпечення «Депозитний сертифікат».

Національний банк застосовує два методи проведення депозитних аукціонів:

―                     з оголошенням загальної суми коштів, що залучаються, без визначення ціни залучення, тобто без оголошення процентної ставки;

―                     з оголошенням процентної ставки, за якою залучаються кошти, а отже, і розміщуються депозитні сертифікати.

 

6.3. Валютне регулювання і контроль

Валютне регулювання і контроль — це важливі інструменти валютної і грошово-кредитної політики. Головною метою валютного регулювання, яке здійснює центральний банк, є проведення зваженої і обгрунтованої курсової політики.

Основні методи валютного регулювання, якими користуються центральні банки:

– девізна політика;

– процентна політика;

– управління валютними резервами;

– валютні обмеження.

Девізна політика полягає у зміні обсягів купівлі та продажу іно­земної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Використання девізної політики має певні межі. Через обмеженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею, інакше резерви можуть бути вичерпаними.

Процентна політика. Змінюючи розмір офіційної процентної ставки, центральний банк чинить певний вплив на притік чи відтік капіталів і, тим самим, — на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтримці курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Управління валютними резервами включає в себе формування їх оптимальної структури і раціональне розміщення активів країни за кордоном (у депозити в закордонних банках, у цінні папери, шляхом проведення форексних операцій). Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних валют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також квоти країни в Міжнародному валютному фонді (табл. 12).

Валютні обмеження становлять сукупність заходів і правил, сформульованих в законодавчому порядку або центральним банком і спрямованих на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільного курсу національної грошової одиниці та досягненні інших цілей. Вживаються різні форми валютних обмежень, наприклад:

– обов’язковий продаж валютних надходжень резидентів від здій­снення експортних операцій;

– заборона на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних дозволів;

– встановлення для комерційних банків обов’язкових нормативів відкритої валютної позиції тощо.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій із збереженням певних валютних обмежень.

Згідно з діючим законодавством Національний банк України є органом валютного контролю. Метою валютного контролю є забезпечення дотримання резидентами та нерезидентами валютного законодавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

1. Адамик Б. П. Національний банк і грошово-кредитна політика [Текст] : навчальний посібник/ Б. П. Адамик. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 278 с.
2. Бугулов В. М. Національний банк та його операції [Teкст] : конспект лекцій / В. М. Бугулов, Т. В. Бугулова; МАУП. – К. : МАУП, 1997. – 44 с.
3. Вдосконалення координації грошово-кредитної та фіскальної політики [Teкст] : інформаційно-аналітичні матеріали/ НБУ, Центр наукових досліджень ; ред. В. І. Міщенко. – К. : [s. n.], 2006. –115 с.
4. Воронова Л., Мороз А., Пуховкіна М., Савлук М. Національний банк України // Вісник Національного банку України. — 2001. — № 5.
5. Гальчинський А. Найвищий пріоритет — грошова стабільність // Вісник Національного банку України. — 2001. — № 5.
6. Гриценко, О. Г. Гроші та грошово-кредитна політика[Текст] /           О. Г. Гриценко. – К. : Основи, 1997. – 180 с.
7. Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і контролю» . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua
8. Закон України «Про банки і банківську діяльність». – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
9. Закон України «Про Національний банк України». – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
10. Закон України «Про обіг векселів в Україні». – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
11. Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
12. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
13. Закон України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб». – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
14. Затварська О.О. Грошово-кредитна політика центрального банку. /  О.О. Затварська — Біла Церква : Білоцерківський державний аграрний університет, 2004. — 79с. : . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
15. Інструкція «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні»: Затв. Постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368. – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
16. Коваленко В. В. Центральний банк і грошово-кредитна політика [Teкст] навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. /В. В. Коваленко. – Суми: Університетська книга, 2009. – 224 с.
17. Коваленко, В. В. Центральний банк і грошово-кредитна політика [Текст] : навчальний посібник/ В. В. Коваленко; Українська академія банківської справи Національного банку України. – К. :Знання, 2006. – 332 с.
18. Кротюк, В. Л. Національний банк– центр банківської системи України. Організаційно-правовий аналіз [Teкст] / В. Л. Кротюк. –К. : Ін Юре, 2000. – 248 с.
19. Любунь О. С. Національний банк України: основні функції, грошово-кредитна політика, регулювання банківської діяльності: Навч. посіб. / Любунь О. С., Іванець І. В., Адамик Б. П. — 2.вид., перероб. і доп. — К. : Універститет економіки та права "Крок", 2005. — 512с.  [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
20. Міщенко, В. І. Центральні банки: організаційно-правові засади[Teкст] / В. І. Міщенко, В. Л. Кротюк. – К. : Знання, 2004. – 372 с.
21. Мороза А.М. Банківська енциклопедія  /  А.М. Мороза. – К.: Ельтон, 2002. – 328 с. [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
22. Мороза А.М. Національний банк та грошово-кредитна політика / А.М.Мороза [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
23. Мороза А.М. Центральний банк і грошово-кредитна політика /               А.М. Мороза [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
24. Офіційний сайт НБУ – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www. bank.gov.ua/
25. Положення про валютний контроль: Затв. Постановою Правління НБУ від 08.02.2000 р. № 49 . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
26. Положення про ведення касових операцій в національній валюті в Україні: Затв. Постановою Правління НБУ від 19.02.2001 р. № 72 // Законодавчі та нормативні акти з банківської діяльності. — 2001. — № 4.
27. Положення про встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют: Затв. Постановою Правління НБУ від 12.11.2003 № 496. – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
28. Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства: Затв. Постановою Правління НБУ від 17.08.2012 № 346. – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
29. Положення про механізм рефінансування комерційних банків: Затв. Постановою Правління НБУ від 22.02.2002 р. № 82 . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
30. Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок: Затв. Постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. // Законодавчі та нормативні акти з банківської діяльності. — 2001. — № 8.
31. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Затв. Постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275 . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
32. Положення про порядок визначення рейтингової оцінки за системою CAMELS: Затв. Постановою Правління НБУ від N 171, 08.05.2002 . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
33. Положення про порядок формування обов’язкових резервів для банків України: Затв. Постановою Правління НБУ від 16.03.2006 № 91. – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
34. Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за активними операціями банків. Затв. Постановою Правління НБУ від 25.01.2012 № 23. – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
35. Постанова Кабінету Міністрів України та НБУ «Про сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)» . – [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.nau.ua/
36. Пуховкіна М. Ф. Центральний банк і грошово-кредитна політика: Навч. метод. посібник для самост. вивч. дисципліни. / М.Ф. Пуховкіна, Т.П. Остапішин, В.С. Білошапка. — К.: КНЕУ, 2002. [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
37. Пуховкіна, М. Ф. Центральний банк і грошово-кредитна політика[Текст] : навчально-методичний посібник/ М. Ф. Пуховкіна,Т. П. Остапишин; Мін-во освіти України, КНЕУ. –К. : КНЕУ,1999. – 72 с.
38. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник / М.І. Савлук. А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін. — К., 2002. [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
39. Сичов В.О. Банківська справа. Центральний банк і грошово-кредитна політика. Банківські операції: Підруч. для студ. вищ. навч. закл.: У 5 т. / В.О. Сичов. — К.: АВТ, 2004. — Бібліогр.: с. 519-521.     Т. 1 : Інтегрований навчально-атестаційний комплекс (підручник, автоматизовано- навчальна система на компакт-диску та Інтернет-портал). — 528с [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm
40. Тавасиєва А.М. Банковское дело / А. М. Тавасиєва.- М.: ЮНИТИ, 2001. – 456 с.
41. Холодна Ю. Є. Центральний банк і грошово-кредитна політика: навч. посіб. / Ю.Є. Холодна. - Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2003. — 144 с. — (Навчальне видання). — Бібліогр.: с. 139-142. [Інтернет ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/nbu/_index.htm

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ВИДАННЯ

 

Центральний банк і грошово-кредитна політика [Текст] : конспект лекцій для студентів напряму підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит» денної та заочної форм навчання / уклад. Н.М. Чиж. – Луцьк: Луцький НТУ, 2014. – 164 с.

 

Комп’ютерний набір та верстка: Чиж Н.М.

Редактор: Гордіюк О.С.

 

 

 

 

Підп. До друку  “_____”__________ 2015 р.

Формат 60х84/16. Папір офс.

Гарн. Таймс. Ум. друк. арк. 10,5. Обл.-вид. арк. 10,0

Тираж 50 прим. Зам. 51

 

 

 

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018 м. Луцьк, вул. Львівська,75