ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ 15.10.2016 20:53

Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова

 

 

 

 

 

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Підручник

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ
Видавництво „Істина”
2003

ББК 67.9(4УКР)304я73
Х20

Х20 Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов,
Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.
ISBN 966-7613-44-5
У підручнику докладно розглядаються Загальна та Особлива частина цивільного права. У теоретичному та практичному аспектах досліджуються положення усіх книг Цивільного кодексу України 2003 р. Особливу увагу приділено інститутам права власності та інших речових прав, права інтелектуальної власності, зобов'язального права із докладним вивченням усіх видів договірних та недо-говірних зобов'язань, спадкового права.
Розрахований на юристів, практикуючих адвокатів, викладачів, студентів, широке коло читачів.
ЯР АВТОРИ:
Харитонов Є. О., доктор юрид. наук, професор — розділи І—I; Саніахметова Н. О., доктор юрид. наук, професор — розділи —II.
ББК 67.9(4УКР)304я73+
+67.304я73
© Харитонов Є. О.,
Саніахметова Н. О., 2003 © Видавництво "Істина", 2003
ISBN 966-7613-44-5


Розділ І ВСТУП ДО ЦИВІЛЬН ОГО ПРАВА

Глава 1
Поняття приватного права
1. Право приватне і право публічне.
2. Джерела приватного права.
3. Значення римського приватного права.
4. Приватне право і цивільне право.
§ 1. Право приватне і право публічне
Приступаючи до вивчення курсу цивільного права, насамперед необхідно встановити співвідношення категорій "цивільне право" та "приватне право". Це необхідно у зв'язку з тим, що фактично йдеться про обрання моделі права, відповідно до якої повинні формуватися галузі законодавства, створюватися кодекси, визначатися їх зміст, характер взаємовідносин тощо.
Зручніше за все з'ясувати поняття та сутність приватного права, використовуючи дихотомію "приватне право — публічне право". При цьому слід мати на увазі, що зазначена конструкція певною мірою умовна і призначення її полягає головним чином у тому, щоб встановити основні засади регулювання тієї або іншої групи суспільних відносин.
Треба також враховувати небажаність спрощень при визначенні цих понять і встановленні різниці між приватним і публічним правом. Найчастіше такі спрощення пов'язані з ототожненням права і законодавства. В результаті можна зустріти твердження, сутність яких зводиться до того, що оскільки будь-яке право (мається на увазі "законодавство") є явищем публічним, то й приватне право існує лише в рамках публічного права (В.К. Ма-мутов).
Однак "право" і "закон" ("законодавство") — поняття нетотожні.
Право — категорія ширша. Цим поняттям охоплюються всі загальнообов'язкові норми, що існують у суспільстві (у тому числі й ті, які Грунтуються на звичаях, угодах сторін, приписах природного права). Оскільки право не може бути зведеним лише до сукупності законодавчих актів, що видаються в державі, то від урегульо-ваності цивільних відносин законодавчими актами вони не стають автоматично публічно-правовими.
При поділі права на приватне і публічне існує також небезпека іншого спрощення — невиправданого обмеження числа ознак кожної з цих галузей. Це пов'язане з тим, що іноді при визначенні при-
ватного і публічного права обмежуються скороченим цитуванням відомої сентенції Ульпіана, вміщеної у Дигестах Юстиніана; "...публічним правом є те, що стосується становища римської держави, приватним — те, що стосується користі окремих осіб". Однак Уль-пІан писав не про поділ римського права на галузі, а про те, що вивчення римського права поділяється на дві частини: публічне і приватне право (Д.1.1.1.2). Тому і визначення цих частин він дав у спрощеному вигляді, керуючись насамперед навчальними, дидактичними цілями.
Якщо ж таким чином оцінювати галузі приватного і публічного права, то наведеного Ульпіаном критерію виявиться недостатньо, на що зверталася увага ще в працях романістів та цивілістів XIX — початку XX ст. (В.М. Хвостов, І.О. Покровський).
Спробуємо встановити характерні ознаки приватного та публічного права, а відтак, дати визначення того й іншого поняття.
Характерними ознаками приватного права є:
— визнання пріоритету інтересів окремої (приватної) особи (суверенітету індивіда);
— встановлення правовідносин між приватними особами, жодна з яких не виступає від імені державних органів, не уособлюєдержаву (не є фігурантом держави);
— юридична рівність учасників цивільних відносин;
— ініціативність сторін при встановленні цивільних відносин;
— вільний розсуд при виборі правил поведінки, прямо не заборонених законом;
— позовний порядок захисту інтересів суб'єктів у суді.Значною мірою ці ознаки визначаються сутністю приватного
права як такої частини об'єктивного права, через відповідні інститути якої реалізується природне "право свободи" (С.С. Алексєєв).
До цього слід додати, що від санкціонування цих відносин державою їх характер не змінюється, оскільки в ідеальному варіанті закони держави мають відповідати приписам природного права, а в реальному — якщо і не відповідають, то повинні наближатися до цього (коли, звісно, йдеться про фізичних осіб, громадянське суспільство і правову державу).
З урахуванням зазначеного вище приватне право можна визначити як сукупність правші і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади-підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, які виникають з їх ініціативи.
Що стосується визначення публічного права, то цьому питанню у вітчизняній літературі уваги практично не приділялося. Воно дискутувалося головним чином у зв'язку з проблемою конституювання господарського права, що призводило до фрагментарної і не завжди коректної характеристики публічного права.
Проте останнім часом сформувалася конструктивніша позиція щодо визначення поняття та сутності публічного права. Правознав-
ці (передусім фахівці в галузі адміністративного права) наголошують: при характеристиці публічного права недостатньо лише вказувати на те, що воно стосується інтересів держави в цілому. Слід також враховувати, що публічні відносини складаються між особами, котрі перебувають між собою у відносинах влади-підпорядкування, або хоча б одна з них виступає як фігурант держави. Крім того, необхідно враховувати, що однією з характерних ознак публічного права є імперативний метод регулювання відповідних відносин (О.І. Харитонова).
Імперативному методу, зокрема, властиві:
— жорстка окресленість меж можливої поведінки суб'єктів;
— застосування такого заходу, як "зобов'язування", коли учасникам правовідносин прямо приписується діяти відповідним чином;
— застосування заборони певних дій з метою формування поведінки фізичних осіб і організацій;
— використання передусім таких стимулів до забезпечення належної поведінки, як державний примус.
Отже, крім характеру інтересів і складу учасників публічних правовідносин, необхідно враховувати також особливості методу правового регулювання — його імперативність, функції тощо.
Водночас публічне право не можна ототожнювати з такими категоріями, як "конституційне право", "адміністративне право" тощо. Останні в сукупності з цивільним, трудовим, кримінальним, фінансовим та іншими галузями права складають систему національного права, що ґрунтується як на загальних засадах, так і на національних правових традиціях.
Щодо права публічного, то воно разом з приватним правом у сукупності створює єдину загальну систему права, що є складовою цивілізації (культури).
Таким чином, слід враховувати, що за своєю сутністю публічне право є, з одного боку, наднаціональною системою, маючи предметом регулювання не тільки внутрішньодержавні, а й міждержавні відносини, з іншого — воно є продовженням такого соціального феномена, як публічна влада, з усіма позитивними і негативними можливостями останньої (С.С. Алексєєв).
Враховуючи зазначене, можна визначити публічне право як сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою врегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, котрі є фігурантами держави або перебувають у відносинах влади-підпорядкування один щодо одного.
На основі такого розуміння суті приватного і публічного права можна визначити їх значення для регулювання тих або Інших відносин за участю приватних осіб, держави, фігурантів держави тощо.
Тут зустрічаємося з досить типовою ситуацією: залежно від того, яка група відносин взята для аналізу, може йтися про наявність
публічних або приватних елементів у їх регулюванні. Прикладом цього є відносини, що складаються у галузі підприємницької діяльності, галузева належність яких нині викликає гострі дискусії.
Так, при визначенні характеру взаємовідносин підприємців із державою, встановленні державних гарантій здійснення такої діяльності, оподаткуванні підприємців, визначенні наслідків недобросовісної конкуренції тощо застосовуються лублічно-правові засади. Тут насамперед враховується сукупний колективний інтерес, застосовується імперативний метод правового регулювання, діють принципи публічного права.
З іншого боку, для регулювання відносин, що виникають із договорів між приватними особами, навіть у процесі здійснення ними господарської, підприємницької діяльності, повною мірою придатні норми приватного права.
Це пов'язане з тим, що категорії "приватне право" І "публічне право" є узагальнюючими поняттями, які застосовуються для позначення певного типу нормативних масивів, що регулюють відносини між тими чи іншими суб'єктами за допомогою різних засобів і методів.
Тому, наприклад, так само як не йдеться про єдине загальне міжнародне право, а проводиться його поділ на міжнародне публічне і міжнародне приватне право, доцільно враховувати існування не підприємницького права взагалі, а підприємницького публічного права І підприємницького приватного права.
Що стосується реальних відносин при здійсненні цих і подібних видів діяльності комплексного характеру, то вони підлягають регулюванню на засадах приватного або публічного права залежно від їх конкретного змісту.
§ 2. Джерела приватного права
Термін "джерела права" може вживатися в кількох значеннях. Найпопулярнішими з них є розуміння джерела права як чинника, що породжує право, і як форми правотворення (форми норми права). У такому разі, ведучи мову про джерела приватного права, маємо на увазі чинники, елементи, які створюють у процесі взаємодії сукупність (явище, категорію) нової якості.
Існує кілька видів джерел приватного права.
1. Оскільки приватне право є наднаціональною системою права, що має за основу так звані "загальнолюдські цінності", то головним його джерелом є норми природного права, які створюють своєрідне правове підґрунтя взаємин приватних осіб між собою, а також зазначених осіб із суспільством. Ці норми охоплюють природні, невід'ємні права людини. Зокрема вони зафіксовані у Загальній декларації прав людини 1948 p., Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року й інших аналогічних міжнародних угодах. До таких норм належить право: на життя, на приватне життя, на приватну власність тощо.
Необхідно підкреслити, що норми природного права не тому належать до джерел приватного права, що вони закріплені в міжнародно-правових актах, Конституції, інших законах; навпаки, — та обставина, що це невід'ємні природні права людини, зумовлює необхідність створення відповідних законодавчих актів.
2. Іншим джерелом приватного права є норми національних
систем права.
У кожній країні (у кожної цивілізації, етносу тощо) існують свої уявлення про становище особи в суспільстві, можливість, межі і порядок захисту її прав.
Хоча ці норми грунтуються на певних загальних уявленнях про свободу індивіда, але, будучи пропущеними через специфічну (місцеву, національну) свідомість, вони набувають відповідного ідеологічного забарвлення, а відтак, за допомогою колізійних норм впливають на зміст приватного права.
3. Ще одним джерелом приватного права є міжнародно-правові угоди з питань правового становища приватних осіб.
Хоча при укладенні таких угод враховуються норми природного права і національні традиції права, однак внаслідок досягнення певного компромісу утворюються норми нової якості.
4. Нарешті, ще одним джерелом приватного права як категорії,перманентно властивої європейським цивілізаціям, є римське приватне право, шо є своєрідним еталоном європейських систем приватного права.
§ 3. Значення римського приватного права
Торкаючись питання про значення римського приватного права як еталона сучасних європейських систем приватного права, слід зазначити, що, звичайно, не йдеться про те, що норми цієї давньої правової системи можуть застосовуватися безпосередньо в сучасному цивільному (торговому) обігу. Однак і применшувати його вплив не варто, оскільки він не тільки не зменшується, а навпаки, зростає завдяки такому феномену, як рецепція права.
Власне, рецепція римського приватного права не є унікальним явищем. Рецепції інших правових систем взагалі і рецепції приватного права зокрема трапляються досить регулярно — кілька разів на тисячоліття. Однак саме римському приватному праву як правовій системі, що втілила вищі досягнення філософської, гуманітарної і юридичної думки античності, судилося стати основою сучасного приватного права в Європі.
У най загальнішому вигляді рецепція права може бути визначена як запозичення однією державою розвиненішого права іншої Держави.Таке визначення характерне для популярних довідкових видань. Його можна зустріти практично в будь-якій юридичній енциклопедії або юридичному словнику.
u При характеристиці рецепції необхідна вказівка на те, що йдеться про право держави, яка вже не існує і не має прямих нас-
7
тупників, у зв'язку з чим має місце повне або часткове відродження правової системи минулого.
Отже, вказівка на відродження римського права необхідна для визначення поняття його рецепції.
З урахуванням висловленого, рецепція римського приватного права може бути визначена як його відродження, сприйняття духу, головних принципів, положень І окремих норм на новому етапі розвитку цивілізації.
Оскільки рецепція римського приватного права — поняття неодномірне, відбуватися вона може в різних формах:
1) вивчення римського права як загального надбання культури;
2) вивчення римського права в юридичних навчальних закладахяк юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою формуваннясвітогляду майбутніх правознавців;
3) дослідження, аналіз і коментування римських юридичнихджерел;
4) безпосереднє застосування норм і положень римського приватного права;
5) використання норм римського приватного права як зразківпри створенні нормативних актів (особливо при реалізації кодифікаційних проектів);
6) застосування римсько-правової методики створення нормативних актів або практики їх реалізації;
7) сприйняття і використання засад, ідей і категорій римськогоприватного права.
Запропонована класифікація виходить з необхідності виокремлення форм рецепції права в навчально-методичних цілях. На практиці рецепція, як правило, відбувається не в одній якійсь формі, а є наслідком їх сукупності і взаємодії.
До зазначеного треба додати, що рецепція римського приватного права може мати не лише різні форми, а й різні види.
Оскільки рецепція не обов'язково є результатом безпосереднього контакту цивілізацій та їх правових систем у часі, то залежно від характеру контакту цивілізацій варто розрізняти рецепцію пряму і опосередковану (похідну, повторну).
Випадки прямої рецепції зустрічаються нечасто. Зазвичай вони мають місце тоді, коли нова локальна цивілізація готова для сприйняття досягнень культури, в тому числі права, у той момент, коли більш рання цивілізація згасає або вже згасла, але відтоді пройшло не настільки багато часу, шоб були втрачені ідеї, пам'ятки, правові рішення тощо. Прикладами такого виду рецепції можуть бути рецепція грецького права в Римі, римського — у Візантії.
Частіше ідеї римського приватного права, окремі його положення, правові рішення реципіюються опосередковано, шляхом запозичення їх із правової системи якоїсь країни, що вже реципіювала римське право. Прикладом може бути запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного ко-
дексу (хоча слід зазначити, що їх створення також частково є результатом опосередкованої рецепції — проміжною ланкою була рецепція римського права у Візантії у I—X ст.).
Рецепція може бути не тільки явною, а й латентною (прихованою). Це має місце в тих випадках, коли запозичення певних Ідей або принципових рішень римського приватного права відбувається у процесі правотворчості, але при цьому в правовій доктрині держави декларується принципово інший підхід, відмова від "застарілого" права тощо.
З таким видом рецепції зустрічаємося, наприклад, при кодифі-каціях цивільного законодавства в Радянській державі, де офіційно заперечувалося значення римського права для розвитку радянського цивільного права, але фактично мала місце його рецепція при кодифІкаціях цивільного законодавства в СРСР у 20-х і 60-х pp. XX ст.
§ 4. Приватне право і цивільне право
У країнах, де прийнято поділяти право на приватне і публічне, цивільне і торговельне право є складовими приватного (наприклад, Франція, Німеччина). В інших країнах цивільне право тлумачать як категорію практично тотожну приватному праву (наприклад, Нідерланди, Італія, Греція). У країнах, що належать або належали до так званої соціалістичної системи права, сімейні правовідносини зазвичай виокремлюють у самостійну галузь — сімейне право. В Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення сімейних відносин до сфери цивільно-правового регулювання досі є предметом дискусій. Більш прийнятним було б позитивне вирішення цих питань, хоча не виключене формування нового цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами.
Додаткова література:
1. Азімов Ч. Поняття і зміст приватного права // Вісник Академії правових наук України. — 1998. — №3(14). — С.50-58.
2. Алексеев С.С. Частіше право. — М., 1999.
3. Алексеев С.С. Право. - М., 1999.
4. Довгерт А.С. Система приватного права та структура проектунового Цивільного кодексу України // Українське право. — 1997. —№1. - С.16-27.
5. Мамутов В. До поняття приватного права // Вісник Академіїправових наук України. - 1999. - №2(16). — С.58-61.
6. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручн. —К., 2003.
і. Покровский И.А. Основньїе проблеми гражданского права. — М., 1998.
8. Сібільов М. Загальна характеристика сфери приватного права// Вісник Академії правових наук України. — 2001. — №2(25). —С.123-134.
9. Сібільов М. До питання про правові засоби сфери приватногоправа // Вісник Академії правових наук України. — 2001. —№3(26). - С.135-І45.

10. Харитонов Є.О. Історія приватного (цивільного) права Європи: Витоки. — Одеса, 1999.
11. Харитонов Є.О., Харитонова О.ї. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. — Кіровоград, 1999.
12. Хвостов В.М. Система римского права: Учебн. — М., 1996.
10
І
Глава 2
Європейські системи приватного (цивільного) права
1. Значення порівняльної цивілістики.
2. Критерії класифікації приватного (цивільного) права.
3. Європейські традиції приватного (цивільного) права.
4. Європейські родини приватного (цивільного) права:
а) романська система приватного (цивільного) права;
б) англосаксонська система приватного (цивільного) права;
в) центральноєвропейська система приватного (цивільного) права;
г) східноєвропейська система приватного (цивільного) права.
5. Традиція приватного (цивільного) права в Україні.
§ 1. Значення порівняльної цивілістики
Завданням порівняльної цивілістики є вивчення різних систем приватного права як елементів відповідної культури, а також національних систем цивільного права і цивілістичних інститутів у їх розвитку. При цьому предметом вивчення є не тільки догма права, а й конкретно-історичні умови, в яких виникають, розвиваються та Існують ці системи.
Мета порівняльно-правового аналізу може бути визначена як пошук спільного (універсального) і особливого в різних правових системах, виявлення закономірностей розвитку приватного права в цілому для визначення напрямів і тенденцій розвитку національних систем цивільного права.
Порівняльна цивілістика дає можливість уникнути повторення помилок у правовому регулюванні, створює підґрунтя для запозичення досвіду законотворчості і водночас дозволяє вберегтися від невиправданого копіювання інститутів та рішень, неприйнятних Для національної системи цивільного права, таких, що не враховують правової традиції й особливостей цивілізаційного розвитку країни.
§ 2. Критерії класифікації приватного (цивільного) права
У процесі формування й розвитку права склалися певні правові системи, які відрізняються підходом до розв'язання принципових питань правового становища особи, відносин її з державою, методами правового регулювання тощо.
Враховуючи різні точки зору, висловлені компаративістами (фахівцями з порівняльного правознавства), можна виділити такі правові системи:
— романо-німецьку;
— англо-американську;~ східноєвропейську;
11
— мусульманську;
— далекосхідну.
Поділ приватного права на типи близький до класифікації права взагалі, але абсолютної тотожності між ними немає. Насамперед має бути врахована традиція права, характерна для певної країни або цивілізації. Потім у рамках традиції права можуть бути виділені певні системи приватного (цивільного) права.
Чинниками, що впливають на характер приватно-правової системи, є:
1) характер джерел права;
2) структура цивільного права, перелік і зміст основних Інститутів;
3) концепція регулювання приватно-правових відносин, характер відносин держави й особи;
4) міра впливу римського приватного права (або його відсутність).З урахуванням зазначених чинників можуть бути виділені такі
цивільно-правові системи: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська, мусульманська, далекосхідна, африканська.
Стосовно Європи становить інтерес виклад характерних рис перших чотирьох із зазначених вище систем, котрі можуть бути по-іменовані "родини приватного права".
§ 3. Європейські традиції приватного (цивільного) права
Оскільки європейські правові системи зазвичай пов'язують з належністю до східної або західної традиції права, попереднього роз'яснення потребують два ключових поняття: 1) система "Схід— Захід"; 2) традиція права.
Суть конструкції "Схід—Захід" полягає у виокремленні двох магістральних шляхів соціоісторичного розвитку.
При цьому Схід (Оріент) характеризується такими рисами:
• перевага колективних, громадських, державних Інтересів надіндивідуальними;
• значне одержавлення економічного життя, що спричиняє відсутність або недорозвиненість інституту приватної власності;
• соціально-політичний монізм, що нерідко зумовлює авторитарний, іноді деспотичний, а в деяких випадках теократичний тип влади;
• егалітарна І регламентаційна соціальна етика;
• етико-нормативи а і суспільно-легіслативна функція релігії (властива усім східним конфесіям — іудаїзму, ісламу, конфуціанству, російському православ'ю тощо). Ця функція може також виконуватися державною ідеологією або вченням, що заміняє релігію.
Для Заходу (Окциденту) характерні:
• визнання інтересів приватної особи однією з найважливішихцінностей цивілізації;
потужний інститут приватної власності, що відіграє вирішальну роль в економічному житті, яке грунтується на ринкових засадах;
12

• соціально-політичний плюралізм, поділ влади, самоврядування, світський характер влади;
• конкурентна і персоналістична соціальна етика;
• відокремленість релігії від державних інституцій, відносна самостійність церкви тощо.
Таким чином, згадані вище поняття мають низку відмінностей, що підтверджує життєздатність трюїзму: "Захід є Захід, а Схід є Схід", причому не тільки у значенні співставлення частин світу, а Й у визнанні наявності різниці між Західною і Східною Європою. При цьому, звичайно, мається на увазі не механічний, формальний поділ Європи за географічними координатами, відповідно до якого Польщу, наприклад, можна віднести до Сходу, а розподіл за світоглядом, культурою, організацією суспільства тощо — усе те, що становить у сукупності цивілізацію.
Що стосується поняття "традиція права", то воно тлумачиться як правові цінності, категорії, Інститути, норми, які протягом століть свідомо передаються від покоління до покоління.
Західноєвропейська традиція права — це ті правові ідеї, поняття, категорії й інститути, які грунтуються на світогляді, культурі і ментальності західноєвропейської локальної цивілізації і свідомо передаються як її правові цінності від покоління до покоління.
Для західноєвропейської традиції права властивим є те, шо:
1) Існує відносно чітка межа між правовими та іншими інституціями. Це, зокрема, означає, шо хоча політика й мораль можутьвизначати закон, але вони не тлумачаться як сам закон, як це маємісце в деяких інших культурах;
2) управління правовими Інституціями доручається спеціальному корпусу людей, які займаються правовою діяльністю на професійній основі і для цього спеціально здобувають юридичну освіту;
3) сума юридичних знань, отримана фахівцями, перебуває в діалектичній єдності з правовими інституціями;
4) закон сприймається як цілісна система, "організм", шо розвивається в часі, через століття і покоління;
5) життєздатність системи права грунтується на впевненості суспільства у довговічному характері права;
6) розвиток права є не лише пристосуванням старого до нового. Право не просто продовжується, а має історію;
7) історичність права пов'язана з усвідомленням його перевагинад політичною владою;
8) всередині одного суспільства співіснують і змагаються різніюрисдикції. Саме цей плюралізм робить переваги закону необхідними і можливими (Г. Дж. Берман).
Східноєвропейська традиція права — це закономірний процес Формування і розвитку правових цінностей, що грунтуються на світогляді і ментальності східноєвропейської локальної цивілізації і свідомо передаються в ній від покоління до покоління.
Головні риси східноєвропейської традиції права:
13
1) обмеженість світоглядного підґрунтя права, як правило, християнським вченням у його православній або аналогічній інтерпретації;
2) схильність до тлумачення права як позитивного закону, змістякого зумовлений не стільки природними приписами, скільки потребами суспільства, які, врешті-решт, краще за всіх знає держава(монарх, диктатор, одноосібний лідер), що втілює їх у законодавчих постановах;
3) організація і проведення законотворчих, систематизаційних,дослідницьких та інших робіт у галузі права "за ініціативою зверху";
4) обмеженість творчого пошуку правознавців, і як результат —втрата авторитету і значення юриспруденції;

5) тенденція до обмеження "надмірного" розширення сфериприватно-правового регулювання, прагнення забезпечити максимально можливі контроль і втручання держави у стосунки приватних осіб. У результаті приватне право виявляється "розбавленим"публічно-правовими нормами і нерідко тлумачиться як "господарське" або інше подібного роду;
6) недостатньо чітке розмежування між правовими інститутамий інституціями, з одного боку, і державними інституціями іншоготипу (наприклад адміністративними, управлінськими установами), —з другого;
7) відсутність теоретично обгрунтованої і офіційно визнаноїконцепції наступництва права взагалі і приватного права зокрема вмежах однієї держави або цивілізації. Внаслідок цього таке явище,як рецепція права, відбувається в латентних формах, має обмежений і непослідовний характер;
8) акцентування уваги головним чином не на правах, а наобов'язках учасників цивільних відносин (Є.О. Харитонов).
§ 4. Європейські родини приватного (цивільного) права
Вище вже згадувалося, що європейські системи приватного права на підґрунті подібності визначальних ознак можуть бути згруповані у певні сукупності, які тут іменуються "родини приватного (цивільного) права".
їх є чотири: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська.
А) Романська система приватного (цивільного) права
Для неї характерний чіткий поділ права на приватне і публічне, де приватне право розглядається як таке, що стосується лише інтересів приватних, юридично рівних осіб, а публічне право слугує передусім Інтересам суспільства і держави в цілому. Приватне право, у свою чергу, розглядається як таке, що складається з двох частин: цивільного права (регулює відносини між фізичними особами) і торговельного права (регулює відносини між підприємцями).
14
Для цієї системи приватного права характерна наявність кодифікованих актів. Найпомітнішими з них є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804 р.) і Торговельний кодекс Франції 1809 р.
Для романської системи характерна рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура цивільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з урахуванням структури підручників права в Давньому Римі називається "інституційною", включаює його основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання).
Ця система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, Гаїті, Аргентини, Колумбії, Венесуели, Канади, Єгипту, окремих штатів США (Луїзіана) і низки інших країн.
Б) Англосаксонська система приватного (цивільного) права
В основі цієї системи права знаходиться загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося внаслідок дій суду канцлера) і статутне право (охоплює акти, що видаються парламентом).
Характерною є відсутність кодифікованих актів цивільного законодавства. Вони замінені законами зі спеціальних питань і судовою практикою, що становить прецедентне право.
Суть прецедентного права полягає в тому, що воно являє собою систематизовані збірки рішень судів вищих інстанцій, застосування яких обов'язкове в аналогічних справах. Тому прецеденти є джерелами права.
Концепція англосаксонської системи цивільного права окреслюється провідним значенням прецедентного права: відсутність стрункої закінченої системи законодавчих актів замінена узагальненням окремих прецедентів, формуванням правових норм на основі конкретних казусів.
Хоча в цивілІстичній літературі існує точка зору, згідно з якою англосаксонська система уникла рецепції римського приватного права, однак це не так. Римське право вплинуло на цю систему Цивільного права, але в особливій формі: остання запозичила методологію правотворчості римських юристів, зокрема преторів, Що укладають норми на основі практики і відповідно до її потреб.
Англосаксонська система приватного права поширена у Великій Британії (крім Шотландії, де використовується романська система), більшості штатів США, в Австралії, Новій Зеландії І деяких інших країнах.
В) Центральноєвропейська система приватного (цивільного) права
Як і для романської системи, для неї характерне розмежування публічно-правових і приватно-правових Інтересів, дуалізм приватного права, а також існування кодифікованих актів, найважливішими з яких є Німецький цивільний кодекс 1896 р. і Німецький 15 торговельний кодекс 1900 p., Австрійський цивільний кодекс 1811 p., Швейцарський цивільний кодекс 1907 р. Водночас між ними Існують досить істотні відмінності серед яких: значна питома вага публічно-правових елементів у регулюванні відносин між приватними особами; принципово Інший підхід у визначенні структури цивільного права. На відміну від інституційної системи побудови цивільного права (передусім цивільних кодексів), центральноєвропейське цивільне право має за основу так звану "пандектну систему", що є продуктом творчості середньовічних німецьких глосаторів (коментаторів римського права). Наприклад, Німецький цивільний кодекс складається з таких п'яти частин (книг): "Загальна частина"; "Зобов'язальне право"; "Речове право"; "Сімейне право"; "Спадкове право".
На центральноєвропейську систему приватного права істотно вплинула рецепція римського приватного права, що особливо поширилась у середні віки у формі вивчення і коментування римських першоджерел, а також у формі прямого застосування норм римського права судовими органами.
Цій системі права притаманна міцна юридична традиція: право розглядається як один з наріжних каменів суспільства. В управлінні суспільством, його розвитку Істотну роль відіграє традиційно шанований корпус юристів.
Центральноєвропейська система цивільного права поширена в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Угорщині, Словаччині, Словенії, Польщі, Чехії, Хорватії тощо. її Ідеї помітно вплинули також на радянське цивільне право, про що йтиметься далі.
Г) Східноєвропейська система приватного (цивільного) права
Для цієї системи характерна відсутність чіткого розподілу права на приватне і публічне. Причому зазначене стосується не лише періоду існування в більшості країн, що належать до цієї родини, так званого соціалістичного права, а й практично всієї історії розвитку права у країнах цієї групи.
У зв'язку з цим у цивільному праві дуже сильним є вплив публічно-правових елементів, традиційно державним установам надаються пільги і переваги, обмежується (аж до повної ліквідації) право приватної власності.
Джерелами цивільного права, як правило, є кодекси. Однак останні супроводжуються величезною кількістю підзаконних актів, які нерідко фактично змінюють і доповнюють цивільний кодекс та інші кодифіковані акти.
Для юриспруденції характерні слабкість юридичних традицій і відчуття права (правосвідомості), шо часом призводить до переважання в регулюванні цивільного (торговельного) обігу так званих організаційно-правових засобів.
Система побудови цивільних кодексів близька до пандектної" але з деякими варіаціями (наприклад, за межі цивільно-правового
16
регулювання виводяться сімейні відносини, відносини у галузі господарювання, але вводяться відносини щодо інтелектуальної власності тощо).
Помітно вплинуло на структуру і зміст цієї системи права візантійське (греко-римське) право, пряма або завуальована рецепція якого мала місце у країнах цієї групи.
Східноєвропейська система цивільного права існувала (і сьогодні зберігає значення) в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії, Білорусі, Росії тощо.
§ 5. Традиція приватного (цивільного) права в Україні
Українська традиція приватного права обумовлена історичними, геополітичними, культурними особливостями розвитку Української держави. Помітну роль при цьому відіграла та обставина, шо значний час історії Україна присвятила вибору цивілізаційної орієнтації між Сходом і Заходом. Тому іноді Україну характеризують як "країну кордонів", шо зазнає одночасно декількох впливів: із заходу — європейської традиції, зі сходу — російської, з півдня — пе-редньоазійської.
Внаслідок певного балансу між конкуруючими силами за межами України, що історично встановився ще в середні віки, Україна виявилася в політичному сенсі розділена між Польщею і Москові-єю, у культурному — поділена на Західну і Східну.
Врешті-решт це зумовило Істотні масштаби впливу греко-візан-тійського Сходу на духовну традицію, а латинського Заходу — на суспільно-політичні структури України. Культурний простір України називають синтезом між Сходом і Заходом (В. Липинський), а саму Україну характеризують як державу європейську, але таку, що постійно перебуває у світоглядних рефлексіях.
У релігійній сфері це зробило Україну класичною країною уній-ної традиції, у галузі культури відобразилось у стилі так званого українського бароко, що поєднало візантійські й західні традиції, у сфері права призвело до певної компілятивності, а іноді — до еклектики.
Особливо помітно позначилося розщеплення української культури на дві гілки (східну і західну) на формуванні традиції приватного права.
Як зазначають фахівці (І. Васькович), відмінності між українцями Наддніпрянської України і Галичини існують не тільки в мові, психології і церковних конфесіях, а й на рівні правосвідомості. У Західній Україні традиція приватного права відображає відчутний вплив Заходу, у Східній — помітніша традиція східноєвропейська. Ці впливи породжують труднощі формування приватного права в Україні на сучасному етапі. Зокрема, взаємодія, а іноді протистояння західної І східної правових традицій знаходять відображення у непослідовному ставленні суспільства до поділу права на приватне 1 публічне, протистоянні частини юристів щодо визнання існуван-
17
0-120
ня приватного права як такого, у тривалій дискусії стосовно доцільності існування "самостійного господарського права", у тяжінні держави до патерналізму в приватно-правових відносинах, у запереченні включення сімейного права до цивільного тощо.
Ці особливості української традиції приватного права істотним чином вплинули на формування концепції цивільного права в Україні. Тому вони мають враховуватися у процесі подальшої законотворчості, а також при тлумаченні і застосуванні норм цивільного права.
Додаткова література:
1. Давид P., Жоффре-Спиноза К. Основньїе правовьіе системьісовременности. — М., 1996.
2. Кох X., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Междуна-родное частное право и сравнительное правоведение. — М., 2001.
3. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. — М.,2002.
4. Основньїе институтьі гражданского права зарубежньїх стран. —М., 1999.
5. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (Основньїе право-вьіе системи современности). — М., 2000.
6. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М.,1996.
7. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи:Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. —Харків, 2002.

8. Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: Східнатрадиція. — Одеса, 2000.
9. Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: Західнатрадиція. — Одеса, 2001.
10. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х т. — М., 1995.
18
Глава З
Цивільне право як галузь українського права
1. Предмет цивільного права.
2. Метод цивільно-правового регулювання.
3. Засади цивільного права.
4. Функції цивільного права.
5. Структура цивільного права.
Як зазначалося вище, цивільне право є проявом приватного права на рівні національних правових систем.
Поняття "цивільне право" може вживатися в кількох значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право, навчальна дисципліна. Однак визначальним поміж них є розуміння цивільного права як галузі права.
У цьому значенні цивільне право можна визначити як сукупність концепцій, ідей І правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття і порядок реалізації та захисту прав і обов'язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб'єкти немайнових і майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних та духовних потреб приватних осіб І захисту їх інтересів.
Критеріями виокремлення цивільного права як галузі національного права є його предмет, метод, засади правового регулювання, а також функції, які на нього покладаються.
§ 1. Предмет цивільного права
Предметом цивільного права в радянському цивільному праві традиційно визнавалися: майнові відносини; особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими; інші особисті немайнові відносини. Зокрема, такий підхід знаходить вияв і в ст.1 Цивільного кодексу (ЦК) УРСР 1963 р.
У зв'язку з цим визначенню поняття "майнові відносини" і встановленню критеріїв належності їх до сфери цивільного права свого часу в радянській цивілістичній літературі приділялася значна Увага. Таким критерієм одні автори називали товарно-грошовий характер майнових відносин (О.А. Пушкін), інші — майнову самостійність суб'єктів і те, що останні виступають як "самостійні товаровласники" (Ю.С. Червоний).
З прийняттям нового ЦК України 2003 р. підґрунтя для таких суперечок практично ліквідоване, оскільки ст.1 ЦК відносить до предмета цивільно-правового регулювання лише ті майнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявлен-lu- майновій самостійності їх учасників. Отже, головним критерієм
2- 19
встановлення галузевої належності відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового (диспозитивного) методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.
Отже, ЦК України регулює як майнові, так і особисті немайно-ві відносини. Останні в ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, та суто особисті немайпові відносини. Але новий ЦК не містить підстав для такого поділу, зазначаючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.
Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту. їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам: право на честь, гідність, ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тошо.
Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами
ЦИВІЛЬНИМИ.
Цивільні відносини, які є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:
1) Суб'єкти. Учасники цивільних правовідносин виступають стосовно один одного як юридично рівні суб'єкти, відокремлені одинвід одного в організаційно-правовому і майновому сенсі. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавствозастосовується лише у випадках, коли це прямо передбачено законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, не властивого цивільному праву.
2) Характер зв'язку між суб'єктами. Цивільні правовідносини —це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, шо належать приватній особі.
3) Зміст. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав І обов'язків.
4) Характер захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконаннясуб'єктивних обов'язків. Це відбувається за допомогою специфічнихзаходів впливу і, як правило, в судовому порядку.
5) Особливість підстав виникнення, зміни і припинення цивільнихправовідносин. Зокрема такими підставами є не тільки обставини,передбачені законом чи іншими актами, а також і дії суб'єктів, якіхоч і не встановлені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.
§ 2. Метод цивільно-правового регулювання
Метод правового регулювання — це засіб впливу на учасників тих чи інших відносин з метою забезпечення їх належної поведінки. Метод цивільно-правового регулювання — це сукупність специфічних
20
засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються насамперед юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин на їх розсуд за винятками, встановленими цивільним законодавством.
Оскільки методу цивільно-правового регулювання у більшості випадків властива відсутність категоричних приписів учасникам цивільних відносин діяти певним чином (виняток становлять цивільні охоронні відносини — зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно тошо), тобто останнім надається можливість обрання типу поведінки і самостійного врегулювання своїх відносин, цей метод отримав назву диспозитивного, на відміну від методу імперативного, властивого праву адміністративному (публічному праву взагалі). Втім, враховуючи ту обставину, шо терміном "диспозиція" в теорії права позначається частина правової норми, котра визначає дозволену поведінку суб'єкта, обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму)1, можливо, коректніше було б вести мову не про "диспозитивний", а, скажімо, про "уповноважуючий" (правонаділяючий) або про "дозволяючий" метод. Водночас це питання потребує подальшого дослідження, оскільки цивільно-правовий метод може містити, як зазначалося, й елементи обов'язкового (імперативного) припису. Поки шо можна зробити попередній висновок: цивільно-правовий метод включає як правонаділяючий, так й імперативний елементи.
Характерними рисами диспозитивного (уповноважуючого, право-наділяючого) елемента цивільно-правового метолу правового регулювання є:
1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто виступаєучасником цивільних відносин — фізична особа, юридична особа,держава тощо — сторони цих відносин формально, тобто юридично, рівні);
2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасникицивільних відносин самі, за загальним правилом, вирішують, чивступати їм у ці відносини, чи укладати договір тощо. Хоча в деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати І внаслідок безпосереднього припису закону або адміністративного акта);
3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіантаповедінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства іморалі суспільства.
Характеризуючи цивільно-правовий метод правового регулювання, водночас не можна ігнорувати згаданий вище імперативний елемент.
Зокрема у зобов'язаннях, що виникають унаслідок заподіяння щкоди, імперативним є припис про її відшкодування, підстави, Умови та порядок відшкодування шкоди. І хоча потерпілий (кредитор) у більшості випадків може звільнити боржника від відшкоду-
Дии.: Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебн. - Харьков, 2000. - С.313.
21
вання, загальна спрямованість норм про відшкодування шкоди (гл. 82 1ДК) має саме Імперативний характер.
Водночас від використання Імперативного методу правового регулювання відносини, що виникають у зв'язку із заподіянням шкоди, з цивільних не перетворюються на адміністративні.
Характерними рисами імперативного елемента цивільно-правового методу правового регулювання є:
1) юридична рівність сторін;
2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасниківцивільних відносин внаслідок безпосереднього припису закону;
3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіантаповедінки лише в межах, точно визначених актами цивільного законодавства.
Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (в регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності й доцільності.
§ 3. Засади цивільного права
Характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання знайшли відображення в засадах цивільного права (у ст.З ЦК вони іменуються засадами цивільного законодавства), під якими маються на увазі фундаментальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання відносин, що становлять предмет цивільного права.
Слід зазначити, що незалежно від того, йдеться про осіб приватного чи публічного права, їх участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, передбачених ст.З ЦК. У кожній із зазначених тут засад виявляються ті чи інші вимоги до практичного забезпечення правового становища приватної особи.
Як випливає зі ст.З ЦК, засадами цивільного права (законодавства) України визнаються:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистогожиття людини. Це означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують "суверенітетом особистості", вкладаючи вце поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві у системі цивільних відносин на власний розсуд;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом. Цей принцип означає, що правоваохорона власності забезпечується усім власникам, незалежно від їїформ та видів. Водночас власник може бути позбавлений свогоправа (наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком суду, вилученні майна, в інших випадках, передбачених ст.ст.350-354 ЦК);
22
3) свобода договорів полягає у визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (або утримуватись від їх ук-ггадення) і визначати зміст останніх на свій розсуд відповідно додосягнутої з контрагентом домовленості;
4) свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення в законодавчому порядку загального правила про право зайняття підприємницькою діяльністю, а також установлення юридичних гарантій реалізації цього права. Стаття ЗЦК розмежовує підприємницьку діяльність, заборонену і не заборонену законом. Перша є правопорушенням і тому не належить досфери цивільно-правового регулювання. Що ж стосується підприємницької діяльності, не забороненої законом, то право займатисянею є однією з важливих засад цивільного законодавства України;
5) принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Цейпринцип цивільного права ґрунтується передусім на положенніКонституції України, згідно з яким правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). При цьому судовийзахист можливий як шодо тих цивільних прав, що прямо вказані уЦК, так і стосовно тих, що випливають із норм Конституції чи іншого закону (див. постанову Пленуму Верховного Суду України від1 листопада 1996 р. №9 "Про застосування Конституції Українипри здійсненні правосуддя").
Судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод фізичних осіб. Суд не має права відмовити особі у прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що її вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.
Проте слід мати на увазі, що реалізація принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення вимоги звернення за захистом виключно до суду. Наприклад, згідно зі ст.ст.17-19 ЦК захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, а також власними силами особи в порядку самозахисту. Спір про порушене цивільне право може бути вирішений також третейськими судами, які створюються за домовленістю суб'єктів відповідних цивільних відносин;
6) вимога справедливості, добросовісності та доцільності цивільного права (законодавства) практично виявляється в установленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільнихвідносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднанні створення норм,спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з повагою до прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.
§ 4. Функції цивільного права
Характеристику цивільного права як галузі національного права Доповнюють перелік його функцій і внутрішня система побудови.
23
Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування останніх. Вони визначаються специфікою предмета і методу цивільного права, а також завдань (цілей), поставлених перед ним.
До основних функцій цивільного права цивілісти традиційно відносять регулятивну, охоронну і виховну1.
Іноді цей перелік виглядає дещо інакше: регулятивна, охоронна, превентивна функції2. При цьому мається на увазі, що цивільне право взагалі виконує функції, властиві праву, але з притаманними йому особливостями3.
Такий підхід, вірний по суті, водночас, із погляду можливості загальної оцінки функцій цивільного права, може призвести до неадекватних уявлень про них, оскільки не дає повної картини функціонального механізму цієї галузі.
З таких міркувань доцільно при характеристиці функцій цивільного права вказувати й на ті, що мають загальний характер, а також на ті, що є специфічними у цій сфері.
При такому підході варто розмежовувати загально правові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції.
Загальноправовими функціями, що проявляються на цивілістич-ному рівні, є:
1) Інформаційно-орієнтацІйна. Здійснюється ознайомленнясуб'єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами визначення становища приватної особи, загальними тенденціями правового регулювання в цій галузі тощо.Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права напевний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків.У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносинпрактично втрачають можливість усвідомлювати себе суб'єктамиприватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізуватисвої цивільні права та обов'язки;
2) виховна (запобіжно-виховна, превентивна). Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції можепризвести до розмивання межі між правом І "неправом", до порушення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалізаціїними цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами тощо;
3) регулятивна. Полягає в позитивному регулюванні цивільнихвідносин, наданні прав та обов'язків їх учасникам, встановленніправил поведінки суб'єктів цивільного права;
4) захисна. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень. Досягається ця мета шляхом передбаченняправових засобів належного виконання цивільних прав та обов'яз-
1 Дин.: Цивільне право. - 4.1. - К., 1997. - С.8-9.
Диь.: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Куз-нсцової. - Кн.1. - К., 2002 - С.24. J Див.: Там само. - С.23.
24
в встановлення відповідальності за цивільні правопорушення
ТОЩО-
Аналізуючи зазначені функції в цілому, можна дійти висновку, вони властиві будь-якій галузі права, але набувають специфічних властивостей за рахунок предмета (сфера приватних або ж цивільних відносин) та методу досягнення мети, виконання завдання. Водночас цивільне право виконує специфічні, властиві лише йому функції, шо є передумовою, проявом і результатом застосування цивільно-правового методу регулювання.
Специфічними цивілістичними функціями в галузі цивільних відносин є:
1) уповноважу вальна функція. Полягає в тому, що цивільнеправо створює нормативну базу передумови для саморегулюванняу сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин.
Ця функція є специфічною цивІлістичною функцією, оскільки лише в цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, фактично створювати нормативні акти локальної ДІЇ ТОЩО.
Концептуальною основою зазначеної функції є відома ще римському приватному праву сентенція: "Дозволено все, що прямо не заборонено законом", яка протиставлялася і протиставляється нині положенню публічного права: "Дозволено лише те, що прямо зазначено в законі";
2) компенсаційна функція. У процесі її виконання забезпечується можливість поновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.
Ця функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях мета поновлення порушеного права на еквівалентній основі, як правило, не ставиться. Наприклад, адміністративно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у становище, яке існувало до правопорушення. Водночас майнові санкції, котрі застосовуються в цих відносинах, мають завданням покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого. Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов'язання або в особи, котра завдала шкоди іншій особі, практично завжди означає відповідне прирощення у майновій сфері потерпілого.
§ 5. Структура цивільного права
У літературі з цивільного права при характеристиці внутрішньої побудови (розміщення норм) цієї галузі найчастіше йдеться про систему або структуру цивільного права.
Відомо, що може бути використаний як той, так і інший термін. Однак при цьому необхідно мати на увазі, що "система" тлумачиться також як цілісна сукупність норм, що має характерні властивос-Ті (наприклад, "система приватного права", "правові системи сучас-
25
ності" тощо). З цих міркувань для характеристики взаемоузгодже-ного розташування цивільно-правових норм точнішим видається вживати термін "структура цивільного права".
У найпростішому вигляді структуру (систему) цивільного права можна визначити як сукупність норм, що об'єднані у правові інститути або існують самостійно і знаходяться у певному ієрархічному взаємозв'язку.
Однак на сучасному етапі розвитку цивільного права його структура ускладнюється. У зв'язку з цим деякі вчені, наприклад, О.А. Пушкін, звертали увагу на необхідність враховувати існування не тільки інститутів, а й підгалузей цивільного права.
Такий підхід вважається виправданим. При цьому, однак, слід враховувати, що замість терміна "підгалузь" можна використовувати таке поняття, як "розділ цивільного права" тощо.
З урахуванням зазначеного структура цивільного права — це систематизована сукупність його елементів (цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей або розділів), розташованих у послідовності та ієрархії, що визначаються внутрішньою логікою цієї галузі.
Норма цивільного права — це правило поведінки приватних осіб у сфері цивільного обігу, встановлене їх угодою, корпоративним рішенням, актом законодавства або таке, що випливає з приписів природного права.
Інститут цивільного права може бути визначений як сукупність норм, що регулюють певні групи суспільних відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, інститут купівлі-продажу, інститут опіки та піклування тощо).
Підгалузь (розділ) цивільного права — це сукупність інститутів і окремих норм, що охоплюють своїм регулюванням цілісну групу відносин у сфері цивільного обігу (наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право тощо).
Перевага цієї позиції полягає в тому, що вона дозволяє уникнути непорозумінь, які можуть виникнути внаслідок вживання однакових термінів (наприклад, "інститут зобов'язань" та "інститут договору", "інститут спадкування" та "інститут заповідального відказу" тощо).
Відповідно, це впливає на визначення структури цивільного права.
Традиційним для приватного (цивільного) права Європи було існування двох основних систем його побудови (структури) — інс-титуційної та пандектної.
Інституційна система побудови (структура цивільного права) ( включає такі інститути: особи, речі, способи придбання речей.
її перевагами є простота й логічність. Але, з іншого боку, надмірна спрощеність структури не дає можливості точно встанови взаємозв'язок і взаємодію норм, у неї не вписуються багато нора*] та Інститутів сучасного цивільного права.
Пандектна система складається з таких частин: загальні поле ження, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадке ве право.

її перевагами є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникнути повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо. Водночас, на відміну від інс-титуційної системи, цивільно-правове становище особи тут ніби відступає на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права.
Однак слід мати на увазі, що тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує.
Хоч деякі цивільні кодекси й побудовані за інституційною (Цивільний кодекс Франції) або пандектною (Німецький цивільний кодекс) системами, але структура цивільного права як галузі нині складніша.
Зокрема вона охоплює:
1. Загальні положення.
2. Правове становище особи.
3. Речові права (права на речі).
4. Права інтелектуальної власності.
5. Договори (договірні зобов'язання).
6. Недоговірні зобов'язання.
7. Спадкове право.
8. Сімейне право. В Україні останнє поки що традиційно тлумачиться багатьма юристами як самостійна галузь, але по суті належить до предмета і сфери дії цивільного права.
Щодо структури цивільного права слід зазначити, що викликає заперечення поділ цієї галузі на загальну і спеціальну частини1.
Такий поділ недоцільний, оскільки у цивільному праві універсальної "загальної частини" не існує. Натомість "загальна частина" складається начебто з двох рівнів: є положення, загальні для всього цивільного права, і є загальна частина зобов'язального права. Понад те, можливий і третій рівень — загальна частина договірного права, загальна частина недоговірних зобов'язань, загальні питання спадкового права тощо. Тому виокремити "загальну частину" як таку практично неможливо.
У зв'язку з цим виправданим видається вести мову не про загальну і спеціальну частини, а про окремі розділи цивільного права. При цьому перший розділ цивільного права охоплює його загальні положення. Наступні розділи, як правило, адекватні відповідним підгалузям цивільного права І до того ж у кожному з них є своя загальна і спеціальна частини.
Додаткова література:
І. Азімов Ч. Про предмет і метод цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 1 (16). — С. 143-151.
1 Див.: Цивільне право. - 4.1. - К., 1997. - С.14-15; Гражяанское право. - 4.1 / Под РеД- Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. - СПб., 1995.

26
27
2. Алексеев С.С. Предмет советского гражданского права. —Свердловск, 1959.
3. Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданскогоправа. — М., 1963.
4. Егоров Н.Д. Гражданско-правовое регулирование зкономи-ческих отношений. — Л., 1986.
5. Калмьжов Ю.Х. Структура советского гражданского права иперспективи ее развития / Калмьгков Ю.Х. Избранное: Трудн.Статьи. Вьіступления. — М., 1998. — С.84-93.
6. Красавчиков О.А. Диспозитивность в гражданско-правовомрегулировании // Советскос государство и право. — 1970. — №1. —С.40-46.
7. Червоний Ю.С. Предмет гражданского права Украиньї //Юридична освіта і правова держава (до 150-річчя Юридичного інституту ОДУ): 36. наук, праць. — Одеса, 1997. — С. 144-150.
8. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования об-щественньїх отношений. — Свердловск, 1972.
28
Глава 4
Цивільне право як система законодавства
1. Поняття цивільного законодавства.
2. Форми цивільного законодавства України.
3. Акти цивільного законодавства України.
4. Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавстваУкраїни.
5. Дія актів цивільного законодавства.
6. Договори як форма цивільного законодавства.
7. Звичаї.
8. Міжнародні договори.
9. Аналогія.
10. Значення судової практики.
§ 1. Поняття цивільного законодавства
Термін "цивільне право" вживається не тільки стосовно галузі права, а й також для позначення сукупності законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини, які належать до предмета цивільно-правового регулювання. У цьому значенні "цивільне право" (тут точніше вести мову про "цивільне законодавство") є системою нормативних актів, що містять цивільно-правові норми.
Співвідношення між цивільним правом і цивільним законодавством виглядає таким чином: цивільне право — це сукупність концепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство — це система нормативних актів, що регулюють цивільні відносини.
Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ним суспільних відносин, а цивільне законодавство — як зовнішня форма права, зумовлена його змістом. Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження Цивільного права1.
При визначенні поняття "цивільне законодавство" постає практично важливе питання: що слід розуміти під терміном "законодавство"?
Відповідь на це питання слід шукати насамперед у площині співвідношення категорій "закон" і "законодавство", з'ясовуючи, стосується поняття "законодавство" лише законів чи ним охоплюються також і підзаконні акти загальнонормативного характеру.
Визначення поняття "законодавство" (хоча й стосовно трудово-го права) дав Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р. №12-рп/98 у справі за конституційним зверненням
' Див.: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Куз-«є-иової. - К, 2000. - С.31.
29
Київської міської ради профспілок щодо офіційного тлумачення ч.З ст.21 Кодексу законів про працю (КЗпП) України. Конституційний Суд встановив, що в цьому випадку цей термін слід розуміти в широкому значенні, включаючи до нього не лише закони, а й інші відомі нині нормативні акти.
При цьому Суд зазначив, що це визначення стосується саме ч.З ст.21 КЗпП України і не є єдино правильним в інших випадках використання цього терміна. Так, у деяких нормативних документах законодавством слід вважати лише закони, а в інших, як і у випадку з ч.З ст.21 КЗпП — увесь спектр нормативних документів. Щоправда, Конституційний Суд не пояснив, за якими ознаками має визначатися, шо мав на увазі законодавець, використовуючи цей термін у тому або іншому випадку.
Слід також зазначити, що, застосувавши до терміна "законодавство", що розглядається у ч.З ст.21 КЗпП, розширене тлумачення, Конституційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним1.
Розширене тлумачення поняття "законодавство" характерне І для концепції цивільного права України, де цією категорією охоплюються не тільки закони і підзаконні акти, а й договори та звичаї. Зокрема, як випливає з гл.1 ЦК "Цивільне законодавство України", у ЦК України термін "цивільне законодавство" слугує для позначення всієї сукупності норм і правил, що регулюють цивільні ВІДНОСИНИ.
§ 2. Форми цивільного законодавства України
Цивільне законодавство включає різні нормативні акти, які за своєю суттю є формою виявлення волі осіб, що можуть створювати норми права і встановлювати правила поведінки в цій сфері.
Основу всього цивільного законодавства України (як і інших галузей національного права) становить Конституція України. На основі її норм, які стосовно цивільного права є закріпленням на конституційному рівні положень природного права, формуються і застосовуються (а щодо звичаїв — лише застосовуються, бо вони сформувалися раніше за прийняття Конституції) різні форми цивільного законодавства.
Як випливає зі змісту гл. І ЦК, цивільне законодавство може існувати в таких формах:
1. Акти цивільного законодавства України.
2. Договори суб'єктів цивільного права.
3. Звичаї.
4. Міжнародні договори.
5. Інші акти цивільного законодавства (правова доктрина, прецеденти, корпоративні норми тощо).
Див.: Юридическая практика. - 1999. - №1(83), 1-15 янв. - С.11.
Слід зазначити, що наведений перелік форм цивільного законодавства, який ґрунтується на тлумаченні положень ЦК, не дає чіткого критерію для класифікації за певними ознаками. Але, враховуючи ті чи інші специфічні властивості вказаних форм цивільного законодавства, такі класифікації можливі за різними підставами.
Наприклад, залежно від суб'єкта, який створив норму цивільного законодавства, можна розрізняти: І) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства); 2) акти суб'єктів приватного права (договори, корпоративні норми); 3) змішані акти (міжнародні договори, звичаї).
З урахуванням юридичної сили форми законодавства можлива вибудова такої ієрархії: 1) Конституція України; 2) договори суб'єктів цивільного права, укладені на підставі і на розвиток положень Конституції; 3) закони України та ратифіковані міжнародні договори в галузі цивільного права; 4) підзаконні нормативні акти; 5) звичаї; 6) усталена судова практика.
Наведені класифікації форм цивільного законодавства становлять певний інтерес, оскільки дають можливість краще зрозуміти І сутність, і характерні властивості цієї категорії. Водночас методологічні засади аналізу поняття і форм цивільного законодавства ще потребують спеціального дослідження, оскільки велика кількість форм цивільного законодавства вперше отримала законодавче закріплення в Україні лише в ЦК. До його прийняття і доктрина радянського цивільного права, і практика нормотворчості в УРСР виходили з того, що єдиною формою цивільного законодавства є закони І підзаконні акти.
§ 3. Акти цивільного законодавства України
Характеризуючи акти цивільного законодавства України, слід звернути увагу на те, що ЦК розрізняє основу цивільного законодавства України (Конституція) і акти цивільного законодавства як такого.
Конституція України не є актом цивільного законодавства у прямому значенні, оскільки є основою усього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не тільки цивільного, а й адміністративного, кримінального, процесуального законодавства тощо.
Водночас окремі її положення є нормами цивільного права, які прямо регулюють цивільні відносини і можуть безпосередньо застосовуватися судами для захисту цивільних прав та інтересів як передбачених, так і не передбачених у ЦК (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України пРи здійсненні правосуддя"). Зокрема Конституція містить серед Шших низку норм цивільно-правового характеру, які визначають Принципові положення регулювання відносин власності {ст.ст.13, 14, 41), регулювання особистих немайнових відносин (ст.ст.21, 23, 24 27, 28) та інші.
Відповідно до ст.8 Конституції всі Інші закони України, акти "резидента України, Кабінету Міністрів та інших органів виконав-
31
чої влади мають прийматися на основі Конституції і відповідати її положенням.
Акти цивільного законодавства як такого в свою чергу поділяються па головний акт — ЦК та інші закони України, які видаються відповідно до Конституції та ЦК.
Значення такого поділу відображається в тому, що інші акти законодавства не можуть суперечити Кодексу, а при змінах і доповненнях повинні з ним узгоджуватися.
Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Президента України. Стаття 106 Конституції України передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції І законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів, шо мають загальнонормативний характер і регулюють цивільні відносини.
Якщо акти Президента, видані у випадках, встановлених Конституцією України, та постанови Кабінету Міністрів у галузі цивільного права в кожному випадку є актами цивільного законодавства, то інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених законом. Тобто вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність останніх Конституції, ЦК або іншому закону; водночас вимогами до актів інших органів влади України є, по-перше, наявність у законі вказівки про те, що вони можуть видавати нормативно-правові акти, які регулюють цивільні відносини, а, по-друге, відповідність цих актів положенням ЦК та інших законів.
§ 4. Цивільний кодекс та інші акти цивільного законодавства
України
Як зазначалося вище, основу цивільного законодавства України становить Конституція. Крім того, згідно з ч.2 ст.4 ЦК основним актом цивільного законодавства є цей Кодекс.
Іншими словами, закони, що є актами цивільного законодавства, поділяються на засадничі закони (Конституція та ЦК) І звичайні.
Засадничі закони встановлюють найважливіші положення, шо стосуються засад цивільно-правового регулювання. Звичайні закони приймаються на базі засадничого і на його розвиток. Вони, як правило, регулюють окремі питання, відіграють службову роль, термін їх існування менш тривалий.
Важливим спеціальним засадничим законом у сфері цивільно-правового регулювання, прийнятим на основі і відповідно до Конституції, є ЦК — основний акт цивільного законодавства України.
Звідси випливає правило, згідно з яким у разі якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України
32 ц
ппоект закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК.
Крім того, оскільки новий ЦК за своєю суттю та призначенням є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини у приватній сфері, його положення мають застосовуватися не тільки до традиційних "суто цивільних" відносин, а й до взаємин суб'єктів споріднених відносин. Так, до регулювання сімейних відносин при використанні найманої праці у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля норми ЦК застосовуються субсидіарно, тобто у випадках, якщо ці відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства.
До сфери регулювання ЦК належать також відносини у сфері підприємництва. Частина 2 ст. 9 ЦК встановлює, шо Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Звідси випливає, що підприємницькі відносини, прямо не врегульовані ЦК, регулюються Іншими актами законодавства. Таким актом, зокрема, є Господарський кодекс (ГК) України 2003 р.
У зв'язку з цим у публікаціях останнього часу деякими фахівцями в галузі господарського права висловлювалася думка, що ГК як спеціальний законодавчий акт має перевагу над ЦК в галузі регулювання господарських відносин. Ця теза грунтується на загальному принципі переважання спеціального закону над загальним.
Але тут варто звернути увагу на те, шо згідно з наведеним вище правилом ст.9 ЦК провідними є положення ЦК, а норми ГК та інших актів, прийнятих на його основі, є спеціальним законодавством, яке застосовується в тих випадках, коли підприємницькі відносини не врегульовані взагалі або недостатньо повно врегульовані ЦК. Тобто йдеться не про співвідношення загального і спеціального законів, а про співвідношення засадничого (ЦК) і звичайного (ГК) актів цивільного законодавства.
§ 5. Дія актів цивільного законодавства
Практичне значення має визначення дії цивільних законів у ча-с* У просторі, за колом осіб.
1) Дія актів цивільного законодавства у часі. Дія актів цивільного законодавства у часі визначається за загальними правилами, окрема акти цивільного законодавства регулюють відносини, шо виникли, з дня набрання чинності цими актами.
Порядок набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами на території України визначається передусім Конституцією (ст.ст. 57, 58, 94, ч.З ст.106, ст. 117).
33
Зокрема відповідно до загальних правил ст.57 Конституції закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Недотримання цього правила зумовлює недійсність відповідного акта. Стаття 94 Конституції України передбачає: закон набирає чинності через 10 днів від дня його офіційного оприлюднення. Самим законом може бути встановлено, шо він набирає чинності в іншому дорядку, але в будь-якому випадку цс відбувається не раніше дня його опублікування у відповідних офіційних виданнях. Згідно зі ст.6.10.3 Регламенту Верховної Ради України офіційним опублікуванням законів та інших актів Верховної Ради України визнається їх публікація у "Відомостях Верховної Ради Україні" протягом 30 днів, а також у газеті "Голос України" протягом 5 днів після дати прийняття.
Порядок набрання чинності іншими нормативно-правовими актами визначається окремо. Відповідно до п.1 Указу Президента України від 10 червня 1997 р. №503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" офіційними друкованими виданнями у цьому разі є "Офіційний вісник України", "Відомості Верховної Ради України", газета "Урядовий кур'єр".
Згідно з цим Указом акти Верховної Ради України І Президента України загально-нормативного характеру набирають чинності через 10 днів від дня їх офіційного оприлюднення, якшо Інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в одному з зазначених офіційних друкованих видань.
Нормативні акти, видані Кабінетом Міністрів України, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набрання ними чинності не передбачений у иих актах. При цьому потрібно мати на увазі, що акти Кабінету Міністрів, які визначають права і обов'язки фізичних осіб, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.
Якщо нормативно-правовий акт опублікований у газеті "Урядовий кур'єр" раніше, ніж в "Офіційному віснику України" і "Відомостях Верховної Ради України", він набирає чинності після опублікування в цій газеті в порядку, викладеному вище.
Щодо набрання чинності нормативно-правовими актами інших органів виконавчої влади, то тут є певні особливості. Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. №493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" з 1 січня 1993 р. запроваджено обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб або мають міжвідомчий характер.
Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, а також місцевих органів виконавчої влади
34
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві, Севастопо-В' районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Згідно з п.З Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-ггоавових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" зазначені нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України та його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах.
За загальним правилом, дія закону не обмежена строком, якщо в самому законі не зазначено інше (зокрема термін його дії) або якщо сутність закону не припускає його дію протягом певного
терміну.
Зазвичай закон діє до Його скасування у встановленому порядку. Про скасування закону може бути прямо зазначено в новому законі. Можливе також "опосередковане скасування". Так, якщо в новому законі нічого не йдеться про дію раніше ухваленого закону, шо регулює ті ж відносини, або вказано, що інше законодавство діє в частині, яка не суперечить новому закону, то, коли попередній закон суперечить новому, його слід вважати скасованим у відповідній частині або в цілому з моменту набрання чинності новим законом.
Акт цивільного законодавства, як й інші нормативні акти, зворотної дії в часі не має (ст.58 Конституції), крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. З цих причин акт цивільного законодавства діє на майбутній час і не застосовується до тих відносин, які виникли до набрання ним
ЧИННОСТІ.
До цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується щодо прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч.З ст.5 ЦК, для цього необхідне додержання трьох умов: відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання; акт, що їх регулював, втратив чинність; права і обов'язки за цими відносинами виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.
2) Дія актів цивільного законодавства у просторі. Закони України діють на всій території нашої держави. Частина 6 ст.4 ЦК встановлює, що вимогою до актів цивільного законодавства є дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України.
Можливе, однак, прийняття законів спеціально для певної частини території України. Природно, що в цьому разі його дія поширюється лише на зазначену в ньому територію.
Нормативні акти Автономної Республіки Крим діють на території Республіки, а постанови і розпорядження органів місцевої вла-Ди і місцевого самоврядування мають силу на території певної адміністративно-територіальної одиниці.
35
3) Дія актів цивільного законодавства за колом осіб. Фізичні особи і організації однієї держави можуть перебувати в цивільних правовідносинах з такими ж особами іншої держави. Це зумовлює необхідність визначення дії цивільного законодавства залежно від кола учасників відповідних правовідносин.
Загальне правило таке: цивільне законодавство в межах території своєї дії поширюється на всіх фізичних осіб і на всі організації. Однак у деяких випадках постає проблема вибору норм цивільного законодавства тієї або іншої країни, пов'язана з появою в цивільних правовідносинах так званого "Іноземного елемента".
Тут слід враховувати, що іноземний елемент може мати місце:
— у суб'єктному складі правовідношення (один з учасників —іноземець);
— у об'єкті правовідношення (наприклад, спірна будова знаходиться за кордоном);
— у визначенні місця виникнення (зміни, припинення) правовідношення (наприклад, укладення договору за кордоном).
Для регулювання відносин за участю іноземного елемента застосовуються колізійні норми, а також спеціальні матеріально-правові норми.
Колізійні норми як такі не вирішують питання по суті, а відсилають до тих або інших норм внутрішнього законодавства.
У складі колізійних норм розрізнюють два елементи: 1) обсяг норми (характеристика відносин, до яких вона може бути застосована) і 2) прив'язка (вказівка на закон, який підлягає застосуванню до цього виду відносин).
Критерієм прив'язки є місне проживання фізичних осіб, місис знаходження юридичної особи, місце здійснення правочину тощо.
Колізійні норми можуть мати імперативний або диспозитивний характер.
У першому випадку розпорядження про закон, що підлягає застосуванню, є безумовно обов'язковим. Наприклад, при створенні спільних підприємств застосовується право країни, де таке підприємство реєструється.
У другому (при диспозитивності колізійної норми) — сторони можуть своєю угодою обрати або уточнити варіант поведінки.
Наприклад, диспозитивний характер мають усі норми Закону України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність", що стосуються зовнішньоекономічних операцій купівлі-продажу, зберігання, комісії, доручення тощо.
Спеціальні матеріально-правові норми безпосередньо регулюють цивільні відносини з Іноземним елементом.
Це можуть бути норми міжнародних угод або норми внутрішнього законодавства, спеціально призначені для регулювання відносин з участю іноземного елемента.
Слід зазначити, що у проекті ЦК України регулюванню відносин за участю іноземного елемента була присвячена спеціальна книга — книга восьма, яка називалася "Міжнародне приватне пра-
36
во" де досить детально врегульовані колізійні питання застосування цивільного законодавства. Проте до остаточної редакції UK ця книга не увійшла. Натомість п.З Прикінцевих та перехідних положень передбачена підготовка проекту спеціального закону про міжнародне приватне право.
§ 6. Договори як форма цивільного законодавства
Стаття 6 ЦК містить норми, що розвивають положення про свободу договору як одну із засад цивільного законодавства. З урахуванням загальних тенденцій підвищення ролі вільного волевиявлення суб'єктів цивільних відносин у ЦК спеціально визначене співвідношення актів цивільного законодавства і договорів.
Зокрема ЦК розрізняє укладення договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, і договорів, передбачених такими актами.
Щодо договорів, взагалі не передбачених актами цивільного законодавства, важливим є те, що допускається укладення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому не має значення, згадується взагалі такий договір у законодавстві чи ні. Головне, щоб його положення відповідали засадам цивільного законодавства, зокрема зазначених у ст.З ЦК.
Отже, якщо договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір виступає як джерело (форма) цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають з цією корпорацією у цивільні відносини.
Якщо договір згадується в актах законодавства, але регламентований ними не досить детально, сторони можуть врегулювати на власний розсуд ті свої відносини, які не врегульовані цими актами. Фактично тут також має місце подолання прогалин у законодавстві, а звідси випливає висновок, що окремі умови такого договору можуть створювати норми цивільного права.
Частина 3 ст.6 ЦК визначає співвідношення між актами цивільного законодавства І договором. Допустимість конкуренції між ними випливає з того, що зазначена норма передбачає ситуацію, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій роз-СУД. Отже, особам надається право вибору: використати вже існую-41 норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд.
Водночас варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб'єктів договору відступити від положень актів ци-В(льного законодавства, але з нього існують винятки. До них належать такі ситуації: а) відступлення від положення акта цивільного
37
законодавства прямо заборонене цим актом; б) обов'язковість для
сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).
§ 7. Звичаї
Звичай як форма цивільного права (законодавства) визнається у більшості правових систем, насамперед систем приватного права.
Водночас якщо ЦК 1963 р. містив лише згадку про деякі види зви-І чаїв: "правила соціалістичного співжиття", "моральні принципи сус-І пільства, що будує комунізм" (ст.5), то новий ЦК дає поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства (хоча може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.
Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити1 кілька його видів: міжнародні звичаї; звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що грунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай; звичаї ділового обігу (обороту) тощо.
Деякі зі звичаїв фіксуються у відповідному документі (наприклад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антвер-пенських правилах, а також закріплені у Кодексі торговельного мореплавства; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо), а Інші в документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що зазвичай беруться до уваги учасниками цивільних відносин (наприклад, правило "Один свідок — не свідок").
Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, "Кум — найближчий родич"). Але вони можуть бути окреслені також у найзагальнішому вигляді. Наприклад, правило, встановлене 4.4 ст.13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватись моральних засад суспільства. Очевидно, що останні є категорією звичаєвого права, якій нормою закону (ЦК) надана обов'язкова сила. Водночас ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а, отже, потребує з'ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (догмати релігії, яка домінує в цьому суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).
Частина 2 ст.7 ЦК визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Але це положення потребує розширеного тлумачення, оскільки також не може застосовуватися звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються І договорам, і актам законодавства, й іншим видам норм цивільного права.
38
Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї праві СИСтеми належать до центральноєвропейської, східноєвропейської (до неї належить Україна) та романської родин приватного права Тут, як правило (виняток становить Італія), значення правового звичаю' істотно обмежене. Він як джерело права виконує другорядну роль, оскільки історично багато звичаїв уже закріплені в актах законодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них. Слід додати, що звичаї, які суперечать актам законодавства, не застосовуються не тільки в цивільних, а й у будь-яких інших відносинах.
§ 8. Міжнародні договори
Специфічною формою цивільного законодавства є міжнародні договори.
Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол тощо.
Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.
За відповідних умов міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, стає частиною національного цивільного законодавства України. Але необхідно звернути увагу на те, що ст.9 Конституції відносить до національного законодавства України лише чинні міжнародні договори. Отже, йдеться не просто про надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору, а про чинність такого договору, внаслідок чого він є частиною національного українського законодавства.
Міжнародні договори є частиною національного законодавства. Порядок набрання ними чинності встановлено ст.20 Закону України від 22 грудня 1993 р. "Про міжнародні договори України". З ЇЇ змісту випливає, що до міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснене на основі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Зазначені договори піддягають опублікуванню у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України "Голос України", а також У "Зібранні діючих міжнародних договорів України".
Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у га-яузі цивільного права.
На практиці іноді виникає питання про час дії міжнародного Договору та акта національного законодавства, що містять колізій-
39
ні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі. Якшо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону в часі, встановлені ст.5 ЦК.
Щодо міжнародних договорів, які стосуються цивільних відносин і в яких держави відповідно виступають як суб'єкти цивільного права, постає питання; як мають оцінюватися такі договори — як угода суб'єктів цивільного права чи як акти цивільного законодавства?
Специфічність міжнародного договору як форми цивільного законодавства полягає в тому, що це є угода суб'єктів цивільного права (ст.6 ЦК), яка після надання міжнародному договору чинності в Україні в порядку, викладеному вище, стає частиною національного законодавства, а відтак переходить у категорію "акти цивільного законодавства".
Водночас немає правових перешкод для того, щоб суб'єкти цивільних відносин, які виникають у державі, укладаючи угоду, обрали як зразок положення міжнародного договору, який не набрав чинності в Україні. У цьому випадку такий міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права.
З урахуванням цих міркувань можна дійти висновку, що слушною є оцінка міжнародного договору і як акта цивільного законодавства, і як договору суб'єктів цивільного права.
Практичне значення такого поділу полягає в тому, що у першому випадку положення міжнародного договору як акта цивільного законодавства є обов'язковими для учасників відповідних цивільних відносин у повному обсязі, а у другому — стають обов'язковими для сторін і третіх осіб у тому обсязі, в якому вони включені у договір між ними.
§ 9. Аналогія
Цивільне законодавство не здатне (та й не призначене) встановлювати норми на всі випадки життя. Його характерною рисою є диспозитивність у врегулюванні цивільних відносин.
У зв'язку з цим виникає проблема так званих прогалин у законодавстві та їх подолання.
Вирішити її покликані такі засоби, як аналогія закону і аналогія права.
Якщо раніше можливість застосування аналогії грунтувалася на положеннях ст. 11 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, то тепер ст.8 ЦК прямо вказує на можливість застосування аналогії закону та аналогії права.
40
Застосування аналогії закону та аналогії права можливе за таких умов: 1) відносини сторін знаходяться у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами (ст. 1 ЦК); 2) зазначені цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) існують норми, що регулюють схожі за змістом цивільні відносини.
Але тут варто звернути увагу на таке. Частина 1 ст.8 ЦК передбачає, що аналогія закону може мати місце, якщо цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства або договором. Звідси можна дійти висновку, що положення ст.8 ЦК стосуються лише судових органів. Адже, як випливає з неї, аналогія закону може мати місце лише тоді, коли цивільні відносини не врегульовані ні законодавством, ні договором. Отже, врегулювавши свої відносини договором, сторони не можуть вдаватися до аналогії: їх угода усуває таку можливість.
Якшо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то застосовується аналогія права, тобто використовуються загальні засади цивільного законодавства, встановлені ст.З ЦК.
Аналогію права можуть використати суб'єкти цивільного права, обираючи для себе при укладенні договору, не передбаченого законом, орієнтири змісту (умов останнього). Крім того, аналогію права може використати будь-який орган чи особа, яка має цивільну юрисдикцію (застосовує цивільно-правові норми); суди всіх рівнів, прокурори, нотаріуси та інші.
§ 10. Значення судової практики
Роль судової практики залежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона належить до джерел (форм) цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.
Українська традиція приватного права належить до континентальних систем, і тому судовий прецедент офіційно не є джерелом цивільного права в Україні.
Водночас не можна недооцінювати значення судової практики, а роль і'ї потребує спеціального розгляду.
Передусім слід звернути увагу на тс, що поняття "судова практика" має декілька аспектів.
По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів щодо застосування цивільного законодавства. Такі Роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду Ук-Раїни, а також листах Президії Вищого арбітражного (господарського) суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в порядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні цивільних спорів у слра-Ва* відповідної категорії.
41
Таким чином, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, але, з іншого — всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, яке дав Верховний Суд. У зв'язку з цим питання про природу керівних роз'яснень судів є спірним: одні автори вважають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, інші — це заперечують.
Для відповіді на зазначене запитання звернімося до встановлення суті керівних постанов Пленуму Верховного Суду України.
Повноваження Верховного Суду з цього питання визначені Законом України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України". Він передбачає, шо Верховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосування законодавства, які виникають при розгляді судових справ.
На відміну від попереднього Закону, прийнятого 5 червня 1981 p., де встановлювалося, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення (ст.ст.40, 45), новий Закон "Про судоустрій України" не містить таких положень.
Проте важко уявити керівні роз'яснення, які не мали б обов'язкової сили. В іншому разі це вже будуть не керівні роз'яснення, а рекомендації, пропозиції тошо. Звідси випливає, шо керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, формально не створюючи нових норм права, водночас фактично мають обов'язкову силу. Про обов'язковість цих роз'яснень свідчить вимога, згідно з якою у мотивувальній частині рішення у цивільній справі мають міститися в необхідних випадках посилання на відповідні керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду (абзац 4 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. №11 "Про судове рішення").
Таким чином, хоча формально постанови пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс цивільного законодавства, але фактично вони є джерелами (формами) цивільного права.
По-друге, термін "судова практика" використовується для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.
Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є джерелом цивільного права. Кожен суддя, вирішуючи справу, в якій є судова практика, що склалася, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.
Водночас судова практика, що складається таким чином, відображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спри-
42
чинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, що складається безумовно, корисне для юриста, особливо для практикуючого.
Додаткова література:
1. Бахчисарайцев Х.З. К истории гражданских кодексов социа-листических республик (Очерки). — М., 1948.
2. Барак А. Судейское усмотрение. — М, 1999.
3. Боннер А.Т. Применение нормативних актов в гражданскомпроиессе. — М., 1980.
4. Лисенков О. Законодавство України: необхідне нормативневизначення поняття // Право України. — 1999. — №11. — С 93-96
5. Судебная практика в советской правовой системе / Пол лея'С.Н. Братуся. - М., 1975. - С.ІІ9-141.
6. Зффективность гражданского законодательства (Актуальньїевопросьі) / Под ред. В.П. Грибанова. — М., 1984.
43
Глава 5
Цивілістика. Наука цивільного права і навчальна дисципліна
1. Поняття і предмет науки цивільного права.
2. Методологія цивілістики.
3. Система науки цивільного права.
4. Цивільне право як навчальна дисципліна.
§ 1. Поняття і предмет науки цивільного права
На відміну від галузі цивільного права, що регулює особисті та майнові відносини юридично рівних суб'єктів, і цивільного законодавства, яке є зовнішньою формою цивільно-правових норм, наука цивільного права (цивілістика) є вченням про цивільне право як галузь права, об'єднане в систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.
Предметом науки цивільного права (цивілістики) є концепція приватного та цивільного права; норми цивільного права (цивільного законодавства); цивільні відносини; юридичні факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються на правовідносини; умови і порядок реалізації цивільних прав та обов'язків; практика застосування норм цивільного права (цивільного законодавства).
Цивілістика вивчає поняття цивільного права як галузі права та його місце в загальній системі права, систему і зміст цивільно-правових інститутів; джерела цивільного законодавства, їх види та значення, прийоми і методи тлумачення цивільно-правових норм та ефективність їх вивчення.
При цьому цивілістика не може обмежуватися вивченням цивільного права лише однієї якоїсь країни, тим більше локалізованої на певному відтинку часу. Це пов'язано з тим, що в усіх країнах, де існують цивільні відносини, їх правове регулювання, а відтак наука цивільного права, мають за основу одні й ті самі закономірності, принципи, основоположні Ідеї, які, однак, можуть варіюватися залежно від типу культури (цивілізації), до якої належить певна держава, особливостей її історичного розвитку, рівня розвитку економіки тощо.
Тому предметом науки цивільного права є також цивілістичні доктрини, форми цивільного законодавства і практика їх застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною на-' уки цивільного права є так звана порівняльна цивілістика (компаративістика) або ж порівняльне цивільне право, що має на меті визначення загального та особливого в різних системах приватного (цивільного) права, можливість рецепції, акультурації, імпле-і ментації концепцій, засад цивільного права, окремих правових рі-1 шень або їх сукупності.
Крім того, важливою складовою цивілістики є історія становлення і розвитку приватного (цивільного) права взагалі і різних систем цивільного права (локальних, національних) зокрема. Вивчення історії цивільного права дає можливість як запозичити пози-хивний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути повторення помилок. До того ж вивчення історії та характеру роз-витку цивільного права дозволяє визначити його тенденції на сучасному етапі і з більшою або меншою мірою точності прогнозувати можливість виникнення єдиного цивільного права Європи, створювати єдині системи цивільно-правових норм (наприклад, УНІДРУА, Модельний Цивільний кодекс СНД) тощо.
Таким чином, предмет науки цивільного права істотно відрізняється від предмета цивільного права як галузі права і об'єкта цивільного законодавства як сукупності норм, що регулюють цивільні відносини.
§ 2. Методологія цивілістики
Дослідження предмета цивілістики проводиться за допомогою спеціальних наукових прийомів, засобів, що забезпечують досягнення мети — пізнання і отримання наукового результату. Ці прийоми і засоби називаються методами науки. А вчення про методи пізнання іменується методологією.
У цивілістиці використовуються загальнонауковий і спеціальні наукові методи дослідження.
До загальнонаукових методів, що використовуються не тільки в праві, айв Інших гуманітарних науках, належить насамперед діалектичний метод, який дозволяє аналізувати той чи інший суспільний феномен у його розвитку.
Необхідно звернути увагу на зміни у тлумаченні підстав застосування цього методу, що відбуваються останнім часом у цивілістиці України і багатьох країн колишньої "соціалістичної співдружності".
У радянській правовій науці основою пізнання тривалий час вважалося виключно марксистське матеріалістичне вчення про право, згідно з яким право є надбудовою над матеріальним базисом, зумовлюється останнім і змінюється разом з ним.
Однак останнім часом намітився відхід від матеріалістичного монізму. І право, насамперед приватне, розглядається як елемент Цивілізації (культури), який не має характеру надбудови, а є самостійною цінністю. При цьому не заперечується зв'язок права з матеріальними умовами життя суспільства, однак відсутня "жорстка прив'язка" Його до тієї або іншої суспільно-економічної формації, іе заперечується цінність і придатність досягнень правової думки 'нших цивілізацій тощо.
Така переоцінка цінностей зумовлена зростанням інтересу до .{Уманітарних аспектів права взагалі і приватного зокрема. Логічним 11 наслідком є відмова від визнання винятковості якоїсь із систем

44
45

права і зростання уваги до основоположних понять та інститутів приватного права як такого.
Такий підхід отримав назву "цивілізаційний метод" (на відміну від методу "формаційного").
Цілком виправданим на теперішньому етапі розвитку правової науки видається вести мову про застосування в сучасній цивілісти-ці загальнонаукового цивілізаційного діалектичного методу.
Крім того, у цивілістиці використовуються спеціальні наукові методи, на які припадає головне "робоче" навантаження. До них, зокрема, належать: системний метод; конкретно-соціологічний метод; догматичний метод; метод порівняльного аналізу; історичний метод та інші.
Системний метод полягає у виявленні та аналізі елементів того або іншого явища, яке належить до сфери приватного права. При цьому визначається доцільність і ефективність використання тих або інших принципів правового регулювання, структури правових норм, інститутів, підгалузсй тощо.
Конкретно-соціологічний метод грунтується на узагальненні І аналізі практики застосування цивільного законодавства; вивченні рівня правосвідомості у сфері дії приватного права; проведенні соціологічних досліджень щодо бажаного напряму вдосконалення цивільно-правових норм; складанні експертних оцінок змісту і ефективності цивільно-правових актів тощо.
Догматичний метод полягає у тлумаченні структури і змісту цивільно-правових норм з метою встановлення їх "букви" та "суті", взаємозв'язку між ними тощо. При цьому предметом аналізу є норми права як такі.
Метод порівняльного аналізу (порівняльного правознавства) полягає у вивченні І порівнянні різних систем приватного (цивільного) права, цивільно-правових доктрин, інститутів тощо. У процесі такого порівняльного аналізу визначаються переваги І недоліки різних правових систем, встановлюються перспективи і характер їх розвитку, а також тенденції розвитку приватного права взагалі.
Історичний метод слугує встановленню особливостей розвитку приватного права і його традицій у цілому, окремих інститутів і категорій цивільного права тощо, що дає можливість оцінити тенденції і перспективи розвитку цієї галузі.
§ 3. Система науки цивільного права
З урахуванням зазначеного вище наука цивільного права може бути умовно поділена на три головних частини:
1. Догма цивільного (приватного) права.
2. Історія цивільного (приватного) права.
3. Порівняльна цивілістика (порівняльне цивільне право, порівняльне правознавство у галузі приватного права).
Догма цивільного права — це частина цивілістики, яка вивчає характер, особливості і зміст норм певної системи цивільного права;
46
уктуру, зміст та форми цивільного законодавства; тлумачить його' вивчає і аналізує практику застосування цивільно-правових норм з метою визначення їх ефективності.
Предметом цього розділу цивілістики є насамперед чинне цивільне законодавство і практика його застосування.
Історія цивільного (приватного) права є частиною цивілістики, яка вивчає розвиток цивільного (приватного) права в цілому і окремих його інститутів.
При цьому предметом дослідження може бути приватне право як наднаціональна система, окремі традиції приватного права, національні системи цивільного права в процесі історичного розвитку.
Крім того, предметом дослідження тут також є розвиток цивілістики як науки.
Порівняльна цивілістика — частина науки цивільного права, що вивчає різноманітні системи приватного (цивільного) права.
При цьому предметом дослідження може бути певна правова система взагалі, національні системи цивільного права або окремі інститути чи навіть норми, які розглядаються у порівняльно-правовому аспекті.
§ 4. Цивільне право як навчальна дисципліна
Цивільне право є однією з профілюючих дисциплін юридичного циклу, обов'язковою для вивчення студентами-юристами незалежно від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалізації тощо.
Предметом цієї навчальної дисципліни є цивільне право в усіх трьох названих вище проявах: як галузь, як система законодавства, як наука.
її завдання полягає в переданні студентам-юристам знань про цивільно-правові явища, поняття, категорії тощо, про галузь цивільного права, системи цивільного законодавства і практику його застосування.
У результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти повинні набути ґрунтовних теоретичних знань у галузі цивілістики, розуміти закономірності, характер і тенденції розвитку цивільного права, а також мати уявлення про пануючу (або ту, що формується) у країні концепцію цивільного права.
Крім того, вимагається надійне засвоєння головних положень Цивільного законодавства, формування вміння тлумачити закон та обґрунтовувати і захищати свою позицію з цивілістичних питань. Це потребує напрацювання навичок практичної роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випадків з судової практи-ки і змодельованих ситуацій. Цим визначається система навчальної Дисципліни "Цивільне право" (іноді іменується "Цивільне і сімейне Яраво"), яка включає:
1. Вступ до цивільного права (сукупність відомостей про понят-Тя предмет, метод, принципи, системи цивільного права і закономірності його розвитку).
47
2. Загальні положення про цивільні правовідносини (їх поняття, види, елементи, підстави виникнення).
3. Вчення про суб'єктів цивільних прав і обов'язків.
4. Вчення про об'єкти цивільних правовідносин.
5. Загальні положення про здійснення та захист цивільних праві обов'язків (правочини, представництво, строки у цивільному праві, захист цивільних прав, відповідальність).
6. Вчення про права на речі (право власності, право володіння,право на чужі речі тощо).
7. Вчення про право інтелектуальної власності.
8. Загальні положення про зобов'язання І договори (поняття івиди, виникнення і припинення, забезпечення належного виконання).
9. Окремі види договорів.

10. Недоговірні зобов'язання.
11. Спадкове право.
12. Сімейне право.
Додаткова література:
1. Азаркин Н.М. Вссобшая история юриспруденціє: Курс лек-ций. — М., 2003.
2. Азаркин Н.М. История юридической мьісли России: Курслекций. — М, 1999.
3. Иоффе О.С. Из истории цивилистической мьісли / О.С. Иоф-фе Избранньїе трудьі по гражданскому праву. — М. 2000. — С.12-507.
4. Історія Одеської національної юридичної академії / Гол. рел.С.В. Ківалов. - Одеса, 2002. - С.82-98; 208-250.
5. Підопригора О.А. Цивілістична наука в Київському університеті ім. Тараса Шевченка // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - №2(17).
6. Покровский И.А. Основньїе проблемьі гражданского права. —М., 1998.
7. Развитие русекого права во второй половине XIX — началеXX в. - М. - С. 140-173.
8. Шершеневич Г.Ф. Учебник русекого гражданского права. —Т.І. — 11-е изд. - М., 1914. - С.8-23.
48
Глава 6
Розвиток цивільного права і законодавства України
1. Особливості формування цивільного права в Україні.
2. Становлення традиції цивільного права в Україні.
3. Цивільне право в Україні за радянських часів.

3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.
3.2. Цивільний кодекс УРСР 1963 р.
4. Трансформація концепції цивільного права у незалежнійУкраїні та створення нового Цивільного кодексу України.
§ 1. Особливості формування цивільного права в Україні
Відповідь на запитання, до якого типу належить цивільне право України, має важливе практичне значення, оскільки від цього залежить визначення тенденцій його розвитку, можливість передбачення зусиль законодавців і визначення їх перспектив, напрями формування судової практики у країні, нарешті, обсяг матеріалу, який повинен засвоїти і яким має володіти юрист. До чого може призвести Ігнорування такого чинника, свідчить сумнозвісний досвід створення трастових компаній, багато в чому зумовлений спробою некритичного, без достатньої теоретичної основи перенесення інституту англосаксонського права у принципово іншу правову систему. Не забезпечена можливістю захисту за допомогою "права справедливості" і прецедентного права, як це має місце в англосаксонській системі цивільного права, діяльність товариств із "довірчого управління" майном значно зашкодила не тільки матеріально, а й морально, похитнула віру в перспективу розвитку цих відносин в Україні взагалі.
Тому при визначенні типології українського цивільного права необхідно враховувати особливості традиції приватного права в Україні, про шо йшлося в попередніх розділах підручника. Нагадаймо коротко, що ці особливості полягають у співіснуванні і одночасному впливі в Україні західної і східної традицій приватного права. Це зумовило ту особливість українського цивільного права, що інститути речового та зобов'язального права мають за основу принципові положення римського права (як правило, в німецькій інтерпретації), в той час як сімейне і частково спадкове право тяжіють Ло східної традиції.
Ця особливість має бути врахована і в процесі правотворчості, і пРи тлумаченні та застосуванні норм цивільного права.
Поки що зазначений чинник враховується недостатньо. Внаслі-Д9К- наприклад, дискусій стосовно місця сімейного права в систе-мі Українського права, співвідношення Цивільного та Сімейного кодексів створюються додаткові перешкоди комплексному онов-Ленню цивільного законодавства.
49
Крім того, особливістю цивільного права України на сучасному етапі його розвитку є реформування цивілістичної доктрини (концепції). Результатом такого реформування має бути (за сприятливих умов) перехід від "соціалістичної", "радянської" доктрини цивільного права до нового розуміння його як категорії, тотожної приватному праву.
§ 2. Становлення традиції цивільного права в Україні
Початком становлення традиції цивільного права в Україні можна вважати створення у XI ст. Статутів Великого Князівства Литовського, в яких намітився, хоча і вельми приблизно, але все ж досить виразний поділ права на галузі, в межах яких почали кої ституюватися відповідні цивільно-правові та публічно-правові ін титути.
Перший зі Статутів — Старий, прийнятий у 1529 p., — був пе шим загальним кодексом Литовської держави, до складу якої входила тоді Україна. За своїм змістом І структурою він був близький до "Руської правди".
Оскільки його норми були досить архаїчними, в 1566 р. прийнято другий — Волинський — статут. Дія Волинського статуту поширювалася на Волинь, Поділля і колишнє Київське князівство. Спеціальні його розділи регулювали правове становище шляхти, шлюбно-сімейні відносини, опіку, продаж, спадкування, земельні спори тощо.
Третій Статут, названий Новим, був прийнятий у 1588 р. Він досить широко регулював відносини власності на землю. Значна увага приділялася договірному праву. На відміну від давньоруського права, де була поширена усна форма договорів, Третій Статут встановлював як загальне правило вимогу письмової форми цивільно-правових угод. У деяких випадках була потрібна реєстрація договору в суді у присутності свідків. Досить детально врегульовані окремі види договорів: купівля-продаж;, позика, майновий найм, застава тощо, а також відносини спадкування.
За своєю суттю Статути Великого Князівства Литовського були результатом використання і творчої переробки місцевого звичаєвого права, литовського, німецького, польського цивільного законодавства. При цьому були враховані і відіграли роль методологічного підґрунтя принципи та Ідеї римського права.
Значення Статутів визначається не тільки їх змістом, а й тим, що вони вплинули на подальший розвиток законодавства в Україні, Московській державі і Російській імперії. Так, Старий Статут використаний при створенні Соборного уложення 1649 р. в Московському царстві, Третій Статут (Новий) діяв у Київській, Подільській та Волинській губерніях аж до 1840 р.
Крім того, Статути були використані при складанні "Прав, за якими судиться малоросійський народ".
"Права, за якими судиться малоросійський народ" — це збірник норм права XIII ст., складений з метою регулювання відносин У
50
гГйобережвій Україні. Після приєднання її" до Московської держа-
відповідно до Березневих статей на територію Гетьманщини дія
псковського законодавства не поширювалася. Тут продовжували
іяти "колишні" права, тобто звичаєве право, польсько-литовське
законодавство і Магдебурзьке право.
Оскільки Росія з міркувань використання додаткового чинника забезпечення централізації влади була зацікавлена в уніфікації законодавства імперії, то в 1728 р. була створена комісія для розроблення законопроекту, який мав би регулювати відносини у Малоросії на єдиних із загальноімперськими принципах.
у 1743 р. комісія подала законопроект, що називався "Права, за якими судиться малоросійський народ". Фактично цс був перший кодекс українського права. При його складанні використані римські і німецькі правові джерела, Статути Великого Князівства Литовського, польське законодавство, Магдебурзьке і Хелменське право, саксонське право, звичаєве право України і судова практика.
У'Правах" значне місце посідають норми цивільного права, які становлять найбільшу за обсягом частину кодексу. Зокрема розділ X присвячений шлюбному праву, розділ XI — інституту опіки, розділ XII — спадкуванню за заповітом, розділ ХШ — спадкуванню на підставі кровної спорідненості, розділ XI — речовому праву тощо, розділ X — договору найму і оренди нерухомості, розділ XI — зобов'язальному праву (в тому числі забезпеченню зобов'язань), розділи XII-XIX — земельним відносинам. Таким чином, із ЗО розділів "Прав, за якими судиться малоросійський народ", 10 присвячені регулюванню цивільних відносин.
Проект не влаштовував царський уряд через помітну відмінність від російського законодавства, І тому кодекс так і не був прийнятий, хоча фактично застосовувався аж до формування єдиної імперської системи законодавства у середині XIX ст.
У тому ж XIX ст. зроблено спробу створення ще одного українського кодексу, який називався "Зібрання прав малоросійських".
Якщо "Права, за якими судиться малоросійський народ" були першим загальним кодексом в Україні, то "Зібрання прав малоросійських" можна вважати першим українським цивільним кодексом. "Зібрання прав малоросійських", що складається з трьох частин, було побудоване за інституційною системою (з деякими відступами стосовно регулювання спадкування). Перша частина була присвячена визначенню правосуб'єктності учасників цивільних відносин, шлюбно-сімейним відносинам і опіці. Друга містила норми зобов'язального права, третя — речові права, у тому числі спадкування. Значну увагу було приділено договірним зобов'язанням, зокрема Декларувалася свобода договорів. Укладення угоди за наявності ВЗД волі спричиняло її недійсність.
. Договір міг бути укладений особисто або через прокуратора (по-Вреного). Форма угоди могла бути як письмовою, так і усною. Од-Нак Для відчуження або застави маєтків була потрібна складніша пР°Цедура.
51
.1
Невиконання зобов'язань призводило до обов'язку боржника,] компенсувати збитки кредитора. За загальним правилом, відшкодуванню підлягали як прямі збитки, так і неотримані прибутки. і
З окремих видів договорів найдетальніше регламенту валися і купівля-продаж, позика, перепродаж, зберігання, доручення, найм.
Поряд із договірними зобов'язаннями передбачалися зобов'язання з деліктів, а також зобов'язання начебто з деліктів (відповідальність за нездійснення нагляду за неповнолітніми і психічно хворими тощо).
Нарівні з охарактеризованими вище законопроектними роботами на формування цивільного права України XTI-XIX ст. вплинуло також російське законодавство. Зокрема питанням цивільного права присвячений том X Зводу законів Російської імперії. Водночас слід мати на увазі, що Звід передбачав у деяких випадках спеціальне регулювання майнових та інших відносин для Чернігівської і Полтавської губерній.
Протягом останніх 50 років існування Російської імперії велася активна робота зі створення Цивільного уложення, в якому передбачалося встановлення уніфікованих норм для всієї території імперії. Однак до жовтня 1917 р. законопроектні роботи не були завершені. Надалі цивільне право в Україні продовжувало розвиватися в межах радянського цивільного права.
§ 3. Цивільне право в Україні за радянських часів
Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Україні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від приватного права як такого.
Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара І нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті ЦК УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки в подальші роки.
3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.
Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік. Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна стосовно ЦК РРФСР слугували орієнтиром для розробників проекту ЦК УСРР-
Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою, відмова від основних принципів приватного права. Характерними з цього приводу є зауваження В.І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема він підкреслював: "Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все у галузі господарства є публічно-правовим, а не приватним. Ми допус-52
0 капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосування державного втручання у "приватно-правові відносини", роз-В ИРИТИ право держави скасовувати "приватні" договори, застосову-"ати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну правосвідомість"1.
Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали. Г Раднарком, усупереч пропозиціям В.І. Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Проте врешті-решт вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р-, набрав чинності 1 січня 1923 р. Він слугував зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був прийнятий приблизно на місяць пізніше (затверджений 16 грудня 1922 p., набрав чинності 1 лютого 1923 p.).
ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки за ідеологічною й методологічною основою, а й за структурою і змістом. Як той, так і інший складаються з однакових розділів; Загальна частина; Речове право; Зобов'язальне право; Спадкове право. Кількість статей також практично однакова: 435 статей у ЦК УСРР, 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їх найменування. Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.
Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати начебто всі фізичні особи, однак ст.ст.І, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст.1 ЦК. П.І. Стучка зазначав: "Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4"2.
Об'єктом цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).
Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як ДІЯ, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26). Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).
ц
.: Ленін В.И. Повне зібрання творів. - Т.44. - С.412. ' Стучка П.И. Курс советского гражданского права. - Ч.Н. - M.t J929. -
53
Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод j наслідки визнання їх недійсними.
Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші). Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.
У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу. Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток.
Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із позбавленням володіння. При цьому передбачався Істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 p., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація {для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" {С.Н. Ландкоф).
Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і заставу майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.
Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будівлі і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст.71-84). Пізніше ці статті скасовані, а замість них введено низку норм, що закріплювали право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.
Застава майна не могла не бути обмеженою у зв'язку зі звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася-Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст.87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних суден, товару в обі-
54
тошо. Зазвичай закладене майно передавалося заставодержате-Винятки із загального правила зроблено для будівель, а також чшіих випадків, передбачених угодою сторін (ст.92). Слід зазначити що застава будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) потеку, однак остання, як зазначалося више, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.
Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 глав, однак фактично його норми були згруповані в чотири нерівноцінних за обсягом блоки: загальні положення {гл.1); зобов'язання, що виникають з договорів (гл.2-11); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл.12); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди іншій особі (гл.13).
У свою чергу, договірні зобов'язання мали "загальну" і "спеціальну" частини.
Слід зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як І інших радянських цивільних кодексів) дуже нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було також у їх змісті.
Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей, сплати грошей або утримання від дій (ст. 107).
Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відповідно до ст.іЗО договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди щодо всіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався такий їх перелік: предмет договору, ціна, термін, а також усі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута згода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.
Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. 2 цього розділу Кодексу названі неустойка (ст.ст.141-142) і завдаток (ст.143). Привертає увагу подібність цього рішення до того, що мало місце У Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу — це "Речове право", завдаток І неустойка — "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука вважалась окремим видом договорів. Аналогічним є також зміст відповідних норм (з поправкою на "конспективність" ЦК УСРР).
Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купів--продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (до них відне-сені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені до *К спеціальним законом від 16 жовтня 1925 p.), товариства, страхування.
Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства.
Лекс передбачав існування кількох їх видів: простого товариства; овного товариства; товариства на вірі; товариства з обмеженою иповідальністю; акціонерного товариства (пайового товариства) — Тст.276-366. Просте товариство являло собою звичайний договір 0ВаРиства, відомий ще римській і пізнішим системам права (див.:
55
наприклад, §§ 705-740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, зазначені в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" — якщо користуватися сучасною термінологією). Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називається "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідальністю — "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "акціонерне товариство" охоплювала поняття власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньому їх трактуванні за українським законодавством. Проте досить швидко потреба радянської держави в господарських товариствах узагалі відпала; норми, їм присвячені, вже становили навіть не теоретичний, а швидше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Діяли вони на підставі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р. Вони могли створюватися лише державними організаціями, установами або підприємствами і застосовувалися здебільшого для діяльності за кордоном, "у країнах народної демократії"1.
Останній розділ Цивільного кодексу був присвячений питанням спадкового права.
Тут слід мати на увазі, що Декретом від 11 березня 1919 р. спадкування було скасоване взагалі, а потім, Декретом від 21 березня того ж року, поновлено, але з істотними обмеженнями розміру (суми) спадщини, кола спадкоємців і обсягу прав на майно, яке передається у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не на праві власності).
ЦК ліберальніше підходив до розв'язання цих питань, передбачивши, шо майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності за наявності двох умов: І) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, правнуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними і знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше одного року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадку, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпоряджатися майном у разі смерті шляхом заповіту.
Врешті-решт, спадкове право виглядало таким чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).
Спадкоємцями за законом могли бути три черги родичів померлого:
1) діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки,
2) працездатні батьки;
1 Див.: Советское гражданское право. - Т.1. - М., 1950. - С.169.
56
3) брати і сестри.
Кожна попередня черга усувала від успадкування наступну. ОНУКИ і правнуки спадкували за правом представлення (ст.418).
Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був негра-отний — рукоприкладчиком. Недотримання нотаріальної форми "причиняло недійсність заповіту.
Для прийняття спадку надавався термін у шість місяців. Якщо за цей час спадщина не прийнята або всі спадкоємці відмовилися від неї, то спадкове майно переходило у власність держави (ві-думерла спадщина) (ст.433). При цьому держава, як і будь-який інший спадкоємець, відповідала за боргами спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна (ст.434).
3.2. Цивільний кодекс УРСР 1963 р.
Цивільний кодекс УРСР прийнятий 18 липня 1963 р. і набув чинності 1 січня 1964 р.
Перед тим, як дати загальну характеристику цього Кодексу, необхідно зробити застереження. Справа в тому, що він зберігав чинність до 1 січня 2004 р. Оскільки його положення детально викладені у будь-якому підручнику з цивільного права України, виданому до останнього часу і доступному пересічному читачеві, зупинімося лише на загальній характеристиці змісту і структури, а також динаміці окремих принципових рішень на момент прийняття цього Кодексу.
ЦК 1963 р. складався з преамбули і восьми розділів, що містили 572 статті. Найменування розділів: І — Загальні положення; II — Право власності; III ~ Зобов'язальне право; I — Авторське право; — Право на відкриття; I — Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; II — Спадкове право; III — Правоздатність Іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних Договорів.
Якщо вести мову про найхарактерніші ознаки, що відрізняють Цей Кодекс від ЦК УСРР 1922 p., то насамперед слід назвати такі:
1) за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пан-Дектної системи. У ньому немає норм, що регулюють сімейні відносини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахід-ницькому праву;
2) розділ II називається "Право власності", а не "Речове право",Як було раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність;
3) значно розширений перелік зобов'язань. Зокрема з'явилисяР°здіди про постачання, контрактацію, позику, підряд на капіталь-Не будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утри-
ання, рятування соціалістичного майна тощо; . 4) відбувся перерозподіл матеріалу всередині розділів і між розлами. Так, норми про довіреність із зобов'язального права пере-
57

несені в розділ "Загальні положення", порука з договірних зобов'язань потрапила у гл.16, присвячену забезпеченню виконання зобов'язань. Туди ж перенесені норми про заставу, що містилися серед речових прав;
5) оновлені, відредаговані і взаємоузгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної норми.
Однак найістотніші зміни сталися у змісті і спрямованості норм. Розгляньмо основні з них за структурою Кодексу.
Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав та їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність. У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприклад, частковим закріпленням у ст.4 принципу, відомого ще римському праву, — "дозволено все, шо не заборонено законом" — посилені засоби обмеження Ініціативи і самостійності учасників цивільних правовідносин. Так, ст.5 ЦК 1963 р. жорсткіше визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійснюються в суперечності з призначенням цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізичних осіб і організацій вимагалося не лише дотримання законів, а й повага до "правил соціалістичного співжиття І моральних принципів суспільства, шо будує комунізм".
Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст.7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі й гідності фізичних осіб та організацій.
Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації (юридичні особи). Держава спеціально не згадується як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування тощо).
ЦК 1963 р. повніше й точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття юридичної особи. Водночас у ньому залишилося досить багато незрозумілого. Зокрема не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує законодавець. Немає також визначення цих категорій.
Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Вони частково містяться в окремих главах розділу "Право власності". Проте в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Детальніше регламентована форма правочинів, а також підстави й наслідки визнання угод недійсними. Крім того, розділ І доповнений положеннями про представництво і довіреність.
Розділ "Право власності" характерний для "законодавства краї' ни, що побудувала соціалізм і перейшла до поступового будівний' тва комуністичного суспільства".
58
По-перше, право власності закріплене як єдине офіційно виз-ане речове право. Хоча в юридичній літературі була висловлена
ка ЗОру (А. В. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона
набула. Можливо, тому, що співвідношення власності і "оперативного управління" має швидше адміністративний, ніж цивільно-правовий характер.
По-друге, у зв'язку з ліквідацією приватної власності, зміною економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР змінилася класифікація форм власності. ЦК виходив із існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст.ст.87, 88).
Детальніше, ніж раніше, врегульовані питання, пов'язані зі здійсненням права спільної власності. Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) І сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, припускаються однаковими).
Спеціальна глава 12 присвячена регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.
Для захисту права власності передбачено насамперед віндика-цІйний позов. Привілеї держави з віндикації її майна доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, Інших кооперативних і громадських організацій (ст.146).
. Норми зобов'язального права складають більшу частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі ЦК 1963 p., де зобов'язанням із 572 статей присвячена 321.
Розділ "Зобов'язальне право" складається з двох частин. У першій з них регулюються загальні положення про зобов'язання — дано їх визначення, зазначені (у не дуже вдалій — відсилочній нормі (на ст.4) — ст.151 ЦК) підстави виникнення, вимоги до виконання зобов'язань тощо.
Загалом положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення виконання зобов'язань (виділених і об'єднаних в окрему главу), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань.
Якщо вести мову про загальні тенденції, то потрібно вказати на особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення виконання зобов'язань, як штраф (неустойка). Нині цей засіб може бути не тільки договірним, а й випливати безпосередньо із закону (причому сфера застосування штрафу (неустойки) неухильно розширилась). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зок-Рема не згадуються деякі її" види, шо існували раніше (застава пра-Ва забудови, застава права вимоги тощо), не йдеться про перезаставу тощо. З'явився також новий засіб забезпечення виконання зобов'язань — гарантія, що є, власне, порукою, але у відносинах між с°Ціалістичними організаціями (ст.196).
59
На відміну від ЦК УСРР 1922 p., де вина не фігурувала як умова відповідальності за порушення зобов'язань, ст.209 ЦК 1963 р, встановила: особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом чи договором.
Таким чином, закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".
Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина розділу Ш. З багатьох можливих варіантів побудови системи зобов'язань законодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франції 1804 р.:
1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, постачання, контрактація, майновий найм, найм жилого приміщення,безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічнеутримання, сумісна діяльність);
2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);
3) зобов'язання з правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);
4) зобов'язання з начебто правопорушень (внаслідок придбанняабо зберігання майна без достатніх підстав.
Розділ I — "Авторське право", як і два наступних — "Право на відкриття" І "Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію", є новелами ЦК. У ЦК УСРР 1922 р. зазначені види відносин взагалі не згадувалися. Вони належали до сфери правового регулювання спеціального законодавства — Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського права" — Закону СРСР від 11 травня 1928 р. Таке рішення було не дуже вдалим. І при другій кодифікації цивільного законодавства становище виправили. При цьому принципові положення зазначених актів значною мірою перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визначення авторського права, його суб'єктів, обсягу їх прав, змісту авторських договорів тощо.
Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо після приєднання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.) багато положень цього розділу стали істотно відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу.
Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.
Серед новел спадкового права (розділ II) варто згадати: встановлення черг спадкування за законом з рівністю часток спадкоємців однієї черги (ст.ст.529, 530); визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст.531, 532); розширення права розпоряджання майном шляхом
60
повіту з обмеженням Його лише правом на обов'язкову частку / т 535). Передбачено, що заповіт має бути посвідчений нотаріальні однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прос-' письмові заповіти можуть бути прирівняні до нотаріально пос-ідчених (ст.542). Серед заповідальних розпоряджень названі запо-ідальний відказ (легат) — ст.538, підпризначення спадкоємця ("спадкова субституція) — ст.536, покладення на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети — ст.540, покладення на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком — ст.539.
§ 4, Трансформація концепції цивільного права
у незалежній Україні та створення нового
Цивільного кодексу України
На момент проголошення незалежності України цивільні відносини у нашій державі регулювалися значною кількістю законодавчих актів, виданих за часів Існування СРСР та УРСР. Після проголошення незалежності законодавчі акти колишнього Союзу РСР зберегли чинність у тій частині, що не суперечила законодавству України, а законодавчі акти УРСР, серед яких центральне місце посідав ЦК 1963 p., продовжували діяти-практично в повному обсязі.
Оскільки ЦК 1963 р. грунтувався на застарілій правовій доктрині і не враховував необхідності регулювання товарно-грошових відносин в умовах ринку, виникла небезпека законодавчого вакууму в цій галузі, яку вже у перші роки після проголошення незалежності України було значною мірою подолано шляхом прийняття низки важливих законодавчих актів. Це, насамперед, закони України: від 7 лютого 1991 р. "Про власність", від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні", від 19 жовтня 1991 р. "Про господарські товариства", від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери та фондову бір-Щ", від 10 грудня 1991 р. "Про товарну біржу", від 2 жовтня 1992 р. 'Про заставу" та інші.
Загалом на початку 90-х pp. XX ст. в Україні прийнято значну кількість нормативних актів, покликаних регулювати цивільні відносини, торговельний обіг, господарську діяльність тощо. Загальна тенденція, відображена у них, полягала у поступовому поверненні до гуманістичних цінностей: правового забезпечення суверенітету Особи, встановленні гарантій її прав; спробах зрівняти правове становище особи й держави, забезпечити для фізичної особи можли-Вість вільно розпоряджатись своїми правами, крім випадків, прямо казаних у законі, тошо.
Водночас недоліком законотворчості в Україні того часу був її бачною мірою безсистемний характер. Тому в 1994 р. почалося Розроблення нової концепції розвитку законодавства України, в основу якої покладено нові уявлення про право, що грунтувались Іа ідеях громадянського суспільства та правової держави.
61
Згідно з цією концепцією вирішити проблему вдосконалені цивільного законодавства могла тільки його кодифікація, шо мала здійснюватися на підставі нової Конституції, будучи складовою конституційної реформи.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України було створено спеціальну робочу групу, яка після тривалої копіткої роботи підготувала проект ЦК. Після дискусій і неодноразових доопрацювань ЦК був прийнятий Верховною Радою України 16 січня та підписаний Президентом України 27 лютого 2003 р.
Підготовка проекту ЦК активізувала пошук відповідей на низку питань, пов'язаних з визначенням його концепції і концепції українського цивільного права взагалі: має бути єдиний кодекс, що регулює майнові відносини, чи доцільне створення цивільного і торговельного (господарського) кодексу? Яку систему права обрати як зразок? Наскільки послідовним повинно бути наслідування цього зразка (зразків)? Якою має бути структура майбутнього кодексу? Чи повинен він регулювати сімейні
ВІДНОСИНИ?
Ці та Інші питання обговорювалися на багатьох наукових конференціях, нарадах різного рівня тощо. У процесі обговорення знову активізувалися характерні для радянської та пострадянської ци-вілістики розбіжності у поглядах щодо доцільності створення окремого господарського кодексу.
Думка про доцільність існування двох кодексів, шо регулюють майнові відносини, активно відстоювалася вченими-"господарни-ками" з посиланням на те, що господарський кодекс — це, власне, той самий торговельний кодекс, який визнається законодавством багатьох країн з ринковою економікою. "Цивілісти", слушно зазначаючи, що структура і зміст цих кодексів не мають нічого спільного, наполягали на тому, що приватне право, яким є цивільне право, повинно акумулювати весь комплекс питань правового статусу приватної особи у громадянському суспільстві. Тому цивільний кодекс має бути найповнішим вираженням захисту прав осіб, як фізичних, так і юридичних, охоплювати правове регулювання всіх майнових ринкових відносин, у тому числі пов'язаних з підприємництвом (наприклад, А.С. Довгерт).
Деякі науковці (наприклад, В.Ф, Опришко, О.А. Підопригора) наголошували, що створення цивільного і господарського кодексів виправдане з практичних міркувань, однак слід чітко розмежувати предмети їх правового регулювання, що поки не вдається.
Таке розмаїття позицій, природно, загальмувало прийняття ЦК (для порівняння можна пригадати, що при таких значних кодифі-каціях у галузі приватного права, як систематизація Юстініана, створення Австрійського цивільного кодексу, Кодексу Наполеона. Німецького цивільного кодексу та інших, проблема дуалізму приватного права не виникала: торговельні кодекси, які з'явилися пізніше у Франції, Німеччині, були природним продовженням зако-нопроектних робіт в окремих напрямах).
62
При підготовці проекту ЦК постала також проблема вибору
прямів та зразків для наслідування.
ПІДХОДИ д0 не1 визначилися Щс на початку роботи над проектом.
Зокрема, зазначалося, що сучасна правова система України ближча до романо-німецької, хоча й має низку істотних відмінностей від неї- Останнім часом посилився процес запозичення елементів з англосаксонського права, пов'язаний з об'єктивними закономірностями зближення суспільно-політичних національних систем на Європейському континенті (Ю.С. Шемшученко). Слушно підкреслювалося, що чинні цивільні кодекси західних держав повинні бути в полі зору авторів нового ЦК з тим, щоб використати все те цінне, що увійшло до золотого фонду світової цивілістики (О.М. Бандурка, О.А. Пушкін, О.Ф. Скакун).
Багато цивілістів слушно звертали увагу на доцільність використання положень Основ цивільного законодавства Союзу РСР та республік І991 p., які не набрали чинності, але стали найвищим досягненням радянської цивілістики. При цьому наголошувалося, що йдеться не про сліпе копіювання, а про творче використання ідей і положень зазначених Основ з їх доопрацюванням, уточненням, переосмисленням і оновленням (Г.К. Матвєєв, О.А. Підопригора).
Зазначалася також доцільність використання ідей і модернізованих положень римського приватного права, що було першоджерелом багатьох західних кодифікацій, з урахуванням специфіки циві-лізаційного та історичного розвитку України і національних особливостей українського права (Є.О. Харитонов).
У процесі дискусій створено кілька проектів цивільного кодексу, що помітно відрізнялися один від одного.
Трансформації концепції проекту ЦК та її динаміку можна простежити, наприклад, порівнюючи структуру його першого і наступних варіантів.
Перший варіант проекту ЦК передбачав існування семи розділів: І — Загальні положення; II — Право власності; III — Володіння та інші речові права; I — Зобов'язальне право; — Право Інтелектуальної власності; I — Спадкове право; II — Міжнародне приватне право.
У цьому варіанті привертає увагу вступ до розділу "Загальні положення", глави про об'єкти цивільних прав, а також глави, що регламентує участь держави у цивільно-правових відносинах.
Цікавим є розділ III. Якщо попередній розділ в основному відображає положення Закону "Про власність", то цей концентрує Норми про інститути як уже відомі радянському праву (право повного господарського відання, право оперативного управління), Так і ті, що не були відомі йому взагалі або застосовувалися частково (сервітутні права, емфітевзис, суперфіцій, довірча власність).
Розширено перелік зобов'язань: з'явилися зобов'язання з пуб-ЛіЧної обіцянки нагороди, ведення чужих справ, створення загрози Заподіяння шкоди та деякі інші.
63
Проект ЦК від 20 березня 1996 р. відрізнявся від зазначеного виїде варіанту структурою (у ньому вісім книг), більшим обсягом, системою викладу (книги діляться на розділи, розділи — на підрозділи, підрозділи — на глави, деякі розділи поділені на параграфи), низкою конкретних рішень.
Тенденція до забезпечення прав особистості знайшла, зокрема, відображення у виокремленні спеціальної книги (другої) "Особисті немайнові права фізичних осіб", де містяться норми, спрямовані на забезпечення природного і соціального існування фізичної особи.
Змінився підхід до регулювання речових прав. Останнім у сукупності присвячена книга третя "Речове право", яка містить розділ, шо регулює загальні положення речового права, а також два спеціальних розділи: "Право власності" і "Володіння та Інші речові права".
Розширене коло відносин, що регламентуються книгою четвертою — "Право інтелектуальної власності" та книгою п'ятою — "Зобов'язальне право".
Істотною новелою цього варіанту проекту ЦК стало включення до нього спеціальної книги "Сімейне право", що було відображенням тенденції до регулювання відносин між фізичними особами єдиним цивільним кодексом.
Проект ЦК України від 25 серпня 1996 p., прийнятий Верховною Радою України 2002 p., зберігаючи наведену вище структуру, містив норми, що відображали положення Конституції, детальніше регламентували низку відносин.
Порівняно з цим варіантом проекту ЦК найпомітнішими зміна-, ми у структурі і змісті кодексу, підписаного Президентом України стали: вилучення книг "Сімейне право" та "Міжнародне приватне право", перейменування книги третьої (вона тепер називається "Право власності та інші речові права", що відбиває певні зміни? концепції регулювання цих прав), зміна низки концептуальних по-Ц ложень книги першої щодо предмета цивільно-правового регулю-Ц вання та його обсягу тощо.
Окремо про новели ЦК України йтиметься при викладі відповідних положень в інших розділах цього підручника.

6. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права (теоретичні та історико-правові аспекти). — Одеса, 1997 — С 192-281
7. Харитонов Є.О. Українська традиція приватного права- між
Ж- XaS 00-С. Г9?3
8ЛШршеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. -

Додаткова література:
1. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. — К., 1948. — С.31-42.
2. Мейер Д.И. Русское гражданское право. — Ч.І. — М., 1997. —С.41-55.
3. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За рєД-А.С. Довгерта. - К., 2000. .

4. Розвиток цивільного І трудового законодавства в Україні /Під ред. Я.М. Шевченко. - Харків, 1999. — С.5-178.
5. Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи. Східнатрадиція. - Одеса, 2000. - С. 197-237.
64
65
Розділ II ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 7 Цивільне правов ід ношення
1. Поняття цивільного правовідношення.
2. Загальна характеристика суб'єктів і об'єктів цивільнихправовідносин.

2.1. Суб'єкти цивільних правовідносин.
2.2. Об'єкти цивільних правовідносин.

3. Зміст цивільного правовідношення.
4. Види цивільних правовідносин.
5. Підстави виникнення, припинення і трансформаційцивільних правовідносин.

5.1. Поняття юридичного факту. Юридична сукупність.
5.2. Класифікація юридичних фактів.
§ 1. Поняття цивільного правовідношення
Характерними ознаками правовідносин є такі:
1) Правові відношення виникають, змінюються та припиняють*ся лише на підставі правових норм, які безпосередньо породжуютьправові відношення і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв'язок.
2) Саме у правових відношеннях досягається мета правовихнорм, проявляється їх реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не потребують правового втручання.
3) Суб'єкти правових відносин взаємно пов'язані між собоююридичними (суб'єктивними) правами та обов'язками. Цей зв'язокпо суті і є правовим відношенням, у межах якого праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки.
4) Правове відношення — це завжди двосторонній зв'язок, тому що сама норма права має характер надання права та покладення зобов'язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов'язує.
5) Правові відношення мають вольовий характер. По-перше, тому, що через норми права у них відображується державна воля. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правовевідношення не з'являється автоматично і потім функціонувати безволевиявлення його учасників, у всякому разі хоча б одного з них,не може. Необхідний вольовий акт, який породжує це правове явище. Правові відношення, перш ніж з'явитися, проходять через сві-
66
мість та волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не Д ти, що став учасником правового відношення. 3 6) Правові відношення охороняються державою. Інші суспільні Іпносини такого захисту не мають. Звичайно, не в усіх правових відношеннях держава зацікавлена (наприклад, у правових відношеннях шо виникають з правопорушень), але її інтерес полягає у такому разі в тому, щоб ці соціальні ексцеси належним чином розв'язувались, винні особи зазнавали покарання тощо. Тому захист правопорядку та законності означає також охорону правових відносин.
7) Правовідносини відрізняються індивідуалізацією суб'єктів,персоніфікацією прав та обов'язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв'язком, це — завжди конкретне відношення конкретної особи до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими, а їх дії скоординовано. Цього немаєв інших суспільних відносинах, не настільки формалізованих тавпорядкованих.
8) Правовідносинами можна вважати ті суспільні відносини, щопередбачені гіпотезою правової норми, а, крім того, належать досфери ідеологічних відносин.
З врахуванням зазначених вище ознак правове відношення може бути визначене як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що виражається в конкретному зв'язку між уповноваженим та зобов'язаним суб'єктами — носіями суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності — і забезпечується державою'. Можливе також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних відносин, які виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками2.
Спираючись на таке розуміння сутності і загальне визначення поняття правовідносин, у найпростішому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами цивільного права.
Водночас можливе і точніше визначення. Наприклад, таке.
Цивільне правовідношення — це правовий зв'язок, що грунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, які є носіями цивільних прав і обов'язків.
З'ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до найскладніших питань теорії цивільного права.
Водночас значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини тощо) не тільки належить до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний характер.
'Див.: Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебн. - Харьков, 2000. - С.374-375. ' Див.: Загальна теорія держави і права: Навч. посібн. / За ред. В.В. Копейчикова. - 1997. - С. 190.
67

Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, а обмежитися відсиланням до спеціальних праць (О.С. Йоффе Р.Й. Халфіна) і характеристикою лише специфічних ознак та особливостей цивільних правовідносин.
Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з самого його визначення.
До них, зокрема, належать:
1) Особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремленіодин від одного.
2) Цивільні правовідносини — це правовий зв'язок, що виникаєз приводу нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи.
3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх вільний розсуд, що грунтується на уповноважуваль-ному характері норм цивільного законодавства. Це знаходитьвідображення у тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їх договір,який до того ж може виступати як норма цивільного законодавства.
4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов"язків.
5) Захист суб'єктивних прав І спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходіввпливу і у спеціальному (як правило, позовному) порядку.
6) Підстави виникнення, припинення І трансформацій цивільних правовідносин грунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права і обов'язки виникають(припиняються, змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктівцивільних відносин, які на підґрунті загальних засад цивільногоправа (законодавства) породжують відповідні цивільні права іобов'язки.
Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що складається з трьох обов'язкових елементів: 1) суб'єктів; 2) об'єктів; 3) змісту.
§ 2. Загальна характеристика суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин
2.1. Суб'єкти цивільних правовідносин
Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники, які також іменуються особами.
У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб'єктів. У іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а отже, не може бути і правовідношення.
68
учасники правовідношення можуть мати права. Тоді вони на-
иваються уповноваженими (іноді — управомоченими) особами (у
3О5ов'язаннях їх іменують також кредиторами). Наприклад, влас-
к Майна є уповноваженою особою, оскільки вже саме право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпоряджання, управління тощо цим майном.
Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються зобов'язаними особами (у зобов'язаннях вони іменуються "боржники" або "дебітори"). Наприклад, той, хто заподіяв шкоду завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов"язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.
У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають І права, і обов'язки, тобто виступають і як зобов'язані, і як уповноважені особи. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.
Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути одна особа або декілька осіб.
Стаття 2 ЦК визначає коло суб'єктів цивільних відносин та дає їх законодавчу характеристику (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив).
Учасниками цивільних відносин (а, отже, І цивільних правовідносин) можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, Іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Таким чином, у UK розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. У зв'язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються особами, хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язано з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах не є для них головним призначенням, вона зумовлена лише певною ситуацією.
Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права — учасниками Цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи — громадяни України, а також іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими та особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизня-н' з іноземними інвестиціями тошо; 3) суб'єкти публічного права — іржава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та Інші.
69
Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин
Цивільну правосуб'єктність зазвичай визначають як соціально-правову можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення.
Правосуб'єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю Але, з іншого боку, вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) І тому визнається соціальною можливістю.
Отже, природною передумовою правосуб'єктності є природне право; її соціальна передумова — існування суспільства; юридична — норми цивільного права; формально-юридична — норми, закріплені в актах цивільного законодавства.
Елементами правосуб'єктності є: правоздатність та дієздатність.
Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права і обов'язки.
У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст.25) і юридичних (ст.91) осіб, які фактично тотожні.
Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.
Дієздатність у ЦК визначена лише стосовно фізичних осіб. Такий підхід тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності у організації означає, що вона володіє і дієздатністю. У зв'язку з цим іноді вживається термін "праводі є здатність юридичної особи".
Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому в складі дієздатності фізичної особи доцільно розрізняти: 1) право-чиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків; 2) делІктоздатність — здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення; 3) транедієздатність — здатність особи бути представником І тим, кого представляють, тобто її здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність брати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб; 4) бізнедієздатність — здатність займатися підприємницькою діяльністю; 5) тестаментоздатність — здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність — здатність виступати як самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у ЦІЙ сфері дії з правовими наслідками.
Щодо юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності). Щоб не вдаватися до надто складних словесних конструкцій, правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скоро-
70
чено
"здатність", маючи на увазі, що йдеться про здатність горничної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин. Д Відповідно можна розрізняти такі види правосуб'єктності юри-ичної особи: 1) правочиноздатність; 2) делІктоздатність; 3) транс-„іездатність; 4) бізнеедієздатність.
Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, спостерігаємо у відмінностях між ними прояв пізниці між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у ст.91 ЦК. Юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Проявом таких природних властивостей людини є здатність спадкувати І бути учасником сімейних відносин.
Стосовно суб'єктів публічного права, також недоцільно розрізняти їх правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а, отже, йдеться про цивільну правосуб'єктність вказаних суб'єктів.
Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є незмінним і може змінюватися внаслідок правонаступниитва.
2.2. Об'єкти цивільних правовідносин
Визначення об'єкта як одного з елементів структури правовідносин є дискусійним питанням.
Так, В.Г. Вердніков об'єктом правового відношення визначає те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи1, Ю.К. Толстой зазначає, що об'єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке впливає правове відношення3. Р.О Халфіна вважає, що існує багато правових відносин, які не мають визначеного об'єкта. На цій підставі вона робить висновок, що об'єкт не є обов'язковим елементом структури правового відношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури3.
Найдоцільніше об'єктом правового відношення вважати все те, з приводу чого ці відносини виникають. Тобто це ті матеріальні і нематеріальні блага — явища та предмети оточуючого світу, що мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин. Саме завдяки об'єкту правових відносин вони пов'язуються із системою реальних, життєвих відносин, матеріальних та духовних цінностей суспільства.
Питання про об'єкт має неоднакове значення у різних правовідносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний обов'язок активного характеру (правовідносини активного типу), питання про об'єкт у багатьох випадках не має самостійного зна-
' Див.: Советское гражданское право. - 4.1 / Пол ред. В.А. Рясенцева. - М., 1986. -. /5-76.
2 Див.: Толстой Ю.К. К теории правоотношения. - Л., - 1959. - С.65.
Мив.: Халфина P.O. Общее учение о правоотношении. - М., 1974. - С.212-217,
71
чення. Наприклад, у цивільно-правових зобов'язаннях об'єктом є' результат дій зобов'язаної особи, який є невід'ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об'єкт поєднується з питанням про матеріальний зміст правових відносин — з характеристикою тієї фактичної поведінки, що формується шляхом виконання юридичного обов'язку.
Особливого значення це питання набуває у тих правовідносинах, де об'єкт виступає у вигляді такого матеріального або нематеріального блага, яке можна відокремити від поведінки. Загалом ц& — зв'язки пасивного типу, тобто такі, в яких суб'єктивне право] (право на "свої" активні дії) має головне значення. У цих випадка визначення об'єкта правовідносин має велике значення, тому ще від цього залежить встановлення законом правового режиму зазначених прав, визначення особливостей їх захисту тощо.
З наведених міркувань об'єкт цивільного правового відношення не можна трактувати лише як поведінку його учасників. Такий під- хід звужує характеристику цього елемента правовідношення, загос- трює увагу лише на предметі впливу правових норм. Тому правиль-j нішим видається визначення об'єкта через вказівку на ті блага, що/; становлять інтерес для суб'єктів цивільного права, які вступають; заради цих благ у певні цивільні відносини.
Отже, об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, щодо якого це правовідношення виникає..
Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в то- му числі послуги), результати дій, інтелектуальної, творчої діяль-f ності, інформація, особисті немайновІ блага.
Речі, в тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права] в сукупності називають Інакше майном. Продукти творчої діяль-: ності в сукупності з особистими немайновими правами іноді і нують "ідеальними благами"1.
Детальніше мова про суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин піде у спеціальних главах підручника.
§ 3. Зміст цивільного правовідношення
Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з двох позицій — соціальної і юридичної.
Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).
Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то неріД-
С.99. 72
Див., наприклад: Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. - Т.І. - М, 1998. -

їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.
Таке уточнення наведеного поняття, звісно, можливе. Однак практична необхідність цього існує не завжди, оскільки у разі коли йдеться про право особи, з контексту вбачається, що мається на увазі саме суб'єктивне право. Очевидно, з цих міркувань у ЦК йдеться просто про "цивільні права та обов'язки". Водночас вживання терміна "суб'єктивне цивільне право" є доцільним при спеціальному дослідженні чи характеристиці цієї категорії. Тому далі зазначений термін використовуватиметься у випадках, коли це буде доцільним з наведених вище міркувань.
Суб'єктивне цивільне право — це міра можливої поведінки уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.
Традиційно цивільне (суб'єктивне) право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою володіння суб'єктивним правом для уповноваженої особи означає:
1) можливість поводитися певним чином;
2) можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єктівцивільного права;
3) можливість звернутися у необхідному випадку до суду та інших органів, що мають юрисдикцію у цивільних справах, за захистом порушеного права.
Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб Інші суб'єкти права не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпоряджання, управління його майном. Нарешті, у разі порушення його права власності (наприклад, позбаштення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) власник може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.
Цивільне право, що належить суб'єкту цивільного правовідношення, слід відрізняти від цивільної правоздатності.
Основні відмінності між цими категоріями полягають у такому:
• цивільна правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право завжди конкретне іозначає наявність конкретних правомочностей стосовно визначених благ;
• правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бутиПеРедане Іншій особі;
• правоздатність є органічною (природною) властивістю суб'єк-а Цивільного правовідношення, а суб'єктивне право виникає, змі-Юється або припиняється за наявності певних обставин, передба-ен нормою права (юридичних фактів).
73
Цивільний обов'язок — це міра належної поведінки зобов'язаної особи. Розрізняють обов'язки активного і пасивного типу.
Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаного суб'єкта цивільних правовідносин здійснити ту або іншу дію (дії) Невиконання ним цієї вимоги призводить до застосування санкцій, передбачених договором або законом.
Обов'язок пасивного типу грунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. У цьому разі зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій.
Заборона при цьому може бути прямою або такою, що мається на увазі.
Так, з прямою забороною маємо справу, коли йдеться про обов'язок наймача жилого приміщення не порушувати правила користування ним, правила співжиття тощо. Мається на увазі, що заборона існує у тих випадках, коли за здійснення якихось дій передбачене застосування санкцій, настання відповідальності тощо. Наприклад, із самої суті права власності випливає обов'язок пасивного типу, встановлений для всіх інших, крім власника, суб'єктів права не перешкоджати йому у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні його власністю. При цьому необхідно мати на увазі, що пряма заборона зазвичай має місце у зобов'язанні (правовідношенні), яке вже існує. Зазначена заборона може бути у правовідношенні, яке вже існує, і може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.
Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.
При простій структурі має місце одне право і один обов'язок. Наприклад, за звичайним договором позики особа, яка надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.
При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають кілька прав і обов'язків.
Наприклад, в тому ж таки договорі позики може бути передбачене забезпечення виконання його умов за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення), з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами шодо забезпечення виконання основного зобов'язання.
§ 4. Вили цивільних правовідносин
Класифікація цивільних правовідносин має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Вона дозволяє більш точно визначити характер взаємин їх суб'єктів, а отже, дає можливість чіткішого тлумачення цивільно-правових норм стосовно конкретного випадку.
Класифікація можлива за різними підставами.
74
її Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини піляються на майнові і немайнові.
П Майнові правовідносини мають економічний зміст. їх об'єктом Р майно (матеріальні блага).
У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосе-
ковують статиКу суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, які опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язання).
Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту.
Вони можуть поділятися на такі, шо пов'язані з майновими правами (право авторства), й ті, які з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права — право на життя, честь тошо).
2) За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяютьсяна абсолютні І відносні.
У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних осіб. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок всіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.
У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або декілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженою особою є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від зобов'язаної особи, яка отримала позику.
3) За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.
Речові правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння зобов'язаної особи. Прикладом можуть бути правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.
Зобов'язальні правовідносини — це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння зобов'язаної особи. Так, покупець не може отримати річ, яку він придбав, без сприяння продавця, а право останнього на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.
4) Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільніправовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.
Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Найчастіше вони встановлюють-ся за допомогою договору. Саме в них проявляється уповноважу-Вальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом м°Же бути будь-яке договірне зобов'язання.
Охоронні правовідносини виникають у разі необхідності захис-
ТУ інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами.
Дставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права І
75

.г„,ш правовідносини, активні і ПІ загальнорегулятивні, організаційні тощо1.
иу класифікації правовідносин покладено різні
ознаки, то одне і те ж право в ід ношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.
§ 5. Підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних правовідносин 5.1. Поняття юридичного факту. Юридична сукупність
Юридичні факти — це обставини, з якими норми права пов'язують настання правових наслідків — встановлення, зміну, припинення або інші трансформації правовідносин.
Щодо цивільного права, з урахуванням особливостей предмета та методу останнього це загальне визначення може виглядати таким чином.
Юридичні факти у цивільному праві — це обставини, наявність яких спричиняє встановлення, зміну, припинення або інші трансформації цивільних прав і обов'язків (цивільних правовідносин).
Від юридичних фактів відрізняють так звані юридичні умови — обставини, що мають юридичне значення для настання п"""1"" наслідків, але пов'язані з ними w —-
Але для п зГст'п °"Правово1' вйпові-наявність таких умов °fВЗННЯ' за загальнима рушника, причинний Пр.ОТИГРа*™ть дій,і°к, Що настала. Вязок між протип-
"РавоПолеГУАТ80 УкраІ'н«- - Т І - К .ogq
л. О.А. красавЧИКОВ, . Д \%,-М-*; СОВетское фажданское
1985. - С.75-82.
76
обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не ті. на диспозитивних засадах, айз використанням імперативного -ч тоду. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внас.і :, заподіяння шкоди (гл.82 ЦК).
5) 3 урахуванням структури змісту правовідносини можуть буг поділені на прості та складні.
Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і одинобов'язок або по одному праву і одному обов'язку в кожного з йо-іго суб'єктів. І
Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох' прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язання (правовідносин) виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), нерозривно з ним пов'язані, тощо.
Класифікація цивільних правовідносин можлива і за іншими підставами. Так, з урахуванням тих або інших їх особливостей можуть бути виділені строкові і безстрокові правовідносини, активні і пасиві, типові і нетипові, загальнорегулятивні, організаційні тощо1
Оскільки в основу класифікації правовід наки то одне і
Для настання юридичних наслідків доста-m оюридичного факту. Ш * Достатньо наявност одного
справу з комплексом
Однак у реальній дійсності частіше фактів, серед яких розрізняють:
— групу юридичних фактів. Це кожна з яких викликає або може лок:
'— юридичну (фактичну) сукупність (рос. "юридический состав"). Це — система юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, шо правові наслідки настають лише за наявності усіх елементів цієї сукупності.
Як правило, група юридичних фактів закріплюється в одній нормі і являє собою явища одного порядку. Наприклад, ст.ст.229-231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний недійсним, якшо його здійснено під впливом помилки, обману, насильства тощо. У цьому разі маємо справу з групою юридичних фактів, кожен з яких окремо спричиняє визнання правочину недійсним.
Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, що окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права.
Наприклад, для виникнення права на жиле приміщення у будинках державного або громадського фонду необхідна наявність юридичної сукупності: рішення про надання житла, видача ордера, укладення договору найму жилого приміщення. Взяті окремо, вказані обставини не породжують правовідносин користування житлом, а є лише етапом на шляху до їх виникнення.
Серед різних видів юридичної сукупності особливе місце посідають так звані юридичні стани, тобто обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом якого вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, встановлення опіки тощо.
Стаття 49 UK визначає акти цивільного стану як події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою, започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють ЇЇ можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків. Зазначеними актами є народження фізичної особи, встановлення ЇЇ походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, Усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тошо. Деякі з актів Цивільного стану підлягають державній реєстрації: народження фі-ичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання юбу, зміна Імені, смерть.
Завершуючи загальну характеристику юридичних фактів у ци-ільних правовідносинах, слід звернути увагу на принципово важливе положення UK, закріплене у ст.ІІ, згідно з яким цивільні пра-та обов'язки виникають як з дій, передбачених актами цивільно-
77
го законодавства, так і внаслідок дій, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Це положення розвинене у ч.2 ст.11 ЦК, де підкреслюється відсутність вичерпного переліку підстав виникнення цивільних прав і обов'язків і наголошується, що останні виникають не тільки за прямо вказаних обставин, а й з інших юридичних фактів.
Таке рішення характерне для приватного права і має за основу його принцип: "Можна все, шо не заборонено законом".
5.2. Класифікація юридичних фактів
Акти цивільного законодавства України не містять будь-якої чіткої класифікації юридичних фактів за тими чи Іншими ознаками. Не вказані в них і критерії для таких класифікацій.
Натомість, ч.2 ст.11 ЦК містить у цілому досить традиційний приблизний перелік юридичних фактів, подібний до наведеного свого часу в ст.4 ЦК 1963 р. Водночас акценти дещо зміщені І наголошується на тому, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, передусім, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
При цьому поняття "інші юридичні факти" охоплює різні категорії — як правомірні (оголошення конкурсу, рятування, ведення чужих справ тощо), так І неправомірні (безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо) дії. Тому слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (положення про рятування, ведення справ, безпідставне збагачення тощо). Крім того, підставами виникнення цивільних прав і обов'язків можуть бути юридичні факти, взагалі не згадані у ЦК.
Водночас у теорії приватного (цивільного) права класифікації юридичних фактів можливі за різними підставами. Далі розглянемо ті з них, що становлять найбільший інтерес з теоретичної і практичної точок зору.
1. Залежно від характеру наслідків вони можуть поділятися на:
1) такі, що встановлюють право. З їх існуванням пов'язане виникнення правовідносин;
2) такі, що змінюють право. Наявність цих фактів спричиняєзміну правовідносин, що вже існують;
3) такі, що припиняють право. Це такі обставини, наявністьяких призводить до припинення правовідносин, що вже існують-
4) такі, що перешкоджають виникненню або трансформаШ'права. Це обставини, наявність яких зумовлює правову неможливість виникнення, зміни, припинення тощо правовідносин. На*приклад, недієздатність фізичної особи є перешкодою для виникнення у неї цивільних прав і обов'язків внаслідок її власних дій-
5) такі, що поновлюють право. До них належать обставини, наявність яких спричиняє поновлення прав, що існували раніте
78
приклад, У разі появи особи, оголошеної померлою, суд скасо-£. иііповідне рішення, і фізична особа може вимагати від інших сіб повернення майна, що їй належить (ст.48 ЦК). У цьому випад-0 поновлення права власності пов'язане з двома обставинами: 1) ОЯВ0Ю особи, оголошеної померлою; 2) скасування судом рішення про оголошення особи померлою.
2. Залежно від наявності і характеру вольового елемента (слід зазначити, що саме ця класифікація є найбільш популярною) розрізняють насамперед дві великі групи юридичних фактів:
1) дії — обставини, факти, що залежать від волі людини;
2) події — обставини, які виникають та існують незалежно відволі людини і непідконтрольиі їй. Вони мають юридичне значенняу випадках, коли вказані у актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. До подій належать, наприклад, явища природного (повінь, землетрус,буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.
У свою чергу, дії поділяються на:
1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дії,дозволені або прямо не заборонені нормами права.
2) неправомірні (правопорушення, делікти).
Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК).
Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, шо можуть бути лише такими, які створюють правовідносини; у деяких випадках — такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, шо поновлюють права і обов'язки.
Правомірні дії можуть бути поділені на:
1) юридичні акти;
2) юридичні вчинки.
Юридичні акти характеризуються здійсненням дій, що спеціально спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків.
Залежно від характеристики суб'єктів, що вчиняють дії, юридичні акти можуть бути поділені на:
а) акти суб'єктів приватного права (правочини). Правочин (різ-°видом якого є договір) — основний вид правомірних дій суб'єк-ІВ приватного права. Це — волевиявлення особи, безпосередньопРчмоване на виникнення, припинення або трансформацію ци-"льних прав і обов'язків;
б) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавс-а адміністративні акти, судові акти — рішення, постанови, ухва-
Литощо).
79

 

Актами цивільного законодавства є нормативні акти, зазначені у ст.4 ЦК. Прикладом такого юридичного факту можуть бути положення ст. 1220 ЦК, якими передбачено, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Власне, у цьому випадку ма„ місце сукупність юридичних фактів: цивільно-правова норма (акт цивільного законодавства) і смерть особи. Але вирішальним юрц. дичним фактом можна визнати положення акта цивільного законодавства.
Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов'язки, є адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, які діють як суб'єкти публічного, а не приватного права. Акт управління породжує адміністративні правовідносини між органом, що його видав, І особами, яким цей акт адресований. Цивільні відносини, засновані на цьому акті, виникають між особами, яким останній адресований. Так, розпорядження відповідного державного органу про передачу державного майна іншій організації породжує цивільні правовідносини між організаціями. Наприклад, рішення про реорганізацію державного органу викликають цивільно-правові наслідки (передачу, поділ майна органу, що ліквідується) на основі адміністративного акта без договору.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст.43 ЦК), оголошення її померлою (ст.46 ЦК) тошо. Рішення суду може бути правовстановлю-ючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правозабороняючим (рішення про визнання особи недієздатною), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).
Юридичні вчинки — це дії, що спеціально не спрямовані на встановлення юридичних наслідків, але породжують такі в результаті припису закону.
Характеризуючи юридичні вчинки, слід мати на увазі, шо вони можуть бути диференційовані залежно від "питомої ваги" в них вольового елемента.
Так, в деяких випадках наявність волі суб'єкта (а отже І наявність у нього дієздатності) абсолютно не має значення (наприклад, виявлення скарбу породжує правові наслідки, навіть якшо він знайдений недієздатною або малолітньою особою). В інших випадках виникнення або зміна правовідносин залежить від дієзда1"" ності особи. Наприклад, для виникнення зобов'язань з ведення справ без доручення необхідно, щоб особа, яка веде справи, бул3 дієздатною.
Водночас дії, вчинені без доручення, не є правочином, оскільки, як правило, не спрямовані спеціально на встановлення цивільних правовідносин. їх мета — зробити послугу, захистити інтерес
80
. ,,уНьоґо господаря. Таким чином, хоча волевиявлення особи, ВіД веде чужі справи, має тут місце, але спрямоване воно не на Становлення цивільних правовідносин.
В Ш правовідносини можуть виникати як з волі сторін (у разі
валення "господарем" діяльності в його інтересах застосовуються
С'павила про договір доручення), так і незалежно від їх бажання
/обов'язок відшкодувати збитки, завдані втручанням у чужі справи,
тошо)- ...
З урахуванням вказаних відмінностей у характеристиці юридичних вчинків їх можна поділити на вольові (цілеспрямовані) і нево-
льові. . .
Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших
результатів інтелектуальної, творчої діяльності також є вольовими юридичними вчинками, які породжують цивільно-правові наслідки, незалежно від наміру особи створити своїми діями цивільні права і обов'язки. Цивільні права та обов'язки щодо відкриттів, винаходів, промислових зразків тощо виникають за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їх існування і надання доступної для сприйняття форми. У додаткових діях з оформлення вказаних творів з метою надання їм правового значення (легітимації) тут потреби немає.
Додаткова література:
1. Данилин В.И., Реутов С.И. Юридические фактьі в советскомсемейном праве. — Свердловск, 1989.
2. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскомуправу // Иоффе О.С. Избранньіе трудьі по гражданскому праву. —М., 2000. - С.508-695.

3. Исаков В.Б. Юридические фактьі в советском праве. — М,1984.
4. Красавчиков О.А. Юридические фактьі в советском граждан-ском праве. — М., 1958.
5. Советское гражданское право: субьектьі гражданского права /Под Ред. С.Н. Братуся. - М., 1984.
6. Халфина P.O. Общее учение о правоотношении. — М., 1974.
81
І Г,();(
Глава 8
Фізичні особи як суб'єкти цивільного права
1. Загальні положення про фізичну особу.
2. Правоздатність фізичних осіб.
3. Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи.
4. Ім'я фізичної особи.
5. Місце проживання фізичної особи.
6. Поняття та елементи дієздатності фізичної особи.
7. Диференціація дієздатності фізичної особи.
8. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання їїнедієздатною.
9. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення їїпомерлою.

10. Акти цивільного стану.
11. Фізична особа як підприємець.
12. Опіка та піклування.
§ 1. Загальні положення про фізичну особу
У радянському цивільному праві термін "фізична особа" не використовувався, оскільки ця категорія вважалася суто буржуазною і піддавалася відповідній критиці. Натомість, у цивільному законодавстві колишнього СРСР та республік, що входили до його складу, використовувалося поняття "громадянин", котре розглядалося як таке, що більше відповідає сутності відносин у цій галузі у соціалістичному суспільстві1.
Однак після зменшення напруженості ідеологічної боротьби ставлення до цивілістичної термінології змінилося, що зумовило повернення до категорії "фізична особа", яка вживається в усіх європейських правових системах.
У зв'язку з цим слід підкреслити, що йдеться не просто про зміну терміна, а про формування нового підходу. Якщо раніше центр ваги доводився на характеристику людини як громадянина, і тим самим підкреслювалося значення його відносин з державою, то нині увага загострюється на цінності і правовому статусі людини У приватно-правових (цивільно-правових) відносинах.
Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учасник цивільних відносин (ст.24 ЦК).
Звідси випливає, що поняття "фізична особа" і "людина" взаємопов'язані, але не тотожні.
Фізична особа — це завжди лише людина.
Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивілЬ' них відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт пра
1 Див., наприклад: Советское гражданское право. - 4.1. - К., 1977. - С.73.
82
я може бути предметом наукового дослідження або розглядати-ВЙ' об'єкт впливу Б іншій системі суспільних зв'язків. СЯ Отже поняття "фізична особа" у цивілістичному трактуванні мо-е не збігатися з поняттям "людина" як істота біологічна. Іноді ці яття ТОТожні, а інколи поняття "фізична особа" вужче за поняття "людина".
§ 2. Правоздатність фізичних осіб
Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здатність людини мати цивільні права і обов'язки.
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість, конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.
Згідно зі ст.26 ЦК всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайновІ та майнові цивільні права та обов'язки, встановлені Конституцією та цим Кодексом, а так само Інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст.ст.21-24 Конституції цивільна правоздатність грунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності. Певні обмеження правоздатності Іноземних громадян І осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід—відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.
За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.
Отже, характерними ознаками правоздатності є:
— її рівність для всіх фізичних осіб;
— невідчужуваність ЇЇ на користь інших фізичних осіб;
— неможливість обмеження її актами суб'єктів приватного чипублічного права, крім випадків, прямо встановлених законом;
— існування її як природної невід'ємної властивості фізичноїособи.
Правоздатність фізичної особи виникає у момент ЇЇ народження 1 припиняється у момент її смерті (ст.25 ЦК).
За всієї, здавалося б, "прозорості" цього положення у зв'язку з Означенням початку і кінця цивільної правоздатності виникає Низка дискусійних питань.
Так, потребує додаткового тлумачення положення ч.2 ст.25 ЦК
Р° те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інте-
си зачатої, але ще не народженої дитини. Зокрема постає питан-
4 83

на особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбаче-311 Законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним
ня: чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не наро. дилася? Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст.1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, ЯКІ були зачаті за життя спадкодавця І народжені живими після відкриття спадщини.
Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять "правоздатність" і "охорона прав фізичної особи". Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (посту, ма), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.
Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вище правило ст.25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо). Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб'єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст.1222, 1268, 1258 ЦК та інші).
Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.
Оскільки ст.47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?
Виправданим видається виходити з того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє ЇЇ правоздатності, а лише створює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.
Такий висновок грунтується насамперед на трактуванні правоздатності як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб'єкта публічного права.
Такий висновок має за основу також тлумачення ст.25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.
Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.
§ 3. Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи
Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність(загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона моЖемати. ц .
Згідно зі ст.26 ЦК фізична особа має всі особисті немайнов права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати У майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, Ф
засадам суспільства.
Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, конода'вством не обмежений. Фізична особа може мати практич-3 будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.
Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить У сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 p.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.
Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством І, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".
На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, °ргану місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, Що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.
Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у Якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони краї-Ни і безпеки держави.
У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фі-ична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До Ких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарай- Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає та-с Зах°ди, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний JPOK і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи зай- певною діяльністю тощо.

84
85
§ 4. Ім'я фізичної особи
При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб'єктивних прав істотне значення має ім'я фізичної особи, під яким вона на-буває прав та обов'язків та здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи. Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову тощо.
Право на ім'я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття 28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені. Наприклад, автори творів науки, літератури, мистецтва і об'єктів суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює ім'я іншої особи.
Відповідно до Конвенції про права дитини остання одержує право на ім'я з моменту народження.
Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.
Згідно зі ст. 145-148 Сімейного кодексу (СК) України ім'я дитини обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо інше не передбачено законами України чи не грунтується на національних звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо вони мають різні прізвища — за зголою між ними. Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування або судом.
Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то ім'я дитині дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи, записаної у Свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище — за прізвищем матері.
Прізвище, ім'я та по батькові реєструються в органах РА1ДС-(ст.49 ЦК).
Фізична особа має право змінити ім'я у разі укладення шлюоУ. розірванні шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства (ст.ст.35, 45, 46, 113, 231 СК).
Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище та ім'я за власним бажанням. Особа, що дося ла 14 років, може зробити це за згодою батьків або того з них, ким вона проживає, чи піклувальника, але за умови, що це відг1 відає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові гр мадян України визначається Указом Президента України від грудня 1991 р. №23 "Про порядок переміни громадянами кра' у прізвищ, імен та по батькові" і Положенням про порядок розгляд
ппотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по If1... кові затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від Й березня 1993 р. №233.
До досягнення дитиною 16-рІчного віку органи опіки та піклу-ання за спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити її ім'я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням врахувати національні традиції тошо. Після досягнення дитиною семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода. Якшо батьки проживають окремо, той з них, із ким дитина проживає постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища. Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку.
При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні права й обов'язки, набуті фізичною особою під попереднім ім'ям, зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов'язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені ст.ст. 13, 15-23 ЦК.
§ 5. Місце проживання фізичної особи
Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (п.5 ч.і ст.532), місця відкриття спадщини (ст.1221), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст.43, 46 ЦК).
Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з Цією нормою місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в Я1їому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Слід зазначити, шо ця норма ЦК ґрунтується на положенні -J3 Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на еРИторії України, має право вільно пересуватися, обирати місце еРебування і проживання.
Варто звернути увагу на те, що ст.ЗЗ Конституції розрізняє міс-
пєребування громадянина і місце його проживання.
Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона значиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо). ТІЙ це проживання фізичної особи — місце, де громадянин пос-
Но чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як
87
наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї власника, наймача тощ0 або на іншій підставі, встановленій законодавством; у будинку-ш тернатІ для інвалідів, громадян похилого віку тощо).
Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному м,с. ці, але може мати кілька місць проживання (ч.б ст.29 ЦК). У такому разі правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму ДІЮ (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка.
З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов'язків щодо інших суб'єктів права встановлена їх реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.
Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо остання грунтується на так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації — фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування.
Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.
Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров'я фізичної особи.
Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених законом (ч.2 ст.29 ЦК).
Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, уси-новлювачів, опікунів. Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (ч.І ст.29 ЦК).
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлю-вачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання ие встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти Д° чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з н.х проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Якщо вони не Дій'
згоди, спір вирішує суд, виходячи з Інтересів та з урахуванням
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти ро- є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з *'' ' з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчально закладу або закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідного органу, який виконує Шодо неї функції опікуна.
§ 6. Поняття та елементи дієздатності фізичної особи
Для того, щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права і обов'язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й дієздатною.
У найпростішому вигляді дієздатність як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати прав та обов'язків. Вона може бути визначена й інакше — як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками. У кожному разі наголошується, що дієздатна особа сама для себе, своїми власними діями набуває прав та обов'язків, у результаті власних дій стає учасником правовідносин.
Для того, щоб від цих загальних характеристик дієздатності перейти до її визначення на галузевому рівні, необхідно врахувати, насамперед, характер дій, які може вчиняти суб'єкт певної галузі права, та властивості прав І обов'язків, які він може створювати для себе.
Зазначені вимоги враховані, зокрема, у визначенні цивільної дієздатності фізичної особи, що міститься у ЦК.
Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст.ЗО ЦК).
Наведене визначення цивільної дієздатності фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію. Водночас воно має той недолік, що не містить вказівок на особливості дієздатності саме фізичної особи, не зазначає ті ознаки, які відрізняють її ВіД трактування дієздатності особи юридичної (котра, однак, згідно 13 концепцією ЦК не збігається з поняттям дієздатності фізичної особи - ст.92 ЦК).
. вирішення цієї колізії можливе завдяки врахуванню елементів здатності, які входять до її складу в одному та іншому випадках.
Як згадувалося вище, елементами змісту дієздатності фізичної особи є;
0 можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноз-
сть);
2) можливість нести самостійну майнову відповідальність (де-
ІІКт°здатність);
89
3) можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестамец_тоздатність);
4) можливість обирати собі представника та самому виступатияк представник (трансдІєздатнІсть);
5) можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнес-дієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності, як бізнесдієздатність, зумовлена тим, що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правомвчиняти правочини, а й пов'язаний з учиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і поширенням на фізичних осіб-підприємців правил нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльністьюридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК).
На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатності не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій. Проте це хибне враження.
ЦК, даючи у ст.ЗО загальне визначення цивільної дієздатності, водночас у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих елементів дієздатності. Так, якщо правочино-здатність виникає у особи, яка досягла 14 років (за умови, що батьки, усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочи-ну — ст.ст.32, 221, 222), то виникнення деліктоздатності ЦК пов'язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з наявністю майна, достатнього для відшкодування — ст.ЗЗ). Якщо часткова правочи-ноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст.31), то транедієздатність, як випливає зі ст.242 ЦК, настає лише з досягненням повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на нього (тестаментоздатність) виникає лише в осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших пра-вочинів) не може здійснюватися через представника (ст. 1234 ЦК).Така сама вимога повної дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо фізичної особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з цього правила встановлений ст.35 ЦК, але й тут існує особливість — віковою межею є "нетиповий" для норм ЦК вік — 16 років. Тому слід визнати, шо роз-різняти вказані елементи дієздатності доцільно також і з практичної точки зору, оскільки це дає можливість диференційовано підходити (що робить ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду (елементу) дієздатності.
§ 7. Диференціація дієздатності фізичної особи
На відміну від правоздатності дієздатність пов'язана зі здійсненням громадянином вольових дій, що припускає досягнення певно го рівня психічної зрілості. Критеріями дієздатності є вік, а такс» стан психічного здоров'я.
З урахуванням цих критеріїв можна виокремити кілька видів Д єздатності фізичних осіб:
90

1) повну дієздатність;
2) часткову дієздатність;
3) неповну дієздатність;
Повна дієздатність визнається за повнолітніми фізичними особами, тобто тими, хто досяг вісімнадцяти років (ст.34 ЦК).
Вказаний віковий ценз може бути зниженим удвох випадках: а) реєстрація шлюбу особою, що не досягла IS років (ч.2 ст.34 ЦК); б) падання повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування неповнолітній особі (ст.35 ЦК).
Шлюбний вік, встановлений для чоловіків — 18 і жінок — 17 років (ст,22 СК), може бути знижений за рішенням органів місцевого самоврядування до 16 років за наявності поважних причин. Перелік таких причин законодавство не містить, але до них зазвичай відносять вагітність нареченої, народження дитини тошо. Стаття 23 СК допускає також за виняткових обставин можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років.
На зниження шлюбного віку згода батьків чи інших законних представників не потрібна, але їхня думка при цьому враховується. Реєстрація шлюбу осіб, яким знижений шлюбний вік, здійснюється в загальному порядку.
Після реєстрації шлюбу неповнолітні фізичні особи набувають дієздатності у повному обсязі.
Надання повної цивільної дієздатності (емансипація) згідно зі ст,35 ЦК можливе: щодо фізичної особи, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; щодо фізичної особи, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю; щодо неповнолітньої фізичної особи, яка записана матір'ю або батьком дитини.
Підстави і порядок емансипації визначаються по-різному:
— тому, хто працює за трудовим договором, надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодоюбатьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди — за рішенням суду;
— тому, хто бажає займатися підприємницькою діяльністю і досяг 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальникаабо органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди такаособа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фі-
ична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця;
'— для надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, Ка записана матір'ю або батьком дитини, необхідний факт державної Реєстрації народження дитини, одним з батьків якої є неповнолітній. ііьому випадку згоди батьків неповнолітнього, органів опіки і пік-™ння тощо на емансипацію неповнолітньої особи не потрібно. 0 Раз' припинення трудового договору, припинення фізичною літ -°Ю П'ДПРИЄМНИЦЬК°Ї Діяльності, батьківства надана неповноти особі повна цивільна дієздатність зберігається.
91
Стаття 35 ІДК не згадує про значення членства у виробничо кооперативі, однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла U років, за аналогією з трудовим договором, може бути підставою надання повної цивільної дієздатності.
Часткову цивільну дієздатність мають фізичні особи, які не досягай 14 років (ст.ЗІ ЦК іменує їх малолітніми особами). їх дієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто правочини, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають рівню її фізичного, духовного чц соціального розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення ними 34 років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків. Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу її батьків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений на користь цієї особи.
Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Це пояснюється тим, що малолітні особи ще не можуть повною мірою оцінювати свої дії і керувати ними, а тому не можуть визнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення. Відповідальність за дії малолітніх покладається на їх батьків, усиновлювачів, опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи неналежному вихованні дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх осіб можуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобов'язання було порушене чи шкода заподіяна не з їх вини (ст.ст.31, 1178 ЦК).
Неповну цивільну дієздатність мають неповнолітні особи, тобто особи віком від 14 до 18 років (ст.32 UK).
Крім правочинів, передбачених ст.ЗІ ЦК, вони можуть:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією абоіншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної,творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) тарозпоряджатися вкладом, внесеним такою фізичною особою насвоє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо гроше81кошти, внесені у фінансову установу на її ім'я Іншими особами, неповнолітня особа може розпоряджатися ними за згодою батьКі(усиновлювачів) або піклувальника.
Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьк (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути заміне наступним схваленням у письмовій формі правочину, вчинено зазначеними особами. У разі заперечення проти правочину того батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня осо
92
авочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування- .
На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо тран-
портних засобів або нерухомого майна має бути письмова нотарі- посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
Порушення цього правила може слугувати підставою визнання судом правочину недійсним як нікчемного (ст.216 ЦК).
§ 8. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною
За наявності достатніх підстав за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування згідно з ч.5 ст.32 ЦК суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, тобто застосувати обмеження дієздатності фізичної особи.
Підставою такого обмеження зазвичай є явно нерозважливе розпорядження коштами, використання їх, наприклад, на спиртні напої, азартні ігри тощо. Після обмеження можливості самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може вчиняти правочини за згодою законних представників, а при позбавленні її права самостійного розпорядження заробітком, стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за нього вчиняють законні представники. Суд скасовує рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.
Неповнолітня особа самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору, так і за заподіяння шкоди при відсутності договору (ст.ст.ЗЗ, 1179 ЦК).
Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, то додаткову (субсидіарну) відповідальність несуть батьки (усиновлювачі) або піклувальник такої фізичної особи. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи Функції піклувальника, додатково брати участь у відшкодуванні Шкоди, що виникла внаслідок невиконання договору або завдання щкоди неповнолітнім, припиняється після досягнення фізичною особою повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане Г
і майна, достатнього для відшкодування шкоди. Обмежену цивільну дієздатність має також фізична особа, яку УД обмежив у дієздатності через те, що вона страждає на психіч-ч Розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати знання своїх дій та (або) керувати ними, а також фізична особа, яку УД обмежив у дієздатності через те, шо вона зловживає спиртни-Напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами то-1 тим ставить себе чи свою сім'ю, а також Інших осіб, яких за
93
законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становите (ст.36 ЦК).
Без згоди піклувальника фізична особа, обмежена у дієздатності, не може:
а) продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати майно, а також вчиняти інші правочини щодо розпорядження майномза винятком дрібних побутових (ст.37 ЦК);
б) самостійно одержувати заробітну плату, пенсію та інші видидоходів (авторський гонорар, винагороди за відкриття, винаходитощо). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження нимиздійснюються піклувальником.
Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.
Піклувальники не можуть брати участь у правовідносинах, що пов'язані з особою підопічного. Вони контролюють лише правочини, які мають майновий характер. При цьому закон забороняє піклувальнику давати згоду на здійснення підопічним дій, пов'язаних з безоплатним відчужуванням майна. Піклувальник також не має права укладати з підопічним правочини щодо себе або стосовно членів своєї сім'ї.
Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
У разі відпадання обставин, що послужили підставою обмеження дієздатності фізичної особи (видужання, поліпшення психічного стану, припинення зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо), суд поновлює й цивільну дієздатність. Рішення суду про поновлення цивільної дієздатності є підставою припинення піклування, встановленого над фізичною особою (ст.38 ЦК).
Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним фаховим медичним висновком, якщо особа знаходилась в спеціальному медичному закладі на лікуванні.
Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якшо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Справа може бути почата за заявою членів сім'ї громадянина, громадських організацій, прокурора, органу опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу в суді за місцем проживанн громадянина чи за місцем знаходження лікувального закладу, він перебуває. Суддя в порядку підготовки справи до судового з сідання призначає судово-психіатричну експертизу. В судовому 3 сіданні беруть участь: сам громадянин, якщо це можливо за сі
94
його здоров'я, члени його родини, прокурор, представник органу
опіки і піклування.
Законом передбачені певні гарантії від необгрунтованого звернення до суду із заявою про визнання особи недієздатною. Зокрема якшо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що ця вимога заявлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування (ст.39 ЦК).
фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною (ст.40 ЦК).
Рішення суду про недієздатність громадянина є підставою для призначення йому опікуна, який є законним представником останнього (ст.41 ЦК).
Опікун захищає права фізичної особи, визнаної недієздатною, вчиняє у її інтересах та від її імені правочини, несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.
Оскільки визнання фізичної особи недієздатною трактується як тимчасовий захід, який може застосовуватися лише на період існування психічного захворювання, ст.42 ЦК передбачає можливість поновлення дієздатності фізичної особи. Таке поновлення проводиться судом за позовом опікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану фізичної особи у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним медичним висновком, якщо особа перебувала у спеціальному медичному закладі на лікуванні.
Цим же рішенням суду припиняється опіка, оскільки необхідність у ній відпадає. Надалі фізична особа, цивільну дієздатність якої поновлено, є повноправним учасником цивільного обігу.
§ 9. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує насампе-РеД захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів осіб, з я*ими вона перебуває у цивільних відносинах.
Гарантією від необгрунтованого визнання особи безвісно вІд-УТньою є те, що рішення про визнання особи безвісно відсутню приймає лише суд. До того ж, ст.43 максимально точно ановлює умови, за яких фізична особа може бути визнана без-відсутньою, передбачаючи, шо для цього необхідно, аби
95
протягом одного року в місці ЇЇ постійного проживання (ст.29 Ца немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається лерще число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.
Порядок визнання особи безвісно відсутньою визначений ЦГТК Заява подається заінтересованою особою до суду за місцем її проживання (чи є заявник заінтересованою особою, встановлює суд) Суд розглядає справу в порядку особливого провадження з обов'язковою участю прокурора.
Слід звернути увагу на те, що закон розрізняє поняття "фізична особа, місце перебування якої невідоме" та "фізична особа, визнана безвісно відсутньою" (ст.44 ІДК).
Відмінність полягає в тому, що безвісно відсутньою фізична особа вважається лише з моменту набрання чинності рішенням суду про визнання її такою. До цього (але з моменту звернення заявника або органу опіки та піклування до нотаріуса з відповідною заявою) особа вважається такою, місце перебування якої невідоме.
На перший погляд, може видатися, що фізична особа повинна вважатися такою, місце перебування якої невідоме, вже з моменту отримання останніх відомостей від(про) неї. Проте такий висновок суперечить ч.2 ст.44 ЦК, яка пов"язує правові наслідки із заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування до нотаріуса. Над майном фізичної особи, визнаної судом безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме, після того, як нотаріус за останнім місцем проживання такої особи опише належне їй майно, встановлюється опіка.
Опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.
За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати, погашає зобов'язання, термін виконання яких настав, тошо.
За необхідності постійного управління майном воно передається за рішенням суду в довірче управління (ст.І032 ЦК). Управитель вправі, відповідно до цього договору, вчиняти будь-які дн в інтересах відсутнього власника. При цьому правочини управитель укладає від свого імені, вказуючи, що діє як управитель майном. Управитель має право на винагороду, передбачену договором, і право на відшкодування необхідних витрат за рахунок ДО" ходів від використання майна, але, у свою чергу, несе відповідальність за неналежну дбайливість у ставленні до майна (CT.CT.104A 1043 UK).
96
Закон передбачає також інші наслідки визнання громадянина а звісно відсутнім: припиняється дія виданої ним довіреності (ст. .о ЦК); шлюб з особою, визнаною безвісно відсутньою, розриваться в органах РАЦС (ст.107 СК) та інші.
Є Опіка над майном припиняється уразі скасування рішення су- про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.
Для цього необхідним є дотримання таких умов: І) фізична особа визнана безвісно відсутньою, з'явилася або одержано відомості про місце ЇЇ перебування; 2) є заява цієї особи або Іншої заінтересованої особи; 3) скасування судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст.ст.44, 45 ЦК). Аналогічні умови мають бути дотримані у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим (крім скасування судом рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, оскільки такого рішення у цьому випадку не було).
Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також поява фізичної особи, місце перебування якої було невідомим, є також підставою для припинення договору про довірче управління. Якщо шлюб був розірваний, він може бути поновлений органом РАЦС за спільною заявою подружжя за умови, шо жоден з них не уклав новий шлюб (ст. 118 СК).
Якщо особа, визнана безвісно відсутньою, або місце знаходження якої невідоме, не з'явилася і не подає про себе відомостей, наступним кроком є оголошення фізичної особи такою, що померла. Згідно зі ст-46 ЦК фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці постійного проживання останньої немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, шо загрожували їй смертю або Дають підстави припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення цих дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше спливу шести місяців.
Отже, ЦК передбачає кілька строків, що мають правове значеная Для визнання особи такою, що померла:
три роки — загальний строк;
Два роки від дня закінчення воєнних дій — у разі, якщо особа пРоггала безвісти у зв'язку з цими діями;
шість місяців — якщо особа пропала безвісти за обставин, що згрожували їй смертю або дають підстави припускати її загибель Щ певного нещасного випадку (при катастрофах, стихійному лиху
97
строк, визначений судом, але не менший шести місяців — за-'кно від конкретних обставин.
Фізична особа оголошується померлою з дня набрання закон ної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвіс ти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити загибель останньої від певного нещасного випадку чи зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дНд її вірогідної смерті.
Оголошення особи такою, що померла, провадиться судом у порядку, аналогічному порядку визнання фізичної особи безвісно відсутньою.
При цьому слід враховувати, шо підставою для оголошення особи померлою є не факти, які напевне підтверджують її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. Тому оголошення особи судом померлою необхідно відрізняти від встановлення судом факту смерті особи у певний час і за певних обставин у разі відмови органів РАЦС зареєструвати смерть, якщо від цього факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих псмаинових чи майнових прав фізичних або юридичних осіб.
Оскільки оголошення фізичної особи такою, що померла, грунтується на презумпції смерті цієї особи, правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті (ст.47 ЦК). Це означає, що після оголошення фізичної особи такою, що померла, відкривається спадщина (ст.ШО ЦК), утриманцям призначається пенсія, шлюб припиняється (ст.104 СК).
Проте, оскільки оголошення фізичної особи померлою грунтується на презумпції, а не на факті смерті, ЦК передбачає заходи, спрямовані на забезпечення інтересів фізичної особи, оголошеної померлою, якщо вона виявиться живою. Зокрема, спадкоємці такої особи не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Для забезпечення виконання цієї вимоги нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження (ст.47 ЦК).
Якщо фізична особа, оголошена померлою, з'явилася або якшо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення сулу про оголошення фізичної особи померлою (ст.48 ЦК). Скасування раніше винесеного рішення про оголошення особи померлою є підставою для анулювання запису про її смерть у книзі запису актів цивільного стану.
На підставі такого рішення фізична особа, оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна або відшкодування його вартості. Але задоволення цих вимог залежить від того, чи збереглося майно в натурі, а також від підстав переходу його до інших осіб. Зокрема, якШ° майно збереглося та безоплатно перейшло до когось після оголо-шення фізичної особи померлою, воно підлягає поверненню, за

шятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також 0ій та цінних паперів на пред'явника. Особа, до якої майно пе-
б' й
та цінних апрі рд ,
іішло за від платним договором, зобов'язана повернути його, як-Р буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона зна-а що фізична особа, оголошена померлою, жива. У разі немож-л ' ості повернути майно в натурі особі, оголошеній померлою, відшкодовується вартість цього майна.
Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було ними реалізоване, зазначеній особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.
В інших випадках майно чи його вартість поверненню не підлягають.
При поверненні майна фізичній особі, оголошеній померлою, вона має право вимагати від того, хто володів майном, повернення чи відшкодування отриманих ним доходів з вирахуванням зроблених необхідних витрат на майно. Питання про долю поліпшень майна, зроблених тим, хто ним володів, вирішується залежно від того, чи можна відділити ЦІ поліпшення без пошкодження майна. Якщо поліпшення можна відділити, той, хто володів майном, вправі залишити їх за собою. Якщо відділення їх неможливе, володілець майна має право вимагати компенсації витрат на поліпшення майна. При цьому вказані витрати оцінюються як такі, шо не перевищують розміру збільшення вартості майна.
Шлюб громадянина, оголошеного померлим, може бути поновлений органами РАЦС за спільною заявою подружжя, якщо жоден з них не уклав новий шлюб (ст. 118 СК).
Для задоволення вказаних вимог і повернення майна чи виплати зазначених сум час появи фізичної особи, оголошеної померлою, значення не має.
§ 10. Акти цивільного стану
Акти цивільного стану за своєю сутністю є юридичною сукупністю (комплексом обставин), що спричиняє виникнення, припинення, зміну тощо цивільних прав і обов'язків.
У ст.49 ЦК акти цивільного стану визначаються як події та дії, Що нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом Цивільних прав та обов'язків.
До них, зокрема, належать: народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.
Перелік актів цивільного стану, встановлений у ст.49 UK, є пРимірним І може бути розширений у процесі тлумачення норм
99
ЦК. Наприклад, актами цивільного стану за своєю сутністю є визнання особи безвісно відсутньою, оголошення її померлою тощо
Деякі з актів цивільного стану підлягають державній реєстрації. Це стосується народження фізичної особи та її походження громадянства, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. }\1 відміну від загального переліку актів цивільного стану, перелік тих актів, що підлягають державній реєстрації, є вичерпним (чз ст.49 ЦК).
Державна реєстрація актів цивільного стану провадиться територіальними органами РАЦС, утвореними органами виконавчої влади. Акти цивільного стану стосовно громадян України, що проживають за кордоном, реєструються консульськими установами України.
Визнаються дійсними акти цивільного стану, вчинені за релігійними обрядами до утворення чи поновлення органів РАЦС (наприклад, під час Великої Вітчизняної війни на окупованих територіях). Вони прирівнюються до актів цивільного стану, вчинених у органах РАЦС, і не вимагають наступної державної реєстрації.
Для вчинення запису акту цивільного стану громадянами мають бути надані документи, що є підставою для державної реєстрації цього акту (наприклад, довідка встановленої форми про народження чи смерть; спільна заява батька і матері дитини, які не перебувають у шлюбі одне з одним, про встановлення батьківства; рішення суду про встановлення батьківства тощо), а також документ, що посвідчує особу заявника.
Зміни чи виправлення у записи акту цивільного стану вносяться органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб (наприклад, у разі помилки при запису), на підставі рішення суду чи на підставі рішень адміністративних органів, на підставі інших вчинених записів актів цивільного стану (наприклад, у запис акту про народження вносяться зміни на підставі запису про встановлення батьківства або про усиновлення).
Відмова органу РАЦС внести у запис актів цивільного стану зміни чи виправлення може бути оскаржена до суду. На підставі судового рішення вносяться також виправлення або зміни у запис акту цивільного стану за наявності спору між заінтересованими сторонами.
У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану громадянину на його прохання може бути видане органом РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису актів цивільного стану, що зберігається в органах РАЦС. Втрачений запис акту ии-вільного стану може поновлюватись лише на підставі рішення суду про установлення факту реєстрації відповідного акту цивільного стану.
Анулювання записів актів цивільного стану провадиться оргз~ ном РАЦС за місцем зберігання цих записів на підставі рішення суду. З моменту анулювання запис акту цивільного стану втрата правове значення.
100
§ 11. Фізична особа як підприємець
Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізичної особи є бізнеедієздатність — можливість займатися підприємницького (комерційною) діяльністю.
Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична діяльність, яка полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, ладанні послуг з метою одержання прибутку, шо здійснюється на власний ризик фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності, і спрямована на систематичне одержання прибутку.
Підґрунтям цього положення є ст.42 Конституції, що встановлює загальне правило, згідно з яким кожна людина має право на зайняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Проте слід мати на увазі, що у Конституції право на зайняття підприємницькою діяльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб його реалізувати, фізична особа повинна мати бізнеедієздатність.
Умови існування бізнеедієздатності визначає ст.50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяльністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 років (повноліття) І не обмежена у дієздатності (ст.ст.34, 36 ЦК).
Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиповлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.З ст.35).
Крім того, в інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у повному обсязі (в тому числі і бізнеедієздатність). Отже, якщо згідно з ч-2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення IS років, вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися підприємницькою діяльністю.
У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробничому кооперативі для набуття бізнеедієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим
Договором може бути підставою надання повної цивільної дієздатності.
Деякі категорії громадян обмежені у бізнеедієздатності. На-иклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльніс-Т}° Депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади Та органів місцевого самоврядування тощо.
Наявності бізнеедієздатності як такої недостатньо для набуття татусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприєм-
101
ницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця, яка проводиться органами юстиції.
Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю тощо. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстрацією можуть бути оскаржені до суду.
Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, g анулювання тощо.
Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не ма"є права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч.З ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.
Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якшо Інше не передбачено законом або не випливає із суті відносин.
Звідси випливає ряд висновків.
По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — комерційних організацій.
По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.
По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.
Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов'язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, ш° фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно Із законом не може бути звернено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри-ємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.
Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вартість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, »а яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
102
у першу чергу, стягнення за виконавчими документами звертаться на кошти боржника у вітчизняній та іноземній валюті та на нші Цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, які знаходяться на рахунках чи на зберіганні в банківських установах та інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на Інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які варто звернути стягнення в першу чергу.
У разі коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначену відповідно до закону. Це може бути частка у спільній сумісній власності подружжя, внески у статутний фонд господарських товариств тощо.
На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернене. До них належать виплати на відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, в результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з народженням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника з роботи.
Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у встановленому законом порядку (ст.53 ЦК).
Банкрутство — це визнана судом така неплатоспроможність боржника, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.
У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його особистими зобов'язаннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо. Ці вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При Цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються лише після повного розрахунку з кредиторами попередньої.
Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, визнаний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Але незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю І здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їх стягнення у процесі банкрутства.
Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен-Ня рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків
103
із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутствоі втрачає силу реєстрація фізичної особи як підприємця.
Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя майном, з яким укладається договір про управління цим майном (ст.54 ЦК).
Управитель при здійсненні повноважень щодо управління майном діє від свого Імені в інтересах особи, яка є власником майна Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування.
§ 12. Опіка та піклування
Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та Інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст.55 ЦК).
Водночас, крім загальних цілей опіки і піклування, закон визначає також спеціальні цілі щодо двох груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — неповнолітніх і повнолітніх фізичних осіб.
Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є виховання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих немайнових і майнових інтересів цих дітей.
Щодо повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування встановлюються для захисту особистих немайнових і майнових прав повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також для піклування про створення їм необхідних побутових умов, здійснення за ними догляду, забезпечення їх виховання, навчання та розвитку, а У необхідних випадках і лікування (ст.ст.67, 69 ЦК, ст.249 СК).
Згідно зі ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом.
Нині перелік органів опіки та піклування передбачений ст.129 Кодексу про шлюб та сім'ю 1969 p., а також п.п.1.3, 1.4 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. №341/66/131/88. Відповідно до цих актів опіка і піклування встановлюються державними адміністраціями районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських, районних у містах, сільських, селищних
104

рад
Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування покладаєть-
я на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, яйонів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи оайонних у містах рад. Ведення справ з опіки і піклування у виконкомах районних (міських) Рад покладається: щодо неповнолітніх — на відділи утворення; щодо осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, — на відділи охорони здоров'я; щодо дорослих дієздатних осіб, що потребують піклування за станом здоров'я — на органи соціального захисту населення. Ці відділи виконують усю підготовчу роботу, пов'язану з призначенням опіки (піклування), здійснюють організаційні І контрольні функції.
У сільській місцевості опікою та піклуванням відають безпосередньо виконавчі комітети селищних і сільських рад.
Згідно зі ст.58 ЦК опіка встановлюється над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.
Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.
Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен врахувати її бажання.
Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо.
Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном чи передати Його за договором в управління іншій особі. Опікун зобов"язаний дбати про збереження зазначеного майна, може здійснювати за його рахунок витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного.
Проте опікуни не несуть обов'язків з утримання своїх підопічних. На такі цілі витрачається одержувана на підопічного пенсія, аліменти, інші доходи від його майна тощо.
Опікун, як правило, має проживати разом з підопічним (п.4.3 Правил опіки та піклування).
Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і в його інтересах. Оскільки малолітні особи можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, а недієздатні особи взагалі не мають права вчиняти правочини, то від імені малолітньої особи опікун вчиняє правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а від імені особи, визнаної недієздатною, — будь-які правочини.
Водночас закон обмежує опікуна у можливості вчиняти низку Нравочинів від імені підопічного.
Зокрема, опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.
Крім того, згідно з ч.і ст.68 ЦК, опікун, його дружина, чоловік, а також близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів.
105
З цього загального правила існує два винятки. Вказані особи можуть:
1) укладати договір дарування на користь підопічного (тобто безоплатно І безумовно передавати йому майно у власність);
2) укладати договір позички на користь підопічного (тобто безоплатно надавати йому майно у тимчасове користування).
Деякі правочини з майном підопічного опікун може здійснювати лише з дозволу органів опіки та піклування. Зокрема, без такої згоди він не може:
1) відмовитися від майнових прав підопічного;
2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
3) укладати договори, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації;
4) укладати договори щодо Іншого цінного майна.Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочи-
нів лише з дозволу органу опіки та піклування.
Аналізуючи ч.і ст.71 ЦК, де містяться зазначені обмеження, можна дійти висновку, що тут може бути два випадки укладення правочинів опікуном:
1) договори та інші правочини, які характеризуються певнимиматеріальними фактами: факт відмови від майнових прав підопічного; факт видачі письмового зобов'язання від імені підопічного;факт укладення договору, що потребує певної форми. При цьомуне має значення цінність майна, щодо якого такі обставини малимісце;
2) договори з цінним майном (незалежно від їх форми).
У першому випадку достатньо встановлення факту вчинення правочину, передбаченого п.п.1-3 ч.і ст.71 ЦК. Його наявність свідчить про порушення закону і спричиняє недійсність правочину (ст.215 ЦК).
У другому випадку суд повинен встановити, чи є майно цінним. Оскільки закон не містить будь-яких критеріїв цінності майна, при вирішенні цього питання, очевидно, має враховуватися не тільки його вартість у грошах, а й цінність його як культурної, духовної спадщини тощо.
Можна припустити, що практично визначальним стане п.4 ч.і ст.71 ЦК, оскільки, вирішуючи спір, суд має виходити з того, шо кожний правочин на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має вчинятися у письмовій формі (ст.208 ЦК).
Крім опіки над фізичною особою, опіка відповідно до ст.74 ЦК може бути встановлена також над майном. Це можливо в таких випадках:
1) якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, ємайно, що знаходиться в іншій місцевості;
2) якщо існує необхідність опіки над майном особи, визнаноїбезвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме (ст.44 ЦК);
106
3) якщо це передбачено спеціальним законом.
Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними собами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними пСобами, цивільна дієздатність яких обмежена (ст.59 ЦК).
Оскільки неповнолітні особи мають право самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.і ст.32 ЦК, а особа, обмежена в цивільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочи-нИі то піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітніми особами'й особами, обмеженими в цивільній дієздатності, правочинів, які вони не можуть вчиняти самостійно. Піклувальник також зобов'язаний вживати заходів для захисту цивільних прав та інтересів підопічного (ч.З ст.69 ЦК).
Опіка та піклування можуть встановлюватися судом або органами опіки та піклування.
Згідно зі ст.60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною особою в разі визнання її недієздатною, у разі обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування. Положення, відповідно до якого суд встановлює опіку у випадку визнання особи недієздатною та піклування у разі визнання особи обмежено дієздатною, пояснюється тим, шо ці справи розглядаються судом у порядку особливого провадження з обов'язковою участю представника органів опіки та піклування (гл.34 ЦПК). При призначенні опікуна або піклувальника суд повинен врахувати висновок органів опіки та піклування. Позбавлення батьківських прав також відбувається в судовому порядку. Тому суд, визнавши, що діти позбавлені батьківського піклування, встановлює над дітьми до 14 років (малолітніми) опіку, а над дітьми від 14 до 18 років (неповнолітніми) — піклування.
Згідно зі ст.61 ЦК встановлення опіки та піклування в адміністративному порядку (органом опіки та піклування) має місце, коли йдеться про опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, крім випадків, передбачених ч.ч.і, 2 ст.60 ЦК.
Призначення конкретного опікуна чи піклувальника проводиться органом опіки та піклування. При цьому враховується, що відповідно до положень ст.64 ЦК опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:
1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. Випадки такої поведінкипередбачені, наприклад, п.3.2 Правил опіки та піклування, де зазначається, що не можуть бути опікунами (піклувальниками) особи,які перебувають на обліку чи лікуються в психоневрологічних інаркологічних закладах; особи, які раніше були опікунами чи піклувальниками і з їх вини опіка або піклування були припинені;°соби, засуджені за скоєння тяжкого злочину.
107

Окремими випадками опіки та піклування є встановлення вщц0. син, коли опікун або піклувальник потрібні, але не призначені. Власне, таких ситуацій закон передбачає дві:
1) тимчасове виконання функцій опікуна (піклувальника). їХд0призначення опікуна або піклувальника над фізичною особоюздійснює відповідний орган опіки та піклування;
2) постійне виконання таких функцій замість опікуна або піклувальника. Воно може мати місце щодо фізичної особи, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладісоціального захисту населення, і над якою не встановлено опіку чипіклування або не призначено опікуна чи піклувальника. За такихумов опіку або піклування над цією фізичною особою здійснюєзазначений заклад (ст.66 ЦК).
Опікуни і піклувальники призначаються переважно з осіб, що перебувають у родинних стосунках з підопічним. Тому, як правило, обов'язки з опіки та піклування виконуються безоплатно. Водночас ст.73 ЦК передбачає, що Кабінет Міністрів України визначає підстави виникнення права на оплату послуг опікуна і піклувальника, розмір і порядок їх виплати. Тобто принципово питання про оплату обов'язків опікуна або піклувальника не виключене. У зв'язку з цим варто звернути увагу на колізію норм ЦК та СК, яка виникає через те, що ч.5 ст.249 СК передбачає безоплатність виконання обов'язків з опіки та піклування над дитиною. Постає питання: чи означає це положення СК, що опіка над недієздатним має бути оплати ою?
Як видається, принциповий висновок має ґрунтуватися на врахуванні оцінки ЦК як основного акта цивільного законодавства (ст.4 ЦК). Отже, при вирішенні цього норми ЦК переважають над положеннями СК.
Звільнення опікуна та піклувальника від виконання їх обов'язків можливе за однією з двох підстав: за заявою опікуна або піклувальника; за заявою органу опіки та піклування.
Крім того, піклувальник може бути звільненим від повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.
Залежно від підстав звільнення від обов'язків опікуна (піклувальника) закон визначає такий порядок звільнення.
І) Опікун або піклувальник можуть бути за їх заявою звільнені від виконання своїх обов'язків органом опіки та піклування.
Така заява повинна бути розглянута протягом одного місяця від дня її подання. Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна чи піклувальника або до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не розглянута протягом цього строку.
Пункт 5.1 Правил опіки та піклування передбачає можливість звільнення від виконання обов'язків опікунів і піклувальників на їх прохання за умови, що орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного визнає, що це прохання викликане поважною
108
ичиною. Припускається, що поважність причини встановлює Ппган опіки та піклування.
у разі коли органи опіки та піклування відмовлять у задоволен-
поохання про звільнення від обов'язків опікуна чи піклувальни-
Н1 їх відмова згідно з ч,2 ст.79 ЦК може бути оскаржена до відпо-
к.' огО органу, якому підпорядковані органи опіки та піклування,
або до суду- . .
2) За заявою органу опіки та піклування звільнити особу відповноважень опікуна або піклувальника може суд — у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у випадку поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладусоціального захисту.
3) За заявою особи, над якою встановлено піклування, піклувальник звільняється від виконання своїх обов'язків (та повноважень) органом опіки та піклування.
Припинення опіки можливе з таких підстав:
1) у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам),про що орган опіки та піклування приймає відповідне рішення;
2) у випадку досягнення підопічним 14 років. При цьому особа,яка виконувала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього;

3) у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи,яка була визнана недієздатною. У цьому випадку рішення судупро поновлення цивільної дієздатності фізичної особи є підставою для рішення органу опіки та піклування про припинення опіки (ст.76 ЦК);
4) у випадку смерті опікуна або підопічного (п.5.4 Правил опіки та піклування).
Підставами припинення піклування є:
1) досягнення фізичною особою повноліття;
2) реєстрація шлюбу неповнолітньої особи;
3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
4) поновлення судом цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена (ст.77 ЦК);
5) смерть підопічного або піклувальника (п.5.5 Правил опіки тапіклування).
Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування. Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, у тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду.
Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржене до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.
Частина І ст.79 ЦК передбачає право заінтересованих осіб, у то-МУ числі родичів підопічного, оскаржити дії опікуна до органу опіки та піклування або до суду. Слід вважати, що заінтересовані особи мають право оскаржити дії не тільки опікуна, а й піклувальника.
Рішення органів опіки та піклування можуть бути оскаржені до вищого органу або до суду (ч.2 ст.79 ЦК, ст.248-4 ЦПК, п.п.1,
109
4, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 руд 1997 р. №13 "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права і свободи громадян". Нині вищими органами, яким підпорядковуються органи опіки та піклування, є обласні, Київська та Севастопольська міські адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.
Особливим видом відносин у галузі опіки та піклування є передбачений ст.78 ЦК "інститут помічників". Призначення помічників полягає у наданні дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов'язків. Специфіка цього інституту в тому, що помічник не є піклувальником у прямому значенні слова, оскільки призначається для надання допомоги повністю дієздатній фізичній особі та на її прохання (за її вибором).
За своїми ознаками, юридичними властивостями інститут "помічників" — це відносини, що грунтуються на договорі доручення. Водночас Із врахуванням специфіки суб'єкта, якому надається помічник (це — завжди дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки), І специфіки оформлення відповідних відноснії у ЦК норми, що містять принципові засади "інституту помічників" вміщені у главі "Опіка та піклування".
Отже, розгляньмо його характерні ознаки:
Помічник призначається на прохання дієздатної особи, яка за станом здоров'я має право обрати собі помічника.
Помічником може бути дієздатна фізична особа.
За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника реєструється органом опіки та піклування, шо підтверджується відповідним документом.
Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги.
Помічник має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень.
Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення.
Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на підставі окремої довіреності.
Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.
Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, я*а потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються (ст.78 ЦК).
Додаткова література:
] Васькин В.В., Харитонов Е.О. Дифференциация гражданской правосубьектности // Правовое положение песовершеннолетних: Сб. науч. трудов. — Краснодар, 1985. — С. 14-15.
2. Гражданско-правовое положение личности в СССР. — М.,
1975.
5.
З Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. —
4 Советское гражданское право: субьектьі гражданского права. — М., І984. - С.29-50.
5. Янкова О. До питання про дієздатність громадян-підприєм-ідів // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.91-92.

ПО
Ш
Глава 9 Юридичні особи
1. Поняття і ознаки юридичної особи.
2. Сутність юридичної особи.
3. Цивільна правосуб'єктнІсть юридичної особи.
4. Класифікація юридичних осіб.
5. Види (форми) юридичних осіб приватного права.
6. Виникнення та припинення діяльності юридичних осіб.
§ 1. Поняття і ознаки юридичної особи
ЦК не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:
1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;
2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленомузаконом порядку;
3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктнІсть), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права таобов'язки від свого імені;
4) вона може бути позивачем І відповідачем у суді.
Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.
Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.
Зупинімося на наведених ознаках детальніше.
1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації.
Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи Іменувалася як вимога організаційної єдності1.
Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетении органів, порядку їх функціонування тощо.
1 ДИВ., наприклад: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Н.С. Кузнєиової. - К., 2002. - С. 109-110.
112
Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, "і установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).
Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління.
Наприклад, ст.97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший — це вищий орган управління і другий — виконавчий.
Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.
Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.
Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника товариства.
2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна Інших власників.
Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через Інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом "Про власність" цс право містить можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.
Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.
Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські това-
5j-.n:. 113

риства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.
Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об'єктами, а полягати ще й у наявності зобов'язальних майнових прав. Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення — знаходитись у володінні на умовах договору оренди.
3) Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.
Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.
Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації — є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах грунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.
Відповідно до правил, встановлених у ст.90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.
Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане лише за згодою його носія.
Юридична особа може мати, крім повного, скорочене найменування.
Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.
4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.
Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно доякого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить цемайно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить цеі від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чиу грошових коштах тощо. ...
114
Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи, а також окремі її обмеження містяться й у гл.8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.
Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості.
Зокрема, він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.
Відповідно до ст.96 ЦК відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть його засновники.
Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має правову силу.
Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови нестачі останніх до субсидіарноі відповідальності притягується власник установи (п.З ст.39 Закону "Про власність").
5) Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.
Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість — можливість бути самостійним учасником цивільного обігу1.
Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки у цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої. Власне, така позиція відображена і у ст.80 ЦК.
Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна — матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність — необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній
; Див., наприклад: Гражданское право / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. -Т.І. - СПб., 1996. - С.109.
5 115
відповідальності полягає практичне значення взяття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і Не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак — конституювання юридичної особи.
У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені1, інші — вважають, що нею є наявність відокремленого майна2 треті — вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи3.
Однак слід визнати, що ці суперечки мають головним чином теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. Цю точку зору поділяє й сучасна українська цивілістика4.
Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної особи головне значення надавалося організаційній єдності соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.
Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариства з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені лише дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивач і відповідач. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про осіб юридичних.
Такий підхід свідчить, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.
Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися
1 Див., наприклад: Венедиктов А.В. Ґосударственная сошіалистическая собегвен-ность. - М.-Л., 1948. - С.704-711.
2 Див., наприклад: Совсгское гражданское право: Субтектьі гражданского права /Под ред. С.Н. Братуся. - М., 1984. - С.52.
' Див., наприклад: Советское гражданское право / Под ред. В А. Рясеннева. - І*1" 1986. - С.ІЗМ32.
н Див., наприклад: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Д' ри, Н.С. Кузнєіювої. - К., 2002. - С.Ш; Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. ҐраждзН-ское право. - К., 2002.
116
юридичною особою, необхідно встановити сутність правової природи цієї категорії.
§ 2. Сутність юридичної особи
Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілісти-ці з'ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб, насамперед підприємств.
Основу цього становили потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд створювала і припиняла діяльність переважної більшості підприємств.
В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні власники. А тому виникає необхідність зміни підходів до трактування сутності юридичної особи.
Почати розгляд цього питання доцільно зі згадування про погляди на сутність юридичної особи у радянському цивільному праві, оскільки чинні акти цивільного законодавства І навіть новий ЦК саме їм завдячують низкою своїх положень.
Отже, у радянській цивілістиці щодо сутності юридичної особи найбільш популярними були такі теорії.
1) Теорія держави (теорія власника), автором якої був СІ. Аск-назій. Згідно з нею державна юридична особа — це сама держава,взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише напевній ділянці єдиної господарської системи, де вона використовуєпевне майно за допомогою певного колективу працівників.
2) Згідно з теорією колективу, яку запропонував А.В. Венедиктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в цілому як власник всенародного надбання і організований державоюколектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних завдань іякому для їх виконання надала відповідну частину єдиного фондудержавної власності. Цей колектив І визнається безпосереднімУчасником цивільного обігу, юридичною особою.
3) Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснюваласутність державної юридичної особи тим, що остання персоніфікується у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від'мені юридичної особи усі юридично значимі дії і уповноваженийДержавою на управління майном підприємства. Відповідальний керівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний відостанньої.
4) Теорія соціальної реальності сформульована в загальних ри-Сах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування державних юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, деДаймові відносини мають товарно-грошову форму, а тому потребують, щоб державні організації діяли як самостійні, відокремленіУ майновому сенсі, утворення — суб'єкти цивільно-правових зв'яз-к'в. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, іс-
117
нування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави.
У цих та інших теоріях державної юридичної особи, запропонованих у радянському цивільному праві, можна вказати на сильні та слабкі сторони1. Водночас майже всі вони так чи інакше вплинули на зміст норм цивільного законодавства, більшість з яких донині є чинними в Україні. Наприклад, "теорія держави" значною мірою була і є базисом господарського права, підґрунтям тези про необхідність господарювання на основі чіткого планування, "Теорія директора" вплинула на визначення статусу органів юридичної особи та їх значення для здійснення правосуб'єктності останньої. "Теорія колективу" помітна у нормах про відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.
Однак спільним (і головним) недоліком наведених теорій було те, що вони розроблялися в умовах одержавлення економіки, коли домінуюча роль у цивільних відносинах належала державним організаціям. Тож не дивно, що у своїй більшості ці теорії присвячені визначенню сутності лише державної юридичної особи та прояву в останньої цивільної правосуб'єктності держави.
Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція О.А. Красавчи-кова, який використав більш універсальний підхід, що дозволяло вести мову не тільки про державні, а й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична особа є правовою формою вираження певних суспільних відносин людей, об'єднаних єдиною метою. Звідси випливав висновок, що юридичного особою є організація, причому така, яка виступає не як сума індивідів, що її складають, а як певне соціальне утворення — система істотних соціальних взаємозв'язків, об'єднаних для досягнення поставлених цілей у єдине структурно І функціонально диференційоване соціальне ціле, яке має ознаки юридичної особи2.
Втім наведена позиція не отримала широкої підтримки у радянській науці цивільного права.
У сучасних умовах зводити проблему з'ясування сутності юридичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б помилкою, оскільки останні становлять лише незначну частину загальної сукупності соціальних утворень, шо визнаються законом юридичними особами.
У зв'язку з цим логічно звернутися до тлумачення сутності юридичної особи в інших правових системах.
Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві розвинених країн характеризується як одне з найменш розроблених. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються найзагальнішими і дуже короткими формулюваннями. Тому у характеристиці поняття "юри-
1 Див., наприютад: Советское гражданское право: Суб-ьектн гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. - М„ 1984. - С.57.
'Див.: Советское гражданское право: Учебн. В 2-х т. ~ Т.1 / Под рел, О.А. Краса» чикова, - М., 1985.-С. 128 - 130.
118
дична особа" важливе значення має саме з'ясування сутності останньої.
При обгрунтуванні правосуб'єктності соціальних утворень усі теорії виходять з того, що юридична особа — це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у цивільному обігу як самостійний носій прав і обов'язків. Проте методи обґрунтування наявності такої правосуб'єктності соціальних утворень у представників різних напрямів юридичної думки неоднакові.
Найчіткіше визначилися два концептуальних підходи: теорія фікції та теорія соціальної реальності.
Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням її прихильників, корпорація як така не має власної волі. Тому спочатку вважалося, що вона не здатна вчиняти злочини і завдавати шкоди. Корпорація лише виражає волю держави, втілену в законі й акті про її створення. Теорія фікції фактично обґрунтовувала дозвільний порядок утворення юридичних осіб.
У подальшому зазначена теорія була деталізована. Виникли різні її модифікації. Наприклад, з'явилися теорії цільового майна, Інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності, позитивістські і нормативістські теорії юридичної особи. Вони, власне, є варіантами теорії фікції.
Згідно з теорією цільового майна права юридичної особи не належать нікому. Вони передбачені лише для досягнення мети, що визначається призначенням майна.
Теорія інтересу, навпаки, виходить із того, що майно юридичної особи насправді належить тим індивідам, які ним користуються. Майно юридичних осіб служить інтересам певних осіб. Право-суб'єктність юридичної особи при цьому є не більш ніж юридико-технічною вимогою.
Теорія посадового й товариського майна розглядала майно установи як посадове, таке, шо належить правлінню, а не його користувачам. Майно спілок, на думку прихильників цієї теорії, вважалося спільним товариським майном його членів, а не індивідуальним майном кожного з них. У результаті ця теорія трактувала юридичну особу як персоніфіковане правове відношення.
Згідно з теорією колективної власності юридична особа є не більш ніж засобом, призначеним для управління колективною власністю, саме поняття "юридична особа" ототожнюється з колективним майном, яким володіють численні об'єднання.
У XX ст, набули поширення позитивістські та нормативістські теорії юридичної особи. За вченням прихильників позитивістської Теоріі, юридична особа характеризувалася як створений об'єктивним правом центр застосування певного комплексу прав і обов'язки, а нормативістська теорія вважала юридичну особу лише персо-НФІкацією правових норм, предметом правосвідомості.
На відміну від теорії фікції та її модерних варіантів, реалістичні Теорії визнають юридичних осіб соціальною реальністю.
119
їх прихильники виходять з факту реального існування групових Інтересів окремих індивідуумів, які в сукупності становлять основу для створення різного роду юридичних осіб. Колективні інтереси мають первинний характер. Право ж виконує похідні функції, щ0 зводяться лише до оформлення цих інтересів. Наслідком реалістичних теорій, зокрема, стало положення про виникнення юридичних осіб у нормативно-явочному порядку.
Реалістичні теорії виникли на базі органічної теорії, яка зображала юридичну особу як особливий визнаний правопорядком тілесно-духовний організм, що має власну душу, волю І діє за допомогою своїх органів. Реалістичні теорії, відкинувши біологічні крайнощі органічної теорії, розглядають юридичну особу як колективне утворення, що має волю і діє з метою забезпечення спільних інтересів своїх членів.
Певний інтерес становить також теорія відокремлення власності від управління, хоча вона і мала обмежену мету — з'ясування сутності лише акціонерного товариства. Ця теорія набула поширення практично в усіх розвинених країнах.
На думку її авторів, сучасні великі корпорації перетворилися в установи, які виконують подвійні функції. Вони управляють власністю і одночасно є організаторами економічного життя країни. Завдяки наявності великої кількості розкиданих по всій країні держателів акцій, що втратили фактичний контроль над своїми капіталами, у рамках корпорацій сталося відокремлення власності від управління нею. Управління власністю зосередилося в руках керуючих корпораціями, які завдяки цьому набули самостійної економічної влади над власністю. Власність на засоби виробництва у її речовому вираженні, що використовується корпораціями, більше не знаходиться у приватній власності окремих осіб. Акціонери є лише власниками паперів — акцій. Корпорації стали кваз і публічними організаціями, що здійснюють народний розподіл виробленого ними продукту на підставі затраченої праці при збереженні інституту приватної власності.
Як висновок, можна зазначити, що найбільш придатною для пояснення сутності юридичної особи видається теорія соціальної реальності (якщо розглядати соціальну реальність як феномен, що виникає на підґрунті і для реалізації норм природного права). Такий підхід адекватно відображає сучасне розуміння природного права фізичних осіб об'єднуватися в організації і таким чином захищати та реалізовувати свої права у різних сферах діяльності, насамперед у цивільних відносинах. Держава може впливати на створення та діяльність таких об'єднань лише з урахуванням цих обставин і не може забороняти створення організацій, які не посягають на громадські інтереси, що трактуються як спільні інтереси індивідів.
§ 3. Цивільна правосуб'єктність юридичної особи
Цивільна правосуб'єктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб'єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.
120
Цивільна правоздатність юридичної особи — це її здатність мати цивільні права і обов'язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з ДЇІЯ внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності.
Згідно зі ст.91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині.
Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, з'явився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного.
Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилася не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені також її особисті немайнові права. Зокрема ст.94 ЦК встановлює, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до гл.З ЦК.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у постанові "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості (п.5).
Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо у їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою Діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності — вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.
Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.
Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило ч.З ст.91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею
121
окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємпицькі організації. Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України від 22 квітня 1993 р. "Про аудиторську діяльність", Законом України від 16 вересня 1997 р. "Про благодійництво та благодійні організації".
Органи, які здійснюють ліцензування, і порядок здійснення ліцензування передбачені законом. Відмова у наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.
Цивільна дієздатність юридичної особи — це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки.
Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.
Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.
Органи юридичної особи формують і виражають ЇЇ волю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває цивільних прав і бере цивільні обов'язки. Водночас як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до ч.2 ст.92 ЦК інші суб'єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обігу через своїх працівників, завдяки діям яких вона не тільки здійснює свої права І виконує обов'язки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників вважаються згідно із законом діями самої юридичної особи.
Відповідно до ч.З ст.92 ЦК той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими законними засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи або інший суб'єкт, який діє від її імені, не можуть виходити за межі наданих ним повноважень.
Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням зобов'язань, у яких вона бере участь, визначенням підсудності спорів тощо).
У ЦК 1963 р. місцем знаходження юридичної особи визнавалось місцезнаходження її постійно діючого органу. А місцезнаходженням останнього визнавалось тс місце, де розташоване приміщення, в якому працює її виконавчий орган, — дирекція, правління на чолі з директором, начальником, головою тощо.
У ЦК 2003 р. зазначається, що місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не
122
«становлене законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в ЇЇ установчих документах (ст.93 ЦК).
Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) па день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором.
У випадку зміни місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у семиденний термін з моменту настання таких змін сповістити про це органи державної реєстрації, подавши необхідні документи. Невиконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва (ст.95 ЦК).
Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій юридичної особи від її Імені. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Найчастіше вони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.
Представництва створюються для представництва і захисту інтересів юридичної особи поза місцем її знаходження. Найчастіше представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів.
Філії і представництва не визнаються суб'єктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія або представництво. Посадовим особам на їх ім'я (а не на ім'я філії або представництва) видається довіреність, якою визначається коло повноважень. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії І представництва.
Таким чином, філії і представництва, хоча і є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими. Власною юридичною правосуб'єктністю і правоздатністю вони не наділені.
Відомості про відкриття філій і представництв заносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Обов'язкова реєстрація встановлена для представників іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (ст.5 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність").
§ 4. Класифікація юридичних осіб
Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.
123
Зокрема, юридичні особи поділяються:
1) Залежно від виду права власності на:
а) державні І комунальні юридичні особи — ті, що грунтуютьсяна державній або комунальній формі власності.
До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст.324, 326 ЦК).
Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об'єднані громадяни за місцем проживання (ст.327 ЦК).
Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;
б) приватні юридичні особи — ті, що грунтуються на приватнійвласності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-якемайно за винятками, встановленими законом { ст.325 ЦК);
в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності заучастю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст.355 ЦК).
2) Залежно від мети створення і діяльності на:
а) комерційні юридичні особи;
б) некомерцІйні юридичні особи.
В основі цього розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.
Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.
Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань вказаних юридичних осіб.
3) Залежно від підстав фінансування на:
а) госпрозрахункові юридичні особи.
' Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, шо знаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;
б) бюджетні юридичні особи.
Бюджетні — отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним
124
особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.
4) Залежно від функцій на:
а) юридичні особи, що господарюють — такі, шо ставлять передсобою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;
б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, щодеякі негосподарські організації та об'єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльностівказаних організацій).
5) Залежно від відношення засновників до майна на:
а) юридичні особи, засновники яких мають право власності намайно відповідної юридичної особи;
6) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративніправа (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.
б) Залежно від кількості засновників на:
а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;
б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.
7) За типом правосуб'єктності та функціями на:
а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;
б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибуткута задоволення інших потреб їх засновників.
8) Залежно від організаційно-правової форми на:
а) господарські товариства;
б) установи;
в) об'єднання громадян;
г) об'єднання юридичних осіб тощо.
Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб1.
Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна — поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо Порядок створення тих та інших юридичних осіб. Зокрема ч.2 ст.81 UK встановлює, що юридичні особи залежно від порядку їх ство-
"' Див., наприклад: Гражданское право Украйни: В 2-х ч. - / Под ред. А.А. Пушки-на- В.м. Самойленко. - 4.1 - Харьков, 1996. - С.120-138.
125
рення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст.87 ЦК.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
З приводу обрання у ЦК критерію для класифікації варто зробити таке зауваження. Очевидно, ним насамперед слід вважати усе ж таки не порядок, а цілі створення, а також галузь, у якій має діяти та чи інша особа. Якщо юридична особа має діяти у галузі публічного права і виконувати відповідні адміністративні, освітні, культурні тощо функції, то вона є суб'єктом публічного права і має створюватися у порядку, визначеному для таких осіб. Якщо ж юридична особа має функціонувати у галузі приватного права, як його суб'єкт, то вона має створюватися у порядку, встановленому для юридичних осіб приватного права.
Стосовно класифікації юридичних осіб, запропонованої у ЦК, слід також зауважити таке.
Оскільки ч.З ст.81 ЦК передбачає, що цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус лише юридичних осіб приватного права, можна припустити, що такий поділ обраний як первісна підстава для подальших класифікацій юридичних осіб саме приватного права.
Зокрема один з критеріїв поділу юридичних осіб приватного права міститься вже в ч.і ст.81 ЦК, де встановлено, що юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.
Отже, звідси випливає, що згідно з ЦК юридичні особи приватного права можуть бути:
а) такими, що являють собою об'єднання осіб;
б) такими, що являють собою об'єднання майна;
в) такими, що являють собою об'єднання осіб та майна.Такий поділ становить не лише теоретичний, а й практичний
інтерес, оскільки від виду юридичної особи приватного права залежить визначення переліку установчих документів, обсяг право-суб'єктності такої юридичної особи, порядок придбання та реалізації прав І обов'язків тощо.
Відповідно до Закону "Про товарну біржу" специфічним видом юридичних осіб є біржа, яка є організаційно-правовою формою оптової торгівлі.
Товарна біржа — це організація, що об'єднує фізичних і юридичних осіб, які здійснюють виробничу та комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції на товари, вивчення, впорядкування І полегшення товарообігу та пов'язаних з ним операцій.
Фондова біржа займається виключно організацією укладення угод купівлі-продажу цінних паперів. Вона не може здійснювати
126
опр з цінними паперами від власного імені й за дорученнями
клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.
Слід підкреслити, що біржі незалежно від їх виду (товарна, фондова, універсальна тощо) не є комерційними організаціями і не МОЖУТЬ мати за мету отримання прибутку в результаті здійснення основної діяльності.
Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності і громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення, інших кредитних ресурсів, а також касове і розрахункове обслуговування, здійснення валютних та інших банківських операцій.
§ 5. Види (форми) юридичних осіб приватного права
Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, що передбачена або принаймні не заборонена законом.
Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб: товариства; установи.
Крім того, у цій статті йдеться про допустимість створення юридичних осіб у інших формах, встановлених законом.
Враховуючи особливості методу цивільно-правового регулювання, про які йшлося у перших главах цієї книги, це положення ст.83 ЦК, очевидно, слід трактувати у тому сенсі, що йдеться не тільки про форми юридичних осіб, прямо передбачені законом, а й узагалі про будь-яку форму юридичної особи, що прямо не заборонена законом.
а) Товариство — це організація, створена шляхом об'єднанняосіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.
За своєю сутністю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов'язковому об'єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності його статутного фонду, поділеного на частки учасників пропорційно до їх внесків.
Водночас товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.
Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не За тією ознакою, чи є воно об'єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але Фактично усі частки належатимуть одній особі.
б) Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ встанов-Ліоються законом.
Найбільш поширеною формою товариств є господарські това-Риства.
127
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Підприємницькі товариства — це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст.84 ЦК).
Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).
ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:
1) акціонерне товариство;
2) товариство з додатковою відповідальністю;
3) товариство з обмеженою відповідальністю;
4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);
5) командитне товариство.
Акціонерне товариство — це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство — акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Товариство з обмеженою відповідальністю — цс товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства у межах їх внесків.
Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаються установчими документами. Його учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками у статутний фонд, а якщо цих сум недостатньо — також своїм майном в однаковому для всіх розмірі, що є кратним внеску.
Повне товариство — такий вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.
Командитне товариство — це товариство, у складі поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повновкладники), є також один а&о кілька учасників, відповідальність яких обмежується вкладом У майно товариства. Таким чином, у командитному товаристві ро різняють учасників з повною відповідальністю (вони мають прав управляти товариством) і дестинаторів (осіб, які не беруть участі
128
управлінні товариством і тому відповідають за результати його діяльності лише своїм вкладом).
Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл.8 ЦК (ст.ст. 113-162).
Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.
Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом. Види та правовий статус виробничих кооперативів визначаються нормами спеціального законодавства.
Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
Некомерційні товариства можуть створюватися в організаційно-правових формах, передбачених ЦК або іншими законами.
Крім того, чинне законодавство передбачає створення некомер-ційних організацій у інших (крім товариств) формах.
Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення І діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюються Законом України від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації".
Згідно зі ст.36 Конституції громадяни України мають право об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Отже, такі об'єднання, партії та інші аналогічні утворення також набувають у відповідному порядку статусу непідприємницьких юридичних осіб. Основні засади створення та діяльності об'єднань громадян передбачені законами України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" та від 5 квітня 2001 р. "Про політичні партії в Україні".
Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб передбачена Законом від "Про благодійництво та благодійні організації". Діяльність таких організацій є безкорисливою, такою, що не передбачає одержання прибутків від неї. Благодійними, за змістом зазначеного Закону, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
У їх власності згідно з ст.18 цього ж Закону можуть перебувати РУхоме і нерухоме майно, матеріальні й нематеріальні активи, кошти, інше майно. Благодійна організація має право здійснювати що-Д° майна та коштів, які є у її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України.
129
Джерелом формування майна і коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків. Відповідно до Закону "Про благодійництво та благодійні організації" (ст.19) джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно І кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.
Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України від 2 грудня 1997 р. "Про торгово-промислові палати в Україні". Відповідно до цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, шо об'єднує юридичних осіб, які створені й діють відповідно ло законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання. Законом передбачено, що торгово-промислові палати мають право створювати за ініціативою учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фа-хівців-консультантів, виконувати інші повноваження.
Некомерційною, непідприємницькою організацією є також профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.
Оскільки це розмаїття некомерційних організацій поки шо неповною мірою узгоджене з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, це питання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства.
Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємництвом, тобто здійснювати діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку.
Але така діяльність допускається за двох умов: І) якщо вона не заборонена законом для даної юридичної особи або для даного виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст.86 UK).
Наприклад, об'єднання громадян вправі здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій, які мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (ст.24 Закону "Про об'єднання громадян"). Відповідно до ст.13 Закону "Про благодійництво та благодійні організації" благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та Інші об'єднання, що сприяють виконанню статутних завдань, а також бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій.
Водночас політичні партії та створювані ними установи І організації не можуть бути засновниками підприємств, крім засобів масової інформації, а також займатись господарською та іншою ко-130
мершйною діяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистських і агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою та проведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).
§ 6. Виникнення та припинення діяльності юридичних осіб
Традиційно в радянському та пострадянському цивільному праві розрізняли три способи виникнення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний і дозвільний.
Розпорядчий порядок виникнення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника. Це було характерним способом створення державних юридичних осіб.
Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок означає, що у випадках, коли юридична особа створена відповідно до умов, закріплених в законі, державний орган не може відмовити їй у легалізації (державній реєстрації).
Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, пов'язаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоров'я, освітою тощо.
Іноді у цивілістичній літературі згадується також договірний порядок виникнення юридичних осіб1.
Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.
Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно від характеру такого волевиявлення.
З урахуванням цього критерію можна виділити:
а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державноївлади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — для юридичних осіб публічного права,власника або уповноваженої ним особи — для юридичних осібприватного права).
Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується розпорядчим порядком;
б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної
1 Див., наприклад: Цивільне право України. - Кн.І. - К., 1997. - С.117; Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К., 2002. -Сі 14-115.
131
особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників рішення зборів засновників тощо.
Слід зазначити, шо законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням суб'єкту публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.
Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується договірним порядком.
Отже, розпорядчий і договірний порядок — це класифікація порядку створення юридичної особи залежно від підстав її виникнення. Якщо ж взяти за критерій класифікації власне порядок легалізації, то можна зробити висновок, шо юридичні особи виникають або у нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.
При цьому юридичні особи, які створюються шляхом розпорядження, легітимуються у нормативно-явочному порядку, а ті, які створюються шляхом договору, легітимуються у нормативно-явочному або в дозвільному порядку.
Порядок створення юридичних осіб приватного права визначається актами цивільного законодавства. Насамперед це — ІДК. Крім того, порядок створення юридичних осіб, які мають на меті зайняття підприємництвом, додатково регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 25 травня 1998 р. № 740 (з 1 липня 2004 р. реєстрація юридичних осіб має відбуватися відповідно до положень Закону України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців"). Реєстрація об'єднань громадян провадиться залежно від їх статусу або Міністерством юстиції, або місцевими органами виконавчої державної влади (ст.ст.15, 16 Закону "Про об'єднання громадян").
Юридичні особи публічного права утворюються в порядку, передбаченому окремими законодавчими актами.
Створення юридичних осіб приватного права має відбуватися відповідно до положень ст.ст.87-89 ЦК.
Згідно із зазначеними нормами для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками (засновниками), якщо інше не встановлено законом.
При цьому товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
132
у статуті товариства вказуються:
— найменування юридичної особи;
— місцезнаходження юридичної особи;
— адреса юридичної особи;
— органи управління товариством;
— компетенція органів управління товариством;
— порядок прийняття рішень органами управління товариством;
— порядок вступу до товариства та виходу з нього;
— інші положення, встановлені ІДК, іншим законом або угодою
засновників.
Засновницький договір, як і рішення про створення підприємства, має укладатися в письмовій формі, оскільки законодавство передбачає подання цього документа для здійснення державної реєстрації.
Засновницький договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами договору, необхідними для його здійснення і виконання.
У засновницькому договорі товариства визначаються:
— зобов'язання учасників створити товариство;
— порядок їх спільної діяльності щодо його створення;
— умови передання товариству майна учасників;
— інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або засновниками.
До засновницького договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання.
Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).
В установчому акті установи вказуються:
— мета установи;
— майно, яке передається установі, необхідне для досягненняЦієї мети;
— структура управління установою.
Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.
До установчих документів можуть бути включені будь-які умови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать Йому.
Водночас невідповідність їх вимогам закону (коли такі точно значені) може зумовити недійсність установчих документів. 'Іілставами для визнання недійсними установчих документів І рі-щень про створення юридичної особи можуть бути, наприклад, Невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих д°кументах відомостей щодо виду юридичної особи, мети її ство-Рення тощо.
133
Щодо акціонерних товариств, то установчим документом в них є статут, хоча йому передує укладення договору між засновниками. Відповідно ДО СТ.4 Закону "Про господарські товариства" акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне І командитне товариство — на підставі установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимоно-польним комітетом України.
Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.
На розвиток цього положення ст.89 ЦК передбачає, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру юридичних осіб, відкритого для загального ознайомлення.
Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських зв'язків, веденні торгових операцій, а відтак — формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта, якщо Інше не передбачено законом. Чинне законодавство пов'язує державну реєстрацію з внесенням даних з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності (яка водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.
Орган, на який покладено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці функції іншим органам, структурним підрозділам, хоча б і наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам за дорученням. Порушення цього правила і прийняття рішення з перевищенням компетенції відповідного органу влади може бути підставою для скасування такого рішення. Недійсність реєстрації є підставою встановлення факту фальсифікації установчих документів.
Водночас свідоцтво про державну реєстрацію може бути видано структурним підрозділом чи посадовою особою згідно з розподілом функціональних обов'язків, оскільки свідоцтво є похідним документом від відповідного рішення.
134
Для окремих видів юридичних осіб може бути передбачений спеціальний порядок державної реєстрації. Наприклад, реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій — відповідними місцевими органами виконавчої влади (ст.8 Закону "Про благодійництво та благодійні організації"). Рішення про реєстрацію такої благодійної організації приймається відповідним органом виконавчої влади за місцем знаходження благодійної організації.
ЦК не містить вичерпного переліку відомостей, які мають бути повідомлені при поданні заяви на реєстрацію юридичної особи. Проте це обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, мету створення юридичної особи. Інші відомості можуть бути витребувані лише в разі, якщо це передбачено законом.
Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.
Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про оргапізаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими І загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст.
Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.
Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.
Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.
Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, шо здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх Учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч.5 ст.89 ЦК).
У випадках, встановлених законом, юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу).
135
Припинення юридичних осіб можливе за рішенням органів вказаних в законі, а також в установчих документах юридичної особи, шляхом реорганізації або ліквідації.
Реорганізація можлива шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення юридичних осіб.
Злиття означає, що замість кількох юридичних осіб утворюється одна нова.
Приєднання полягає у поглинанні однієї юридичної особи іншою.
В результаті поділу замість однієї юридичної особи виникає кілька нових.
При виділі зберігається первісна юридична особа, але від неї відокремлюється одна або кілька нових.
Перетворення полягає у зміні організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено в акціонерне товариство).
При реорганізації всі права і обов'язки юридичної особи, що реорганізується, або їх частина переходять до Інших суб'єктів права, тобто має місце універсальна правонаступність.
Реорганізація, як правило, проводиться за рішенням учасників юридичної особи, тобто добровільно. Однак якщо вона має місце за рішенням власника юридичної особи, то йдеться про примусову реорганізацію. Наприклад, перетворення кооперативу в товариство з обмеженою відповідальністю за рішенням його членів є актом добровільним. Але створення дочірнього підприємства (виділ) за рішенням власника має характер примусовий.
Ліквідація юридичної особи можлива:
— за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, атакож за рішенням органу, уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;
— за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності) абосистематичного здійснення діяльності юридичної особи:

1) без належного дозволу (ліцензії);
2) забороненої законодавчими актами;
3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства.
Юридична особа може бути також ліквідована у зв'язку із закінченням строку, на який вона створена, або з досягненням мети, заради якої вона створена.
Ліквідація юридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансових претензій тощо проводяться ліквідаційною комісією, яка призначається органом, шо ухвалив рішення про ліквідацію.
2. Аскназий С.И. Об основаниях правових ОТНОШСНИЙ между государственньїми социалистическими организациями // Ученьїе записки Ленинградского юридического института. — Вьш. 4. —
Л-, 1947.
З Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М., 1947.
4. Венедиктов А.В. Государствснная социалистическая собс-твенность. — М. — Л., 1948.
5. Красавчиков О.А. Сущность юридического лица // Советскоегосударство и право. — 1976. — №1.
6. Толстой Ю.К. О государственньїх юридических лицах вСССР // Вестник Ленинградского университета. — Л., 1955. — №3.

Додаткова література:
1. Александров В. Учение о лицах юридических, по началам науки. - М., 1865.
136
137
Глава 10
Участь держави, Автономної Республіки
Крим, територіальних громад
у цивільних відносинах
1. Загальні засади участі держави, Автономної Республіки Крим,територіальних громад у цивільних відносинах.
2. Цивільна правоздатність держави, Автономної Республіки' Крим, територіальних громад у цивільних відносинах.
3. Реалізація цивільної дієздатності держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах.
4. Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.
§ 1. Загальні засади участі держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад
у цивільних відносинах
Як зазначено в ч.2 ст.2 ЦК, учасниками цивільних відносин можуть бути суб'єкти як приватного, так і публічного права.
До суб'єктів публічного права, зокрема, належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.
Оскільки держава та інші соціально-публічні утворення є складними організаціями, що виконують різні функції (у галузі як публічного, так і приватного права), а держава до того ж є носієм політичної влади і суверенітету, то в цивільному праві України вони традиційно не визнаються юридичними особами, а кваліфікуються як особливий вид суб'єктів цивільного права.
У правових системах деяких країн держава, територіальні громади, інші соціально-публічні утворення визнаються юридичними особами публічного права і відносяться до так званого особливого суб'єкта. Деякі вІдголоси такого рішення спостерігаються і в національному українському цивільному законодавстві. Наприклад, ст.З Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачає, що Україна в особі її органів, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також Інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи. Аналогічний підхід пропонувався у деяких "проміжних" проектах ЦК, але переважили все ж таки традиційні погляди.
Як і всі суб'єкти цивільного права, держава та інші соціально-публічні утворення мають цивільну правосуб'єктність, шо охоплює їх цивільну правоздатність та цивільну дієздатність.
Водночас правосуб'єктність суб'єктів публічного права нерідко має прояви, не властиві правоздатності фізичних і юридичних осіб.
138
Наприклад, держава може успадковувати майно на підставі заповіту. Отже, вона начебто має тестаментну здатність. Водночас держава не може передавати своє майно у спадок ні прямо, ні опосередковано, тобто не виступає як повноцінний учасник спадкових правовідносин.
Особливості цивільної правоздатності держави пов'язані з тим, що вона є також головним суб'єктом публічного права, носієм публічної влади. Вона сама регулює різні, у тому числі й цивільні, відносини, встановлюючи загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів та порядок розгляду спорів за їх участю. При цьому вона сама визначає і власну цивільну правосуб'єктність, її зміст і межі. Водночас, беручи участь у цивільних відносинах, держава має дотримуватися нею ж установлених правил. Вона не має права використовувати свої владні повноваження для довільної зміни цивільно-правових норм у своїх інтересах або нав'язувати свою волю контрагентам у конкретних цивільних відносинах.
Відповідно до ст.5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, Верховна Рада України, приймаючи цей нормативно-правовий акт, визначає Існування ряду органів державної влади та органів місцевого самоврядування, наділяючи їх відповідною правосуб'єктністю, яка у цивільних правовідносинах визначається як правосуб'єктність юридичної особи публічного
права.
Як суб'єкти цивільного права держава та інші соціально-публічні утворення мають такий самий правовий статус, що й інші учасники цивільних правовідносин, і так само відповідають за порушення або невиконання своїх зобов'язань, як і інші суб'єкти цивільного права. Тобто вони діють у цивільних відносинах на рівних правах із іншими учасниками цих відносин (ст.ст.167-169 ЦК).
Цивільна правосуб'єктність держави та інших соціально-публіч-них утворень зумовлена наявністю у них відповідних властивостей, що забезпечують реалізацію цивільної правосуб'єктності.
Зокрема держава має своє відокремлене майно, що складається з частини державного майна, не закріпленої за окремими юридичними особами публічного права. Насамперед це майно державної скарбниці, що входить до складу державного бюджету. Майно скарбниці є матеріальною базою самостійної участі держави в цивільних правовідносинах.
Крім того, держава самостійно виступає в цивільному обігу через свої органи. Причому ці органи або взагалі не мають прав юридичної особи, або, будучи такими, в цих правовідносинах не користуються правами юридичної особи. ДІЇ цих органів вважаються діями самої держави. Таким чином держава діє, наприклад, через Кабінет Міністрів України. Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони найчастіше виступають як органи, уповноважені для участі у цивільних правовідносинах від іме-
139
ні держави, зокрема при випуску державних позик, наданні кредитів ТОЩО.
Держава бере участь у цивільних правовідносинах не як єдине ціле, а як сукупність суб'єктів різних рівнів. Усі вони незалежні один від одного і виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах як держава беруть участь дві категорії суб'єктів: держава Україна; Автономна Республіка Крим.
Що стосується територіальних громад, то в цивільних відносинах вони виступають не від імені держави, а як об'єднання громадян за місцем проживання, що є соціальними утвореннями публічно-правового характеру.
§ 2. Цивільна правоздатність держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад
у цивільних відносинах
Основні засади участі держави та українського народу у правовідносинах визначені у Конституції України — Основному Законі держави.
Держава може мати особисті немайнові права, але лише ті. що не суперечать її сутності як соціально-публічного утворення, суб'єкта публічного права.
Держава є суб'єктом майнових відносин. Зокрема вона може бути власником майна, яке знаходиться у державній власності.
Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України (ст.32 Закону "Про власність"). Статтею 13 Конституції закріплене визнання Існування специфічного суб'єкта відносин власності — українського народу, який має виключне право власності на окремі види майна, що забезпечують існування держави та народу як такого, національну безпеку і територіальну недоторканність держави.
Держава також може бути суб'єктом спільної власності за участю інших учасників цивільних правовідносин.
Держава може бути учасником зобов'язальних відносин. Наприклад, вона може бути учасником договору поставки для державних потреб, продавцем у договорі продажу з публічних торгів конфіскованого майна, продавцем у договорі приватизації державного майна, емітентом та продавцем цінних паперів, зокрема облігацій державної позики, акцій, приватизаційних сертифікатів, житлових чеків тощо.
Особливе місце в зобов'язальних відносинах відводиться державі як суб'єкту цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність може настати як за невиконання цивільно-правових зобов'язань, так і за деліктні зобов'язання, наприклад, шкоду, завдану прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170), шкоду, завдану державними органами (ст.ст. 1173-1175), органами дізнання, попереднього (досудового)
140
слідства, прокуратури та суду (ст.1176). На державу покладається обов'язок щодо відшкодування шкоди в окремих випадках, передбачених законом (наприклад, ст.1207 ЦК).
Держава може набувати окремі права інтелектуальної власності. Хак, після закінчення строку дії авторського права твір стає суспільним надбанням і авторське право переходить до держави.
Держава також може бути учасником спадкових відносин (наприклад, бути спадкоємцем за заповітом).
Поряд із внутрішніми цивільними відносинами держава може брати участь і в зовнішньому обігу. Це має місце в тих випадках, коли зовнішньоторговельні відносини встановлюються через торговельні представництва України за кордоном і через інші спеціально уповноважені органи. Прав та обов'язків у цьому разі набуває безпосередньо держава, яка виступає як суб'єкт цивільного права (ст.8 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність"). До таких цивільно-правових відносин належать, наприклад, міжнародні концесійні договори, інвестиційна діяльність, договори зовнішньої позики тощо. Однак у тих випадках, коли договори вчиняють державні юридичні особи від свого імені, останні виступають як учасники відповідного договору.
Держава може створювати юридичні особи публічного права. Так, відповідно до Конституції державою створені органи, призначені для виконання поставлених перед нею завдань та функцій (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, військові формування (Збройні Сили України, інші військові формування, призначені для виконання завдань щодо гарантування національної безпеки та недоторканності державного кордону України), Конституційний Суд України). їх правовий статус, порядок їх створення, діяльності та припинення визначаються Конституцією, законами та іншими законодавчими актами.
Держава може створювати також юридичні особи приватного права, виступаючи як самостійний засновник або як засновник нарівні з іншими суб'єктами цивільного права. Водночас держава не може створювати такі юридичні особи, які можуть створюватися лише фізичними особами або недержавними юридичними особами (наприклад, громадські організації, політичні партії тощо).
Створюючи юридичні особи, держава наділяє їх певним майном та здійснює контроль за їх діяльністю. Державним юридичним особам публічного права державне майно надається у повне господарське відання або передається в оперативне управління. При цьому власником такого майна залишається держава. В разі створення юридичних осіб приватного права держава передає їм майно у власність, зберігаючи права корпоративного управління цим майном.
Зайняття господарською (підприємницькою) діяльністю безпосередньо державою, територіальною громадою не допускається, оскільки це суперечить цілям їх існування, У випадках, зазначених у законі, така діяльність може здійснюватися державними та кому-
141
пальними органами та спеціально створеними для цієї мети юридичними особами.
Автономна Республіка Крим згідно з ст.134 Конституції України та ст.1 Конституції Автономної Республіки Крим є невід'ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Правовий статус Автономної Республіки Крим визначений Конституцією України, Конституцією Автономної Республіки Крим та іншими нормативно-правовими актами.
Матеріальною основою участі Автономної Республіки Крим у цивільному обігу є майно (бюджетні та інші матеріальні кошти), яке належить їй і не закріплене за юридичними особами публічного та приватного права, створеними нею.
Автономна Республіка Крим, як і держава Україна, може набувати всього обсягу прав та обов'язків учасника цивільних відпосин, що не суперечать її сутності як соціально-публічпого утворення, наділеного владними та розпорядчими функціями.
Як і держава Україна, Автономна Республіка Крим може мати певні нсмайнові права, здійснювати речові права, що належать їй, створювати юридичні особи публічного та приватного права, бути учасником цивільних зобов'язань, спадкувати на підставі заповіту тощо.
Відмінність Автономної Республіки Крим від держави України як учасника цивільно-правових відносин полягає у неможливості самостійного встановлення власної цивільної правосуб'єктності (Конституція Автономної Республіки Крим затверджена законом, який прийнято Верховною Радою України). Автономна Республіка Крим не може виступати суб'єктом конфіскації, реквізиції майна, набувачем скарбу тощо.
Територіальною громадою визнаються жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр (ст.1 Закону України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні").
Територіальна громада, як й інші соціально-публічні утворення, має цивільну правосуб'єктність. Моментом її виникнення є визнання у встановленому законом порядку існування адміністративно-територіальної одиниці.
Територіальні громади можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби (ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"). У цьому разі бюджетні кошти чи майно закріплюються за однією із територіальних громад, яка є відповідальною за здійснення цієї діяльності. Можливе також створення юридичної особи для забезпечення
142
досягнення спільних інтересів територіальних громад, що об'єдналися.
Матеріальним підґрунтям правосуб'єктності органів місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (ст.142 Конституції України).
Територіальна громада може виступати суб'єктом речових правовідносин. Вона є суб'єктом права комунальної власності (ст.327 ЦК), може набувати права власності на безхазяйну річ (ч.2 ст.335 ЦК), знахідку (ч.2 ст.338 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ч.2 ст-341 ЦК), а також на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч.З ст.1277 ЦК) тощо.
Згідно зі ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об'єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад.
Територіальна громада може виступати суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності (ст,3 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність").
Територіальні громади можуть бути учасниками договорів та інших цивільних зобов'язань, здійснювати емісію цінних паперів тощо. Так, рада або за її рішенням інші органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позики з інших бюджетів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах.
Органи місцевого самоврядування можуть у межах, визначених законодавством, створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитні установи, виступати гарантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розмішувати належні їм кошти у банках інших суб'єктів права власності, отримувати відсотки від їх доходів відповідно до закону із зарахуванням їх до доходиої частини відповідного місцевого бюджету (ч.2 ст.70 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").
Територіальна громада може нести цивільно-правову відповідальність за своїми зобов'язаннями, а також за шкоду, заподіяну органами та посадовими (службовими) особами при виконанні покладених на них посадових (службових) обов'язків.
Територіальні громади можуть створювати юридичні особи. Крім того, муніципальне законодавство України визначає взаємини органів місцевого самоврядування з юридичними особами публічного та приватного права, створеними територіальною грома-
143
дою, а також з юридичними особами, створеними іншими засновниками. Так, відносини органів місцевого самоврядування з організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності останніх органам місцевого самоврядування, а відносини з іншими юридичними особами будуються на договірній і податковій основі та на засадах підконтрольності у межах повноважень, наданих органам місцевого самоврядування законом (ст.ст.16, 17 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").
§ 3. Реалізація цивільної дієздатності держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад
у цивільних відносинах
Держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади здійснюють цивільну дієздатність через свої органи та представників.
Найчастіше зазначені соціально-публічні утворення реалізують свою цивільну дієздатність через органи, які діють у межах компетенції, визначеної законом.
Так, згідно зі ст.170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.
Наприклад, управління державним майном від Імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання щодо створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст.ЗЗ Закону "Про власність"). Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони найчастіше виступають як органи, уповноважені для участі в цивільних правовідносинах, зокрема, при випуску державних позик, наданні кредитів тощо.
Держава бере участь в цивільних правовідносинах не як окремо взяте єдине ціле, а як сукупність органів різних рівнів, які є незалежними один від одного і виступають як самостійні учасники цивільно-правових відносин.
Так, Фонд державного майна України відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 p., є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Фонд, відповідно, наділений рядом повноважень із реалізації правосуб'єктностІ держави У цивільних правовідносинах. Так, Фонд змінює в процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, шляхом перетворення їх у відкриті акці-
144
онерні товариства; здійснює повноваження власника щодо частки акцій акціонерних товариств, які не були реалізовані у процесі приватизації, зокрема несе ризик (відповідальність) у межах зазначеної частки; продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва; укладає угоди з посередниками щодо організації підготовки до приватизації та продажу об'єктів приватизації; виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що є загальнодержавною власністю, дає дозвіл підприємствам, організаціям на передачу в оренду майнових комплексів їх структурних підрозділів; бере участь у створенні спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю; представляє інтереси України за кордоном з питань, що стосуються захисту майнових прав держави, тощо.
Відповідно до Положення про Державне казначейство, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. №590 Головне управління Державного казначейства організовує та здійснює виконання державного бюджету, виходячи з принципу єдиного казначейського рахунку; здійснює управління доходами і видатками державного бюджету, проводить операції з наявними бюджетними коштами, в тому числі в іноземній валюті, в межах розпису доходів і видатків державного бюджету; здійснює за дорученням Кабінету Міністрів України і Мінфіну операції з іншими коштами, що перебувають у розпорядженні Уряду України; здійснює разом з Національним банком і Мінфіном управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом та проводить їх обслуговування відповідно до чинного законодавства тощо.
Порядок управління корпоративними правами, які належать державі, визначені Указом Президента України від 7 липня 1998 р. №752/98 "Про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами" і постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 р. №791 "Про управління державними корпоративними правами".
Аналогічним чином здійснюється цивільна дієздатність Автономної Республіки Крим.
Територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
Стаття 143 Конституції України передбачає, шо територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.
Органи місцевого самоврядування (наприклад відповідні ради) вважаються юридичними особами публічного права і наділяються
145
б.г.ім
повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах те-, риторіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їх відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об"єктІв, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч.5 ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").
Так, відповідно до ст.26 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради належать питання про прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; прийняття рішень щодо отримання позик з інших місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету; прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та пере профілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади та інші повноваження.
Реорганізація або ліквідація діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами, допускається лише за згодою територіальної громади (загальних зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого референдуму.
Муніципальним законодавством також визначено повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, щодо управління комунальною власністю житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку, у галузі будівництва, у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, у галузі зовнішньоекономічної діяльності (ст.ст.27-41 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"), які визначають зокрема І участь вказаних органів у цивільних правовідносинах.
146
Певні повноваження можуть покладатися також і на окремих посадових осіб, наділених відповідною компетенцією у галузі цивільних відносин.
Сільська, селищна, міська, районна в місті рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріальні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їх виконанням (ч.8 ст.16 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").
Одним з елементів дієздатності держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад (так само, як і дієздатності фізичних та юридичних осіб) є транедієздатність, тобто можливість суб'єкта бути представником іншого учасника цивільних відносин, а також можливість уповноважувати інших суб'єктів цивільних відносин на представництво власних інтересів.
Отже, держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади можуть виступати у цивільних відносинах не тільки безпосередньо, а й через посередництво Інших осіб — представників.
Представниками держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування (ст.173 ЦК).
Таке представництво може здійснюватися на підставі закону або договору (ч.З ст.237 ЦК, до речі, тут згадує лише закон, отже, інші акти законодавства формально під це не підпадають).
У разі якшо представництво виникає на підставі закону або іншого акта законодавства органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим, територіальної громади, то безпосередньо цим законодавчим актом призначається представник та визначається обсяг його повноважень.
У разі договірного представництва відповідні відносини виникають на підставі договору (доручення, трудового договору тощо), а обсяг повноважень представника визначається домовленістю сторін.
§ 4. Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад
Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади відповідають за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями на загальних підставах з фізичними та юридичними особами усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.
З формулювання ст.І74 ЦК, де закріплене відповідне правило, випливає, що із загального принципу відповідальності держави за порушення зобов'язань у повному обсязі можуть бути встановлені винятки.
Зокрема, стягнення не може бути звернене на майно:
1) вилучене з цивільного обороту (ч.2 ст.178 ЦК), тобто таке, що не може перебувати у приватній власності фізичних та юридичних
147
осіб. Розпорядження, управління, користування ним ґрунтується на нормах публічного права;
2) закріплене за територіальними громадами або АвтономноюРеспублікою Крим;
3) земля та інші природні ресурси, які перебувають у державнійчи комунальній власності. Звернення стягнення на землю та іншіприродні ресурси, які перебувають у державній та комунальнійвласності, можливе лише у випадках, передбачених законом.
Територіальна громада відповідає за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями на загальних підставах з фізичними та юридичними особами належним їй майном, за винятками, встановленими законом. Зокрема, не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями територіальної громади на майно, яке може перебувати у власності вказаного суб'єкта, але не може перебувати у приватній власності фізичних та юридичних осіб. Не допускається звернення стягнення на землю та Інші природні ресурси, які перебувають у комунальній власності, тощо.
Закріплюючи принцип відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями на загальних підставах з фізичними та юридичними особами, ЦК водночас встановлює і принцип "персо-налІзації" відповідальності зазначених суб'єктів.
Вказаний принцип "персоналІзацГЇ" відповідальності залежно від того, про які саме суб'єкти йдеться, має два прояви:
1) розмежування відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад з одного боку, і створених ними юридичних осіб — з іншого;
2) розмежування відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад між собою.
У першому випадку зазначений принцип виявляється у тому, що закон чітко розмежовує відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад та створених ними юридичних осіб: кожний із вказаних суб'єктів самостійно несе відповідальність за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями.
Відповідно до ст.176 ЦК встановлює, що держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом. До таких випадків, що є винятком із загального правила належать, зокрема: додаткова (субсидіарна) відповідальність України, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за зобов'язаннями казенних підприємств та установ; відповідальність держави. Автономної Республіки Крим, територіальних громад за дії органів та посадових, службових осіб, які виконують владні завдання та функції тощо. Наприклад, відповідно до ст.77 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам внаслідок неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодо-
вується за рахунок коштів місцевого бюджету, а внаслідок неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб органів місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.
У свою чергу, юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.
У другому випадку має місце розмежування відповідальності держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад
між собою.
Забезпечуючи реалізацію цього прояву принципу персоналіза-ції" соціально-публічних утворень, ст.176 ЦК встановлює три спеціальних правила:
а) держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад;
б) Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннямидержави і територіальних громад;
в) територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим та інших територіальних громад.
Додаткова література:
1. Брагинский М.И. Участие советского государства в граждан-ских правоотношениях. — М., 1981.
2 Советское гражданское право: Субьектьі гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. - М., 1984. - С.269-285.
3. Мицкевич А.В. Субьектьі советского права. — М„ 1962. — С.95-166.

148
149
Глава 11 Об'єкти цивільних прав (правовідносин)
1. Поняття та класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин).
2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин). Речі приватного права. Види речей приватного права.
3. Цінні папери як об'єкт цивільних прав (правовідносин).
4. Дії та результат дій як об'єкти цивільних прав (правовідносин).
5. Результати Інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав.
6. Інформація як об'єкт цивільних прав.
7. Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав.
8. Інші об'єкти цивільних прав.
§ 1. Поняття та класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин)
Насамперед потрібно зробити зауваження стосовно співвідношення термінів "об'єкти цивільних прав" І "об'єкти цивільних правовідносин", що зустрічаються в юридичній літературі.
Це розмежування грунтується на таких міркуваннях: об'єктами правовідносин є те, на що це правове відношення спрямоване і справляє певний вплив. Як суспільні зв'язки, шо виникають в результаті їх взаємодії, цивільні правовідносини можуть впливати лише на поведінку людини. Тому як об'єкт цивільного правовідно-шення виступає поведінка його суб'єктів, спрямована на різні матеріальні блага1.
Під об'єктами цивільних прав розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, часом звертаючи увагу на те, шо "об'єкти цивільних прав"] і "об'єкти цивільних правовідносин" — поняття тотожні2.
Очевидно, слід погодитися з тією точкою зору, що розмежування зазначених понять видається штучним. Адже коли йдеться про блага, що становлять Інтерес для суб'єктів цивільного права, то вони не тільки є об'єктом прав однієї особи, а й породжують також обов'язки інших осіб, без яких суб'єктивне право не може бути реалізоване.
Але якщо ми стверджуємо, шо навколо якихось матеріальних або нематеріальних благ складається система цивільних прав і обов'язків, то маємо визнати, що ця система прав І обов'язків є не що Інше як цивільне правовідношення.
1 Див.: Гражданское право: Учебн. - 4.1 / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. -М., 1996. - С.78.
Див.: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Куз-нецової. - К., 2002. -С.136.
150
Отже, можна дійти висновку, що "об'єкти цивільних прав" і "об'єкти цивільних правовідносин" — поняття тотожні. Це дозволяє однаковою мірою користуватися як одним, так й іншим терміном.
Об'єкти цивільних прав (правовідносин) можуть бути визначені як матеріальні та (або) нематеріальні блага, з приводу яких складаються цивільні правовідносини.
Класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин) можлива
за різними підставами.
Зокрема в ЦК пропонуються класифікації об'єктів цивільних прав за двома критеріями: 1) залежно від характеру благ (ст.177) і 2) залежно від оборотоздатності об'єктів цивільних прав (ст.178).
Хоча першою із зазначених класифікацій у ЦК вміщена класифікація об'єктів цивільних прав залежно від характеру благ, але з практичних міркувань варто виходити з пріоритетності поділу об'єктів на види залежно від 'їх оборотоздатності.
Оборотоздатність об'єктів цивільних прав — це можливість здійснення стосовно них правочинІв та інших юридичних дій.
Залежно від ступеня оборотоздатності об'єкти цивільних прав поділяються на три групи:
а) об'єкти, що перебувають у вільному обігу. За загальним правилом, об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися абопереходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництвачи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обігу, або не обмежені в обігу, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи;
б) об'єкти, обмежені у цивільному обігу (обмежено оборото-здатні). Суть обмеження оборотоздатності полягає у тому, шо певні об'єкти можуть належати лише учасникам цивільного обігу, щовідповідають встановленим законодавством вимогам, або їх придбання (відчуження) допускається лише на підставі спеціальнихдозволів. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лишепевним учасникам обігу або перебування яких у цивільному обігудопускається за спеціальним дозволом, встановлюються законом.Наприклад, згідно із Законом України від 27 липня 1994 р. "Пронадра" ділянки надр не можуть бути предметом купівлі-продажу,дарування, спадкування, застави або відчужуватися в іншій формі.Вони можуть передаватися в користування лише на підставі ліцензії для видобутку корисних копалин, будівництва й експлуатаціїпідземних споруджень, геологічного вивчення тощо. Без ліцензіїдозволяється видобуток загальнопоширених корисних копалинлля власних потреб власниками земельних ділянок у межах цих ділянок;
в) об'єкти, вилучені з цивільного обігу. Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом право-чинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обігу не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обї-
151
гу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.
На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що усі інші класифікації об'єктів цивільних прав мають проводитися з врахуванням тієї обставини, чи є цивільно оборотоздатним той чи інший об'єкт. Так, якщо об'єкт є вилученим з цивільного обігу, то стосовно нього цивільні відносини не виникають взагалі. Він власне і не є об'єктом цивільних прав, а його правове становище визначається нормами публічного права.
Залежно від характеру благ об'єкти цивільних прав поділяються на такі види:
а) речі, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов'язки;
б) дії (послуги), шо здійснюються у сфері цивільних відносин;'
в) результати дій (роботи), які мають правове значення;
г) результати інтелектуальної, творчої діяльності;
д) інформація — задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві,державі та навколишньому середовищі;
є) особисті нематеріальні (пемайнові) блага: життя і здоров'я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, тощо;
є) інші матеріальні і нематеріальні блага.
Ведучи мову про різні види об'єктів цивільних прав, слід мати на увазі, що у деяких цивільних відносинах (наприклад, у договорах) може мати місце комплексний предмет, який стосується речей і дій або дій і результатів дій. Наприклад, укладено договір найму квартири, — об'єктом цього правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (скажімо, провадиться ремонт жилого приміщення). У цьому випадку об'єктом відповідних правовідносин необхідно визнати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від най-модавця.
Результати інтелектуальної, творчої діяльності лише тоді стають об'єктами цивільних прав, коли вони отримують матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення), тобто виражаються в об'єктивній формі, стають доступними для сприйняття. Водночас не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності Й речі, як об'єкти цивільних прав.
Твори літератури, науки і мистецтва стають об'єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції — з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.
§ 2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин). Речі приватного права. Види речей приватного права
Приступаючи до характеристики речей як об'єктів цивільних прав насамперед варто звернути увагу на такі обставини.
152
По-перше, традиційно речі розглядаються як головний, найпоширеніший об'єкт цивільних прав3. Відлуння цього підходу по-штне й у вітчизняному цивільному законодавстві. Наприклад, розділ Ш Загальної частини ЦК УСРР 1922 р. називався "Об'єкти права (майно)" і, ототожнюючи поняття "об'єкти права" та "майно", містив виключно норми, присвячені речам (майну). У розділі III книги І ЦК України 2003 р. "Об'єкти цивільних прав" речам присвячено 20 статей (ст.ст.179-198) із двадцяти п'яти, що містяться у цьому розділі. Певні зрушення, звісно, є. Оскільки в ст.1 зазначається, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові (цивільні) відносини, тобто немай-новим відносинам надається пріоритет перед майновими, то стає очевидною невідповідність питомої ваги норм, присвячених речам та іншим об'єктам цивільних прав. Можна припустити, що в міру розвитку концепції цивільного права України як права приватного акценти у цій галузі будуть зміщуватися, а відтак різним видам об'єктів цивільних прав увага буде приділятися більш рівномірно.
По-друге, має враховуватися складність самого визначення речей як об'єктів правовідносин.
Наприклад, ст.179 UK визначає річ як предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Проте таке визначення, очевидно, потребує розширеного тлумачення. Адже ст.177 ЦК поміж різновидів речей називає майно та майнові права, а ст.190 ЦК вказує, що поняттям "майно" охоплюються також майнові права та обов'язки. Цілком очевидно, що ні "майнові права", ні "майнові права та обов'язки" не можуть бути віднесені до "предметів матеріального світу", як це випливає з визначення речі, запропонованого у ст.179 ЦК. У визначенні речей за ЦК України відчувається деяке відлуння ЦК Німеччини, згідно з §90 якого речами у сенсі закону визнаються лише матеріальні предмети. Проте запозичення тут, можливо, І не було, оскільки ЦК Німеччини послідовно не згадує як об'єкти цивільних прав ні майнові права, ні майно як таке.
Тут варто пригадати, що з проблемою визначення речей правознавці стикалися ще з прадавніх часів. Давньоримські знавці права бачили вихід з цієї ситуації у дуже широкому визначенні речей ("Речі — це частина світу, відокремлена або не відокремлена від інших частин"), яке доповнювалося і конкретизувалося детальними класифікаціями за різними підставами. Зокрема, майнові права та обов'язки позначалися як "res incorporates" (безтілесні речі — ті, що не мають матеріального субстрату) на відміну від "res corporales" (тілесні речі — такі, що мають матеріальний субстрат). Вважаю такий підхід виправданим і зараз, що підтверджується визнанням поділу Речей на тілесні та безтілесні у концепції права і цивільному зако-
1 Див.: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С.Куз-нєодвої. - К., 2002. - С.138. ..,..
153
нодавстві багатьох країн (наприклад, ст.841 ЦК Латвійської Республіки 1937/1991 pp., ст.899 ЦК Квебеку 1991 p.).
По-третє, об'єктами цивільних прав (правовідносин) можуть бути лише оборотоздатні речі.
Тобто в разі коли йдеться про речі як об'єкти цивільних прав, маємо враховувати, що стосовно речей, вилучених з цивільного обігу, цивільні права і обов'язки виникати не можуть (це сфера дії не приватного, а публічного права), а отже, вони не можуть бути Й об'єктами цивільних правовідносин. Якщо ж іноді йдеться про те, що якесь майно знаходиться у "винятковій власності держави", то це ще не означає, що ми маємо справу з приватно-правовою (цивільно-правовою) категорією "право власності". Адже саме поняття "виняткова власність" є категорією публічно-правовою, а не приватно-правовою і знаходиться за межами сфери дії цивільного права. З цих міркувань речі, що вилучені з обігу і знаходяться у власності (винятковому володінні або розпорядженні) держави, не можуть бути визнані об'єктами цивільних прав (правовідносин).
Таким чином, об'єктами цивільних прав можуть бути лише речі, що знаходяться у цивільному обігу (повністю або частково оборотоздатні). Логічно буде іменувати їх "речі приватного права", на відміну від вилучених із цивільного обігу "речей публічного права".
Отже, визначивши речі приватного права як предмети, властивості та відносини, що мають матеріальний зміст і охоплюються сферою дії цивільного права, доповнимо це визначення характеристикою окремих видів речей.
1) Важливим критерієм поділу речей є їх правовий режим. Його значення пояснюється тим, що ЦК, встановлюючи правила поведінки суб'єктів цивільного права при використанні тієї або іншої речі, тим самим визначає цивільно-правові межі та умови використання речі, тобто її "правовий режим". Отже, цей термін є умовним і означає не властивості речі, а визначає, якою має бути поведінка людей щодо неї. Правовий режим речей є однією з головних підстав їх класифікації, необхідної при визначенні обсягу і змісту прав та обов'язків учасників цивільних відносин.
За правовим режимом речі приватного права поділяються на:
а) речі, які вільно перебувають у цивільному обігу;
б) речі, обмежені у обігу.
До речей, обмежених у обігу належать речі, перераховані у Спеціальному порядку набуття права власності на окремі види майна, затвердженому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. До них належать: вогнепальна гладкоствольна і нарізна зброя, газові пістолети, револьвери і набої до них, радіоактивні речовини, а також пам'ятки мистецтва і культури. Права власності на ці речі фізичні особи можуть набувати лише за наявності відповідного дозволу органів МВС, Мінкультури України тощо.
Речі, що вільно перебувають у цивільному обігу, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Вони мо-
154
лсуть бути об'єктами різних абсолютних і відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб'єктам цивільного права.
2) Залежно від можливості пересування речей у просторі речі можуть бути також поділені на рухомі та нерухомі.
Свого часу такий поділ нехтувався радянською правовою доктриною як буржуазний І такий, що не має практичного значення. Проте у ЦК України 2003 p., як і цивільних кодексах інших держав, що утворилися на пострадянському просторі, нерухомість та рухомість розрізняються досить послідовно.
Так, ст.181 ЦК до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Обов'язковій реєстрації підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі Іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном. Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства, бюро технічної Інвентаризації відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. №7/5.
Крім того, згідно зі ст.181 ЦК режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. В цьому випадку йдеться не про зміну фізичної сутності речей, а про надання їм певного правового режиму. Реєстрація повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об'єктів уповноваженими на це органами не замінює реєстрації прав на них як на нерухомість (ст.182 ЦК).
ЦК передбачає можливість поширення режиму нерухомості на інше майно, крім вказаного вище, але тільки шляхом прямого припису закону.
Особливостями правового режиму нерухомості є:
— державна реєстрація речових прав на нерухомість, обмеження цих прав, їх виникнення, переходу та припинення (ст.182 ЦК);
— встановлення зобов'язань, предметом яких є нерухомість, замісцем знаходження цього майна;
— набуття права власності на новостворене майно або прававласності за договором з моменту державної реєстрації цієї нерухомості (ст.ст.331, 334 ЦК);
— особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ(ст.335 ЦК);
— більш тривалі строки набувальної давності на нерухоме майно (ст.344 ЦК);
— спеціальні правила укладення правочинів з нерухомістю (нотаріальна форма, державна реєстрація тощо).
155
Рухомими речами визнаються речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Зокрема, рухомим майном визнаються речі, в тому числі гроші та цінні папери, які прямо не віднесені законом до нерухомості.
Рухомі речі, як правило, можуть відчужуватися без дотримання будь-яких ускладнених формальностей. Права на рухомі речі, за загальним правилом, не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспорту).
3) Залежно від здатності речей зберігати при поділі своє цільове призначення вони поділяються на подільні й неподільні.
Згідно зі ст.183 ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Тобто подільна річ — це така річ, частини якої відповідають тому ж призначенню, що і сама річ у цілому до її поділу. Наприклад, поділ на частини яблука не змінює його споживчого призначення, оскільки кожна частина може бути використана так само, як і яблуко в цілому.
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Речі внаслідок їх поділу втрачають своє колишнє призначення або неадекватно втрачають свою цінність. Так, неподільною річчю можна вважати письмовий стіл, стілець тощо.
Неподільними слід також вважати складні речі, що являють собою комплекс нібито самостійних предметів, але пов'язаних загальним господарським або іншим призначенням (меблевий гарнітур, кавовий сервіз тощо). До складних речей належать і всі парні речі: взуття, рукавички, лижі та інші.
Характеристика складних речей міститься в ст.188 ЦК, де зазначається, що складною річ вважається тоді, коли кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням.
Для складної речі притаманні наступні ознаки:
— вона є сукупністю речей (отара овець, бібліотека тощо);
— частини, з яких складається складна річ, фізично не пов'язані між собою;
— сукупність речей утворює єдине ціле, яке використовуєтьсяза загальним призначенням;
— кожна з частин, яка є елементом складної речі, може використовуватися самостійно за тим же призначенням, що й у складісукупності.
Слід однак враховувати, що зазначені ознаки є загальним правилом. Учасники конкретного правочину можуть за згодою розглядати будь-яку сукупність речей як складну річ — окремий об'єкт цивільних прав.
Правове значення класифікації речей на подільні і неподільні виявляється як у правовідносинах власності, так і в зобов'язальних правовідносинах. Так, при поділі майна, що перебуває у спільній власності, неподільна річ не підлягає поділу. Така річ або продається, і поділу підлягають отримані за неї гроші, або річ зберігається
156
за одним з власників із наданням іншим грошової або іншої компенсації. Залежно від подільності й неподільності речі визначається також частковий або субсидіарний характер зобов'язання, що виникає з приводу цієї речі.
4) Залежно від можливості індивідуалізації речей вони поділяються на індивідуально-визначені і такі, що визначені родовимиознаками (ст.184 ЦК).
Індивідуально-визначені речі — це речі, які мають лише їм властиві ознаки, що дозволяють відмежувати їх від всіх інших речей (схо-жих і несхожих на них). їїщивідуально-визначені речі є незамінними. Тому загибель індивідуально визначеної речі не з вини боржника звільняє його від передачі її уповноваженій особі, в той час як випадкова загибель родової речі, за загальним правилом, не звільняє особу від виконання обов'язку з її передачі. Як зазначали давньоримські юристи: "Generis non pereunt". Тобто родова річ не гине, оскільки може бути замінена іншою в зв'язку з тим, що є інші речі того ж роду.
До родових речей належать речі, що мають ознаки, властиві усім речам того ж роду. Родові речі в цивільному обігу характеризуються такими ознаками, як кількість, міра, вага тошо. При цьому вони не виділяються з низки подібних їм речей якимись специфічними ознаками (наприклад, індивідуалізованою упаковкою, спеціальним оформленням кожного примірника тощо). Коли сторони договору визначають предмет родовими ознаками, вони, як правило, не надають значення тому, які конкретно речі з однотипних будуть передаватися при виконанні зобов'язання.
Правове значення вказаного поділу полягає в тому, що об'єктом одних цивільних правовідносин можуть бути лише Індивідуально-визначені речі (наприклад, в договорі майнового найму), а об'єктом інших — лише речі, визначені родовими ознаками (в договорі позики, біржових операціях). Деякі договори можуть укладатися як щодо індивідуально-визначених, так і щодо родових речей (купів-ля-продаж, міна, дарування тощо).
5) Залежно від характеру використання споживчих якостей речейїх можна поділити на такі, що споживаються і такі, що не споживаються (у ст.185 ЦК вони іменуються "споживні" та "неспоживні").
Речі, що споживаються (споживні), — це такі речі, які в процесі їх використання втрачають свою фізичну сутність повністю або по частинах, а також речі, які в процесі використання перетворюються в іншу річ (наприклад, випічка хліба з борошна). Водночас "речі, що споживаються", не слід ототожнювати з "предметами споживання", під якими розуміють речі, призначені задовольняти споживчий попит.
До речей, що не споживаються (неспоживних), належать речі, які при їх використанні втрачають свої споживчі властивості поступово, протягом порівняно тривалого часу {наприклад, машини, обладнання, жилі будинки). Іншими словами, неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при Цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.
157
Значення цього поділу полягає в тому, що деякі правочини мої жуть укладатися тільки стосовно речей, що не споживаються (нац риклад, договір майнового найму), інші — лише стосовно речеі що споживаються (договір позики). З цих властивостей випливаї ють також вимоги щодо належного використання, наприюк орендованого майна, яке після закінчення терміну договору м{ бути повернене в справному стані з урахуванням нормальної аморі тизації. Тобто допускається часткове погіршення речі, що не спо живається, але в межах природної втрати якості.
Водночас необхідно мати на увазі, що предметом більшості де говорів можуть бути як речі, що споживаються, так і речі, що н\ споживаються (міна, дарування, купівля-продаж, зберігання тощо)
6) Залежно від господарського значення речі можуть бути поді] лені на головні і другорядні.
Головна річ являє основний інтерес як об'єкт цивільних другорядна — виконує допоміжні, обслуговуючі функції.
З урахуванням характеру зв'язку між головною річчю і речамі другорядними, останні можуть мати різні позначення.
Так, якщо головна річ І другорядна пов'язані фізично, то другої рядні речі іменуються складовими частинами головної речі І визнаї чаються як все те, що не може бути відокремлене від речі без і пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, двері є склаї довою частиною будинку, колесо — складовою частиною машин/ тощо.
При переході права на річ, її складові частини не підлягають ві докремленню (ст.187 ЦК).
Якщо між головною річчю і другорядною існує юридичний зв'язок, тобто другорядна річ призначена для обслуговування го ловної речі і пов'язана з нею спільним призначенням, то вона є приналежністю.
Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встаї новлено договором або законом (ст.186 ЦК). При укладенні догої вору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві передаються БІДІ повідно рама, смичок. Проте сторони договору можуть домовити ся й про інше вирішення цього питання.
Приналежність не можна ототожнювати із запасними частина ми, призначеними для заміни складових деталей головної речі, щ{ вийшли з ладу.
Якщо ж між головною і другорядними речами є економічні зв'язок, то останні іменуються продукцією, плодами і доходами.
Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони мої жуть бути фактичними чи природними (наприклад, урожай з зе[ мельної ділянки) або юридичними (орендна плата за передане найм майно).
Плоди — це природний результат органічного розвитку твари і рослин. До них належать фрукти, приплід худоби та птиці, про дукти, які вони надають (яйця, молоко). Продукція — це майне
158
отримане в результаті цілеспрямованого використання речі (виготовлені товари, побудований будинок). Доходи — це грошові та Інші надходження, які дає майно від використання в цивільному обігу (орендна плата, проценти, що нараховуються на вклад).
Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.189 ЦК). Наприклад, закон встановлює виняток із загального правила повної приналежності доходів власнику речі, для випадків віндикації речі у добросовісного набувача (ч.2 ст.39О ЦК).
Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти).
Гроші являють собою особливий різновид рухомого майна. Вони найчастіше виступають як законний платіжний засіб у оплатних договорах, але можуть бути також предметом деяких цивільно-правових правочинів (заповіту, договорів позики, дарування, кредитних договорів тощо).
Відповідно до ст.192 ЦК законним платіжним засобом на всій території України є грошова одиниця України — гривня. Визнання гривні законним платіжним засобом означає, що вона може бути засобом платежу у зобов'язаннях незалежно від згоди кредитора.
Застосовуються два способи платежу: готівкою І шляхом безготівкових розрахунків. При платежах готівкою засобом платежу є грошові знаки, що передаються одним суб'єктом Іншому за товари, роботи, послуги тощо. При безготівкових розрахунках використовуються цифрові записи про грошову масу, що обертається. При цьому певна грошова сума списується з рахунку однієї особи і зараховується на рахунок іншої.
Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися шляхом використання платіжних доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог, векселів, депозитних сертифікатів, пластикових карток банків тощо.
Різновидом речей є також валютні цінності, поняття та порядок використання яких визначається спеціальним законодавством. Зокрема, Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. №15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до валютних цінностей, окрім валюти України і платіжних документів, виражених у валюті України, віднесені: 1) іноземна валюта (іноземні грошові знаки, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України); 2) цінні папери в іноземній валюті (чеки, векселі, акредитиви й інші), фондові цінності (акції, облігації) та інші боргові зобов'язання, виражені в Іноземній валюті; 3) дорогоцінні метали — золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, рутеній і осмій) у будь-якому вигляді й стані, за винятком ювелірних й інших побутових виробів, а також брухту таких виробів. Зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України, а також іншими актами цивільного законодавства визначається порядок вчинення правочинів із зазначеними валютними цінностями. Зокрема, на території України купів-
159
ля і продаж іноземної валюти провадяться через уповноважені банки в порядку, встановленому Національним банком України. Пра-вочини купівлІ-продажу Іноземної валюти можуть здійснюватися на внутрішньому валютному ринку України безпосередньо між уповноваженими банками, а також через валютні біржі.
§ 3. Цінні папери як об'єкт цивільних прав (правовідносин)
Поняття цінного паперу уперше сформульоване в Німеччині. У середині XIX ст. цінним папером називали кожний документ майново-правового змісту.
У радянському цивільному праві поняття "цінні папери" уперше було визначено в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991 p., ст.31 яких встановлювала, що цінними паперами визнаються документи, що посвідчують майнове право, яке може бути здійснене лише після пред'явлення оригіналу цього документа.
У ст.194 ЦК цінний папір визначено як документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, шо випливають з цього документа, іншим особам.
Характеристика сутності цінних паперів виражається у сукупності функцій, які вони виконують у цивільному обігу.
Зокрема, найважливішими функціями цінних паперів є:
— перерозподіл грошових коштів між галузями І сферами еко-номіки, між територіями і країнами, між групами і верствами на-селення тощо;
— надання їх власникам, крім права на капітал, певних додат-кових прав. Наприклад, право на участь в управлінні підприємс-твом, право на додаткову інформацію тощо;
— забезпечення отримання доходу на капітал і (або) повернен-ня самого капіталу.
Права, які становлять зміст цінних паперів, можуть належати до різних категорій цивільних прав. Найчастіше вони належать до зобов'язальних прав, опосередковуючи різні договірні та недоговірні відносини. Але вони також можуть бути речовими правами, правами членства в корпорації, являти собою уповноваження на вчинення дій, що стосуються іншої правової сфери. Наприклад, зобов'язально-правовий зміст мають векселі, облігації тощо. Речово-І правовий (але водночас і зобов'язально-правовий) зміст мають то-[ варорозпорядчі документи (коносамент тощо). Тому до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч.2 ст.194 ЦК). Права на акцій пов'язані з корпоративними правами (правом членства у господар- ському товаристві).
Папери, в яких не виражене будь-яке право (поштові марки, грошові знаки), не є цінними паперами.
Цінний папір може також виконувати легІтимаційні функції (крім тих, що властиві йому як певному виду цінних паперів). З таким випадком ми зустрічаємося, коли маємо справу з цінними паперами, що уповноважують боржника на виконання зобов'язання не тільки стосовно суб'єкта права, вказаного в папері, а й щодо кожного його пред'явника. У юридичній літературі такі папери звичайно іменують легітимаційними цінними паперами.
Для цінних паперів характерними є:
1) цивільна оборотоздатність;
2) нерозривний зв'язок із закріпленим у цьому папері майновимправом: реалізувати це право можна лише шляхом використаннясамого паперу;
3) формальність і наявність обов'язкових реквізитів: наслідкомнедотримання цих вимог є невизнання документа цінним папером(ч.2ст. 196 ЦК);
4) "формальна легітимація", яка полягає в тому, що дотриманняформальних вимог до цінного паперу забезпечує перевагу в останніх форми над змістом права, вираженого у цьому папері;
5) незалежність прав добросовісного володільця цінного паперу від прав попередніх володільців цього паперу: проти добросовісного володільця цінного паперу боржник не може висувати заперечення, які міг би висунути проти попереднього його володільця.
Згідно зі ст.195 ЦК в Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:
1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, тачастини майна при ліквідації емітента;
2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строккошти відповідно до зобов'язання;
3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;
4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їх держателюправо розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.
Класифікація цінних паперів можлива за різними підставами. Зокрема, в юридичній літературі пропонуються поділи цінних паперів на види за різними ознаками:
— залежно від способу легітимації правомочного суб'єкта: папе-Ри на пред'явника, іменні, ордерні;
— за строком існування: строкові, безстрокові;
— за формою існування: документарні, бездокументарнІ;
— за національною приналежністю: вітчизняні, іноземні;

160
161
— за типом використання: інвестиційні (капітальні), неінвести-цІйні;
— за формою власності: державні, недержавні;
— за оборотоздатністю: ринкові або вільнооборотні, нериикові;
— за рівнем ризику: безризикові чи малоризиковІ, ризикові;
— за наявністю доходу: доходігі, бездоходні;
— за формою вкладення коштів: боргові, володільницькі часткові'.
Проте найпоширенішим І традиційним у теорії цінних паперів є поділ їх на:
— папери на пред'явника або ж "пред'явницькі" чи "пред'явникові" (складені на пред'явника). Права належать пред'явникові;
— ордерні цінні папери (складені за наказом певної особи).Права належать особі, зазначеній у цінному папері, яка може самаздійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу;
— іменні цінні папери (складені на ім'я певної особи). Праваналежать особі, зазначеній у цінному папері.
Отже, папером на пред'явника є цінний папір, держатель якого легітимований як суб'єкт вираженого в ньому права. Тобто для реалізації права держателя паперу достатньо лише пред'явлення цього паперу (це можуть бути державні облігації, ощадні сертифікати тощо). Тому цінний папір на пред'явника — це документ, ле ім'я власника не фіксується безпосередньо. І обіг якого не потребує реєстрації.
Папери на пред'явника являють собою об'єкти прав, па які зазвичай поширюються усі положення про речові права на майно: вони можуть бути відчужені і заставлені на загальних підставах.
Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.
Цінним ордерним папером є документ, держатель якого легітимований як суб'єкт вираженого у ньому права, за умови що на ньому зупиняється безперервна низка передавальних написів (індосаментів).
Права за ордерним цінним папером передаються шляхом здійснення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.
За передавальним написом (індосаментом), здійсненим па цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосат), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може бути обмежений лише дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без пере-
1 Див., наприклад: Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. рел. Є-О. Харито-нова, О.М. Калітенко. - Одеса, 2003. - С.169.
162
дання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.
Таким чином, передача права на ордерний папір означає перехід виражених в ній прав від індосанта до індосата. Індосат набуває прав на ордерний папір і прав, що випливають з ордерного паперу, якщо він придбав право власності на папір, що дійшов до нього внаслідок безперервного ряду передавальних написів. Він є тоді матеріальним і формальним кредитором. Набуте ним право є автономним і не залежить від прав його попередників.
Іменним цінним папером є такий цінний папір, що легітимує свого держателя як суб'єкта вираженого в ньому права, якщо він вказаний як такий у тексті самого паперу.
Отже, іменний цінний папір характеризується насамперед тим, що ім'я власника зафіксоване на його бланку і (або) в реєстрі власників, що може вестися у звичайній документарній і (або) бездоку-ментарній електронній формах (ч.З ст.195 UK, Закон України від 10 грудня 1997 р. "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").
Бездокументарний (безпаперовий) цінний папір — це завжди іменний цінний папір, оскільки в електронній пам'яті він зареєстрований на певну фізичну або юридичну особу.
Оскільки перехід від документарної до бездокументарної форми неминуче супроводжується тим, що, з одного боку, цінний папір може втрачати деякі свої властивості, пов'язані саме з його матеріальним носієм, а з іншого — набувати нових якостей, які виникають внаслідок його електронного характеру, то можна сказати, що документарна (паперова) і бездокументарна (безпаперова) форми — це не просто форми, а стадії розвитку цінного паперу, цс перехід однієї властивості в іншу.
Цінний електронний папір — це вже не традиційний цінний папір, а електронна форма обліку власників капіталу, що володіють заздалегідь визначеними правами і мають відповідні зобов'язання Щодо користувача цим капіталом.
Іменний цінний папір має дві важливі ознаки: по-перше, завжди відомий Його власник; по-друге, оскільки внаслідок першої його властивості всі операції з ним зазвичай підлягають фіксації, реєстрації, то ці операції є легко доступними для оподаткування з боку держави.
Пред'явницький цінний папір за певних умов також фактично Перетворюється в іменний. Це пов'язано з процесами зберігання пакетів таких паперів, наприклад, в комерційних банках і перетворенням останніх в представників власників цінних паперів на Пред'явника. Зданий на зберігання в банк, пред'явницький папір має конкретного власника, що уклав відповідний договір з банком, а відтак за юридичною сутністю він перетворюється в іменний цінний папір.
Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Осо-
163
ба, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.
Законом може бути виключена можливість випуску цінних паперів певного виду як іменних, ордерних або як паперів на пред'явника.
Основні положення щодо пред'явницьких, ордерних та іменних цінних паперів вміщено у ст.197 ЦК, яка встановлює засади визначення приналежності та передання прав за цінним папером.
Крім розглянутих вище, важливе практичне значення має перелік видів цінних паперів, які можуть випускатися І бути в обігу в Україні.
Зокрема, у ст.З Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу" (в редакції Закону від 3 червня 1999 р.) названо такі цінні папери:
1) акції;
2) облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик;
3) облігації місцевих позик;
4) облігації підприємств;
5) казначейські зобов'язання держави;
6) ощадні сертифікати;
7) Інвестиційні сертифікати;
8) векселі;
9) приватизаційні папери;

10) заставні;
11) іпотечні цінні папери.
Акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, членство в акціонерному товаристві І право на участь в управлінні ним. Вона дає право її власнику на отримання частки прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому термін з вимогою фіксованого процента (якщо інше не передбачене умовами випуску).
Випускаються облігації таких видів:
1) облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик;
2) облігації місцевих позик;
3) облігації підприємств.
Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними, такими, що вільно перебувають у обігу, і такими, що обмежені у обігу.
Термін, на який випускаються облігації, в Україні не обмежений.
Емісія облігацій може здійснюватися практично усіма суб'єктами підприємницької діяльності, за винятком інвестиційних фондів
164
і інвестиційних компаній, яким це заборонено Положенням про Інвестиційні фонди та Інвестиційні компанії, затвердженим указом Президента України від 19 лютого 1994 р. №55/94.
Казначейські зобов'язання — цінні папери, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, підтверджують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового прибутку.
В Україні можуть випускатися такі види казначейських зобов'язань:
— довгострокові (від 5 до 10 років);
— середньострокові (від 1 до 5 років);
— короткострокові (до 1 року).
Відповідно до Порядку застосування векселів Державного казначейства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. №689, здійснено перші випуски спеціального виду казначейських цінних паперів — векселів Державного казначейства.
Ощадний сертифікат — це письмове свідчення банку про депонування грошових коштів, що посвідчує право вкладника на отримання після закінчення встановленого терміну депозиту і процентів по ньому.
Законодавство України передбачає такі види ощадних сертифікатів:
— строкові (під певний договірний процент на певний термін);
— до запитання;
— іменні;
— на пред'явника.
Іменні сертифікати не надходять у обіг, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, який випускається інвестиційним фондом або Інвестиційною компанією І дає його власнику право на отримання прибутку у вигляді дивідендів.
Правовий статус Інвестиційних сертифікатів закріплено у Положенні про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.
Інвестиційні сертифікати можуть бути: іменними; на пред'явника.
Вексель — цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей володільцю векселя (векселедержателю).
В Україні можуть випускатися і бути у обігу простий і перевідний векселі.
Простим векселем є вексель, за яким зобов'язання безумовної сплати вказаної в ньому суми бере на себе особа, що видала вексель (векселедавець).
Простий вексель називають ще соло-векселем, що не зовсім точно. Соло-вексель — це вексель, виданий в єдиному примірнику, унікат, на протилежність векселю, виданому у кількох примірниках (зразках). Стосовно простого векселя — це вексель, на якому є лише один підпис — підпис платника (векселедавця).
165
Перевідним векселем (траттою) є вексель, за допомогою якого зобов'язання сплати вказаної суми перекладається на третю особу, якій векселедавець дає просту і нічим не зумовлену пропозицію сплатити цю суму кредитору (векселедержателю).
Відповідно ДО Женевських вексельних конвенцій 1930 р. (про переказні та прості векселі) передача векселя провадиться за допомогою передаточного напису, який здійснюється на ньому самому (як правило, на звороті), чи на доданому листі (алонжі), індосаменту (бланку; жиро). Особа, яка здійснила передаточний напис, іменується індосантом, а особа, яка отримала його — індосатом. Індосамент можливий стосовно будь-якої особи, у тому числі платника та векселедавця, причому без обмеження 'їх права на подальшу ін-досацію векселя. Існують різні види індосаменту: бланковий, забезпечувальний, інкасовий та інші.
Приватизаційні папери з'явилися в Україні після прийняття Верховною Радою України ряду законів, призначених забезпечити приватизацію державного майна, зокрема: від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна", від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папери". Щ державні цінні папери посвідчують право власника на безоплатне отримання у процесі приватизації частини майна державних підприємств, державного житлового фонду І земельного фонду.
Випускаються приватизаційні папери трьох видів:
— майнові сертифікати;
— житлові чеки;
— земельні бони.
Право на отримання у власність приватизаційних паперів мають усі громадяни України, що постійно проживали або переїхали на постійне проживання в Україну до 1 січня 1992 р.
З метою захисту майнових інтересів громадян передбачено випуск лише іменних приватизаційних паперів.
Приватизаційні папери не підлягають вільному обігу. Вони не можуть бути використані для здійснення розрахунків або як застава для забезпечення платежів чи кредиту.
Дивіденди або проценти на приватизаційні папери не нараховуються.
Приватизаційні папери можуть обмінюватися на документи, що посвідчують право власності на придбані об'єкти приватизації особисто громадянами або ж через фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства).
Наведений перелік цінних паперів був розширений Законом України від 30 жовтня 1996 р. "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" за рахунок так званих похідних цінних паперів, до яких, зокрема, належать: деривативи, форвардний контракт, ф'ючерсний контракт, опціон.
Крім того, існують такі види цінних паперів, не згадані в Законі "Про цінні папери і фондову біржу":
166
— коносамент (передбачений Кодексом торговельного мореплавства (КТМ) України);
— чеки (передбачені Інструкцією про безготівкові розрахунки вУкраїні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. №135);
— бони в іноземній валюті: короткострокові боргові зобов'язання, що емітуються казначейством, муніципальними органами таприватними фірмами та використовуються їх утримувачами як купівельний або платіжний засіб (передбачені Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність"),
— варанти або складські свідоцтва (передбачені Законом "Прозаставу").
Особливості виконання зобов'язання за цінним папером полягають в такому:
і) особа, яка випустила (видала) цінний папір, та особи, що ін-досували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. Відповідальність можна зняти застереженням "без обігу (без звернення) на мене" (безоборотний індосамент).
У разі задоволення вимоги законного володільця цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають право зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером;
2) відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або найого недійсність не допускається. Абстрактність вимог відрізняєправовідносини, пов'язані з видачею цінних паперів, від більшостіінших цивільно-правових зобов'язань, які за своєю юридичноюприродою є каузальними (тобто такими, що мають певну, конкретно визначену правову підставу);
3) володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного папера має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків (ст.198 ЦК).
§ 4. Дії та результат дій як об'єкти цивільних прав (правовідносин)
Об'єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або ж результати робіт (ст.177 ЦК).
Послуга є різновидом правомірних дій і трактується як діяльність, здійснювана з метою виконання цивільного обов'язку і не пов'язана зі створенням матеріального блага.
Послуги, що надаються один одному учасниками цивільного обігу, різноманітні: послуги фактичного характеру (перевезення), послуги юридичного характеру (діяльність повіреного), послуги, Що містять елементи фактичного і юридичного порядку (діяльність експедитора).
167
Об'єктом правовідносин може бути також результат дій (результат робіт). У ньому разі під роботами слід вважати дії, спрямовані на досягнення матеріального результату, шо може полягати в створенні речі, її переробці чи обробці тощо. Результат роботи заздалегідь визначений у договорі сторін і визначається насамперед особою, шо замовила виконання роботи. Що ж стосується способу виконання роботи, то він за загальним правилом визначається виконавцем.
Іноді ототожнюють послуги І результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга — це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет1.
Проте такий підхід видається неправильним. Результат дій (роботи) є самостійним об'єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат. Об'єктом тут може бути як матеріальний, так і нематеріальний результат. Власне, розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і у переліку об'єктів цивільних прав, запропонованому в ст.177 ЦК.
Послуга, на відміну від роботи, являє собою дії чи діяльність, здійснювані за замовленням, шо не мають матеріального результату (наприклад, діяльність зберігача, комісіонера, перевізника тощо). Слід мати на увазі, що деякі послуги можуть мати матеріальний результат, але цей результат невіддільний від самої дії чи діяльності.
Варто також звернути увагу на таку специфіку дії — об'єкта цивільних прав, як те, що уповноважена особа може вимагати певної поведінки також від іншої конкретної особи або осіб. Дія є об'єктом лише зобов'язального права. Водночас у деяких випадках його об'єктом може бути і бездіяльність. Тому можна говорити про поведінку особи як об'єкт цивільних правовідносин.
У договорах може йтися також про комплексний предмет, який стосується і речей, і дій. Наприклад, укладено договір найму квартири, — об'єктом цього правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (скажімо, провадиться ремонт жилого приміщення). В цьому випадку об'єктом відповідних правовідносин необхідно визнати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від паймодавця.
§ 5. Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав
До об'єктів цивільних прав належать результати Інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності (ст.199 ЦК). Зокрема, продуктами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення.
Див/. Гражданское и семейное право Украинн. - Харьков, 1999. - С.Ґ09.
168
Загальні положення про охорону інтелектуальної власності передбачені ст.ст.23, 24 Конституції. Відносини щодо цих об'єктів також регулюються спеціальними законодавчими актами, які визначають умови виникнення, використання, передачі, захисту цих прав (закони України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права"; від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" та інші).
На перший погляд видається, що в ЦК результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (ст.199 міститься в гл.15 ЦК, яка називається "Нематеріальні блага").
Проте правова природа цього виду об'єктів цивільних прав, безсумнівно, є складнішою, ніж об'єктів матеріальних прав, про що свідчить позначення їх (знов-таки в ЦК) як інтелектуальної власності і вміщення книги четвертої ЦК "Право інтелектуальної власності" після книги "Право власності та Інші речові права". У зв'язку з цим більш правильною видається оцінка результатів Інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм характером об'єкта, який включає як немайнові, так І майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).
При цьому необхідно враховувати, що за загальним правилом результати інтелектуальної, творчої діяльності лише тоді стають об'єктами цивільних прав, коли вони отримують матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення) або іншим чином виражаються в об'єктивній формі (відеозапис, фонограма тощо), тобто стають доступними для сприйняття іншими особами. Водночас не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності і речі, в яких вони втілені матеріально, як об'єкти цивільних прав. Наприклад, право шіасності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.
Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об'єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема твори літератури, науки і мистецтва стають об'єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції — з моменту кваліфікації їх як результатів Інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.
Результати Інтелектуальної, творчої діяльності та Інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої ЦК та інших законів, що Регулюють відповідні цивільні відносини.
§ 6. Інформація як об'єкт цивільних прав
Інформація — це задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, ДеРжаві та навколишньому середовищі.
169
Основні положення щодо правового регулювання інформаційних відносин містяться у Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію".
Оскільки норми, присвячені регулюванню інформаційних відносин, утворюють комплексний інститут, слід підкреслити, що цивільно-правовий зміст мають права на таку інформацію, яка становить реальну чи потенційну "особистісну" (як інформація про особу) або "комерційну" цінність (як інформація про майнове становище особи), тобто була об'єктом цивільного обігу і, відповідно, об'єктом цивільних прав.
Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу, як правило, самостійно визначають режим доступу до неї, в тому числі належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему захисту.
Однак зазначене правило не стосується інформації, яка відповідно до Закону є таємницею — державною, комерційною, службовою, професійною тощо.
Державна таємниця — це таємна інформація, що містить відомості у сфері оборони, економіки, науки й техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України.
Комерційна таємниця — це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною Інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних втрат. Право на комерційну інформацію належить до виключних прав, які можуть бути предметом договору комерційної концесії. Елементи ліцензійного договору можуть бути включені також в інші цивільно-правові договори (договори на виконання науково-дослідницьких робіт, договір підряду тощо). В усіх договорах, які передбачають передачу в користування відомостей, що станоаіять комерційну таємницю, на користувача може бути покладений обов'язок не повідомляти таких відомостей іншим особам без згоди того, хто надав Інформацію. Наприклад, щодо виконання договору підряду така умова передбачена у ст.862 ЦК.
Службова таємниця — це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений колом виконавців певних службових обов'язків, яким розголошення цих відомостей заборонене. Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча сама ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на розголошення грунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.
Професійна таємниця — це відомості про особу, комерційну, професійну тощо діяльність клієнтів, отримані установами, і* службовцями та окремими фахівцями у процесі професійної діяль-
170
ності, які не підлягають розголошенню, крім випадків, прямо передбачених законом. Наприклад, зобов'язані зберігати в таємниці отримані від клієнтів відомості банківські службовці, працівники організацій зв'язку, податківці, лікарі, страхові агенти тощо.
Близьким до поняття "таємниця" є поняття "конфіденційна Інформація", тобто, такі відомості, якими володіють, користуються або розпоряджаються окремі фізичні або юридичні особи, які можуть поширювати ці відомості на свій розсуд і на встановлених ними умовах. Умовою надання захисту такій інформації є застосування тими, хто користується нею, необхідних заходів для забезпечення ЇЇ конфіденційності. При дотриманні цієї вимоги під поняття конфіденційної інформації можуть підпадати будь-які знання, досвід, навички спеціалістів тощо, які використовуються у різних галузях людської діяльності: виробництво, торгівля, управлінські послуги тощо. Той, хто користується правом на таку інформацію, на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей, що її складають. Із цього загального правила законом можуть бути встановлені винятки. Наприклад, може бути передбачений перелік відомостей, які не можуть вважатися конфіденційною Інформацією, або передбачені випадки, коли порядок користування конфіденційною інформацією визначає не той, хто нею користується, а безпосередньо норма закону.
Інформація, яка підлягає охороні, може бути використана іншими особами у таких випадках:
1) отримання інформації законним шляхом;
2) отримання дозволу від того, хто має право на інформацію, натаке використання. Відносини між тим, хто набуває право (ліцен-зіар), і тим, хто має право на інформацію (ліцензіат), оформляються ліцензійним договором.
Згідно з ч.2 ст.200 ЦК суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової й моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями (ст.ст.22, 23 ЦК).
§ 7. Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав
Особисті немайнові блага — це блага, що позбавлені майнового змісту, нерозривно пов'язані із суб'єктом цивільного права, визнані суспільством, а тому охороняються цивільним законодавством. Будучи приналежними певному суб'єкту цивільних відносин 1 таким чином потрапляючи у сферу цивільно-правового регулювання, вони стають об'єктом цивільних прав.
Мати особисті немайнові права можуть як фізичні, так і юридичні особи. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Юридичній особі немайнові пРава можуть належати лише в силу припису закону. Це пов'язано 3 тим, що поняття юридичної особи визначається актами цивільно-го законодавства, конституювання юридичної особи як суб'єкта
171
цивільних відносин відбувається шляхом державної реєстрації, тобто вона за своєю сутністю є соціальним утворенням, яке не може існувати поза сферою правового регулювання, де й визначається її цивільно-правовий статус.
За своєю сутністю більшість немайнових благ є природною властивістю фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в правових нормах, вони набувають також правового значення об'єкта цивільних прав, виступаючи таким чином у подвійному значенні: як елемент правового статусу приватної фізичної особи і як об'єкт цивільних прав.
У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст.201. Згідно з цією статтею до немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, належать: здоров'я, життя; честь, гідність, ділова репутація; ім'я (найменування); авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші. Більшість із них є такими, що можуть належати лише фізичній особі (здоров'я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об'єктом цивільних прав особи юридичної (найменування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов'язаний з положеннями ст.ст.26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайновІ права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — лише ті особисті пемайпові права, які можуть їй належати, тобто є такими, що не суперечать сутності юридичної особи.
До цього слід додати, що перелік особистих немайнових благ, наведений у ст.201 ЦК, не є вичерпним. Об'єктами цивільних прав є також немайнові блага, належні фізичній особі, вказані у книзі другій ЦК та інших актах законодавства, і немайнові блага, які можуть належати юридичній особі згідно зі ст.94 ЦК.
Оскільки у ст.201 ЦК йдеться про особисті немайнові блага, які охороняються цивільним законодавством, постає питання, чи можуть відносини щодо таких благ регулюватися цивільним законодавством, чи вони є лише об'єктом правової охорони?
Комплексний аналіз ст.201 і книги другої ЦК свідчить, що особисті немайнові блага є об'єктом цивільних прав, а відносини, шо складаються у зв'язку з використанням особистих немайнових благ, є об'єктом цивільно-правового регулювання.
Водночас цивільно-правовий захист у цій сфері застосовується більш широко, ніж цивільно-правове регулювання. Якщо цивільно-правове регулювання відносин щодо особистих немайнових благ може мати місце лише у випадках, передбачених законом, то охорона особистих немайнових прав цивільним законодавством (навіть не врегульованих ним) можлива у будь-якому випадку за наявності таких умов:
1) характер порушеного права (блага) є таким, що стосовно нього можуть виникати цивільні відносини;
2) характер порушення є таким, що можливе використання спеціальних (наприклад, ст.296) або загальних (ст.16 ЦК) засобів ии-вільно-правового захисту.
172
Для захисту немайнових благ одночасно можуть бути використані як спеціальні, так і загальні способи захисту. Із загальних найчастіше використовуються відшкодування завданих збитків та компенсація моральної шкоди (ст.ст.22, 23 ЦК).
Особисті немайнові блага поділяються на три групи:
— особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізаціюособи (право на ім'я);
— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);
— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканністьжитла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).
§ 8. Інші об'єкти цивільних прав
Оскільки ст.177 ЦК не містить вичерпного переліку об'єктів цивільних прав, крім вказаних в ній, такими об'єктами також можуть бути й інші матеріальні чи нематеріальні блага — як згадувані, так і не згадувані у ЦК.
Зокрема до особливих об'єктів цивільних прав можна віднести згаданих у ЦК тварин, майно та підприємства.
Стаття 180 ЦК характеризує тварин як особливий об'єкт цивільних прав, на який поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом. Таким чином, тварини є самостійним об'єктом цивільних прав, правовий режим якого встановлюється не тільки цивільним законодавством, а й спеціальним Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ".
Об'єктами цивільного права можуть бути: тварини, що перебувають у стані природної волі; сільськогосподарські, свійські та інші тварини, що використовуються для господарських, наукових, культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілей.
Головними властивостями тварин, як об'єктів цивільних прав, є таке:
1) цей об'єкт є відновлюваним;
2) правила поводження з тваринами встановлюються законом;
3) закон встановлює заборону на жорстоке поводження з тваринами. Недотримання цієї заборони слід розглядати як зловживання правом;
4) права власників тварин можуть бути обмежені в інтересахохорони цих об'єктів;
5) тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бутипредметом цивільного обігу лише у випадках та в порядку, встановлених законом (наприклад, у випадках, коли ці тварини отриманіШляхом розведення у неволі або у передбаченому законодавствомПорядку придбані у власність за межами України).
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст.190 ЦК).
173
Як випливає з цієї норми ЦК, майно:
1) є особливим об'єктом цивільних прав;
2) майно може розглядатися як поняття, що має матеріальнийсубстрат, тобто бути фактично тотожним поняттю "речі", але можеІ не мати такого субстрату (майнові права та обов'язки);
3) майном може вважатися сама річ, але поняття "майно" можебути й ширшим за поняття "річ", охоплюючи суміжні з нею категорії — сукупність речей тощо.
Отже, під "майном" у ЦК розуміється узагальнююче поняття, яким позначається уся сукупність матеріальних благ та обтяжень, які можуть бути об'єктом цивільних правовідносин.
Підприємство — це єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності.
До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та Інші права, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.191 ЦК).
Підприємству властиві такі ознаки:
1) це єдиний майновий комплекс, що включає різні види майна, об'єднані спільним призначенням;
2) цей майновий комплекс використовується для здійсненняпідприємницької діяльності;
3) вчинення правочинїв з підприємством не спричиняє припинення його функціонування за призначенням;
4) підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістюнезалежно від здатності окремих його частин до переміщення;
5) підприємство або його частина можуть бути об'єктом купів-лі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. При цьому відчуження окремих частин не спричиняє припинення існування підприємства як єдиного об'єкта цивільних прав, аж поки не буде реалізована остання його частина, що належить первісному суб'єкту права на це підприємство.
5. Магазинер Я.М. Обьект права / Очерки по гражданскомуправу. -Л., 1957. - С.66-75.
6. Нерсесов Н. О бумагах на пред-ьявителя с точки зрения граж-данского права / Избранньїе трудн по представительству и ценньїмбумагам в гражданском праве. — М., 1998. — С.137-282.
7. Палиюк В.П. Моральний (неимущественньїй) вред — К1999.
8. Ромовська 3. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. — 1997. — Число 1. — С.47-60.
Додаткова література:
1. Корнєєв В. Правовий режим функціонування ринку облігацій внутрішньої державної позики // Право України. — 1999.№11. - С.41-45.
2. Красавчикова Л.О. Личная жизнь граждан под охраной зако-на. - М., 1983.
3. Лапач В.А. Система обьектов гражданских прав: Теория и cy-jдебная практика. — СПб., 2002.
4. Луни Л.А. Деньги и денежньїе обязательства в гражданско*праве. - М., 1999. - С.23-145.
174
175
Глава 12
Загальні положення про здійснення цивільних прав і виконання цивільних обов'язків
1. Поняття цивільного права, цивільного інтересу та цивільногообов'язку.
2. Здійснення цивільних прав.
3. Межі здійснення цивільних прав.
4. Виконання цивільних обов'язків.
5. Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів.
6. Захист цивільних прав та інтересів судом.

7. Захист цивільних прав та Інтересів у адміністративному порядку.
8. Захист цивільних прав та інтересів нотаріусом.
9. Самозахист цивільних прав та інтересів.

10. Строки і терміни реалізації та захисту цивільних прав.
11. Строки захисту цивільних прав. Позовна давність.
§ 1. Поняття цивільного права, цивільного інтересу та цивільного обов'язку
У попередніх главах підручника вже йшлося про цивільне право як галузь національного права. Водночас згадувалися й цивільні права та обов'язки як елементи цивільних правовідносин. Оскільки у цивілістиці традиційно має місце вживання й того, Й іншого терміна, тут і далі цивільне право, яке належить учаснику цивільних відносин, буде позначатися як "цивільне право у суб'єктивному сенсі" або як "суб'єктивне цивільне право".
Отже, цивільне право як суб"єктивна категорія — це можлива поведінка правомочної особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.
Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності.
Основні відмінності мЬк цими категоріями полягають, зокрема,
у такому:
1) правоздатність є загальною абстрактною можливістю матиправа і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне і означає наявністьконкретних правомочностей стосовно цілком визначених благ;
2) правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може передаватися іншій особі;
3) правоздатність є невід'ємною властивістю учасника цивільних відносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).
Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного права означає для правомочної особи:
1) можливість поводитися певним чином;
176

2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб;
3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою державних органів тошо.
Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, шоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, в разі порушення його права власності (наприклад позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод в здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.
Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство використовує також поняття "цивільний інтерес".
Цивільний інтерес — цс об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, які не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути заінтересованість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог.
Цивільний обов'язок — це адресована зобов'язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншій нормі цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаної особи.
Обов'язок може бути активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Внаслідок невиконання цих дій застосовуються санкції, передбачені законом або договором. Обов'язок пасивного типу грунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обов'язок наймача жилого приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила внутрішнього розпорядку гуртожитку тощо. Непряма заборона має місце у разі, коли вона слідує з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Слід мати на увазі, що пряма заборона зазвичай має місце у вже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма — може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим Юридичним фактом.
§ 2. Здійснення цивільних прав
Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може вІдбувати-
7г„к _ 177
ся шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном, що належить йому (фактична дія), або продає його {юридична і фактична дія).
Розглядаючи питання здійснення цивільних прав, слід враховувати кілька принципово важливих положень.
По-перше, уповноважена особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, тобто сама вирішує, здійснювати чи не здійснювати право, що їй належить, визначаючи при цьому строк, порядок, характер дій, що вчиняються нею для здійснення права. Вона ж вирішує, відмовитися їй від цих прав чи ні. Наприклад, спадкоємець може здійснити своє право на прийняття спадщини протягом шести місяців після її відкриття, звернувшись з відповідною заявою в нотаріальну контору або здійснивши дії, які свідчать про те, що він прийняв спадщину. Однак його не можна примусити прийняти спадщину. Його також не можна примусити прийняти спадщину протягом коротшого строку, наприклад через один місяць після того, як відкриється спадщина, тощо.
По-друге, деякі суб'єктивні цивільні права можуть водночас бути і цивільними обов'язками. Наприклад, особа, що є власником будинку — пам'ятки архітектури або історії, не тільки має право здійснювати своє право власності, а й як власник зобов'язана вживати заходів щодо забезпечення збереження цього будинку, його ремонту, утримання тощо. В таких випадках до уповноваженої (і водночас зобов'язаної) особи може бути пред'явлена вимога про здійснення права (реалізації права—обов'язку).
Способи здійснення цивільних прав можуть бути різними. Так, їх розрізнюють залежно від того, за допомогою якого виду дій — юридичних або фактичних — реалізуються права.
Юридичні дії полягають, як правило, у здійсненні правочинів двосторонніх чи багатосторонніх (договорів) або односторонніх (складання заповіту, видача довіреності).
Фактичні дії являють собою юридично значущі вчинки (наприклад, використання автомобіля Його власником, вживання продуктів тощо).
Залежно від суб"єктного складу відносин, пов'язаних з реалізацією прав, розрізняють активні (позитивні) дії уповноваженого суб'єкта (наприклад, при реалізації правомочностей власника) і його вимоги щодо виконання певних дій, що адресовані до зобов'язаного суб'єкта (вимога кредитора щодо повернення боргу в договорі позики тощо).
При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від того, яким чином реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозривно пов'язане з виконанням цивільних обов'язків іншими особами. Так, при здійсненні права за допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші особи зобов'язані не заважати йому користуватися речами, розпоряджатися ними тощо. В зобов'язальних відносинах праву кредитора вимагати певної поведінки від боржника
178
ідповідає обов'язок останнього виконати ці вимоги, здійснити
певні дії.
У більшості випадків здійснення цивільних прав можливе як особисто, так і через представника. Однак у правовідносинах, що мають суто особистий характер, реалізувати певні права може лите уповноважена особа. Наприклад, реалізувати право на видачу довіреності або складання заповіту можна тільки особисто. З такими ж обмеженнями можна реалізувати право на укладення шлюбу, оскільки чинне законодавство не передбачає його реєстрацію через представника.
Суб'єктивне цивільне право може бути передане іншій особі. Наприклад, право власності може бути передане за договором ку-півлі-продажу, право вимагати виконання зобов'язання може бути передане шляхом поступки права вимоги (цесії).
Крім того, суб'єктивне право може перейти до іншої особи в порядку правонаступництва незалежно від волі уповноваженої особи. Наприклад, у разі відсутності заповіту застосовуються правила про спадкування згідно із законом — правонаступниками померлого стають його спадкоємці за законом. В таких випадках має місце універсальне правонаступництво, тобто до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов'язки спадкодавця.
Гарантіями права особи на вільне здійснення нею цивільного права є:
1) презумпція добросовісності та розумності його здійснення,яка діє аж до того часу, поки інше не буде встановлено рішеннямсуду. Тобто щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом,припускається, що вона сама здатна визначити сутність права, доцільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність"має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" — як категорія інтелектуальна,що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права;
2) положення, згідно з яким нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених законом (ч.2 ст.12 ЦК). Хоча особа може ставитися до свого цивільного права так, ніби воно їй непотрібне, цене означає, що хтось може вирішувати за неї питання про недоцільність володіння її цим правом. Винятком є випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст.352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження абознищення.
Слід звернути увагу на те, що в ч.2 ст.12 вживається термін "закон", а не "акти законодавства". Отже, підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, е не у підзаконних нормативних актах.
7' 179
Спеціальні правила встановлені щодо використання майнових прав. Особа може не тільки пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, а й активно довести непотрібність для неї такого права, відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформлення права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби).
Відмова від права може бути "безадресною", якщо особа має за мету саме позбавитися свого права. Водночас, допускається не тільки відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (крім випадків, встановлених законом). На перший погляд, така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, змінюється лише суб'єкт, який має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника).
§ 3. Межі здійснення цивільних прав
У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктне-*,; них прав закріплена в ст.68 Конституції, яка передбачає, що КО-І жен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції та зако-* нів України, не посягати на права і свободи, честь І гідність ІН-І ших людей. Межі здійснення права власності передбачені ст.4к Конституції, яка встановлює, шо використання власності не мон; же завдавати шкоди правам, свободам І гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні
якості землі.
Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст.13 ЦК — здійснення його має відбуватися у межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно з метою загострити увагу на особливо важливих аспектах здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань-Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, слід підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору при визначенні вимог до здійснення права Його положення фактично прирівнюються до норми права.
180
Згідно з ч.2 ст.13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ПК розвиває правило ст.23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.
Частина З ст.13 ЦК встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Отже, вказана норма забороняє зловживанням правом, розрізняючи два види останнього: 1) умисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у межах загальнодозволеного типу поведінки щодо цього права.
Зловживання правом, як і будь-яке правопорушення, призводить до застосування санкції. Загальна санкція передбачена у ст.16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежно здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах гл.82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Як зазначалося вище, поняття "моральні засади суспільства" є продуктом звичаєвого права. Це — сукупність звичаїв, яким актами цивільного законодавства надана обов'язкова сила. Категорія "моральні засади суспільства" охоплює як народні звичаї, релігійні принципи, що домінують у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції та інших законодавчих актах України.
Положення ч.5 ст.13, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, шо стосується певного типу відносин і конкретизує загальна правило про межі здійснення цивільних прав.
Згідно з ч.б ст.13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким наслідком є, наприклад, правило ст.16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення.
Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного пРава можуть вважатися вимоги відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів ци-
18
вільного законодавства; врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; відсутність зловживання правом.
§ 4. Виконання цивільних обов'язків
Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного цивільного права, завжди є юридичним фактом.
Згідно з ч.4 ст.14 ЦК підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків є: 1) умови договору; 2) положення актів законодавства. При цьому договору надається перевага перед актами законодавства: у тих випадках, коли є договір, спочатку мають бути з'ясовані умови договору; якщо ж договору немає або його тлумачення недостатньо для з'ясування того, як мають виконуватися обов'язки учасниками правочину, то слід звернутися до актів цивільного законодавства.
Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Це положення, встановлене ст.14 ЦК, ґрунтується на таких засадах цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства.
Оскільки в ч.2 ст.14 ЦК йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї, постає питання: що слід розуміти під обов'язковими діями? З аналізу ч.і цієї ж статті випливає, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, встановленими договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків згадувалися насамперед міри відповідальності, новий ЦК виходить з провідної ролі засобів заохочення. Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи).
Однак на практиці все ж таки частіше як стимул для виконання обов'язків застосовуються міри відповідальності або інші засоби негативного впливу на зобов'язану особу, що одночасно мають за мету захист інтересів правомочної особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене забезпечення його виконання за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення), з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами стосовно забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо штраф — це передусім міра відповідальності, то застава має за мету насамперед захист Інтересів кредитора, а вже потім принагідно стимулює боржника до виконання зобов'язання загрозою втрати заставленого майна.
182
І1
я 5. Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів
у юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного ШВільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, шо цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст.19 Конституції, гл.З встановлює основні засади захисту цивільного права та Інте-
ресу- . ...
Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.
Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.
Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку захисту тошо.
Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:
1) судовий захист (ст.55 Конституції, ст.16 ЦК);
2) адміністративний захист (ст.17 ЦК);
3) захист нотаріусом (ст.18 ЦК);
4) самозахист (ст.55 Конституції, ст.19 ЦК);
5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури — ст.121 Конституції таЗакон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру"; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст.55 Конституції та Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини"; після використання всіхнаціональних засобів правового захисту — Європейським Судом зправ людини, який діє відповідно до Конвенції про захист правлюдини та основних свобод).
Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.
Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.
Невизнання цивільного права — це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково "озбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий Наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному ци-Вільному правовідношенні.
183
Оспорювання цивільного права — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо приналежності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників.
Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, Інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, який має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст.44 ЦК).
Суб'єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту.
За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі.
Водночас справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.
Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків.
Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом, не призводить до його втрати, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків зобов'язаний негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК).
§ 6. Захист цивільних прав та інтересів судом
Стаття 55 Конституції гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст.125 Конституції).
Систему судів загальної юрисдикції становлять: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд Украі-
184
ни' виш' спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст.18 Зако-ну'"Про судоустрій України").
Місцевий суд є судом першої Інстанції. Він розглядає справи, віднесені законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності (ст.22 Закону "Про судоустрій України").
Загальним територіальним судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин та справи окремого провадження. Зокрема, у порядку окремого провадження мають розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним обсягом дієздатності до настання повноліття, надання особі психіатричної допомоги, в тому числі у примусовому порядку тощо.
Відповідно до стЛ2 Господарського процесуального кодексу (ҐПК) України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають з трудових і сімейних відносин.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при Укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб (ст.12 ГПК). Третейськими судами тут можуть бути як спеціально створені для розгля-ДУ одного спору органи, так і постійно діючі спеціальні арбітражі (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, створені відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж").
Способи захисту судом цивільних прав та інтересів: ') визнання права. Застосовується у випадку спору щодо наявності у суб'єкта цивільного права цивільного права чи цивільного Пов'язку-
ч визнання правочину недійсним. Може мати місце у випадку уісЛаДення заперечуваного правочину; , ,
185

3) зобов'язування припинити дію, яка порушує право. Можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. Прикладом може бути зобов'язування припинити розповсюдження мистецькоготвору до вирішення спору судом;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення (реституція). Застосовується в разі, коли необхідно поновити порушене цивільне право (наприклад, у випадку визнання правочину недійсним);
5) примушування до виконання обов'язку в натурі. Полягає уадресованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматисявід дії. Може застосовуватися незалежно від застосування інших засобів захисту (відшкодування збитків чи моральної шкоди, стягнення штрафу тощо);
6) зміна правовІдношення. Полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку;
7) припинення правовІдношення. Застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу тощо;
8) відшкодування збитків та Інші способи відшкодування майнової шкоди. Можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди цивільним правам та інтересам (ст.22 ЦК).
Право на відшкодування збитків виникає у особи з самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право. Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав, який водночас, як правило, є й мірою відповідальності.
Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або муситьзробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайнихобставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в Інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора У
186
і де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була *адоволена добровільно, — у день пред'явлення позову, якщо інше встановлено договором або законом. Суд може задовольнити нимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, шо існували на день ухвалення рішення;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу (ст.23 ЦК). Вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються, коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених ЦК (наприклад, ст.ст.39, 200, 225, 226, 230-233 та Інші) та Іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Згідно зі ст.23 ЦК моральна шкода може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; 5) в Інших формах завдання кривди особі.
Моральна шкода відшкодовується грішми, Іншим майном або в інший спосіб незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з врахуванням обставини конкретної справи, шо мають значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен враховувати вимоги розумності і справедливості, як того вимагає ст.З ЦК.
Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено право на неодноразове відшкодування (наприклад, внаслідок порушення договірних зобов'язань);
Ю) визнання незаконним правого акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Полягає у скасуванні (позбавленні) юридичної сили такого акта (ст.55 Конституції, ст.21 ЦК). Відповідно до Закону "Про судоустрій України" справи, які стосуються визнання законності у сфері публічно-правових відносин, належать до компетенції адміністративних судів.
. Порушувати особисті немайнові або майнові права чи інтереси осіб можуть також акти громадських організацій, рішення органів Управління господарських товариств тощо. На вказані акти положення ст.21 ЦК не поширюються. Однак якщо внаслідок їх прийняття порушені, невизнані чи оспорені цивільні права фізичних чи
187
юридичних осіб, вони можуть їх захистити у загальному позовному порядку.
Правовий акт може бути визнаний незаконним, якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням законодавства. У разі визнання акта незаконним немає потреби, щоб орган чи посадова особа скасовували свій акт: визнання його незаконним означає, що він не створює правових наслідків з дня його видання.
11) Інші способи захисту цивільних прав та інтересів, встановлені договором або законом (наприклад, визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч.2 ст.219, ч.2 ст.220 ЦК, застосування засобів забезпечення виконання зобов'язань тощо).
§ 7. Захист цивільних прав та інтересів у адміністративному порядку
Захист цивільних прав в адміністративному порядку здійснюється насамперед Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також посадовими, службовими особами цих органів.
Можливість такого захисту випливає зі ст.З Конституції, яка встановлює, що зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначаються необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, та ст.40 Конституції, згідно з якою всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до ст.]02 Конституції Президент України є главою держави І виступає від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст.106 Конституції). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (ст.116 Конституції).
Способами адміністративного порядку захисту цивільних прав є:
1) скасування правових актів державних органів, їх посадових та службових осіб вищестоящим органом влади;
188
2) використання органами держави чи місцевого самоврядуван-я яцІ наділені юрисдикційними повноваженнями, способів захисту цивільних прав, встановлених ст.іб ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акта незаконним і (або) його скасування- Стаття 118 Конституції передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов'язків за принципом: "Дозволеним є те, що не заборонено законом", то особи публічного права, здійснюючи свої повноваження, керуються принципом "Дозволено (цим особам) і має виконуватися (ними) те, що приписує закон". Отже, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові, службові особи зобов'язані діяти лише в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (ст.19 Конституції). Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.З Конституції). Цим і визначаються засади, порядок та способи участі органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових, службових осіб у захисті цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин.
Звернення за захистом цивільних прав до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також до посадових, службових осіб цих органів не позбавляє особу права звернутися до суду і вимагати захисту цивільних прав та інтересів у порядку, встановленому ст.16 ЦК.
§ 8. Захист цивільних прав та інтересів нотаріусом
Захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин є одним Із найважливіших завдань нотаріату.
Як встановлює ст.18 ЦК, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі У випадках і в порядку, встановлених законом.
Виконавчий напис нотаріуса — це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.
Порядок вчинення виконавчих написів визначений гл.14 Закону країни від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат" та Інструкцією про ПОРЯДОК вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою аказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. №18/5.
189
Стягнення за виконавчим написом нотаріусів допускається у випадках, передбачених чинним законодавством. Такі підстави перераховані у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. №1172,
До цього Переліку належать вчинення виконавчих написів у наступних випадках: стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими правочинами; стягнення з громадян (фізичних осіб) податкової заборгованості; стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов'язаних з авторським правом; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей і підлітків в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації; стягнення за диспашею; стягнення заборгованості з військовослужбовців, звільнених з військової служби, і військовозобов'язаних після закінчення зборів; повернення об'єкта лізингу; стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном; стягнення за чеками; стягнення заборгованості за векселями, опротестованими нотаріусами в установленому законом порядку.
Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами — не більше одного року (ч.і ст.88 Закону "Про нотаріат").
Відповідно до ст.89 Закону "Про нотаріат" у виконавчому написі мають зазначатися: дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, Ім'я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано. Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса.
Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження", який визнає виконавчий напис як підставу виконання і як виконавчий документ (ст.ст.З, 18-1).
Виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років, а з усіх інших вимог — протягом одного року з момен-
190
вчинення виконавчого напису, якщо законом не встановлено інших строків.
Хоча відповідно до ст.91 Закону 'Про нотаріат питання про по-овлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого напису здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження, останнє не передбачає поновлення пропущеного строку, пред'явлення виконавчого документа до виконання (виконавчої давності) щодо виконавчих написів нотаріуса (ст.23 Закону "Про виконавче провадження").
Крім того, захист цивільних прав нотаріусом може здійснюватися й іншими способами. Наприклад, згідно зі ст.1283 ЦК нотаріус за місцем відкриття спадщини або за місцем знаходження спадкового майна вживає заходів щодо охорони такого майна, якщо це необхідно, в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів або держави.
§ 9. Самозахист цивільних прав та інтересів
Для самозахисту як способу захисту цивільних прав характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси своїми власними діями. Іншими словами, це — захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.
Самозахистом не визнається здійснення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги із забезпечення схоронності майна чи безпеки особи. Самозахистом є лише перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.
Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.
Самозахист допускається за таких умов: а) має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення; б) існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами; в) заходи самозахисту адекватні ступеню небезпеки правопорушення, тобто заподіяння шкоди порушнику чи Іншій особі має бути санкціонованими законом, не виходити за межі дозволеного.
Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди май-ну, немайновим благам), він допускається при дотриманні таких Умов: а) заподіяна шкода має бути менш значною; б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за таких обставин, не могла бути усунена Іншими засобами. Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.
Формами самозахисту є: 1) необхідна оборона; 2) завдання шко~ Ди У стані крайньої необхідності; 3) притримання майна кредитором; 4) інші засоби, не заборонені законом.
191
Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушниі з мстою припинити правопорушення і захистити власний інтерес.1
Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинній особі з метою відвернення небезпеки, за умови, шо завдана шкода менша, ніж та, яка загрожувала.
Притримання майна кредитором є способом самозахисту. Вод-j ночас ЦК визнає притримання одним із способів забезпечення вин конання зобов'язання (ст.ст.594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). При-тримаішя речі допускається до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, мої жуть бути задоволені із вартості цієї речі. У таких випадках носії майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.
Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно НЕ припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досяг- нуга, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факт* перевищення меж самозахисту встановлюються юрисдикційнимі органами.
§ 10. Строки і терміни реалізації та захисту цивільних прав
Виникнення, здійснення та захист цивільних прав цивільне за] конодавство пов'язує з перебігом певних відрізків часу (строків)] настанням зазначених у договорі чи у законі дат (термінів), певні подій тощо. Таким чином, строки та терміни є юридичними фак-j тами (подіями) або одним з елементів юридичної сукупності.
Стаття 251 ЦК дає визначення понять "строк" та "термін" у цивільному праві.
Строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов'язана ДІЇ чи подія, яка має юридичне значення.
Термін — це певний момент у часі, з настанням якого пов'яза на дія або подія, яка має юридичне значення.
Порівнюючи наведені визначення, можна помітити, що термії може існувати як окрема категорія цивільного права, а може розглядатися як складова частина строку (наприклад, як його кінцевий момент).
Згідно з ч.З ст.251 ЦК, строки і терміни поділяються на:
1) законні — визначені актами цивільного законодавства (наприклад, ст.1270 ЦК встановлює шестимісячний строк для прийнятітя спадщини);
2) договірні — визначені правочином за бажанням сторони пра4вочину і на її розсуд;
3) судові — визначені рішенням суду (наприклад, строк длЯЙопублікування інформації про спростування відомостей, що при-ннижують честь та гідність фізичної особи). п
Визначення строків та термінів відбувається відповідно до вил ст.252 ЦК: строк визначається роками, місяцями, тижнями днями або годинами (наприклад, договір оренди укладений на
192
У термІн — календарною датою (наприклад, договір позики, РоК дений до 10 січня 2003 р.) або вказівкою на подію, яка має не-УКЛнУЧЄ настати (наприклад, договір позики, укладений до закінчення жнив у поточному році).
Для правильного визначення та ефективного використання поків важливе значення має встановлення початку та закінчення
їх перебігу.
Згідно зі ст.253 ЦК перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Наприклад, якщо договір позики грошей укладено строком до 20 липня 2004 p., то прострочка виконання починається з 21 липня і закінчується того ж року.
Визначення моменту закінчення строку залежить від одиниці часу, що використовується для обчислення строку:
1) строк, визначений роками, спливає у відповідні місяць тачисло останнього року строку;
2) строк, визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. (До строку, щовизначений півроком або кварталом року, застосовуються правилапро строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року);
3) строк, визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.
Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (ст.254 ЦК). Наприклад, у разі коли закінчення строку припадає на суботу, вважається, що він закінчується в понеділок.
Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції. .
Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно (ст.255 ЦК). При цьому важливо отримати документ, який посвідчує цю дію, і таким чином підтверджує ту обставину, Що строк не пропущений.
Згідно з ч.4 ст.87 ЦПК останній день строку триває до 24 години. Отже, не вважається простроченням вчинення дії (реалізації права, виконання обов'язку) до 24 години останнього дня.
§ 11. Строки захисту цивільних прав. Позовна давність
Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках залежить В1Д дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.
193

Зокрема для захисту прав важливе значення мають претензійні г строки і строки позовної давності.
Претензійний строк — цс встановлений законодавством проміжок часу, протягом якого особа у встановлених законом випадках має звернутися до порушника договору з вимогою (претензією) пр0 врегулювання спору, що виник між ними. їх дотримання має важливе значення, оскільки надалі від цього залежить можливість позовного захисту. Водночас сфера застосування цих строків обмежена І за суб'єктним складом, і за колом відносин (деякі господарські відносини).
Більш загальною є вимога дотримання строку позовної давності, яка стосується всіх учасників цивільних правовідносин.
Позовна давність — це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).
Значення Інституту позовної давності пояснюється низкою причин. Насамперед обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками. Нарешті, позовна давність стимулює активність учасників цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов'язків.
З урахуванням значення цього інституту позовна давність встановлена безпосередньо законом і може змінюватися угодою сторін лише у бік збільшення строку, але не скорочення. Про таке збільшення строків позовної давності сторони мають укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма (ст.259 ЦК).
Позовна давність поділяється на два види: загальну І спеціальну.
Загальна позовна давність становить три роки (ст.257 ЦК) і застосовується до всіх позовів, крім тих, для яких законодавцем встановлені спеціальні правила.
Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих видів вимог. Вона може бути порівняно із загальною позовною давністю скороченою; подовженою.
Скорочена спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
— про стягнення неустойки (штрафу, пені);
— про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ЦІвідомості;
— про переведення на співвласника прав та обов"язків покупцяу разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК);
— у зв'язку з недоліками проданого товару (ст.681 ЦК);
— про розірвання договору дарування (ст.728 ЦК);
194
_- у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст.925 ЦК); — про оскарження дій виконавця заповіту (ст.1293 ЦК). Подовжена спеціальна позовна давність, у свою чергу, може бути двох різновидів: 5 років; 10 років.
Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнан-недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або
обману. .
Позовна давність у Ш років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Обчислення позовної давності. Оскільки позовна давність є видом строків, при її обчисленні використовуються загальні правила ст.ст.253-255 ЦК. При цьому правило про обчислення позовної давності сформульоване в ч.2 ст.260 ЦК як імперативне. Тобто, порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
Оскільки і загальна, і спеціальна позовна давність обчислюються роками, то при їх обчисленні використовуються правила щодо обчислення строків роками (ч.і ст.254 ЦК). Отже, позовна давність спливає у відповідні місяць та число останнього року строку о 24 годині. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо закінчення позовної давності припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Крім того, письмові заяви (позовні заяви, тощо) та повідомлення, здані до установ зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно (ст.255 ЦК).
За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня виникнення права на позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст.261 ЦК). Наприклад, повернувшись додому з роботи, особа виявляє нестачу речей. У цей момент вона дізнається про порушення її права власності. Можлива також ситуація, коли існує припущення (презумпція) стосовно того, що особа дізналася про порушення права, навіть якщо сам потерпілий не звернув на це уваги. Так, якщо гроші були позичені на два місяці і не повернуті до закінчення цього строку, то припускається, Що кредитор дізнався про порушення свого права на наступний День після закінчення строку договору, хоч сам він забув про існування боргу.
Крім того, для окремих випадків порушення цивільних прав законом встановлюються спеціальні правила визначення початку пе-Ребігу позовної давності.
Зокрема, в чч.2-6 ст.261 ЦК зазначені такі випадки:
1) перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається В1Д Дня припинення насильства;
195
2) перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалосяйого виконання;
3) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення неюповноліття;
4) за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебігпозовної давності починається зі спливом строку виконання;
5) за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений абовизначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогупро виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давностіпочинається зі спливом цього строку;
6) за регресиими зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.
Законом можуть бути встановлені винятки Із загальних правил, встановлених ЦК для визначення початку перебігу позовної давності.
Слід звернути увагу на те, що згідно зі ст.262 ЦК заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
Зазвичай перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Ці обставини є підставами для зупинення (призупинення), переривання або відновлення перебігу позовної давності.
Зупинення перебігу позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовної давності. Тобто враховується лише час, що минув до і після зупинення перебігу позовної давності.
Згідно зі ст.263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:
1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна абоневідворотна за даних умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне лихо (наприклад, землетрус) або соціальніявища (наприклад, страйки);
2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) напідставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений стосовно якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому. На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;
3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини. В цьому разі позовнадавність зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішенняпро зупинення дії закону або іншого нормативного акта на якийсь,як правило, визначений час, або до прийняття іншого нормативного акта, що регулює відповідні відносини;
196
4) якшо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних
України та інших створених відповідно до закону військових
ь муваннях, переведених на воєнний стан (наприклад, у складі
потворчих сил ООН). Проте проходження військової служби в МЦоний час не зупиняє перебігу строку позовної давності. М Слід зазначити, що вказана обставина є підставою зупинення озовної давності лише у відносинах, в яких хоча б однією із сто-Пн є фізична особа. Що стосується відносин між юридичними особами то для них підставами зупинення позовної давності можуть 6rn лише непереборна сила, мораторій та зупинення дії закону або іншого нормативного акта.
У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.
Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
Слід звернути увагу на те, що на відміну від ЦК 1963 p., який передбачав, що обставини, які спричиняють зупинення позовної давності, мають настати або продовжуватися в останні шість місяців її перебігу, ЦК 2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто зазначені в ст.263 ЦК обставини можуть виникнути в будь-який момент перебігу позовної давності і це не впливає на визнання їх підставами зупинення перебігу позовної давності.
Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов'язує переривання, не зараховується в позовну давність, і її перебіг після переривання починається спочатку. Обставини, що переривають перебіг позовної давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу.
Згідно зі ст-264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається:
1) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свогоборгу або іншого обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку повернення боргу тощо);
2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників;
3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такогопозову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається судом до розгляду або залишається без розгляду і не ПеРериває позовну давність (ст.265 ЦК).
Проте якшо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у Кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до наб-Рання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без Розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо ж частина СтРоку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона ПОДОВЖУЄТЬСЯ до шести місяців (ч.2 ст.265 ЦК).
197
Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язувалися з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права
Водночас ст.267 ЦК передбачає низку нових положень, спрямованих на більш повний захист особи, цивільні права якої порушені
Вони полягають, зокрема, в такому:
1) особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщовона у момент виконання не знала про сплив позовної давності;
2) заява про захист цивільного права або інтересу має бутиприйнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності;
3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення;
4) сплив позовної давності про застосування якої стороною вспорі є підставою для відмови у позові;
5) якщо суд визнає поважними причини пропущення позовноїдавності, порушене право підлягає захисту.
Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові лише коли про її застосування заявлено стороною у спорі і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.
Оскільки позовна давність на основні та додаткові вимоги обчислюється щодо кожної вимоги окремо, може трапитися так, що на основну вимогу позовна давність не пропущена, тоді як додаткова вимога (про стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) погашається спливом позовної давності. Однак якщо позовна давність пропущена на основну вимогу, вона вважається пропущеною і стосовно додаткової вимоги (ст.266 ЦК).
Додатковою гарантією для осіб, цивільне право чи Інтерес яких порушено, є встановлення в ст.268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність.
Зокрема, позовна давність не поширюється:
1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайновихправ, крім випадків, встановлених законом;
2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу (наприклад, за договором банківського вкладу (депозиту) - ст.1058 ЦК);
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (наприклад, ст.ст,1162,1166, 1168 ЦК);
4) на вимогу власника або Іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування,яким порушено його право власності або інше речове право(ст.393 ЦК);
5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) --ст.990 ЦК.
198

няяелений перелік згідно з ч.2 ст.268 ЦК не є вичерпним, от-Н випадки можуть бути передбачені законом. При встанов- ЦК і цифіки певних правовід
итіН випадки можуть бути передбачн р
ЖЄ' нього переліку ЦК виходить зі специфіки певних правовід-ЛЄИН оскільки предметом захисту тут, як правило, є право, не об-
?т?яно з п п 6 7 Прикінцевих та перехідних положень правила ntf ппо позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'яв-«я яких встановлений законодавством, що діяло раніше, не пив до набрання чинності Кодексом. До позовів про визнання пепечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків дійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.
Додаткова література:
1. Грибанов В.П. Предельї осушествления и защитьі граждан-ских прав. — М., 1972.
2 Кириллова М.Я. Исковая давность. — М., ІУОЬ.
3 Павлов А.А. Присуждение к исполнению обязанности в на-туре как способ защитьі гражданских прав в обязательственньїхправоотношениях. — СПб., 2001.
4. Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. —
Львов, 1985.
5. Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому
праву. — М., 1962.
6. Знгельман И.Е. О давности по русскому гражданскому праву: Историко-догматическое исследование. — М., 2003.
199
Глава 13 Правочини
1. Поняття і ознаки правочину. " 2. Види правочинів.
3. Форми правочинів.
4. Тлумачення змісту правочину.
5. Відмова від правочину.
6. Недійсність правочинів.
7. Правові наслідки недійсності правочину.
8. Окремі види недійсних правочинів.

8.1. Правочини з дефектами суб'єктного складу.
8.2. Правочини з дефектами волі.
8.3. Правочини з дефектами форми.
8.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правечину.
§ 1. Поняття і ознаки правочину
І
Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначеі но, шо правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.і ст.2§ ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.
Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка* Крим, териториальні громади та інші суб'єкти публічного права.] Причому згідно зі ст.ст.167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного1 права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, шо Й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.
Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.
По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що пра-вочини можуть бути також підставою Інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж найма-
200
орендованого майна третій особі спричиняє припинення дого-че оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.
Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:
1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються відтакого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного
права;
2) правочини завжди є діями субєкта цивільних відносин. Цимвони відрізняються від адміністративних актів {актів управління),які видають органи державної влади та управління, виступаючи яксуб'єкти публічного права;
3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняютьвиникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин.Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів,як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;
4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення,зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вонивідрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;
5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного ста-ігу, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривнопов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.
Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.
Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: )) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).
Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст.211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). відповідно форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочи-НУ' вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба 0 У ньому самому може міститися вказівка на таке місце або во-0 Може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у пРостій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою
201
за місцем перебування або проживання особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст.1247, 1248 ЦК).
Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий праеочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається таким, шо не укладений взагалі.
Умовами чинності правочинІв є дотримання вимог:
1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч.і ст.203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені вст.ст.і2, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;
2) щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Пра-вочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсягцивільної дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.ЗО-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);
3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта(суб'єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчитьпро єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкта (суб'єктів)правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно І не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним(ст.231 ЦК);
4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);
5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним,тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, ш°обумовлені ним (ч.б ст.203). Тому правочин, вчинений без намїрУстворити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст.234 ЦК);
6) шодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин,що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити
202
явам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездат-их дітей (ч.б ст.203); правочини, зазначені в ч.і ст.71 ЦК, можуть ял/ти укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклуваль-ика й дозволу органу опіки та піклування. Якщо такі спеціальні 1 йМоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавства то вони також охоплюються поняттям "вимоги чинності" /"УМОВИ дійсності") правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).
Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права: "Дозволено усе, шо прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізу-ючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків тощо будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці ДІЇ, як заборонені.
Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:
1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. В цьому разі правочин неправомірний і не створює правовихнаслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочинє нікчемним І спеціального визнання його недійсним у судовомупорядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму(ст.219 ЦК);
2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разіпрезумпція правомірності правочину Існує в момент укладенняправочину, оскільки він не порушує конкретної норми закону(або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судомНеДійсним.
Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним На підставах, встановлених законом (ч.З ст.215 ЦК). Тобто і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за Наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом су-
203
ду є виходити з того, що припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК (ст.ст.222, 223, 225 та Інші), або випливати із правил ст.13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.
§ 2. Види правочинів
Класифікація правочинів можлива за різними підставами.
1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, &поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована як визначальна в ст.202 ЦК.
Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин, як правило, може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати обов'язки також для інших осіб.
До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин. Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене волевиявлення двох сторін.
Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три І більше сторони. Прикладом такого правочину є договір про спільну діяльність (ст.1130 ЦК). Слід звернути увагу на те, що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або видозміни правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення, спрямоване на досягнення спільної мети.
Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочину (договору) може бути кілька осіб.
2) Залежно від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють наоплатні й безоплатні.
У безоплатних правочинах обов'язок здійснити матеріальні витрати має лише одна із сторін. Гнша сторона не обтяжена будь-якими обов'язками. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій.
ОплатнІ правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість у грошах.
204
11 Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладе-ми вони поділяються на консенсуальні й реальні. *Ш Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових Ідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх Істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним У иого СТ°Р'Н виникають відповідні права і обов'язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму.
Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.
Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних — збігаються, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні — односторонніми.
4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності, угоди поділяються на абстрактні й каузальні.
Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів (купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).
Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача векселя. Вексель містить зобов'язання однієї особи сплатити певну грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ше щось (ст.198 ЦК).
5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав іобов'язків, правочини бувають строковими і безстроковими.
У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх У Дію, ні момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового найму, укладений на невизначений термін).
Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнен- у їх сторін прав і обов'язків, тривалість існування зобов'язання, Момент припинення тощо.
Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких Виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов'язків дов'язується з настанням певної обставини. Для того, щоб правовий був визнаним умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо, настане вона чи ні.
Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).
205
Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладаль ною або скасувальною.
Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або щщ видозміни цивільних прав І обов'язків, то це умова відкладальна Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують з вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.
Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних праві обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.
Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою сторони пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від стороннього впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.
Крім зазначених, можна назвати й Інші види правочинів: легі-тарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення); усні та письмові (ст.205 ЦК); умовні та безумовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові; фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата довір'я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайні тощо.
§ 3. Форми правочинів
Форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.
Цивільне законодавство і практика укладення правочинів допускають різноманітні форми останніх — від найпростіших до ускладнених спеціальними процедурами, державною реєстрацією тощо. Зокрема досить поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація тощо).
Одним із найпростіших способів вираження волі є конклюдєн-тні дії, тобто, звичайна за таких обставин поведінка особи, з якої
206
но випливає намір (бажання) особи здійснити правочин на заз-ЯалегІдь відомих умовах. Правочини за допомогою конклюдентних дій можуть вчинятися лише у випадках, коли це не суперечить їх TI й законом не встановлений інший спосіб вираження волі стосовно таких правочинів. Наприклад, банк, виставляючи банкомат, виражає свій намір виплачувати гроші володільцям відповідних кредитних карток; володілець картки, виконуючи необхідні дії, ви-оажає свою волю на отримання грошей з рахунку.
Вираження волі в правочині можливе також шляхом мовчання (Ч.3 ст.206 ЦК). Мовчання має правове значення лише у тому випадку, якщо законом або домовленістю сторін правочину йому надане таке значення. Так, якщо орендатор продовжує користуватися майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим па тих самих умовах на невизначений строк (ст.764 ЦК). У цьому випадку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.
ПоширенІшим варіантом вираження волі суб'єктів цивільних відносин є словесний спосіб (усна форма правочину), коли висновок про волю особи робиться не приблизно, а на підставі прямо висловленого нею бажання.
Така форма правочинів може мати місце у випадку переговорів сторін під час їх особистої зустрічі, переговорів по телефону, радіо тощо без складання письмового документа.
Згідно зі ст.206 ЦК, за загальним правилом, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх учинення.
Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку — виникнення і припинення шляхом виконання.
Зазвичай у таких випадках йдеться про правочини, які укладаються на невелику суму або з приводу яких рідко виникають спори. Зокрема до них належать:
луги.
1) правочини фізичних осіб між собою на суму, що не переви-Щує двадцяти кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;
2) правочини з будь-яким суб'єктним складом незалежно від суми, що виконуються безпосередньо під час їх укладення, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставіСіІого правочину з іншими юридичними або фізичними особами,за "її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підстави І суму отриманих грошей. Водночас ч,2 ст.207 ЦК встановлюєФактично обов'язок юридичних осіб, які оплатили товари або пос-
вимагати від контрагента письмового підтвердження отрима-
Hoi суми грошей та підстав для їх отримання.
* жодному разі не допускається усне вчинення правочинів, що-
° яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація,
Також правочинів, для яких недодержання письмової форми має
207

наслідком їх недійсність (наприклад, домовленості про поруку, з таву тощо).
Правочини на виконання договору за домовленістю сторін можуть вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним правилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте ус„' ні правочини на виконання письмового договору не допускаються якщо це суперечить договору або закону.
У зв'язку з нетривалістю договору зберігання речей фізичних осіб у гардеробах установ, організацій тощо, цей договір також укладається усно незалежно від вартості речі, переданої на зберігання. При цьому постає питання про правове значення так званих ле-гітимаційних знаків (номерного жетона тощо), які видаються в таких випадках особі, що здає речі на зберігання (ст.937 ЦК). Виправданим видається висновок про те, що такий знак є лише одним з можливих способів доказу наявності договору зберігання, а не його формою. Тому при його втраті фізична особа не позбавляється права доводити існування договору показаннями свідків.
У простій письмовій формі мають укладатися правочини:
а) між юридичними особами;
б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, колимомент учинення правочину збігається з виконанням);
в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян(крім випадків, коли момент учинення правочину збігається з виконанням);
г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208 ЦК).
Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кількох документах (листи, телеграми тощо). Правочин також вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором), та скріплюються печаткою юридичної особи.
Частина 3 ст.207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або Іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але допускається ие лише у тому разі, коли: а) такий порядок підпису передбачений законом; б) сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.
Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з Інших причин не може власноручно підписатися, правочин за її до*
208
нням може підписати інша особа. Підпис останньої засвідчує Ре ВІДНІІ посадова особа (керівник установи, начальник відділу Б''ЯПів декан, головний лікар тощо) за місцем роботи, проживай-КаДнавчання або лікування особи, яка його вчиняє (ч.4 ст.207 ЦК). "у документі, що є письмовою формою правочину, має бути вка-и зміст правочину, його сторони. При цьому останні мають свідчити документ своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то за и скріпити печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін Можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин.
У випадках, прямо зазначених у законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми має наслідком недійсність правочину (ст.218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчемність правочину у випадках порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби забезпечення виконання зобов'язання (ст.547 ЦК).
Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому розглядаються як встановлені й достовірні.
Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це посадові, службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст.245, 1251, 1252 ЦК).
Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, яке має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівлї-продажу, дарування, ренти, довічного утримання) жилого будинку, іншої нерухомості (ст.ст.657, 719, 732, 745 ЦК); договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів (ст.577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст.27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюбний договір (ст.94 СК); заповіти (ст.1247 ЦК ); спадковий договір (ст.1304 ЦК); довіреність па вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також та, що видається у порядку передоручення (ст.245 ЦК).
За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному пос-8ідченню підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є Доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом слугує 'арантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог
закону. До того ж нотаріальне посвідчення правочину полегшу? з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.
Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК перед, бачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.
Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.
Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч.і ст.210 ЦК). Отже, при недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така реєстрація визнана законом обов'язковою, правочин вважається не-укладеним, а отже, не має юридичної сили.
Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку постає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи з моменту реєстрації? З аналізу змісту ст.210 ЦК випливає, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати лише з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи, де фіксується реєстрація).
Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.
§ 4. Тлумачення змісту правочину
Правочин — це волевиявлення, тобто дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.
Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.
Суб'єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме сторони найкраше знають, якою була їх воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.
Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого автентичного тлумачення, як правило, достатньо І спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує ОД" носторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчини-
210
авочин, j дає викривлене його тлумачення, зловживаючи сво-:іа суб'єктивним цивільним правом (ст.13 ЦК). 'М ПРИ тлумаченні двостороннього або багатостороннього правову вірогідність розбіжностей у трактуванні тих чи інших поло-4 нь договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників мо-* мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевияв-єння контрагента (контрагентів) за договором. Тому в цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін авочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.
Правила тлумачення правочину (чч.З, 4 ст.213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил чч.З, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими.
Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові й нові критерії перевірки правильності того чи Іншого трактування умов договору.
Ця система "концентричних кіл" виглядає таким чином:
1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однаковедля всього змісту правочину значення слів І понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне граматичне тлумачення);
2) у разі коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не даєзмоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);
3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи,яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, щоможуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійснійволі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочи-НУ» зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин міжсторонами, звичаї ділового обігу, подальша поведінка сторін, тексттипового договору та інші обставини, що мають істотне значення(комплексне тлумачення).
§ 5. Відмова від правочину
За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має пра- відмовитися від нього (ст.214 ЦК). Умови, порядок та наслідки кої відмови залежать від того, чи є цей правочин одностороннім и Це договір. При цьому оскільки правочин є однією з основних
8' ' 211
і

§ 6. Недійсність правочинів
Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, щоовані на встановлення, зміну або припинення цивільнихсПРв і обов'язків, але не породжують бажаних сторонами юридич-Пра і ііі ій
підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, за* ріплені в ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, aJ містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням (ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки від, мови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім пра„ вочином, чи договором.
Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.
Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст.15-23 ЦК.
Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК).
Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін. Наприклад, у договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не викопує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі, якщо його умови повністю виконані.
Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.
Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.
На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.
Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за взаємною згодою).
По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).
212

в і о Пра результатів унаслідок невідповідності вчинених дій вимогам за-
К°Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відпо-я. є вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юри-шчно байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).
Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави І конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.
Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).
Зокрема це можуть бути:
1) дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою,що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатностІ);
2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);
3) дефекти (недотримання) форми;
4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.
Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити цс у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео-записи тощо.
Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.
Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо й°го недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).
Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосеред-Ньо У законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення Незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі пра-в°чини називають "мертвонародженими"). Отже, визнання судом Такого правочину недійсним не вимагається.
Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випад-Ках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути виз-
213
II
нані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 Цк можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.
Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані. їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорю, вані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, шо обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК).
При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення правочином особистих немаЙнових або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК).
Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.
Ці труднощі пов'язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.
Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.2Ю ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини, укладені під відкладальною або скасувадьною вимогою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.
Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.
Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний У сз* мому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, т0
214
ускається, шо права і обов'язки у сторін виникають одразу вЧинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу
*е бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у м° пиЯ виникло право власності на продану річ). П° Якшо за недійсним правочином права та обов'язки мали наста-
яише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбут-Т-й час- Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і н' -ть на момент розгляду судом справи про визнання правочину Недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли. ' Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин.
У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його недійсним, але не для самого визнання його недійсним.
Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч.2 ст.236 ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, шо він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.
§ 7. Правові наслідки недійсності правочину
За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші) і визнається недійсним, є двостороння реституція.
Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, шо вона одержала на виконання такого правочину.
Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.
Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, Що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то аким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж 'Шкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визнаються на момент виконання судового рішення про відшкоду-
215
вання одержаного за правочином, який визнаний судом сним.
Двостороння реституція є загальним наслідком недійсностівочину, який настає незалежно від наявності вини сторінну у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли ц
ню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст.22, 23 ЦК).
Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі ум0. ви застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч.2 ст.230 ІДК, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).
Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом І не залежить від волі сторін, наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.
Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші — ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини правочину.
Стаття 217 ІДК у зв'язку з цим встановлює два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:
1) якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, товін є або має бути визнаним судом недійсним у цілому;
2) у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тійчастині, яка відповідає закону).
Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає Д11 правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, ш° правочин був би укладений і без включення його недійсних частин. Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням
216

яка
оважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, гіов"ідповідає повноваженням представника (ст.241 ЦК).
§ 8- Окремі види недійсних правочинів
я І. Правочини з дефектами суб'єктного складу
цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14 років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (ч.І ст.31 ЦК).
Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено ма-олітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути одом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них — тим з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном.
Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і у пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиповлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.
У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи правочини, вчинені нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним необхідно:
1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла 14 років;
2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового;
3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітньої особи з бокуосіб, вказаних у ч.І ст.221 ЦК.
Наслідки визнання договору, вчиненого малолітньою особою, недійсним відрізняються залежно від того, хто є Його контрагентом — особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.
Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або опікуну малолітньої особи все те, що вона одержала від останньої за таким правочином. У свою чергу батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане чею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.
Поверненням у первісний стан відносини сторін вичерпуються У випадку, якщо дієздатна особа доведе, що не знала про вік дру-г°і сторони. Проте якщо буде встановлено, що у момент вчинення пРавочину дієздатна особа знала або могла знати про вік другої Ст°Рони, то вона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані недійсного правочину. ..„* t,,,..
217
Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, ч.5 ст.22і ЦК передбачає двосторонню реституцію: кожна з сторін правочину зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цщ правочином, у натурі. При цьому наявність чи відсутність вини самого малолітнього, його батьків (усиновлювачів) або опікуна д0 уваги не береться — достатньо самого факту укладення та виконання такого правочину. Але вина батьків (усиновлювачів) або опікуна набуває юридичного значення у тому разі, коли повернену майна неможливе. Тоді відшкодування вартості майна, переданого за правочином однією малолітньою особою іншій, провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо суд встановить що вчиненню правочину або втраті майна, яке було його предметом, сприяла винна поведінка цих осіб.
Якщо неповнолітня особа вчинила правочин з малолітньою особою, то має місце двостороння реституція, але з можливістю субсидіарного залучення до участі у відшкодуванні збитків батьків (усиновлювачів) або піклувальника (ч.З ст.222 ЦК).
На вимогу заінтересованої сторони правочин, вчинений малолітнім, може бути визнаний судом дійсним, але за умови, що він вчинений на користь малолітнього. Вимоги про визнання такого правочину дійсним можуть пред'являти батьки (усиновлювачі), опікуни особи, яка не досягла 14 років, або дієздатна сторона правочину.
Особи у віці від 14 до 18 років можуть укладати правочини за загальним правилом лише зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Проте будь-який укладений неповнолітніми особами правочин може набути юридичного значення у випадку активного або пасивного схвалення його батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітнього (ст.221 ЦК).
Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, є підставою для визнання судом такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб (батьків, усиновлювача, піклувальника). У випадку якщо такий позов не пред'явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.
У разі визнання недійсним правочину, укладеного між неповнолітніми, настає двостороння реституція: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник залучаються до субсидіарної відповідальності. Це означає, що вони зобов'язані відшкодувати завдані таким правочином збитки, якшо їх винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.
Якщо контрагентом неповнолітнього у правочині була повнолітня особа, то у випадку визнання правочину недійсним настає
218
стороння реституція: сторони повертаються у стан, який існу-ДВ до правочину. Крім того, якщо друга сторона правочину знала Bfio мала знати ПР° в'к неповнолітньої особи і про відсутність зго-а батьків (усиновлювачів) або піклувальника на здійснення цього вочину, вона зобов'язана відшкодувати неповнолітній особі збитки або втрату її майна.
дія ст.222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річ-
ного віку.
фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину
(ст.221 ЦК).
Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а отже, для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це.
Суд може визнати такий правочин недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов:
1) правочин суперечить інтересам самого підопічного, членівйого сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати;
2) відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину.У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні
наслідки, передбачені ст.216 ЦК.
Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Це від її Імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст.226 ЦК).
Водночас правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.
Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного або у пасивній формі. — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (ст.221 ЦК).
Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим недієздатною фізичною особою, за умови, якщо: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.
Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Діє-ЗДатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливі такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, кі існують на момент відшкодування. У свою чергу опікун зо-°вязаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздат-Ок фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не збе-
219
реглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом право-чину, сприяла його винна поведінка. Проте у випадку коли опіку]- доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.
Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий ЇЇ стан. При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (ст.23 ЦК).
Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Стаття 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження так званих "протистатутних правочинів", встановлених ст.50 ЦК 1963 р. Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визначаються її статутом або загальним положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими межами, визнавалися недійсними.
Водночас ст.227 ЦК переносить обмеження у іншу площину. Тепер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину (правочинів) певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний), може бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність вини учасників правочину значення не має.
Однією стороною такого недійсного правочину завжди є юридична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.
Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним мають місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у оману може бути лише свідомим.
8.2. Правочини з дефектами волі
Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, Ук'
220
ш ., такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо ЛаДЄновлення, припинення тощо цивільних прав І обов'язків. всТЯс аН При якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:
і) вольову (стан, коли особа, хоча и більш або менш адекватнонює те, шо відбувається, але у той же час не може керувати своїми діями); . ,. .„
2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дш, хоча може керувати ними);
3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значеннясвоїх Дій, так і керувати ними).
Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тощо.
Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.
Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передбачає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.
Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на основні і додаткові.
Основним наслідком є двостороння реституція.
Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан Фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану в зв'язку із вчиненням такого правочину (ст.23 ЦК).
Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено ПД впливом помилки.
.Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що л'йсно мають місце. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України У п.11 постанови "Про судову практику в справах про визнання угод 'дійсними", під помилкою слід розуміти таке неправильне сприй-
221
няття стороною суб'єкта, предмета або інших істотних умов праао-чину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якого за обставинами справи можна вважати, шо правочин не був би укладеним
Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч.і ст.229 Цк істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.
Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом умисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці можуть сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.
Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція.
Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їх вини. Якщо у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилилася (виявила недбальство), вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій, що помилилася, завдані їй збитки.
Обман має місце тоді, коли одна сторона умисно вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Крім того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їх існування. Отже, для визнання правочину недійсним немає значення, здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей), чи виражаються у бездіяльності (умисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.
Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція.
Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч.2 ст.230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).
222
Поавочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, воля учасника формувалася невільно. Насильство — це й або фізичний тиск на особистість контрагента або його
ихічн й изьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття,
уванНя, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому Необов'язково, щоб насильство здійснювалося іншою стороною ' павочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з боку ін-ІІИХ осіб і використала цю обставину в своїх Інтересах.
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція.
Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск стосовно другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.
Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин І на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст.233 ЦК).
Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність двох умов:
1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. ПІД тяжкими обставинами розуміють тяжке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних длянормального існування людини, наприклад, для придбання найне-обхідніших предметів (продуктів харчування, ліків тощо). Це можебути зумовлено не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітейтощо);
2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьомупоняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти:об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквівален-тність передачі майна (наприклад, квартира продана за половину їїреальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторінправочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Чи бувініціатором такого правочину сам потерпілий, чи друга сторонаправочину значення не має.
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є Двостороння реституція.
Додаткові наслідки полягають в тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодуватиДругій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй уз з вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).
8.3. Правочини з дефектами форми
Згідно з ч.і СТ.218 ЦК недодержання сторонами письмової фор-**и Правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
223
Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо простої письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом спеціально не передбачено, що недодержання письмової форми правочину спричиняє недійсність останнього.
Але порушення простої письмової форми все ж таки має певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, щ0 у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може грунтуватися па письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, вІдеозапису, інших аналогічних доказах.
Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (неустойка, порука, застава тощо), вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Отже, для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте з цього правила у свою чергу існує виняток. Якщо такий правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч.2 ст.28 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними правовідносин та свої права І обов'язки у цих правовідносинах.
Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів.
При цьому розрізняються дві ситуації:
1) порушення вимоги про нотаріальну форму односторонньогоправочину;
2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього правочипу (договору).
У разі недодержання обов'язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видається в порядку передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним-
Проте за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішенням. Частина 2 ст.219 ЦК передбачає, що суд може визнати право-
224
ЇІІЙСНИМ за таких умов: а) якщо буде встановлено, що він від-ЧИИ'іав справжній волі особи, яка його вчинила; б) якщо потарі-П°В-юМУ посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не аЛЬежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним
також має перевірити, чи підлягав цей правочин нотаріально- посвідченню і чи не містить він умов, що суперечать закону (п.4 останови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практиці, Б справах про визнання угод недійсними").
Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: одна сторона договору повертає іншій усе отримане за таким договором, а за неможливості повернути отримане у натурі — відшкодувати його вартість у грошовій формі (ч.і ст.216 ЦК).
Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: а) сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору; б) така домовленість підтверджується письмовими доказами; в) відбулося повне або часткове виконання договору; г) одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч.І ст.220 ЦК). У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потрібне: судове рішення має тут "компенсаторне" значення.
При визнанні договору дійсним суд має перевірити чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить він протизаконних умов (п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними".
8.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину
Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, Що суперечить самій сутності представництва (ст.237 ЦК).
Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва (це випливає з ч.2 ст.232, де йдеться про довірителя, тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували Учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на Шк°ду довірителю.
Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.
Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимага- від свого представника І другої сторони солідарного відшкоду-ання збитків та моральної шкоди, завданих йому в зв'язку з учи-
225
ненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ний.(ст.ст.22, 23 UK). и
Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи Інших осіб.
Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне завалодіння ним (ч.і ст.228 UK).
Стаття 228 UK безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину, проте з ЇЇ змісту випливає, що вина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, у чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.
Слід звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст.49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за "антисоціальним" правочином у дохід держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, визнаного недійсним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (ст.216 UK).
Ознаками фіктивного правочину (ч.і ст.234 ЦК) є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, шо імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або Іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна — без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін на перший погляд завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.
Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, які вчиняють його, не мають на увазі І не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення такого право-чину.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках лише виносить рішення про визнання такого правочину недійсним, без застосування інши* наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріал1*'
226
- або моральної шкоди, то вона підлягає відшкодуванню за пра-ЇЇами ст.ст.22, 23, 216 ЦК.
Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого
вочяну, ЯКИЙ сторони насправді мали на увазі (ч.і ст.235 UK). тут завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального павочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 7 правочину, вчиненого для приховання реального правочину. Сторони, вчиняючи удаваний правочин, маскують Іншу юридичну лію, іншу мету, яку вони насправді мали на увазі (наприклад, правочин видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).
Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не створює.
Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (ст.216 ЦК).
Правочини, які можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування, також мають певні особливості.
Зокрема, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі дії: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст.71 ЦК).
Якщо якийсь із вказаних вище правочинів буде укладений без Дозволу органу опіки та піклування, то він є нікчемним, після чого настає двостороння реституція.
На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам фізичної особи, над якою встановлено °піку або піклування; 2) звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, який дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмеже-На У дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без д°зволу органу опіки та піклування.
227
Додаткова література:
1. Ойгензихт В.А. Воля и воле изгявле ниє. — Душанбе, 1983.
2. Рабинович Н.В. Недействительность сделки и се последс-твия. - Л., 1960.
3. Хатнкж Н.С. Заперечні угоди та їх правові наслідки: Автореф,дис. канд. юрид. наук. — К., 2003.
4. Хатнюк Н.С. Умови дійсності угод // Держава і право. —2001. - Вип.П. - С.283-289.
5. Шахматов В.П. Сделки, совєршеншше с целью противнойинтересам государства и обшества. — Томск, 1966.
Глава 14 Представництво
1. Поняття представництва.
2 Підстави виникнення та види представництва.
3. Склад правовідносин представництва.
4. Передоручення.
5. Представництво за довіреністю.
6. Представництво з перевищенням повноважень.
7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб.
§ 1. Поняття представництва
У найзагальнІшому вигляді представництво може бути охарактеризоване як використання правосуб'єктності одних осіб для реалізації прав І обов'язків та захисту прав інших осіб.
Отже, за допомогою представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищується ефективність налагодження економічних зв'язків між суб'єктами права тощо.
У цивІлістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва.
Загалом підходи до визначення сутності представництва можуть розглядатися з позицій двох основних концепцій: концепції дії та концепції правового відношення.
Концепція дії свого часу набула значної популярності у радянській цивІлістичній науці. Фактично саме вона виявилася підґрунтям законодавчого визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961-1964 pp. {ст.15 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p., ст.62 ЦК 1963 р. та інші).
Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у вчиненні угод та інших юридичних Дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження ВЩ імені іншої особи, — того, кого представляє. Іншими словами Представництво з'являється і має місце тоді, коли представник 3Д'йснює певну діяльність від імені іншої особи1.
Але цього недостатньо для з'ясування юридичної сутності пред-ставництва. Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму Представництва, його зовнішні прояви, а не про його зміст.
Враховуючи цей недолік, більшість цивілістів розглядають представництво як правове відношення, в силу якого правомірні юри-і здійснені представником від імені того, кого представля-
Див., напр.: Советское гражданское право. - Т.1. - М., 1965. - С.214, 220.

228
229
ють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обов'язки1.
Така позиція знайшла підтримку й у новому 1ДК України.
Згідно зі ст.237 ЦК представництво — це правовІдношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.
Слід однак уточнити, що представництво — це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів внутрішні й зовнішні.
Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником полягають у наступному:
1) вони спрямовані на упорядкування правових зв'язків ма;особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;
2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;
3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії(представника), а з метою здійснення І захисту цивільних прав таінтересів особи, яку представляють.
Зовнішні відносини представництва у свою чергу мають два різновиди:
1) відносини між представником і третіми особами, які маютьінформаційний характер (представник повідомляє третю особу проте, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи);
2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.
Внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст.239 ЦК). Власне у цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права І обов'язки у особи, яку представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.
У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка представництва.
Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, яку вік преД" ставляє. За своєю сутністю повноваження — це нсмайнове цивіль-
1 Див.: Советское гражданское право / Под ред. В.А. Рясенцева. - Т.1. - М-, I9'j' _ С.225; Гражданское право Украиньї. - Т.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко-Харькоа 1996. - С.232; Цивільне право України. - 4.1 / За ред. Ч.Н. Азімова, С,Н. Пр" тупи, В.М. Ігнатенка. - Харків, 2000. - С. 169-170.
230
ПрЗВо, основним елементом якого є право на власні позитивні н.у проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не іл'ьки право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У цьому разі — це право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків пій шо здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має* право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушусь, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.
Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч.і ст.238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітній особі, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітньої особи, а тому може вчиняти за останню будь-які правочини, крім заборонених законом.
Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися лише особисто, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, усиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.
Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах особи, яку представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто, або щодо Іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним І своїми близькими родичами.
§ 2. Підстави виникнення та види представництва
Право на вчинення дій від імені іншої особи може грунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч.З ст.237 ЦК) Пов'язує виникнення повноваження.
Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:
1) договір (наприклад, договір доручення);
2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);
3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду,дов'язану із здійсненням представницьких дій);
4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавстваНаприклад, факт спільного ведення господарства, спільності май-
231
на: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сі- мейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і А Інтересах також Іншого з подружжя, бо згода останнього на здій-ї снення такого правочину припускається, за винятком правочинів, що виходять за межі дрібних побутових).
Залежно від значення волевиявлення для встановлення право-І відносин представництва і виникнення повноваження розрізняють) такі види представництва:
1) добровільне (договірне) — таке, що грунтується на волевияв-jленні представника;
2) обов'язкове ("представництво за законом") — представництво на підставі безпосереднього припису закону;
З них найпоширенішим є представництво на підставі договору. Йому присвячена більшість норм гл.17 ЦК ("Представництво") та значна кількість норм гл.68 ЦК ("Доручення").
Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і представника. Наприклад, адвокат-повірений є представником на підставі договору про надання юридичної допомоги.
Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво.
Згідно з ч.і ст.243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а отже, й особа, яку представляють, І представник повинні мати бізнес-дієздатність.
Комерційне представництво є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва належать предмет, системний характер дій комерційного представника, платність договору. Крім того, ч.2 ст.243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встаношіених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їх згодою вона може представляти різні сторони правочину.
Договір на комерційне представництво припускається оплат-ним. Особа, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику винагороду за вчинені дії, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня і одночасно договором не встановлені розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яку представляють, оплачує за комерційне представництво" суму, яка зазвичай стягується 3
232
послуги аналогічного характеру (ст.632 ЦК). Крім того, представник маЄ пРаво на відшкодування витрат, понесених ним при виконанні доручення. У разі укладення договору від імені кількох підприємців одночасно, витрати поділяються між ними у рівних частках, якщо інше не передбачено угодою сторін.
Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підставі договору доручення (гл.68 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть бути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право укладення угод рід імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (ст.ЮОО ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій території інших комерційних представників.
Згідно зі ст.242 ЦК представництво за законом (обов'язкове представництво) включає: J) представництво батьками (усиновлю-вачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.
Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст.39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст.31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їх інтересів на перший погляд не має значення.
Отже, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки. Цс положення закріплене не тільки в ЦК, а й у СК. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей грунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу 3 матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, які за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. їх право на представництво Шунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.
т
Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей "УДь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (уси-Иовлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то а загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але зі згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників (чч.2, З ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб мож-
233
ливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад ч ст.32 ЦК).
Виникнення повноваження у опікуна ґрунтується на положеннях ч.2 ст.242 ЦК, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішеніія про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від Імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.
Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним. Проте вони без дозволу органів опіки та піклування не мають права здійснювати від імені опікуваних пра-вочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки та піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження, крім тих, що вже передбачені законом.
Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські організації. Наприклад, громадські об'єднання згідно з Законом "Про об'єднання громадян" мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та громадських об'єднаннях.
§ 3. Склад правовідносин представництва
Як зазначалося вище, до складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо далі складові правовідносин представництва.
При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: це — особа, яку представляють, представник і треті особи.
Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію — "особа, яку представляють", існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностеи, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном — "принципал", відомим ще римському праву. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представляють" або "той, кого представляють".
З врахуванням цього застереження, перейдемо до характеристи-ки учасників правовідносин представництва.
У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт u
234
Ільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин Bg0 юридична особа, незалежно від наявності дієздатності1. При іьомУ іноді уточнюється, що можливість бути тим, кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту ЇЇ організації у встановленому порядку3.
длє слід мати на увазі, шо це положення стосується лише правовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалежно віл волі особи, яку представляють.
При добровільному представництві, яке грунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності транс-дієздатності, тобто здатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).
Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати прав і обов'язків, ніж той, що ісігує у нього самого. Іншими словами здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем ) і повіреним.
Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовно дієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією з основних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори як довірителі (ті, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, І обмежено дієздатні громадяни.
Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена у дієздатності, повинні одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (ст.ст.ЗЗ, 37 ЦК).
Таким чином, для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, необхідним є насамперед волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Водночас у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені зазначені вище вимоги до цивільної правосуб'єктності т°го, кого представляють.
Q 'Див., напр.: Советское гражданское право: Учебн.: В 2-х томах. - Т.1 / Под ред. А- Красавчикова. - М., 1985. - С263; Гражданскос право в вопросах и ответах: Учебн. ?соб - Харьков, 2001. - С.117; Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. - Кн.1 / За
В. Дзсри, Н.С. Кузнєцової. - К., 2002. - С.198.
Див.: Грахданское право Украйни. - Т.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самой- - Харьков, 1996. - С.233.
235
Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник — особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені ІНЩОЇ особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Такс правило логічно пов'язане з положенням чД ст.238, згідно з яким представник має діяти від Імені особи, яку представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть бути лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча особи віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст.32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть при згоді на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст.35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.
Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, згідно зі ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.
Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо'.
Проте у цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їх учасники.
Представниками можуть бути і фізичні, І юридичні особи.
Оскільки ст,ст.91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природними властивостями людини. Звідси випливає, що юридична особа може практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа.
Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені та в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише
; Див., напр.: Гражданское право Украинм. - Т.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М-мойленко. - Харьков, 1996. - С. 235.
236
дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або Звязків, які виникають внаслідок здійснення представником від-0 -дНого правочину або іншої юридичної дії. Нестача право-б'ектності третьої особи може бути заповнена за рахунок наяв-тості у нього власного представника.
Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послу-ги), здійснювані представником.
Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництва слід вважати ДІЇ представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносин представництва.
Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала), є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.
Основним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.
Генує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб1.
Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові Документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і кожні право-впшосини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їх Об'єктів.
В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:
.. 1) інформувати третю особу про представницький характер сво-Єі Дії (інформаційний обов'язок);
3nrJ Див.: Цивільне право України. - Кн.1 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєіювої. - К., Щ2- - СІ99.
237
2) надати докази наявності й змісту повноваження.
Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні насліди дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.
Отже, сутність зовнішнього відношення представництва полягає в обміні певною інформацією, шо дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створює можливість реалізації повноваження.
Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.
§ 4. Передоручення
Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі {у листі, телеграмі тощо). Передоручення може також грунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч.і ст.240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.
Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровільному представництві, то передоручення здійснюється, як правило, шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставою представництва.
Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (ч.4 ст.245 ЦК). Строк. на який видається довіреність, не може перевищувати терміну Д'1 основної довіреності, на підставі якої вона видана.
Представник, який передав свої повноваження іншій особі, МУ' сить повідомити про це особу, яку він представляє, та надати ій не' обхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як з свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представ
238
ють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку пред-явчяють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо С прєДставиик не Г1ОВІД°МИВ особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.
Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва із збереженням останніх, то цс не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником первісного (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.
§ 5. Представництво за довіреністю
Представництво, яке Грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Довіреність — це письмовий документ, що видається представнику особою, яку представляють, для представництва перед третіми особами (ст.244 ЦК).
З визначення довіреності як письмового документа, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами, випливає низка вимог до довіреності:
1) вона може бути вчинена лише у письмовій формі;
2) як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити:вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо;
3) у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представникові особою, яку представляють.
Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).
Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку предстаатяють (довірителем), безпосередньо третій особі. Такс положення випливає з того, що довіреність як документ, Що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, 3 ким можливе укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує насамперед у них.
Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному Особою, яку він представляє, розрізняють два види довіреності:
0 загальна довіреність;
2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність. , Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на Здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.
Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юри-них дій або правочинів певного типу. Якщо особа, яку пред-
239
ставляють, уповноважує представника на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довірю ність може видаватися, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.
Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, отримане для здійснення угоди, не породжує.
Видача довіреності є одностороннім правочином, який має вчинятися із дотриманням правил ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладені у Законі "Про нотаріат".
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника, оскільки повноваження виникає незалежно від згоди останнього. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч.З ст.245 UK). Звідси ніби випливає, що довіреність на укладення правочинів, які можуть бути вчинені усно, також може бути надана в усній формі. Однак ця норма має тлумачитися у сукупності з положенням ч.З ст.244 ЦК, яка встановлює, що довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій.
Отже, довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Нотаріальне посвідчення довіреності потрібне, зокрема, на здійснення правочи-нів, нотаріальна форма для яких обов'язкова (наприклад, правочи-ни купівлі або продажу жилих будинків).
Крім того, згідно з 4.2 ст.245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.
Частина 3 ст.245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органам прирівнюється до нотаріально посвідченої. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у CT.4U Закону "Про нотаріат". Порядок посвідчення цього виду документів регулюється Порядком посвідчення заповітів і доручень, прИ' рІвнюваних до нотаріально посвідчених, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419.
Зокрема до нотаріально посвідчених прирівнюються:
240
— довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебува-
на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-ліку-
10 пьНИх установах, посвілчені начальниками, їх заступниками по
Врдцчній частині, старшими І черговими лікарями цих госпіталів,
аТОріїв та інших військово-лікувальних установ; С — довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ І військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, — також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;
— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення даних функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.
Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отриманім винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог І стипендій, грошей з установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він знаходиться на лікуванні.
Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від Імені юридичної особи видається за підписом її керівника і скріплюється печаткою цієї організації (ст.246 ЦК).
Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, за загальним правилом, не може перевищувати трьох років. Якщо термін дії у Довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (ст.ст.247, 248 ЦК).
Проте існує спеціальне обмеження строку дії довіреності, виданої в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна Довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.
Для того, щоб відлік терміну дії довіреності був можливим, у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє недійсність довіреності як документа, шо підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення пі для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.
Припинення довіреності. Згідно з ч.і ст.248 ЦК, довіреністьГіРипиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно разовоїlJ 241
довіреності — здійсненням представником дій, на які він уповно важений.
Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'язку з скасуванням її особою, яку представляють, або внаслідок відмови від неї представника (ст.249 ЦК). Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди.
Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють; у зв'язку зі смертю; визнанням недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють Це положення ґрунтується на загальному правилі про те, що І представником, і особою, яку представляють, можуть бути лише повністю дієздатні особи.
Оскільки передоручення засновується на вперше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення.
Припинення дії довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і ЇЇ правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала ЇЇ, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була дана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, І правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:
а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичноїособи, від імені якої видана довіреність;
б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання ЇЇ недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.
Після припинення довіреності представник зобов'язаний повернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід негайно, тобто у мінімальний строк, як тільки з'явиться така можливість.
Дія довіреності як документа, що підтверджує повноваження, може припинитися також у будь-який момент у зв'язку із скасуванням її особою, яку представляють (ст.249 ЦК). Таке право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером цієї угоди. Причому закон особливо підкреслює, що відмова від цього права є недійсною. Проте ч.4 ст.249 ЦК передбачає, ш° законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч.і цієї ж статті, про нікчемність віД" мови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених У0' віреності, може бути визначальною для встановлення та Існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча в чА CT--\ ЦК говориться про можливість встановлення у законі права осоо
242
авати безвідкличні довіреності на певний час, але, очевидно, у
M випадку йдеться не про право особи, а про обмеження пра-ЦЬ°останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що Шунтується на ЇЇ попередній згоді на таке обмеження.
Скасування довіреності має наслідком припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і .- Правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб для представництва перед якими була дана довіреність. Водночас, скасування довіреності має юридичне значення для представника І третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це.
Права І обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність, і її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.
Правовідносини представництва можуть бути припинені не тільки у зв'язку зі скасуванням довіреності особою, яку представляють, а й унаслідок відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи Іншим особам (ч.З ст.250 ЦК).
Відмова від вчинення дій, передбачених у довіреності, має юридичне значення для того, кого представляють, І третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.
Частина 4 ст.250 ЦК передбачає санкції за порушення вимог пРо дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає ПеРед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі НеДодержання ним вимоги про негайне повідомлення того, кого в'н представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ЦІ Ді1 були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання Завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до ви-м°г ст.22 ЦК, а моральна шкода може бути відшкодована на заса-Да*, встановлених ст.23 ЦК.
9' 243
й § 6. Представництво з перевищенням повноважень
ї п-
Діяльність представника має здійснюватися у межах повнова ження. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення пра-вочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Перевищення повноваження — це довільне збільшення представником обсягу прав на здійснення нравочинів, встановленого вказівками особи, яку представляють, або нормами права. При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ з особою, яку він представляє.
Перевищення повноваження можливе у кількісному і якісному відношенні. Кількісне перевищення повноважень полягає у довільній зміні показників, що характеризують кількісну сторону право-чину: число, вага, міра речей; термін договору, який укладається; розмір плати або покупної ціни. Якісне перевищення повноважень стосується властивостей і специфіки предмета правочину; вибору контрагента, з яким має бути укладений правочин; характеру правочину, вчинення дій, не передбачених довіреністю.
З врахуванням суб'єктивного ставлення представника до своїх дій та їх мети, можна виділити такі види перевищення повноважень:
1) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки щодообсягу останніх;
2) умисне перевищення повноважень у сподіванні отриматисхвалення вчинених дій від особи, яку представляють;
3) умисне перевищення повноважень з метою отримати вигодудля себе.
Правочин, вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі подальшого схвалення цієї угоди. Якщо ж схвалення не відбудеться, то такий правочин правових наслідків для того, кого представляють, не має і повинен бути визнаний недійсним відповідно до CT.CT.2I5, 239, ч.і ст.241 ЦК. У перших двох випадках перевищення повноважень сторони повертаються у первісний стан. У випадку умисної діяльності з перевищенням повноважень з метою отримати вигоду для себе, правочин визнається недійсним, а на представника, крім того, покладається обов'язок відшкодування збитків, завданих тому, кого він представляв, і третій особі-
Крім того, за певних обставин (наприклад у випадку зловмисної домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з перевищенням повноважень) виникає також обов'язоктретьої особи відшкодувати особі, яку представляли, збитки, шОвиникли внаслідок дій представника з перевищеннямжень. ;,а.
244
Стаття 241 UK передбачає два варіанти поведінки особи, яку
оставляють, при представництві з перевищенням повноважень: іТвона схвалює дії, вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від
алення Дій, вчинених від її імені без повноважень або з перевищенням повноважень.
Схвалення дій представника можливе в різних формах: І) схвалення шляхом заяви про цс; 2) схвалення мовчазною згодою; 3) схва-леИня шляхом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.
За своєю юридичною природою схвалення є одностороннім правочином, що вимагає сприйняття його третьою особою і представником- У схваленні виражається воля особи, яку представляють, наділити юридичною силою конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень.
Положення ст.241 ЦК щодо можливості схвалення правочину, укладеного представником з перевищенням повноважень, поширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і правового значення не має.
В юридичній практиці постають питання про значення схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає з тексту ст.241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби спричиняє повну його недійсність. Але такий висновок суперечить ст.217 ЦК, згідно з якою недійсність частини правочину не має наміром недійсність інших його частин.
Більш коректним здається припущення, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови, що можливе її самостійне Існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст.217, 240, 242 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною (ст.ст.215, 240, 242 ЦК).
Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з особи, яку він представляв, як безпідставно набуте майно за правилами гл.83 ЦК, за наявності всіх умов, необхідних для виникнення відповідних зобов'язань.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
§ 7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб
Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки п°легщує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпе-Чити досягнення бажаного економічного І правового результату.
245
Порівняймо представництво з подібними категоріями, які найчастіше зустрічаються в цивільному обігу.
Представництво й комісія. Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного імені, має місце непряме представництво, або комісія. З представництвом ці відносини мають чимало спільного-і представник, і комісіонер діють в інтересах Іншої особи; вони обидва вчиняють правочини з третьою особою, будучи уповноваженими на їх здійснення.
Різниця між представництвом та комісією полягає в такому;
1) комісіонер діє від власного імені, а тому правовий результатйого дій настає для нього самого, хоч і не відображається на йогомайні. Існування комітента (особи, в інтересах якої вчиняєтьсяправочин) для третьої особи юридичного значення не має;
2) оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах бере правата обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не мають значення обсяг повноважень комісіонера і зміст комісійного доручення, наданого йому комітентом. Укладення комісіонером правочинуз порушенням вказівок комітента не має наслідком його недійсність, а лише створює право І обов'язок комітента брати його насвій рахунок. Для настання юридичного ефекту представництвасуттєвим є знання третіх осіб про те, що представник діє від чужого імені, а також наявність та зміст повноваження;
3) виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що йогообов'язком є не тільки укладення угоди, а й її виконання. Виконання ж представником укладеної ним угоди не є обов'язковим.
Представництво і звичайне посередництво. Від звичайного посередництва представництво відрізняється таким:
1) представник шляхом власного волевиявлення вчиняє правочин замість особи, яку він представляє. Посередники ж не відсторонюють особистої діяльності тих, кому вони учиняють сприяння.їх дії самі по собі не викликають встановлення правового відношення між двома контрагентами. Останні породжують його власними діями, спрямованими на цю мету. Відповідно звичайний посередник не має повноважень і діє від власного імені. Якщо посередник діє від імені Іншої особи, він виступає вже не як звичайнийпосередник, а як представник;
2) посередник, на відміну від представника, обстоює інтереси неодного, а одразу обох контрагентів у рівній мірі і захищає такимчином ше й суспільні інтереси;
3) звичайне посередництво застосовується лише при укладенніправочинів у сфері цивільного обігу між дієздатними особами.Сфера застосування представництва ширша: через представникаможливим є як набуття, так і реалізація майнових і немайнових ии-вільних прав і обов'язків. Крім того, як особа, яку представляють,можуть виступати і недієздатні особи.
Представництво і договір на користь третьої особи. Як і за преД" ставництвом, на підставі договору на користь третьої особи для останньої безпосередньо виникають з юридичних дій інших о
пидичні наслідки. Особа, яка уклала договір на користь іншого, кі представник, діє в інтересах того, на чию користь цей договір кладений. Розмежування представництва І договору на користь тпетьої особи має практичне значення, як правило, для встановлення суб'єкта обов'язку при наданні зустрічного задоволення СТОРОНІ, яка виконала договір на користь третьої особи. Різниця між ними полягає в такому:
1) особа, яка укладає договір на користь третьої особи, діє невід її, а під власного імені, у зв'язку з чим сама стає стороною відповідного правового відношення;
2) третя особа набуває за договором не всіх прав і обов'язків, шовиникають з нього, а лише окреме право вимоги. При представництві усі права та обов'язки з дій представника виникають лишеу особи, яку представляють;
3) суб'єкт, який уклав договір на користь третьої особи, діє не всилу повноваження, а лише на підставі свого волевиявлення, а тому між ним і третьою особою ніяких правовідносин не виникає.Натомість представника і особу, яку представляють, пов'язуютьвнутрішні правовідносини представництва.
Найбільші труднощі становить розмежування представництва і покладання виконання обов'язку боржника на третю особу згідно зі ст.528 ЦК, яке водночас має важливе значення, дозволяючи правильно вирішувати питання про можливість застосування до тих чи інших випадків виконання зобов'язання третьою особою норм права про необхідність надавати звіт, про можливість відмови третьої особи від виконання чужого зобов'язання тощо.
Всі випадки виконання зобов'язань замість боржника іншими особами можуть бути об'єднані у три групи:
1) виконання зобов'язання здійснюється третьою особою безспеціального акта покладання на неї цього виконання (безпосередньо в силу закону). Так, зобов'язання перевезення, що прийняте насебе першим перевізником, виконується у відповідних частинах усилу закону наступними перевізниками;
2) виконання зобов'язання третьою особою здійснюється за спеціальним погодженням цієї особи з однією з сторін зобов'язання(наприклад, за договором доручення);
3) виконання зобов'язання здійснюється третьою особою за відсутності всіх наведених вище підстав за власним спонуканням.
Як і за представництвом, особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника, своїми юридичними діями виконує чуже зобов'язання, створюючи тим самим безпосередньо для боржника За основним зобов'язанням правові наслідки. Як і представник, виконавець обов'язку пов'язаний певними правовими стосунками, внаслідок яких провадиться виконання лише з однією зі сто-Р'н основного зобов'язання. Основний боржник, як і особа, яку представляють, з покладанням виконання на третю особу не виключається з правового відношення, що виконується, і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання зо-

246
247
бов'язання третьою особою (крім випадків, прямо зазначених законі).
Водночас незважаючи на значну подібність представництва і виконання зобов'язання замість боржника іншими особами, останнє не можна розглядати як один з випадків представництва, оскільки між ними існують суттєві відмінності:
1) особа, на яку покладене виконання обов'язку боржника, навідміну від представника, діє від свого імені й виконує власнийобов'язок перед боржником, хоча тим самим погашається і боргборжника за основним зобов'язанням;
2) на відміну від представника і особи, яку представляють, третяособа, на яку покладене виконання, і боржник пов'язані між собоюправовим відношенням, яке створює економічну підставу для покладання виконання в силу одностороннього волевиявлення боржяика.
Представництво і порука. В силу договору поруки поручитель теж виконує обов'язок замість основного боржника з безпосереднім для останнього правовим результатом.
Проте дії представника і поручителя мають свої специфічні особливості:
1) на відміну від представника, поручитель робить це від власного Імені;
2) відповідна дія є для поручителя виконанням власного обов'язку перед кредитором, яка виникла в нього з договору поруки;

3) до поручителя, який виконав зобов'язання, на відміну відпредставника, переходять всі права кредитора за цим зобов'язанням;
4) поручитель, на відміну від представника, діє в інтересах кредитора, а не основного боржника1.
Отже, правовідносини представництва не є тотожними жодній іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Залежно від особливостей тієї чи Іншої форми посередництва розмежування між нею І представництвом можуть стосуватися сфери застосування, суб'єктного складу, мети, характеру і результату дій посередника як учасника певних правовідносин. При цьому принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб'єктивних прав і обов'язків. Зовні це проявляється в тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє суб'єктивне право повноваження та виконуючи обов'язок представляти іншу особу.
Нерсссов Н.О. Понятие добровольного представительства в
ланском праве // Избранньїе трудьі по представительству и
П?а)ГіМ бумагам в гражданском праве. - М., 1998. - С.24-136.
"з Пергамент А.И. Опекун как гражданско-правовой представи-
пьНесовершеннолетних // Ученьїе записки ВНИИСЗ. — 1968. —
BbI4 Соколовский К.И. Представительство в гражданском праве и іессе / Вопросьі тсории: сущность, содержание, структура. —
Уапьков, 1984. - С.24). . .
5 Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Приватні та публічні право-лкосини представництва // Науковий вісник Чернівецького університету 36. наук, праць. - Вип.147: Правознавство. - Чернівці, 2002. -С.36-41.
Додаткова література:
1. Невзгодина Е.Л. Представительство по гражданскому Советское государство и право. — 1978. — №3.
праву //

1 Див.: Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: Загальна ч тина: Навч. посібн. - К., 2000. - С.276.
248
249
Розділ III РЕЧОВІ ПРАВА
Підрозділ 1 Право власності
Глава 15 Загальні положення права власності
1. Право власності в системі речових прав.
2. Поняття власності і права власності.
3. Зміст права власності.
4. Здійснення права власності.
5. Право повного господарського відання і право оперативногоуправління як засоби здійснення права власності.

5.1. Право повного господарського відання.
5.2. Право оперативного управління.
§ 1. Право власності в системі речових прав
Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її господарського відання.
Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним з найважливіших завдань приватного (цивільного) права, то речові права є одним з центральних інститутів цієї галузі.
Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати захист від будь-яких порушень.
Отже, особливості речово-правового захисту полягають насамперед у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів.
Слід зазначити, що поява цих позовів належить іще до часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, то розрізняли два види позовів: actio in rem (позов до речі) і actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншо-
250 •"' ' '"..
права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речового права (права на цю річ).
Сутність речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас не має значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її І віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний з річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага.
у ст.313 проекту ЦК України 1996 р. це положення викладене у такий спосіб: "Речові позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею". Хоча в ЦК 2003 р. зазначена норма відсутня, але відлуння такого рішення відчувається в ст.ст.388, 391, 396 ЦК.
Слід зазначити, що речово-правовий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, що певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст.396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Тобто в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжують її право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є суб'єктами цих речових прав.
Протилежністю речовим правам є зобов'язання, які належать до прав відносних, оскільки правомочній особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи — боржника.
Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав полягає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб правомочної особи мають її власні дії, у той час як У сфері зобов'язань задоволення потреб правомочної особи відбувається насамперед внаслідок дій зобов'язаної особи.
Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на: 1) основні (первинні); 2) вторинні.
Основні речові права є визначальними у системі відносин щодо речей. їх властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності забезпечення його використання.
До них належать:
а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном(речами) І абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав власника;
б) права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли правоМасності належить одній особі, у той час як інша має на те самемайно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.
Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права, вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати Ьез них.
До вторинних речових прав належать:
251
а) право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, алепа підставі надання цих повноважень власником;
б) право оперативного управління — право володіння, яке грун,туеться на праві власності іншої особи, що надала це повноваження. Обмежені право користування і розпорядження майном з метою і у межах, встановлених власником.
Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає володіння (посідання). Відносити його до речових прав не зовсім коректно. Хоча гл.31 ЦК називається "Право володіння чужим майном" однак згідно зі ст.397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є власником, фактично володіє річчю.
Таким чином, володіння (посідання) не є речовим правом. З практичних міркувань воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права, а відтак розглянуте у відповідній главі цього підручника.
Концепція регулювання речових відносин зазнала у новому ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській ЦИВІЛІСТИЦІ.
Водночас у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. структура книги третьої ЦК була логічнішою. Проте її остаточний варіант за своєю структурою є проміжним між концепцією проекту ЦК 1996 р. та Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.
У ЦК 2003 р. книга третя побудована за принципом протиставлення Інституту права власності та всіх інших речових прав, хоча й не достатньо послідовно. Це відтворено в її назві — "Право власності та інші речові права" (замість колишньої назви — "Речове право").
Позиція протиставлення праву власності всіх інших речових прав призвела до того, що у розд.ІІ книги третьої "Речові права на чуже майно" нелогічно включено інститут володіння.
До недоліків книги третьої ЦК слід віднести також відмову від викладу загальних положень про речові права. Це певною мірою позбавило її цілісності первісного задуму.
Структурно книга третя ЦК поділяється на норми інституту права власності і норми про права на чужі речі та володіння, які увійшли до розд.ІІ книги третьої — "Речові права на чуже майно".
Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги третьої ЦК, який грунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.
§ 2. Поняття власності і права власності
Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності будь-кому речей. Інакше кажучи, власність трактується як
252
писвоєння особою засобів і продуктів виробництва за допомогою певної суспільної форми.
Визначення власності за допомогою категорії присвоєння вип-ваЄ з праць К. Маркса, де зазначені категорії тісно пов'язані між собою. Такий підхід до визначення власності загалом можливий. Проте слід враховувати, що поняття "присвоєння" потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття "присвоєння" К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст1.
У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак вказаної категорії.
Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками, як наявність влади особи над річчю, що визнана суспільством і регламентована соціальними нормами.
З такого розуміння власності випливає, що власність — це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього відношення — власник, який ставиться до речі як до своєї, на іншому — невласпики, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що останні зобов'язані утримуватися від будь-яких посягань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.
Таким чином, власність — це суспільні (цивільні) відносини. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
З урахуванням наведеного конкретизуємо дане раніше визначення власності.
Власність — це відносини між людьми щодо речей, у яких одні особи — власники — ставляться до речей як до своїх, а всі інші — не власники — мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких посягань на ці речі.
Відносини власності, як правило, поділяють на економічні і юридичні2.
' Див., напр.: Советскос гражданское право. 4.1. - 2-е изл., перераб. и дополи. / Под °°Щ- ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. - К., 1983. - С.253-254, 266; Советское гражлан-Є«№ право - Т.1. - Л., 1971. - С.224-225.
" Див., напр.: Харитонов Е.О., Саниахметова НА Гражданское право: Частіше пра-*? Цивилистика. Физические лица. Юріїдические липа. Вешное право. Обязательства. ИДьі договоров. Авторское право. Представительство: Учебн. пособ. - К.., 2002. - С.234.
253
Економічні відносини власності є одночасно вольовими і нево-льовими.
Невольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства ці відносини об'єктивовані, тобто існують певною мірою незалежно від волі людей: люди не можуть жити, не вступаючи у відносини власності.
Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих, вольових дій людей вони виникати не можуть. Саме через наявність у них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.
Отже, власність — це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.
З першої ознаки випливає, що власність — це завжди майнові відносини, причому серед майнових відносин вони посідають чільне місце.
Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як воля власника, установлення меж його волевиявлення.
У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності.
Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні і розпорядженні нею.
Володіння (посідання) полягає у фактичному володінні річчю.а Воно означає юридичне та фактичне панування власника над річ- чю, можливість впливати на неї у будь-який момент.
Користування реалізується шляхом видобування з речі її корис- них (споживчих) властивостей.
Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визна- чають її долю. Це може бути відчуження речі, знищення останньої,' відмова від неї тощо.
Як вважають деякі цивілісти, у володінні (посіданні) виражається статика відносин власності, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.
Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, що відносини статики власності виражають стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони полягають у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до Іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, придбання майна внаслідок спадкування або в результаті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому, тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто лише частину відносин власності1.
Див., напр.: Маттеи У., Суханов ЕА. Основньїе положення права собственностИ-М., 1999. - С.300.
254
Вочевидь розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різ-«м підходом до визначення поняття "власність" І розуміння кате-Норій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визна-цаЄ власність через категорію присвоєння, а не через категорії водіння (посідання), користування і розпорядження. Тому з його позиції можна дійти висновку, що відносини власності — це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі може йтися про те, що власність — це статика суспільних відносин щодо майна.
Якшо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то у ній можна диференціювати статичні елементи (володіння (посідання), присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).
Очевидно, зняти це протиріччя можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують статичні (володіння, посідання) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати тощо.
Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", варто згадати, що вона має різні типи і форми.
Так, її класифікація за типами пов'язана з тим, що власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії, за винятком тих часів, коли людина ще не виділилася з природи і задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння і користування речами. Тому певному етапу розвитку (який умовно може бути визначений як "суспільно-економічна формація") відповідає певний тип власності.
Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий виділяли соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було. У країнах, що входили в "соціалістичну співдружність", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники, як і раніше, піддавалися експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився у цих країнах, химерно поєднував характерні ознаки, властиві типам власності як попередніх епох, так і нині існуючих. При цьому його підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".
У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і вЗаконі "Про власність", де лише встановлюється, що власність в Ук-Раїні існує у приватній, колективній та державній формі. (ЗазначенеПоложення нині суперечить Конституції і ЦК, де передбачені іншіФорми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст.325-327 ЦК) не визначає типу (економічної природи) зазначених відносин власності, а лише констатує їх наявність і суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.
255
і
Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речей, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить право на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади слід встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності".
З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас право як суспільний феномен (у тому числі і право власності) виникає лише на певному етапі суспільного розвитку, тобто пізніше власності, що Історично передує інституту права власності.
Проте, виникнувши, право власності не тільки є юридичною формою відносин власності, а й активно впливає на їх формування і розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.
Відносини власності регулюються різними галузями права. Важлива роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми власності (ст.ст.13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єктів права власності (ст.13), гарантії права власності і обов'язки власників (ст.ст.13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження тут несуть норми цивільного права, які визначають зміст права власності, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту.
У цивілїстиці розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному сенсі1.
Право власності в об'єктивному сенсі — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, яке належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному розумінні.
Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема ст.321 IJK на розвиток положень ст.13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, передбачених ч.2 ст.353 ЦК.
Право власності в суб'єктивному сенсі — це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).
Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному розумінні визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю через свою владу і у власних інтересах1.
Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, що визнана іншими особами.
Розгляньмо характерні ознаки права власності як суб'єктивного права:
1) це — складне за змістом суб'єктивне цивільне право особи,яке охоплює низку повноважень власника: право володіння, користування і розпоряджання майном (ст.317 ЦК);
2) суб'єктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права — ст.ст.82, 329 ЦК), держава та іншісуб'єкти публічного права. При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим, ніж коло учасників цивільних відносин, визначене в ст.2 ЦК. Зокрема згідно зі ст.318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних осіб, юридичних осіб, суб'єктів публічногоправа, є також український народ;
3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст.13Конституції, ч.2 ст.318 ЦК). Отже, Існують рівні умови для здійснення і захисту права власності. Водночас це не означає, що маєіснувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цихправ тощо можуть відрізнятися;
4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом прававласності за умови їх індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);
5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою іна власний розсуд (ст.319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного він не потребує спеціальних повноважень, доручення тощо.Діючи на власний розсуд, власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права останніх щодо цього ж майна визначаються не тількизаконом, а й волею власника;
6) власник має максимально повну владу над речами, що йомуналежать. Проте вона не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного права. Наприклад,власник зобов'язаний вживати заходів щодо запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при

1 Див., напр.: Право власності в Україні: Навч. посібн. / За заг. ред.О.В. Н.С. Кузнєиової. - К., 2000. - С.12-13.
256
.„ ' ДИВ., напр. І998. - с.485.
Гражданское право: Учебн. 8 2-х т. - Т.1 / Отв. ред. Е.А. Суханов. - М.
257
здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися віл поведінки, яка може заважати сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами тощо). Крім того, власник не може виходити за загальні межі здійснення цивільних прав;
7) право власності у випадках його обмеження має здатність досамопоновлення. Наприклад, узуфрукт обмежує (обтяжує) правовласності. Але після смерті узуфруктарія право власності поновлюється у повному обсязі. Ще Й.О. Покровський називав характерним для права власності "бажання підвестися на весь зріст" або"принцип еластичності права власності";
8) на зміст права власності не впливають місце проживаннявласника та місцезнаходження майна. Це відповідає передбаченій уч.б ст.4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотримання принципу однаковості регулювання цивільних відносин навсій території України і означає, що де б не проживав власник і деб не знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю повноважень щодо останнього на однакових засадах, визначених Конституцією та ЦК.
Питання, що стосуються характеристики суб'єктів і об'єктів цивільних правовідносин, засади здійснення цивільних прав, розглянуті у попередніх главах підручника. Тому тут вони детально не розглядаються. Проте на встановленні сутності змісту суб'єктивного права власності слід зупинитися докладніше.
§ 3. Зміст права власності
Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох "прав" власника: І) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.
Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що грунтується на законі, і незаконним — протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності1. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння.
Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за до-
1 Див., напр.: Ґраясаанское и семейное право Украиньі: Учебно-практ. справочник. * Харьков, 1999. - С.172.
258
ЛОМОҐОЮ дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника — jus fru-endi. Проте з огляду на українську цивілістичну традицію можна умовно вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.
Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності — аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності, одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.
Як вже зазначалося, в сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.
Слід однак зазначити, шо таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не вважається досконалим. На те є, як мінімум, дві причини.
Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності проводиться без врахування загального трактування суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правомочності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у разі порушення права.
Неважко помітити, що всі елементи традиційної "тріади" права власності практично повною мірою стосуються лише першої правомочності суб'єктивного цивільного права — права на власну поведінку. Такий акцент виглядає досить природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє реалізувати йому право власності. Не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували його право власності, має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються головним чином тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження.
Отже, постає питання: йдеться про право власності як єдине суб'єктивне право чи кожний окремий елемент "тріади" розгляда-
259
ється як окреме суб'єктивне право, що включає три правомочності?
Якщо прагнемо все ж вести мову про єдине суб'єктивне право власності і розглядаємо його як таке, то повинні аналізувати саме щодо цього поняття усі правомочності — не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки до інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.
Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності удвох площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на свою поведінку власника, яка у багатьох випадках є вираженням права власності взагалі.
Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:
право на власну поведінку (право на здійснення права власності на свій розсуд);
право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкоду здійсненні права власності (не порушувати його);
право звернутися до сулу за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тошо).
У свою чергу змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.
Слід зазначити, що друга неточність якраз І стосується визначення переліку елементів права здійснення права власності. Справа в тому, що традиційна "тріада", як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.
Свого часу у літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) щодо колективних утворень стосовно майна, що їм належить1. Водночас деякі науковці зазначали, що більш слушно вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює у процесі реалізації права користування або розпорядження майном2.
На нашу думку, правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Водночас воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати майно в процесі сво-
1 Див.: Краснов Н.И. Правовой режим земель специального назначения. - М- 1961. - С.35.
1 Семчик В.И. Имущественньїе правоотношения в сельском хозяйстве. - К-. 1984. - С.66.
260
ї діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до чмісту засновницьких договорів та вимог закону. Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління майном; 4) право розпорядження майном.
§ 4. Здійснення права власності
У практичній діяльності, пов'язаній з використанням права власності, слід враховувати викладені вище положення про багатоплановість розуміння змісту зазначеної категорії. Це дає можливість ефективнішого здійснення права власності, основні засади якого встановлені законом (ст.319 ЦК).
У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом
(ст.320 ЦК).
Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.
Водночас допускаються обмеження використання права власності, пов'язані із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва І торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її шляхом встановлення вимоги на одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.
Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами законодавства.
Своє право на річ власник здійснює завжди через свою владу й у своїх інтересах. Проте влада власника шодо належної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків влас-Ник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повин-ІІІ суперечити інтересам Інших суб'єктів приватного права.
Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. е Правило доповнює положення ст.13 Конституції України та ч.2
261
ст.318 ЦК, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їх прав
Як передбачає ч.4 ст.319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст.322 ЦК. Вона встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не передбачено договором або законом. Згідно зі ст.323 ЦК ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, які сталися не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин І обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у разі, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що йому належить. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент її передачі, якщо інше не обумовлено договором чи законом. Наприклад, сторони договору можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч.5 ст.319 ЦК). Ця норма є продовженням закріплених у ч.2 цієї ж статті вимог до власника вчиняти щодо свого майна лише такі дії, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Це не означає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються правовідносини власності у країні, і що вона взагалі усувається від впливу на учасників останніх. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а опосередковано — за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування Його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого — означає, що права власника не є безмежними І мають реалізовуватися з урахуванням інтересів суспільства.
Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності можуть бути передбачені спеціальним
262 ;
чаконом. У цьому випадку пріоритет надається спеціальному зако-
од2Вству, яке втім не може суперечити принциповим засадам ре-
плцовання права власності в Україні, встановленим Конституцією
та UK-
Не до кінця зрозумілим є питання; як може здійснювати право
власності український народ, який згідно зі ст.318 ЦК є суб'єктом
права власності?
Припускається, що це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (наприклад, на референдумі щодо питань права власності українського народу), так і опосередковано — через Верховну Раду України. Проте практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.
§ 5. Право повного господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності
У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. В такому разі у праві використовуються так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно і є засобом реалізації права власності.
До них належать: право повного господарського відання і право оперативного управління.
5.1. Право повного господарського відання
Право повного господарського відання — це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.
Згідно зі ст.37 Закону "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, на основі якого підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону і Цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо Інше не встановлено законодавчими актами України.
Таким чином, поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права державного підприємства щодо виділеного йому майна.
Законом "Про власність" право повного господарського відання передбачено лише стосовно державної власності.
Однак на практиці постала проблема визначення правового ре-Жиму майна, наданого засновниками в управління господарського
товариства, тощо.
Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємоТВа а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності,То природно, виникло припущення, що воно має належати при-Ватному підприємству, господарському товариству тощо на правіповного господарського відання. «&л
263
При порівнянні права повного господарського відання з правом власності привертає увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правомочності володіння, користування і розпорядження майном.
Отже, постає питання: чим відрізняються вони одне від одного?
Відмінність полягає насамперед у характері прав.
Право власності є основним, самостійним правом, у той час як право повного господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати без права повного господарського відання, то останнє неможливе без права власності.
Вторинним характером права повного господарського відання зумовлені і такі його обмеження: власник може контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок; отримувати частку прибутку від використання цього майна; ухвалити рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, у повне господарське відання якої було надане майно, тощо.
5.2. Право оперативного управління
Право оперативного управління визначають як таке, що фінансується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і призначення майна'.
Однак таке визначення має деякі неточності. Так, не зовсім зрозуміло, що вкладається у поняття "фінансування речового права". Неточним є твердження, що право оперативного управління охоплює одночасно три правомочності — володіння, користування, розпорядження. Зайвою видається вказівка на те, що межі здійснення права оперативного управління залежать від призначення майна і завдань, поставлених власником. Адже очевидно, що власник якраз І ставить завдання використовувати майно відповідно до його призначення і для досягнення цілей, для яких створена ним певна організація.
З цих міркувань більш важливим видається зосередити увагу на інших характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна запропонувати таке визначення досліджуваного поняття.
Право оперативного управління — це засноване на праві власності іншої особи і наданому нею повноваженні право володіння, а також обмежені права користування і розпорядження майном в цілях і межах, встановлених власником.
Як і право повного господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності, воно більш обмежене
1 Див., напр.: Гражданское право Украиньї. - Ч.І / Под ред. А.А. Пушкина, В.М-мойленко. - Харькои, 1996. - С.329.
264
порівняно з ним. Крім того, воно вужче, ніж право повного госпо-оського віданНя. Якщо право повного господарського відання містить три правомочності — володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління охоплює одночасно лише дві — володіння і користування або володіння і розпорядження.
у будь-якому разі особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися ним на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.
Відповідальність за своїми боргами особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, несе лише у межах останнього. В решті відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.
Право оперативного управління у радянському цивільному праві було закріплене раніше, ніж право повного господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності.
Однак із прийняттям Закону "Про власність" і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного управління, як правило, закріплювалося за установами (хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємствам та організаціям).
Таким чином, фактично відбувся поділ права повного господарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.
ЦК не передбачає ні права повного господарського відання, ні права оперативного управління.
Це можна пояснити тим, що їх планувалося замінити такими категоріями як "право власності юридичних осіб" (ст.322 проекту ЦК 1996 р.) і "володіння" (гл.ЗО проекту ЦК 1996 p.).
Розробники проекту ЦК прагнули уникнути використання понять "право оперативного управління" і "право повного господарського відання" шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим І територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами1. Але згідно з остаточним варіантом ЦК (ст.329) юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність. З іншого боку, новий ЦК діє разом Із ГК, в якому серед речових прав згадуються право господарського відання, право оперативного управління тощо (ст.133 ГК), а майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і підлягатиме закріпленню за ним на праві господарського відання чи оперативного управління (ст.73 ГК).
Таким чином, питання про долю права повного господарського відання та права оперативного управління залишається невиріше-ним. Поки що вони продовжують існувати у вітчизняному законодавстві як категорії речового права.
„ ' Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права / За ред. проф. А.С. Довгерта. -К-, 2000. - С.168.
265
Додаткова література:
1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собс-твенность. — М.-Л., 1948.
2. Домашенко М.В, Рубаник В.Є. Власність і право власності.Нариси з історії, філософії, теорії І практики регулювання відносинвласності в Україні. — Харків, 2002.
3. Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории / Перс нем. - М., 1985.
4. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. — К., 1948. — С.51-
56.
5. Маттеи У., Суханов Е.А. Основньїе положення права собс-
твенности. — М.,1999.
6. Пайпс Р. Собственность и свобода / Пер. с англ. — М., 2000.
7. Покровский И.А. Основньїе проблеми гражданского права. —М., 1998. - С.192-235.
8. Право власності в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. О.В. Дзе-ри, Н.С. Кузнєцової. - К., 2000.
9. Право собственности в СССР / Под ред. Ю.К.Толстого,В.Ф. Яковлева. -М., 1989.
10. Сабо И. Основьі теории права / Пер. с венг. — М., 1974. —С.17-32.
П.Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. — М.,
1999.
12. Яворська О. Речові права у проекті Цивільного кодексу // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.124-125.
Глава 16 Набуття і припинення права власності
1. Загальні положення про набуття права власності.
2. Первинні способи набуття права власності.
3. Похідні (вторинні) способи набуття права власності.
4. Припинення права власності.
§ 1. Загальні положення про набуття права власності Статті 328-330 ЦК визначають деякі засади набуття права власності.
Так, 4.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним).
Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією нормою, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.390 ЦК майно не може бути витребуване у нього шляхом віндикації. Крім того, деякі автори слушно звертають увагу на те, що у цій ситуації мають бути враховані також положення ст.388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача1. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у всіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А у тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати це майно лише якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) викрадене у власника чи особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має права витребувати набуте майно. На підставі ст.ЗЗО ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.
Підставами виникнення права власності є різні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч.і ст.328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.
кодекс України: Коментар. - Харків, 2003. - С.223.
267
266
Ці підстави нерідко іменують "способи набуття права власності"; їх поділяють па первинні і похідні (вторинні). Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші — критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять ті способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника1. Прихильники критерію правонаступництва до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — ті, що ґрунтуються на правонаступництві2.
Проте більш вдалим видається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування обгрунтованості (базису) прав.
Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не грунтуються на правах інших осіб. Похідні — навпаки, припускають, що право набувача грунтується на праві відчужувача речі.
Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські правники: "Nemo plus juris" — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача грунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, а й право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника.
§ 2. Первинні способи набуття права власності
Первинними способами виникнення права власності є:
1) Виробництво — такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає у зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, шо не існувала раніше (новостворене майно). Власником у цьому разі стає той, хто виготовив (створив) цю річ для себе, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі (ст.331 ЦК).
Момент виникнення права власності залежить від того, яка річ створена — рухома або нерухома.
Так, право власності па рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухомі речі (жилі будинки, будівлі, споруди тощо) — з моменту їх державної реєстрації (ст.182 ЦК). Тут варто звернути
1 Див., напр.: Маттеи У.. Суханов Е.А. Основньїе положення права собственности-М., 1999. - С.351.
; Див., напр.: Цивільний кодекс України. Коментар. - Харків. 2003. - С.222.
268
увагу на колізію норм ЦК: у ч.2 ст.331 допускається виникнення права на нерухомість з моменту завершення будівництва або з моменту прийняття його в експлуатацію; ст. 182 ЦК передбачає обов'язкову державну реєстрацію виникнення права власності та інших речових прав. Порівняння цих норм дозволяє дійти висновку про необхідність надання переваги ст.182 ЦК, яка встановлює загальне, імперативне правило щодо реєстрації нерухомості. Отже, право власності на створене нерухоме майно може виникати лише з моменту його державної реєстрації.
За заявою заінтересованої особи суд може визнати ЇЇ власником недобудованого нерухомого майна, коли буде встановлено, що частка робіт, не виконана відповідно до проекту, є незначною. Оскільки закон не визначає розміру такої незначної частки, треба вважати, що в кожному конкретному випадку суд на свій розсуд оцінює: чи можна вважати ту або іншу нерухому річ незакіпченим будівництвом І, відповідно, чи виникає у особи право власності на матеріали або на нерухому річ (при незакінченому будівництві). До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (чч.З, 4 ст.331 ЦК).
2) Специфікація або переробка — створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тій, яка створила нову річ.Визиачальною ознакою тут є не сам факт створення нової речі, а тс, що нова річ створюється в результаті праці однієї особи з матеріалів, що належать Іншій. Виникнення права власності на таку річ залежить від добросовісності чи недобросовісності спеніфікатора, тобто особи, яка використала чужий матеріал для створення нової речі.
Право власності у спеціфікатора виникає лише за наявності одночасно трьох умов: 1) вартість створеної речі значно перевищує вартість використаних матеріалів; 2) спеціфікатор не знав і не міг знати, що він використовує чужий матеріал; 3) бажання специфікатора набути право власності на створену ним річ.
Особа, яка самочинно переробила чужу річ (знала або повинна була знати, що створює річ із чужого матеріалу), не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Крім того, власник матеріалів може вимагати від спеціфікатора відшкодування збитків, а також моральної шко-Ди, заподіяних переробкою матеріалу.
Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо Інше не встановлено договором аоо законом. При цьому власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено Договором (ст.332 ЦК). Вартість переробки визначається специфі-Кат°ром. У разі виникнення спору щодо вартості переробки сторони можуть звернутися до суду.
269
3) Привласнення плодів і доходів. Плоди, приплід тварин, доходи від речі належать її власникові, якщо Інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Тут слід розрізняти природні плоди, принесені в результаті органічного розвиткуплодоносної речі (приплід тварин, вовна, яйця, молоко тощо), І доходи, що з'являються від використання речі у цивільному обігу (дивіденди за цінними паперами, орендна плата тощо). Право власності на плоди і доходи виникає у власника речі з моменту їх появи як таких. Це право виникає у власника і у тому випадку, якщоріч знаходиться у незаконному недобросовісному володінні іншоїособи. Що ж стосується плодів і доходів, отриманих добросовіснимнезаконним власником до того моменту, поки він не дізнався пронеправомірність свого володіння, то вони належать йому, а з моменту, коли дізнався, — власнику речі.
4) Привласнення загальнодоступних дарів природи (ягоди, дичина, риба тощо). Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини,зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаюабо загального дозволу власника відповідної земельної ділянки(ст.ЗЗЗ ЦК).
5) Набуття права власності на безхазяйну річ (майно). Безхазяйне майно — те, що не має власника або власник якого невідомий.
Право власності на таке майно згідно зі ст.137 ЦК 1963 р. виникало у держави. Однак таке положення не відповідало конституційному принципу рівності усіх форм власності.
Більш вдалим є загальне правило ст.335 ЦК 2003 p., згідно з яким безхазяйне майно можна набути за набувальною давністю, якщо це не суперечить нормам закону, що регулює конкретні відносини (скарб, знахідка тощо).
Для цього безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.
Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду в комунальну власність.
Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених ст.336 (відмова власника від рухомої речі), ст.338 (знахідка), ст.341 (бездоглядна домашня тварина) і ст.343 (скарб) ЦК.
Положення ст.335 ЦК про набуття права власності на безхазяйну річ не стосується майна особи, визнаної безвісно відсутньою. Воно не може перейти у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка (ст.44 ЦК).
ЦК передбачає спеціальні правила для набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, або власник їх невідомий, або
270
тратив на них право. До цих відносин не застосовуються правила, закріплені в ч.З ст.335 ЦК.
6) Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власниквідмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволо-піння нею (ст.336 ЦК). Правила цієї статті застосовуються за наявності таких умов: а) власник виражено (зрозуміло) відмовився відсвого майна; б) це майно належить до рухомих речей; в) набувачфактично заволодів такою рухомістю; г) припускається, що набувач має намір стати власником речі, що проявилося в його діях іззаволодіння майном.
7) Знахідка — це виявлення речі, шо вибула з володіння власника або Іншої уповноваженої на володіння особи попри їх волю.
За ЦК 1963 р. у разі, коли особа, яка загубила річ, не з'являлася протягом шести місяців, знайдена річ безоплатно переходила у власність держави. ЦК 2003 р. регулює ці відносини на інших засадах, визначених його стхт.337-339.
Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути їм останню. Якщо особа, яка загубила річ, невідома, доля цієї речі та інші наслідки знахідки залежать від місця і обставин знайдення речі (ст.337 ЦК).
Право власності на загублену річ може виникати у того, хто її знайшов, або у територіальної громади.
Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Для цього необхідна наявність двох умов: а) не встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; б) власник або Інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ тому, хто її знайшов, міліції або органові місцевого самоврядування.
Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.
У спеціальному порядку виникає право власності на знайдені транспортні засоби. Вони передаються на зберігання міліції, про Що робиться оголошення в друкованих засобах масової Інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені чи не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Як-Що протягом трьох років колишній власник транспортного засо-бУ не вимагатиме передання Йому суми виторгу, остання переходить у власність територіальної громади, де знайдено транспортний засіб.
"'ї , 271
У кожному разі особа, яка знайшла загублену річ, якщо у неї не виникає права власності, може вимагати від особи, якій річ повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).
Крім того, особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі д0 двадцяти відсотків вартості речі. Якщо ж власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, вона виплачується на умовах публічної обіцянки (ст.ст.1144, 1148 ЦК).
Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її (ч.4 ст.339 ІДК),
Різновидом знахідки є затримання бездоглядної домашньої тварини, яка вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їх волею.
Правові наслідки затримання бездоглядних домашніх тварин схожі на ті, що настають у випадку знахідки. Відмінності полягають у вимозі дотримання ветеринарних правил, більш коротких строках повідомлення відповідних органів про затримання тварин, обсязі витрат на утримання, що підлягають відшкодуванню, тощо (ст.ст.340, 342 ЦК). Водночас засади набуття права власності на бездоглядну домашню тварину практично такі ж, як І в інших випадках знахідки.
Зокрема, згідно зі ст.341 ЦК, якщо протягом шести місяців з моменту заявлєння про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їх власника або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.
У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, де її було виявлено.
8) Набуття права власності на скарб. За загальним правилом, право шіасності на скарб, тобто закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності, набуває особа, яка його виявила. Якщо ж скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка його виявила, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.
Однак зазначені правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, шо проводилися відповідно до їх трудових або договірних зобов'язань.
У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.
272
Особливим випадком є виявлення скарбу — пам'ятки Історії та тури, право власності на нього набуває держава. А особа, яка ила такий скарб, має право на одержання від держави винаго-БИ И у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент Уявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові міс-Б ого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Як-то ж пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що нале-жИть іншій особі, остання, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду в розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна (ст.343 ЦК).
9) Набуття права власності за набувальною давністю грунтується на тому припущенні, що власник майна, який тривалий час не цікавиться, де і у кого перебуває його річ, не має наміру зберегти за собою право власності на неї. З метою визначеності цивільних відносин ця річ визнається власністю фактичного добросовісного володільця.
Згідно зі ст.344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на нього (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.
Умовами набуття права власності за набувальною давністю є:
а) добросовісне заволодіння чужим майном;
б) володіння чужим майном протягом певного строку: десятьроків — для нерухомості; п'ять років — для рухомості. Якщо особазаволоділа майном на підставі договору з його власником, якийпісля закінчення строку останнього не пред'явив вимоги про йогоповернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.
При цьому особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є;
в) відкритість володіння чужим майном;
г) безперервність володіння чужим майном. При цьому втрата не з власної волі майна його володільцем не перериває набу-вальної давності у разі повернення майна протягом одного рокуабо пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування;
Д) дотримання спеціальних вимог, встановлених законом (наприклад, вимога державної реєстрації для нерухомого майна — ч.і ст-344, ст.182 ЦК).
Що стосується порядку набуття права власності за набувальною Давністю, то він залежить від виду речей: право власності на рухомість за наявності зазначених вище умов виникає автоматично; на
НеРухоме майно, транспортні засоби, цінні папери — за рішенням
суду.
273
ИЬзоз
10) Набуття права власності у разі приватизації державного май-на та майна, що є у комунальній власності, відбувається шляхом відчуження майна, яке перебуває у державній чи комунальній власності, а також майна, що належить Автономній Республіці Крим на користь фізичних та юридичних осіб (ст.345 ЦК).
Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони: "Про приватизацію державного майна"; "Про приватизацію невеликих державних підприємств {малу приватизацію)"; "Про приватизаційні папери" та інші.
На думку деяких цивілістів, приватизація є похідним способом виникнення права власності, бо разом з майном до осіб, що приватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки1.
На перший погляд, у таких випадках, дійсно, ніби маємо справу з переходом права власності від однієї особи (держави) до іншої, має місце зміна власника І форми власності.
Однак тут йдеться не про звичайний перехід права власності від одного власника до іншого, а відбувається "роздержавлення": фактично держава відмовляється від правомочностей, які вона мала як суб'єкт публічного права. І право приватної власності як таке вперше виникає у суб'єктів приватного права.
Це й дає підстави віднести приватизацію до первинних способів набуття права власності.
11) Самочинне будівництво. Такі дії можуть створити право власності на самочинно зведені жилий будинок, будівлю, споруду, інше нерухоме майно у разі подальшого узаконення будівництва (за умови, що це не порушує права інших осіб) у встановленому законом порядку (чч.2, 5 ст.376 ЦК).
§ 3. Похідні (вторинні) способи набуття права власності
При похідних способах набуття права власності право набувача грунтується на праві відчужувача.
Такими способами є: придбання майна за договором і в порядку спадкування.
1) Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права власності у тих випадках, коли в ньому присутній намір передавання такого права від відчужувача до набувача-Це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передання майна у тимчасове користування, на збереження тощо, то право власності до іншої особи не переходить.
Слід мати на увазі, що деяким європейським системам приватного права відомі так звані речові договори, суть яких полягає саме у переданні права власності від власника до інших осіб. Такі до; говори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі
Див., наприклад: Цивільний кодекс України: Коментар. - Харків, 2003. - С.232.
274
ява власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними пдами. Проте українському цивільному праву вказані договори У актично невідомі (виняток становить хіба що видача векселя). ТоМУ В договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати аво власності на річ іншій особі, а й підстава виникнення зобов'язань (купівля-продаж, міна тощо).
Оскільки перехід права власності в Україні опосередковується звичайними зобов'язальними договорами, виникає проблема встановлення співвідношення моменту переходу права власності і моменту виникнення зобов'язань. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності має важливе значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна.
Стаття 334 ЦК визначає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, момент виникнення права власності у набувача визначений у ЦК диспозитивно. Договором сторін може бути передбачено, що право власності переходить до набувача до або після передання речі (наприклад, момент оформлення правочину тощо). Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (ст.209 ЦК), виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 182 ЦК).
2) Спадкування. Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. В цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: а) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем; або б) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.
Спадкове право відповідно до пандектної системи становить самостійний розділ цивільного права І йому спеціально присвячена Книга шоста ЦК (ст.ст.1216-1308 ЦК). Тому детально його поло-Ження викладені у відповідній частині підручника.
§ 4. Припинення права власності
Підставами припинення права власності є юридичні факти 'Певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права влас-
1о" -. 275
ності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.
Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі;
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток Історії та культури;
6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю-
7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації.
Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст.1216 ЦК).
Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:
1) припинення права власності з волі власника;
2) припинення права власності незалежно від волі власника.
Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі пра-вочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).
Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:
а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибельречі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);
б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності" (ст.41).
Відчуження власником свого майна поряд із знищенням ре41 внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного
276
ва підстав припинення права власності. У цьому разі власник ПР яхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпоряджен-иріччю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.
Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право
сності на pj4 (відчужувана), є узгодженим з волевиявленням ін-іої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувана до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчужений права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст.202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст.626-654 ЦК).
Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужува-Ча) і виникнення права власності у іншої (набувача).
Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).
Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресно відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.
Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресно відмовитися від права власності.
Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.
Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.
У разі відмови від права власності на майно, права на яке не піддягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.
У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити намір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на Цю річ.
Припинення права власності особи на майно, яке не може їй Належати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був
277
прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога д0 власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, a його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:
• правомірність підстави виникнення права власності на моментйого набуття;
• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимогинаявності спеціального дозволу);
• надання зазначеному закону зворотної сили;
• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такийдозвіл потрібний);
• невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).
Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.
Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.
Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій власника або Інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).
У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦЮ-Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.
Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням "фантомних об'єкта права власності. Реальною може стати ситуація, коли буДе
278
повадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них,
ке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для виз-
я ннЯ такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він
не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234
ІїК оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.
Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як да-лі поводиться власник.
Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у власника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, грунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч.5 ст.41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі І в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.
У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна передбачає дві ситуації:
1) викуп земельної ділянки у зв'язку Із суспільною необхідністю(а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ділянці);
2) викуп пам'ятки історії та культури.
Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст.146 ЗК іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки; будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури тощо).
Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності зго-Ди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).
У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення пРо викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше Ні* за один рік до викупу. Цей строк Імперативно визначений законом (ч.З ст.350 ЦК) І не може бути скороченим державним органом.
Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна),
визначається за домовленістю сторін. Межі її встановлені Методи-
010 грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення
279
та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. їх застосування є обов'язковим для органу, який ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у певній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, місцезнаходження земельної ділянки тощо.
Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати його ринкову вартість. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно. Суд може постановити рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.
У разі знесення або перенесення зазначених об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення жилого будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю власник має право розпорядитися жилим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці на власний розсуд (ст.35І ЦК).
Якщо майно, розташоване на ділянці, не належить її власникові, то питання про його викуп вирішується за правилами ст.351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.
За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викуП'
НОЇ ЦІНИ.
280
Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в резуль-о-гі лій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй
рожує пошкодження або знищення.
У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. І якшо такий власник не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей
тошо).
У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.
Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору — судом (ст.352 ЦК),
Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.
Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст.589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, встановленому договором сторін чи законом (ст.ст.590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.
Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст.620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.
Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на Пілставі та у порядку, встановлених законом, за умови попередньо-Го І повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване маино переходить у власність держави або знищується.
Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення по-НРення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у ра-1 стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичай-Их обставин з метою суспільної необхідності.
281
В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.
У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, водночас вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.
Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї. Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25 серпня 1998 р. № 1340.
Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адміністративного стягнення слід відрізняти стягнення судом коштів у дохід держави в порядку регресу (чч.2, 3 ст. 1191 ЦК) тощо.
Додаткова література:
1. Бабкин С.А. Основньїе начала организации оборота недвижи-мости. - М., 2001.
2. Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнє-цової. - К., 2000. - С.137-157, 472-499.
3. Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні: історико-правове дослідження. — Харків, 2002. — С.43, 103-107; 139-Н2,212, 225-228, 267-271, 311-337.
4. Черепахин Б.Б. Приобретение права собственности по дав"ности владения // Трудьі по гражданскому праву. — М, 2001. —С.151-170.
5. Знгельман И.Е. О давности по русекому гражданскому праву: Историко-догматическое иселедование. — М., 2003.
282
.кчя*- Глава 17
Види права власності
1. Класифікація права власності.
2. Види права власності за суб'єктом.
3. Види права власності залежно від числа власників. Особливості права спільної власності.

3.1. Поняття І види права спільної власності.
3.2. Право спільної часткової власності.
3.3. Право спільної сумісної власності.
4. Види права власності залежно від правового режиму.
4.1. Право власності на землю (земельну ділянку).
4.2. Право власності на житло.
4.3. Право довірчої власності.
§ 1. Класифікація права власності
Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом попередньої класифікації).
Відповідно до такого підходу Конституція передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини опосередковуються правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: передбачені право власності українського народу (ст.13), право державної власності (ст.14), право приватної власності (ст.41), право власності Автономної Республіки Крим (ст.138), право комунальної власності як власності територіальних громад (ст.142).
У ст.ст.324-327 ЦК не міститься спеціального правила про поділ права власності на види, але як і в Конституції, у них ідеться про право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності.
Слід звернути увагу на те, що в цьому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують право власності українського народу, яке не є окремою економічною формою власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності.
Слід зазначити, що ЦК не згадує окремо право власності Автономної Республіки Крим. З точки зору розрізнення форм власності це начебто логічно, оскільки такої економічної форми не існує.
Проте власність Автономної Республіки Крим не можна вважати державною, оскільки вказана Республіка не є державою. Водно-Час майно, яке належить Автономній Республіці Крим, не можна вважати таким, що перебуває у комунальній власності, оскільки Означена Республіка не є територіальною громадою.
283
Виходячи з того, шо поділ на види права власності грунтується на виокремленні його суб'єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст.168 ЦК), є підстави стверджувати, щ0 право власності Автономної Республіки Крим є відокремленим як від права державної власності, так І від права власності територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої Республіки.
Хоча, як зазначалося виїде, традиційною для вітчизняної циві-лістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.
Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності па один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності.
Слід зазначити, що фактично врахування відмінностей між двома вказаними видами власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1.
Такий стан речей можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності у межах однієї форми власності. В умовах, коли зазначені обмеження відпали і отримав законодавче закріплення принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності), немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальне і спільне (з великою кількістю осіб).
Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності потрібно розрізняти: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав і 2) право власності на спеціальні об'єкти цивільних прав.
До першого можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають особливостей правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкта.
До другого можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремлені в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (гл.27 ЦК), на житло (гл.28 ЦК), на речі, обмежені у цивільному обігу.
§ 2. Види права власності за суб'єктом
Право власності українського народу. Стаття 324 ЦК відтворює положення ст.13 Конституції, у якій закріплено, що земля, ЇЇ над-

атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які Р ' ся в межах території України природні ресурси її кон
ф знахо-
в межах території України, природні ресурси її континен- шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єк-
тами права власності українського народу.
Оскільки український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, постає питання: чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт, як земля? На думку одних вчених, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на землю стосується інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об'єкт права власності українського народу (відповідно і держави), і ті, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю1.
Відповідь на це питання певною мірою міститься в ч.2 ст.324 ЦК, яка встановлює, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією. При цьому зазначені органи не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження щодо цього майна стосуються управління ним.
Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і у межах, встановлених законом.
Право приватної власності. У ст.325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, що відповідно до закону не можуть їм належати.
У разі якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад у товариство, новостворена юридична особа стає власником цього майна, так само як і набутого за Іншими підставами. Зокрема згідно зі ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100 відсотків акДій акціонерного товариства належать державі чи територіальній гРомаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоратив-Іі1 права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це

1 Див., напр.: Право власності в Україні; Навч. посібн. / За заг.ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К„ 2000. - С.299-339.
н .Див.: Цивільний кодекс України; Коментар. - Харків, 2003. - С.219; Право влас-С 44 ? В УкРаїні: Навч- посібн- / За заг- РеД- ° в Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К., 2000. -

284
285
правило не поширюється на юридичні особи, створені розпоряд чим актом органу державної влади або місцевого самоврядуванні і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної вдали, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст.81 ЦК).
Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежені. Проте законом може бути встановлене обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності.
Такі правила встановлені у ст.178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обігу (а відповідно і належності на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу)- Види майна, яке може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". Законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.
Як загальне правило в ч.З ст.325 проголошується: склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Але це не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. По-перше, при реалізації цивільних прав, у тому числі й їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, нехтування моральними засадами суспільства тощо.
Право державної власності. У державній власності є майно, У тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ст.326 ЦК).
Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка представляє спільні інтереси народу.
У ст.13 Конституції закріплено, що право державної власності від Імені українського народу здійснюють органи державної влади-
До них насамперед належить глава держави — Президент УкрЗ' їни, який виступає від імені держави у різних правовідносинах, зокрема здійснює право державної власності.
Нарівні з Президентом право державної власності здійснює також Верховна Рада України. Вона затверджує Державний бюД*єТ України і здійснює контроль за його використанням, виконує низ-
286
інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у£.85 Конституції. _ _
Право Державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який керує державною власністю (ст.116 Конституції). Однак діяльність його у цій сфері обмежена. Так, для представниц-
інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.
Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (ст.ст.ЗЗ, 37, 39 Закону "Про власність").
Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники останнього: вони діють не від власного імені і не в своїх інтересах, а від імені й у інтересах держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади у якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу також безпосередньо (ст.5 Конституції).
Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі вилучених з цивільного обігу і обмежених у обігу.
Однак слід нагадати, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин. Тому здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючі вказані дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим зазначені відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо).
Згідно зі ст.31 Закону "Про власність" державна власність поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність І власність адміністративно-комунальних одиниць (комунальну).
Однак у зв'язку з прийняттям Конституції і Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" це положення застаріло. У ст.ст.142, 143 Конституції І ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам (а не адміністративно-територіальним одиницям, як зазначалося у Законі "Про власність").
Таким чином, у законодавство введено новий суб'єкт права власності, не передбачений ст.З Закону "Про власність", — територіальну громаду, якій і належить право комунальної власності.
Тому й ЦК розглядає комунальну власність не як різновид деревної, а як самостійну форму власності (ст.327 ЦК).
Право комунальної власності. Це — право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що
• ' 287

належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Згідно зі ст. 140 Конституції і ст.1 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища міста. У містах з районним поділом — громади районів також діють як суб'єкти права власності.
Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо (ч.і ст.327 ЦК, ст.35 Закону "Про власність"). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема у комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виключної власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).
Підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передання майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.
Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК право комунальної власності (управління майном, що є у комунальній власності) здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами.
§ 3. Види права власності залежно від числа власників. Особливості права спільної власності
3.1. Поняття і види права спільної власності
Майно може належати на праві власності не одній, а кільком особам одночасно. В такому разі виникають відносини спільної власності.
Право спільної власності — це право двох і більше осіб на один і той же об'єкт, який може складатися з однієї речі або з їх сукупності. Ці речі можуть бути подільними або неподільними, однак як об'єкт права власності вони створюють єдине ціле. Тому прав0 власності кожного учасника спільної власності поширюється на весь об'єкт, а не на його частину.
З поняттям права спільної власності пов'язані категорії "ідеальна частка" і "реальна частка".
Ідеальна частка — цс частка у праві на річ. Наприклад, якШ° дві особи мають у рівних частках право спільної власності на Р'4'
288
то кожній з них належить не половина речі, а половина права на
цю річ-
Реальна частка визначається при припиненні права спільної
власності і поділі речі. У цьому випадку йдеться саме про право на частину речі.
Слід мати на увазі, що співвласники можуть визначити порядок користування спільною річчю без визначення реальних часток. У цьому разі право спільної власності не припиняється, кожний зберігає свою частку в праві на річ.
Проілюструємо це таким прикладом.
Двом братам на праві спільної власності належить будинок, перший поверх якого кам'яний, а другий — дерев'яний. За угодою між ними один з братів користується першим, а інший — другим поверхом. Якщо за невідомих обставин другий поверх згорить, ризик випадкової загибелі речі ляже на обох власників: загальний розмір будинку поменшає, але обидва зберігають частку у праві на вцілілу частину будинку. Отже, той з братів, який користувався дерев'яною частиною будинку, зберігає право користування першим поверхом. Якщо ж верхня частина будови з випадкової причини буде знищена після того, як будуть визначені реальні частки і відбудеться поділ будинку, то власник другого поверху не зможе претендувати на вцілілу частину будинку. Як власник він несе ризик випадкової загибелі речі.
Стаття 3 Закону "Про власність" зняла обмеження, що існували раніше в законодавстві щодо суб'єктного складу учасників спільної власності. Тепер можливе виникнення відносин спільної власності за участю громадян, юридичних осіб і держави, тобто незалежно від форми власності.
Види спільної власності. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової власності чи на праві спільної сумісної власності.
Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка співвласників у праві власності на спільне майно (ідеальну частку) чітко визначена наперед. Якщо законом або угодою учасників спільної власності не передбачене інше, то до спільного майна застосовується правовий режим саме спільної часткової власності (ст.355 ЦК). Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути Фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.356 ЦК).
При спільній сумісній власності розміри часток заздалегідь не визначені, хоча і припускається, що вони рівні. Спільна сумісна власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених у зако-н} (наприклад, спільна сумісна власність подружжя), а також на ПіДставі угоди учасників спільної часткової власності.
Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної влас-н°сті є велика кількість її учасників. У зв'язку з цим правовідносини виникають не тільки між власником і невласником, а й між власниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини
289
спільної власності (між співвласниками з однієї сторони І невлас-никами — з іншої) та внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками)1.
Змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного Із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками2, тобто кожен із співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'язаний не тільки не перешкоджати один одному в здійсненні повноважень права спільної власності, а й погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.
3.2. Право спільної часткової власності
Спільна часткова власність може виникати в силу будь-яких підстав, не заборонених законом.
Зокрема підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути:
1) спільне створення двома або більше особами спільної речіабо її переробка, крім випадків, передбачених законом (ст.ст.331,332 ЦК, ч-2 ст.17 Закону "Про власність");
2) одержання плодів, продукції або доходів від спільного майна,якщо ці плоди, продукція або доходи не розділені між учасникамиспільної часткової власності (ст.359 ЦК);
3) придбання декількома особами неподільної речі;
4) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначеннярозміру часток у спільній сумісній власності або рішення суду провизначення розміру часток неподільної речі, що належать подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності;
5) шлюбний договір, яким встановлено режим спільної сумісноївласності для того чи іншого майна;
6) відчуження власником частки у праві власності на річ;
7) спадкування двома або більше особами за умови, що успадковане майно не розділене між спадкоємцями.
Цей перелік не є вичерпним. Тому можливі й інші підстави виникнення права спільної часткової власності, наприклад, у разі приватизації квартири (будинку), коли члени сім'ї домовляються, що приватизована квартира (будинок) належатиме їм на праві спільної часткової власності (ст.8 Закону від 19 червня 1992 р-"Про приватизацію державного житлового фонду"); виконання договору про спільну діяльність (ст.ПЗО ЦК).
1 Див.: Червоньтй Ю.С. Понятие и види обшей собствснности по советскому праву/ Вопросьі госудзретва и права развитого социалистического обшества. - Харьков, 1975. -С. 102-103.
: Див.: Гражланский кодекс Украиньї: Научно-практичсский комментарий. - Харь~ ков, 2000. - СІ89
290
Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівпи-и якшо інше не встановлено домовленістю співвласників або за-
коном.
Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.
Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені його коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.
Співвласник жилого будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.
Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників (ст.357 ЦК).
Здійснення права спільної власності грунтується на простому принципі: реалізація права одним із співвласників не повинна ущемлювати інтереси інших співвласників. Іншими словами, воля і права кожного учасника спільної власності обмежені правами інших її учасників. Тому право спільної власності ще називають "утисненим" правом власності.
На цьому загальному принципі грунтується вирішення всіх конкретних питань щодо здійснення права спільної власності, передбачених ст.ст.357-364 ЦК.
Отже, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою.
Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їх спільною власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язко-вим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно (ст.358 ЦК).
. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у
. пільній частковій власності, надходять до складу спільного майна
Розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у пра-
291
ві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном (ст.360 ЦК). Якщо хто-небудь з учасників права спільної часткової власності ухиляється від участі в спільних витратах, інші співвласники, що внесли за нього платежі щодо спільного майна, можуть стягнути з нього відповідну частку витрат як безпідставно збережене майно (ст.1212 ЦК).
Важливою правомочністю співвласника є його право розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності (ст.361 ЦК).
При цьому гарантією захисту прав та інтересів інших співвласників є передбачене ст.362 ЦК їх переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності. Суть його полягає у тому, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
Для реалізації цього права передбачено, що продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — впродовж десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.
Якщо бажання придбати частку в праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.
У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Водночас позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором має сплатити покупець.
Проте пред'явлення такого позову не має наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу (п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними"). Натомість, у цьому разі співвласник у межах установленого законом терміну може вимагати переведення на нього прав І обов'язків покупця за укладеною угодою.
До таких вимог застосовується позовна давність у один рік.
Право переважної купівлі застосовується лише у разі продажу одним із співвласників своєї частки стороннім особам. Тобто воно
292
застосовується у разі продажу співвласником його частки іншо-н сПіввласнику, а також у випадку відчуження частки іншим спо-обом (зокрема при безоплатному переданні). У цьому разі дотримання викладеної вище процедури не потрібне. ВІдчужувач може передати безоплатно свого частку в праві спільної власності будь-якій особі, не повідомляючи про це інших співвласників, не запитуючи на це їх згоди тощо.
Передання співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.
При відчуженні частки у праві спільної' часткової власності вона переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Момент укладення договору визначається згідно з правилами ст.640 ЦК. Хоча 4.2 ст.363 ЦК стосовно відчуження частки у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, відсилає до ст.334 ЦК, але, очевидно, у цьому випадку слід керуватися не стільки положеннями цієї статті, скільки ст.640 ЦК.
Співвласник має право па виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (йдеться про неподільну річ), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч.З ст.364 ЦК). Вважаємо, що в такій самій формі має вчинятися договір про виплату компенсації замість виділу частки.
Право вимагати виділу частки у спільному майні має не тільки сам учасник, а й його кредитор (у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення). Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.
У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення Інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.
У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів чи переведення на нього прав та обов'яз-К співвласника-боржника, з проведенням відповідного перера- (ст.366 ЦК).
Право особи на частку у спільному майні може бути припиненеа Рішенням суду на підставі позову інших співвласників. Але дляЗД такого позову судом необхідне існування таких умов:
293
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї;
5) позивач попередньо вніс вартість цієї частки на депозитнийрахунок суду.
Якщо виділ частки із спільного майна відбувається із збереженням спільної власності (вона припиняється лише для особи, частка якої виділена), то у разі поділу майна в натурі між співвласниками за домовленістю між ними право спільної часткової власності на нього припиняється.
Договір про поділ нерухомого майна, шо є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Підставами припинення права спільної часткової власності може бути:
1) відчуження частки одним з двох співвласників іншому;
2) відчуження часток всіма співвласниками одному з них:
3) перехід до одного з двох співвласників частки іншого у спадщину;
4) реалізація майна, що знаходиться у спільній частковій власності. Отримана грошова сума розподіляється між співвласникамипропорційно розміру належних їм часток у праві спільної часткової власності.
3.3. Право спільної сумісної власності
Спільна сумісна власність — це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.
Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом (ст.368 ЦК).
Підставами виникнення права спільної сумісної власності є:
• набуття майна подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором (ч.З ст.368 ЦК, ч.іст.60 СК);
• набуття майна внаслідок спільної праці членів сім'ї, якшо Інше не встановлено письмовою угодою між ними (ч.і ст.17 Закону"Про власність", ч.4 ст.368 ЦК);
• набуття майна внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою між ними встановлений режим спільної сумісної власності на набутевнаслідок такої діяльності майно (ч.2 ст.17 Закону "Про власність");
• набуття майна особами, що ведуть селянське (фермерське)господарство, якщо інше не встановлено письмовою угодою мі*ними (ч,2 ст.18 Закону "Про власність");
294
пєредання квартири або будинку з державного житлового /ЬондУ шляхом приватизації за письмовою згодою всіх членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ч,2 ст.8 Закону "Про приватизацію державного житлового фонду");
• домовленість суб'єктів щодо встановлення правового режиму сумісної власності стосовно майна, яке перебуває у їх спільній власності.
Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюють право такої власності спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який піддягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово І нотаріально посвідчена.
Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Право-чин щодо розпорядження спільним майном, вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника (ст-369 ЦК).
Співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності у тому ж порядку, що встановлений для виділу частки Із спільної часткової власності (ст.ст.370, 364 ЦК). У цьому разі вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Так само, як і при спільній частковій власності, провадиться виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї за вимогою кредитора (ст.ст.371, 366 ЦК), а також поділ майна, яке є у спільній сумісній власності. При цьому вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Проте за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ст.372 ЦК).
§ 4. Види права власності залежно від правового режиму
4.1. Право власності на землю (земельну ділянку) Особливості права власності на землю полягають у тому, що згЩно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатс-Тв°м і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на неї гарантується Конституцією.
295
Особливості правового режиму землі полягають у тому, що від, повідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються д0 врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже, пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субсвдіарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері) встановлюються ЦК. Таким чином, основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми гл.27 якого присвячені встановленню засад цивільно-правового режиму землі, що знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.
Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст.373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд.
Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, а також може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.
Вказівка ч.4 ст.373 ЦК на те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення містить певне внутрішнє протиріччя, оскільки йдеться про розсуд, обмежений цільовим призначенням земельної ділянки. Іншими словами, розсуд власника є вторинним щодо розсуду суб'єктів публічної влади, які визначають цільове призначення ділянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє певне обмеження права власності. Отже, розсуд власника тут є категорією приватного права, а цільове призначення — категорією права публічного.
Втім власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх діях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціативою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть змінити цільове призначення відповідної земельної ділянки (ст.20 ЗК).
Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є Ф*~ зичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.374 ЦК, ст.80 ЗК). Проте це положення, як випливає з наступних частин ст.374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.
Зокрема іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межа-
296
и Населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого тайна, Що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних Із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів — У разі набуття об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, також підлягають відчуженню протягом одного
року.
Отже, повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише громадяни України або юридичні особи України.
Проте й поміж них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.
Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі комунальної власності: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
Цим особам також не передаються у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної' академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язково) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Підстави набуття громадянами України та юридичними особами країни права власності на землю встановлені ст.81 та іншими ЗК. . Відповідно до них громадяни України набувають права власнос-Т на землю на підставі:
297
а) придбання за цивільно-правовими договорами;
б) безоплатного передання із земель державної і комунальноївласності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм укористування;
г) прийняття спадщини;
д) виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:
а) на підставі придбання за цивільно-правовими договорами;
б) в результаті внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до статутного фонду;
в) шляхом прийняття спадщини;
г) з інших підстав, встаноачених законом.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність шляхом:
а) передания їм земель державної власності;
б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мо-:тивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
в) прийняття спадщини;
г) придбання за цивільно-правовими договорами;
д) Іншими способами, передбаченими законом.Держава набуває права власності на землю шляхом:
а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) набуття за цивільно-правовими договорами;
в) прийняття спадщини;
г) передання у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
д) конфіскації земельної ділянки.
Згідно з чА ст.374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.
Таким законом є ст.ст.90, 91 ЗК, які встановлюють: власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Водночас землевласники зобов'язані: забезпечувати використання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особли-
298
ями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог за-В нодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок
тошо. ,
Хоча права та обовязки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий будинок, спеціально регламентовані у ЦК.
Зокрема ст.375 ЦК встановлює, шо власник земельної ділянки має право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, власник ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Проте якшо жилий будинок, будівля, споруда, Інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з Істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.
Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встаноаіюються ст.376 ЦК.
Загальне правило полягає у тому, шо особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.
Проте це лише загальне правило, яке не може застосовуватися без врахування конкретних обставин справи.
Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільове призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; якщо ні, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудовою права інших осіб тощо.
Враховуючи ці обставини, слід розрізняти такі випадки самочинного будівництва: 1) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.
У разі самочинного будівництва з порушенням цільового призначення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно ч.З ст.376 ЦК).
Наслідки здійснення самочинного будівництва особою, яка не є Гасником ділянки, залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).
По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти вИзнання права власності за самочинним забудовником, забудова
299
підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, знесення провадиться за його рахунок.
По-друге, такі ж наслідки настають, якщо самочинне будівництво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому згідно з 4.4 ст.376 ЦК воля власника ділянки значення не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це порушує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, які проживають разом з ним), питання про визнання права власності на самочинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.
Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч.5 ст.376 ЦК).
При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею іга таке будівництво.
У разі якщо будівництво, здійснене власником (користувачем) землі, але з порушенням встановлених законодавством вимог (істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм і правил), суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рішення, що зобов'язує особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (ч.7 ст.376 ЦК). Слід зазначити, що в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується прямо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме власником ділянки. Проте системний аналіз усіх частин ст.376 ЦК дозволяє зробити висновок, що зазначене може стосуватися лише власника, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними нормами.
Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у сфері відносин власності на земельну ділянку є перехід права на земельну ділянку при придбанні жилого будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній, до особи, яка придбала вказані речі.
При цьому право власності на земельну ділянку переходить без зміни її цільового призначення. Розмір ділянки, що переходить разом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якшо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята відповідною нерухомістю, та на частину ділянки, що є необхідною для її обслуговування. Якщо жилий будинок, будівля або споруда роз-
300
шеНі на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх "пчуження до набувача переходить право користування тією часиною ділянки, на якій вони розміщені, та частиною земельної ді-пянки, необхідної для їх обслуговування (ст.377 ЦК).
На'відмІну від ст.377 ЦК ст.120 ЗК закріплює, по суті, самостійні правові режими земельної власності і власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не спричиняє автоматичного переходу права власності па земельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує укладення окремого договору (купівлІ-продажу, дарування, міни тощо). У спадкових відносинах земельна ділянка також є самостійним об'єктом І потребує самостійного оформлення переходу права власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі (споруди).
Договором, що регламентує перехід права користування ділянкою до набувача будівлі (споруди), ч.і ст.120 ЗК визнає лише договір оренди земельної ділянки.
Частина 3 ст.120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається автоматично, без оформлення переходу прав на ділянку окремим договором. Єдиним договором, що є підставою переходу прав на земельну ділянку (як права власності, так і прав орендаря), є договір довічного утримування, навіть у тих випадках, коли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або містить умови про відсутність такого переходу.
Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішенням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст.378 ЦК, гл.22 ЗК).
Припинення права власності на землю за волевиявленням землевласника можливе у випадках:
а) добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальноїгромади);
б) добровільного відчуження земельної ділянки власником, утому числі надання згоди на вилучення ділянки для її наступногонадання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.
Примусове припинення права власності на землю охоплює:
а) викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельноїДілянки іноземними особами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами;
в) вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;
г) конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення кримінального злочину або адміністративного порушення;
301

д) звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у разі невиконання власником земельної ділянки Іпотечних зобов'язань).
4.2. Право власності на житло
Житлом фізичної особи є жилий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у них (ст.379 ЦК). Не вважаються житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, пересувні контейнери тощо, а також приміщення, призначені для тимчасового перебування людей (готель, лікарня, в'язниця).
За своєю правовою природою житло є нерухомістю, яка має використовуватися за цільовим призначенням.
До найважливіших різновидів житла належать: І) жилий будинок, 2) садиба, 3) квартира.
Жилий будинок — це будішія капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст.380 ЦК). Жилий будинок має відповідати таким вимогам. Це — будівля а) капітального типу (зі строком служби від ЗО до 150 років); б) споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом; в) призначена для постійного проживання у ній.
Будинок може знаходитися у власності різних суб'єктів цивільних відносин. ЦК окремо згадує як власника будинку житлово-бу-дівельний (житловий) кооператив, вказуючи, що будинок, споруджений або придбаний таким кооперативом, є його власністю. При цьому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння І користування, а за згодою кооперативу — І розпоряджання квартирою, яку останній займає у будинку кооперативу, якщо він не викупив її (ст.384 ЦК).
Садиба — це земельна ділянка разом з розташованими на пій жилим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями (ст.381 ЦК). Як випливає з цього визначення, садиба є складним майновим комплексом, що включає земельну ділянку, жилий будинок, допоміжні приміщення, багаторічні насадження тощо. Жилий будинок садибного типу складається із жилих та допоміжних (нежилих) приміщень. Характерними допоміжними приміщеннями будинку є: передпокій, кухня, коридор, веранда, вбиральня, комора, приміщення для автономної системи опалення, пральня тощо. На присадибних земельних ділянках, крім жилих будинків, розміщуються господарські будівлі (сараї, хліви, літні кухні, гаражі, майстерні, вбиральні тощо) та споруди (колодязі, вигрібні ями, навіси, огорожі, ворота, хвіртки тощо). До прибудов належать: прибудовані жилі кімнати та допоміжні приміщення (тамбури, веранди, кухні, комори, ванні кімнати, вбиральні тощо). Багаторічними вважаються насадження, які мають вегстатиВ' ний цикл більш ніж два роки. Розмір присадибної ділянки,
302 '
іадається безоплатно, становить: у селах — не більше 0,25 гекта-
селищах — не більше 0,15 гектара, у містах — не більше 0,1 гектара (ч.іст.121 ЗК).
Оскільки садиба є складним майновим комплексом, то у разі відчуження жилого будинку вважається, що відчужується вся садиба якшо інше не встановлено договором або законом.
' Квартирою є ізольоване помешкання у жилому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання (ст.382 ЦК). Право власності на квартиру може виникати на підставі цивільно-правового договору (купівлі-продажу, міни тощо), приватизації квартири державного фонду, викупу квартири членом житлово-будівельного (житлового) кооперативу (ч.З ст.384 ЦК).
Квартири, які належать громадянам на праві приватної власності, становлять приватний житловий фонд.
Власникам квартири у дво- або багатоквартирному жилому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та Інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежилих приміщень, що розташовані у жилому будинку.
Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники також мають право уповноважити одного з них на здійснення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
Власник жилого будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Дещо обмежені права власників квартири щодо здійснення ремонту і змін у ній. Він може на свій розсуд вчиняти зазначені дії, але лише за таких умов:
а) квартира, надана для використання як єдине ціле (тобто не єкомунальною);
б) ці зміни не призведуть до порушень прав власників іншихквартир у багатоквартирному жилому будинку;
в) ці зміни не призведуть до порушень санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Особливим суб'єктом відносин власності, пов'язаних із житлом, є об'єднання власників жилих квартир — юридична особа, яку Гасники можуть створювати для забезпечення експлуатації багатоквартирного жилого будинку, користування квартирами та спільним майном жилого будинку. Таке об'єднання може бути створене Також власниками жилих будинків (ст.385 ЦК). Порядок створеная компетенція об'єднання та його членів визначаються Законом країни від 29 листопада 2001 р. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".
303
4.3. Право довірчої власності
У відповідності із змінами і доповненнями, внесеними у Цк 2003 р. Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 19 червня 2003 p., право довірчої власності є особливим видом права власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ч.2 ст.316 ЦК).
Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя (ч.2 ст.І029 ІДК).
Управитель діє без довіреності.
Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном (чч. 4, 5 ст.ЮЗЗ ЦК).
Додаткова література:
1. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собс-твенность. - М.-Л., 1948. - С.309-521.
2. Дзера О.В. Розвиток права власності громадян в Україні. —К., 1996.
3. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. —Харьков, 2000.
4. Карасс А.В. Право государствешгой социалистической собс-твенности. — М., 1954.

5. Майданик Р.А. Проблеми довірчих відносин в цивільномуправі. - К., 2002.
6. Пересунько СІ. Право державної власності в Україні (історія,сучасність, перспективи). — Кіровоград, 1998.
7. Право власності в Україні: Навч. ПосІбн. / За ред О.В. Дзе-ри, Н.С. Кузнєцової. - К., 2000. - С. 158-339.
8. Слипченко С.А. Право доверительной собственности. —Харьков, 2000.
9. Слюсаревський М.М. З історії цивілістичної думки: фІдуці-арні (довірчі) договори, фідуціарна власність у римському праві// Українське право. — 1998. — №1. - С.101-110.
10. Червоньїй Ю.С. Понятие и видьі обшей собственности посоветскому праву / Вопросьі государства и права развитого социа-листического общества. — Харьков, 1975. — С.102-103.
Глава 18 Захист права власності
1 Загальна характеристика захисту права власності.
2. Віндикаційний позов.
3. Захист права власності від порушень, не пов'язанихіз позбавленням володіння.
4. Визнання права власності.
5. Інші засоби захисту права власності. Персональні засоби захисту права власності.
§ 1. Загальна характеристика захисту права власності
Приступаючи до розгляду питань захисту права власності, насамперед слід звернути увагу, що у літературі йдеться як про захист права власності1, так і про його охорону2.
При визначенні співвідношення цих понять, очевидно, доцільно виходити з того, що "охорона права власності" є поняттям ширшим і охоплює всю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та Його припинення, обсяг право-мочностей власника, порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об'єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації І поновлення порушеного права власності. Загалом цілком припустимим є позначення охорони права власності як захист права власності у широкому розумінні.
З урахуванням значення права власності воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, державного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття.
Поняття "захист права власності" у спеціальному сенсі охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і поновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю сутністю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для його захисту.
У зв'язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед Інших ак-Т1в законодавства, які визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до її ст.13 Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Це
2001.
Див.: Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. - К.,
' Див.: Венеликтов А.В. Гражданско-правовая охрана социалистической собствен-Пости. - м, 1954.
304
305
означає, що кожен має право володіти, користуватися і ре
жатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст.41 Конституції).
Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. це пов'язано з тим, що вони спрямовані насамперед на поновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, якими порушується право власності. Тим самим вказані норми покликані поновити порушене право власності, а також ліквідувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, завдані Інтересам власника.
Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст.386 UK, яка на розвиток положень ст.13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:
1) його гарантеваність державою;
2) його загальність (можливість отримати такий захист існує дляусіх суб'єктів права власності (на це вказує також ст.13 Конституції);
3) його рівність для усіх суб'єктів;
4) повнота захисту (власник, права якого порушені, має не тільки право вимагати відновлення стану, який існував до порушення,та припинення порушення, а й право на відшкодування завданоїйому майнової та моральної шкоди на підставах, встановленихCT.CT.22, 23 ЦК).
Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) — ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приватні) — ті, що здійснюються власниками самостійно, без звернення до суду та інших державних органів (самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо).
У свою чергу легітимовані (публічні) засоби захисту права власності поділяються на судові та адміністративні.
Найбільше практичне значення мають легітимовані судові засоби захисту права власності.
Цивільно-правові легітимовані судові засоби захисту права власності у вітчизняній цивілістиці зазвичай поділяють на дві групи: речово-правові та зобов'язально-правові1.
Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника (воло-
1 Див., наприклад: Цивільне право України: Підручн.: У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзе' ри, Н.С. КузнецовоТ. - К.т 1999. - С.527.
306
користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йо-
S належить.
Такими засобами є:
П позов власника про витребування майна з чужого нсзаконно-
володіння (віндикаційний позов);
?)' позов власника про усунення перешкод, шо заважають нор-альиому здійсненню права власності (негаторний та похідні від м г0 Позови: про визнання незаконним правового акта, який по-пушуе право власності, тошо);
3) позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять такі позови до негаторних або віндикапійних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю К Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в новому ЦК
(ст.392).
Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що вони спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі у натурі вже не існує або вона пошкоджена, й існує потреба у поновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги із відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передання боржником кредитору (власнику) речі, шо йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.
Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, з боку суб'єктів не тільки цивільного, а й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового акта органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не тільки про зобов'язально-правові, а взагалі про "інші" засоби захисту права власності. Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.
Недоліком терміна "інші засоби захисту права власності" є те, Що він не має змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, що належать до цієї групи, як такі, що не є речовими. У зв'язку з цим доцільним є використання ідеї римського права про поділ позовів на actio in rem (позови щодо речі або ж речові позови) та actio in personam (позови щодо персони або ж персональні позови).
Поділ засобів захисту права власності на речові та персональні є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, відбиває провідне значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до я«ої можна подати позов, а по-друге, дозволяє об'єднати у цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права Масності.
Крім того, постає питання про доцільність виокремлення ци-в'льно-правових засобів захисту права власності, що як такі не наїжать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'язально-ПРавових) позовів і випливають з різних інститутів цивільного пра-
'' 307

ва. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного у встановленому порядку безвісно відсутнім або померлим, у разі його явки, про захист Інтересів сторін у випадку визнання правочину недійсним тощо1.
Зазначені відносини на перший погляд дійсно не пов'язані безпосередньо з жодним із вказаних вище випадків. Проте у виокремленні цих ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушено право розпорядження майном особи, яка визнана померлою, застосовується речово-правовий засіб захисту (подається негатор-ний позов). ЯКЩО неналежним чином здійснюється опіка над таким майном і воно внаслідок цього пошкоджене, до порушника подається персональний позов про відшкодування завданої шкоди.
§ 2. Віндикаційний позов
Основним речово-правовим засобом захисту права власності є віндикаційний позов, сутність якого полягає у витребуванні власником свого майна з чужого володіння. Зокрема ст.387 ЦК встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
З урахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК віндикаційний позов зазвичай визначають як позов власника про витребування його майна з чужого незаконного володіння.
Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:
1) він може бути поданий власником (або уповноваженою нимособою);
2) зміст позову становить вимога повернення речі;
3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншоїособи (у чужому володінні);
4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніхправових підстав для цього).
Вказані ознаки іноді об'єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання.
Наприклад, воно може бути й таким: віндикаційний позов — де позов неволодіючого власника до володіючого невласника. У цьому випадку увага загострюється на таких ознаках позову, як втрата власником володіння річчю і перебування її у володінні невласника.
Обидва наведених визначення цілком можуть бути використані для характеристики віндикаційного позову. В кожному з них є сильні І слабкі сторони. Водночас в обох випадках відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позо-
1 Див.: Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданскос право: Частное право. ІІЧ" вилистика. Физические лииа. Юридические яица. Вешное право. Обязательства. ВИДУ логоворов. Авторское право. Представительство: Учеб. пособ. - К., 2002. - С.278.
308
__ иа ТЄі що він може бути застосований лише для захисту пра-ву ласності на індивідуально-визначену річ (або індивідуалізовані ВЯ ові речі). Це випливає з характеру позову — вимоги повернен-РоДСВОЄЇ речі з чужого володіння. Позивач (власник) має довести, нЯ саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річ-
незаконно володіє інша особа.
Право на віндикацію належить власнику, який втратив володіння річчю. Нарівні з ним віндикувати майно може особа, яка хоч і яе є власником, але володіє майном внаслідок закону або догово-o Такою особою (титульним власником) може бути орендар, збе-пігач тощо. Титульним власником визнають також юридичну осо-6 якій майно належить на праві повного господарського відання або оперативного управління (ст.48 Закону "Про власність").
Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володілець майна, який володіє ним без правових підстав — незаконний володілець.
Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконного володіння Індивідуально-визначеної речі та компенсацію шкоди, завданої при цьому власнику. Тому позивач має право вимагати повернення саме тієї своєї речі, яку "він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною і тому загибель її призводить до втрати власником права на віндикацІйиий позов. У цьому разі він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.
Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним.
Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про тс, що відчужувач речі не мав права на її відчуження.
Володілець вважається недобросовісним, якщо знав чи повинен був знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчуження.
При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст.204 ЦК). Для її спростування має бути доведено, що набувач умисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про теі що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише необережності набувача недостатньо для визнання його недобросовісним, повинні мати місце його умисел або груба необережність.
У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилучається у всіх випадках.
Питання про витребування речі у незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатно чи безоплатно Вн придбав річ.
Іак при безвідплатному набутті майна від особи, яка не мала Рава його відчужувати, власник має право витребувати майно у С1Х випадках (ч.З ст.388 ЦК). Таке рішення цілком логічне. Безвід-
309
платний набувач у разі відібрання у нього речі нічого не втрачає' річ не його і на її придбання він нічого не витратив.
Якщо майно придбане добросовісним володільцем за відплат-ним договором, можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником.
Зокрема власник може витребувати таке майно лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їх волі іншим шляхом.
Проте у кожному разі майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, право власника на витребування речі з чужого незаконного володіння обмежується у інтересах добросовісного відплатного набувача, який придбав річ за вказаних у ч.2 ст.388 ЦК обставин.
Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має також істотне значення:
1) у разі необхідності витребування грошей та цінних паперів;
2) при розрахунках у випадку повернення речі з чужого незаконного ВОЛОДІННЯ.
Гроші, а також цінні папери на пред'явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст.389 ЦК). При цьому не має значення, вибуло таке майно від власника з його волі чи надійшло до набувача безвідплатно тощо. Добросовісність набувача як така вже є достатньою підставою для відмови власнику у позові про витребування зазначених речей. Іменні цінні папери можна витребувати від добросовісного незаконного володільця внаслідок їх індивідуалізації. Тому при витребуванні Іменних цінних паперів застосовуються правила ст.388 ЦК.
Основні відмінності у відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача при розрахунках після витребування майна полягають у такому:
а) недобросовісний володілець зобов'язаний повернути або відшкодувати власнику всі прибутки, які він отримав або мав отримати за весь час володіння річчю.
Добросовісний володілець повинен це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння. Наприклад, це може бути момент вручення повістки до суду тощо (чч.і, 2 ст.390 ЦК);
б) добросовісний володілець може залишити за собою здійснені ним поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокремлені безїї пошкодження. Під поліпшеннями розуміють такі витрати і{амайно, які, з одного боку, не зумовлені необхідністю його збере-
310
але, з іншого, мають обґрунтований характер, оскільки поагітують експлуатаційні властивості речі.
Л1 Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний во-
-тілець має право вимагати від власника відшкодування здійсне-
Лцх витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість (ч.4 ст.390 ЦК).
У зазначеній статті не йдеться про можливість залишення за собою здійснених поліпшень недобросовісним володільцем. У ЗВ'ЯЗКУ з цим існує думка, що залишення за ним поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу цих відносин'. Однак таке тлумачення навряд чи відповідає суті вказаних відносин і концепції ЦК. Якби передбачалося що добросовісний і недобросовісний набувачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то, очевидно, не було б необхідності включати в ч.4 ст.390 ЦК вказівку на те, що таке право є у добросовісного набувача. Достатньо було б у загальних рисах згадати про існування цього права. Звідси випливає, що недобросовісний володілець права на залишення поліпшеної речі не має.
Від поліпшень речі відрізняють так звані "витрати на розкіш". Під ними розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного її використання (наприклад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, установка на машину куленепробивного скла тощо).
Крім того, незаконний володілець майна, як добросовісний, так і недобросовісний, має право вимагати від власника компенсації зроблених ним необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (ч.З ст.390 ЦК).
Під необхідними витратами маються на увазі такі, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б бути використана за прямим призначенням.
Відповідно до ст.257 ЦК, ст.50 Закону "Про власність" на вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння поширюється трирічний строк позовної давності.
§ 3. Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння
Порушення права розпорядження може мати місце не тільки у Разі позбавлення власника володіння належним йому майном, а й У випадках незаконного обмеження його у можливості реалізації правомочності користування або розпорядження цим майном (наприклад, при здійсненні опису майна чи накладенні арешту).
*ому закон передбачає, що власник майна має право вимагати Усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК).
ив*: Гражданское право Украиньї. - 4.1 / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самой-k° - Харьков: І996.-С.29І.
311
Така можливість забезпечується насамперед за допомогою негаі торного позову.
Негаторний позов — це вимога власника, який володіє річчю про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користуван-f ня і розпорядження майном.
Умови подання негаторного позову такі:
1) річ знаходиться у власника;
2) інша особа заважає користуванню, розпорядженню тощо ці;єю річчю;
3) для створення таких перешкод немає правомірних підста(припису закону, договору між власником та іншою особою тощо)]
Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа уповноважена на це законом чи договором, що володіє річчю, але позбавлена можливості користуватися і розпоряджатися нею.
Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінко* створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності.
Зміст негаторного позову становлять вимоги позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом чи договором) про усунення порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння.
Найчастіше йдеться про правопорушення, які перешкоджають здійсненню права користування. Наприклад, користування будинком може бути утруднене у зв'язку з тим, що власник сусіднього будинку, прокладаючи собі водопровід, прорив канаву перед виїздом не тіль-ї ки зі свого двору, а й із сусіднього. За допомогою негаторного позо- ву власник може домогтися, щоб порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (засипав канаву, поновив асфальт тощо).
Трапляються також порушення у вигляді створення перешкоді здійсненню розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім'ї влас-і ника будинку, сховавши документи, які підтверджують право влас- ності на нього, намагається перешкодити відчуженню будинку. Bj цьому випадку, достовірно знаючи про приховання документів,І власник може вимагати припинення порушення і повернення до- кументів.
Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтовують j право позивача на користування і розпорядження майном, а та підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у; здійсненні цих правомочностей. Обов'язком власника не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе правомірність своєї поведінки.
Негаторний позов може бути пред'явлений лише під час існування правопорушення. З усуненням перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження речами відпадають і підстави для заявлення негаторного позову. В зв'язку з цим негаторний позов не підпадає під дію позовної давності: доки порушення існує, негаторний позов може бути подано, незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо правопорушення припинене, немає підстав для звернення з таким позовом.
Багато хто з цивілістів вважає, що нарівні з вимогами про усу-„ Перешкод у здійсненні права власності, які вже мають міс-НЄ негаторний позов може бути використано для запобігання можному порушенню права власності, коли Існує загроза такого порушення1- .
У зв'язку з цим слід зазначити, що римському праву був відомий спеціальний позов про заборону створення в майбутньому пе-пешкод здійсненню права власності — actio progibitoria (прогібітор-ний позов). Що стосується негаторпого позову, то він міг би бути використаний для захисту від порушень в майбутньому лише в порядку аналогії закону. Це випливає з того, що по суті негаторний позов може бути заявлений лише під час існування порушення. Немає порушення — немає негаторного позову.
Проте слід взяти до уваги, що в українському цивільному праві питання так не ставиться, оскільки пі раніше чинне законодавство, НІ ЦК 2003 р. взагалі не містять прямої вказівки на існування негаторного позову як такого.
Зокрема в п.2 ст.48 Закону "Про власність" йдеться про те, що власник (титульний володілець) може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо останні й не були пов'язані з позбавленням володіння. При цьому негаторний позов окремо не згадується.
Стаття 391 ЦК 2003 р. встановлює, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Тобто і в цьому випадку негаторний позов окремо не згадується.
Отже, вітчизняна концепція цивільно-правового захисту права власності традиційно визнавала два види речових позовів: 1) вінди-каційний; 2) абстрактно-універсальний (для захисту від усіх порушень, крім позбавлення права володіння).
Такс рішення, очевидно, було продиктоване прагненням максимально повно захистити інтереси власника. Адже формально він може захиститися за допомогою абстрактно-універсального позову від будь-якого порушення.
Однак, як свідчить практика, таке абстрагування швидше ускладнило захист, оскільки сторони і суд іноді мали проблеми з формулюванням позовних вимог, рішень, ухвал тощо.
З іншого боку, це означало, що ніби можливе подання позову пРо заборону порушення права власності у майбутньому, оскільки воно є "будь-яким" порушенням інтересів власника. Хоча слід зазначити, що на практиці такі позови не зустрічаються, очевидно, та-к°ж унаслідок високої міри абстрактності універсального позову.
У зв'язку з цим у ЦК 2003 р. запропоновано дещо інше рішення, Яке можна вважати перехідним від традиційної (радянської та пострадянської) конструкції до нового бачення концепції захисту права
СПк ив- напр.: Гражданское право. - Т.І / Под ред. Ю.К.Толстого, А.П. Сергеева. -и"б, 1996. - С 411

312
313
власності. Зокрема ч.2 ст.386 ЦК встановлено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Таким чином прямо вказується па можливість захисту від порушень права власності, що можуть мати місце у майбутньому, тобто подання прогібіторного позову. Отже, можна стверджувати, що захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, може здійснюватися також за допомогою прогібіторного позову.
Умови подання такого позову:
1) річ знаходиться у власника;
2) існує реальна загроза порушення іншими особами прававласності у майбутньому;
3) для вчинення дій, які можуть порушити право власності умайбутньому, немає законних підстав (припису закону, договорусторін тощо).
§ 4. Визнання права власності
Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо воно оспорюється або не визнається Іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності — це вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту наявності у нього права власності па спірне майно. При цьому такий позов може бути подано окремо або у поєднанні з вимогами про повернення майна чи усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном. В останньому випадку має місце поєднання позову про визнання права власності з віндикаційним, негаторним або прогі-біторним позовом тощо.
Позови про визнання права власності спрямовані на захист можливості здійснення права власності шляхом підтвердження в судовому порядку факту належності власнику спірного майна на праві власності.
Умови подання позову про визнання права власності:
1) наявність права власності у позивача;
2) оспорювання права власності іншими особами;
3) наявність у власника можливості довести своє право власності.Позивачем може бути власник речі незалежно від того, володіє
він нею чи ні.
Відповідач — особа, що заявляє чи не заявляє про свої права на річ, але у кожному разі оспорює право власності позивача або не визнає за останнім права власності на спірне майно.
Змістом позову є вимога власника, чиї права оспорюються, пр° констатацію перед особами, які оспорюють його право на річ, наявності у нього права власності на спірне майно.
314
Підтвердження позивачем своїх прав на майно може здійснюва-
„ шляхом надання ним правовстановлюючих документів, свідчень а також будь-яких Інших доказів, що підтверджують належність позивачу спірного майна, Якщо майно знаходиться у володінні позивача, діє презумпція правомірності фактичного володіння.
Оскільки позови про визнання права власності не пов'язані з конкретними порушеннями правомочностей власника і зумовлені триваючим порушенням з боку третіх осіб, на них, як і на негатор-ні позови, не поширюється позовна давність.
Якщо вимога про визнання права власності супроводжується позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння або про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння тощо, то задоволення вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (наприклад, повернути майно у своє володіння).
Позов про визнання судом права власності на майно також може мати місце тоді, коли у позивача відсутні документи, які засвідчують його право власності, і це право оспорює відповідач.
§ 5. Інші засоби захисту права власності. Персональні засоби захисту права власності
Нарівні з речово-правовими позовами Існують також персональні засоби захисту права власності (тобто спрямовані на припинення його порушення з боку певних осіб).
До них належать:
а) позови, пов'язані з порушенням права власності при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язань за договором;
б) позови про відшкодування шкоди, завданої псуванням абознищенням речі;
в) позови про повернення майна, безпідставно отриманого абозбереженого за рахунок іншої особи.
Для цих позовів характерним є те, що вимоги особи щодо захисту права власності випливають не з права власності як такого, а грунтуються на відносних правовідносинах і пов'язаних із ними суб'єктивних правах.
У Законі "Про власність" вперше згадана ще одна група засобів захисту права власності — вимоги до органів державної влади і управління про захист інтересів власника від правомірного або непра-вомірного втручання. Сутність цих засобів полягає у тому, що вони спрямовані на забезпечення захисту інтересів власника у разі їх Порушення державою або її органами, що виступають як володіль-ЧІ владних повноважень (суб'єкти публічного права), а не рівноп-Равні суб'єкти майнових відносин. Тому тут, очевидно, має йтися ї1е про приватно-правовий (цивільно-правовий), а про публічно-чравовий захист права власності.
Залежно від характеру порушення інтересів власника державними органами засоби захисту можна поділити на дві групи:
315
1) захист інтересів власника при порушенні їх на законних під.ставах, але з перевищенням владних повноважень (наприклад, Приреквізиції; вилученні земельної ділянки, на якій знаходиться майно, шо належить власнику, тощо);
2) захист права власності при неправомірному втручанні. д0них належать: відповідальність державних органів за втручання уздійснення власником його правомочностей (ст.56 Закону "Провласність"), відповідальність державних органів за видання актівщо порушують права власників (ст.57 Закону "Про власність").
У ЦК другій з названих ситуацій і способам захисту на вказаний випадок спеціально присвячена ст.393, котра передбачає можливість визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.
Відповідно до цієї норми правовий акт органу державної влади органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним таї скасовується.
Умовами подання позову в цьому разі є:
1) наявність у позивача права власності на річ;
2) видання суб'єктом публічного права правового акта, що порушує права власника (це можуть бути акти індивідуального або нормативного характеру, колегіальні чи одноособові);
3) невідповідність виданого акта закону.
Позивачем є власник, чиї права порушені правовим актом суб'єкта публічного права.
Відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної] Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, що видав правовий акт, який не відповідає законові і порушує права власника.
Змістом позову є вимога власника про визнання судом такого акта незаконним та його скасування. Крім того, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі не-І можливості відновлення попереднього становища, власник має пра- во на відшкодування майнової та моральної шкоди (ч.2 ст.393 ЦК).
У спеціальній літературі висловлена думка, що такі позови мож-І на віднести до нсгаторних, якщо майно не вибуло з володіння власника'.
Проте такий підхід видається недостатньо обґрунтованим, ос- кільки визначальним фактором тут є особа (суб'єкт публічного п ва), яка є джерелом порушення права власності. Саме до неї, неза- лежно від того, знаходиться річ у власника чи ні, й має подаватися позов. Тому за сутністю він є персональним.
ТТІе одним спеціальним випадком надання можливості захисту а власності шляхом подання персонального позову є вІдшко-праВннЯ шкоди, завданої власникові земельної ділянки, жилого бу-дува інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності. ДИІ Зазначені об'єкти мають певні особливості, а їх цінність зале-ить від збереження навколишнього середовища у нормальному * ПІД впливом дії різних чинників земельна ділянка чи жилий будинок можуть не тільки погіршитися, а й втратити 'свої властивості (наприклад, будівництво біля санаторного закладу екологічно небезпечного об'єкта зводить нанівець лікувальні властивості, на використанні яких базується санаторій) та знецінитися. В результаті власник може втратити повністю або частково можливість користування майном та розпорядження ним, що й зумовило появу спеціальної норми (ст.394 ЦК), яка спрямована на захист права власності на земельну ділянку, жилий будинок, інші будівлі.
Згідно з цією нормою власник земельної ділянки, жилого будинку, інших будівель має право на компенсацію у зв'язку із зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.
Відповідачем тут може бути будь-який суб'єкт, діяльність якого призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі, що у свою чергу вплинуло на зниження цінності зазначеного майна, а відтак порушило право власності.
Додаткова література:
1. Автаева Н.Е., Волошин Н.П. Гражданско-правовая защитасоциалистической собственности. — М., 1974.
2. Венедиктов А.В. Граждаиско-правовая охрана социалистической собственности. — М., 1954.
3. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності вУкраїні. — К., 2001.
4. Донцов СЕ. Гражданско-правовьіе внедоговорньїе способизащитьі социалистической собственности. — М., 1980.
5. Скворцов О.Ю. Вещньїе иски в судебно-арбитражной прак-тике. - М., 1998.
6. Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защитаправа собственности в СССР. — Л., 1955.

1 Див.: Гражданский кодекс Украиньї: Научно-практический комментарий. - ХарИ ков, 2000. - С.271.
316
317
Підрозділ 2 Інші речові права
Глава 19 Суміжні речові права
1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правовихінститутів) у законодавстві України.
2. Права на чужі речі. Загальна характеристика.
3. Сервітути.
4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).
6. Володіння (посідання) і право володіння чужим майном.

6.1. Володіння (посідання).
6.2. Право володіння чужим майном.
§ 1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України
Доля речових прав у історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони становили досить розгалужену систему, шо значною мірою ґрунтувалася на положеннях римського права (часто в німецькій інтерпретації) охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншові права, заставу нерухомості тощо.
З моменту встановлення радянської влади в Україні і проведен- ня націоналізації землі та інших природних ресурсів було зруйно-І вано підвалини існування речових прав, особливо в галузі земель-І них відносин. Негативну роль щодо речового права в СРСР відіграла також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі і нерухомі. Цей поділ було замінено іншим, швидше соиіаль-1 НО-ПОЛІТИЧНИМ, ніж правовим — поділом речей на засоби виробництва і продукти споживання.
Трансформації речового права в СРСР можна простежити за змінами норм чинного тоді законодавства. Так, до складу речового права згідно з ЦК УСРР 1922 р. входили такі інститути, як право власності, право забудови і право застави.
Про поняття права власності вже йшлося вище. Право забудови за своєю природою відповідало відомому ше з часів римського права інституту — суперфіцію. Надалі норми, що стосуються права забудови, ще до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. були скасовані і замість заз-
еного інституту аналогічні відносини регулювались у межах зе-на ноГО права за допомогою інституту землекористування. МЄ Застава за ЦК УСРР 1922 р. за своєю сутністю була правом на рЄЧі, Але з прийняттям Основ цивільного законодавства Сою-
РСР і союзних республік 1961 р. вона була віднесена до зобов'язально-правових категорій як така, що належить до засобів забезпечення виконання зобов'язань.
Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і розроблених на їх підста-рі республіканських кодексів від класичного (римського) речового права в СРСР залишився лише Інститут права власності. Саме ж поняття "речове право" практично не використовувалося. У юридичній термінології воно згадувалося лише у зв'язку з характеристикою речово-правових засобів захисту і протиставленням їх засобам зобов'язально-правовим.
Незважаючи на фактичне ігнорування речового права у радянській цивілістиці та ідеології законодавства, воно фактично продовжувало існувати у найрізноманітніших інститутах.
Зокрема радянською цивіл і стичною думкою розроблені такі речово-правові Інститути, як право повного господарського відання і право оперативного управління. Земельне право і право землекористування не можна уявити без земельних сервітутів. До речових прав можна віднести також право користування житлом наймача жилого приміщення у будинках державного і громадського житлового фонду, право на жиле приміщення членів сім'ї наймача, члена житлово-будівельного кооперативу, власника жилого будинку тощо.
Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. містили розділ "Право власності. Інші речові права". Серед речових прав розглядалися, крім права власності, право повного господарського відання, право оперативного управління, право довічного успадковуваного володіння на земельні ділянки та інші природні об'єкти. Фактично визнавався також інститут володіння (посідання). Цими ж Основами передбачався такий забутий радянським Цивільним правом речово-лравовий спосіб набуття права власності, як набувальна давність. Проте на території України зазначені Основи чинності не набрали. Тому їх можна розглядати лише як відображення загальних тенденцій розвитку речового права останніх Років існування СРСР.
Нині існування речового права як такого визнано українською Цивілістикою. Поступово відбуваються зміни й у законодавстві. °крема ст.4 Закону "Про власність" передбачає, що у випадках і Порядку, встановлених законодавчими актами України, на влас-ика може бути покладений обов'язок допустити обмежене користування його майном іншими особами. До таких випадків надать, наприклад, надання державою землі громадянам для зве-ення будинку та інших будівель, для сільськогосподарської об-Робки тощо.

318
319
У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р. цим питанням була присвячена окрема книга. Згідно зі ст.ЗО8 цього проекту речове право (там воно іменувалося "рсчевим") — це право, ідо забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.
Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших правомочних осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором.
До речових прав згідно з цим варіантом проекту ЦК належали: право власності, володіння (посідання), а також права на чужі речі {сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава тощо).
Однак при доопрацюванні проекту ЦК концепція речових прав була змінена, і книга третя ЦК отримала назву "Право власності та інші речові права". При цьому володіння (посідання) розглядається вже не як окремий інститут, а як "право володіння чужим майном" (гл.31 ЦК).
Детально концепція суміжних речових прав та особливості їх регулювання розглядатимуться у наступних главах підручника.
§ 2. Права на чужі речі. Загальна характеристика
Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша має на те ж майно таке саме (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.
Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, що надають особі, яка їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.
Для прав на чужі речі характерними є такі ознаки:
1) вони є похідними від права власності;
2) мають абсолютний характер;
3) передбачають слідування "права за речами" (тобто право начужу річ пов'язане з певною річчю І без неї не існує. Зміна власника не є підставою для припинення суміжних речових прав);
4) суб'єкт суміжного речового права має переваги щодо суб'єктів зобов'язального права у реалізації права користування майном;
5) передбачають абсолютний захист прав на чужі речі. Права таінтереси особи, яка має речове право на чуже майно, захищаютьсяу тому ж порядку (зокрема й від власника майна), що й права власника цієї речі (ст.396 ЦК).
Права на чужі речі можна з деякими застереженнями поділити на дві групи:
1) права користування чужими речами. Це — головним чином сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними
320
особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";
2) права розпорядження чужими речами. До них належить застава і, зокрема, іпотека. Суть цього права полягає у тому, що кредитор у разі невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати і цим захистити свої інтереси.
Досить детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема щодо прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіиій), а також право володіння.
Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном). Відповідно до традиції, закладеної ще в римському праві (або навіть іще раніше у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть поділу полягає у тому, що при земельних сервітутах право користування чужою річчю встановлюється на користь власника сусідньої ділянки (це начебто "відносини між ділянками", оскільки особа власника ніякої ролі не відіграє), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи, а отже, припиняються її смертю.
Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, ідо успадковується, право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що становить обов'язок емфітевти (користувача).
Сутність суперфіцію полягає у тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарІю (фізичній або юридичній особі) для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, жилих та інших будівель або споруд безоплатно чи за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковується, правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.
До речових прав на чуже майно ч.і ст.395 ЦК відносить також право володіння, яке за своїми визначальними ознаками не може бути визнаним класичним правом на чужу річ. Проте, враховуючи концепцію ЦК з цього питання, право володіння буде розглянуте поміж інших суміжних речових прав.
Частина 2 ст.395 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Таким є, зокрема, Іпотека — застава нерухомості, космічних і транспортних об'єктів. Вона є правом розпорядження чужими речами у разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання (Закон "Про заставу").
321
§ 3. Сервітути
Відмовившись від винесення у заголовок гл.32 ЦК традиційного терміна "сервітут", вітчизняні законодавці назвали її "Право користування чужим майном". Можливо, з цих міркувань у ЦК відсутнє і визначення сервітуту, хоча у ст.401 ЦК поняття "сервітут" та "право користування чужим майном" вживаються як рівнозначні.
Отже, сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою І у встановлених межах. Призначення сервітуту — дозволити суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, щодо якої встановлено сервітут.
Суб'єктами сервітутних правовідносин є власник або законний володілець речі та суб'єкт сервітутного права на неї — сервітуарій. Володільцем у цьому разі визнається особа, володіння якої виникло на підставі договору з власником або особою, якій майно передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом, за наявності відповідних повноважень від власника. Спеціальне правило міститься у законодавстві стосовно такого об'єкта сервітуту, як земельна ділянка: згідно зі ст.ІОО ЗК сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками земельних ділянок. Щодо іншого нерухомого майна зобов'язаною особою може бути як власник, так і будь-який законний володілець цього майна.
Об'єктом сервітуту є нерухомість, яка належить на праві власності іншій (не тій, шо претендує на сервітут) особі.
Згідно зі ст.397 ЦК сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або Іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може також належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Отже, ЦК визнає Існування двох видів сервітутів — земельних (або ж предіальних) та особистих (персональних). Підставою для поділу є спосіб визначення особи сервітуарія. Якщо сервітут встановлюється щодо визначеного майна в інтересах певної особи, то він є особистим (персональним). Якщо на користь власника (володільця) визначеного майна (але не конкретно визначеної особи) — земельним (предіальним).
Особливості земельного (предіального) сервітуту полягають у такому:
1) тут ніби мають місце "відносини між ділянками";
2) такі відносини є тривалими; зазвичай сервітути встановлюються на тривалий строк або взагалі без вказівки строку;
3) такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутнеправо зберігається в цілому.
Володільцем за земельним сервітутом є власник (володілець) земельної ділянки або іншої нерухомості, для забезпечення користу-
322
ання якою встановлено сервітут (панівна річ) за рахунок встанов-в ння обмежень у користуванні іншим майном (обслуговуючим). Потреба у земельному сервітуті пов'язана з існуванням двох земельних ділянок, які знаходяться по сусідству, або іншим чином пов'язані одна з одною.
Типовим для вітчизняного цивільного законодавства земельним сервітутом є передбачене ст.404 ЦК право користування чужою земельною ділянкою або Іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо.
Характерними ознаками особистого (персонального) сервітуту є
те, що він:
1) не тільки пов'язаний із певним майном, а й належить певній
особі;
2) обмежений строком: довічно належить певній особі і припиняється її смертю, якщо самим сервітутом не встановлено коротший строк;
3) не має зобов'язально-правового характеру, оскільки сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут "випливає" за речами.
СервІтуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтереси якої забезпечуються за допомогою користування обслуговуючим майном. Права, які випливають з особистого сервітуту, належать лише певній особі і не можуть бути передані сервітуарІєм іншій особі, навіть її спадкоємцям.
Типовим особистим сервітутом, встановленим вітчизняним цивільним законодавством, є право членів сім'ї власника житла на користування ним. Згідно зі ст.405 ЦК члени сім'ї аіасника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування останнім відповідно до закону.
Суб'єктами цього сервітутного правовідношення є власник житла і члени його сім'ї. Житлове законодавство до членів сім'ї власника жилого приміщення відносить дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла у подружжя не виникло права спільної власності), їх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство — ч.2 ст.64, ч.З ст.156 Житлового кодексу (ЖК) УРСР. Об'єктом цього сервітуту є частина жилого приміщення, визначена власником житла (жилий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у них).
Встановлення сервітуту можливе: 1) договором; 2) законом; 3) заповітом; 4) рішенням суду.
Найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є договір, який укладається між особою, яка потребує встановлення сервіту-ТУ і власником (володільцем) обслуговуючої речі. Оскільки у гл.32 ЦК немає загальної вимоги до форми договору на встановлення
323
сервітуту, вона визначається за правилами ст.ст.205-208 UK. Проте щодо договору про встановлення земельного сервітуту висувається вимога його обов'язкової державної реєстрації (ч.2 ст.402 ЦК). Отже, він у кожному разі не може вчинятися усно, а має бути письмовим І вважається вчиненим з моменту державної реєстрації (ч ] ст.210 ЦК).
Істотними умовами договору про встановлення сервітуту є вказівка на предмет сервітутного права, цільове призначення сервітуту та розмір плати за користування чужим майном (або вказівка на те, що договір безвідплатний).
У разі виникнення спору підставою встановлення сервітуту є судове рішення (ч.З ст.402 ЦК). На цю підставу вказує не лише ЦК, а й спеціальне законодавство. Наприклад, ч.і ст.100 ЗК передбачає, що власник або землекористувач має право вимагати встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. У разі недо-сягнення домовленості з зазначеного питання він може звернутися до суду. При цьому позивач має довести в суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки або іншої нерухомості неможливе без обтяження сервітутом чужого нерухомого майна і що задоволення потреб сервітуарія неможливо здійснити іншим способом.
Закон є окремою підставою встановлення сервітуту. Наприклад, для виникнення сервітутного права користування житлом у членів сім'ї (ст.405 ЦК) достатньою є наявність умов, встановлених за ном: спільне проживання члена сім'ї (сервітуарія) власника житл та спільне користування останнім.
Сервітутне право може бути передбачене у заповіті шляхом пря мого встановлення сервітуту (ст.1246 ЦК) або шляхом вчинення ньому заповідачем заповідального вІдказу: зобов'язування спадко ємців встановити обмежене речове право на користь відказоодер] жувача та надати останньому обмежене користування певним май] ном, яке входить до складу спадщини (ст.ст. 1237, 1238 ЦК). У та] ких випадках у заповіті має бути зазначено, на користь кого вста] новлюється сервітут, відомості про обслуговуюче майно, вид серві-[ туту, строк та інші відомості.
Зміст сервітуту становить сукупність прав та обов'язків сервітутних відносин.
Зокрема зміст сервітуту можуть становити можливість проходу, проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатація ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення во- допостачаїшя та меліорації тощо (ст.ст.403, 404 ЦК). Отже, змісті сервітуту визначається насамперед обсягом прав сервітуарія щодої користування чужим майном. В цілому такі права можуть мати або позитивний, або негативний характер. Тобто правомочності серві-туарія можуть полягати або у можливості вчинення певних ДІИ (прохід, проїзд, прокладання лінійних комунікацій тощо), або можливості вимагати від власника (володільця) обслуговуючого майна утриматися від такого його використання, яке за звичайних
MOB він мав би право вчиняти (наприклад, не заважати відведенню води із сусідньої ділянки).
Водночас сервітуарій має певні обов'язки: використовувати макно за цільовим призначенням сервітуту, визначеним у момент встановлення сервітуту; вносити власникові (володільцю) плату за користування майном тощо.
При цьому, як випливає із поняття сервітуту (ст.401 ЦК), він завжди полягає у праві користування і ніколи не є правом розпорядження.
Строк, на який встановлюється сервітут, не є істотним елементом його змісту, якщо цей строк не визначений договором або іншою підставою надання сервітутного права. За загальним правилом він вважається встановленим на невизначений строк. Фактично це означає, що він є безстроковим (для земельного сервітуту) або довічним (для особистого сервітуту). Земельний сервітут, встановлений без визначення строку, в ст.98 ЗК має також найменування постійного.
Власник речі має право, якщо Інше не передбачене договором або законом, вимагати від сервітуарія плату за користування майном. Розмір плати визначають сторони сервітутних відносин. Безоплатність користування сервітутом має бути прямо передбачена у договорі.
Сервітут не підлягає самостійному відчуженню окремо від майна, для забезпечення користування яким його встановлено (ч.4 ст.403 ЦК). Отже, він не може бути самостійним предметом купівлі-продажу, застави тощо. Водночас він може передаватись будь-яким способом спільно з нерухомим майном, стосовно якого було встановлене право на чужу річ. Таким чином, сервітут має акцесорний (додатковий) характер щодо первинного права власності на річ, стосовно якої встановлено сервітут.
Слід звернути увагу на те, що встановлення сервітуту на певне майно не позбавляє його власника права володіти, користуватися, розпоряджатися тощо зазначеним майном. Йдеться лише про обмеження можливостей здійснення права власності стосовно майна. Щодо якого існує сервітут.
Характерною особливістю сервітутного права, як і кожного права на чужі речі, є Його слідування за майном: він зберігає чинність У разі переходу права власності на майно, щодо якого він встановлений, до іншої особи (ч.б ст.403 ЦК). Це правило стосується як особистих, так і земельних сервітутів.
Речово-правова природа сервітутних правовідносин робить можливим використання зобов'язально-правових засобів захисту при виникненні спорів між власником речі та сервітуарієм лише у випадках, прямо зазначених у законі або договорі. Зокрема таке спеціальне правило встановлене ч.7 ст.403. яка передбачає відшкодування збитків, завданих власникові (володільцю) майна, щодо Чкого встановлений сервітут, на загальних засадах, тобто за правилами гл.82 ЦК.

324
325
Підставами припинення сервітуту є:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановленийсервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) сплив строку, на який встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. Частиною 2 ст.405 ЦК встановлений скорочений строк невикористання особистого сервітуту: член сім'ї власника житла, який не використовує своє право користування ним понад один рік, втрачаєсервітут;
6) смерть особи, на користь якої встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути також припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Зокрема власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню вказаної ділянки за ЇЇ цільовим призначенням.
Цей перелік, встановлений у ст.406 ЦК, має бути доповнений загальними підставами припинення речових прав: знищення майна, користування яким є змістом сервітутного права; відмова від права, поєднання в одній особі сервітуарія і власника майна, обтяженого сервітутом, тощо. Визнання недійсним правочину або розірвання договору, шо був підставою встановлення сервітуту, природно, анулює і сервітут. Наприклад, визнання недійсним заповіту, в якому передбачено встановлення сервітуту, є підставою припинення й самого сервітуту.
§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння І користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.
Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на .умовах постійного користування чи на умовах оренди.
Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться У приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та пе-
326
оелоґИ, а також несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає ем-(Ьітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.
Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи шодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).
Емфітевзис може бути переданим іншій особі па підставі договору між попереднім та наступним землекористувачами або на підставі спадкування (ч.2 ст.407 ЦК). Зокрема емфІтсвтичне право може бути предметом договору купівлі-продажу, дарування, міни, в тому числі предметом застави, а також може передаватися будь-яким іншим, не забороненим законом, способом іншій фізичній або юридичній особі. При відчуженні емфітевзису йдеться не про передачу права власності на земельну ділянку, а виключно про відчуження права користування нею.
Строк договору про емфітевзис встановлюється за домовленістю його сторін. При ньому власник ділянки та емфітевта можуть укласти такий договір на визначений або на невизначений строк. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за один рік (ст.408 ЦК). Попередження про відмову від договору є правочином, тому його зміст та форма визначаються загальними правилами про здійснення правочинів, встановленими гл.16 ЦК. Власник земельної ділянки має право:
— вимагати від землекористувача використання ділянки за призначенням, встановленим у договорі. При цьому в самому договоріМає бути враховане цільове призначення ділянки (ст.409 ЦК);
— на одержання плати за користування ділянкою. Плата за користування, що підлягає сплаті землекористувачем власникові зем-Лі не охоплює інших обов'язкових платежів, які встановлюютьсяокремим законом (ч.2 ст.410 ЦК). ЦК не встановлює розмірів пла-
327
ти за користування, її форми, умови, порядок та строки виплат ці питання вирішуються на розсуд сторін і мають бути закріплені у договорі про емфітевзис;
— на переважне перед іншими особами набуття права користування земельною ділянкою у разі продажу цього права іншій особі(ч.2 ст.411 ЦК);
— на одержання відсотків від ціни продажу емфітевзису іншійособі — лаудемії (ч.5 ст.411 ЦК).
Власник земельної ділянки зобов'язаний:
— надати земельну ділянку в користування;
— не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.
Навіть у разі порушення емфітевтою умов здійснення права користування власник не має права самочинно перешкоджати йому у вчиненні таких дій, а повинен звернутися до суду. Проти порушення власником Його прав землекористувач захищений усіма тими засобами захисту, що й власник майна (ст.396 ЦК).
Землекористувач має право:
— користуватися земельною ділянкою у повному обсязі відповідно до договору та утримувати її за собою (ч.і ст.410 ЦК);
— набувати право власності на плоди і доходи від експлуатаціїнаданої у користування ділянки. Це право логічно випливає з права користування земельною ділянкою для власних потреб;
— відчужувати право користування земельною ділянкою длясільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом(ч.і ст.411 ЦК).
Слід зазначити, що остання правомочність землекористувача у деяких випадках супроводжується істотними обмеженнями, вста-ношіеними па користь власника землі. Зокрема у разі продажу права користування земельною ділянкою власник останньої має переважне перед іншими особами право на його придбання за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах. Для забезпечення цього права землевласника реалізація емфітевзису шляхом продажу супроводжується ускладненою процедурою. Продавець емфітевзису зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки, наданої у користування, про намір продати своє право користування іншій особі з вказівкою ціни, оголошеної для продажу, та інших його умов. Власник, який протягом одного місяця письмово заявить про свій намір викупити емфітевзис, зобов'язаний купити його за ціною та па умовах, оголошених для продажу. Якщо власник землі відмовиться від реалізації свого переважного права на купівлю емфітевзису або не повідомить письмово про згоду на купівлю, або надішле згоду про можливу купівлю за іншою ціною, землекористувач вправі продати своє право будь-якій особі, але на умовах, попередньо оголошених для продажу. Якщо власник ділянки, давши згоду на купівлю ємфітев-зису, потім відмовиться від свого наміру, землекористувач може вимагати від нього відшкодування шкоди, завданої такою відмовою (ст.ст.22, 23 ЦК).
328
У разі продажу землекористувачем емфітевзису з порушенням
права
власника на переважну купівлю останній може протягом од-
ного року звернутися до суду з позовом про переведення на нього гіпав та обов'язків набувача права з внесенням на депозитний рахунок суду грошової суми, яку за договором має сплатити покупець емфітевзису (ст.362, ч.4 ст.411 ЦК). Землекористувач зобов'язаний:
— вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом. Плата за користування,яка виплачується власникові ділянки, не включає інші платежі,що підлягають сплаті землекористувачем відповідно до положень закону. Зазначена плата за користування не охоплюєобов'язку користувача сплатити власникові землі лаудемію (ч.5
ст.411 ЦК);
— ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до їїцільового призначення;
— підвищувати родючість земельної ділянки, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації;
— повідомити власника землі про намір продати право користування земельною ділянкою.
Емфітевзис припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача. У цьому випадку суб'єкти права власності і речового права на чужу річ збігаються, а відтак має перевагу більш повнеправо, тобто право власності;
2) спливу строку, на який було надано емфітевзис, якшо строкбуло зазначено у договорі про встановлення цього права. У ЦК непередбачений обов'язок власника ділянки подовжити на вимогуземлекористувача строк дії емфітевзису. Такий обов'язок може бути закріплений у договорі про встановлення емфітевзису. В разі досягнення сторонами домовленості про подовження строку йдетьсяпро встановлення нового емфітевзису;
3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, ане права користування нею (ст.350 ЦК);
4) знищення земельної ділянки або такого її пошкодження, щовиключає можливість використання для задоволення сільськогосподарських потреб;
5) визнання недійсним правочину, що є підставою встановлення емфітевзису;
6) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (п."а" ст.143 ЗК);
7) домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення емфітевзису. Така домовленість має бути вчиненою у та-кій самій формі, як і договір про встановлення емфітевзису.
За рішенням суду емфітевзис може бути припинений також у 'нших випадках, встановлених законом (ст.412 ЦК).
329

§ 5. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)
Сулерфіцій — це довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданого від платно чи безвідплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої виникає право власності.
Суб'єктами суперфіціарних відносин є власник земельної ділянки, яка надається під забудову, і особа, яка має право використання зазначеної ділянки для забудови (суперфіціарій).
На будівлі (споруди), зведені суперфіціарієм, у нього виникає право власності. Це зумовлює незалежність цих прав від суб'єктного складу, оскільки діє принцип: речове право випливає за речами, щодо яких воно встановлене і не пов'язане з носіями цих прав. Віднесення суперфІцію до речових прав надає супсрфіціарію абсолютний захист його прав.
Суперфіцій може належати одночасно двом і більше особам. При цьому, безумовно, саме суперфіційнс право поділу не підлягає, а лише передбачається можливість спільного користування земельною ділянкою, наданого під забудову одночасно двом і більше особам (наприклад, у разі виникнення з підстав, передбачених законодавством, права спільної власності на зведену будівлю (споруду).
Об'єктом суперфіцію є право користування земельною ділянкою для будівництва певних видів споруд чи будівель з можливістю для суперфіцІарІя набути право власності на них. При наданні земельної ділянки у користування з мстою забудови необхідно, щоб її подальше використання відповідало цільовому призначенню ділянки. Встановлення цільового призначення земель відбувається шляхом їх віднесення до тієї чи іншої категорії, яке здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч.і ст.20 ЗК).
Підставами встановлення суперфіцію є договір між власником ділянки і майбутнім забудовником про встановлення суперфіцію і заповіт.
До істотних умов цього договору належать: відомості про земельну ділянку, про мету її надання, про вид будівництва, що має тут здійснюватися, про умови платного користування ділянкою (розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати). У ЦК не передбачена обов'язкова форма договору про встановлення суперфіцію. Але враховуючи ту обставину, шо договір про встановлення суперфіцію не може бути виконаний сторонами у момент його вчинення, можна дійти висновку, шо такий договір має бути лише письмовим.
Заповіт також може бути підставою встановлення суперфшію У разі наявності в ньому заповідального відказу, яким заповідач зобов'язує спадкоємця надати іншій особі право користування для забудови земельною ділянкою, що входить до складу спадщини.
330
Існуючий суперфіцій у свою чергу може бути переданий супер-
гЬіціарієм іншій особі за будь-яким цивільно-правовим договором,
то відповідатиме природі цих відносин. Такий договір може бути
рІдплатним, так і безвідплатним. Укладення вказаного договору не вимагає погодження його умов із власником земельної ділянки
є для нього обов'язковим. Суперфіціарій не зобов'язаний повідом іяти власника земельної ділянки про наступне відчуження су-ПСрфіцію, оскільки у ЦК (на відміну від правил про відчуження ем-фітевзису) не закріплене переважне право власника перед іншими особами на купівлю права користування нею. Власник ділянки зобов'язаний зберігати той характер відносин з новим суперфіціарієм, який існував з його попередником відповідно до умов, які мали місце при встановленні суперфіцію.
Існуючий суперфіцій також може переходити у спадщину як на підставі заповіту, так І шляхом спадкування за законом. При цьому, оскільки право користування земельною ділянкою для забудови та право власності на зведені на ній споруди, що входять до складу спадщини, є пов'язаними між собою речовими правами, зазначені права у разі поділу спадщини між різними спадкоємцями не можуть бути передані окремо.
Строк супєрфІцію може бути визначеним або невизначеним. Мінімальний та максимальний строк суперфіцію у ЦК не зазначений. Але при його визначенні сторони мають враховувати, що суперфіцій є речовим правом, яке встановлюється з метою забудови. І тому надто короткий строк суперфіціарного права не відповідає природі цього інституту, оскільки не дає можливості суперфіціарію реалізувати надане право забудови.
Якщо суперфіцій встановлений на невизначений строк, він вважається безстроковим і може бути припиненим за бажанням сторін у будь-який час.
Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право:
— на одержання плати за користування нею для забудови. Цяплата не є орендною і не є платою за землю, що сплачується окремо до бюджету, і не включається до складу вказаної плати за користування. Сторони самі визначають розмір плати за користування, періодичність її внесення (разовий або періодичний характеростанньої), її форму, умови, порядок та строки виплати тощо. Невнесення плати за користування не є підставою припинення супер-Фіцію, але надає власникові землі право вимагати стягнення з су-нерфіціарію заборгованості у примусовому порядку;
— на одержання у випадках, встановлених договором, часткиВіД доходу землекористувача від збудованих на земельній ділянціпромислових об'єктів тощо;
— на володіння та користування ділянкою в обсязі, встановленому договором із землекористувачем;
~ на розпорядження ділянкою, у тому числі шляхом відчуженая ії іншим особам. При цьому власник повинен попередити набу-вача ділянки про право суперфіціарія на забудову. Суперфіцій збе-
331
рігатиме свою силу й для нового власника ділянки, в тому числі і для особи, яка набула землю з публічних торгів. Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною ділянкою (ст.414 ЦК).
На власника земельної ділянки покладаються такі обов'язки:
— надати певну ділянку під забудову у строки, визначені договором про встановлення суперфїцію або заповітом;
— не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні ним правакористування ділянкою тощо. Проти порушення власником йогоправ суперфіціарій може захищатися тими ж засобами цивільно-правового захисту, що й власник майна (ст.396 ЦК).
Суперфіціарій (землекористувач) має право:
— використовувати ділянку для забудови (будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, жилих тощо споруд) відповідно до договору про суперфіцій та вимог закону (ст.413 ЦК);
— користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленомудоговором (ст.415 ЦК). При цьому мається на увазі використанняділянки не тільки безпосередньо для будівництва, а й для обслуговування таких робіт (організації під'їзних шляхів, спорудженнятимчасового житла для будівельників тощо);
— набувати право власності на будівлі (споруди), споруджені наземельній ділянці, переданій йому для забудови;
— передавати суперфіцій іншим особам шляхом договору абозаповіту. При цьому особа, до якої перейшло право власності набудівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власникбудівлі (споруди). Сулсрфіціарій не зобов'язаний повідомляти власника ділянки про намір передати суперфіиій іншій особі. Відсутність такого повідомлення не дає власникові ділянки права оспорювати дійсність правочину відчуження суперфіцію та вимагатиплати за таке відчуження, як це передбачено у разі продажу емфІ-тевзису. Землекористувач повинен лише повідомити власника земельної ділянки про заміну його іншою особою у зобов'язанні оплати користування ділянкою (ч.4 ст.415 ЦК).
Суперфіціарій (землекористувач) зобов'язаний:
— вносити плату за користування земельною ділянкою, наданою йому для забудови. Оскільки ЦК не встановлює порядку внесення зазначеної плати, її періодичності та розмірів, ці питання мають вирішуватися за домовленістю сторін при встановленні суперфіцію. Плата, її розміри та строки внесення є істотними умовамидоговору про суперфіцій. Зі змісту 4.4 ст.415 ЦК (де йдеться прообов'язок "вносити плату", а не "внести плату") випливає, що платежі власникові ділянки мають бути швидше не разовими, а періодичними;
— вносити інші платежі, встановлені законом. Зазначеніобов'язкові платежі визначаються окремими актами законодавстваі не включаються до сум плати за користування, яка належить
332
аснику ділянки. Види, розміри та періодичність вказаних
Bfi о в'язко вих платежів встановлюються спеціальним законом
?СТ.415 UK);
_- почати використовувати земельну ділянку для забудови до
ПЛИВУ трирічного строку з моменту встановлення суперфіцію. В
іншому разі можливе припинення суперфіцію з цієї підстави
(СТ.416ЦК);
— використовувати земельну ділянку відповідно до її цільовогопризначення (ч.5 ст.415 ЦК). Призначення земельної ділянки визначається відповідно до норм земельного законодавства та договору про суперфіцій, де вказано, з якою метою вона йому надана.Зокрема порушенням цієї вимоги буде будівництво споруд промислового призначення, якщо суперфіцій надавався для житлового будівництва тощо;
— у разі припинення суперфіцію на вимогу власника земельноїділянки знести будівлі та привести ділянку до стану, в якому вонабула до надання її у користування (ч.і ст.417 ЦК).
Суперфіцій припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та су-перфіціарія. У цьому випадку суб'єкти права власності та речовогоправа на чужу річ збігаються;
2) спливу строку права користування. Обов'язок власника ділянки подовжити на вимогу землекористувача строк дії суперфіціюможе бути передбачений у договорі про суперфіцій;
3) відмови землекористувача від права користування;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягомтрьох років підряд;
5) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. У цьому випадку йдеться про викуп саме земельної ділянки, ане права користування нею (ст.350 ЦК);
6) неможливості використання земельної ділянки для забудови(наприклад, внаслідок її забруднення токсичними, радіоактивнимиречовинами тощо);
7) визнання недійсним правочину, що був підставою встановлення суперфіцію;
8) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (ч.5 ст.415 ЦК, п."а" ст.143 ЗК);
9) домовленості власника ділянки та землекористувача про припинення суперфіцію, вчиненій у такій самій формі, як і договір простановлення суперфіцію.
За рішенням суду суперфіцій може бути припинений також у 'Чілих випадках, встановлених законом (ст.416 ЦК).
Припинення суперфіцію з підстав, зазначених у ст.416 ЦК, крім випадку поєднання в одній особі власника ділянки і землекористу-ва, викликає необхідність вирішення долі зведених на ділянці бу~ Д'вель (споруд), що має робитися відповідно до положень ст.417 ЦК.
Правові наслідки припинення суперфіцію за бажанням сторін (співпадіння власника і суперфіціарія, відмови суперфіціарія від
333
права користування тощо) або внаслідок спливу строку користування визначаються домовленістю між власником земельної ділянки та суперфіціарієм.
Така домовленість може мати місце вже при укладенні договору про суперфіцій, У такому разі вона має бути включеною у цей договір як його істотна умова.
Водночас правові наслідки припинення суперфіцію можуть бути визначені за домовленістю сторін договору вже під час припинення відносин суперфіцію.
Якщо сторонам не вдалося досягти домовленості, власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки у стан, в якому вона була до надання її у користування.
Якщо ж знесення будівлі (споруди), розміщеної на земельній ділянці, заборонено законом (жилі будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки, суд з урахуванням підстав припинення права користування ділянкою може обрати один з таких варіантів:
1) постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди)земельної ділянки, па якій вона розміщена;
2) постановити рішення про викуп власником земельної ділянки будівлі (споруди);
3) постановити рішення про визначення умов користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк(ст.417 ЦК), У цьому разі фактично має місце встановлення правакористування чужою земельною ділянкою замість суперфіцію,який згідно зі ст.416 ЦК вже припинений.
При виборі варіанту вирішення спору суд враховує: цінність земельної ділянки, вартість збудованих на ній споруд, підстави припинення суперфіцію (ч.2 ст.417 ЦК), вимоги справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства (ст.З ЦК) тощо.
§ 6. Володіння (посідання) і право володіння чужим майном
6.1. Володіння (посідання)
Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології — "посідання" як особливе (окреме) речове право.
Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе.
Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: * об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір і 'володіти ним для себе).
3-334

ГЇОІІ цьому фактичне володіння речами має бути стабільним
бто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним. Гтід зазначити, шо це поняття тлумачиться вельми широко. Зок-ема у цявілістиці з часів римського права традиційно вважається, Р фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння.
Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).
Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького1. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю. У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.
Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.
Для того, щоб визначити значення цього факту, звернімося до характеристики видів володіння. Насамперед необхідно мати на увазі поділ володіння на законне — те, яке має правову підставу (титул) і незаконне — яке не має під собою достатньої (правової) основи.
У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, шо володіє річчю незаконно.
Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права.
Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).
У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нага-Дує право масності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.
Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на ре-Ч- Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: пра-Во власності — "я маю право на річ", володіння — "я маю річ".
,,_ Див., напр.: Гражданское право Украиньї. - 4.1 / Под ред. АА Пушкина, В.М. Са-«иленко. - Харьков, 1996. - С.315. r- }w«\iU*U
335
Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення Змістом права власності є правомочності володіння, користування розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і це оцінюються як суб'єктивні права.
Володіння (посідання) може виникнути;
1) внаслідок заволодІння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);
2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).
Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).
Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.
Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а проти власника — можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.
Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.
Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких
вимог.
У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 p., ст.ст.48-50 Закону "Пр° власність").
На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини У проекті ЦК від 26 серпня 1996 p., де володінню було присвячено спеціальну главу ЗО (ст.ст.396-406).
6.2. Право володіння чужим майном
Врешті-решт у ЦК 2003 р. було закріплене тлумачення володіє ня як права володіння чужим майном, тобто як виду прав на чу*1
336
цЬому інституту присвячена гл.31, яка має назву "Право во-лодіння чужим майном".
Як випливає з положень ЦК, під правом володіння чужим майном мається на увазі лише те володіння, яке виникає на підставі поговору з його власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав, встановлених законом (ст.398). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу (титул). Тому воно нерідко іменується також титульним володінням.
Водночас у ч.З ст.397 ЦК згадується фактичне володіння майном І зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Отже, постає питання про співвідношення цих понять.
Фактичне володіння охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже, фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст.397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, яке досить легко може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його набуття володільцем (тримачем).
ЦК розрізняє поняття "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі у певної особи, яка її тримає. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч.2 ст.397 і ст.398 ЦК; фактичному — чч.і, З ст.397, ст.400 ЦК та інші.
Звідси випливає, що поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має достатню правову підставу.
Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так І юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Вказане не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.
Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.
Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку во-Л0Дільця щодо певного майна (здійснення права володіння), право вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право звернутися за захистом до суду або інших державних органів.
У свою чергу зміст права на здійснення права володіння охоплює:
1) право мати майно у фактичному володінні;
2) право користування майном;
3) обмежене право розпорядження майном;Фактичний володілець за певних умов може мати право:
(2з,п;, 337
а) залишити собі доходи, отримані від майна, що належитьшІй особі (ч.і ст.390 ЦК);
б) на відшкодування необхідних витрат на утримання, збеїження майна (ч.З ст.390 ЦК);
в) залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч.4 ст.390 ЩПідставами виникнення права володіння є:
1) договори з власником або іншою особою, якій майно передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власникабо особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями напередання права володіння ним іншій особі;
2) односторонні правочини (наприклад, заповіт, яким спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння);

3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали назберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст.337 ЦК);
4) правові акти суб'єктів публічного права;
5) рішення суду.
Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.
Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна;
4) вилучення речі з цивільного обігу;
5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Правоволодіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіннямайном є однією з правомочностей власника.
Додаткова література:
1. Горонович И. Исследование о сервитутах. — К., 1883.
2. Иеринг Р. Теория владения / Пер. с нем. — СПб., 1895.
3. Коновалов А.В. Владение и владельческая зашита в граждан-ском праве. -— СПб., 2001.
4. Копьілов А.В. Вещньїе права на землю. — М, 2000.
5. Петров Д.В. Право хозяйственного ведення и право оперативного управлення. — СПб., 2002.
6. Підопригора О.А. Захист володіння за римським правом //Право України. - 1999. - № 8.
7. Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. — Одеса, 2002.

8. Полонский З.Г. Право оперативного управлення государ"ственньїм имушеством. — М., 1980.
9. Талапина З.В. Управление государственной собственнос-тью. - СПб., 2002.
10. Толстой Ю.К. Социалистичсская собственность и оператив-ное управление // Проблеми гражданского права. — Л., 1987.
338
Глава 20 Право інтелектуальної власності
1 Поняття та види інтелектуальної власності.
2 Право інтелектуальної власності як вид речового права.
3 Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелектуальної власності.
4 Зміст права інтелектуальної власності.

5. Здійснення права інтелектуальної власності.
6. Захист права інтелектуальної власності.
§ 1. Поняття та види інтелектуальної власності
Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як частини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.
Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.
Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і належної охорони результатів творчої діяльності, об'єднуваних у понятті "інтелектуальна власність", для темпів соціального та промислового розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період становлення, оскільки радянська доктрина цивільного права грунтувалася на визнанні та регулюванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва, відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що мають головним чином відносний {зобов'язально-правовий), а не абсолютний характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався термін "інтелектуальна власність". Вперше він був використаний у останні роки існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. "Про власність в СРСР".
Початком становлення українського законодавства про інтелектуальну власність є прийняття Закону "Про власність", який містить спеціальний розділ "Право Інтелектуальної власності". Першим спеціальним актом у цій галузі є Закон України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин". Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи спеціального законодавства України про інтелектуальну власність. , Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність 'стяться у ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен має пра-0 володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї ін-лектуальної, творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує Р°мадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної т. °рчості. Отже, держава гарантує захист інтелектуальної власнос-
сіп.
авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтере-виникають у зв'язку з інтелектуальною діяльністю.
12-
339
Конкретною правовою основою здійснення І захисту інтелектуальної власності в Україні є низка спеціальних законів: від u грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на промислові зразки", Вц} 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" та від 15 грудня 1993 р. "Про племінне тваринництво", від 23 груд, ня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права", від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну Інформацію", від 21 січня 1994 р "Про державну таємницю", від 10 лютого 1995 р. "Про наукову і науково-технічну експертизу", від 5 листопада 1997р. "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" та інші.
Тією чи іншою мірою стосуються інтелектуальної власності закони України: від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію"; від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення"; від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу", від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію", від 23 грудня 1998 р. "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність", від 16 червня 1999 р. "Про охорону прав на зазначення походження товарів" та інші.
У ЦК праву інтелектуальної власності присвячена книга четверта, яка розміщена відразу за книгою третьою "Право власності та інші речові права", чим розробники Кодексу мали намір підкреслити соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її як підгалузь цивільного права1.
Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності і права інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття "інтелектуальна власність" поки що потребує доопрацювання. Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється юридично за допомогою документів, які гарантують майнові права. При цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва. Лише в результаті зазначеної сукупності дій об'єкт творчості перетворюється на особливий вид власності2.
Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї обставини, що сутністю інтелектуальної власності є те, що вона стосується Інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш наполегливо вказується на значення легітимаційного моменту: результати творчої діяльності стають об'єктом правового регулювання лише тому, що такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом прЗ'
1 Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А.С. Довгер'та. - К., 2000. -СІ 86. й
1 Див.: Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект: • Харків, 2002. - С.173-174.
340
нтелектуальної власності. Об'єктом останнього визнається лише
В3 й результат творчої діяльності, який відповідає вимогам зако-
Та Наприклад, вирішення технічного завдання є результатом твор-
ого пошуку, але може не відповідати умовам пате нтоспро можи ос -
: отже, не буде об'єктом права інтелектуальної власності. Отже,
' електуальною власністю прийнято вважати лише ті результати
нтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.
З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так: інтелектуальна власність — це власність (тобто ставлення як до своїх власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно до закону надається правова охорона.
Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують деякі розбіжності. Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати інтелектуальної діяльності поділяють на дві основні групи:
1) літературно-художня власність (до неї відносять твори літератури і мистецтва, а також суміжних сфер);
2) промислова власність (охоплює усі результати творчості у галузі техніки).
Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД. Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на три групи:
1) об'єкти літературно-художньої власності;
2) об'єкти промислової власності;
3) засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів іпослуг.
Саме друга з наведених класифікацій визнана виправданою і доцільною розробниками ЦК України' і закладена ними в основу концепції регулювання інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 pp., де книга четверта поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.
Проте у ЦК 2003 р. такий поділ на розділи відсутній, а відтак питання про концепцію вітчизняного законодавства з цього питання залишається відкритим.
§ 2. Право інтелектуальної власності як вид речового права
Визначаючи поняття "право інтелектуальної власності", слід враховувати, що воно може вживатися у суб'єктивному та об'єктивному розумінні, а також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч.2 ст.418), для позначення елементу правосуб'єктнос-Т (правоздатності) особи.
. Право інтелектуальної власності в об'єктивному сенсі є сукуп-Нстю правових норм, які регулюють відносини, що складаються у пРоцесі створення, легітимації, використання та охорони результате інтелектуальної, творчої діяльності.
г, п Див.: Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Підопригори, WA Святоцького. К„ 2002. - С.24.
341
Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі у ч і ст.418 ЦК визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законодавством.
Якщо конкретизувати деякі положення зазначеного законодавчого визначення цього поняття, то воно може виглядати таким чином.
Право інтелектуальної власності в суб'єктивному сенсі — це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку усіх інших суб'єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності або інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом.
Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання і охорони.
Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими майновими та немайновими правами, слід звернути увагу на те, що нині існує два основних підходи до визначення її правової природи.
В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають як право інтелектуальної власності, а відтак відносять до різновиду (хоча і специфічного) права власності. Зокрема п.2 ст. 13 Закону "Про власність" містить пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян. Друга концепція полягає у тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як виключні права, які не є правами власника1.
Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання зазнала трансформацій.
Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р. ґрунтувався швидше на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації (ст.429 проекту). Про виключні права йшлося і У ст.ст.430-433 проекту ЦК.
Проте ст.418 ЦК 2003 p., яка містить визначення поняття "право інтелектуальної власності", не характеризує його як виключне право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. Натомість ст.419 ЦК, визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності І права власності, фактично тлумачить їх як категорії одного порядку-
Згідно зі ст.419 ЦК право інтелектуальної власності та право власності на річ існують як самостійні правові категорії, що пов'язане з наявністю між об'єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об'єктами права власності таких відмінностей:
1 Див.: Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної класності // Українське право. - 1997. - Число 3. - С.133.
342
п результат інтелектуальної діяльності може бути визнаний , ,;тоМ права інтелектуальної власності лише при точній відповідності з вимогами закону;
2) існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є аб-лютпим, виключним правом, обмежене певним строком. С Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на іч є самостійними правовими категоріями, переданпя кожного з них прав є самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у якій зафіксовано об'єкт творчої діяльнос-ТІ 3 тієї ж причини перехід права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини не означає автоматичного переходу авторського права до особи, яка її придбала.
Таким чином, згідно із сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі право інтелектуальної власності розглядається як особливий різновид права власності, а отже, і речових прав на специфічний об'єкт — результати інтелектуальної, творчої діяльності.
§ 3. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення права інтелектуальної власності
Суб'єкти права Інтелектуальної власності — це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.
Суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути два види суб'єктів;
) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності;
2) інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.
Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуальної власності. Коло суб'єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не визначене і не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров'я, дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, які створюють той чи інший об'єкт права інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для суб'єктів права Інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результату творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.
Слід звернути увагу на те, шо "творча правосуб'єктність" не збі-
ається із загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним пра-
Вил°м настає з досягненням фізичною особою 18 років. Суб'єктом
права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, об-
343
межено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).
Інші особи визнаються суб'єктами права інтелектуальної власності, якшо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав майнові права інтелектуальної власності — видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст.427 ЦК).
Суб'єктом права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична чи фізична особа, де або у якої працює той, хто створив цей об'єкт. Про це йдеться у ст.429 ЦК, яка розрізняє два випадки:
1) визначення суб'єктів особистих немайнових прав;
2) визначення суб'єктів майнових прав.
Щодо особистих немайнових прав як загальне правило встановлено, що на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, такі права належать працівникові, який Його створив. Водночас у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі, де або у якої працює творець.
У зв'язку з цим слід нагадати, що авторське право традиційно виходило з того, що у більшості випадків твір, створений у порядку виконання службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у трудових відносинах. Проте ст.429 ЦК підходить до вирішення цього питання з більш демократичних позицій, загалом надаючи перевагу інтересам працівника, що створив об'єкт права інтелектуальної власності.
Аналогічні правила діють при визначенні суб'єкта особистих немайнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням. Такі права належать творцеві цього об'єкта і лише у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на вказаний об'єкт можуть належати замовникові (ч.і ст.430 ЦК).
Майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який його створив, та юридичній чи фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором. Тут слід звернути увагу на те, що це правило є диспозитивним і застосовується за умови, якшо інше не встановлено договором творця об'єкта інтелектуальної власності і особи-роботодавця. Такі ж правила діють щодо визначення суб'єкта майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням (ч.2 ст.429 та ст.430 ЦЮ-
Об'єктами права інтелектуальної власності згідно з n.III ст.2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. (Стокгольмської конвенції) є:
344
— літературні, художні і наукові твори;
_- виконавська діяльність артистів, звукозаписи, радіо І телевізійні передачі;
_ в усіх сферах людської діяльності;
_ наукові відкриття;
_- промислові зразки;
_ товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
— захист проти недобросовісної конкуренції;
_. усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.
Хоча країни, що приєдналися до цієї Конвенції, не зобов'язані у своєму законодавстві відтворювати наведений перелік, а самі визначають коло об'єктів інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде шляхом врахування цих рекомендацій. Тому в ЦК значною мірою відтворено перелік об'єктів інтелектуальної власності, вказаний у Стокгольмській конвенції.
Згідно зі ст.420 ЦК об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, Зокрема вважаються:
— літературні та художні твори;
— комп'ютерні програми;
— компіляції даних (бази даних);
— виконання;
— фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
— наукові відкриття;
— винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
— компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
— раціоналізаторські пропозиції;
— сорти рослин, породи тварин;
— комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
— комерційні таємниці.
Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст.420 ЦК не вказує на те, що до об'єктів інтелектуальної власності належать інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах, постає питання: чи є перелік об'єктів, встановлений у ст.420 ЦК, вичерпним? и Враховуючи ту обставину, що ст.420 ЦК починається зі слів: До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать...", можна дійти висновку, що перелік невичерпний, оскільки Інакше слово "зокрема" не мало б смислового навантаження. Отже, як І Стокгольмська конвенція, ЦК визначає поняття об'єктів інтелектуальної власності шляхом невичерпного переліку результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона.
Слід підкреслити, що об'єктом права інтелектуальної власності є Не кожен результат творчої діяльності, а лише той, який відпові-ає вимогам закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва,
345
суміжні права підпадають під охорону права, якщо вони відповіде ють вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається лише на підставі відповідної кваліфікації спеціальним державним органом управління і видачі правоохоронного документа. Правова охорона об'єктів права інтелектуальної власності обмежується лише територією України. Охорона прав на зазначені об'єкти на території інших держав здійснюється лише па підставі відповідних міжнародних конвенцій і договорів.
Відповідно до переліку об'єктів, що міститься у ст.420 ЦК, визначаються і види права інтелектуальної власності в Україні:
1) право інтелектуальної власності на літературний, художній таінший твір (авторське право) — гл.36 ЦК;
2) право інтелектуальної власності на виконання, фонограму,відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжніправа) — гл.37 ЦК;
3) право інтелектуальної власності на наукове відкриття(гл.38 ЦК);
4) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,промисловий зразок (гл.39 ЦК);
5) право інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми (гл.40 ЦК);
6) право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію (гл.41 ЦК);
7) право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин (гл.42 ЦК);
8) право інтелектуальної власності на комерційне найменування (гл.43 ЦК);
9) право інтелектуальної власності на торговельну марку (гл.44ЦК);

10) право інтелектуальної власності на географічне зазначення(гл.45 ЦК);
11) право інтелектуальної власності на комерційну таємницю(гл.46 ЦК).
Встановлення права інтелектуальної власності охоплює дві ситуації: І) виникнення права інтелектуальної власності; 2) набуття права інтелектуальної власності. Залежно від того, про яку ситуацію йдеться, можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи встановлення права інтелектуальної власності.
У випадку виникнення права інтелектуальної власності йдеться про встановлення права інтелектуальної власності вперше — раніше його не існувало, а потім виникли відповідні правовідносини. У цьому разі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків є первинними — вони виникають вперше. Це — створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, ТВОрЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ЯКе СУПРОВОДЖУЄТЬСЯ у НеобхІДНИХ ВИ
падках вчиненням творцем легітимаційних дій (ст.Н ЦК).
У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно вини] кає з підстав, що мають вторинний характер. Зокрема таке п
346
набути в результаті отримання необхідних документів, пра-° яступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної В°асності іншій особі тощо (ст.427 ЦК). У цьому разі підставою вимкнення відповідних правовідносин вже є не тільки сам акт твор-Н сті (легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог 4 онуі а складна юридична сукупність (створення об'єкта права [телектуальної власності і подія — смерть автора і відкриття спадщини; створення об'єкта права інтелектуальної власності і право-чин, спрямований на його передачу, тощо).
§ 4. Зміст права інтелектуальної власності
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається удвох значеннях: 1) як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу) особи; 2) як суб'єктивне право.
Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.
По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу приватної особи. Саме такого змісту права інтелектуальної власності стосуються ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.
Зокрема ч.2 ст.418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншими законодавчими актами.
Згідно зі ст-423 ЦК особистими немайновими правами суб'єктів права інтелектуальної власності є:
1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,винахідником тощо) об'єкта права Інтелектуальної власності;
2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутаціїтворця об'єкта права інтелектуальної власності;
3) інші особисті немайнові права, встановлені законом.Зазначені немайнові права можуть бути поділені на два види: а)
особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами; б) особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.
Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, є право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст.424 ЦК).
Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими пРавами, є право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації Тв°РЦя об'єкта права інтелектуальної власності, та деякі Інші особис-
" . . 347
ті немайнові права. Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності має наслідком виникнення нього права на відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчої діяльності.
Висновок про те, що ч.і ст.423 ЦК розрізняє два види особистих немайнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності (особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами, та особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами), не суперечить положенням ч.З цієї ж статті про те, що особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Співвідношення між цими правами виглядає таким чином. Особисте немайнове право на визнання творця об'єкта інтелектуальної власності автором породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати недоторканність цього твору тощо.
Особисті немайнові права є чинними безстроково (ч.і ст.425 ЦК). Вони можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення пов'язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній особі — автору, творцю об'єкта права інтелектуальної власності. Поміж винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті автора його права на охорону недоторканності твору до особи, уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).
Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності — це суб'єктивні права учасників правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, пов'язані з володінням, користуванням І розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.
Майнові права у правовідносинах Інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об'єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до Іншої особи.
Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані вище види майнових прав інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є:
1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
348
Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності нале-
до абсолютних прав речового характеру, мають виключний ха-
*3 тер Водночас у процесі їх використання можуть виникати і
Рпава зобов"язального характеру (наприклад, при укладенні догово-
про передачу твору автором для використання Іншою особою).
Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, шо вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.
На відміну від особистих немайнових прав Інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки. Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає 50 років (ст.456 ЦК).
Оскільки Існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у законі.
По-друге, має бути оціненим зміст права інтелектуальної власності як суб'єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому разі слід виходити із загальної характеристики суб'єктивного цивільного права як такого, шо містить три складових: 1) можливість певної власної поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.
Найповніше специфіка змісту права інтелектуальної власності проявляється у першому із вказаних елементів — можливості пев-н°і поведінки, спрямованої на здійснення цього права.
§ 5. Здійснення права інтелектуальної власності
. Характер та спрямованість можливої поведінки суб'єкта права
електуальної власності, а отже, і напрямів здійснення цього пра-
а в загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка вста-
349

 

новлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпород жатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Правом володіння визнається юридично забезпечена можливість суб'єкта фактичного панування над результатом своєї інтелек. туальної, творчої діяльності.
Правом користування визнається юридично забезпечена можливість суб'єкта видобувати зі свого результату його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб.
Правом розпорядження визнається юридично забезпечена можливість визначати долю результату своєї інтелектуальної, творчо)1 діяльності. Стосовно майнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності, розпорядження нерідко здійснюється шляхом передання їх іншій особі. Отже, може йтися про право передання майнових прав в межах реалізації правомочності розпорядження правом інтелектуальної власності.
До вказаних правомочності суб'єкта права інтелектуальної власності має також бути додане право легітимації, тобто право автора результату інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за наявності умов, встановлених законом, об'єктом права інтелектуальної власності. З вказаних правомочностей суб'єкта права інтелектуальної діяльності найбільше практичне значення мають право користування та право розпорядження об'єктом цього права.
Закріплені у Конституції правомочності суб'єкта права інтелектуальної власності зумовлюють принцип свободи використання — безпосередньо або шляхом укладення договору — об'єкта інтелектуальної власності. Відповідно до цього принципу суб'єкт права інтелектуальної власності має право укладати будь-які договори з приводу інтелектуальної власності, дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, взагалі будь-яким чином використовувати цей об'єкт на власний розсуд з додержанням при цьому вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема вимоги не порушувати права інших осіб.
Способи використання об'єкта права інтелектуальної власності визначаються законом. Наприклад, відповідно до ст.441 ЦК використання твору, що є об'єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом: опублікування (випуску у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; перекладу; переробки, адаптації, аранжування тощо; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; публічного виконання; продажу, передання в найм (оренду) тощо; імпорту Його примірників, примірників його перекладів, переробок'тощо.
Абсолютний характер права інтелектуальної власності означає, шо використання об'єкта права інтелектуальної власності іншок особою за загальним правилом має здійснюватися з.дозволу особи (того, хто створив об'єкт інтелектуальної власності, уповноваженої ним особи, спадкоємців тощо), яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності.
350
/-) нак законом можуть бути передбачені випадки правомірного метання об'єктів інтелектуальної власності без такого дозво-В11Кма ст.444 ЦК передбачає, що твір може бути вільно, без
автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюс-
пія виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеогра-Tf пР'изначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, заз-МЗчення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в на ому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обся- виправданому цією метою; тощо. При цьому особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.
Дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності як правило, проводиться шляхом видачі ліцензії. Умови видачі такої ліцензії можуть бути визначені ліцензійним договором.
Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можливе на підставі різних договорів: ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про створення за замошісшіям І використання об'єкта права інтелектуальної власності; договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; Інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі під загрозою його нікчемності, але законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.
Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Це називається "ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності". Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного договору.
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права Інтелекту-ьної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виклю-ає Можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обме-ена цією ліцензією, але не виключає можливості використання Цензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.
' . 351
Невиключна ліцензія допускає можливість використання цец зіаром об'єкта права Інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).
Основною правовою формою передання майнових прав Інтелектуальної власності є ліцензійний договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог закону.
У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцен-зіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
Відповідно до вимог ст.1109 ЦК у ліцензійному договорі мають бути визначені вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. При цьому предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права Інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Права на використання, об'єкта права Інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату (ст.ст.1107-1109 ЦК).
Розпорядження майновими 'правами інтелектуальної власності може здійснюватися також іш.яхом внесення їх до статутного капіталу юридичної особи, передачі у заставу та використання в інших цивільних відносинах (ч.З ст.424 ЦК, Закон "Про заставу" тощо). Оцінка вартості майнових прав інтелектуальної власності у таких випадках провадиться за згодою сторін з урахуванням приписів закону.
Особливості має здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно. Вони полягають у тому, що таке право може здійснюватися за договором між ними. Якщо ж суб'єкти права інтелектуальної власності, що належить кільком особам, вважають недоцільним укладення такого договору або не зуміли досягти згоди стосовно суттєвих умов такого договору, т0 право інтелектуальної власності здійснюється ними спільно (ст.428 ЦК). Це означає, що жоден з таких суб'єктів не може самостійно
352
озпорядитися жодним з майнових чи немайнових прав інтелекту-іиіьної власності, усі вони беруть участь в управлінні правом інтелектуальної власності, мають право на прибутки від нього, несуть видатки, пов'язані зі здійсненням права інтелектуальної власності.
§ 6. Захист права інтелектуальної власності
Захист права інтелектуальної власності в Україні в останні роки набуває усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко зростають. Варто хоча б пригадати проблему виробництва та реалізації неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп'ютерних програм тощо, а також пов'язані з цим ускладнення міжнародних торгових відносин у цій та суміжних сферах. З цих міркувань наслідкам порушення права Інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячена низка норм ЦК та спеціального законодавства.
Порушення права інтелектуальної власності можливе:
— у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);
— у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності органами, через які у встановлених законом випадках маєпроводитися легітимація результатів інтелектуальної, творчої діяльності);
— у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з наступним незаконним використанням тим же суб'єктом результатів чужої інтелектуальної, творчої діяльності).
Порушенням права інтелектуальної власності визнається також ввезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інтелектуальної власності, що захищаються на території України, без дозволу суб'єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього права незалежно від того, захищалися чи захищаються ці об'єкти в країнах походження.
Водночас навіть за наявності ознак порушення права інтелектуальної власності, дії, які законом визнаються правомірними, порушеннями права Інтелектуальної власності не визнаються.
Порушником права інтелектуальної власності може бути фізична або юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має.
Матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява контрафактних виробів, тобто продукції (това-РВ), вироблених з використанням об'єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в межах України з порушенням права на них. Контрафактними вважаються також вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням права суб'єкта інтелектуальної власності.
Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від по-РУїлень встановлені ч.З ст.418 ЦК, яка зазначає, що таке право є непорушним. Воно належить його володільцю як природне право,
353
внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до цих засад, які у свою чергу грунтуються на положеннях Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом.
Зокрема ст.432 ЦК встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст.Іб цього Кодексу. Отже, для суб'єкта права інтелектуальної власності існує можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх цивільних відносин способи захисту:
1) визнання права (наприклад, визнання права інтелектуальноївласності, визнання права використання відповідного об'єкта тощо)-
2) визнання правочину недійсним (наприклад, визнання недійсним ліцензійного договору);
3) припинення дій, які порушують право (наприклад, припинення використання твору без згоди його автора);
4) відновлення становища, яке існувало до порушення права(наприклад, вилучення І знищення незаконно виданого накладу літературного твору);
5) примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, вимогадо видавця про виконання його обов'язку за договором про видання твору);
6) зміна правовідношення (наприклад, зміна умов авторськогодоговору на вимогу автора у вигляді реакції па порушення з бокувидавця);
7) припинення правовідношення (наприклад, дострокове розірвання ліцензійного договору у випадку його порушення);
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органудержавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим абооргану місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Суд може також захистити цивільні права та інтереси, пов'язані з інтелектуальною власністю, застосувавши спеціальні способи захисту права інтелектуальної власності та постановивши рішення про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушеннюправа інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів,імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелектуальної власності (контрафактпих виробів);
4) вилучення з цивільного обігу матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушеннямправа інтелектуальної власності;
354
5) застосування разового грошового стягнення замість відшко-ання збитків за неправомірне використання об'єкта права Інте-
ДУктуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно ЛЄ закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають [стотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей пропот)УШен"ия пРава інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.
З метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів суд має право заборонити відповідачеві чи іншій особі вчиняти певні дії. Для цього необхідна наявність таких умов: 1) існують достатні підстави вважати, що ия особа є порушником права інтелектуальної власності; 2) зазначені дії стосуються виробництва, відтворення, розповсюдження, використання, а також транспортування, збереження або володіння виробами (товаром); 3) є достатні підстави вважати вироби кон-трафактними; 4) зазначені дії вчиняються з метою випуску в цивільний обіг цих контрафактних виробів (товарів).
За своєю природою цс — прогібіторний позов, можливість якого передбачена ч.2 ст.386 ЦК. Принагідно слід зазначити, що у тих випадках, коли порушення права Інтелектуальної власності стосується майнових прав його суб'єкта на певний матеріальний субстрат (наприклад, на рукопис, плівку із аудіо- чи відеозапи-сом, носій комп'ютерної програми тощо), для їх захисту можуть бути використані засоби захисту права власності, встановлені гл.29 ЦК.
Якщо дії порушника права інтелектуальної власності мають ознаки злочину, за який передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення вчиненого або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і накладення арешту на: 1) вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними; 2) матеріали та обладнання, призначені для виготовлення і використання зазначених виробів (товарів); 3) документи, рахунки та інші предмети, шо можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно До чинного законодавства передбачена кримінальна відповідальність.
Додаткова література:
1- Азимов Ч.Н. Основьі патентного права Украиньї. — Харьков, 1995.
2. Липцик Д. Авторское право и смежньїе права / Пер. с фр. —М., 2002.
3. Макода В.Є. Правова охорона промислових зразків в Украї-ні- - К., 2000.
4. Пилснко А.А. Право изобретателя. — М., 2001.
355
І
5. Підопригора О,А. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1 -_С.61-80.
6. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України проінтелектуальну власність // Інтелектуальна власність. — 2000 —№3. - С.3-14.
4. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Гїі-допригори, О.Д. Святоцького. — К., 2002.
8. Сіренко І. Юридична природа прав на об'єкти інтелектуальної власності // Українське право. — 1997. — Число 3. — С.132-135.
9. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 21 Зобов'язання. Загальні положення
1. Поняття зобов'язань.
2. Види зобов'язань і система зобов'язального права.
3. Елементи зобов'язань.
4. Підстави виникнення зобов'язань.
5. Зміна зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні.
6. Припинення зобов'язань.
7. Виконання зобов'язань.
§ 1. Поняття зобов'язань
Термін "зобов'язання" має кілька значень. Зокрема він використовується для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку, що відповідає пра-вомочностям певної особи; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм правомочностями.
Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан приналежності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов'язання стосуються насамперед його динаміки, регулюючи обов'язки передання речей від однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг тощо.
Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх. Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, розмежувати з речовими відносинами.
До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести такі:
1) сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор — особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютнихправовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженійОс°бі протистоїть не конкретне коло зобов'язаних осіб, а "усі й кожен";
2) об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути ДІЇ,п°в'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання ВІД здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідносин є
речі;
357

3) здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальнихправовідносинах можливе лише в разі здійснення боржником лібідо становлять Його обов'язок, тоді як у речових правовідносинахуповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб;
4) зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права — це його статика.
Зобов'язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як цивільні правовідносини (або закріплені цивільним законом суспільні відносини), пов'язані з переміщенням майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої (боржника) вчинення певних дій та обумовленого ним утримання від інших дій'.
Практично так само виглядає і законодаче визначення зобов'язання, яке міститься у ст.509 ЦК. Згідно з цією нормою зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Звісно, таке визначення може використовуватися на практиці. Проте, враховуючи ту обставину, що поняття "зобов'язання" є багатозначним і може застосовуватися в різних галузях права та інших сферах гуманітарних знань, видається за доцільне вести мову не взагалі про "зобов'язання" і взагалі про "правовідношення", а саме про "цивільно-правові зобов'язання" і "цивільні правовідносини".
Крім того, недоліком запропонованих визначень поняття "зобов'язання" є некоректна вказівка на те, що одна їх сторона (кредитор) має права, а інша (боржник, дебітор) — обов'язки. Такий найпростіший правовий зв'язок на практиці зустрічається досить рідко (у договорах простого дарування, безвідплатної позики, позички, довічного утримання, а також у зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди). Набагато частіше йдеться про взаємні права та обов'язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві певну річ, і в цьому відношенні він є боржником. Натомість він має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, і в цьому відношенні є кредитором. Покупець у свою чергу виступає як кредитор, вимагаючи передачі речі, і як боржник — виконуючи обов'язок заплатити за покупку.
З'ясування того, чи діє сторона у конкретній ситуації як боржник чи як кредитор, має велике значення для правильного застосування інших норм (наприклад тих, що встановлюють наслідки прострочення боржника чи прострочення кредитора). Отже, й чЯ обставина має бути врахована при визначенні поняття цієї катего-
1 Див., напр.: Иоффе О.С. Обязательственное право. - М., 1975. - С.6; Цивільне во України / За рад. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєкової. - Т.1. - К., 2002. - С.610.
врахуванням цих уточнень визначення зобов'язання у цивіль-tfy праві може виглядати таким чином.
Цивільно-правове зобов'язання — це цивільне правовідношен-
учасники якого мають права та (або) обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо.
Слід звернути увагу на те, що UK не тільки дає загальне визначення зобов'язання, а й визначає його засади. Зокрема в ч.З ст.509 ПК зазначено, що зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Оскільки ці категорії названі серед загальних засад цивільного законодавства (ст.З ЦК), можна дійти висновку, що у ЦК зобов'язання розглядаються як результат реалізації цивільного законодавства. Така точка зору знаходить підтвердження при аналізі джерел цивільного законодавства та підстав виникнення зобов'язань, про що йтиметься далі.
З зазначених вимог до зобов'язань випливають деякі їх особливості, що мають безпосередній практичний прояв. Зокрема ст.511 ЦК встановлює, що зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Таке положення закону випливає з того, що встановлення обов'язків для третіх осіб, які не є учасниками зобов'язання, не відповідало б засадам справедливості, на яких мають грунтуватися зобов'язання.
Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Це можливо, наприклад, у разі укладення договору на користь третьої особи (ст.636 ЦК).
§ 2. Види зобов'язань і система зобов'язального права
Класифікація зобов'язань може бути проведена за різними критеріями. Найзручнішою є класифікація з використанням вже згадуваного принципу дихотомії — поділу на два парних поняття. Водночас можливий І відступ від цього принципу для докладніших класифікацій.
Розгляньмо найважливіші класифікації зобов'язань. 1) Залежно від підстав виникнення зобов'язання прийнято поділяти на договірні й не договірні.
Договірні зобов'язання виникають на підставі домоаченості його учасників (дво- або багатосторонній договір).
Недоговірні зобов'язання виникають внаслідок інших юридичних фактів (одностороннього правочину, заподіяння шкоди, рятування майна тощо).
Значення такого поділу полягає в тому, що зміст договірних зобов'язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників, зміст недоговірних — ґрунтується на законі, односторонньому волевиявленні суб'єкта приватного або публічного права.
2) Залежно від мети (спрямованості) зобов'язання поділяються На Регулятивні й охоронні.

358
359
Регулятивні зобов'язання — це правовідносини, змістом яких є правомірна поведінка учасників. Вони можуть регулювати поведінку учасників договору, а також будь-яку іншу правомірну діяльність у сфері приватно-правових відносин.
Охоронні зобов'язання виникають внаслідок заподіяння шкодИ безпідставного збагачення. їх метою є захист порушеного інтересу суб'єкта цивільного права. По суті вони являють собою різновид засобів захисту або цивільно-правової відповідальності.
3) За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяютьна односторонні і взаємні {зустрічні, синалагматичні).
В односторонніх зобов'язаннях в однієї сторони є лише права в іншої — лише обов'язки (наприклад, зобов'язання із заподіяння шкоди).
У взаємних (зустрічних, синалагматичних) зобов'язаннях кожен із учасників такого зобов'язання має як права, так і обов'язки. Кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець і покупець володіють одночасно і правами, і обов'язками один щодо одного. Взаємні (зустрічні, синалагматичні) зобов'язання за загальним правилом мають виконуватися одночасно (якщо інше не передбачене законом, договором і не випливає із сутності зобов'язання).
4) Залежно від характеру правового зв'язку між учасниками зобов'язання воно може бути простим або складним.
Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов'язку, то зобов'язання вважається простим. Якщо прав І обов'язків у сторін зобов'язання кілька, воно є складним. Так, зобов'язання, що виникли з договору дарування, — прості, а з договору купівлі-продажу — можуть бути як простими, так і складними.
5) Залежно від значення зобов'язання для його сторін розрізняють головні (основні) і додаткові (акцесорні) зобов'язання.
Головні (основні) зобов'язання можуть існувати самостійно без додаткового зобов'язання (наприклад, купівля-продаж).
Додаткові (акцесорні) зобов'язання виникають лише за наявності головного (основного) зобов'язання І нерозривно пов'язані з ним (наприклад, порука). Додаткові зобов'язання завжди слідують за головним І автоматично припиняються разом з ним.
6) Залежно від пов'язаності зобов'язань з особистістю їх учасників можна виділити зобов'язання особистого характеру і зобов'язання неперсоніфіковані.
Особливістю зобов'язання особистого характеру є необхідність виконання дій, що є його об'єктом, особисто учасником. У таких зобов'язаннях неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником. Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю фізичної особи, кредитором може бути лише потерпілий.
Неперсоніфіковані зобов'язання не пов'язані з особистістю боржника або кредитора. Тому в них можлива передача прав І обов'язків у порядку правонаступництва, заміна осіб у зобов'язанні тощо.
360
7) 3 точки зору визначеності змісту зобов'язання розрізняютьзобов'язання з визначеним обсягом вимог і зобов'язання з невиз-наченим змістом.
У зобов'язаннях з визначеним обсягом вимог точно відомо, виконання яких обов'язків І в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими є переважна більшість зобов'язань.
у зобов'язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних) обсяг прав і обов'язків встановлюється лише в загальному вигляді. Конкретні суми, послуги тощо визначаються вже під час виконаная зобов'язання. Наприклад, до алеаторних відносяться зобов'язання, що виникають із договору довічного утримання. Тут відомо лише те, що набувач будинку бере на себе обов'язок утримувати власника будинку до його смерті. Однак у що це виллється, сторони не знають і не можуть знати. До цього ж виду зобов'язань можуть бути віднесені зобов'язання із заподіяння шкоди здоров'ю. У цьому випадку відомий розмір щомісячних платежів в рахунок компенсації втраченого потерпілим заробітку, але кінцеву суму, як і розмір додаткової компенсації витрат на лікування, заздалегідь визначити неможливо.
8) 3 точки зору визначеності предмета виконання можна виділити зобов'язання з конкретним предметом виконання, альтернативні і факультативні (у цьому випадку доводиться відступити відпринципу дихотомії і обрати множинний розподіл).
Зобов'язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли предметом зобов'язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це загальне правило.
Альтернативні зобов'язання означають, що боржник має здійснити для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Право вибору належить боржнику, що виконує зобов'язання, якщо інше не випливає із закону, договору або сутності зобов'язання. Причому здійснення будь-якого із них вважається виконанням зобов'язання. Припускається, що коли вже кредитор погодився на кілька варіантів в момент укладення договору, то йому байдуже, який з них обере надалі боржник. Наприклад, договором між художнім колективом і замовником передбачено, що буде дано концерт за програмою №1 або за програмою №2. При виконанні будь-якої з цих програм зобов'язання буде вважатися виконаним, якщо дотримані інші умови договору (термін, якість, склад Учасників). Наявність у боржника права вибору однієї дії з низки можливих не означає, що існує кілька зобов'язань. Альтернативне зобов'язання — єдине правовідношення, зміст якого в цілому визначається в момент виникнення зобов'язання і уточнюється до моменту виконання.
Факультативні зобов'язання мають місце у випадках, коли боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це неможливо — має право замінити ЇЇ виконання Іншою Дією, що заздалегідь обумовлено угодою сторін. Наприклад, боржник зобов'язується передати кредитору певну річ, а при неможли-
361
вості цього — надати іншу річ такого ж призначення. Можливість заміни виконання тут також є правом боржника.
На відміну від альтернативних зобов'язань, де зміст формулюється за допомогою обумовлення варіантів "або те, або інше", фа_ культативні зобов'язання можуть бути охарактеризовані формулою-"якщо неможливо те, тоді інше".
Від класифікації зобов'язань як виду цивільних правовідносин слід відрізняти визначення системи зобов'язального права як підга-лузі цивільного права.
Не зупиняючись на численних варіантах підходів до визначення такої системи, що існують в цивілістичнІй літературі1, обмежимося викладом позицій автора цієї частини підручника.
Отже, все зобов'язальне право може бути поділене на загальну частину І спеціальну частину (окремі види зобов'язань).
У свою чергу, загальна частина зобов'язального права включає в себе:
1) універсальні загальні положення;
2) загальні положення договірного права.
Універсальні загальні положення стосуються всіх видів зобов'язань. Вони містять характеристику зобов'язань, його елементів, визначають загальні правила виконання і припинення зобов'язань, забезпечення їх виконання тощо.
Загальні положення договірного права містять правила, що стосуються лише договорів як основної підстави виникнення зобов'язань. Це визначення поняття договору, принципів договірного права, змісту договору, порядку його укладення, зміни, виконання і припинення договору тощо.
Якщо у ЦК 1963 р. загальні положення договірного права були розмішені серед інших загальних положень зобов'язань (ст.ст.153-160 ЦК 1963 p.), то у ЦК 2003 р. вміщено спеціальний розділ (розділ II книги п'ятої) "Загальні положення про договір". До речі, подібний підхід має місце і у багатьох інших європейських країнах. Наприклад, у Німецькому цивільному кодексі загальним положенням договору присвячений розділ ПІ книги першої — "Загальна частина" і розділ II книги другої — "Зобов'язальне право". Такий підхід видається цілком виправданим, оскільки, як зазначалося вище, відповідає значенню договірного права в опосередкуванні цивільного обігу.
Спеціальна частина зобов'язального права (окремі види зобов'язань) поділяється на:
1) окремі види договорів (гл.54-77 ЦК);
2) окремі види недоговірних зобов'язань (гл.78-83 ЦК). .У свою чергу окремі види договорів з урахуванням мети, суті і
змісту угод, можуть бути об'єднані в такі групи договорів: — договори про передачу майна у власність;
. К..
1 Див., напр 1998. -С.15-17
362
'.: Зобов'язальне право. Теорія і практика / За ред. О.В. Дзери.

— договори про передачу майна у тимчасове користування;
— договори про надання послуг;__ договори про виконання робіт;
— договори у кредитно-розрахункових відносинах;
— договори про спільну діяльність;
— договори про забезпечення зобов'язань.
Окремі види недоговірних зобов'язань можуть бути поділені на зобов'язання, що виникають внаслідок правомірних дій, і зобов'язання, шо виникають внаслідок правопорушень.
Правомірними діями можуть бути односторонні правочини, юридичні вчинки, акти цивільного стану (наприклад, рятування майна, життя і здоров'я громадян, ведення справ без доручення, публічна обіцянка винагороди, укладення шлюбу тощо — глави 78— 80 ЦК та інші).
Правопорушення породжують зобов'язання внаслідок створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, заподіяння шкоди, безпідставного збагачення тощо (глави 81-83 ЦК).
§ 3. Елементи зобов'язань
Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовід-ношення, є: суб'єкти, об'єкт, зміст.
Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор).
Кредитор — це особа, уповноважена вимагати від Іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них.
Боржник — це особа, зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утримуватися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.
Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч.З ст.510 ЦК).
Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права).
Залежно від кількості суб'єктів на тій або іншій (або на кожній) стороні зобов'язань розрізняють зобов'язання прості і складні (з множиною осіб).
Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один кредитор.
Складними (зобов'язаннями з множиною осіб) є зобов'язання,
Де на котрійсь із сторін (або на обох сторонах) виступають кілька осіб.
Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активна, якщо кіль-Ка боржників — пасивна, якщо кілька тих й інших — змішана множна осіб.
Залежно від характеру розподілу прав або обов'язків між кількома кредиторами або боржниками розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.
У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частки зобов'язання. У солідарних зобов'язаннях кожному кредитору у повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. У субсидІарних зобов'язаннях є основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник). За загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов'язання.
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, коли це передбачене договором або встановлено законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання ст.541 ЦК). Наприклад, солідарні зобов'язання виникають у разі завдання шкоди кількома особами, коли неможливо встановити, чиїми діями І в якому конкретно розмірі заподіяно збиток.
ЦК досить детально регулює порядок виконання солідарного обов'язку і реалізації солідарної вимоги. Так, ст.543 передбачає, що при солідарному обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного окремо, притому, як повністю, так і в частині боргу.
Слід зазначити, що встановлення такого правила має на меті максимально повне задоволення вимог кредитора і захист його інтересів. Зокрема кредитор, який не отримав повного задоволення від одного Із солідарних боржників, має право вимагати недоотри-маного від інших співборжників.
Цю ж мету має і збереження пов'язаності зобов'язань усіх солідарних боржників доти, доки зобов'язання не буде виконане повністю: усі солідарні боржники залишаються зобов'язаними, поки зобов'язання не буде виконане повністю. Якщо хтось з них виконає частину зобов'язання, що припадає на його частку, але інші солідарні боржники не погасять свою частину боргу, то і той, який виконав, вважається зобов'язаним, поки зобов'язання не буде погашене в повному обсязі.
Але виконання зобов'язання одним з солідарних боржників припиняє його в повному обсязі і припиняє обов'язок усіх боржників стосовно загального кредитора.
Однак слід зазначити, що йдеться лише про припинення обов'язку стосовно загального кредитора (кредиторів). Сам по собі обов'язок зберігається, але змінюється його адресат — уповноважений суб'єкт: право вимоги переходить до боржника, що виконав зобов'язання. Він набуває права регресу, тобто зворотної вимоги Д° інших боржників. Ця вимога може бути адресована до кожного із солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлене законом або договором. При цьому маємо справу зі своєрідним розподілом боргу, що залишився, в похідному (ступінчастому) порядку: несплачене одним Із солідарних боржників боржнику, ш°
364
виконав солідарне зобов'язання, тепер припадає у рівній частці на кожного з решти солідарних боржників (ч.2 ст.544 ЦК). Тобто в цьому випадку начебто виникає нове солідарне зобов'язання, у якому беруть участь як солідарні боржники ті, хто не виконав обов'язку за першим зобов'язанням, і як кредитор — той боржник за першим зобов'язанням, що виконав його в повному обсязі. Відбувається перехід права вимоги до нового кредитора і перерозподіл обов'язків між колишніми співборжниками.
Об'єктом зобов'язання є певна поведінка боржника. Найчастіше вона виражається в діях. Це може бути передання речі і відповідна її оплата в договорі купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду, повернення боргу у договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація, коли об'єктом зобов'язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з власником земельної ділянки укладено договір про те, що він не буде перешкоджати випасу худоби на його ділянці.
Від об'єкта зобов'язання слід відрізняти предмет зобов'язання. Якщо об'єкт — це певна поведінка його учасників, то предмет — ті речі або майно, нематеріальні блага, стосовно яких існує інтерес учасників цього правовідношення.
Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов'язок боржника становлять зміст зобов'язального правовідношення. Спірним є питання: чи може існувати зобов'язання з немайновим змістом?
Зокрема поширеною є точка зору, згідно з якою зобов'язання завжди виступають як майнові цивільні правовідносини1.
Однак більш правильним видається виходити з того, що зобов'язання можуть бути як майнового, так і немайнового характе-ру:. Класичним прикладом зобов'язального немайнового правовідношення можуть бути зобов'язання, що виникають з безвідплатного договору доручення, договору про спільну діяльність тощо. Не-майновий зміст можуть мати зобов'язання, що виникають при реалізації немайнових прав у галузі інтелектуальної власності. Запровадження у ЦК книги другої "Особисті немайнові права фізичної особи" робить ще більш актуальним визнання існування зобов'язань з немайновим змістом. В іншому випадку залишається припустити, що стосовно прав, передбачених у книзі другій ЦК, можуть виникати лише охоронні, але не регулятивні цивільні правовідносини.
§ 4. Підстави виникнення зобов'язань
Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юридична сукупність (фактичний склад).
Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виникання зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнен-
- К., 1998. - С.8.
365
' Див.: Зобов'язальне право. Теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. Див.: Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Вказ. праця. - С.55-60.
ня цивільних прав та обов'язків. Зокрема у ч.2 ст.509 зазначено, щ0 зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК. Отже, йдеться усього лише про норму відсильного характеру.
Таке вирішення навряд чи є оптимальним. По-перше, хоча зобов'язання є видом правовідносин і їх стосуються більшість загальних положень про правовідносини, проте вони мають низку особливостей, які, зокрема, відрізняють їх від речових прав. Тому, скажімо, така вказана у ст.П ЦК підстава виникнення цивільних прав і обов'язків, як створення результатів творчої діяльності, може й не породжувати зобов'язальних правовідносин, хоча породжує відносини інтелектуальної власності.
По-друге, у ч.2 ст.509 ЦК не приділяється належної уваги договору. Звісно, зобов'язання, як буде показано далі, можуть виникати на підставі різних юридичних фактів. Однак за нормальних умов провідна роль поміж них належить договору, що знайшло відображення і у структурі ЦК, де договірним зобов'язанням присвячено близько 500 статей. І хоча загальним положенням про договір присвячена спеціальна глава (гл.52), проте слід було б спеціально зазначити про таку підставу виникнення зобов'язань і в ст.509. У цьому сенсі більш вдалим видається формулювання ч.2 ст.151 ЦК 1963 p., де прямо було зазначено, що зобов'язання виникають з договору або інших підстав. Що ж стосується ЦК 2003 p., то тут такого висновку можна дійти лише шляхом комплексного тлумачення ст.ст.П і 509 ЦК. Отже, підставами виникнення зобов'язань можуть бути: договір та інші юридичні факти, як передбачені, так і не передбачені ЦК.
Серед всіх можливих підстав виникнення зобов'язань особливе значення має договір. Це природно, оскільки зобов'язальне npaso-вІдношення найчастіше встановлюється за бажанням осіб, що беруть участь у ньому, і виражається в договорі. Такий засіб формування зобов'язань найбільшою мірою відповідає потребам цивільного обігу.
Саме з урахуванням його значення детальніше договір як підстава виникнення зобов'язань буде розглянутий окремо. Поки що обмежимося нагадуванням про те, що договір є двостороннім пра-вочином, або іншими словами, узгодженим волевиявленням суб'єктів цивільного права, спрямованим на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Нарівні з договорами підставою виникнення зобов'язань можуть бути односторонні правочини. У цих випадках суб'єкт цивільного права шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм суб'єктивним правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок. До односторонніх правочинів належать публічна обіцянка нагороди, видача довіреності тощо. Як приклад одностороннього правочину, що породжує зобов'язання, можна назвати оголошення конкурсу про написання п'єси. Якщо п'єса буде відповідати усім умовам конкурсу, то той, хто його оголосив, повинен виконати обов'язки, які встановлені в умовах конкурсу (поставити спектакль за п'єсою, сплатити винагороду).
366
Односторонній правочин зобов'язує, як правило, того, хто його здійснює. У нашому прикладі зобов'язаною особою стає організація, ш° оголосила конкурс. Бувають однак І такі односторонні правочини, внаслідок яких зобов'язаною стає та особа, до якої звернене волевиявлення того, хто здійснив угоду. Так, громадянин має право в своєму заповіті зобов'язати спадкоємця надати в будинку, ш0 передається йому у спадок, одну кімнату для безоплатного мешкання другові заповідача (заповідальний відказ). Таким чином, у спадкоємця за умови прийняття спадщини, тобто при здійсненні ним з свого боку односторонньої угоди, виникає зобов'язання надати другові спадкодавця кімнату у користування.
Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань становлять акти суб'єктів публічного права: безпосередні приписи актів цивільного законодавства; рішення суду; акти управління (адміністративні) акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. При цьому зміст зобов'язання, що виникає безпосередньо з такого акта, визначається цим актом.
Проте найчастіше підставою виникнення зобов'язання є юридична сукупність, що містить в собі припис закону і договір або адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так, житлове зобов'язання щодо користування приміщеннями в будинках комунального фонду виникає із складної юридичної сукупності: ордера і укладеного на його підставі договору житлового найму. Для виникнення І існування зобов'язань в таких випадках потрібна наявність обох юридичних фактів — і адміністративного акта, і договору. За відсутності будь-якого з них зобов'язальне пра-вовідношення не може виникнути. Значення адміністративного акта в юридичній сукупності полягає насамперед у тому, що він юридично зобов'язує сторони (або одну з сторін) укласти договір на умовах, вказаних в адміністративному акті. Тому зміст зобов'язання у таких випадках визначається нарівні із законом, не тільки договором, а й адміністративним актом, на підставі якого він укладений.
Юридична сукупність може включати не тільки адміністративні акти і договори, а й інший набір юридичних фактів. Так, зобов'язання купівлі-продажу державного підприємства, що приватизується, може виникати з проведеного аукціону і укладеного на підставі його результатів договору купівлі-продажу. Тому юридич-На сукупність, як і раніше, залишається однією з найбільш характерних підстав зобов'язальних правовідносин.
Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також інші дії Ф'зичних і юридичних осіб — юридичні вчинки. Наприклад, ведення чужих справ без доручення, рятування майна організації, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результа-Ів інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 11 ЦК). Але слід мати на Уазі, що в процесі творчої діяльності зобов'язання виникають не Наслідок самого факту відкриття, винаходу або створення твору
367
тощо, а завдяки наявності додаткових умов: використання винаходу, виконання музичного твору, видання роману тощо; укладення відповідного договору — постановчого, видавничого тощо.
Договори, односторонні правочини і акти суб'єктів публічного права являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати нормальний цивільний обіг.
Водночас підставою виникнення зобов'язань можуть бути і протиправні дії. Так, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є юридичним фактом, що породжує зобов'язання для того, хто заподіяв шкоду, стосовно потерпілого (наприклад, відшкодувати втрачений заробіток внаслідок втрати потерпілим працездатності чи вартість пошкодженої речі, повністю або частково). Придбання або зберігання майна за рахунок Іншої особи без достатніх підстав (безпідставне збагачення) створює зобов'язання відшкодувати потерпілому його майнові втрати.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Наприклад, знищення внаслідок пожежі застрахованого будинку створює обов'язок страхової компанії виплатити власнику-страхувальнику страхове відшкодування.
§ 5. Зміна зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні
Загальним принципом трансформації зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом (ст.525 ІДК).
Одним з найпоширеніших випадків зміни зобов'язання, спеціально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна кредитора або заміна боржника.
Оскільки більшість існуючих зобов'язань є двосторонньо зобов'язуючими (або взаємними), коли кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, то на практиці виділити окремо цесію або переведення боргу іноді неможливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид — суміш двох цих інститутів, який в літературі пропонується позначати узагальнюючим терміном "заміна сторони у договорі". При цьому заміна сторони взаємного зобов'язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо заміна кредитора в зобов'язанні за загальним правилом не потребує згоди боржника (ст.516 ЦК), а боржник може бути заміненим іншою особою лише за згодою кредитора (ст.520 ЦК), то заміна сторони у двосторонньому договірному зобов'язанні (з договору купів-лі-продажу, міни, оренди тощо) можлива лише зі згоди іншої сторони договору'.
Див.: Цивільний кодекс: Коментар. - Харків, 2003. - С.374.
368
Проте це не означає, шо сторони у взаємних зобов'язаннях позбавлені можливості здійснити окремо передання права вимоги і ок-пемо переведення боргу. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець може поступитися іншій особі своїм правом вимагати передачі купленого майна, залишивши при цьому за собою виконан-РІЯ обов'язку шодо сплати вартості цього майна продавцю. Тобто у цьому випадку має місце лише відступлення права вимоги, яке не супроводжується переданням боргу покупцем.
Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває колишній (первісний) кредитор і його замінює інша особа, що вступила в це зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така заміна заборонена договором або законом. Так, ст.515 ЦК не допускає заміни кредитора в зобов'язанні, нерозривно пов'язаному із особою кредитора. Аналогічні заборони закріплені у спеціальних нормах ЦК (наприклад, заборона передачі іншій особі права переважної купівлі частки у спільній частковій власності — ст.362 ЦК).
Слід зазначити, шо заміну кредитора слід відрізняти від права регресу (права зворотної вимоги), яке виникає, наприклад, внаслідок виконання боржником солідарного обов'язку (ст.544); відшкодування шкоди, завданої іншою особою (ст. 1191); сплачення гарантом сум за боржника (ст.569 ЦК).
Принципова відмінність між цими інститутами полягає в тому, що право на регрес виникає вперше, а при заміні кредитора передається право, що вже існує. Регресне зобов'язання виникає лише у разі припинення (належного виконання) первісного зобов'язання, тоді як заміна кредитора самого зобов'язання не припиняє і не змінює. Це має практичне значення, зокрема, для обчислення позовної давності. Так, оскільки регресне зобов'язання виникає вперше, то й загальна позовна давність для нього становить три роки (ст.257 ЦК). При заміні кредитора зобов'язання продовжує існувати, не відбувається і переривання позовної давності (ст.264 ЦК), а тому вимоги нового кредитора до боржника можуть бути висунуті лише в межах строку, що залишився.
Підстави заміни кредитора:
1) цесія (відступлення права вимоги) — передання ним своїхправ іншій особі за правочином;
2) правонаступництво. Воно може бути як універсальним (наприклад, спадкування за загальними правилами), так і сингулярним,тобто частковим (наприклад, у деяких випадках реорганізації юридичних осіб);
3) суброгація — виконання зобов'язання за боржника третьою°собою із набуттям зазначеною особою прав кредитора (може мати місце у двох випадках: при виконанні обов'язку боржника поручителем або заставодавцем — майновим поручителем — та при виконанні обов'язку боржника третьою особою);
4) інші підстави, встановлені законом.
У зв'язку з тим, що ст.512 ЦК передбачає можливість передачі пРав від колишнього кредитора новому кредитору не тільки за зго-
З.ЇОЗ • 369
дою (гтравочином), а й з інших підстав, у літературі була висловлена точка зору, що концепція ЦК з цього питання грунтується ці розширеному тлумаченні відступлення права вимоги (цесії) як поняття, що охоплює усі випадки заміни кредитора1.
Проте для такого тлумачення закон підстав не дає, оскільки з п.1 ч.і ст.512 ЦК випливає, шо вІдступлснням права вимоги, тобто цесіею, вважається лише вольова дія (правочин) кредитора, яка полягає у переданні ним своїх прав Іншій особі. На користь такого висновку свідчить і саме походження терміна "цесія", пов'язаного з поняттям римського права injure cessio (передапня права). Тому розширене тлумачення цесії не властиве більшості сучасних досліджень у цій сфері2. Отже, слід розрізняти загальне поняття заміни кредитора у зобов'язанні й цесію як передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином.
При цьому слід взяти до уваги, що хоча заміна кредитора можлива з різних підстав, але практично найважливішою з них залишається цесія. Тому саме їй присвячена більшість норм гл.47 ЦК, Незважаючи на те, що правила стосовно заміни кредитора, встановлені у цій главі ЦК, є ніби універсальними — це лише перше враження. Уважне ознайомлення з ними показує, що правила ст.ст.517-519 ЦК стосуються лише цесії І не можуть бути застосовані ні при правонаступництві, ні при суброгації. З цих міркувань далі доцільно детальніше розглянути саме цю підставу заміни кредитора.
Отже, цесія (відступлення права вимоги) — це передапня кредитором своїх прав у зобов'язанні іншій особі, що здійснюється за допомогою правочину. Загалом цей правочин може бути як оплат-ним, так і безоплатним, реальним або консенсуальним, абстрактним або казуальним, одностороннім або двостороннім. Проте таким правочином, очевидно, не може бути заповіт, оскільки він є підставою правонаступництва І до заміни кредитора у цьому випадку не можуть бути застосовані, наприклад, правила ст.5І9 ЦК (первісний кредитор не може нести відповідальність у зобов'язанні, оскільки він помер).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. При цьому цесія у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрована в такому самому порядку, якщо інше не встановлено законом. У иьо-му випадку вважається, що цесія відбулася з моменту державної реєстрації правочину про її вчинення.
В результаті цесії первісний кредитор (цедент) перестає бути учасником зобов'язання і замість нього в зобов'язання вступає но-
1 Див.: Цивільний кодекс: Коментар. - Харків, 2003. - С.374-375. ' Див., напр.: Кот О.О. Перехід прав кредитора до третіх осіб в цивільному праві У*' раїни: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - К., 2002. - С.11.
370
ga _- цесіонарій. При цьому міняється суб'єктний склад зо-І?вказання, але зміст його залишається тим, що був.
Оскільки цесія відбувається у повному обсязі, до цесіонарія пе-дить не тільки саме право вимоги, а й можливість використа-рЄ засоби його забезпечення, передбачені колишніми суб'єктами бов'язань (стягнення неустойки тощо).
3 Первісний кредитор повинен передати цесіонарію документи, то підтверджують наявність права вимоги, а також необхідну для його здійснення інформацію. Це може бути текст договору, боргова розписка, товаророзпорядчі документи тощо. Строки і порядок перед ання документів та інформації визначаються за домовленістю первісного та нового кредиторів. Якщо домовленість не досягнута чи заміна кредитора відбувається на підставі закону, передапня документів здійснюється у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги цесіопарієм про надання йому документів
(ст.530 ЦК).
У свою чергу боржник має право вимагати від нового кредитора доказів переходу до нього прав за зобов'язанням. До надання таких доказів боржник має право не виконувати обов'язку, не ризикуючи при цьому опинитися у прострочці (ст.612 ЦК). Натомість для кредитора, який не надав докази цесії, така бездіяльність має розглядатися як прострочення кредитора, що спричиняє наслідки, передбачені ст.613 ЦК. Водночас порушення вказаного "Інформаційно-доказового" обов'язку не впливає на юридичну силу цесії.
Згода боржника на цесію не потрібна (якщо інше не встановлено договором або законом), оскільки діє презумпція, що в кожному разі зобов'язання має бути ним виконане. Тому вказівка первісного кредитора про необхідність виконання зобов'язання іншою особою є обов'язковою для боржника.
Водночас цедент не тільки має право вказати боржнику па існування нового кредитора, а й зобов'язаний це зробити шляхом письмового попередження. Недотримання цієї вимоги означає, що боржник, який виконав зобов'язання первісному кредитору, вважається таким, що звільнився від свого обов'язку (ст.516 ЦК). У такому випадку новий кредитор може подати претензії стосовно невиконання зобов'язання до цедента, але не до боржника.
Хоча боржник не має права заперечувати проти заміни кредитора (ст.516 ЦК), однак зберігає можливість висувати проти вимог Цесіонарія усі ті заперечення, які міг протиставити вимозі первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора (про безгрошевість зобов'язання, недотримання порядку укладення договору тощо). Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій овязок Д° пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент Його виконання (ст.518 ЦК).
13' • • ••- 371

Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кпе_ дитором за недійсність переданої вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором. Наприклад, при передачі перевідного векселя первісний кредитор відповідає за виконання зобов'язання, якщо не вкаже в передавальному написі, що право вимоги передається "без звернення на мене".
Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не уповноваженої, а зобов'язаної сторони.
Наслідками переведення боргу є:
а) вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення його від боргу);
б) вступ у зобов'язання нового боржника;
Як і у випадку цесії, відбувається зміна суб'єктного складу зобов'язання при збереженні первісного змісту останнього.
Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього майна, на яке може бути звернене стягнення, відіграють істотну роль, переведення боргу можливе лише за згодою кредитора (ст.520 ЦК). З одного боку, це обмежує можливості переведення боргу, але з іншого — дозволяє проводити заміну боржника навіть у зобов'язаннях, пов'язаних з особою їх учасників: виявляючи свою згоду на переведення боргу, кредитор оцінює і перспективи виконання зобов'язання новою особою, фактично має місце досягнення пової угоди. Тому делегація можлива і в договорах доручення, художнього замовлення та інших, де особа виконавця є визначальною.
У зв'язку з цим переведення боргу можна вважати багатостороннім правочином (договором), в силу якого первісний боржник за зобов'язанням за згодою кредитора переводить свій обов'язок на нового боржника, вибуваючи таким чином із цього зобов'язання.
Форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до викладених вище положень про цесію (ст.ст.513, 521 ЦК). Основним принципом тут також є те, що переведення боргу має відбуватися у тій же формі, у якій було вчинено правочин, що став підставою виникнення зобов'язання.
Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимоги кредитора будь-які заперечення, що грунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. При цьому висування заперечень проти вимог кредитора — це право, а не обов'язок нового боржника. Тому він може беззастережно (наприклад, з морально-етичних міркувань) виконати зобов'язання первісного боржника в межах боргу, який до нього перейшов.
Доля засобів забезпечення, що існували до переведення боргу, вирішується диференційовано. Так, порука і встановлена іншою особою застава з переведенням боргу, як правило, припиняються. При цьому поручитель або заставодавець можуть виступити гарантами виконання зобов'язання і новим боржником, але для иьог необхідна їх заново виявлена згода.
372
Застава, встановлена первісним боржником, зберігається після міни боржника, якщо інше не встановлено договором або зако-За м (ст.523 ЦК). При цьому первісний боржник у зобов'язанні по-"ідає місце майнового поручителя (ст.583 ЦК). У випадку наступної заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому такою заставою, остання припиняється.
Що ж до неустойки, завдатку, притримання, банківської гарантії то вони при делегації зберігаються автоматично, оскільки їх збереження не порушує прав та інтересів інших осіб.
На практиці постає питання про можливість часткового переведення боргу на іншу особу. Оскільки у ст.522 ЦК йдеться про нового боржника, можна дійти висновку, шо ЦК не передбачає у вигляді загального правила часткового переведення боргу. Отже, новий боржник, вступаючи у зобов'язання, повністю витісняє боржника колишнього.
Водночас часткова заміна осіб у зобов'язанні усе ж можлива. Правовою основою такої заміни є ст.525 ЦК, за змістом якої допускається можливість будь-якої зміни умов зобов'язання за згодою його сторіїі. Отже, суб'єкти зобов'язання можуть укласти договір про часткове переведення боргу (так само, як і про часткову цесію).
§ 6. Припинення зобов'язань
Припиненням зобов'язання є ліквідація з передбачених законом або договором підстав існування суб'єктивних прав і обов'язків, які становлять його зміст. Унаслідок цього учасників зобов'язання більше не пов'язують ті права і обов'язки, які раніше з нього випливали.
Припинення зобов'язань настає внаслідок дії так званих пра-воприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру), так і діями (повернення боргу, передача речі тощо). Слід зазначити, що зобов'язання припиняються лише правомірними юридичними діями. Правопорушення не припиняють зобов'язань, а спричиняють лише трансформацію вже існуючих правовідносин або виникнення недоговірних деліктних зобов'язань, якщо до цього сторони не перебували у відносних правовідносинах.
Правомірні дії, що припиняють зобов'язання, за своїм характером найчастіше є правочинами (договорами). Такий висновок ви-иває з аналізу ст.525 ЦК, яка забороняє односторонню відмову •Д виконання зобов'язань і односторонню зміну умов договору. дночас законом можуть бути встановлені винятки. Так, зо-вязання, шо виникають із договору доручення, можуть бути Р пинсні односторонньою відмовою від договору повіреного або Довірителя (п.1 ч.і ст.1008 ЦК). У цьому випадку підставою припи-
ня зобов'язання є односторонній правочин.
6OR' аКон не м'стить вичерпного переліку підстав припинення зо-язання, встановлюючи, що зобов'язання припиняється частко-
373
во або у повному обсязі на підставах, передбачених договором або законом (ст.598 ЦК). При цьому припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Необхідною умовою тут є визначення уд0, говорі або в законі підстав для однобічного припинення зобов'язання.
Так, згідно зі ст.615 ЦК у разі порушення зобов'язання однією стороною, друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Наприклад, згідно з п.4 ч.і ст.708 ЦК у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, це застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
Внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або воно припиняється. Право сторін стосовно припинення повністю або частково договірних зобов'язань виражається в принципі свободи договору (ст.627 ЦК). Однак це не виключає можливості встановлення в законі заборони припиняти визначені зобов'язання за згодою сторін.
Окремі випадки припинення зобов'язань:
Виконання зобов'язання є ідеальною підставою його припинення. Власне кажучи, зобов'язання для того і встановлюються (як договором, так і законом), щоб бути згодом викопаними.
Існує думка, шо дії, спрямовані на виконання зобов'язання, можна вважати односторонніми правочипами1. Якщо формально підходити до вирішення цього питання, використовуючи визначення правочину як дії суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення цивільних прав і обов'язків, то підстави для такого висновку начебто є.
Однак такий підхід видається виправданим лише щодо недо-говірних зобов'язань. Наприклад, добровільне відшкодування заподіяної шкоди можна розглядати як одностороннє волевиявлення порушника, спрямоване на припинення зобов'язань з заподіяння шкоди. Проте він непридатний для характеристики виконання зобов'язань договірних. Контрагент за договором, виконуючи його умови, не здійснює правочину (волевиявлення), а виконує покладені на нього обов'язки. Якщо ж вважати виконання договору одностороннім правочином, то можна дійти висновку, що й сам він являє собою лише сукупність односторои- ніх правочинів. Але це розмиває поняття договору як такого і суперечить його визначенню як двостороннього правочину (угоди сторін).
1 Див.,наприклад: Гражданское право: определения, понятий, законодательсТБ Учебно-практический справочник. - Харьков, 1998. - С. 171.
374
Глід взяти до уваги, що зобов'язання припиняється лише на-РЖНИМ його виконанням (ст.526, 599 ЦК).
Переддння відступного припиняє зобов'язання, якщо на те є ода сторін. Відступне — це певне майно, що передається замість Сконання зобов'язання. Саме передання боржником кредиторові вступного (грошей, іншого майна тощо) за згодою останнього і є підставою припинення зобов'язання. Розмір, строки й порядок пе-педання відступного встановлюються сторонами (ст.600 ЦК).
Угода про відступне, як правило, укладається вже в ході виконання зобов'язання, у тому числі й після закінчення зазначеного в зобов'язанні терміну. Відступне не слід ототожнювати з новацією. Відступне припускає повне припинення юридичного зв'язку між сторонами. Тим часом при новації (ст.604 ЦК) відбувається заміна первісного зобов'язання.
Зарахування зустрічних вимог. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст.601 ЦК).
Зарахування можливе за наявності таких умов:
а) зустрічність вимог. Це означає, що сторони одночасно беруть участь у двох зобов'язаннях і при цьому кредитор за однимзобов'язанням є боржником в іншому зобов'язанні. Немає принципових перешкод до одночасного зарахування кількох зобов'язань кожної із сторін, а також до зарахування одночасно зазобов'язаннями трьох і більше учасників. Прикладом може служити можливість зарахування вимог боржника до фактора у договорі факторингу, заснованих на його договорі з клієнтом(ст.1085 ЦК);
б) однорідність вимог (гроші, однорідні речі). При цьому слідмати на увазі, що сторони з метою проведення зарахування, своєюугодою не можуть змінювати предмет вимог (наприклад, оцінитиречі в грошах). Така штучна однорідність не має правового значення, і зарахування неможливе;
в) "дозрілість" вимог. Необхідно, щоб строк виконання зо-бовязань або вже настав, або був визначений моментом запиту, абоЩоб термін не був вказаний взагалі, тобто виконання можна буловимагати в будь-який момент;
г) ясність вимог. Припускається, що між сторонами немає спо-РУ стосовно характеру зобов'язання, його змісту, умов виконання. °Що. Якщо одна сторона звернулася Із заявою про зарахування, а
ша сторона зобов'язання протиставить цій вимозі заперечення тосовно характеру, терміну, розміру виконання тощо, то в такому падку спір підлягає судовому розгляду І зарахування можливе ли-Ше за рішенням суду .
Згідно з ч,2 ст.601 ЦК зарахування зустрічних вимог може здій-ватися за заявою однієї із сторін. Можливість зарахування за ч ВОю однієї зі сторін водночас означає неприпустимість запере-у ання зарахування іншою стороною.
375
Не допускається зарахування зустрічних вимог: 1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 2) про стягнення аліментів; 3) щодо довічного утримання (догляду); 4) у разі спливу позовної давності; 5) в інших випадках, встановлених договором або законом (ст.602 ЦК).
Особливості має зарахування у разі заміни кредитора. У цьому випадку боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора, але зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання, або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.
Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання (ст.603 ЦК).
Особливість зарахування полягає в тому, що воно може припинити одразу два зустрічних зобов'язання — за умови рівності обсягу вимог. Якщо ж зустрічні вимоги нерівні, то може мати місце часткове зарахування: більше за обсягом зобов'язання продовжує Існувати у частині, що перевищує менше.
Новація (оновлення зобов'язання) має місце у тому випадку, коли зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ст.604 UK).
Як правило, нове зобов'язання відрізняється від попереднього своїм змістом (характером прав і обов'язків, їх обсягом, порядком виконання тощо). Для того, щоб новація відбулася, сторони повинні обумовити в своїй угоді припинення зобов'язання, шо існувало раніше, і заміну його новим зобов'язанням.
Оскільки нове зобов'язання скасовує старе, то новація припиняє всі додаткові зобов'язання, що забезпечують виконання колишнього зобов'язання, якщо сторони не домовилися, що ті продовжують свою дію. Однак якщо має місце не новація, а проста зміна якоїсь умови договору (наприклад, подовження строку його дії), то додаткові зобов'язання свою дію зберігають.
Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я аб° смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 604 ЦК як припинення зобов'язання за домовленістю сторін, розглядає лише новацію. Проте слід зазначити, що на Д°~ мовленості сторін грунтується і такий засіб припинення зобов'язання, як прощення боргу, тобто звільнення кредитором боржника від його обов'язків (ст.605 ЦК). «t - *wma.w iiii-»*-*_
376
Характерною рисою прощення боргу є те, що воно не припус-'-СТРІЧНОГО задоволення; в іншому випадку йшлося б про но-aUjjos а не про прощення ооргу. Боржник має право заперечувати проти'зняття з нього боргу, але лише доти, доки не настав строк виконання зобов'язання. Якщо строк виконання зобов'язання настав то боржник або має викопати зобов'язання, або зобов'язаний прийняти звільнення від боргу. Прощення боргу одним з контрагентів не звільняє його від виконання власного (зустрічного) обов'язку. Так, прощення боргу у вигляді сплати квартирної плати Не звільняє наймодавця від виконання обов'язку капітального ремонту.
Прощення боргу не допускається, якщо цс порушує права третіх осіб щодо майна кредитора. Наприклад, не допускається прощення боргу при майбутньому визнанні кредитора неплатоспроможним (банкрутом). Про це йдеться, зокрема, в Законі України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Поєднання боржника і кредитора в одній особі. Така ситуація можлива, якщо боржник придбає право вимоги, що належало раніше його кредитору. Наприклад, це може бути злиття юридичних осіб, спадкування, придбання майна тощо. Наприклад, громадянин, який знімав житло у приватному будинку, купує цей будинок. Таким чином, він набуває права кредитора щодо наймачів І стає начебто кредитором стосовно себе — колишнього наймача.
Неможливість виконання припиняє зобов'язання, якщо вона викликана обставинами, за які жодна із сторін не відповідає.
Якщо ж неможливість виконання виникла внаслідок порушення зобов'язання, то воно не припиняється, а трансформується в додаткові обов'язки (відшкодувати заподіяні збитки, сплатити штраф тощо). Наприклад, навіть якщо неможливість виконання зобов'язання виникла через обставини, що не залежать від боржника, але після прострочення з його сторони, то він як сторона, що порушила зобов'язання, несе відповідальність згідно з правилами ч.2 ст.612 ЦК.
Припинення зобов'язання смертю фізичної особи має місце в тих випадках, коли виконання неможливе без особистої участі боржника або виконання призначене особисто для кредитора, або зо-бовязання в інший спосіб нерозривно пов'язане з особою кредитора- Таким чином, це можливо швидше як виняток — необхідною Умовою є особистий характер зобов'язання. В іншому випадку зобов'язання зберігаються внаслідок правонастутшицтва.
Зобов'язання припиняється також ліквідацією юридичної особи. **а відміну від попередньої ситуації, таке припинення є загальним правилом. Ліквідація юридичної особи (боржника або кредитора) за Загадьним правилом є підставою припинення зобов'язання. Виня-ок становлять випадки, прямо передбачені законом або іншими Нормативно-правовими актами (наприклад, вимоги потерпілих про Від Шкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, в порядку пра-
377

вона ступни цтва переходять до вищестоящої організації або до нізації, вказаної в рішенні про ліквідацію юридичної особи).
§ 7. Виконання зобов'язань
Виконання зобов'язання можна визначити як здійснення боржником тієї дії, яку має право вимагати від нього кредитор па підставі існуючого між ними зобов'язання.
Вимогами до виконання зобов'язань визначаються насамперед принципи їх виконання, під якими маються на увазі закріплені в законі основні засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у цих правовідносинах.
У юридичній літературі називають різні принципи виконання зобов'язань. Найчастіше згадують принцип належного виконання зобов'язань. Крім того, вказують на існування принципу співпраці, який передбачає, що сторони мають не тільки виконувати зобов'язання належним чином і реально, а й створювати контрагенту найсприятливіші умови і надавати допомогу в цьому'.
Називають також принцип економічності, який передбачає взаємне врахування економічних інтересів контрагентів, та принцип реального виконання зобов'язання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та відшкодування збитків не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі (ст.ст.552, 622 ЦК). Деякі автори вказують також на принцип стабільності зобов'язань. При цьому посилаються на норми ЦК, що передбачають неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язань і односторонньої зміни їх умов2.
Однак усі зазначені принципи навряд чи слід виокремлювати. Зокрема реальне виконання зобов'язання охоплюється поняттям "виконання зобов'язання належним чином". Що стосується принципу економічності, то в умовах переходу до ринкових відносин "економічність" є поняттям відносним, оскільки кожен з їх учасників, як правило, сам визначає, шо йому вигідно, а економічні інтереси сторін часто протилежні. Стабільність договірних зобов'язань — це швидше не принцип їх виконання, а певна тенденція розвитку договірних відносин.
Таким чином, визначальним є принцип виконання зобов'язання належним чином, який містить низку вимог щодо його реалізації. Отже, що таке "виконання зобов'язання належним чином" або "належне виконання договірних зобов'язань"?
Орієнтири визначення загальних умов належного виконання зобов'язань встановлюють ст.ст.526-545 ЦК, аналіз яких дозволяє зробити висновок, що зобов'язання мають виконуватися:
1 Див.: Иоффе О.С. Обязатсльственное право. - М.. 1975. - С.64-66.
Див.: Гражданское право / Под рея. Т.И. Илларионовой и др. - 4-І. - М-,С.358.
378
п щодо належного предмета зобов'язання;
2) належними сторонами;
3) у належний строк;
4) у належному місці;
5) належним способом (і з належним оформленням).Предмет виконання — це певні матеріальні або духовні блага, в
яв'язку зі створенням або передачею яких було встановлене зобов'язання. У предметі виконання виражаються найістотніші обов'язки боржника з належного виконання договірного зобов'язання. Це пов'язано з тим, що від належного виконання зобов'язання щодо його предмета залежить питання набуття кредитором саме тих благ, заради яких він вступив у договірні відносини. Розрізняють виконання зобов'язань залежно від властивостей печі, що є їх предметом (надання індивідуально-визначеної чи родової речі; виконання зобов'язань повністю або частково); виконання грошових зобов'язань; а також виконання зобов'язань залежно від предмета виконання (конкретно визначені, альтернативні і факультативні зобов'язання).
Якщо кредитору має бути передана індивідуально-визначена річ, то зобов'язання може бути виконане лише шляхом надання саме цієї речі. Зобов'язання родового характеру вважається належно виконаним при передачі боржником відповідної кількості предметів певного роду.
Загальним правилом є виконання зобов'язання повністю (у повному обсязі). Тому кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.
Згідно зі ст.ст.524, 533 ЦК грошові зобов'язання мають бути виражені у вітчизняній валюті, тобто в гривнях. Виняток з цього правила допускається лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
Проте оскільки суб'єкти зобов'язань мають можливість визначення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті, виникає потреба коригування цін на момент виникнення зобов'язання і на момент його виконання. У зв'язку з цим ч.2 ст.533 ЦК містить спеціальне правило, згідно з яким якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідно валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями за загальним правилом забороняється *ч-3 ст.533 ЦК, Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". Використання Поземної валюти на території України як засобу платежу потре-
379
бує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, крім випадків прямо передбачених законодавством, наприклад, Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 р. №119.
Сума, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов'язанням, пропорційно збільшується у разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Це положення стосується, зокрема, виплат фізичній особі сум відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, витрат за договором довічного утримання (догляду) тощо. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду (ч.2 ст.535 ЦК). При цьому згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони не вправі будуть вимагати повернення того, що було виконане ними за грошовим зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлене договором.
За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грішми встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ст.536 ЦК).
Слід розрізняти проценти як плату за користування чужими грошима і проценти за прострочку виконання зобов'язання (пеню), які є формою цивільно-правової відповідальності. Та чи інша кваліфікація процентів має істотне практичне значення: несплата (прострочення сплати) боргу спричиняє можливість стягнення боржника неустойки (штрафу, пені) за порушення зобов'язанні тоді як штрафні санкції за несплату або прострочення сплати май нових санкцій не застосовуються. Підставами визначення правове природи процентів у кожному конкретному випадку є договір прямий припис закону.
Окремим випадком виконання грошового зобов'язання є розра) хунки за недостатності суми проведеного платежу для виконані грошового зобов'язання у повному обсязі. У цьому разі сплачена cj ма погашає вимоги кредитора у такій черговості: 1) відшкодовують ся витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) спла чуються проценти і неустойка; 3) сплачується основна сума борі Втім, договором сторін може бути встановлена інша черговість роз[ рахунків.
Залежно від предмета виконання зобов'язання можуть бути кон кретно визначеними, альтернативними або факультативними.
Конкретно визначені зобов'язання стосуються певного благ предмета, який має бути наданим боржником кредитору.
Під альтернативними зобов'язаннями маються на увазі такі зої бов'язання, за якими боржник повинен здійснити одну з двох аб[
380
кількох дій. Наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути передбачено, що продавець передасть покупцеві одну з двох рівноцінних речей, які є у нього для продажу; за зобов'язаннями із завдання моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди) зобов'язана відшкодувати її' грішми, іншим майном або в іншій спосіб (ст.23 ЦК). Боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу.
Альтернативне зобов'язання слід відрізняти від факультативного, за яким боржник зобов'язується до здійснення певної дії з наданням йому права вчинити замість цієї дії іншу, також вказану у зобов'язанні.
З цими питаннями пов'язана так звана заміна виконання, яка, на відміну від факультативного зобов'язання, має місце тоді, коли (за відсутності такої умови в самому зобов'язанні) кредитор замість дії, яку зобов'язаний був здійснити боржник, приймає іншу дію. При цьому заміна виконання допускається лише за згодою кредитора, а зобов'язання вважається виконаним у момент, коли кредитор прийняв заміну виконання.
Належними мають бути суб'єкти виконання. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає Із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу. При цьому кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, І несе ризик наслідків (наприклад, вчинення дій особою, що діяла без повноважень або з перевищенням повноважень) непред'явлення такої вимоги (ст.527 ЦК).
Виконання обов'язку може бути покладене боржником на Іншу особу (передоручення виконання), якщо з умов договору, положень актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Якщо ж особа, на яку боржник поклав обов'язок виконання зобов'язання (представник, посланець тощо), не виконала або неналежним чином виконала його, цей обов'язок боржник повинен виконати сам.
Загальним правилом є виконання зобов'язання іншою особою зі згоди (зазвичай на прохання) боржника. Проте закон передбачає випадок, коли інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника. Згідно з ч.З ст.528 ЦК таке "самочинство" допускається у разі виникнення небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення ст.ст.512-519 ЦК.
381
Особливості має виконання договорів у зобов'язаннях з кількома кредиторами або кількома боржниками (так звана множина осіб). Цьому питанню присвячені ст.ст.540-544 ІЛК.
За загальним правилом зобов'язання з множиною осіб є частковими. Іншими словами, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства,
Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Сутність їх полягає в тому, що кредитор (або будь-який з солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати виконання зобов'язання у будь-якого з солідарних боржників чи від усіх них сумісно (або боржника — при активній множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце у часткових зобов'язаннях, а й повністю.
У разі солідарної вимоги кредиторів кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів, боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Виконання боржником свого обов'язку одному Із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.
У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їх обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.
Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якшо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ст.544 ЦК).
Належне виконання означає також виконання у встановлений строк (термін). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення) його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.
Якшо у зобов'язанні встановлений термін (певний момент у часі, із настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення) його виконання, воно підлягає виконанню у цей термін-
Зобов'язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
382
Якшо договором не встановлений строк його виконання або як-
він визначений лише моментом "до запитання ", то згідно з ч.2 Ш°530 UK кредитор має право вимагати виконання, а боржник — Сконати зобов'язання у будь-який час. Однак з метою охорони ін-Б оесів боржника, для якого вимога кредитора про негайне виконання зобов'язання може виявитися скрутною, закон надає боржнику право виконати зобов'язання у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги про виконання. Цей пільговий термін не застосовується у тих випадках, коли негайне виконання випливає із сутності встановлених договором зобов'язань. Наприклад, річ була залишена на зберігання без вказівки строку. Вона має бути повернута на першу вимогу, негайно.
Закон допускає дострокове виконання. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо Інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу (ст.531 ЦК). За загальним правилом можливість дострокового виконання залежить від того, в чиїх інтересах встановлений строк (термін) виконання — кредитора чи боржника. Якщо він встановлений в інтересах кредитора (наприклад, зберігання на певний строк), то кредитор має право вимагати дострокового виконання, а боржник виявляти таку ініціативу не має права. Якщо ж строк встановлений в інтересах боржника (договір позики), ТО боржник може викопати зобов'язання достроково, а кредитор не має права вимагати дострокового виконання.
Для того, щоб виконання вважалося належним, треба, шоб воно відбулося у належному місці, яке визначається договором або актами цивільного законодавства. Воно може також випливати із сутності зобов'язань чи звичаїв ділового обігу.
Згідно з ч.і ст.532 ЦК безумовна перевага у визначенні місця виконання надається договору сторін.
У разі коли місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
а) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;
б) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникаєна підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару(майна) перевізникові;
в) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникаєна підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові намомент виникнення зобов'язання;
г) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор намомент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконуйся за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредито-
383
pa з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;
д) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
Зобов'язання має виконуватися належним способом (і з належним оформленням).
Ця вимога означає, що зобов'язання має виконуватися боржником шляхом вчинення дій, що складають зміст зобов'язання.
При цьому боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:
а) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місцівиконання зобов'язання;
б) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їх боку;
в) відсутності представника недієздатного кредитора.
Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса проводиться за місцем виконання зобов'язання (ст.537 ЦК, ст.85 Закону "Про нотаріат"). Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при виконанні зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса боржник складає заяву, де вказує відоме йому місцезнаходження кредитора та причини, за якими виконання не може бути проведене безпосередньо кредитору. На підтвердження внесення ним відповідних цінностей у депозит він отримує від нотаріуса квитанцію або напис на документі, що встановлює заборгованість.
Виконання зобов'язання внесенням грошей (цінних паперів) у депозит припиняє його незалежно від того, отримав кредитор вне,-[ сені в депозит гроші (цінні папери) чи ні.
Особливості має зустрічне виконання зобов'язань, що виникає при взаємних зобов'язаннях, під якими маються на увазі такі пра- вовідносини, де кожний учасник є кредитором І боржником одііо-І часно. Згідно зі ст.533 ЦК виконання свого обов'язку однією із сто- рін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другої1 стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.) При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу.
У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свогс обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання часткове або в повному обсязі.
Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконані частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові
_ 0БйИ документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язан-повинен повернути його боржникові. У разі неможливості по-ня'еННЯ боргового документа кредитор має вказати про це у розписці яку він видає. Документ, що підтверджує виконання зобов'язання, може бути складений у довільній формі, але в деяких випадках його реквізити встановлюються нормативними актами ппо відповідні види договорів (наприклад, про договір поставки, перевезення тощо).
Якщо кредитор відмовляється документально завірити виконання зобов'язання (повернути борговий документ чи видати розписку), боржник має право затримати виконання зобов'язання, доки кредитор не змінить своєї позиції. Оскільки затримка виконання у цьому випадку виникла з вини кредитора, він вважається таким, що прострочив, а це спричиняє настання низки негативних для нього наслідків (ст.613 ЦК).
Додаткова література:
1. Агарков М.М. Обязатсльство по советскому гражданскомуправу / Агарков М.М. Избранньїе трудьі по гражданскому праву:В 2-х т. - Т.1- М., 2002. - С.163-460.
2. Годзмз Ь. Общая теория обязательств / Пер. с фр. — М.,1948.
3. Голованов Н.М. Обязательствснное право. — СПб., 2002. —С. 10-92.
4. Зобов'язальне право: теорія і практика: Навч. посібн. / За ред.О.В. Дзери. - К., 1998.
5. Иоффе О.С. Обязательственное право. — М, 1975.
6. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общес учение об обязатсльстве. —М., 1950.
7. Саватье Р. Теория обязательств. Юридический и зкономичес-кий очерк / Пер. с фр. — М., 1972.
8. Толстой B.C. Исполнение обязательств. — М., 1973.

384
385
Глава 22 Забезпечення виконання зобов'язань
1. Загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов'язань.
2. Класифікація засобів забезпечення виконання зобов'язань.
3. Речово-правовІ засоби забезпечення виконання зобов'язань.

Застава.
Завдаток.
Притримання.
4. Зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань.
4.1. Неустойка.
4.2. Порука.
4.3. Гарантія.
§ І. Загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов'язань
Приступаючи до розгляду питань забезпечення виконання зобов'язань, необхідно зробити кілька попередніх зауважень. Насамперед слід враховувати, що хоча гл.49 ЦК має назву "Забезпечення виконання зобов'язань", однак передбачені у ній засоби розраховані головним чином на забезпечення виконання договорів.
Звичайно, нема перешкод до того, щоб, наприклад, виконання зобов'язань із відшкодування шкоди було забезпечене неустойкою тощо, але все ж досить складно уявити таку ситуацію, коли санкції первинні, пов'язані з відшкодуванням завданої шкоди, було б доцільно ще й забезпечувати санкціями другого порядку (неустойкою). По-друге, слід звернути увагу на співвідношення понять "забезпечення виконання зобов'язань" і "відповідальність за порушення зобов'язань". У ЦК 2003 р. цим питанням присвячені окремі глави — 49 ("Забезпечення виконання зобов'язання") та 51 ("Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання"). Таким чином, у загальних рисах збережено підхід, який мав місце у ЦК УРСР 1963 p., де існували спеціальні глави \6 ("Забезпечення виконання зобов'язань") і 18 ("Відповідальність за порушення зобов'язань").
Здавалося б, позиція законодавця зводиться до того, що він досить чітко розрізняє два інститути. Водночас у гл.51 ЦК йдеться про існування відповідальності у формі припинення зобов'язання, зміни умов зобов'язання, сплати неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди тощо (ст.611 ЦК). Сплата неустойки розглядається в одній площині з іншими видами відповідальності, зокрема стягненням збитків (ст.624 ЦК).
У свою чергу при характеристиці засобів забезпечення виконання зобов'язань у гл.49 ЦК йдеться про відповідальність. Наприклад,
386
т 554 ЦК згадується відповідальність поручителя перед кредито-ом зв'язку з цим виникає необхідність встановлення характеру взаємозв'язку між цими категоріями.
Аналіз їх сутності дозволяє зробити такі висновки. І засоби забезпечення зобов'язань, встановлені нормами гл.49, і заходи відповідальності, передбачені у гл.51 ЦК, мають однакову мету — стимулювати боржника до виконання зобов'язання І захистити інтереси кредитора. Тому ті й інші можуть бути віднесені до засобів забезпечення належного виконання зобов'язань.
Водночас серед засобів забезпечення виконання зобов'язань слід виділити спеціальні засоби забезпечення, передбачені гл.49 ЦК ("засоби забезпечення" у вузькому значенні слова), і міри відповідальності. Однак цим співвідношення між категоріями "відповідальність" і "спеціальні засоби забезпечення" не вичерпуються.
Хоч традиційно як одна з форм відповідальності розглядається лише неустойка (ст.611 ЦК), але якщо виходити з визначення відповідальності як санкції у вигляді негативних наслідків, що покладаються на особу, винну в скоєнні правопорушення, можна помітити, що під поняття "відповідальність" підпадають і застава, і завдаток.
Дещо окремо знаходяться порука і гарантія, де негативні наслідки для іншої особи настають незалежно від її вини і протиправнос-ті дій. Однак враховуючи те, що ЦК іменує покладання на цих осіб санкцій за невиконання зобов'язання відповідальністю (ст.ст.554, 566 ЦК), очевидно, слід і поруку, і гарантію розглядати як відповідальність.
Таким чином, виявляється, що спеціальні засоби забезпечення водночас є заходами відповідальності. Виняток становить притримання (ст.ст.594-597 ЦК), яке за своєю сутністю є засобом захисту прав кредитора, але не мірою відповідальності боржника, оскільки не супроводжується настанням негативних майнових наслідків для останнього (щоправда власник притриманої речі втрачає можливість користуватися нею, однак це не можна вважати санкцією за порушення, оскільки так само не користується своїми речами орендодавець або особа, яка передала річ у заставу кредитору).
Отже, засоби забезпечення договірних зобов'язань можуть виступати у різних формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, по-РУки, відшкодування збитків та моральної шкоди, застосування інших мір відповідальності тощо.
Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний) характер і залежать від основного зобов'язання: при недійсності або припиненні основного зобов'язання вони також припиняють свою дію.
Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення виконання зобов'язань має бути письмово зафіксований або в самому зо-овязанні, на забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою.
387
Згідно з нормами ст.547 ЦК правомин щодо забезпечення виконання зобов'язання має вчинятися в письмовій формі. Недодержання цієї форми має наслідком визнання його нікчемним.
Деякі зі способів мають бути не тільки оформлені письмово, а й потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках — також державної реєстрації.
Так, для забезпечення інтересів заставодержателя, уникнення несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорсткі вимоги до оформлення застави у тих випадках, коли майно залишається у боржника-заставника. Якщо за загальним правилом достатньо простої письмової форми, угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і переробці вимагають нотаріального посвідчення з наступною державною реєстрацією у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застав рухомого майна.
Загальні умови забезпечення виконання зобов'язання встановлені ст.548 ІДК. Вони виглядають таким чином:
1) виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується додатковим (акцесорним) зобов'язанням, якщо це передбачено договором або законом;
2) недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню;
3) визнання недійсним основного зобов'язання (вимоги) має наслідком недійсність додаткового (забезпечувального) зобов'язання,якщо Інше не встановлено ЦК;
4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсності основного зобов'язання.
язань
§ 2. Класифікація засобів забезпечення виконання зобов
Засоби забезпечення виконання зобов'язань можуть бути класифіковані за різними підставами.
Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальні і універсальні.
Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення зобов'язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають конкретні наслідки невиконання зобов'язання. До таких засобів належать: неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання (гл.49 ЦК).
Універсальним засобом забезпечення зобов'язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов'язання (ст.623 ЦК). Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від спеціальної домошіеності сторін про це. Крім того, розмір збитків може бути визначений лише після невиконання зобов'язань.
Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти речово-правові І зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань.
Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предме-
388
том забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток, притримання.
Зобов'язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання шляхом створення можливості пред'явлення до нього або до третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов'язальної вимоги. До них належать: неустойка, порука, гарантія.
Перед тим як аналізувати окремі способи забезпечення зобов'язань слід зазначити, що всі способи (види) забезпечення виконання зобов'язань пропонувалося також поділяти на три види, взявши за критерій поділу мету, для якої вони встановлюються, у поєднанні з характером самого способу забезпечення. Таким чином виокремлюють такі способи забезпечення:
1) ті, що встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);
2) ті, що супроводжуються виділенням з майна боржника певної його частини, яка повинна служити насамперед задоволеннюможливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї іншихможливих кредиторів (застава, притримання);
3) ті, що мають на меті залучення до зобов'язання інших осіб,майно яких поряд із майном боржника також могло б слугуватидля задоволення вимог кредитора (порука, гарантія)1.
Недоліком цього критерію є його комплексність (а отже, І певна розпливчастість), внаслідок чого запропоноване об'єднання у групи має дещо штучний характер. Воно становить певний теоретичний і практичний інтерес, але в межах спеціальних досліджень.
Отже, скористаймося наведеним вище поділом способів забезпечення виконання зобов'язань на речово-правові та зобов'язаль-но-правовІ, а відтак розгляньмо окремі їх види.
§ 3. Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань
3.1. Застава
Основним нормативним актом, що регулює заставні правовідносини в Україні, тривалий час залишався Закон "Про заставу". Тепер у ЦК заставі присвячені ст.ст.572-593, де визначені основні положення цього засобу забезпечення виконання зобов'язань. Водночас зберігають чинність норми Закону "Про заставу", які не суперечать ЦК.
Сутність застави полягає в тому, що кредитор-заставодержатель набуває права у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Предметом застави може бути різне майно, в тому числі речі і майнові права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення.
Див.: Цивільний кодекс: Коментар. - Харків, 2003. - С.395.
389
Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.
Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержатслем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.
Оцінка майна, що передається у заставу у відносинах з участю комерційних банків, здійснюється з урахуванням Методичних рекомендацій щодо застосування комерційними банками Закону України "Про заставу", затверджених інструкцією від 8 жовтня 1993 р. №230/5/11 Національного банку України.
Предметом застави може бути не тільки наявне майно, а й таке, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). При цьому права заставодержате-ля (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.
Однак предметом застави не можуть бути: майно, вилучене з цивільного обігу; вимоги, нерозривно пов'язані з особистістю боржника (про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, вимоги про аліменти); інші вимоги, застава яких заборонена законом, тощо (ст.576 ЦК). Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.
Ризик випадкового знищення або пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадкового знищення або пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.
Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.
Предметом застави може бути також майно, що належить кільком особам. Особливості такої застави залежать від виду спільної власності. Якщо майно перебуває у спільній сумісній власності, кожен з учасників такої власності має право укладати договори шодо передання майна в заставу (якщо інше не передбачене угодою сторін). Але зробити це він має право за згодою всіх учасників спільної власності.
Якщо майно знаходиться в спільній частковій власності, то враховується те, чи передається в заставу все майно чи лише частка співвласника. Якщо в заставу передається все майно, для цього необхідна згода усіх співвласників, оскільки розпорядження майном, що є у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх її
390 .
сникІв (ст.578 ЦК). Якщо в заставу передається частка якогось співвласників, останній може розпорядитися нею лише після виділу ЇЇ в натурі.
Сторонами заставного правовідношення є заставник (заставода-веЦЬ\ — особа, що передає своє майно в заставу, І заставодержатель _ особа, що приймає в заставу майно заставодавця з мстою забезпечення'виконання зобов'язання. Заставодавцями і заставодержа-телями можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також суб'єкти публічного права. Заставодержателем може бути лише кредитор за забезпеченим заставою основним зобов'язанням.
Як заставодавець може виступати боржник за основним зобов'язанням, забезпеченим заставою, а також третя особа (майновий поручитель). Основна вимога, що пред'являється до заставодавця, полягає в тому, що він має бути власником майна, яке передається в заставу, або мати інше речове право на це майно. Це пов'язано з тим, що застава припускає можливість продажу предмета застави, а отже, у заставодавця має бути право розпорядження заставленим майном.
Підставами виникнення застави можуть бути: договір, припис закону, рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Договір про заставу укладається письмово. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.
Крім того, у випадках, встановлених законом, застава нерухомості підлягає державній реєстрації, яка здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно зі ст.15-1 Закону "Про заставу" та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1998 р. №1185.
Істотними умовами договору про заставу є: вид застави, сутність забезпеченої заставою вимоги, її розмір, строк (термін) виконання, опис предмета застави (ст.584 ЦК).
Застава може бути поділена на види залежно від того, залишається предмет застави у заставодавця чи передається заставодержа-телю.
Заставлене майно залишається у заставодавця у випадках: 1) іпотеки; 2) застави товарів у обігу чи у переробці. У цьому разі заставодавець має право: користуватися предметом застави відповідно ло Його призначення, у тому числі видобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави; відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено ДОГОВОРОМ; заповідати заставлене майно (правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним). Водночас заставодавець, який володіє предметом застави, у разі
391
втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.
Застава з переданням закладеного майна заставодержателю (або за його наказом — у володіння третьої особи) має місце у разі: 1) закладу; 2) застави цінних паперів; 3) застави майнових прав. При передачі йому майна заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержатсля може бути покладений обов'язок видобувати з предмета застави плоди та доходи. Водночас заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.
При цьому слід враховувати, що за загальним правилом будь-яке заставлене майно може залишатися у заставодавця (ч.б ст.576 ЦК). Заставодержателю майно передається в тому випадку, якщо про це прямо встановлено договором або законом. Крім того, існує майно, яке не може бути передане заставодержателю. До такого належить майно, на яке встановлена Іпотека, а також товари у обігу або у переробці.
У кожному разі особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якшо інше не встановлено договором: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.
Момент встановлення права застави залежить від форми договору про заставу і від того, чи передається заставлене майно заставодержателю. Таке право виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону має перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент пере-дання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.
Застава без передачі майна заставодержателю.
Згідно зі ст.1 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про іпотеку" іпотекою вважається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотеко-давця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Таким чином предметом іпотеки є нерухоме майно, під яким розуміються земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці І невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Правовий
392
пежим нерухомого майна поширюється на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти.
Крім нотаріального посвідчення договору про заставу, вимагається внесення запису в Книгу записів застав про вчинену іпотеку згідно з Порядком ведення Книги запису застав, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. №14. Він передбачає внесення своєчасного, достовірьюго і такого, що кореспондує з відповідним записом в договорі, запису протягом трьох днів з моменту нотаріального посвідчення договору іпотеки.
Застава товарів у обігу або у переробці. Цей вид застави розглядається Законом "Про заставу" як спеціальний різновид застави із залишенням майна у заставодавця. Предметом застави товарів в обігу або переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.
При заставі товарів в обігу або у переробці договір про заставу має низку специфічних ознак. Він має визначати вид заставленого товару, інші його родові ознаки, види товарів, якими може бути замінений предмет застави. Крім цих спеціальних вимог, зберігається необхідність окреслення в договорі про заставу товарів в обігу або у переробці загальних умов, які є необхідними для договору про заставу.
Застава з передачею заставленого майна заставодержателю.
Заклад — це застава з передачею заставленого майна заставодержателю або за його наказом — третій особі (ч.2 ст.575 ЦК, ст.44 Закону "Про заставу"). За домовленістю заставодержателя із заставодавцем предмет застави і у цьому випадку може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). У цьому разі фізичне передання речі не відбувається. Якшо предметом застави є індивідуально-визначена річ, застава може проводитися шляхом накладення знаків, що свідчать про заставу. У цьому випадку річ фактично залишається у заставодавця , але при цьому він не має права користуватися нею, хоч і зберігає над нею
контроль.
Після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель зобов'язаний негайно повернути предмет застави заставодавцю (якщо інше не передбачено договором).
Права користування закладеним майном у заставодержателя зазвичай не виникає, воно можливе лише у випадку, коли це спеціально передбачено у договорі. При цьому користування предметом застави не може мати комерційного характеру; прибутки, отримані зас-таводержателем від використання предмета застави, мають бути спрямовані на покриття витрат на притримання предмета застави, а також зараховуватися в рахунок погашення процентів за боргом або самого боргу за забезпеченим заставою зобов'язанням.
Застава рухомого майна може бути зареєстрована за заявою заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі застав рухомого майна, ведення якого покладене на держателя Державного реєстру застав рухомого майна. У випадках коли предметом застави є
393
рухоме майно, реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави.
Застава цінних паперів. Цінні папери характеризуються як один з оптимальних предметів застави. Вони досить ліквідні, не вимагають багато місця для зберігання.
Застава векселя або інших цінних паперів, які можуть бути передані шляхом здійснення передавального напису, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу (ст.53 Закону "Про заставу"),
Порядок звернення стягнення на цінний папір залежить від того, чи передав заставодавець заставодержателю право на папір або право з паперу. Якщо передано право на папір, заставодержатель має представити його для продажу з публічних торгів. На торгах він реалізується не за номінальною, а за фактичною вартістю.
Нарівні з правом на папір до заставодержателя може перейти і право з паперу, таким чином, заставодержатель може задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави, не вдаючись до його продажу з публічних торгів.
Застава майнових прав. Заставодавець може укласти договір на право вимоги як за вже існуючими зобов'язаннями, в яких він є кредитором, так і за тими, які можуть виникнути в майбутньому. У договорі має бути вказана особа, що є боржником шодо заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити своєму боржнику про заставу прав, що відбулася.
Майнові права, що мають строковий характер, можуть бути предметом застави лише до закінчення строку їх дії. У договорі застави прав, що не мають грошової оцінки (наприклад, ноу-хау), вартість застави визначається угодою сторін.
Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом. При цьому наступна застава майна не припиняє права застави попереднього заставодержателя.
При наступній заставі перший заставодержатель має переважне право перед наступними на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку коли предметом застави є рухоме майно, зареєстроване заставодержателем. У цьому разі володілець зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателя ми незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували заставу одного і того ж майна в один день, мають рівні права на задоволення вимог із заставленого майна.
У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави і на задоволення за рахунок предмета застави своєї вимоги, шо визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих по-
394
енням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставле-ого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
Підставою звернення стягнення на предмет застави за загальним правилом є невиконання зобов'язання у встановлений строк (термін). Якщо ж має місце ліквідація юридичної особи-заставо-давця, заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.
Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо публічні торги не відбулися (не з'явилися покупці, з'явився лише один покупець, переможець аукціону не сплатив вартості речі в призначений строк тощо), предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо Інше не встановлено договором або законом. У разі відсутності такої згоди призначається повторний аукціон, але не раніше ніж через місяць після першого аукціону. На повторному аукціоні початкова вартість заставленого майна може бути знижена у разі згоди заставодавця, але не більше, ніж на ЗО відсотків. Якщо повторний аукціон не відбувся, виконавчі документи повертаються заставодержателю.
Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимог заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.591 ЦК).
Заставодержатель має право достроково:
1) вимагати виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, уразі: а) передання заставодавцем предмета застави іншій особі беззгоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; б) порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; в) втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновивпредмет застави;
2) вимагати виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, аякщо його вимога не буде задоволена, — звернути стягнення напредмет застави: а) у разі порушення заставодавцем правил пронаступну заставу; б) у разі порушення заставодавцем правил проРозпоряджання предметом застави; в) в інших випадках, встановлених договором.
Право застави припиняється у разі:
1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (у цьому Разі заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене Майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві);
395
2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінивпредмет застави;
3) реалізації предмета застави;
4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави;
5) в інших випадках, встановлених законом.
3.2. Завдаток
Завдаток був досить поширений у дореволюційному російському праві, забезпечуючи більшість угод, в яких виконання було відірване від моменту укладення договору. Його роль знизилася в зв'язку з поширенням безготівкових розрахунків і нині застосування завдатку залишилося на рівні побутових відносин.
Відповідно до ст.570 ЦК завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Договір про завдаток має оформлятися письмово. Недодержання письмової форми має наслідком визнання договору нікчемним (ст.547 ЦК).
Призначення завдатку полягає насамперед у тому, що він має запобігти невиконанню .зобов'язання, яке ним забезпечене, особливо коли має місце вина сторін зобов'язання.
Тому ст.571 ЦК встановлює, що коли порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора, а коли це сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму в розмірі завдатку' або його вартості. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.
Водночас у випадку невиконання зобов'язання перед кредитором та боржником постає питання про відшкодування завданих цим збитків. Тому ч.2 ст.571 ЦК встановлює, що сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, па яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. Отже, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадках, коли за невиконання або неналежне виконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку (або повернення майна, отриманого як завдаток, та додаткової сплати суми у розмірі вартості цього завдатку) та, крім того, відшкодування збитків в частині, що перевищує однократну суму завдатку.
Таким чином, завдаток виконує такі функції: авансування, доказування, забезпечення виконання зобов'язання, компенсації Інтересів сумлінної сторони зобов'язання.
За своїми функціями завдаток відрізняється від авансу, який виконує лише платіжну функцію та функцію доказування, і незалежно від причини невиконання підлягає поверненню. Завдаток, крім
396 :
функцій, як зазначалося, виконує ще й функнію забезпечення —
ма передана як завдаток, зараховується в рахунок виконання основного зобов'язання і в цій частині гарантує його виконання. У пазі невиконання зобов'язання завдаток також виконує забезпечувальну функцію, оскільки невинна сторона отримує як мінімум суму, шо дорівнює розміру завдатку.
'крім того, завдаток може виконувати компенсаційну функцію, бо сторона, яка відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов'язання зобов'язана відшкодувати іншій стороні збитки із зарахуванням суми завдатку.
Таким чином, завдаток за своєю сутністю наближується до санкцій, встановлених за винне невиконання або неналежне виконання зобов'язання (заходів відповідальності).
Саме за допомогою покладання негативних майнових наслідків правопорушення на порушника, тобто фактично застосування заходів майнової відповідальності, і виконується функція забезпечення виконання зобов'язань.
Основні особливості завдатку, як засобу забезпечення зобов'язань і як форми цивільно-правової відповідальності, полягають у такому. По-перше, для покладання відповідальності у цьому випадку достатньо усіченого складу правопорушення: протиправної бездіяльності і вини правопорушника. По-друге, ця санкція застосовується не у всіх випадках порушення договору, а лише при невиконанні договірного зобов'язання.
По-третє, ця міра відповідальності може застосовуватися лише у двосторонніх зобов'язаннях (договорах) — таких, де кожна із сторін є і боржником, і кредитором. Таким чином, сфера її застосування — лише консенсуальні договори: купівлі-продажу, підряду, найму, оплатного зберігання тощо.
Оскільки закон передбачає можливість стягнення не тільки завдатку, а й заподіяних збитків, можлива відповідальність і в формі відшкодування збитків. При цьому завдаток фактично поглинається ними. Однак у зв'язку зі складністю доведення збитків сторони найчастіше відмовляються від таких вимог, обмежуючись стягненням суми завдатку, особливо якщо вона досить значна. У зв'язку з цим сума завдатку іноді становить 40, 50 і навіть більше відсотків вартості предмета договору.
Слід звернути увагу на диспозитивний характер ч.2 ст.571 ЦК. Збитки відшкодовуються із зарахуванням розміру завдатку, якщо інше не передбачене договором. Це означає, що сторони своєю Угодою можуть як пом'якшити відповідальність (наприклад, передбачити, що навіть за наявності збитків стягується лише сума завдатку), так і посилити її (передбачити стягнення в повному обсязі збитків і суми завдатку).
Завдаток може бути використаним як відступне. Але для цього Необхідна відповідна домовленість сторін (ст.600 ЦК). У цьому випадку контрагент сторони, яка використала право відступитися від Договору, також буде не вправі вимагати відшкодування збитків.
397
3.3. Притримання
Новим видом забезпечення виконання зобов'язань є притримання, передбачене ст.ст. 594-597 ЦК. Сутність права притримання полягає в тому, що кредитор, у якого знаходиться річ, призначена для передачі боржнику або особі, вказаній боржником, у випадку невиконання боржником в термін зобов'язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредитору пов'язаних з нею витрат й інших збитків, має право утримувати ЇЇ у себе доти, доки відповідне зобов'язання не буде викопане.
Слід звернути увагу на те, що право притримання виникає на підставі прямої вказівки закону (ст.594 ЦК) і не потребує, щоб воно було передбачене договором між кредитором та боржником.
Оскільки, ч.і ст.594 ЦК не має диспозитивного характеру, акцесорне (забезпечувальне) зобов'язання, яке тут виникає, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна, бо така відмова буде вважатися нікчемною. Водночас притримання — це право, а не обов'язок кредитора. Тому скористатися ним він може саме за своїм бажанням.
Право притримання виникає з моменту настання строку (терміну) виконання зобов'язання боржником. До цього моменту кредитор не має права залишати в себе річ, яку має передати за договором боржнику. Наприклад, продавець зобов'язаний передати річ покупцеві незалежно від сплати її вартості, якщо інше не передбачено договором між ними. Отже, право притримання виникає лише у разі прострочки платежу. Після передачі речі боржнику в межах виконання основного зобов'язання кредитор не має права вимагати ЇЇ повернення для здійснення притримання або забирати її назад у боржника, навіть якщо у нього існує така можливість.
Право на притримання припиняється:
1) у разі припинення основного зобов'язання. Це випливає з ак-цесорності забезпечувального зобов'язання;
2) задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст.597 ЦК);
3) у разі припинення зобов'язань з підстав, передбачених угл.50 ЦК.
Отже, за загальним правилом, підставою для виникнення забезпечувального зобов'язання є закон. Проте це безумовно стосується лише випадків притримання майна, яке знаходиться у кредитора у зв'язку з існуванням певного зобов'язання, до виконання якого він і притримує майно.
Якщо ж майно знаходиться у кредитора у зв'язку з одним зобов'язанням, а під загрозою опиняється виконання обов'язків цим же боржником за іншими зобов'язаннями щодо цього ж кредитора, то притриманням речі вимоги кредитора можуть забезпечуватися лише за умови, що інше не встановлене договором сторін або законом.
Вимоги кредитора, що притримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі і в порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою {ст.ст.591, 597 ЦК).
398 -
Кредитор має право притримання речі, що знаходиться у ньо-незалежно від набуття прав на неї третіми особами, якщо ці права виникли після того, як річ потрапила в притримання кредитора (ст.594 ЦК). Проте оскільки до кредитора, що притримує річ, внаслідок притримання право власності не переходить, він не має права користуватися майном, що притримується.
Кредитор зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він відповідає за втрату, пошкодження або псування майна, що притримується, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Крім того, на ньому лежить ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження речі, якщо інше не передбачено законом. Отже, кредитор від відповідальності за втрату, пошкодження або псування майна фактично звільняється лише у випадку, коли це сталося внаслідок дії непереборної сили.
Боржник, який є власником речі, що притримується, зберігає право розпорядження нею. Проте, реалізуючи майно, він зобов'язаний повідомити набувача речі про факт її притримання і права кредитора. Невиконання цієї вимоги може мати для нього істотні негативні наслідки. Наприклад, за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлї-продажу, якщо він не був попереджений (не знав і не міг знати) про права третіх осіб на товар (ст.659 ЦК).
§ 4. Зобов'язально-правові засоби забезпечення виконання зобов'язання
4.1. Неустойка
Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання. Практично так само визначається неустойка в навчальній і науковій цивілістичній літературі.
Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов'язань, особливо у договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов'язків.
Це забезпечується такими властивостями неустойки:
1) можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зо-оовязання, без надання доказів про завдання збитків та їх розмір;
2) можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підставу Розмір та умови сплати неустойки (крім випадків існування, такзваної нормативної неустойки — ст.550 ЦК);
3) можливість для кредитора оперативно компенсувати збитку завдані йому невиконанням договору, у зручній для ньогогрошовій формі. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, щохоча ст.549 ЦК передбачає можливість стягнення з боржниканеустойки у вигляді майна, однак механізм реалізації такогопРава поки що не визначений, що на практиці може створити
. • 399
значні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.
У юридичній літературі була висловлена точка зору, що неустойку у вигляді стягнення майна можна іменувати "альтернативна неустойка", оскільки тут для боржника має місце альтернатива: у разі порушення передати кредиторові грошову суму або інше майно'. Проте вона навряд чи може бути прийнятною, оскільки у ци-вілістиці вже вживається поняття "альтернативна неустойка" для позначення можливості кредитора обирати між стягненням неустойки або збитків2.
Оскільки у ст.549 ЦК згадуються, крім неустойки, ще і штраф, пеня, то постає питання про їх правове значення. Існує думка, що це різновиди неустойки, які мають свої особливості. Ця позиція отримала підтримку й у новому ЦК, який містить визначення цих традиційних для радянського цивільного права (ст.204 ЦК 1963 р.) різновидів неустойки. Згідно зі ст.549 ЦК штраф — це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми порушеного зобов'язання. Пеня — це неустойка, яка встановлюється на випадок прострочення виконання зобов'язань і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання.
Такий підхід, однак, здається не дуже вдалим, оскільки різні терміни вживаються для позначення тотожних понять. Фактично, пеня — це та сама виняткова неустойка, а штраф — неустойка штрафна. Тож виникає небезпека змішування різних понять, коли йдеться про однакові за сутністю санкції. До того ж вживання термінів "неустойка", "штраф" і "пеня" у різному значенні є хибним з точку зору їх етимології: латинське роепас означає штраф (а під впливом російської термінології почало позначатися як неустойка).
Як вже зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов'язань, а й однією з форм цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють її застосування, вміщені у гл.51 ЦК "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання". Зокрема згідно зі ст.611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, а ст.550 ЦК встановлює, шо кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст.617 ЦК).
Ведучи мову про неустойку як спеціальну форму відповідальності, слід зазначити, що тут, як і в інших випадках застосування спеціальних форм відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу цивільного правопорушення. Наприклад, для стягнення виняткової неустойки не потрібна наявність збитків у кредитора, а отже, відпадає І питання про причинний зв'язок між
1 Див.: Цивільний кодекс: Коментар. - Харків, 2003. - С.397. - Див.: Цивільне право України: ПІдручн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнсцовоі. 2002. - С.664.
400
битками і протиправними діями. Тому для відповідальності тут достатньо протиправності й вини боржника.
Про це свідчить і судова практика. Так, наприклад, банки, пред'являючи до громадян позов про стягнення заборгованості за коедитом і пені (неустойки) за прострочення його повернення, позбавлені необхідності доводити наявність у них збитків внаслідок прострочення повернення позики. Докази надаються лише стосовно факту видачі кредиту І неповернення його в строк. Саме прострочення є протиправною дією. Вина тут можлива як у формі наміру, так і у формі необережності, однак для цієї категорії справ вказана обставина практично не має значення.
Неустойка має характер додаткового обтяження для боржника і за загальним правилом підлягає сплаті незалежно від наявності збитків (ст.624 ЦК).
Неустойка покликана забезпечити виконання зобов'язання, стимулюючи боржника до належного виконання, а вона компенсує (повністю або частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов'язання. Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов'язання в натурі (ст.552 ЦК).
Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов'язання і вина боржника, незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак якщо збитки є, то залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на відшкодування збитків розрізняють неустойку:
1) залікову — не виключає права вимагати відшкодування збитків, проте лише в тій частині, яка не покрита неустойкою;
2) виняткову — закон або договір можуть передбачити стягнення лише неустойки, але не збитків (використовується, як правило,у випадках прострочення зобов'язання);
3) штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків в повній суміпонад неустойку; стягується у вигляді загального правила;
4) альтернативну — за вибором кредитора стягується або неустойка, або збитки (ст.624 ЦК).
Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на договірну та нормативну.
Провідною з них є договірна неустойка (та, що встановлюється Договором сторін). Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках коли положення про неустойку міститься в диспозитивній нормі, вона застосовується лише тоді, коли сторони своєю угодою не передбачили іншого розміру неустойки. Прикладом диспозитивної норми тут може бути правило ст.625 ЦК, згідно з яким боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.
розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Водночас сторони можуть домовитися про змен-
І4:по;, 4Ш
шення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків, передбачених законом).
Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що у цьому випадку зменшення розміру неустойки є правом суду. Водночас ст.616 ЦК зобов'язує суд зменшити неустойку, якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора.
4.2. Порука
За договором поруки поручитель (цс може бути одна особа або кілька осіб) частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку (ст.553 ЦК).
Отже, порука — це договір, за яким до зобов'язання основного боржника додатково приєднується зобов'язання іншої особи, що за нього ручається. У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (тобто поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків), якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову — подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов'язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора.
Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився віч них або визнав свій борг.
Таким чином, поручитель у випадку пред'явлення до нього вимоги з боку кредитора хоча І пов'язаний певними процесуальними обов'язками щодо боржника (має попередити останнього про подання вимог кредитором, залучити боржника до участі у справі У випадку пред'явлення позову), але зберігає своє відносно автономне становище насамперед у зв'язку з оцінкою заперечень, шо має проти кредитора основний боржник.
Згідно зі ст.556 ЦК до поручителя, який виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні. При цьому обсяг прав кредитора, що переходять до поручителя, відповідає оо-
задоволених поручителем вимог кредитора за основним зобов'язанням. Якщо основне зобов'язання було забезпечено кількома різними поручителями, кожний з них одержує право зворотної вимоги до боржника в розмірі сплаченої цим поручителем суми.
Якшо боржник виконав забезпечене порукою зобов'язання, то згідно зі ст.557 ЦК він має негайно повідомити про це поручителя. Інакше поручитель, що також виконав зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника. В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно одержане.
Врахування значення і ролі особи поручителя зумовило необхідність вирішення питання про оцінку вартості послуг поручителя. ЦК 1963 р. ЦІ питання не регулював і, як правило, послуги поручителями надавалися безоплатно. Тому в практиці цивільного обігу можливості застосування поруки не використовувалися повною мірою через відсутність заінтересованості поручителів у наданні таких послуг. Адже поручитель ніс відповідальність у тому ж обсязі, що й основний боржник. Замість ризику, що на нього покладався, він усього лише мав перспективу одержати права кредитора за цим зобов'язанням. Природно, що бажаючих безоплатно ризикувати своїм майном (адже стягнення боргу і збитків з основного боржника є дуже проблематичним, про що свідчить той факт, що цього не зробив кредитор за основним зобов'язанням) є не так вже багато. У зв'язку з цим нагальною виявилася потреба підвищення заінтересованості потенційних поручителів у прийнятті на себе обов'язків із забезпечення виконання зобов'язань.
З урахуванням цих обставин у ст.558 ЦК передбачено, що поручитель має право на винагороду за послуги, які він надав боржнику. Проте така плата має бути передбачена договором. Умова про оплату послуг поручителя може бути включена у договір поруки або у момент його укладення, або у процесі виконання такого договору.
Порука припиняється:
1) з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. Це пояснюється тим, що порука має акцесорний характер;
2) у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;
3) у разі якщо після настання строку виконання зобов'язаннякредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;
4) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель непоручИвСя за нового боржника;
5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. УРазі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо
Редитор протягом шести місяців БІД дня настання строку вико-ння основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручите- Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або вставлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється,
14'
403
якщо кредитор не пред явить позов до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
Слід зазначити, що ринкові умови господарювання певною мірою "реанімували" поруку як засіб забезпечення виконання зобов'язань, яке в практиці планового господарювання не мало особливого поширення.
Водночас застосування поруки ще не досягло належного рівня Причиною тому є відсутність заінтересованості, побоювання збитків у поручителя. Адже боржник і поручитель відповідають за невиконання зобов'язань перед кредитором як солідарні боржники якщо інше не встановлено договором поруки. При цьому поручитель несе відповідальність в тому ж обсязі, що й основний боржник. Замість цього він усього лише отримує всі права кредитора за цим зобов'язанням (ст.556 ЦК).
У зв'язку з цим виникає проблема підвищення заінтересованості потенційних поручителів в прийнятті на себе обов'язків із забезпечення виконання зобов'язань. Для того, щоб "не винаходити велосипед", доцільно звернутися до положень римського приватного права, де власне остаточно сформувався і був створений практично довершений інститут поруки.
Щоб якось вирішити цю проблему, для поручителів були передбачені пільги. Зокрема імператором Юстиніаном І було введено Ье-neficium excusionis. Ця пільга полягала в тому, що поручитель, який притягувався кредитором до відповідальності, міг вимагати, щоб кредитор спробував стягнути борг безпосередньо з головного боржника, а вже потім, в разі невдалості цього, — звертався до поручителя. Таким чином відповідальність поручителя набувала вираженого субсидіарного характеру.
Другим видом пільг, встановлених для поручителів, була bene-ficium diisionis, яка застосовувалася, коли йшлося про відповідальність декількох поручителів. Спеціальним законом (lex Сісегеіа), прийнятим приблизно у II ст. до н.е., боржник зобов'язувався оголошувати заздалегідь, скільки поручителів встановлюється у забезпечення його боргу, і хто саме ці поручителі: в результаті, кожний з них міг вимагати, щоб кредитор рівномірно стягував борг з усіх поручителів. Beneficium diisionis застосовувалася у всіх випадках за винятком тих, коли хтось з поручителів до часу пред'явлення позову ставав неоплатним боржником. Ця пільга не обмежувалася у часі, але припинялася у разі відмови від неї поручителя, що притягується до відповідальності.
Ще одним видом пільг, що встановлювалися для поручителя, була Beneficium cedendorum actionum, суть якої полягала в тому, шо вона являла собою право поручителя вимагати, щоб кредитор передав йому свої позови проти головного боржника та інших поручителів.
Таким чином, досвід римського приватного права свідчить, шо існують шляхи законодавчого вирішення проблеми, згаданої виїде. Очевидно, що норми, аналогічні тим, які існували у пізньому м
404
ькому праві, можуть бути введені й у наше законодавство з метою ябезпечити більш повний захист інтересів учасників комерційного обігу.
4.3. Гарантія
Гарантія полягає в тому, що банк, Інша фінансова установа, страхова організація (гарант) поручається перед кредитором (бене-фіціаром) за виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Іншими словами, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ст.560 ЦК).
Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зо-бов"язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, а тому є надійним, твердим забезпеченням виконання зобов'язань.
Якщо раніше згідно зі ст.196 ЦК 1963 р. гарантія прирівнювалася до поруки і на неї поширювалися правила про поруку, то гарантія за ЦК 2003 р. є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом забезпечення виконання зобов'язання.
Характерними ознаками гарантії є те, що вона:
1) має самостійний характер. Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припиненняабо недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання;
2) має особливий суб'єктний склад (гарантами можуть виступати лише банки, інші фінансові установи, страхові організації);
3) не обмежується строком пред'явлення кредитором позовнихвимог до гаранта;
4) має оплатний характер;
5) є безвідкличною.
Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила стосовно договірних гарантій 1978 p., Уніфіковані правила Міжнародної торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 p., Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. №368.
Строк дії гарантії. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в нш не встановлено Інше, і діє протягом строку, на який вона видана.
Гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що її видав. Тому з моменту набрання нею чинності га- стає зобов'язаною перед кредитором особою. Виділення в окремою частиною моменту набрання чинності гарантії
ла у р р
є ЗМОГУ припустити, що до настання цього моменту обов'язки
ла°б По'меноваіІ°ї гарантом, не є гарантією, така особа ще не ста-
°ржником перед кредитором, а гарантійне зобов'язання взагалі
не виникло. З цього випливає, що майбутні обов'язки майбут-
405

нього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не збігається з днем видачі гарантії. Правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати банківську гарантію за певних умов.
При порушенні зобов'язання, забезпеченого гарантією, настає відповідальність гаранта перед кредитором. Водночас зміст ст.563 ЦК дає підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред'явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомо про порушення зобов'язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою гарантією обов'язки лише за наявності волевиявлення кредитора.
Слід зазначити, шо бснефіціар зобов'язаний звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії. До такої вимоги мають бути додані документи, вказані в гарантії; у вимозі кредитора повинно бути зазначено, в чому полягає порушення боржником основного зобов'язання.
При незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор має право звернутися до відповідної судової установи з позовом до гаранта. Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред'явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії.
Основним обов'язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара, пред'явленої Із дотриманням умов гарантії. ЦК встановлює також додаткові обов'язки гаранта, пов'язані із розглядом вимог кредитора.
Зокрема після одержання вимоги кредитора гарант має негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.
Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі Його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Поняття "розумний строк" є оціночною категорією. Отже, визнання строку розгляду вимоги розумним має проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що супроводжували такий розгляд.
Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. У цьому випадку гарант має негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.
Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора мався про недійсність основного зобов'язання або про його пригт
406
меНня, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню (ст.565 ЦК).
Практичний сенс такої вимоги полягає в тому, що гарант, який повідомив про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності основного зобов'язання, не може бути визнаним таким, ЩО прострочив за своїм зобов'язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього повторної письмової вимоги та спливу розумного строку на її розгляд.
Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Проте, встановлюючи межі зобов'язання гаранта, закон (ст.566 ЦК) розрізняє саме зобов'язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов'язку: за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зобов'язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо Інше не передбачено самою гарантією. Це означає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов'язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах, передбачених гл.51 ЦК "Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання". У цьому сенсі відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняється від відповшальності боржника за грошовим зобов'язанням. Крім вимоги про стягнення суми, на яку видана гарантія, з урахуванням встановленого індексу Інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов'язання в натурі), бенефіці-ар вправі вимагати від гаранта сплати також трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки У повному обсязі (ст.ст.22, 623 ЦК).
Відносини гаранта та принципала грунтуються за загальним правилом на оплатній основі. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її суб'єктного складу, стала своєрідним видом надання оплатііих послуг, який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому відповідальності за невиконання зобов'язання третьою особою (боржником).
Водночас домовленістю між гарантом та принципалом може бути встановлене безоплатне надання першим послуг останньому, адже отримання оплати за надані послуги є лише правом особи, яка виступила гарантом.
Припинення гарантії відбувається у разі:
1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;
2) закінчення строку дії гарантії;
3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повер-ення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заявиР° звільнення його від обов'язків за гарантією.
407
Слід зазначити, що в переліку підстав припинення зобов'язань гаранта перед кредитором відсутнє припинення основного зобов'язання. Це означає, що припинення основного зобов'язання навіть шляхом його належного виконання боржником не припиняє існування забезпечувального гарантійного зобов'язання. Водночас підставами припинення гарантії можуть бути передання відступного (ст.600), зарахування (ст.601), новація (ст.604), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК) тощо.
Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. При цьому per-ресна вимога за своїм обсягом не може не враховувати розміру винагороди, отриманої гарантом від принципала за видану банківську гарантію, І підлягає відповідному зменшенню. Право на регрес втрачається, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, коли Інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
Додаткова література:
1. Васькин В.В. Возмещение убьітков предприятием. —1977.
2. Кассо Л.А. Понятие о залоге в современном праве. —1999.
3. Кізлова О. Поняття застави у проекті Цивільного кодексураїни // Українське право. — 1997. — Ч.З. — С.150-151.

4. Комберянов С. Удержанис — гарантия исполнения обяза-тельств // Юридическая практика. — 2003. — №32. — С.7.
5. Отраднова О.О. Неустойка в цивільному праві: Автореф. дис.канд. юрид. наук. — К., 2002.
6. Отраднова О.О. Поняття і функція неустойки: історія та сучасність // Право України. - 2001. — №8. - С.ПО-113.
7. Пучковская И.И. Ипотека: залог недвижимости. — Харьков,1997.
8. Федосєєв П.М. Інститут поруки за римським правом та Йогорецепція у цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид.наук. — Харків, 2003.
Глава 23
Відповідальність у цивільному праві
1 Поняття цивільно-правової відповідальності.
2. Підстава цивільно-правової відповідальності.
3. Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'язань.
4. Форми цивільно-правової відповідальності заневиконання зобов'язань.
5. Підстави звільнення від відповідальності.
§ 1. Поняття цивільно-правової відповідальності
Приступаючи до аналізу цієї складної правової категорії, насамперед слід нагадати про існування двох різних підходів до розуміння відповідальності. Сутність цих відмінностей полягає в тому, що юридична відповідальність, в тому числі й цивільно-правова, тлумачиться як відповідальність за минулі вчинки (ретроспективна відповідальність) або як відповідальність за майбутню поведінку (проспективна або позитивна відповідальність).
Не зупиняючись детально на всіх аспектах пов'язаної з цим дискусії, зазначимо лише, що більш вірною видається точка зору, згідно з якою поділ юридичної відповідальності на позитивну і негативну (проспективну і ретроспективну) не відповідає її природі. Підґрунтям юридичної відповідальності є правова оцінка, а підґрунтям позитивної відповідальності — моральна. Тому такий поділ в цілому є не зовсім точним.
Грунтуючись на таких міркуваннях, цивільно-правову відповідальність слід розуміти як відповідальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вже скоєне правопорушення.
Стосовно визначення цивільно-правової відповідальності І її характерних ознак, в юридичній літературі вже багато років точиться дискусія. Зокрема поняття цивільно-правової відповідальності нерідко пов'язують із санкцією за правопорушення. У найбільш загальному вигляді цю позицію можна сформулювати таким чином: Цивільно-правова відповідальність — це санкція (реалізація санкції) за порушення цивільного законодавства (О.С. Йоффе).
Однак така позиція має недоліки. Річ у тім, що тут увага загострюється на зовнішній стороні. Але має бути показана і сутність відповідальності, й особливості реалізації санкції. Адже до заходів відповідальності можуть бути віднесені не всі санкції, а лише деякі з них, що відповідають певним вимогам. Сутність юридичної відповідальності взагалі і цивільно-правової відповідальності, зок-Рема, полягає в тому, що вона є застосуванням до правопорушника передбачених санкцією правової норми заходів державного примусу.
Водночас не будь-яка реалізація санкції, не будь-який держав-ии примус підпадає під поняття "цивільно-правова відповідаль-

408
409
ність". Відповідальність — це реалізація санкції, що має специфік, ні особливості.
Зокрема особливостями цивільно-правової відповідальності є;
1) державний примус, який відрізняє юридичну відповідальністьвід інших видів соціальної відповідальності, наприклад, моральної'
2) крім державного примусу, який характеризує право взагалі'для відповідальності типовими є несприятливі наслідки, що настають для її суб'єкта (в цивільному праві це, як правило, — наслідкимайнового характеру, майнові втрати, наприклад, відшкодуваннязбитків за рахунок порушника, стягнення з нього неустойки тощо);
3) державний і суспільний осуд порушника, який висловлює йому докір за порушення норм, встановлених державою, і дозволяєвідмежувати відповідальність від інших випадків настання несприятливих наслідків.
Не менше, ніж з категорією "санкція" юридична відповідальність пов'язується з категорією "обов'язок". Наприклад, підкреслюється, що відповідальність слід вважати обов'язком, що примусово виконується, який вже існував раніше або знову виник внаслідок правопорушення. Такий зв'язок здається цілком обгрунтованим, однак потребує уточнення. Очевидно, під відповідальністю слід розуміти не будь-який обов'язок, що існує у звичайному відношенні, а обов'язок, що виникає вже після порушення, тобто той, який існує в так званому охоронному правовідношенні.
Істотними особливостями такого обов'язку є тс, що на відміну від звичайного обов'язку, сформульованого в законі або договорі, обов'язок-відповідальність покладається на порушника, він сформульований в санкції правової норми або в договорі — в тих його пунктах, де передбачені наслідки невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Таким чином, відповідальність — це новий, додатковий обов'язок, що є вторинним стосовно первинного обов'язку, не виконаного внаслідок правопорушення; цей новий обов'язок нерідко полягає в необхідності зазнання обтяжень і обмежень, що покладаються понад обов'язки, що вже існують. Саме в покладанні такого додаткового обов'язку, то є карою, виражається державний осуд особи, яка вчинила правопорушення.
Вище йшлося про те, що юридична відповідальність полягає в реалізації санкції. Стосовно цивільно-правової відповідальності необхідне деяке уточнення. Воно полягає в тому, що ведучи мову про неналежне виконання зобов'язання як про протиправну дію з боку боржника, слід мати на увазі, що йдеться про порушення останнім не тільки норми права, а й суб'єктивного права кредитора. Звідси випливає, що санкція застосовується як за порушення норми права, так і за порушення суб'єктивного права іншої особи. При цьому слід мати на увазі, що в цивільному праві застосування санкідч для захисту суб'єктивного права уповноваженої особи не завжди пов'язане з відповідальністю. Наприклад, якщо майно вилучається з чужого незаконного володіння в примусовому порядку, то мє
410
. е сацкція, яка застосовується за скоєне правопорушення. Вод-пчас таку санкцію не можна вважати відповідальністю, оскільки Н на не пов'язана з якимсь позбавленням для порушника, у якого илучається річ, що Йому не належить. Тому щодо цивільно-правової відповідальності слід особливо підкреслити, що вона є не прос-
санкиією за цивільне правопорушення, а заходом, що спричиняє певні втрати майнового характеру, тобто спрямовано діє на майнову сферу правопорушника.
З урахуванням названих ознак відповідальність в цивільному праві визначається як правовідношення, що виникає у зв'язку з порушенням встановленого договором або законом обов'язку, що має змістом покладання на особу, винну в скоєнні цивільного правопорушення, негативних майнових наслідків її поведінки.
Ведучи мову про ознаки цивільно-правової відповідальності як одного з видів юридичної відповідальності взагалі, слід детальніше зупинитися на такій її особливості, як те, що вона за своїм характером є заходом державного примусу. У зв'язку з цим слід зазначити, що в цивілістичній літературі широко обговорювалося раніше, та й сьогодні не втратило своєї актуальності, питання про те, чи є мірою цивільно-правової відповідальності, наприклад, добровільне відшкодування несправним боржником збитків, що виникли у кредитора внаслідок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Це ж питання можна віднести і до добровільної сплати неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.
Логіка міркувань противників стосовно того, щоб віднести добровільне відшкодування збитків або добровільну сплату неустойки до заходів відповідальності, приблизно така: юридична відповідальність пов'язана із осудом і державним примусом правопорушника. Якщо останній виконує обов'язок відшкодувати збитки добровільно, то немає примусу з боку держави, а отже, немає і державного осуду (С.Н. Братусь).
Однак цьому можна протиставити зауваження Г.К. Матвєєва, який зазначав, що момент осуду правопорушення завжди проходить подвійну стадію: абстрактну, коли держава засуджує той або інший тип поведінки в законі, і конкретну, при якій суд від Імені держави висловлює осуд за правопорушення стосовно певної особи. Тому навіть при добровільному відшкодуванні збитків або сплаті неустойки з боку держави присутній осуд.
Слід визнати, що можливість відповідальності поза діяльністю Державних органів, настання її І при добровільному відшкодуванні винно заподіяної шкоди є однією з особливостей цивільно-правової відповідальності.
, Традиційно в юридичній літературі виділяють три функції ци-
ьно-правової відповідальності: превентивну (виховно-поперед-
кувальну), репресивну (каральну) і компенсаційну. Деякі цивілісти
РИ цьому вважають каральну функцію такою, що невластива ци-
ьно-правовій відповідальності. Такий підхід видається невиправ-
411
даним, оскільки цивільно-правова відповідальність, як і практично будь-яка інша, виконує всі три зазначені функції. Наприклад, у Ви_ падку коли на боржника, винного в невиконанні зобов'язань, покладається обов'язок відшкодувати кредитору збитки, шо виникли у нього, цей обов'язок відшкодування має потрійний вплив.
По-перше, кредитору відшкодовуються збитки, тобто виконується компенсаційна функція. По-друге, оскільки компенсація відбувається за рахунок несправного боржника, то тим самим карається правопорушник, тобто має місце покарання. Нарешті, факт покладання обов'язку відшкодування збитків, що були результатом винного правопорушення, спричиняє виховний вплив на самого правопорушника, а також на інших схильних до правопорушення осіб.
Однак те, що цивільно-правовій відповідальності властиві всі три функції, зовсім не означає, що вони притаманні їй рівною мірою. Оскільки цивільно-правова відповідальність застосовується насамперед у сфері майнових відносин, компенсаційна функція є в ній провідною.
§ 2. Підстава цивільно-правової відповідальності
Як випливає із визначення, характерних ознак і самої суті цього правового Інституту, цивільно-правова відповідальність застосовується до осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Тому згідно з поширеною в юридичній літературі думкою загального і єдиною підставою юридичної відповідальності є наявність складу правопорушення.
У юридичній літературі висловлювалися різні точки зору стосовно поняття, сутності і складу правопорушення. Зокрема при визначенні поняття "правопорушення" нерідко основна увага звертається на те, що воно є порушенням правової заборони.
Недоліком такого визначення є те, що воно фіксує увагу на активних протиправних діях і не враховує протиправного невиконання обов'язку, шо уже Існує, наприклад, в договірних зобов'язаннях. Тому таке визначення прийнятне для кримінального, адміністративного права. Що ж стосується цивільного права, то тут таке тлумачення правопорушення застосовується лише у випадках заподіяння шкоди.
Цей же недолік властивий і тлумаченню правопорушення як юридичного факту. У цьому разі правопорушення визначається як юридичний факт, що являє собою винне протиправне діяння де-ліктоздатної особи. Тут слушно підкреслюється, що воля особи спрямована не на виникнення лравовідношення, а на порушення права, але вже саме здійснення неправомірної дії є юридичним фактом, на підставі якого виникають відповідні правовідносини.
Водночас таке визначення також орієнтоване насамперед на характеристику відповідальності за недоговірне правопорушення •-делікт. Отже, за його межами залишається питання про співвідно-
шенн правомірного юридичного факту — договору, що породив гоіовне зобов'язання, і неправомірної дії (часто — бездіяльності), пов'язаної з невиконанням або неналежним виконанням договірного зобов'язання, яке спричиняє відповідальність.
Хому стосовно відповідальності за порушення зобов'язань, пра-вИЛьИІше говорити про те, що вона настає за скоєння цивільного правопорушення, яке виступає тут як суспільно небезпечна поведінка.
Для конкретизації визначення правопорушення необхідна характеристика його складу, тобто сукупності елементів, ознак, умов, які Й утворюють у сукупності правопорушення.
Слід відмітити Існування двох підходів до визначення складу правопорушення: загальнотеоретичного і цивілістичного.
Для загальнотеоретичного підходу характерним є включення до складу правопорушення таких чотирьох елементів: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторони правопорушення. Були спроби так само визначати і склад правопорушення в цивільному праві, однак вони не отримали в науці І практиці широкої підтримки.
Цивільно-правовий підхід до визначення складу правопорушення полягає в тому, що в нього включають чотири умови цивільно-правової відповідальності." шкода, протиправні дії правопорушника, причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою, вина правопорушника.
Водночас слід зазначити, що в сучасній цивілістичній літературі немає категоричного розмежування і тим більше протиставлення двох названих підходів. Зокрема ще в 1958 p. C.C. Алєксєєв пропонував визначати склад цивільного правопорушення, виходячи із загальнотеоретичних положень, включаючи в нього об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону'.
Однак слід мати на увазі, що на відміну, наприклад, від кримінального права, в цивільному праві об'єкт і суб'єкт правопорушення тлумачаться однозначно. Об'єкт — це суспільне відношення, врегульоване нормами цивільного права, а суб'єкт — учасник правовідносин2.
Набагато складнішим є аналіз об'єктивної І суб'єктивної сторони цивільного правопорушення. Першою з об'єктивних підстав відповідальності, очевидно, має бути названа наявність шкоди. В юридичній літературі зазначалося, що ця підстава має місце, як правило, при відповідальності у формі відшкодування збитків. Однак видається, що наявність шкоди є найважливішою умовою відповідальності в будь-якому випадку, навіть тоді, коли збитків не-ає- Протиріччя в такому твердженні немає, оскільки поняття щКода" ширше, ніж поняття "збитки".
, наприклад: Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушшия // Пра-. - 1958. - №1. - С.47. рив' наприклад: Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскому пра- ~ "-аратов: Йздательство Саратовского университета, 1973. - С.34-35.

412
413

Так, під збитками відповідно до ст.22 ЦК розуміються витрати зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконане боржником.
Звідси випливає, що поняттям "збитки" не охоплюються випадки шкоди, що не підпадають під перелік, наведений в цій нормі Отже, при всій важливості категорії збитків, ними не вичерпується поняття шкоди як підстави цивільно-правової відповідальності, у юридичній літературі вже давно відзначалося Існування і такого виду шкоди, як шкода моральна. І якщо раніше до цієї ідеї ставилися з обачністю, то в останні роки ставлення до відшкодування моральної шкоди змінилося в позитивну сторону. Відповідальність в таких випадках передбачена в законодавстві, наприклад, в зобов'язаннях із завдання шкоди, у відносинах із захисту прав споживачів тощо.
Таким чином, наявність шкоди, під якою мають на увазі сукупність моральної шкоди і збитків, є однією з підстав відповідальності, елементом об'єктивної сторони правопорушення.
У конкретному правопорушенні може бути той або інший вид шкоди, але така умова є завжди. Це випливає з самого поняття "правопорушення", яке, як зазначалося, є суспільно шкідливим діянням. Якщо немає шкоди, то немає і правопорушення.
Водночас можливе завдання шкоди, яке не є протиправним. Наприклад, правомірним буде завдання шкоди нападнику при необхідній обороні або в стані крайньої необхідності. У цих випадках про правопорушення не йдеться. Звідси випливає, що протиправ-ність є необхідним елементом правопорушення.
Специфікою її в цивільному правопорушенні є те, що протиправною є як дія, що порушує закон, так і порушення умов договору, укладеного між сторонами. У зв'язку з цим можна відмітити і другу особливість розуміння протиправіюсті як елемента правопорушення в цивільному праві. Вона полягає в тому, що якщо для деліктних зобов'язань (зобов'язань із завдання шкоди) характерні протиправні ДІЇ, то в договорах нерідко протиправною є саме бездіяльність. Наприклад, протиправним є невиконання дій за договором про надання послуг. Протиправна бездіяльність може полягати також в непереданні проданої речі, непостачанні товару, невиконанні обов'язків з передання внеску до статутного фонду тощо.
Однак взяті окремо протиправність дій і виникнення шкоди можуть і не бути елементами єдиного правопорушення. Наприклад продавець поставив частину товару з недотриманням умов про його якість. Протиправність, безумовно, має місце. Однак до подання претензії про поставку неякісного товару вся партія була знише-на внаслідок пожежі, що виникла з не встановленої причини. Покупець поніс значні збитки. Природно постає питання: чи має постачальник нести перед покупцем відповідальність, і якщо має, то 0 якій частині?
414
Відповідь на це питання можлива лише після виявлення тієї
бставини, в якій мірі протиправні дії продавця пов'язані зі шко-
°ою якої зазнав покупець, тобто після відповіді на запитання: чи
Р причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника І
шкодою, що настала для потерпілого?
Отже, третім елементом об'єктивної сторони цивільного правопорушення є причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) правопорушника і шкодою, що настала.
Під причинним зв'язком зазвичай розуміється такий взаємозв'язок, що об'єктивно існує між явищами, при якому одне з них з необхідністю породжує інше. При цьому йдеться про безпосередній прямий зв'язок, не спотворений іншими діями. Відшкодуванню підлягають лише прямі збитки. Непрямі збитки не відшкодовуються. Зазвичай судова практика виходить з презумпції, що збитки, які виникли у кредитора в зв'язку з порушенням договору боржником, перебувають у прямому причинному зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Водночас враховується та обставина, що збитки можуть бути завдані дією непереборної сили (обставин, яким боржник не міг запобігти, бо це вище його можливостей), випадку (обставин, яких боржник не міг передбачити і тому не запобіг).
Як зазначалося, в сукупності три вказаних елементи утворюють об'єктивну сторону складу правопорушення. Крім того, умовою цивільно-правової відповідальності є такий елемент складу цивільного правопорушення, як вина (провина), яка тлумачиться як психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків.
Вина як умова відповідальності прямо згадується у ст.614 ЦК, де зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність лише за наявності вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Відсутність вини доводиться особою, що порушила зобов'язання, тобто в цивільному праві діє презумпція вини.
Аналізуючи текст наведеної норми, можна дійти таких висновків. По-перше, відповідальність за провину є загальним правилом, винятки з якого можуть бути встановлені як угодою сторін, так і законом. Прикладом відповідальності за дії третіх осіб (тобто, коли відсутня власна вина) є ст.618 ЦК, яка передбачає, що у разі покладання виконання зобов'язання на третю особу відповідальність за його невиконання або неналежне виконання несе сторона за Договором, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.
По-друге, вина можлива у формі наміру (умислу) або необережності. Але тут слід зазначити, що для договірної відповідальності ина у формі наміру нехарактерна. Хоч останнім часом трапляються й випадки умисного невиконання зобов'язань: наприклад, про-вець отримує передоплату, явно не маючи наміру передавати по-пЦевІ майно, і після закінчення терміну договору повертає отри- суму. В умовах Інфляції, за умови відсутності у договорі від-
415
повідного застереження щодо індексації такий прийом може дати порушнику відчутну вигоду. Вихід з такої ситуації полягає у встановленні в договорі досить значної неустойки за невиконання договору купівлі-продажу.
Іноді невиконання або неналежне виконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). У цьому випадку суд відповідно до міри вини кожного з них зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника зменшується також у випадку, коли кредитор умисно чи з необережності сприяв збільшенню розміру збитків або не виконав дій, необхідних для їх зменшення.
Вказані елементи утворюють у сукупності склад цивільного правопорушення, що є підставою цивільно-правової відповідальності. Водночас можливе застосування заходів відповідальності й при неповному, "усіченому" складі правопорушення за відсутності вини боржника, збитків у кредитора тошо.
§ 3. Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'язань
Наведене вище визначення цивільно-правової відповідальності може бути використане як базове для визначення окремих її видів. Зокрема слід звернути увагу на існування договірної І недоговірної відповідальності. Перша з них має місце у разі неналежного виконання або невиконання договору. Друга — настає у випадках завдання шкоди незалежно від існування договору між тим, хто заподіяв шкоду, і потерпілим.
У свою чергу в межах загальної категорії цивільно-правової відповідальності за невиконання і неналежне виконання договірних зобов'язань можна розрізняти кілька її видів. При цьому класифікація можлива з різних підстав. Зупинімося на деяких з них.
Залежно від виду порушення договору договірну відповідальність можна поділити на відповідальність за невиконання І відповідальність за неналежне виконання зобов'язань. У першому випадку йдеться про протиправну бездіяльність; у другому — про протиправну дію, яка виражається у недотриманні умов належного виконання договору. Як свідчить вивчення практики вирішення спорів про неналежне виконання договорів за участю громадян, часто неналежне виконання договору пов'язане з недотриманням вимог про предмет договору і про строк його виконання. Крім того, в низці випадків має місце виконання зобов'язання неналежною особою.
Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зобов'язань пов'язана з простроченням виконання договору. Наслідки прострочення боржника передбачені ст.612, кредитора — ст.613 ЦК. Відповідно до ст.612 боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простроченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після прострочення.
ЯкШ° внаслідок прострочення боржника виконання втратило терес для кредитора, він може відмовитися від прийняття вико-' ання і вимагати відшкодування збитків.
Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.
у свою чергу кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства або випливають з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути борговий документ або видати розписку боржникові (ч.4 ст.545 ЦК).
Прострочення кредитора дає боржнику право на відшкодування заподіяних простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликане умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладене прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. За грошовим зобов'язанням боржник не зобов'язаний платити проценти за час прострочення кредитора.
Залежно від розподілу відповідальності між кількома боржниками в зобов'язаннях з множиною осіб, розрізняють часткову, солідарну та субсидіарну відповідальність.
Слід зазначити, що іноді класифікація відповідальності в зобов'язаннях з множиною осіб проводиться за іншими підставами. Так, розрізняють часткову і солідарну відповідальність; основну і субсидіарну (додаткову).
Хоча, здавалося б, і в першому, і в другому випадку названі схожі типи відповідальності, але другий підхід видається більш вдалим, оскільки дозволяє підкреслити як специфічні риси субси-діарної відповідальності, так і характер зобов'язань, в яких вона виникає.
Отже, візьмемо першу із названих пар: відповідальність часткову і солідарну.
Частковою у цивільному праві визнається відповідальність, яка покладається на двох чи більше осіб, кожна з яких відповідає перед кредитором в рівних частках, оскільки інше не встановлене законом або договором.
Часткова відповідальність є у цивільному праві загальним правилом, що випливає зі ст.541 ЦК, яка передбачає, шо солідарні обов'язки (а отже, й солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема, при НеПодільності предмета зобов'язання.
Таким чином, солідарна відповідальність, тобто така, де креди-ТоР має право вимагати від будь-якого з боржників виконання обов'язку у повному обсязі, так само як і санкції до кожного з бор-

416
417
жників можуть бути застосовані у повному обсязі, має бути прямо передбачена законом або договором. При цьому в договорі вона має бути виражена у ясній формі.
Слід зазначити, що на практиці договірне встановлення солідарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога до договору встановлюється законом.
Наприклад, солідарна відповідальність встановлюється угодою сторін установчого договору про створення повного товариства. Однак вимога такої умови в установчому договорі випливає зі ст.66 Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", в якій міститься визначення повного господарського товариства. Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.
Крім того, така вимога підкріплена ст.74 вказаного Закону, яка містить аналогічне положення в деталізованому вигляді. Іноді норма про солідарну відповідальність формулюється диспозитивно. Наприклад, ст.554 ЦК передбачає, що у випадках поруки, у разі невиконання зобов'язання, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім того, як передбачено ч.З цієї ж статті, особи, які спільно поручилися, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Таким чином, загальним правилом відповідальності у випадках поруки є солідарність основного боржника і поручителя. Водночас угодою про поруку може бути передбачена часткова або субсидіарна відповідальність поручителя.
Оскільки ми торкнулися питання про субсидіарну відповідальність, перейдемо до питання про основну і додаткову (субсидіарну) відповідальність.
Основною відповідальністю в цивільному праві визнається відповідальність боржника, що виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.
Водночас для більш повного захисту інтересів кредитора іноді встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка характеризується тим, що вона:
1) настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором;
2) є покладанням додаткової відповідальності, що передбачаєнаявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа;
3) покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основноївідповідальності перед кредитором;
4) не може перевищувати обсягу основної відповідальності-Субсидіарно відповідальна особа, яка задовольнила вимогу кредитора, в передбачених законом випадках має право регресної вимоги до основної відповідальної особи;
418 •" :
5) може бути обмежена законом (або відповідно до нього дого-пом) У час* а° пов'язана законом з наявністю певних умов.Наступним поділом є розмежування повної і обмеженої відповідальності. _
При цьому загальним правилом є відповідальність боржника в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або за неналежне виконання зобов'язань.
Обмеження відповідальності можливе як законом, так І угодою сторін, але з дотриманням певних вимог. Так, між соціалістичними організаціями обмеження відповідальності не допускалося їх угодою, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов"язань точно визначався законом. Звідси випливає, що у всіх інших випадках сторони можуть встановлювати для себе обмежену відповідальність.
У юридичній літературі як випадок обмеження відповідальність боржника називають зменшення обсягу відповідальності останнього, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання сталося не тільки з його вини, а й з вини кредитора (вже згадувана змішана вина). Однак видається, що ст.616 ЦК, на яку посилаються прихильники цієї точки зору, все-таки правильніше тлумачити не як таку, що встановлює обмежену відповідальність, а як таку, що визначає принцип змішаної відповідальності сторін як результат їх обопільної вини.
Крім зазначених вище, можуть бути виділені такі види відповідальності, як відповідальність за свої дії та відповідальність за дії
інших осіб.
Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне правило полягає в тому, що заходи відповідальності покладаються на того, хто порушив зобов'язання, вказують, що для низки випадків передбачені винятки з цього правила. Суть їх в найбільш загальній формі може бути виражена таким чином: в передбачених законом випадках за невиконання або неналежне виконання зобов'язання однією особою заходи цивільно-правової майнової відповідальності можуть бути застосовані щодо іншої.
У ЦК відсутня окрема норма, що встановлює таке правило. Однак у ст.528, що регулює виконання обов'язку третьою особою, міститься положення про те, що у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника Іншою особою, цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Така позиція знайшла відображення і в цивілістичиій літературі, де відповідальність за дії третьої особи розглядається як випадок відповідальності за невинне виконання зобов'язань.
. Загалом розмежування відповідальності за свої власні дії і за дії Інщоі особи, на яку покладене виконання зобов'язання, видається Цілком виправданим. Деякі випадки такого покладання відповідальності випливають із закону. Наприклад, ст.240 ЦК передбачає, 1X10 представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому
419
повноваженнями особисто; він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі лише у випадках, якщо він уповноважений на те договором або вимушений до цього силою обставин з метою охорони інтересів довірителя.
Представник, який передав своє повноваження іншій особі, має повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.
З наведеного правила випливає не тільки особливий порядок передоручення за договором доручення, але і те, що при недотриманні вимог ч.2 ст.240 ЦК повірений відповідає за дії заступника як за свої власні, а вина заступника враховується як власна вина повіреного.
Якщо вибір заступника був зроблений сумлінно, вважається, що зобов'язання з договору доручення виконане належним чином і для повіреного негативні наслідки не настають.
§ 4. Форми цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов'язань
Слід зазначити, що як щодо визначення видів відповідальності, так і щодо встановлення переліку її форм єдності в юридичній літературі немає.
Так, досить поширеною є точка зору, згідно з якою відповідальність за порушення договірних зобов'язань існує в двох формах: у формі стягнення збитків і у формі неустойки.
У інших випадках класифікація форм відповідальності відбувається за іншими підставами. Так, виділяють дві основні форми відповідальності, на підґрунті яких існує третя (комбінована).
Перша основна форма полягає в покладанні на винного правопорушника обов'язку по передачі майна, сплаті грошей тощо. Характерними рисами такого покладання є те, що воно є додатковим обтяженням І має безеквівалентний характер. Друга основна форма полягає у позбавленні правопорушника права, що йому належить. Змішана форма містить в собі компоненти перших двох основних форм.
Зупинімося коротко на недоліках двох наведених концепцій.
Перша з них, як уявляється, не вичерпує всі можливі форми відповідальності. Незрозуміло, наприклад, чому з усіх форм забезпечення виконання зобов'язань має виділятися саме неустойка як форма відповідальності, і чому сюди не можна віднести поруку, стосовно якої законодавець згадує про відповідальність в тексті ст.554 UK?
Щодо другої з наведених точок зору, очевидно, що вона є спробою згрупування різних форм відповідальності. Крім того, приклади, якими ілюструються її положення (нетрудові прибутки, спекулятивні правочини тощо), не повною мірою враховують зміни в
420
итті суспільства і сьогодні важко прогнозувати, наскільки актуальними вони будуть найближчим часом.
у зв'язку з зазначеним більш вдалим видається розподіл форм відповідальності на загальні і спеціальні.
Загальною формою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань є обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні правопорушенням, кредитору.
Ця форма відповідальності застосовується у випадках невиконання будь-якого договірного зобов'язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія. Однак для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків необхідно, щоб ці збитки виникли.
Якщо ж вони відсутні, застосовуються спеціальні форми відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату завдатку і різні санкції, що застосовуються в зобов'язаннях окремих
видів.
Тут слід зазначити, що оскільки стягнення збитків, які виникли внаслідок порушення договору, є загальною формою відповідальності, то відповідне правило безпосередньо передбачене в законі (ст.611 ЦК). Навіть якщо сторони в договорі не передбачили такий захід відповідальності, застосування його є можливим і обгрунтованим.
Отже, стягнення збитків можливе незалежно від спеціальної згадки про це в договорі. Проте, як свідчить практика укладення договорів між громадянами і комерційними структурами, а також між громадянами і державними організаціями, якщо згадка про таку форму відповідальності і міститься в розділі договору про відповідальність сторін, то найчастіше це положення формулюється таким чином: "У випадку виникнення збитків у однієї з сторін договору з вини іншої сторони, винний відшкодовує збитки в обсязі, порядку і на умовах, передбачених чинним цивільним законодавством".
Що стосується спеціальних форм відповідальності, то до них Насамперед слід віднести деякі способи забезпечення зобов'язань, передбачені гл.49 ЦК.
Такими способами є неустойка, застава, порука, гарантія, прит-римання, завдаток (ст.546 ЦК). Постає питання: чи всі вони можуть бути віднесені до заходів відповідальності? Адже у гл.51 ЦК Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за по-Рушення зобов'язання", крім відшкодування збитків, згадується лише неустойка.
Очевидно, що не тільки неустойка, а й відшкодування збитків поручителя, і втрата завдатку є за своїм характером заходами відповідальності, оскільки кожен з них відповідає ознакам цивільно-правової відповідальності, названим вище. Що ж до тієї обставини, 1110 У гл.51 ЦК названа лише неустойка, то викликане це насампе-РеД бажанням законодавця дати орієнтири практиці для визначен-
' ' - 421
ня співвідношення відшкодування збитків і неустойки. Крім того неустойка належить до тих способів забезпечення зобов'язань, які найчастіше застосовувалися в практиці, особливо за участю організацій.
§ 5. Підстави звільнення від відповідальності
Як зазначалося вище, цивільно-правова відповідальність настає за наявності підстав (умов), передбачених чинним законодавством. Отже, відсутність цих умов означає, що немає і відповідальності.
Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідальності законодавець не вважає доцільним настання таких наслідків. У таких випадках йдеться про звільнення від відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання. При цьому неможливість виконання виникає не з вини боржника.
Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, є:
1) вина кредитора;
2) непереборна сила;
3) випадок;
4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконаннязобов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.
Вина кредитора як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання передбачена відповідними нормами ЦК, за змістом яких невиконання або неналежне виконання зобов'язання, зумовлене наміром або необережністю кредитора, звільняє боржника від відповідальності, якщо інше не встановлене законом.
Звідси випливають умови звільнення боржника від відповідальності. Це:
1) протиправність дій кредитора даного зобов'язання;
2) наявність його вини в будь-якій формі;
3) причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможливістю належного виконання даного зобов'язання.
Непереборна сила тлумачиться як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання.
Непереборна сила може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) характеру.
її властивостями є:
— надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякденних явищ — схід, захід сонця, дощ, вітер тощо);
— невідворотність (її неможливо попередити і подолати на сучасному рівні розвитку науки І техніки).
Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а щоб вона перешкоджала виконанню даного зобов'язання (наприк-
422
повінь у Закарпатті є непереборною силою, але не перешкод-' виконанню зобов'язання з постачання цукру з Вінницької в Одеську область). Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності у всіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в за-
Випадок тлумачиться як обставина, яку не можна передбачити, а тоМу _ запобігти в певній ситуації.
Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї надзвичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про ию обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути вихід з ладу стернового управління внаслідок "втоми металу", відмова двигуна літака через попадання в сопло
птаха тощо.
Нерідко випадок визначають як антипод вини, використовуючи дихотомію: винність — випадковість1. У зв'язку з цим можна дійти висновку, що йдеться не про звільнення від відповідальності, а про ЇЇ ненастання у зв'язку з відсутністю складу правопорушення і, зокрема, такого його елементу, як вина.
Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих понять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відповідальність при неповному складі правопорушення, в тому числі за відсутності вини. Можливе також покладання відповідальності на третіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких випадків безвинної відповідальності може мати значення врахування випадку як самостійної правової категорії. Наприклад, поручитель може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов'язання боржником за наявності випадкової неможливості виконання цього зобов'язання.
Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внаслідок інших обставин (наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголошений карантин тощо). На відміну від ненастання відповідальності через відсутність складу правопорушення, тут насамперед має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а те, чи доведена наявність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.
Додаткова література:
1. Алексеев С.С. О составе гражданского правонарушения //Правоведение. — 1958. — №1.
2. Варкалло В. Об ответственности по гражданскому праву. —М., 1978.
3. Васькин В.В., Овчинников Н.И., Рогович Л.Н. Гражданско-пРавовая ответственность. — Владивосток, 1988.
1 Див.: Цивільне право Україні. - Кн.І. - К., 1999. - С.841.
423
4. Завидов Б.Д., Гусєв О.Б. Гражданско-правовая ответствец-ность: Справочник практикующего юриста. — М, 2000.
5. Матвеев М.К. Основания гражданско-правовои ответственности. - М, 1970.
6. Матвссв М.К. Вина в советском гражданском праве. — {(1955.
7. Повьішение роли гражданско-правовои ответствен ности в ох-ране интересов граждан и организаций. — К., 1988.
8. Тархов В.А. Ответственность по советскому гражданскомуправу. — Саратов, 1973.
9. Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов'язань: Автореф. дис. канд. юрид. наук. —К., 2002.
424

 

 

 

 

Глава 24 Категорія договору в цивільному праві
1. Поняття договору.
2. Види договорів.
3. Категорія господарського (підприємницького) договору.
4. Зміст (умови) договору.
5. Укладення, зміна та розірвання договорів.
§ 1. Поняття договору
Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК УСРР 1922 p., ні ЦК 1963 p., ні навіть ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець обмежився лише вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст.626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Проте слід враховувати, шо договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється.
При цьому найважливішим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні ознаки договору. Тому найбільш вдалим видається визначення договору як домовленості двох або кількох суб'єктів, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
Звідси випливає, що характерними ознаками договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна воля сторін, а також те, шо він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.
За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також ДП однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені гл.16 ЦК.
Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в !Нщих галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тошо). Проте там договір виступає як категорія відповідної галузі права з відповідними особливостями визна-
425
чення та правового регулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови що цс прямо передбачено законодавством.
Сутність, а також значення цивільно-правового договору найбільш яскраво виявляються в функціях, що ним виконуються. До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.
Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не тільки для учасників конкретних відносин, а й для Інших осіб, які вступають у відносини з учасниками цього договору.
Ініціативна функція договору полягає в тому, шо він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.
Програмно-координаційна функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.
Інформаційна функція виявляється в тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.
Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.
Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.
Називають також інші функції договору. Наприклад, відзначається роль договору як засобу, шо дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворі-ше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав І Інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.
Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, яка є неодмінною ознакою, передумовою і умовою існування ринкової економіки.
Стаття 627 ЦК визначає свободу договору таким чином: "Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості". Звідси випливає, що свобода договору означає; і) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники цивільного обігу мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок вступу в договірні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного за-426
онодавства (публічний договір — ст.633 ЦК) або передбачений одою сторін (ст.635 ЦК);
2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винят-з цього правила можуть встановлюватися лише законом. На-
иклад, підприємець за публічним договором бере на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст.633 ЦК);
3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безіменні" або ж "непойменовані" договори);
4) можливість учасників договору вільно визначати його зміст.
Водночас принцип свободи договору логічно доповнюється вимогою обов'язковості його виконання сторонами (ст.629 ЦК). Такий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt seranda". Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно взявши на себе певні права та обов'язки, стають учасниками зобов'язання, а відтак перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.
Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені гл.48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, передбачених самим договором або законом (ст.65І ЦК). Невиконання або неналежне виконання сторонами договору спричиняє наслідки, встановлені гл.51 ЦК.
§ 2. Види договорів
Класифікація договорів має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення. Так, виявлення спільних типових рис договорів і відмінностей між ними полегшує для суб'єктів правильний вибір виду договору, забезпечує його відповідність змісту регульованої діяльності. Крім того, класифікація сприяє подальшому вдосконаленню і систематизації законодавства, слугує меті кращого Дослідження договорів. Класифікація договорів здійснюється за різними підставами, що обираються залежно від поставлених цілей.
Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору розрізняють договори консенсуальні і реальні.
Консенсуальмі договори — це договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з усіх істотних умов у формі, що вимагається законом. До них, зокрема належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна діяльність та Інші.
Реальними є договори, в яких для виникнення прав і обов"язків недостатньо угоди, а необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики вважається укладеним не з моменту, коли
427
сторони домовилися про те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх позичальнику.
Практичне значення такого поділу полягає в тому, шо при кон-сенсуальних договорах спір про виконання обов'язків і відповідальність за їх невиконання може вирішуватися судовими органами вже після досягнення сторонами угоди, навіть якщо передання майна ще не відбулося. Наприклад, можлива вимога про передачу купленої речі, про відповідальність за невиконання такого обов'язку тощо,
Однак, як зазначалося вище, для деяких договорів потрібно не тільки досягнення угоди, а ще й оформлення належним чином, без чого договір не вважається укладеним. Наприклад, згідно зі ст.657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку, іншої нерухомості, має бути обов'язково нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації під загрозою недійсності такого договору.
Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками угоди договори поділяються на односторонні та взаємні (сина-лагматичні) — у ст.626 ЦК вони іменуються двосторонніми та багатосторонніми.
У односторонньому договорі одна із сторін має лише права, а інша — лише обов'язки. Таким, наприклад, є договір позики, де у позикодавця є лише право вимагати повернення боргу, а у позичальника — лише обов'язок виконати вказану вимогу.
Взаємні (синалагматичні) договори завжди породжують права і обов'язки для кожного з учасників. Наприклад, за договором купів-лі-продажу продавець зобов'язується передати продану річ, але має право вимагати сплати її ціни; у свою чергу покупець зобов'язаний сплатити вартість речі, але має право вимагати передачі йому купленої речі.
З урахуванням наявності або відсутності еквівалентності відносин договори поділяються на оплатні і безвідплатні.
Якщо обов'язку однієї особи щось зробити або передати, або виконати відповідає обов'язок контрагента надати зустрічне задоволення у грошовій або іншій матеріальній формі, то це відплат-ний договір. Таких договорів, де дії виконуються на відплатних засадах, у цивільному праві більшість. Вони встановлюються у вигляді загального правила {4.5 ст.626 ЦК). Це договори купівлі-прода-жу, найму, підряду тощо.
Якщо ж передача майна, надання послуг тощо не супроводжується відповідною компенсацією з боку іншої сторони, то це договір безвідплатний. Таким є, наприклад, договір дарування, де дару-вальник безвідплатно передає іншій особі у власність майно.
За ступенем юридичної завершеності можна виокремити договори остаточні та попередні. '
Остаточні договори безпосередньо породжують права та обов'язки сторін щодо виконання робіт, надання послуг, передачі майна тощо. Переважна кількість договорів має саме такий характер.
428
Попередній договір таких прав та обов'язків безпосередньо не оджує- Він лише створює інший, досить своєрідний обов'язок: П° ля закінчення певного строку (чи з настанням певного терміну) !™ласти передбачений ним новий договір (ст.635 ЦК). Іншими сло- попереднім договором є угода про укладення договору в май-
бутньому. . . .
ЦК розрізняє попередній договір і договір про наміри. Договір дро наміри (протокол про наміри), якщо в ньому прямо не виражена воля сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.
ЦК прямо не закріплює якихось конкретних видів попередніх договорів. Як приклад попереднього договору можна назвати відомий практиці минулих років договір запродажу жилого будинку.
За змістом діяльності, що регулюється договорами, їх поділяють на майнові і організаційні.
Майновими є договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб з приводу певного майнового блага. їх відмінною рисою є спрямованість на отримання майна або блага, шо досягається виконанням зобов'язання.
Специфікою організаційних договорів є те, що вони призначені створити передумови, передбачити можливості для подальшої підприємницької або іншої діяльності.
Залежно від значення договору для задоволення певних (приватних або суспільних) інтересів розрізняють звичайні (приватноправові) договори і договори публічні.
До публічних договорів належать договори, укладені комерційною організацією з метою встановити ЇЇ обов'язки щодо продажу товарів, виконання робіт і надання послуг, шо їх такі організації за характером своєї діяльності мають здійснювати стосовно кожного, хто до них звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, енергопостачання, медичне, готельне обслуговування тощо).
Режим публічних договорів є винятком із загального правила, яке грунтується на принципі свободи договорів. Вказаний виняток є одним із випадків дії публічних засад у цивільному праві. Режим публічних договорів є прямо протилежним режиму свободи договорів, який найповніше виражає приватно-правові засади, що становлять основу цивільного права.
З урахуванням значення договору для визначення кола повноправних учасників розрізняють основні договори і договори приєднання.
Основний договір є первісною і головною підставою визначення прав і обов'язків учасників зобов'язання.
Значення договору приєднання полягає в тому, що його умови визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як Шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому (ст.634 UK). Це означає: "або погоджуєшся з усім, що я пропоную, або до-
429
говору не буде". Тому, можливо, більш точним, ніж "приєднання" може вважатися термін "продиктований договір". Він дозволяє підкреслити обидві ознаки вказаних договорів: і те, що особа приєдналася до основного договору, не маючи можливості обговорювати його умови, і те, що вона змушена була внаслідок якихось причин вчинити саме так.
Юридична практика, особливо у сфері господарської діяльності, досить широко використовує договори приєднання, що й зумовило введення такого виду договорів у новий ЦК.
Залежно від цілей укладення розрізняють такі групи цивільно-правових договорів:
— договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купІвля-продаж, постачання, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергоресурсів);
— договори про передачу майна у тимчасове користування(майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг);
— договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд накапітальне будівництво, договір на виконання проектних і розвідувальних робіт, договір на виконання аудиторських робіт);
— договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічноїпродукції);
— договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, договір про посередницькі послуги,довічне утримання, кредитний договір);
— договори про спільну діяльність (установчий договір, угодипро науково-технічну співпрацю).
Своєрідною є класифікація цивільно-правових договорів із врахуванням належності їх до певного типу або різновиду.
Так, договори купівлі-продажу та міни розрізняються як певні договірні типи; роздрібна купівля-продаж — це різновид того договірного типу, який іменується купівлею-продажем; договір, за яким одна річ обмінюється на іншу з певною грошовою доплатою, є вже змішаним договором, що поєднує в собі елементи двох договірних типів — міни і купівлі-продажу.
Для такої класифікації договірний тип виокремлюється або за специфікою опосередкованого ним матеріального відношення, або залежно від юридичних умов, необхідних для утворення даного договірного зобов'язання.
У випадках коли договори схожі як за матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, необхідними для виникнення зобов'язання, вони співвідносяться один з одним не як типи, а як різновиди одного і того ж договірного типу.
Якщо ж укладений договір опосередкує два або кілька різнорідних відносин і об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором.
430
Залежно від суб'єкта, що набуває права за договором, розрІзня-поговори на користь кредитора І договори на користь третьої
особи. „ „ .
Договір на користь кредитора — це звичайний, типовий цивільно-правовий договір, що грунтується на врахуванні інтересів учасників майбутнього зобов'язання.
Договір на користь третьої особи означає, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Причому ця третя особа так само як і кредитор, також має право вимагати від боржника'виконання договору (ст.636 ЦК). Таким, наприклад, є договір страхування життя.
§ 3. Категорія господарського (підприємницького) договору
Свого часу була поширена теорія господарського договору як особливого виду договору. Зараз цей вид угод набув дещо інших ознак, він активно використовується у сфері підприємницької діяльності, що потребує невеликого огляду історії його трансформацій.
З'явився цей договір у СРСР ще під час кредитної реформи 30-х років. Але протягом тривалого часу термін "господарський договір" вживався у законодавчих актах не часто і, як правило, лише стосовно одного з видів договорів, що укладали соціалістичні організації — договору постачання. Пізніше він набуває збірного значення, охоплюючи всю сукупність договорів, спеціально сконструйованих для їх використання у відносинах між організаціями. Основною особливістю цих договорів було те, що вони формувалися на основі обов'язкового для обох або принаймні одного з контрагентів планового акта і підпорядковувалися встановленому не тільки законом, а й плановим актом спеціальному режиму. І хоча міра визначеності договорів планом була неоднаковою, але в цілому саме план зберігав значення базису господарського договору.
По суті від самого моменту появи конструкції "господарський договір" ставлення до неї було неоднозначним. Одні автори визнавали господарські договори основним інститутом особливої галузі — господарського права. її предметом мали бути господарські відносини, тобто такі, що "включають і відносини з керівництва економікою (відносини по вертикалі), і відносини щодо здійснення господарської діяльності (відносини по горизонталі)". Водночас вважалося, що особливим різновидом господарських відносин є відносини внутрішньогосподарчі1.
Наведені погляди було піддано критиці прихильниками єдності Цивільного права і збереження суцільного його підґрунтя у вигляді Цивільного кодексу. Глибоке обгрунтування концепції єдиного цивільного права містилося у працях С.С. Алексєєва, С.Н. Братуся, К).Х. Калмикова, В.П. Грибанова, Г.К. Матвеєва, P.O. ХалфІної,
Див.: Теоретические проблеми хозяйстненного права. - М., 1975. - С.5-6.
431

О.А. Красавчикова та інших. При цьому серед тих, кого можна назвати представниками школи цивільного права, виявилося чимало таких, що виступали за виокремлення особливої групи — господарських договорів. Спільним для поглядів останніх було визнання господарських договорів особливим різновидом цивільних договорів. Відповідно регулювання таких договорів, на їх думку, має підпорядковуватися загальним нормам цивільного права!.
Іншої позиції дотримувалися представники школи господарського права, які висловлювалися за прийняття нарівні з цивільним такого ж за значенням господарського кодексу, інститутом якого мали стати господарські договори, що протиставляються звичайним цивільним договорам. Найяскравішим прибічником цих поглядів був В.В. Лаптєв. Він наполягав на тому, що подібність понять господарського і цивільного права є лише зовнішньою і що спеціальне законодавство про господарські договори регулює договірні відносини державних соціалістичних організацій, не вдаючись до загальних понять цивільного законодавства.
Визначення господарського договору досі є предметом дискусії в правовій науці. Наприклад, прихильники господарсько-правової концепції всі договори, що укладаються соціалістичними організаціями, вважали господарськими, позбавленими будь-яких цивільно-правових ознак.
Інші автори визначали господарські договори через характеристику їх основних ознак, при цьому розмежовувалися ознаки родові І видові. Так, М.І. Брагинський, визнаючи господарські договори різновидом цивільно-правових, зазначає, що господарські договори мають певну специфіку, і відповідно мають, крім родових, і видові ознаки. Наявність родових ознак дозволяє законодавцю, з одного боку, поширювати на господарські договори норми, що утворюють в сукупності загальний договірний режим, а з іншого — створювати норми, за допомогою яких встановлюється винятковий режим для всієї цієї групи договорів. Таким чином, родовими ознаками є те, що об'єднує господарські договори з іншими цивільно-правовими договорами, а видовими — те, що виокремлює їх з-поміж інших договорів.
До господарських відносили також І непланові договори, якшо вони були однотипними з плановими і підпорядковувалися тому ж законодавчому режиму. Нині більшість з класичних ознак господарського договору зазнає перегляду. Така тенденція визначилася досить давно, але особливо помітною стала після початку так званої перебудови управління економікою, в процесі якої були значно розширені права підприємств, в зв'язку з чим змінилося значення планових актів, визначення умов договору тощо.
На сьогодні суб'єктами господарських відносин можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи, що здійснюють у встановленому порядку підприємницьку діяльність.
' Див.: Лунь В.В. Контракти в підприємницькій діяльності. - К., 1999. - С-26.
432
Пе положення, на жаль, поки що не знайшло чіткого відобра-
~, у законодавстві. Навпаки, тлумачення господарського дого-жєН ш0 міститься в ст.179 ГК, видається неконкретним. У цій В°пмІ йдеться, власне, не про договір, а про господарсько-договір -н. Зобов'язання, які виникають при укладенні та виконанні госпо-Н*ьких дОГоворів. При цьому визначення господарського догово-n не дається взагалі.
Слід зазначити, що останнім часом на практиці частіше оперують поняттям не "господарський договір", а "підприємницький договір"- Це видається цілком виправданим, оскільки відповідно до ст.1 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" підприємницькою визнається будь-яка законна діяльність громадян і організацій, що має на меті отримання прибутку.
Це й дозволяє розцінювати підприємницькі та господарські відносини як тотожні. При цьому слід мати на увазі, що існує вже згадувана вище дискусія стосовно того, чи охоплюється господарська діяльність нормами цивільного законодавства, чи становить вона самостійний предмет правового регулювання. Однак незалежно від того, вважати господарське право самостійною галуззю чи ні, правильніше говорити про господарське законодавство як поняття, що є тотожним категорії "законодавство про підприємництво". Тому цілком виправдано називати господарські договори підприємницькими.
Слід зазначити, що поняття підприємницького договору було відомим проекту ЦК України 1996-1999 pp. Зокрема про нього згадувалося в ч.2 ст.55 проекту, хоча детально це поняття у зазначеній та інших нормах ЦК не розкривалося.
У ЦК 2003 р. категорія підприємницького договору як така не згадується. Проте за своєю сутністю такими є група договорів, які за самою своєю сутністю є підприємницькими: публічний договір, договір приєднання та попередній договір (ст.ст.633-635 ЦК).
Оскільки підприємницький договір за своєю природою є видом цивільно-правового договору, то він підпорядковується всім правилам останніх. Зокрема на нього поширюються загальні положення про договори розділу II книги п'ятої ЦК (ст.ст.626-654).
Як зазначається в юридичній літературі, в підприємницькому (господарському) договорі поєднуються як спільні риси, характерні для будь-якого цивільно-правового договору, так і спеціальні ознаки.
Спеціальними ознаками підприємницького договору є те, що:
— суб'єктами такого договору є фізичні або юридичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
— зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим споживанням;
— для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановиш 433
люватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку і ре_ єстрації;
— певні особливості можуть також характеризувати порядок виконання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини);
З урахуванням зазначених вище особливостей цього виду договору, господарським (підприємницьким) договором можна вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоча б однією з них є юридичні або фізичні особи-підприємці і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням1.
Трапляються й простіші визначення господарського договору. Наприклад, А.Я. Пилипенко та B.C. Щербина визначають господарський договір як майнову угоду господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін в сфері господарської і комерційної діяльності: при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг2.
Такі скорочені за обсягом визначення господарського договору, звичайно, також можуть бути використані в теорії і практиці, однак доцільнішим видається давати розгорнуті визначення господарського договору, що містять вказівку на всі характерні його ознаки.
Слід зазначити, що підприємницькі (господарські) договори як різновид цивільно-правових договорів можуть бути віднесені до тих або інших видів останнього. Так, договір постачання є консенсу-альним. Договір зберігання може бути реальним або консенсуаль-ним. Договір позики, кредитний договір є односторонніми, а договір купівлІ-продажу, постачання — двосторонніми.
Однак необхідно мати на увазі, що класифікація господарських (підприємницьких) договорів за деякими підставами неможлива, внаслідок особливостей і правової природи останніх. Так, в зв'язку з тим, що господарські (підприємницькі) договори опосередковують відносини, які мають на меті отримання прибутку, поділ їх на відплатні і безвідплатні неможливий. Це пов'язано з тим, що безвідплатний договір передбачає відсутність майнового еквівалента, а отже, принаймні у однієї із сторін відсутня мета отримання прибутку. Тому, наприклад, договір дарування в жодному разі не є господарським (підприємницьким). Спонсорська підтримка, можливо, сприяє рекламі, але якщо це не оформлено спеціальним договором про рекламування продукції або товарів в рахунок наданих спонсором коштів, то господарського договору тут немає. Є лише безвідплатна допомога, що є за своєю правовою природою пере-данням майна або грошових коштів в дарунок.
1 Див.: Зобов'язальне право. Навч. посібн. / За ред. О.В. Дзери. - К., 1998. -
2 Див.: Пилипенко А.Я.. Щербина B.C.Господарське право: Курс лекцій. - К.,С.134.
434
Водночас стосовно господарських (підприємницьких) договорів
пиве виділення їх особливих підвидів. Наприклад, серед них М пііяють так звані біржові угоди (договори), що опосередковують Б кий специфічний вид відносин за участю підприємців, як біржо-га тОпгівля. Особливості діяльності в цій сфері полягають в тому,
сама по собі вона не є підприємницькою, оскільки не має метою отримання прибутку. Однак метою біржі І біржової торгівлі є сприяння її клієнтам в здійсненні підприємницької діяльності і, таким чином, — У сприянні отриманню підприємцями прибутку1.
Таким чином, біржові угоди (договори) є господарськими (підприємницькими) договорами, які укладаються між підприємцями і з метою здійснення підприємницької діяльності, але за посередництвом організації, яка сама такою діяльністю не займається. Це і визначає їх особливості і специфічне місце в системі цивільно-правових договорів.
Відповідно до ст.15 Закону "Про товарну біржу" біржовою угодою є угода, що відповідає сукупності таких умов:
— вона являє собою купівлю-продаж, постачання або обмін товарами, допущеними до обігу на товарній біржі;
— вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізнішенаступного за її укладенням дня;
— її учасниками є члени біржі.
У юридичній літературі називають різні підвиди біржових угод (договорів), наприклад, такі:
1) форвардні угоди — угоди з товаром, який передається продавцем покупцеві на певних умовах з розрахунком у встановленийдоговором строк в майбутньому;
2) угоди з гарантією — угоди, за якими один контрагент сплачує іншому в момент її здійснення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантуєугоду, вносить покупець, вона оформляється як угода з гарантієюна купівлю, а якщо продавець — як угода з гарантією на продаж;
3) угоди з кредитом — угоди, за якими товар набувається брокером або брокерською конторою за рахунок банківського кредитуз подальшою реалізацією його в порядку біржового торгу;
4) угоди з премією — угоди, за якими сторони наперед обумовлюють доплату до ціни купівлі або знижку з ціни продажу;
5) угоди з правом продавця або покупця змінити кількість това-РУ, що продається або постачається;
6) ф'ючерсні угоди — угоди, що укладаються не тільки з метоюкупівлі або продажу, а й для страхування можливих збитків,повязаних з укладенням угоди на постачання товару в обумовлений час.
Іака класифікація біржових угод цілком можлива. Однак аналіз практики дозволяє зробити одне уточнення. Зокрема залежно від
п іЛ *аРит°нова О.І. Біржа як організаційно-правовий засіб подолання монопо-Юридичний вісник. - Одеса, 1994. - №3. - С.ЗО.
435
15-

строку виконання угоди доцільно виділяти не тільки форвардні j ф'ючерсні угоди, а й так звані угоди-спот.
Угоди-спот — це договори, що виконуються відразу ж після 'їх укладення. Для розвиненої біржової торгівлі вони нетипові, однак в наших умовах є, мабуть, найпоширенішим видом біржових угод.
Таким чином, з аналізу особливостей, характерних ознак і поняття господарського (підприємницького) договору випливає, щ0 він є різновидом цивільно-правового договору, підпорядковується загальним правилам цивільного законодавства, а також положенням спеціальних норм, що регулюють ті або інші відносини у сфері підприємницької (господарської) діяльності.
§ 4. Зміст (умови) договору
Суть і значення цивільно-правового договору в конкретних правовідносинах найбільш яскраво відображаються у його змісті, яким визначається і зміст самого правовідношення.
Зміст договору — це сукупність умов (пунктів), визначених на розсуд сторін і погоджених ними, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо Інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ст.628 ЦК).
Переважна більшість цивільно-правових норм, які визначають умови договорів, має диспозитивний характер, тобто сторони в договорі можуть відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Наприклад, ст.668 ЦК встановлює, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Цс положення закону є диспозитивним, оскільки передбачає можливість визначення сторонами моменту переходу ризику до покупця на їх розсуд.
Водночас договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Але навіть у тому разі, коли у самому договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватись як звичай ділового обігу, якщо вони відповідають вимогам ст.7 ЦК (ст.630 ЦК).
Слід враховувати, що типові умови (типові договори) щодо певних відносин можуть затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови за своєю сутністю є актами цивільного законодавства, обов'язковими для застосування, якщо в них прямо не передбачено інше. Отже, у цьому випадку вказані типові умови стають приписами імперативного характеру.
436
Умови, на яких договір укладається, мають велике практичне ачення, оскільки від них зрештою залежать особливості договірних прав і обов'язків сторін договору, а також належне виконання зобов'язань.
Залежно від їх юридичного значення всі договірні умови можна поділити на три основні групи: істотні, звичайні і випадкові.
Істотними вважаються умови, які необхідні І достатні для укладення договору. Це випливає зі ст.638 ЦК, згідно з якою договір вважається укладеним лише тоді, коли між сторонами в належній для відповідних випадків формі досягнуто згоди з усіх істотних його умов. Це означає, що за відсутності хоча б однієї з таких умов договір не може вважатися укладеним. Водночас якщо досягнуто згоди щодо істотних умов, договір набирає чинності, навіть якщо не містить якихось інших умов. Саме тому такі умови ще називають необхідними.
Визначення кола істотних умов залежить від специфіки конкретного договору. Наприклад, істотними умовами договору купів-лі-продажу є предмет договору, ціна. Предмет договору, плата за користування, порядок користування найнятим майном є істотними умовами договору майнового найму.
Частина 1 ст.638 ЦК поділяє Істотні умови на чотири групи:
1) умови про предмет;
2) умови, які визначені законом як істотні;
3) умови, які є необхідними для договорів даного виду;
4) умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
При визначенні істотних умов того або іншого договору слід враховувати, що вирішення цього питання залежить насамперед від суті конкретного договору. Тому не випадково ЦК при визначенні істотних умов договору відсилає до спеціальних норм, присвячених договірним зобов'язанням даного виду І називає істотними насамперед ті умови, які визнані такими згідно із законом І передбачені як обов'язкові самими нормами права, що регулюють ці договірні відносини. Зокрема такий підхід був характерний при визначенні істотних умов так званих господарських договорів постачання, контрактації.
Однак не завжди істотні умови визначаються безпосередньо в законодавстві. Особливо це актуально нині, в умовах переходу до ринкових відносин, наділення учасників господарських відносин реальною самостійністю, в тих випадках, коли йдеться не про державні організації, все більшого значення набувають друга і третя групи істотних умов, зазначених вище. Наприклад, норми про ку-півлю-продаж, міну, найм, зберігання, спільну діяльність тощо не істять вичерпного переліку умов, однак останні випливають із енсу відповідного договору і норм, що визначають поняття і сутність договору.
гок д' кУп'вля'пР°Даж за своєю сутністю є відплатним до-
°ром. Отже, невстановлення угодою сторін такої умови, як ці-
437
на, свідчить про відсутність самого договору купівлспродажу. 0д_ нак, будучи істотною для договору купівлі-продажу, умова про ціну позбавлена значення для договору дарування у зв'язку з безвідплатним характером останнього.
Будь-яка Із сторін може визнати недостатніми ті умови, що названі істотними у законі або є необхідними для договору даного виду, і вимагати включення у договір додаткових умов, без яких угода її не влаштовує. У цьому випадку такі умови також набувають значення істотних. Наприклад, за загальним правилом доставка проданої речі в певне місце не належить до Істотних умов купівлі-продажу. Однак якщо покупець хотів укласти договір лише з дотриманням цієї умови, а продавець не згоден з такою вимогою, то не можна вважати такий договір укладеним лише тому, що досягнута згода сторін щодо предмета, якості і вартості речі.
Таким чином, для укладення договору необхідне досягнення угоди з усіх істотних його умов. Водночас іноді недостатньо і такої угоди. Крім неї, зокрема, може вимагатися передання речі, — якщо йдеться про реальний договір (позика, дарування). У встановлених законом випадках договір має бути укладеним у належній формі. Наприклад, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку тощо потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації (ст.657 ЦК). Тому все сказане про істотні умови договору повною мірою стосується форми договору, оскільки якщо одна з сторін вимагає, або ж в за-І коні обумовлена нотаріальна форма, а інша сторона від цього ухи ляється, то в цьому випадку не можна говорити про досягненії угоди.
Щодо передачі речі у реальному договорі, то тут справа вигляї дає дещо Інакше. Якшо речі не передано, то нема й договору. Ал не тому, що не досягнуто згоди стосовно його істотних умов, а тс му, що не додержані вимоги закону, без яких не може йтися пр існування договору взагалі.
Крім істотних, можуть бути й звичайні умови договору. Звичаї ними називають ті умови, які передбачені нормативними актам* На відміну від істотних, вони не потребують узгодження сторонами, оскільки автоматично набирають чинності з моменту укладення договору. Тому відсутність у змісті договору звичайних умов не впливає на його дійсність. Наприклад, якщо при укладенні договору майнового найму сторони не домовилися про те, хто має виконувати поточний ремонт речі, автоматично вступає в дію умова, передбачена ч.і ст.776 ЦК, згідно з якою наймач зобов'язаний проводити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не передбачено законом або договором.
Випадкові умови включаються у договір на розсуд сторін. Так само як і звичайні умови, вони не впливають на факт укладення договору І на його дійсність. Але на відміну від звичайних умов, які передбачаються безпосередньо законом і починають діяти внаслідок одного лише факту укладення договору, випадкові умови набу-
438
юридичного значення лише тоді, коли вони включені сами-Ва сторонами в договір. їх відсутність, так само як і відсутність М*ичайних умов, не спричиняє недійсності укладеного договору. КЧзім того, відсутність випадкових умов лише в тому випадку має наслідком'визнання договору недійсним, якщо заінтересована сто-на д0Веде, що вона вимагала узгодження цієї умови. Слід зазначити, що всі три групи умов, до якого б вони виду не належали, завдячують своєю появою зрештою лише домовленості сторін, якою одні умови формулюються безпосередньо, а інші — визнаються сторонами договору обов'язковими для них внаслідок самого факту укладення останнього. У цьому, Зокрема виявляється значення договору як вольового юридичного акта.
Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст.213 ЦК, яка визначає загальні правила тлумачення правочинів, про які йшлося у попередніх главах підручника. Крім того, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ст.637 ЦК).
§ 5. Укладення, зміна та розірвання договорів
Оскільки цивільно-правовий договір є однією з основних підстав виникнення зобов'язань, його характеристика не може бути повною без висвітлення порядку укладення договорів.
Розгляньмо спочатку загальний порядок укладення договорів. Оскільки договір є загальним юридичним актом двох або кількох осіб, узгодження умов договору між ними проходить як мінімум дві стадії: шляхом пропозиції однією стороною укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції іншою стороною (акцепт). Відповідно сторона, що запропонувала укласти договір, називається оферен-том, а сторона, що прийняла цю пропозицію — акцептантом.
У зв'язку з цим у юридичній літературі зазначається, що процес укладення договорів зумовлений самою природою цієї правової категорії. Тобто якщо сутність договору полягає у згоді, то тим самим укладення договору, яке є процесом досягнення згоди, спрямоване на досягнення того або іншого правового результату в сфері цивільного права, передбачає виявлення волі кожної з сторін і її узгодження.
Отже, першою стадією укладення договору є оферта. Оферта — не волевиявлення особи, спрямоване па укладення договору на певних умовах. Однак такого спрощеного визначення поняття оферти недостатньо для визначення її суті. Слід враховувати, шо офертою є не будь-яка пропозиція про вступ у договірні відноси-и, а лише та, яка спрямована конкретній особі або кільком конкретним особам І при цьому містить вказівку на конкретні поло-
ння, які пропонується включити в договір. Тому в пропозиції в Удь-якому випадку мають бути умови, що визнаються істотними я Цього договору.
439
З урахуванням висловленого, можна відзначити наявність таких характерних рис оферти:
1) вона адресується конкретно одній або кільком особам. Колипропозиція розрахована на невизначене коло осіб (наприклад врекламі), вона розглядається як запрошення до оферти, якщо інщепрямо не вказано в цій пропозиції;
2) оферта має містити вказівку на Істотні умови майбутнього договору, тобто такі, які є істотнимн згідно із законом або є необхідними для договорів даного виду, або ж в узгодженні яких заінтересований оферент;
3) пропозиція виражає твердий намір оферента вважати себезв'язаним договором І запропонованими умовами у разі їх прийняття (акцепту) іншою стороною.
Як зазначалося вище, оферта за своєю сутністю є волевиявленням сторони, яка бажає укласти договір. Оцінка її як волевиявлення, тобто спрямованої на встановлення цивільних прав і обов'язків дії, дала деяким науковцям підставу вважати оферту одностороннім правочином. Однак ця позиція не набула поширення. її опоненти слушно зазначали, що ці дії — пропозиція (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт) — є лише складовими двосторонньої угоди — договору. Волевиявлення однієї особи (оферента) спрямоване на отримання у відповідь волевиявлення іншої (акцептанта), внаслідок чого виникає спільний вольовий акт, договір, що приводить до досягнення зустрічних результатів, бажаних для них1.
Отже, хоч оферта І не є правочином, а лише однією зі стадій укладення договору, однак вона спричиняє наслідки правового характеру. Ці наслідки полягають в тому, що згідно зі ст.ст.643-645 ЦК оферент протягом певного строку пов'язаний своєю пропозицією про укладення договору. Цей строк залежить від того, чи був вказаний строк для відповіді, а також від того, в одному чи у різних місцях знаходяться контрагенти. Так, ст.643 ЦК передбачає, що коли пропозицію укласти договір зроблено з вказівкою строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, отримала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом вказаного строку.
Отже, в тих випадках, коли у самій оферті вказано строк для відповіді, оферент пов'язаний своєю пропозицією протягом цього терміну. Якщо він за цей час передумає і направить пропозицію про укладення договору Іншій особі, укладе з цією іншою особою договір, його дії будуть порушувати права того, до кого він спочатку звернувся із пропозицією. Тому на нього можуть бути покладені негативні наслідки односторонньої відмови від зобов'язання (наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяні збитки).
Стаття 644 ЦК передбачає порядок укладення договору за пропозицією, зробленою без вказівки строку для відповіді. Так, коли
' Див.: Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор. - М., 1972. С.85-86.
440
позицію укласти договір зроблено усно, без вказівки строку для
П-РповіДЬ договір вважається укладеним, якщо Інша сторона негай-
ВЩ заявила оференту про прийняття цієї пропозиції.
Н° у випадку коли пропозиція зроблена у письмовій формі, дого-
вважається укладеним, якщо відповідь про прийняття пропози-в1.? отримана протягом нормально необхідного для цього часу. Ц1 (-ДІД зазначити, що в цьому випадку оферент пов'язаний пропо-
ицією протягом більш тривалого строку у випадку, коли він знаходиться не в тому ж місці, де акцептант. Тут має бути зроблена поправка на звичайні строки доставки кореспонденції в обидва
кіниі. .
Розвиток технологій у галузі звязку призвів до того, що сторони що знаходяться в різних місцях, отримали можливість спілкуватися без розриву в часі за допомогою телефону, обміну факсами, повідомленнями електронною поштою тощо. Цікаво, що вже ЦК УСРР 1922 р. був змушений вдатися до певної фікції, включивши в ст. 131 примітку, згідно з якою пропозиція, зроблена по телефону, визнавалася пропозицією присутньому. Таким чином, ЦК УСРР 1922 р. виходив з того, що при оферті без вказівки відповіді, але при використанні оперативних засобів зв'язку, відповідь на зроблену пропозицію повинна бути даною негайно.
На жаль, ЦК 2003 р. не містить подібних роз'яснень. Тому залишається незрозумілим, протягом якого часу залишається пов'язаним офертою контрагент, який зробив оферту по телефону, факсу, електронному зв'язку. Можна припустити, що строк має обчислюватися, виходячи з періоду, необхідного для відповіді аналогічним засобом: тобто на факс — факсом, на електронну пошту — електронною поштою тощо.
Однак практика свідчить, що тут можливі труднощі. Наприклад, контрагент отримує факсимільну оферту не на офіс або домашній факс, а через посередника (відділення зв'язку). В цьому випадку йому необхідний час не тільки для ознайомлення з текстом оферти і прийняття рішення, а й для доставки тексту від посередника і до посередника.
На сьогодні це питання вирішується з урахуванням конкретних обставин (наявності відповідних каналів зв'язку, технічної можливості негайної відповіді тощо). Слід зазначити, що й ст.ст.644-645 ЦК не містять такого рішення, фактично відтворюючи основні положення ст.156 ЦК 1963 р.
Ведучи мову про характер і порядок відповіді на оферту, слід мати на увазі, що іноді замість відповіді про прийняття пропозиції укласти договір контрагент у встановлений для акцепту строк здійснює дії з виконання вказаних в оферті умов договору: відвантажує товари, надає послуги, сплачує певні суми. Такі дії слід вважати акцептом, якщо інше не передбачено законодавчими актами аоо не визначено в оферті. Вчинення таких конклюдентних дій означає і згоду на укладення договору, і одночасне його виконання (ст.642 ЦК).
441
Як і оферта, акцепт може бути відкликаний акцептантом, якщо повідомлення про його скасування оференту надійшло до моменту або в момент отримання самого акцепту. У разі відкликання акцепту або неотримання відповіді від акцептанта протягом встановленого для цього терміну оферент вважається вільним від тих обов'язків, які пов'язані з раніше зробленою ним пропозицією.
ЦК особливо обумовлює наслідки отримання відповіді про згоду на укладення договору з запізненням (ст.645).
Якщо з отриманої з запізненням відповіді про згоду укласти договір видно, що відповідь була відправлена своєчасно, вона визнається такою, що запізнилася лише в тому випадку, якщо особа, що зробила пропозицію, негайно сповістить іншу сторону про отримання відповіді з запізненням. В цьому випадку відповідь вважається новою пропозицією.
Слід зазначити, що новою пропозицією є також відповідь про згоду укласти договір на інших умовах (ст.646 ЦК).
З наведених положень випливає, що навіть якщо оферта відповідає всім вимогам, які висуваються до неї і про які йшлося вище, вона не завжди є першою стадією укладення договору. У випадках, передбачених законом (наприклад, ст.646 ЦК), вона розцінюється не як оферта, а фактично як пропозиція вступити в переговори. Сторони в цьому випадку немовби міняються місцями: оферент стає акцептантом, а акцептант — оферентом. Це пов'язано з тим, що на нову пропозицію (зустрічна пропозиція) необхідна згода колишнього оферента. Якщо ж колишній оферент не погодиться з новою пропозицією, а висуне ще якісь нові, додаткові умови, то він знову стає оферентом, а його контрагент — акцептантом. Переговори або обмін листами між сторонами, таким чином, можуть продовжуватися довго і завершитися або досягненням згоди стосовно умов договору, або взагалі не призвести до позитивного результату.
Особливим випадком укладення договору є встановлення договірних відносин на підставі так званої публічної оферти, тобто оферти, зверненої до невизначеного кола осіб.
Тривалий час у юридичній літературі була поширена точка зору, згідно з якою оферта може бути звернена лише до певної особи. Якщо ж такої спрямованості до певної особи немає, то немає і оферти. Таку позицію, зокрема, захищали P.O. Халфіна, Ф.І. Гав-зе, зауважуючи при цьому, що положення про адресованість оферти конкретній особі не стосується державних торгівельних організацій, купівлі-продажу на колгоспних ринках тощо.
Однак па сьогодні така позиція не знаходить підтримки ні в літературі, ні в законодавстві. Як зазначають М.І. Брагінський і В.В. Вітрянський, нині, коли учасники обігу мають можливість самі знаходити собі партнерів, та ще й в умовах конкуренції, що посилюється, поширилася практика виголошення різного роду запрошень до укладення договорів по радіо, телебаченню, в пресі.
До такої публічної оферти можна віднести пропозицію у газеї по радіо або телебаченню про продаж точно вказаних товарів, в
442
нання точно вказаних робіт, надання чітко вказаних послуг, ад-К и оферента, готовності вступити на оголошених умовах в дого-Р. 3 будь-якою особою, яка цього забажає. Крім того, публічна ВР пта фактично має місце при укладенні кожного публічного до-
говору (ст.633 ЦК).
Згідно зі ст.639 ЦК договір може бути укладений у будь-якій (Ьормь якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Проте'якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним лише з моменту надання йому цієї форми навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Зокрема у разі, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо ж сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
Порядок вирішення спорів, що виникають у процесі укладення договорів, визначається ст.649 ЦК. Згідно з цією нормою можливість і порядок вирішення переддоговІрних спорів залежать від того, чи є підставою укладення договору обов'язковий припис правового акта:
1) якщо підставою договору є припис правового акта органудержавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то спір вирішується судом. Так самосудом він вирішується в інших випадках, встановлених законом;
2) якщо укладення договору не пов'язане з приписами правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, то переддоговірніспори можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
В інших випадках усі розбіжності при укладенні договору усуваються шляхом домовленості сторін.
Зміна або розірвання договору за загальним правилом допускається лише за згодою сторін. При цьому правочин, спрямований на зміну або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, Що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обігу.
Винятки із загального правила шодо добровільності зміни або розірвання договору можуть бути передбачені договором або безпосередньо законом. Зокрема договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встанов-ених договором або законом. Істотним вважається таке порушен-
443
ня стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга історона значною мірою позбавляється того, на що вона розрахову- :вала при укладенні договору. і
Від розірвання (зміни) договору слід відрізняти односторонню ' повну або часткову відмову від договору, яка можлива лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Так, наприклад, відповідно до ч.2 ст.849 ЦК якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення ЇЇ у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір вважається відповідно розірваним або зміненим.
Особливою підставою розірвання або зміни договору є Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. У цьому випадку договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання (ст.652 ЦК).
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
1) в момент укладення договору сторони виходили з того, щотака зміна обставин не настане;
2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливостіта обачності, які від неї вимагалися;
3) виконання договору порушило б співвідношення майновихінтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на щовона розраховувала при укладенні договору;
4) із суті договору або звичаїв ділового обігу не випливає, щоризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Крім того, для зміни договору необхідна наявність ще однієї з двох умов:
1) розірвання договору суперечить суспільним інтересам;
2) розірвання договору потягне для сторін (чи однієї з них)шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
У разі зміни договору за взаємною згодою зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, а у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Якщо договір змінюється або розривається за рішенням суду, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

ВЄ
Яа загальним правилом сторони не мають права вимагати по-ІЄНІІЯ ТОГО, ЩО було виконане ними за зобов'язанням до момен-3'міни або розірвання договору. Втім згідно з ч.4 ст.653 ЦК сто-ни мають право своєю домовленістю передбачити повернення Реоеданого за договором. Такі самі наслідки можуть бути встановлені спеціальним приписом закону.
у кожному разі, якщо договір змінений або розірваний у ЗВ'ЯЗКУ з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Відшкодування збитків є заходом відповідальності і отже, до нього застосовуються правила ЦК та інших актів законодавства, якими регулюються відносини відповідальності. Зокрема згідно зі ст 614 ЦК особа, істотне порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від відшкодування збитків якщо доведе, що порушення договору сталося не з ЇЇ вини.
Додаткова література:
1. Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. — М., 1984.
2. Брагинский М.И. Хозяйственньш договор: каким ему бьіть? —М., 1990.
3. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. — М.,1997.

4. Гавзе Ф.И. Социалистический гражданско-правовой договор. - М., 1972.
5. Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие,содержание, функции // Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. - М., 2001. - С. 166-182.

6. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Ав-тореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2001.
7. Луць В.В. Заключение и исполнение хозяйственньїх догово-ров. — М, 1978.
8. Луць В. Кодифікація договірного права // Українське право.1997. - №3. - С.142-143.
9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,1999.
Ю. Притьїка Д.Н., Карабань В.Я., Ротань В.Г. Договорное право: общая часть. Комментарий к гражданскому законодательству Украйни. — К. — Севастополь, 2002.
П. Харитонов Є., Харитонова О. Деякі зауваження щодо системи договірного права у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. — 1997. - №3. - С. 144-145.
12. Хохлов С.А. Техника договорной работьі //Антология уральской цивилистики. 1925-1989: Сборник статей. — М., 2001. — С.203-227.

444
445

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ
ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Глава 25 Купівля-продаж
1. Загальні положення про купівлю-продаж.
1.1. Поняття договору купІвлі-продажу.
1.2. Права та обов'язки сторін у договорі купівлі-продажу.

2. Захист прав споживачів.
3. Види договору купівлі-продажу.
4. Роздрібна купівля-продаж.
5. Зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу.
6. Поставка.
7. Контрактація сільськогосподарської продукції.
8. Міна (бартер).
Купівля-продаж є родовим поняттям стосовно деяких договорів, суть яких полягає в тому, що одна сторона зобов'язується передати у власність другої сторони яке-небудь майно, а остання зобов'язується прийняти це майно І сплатити за нього визначену грошову суму (ціну). До числа договорів, визнаних окремими видами договору купівлі-продажу, належать договори роздрібної купівлі-продажу, поставки, контрактації сільськогосподарської продукції тощо.
Особливістю нового ЦК щодо регулювання купівлі-продажу є те, що в ньому викладенню норм про окремі види договору купівлі-продажу передують загальні положення про купівлю-продаж, що також поширюються на такі види купівлі-продажу: роздрібну купівлю-продаж, поставку, контрактацію, міну (бартер), постачання енергетичних й інших ресурсів через приєднану мережу (якщо Інше не передбачено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін).
§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж
1.1. Поняття договору купівлі-продажу
Договір купівлі-продажу — це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) У власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 ЦК).
446
Характеристики договору:
— оплатний — набуваючи майно у власність, покупець сплачуєпродавцю обумовлену за договором ціну майна;
— двосторонній — як вбачається з визначення, права та обов'язкидоговором мають обидві сторони: продавець передає чи зобов'язується передати покупцеві певне майно, але має право вимагати за цесплати певної ціни, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний сплатитиціну, але має право вимагати передання йому проданого майна;
-1 може бути консенсуальним, коли права та обов'язки сторін виникають в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами, або реальним, коли договір набирає чинності з моменту передання продавцем майна (товару) покупцеві.
Основна і визначальна ознака договору купівлі-продажу — перехід майна у власність покупця.
Форма договору купівлі-продажу визначається згідно з загальними правилами ЦК про форму правочинів.
У ЦК визначена форма окремих видів договорів купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Порядок нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу жилого будинку (частини будинку) визначений у Законі від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат" та в інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. №18/15. Державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, здійснюється згідно з Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно.
Сторони в договорі. Продавцями і покупцями в договорі купівлі-продажу можуть виступати як фізичні (які мають, як правило, повну дієздатність, за винятком укладення деяких договорів), так і юридичні особи.
Відповідно до ст.658 ЦК право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Продаж майна означає розпорядження продавцем своїм майном, тобто визначення його юридичної долі. Право розпорядження — одне з правомочностей власника. Тому продавцями у договорі купівлі-продажу виступають, як правило, власники майна. Однак у деяких випадках право розпорядження майном може налєжа-и і невласнику. Так, державні організації, не будучи власниками, також мають право розпорядження майном.
у Деяких випадках суб'єктом договору може бути особа, яка не власником майна та не має іншого речового права. Таке право
447
продажу чужого майна може бути надано особі договором або законом. Наприклад, ломбардам надане право продавати торговим організаціям майно, невитребуваие власником після закінчення встановленого терміну, транспортна організація вправі реалізовувати невитрсбувані вантажі у встановленому законодавством порядку.
Винятки, передбачені законом, стосуються примусового продажу, зокрема, заставленого майна в порядку, встановленому Законом "Про заставу", та відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Зміст договору. Зміст договору складають ті умови, із приводу яких сторони досягають угоди. Істотними умовами, зокрема, є предмет і ціна.
Предмет договору — майно, що продавець передає або зобов'язується передати покупцеві. Предметом договору можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками. Це можуть бути як окремі речі, так І їх сукупність, як рухоме майно, так і нерухоме (за деякими винятками, передбаченими законодавством).
Стосовно продажу ряду речей закон встановлює особливі правила. Законодавчими актами України встановлений спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не можуть знаходитися у власності громадян.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути, зокрема, цінні папери.
Згідно зі ст.656 ЦК предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (прилюдних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо Інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.
Якість товару. Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У
448 .

ґ\тності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару В1Д давець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для ПЕ) з якою товар такого роду зазвичай використовується.
і іі
и з як
Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, подавець повинен передати покупцеві товар, придатний для вико-оистання відповідно до цієї мети.
У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або)
опису.
Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим
вимогам.
Продавець і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом.
Відповідність товару вимогам законодавства підтверджується у спосіб та в порядку, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.
Гарантії якості товару. Товар, який продавець передає або зобов'язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу. Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару (гарантійний строк). Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором.
Гарантійний строк починається з моменту переданпя товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу. Гарантійний строк, встановлений договором купівлі-продажу, продовжується на час, протягом якого покупець не міг використовувати товар у зв'язку з обставинами, що залежать від продавця, до усунення їх продавцем. Гарантійний строк продовжується на час, протягом якого товар не міг використовуватися у зв'язку з виявленими в ньому недоліками, за умови повідомлення про це продавця в порядку, встановленому ст.688 ЦК.
Гарантійний строк на комплектуючий виріб дорівнює гарантійному строку на основний виріб і починає спливати одночасно з ним.
У разі заміни товару (комплектуючого виробу) неналежної якості на товар (комплектуючий виріб), що відповідає умовам договору купівлі-продажу, гарантійний строк на нього починає спливати з моменту заміни.
Законом або іншими нормативно-правовими актами може бути встановлений строк, зі спливом якого товар вважається непридатним для використання за призначенням (строк придатності). Строк придатності товару визначається періодом часу, який обчислюєть-Ся з дня його виготовлення і протягом якого товар є придатним для
449
використання, або терміном (датою), до настання якого товар придатним для використання.
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, на який встановлено строк придатності, з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до спливу цього строку.
Ціна товару. Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною встановленою у договорі купівлі-продажу, або якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що визначається відповідно до ст.632 ЦК, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не встановлено договором купІв-лі-продажу.
Якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару. Якщо продавець прострочив виконання обов'язку щодо передання товару, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на день передання товару, встановлений у договорі, а якщо такий день не встановлено договором, — на день, визначений відповідно до ст.530 ЦК. Ці положення про визначення ціни товару застосовуються, якщо Інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання.
Відповідно до Закону України від 3 грудня 1990 р. "Про ціни І ціноутворення" застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані й регульовані ціни і тарифи.
Вільні ціни і тарифи встановлюються на усі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, стосовно яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.
Державне регулювання цін здійснюється, зокрема, відповідно до Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1995 Р-№135. Це Положення визначає порядок державного регулювання цін (тарифів) на продукцію суб'єктів природних монополій і суб'єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції, встановлюючи такі ціни чи інші умови придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умови існування значної конкуренції на ринку, або застосовуючи різні ціни чи різні інші умови до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивних на те причин.
450
Деякі спеціальні вимоги щодо ціни можуть пред'являтися до ок-пемих різновидів договору купівлі-продажу.
Регулювання цін при експорті товарів з України і встановлення онтролю за ними проводиться на підставі Указу Президента Ук-паїни від Ю лютого 1996 р. №124/96 "Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності".
В Указі, зокрема, встановлено, що контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладення зовнішньоекономічних угод (контрактів). Тим самим за загальним принципом встановлена свобода у визначенні контрактних цін.
Однак із цього правила встановлено ряд винятків, коли контрактні ціни в сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України відповідно до цін, що встановлює Міністерство економіки та з питань європейської Інтеграції України.
Зазначеним Указом затверджене Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, у якому індикативні ціни визначені як ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися або складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.
Запроваджені у встановлених законодавством порядку і випадках індикативні ціни є обов'язковими для використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладенні та здійсненні зовнішньоекономічних контрактів.
Роздрібні ціни на товари народного споживання — ціни на товари невиробничого споживання, за якими їх продають незалежно від форми розрахунків безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання. Інструкція про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування, затверджена наказом МЗЕЗторгу України від 4 січня 1997 р. №2, визначає основні вимоги до порядку позначення відповідних цін.
Інформування покупців про роздрібні ціни на товари здійснюється за допомогою таких засобів: ярликів цін (цінників) на зразках товарів або покажчиків цін на підприємствах роздрібної торгівлі; ярликів цін (цінників), прейскурантів алкогольних напоїв, меню і прейскурантів цін на товари, що купуються на підприємствах громадського харчування.
Роздрібні ціни також можуть бути позначені на товарних ярли-ах, етикетках підприємств-виробників, упаковці, в якій товар продається населенню, або безпосередньо на самому товарі, якщо поз-
451
начення ціни не погіршує його товарного виду і не знижує якості товару.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. №1998 "Про вдосконалення порядку формування цін" формування та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці, а у доларовому еквіваленті ціни можуть формуватися лише у частині імпортної складової структури ціни.
Якщо в договорі порушені вимоги щодо вказівки істотних умов договору і його форми, він може бути визнаний недійсним.
Так, договір купівлі-пролажу був визнаний недійсним у зв'язку з порушенням при його укладенні вимог ст.ст.І53 і 154 ЦК 1963 р.
До арбітражного суду області звернулось спільне підприємство у формі товариства з обмеженою відповідальністю (далі — Товариство) із заявою про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єктів нерухомості, укладеного ним із малим приватним підприємством (далі — МПП).
Рішенням арбітражного суду позовні вимоги задоволені за тими мотивами, що в договорі чітко не визначений предмет купівльпро-дажу, як одна з умов змісту договору, крім того, договір нотаріально не посвідчений, що було передбачено його умовами.
Постановою наглядової інстанції рішення залишене в силі. Покупець — МПП — звернувся до судової колегії з перевірки рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України із заявою про скасування рішення і постанови арбітражного суду області, мотивуючи її наступним: сторони передбачили в договорі лише обов'язкову реєстрацію його в Бюро технічної інвентаризації (БТІ), а не нотаріальне посвідчення; що ж стосується об'єкта купівлі-про-дажу, то в будинку під одним дахом розташовані пекарня, цех і магазин, що і були предметом договору.
Судова колегія Вищого арбітражного суду України, перевіривши матеріали справи і доводи заявника, встановила таке.
Відповідно до укладеного договору Товариство зобов'язалося передати у власність МПП приміщення площею 270 кв. м, а МПП — прийняти його й оплатити за погодженою ціною. У двосторонньому акті приймання-здачі не конкретизований перелік переданих основних засобів. У рахунку на оплату предмета договору покупцем — МПП — зазначене приміщення пекарні, а в рахунку продавця — Товариства — приміщення цеху. У реєстраційному ж свідоцтві БТІ йшлося про реєстрацію цеху і магазина.
Зі змісту договору вбачається, що на взаємовідносини сторін у частині форми договору купівлі-продажу нежилих приміщень поширюється дія ст.227 ЦК 1963 р. (за аналогією), що не суперечить чинному законодавству, оскільки як жилі, так і нежилі приміщення охоплюються єдиним поняттям "об'єкт нерухомості". Тому заперечення заявника в цій частині помилкові. Не грунтуються на чинному законодавстві і посилання МПП на те, що договором передбачений лише обов'язок реєстрації його в БТІ, а не нотаріальне посвідчення, оскільки реєстраційне свідоцтво БТІ не є право встановлюючим документом, право ж власності на об'єкт нерухомості переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.
Крім того, у реєстраційному свідоцтві БТІ зазначені лише цех і магазин, але відсутня вказівка про пекарню. Заяву МПП про те, ш° пекарня площею 270 кв. м, включає цех і магазин, що знаходяться під одним дахом і за однією адресою, до уваги не взято, оскільки
452
всупереч вимогам ст.ЗЗ ГПК України МПП не довело наявність відповідних обставин.
Пред'явлений МПП лист виконкому районної ради не є належним доказом того, шо пекарня і магазин є одним об'єктом, оскільки має довідковий характер і свідчить про те, шо на момент укладення договору пекарня взагалі не знаходилась за зазначеною в договорі адресою.
Не може бути належним доказом у справі і технічна документація на спірний об'єкт як єдиний комплекс (цех плюс магазин), оскільки вона не є правовстановлюючим документом. Таким чином, арбітражний суд області правомірно дійшов висновку про неможливість встановити, яка саме будівля або група будівель були предметом договору купівлі-продажу за договором. Крім того, відповідно до ч.І ст.154 ЦК 1963р., якщо сторони домовились про укладення договору у певній формі, він вважається укладеним Із моменту надання йому цієї форми, навіть якшо за законом для даного виду договорів така форма і не була б потрібна. Зазначеною нормою встановлений пріоритет договірного регулювання форми цивільних угод, чим і скористалися сторони у договорі. їх волевиявлення спростовує доводи МПП у частині необов'язковості нотаріального посвідчення договору.
Виходячи з викладеного, рішення і постанова арбітражного суду області відповідають чинному законодавству і фактичним обставинам справи, а тому залишені без змін1.
1.2. Права та обов 'язки сторін у договорі купівлі-продажу
У ст.655 ЦК, що містить визначення договору купівлі-продажу, передбачені основні права та обов'язки сторін за договором — продавець передає або зобов'язується передати майно (товар) покупцеві, але має право вимагати від нього сплати певної грошової суми, а покупець у свою чергу зобов'язаний сплатити цю суму, але має право вимагати передання йому проданого майна.
Обов'язки продавця. Основним обов'язком продавця є передання майна (товару) у власність покупцеві.
Обов'язок продавця передати товар покупцеві регламентує ст.662 ЦК. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Він повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, — відповідно до положень ст.530 ЦК.
Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:
1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановленийовязок продавця доставити товар;
2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар маєг переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.
*c - 1999. - №6. - C.17-18.
453
Договором купівлі-продажу може бути встановлений Інший мент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має І право відмовитися від договору купівлі-продажу. Якщо продавець відмовився передати річ, визначену Індивідуальними ознаками, застосовуються норми ст.620 ЦК.
Наприклад, Вищий арбітражний суд України розглянув позов фірми "Довіра" і редакції газети "Київські відомості" до видавничого газетно-журнального концерну "Ріа-Прсс" про стягнення 850 млн крб.
Це — позов про стягнення збитків, що складалися з неотрима-ної виручки від реалізації газети "Київські відомості" у роздрібну торгівлю і збитків у вигляді сплачених відсотків за користування банківським кредитом. В обгрунтування висунутих вимог позивачі посилалися на неналежне виконання відповідачем узятих на себе зобов'язань щодо переданая купленого в нього паперу.
Виший арбітражний суд вважав доводи позивачів обгрунтованими. Пропозиція шодо укладення договору з позивачами надійшла від концерну і була оформлена рахунками-фактурами, що припустимо і визнається судом на підставі ст.І54 ІЖ 1963 р. У цій статті Йдеться про укладення письмових договорів шляхом обміну листами тощо (маються на увазі документи, підписані стороною, шо посилає). Пропозиція концерну була прийнята та акцептована позивачами шляхом попередньої оплати запропонованої кількості паперу за встановленими ціпами. Таким чином, між концерном, редакцією газети і фірмою були укладені два самостійних цивільно-правових договори, які за своєю правовою природою є договорами купівлі-продажу і підставою для виникнення зобов'язань відповідача відповідно до ЦК шодо передачі 290 тонн паперу редакції і 410 тонн — фірмі.
Концерн виконав взяті зобов'язання частково, передавши частину паперу лише фірмі. Договірні зобов'язання перед редакцією не були виконані.
Суд встановив, що листом концерн повідомив фірму про неможливість подальшого постачання паперу за старими цінами у зв'язкузі зміною курсу карбованця до російського рубля і одночасно запропонував з'ясувати подальші умови роботи з її представником. ПОЗІЇ'вачі не погодилися із запропонованими їм умовами і вимагали по верненая попередньої оплати, що і було зроблено відповідачем. Та
ким чином, за спільною угодою сторін договірні відносини купівліь продажу між ними перервалися відповідно до ст.220 ЦК 1963 р. Од
нак цей факт, на погляд суду, не є підставою для звільнення кон церну від відповідальності перед фірмою і редакцією газети за иена лежне виконання зобов'язань, зокрема, компенсації збитків, перед
454
бачених ст.203 ЦК 1963 р. Зазначені договори купівлі-продажу були підставою для виникнення зобов'язання, що має бути виконане за правилами стхт.161-177 ЦК 1963 р. Тому правомірною є вимога позивачів про стягнення з концерну збитків у вигляді виплачених відсотків за користування банківським кредитом.
Вишим арбітражним судом України з концерну на користь фірми "Довіра" були стягнені збитки у вигляді сплачених відсотків за користування банківським кредитом та у вигляді витрат на придбання паперу, а на користь концерну — у вигляді неодержаних прибутків з реклами та від реалізації газети вроздріб, збитків у вигляді повернення вартості передплати передплатникам та сплаченої неустойки Центру перевезення пошти1.
Якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документів, шо стосуються товару та підлягають передатно разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання. Якщо приналежності товару або документи, шо стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві.
Продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин,
які існували до цього моменту.
Якщо продавцем надані гарантії щодо якості товару, він відповідає за його недоліки, якщо не доведе, що вони виникли після його передання покупцеві внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили.
Крім цього основного обов'язку, продавець має й інші обов'язки. Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх; осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст.659 ЦК).
Ці обставини важливо знати покупцю, тому що подібні обтяження можуть утруднити користування майном новим власником. Так, при продажу закладеної речі продавець зобов'язаний попередити покупця про заставу, оскільки заставодержатель має право витребувати у покупця таку річ. Згідно із законом договір найму зберігає чинність у разі переходу права власності на здане у найм майно від наймодавця до іншої особи. Тому про те, що майно, яке продається, обтяжене договором майнового найму (оренди), продавець зобов'язаний повідомити покупця.
Якщо право власності переходить до покупця раніше від пере-Дання товару, продавець зобов'язаний до передання зберігати то-ВаР не допускаючи його погіршення. Необхідні для цього витрати
Бізнес. - 1994. - №42. - С.16.
455
покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, якщо інше не встановлено договором (ст.667 ЦК).
Таким чином, якщо момент переходу права власності не збігається з моментом передання речі згідно з договором або законом передбачено обов'язок продавця зберігати продану річ певний час' тобто продавець відповідає за продану річ.
Крім того, продавець зобов'язаний зберігати товар, не прийнятий покупцем (ст.690 ЦК).
Якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товару, переданого продавцем, він зобов'язаний забезпечити схоронність цього товару, негайно повідомивши про це продавця. Продавець зобов'язаний забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним в розумний строк. Якщо продавець у цей строк не розпорядиться товаром, покупець має право реалізувати товар або повернути його продавцеві.
Витрати покупця у зв'язку зі зберіганням товару, його реалізацією або поверненням продавцеві підлягають відшкодуванню продавцем, При цьому суми, одержані від реалізації товару, передаються продавцеві за вирахуванням сум, що належать покупцеві.
Якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право вимагати від нього прийняти та оплатити товар або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Обов'язки покупця. Основними обов'язками покупця є прийняття переданого продавцем майна (товару) та його оплата.
Покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства (ст.689 ЦК).
Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Він зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Якщо продавець зобов'язаний передати покупцеві крім пеопла-ченого також інший товар, він має право зупинити передання цього товару до повної оплати всього раніше переданого товару, якшо
456
пе не встановлено договором або актами цивільного законодавс-твПст.692 ЦК).
у ст-693 ЦК передбачена попередня оплата товару. Якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оп-. патити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, — У строк, визначений відповідно до ст.53О ЦК.
У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення ст.538 ЦК.
Якшо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст.536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передапня товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Згідно зі ст.694 ЦК договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.
Товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для проведення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом,
У разі невиконання продавцем обов'язку щодо передання товару, проданого в кредит, застосовуються положення ст.665 ЦК.
Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару.
Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до ст.536 ЦК від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.
Договором купі&іі-продажу може бути передбачений обов'язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем.
З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар.
Договором про продаж товару в кредит може бути передбачено оплату товару з розстроченням платежу. Істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів.
Якщо покупець не здійснив у встановлений договором строк чеРгового платежу за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар, продавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару.
До договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу застосовуються положення чч.З, 5, 6 ст.694 ЦК.
457
Продаж товарів у кредит регулюють також Правила торгівлі у розстрочку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. №997.
ЦІ Правила встановлюють порядок продажу резидентами і нерезидентами (суб'єктами господарювання) непродовольчих товарів фізичним особам, у тому числі громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності без створення юридичної особи, у розстрочку тобто па умовах розстрочки кінцевого розрахунку, на певний строк і під відсоток.
Продаж товарів у розстрочку здійснюється фізичним особам, що мають постійний прибуток І постійно проживають у населеному пункті, де знаходиться суб'єкт господарювання.
Якщо фізична особа постійно працює або навчається за межа-,ми населеного пункту, де постійно проживає, вона може придбаваіти товар у розстрочку за місцем роботи (навчання), але за згодо*суб'єкта господарювання. в
Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договорі купівлі-продажу в розстрочку, що укладається між суб'єктом госпої дарювання і фізичною особою (покупцем), відповідно до якої суб'єкт господарювання зобов'язується передати обумовлений тої вар, а покупець — здійснити розрахунки за товар у терміни та розмірах, передбачених цим договором.
Договором визначаються умови, за яких здійснюється продг товарів у розстрочку.
Договір укладається за умови пред'явлення покупцем паспорта . довідки для придбання товарів у розстрочку, що видається за місцем роботи (навчання), а непрацюючим пенсіонерам — органом] шо призначив пенсію.
При продажу товарів у розстрочку з покупців на користь суб'єкта господарювання з наданого кредиту стягуються відсотки, розмір яких встановлює суб'єкт господарювання, але не вище діючих н'а момент продажу товарів річних ставок за фінансові кредити банку] який обслуговує суб'єкта господарювання, що здійснює продаж розстрочку.
Передача в розпорядження покупцеві товарів, що купуються / розстрочку, здійснюється за умови внесення першого внеску (зав'1 датку) у розмірі не менше 25 відсотків 'їх вартості, а товарів, вар~[ тість яких становить понад 50 неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян, — не менше 50 відсотків.
Договором має передбачатися термін оплати залишку вартості товарів у межах від 6 до 12 місяців, а товарів, вартість яких перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян, — від 6 до 24 місяців.
Наданий кредит не повинен перевищувати тримісячної заробітної плати (стипендії, пенсії) покупця у разі продажу товарів Із розстрочкою платежу на 6 місяців, шестимісячної — із розстрочкоюплатежу на 12 місяців, 12-місячної — із розстрочкою платежу на 24 jмісяці. ,•,
458
У разі якшо вартість товарів перевищує вказану граничну межу педиту, різниця має бути сплачена покупцем під час одержання оварів готівкою або шляхом перерахування коштів у безготівковому порядку через банківські установи.
' продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів провадяться за цінами, що діють на день продажу. При подальшій зміні цін на товари, продані у розстрочку, перерахунок не проводиться. Розрахунки за продані у розстрочку товари провадяться один раз на місяць у терміни, визначені договором.
Права покупця у разі передання йому товару неналежної якості. Згідно зі ст.678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: 3) пропорційного зменшення ціни;
2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:
1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої затовар грошової суми;
2) вимагати заміни товару.
Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред'явлені до продавця або виготовлювача товару.
Ці положення застосовуються, якщо Інше не встановлено ЦК або іншим законом.
Покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені у встановлені строки, якщо інше не передбачено договором або законом.
Якщо на товар не встановлений гарантійний строк або строк придатності, вимога у зв'язку з його недоліками може бути пред'явлена покупцем за умови, що недоліки були виявлені протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна—в межах трьох років від дня передання товару покупцеві, якщо договором або законом не встановлений більший строк.
Якщо встановити день передання нерухомого майна неможливо або якщо покупець володів нерухомим майном до укладення дого-В0РУ, зазначені строки обчислюються від дня укладення договору.
Строк для виявлення недоліків товару, що перевозився або був відправлений поштою, обчислюється від дня одержання товару в місці призначення.
Якщо на товар встановлено гарантійний строк, покупець має право пред'явити вимогу в зв'язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку.
459
Якщо на комплектуючий виріб встановлено гарантійний строк меншої тривалості, ніж на основний виріб, покупець має право пред'явити вимогу в зв'язку з недоліками комплектуючого виробу якщо ці недоліки були виявлені протягом гарантійного строку на основний виріб.
Якщо на комплектуючий виріб встановлено гарантійний строк більшої тривалості, ніж гарантійний строк на основний виріб, покупець має право пред'явити вимогу в зв'язку з недоліками товару, якщо недоліки у комплектуючому виробі виявлені протягом гарантійного строку на нього, незалежно від спливу гарантійного строку на основний виріб.
Покупець має право пред'явити вимогу в зв'язку з недоліками товару, на який встановлений строк придатності, якщо вони виявлені протягом строку придатності товару.
Якщо недоліки товару виявлені покупцем після спливу гарантійного строку або строку придатності, продавець несе відповідальність, якщо покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання йому товару або з причин, які існували до цього моменту.
До вимог у зв'язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених ст.68О ЦК, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності), — від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку придатності).
Витребування товару в покупця. У ст.660 ЦК передбачені обов'язки покупця і продавця у разі пред'явлення третьою особою позову про витребування товару.
Якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця.
Якщо покупець не повідомив продавця про пред'явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.
Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем.
Продавець несе відповідальність у разі відсудження товару У покупця. У разі вилучення зн рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, шо виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
460
Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або до ft обмеження у разі витребування товару у покупця третьою
особою є нікчемним.
Таким чином, непритягнення покупцем продавця до участі в справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, як-шо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню проданого товару у покупця. Продавець, який був притягнений покупцем до участі в справі, але не взяв в ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи по- -
купцем.
Позов про витребування майна в покупця може бути пред явлений третьою особою, якщо у неї право (внаслідок права власності, застави, договору майнового найму тощо) на це майно виникло до його продажу. При пред'явленні такого позову продавець зобов'язаний захистити інтереси покупця, а отже і свої Інтереси, і запобігти можливості відсудження речі, придбаної покупцем. Такий обов'язок у продавця виникає лише при залученні його покупцем до участі в справі шляхом заяви до судових органів клопотання про залучення продавця до участі у справі на стороні покупця як співвідповідача.
Якщо покупець провадить справу самостійно, без залучення продавця, позбавивши його тим самим можливості захисту інтересів покупця, продавець звільняється від відповідальності за вилучення речі у покупця за позовом третьої особи за умови, якщо доведе, що його участь могла б запобігти витребуванню проданого майна в покупця.
§ 2. Захист прав споживачів
Права споживачів товарів, робіт і послуг охороняє Закон України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (у редакції Закону від 15 грудня 1993 p.), що також встановлює засоби відповідальності та Інші санкції за порушення законодавства про охорону прав споживачів.
Законом України від 7 березня 2002 р. ратифікована Угода про основні напрями співробітництва держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі захисту прав споживачів.
Відповідно до Закону "Про захист прав споживачів" споживач — Це громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних
побутових потреб.
Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на:
— державний захист своїх прав;
— гарантований рівень споживання;
— належну якість товарів (робіт, послуг), торгового та Інших ви-Д'в обслуговування;
461
— безпеку товарів (робіт, послуг);
— необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію протовари, їх кількість, якість і асортимент, а також про їх продавця(виробника);
— відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (немайно-вої) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людейтоварами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством;
— звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав;
— об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднанняспоживачів).
Закон "Про захист прав споживачів" називає одним із прав споживача його право на належну якість товарів — споживач має право вимагати від продавця (виробника), щоб якість придбаного ним товару відповідала вимогам нормативно-правових актів, умовам договору, а також інформації про товар, яку надає продавець (виробник).
Якість переданого товару є істотною умовою договору купівлі-продажу. Тому в Законі прямо зазначено, що продавець зобов'язаний передати споживачеві товар, який за якістю відповідає вищевказаним вимогам.
Вимоги до товару щодо його безпеки для життя, здоров'я і майна споживачів, а також для навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами. Щодо окремих груп товарів вказані вимоги встановлюються законодавчими актами України.
Реалізація інтересів споживачів у встановленні вимог до якості товарів забезпечується правом участі об'єднань споживачів у розробці нормативних документів згідно з чинним законодавством.
Продавець зобов'язаний передати споживачеві товар, який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору, а також Інформації про товар, що надається продавцем (виробником).
На товари, що завозяться на територію України, повинен бути передбачений чинним законодавством документ, який підтверджує їх належну якість.
Закон "Про захист прав споживачів" передбачає ширші порівняно з ЇДК права споживачів при порушенні їх права на належну якість купленого товару.
Якщо споживач придбав товар неналежної якості, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару він відповідно до Закону "Про захист прав споживачів" має право використовувати одну з п'яти можливостей, наданих законом:
1) вимагати безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат па їх виправлення споживачем чи третьою особою;
2) заміни на товар аналогічної марки (моделі, артикула, модифікації) належної якості;
462

3) заміни на такий же товар іншої марки (моделі, артикула, мо-(ЬікаиІЇ) з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
4) відповідного зменшення купівельної ціни;
5) розірвання договору та відшкодування завданих збитків.
Так, В.П. (позивач) звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовними вимогами до Шевченківського універмагу м. Києва (відповідача) на тій підставі, шо він придбав у відповідача літній костюм без помітних дефектів. Під час весняно-літ-нього сезону позивач кілька разів одягнув костюм і виявив, що під дією сонячних променів колір тканини змінився, з'явилися плями. Відразу ж після виявлення зазначених дефектів В.П. звернувся до адміністрації Шевченківського універмагу з вимогою замінити костюм. Однак відповідач відмовився виконати законні вимоги покупця, тому останній просив стягнути з відповідача вартість костюма з урахуванням інфляції за цінами, що склалися на день пред'явлення
позову.
У додатковій позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача суму на відшкодування моральних збитків, понесених з вини універмагу, оскільки він тричі звертався до відповідача за відновленням Його порушеного права, одержував відмови, витрачав вільний
час, сили, здоров'я.
З висновку судово-товарознавчої експертизи вбачається, що дефект, який виник на костюмі (зміна початкового кольору), стався через нестійкість фарби до фізико-хімічних впливів.
Дослідивши та оцінивши зібрані в справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позивач дійсно купував костюм у Шевченківському універмазі, дефект виник не з його вини і відмова універмагу замінити костюм спричинила порушення прав В.П. як споживача. Суд дійшов висновку, шо позовні вимоги В.П. у частині відшкодування матеріальних збитків підлягають повному задоволенню, а в частині моральних збитків — частковому'.
Стосовно непродовольчих товарів, що були у використанні та реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, зазначені вимоги споживача задовольняються лише за згодою продавця.
Нерідко трапляється, що продавець не задовольняє тієї вимоги, що пред'являється споживачем, нав'язуючи йому інший варіант. Наприклад, при придбанні неякісного товару споживач вимагає розірвання договору і відшкодування збитків, а продавець відмовляє в цьому, погоджуючись на інше рішення — заміну недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості.
У таких ситуаціях тільки споживач (а не продавець) вправі обирати одну з кількох альтернативних вимог і ніхто не вправі примушувати його до іншого рішення.
Інколи при звертанні споживача з претензією на якість купленого товару продавець відсилає його до виробника, пояснюючи покуп-ЦК), що тільки виробник відповідає за якість зробленого ним товару. Це не відповідає закону, адже продавець як сторона в договорі ку-швлі-продажу повною мірою відповідає за якість товару, що продається. При цьому право вибору, до кого звернути свої вимоги, нале-
Юридическая практика. - 1996. - №2. - С.З.
463
жить самому споживачеві. Вони можуть бути адресовані або до про, давця за місцем купівлі товару, або виробникові чи підприємству що виконує їх функції за місцезнаходженням споживача. Функції представників підприємств-виробників виконують їх представництва та філії, створені виробниками для цієї мети, або підприємства які виконують вказані вимоги на підставі договору з виробником.
Продавець, виробник (підприємство, що виконує їх функції) зо- бов'язані прийняти товар неналежної якості у споживача і заде вольнити його вимоги.
Доставка великогабаритних товарів вагою понад 5 кг продавцю,! виробнику (підприємству, що виконує їх функції) та їх повернені споживачеві здійснюється силами і засобами продавця, виробиш (підприємства, що виконує їх функції).
У разі невиконання цього зобов'язання, а також відсутност продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції) у місці перебування споживача доставка і повернення товарів можуть бути здійснені споживачем за їх рахунок.
За наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості протягом 14 днів або за домовленістю сторін.
У разі відсутності товару вимога споживача про заміну підлягає задоволенню в двомісячний термін з часу відповідної заяви. І задовольнити вимогу споживача про заміну товару у встановленні термін неможливо, споживач вправі за своїм вибором пред'явит інші вимоги, передбачені Законом "Про захист прав споживачів".
У Законі встановлено ряд положень для охорони прав споживачів на випадок зміни цін на товари.
У разі заміни товару з недоліками на товар аналогічної марк* (моделі, артикула, модифікації) належної якості, ціна на який змі- пилася, перерахунок вартості не провадиться.
У випадку заміни товару з недоліками на такий же товар іншоі моделі перерахунок вартості провадиться виходячи з цін, що діял* на час обміну.
При розірванні договору розрахунки із споживачем у разі підвищення ціни на товар провадяться, виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги, а у разі зниження ціни — виходячи з вартості товару на час купівлі.
Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день роН зірвання договору, а у разі неможливості повернути гроші у дещ розірвання договору — в інший термін за домовленістю сторін, не пізніше ніж протягом семи днів.
У разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець зобов'язаний замінити їх на якісні товари або поТ вернути споживачеві сплачені їм гроші, якщо вказані недоліки ви] явлені в межах терміну придатності.
При пред'явленні споживачем вимоги про безоплатне усуненню недоліків товару вони мають бути усунені протягом 14 днів або згодою сторін в інший термін.
464
На письмову вимогу покупця на час ремонту йому надається (з
ставкою) товар аналогічної марки (моделі, артикула, модифіка-
-\ За кожний день затримки виконання вимоги про надання та-
ого товару та за кожний день затримки усунення недоліків понад
становлений термін (14 днів) споживачеві виплачується неустойка
в розмірі одного відсотка вартості товару.
Вимоги споживача розглядаються після пред'явлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійні терміни, — технічного паспорта чи Іншого документа, що його замінює. Під час продажу товару продавець зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ, що засвідчує факт купівлі, з позначкою про дату продажу.
Вимоги щодо товарів, виготовлених за межами України або придбаних у посередників, задовольняються за рахунок продавця. Вимоги споживача не підлягають задоволенню, якщо продавець, виробник (підприємство, шо виконує 'їх функції) доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування товаром або його зберігання.
Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.
При задоволенні вимог споживача суд водночас вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Споживачі за своїм вибором пред'являють позови до суду за місцем свого проживання або за місцезнаходженням відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору. Вони звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Відповідно до ст.13 Закону "Про захист прав споживачів" виробник забезпечує нормальну роботу (застосування використання) товару, у тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного терміну, встановленого законодавством чи нормативними документами, а в разі їх відсутності — договором.
Гарантійні терміни на комплектуючі вироби мають бути не меншими, ніж гарантійний термін на основний виріб, якщо Інше не передбачено законодавством або договором.
Гарантійний термін має зазначатися в паспорті на товар або на його етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до товару.
Для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутовоїхімії, парфюмерио-косметичних та Інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього природного середовища, встановлюється термін придатності, який зазначаєтьсяна етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються доних при продажу, і який вважається гарантійним терміном. Тер-м'н придатності обчислюється від дати виготовлення, яка такожм'іє бути вказана на етикетці або в Інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для викорис-І6г,о« 465
тання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.
На сезонні товари (одяг, хутряні вироби тощо) гарантійний термін обчислюється з початку відповідного сезону, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Перелік сезонних товарів, гарантійні терміни за якими обчислюються з початку відповідного сезону, міститься в додатку №1 до постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172. Для одягу, хутряних та інших виробів гарантійні терміни обчислюються з моменту настання сезону: з 1 квітня — весняно-літнього асортименту, з 1 жовтня — осінньо-зимового асортименту. Для взуття зимового асортименту — з 15 листопада по 15 березня; весняно-осіннього асортименту — з 15 березня по 15 травня, літнього асортименту — з 15 травня по 15 вересня.
При продажу товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладення договору купівлі-продажу і час персдання товару споживачеві не збігаються, гарантійні терміни обчислюються від дня доставки товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення) чи складання — від дня їх здійснення. Якщо день доставки, установки (підключення) чи складання товару, а також передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору купівлі-продажу — від дня укладення договору купівлі-продажу.
При виконанні гарантійних ремонтів гарантійний термін збільшується на час перебування товару в ремонті. Зазначений час обчислюється від дня, коли споживач звернувся з вимогою про усунення недоліків.
При обміні товару його гарантійний термін обчислюється заново від дня обміну.
Споживач має право пред'явити виробнику вимогу про безоплатне усунення недоліків товару після закінчення гарантійного терміну. Цю вимогу може бути пред'явлено протягом установленого терміну служби, а якщо такий не встановлений — протягом 10 років, якщо в товарі були виявлені істотні недоліки, допущені з вини виробника. Якщо цю вимогу не задоволено в зазначені Законом "Про захист прав споживачів" терміни, споживач має право за своїм вибором пред'явити виробнику інші вимоги, встановлені законом.
Якість товару також повинна відповідати Інформації про товар (роботи, послуги), наданій продавцем (виробником, виконавцем).
Інформація про товари повинна містити:
— назву товару;
— зазначення нормативних документів, вимогам яких повиннівідповідати вітчизняні товари;
— перелік основних споживчих властивостей товарів, а щодопродуктів харчування — склад, калорійність, вміст шкідливихдля здоров'я речовин, номінальну кількість (масу, обсяг тощо),харчову та енергетичну цінність, умови використання та застере-
466
ння щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а ж іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт; ...
— відомості про вміст шкідливих для здоров я речовин порівня-
з вимогами нормативно-правових актів та нормативних документів і протипоказання щодо застосування;
— позначку про застосування генної інженерії під час виготовлення товарів;
— дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів;
— дату виготовлення;
— відомості про умови зберігання;
— гарантійні зобов'язання виробника;
— правила та умови ефективного і безпечного використання товарів;
— термін придатності (служби) товарів, відомості про необхідні
дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
— найменування та адресу виробника (продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.
Стосовно товарів, які підлягають обов'язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про їх сертифікацію.
Щодо товарів, які за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров'я споживача та його майна, виробник (виконавець, продавець) зобов'язаний довести до відома споживача Інформацію про такі товари І можливі наслідки їх впливу.
Ця інформація доводиться до відома споживача виробником (продавцем) у технічній документації, що додається до товарів, на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом.
Продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, повинні забезпечуватись інформацією про місце їх походження.
Якщо надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар і про виробника спричинило:
— придбання товару, який не має потрібних споживачеві властивостей, — споживач вправі розірвати договір і вимагати відшкодування збитків;
— неможливість використання придбаного товару за призначенням — споживач вправі вимагати надання у розумно короткий,але не більше місяця, термін належної інформації. Якщо в цей термін інформацію не буде надано, споживач вправі розірвати договірі вимагати відшкодування збитків;
— заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача —вш вправі пред'явити продавцю (виробнику) вимоги за ст.17 Закону (відшкодування майнової шкоди, заподіяної товарами неналежної якості).
Збитки, завдані споживачеві товарами (роботами, послугами), придбаними внаслідок недобросовісної реклами, підлягають відшкодуванню винною особою у повному обсязі.
16' 467

Продавець не звільняється від відповідальності у разі неотримання ним від виробника (імпортера) відповідної інформації про товар.
Для забезпечення прав споживача в сфері торгового та Інших видів обслуговування Закон "Про захист прав споживачів" містить заборону примушувати споживача придбавати товари або послуги неналежної якості або непотрібного йому асортименту.
Споживач має право на перевірку якості, комплектності, міри, ваги та ціни товарів, що придбаваються, демонстрацію безпечного та правильного їх використання. На вимогу споживача продавець зобов'язаний у цих випадках надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про ціну товарів. В тому разі, коли під час гарантійного терміну необхідно визначити причини втрати якості товару, продавець зобов'язаний у триденний з дня одержання письмової заяви від споживача термін направити цей товар на експертизу. Експертиза робиться за рахунок продавця.
Відповідно до Закону "Про захист прав споживачів" обмін товару належної якості провадиться, якщо він не споживався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також розрахунковий документ, виданий споживачеві разом з проданим товаром.
Якщо на момент обміну аналогічного товару немає у продажу, споживач має право придбати будь-які інші товари з наявного асортименту з відповідним перерахуванням вартості, або одержати назад гроші у розмірі вартості повернутого товару, або здійснити обмін товару на аналогічний при першому ж надходженні відповідного товару в продаж. Продавець зобов'язаний у день надходження товару в продаж повідомити про це споживача, який вимагає обміну товару.
Перелік товарів належної якості, що не підлягають обміну (поверненню), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. №172. До них належать продовольчі товари, лікарські препарати і засоби, предмети сангігїєни, непродовольчі товари, світлочутливі товари, корсетні товари, парфюмерно-косме-тичні вироби, пір'яно-пухові вироби, дитячі іграшки (м'які, гумові надувні), зубні шітки, апарати для гоління, гребінці, рукавички, тканини, килимові вироби тощо.
§ 3. Види договору купівлі-продажу
Поряд із загальними правилами існують певні особливості при укладенні окремих видів договору купівлі-продажу.
Існує кілька видів договору купівлі-продажу, кожний із яких
має певну специфіку. До них належать:
— роздрібної купівлі-продажу;
— договір купівлі-продажу на біржах і аукціонах;
— договір купівлі-продажу майна в процесі приватизації;
468

— деривативи (форвардний, ф'ючерсний та опціонний договори купівлі-продажу);
— зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу;
— договір купівлі-продажу земельних ділянок.
Крім того, специфічними різновидами договору купівлі-прода-жу слід вважати договори поставки та контрактації сільськогосподарської продукції.
Купівлю-продаж на біржах і аукціонах регулюють закони України "Про товарну біржу", "Про цінні папери І фондову біржу" тощо.
Поряд із правилами купівлі-продажу, шо діють стосовно всіх видів майна, спеціальні правила передбачені для окремих видів майна.
Зокрема, купівлю-продаж державного майна в процесі приватизації регулюють закони України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Договір купівлі-продажу об'єкта приватизації, укладений із порушенням вимог чинного законодавства, визнається недійсним.
До арбітражного суду області звернувся прокурор області з заявою в інтересах держави в особі регіонального відділення Фонду державного майна України (далі — ФДМУ) про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, укладеного ФДМУ з акціонерним товариством закритого типу "Інвестиційний фонд" (далі - АТЗТ).
Рішенням арбітражного суду заяву прокурора задоволено за мо-
тивом невідповідності зазначеного договору вимогам чинного законодавства. Постановою голови арбітражного суду рішення у справі залишено в силі.
. Не погодившись із прийнятими рішеннями, АТЗТ звернулось із
заявою про їх перевірку в порядку нагляду і скасування, виходячи з наступного.
. АТЗТ взяло участь у конкурсі з приватизації аптеки не безпосе-
редньо, а через свого інвестиційного керуючого — Фінансову ком-
° панію, що діяла на підставі угоди між нею та АТЗТ, а тому — без спеціального доручення. АТЗТ не вбачас в діях Фінансової компанії
. . порушень законодавства і просить у позові прокурору відмовити.
Судова колегія Вищого арбітражного суду України з перевірки рішень, ухвал, постанов, вивчивши матеріали справи, встановила наступне.
Відповідно до рішення обласної державної адміністрації аптека, що є об'єктом комунальної власності, підлягала приватизації шляхом некомерційного конкурсу з використанням приватизаційних сертифікатів.
Оскільки на конкурс було подано тільки одну заяву Фінансової
компанії, конкурсна комісія прийняла рішення про приватизацію аптеки шляхом викупу ЇЇ Фінансовою компанією.
Договір купівлі-продажу був укладений ФДМУ з АТЗТ, яке, як зазначено в договорі, діє через свого представника — Фінансову компанію. Водночас дозвіл на приватизацію аптеки наданий саме Фінансовій компанії, від останньої ж надійшла і заява про приватизацію аптеки без вказівки на те, що Фінансова компанія діє від імені АТЗТ. Відповідно до акта приймання-передачі об'єкта останній переданий Фінансовій компанії, на ім'я якої ФДМУ видане свідоцтво про право власності.
469
Посилання АТЗТ на тс, що Фінансова компанія діяла в його інтересах, не може бути взяте до уваги, оскільки відповідно до гі.13 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії інвестиційний керуючий здійснює управління активами інвестиційного фонду від імені останнього, а не від свого власного. Такий же порядок діяльності Інвестиційного управляючого передбачений і угодою, укладеною АТЗТ з Фінансовою компанією.
За такими обставинами судова колегія вважає обгрунтованим висновок арбітражного суду області про те, що договір купівлі-про-дажу аптеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, а тому рішення і постанова в справі залишені без змін1.
Деривативи — стандартні документи, що засвідчують право та (або) зобов'язання придбати або продати базовий актив на визначених ним умовах у майбутньому. Так визначені деривативи в Положенні про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1999 р. №632 (далі — Положення).
Деривативами є:
— форвардний контракт;
— ф'ючерсний контракт;
— опціон.
Відповідно до Положення, вимоги до стандартної (типової) форми деривативів, установлені ним, поширюються па деривативи, укладення яких здійснюється на організованому і неорганізованому ринках.
При укладенні деривативу сторони повинні зазначити в ньому, яка з них є покупцем, а яка продавцем деривативу.
Слід враховувати, що покупець за деривативом визначений у Положенні як особа, яка згідно з форвардним та (або) ф'ючерсним контрактом повинна купити базовий актив контракту, а згідно з опціоном має право купити (продати) базовий актив опціону. Продавець за деривативом — особа, яка згідно з форвардним та (або) ф'ючерсним контрактом повинна продати базовий актив контракту, а згідно з опціоном зобов'язується продати (купити) базовий актив опціону.
При цьому базовий актив — це товари, цінні папери, кошти та їх характеристика, що є предметом виконання зобов'язань з деривативу.
Виконання зобов'язань, що випливають із деривативів, регулюється законодавством України. Деривативи мають бути укладені в письмовій формі.
Недотримання вимог Положення щодо наявності обов'язкових реквізитів є підставою для визнання того, що контракт не є деривативом.
Торгівля цінними паперами і деривативами — цс:
— будь-які операції з придбання або продажу цінних паперів чифондових деривативів торговцями цінними паперами, чий статус
Бізнес. - 1999- - №12. - С.84.
470
установлюється відповідним законодавством про цінні папери і фондовий ринок; будь-які операції з придбання або продажу товарних деривативів членами товарних бірж, чий статус установлюється законодавством про товарні біржі;
— будь-які операції з покупки і продажу цінних паперів особами, які не мають статусу торговців цінними паперами.
Визначення понять видів деривативів — форвардного, ф'ючер-сного контрактів та опціону — надані в ст. 1 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" і в Положенні.
Форвардний контракт визначений у Положенні як двостороння угода за стандартною (типовою) формою, що засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив у певний час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу, при укладенні форвардного контракту.
Подібним способом визначено форвардний контракт у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств".
Відповідно до Положення умови форвардного контракту визначаються за згодою сторін. Форвардний контракт має містити такі реквізити: назва контракту; сторони контракту; базовий актив контракту І його характеристики (емітент, вид цінного паперу, його номінальна вартість, термін обігу, інші відомості для цінних паперів; вид валюти — для коштів; асортимент — для Інших товарів); кількість базового активу; вартість контракту; ціна виконання; термін виконання; порядок оплати придбаного (проданого) базового активу; відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, установлених цим контрактом; порядок розгляду спорів, що виникають під час укладення та виконання контракту; адреси, підписи, печатки, реквізити банківських рахунків (для юридичних осіб) і паспортні дані (для фізичних осіб) сторін контракту.
Згідно з Положенням ф'ючерсний контракт — стандартний документ, що засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив у визначений час і па визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент укладення зобов'язань сторонами контракту.
Відповідно до Положення ф'ючерсний контракт має містити такі реквізити: назва контракту; вид контракту (з постачанням або без постачання базового активу); сторони контракту; базовий актив контракту і його характеристики (емітент, вид і кількість цінних паперів, його номінальна вартість, термін обігу, інші відомості для цінних паперів; вид і кількість валюти — для коштів; кількість, асортимент — для інших товарів); обсяг контракту; розмір початкової маржи; механізм визначення ціни на момент виконання; ціна виконання; одиниця виміру ціни; термін виконання; відповідальність сторін у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язань, установлених цим контрактом; порядок розгляду спорів, що виникають під час укладення та виконання контракту;
. - 471
адреси, підписи, печатки, реквізити банківських рахунків (для юридичних осіб) і паспортні дані (для фізичних осіб) сторін контракту.
Опціон визначений у Положенні як стандартний документ, що засвідчує право придбати (продати) базовий актив на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого контракту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
Відповідно до Положення опціон має містити наступні реквізити: назва контракту; вид опціону (з поставкою або без поставки базового активу); сторони ошдіону; різновид опціону (опціон на купівлю, опціон на продаж); базовий актив опціону та його характеристики (емітент, вид і кількість цінних паперів, його номінальна вартість, термін обігу, інші відомості для цінних паперів; вид І кількість валюти — для коштів; кількість, асортимент — для товарів); ціна виконання; термін виконання (для опціону з виконанням протягом терміну дії) або на день виконання (для опціону з виконанням у встановлену дату); порядок оплати придбаного (проданого) базового активу; розмір премії опціону; відповідальність продавця опціону у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язань, встановлених опціоном; порядок розгляду спорів, що виникають під час укладення і виконання опціонів; адреси, підписи, печатки, реквізити банківських рахунків (для юридичних осіб) І паспортні дані (для фізичних осіб) сторін опціону.
Договір купівлі-продажу земельних ділянок несільськогосподарсько-го призначення регулюється Указом Президента України від 19 січня 1999 р. №32/99 "Про продаж земельних ділянок несільськогосло-дарського призначення", яким запроваджений продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що знаходяться в державній або комунальній шіаспості.
Указом встановлено, що об'єктами купівлі-продажу є земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва і законсервовані об'єкти, приватизовані (відчужені) відповідно до законодавства України,
Дія цього Указу не поширюється на:
— земельні ділянки, надані в користування і передані у власність громадянам України з земель, що знаходяться в державнійабо комунальній власності, для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, дачного і гаражного будівництва, садівництва, атакож громадянам і юридичним особам України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
— земельні ділянки, що знаходяться в державній або комунальній власності і не можуть бути передані в колективну І приватнувласність відповідно до ст.4 ЗК.
Продавцями земельних ділянок несільськогосподарського призначення є: щодо земель комунальної власності — сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи; щодо земель дер-
472
жавї власності — районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Рішення про продаж земельних ділянок зазначені органи виконавчої влади приймають за попереднім погодженням цих питань на сесіях відповідних рад.
Покупцями земельних ділянок несільськогосподарського призначення можуть бути: громадяни України — суб'єкти підприємницької діяльності; юридичні особи України.
Земельна ділянка несільськогосподарського призначення може купуватись одним покупцем, а також кількома покупцями в спільну сумісну або часткову сумісну власність.
Земельні ділянки несільськогосподарського призначення продаються покупцям, яким належать об'єкти нерухомого майна, розташовані на такій земельній ділянці.
Рішення сільської, селищної, міської ради або уповноваженого ним органу, місцевої державної адміністрації, Ради міністрів Автономної Республіки Крим є підставою для укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення між покупцем і продавцем.
Договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення підлягає нотаріальному посвідченню і є підставою для оформлення відповідного державного акта на право власності на цю земельну ділянку.
Право власності на придбану земельну ділянку виникає після одержання державного акта на право власності на землю, що видається покупцю за умови сплати ним вартості придбаної земельної ділянки.
Такі види договору купівлі-продажу як договір роздрібної купів-лІ-продажу та зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу найбільш детально урегульовані законом.
§ 4. Роздрібна купівля-продаж
Договір роздрібної купівлі-продажу — це договір, за яким продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним.
До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих ЦК, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
Умови договору, шо обмежують права покупця-фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними.
Покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності (ст.698 ЦК).
473
Крім ІДК (§2 гл.54), основними нормативно-правовими актами, що регулюють роздрібну купівлю-продаж, є: закони "Про підр ємництво", "Про захист прав споживачів", Порядок заняття торго-вою діяльністю і правила торговельного обслуговування населення] затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютої 1995 р. №108, Правила комісійної торгівлі непродовольчими това{ рами,'затверджені наказом МЗЕЗ України від 13 березня 1995 рі №37 і Правила продажу непродовольчих товарів, затверджені нака-f зом МЗЕЗторгу України від 27 травня 1996 р. №264.
У ІДК персдбачеьіа публічна пропозиція укласти договір кугавлі-npoj дажу. Пропозиція товару в рекламі, каталогах, а також інших ОПИСЕ товару, звернених до невизначеного кола осіб, є публічною пропози-і цією укласти договір, якщо вона містить усі істотні умови договору.
Виставлення товару, демонстрація його зразків або надання відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу є публічною пропозицією укласти договір незалежно від того чи вказана ціна та Інші істотні умови договору купІвлі-про-дажу, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу (ст.699 ІДК).
Порівняно з раніше чинним законодавством у новому ІДК більш повно регламентовані права та обов'язки сторін при роздрібній ку-півлі-продажу, зокрема щодо надання покупцеві необхідної та достовірної інформації про товар, порядку та строків задоволення вимог покупця про заміну товару або усунення недоліків, відшкодування різниці в діні у разі заміни товару, зменшення ціни і повернення товару неналежної якості тощо.
Детально регламентоване надання покупцеві інформації про товар. Продавець зобов'язаний надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання.
Покупець має право до укладення договору купівлі-продажу оглянути товар, вимагати проведення в його присутності перевірки властивостей товару або демонстрації користування товаром, якщо це не виключено характером товару і не суперечить правилам роздрібної торгівлі.
Якщо покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу, він має право вимагати відшкодування збитків, завданих необгрунтованим ухиленням від укладення договору, а якщо договір укладено, — в розумний строк відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди.
Продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару, які виникли після передання його покупцеві, якщо покупець доведе, що вони виникли у зв'язку з відсутністю у нього такої інформації (ст.700 ЦК).
474 .
Ціна та оплата товару. Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, оголошеною продавцем у момент укладення договору, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті зобов'язання.
Якщо договором встановлено попередню оплату товару (ст.693 ЦК), прострочення покупцем оплати товару є відмовою його від договору, якщо інше не встановлено договором.
До договору роздрібної купівлі-продажу товару в кредит, у тому числі з розстроченням платежу, не застосовуються положення абз.1 ч.5 ст-694 ЦК. Покупець має право повністю оплатити товар у будь-який час у межах встановленого договором періоду розстрочення його оплати.
Обмін товару. Відповідно до ст.707 ЦК покупець має право протягом 14 днів з моменту передання йому непродовольчого товару неналежної якості, якщо більш тривалий строк не оголошений продавцем, обміняти його у місці купівлі або інших місцях, оголошених продавцем, на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо. У разі виявлення різниці в ціні покупець проводить необхідний перерахунок з продавцем.
Якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму. Вимога покупця про обмін .або повернення товару підлягає задоволенню, якщо товар не був у споживанні, збережено його товарний вид, споживчі властивості та за наявності доказів придбання товару у цього продавця.
Перелік товарів, які не підлягають обміну або поверненню на вищезазначених підставах, встановлюється нормативно-правовими актами.
Права покупця у разі продажу йому товару неналежної якості передбачені у ст.708 ЦК. У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право на свій вибір:
1) вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем чи третьою особою, на їх виправлення;
2) вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару нааналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншоїмоделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;
3) вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни;
4) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої затовар грошової суми.
Покупець, який придбав непродовольчі товари, що вже були в користуванні і реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був поінформований продавцем, має право пред'явити вищевказані вимоги, якщо придбані товари містили Істотні недоліки, не застережені продавцем.
475
Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов'язані прийняти товар неналежної якості від покупця і задовольнити його вимоги про заміну товару або усунення недоліків. Доставка товару продавцеві та його повернення покупцеві здійснюються продавцем або виготовлювачем, а в разі невиконання ними цього обов'язку або відсутності продавця чи виготовлювача в місцезнаходженні покупця повернення товару може бути здійснене покупцем за їх рахунок.
Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом Ц днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає! задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної! заяви.
Якщо задовольнити вимогу покупця про заміну товару у вста- новлені строки неможливо, покупець на свій вибір має правої пред'явити продавцеві або виготовлювачу інші вимоги відповідне до ст.708 ЦК.
Вимога покупця про безоплатне усунення недоліків товару лід-лягає задоволенню продавцем або виготовлювачем протягом Ь днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. На вимогу покупця на час ремонту йому має бути наданий у користування аналогічний товар, незалежно від моделі, з доставкою.
Уразі усунення недоліків товару шляхом заміни комплектуючої го виробу або складової частини товару, на які встановлено гаран-j тійні строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб абс складову частину обчислюється від дня видачі покупцеві товару після усунення недоліків.
За кожний день прострочення продавцем або виготовлювачел усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в ко ристування аналогічного товару на час усунення недоліків прода* вець сплачує покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка вартості товару (ст.709 ЦК).
Згідно зі ст.710 ЦК у разі заміни товару з недоліками на товар належної якості продавець не має права вимагати відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором купівлі-прода-жу, І ціною, яка існує на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару.
У разі заміни товару неналежної якості на аналогічний, але інший за розміром, фасоном, сортом тощо товар належної якості відшкодуванню підлягає різниця між ціною заміненого товару і ціною товару належної якості, що діють па момент заміни товару або пос-тановленпя судом рішення про заміну товару.
У разі пред'явлення вимоги про відповідне зменшення ціни товару для розрахунку береться ціна товару на момент пред'явлення вимоги про зменшення ціни, а якшо вимогу покупця добровільно не задоволено продавцем, — на момент постановлення судом рішення про відповідне зменшення ціни товару.
476
у разі відмови покупця від договору та повернення продавцю p неналежної якості покупець має право вимагати відшкоду-Тяння' різниці між ціною товару, встановленою договором, і ціною Б- повідного товару на момент добровільного задоволення його вимоги, а якшо вимогу добровільно не задоволено продавцем, — на момент постановлення судом рішення.
Якщо на час виконання рішення суду про відшкодування пізницІ в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни або повернення товару неналежної якості підвищилися ціни на цей товар, покупець із цих підстав може заявити додаткові вимоги до продавця.
Шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю у зв'язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень гл.82 ЦК.
Різновиди договору роздрібної купівлі-продажу. Поряд Із загальними правилами передбачені особливості окремих різновидів договору роздрібної купівлі-продажу.
Договір купівлі-продажу з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк. Сторони можуть укласти договір купівлі-продажу з умовою про прийняття покупцем товару в строк, встановлений договором, І протягом цього строку товар не може бути проданий продавцем іншому покупцеві.
Якщо покупець не з'явився або не вчинив інших необхідних дій для прийняття товару у встановлений строк, вважається, що покупець відмовився від договору, якщо Інше не встановлено договором.
Додаткові витрати продавця на забезпечення передання товару покупцеві у встановлений строк включаються в ціну товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства (ст.701 ЦК).
Договір купівлі-продажу товару за зразком. Сторони можуть укласти договір купівлі-продажу товару на підставі ознайомлення покупця із зразком товару (за описом, каталогом тощо).
Договір купівлі-продажу товару за зразком є виконаним з моменту доставки товару у місце, встановлене договором, а якщо місце передання товару не встановлене договором, — з моменту доставки товару за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця, якщо інше не встановлено договором або законом.
Покупець до передання товару має право відмовитися від дого-Ropy за умови відшкодування продавцеві витрат, пов'язаних Із вчиненням дій щодо виконання договору (ст.702 ЦК).
Договір купівлі-продажу товару з використанням автоматів. Якщо продаж товару здійснюється з використанням автоматів, володілець автоматів зобов'язаний довести до покупців Інформацію про продавця товару шляхом розміщення на автоматі або надання покупцям Іншим чином відомостей про найменування продавця, його
477

місцезнаходження, режим роботи, а також про дії, які необхідно вчинити покупцеві для одержання товару.
Договір роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів є укладеним з моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару.
Якщо покупцеві не надається оплачений товар, продавець повинен на вимогу покупця негайно надати покупцеві товар або повернути сплачену ним грошову суму.
Якщо автомат використовується для розміну грошей, придбання платіжних засобів або обміну валюти, застосовуються положення про роздрібну купівлю-продаж, якщо інше не випливає із суті зобов'язання (ст.703 ЦК).
Договір купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві. Якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з умовою про доставку товару покупцеві, продавець зобов'язаний у встановлений договором строк доставити товар за місцем, вказаним покупцем, а якщо місце передання товару покупцем не вказане, — за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця.
Договір роздрібної купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві є виконаним з моменту вручення товару покупцеві, а у разі його відсутності — особі, яка пред'явила квитанцію або ін-І ший документ, шо засвідчує укладення договору або оформлення доставки товару, якщо Інше не встановлено договором, актами ци-J вільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання.
Якщо договором не встановлений строк доставки товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у розумний строк після одержання вимоги покупця (ст.704 ЦК).
Договір найму-продажу. За договором найму-продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару. Покупець стає власником товару, переданого йому за договором найму-продажу, з моменту оплати товару, якщо інше не встановлено договором (ст.705 ЦК).
ЦК і деякі нормативно-правові акти регулюють інші різновиди роздрібної купівлі-продажу. Правила продажу товарів на замовлення та вдома у покупців затверджені наказом МЗЕЗторгу України від 29 березня 1999 р. №199.
Продаж товарів на замовлення — форма роздрібного продажу товарів, за якої покупець здійснює попереднє їх замовлення безпосередньо в об'єкті торгівлі чи через торгового агента або за допомогою телефону, персонального комп'ютера, інших технічних засобів зв'язку та одержує товари в обумовленому місці й у зазначений час.
Продаж товарів удома — форма роздрібного продажу товарів уповноваженим представником суб'єкта господарювання вдома у покупця, за місцем його роботи, відпочинку тощо, як за попереднім запрошенням покупця, так і без такого.
478
§ 5. Зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу
Згідно зі ст.6 Закону від 16 квітня 1991р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших основ, які не суперечать Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність". Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності.
Відповідно до Указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. №567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари (роботи, послуги), застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою (Правила ІНКОТЕРМС). Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладенні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), постановлено забезпечувати дотримання Правил ШКОТЕРМС.
Зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу, як правило, припускає переміщення товару на досить значні відстані, тому при укладенні такого договору питання доставки товару від продавця до покупця, його навантаження, страхування, оплати мит тощо потребують ретельної регламентації.
З метою вирішення цієї проблеми Міжнародна торговельна палата в 1936 р. видала звід Міжнародних правил щодо тлумачення торгових термінів, названих ІНКОТЕРМС. Згодом, у 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 та 2000 pp., до нього вносилися зміни і доповнення.
В Україні застосовується сьома редакція — ІНКОТЕРМС-2000. Важливою перевагою застосування ІНКОТЕРМС-2000 є усунення в значній мірі відмінностей у правовому регулюванні відносин при угодах купівлі-продажу сторін, які беруть участь у них. Це полегшує як укладення, так і виконання договорів, оскільки зміст прав та обов'язків сторін визначено однаковим чином.
Сформульовані в ІНКОТЕРМС базисні умови зовнішньоекономічної угоди купівлі-продажу визначають момент переходу прававласності на товар від продавця до покупця, а отже, і ризику йоговипадкової загибелі; установлюють, хто (продавець або покупець)організовує перевезення товару, його навантаження, хто оплачуєвитрати щодо страхування товару, провадить митне очищення товару від мита тощо. -;, . ,
479
В ІНКОТЕРМС-2000 всі базисні умови постачання класифіковані за чотирма категоріями. В основі цієї класифікації полягає відмінність в обсязі зобов'язань контрагентів щодо доставки товару.
Перша категорія, названа умовно "Е", до якої належить лише умова "франко-завод" (ex works), становить мінімальний обсяг обов'язків для продавця, який має надати товар у розпорядження покупця за місцем перебування продавця.
Друга категорія "F" містить умови, шо покладають на продавця обов'язок передати товар перевізнику, зазначеному покупцем (ФОБ, ФАС, "франко-перевізник").
Третя група "С" об'єднує умови, на яких продавець має забезпечити перевезення товару, але не зобов'язаний брати на себе ризик випадкової загибелі або пошкодження товару чи нести які-небудь додаткові витрати, які можуть виникнути в результаті подій, які відбуваються після відвантаження товару (КАФ, СІФ, "доставку оплачено до ...", "доставку і страхування оплачено до ...").
До четвертої категорії "D" належать умови постачання, які передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, що можуть виникнути у зв'язку з доставкою товару в країну призначення ("доставлено на кордон", "доставлено із судна", "доставлено з пристані", "доставлено без оплати мита", "доставлено з оплатою мита").
Зміст зовнішньоекономічного договору.
Вимоги до змісту зовнішньоекономічного договору (у тому числі договору купівлі-продажу) визначаються в Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженому наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. №201.
Згідно з цим Положенням до умов, які мають бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не домовились про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших Істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України належать:
1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.
2. Преамбула. Визначається повне найменування сторін — учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, з зазначенням країни, надається скорочене визначення сторін як контрагентів ("Продавець", "Покупець", "Замовник","Постачальник" тощо), особи, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), найменування документів,якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту),(установчі документи тощо).
3. Предмет договору (контракту). Визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний поставити іншомуІз зазначенням точного найменування, марки, сорту чи кінцевогорезультату роботи, що виконується. , .
480
Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, все цс вказується у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна позначка у тексті договору (контракту).
4. Кількість і якість товару, обсяги виконання робіт, наданняпослуг. Визначається залежно від номенклатури одиниця вимірутовару, прийнята для товарів такого виду (в тоннах, кілограмах,штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики.
5. Базисні умови поставки товарів (приймання-здаванпя виконаних робіт або наданих послуг). Зазначається вид транспорту і базисні умови поставки (відповідно до "Міжнародних правил Інтерпретації комерційних термінів"), які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).
6. Ціна і загальна вартість договору (контракту). Визначаєтьсяціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів, що поставляються згідно з договором (контрактом), та валюта платежів. Якщо згідно з договором (контрактом) поставляються товари різноїякості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) вказується його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути вказані у додатках (специфікаціях), на які робиться посилання у тексті договору (контракту).
7. Умови платежів. Визначаються спосіб, порядок, строки фінансових розрахунків та гарантії виконання сторонами взаємнихплатіжних зобов'язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються:
— умови банківського переказу до (авансового платежу) та (або)після відвантаження товару чи умови документарного акредитиву,або інкасо (з гарантією), визначені відповідно до Типових платіжних умов зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і Типовихформ захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів(контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті, затверджених спільною постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. №444;
— умови за гарантією, якщо вона є або коли вона необхідна(вид гарантії: на вимогу, умовна), умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) без зміни гарантій.
8. Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). Визначаються строки та місце фактичного передання товару, перелік товаросупровідних документів. Прийманїія-здавання проводиться закількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю —згідно з документами, що засвідчують якість товару.
9. Упаковка та маркування. Містяться відомості про упаковкутовару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на ній відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер до-
481
говору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування, транспортування тощо), а за необхідності — також умови її повернення.
10. Форс-мажорні обставини. Містяться відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути невиконані сторонами (стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади та інше). При цьому сторони звільняються від відповідальності на строк дії цих обставин, або можуть відмовитись від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Строк дії форс-мажорних обставин підтверджується Торгово-промисловою палатою відповідної країни.
Типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і Типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів) передбачають розрахунки в іноземній валюті, у тому числі "форс-мажорні застереження" у такій редакції: "Сторони погодилися, що у разі виникнення форс-мажорних обставин (дії нездоланної сили, що не залежить від волі Сторін), а саме: війни, воєнних дій, блокади, ембарго, інших міжнародних санкцій, валютних обмежень, Інших дій держав, які унеможливлюють виконання Сторонами своїх зобов'язань, пожеж, повеней, іншого стихійного лиха чи сезонних природних явищ, зокрема таких як замерзання моря, проток, портів тощо, закриттяшляхів, проток каналів, перевалів, Сторони звільняються від виконання своїх зобов'язань на час дії зазначених обставин. У разі якщо дія зазначених обставин продовжується більше днів, кожна
із сторін має право на розірвання договору (контракту) і не відповідає за таке розірвання за умови, що вона повідомить про це іншусторону не пізніш ніж за днів до розірвання. Достатнім доказом дії форс-мажорних обставин є документ, виданий (назва
організації). Виникнення зазначених обставин не є підставою для відмови покупця від плати за товари (роботи, послуги), поставлені до їх виникнення".
11. Санкції і рекламації. Встановлюється порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та пред'явлення рекламацій у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним з контрагентів своїх зобов'язань. При цьому мають бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості не-допоставленого товару або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів, тобто від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють), строки, протягом яких можуть бути заявлені рекламації, права та обов'язки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій.
12. Регулювання спорів в судовому порядку. У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та (або) неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якої із сторін залежно від предмета 482
і характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватись цим судом, та правил процедури судового врегулювання.
13. Місцезнаходження (місце проживання), поштові і платіжні реквізити сторін. Вказуються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (номер рахунку, назва банку) контрагентів договору (контракту).
За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатись додаткові умови: страхування, гарантії якості, умови залучення агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, мит, зборів, різного роду захисні застереження, встановлення моменту, з якого договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок внесення доповнень і змін до договору (контракту) тощо.
Відповідно до Указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. №566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України", з метою забезпечення своєчасного і якісного проведення розрахунків за договорами, сторонами яких є суб'єкти підприємницької діяльності, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України усіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються згідно з затвердженими Міжнародною торговельною палатою, Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів 1993 p., Уніфікованими правилами по інкасо 1979 р. (далі — Уніфіковані правила).
Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладенні та виконанні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) запропоновано забезпечувати дотримання вимог, передбачених Уніфікованими правилами. В Указі Президента України "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" передбачено, що наслідком недотримання зазначених вимог є визнання у встановленому порядку недійсними зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які не відповідають вимогам Указу.
§ 6. Поставка
Поняття договору поставки.
Договір поставки збережений у новому ЦК (§3 гл.54), однак не як самостійний цивільно-правовий договір, а як один з різновидів договору купівлі-продажу, що регулює відносини з реалізації товарів, які складаються в основному між суб'єктами підприємницької діяльності. Це обумовлює специфіку цього договору.
Договір поставки — це договір, за яким продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується пе-
483
редати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця. для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або Іншим подібним використанням, а покупець зобов"язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб (ст.712 ІДК).
Якщо раніше договір поставки, будучи плановим за характером, розглядався як самостійний договір, відокремлений від договору купівлі-продажу, то зараз, коли він втратив свій плановий характер, його слід розглядати як різновид договору купівлі-продажу.
Специфіку договору поставки порівняно з договором купівлі-продажу можна визначити за двома критеріями. У договорі поставки момент виконання договору, як правило, не збігається з моментом його укладення. Крім того, договір поставки відрізняється за метою придбання товару за цим договором — він призначений для оформлення передання товару з метою його використання в підприємницьких або інших цілях, не пов'язаних з особистим використанням, для забезпечення довгострокових постачань сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо.
Параграф 3 гл.54 ЦК містить лише найбільш загальні й принципові норми про поставку, що свою конкретизацію знаходять головним чином у спеціальних законах І підзаконних нормативно-правових актах України. Основні з них:
— Закон від 22 грудня 1995 р. "Про поставки продукції для державних потреб";
— Угода про загальні умови поставок товарів між організаціямидержав — учасниць Співдружності Незалежних Держав 1992 p.;
— Положення про порядок поставки та митного оформленняпродукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав — учасниць СНД, затверджене постановою Кабінету МіністрівУкраїни від 18 травня 1994 р. №323.
Значну роль серед підзаконних актів, що регулюють порядок виникнення, розвитку і припинення відносин з поставки, конкретизують права та обов'язки учасників договору поставки та їх відповідальність, є прийняті в період існування Радянського Союзу Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. №8880. Спеціальні правила про поставку окремих видів продукції передбачаються Особливими умовами поставки. Ці нормативно-правові акти діють на території України в тій частині, в якій вони не суперечить законодавству України. . ,:- - ~... ..м-**.**** 484
На практиці застосовуються роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 листопада 1993 р. №01-6/1205 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних" та від 30 березня 1993 р. №02-5/218 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки".
Сторони договору — постачальник і покупець.
Постачальниками і покупцями виступають, як правило, суб'єкти підприємницької діяльності, які спеціалізуються на виробництві або купівлі-продажу певних товарів.
Зміст договору поставки становлять його умови, серед яких найважливішими є істотні умови. До них належать строки поставки, кількість, асортимент (номенклатура), якість товару, що поставляється, її комплектність, ціна тощо.
Строки (періоди) поставки товару (квартальні, місячні, декадні тощо) встановлюються у договорі з урахуванням необхідності безперебійного постачання покупців і забезпечення ритмічності виробництва.
Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, передбачений угодою сторін.
У договорі можуть бути передбачені періоди поставки — у разі якщо сторонами передбачена поставка товарів протягом строку дії договору окремими партіями, але строки поставки окремих партій (періоди поставки) у ньому не визначені, то товари поставляються рівномірними партіями помісячно, оскільки інше не випливає із договору або закону.
Дострокова поставка допускається у випадках, коли її дозволено законодавством та за згодою покупця. Достроково поставлене і прийняте покупцем зараховується в рахунок продукції, що підлягає поставці в наступному періоді.
Покупець має право, повідомивши постачальника, відмовитись від прийняття продукції, поставку якої прострочено, якщо в договорі не передбачено інше. Продукцію, відвантажену постачальником до одержання повідомлення покупця, останній зобов'язаний прийняти та оплатити.
Кількість товару, що є предметом договору поставки, встановлюється у договорі поставки у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі поставки визначення цієї кількості (ст.669 ЦК).
Асортимент (номенклатура) товару — співвідношення окремихвидів (груп) продукції. Асортимент може бути груповим (розбивказагальної кількості продукції одного найменування за основнимивидами), і розгорнутим (розбивка основних груп за більш дрібними ознаками, наприклад, одягу — за фасонами, малюнками, артикулами ТОЩО). *;і*Ч-.- . ,:-,..,- .....
485
Якщо за договором купівлі-продажу псрсданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобов'язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами.
Якщо договором поставки асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов'язання випливає, що товар підлягає пере-данню покупцеві в асортименті, постачальник має право передати покупцеві товар в асортименті виходячи з потреб покупця, які були відомі постачальникові на момент укладення договору, або відмовитися від договору (ст.671 ЦК).
У процесі виконання договору сторони вправі уточнювати асортиментні показники, за взаємною згодою вносити зміни у встановлені позиції асортименту.
Поставка продукції одних видів, що входять до асортименту, в більшій кількості, ніж передбачено договором, не зараховується у покриття недопоставки продукції інших видів, крім випадків, коли така поставка здійснена за згодою покупця. Покупець може погодитися з пропозицією постачальника про відвантаження більшої кількості продукції одного виду за рахунок продукції іншого виду. Відповідальність постачальника за подібне відхилення від позицій асортименту, встановлених договором, у цьому разі не настає.
За недопоставку продукції окремих видів, що входять до асортименту, постачальник сплачує встановлену неустойку, навіть якщо у строк, передбачений договором, поставку в загальній вартості продукції виконано.
Якість товару. Постачальник повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору поставки.
У разі відсутності в договорі поставки умов щодо якості товару постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.
Якщо постачальник при укладенні договору поставки був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, постачальник має передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети.
У разі продажу товару за зразком та (або) за описом постачальник повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам. Постачальник і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом (ст.673 ЦК).
Відповідність товару вимогам законодавства підтверджується способом та в порядку, встановленими законом та іншими нормативно-правовими актами. Якість товару в договорі поставки зазвичай визначається шляхом вказівки його видів, сортів, марок із посиланням на стандарти, технічні умови, зразки (еталони), затвер-
486
джені у встановленому порядку. У договорі може бути передбачена поставка товару вищої категорії якості або більш високої якості порівняно зі стандартами, технічними умовами, зразками (еталонами). Згідно зі ст.675 ЦК постачальник може надавати гарантії якості товару. Товар, який постачальник передає або зобов'язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент Його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором поставки.
Договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого постачальник гарантує якість товару (гарантійний строк). Гарантія якості товару поширюється на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором.
Таким чином, сторони можуть встановлювати гарантійні строки на продукцію, якщо вони не встановлені в стандартах або технічних умовах, або передбачити більш тривалі гарантійні строки порівняно з встановленими в стандартах або технічних умовах.
Комплектність товару, що поставляється, є однією з істотних умов договору поставки. Під комплектністю розуміється така єдність складових товару, що забезпечує можливість використання його за прямим призначенням, а в спеціально передбачених випадках — також можливість належного догляду за ним, збереження і ремонту його. У комплект можуть входити запасні частини і приналежності. Комплектність визначається стандартами, технічними умовами, прейскурантами, а додатково до них або за відсутності в них вказівок на це може визначатися також договором. Сторони, відповідно коректуючи ціну, вправі збільшувати або зменшувати склад частин, що комплектують виріб.
Постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, що відповідає умові договору поставки щодо комплектності. Якщо договором поставки не встановлено умов щодо комплектності товару, постачальник зобов'язаний передати покупцеві товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обігу або іншими вимогами, що звичайно ставляться (ст.682 ЦК).
Відповідальність сторін за договором. Стаття 670 ЦК визначає правові наслідки порушення умови договору купівлі-продажу щодо кількості товару, що можуть бути застосовані до договору поставки. Якщо постачальник передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Якщо постачальник передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, покупець зобов'язаний повідомити про це постачальника. Якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення постачальник не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар, якщо інше не встановлено договором.
487
№
Якщо покупець прийняв більшу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, він зобов'язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін.
Правові наслідки порушення умови договору щодо асортименту товару визначені у ст.672 ЦК. Якщо постачальник передав товар в асортименті, що не відповідає умовам договору поставки, покупець має право відмовитися від його прийняття та оплати, а якщо він вже оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Якщо постачальник передав покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам договору поставки, і частину товару з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір:
1) прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, і відмовитися від решти товару; . 2) відмовитися від усього товару;
3) вимагати заміни частини товару, що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором;
4) прийняти весь товар.
У разі відмови від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору поставки, або пред'явлення вимоги про заміну цього товару покупець має право відмовитися від оплати цього товару, а якщо він вже оплачений, — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.
Товар, асортимент якого не відповідає умовам договору поставки, є прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив постачальника про свою відмову від нього.
Якщо покупець не відмовився від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору поставки, він зобов'язаний оплатити його за ціною, погодженою з постачальником.
Якщо постачальник не вжив необхідних заходів щодо погодження ціни в розумний строк, покупець оплачує товар за ціною, яка на момент укладення договору поставки застосовувалася щодо аналогічного товару.
Положення про поставки та Особливі умови поставки передбачають відповідальність у вигляді сплати неустойки (штрафу, пені) за всі істотні порушення зобов'язань за договором поставки.
Згідно з Положеннями про поставки за прострочку поставки або недопоставку постачальник сплачує покупцеві щодо продукції виробничо-технічного призначення неустойку в розмірі 8 відсотків вартості не поставленої в строк продукції за окремими найменуваннями асортименту, щодо товарів народного споживання — 5 відсотків за окремими найменуваннями асортименту.
Якщо продукція не відповідає встановленим у договорі вимогам щодо якості, покупець може відмовитися від її прийняття та оплати, стягнути і постачальника штраф у розмірі 20 відсотків вартості
чабракованої продукції, а якщо вона оплачена, — вимагати також повернення сплачених сум. Постачальник зобов'язаний протягом 10 днів з моменту визнання вимоги покупця замінити забраковану продукцію і розпорядитися нею. Якщо цього не відбудеться, поку-пець'(одержувач) вправі її реалізувати па місці або повернути постачальнику. Продукція, що швидко псується, в усіх випадках піддягає реалізації на місці. ,
Відповідно до Положень про поставки при виявленні у поставленій продукції виробничих дефектів, що можуть бути усунуті на місці, покупець (одержувач), якщо він не згоден прийняти їх, вправі усунути недоліки своїми засобами, але за рахунок постачальника або вимагати усунення їх останнім у місці знаходження продукції, затримавши до усунення недоліків оплату продукції, а якщо вона вже оплачена, — вимагати повернення сплачених сум. Крім того, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 5 відсотків щодо продукції виробничо-технічного призначення, а щодо товарів народного споживання — 2 відсотки. Якщо па вимогу покупця у встановлений строк недоліки постачальником не усунуті, з нього стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції, а покупець вправі відмовитись від ЇЇ прийняття і вимагати заміни.
Якщо поставлена продукція, якість якої нижче, ніж зазначено у документі, що супроводжує її та засвідчує ЇЇ якість (сертифікаті, товарних ярликах, рахунку-фактурі тощо), на розсуд покупця вона може бути прийнята з переведенням у більш низьку категорію якості та уцінкою або повернута постачальнику. В обох випадках постачальник сплачує штраф у розмірі 200 відсотків суми уцінки продукції, але не більш ніж 20 відсотків її вартості до уцінки.
Правові наслідки поставки некомплектної продукції подібні тим, що настають при поставці неякісної продукції. За поставку некомплектної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості некомплектної продукції, включаючи вартість відсутніх частин. Некомплектно поставлена продукція до укомплектування її або заміни не зараховується у виконання зобов'язання І не підлягає оплаті. Постачальник зобов'язаний доукомплектувати продукцію протягом 15 днів з моменту одержання вимоги покупця, якщо інший строк не встановлений угодою сторін. До укомплектування оплата некомплектної продукції не проводиться. Якщо вона вже зроблена, покупець вправі вимагати повернення сплачених сум. При пеукомплектуванні продукції у встановлений строк покупець вправі повернути її постачальникові, вимагаючи заміни комплектною продукцією.
Крім відповідальності за недопоставку і порушень умов про асортимент, якість, комплектність, у Положеннях про поставки ретельно регламентована штрафна відповідальність за відхилення від укладення договору, поставку немаркованої продукції, недотримання порядку розрахунків та інші порушення зобов'язань.
Положення про поставки виходять Із загального правила про заліковий характер неустойки, якщо інше не встановлено законом.
489
Збитки, що виникають у зв'язку з неналежним виконанням договору, стягуються понад неустойку лише у випадках поставки продукції неналежної якості або некомплектної.
Особливі умови поставки або договір можуть включати зобов'язання, не передбачені нормативними актами, але визнані сторонами істотними. За їх невиконання можуть встановлюватися
майнові санкції.
У разі невиконання або неналежного виконання державного контракту на поставку продукції для державних потреб з винної сторони стягується передбачена контрактом неустойка (штраф, пеня), а також відшкодовуються збитки. Положення про поставки продукції і товарів щодо майнової відповідальності сторін за державним контрактом на відносини сторін за державними контрактами на поставку продукції для державних потреб не поширюються. При невиконанні державним замовником зобов'язань за державним контрактом або у разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про припинення дії контракту державний замовник відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержапий прибуток. У разі відмови державного замовника від закупівлі продукції, виготовленої за державним контрактом, і за умови відповідності продукції вимогам якості виконавець державного замовлення реалізує її на свій розсуд і має право па відшкодування додаткових витрат, пов'язаних з реалізацією, а у разі неможливості реалізації продукції — на відшкодування завданих йому збитків, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток.
§ 7. Контрактація сільськогосподарської продукції
Державна закупівля сільськогосподарської продукції у її виробників здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень.
Контрактація сільськогосподарської продукції опосередковуються відповідним договором, що передбачений §4 гл.54 ЦК.
Договір контрактації, що є одним з різновидів договору купів-лІ-продажу, регулює відносини, пов'язані з закупівлею сільськогосподарської продукції, вирощуваної чи виробленої сільськогосподарськими виробниками.
Відносини, пов'язані з реалізацією продукції, виробленої в сфері сільськогосподарського виробництва, відрізняються значною специфікою, що, зокрема, пов'язано зі значним впливом природних факторів і сезонним характером виробництва.
Договір контрактації сільськогосподарської продукції — це договір, за яким виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію І передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
490
До договору контрактації застосовуються загальні положення по КУПІВЛЮ-продаж та положення про договір поставки, якщо ін-це не' встановлено договором або законом.
Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції
(ст.713 UK).
Характеристики договору — двосторонній, консенсуальний, оп-
латний.
Оплатний характер договору виражається в оплаті продукті, що
закуповується.
Характер розподілу прав і обов'язків у договорі контрактації дає підставу віднести його до двостороннього. Це означає, що обидві сторони взаємно беруть на себе обов'язки та у кожної з них відповідно виникає право вимоги до іншої сторони.
Договір контрактації має плановий характер. Він укладається на основі та на виконання державних замовлень, розпорядження якого обов'язкові для обох сторін. Державне замовлення може визначати правовідносини сторін щодо закупівлі, структуру договірних зв'язків, основні умови договору.
Відносини, пов'язані з державним замовленням, регулюються Законом "Про поставки продукції для державних потреб" та Порядком формування та розміщення державних замовлень на поставки продукції для державних потреб І контролю за їх виконанням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого
1996 р. №266.
Державні замовники, виходячи з Інтересів держави, укладають із виконавцями державного замовлення державний контракт (договір), самостійно визначаючи його умови, крім тих, що випливають із державного замовлення або передбачені чинним законодавством. Відповідно до ч.4 ст.1 Закону "Про поставки продукції для державних потреб", особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства регулюються окремими актами законодавства України.
Сторони договору — виробник сільсько господарської продукції і заготівельник (контрактант). Виробниками можуть виступати колективні, державні, акціонерні сільськогосподарські підприємства, фермерські та Інші господарства. Заготівельники (контрактанти) — організації, на які у встановленому порядку покладені функції державної закупівлі сільськогосподарської продукції (міністерства, відомства, а також підприємства й організації, яким надані такі повноваження, наприклад, організації споживчої кооперації).
Зміст договору — це сукупність встановлених нормативно-правовими актами, плановими завданнями І сторонами умов про предмет, строки і порядок доставки продукції, що закуповується, місця 11 здачі, ціна, характер допомоги виробнику І взаємної відповідальності сторін у разі невиконання або неналежного виконання дого-
В°РУ №*№
491
У договорі контрактації, зокрема, передбачаються такі істотні! умови, як кількість (за видами продукції), якість, строки, порядок і умови доставки та місця здачі сільськогосподарської продукції.
Кількість продукції, шо підлягає продажу, встановлюється сторонами виходячи з плану державних закупівель. Якість продукції, шо закуповується, визначається відповідними стандартами, технічними умовами, вимогами правил ветеринарного І санітарного нагляду, до яких і відсилає договір контрактації.
Здача продукції здійснюється в передбачені договором строки відповідно до строків, встановлених в планах закупівель, а також з урахуванням біологічних термінів дозрівання культур, вирощування худоби, умов виробництва і зберігання продукції. Місце прий-манпя-здавання продукції визначається угодою сторін І нормативно-правовими актами. Порядок приймання-здавання продукції за кількістю та якістю визначається спеціальними інструкціями (правилами), технічними умовами.
У договорі контрактації має бути передбачений обов'язок заготівельника (контрактанта) вчасно прийняти продукцію та оплатити її за встановленими цінами, а також строки І розміри видачі грошових авансів її виробникам.
На заготівельника (контрактанта) покладається обов'язок щодо прийняття продукції у місцях її виробництва і вивезення своїми засобами, якщо інше не передбачено договором.
Якщо згідно з умовами договору прийняття продукції здійснюється в місці знаходження заготівельника або іншому зазначеному ним місці, заготівельник не має права відмовитися від прийняття продукції, яка відповідає умовам договору і передана заготівельникові в обумовлений договором строк.
Важливе значення мають обов'язки заготівельника (контрактанта) щодо надання допомоги сільськогосподарським виробникам в організації виробництва сільськогосподарської продукції і транспортування її на приймальні пункти і підприємства.
З урахуванням пріоритетності інтересів виробника сільськогосподарської продукції у договорі передбачається обов'язок контрактанта з виробничого сприяння сільськогосподарським товаровиробникам.
Заготівельник (контрактант) зобов'язаний на умовах, передбачених договором, забезпечити сільськогосподарського товаровиробника основними матеріально-технічними ресурсами в рахунок авансів під закупівлю продукції (паливно-мастильні матеріали, мінеральні добрива, засоби захисту рослин тощо). У договорі також передбачається взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними обов'язків.
Відповідальність можлива у формі стягнення неустойки (пені, штрафу) і відшкодування заподіяних збитків. Сплата неустойки не звільняє сторону від виконання договору. Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань за договором, як-
492
що вони не виконані через стихійні лиха або інші несприятливі
умови, або з вини заготівельника (контрактанта).
Договором контрактації можуть бути передбачені обов'язки заготівельника, який здійснює переробку сільськогосподарської продукції, повертати виробникові на його вимогу продукти переробки або відходи від переробки продукції з оплатою за цінами, визначеними договором контрактації.
Контрактант має право контролювати виробництво і зберігання сільськогосподарської продукції відповідно до технологічних, санітарних та інших правил, спрямованих на захист здоров'я населення та охорону довкілля.
§ 8. Міна (бартер)
Договір міни (бартеру) — це договір, за яким кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший (ст.715 ЦК).
Уклавши договір, кожна сторона втрачає право власності на товар, який передає в обмін, і набуває право власності на товар, який вимінює. Договір міни, як і договір купівлі-продажу, належить до договорів, що опосередковують перехід права власності. Однак сфера застосування договору міни є значно вужчою, ніж договору купівлІ-продажу, тому що еквівалентом у товарних відносинах є в основному гроші.
На відміну від купІвлі-продажу, за договором міни як еквівалент зазвичай виступають не гроші, а інше рівноцінне майно. Допускається укладення договорів міни з доплатою однією стороною певної грошової суми. Такі угоди поєднують елементи договорів купів-лі-продажу та міни І мають змішаний характер.
Нині не діють обмеження, що були передбачені для укладення державними підприємствами договору міни, у зв'язку з передбаченими в законах України "Про власність" і "Про підприємства в Україні" правами власників і підприємств здійснювати стосовно належного їм майна будь-які дії, що не суперечать закону, у тому числі право підприємств обмінювати належне їм майно з Іншими підприємствами, а за певних умов — із громадянами.
Кожний з учасників договору міни вважається продавцем товару, який він передає, І покупцем товару, який він купує. Тому до договору міни застосовуються правила про договір купів-лі-продажу, якщо Інше не випливає з відносин сторін. Поширення на відносини міни переважної більшості норм ЦК, шо регулюють купівлю-продаж, свідчить про подібну правову природу цих договорів. Правила ЦК, що стосуються умов дійсності договору, моменту виникнення права власності на річ тощо, застосовуються до договору міни. Тому спори з цього приводу вирішуються на підставі статей ЦК, що регулюють договір купівлі-продажу.
493
Ряд правил, що стосуються купівлі-продажу, не можуть бути застосовані до договору міни через специфіку змісту відносин за договором міни. Це, зокрема, норми, що передбачають обов'язок покупця сплатити ціну майна, право покупця вимагати зменшення ціни; продаж товарів у кредит.
Характеристики договору — двосторонній, консенсуальний, оп-латний.
Основними новелами ЦК щодо договору міни є такі:
1) договір міни також іменується бартером;
2) передбачена можливість встановлення доплати за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості;
3) визначено момент переходу права власності на обмінюванітовари — воно переходить до сторін одночасно після виконаннязобов'язань щодо псредання майна обома сторонами, якщо інше невстановлено договором або законом;
4) зазначена можливість передбачати в договорі міни (бартеру)обмін майна на роботи (послуги);
5) передбачена можливість застосування до договору міни (бартеру) загальних положень не тільки про купівлю-продаж (як це було передбачено в раніше чинному ЦК), а й положень про договірпоставки, договір контрактації або інші договори, елементи якихмістяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання (ст.716 ЦК).
Різновидом договору міни є бартерний договір. Операції купївлї-продажу, за якими у єдиному документі, що підписується сторонами, передбачаються взаємні зобов'язання сторін або провести безгрошовий обмін товарами рівної вартості, або прийняти в оплату поставлених однією із сторін товарів частково кошти і частково товари, називаються зустрічною торгівлею. Другий варіант характеризує найбільш загальну ознаку зустрічної торгівлі, перший — її окремий випадок, Іменований бартером1.
Поширеність бартерних операцій на Україні спричинена економічною кризою, що супроводжується кризою неплатежів, а це змушує підприємців обмежувати розрахунки грошима і здійснювати зустрічний обмін товарами. В умовах кризи за відсутності платіжних коштів бартерні операції негативно впливають на економічну ситуацію в Україні, оскільки скорочуються надходження в бюджет.
Зовнішньоекономічній бартер. Правове регулювання бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності має певні особливості, передбачені Законом від 23 грудня 1998 р. "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" (далі — Закон).
Поняття "бартер (товарний обмін)" і "бартерна (товарообмінна) операція" визначені як у вказаному Законі, так і в Законі "Про оподаткування прибутку підприємств".
' Див.: Синецкий Б.И. Основи коммерческой дсятельности. - М., 1998. - С.306.
494
У Законі України "Про оподатковування прибутку підприємств" бартер (товарний обмін) визначений як господарська операція, що передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, відмінній від грошової, включаючи будь-які види заліку і погашення взаємної заборгованості, у результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг).
Згідно зі ст.1 Закону товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами в будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі.
Таким чином, бартерна операція припускає обмін певної кількості одного або кількох видів товарів на еквівалентну за вартістю кількість іншого товару або видів товарів. Відмітною рисою бартеру є невикористання грошової форми розрахунків.
Закон передбачає можливість оформляти бартерну операцію договором Із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі. У цьому визначенні поняттям "товарообмінна (бартерна) операція" безпосередньо передбачений обмін не тільки товарами, а й роботами (послугами).
Оцінка товарів за бартерними договорами здійснюється з метою створення умов для забезпечення еквівалентності обміну, а також для митного обліку, визначення страхових сум, оцінки претензій, застосування санкцій. Умовою еквівалентності обміну за бартерним договором є обмін товарами (роботами, послугами) за цінами, що визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також Інших чинників, які діють на відповідних ринках на час укладення бартерних договорів. У випадках, передбачених законодавством України, контрактні ціни визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України відповідно до індикативних цін (ч.і ст. І Закону).
Бартерний договір не визначений у Законі, на відміну від раніше чинного Указу Президента України від 27 січня 1995 р. №84/95 "Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності", де він був визначений як єдиний договір між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, не опосередкований рухом грошових коштів. Це визначення відповідає загальноприйнятому визначенню бартерного договору (договору про зустрічні поставки)
495
як угоди між комерційними підприємствами про взаємну поставку товарів в обмін на еквівалентну за вартістю кількість інших товарів. Згідно зі ст.2 Закону в бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів, шо імпортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються за цим договором, з обов'язковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банко.м України до першої групи Класифікатора іноземних валют.
Важливе значення має встановлення в Законі строку бартерних операцій — часових меж виконання бартерних операцій. Відповідно до Закону граничний строк між експортом товарів за бартерним договором і зустрічним імпортом — 90 календарних днів. Згідно з ч.І ст.2 Закону товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення {дати оформлення вантажної митної декларації на експорт) товарів, що фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором робіт і послуг — з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.
Закон встановлює скорочені строки проведення бартерної операції у разі експорту високоліквідних товарів — строки ввезення на митну територію України імпортних товарів не повинні перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації. На цей строк не впливає переоформлення бартерного договору — цей строк не переривається і не поновлюється.
Перевищення встановлених строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), які імпортуються за бартерними договорами, що передбачають виробничу кооперацію, консигнацію, комплексне будівництво, поставку складних технічних виробів, товарів спеціального призначення, допускається за наявності у суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності України, який є стороною відповідного бартерного договору, разового індивідуального дозволу, що видається Міністерством економіки України та з питань європейської інтеграції України у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Порядок віднесення бартерних договорів до таких, що передбачають виробничу кооперацію, консигнацію, комплексне будівництво, поставку складних технічних виробів, товарів спеціального призначення, визначено в постанові Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. №756 "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної
ДІЯЛЬНОСТІ".
Порядок видачі разового індивідуального дозволу на перевищення встановлених строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), які імпортуються за бартерними договорами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 р. №1489.
496
у Законі детально урегульована процедура дій суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності при переоформленні бартерного договору. У разі коли замість поставок товарів (робіт, послуг), що імпортуються за бартерним договором, іноземний контрагент виконує свої зобов'язання шляхом перерахування коштів на рахунок суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності України — сторони договору, підставою для зняття з контролю митного органу питання щодо імпортної частини за бартерним договором є подання зазначеним суб'єктом до митного органу довідки уповноваженого банку про надходження коштів у рахунок цього договору в установлені законодавством України строки на суму, еквівалентну вартості товарів (робіт, послуг), зазначених у договорі, та копії додаткових угод, які зумовлюють зміну характеру договору.
У разі зміни умов договору, що передбачає заміну зобов'язань щодо оплати товару іноземним контрагентом в грошовій формі на зобов'язання з постачання товарів (робіт, послуг), український постачальник подає копії договору та додаткових угод до органу державної податкової служби України (абз.З ч.4 ст.2).
У Законі передбачена санкція за порушення 90-денного строку ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним договором, — пеня за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка вартості неодержаних товарів (робіт, послуг), що імпортуються за бартерним договором. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати розміру заборгованості (ч.І ст.З).
Якщо заборгованість за бартерним договором виникла через обставини непереборної сили або форс-мажору, зазначені строки зупиняються і пеня за їх порушення протягом дії цих обставин не стягується. Настання та закінчення дії обставин непереборної сили, повинно бути підтверджено довідкою офіційного органу, уповноваженого державою, де такі обставини мали місце. Обставини форс-мажору підтверджуються у встановленому законом порядку (ч.2 ст.З).
Відповідно до ч.З ст.З Закону у разі прийняття судом, арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України або іншим уповноваженим арбітражем, в тому числі в іншій країні, позовної заяви про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання строків та інших умов, визначених бартерним договором, вищевказані строки зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується.
У разі прийняття судом, арбітражним судом рішення про відмову в позові повністю або частково чи припинення (закриття) провадження у справі або залишення позову без розгляду вищевказані строки поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці строки було зупинено. У разі часткової відмови в позові пеня нараховується тільки в тій частині, у якій було відмовлено.
17:оч 497
У разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення зазначених строків не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.
Додаткова література:
1. Базисньіе условия поставки в договорах международной куп-ли-продажи "Инкотермс". — М., 1990.
2. Венская конвенция о договорах международной купли-про-дажи товарові комментарий. — М., 1994.
3. Демченко Н. Особливі умови договору купівлі-продажу об'єктів приватизації // Право України. — 1999. — №11. — С.49-51.
4. Заїкін Ю. Проблема захисту постраждали* від неякісної продукції та можливі шляхи її вирішення // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 2000. — №5. — С.41-45.
5. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзсри. —К., 1998.

6. Косинов С. Особенности правовьіх норм, обеспечивающихзашиту прав потребитслей по договору купли-продажи // ПравоУкраїни. - 1999. — №1. - С.90-92.
7. Крьілова З.Г. Ответственность по договору поставки. — М.,1987.
8. Кукина Т.Е. Предмет договора поставки // Право и зкономи-ка. - 2001. - №1. - С.19-27.
9. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,1999.

10. Наумова Л. Договор поставки: наиболее типичньїе ошибки:// Хозяйство и право. — 1999. - №2. - С.106-108.
11. Притьїка Д.Н., Осетинский А.И. Правовое регулированиепоставок. — К., 1989.
12. Токар І.Л. Деякі проблеми правового регулювання приймання продукції (товарів) покупцем // Вісник Вищого арбітражногосуду України. - 1998. - №2. - С.252-258.
13. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
14. Шмитгофф К. Зкспорт: право и практика международнойторговли. — М, 1993.
15. ЮдІн CO. Міжнародний договір купівлі-продажу. — Харків,1994.
«о і
ЛО'
t. Глава 26
Дарування, рента та довічне утримання (догляд)
1. Дарування.
2. Рента.
3. Довічне утримання (догляд).
§ 1. Дарування
Глава 55 ЦК, що регулює дарування, містить множину норм, зосереджених у 14 статтях (у раніше чинному ЦК були лише дві статті, що регулювали дарування).
Договір дарування — це договір, за яким одна сторона (даруваль-ник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ст.717 ЦК).
Договір дарування є договором про безоплатне передання майна однією особою у власність другої особи. Дарування може бути здійснене лише власником майна, що є дарунком. При цьому обдаровуваний набуває право власності на майно, якого раніше у нього не було.
Договір дарування — це погоджене волевиявлення обох сторін. Він являє собою не тільки акт розпорядження майном з боку власника — дарувальника, а й акт прийняття подарунка обдаровуваним. Як правило, згода обдаровуваного на укладення договору дарування заздалегідь не запрошується, вона найчастіше передбачається із самої поведінки обдаровуваного. Якщо згоду на прийняття майна в тій або іншій формі не виражено, договір не можна визнати укладеним.
Отже, для вчинення дарування необхідне не тільки волевиявлення дарувальника, а й згода обдаровуваного. Подарунок — не завжди благо для обдаровуваного. В останнього можуть бути різні причини, у тому числі етичного характеру, для відмови від подарунка. В оповіданні А.П. Чехова "Твір мистецтва" описано, скільки митарств принесли людині подаровані йому на подяку канделябри.
Згідно зі ст.722 ЦК право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв'язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному. Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.
Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність да-

498
17"
499
Ilk
рувальникові предмета договору, або символів речі {ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.
Не є договорами дарування акти щодо преміювання колективів працівників або окремих працівників, щодо надання профспілками безоплатної матеріальної допомоги працівникам тощо. Безоплатні майнові надання, що мають цільовий характер, відбуваються на підставі адміністративних або інших вольових актів організацій. Вони перебувають за межами правил ЦК і регулюються нормами не цивільного, а інших галузей права (трудового, адміністративного). Тому в цих випадках організації, що передають майно, не виступають як дарувальники — суб'єкти цивільного права.
Як договори купівлі-продажу і міни, так і договір дарування спрямовані на припинення права власності у однієї сторони (дару-вальника) і виникнення права власності у другої (обдаровуваного) на передане майно. Отже, дарувальник має бути власником цього майна до моменту його передання.
Характеристики договору:
1) договір дарування безоплатний. Безоплатність — це одна з іс- тотних ознак договору дарування. Тому будь-яке зустрічне майно-І ве надання з боку особи, яка одержує майно у власність, свідчиті про відсутність дарування. Якщо договір укладений під умовок зустрічного задоволення з боку обдаровуваного, він не може буті визнаний договором дарування.
Так, Б. звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 1/8 частини будинку, пославшись на те, що подарувала С. частину будинку вимушено, за тією умовою, що він по-будус на її ділянці времянку і не буде претендувати на частину будинку, якщо їх сімейні відносини (вони проживали спільно без реєстрації шлюбу) будуть припинені.
У судовому засіданні було встановлено, що Б. у законному порядку почала будівництво на своїй ділянці времянки з використанням заздалегідь заготовлених матеріалів, що належать їй. Відповідач погодився надати їй допомогу в будівництві з тією умовою, що після закінчення будівництва йому буде подарована частина будинку. За поясненнями С. у судових засіданнях, дарування будинку здійснювалось в рахунок плати за будівництво времянки. За показаннями свідків, С. спонукав Б. до укладення договору і заявляв, що не ': будуватиме времянку або знищить побудоване, якщо така угода не буде здійснена.
Суд дійшов висновку, що порушена вимога про безоплатність і'! угода здійснена під впливом погроз з боку відповідача. Договір да-
' рування, укладений із порушенням вимоги закону про безоплатність
у, передання іншій стороні майна у власність, був визнаний судом не-
дійсним;
2) договір дарування може бути як реальним, так і консенсуаль-ним. Коли дарувальник передає безоплатно майно у власність обдаровуваного, тоді договір дарування вважається укладеним з моменту передання майна обдаровуваному. У цьому разі договір дарування є реальним. Цей договір може бути і консенсуальним —
500
коди дарувальник зобов'язується передати обдаровуваному майно (дарунок) у власність у майбутньому.
Юридичне значення має не тільки безпосереднє безоплатне передання майна від дарувальника до обдаровуваного, а, за певних умов, і обіцянка подарувати майно. Отже, на відміну від раніше чинних норм, що передбачали винятково реальний характер договору дарування, за новим ЦК договір дарування може бути і консенсуальним.
У ст.723 ЦК регламентований договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому. Договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати дарунок обдаровуваному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини.
У разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдаровуваний має право вимагати від дарувальника передання дарунка або відшкодування його вартості.
Якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється,
Дарувальник має право відмовитися від передання дарунка у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан
істотно погіршився.
Обдаровуваний має право у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому відмовитися від нього;
3) договір дарування, як правило, односторонній. Однак він може бути двостороннім, якщо у договорі передбачений обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи.
За загальним правилом дарувальник не має права покладати на обдаровуваного будь-які обов'язки за договором і сам не може набувати будь-яких прав. Дарувальник також не має права вказувати спосіб і цілі використання дарунка.
Договір дарування є двостороннім, якщо у ньому передбачений обов'язок обдаровуваного на користь третьої особи. Договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов'язку на користь третьої особи.
У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов'язку на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов'язок (ст.725 ЦК).
501
і чі
У разі порушення обдаровуваним обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, — відшкодування його вартості (ст.726 ЦК).
Не слід ототожнювати дарування і заповіт. Дарування — договір, а заповіт — односторонній правочин. Договір дарування здійснюється під час життя його учасників, а заповіт може бути реалізований лише після смерті заповідача. Не дозволяється дарування на випадок смерті.
Іноді в практиці укладають фіктивні та удавані договори дарування. Зокрема, удавані договори дарування укладаються з метою прикриття іншого договору (наприклад, укладення договору дарування будинку замість договору купівлі-продажу). Такі договори можуть бути визнані недійсними у судовому порядку і тоді не породжують правових наслідків.
Іноді сторони, які ніби висловили бажання укласти між собою договір дарування, насправді не мають наміру установити юридичні відносини, а лише створюють видимість такого правочину (фіктивний договір). Здебільшого такі договори укладаються для того, щоб майно, шо дарується, набуло статусу приватної власності обдаровуваного, яка не підлягає поділу в разі розірвання шлюбу.
Предметом договору дарування (дарунком) можуть бути не тільки рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, та нерухомі речі, а й майнові права — як ті, якими уже володіє дарувальник, так і ті, які можуть виникнути у нього в майбутньому (ст.718 ЦК)
За рахунок включення до предмета договору дарування не тільки майна, а й майнових прав сфера застосування договору дарування значно розширена у новому цивільному законодавстві.
Форма договору дарування диференційована у ст.719 ЦК залежно від речей, що є предметом договору дарування:
— договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно;
— договір дарування нерухомої речі укладається у письмовійформі і підлягає нотаріальному посвідченню;
— договір дарування майнового права та договір дарування зобов'язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі — у разі недодержання цієї форми він визнається нікчемним;
— договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно;
— договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим,
502
територіальна громада. Батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підопічних. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Цс положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви (ст.720 ЦК).
У ст.721 ЦК передбачені обов'язки дарувальника. Якщо дару-вальникові відомо про недоліки речі, шо є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобов'язаний повідомити про них обдаровуваного.
Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі І який не повідомив про них обдаровуваного, зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану майну, та шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю в результаті володіння чи користування дарунком.
Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника. Згідно зі ст.727 ЦК дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування:
1) нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщообдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування;
2) якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втратидарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність;
3) якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі,що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ можебути знищена або Істотно пошкоджена.
Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред'явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов'язаний повернути дарунок у натурі.
До вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік (ст.728 ЦК).
Спеціально виділена в ЦК (ст.729) як різновид дарування пожертва — дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів, фізичним особам, юридичним особам, державі Україна, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети. Договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. До цього договору застосовуються положення про договір дарування, якщо інше не встановлено законом.
Пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву. Якщо використання пожертви за призначенням виявилося неможливим, використаїіня її за іншим призначенням можливе
503

лише за згодою пожертвувана, а в разі його смерті чи ліквідації юридичної особи — за рішенням суду. Пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати розірвання договору про пожертву, якщо пожертва використовується не за призначенням.
§ 2. Рента
Глава 56 ЦК передбачає новий договір, який раніше не був передбачений цивільним законом, — договір ренти. Поява в новому цивільному законодавстві інституту договору ренти пов'язана з переходом України до ринкових відносин.
Договір ренти — це договір, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає другій (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст.731 ЦК).
Договір ренти слід відрізняти від інших цивільно-правових договорів. Його відмінність від договору дарування у тому, що одержувач ренти має право вимагати надання зустрічного задоволення — рентного доходу. Характер зустрічного задоволення відрізняє договір ренти від договорів купівлі-продажу І міни. Обсяг належних одержувачу рентних платежів є невизначеним, оскільки зобов'язання з виплати ренти діє безстроково або протягом певного строку.
Договір ренти належить до групи ризикових договорів, у якому ризик кожної із сторін полягає в Імовірності того, що надане нею виявиться більшим за отримане зустрічне задоволення. Договором ренти може бути встановлений обов'язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку. Договір ренти укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.
Сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи.
Договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, — положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти (ст.734 ЦК).
У ЦК (ст.735) передбачене забезпечення виплати ренти. У разіпередання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно.Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому підвиплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти. .. ... .. ,,,,, , „ ... ,. ч
504
Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов'язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти.
Рента може виплачуватися у грошовій формі або шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг. Форма виплати ренти встановлюється договором ренти.
Розмір ренти встановлюється договором. Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти.
Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національного банку України, якщо інше не встановлено договором. Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором ренти.
Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору ренти. Умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною.
Договором ренти можуть бути встановлені умови здійснення платником безстрокової ренти відмови від договору ренти. Договір ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними (ст.739 ЦК).
Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо:
1) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш якна один рік;
2) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодозабезпечення виплати ренти;
3) платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможнимабо виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливістьвиплати ним ренти у розмірі і в строки, що встановлені договором.
Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти також в Інших випадках, встановлених договором ренти (ст.740 ЦК).
Якщо договором ренти не встановлені правові наслідки розірвання договору ренти, розрахунки провадяться залежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно.
Якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання договору ренти одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти. Якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна.
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого безоплатно під виплату безстрокової ренти, несе платник ренти. У разі випадкового знищення або випадкового пошкод-
505
ження майна, переданого за плату піп виплату безстрокової ренти платник має право вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.
У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.
§ 3. Довічне утримання (догляд)
Договір довічного утримання (догляду) — це договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність жилий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст.744 ЦК).
На відміну від ЦК 1963 p., де договір довічного утримання був розміщений серед договорів про надання послуг (для того, щоб підкреслити надання набувачем послуг у вигляді довічного матеріального забезпечення в натурі), в ЦК 2003 р. цей договір розміщений після договорів купівлі-продажу, дарування та ренти. Це підкреслює ту обставину, що договір довічного утримання (догляду) опосередковує перехід права власності від відчужувача до набувача.
Характеристики договору довічного утримання (догляду):
1) односторонній — зобов'язаним за договором стає лише набувач майна, відчужувач не має ніяких обов'язків;
2) реальний — момент укладення договору пов'язується з передачею майна;
3) оплатний — набувач майна зобов'язаний забезпечувати утримання та (або) догляд відчужувача замість отриманого майна.
Договір довічного утримання (догляду) і договір купівлі-продажу мають таку спільну ознаку, як перехід майна у власність набувача. Однак між цими договорами є значна різниця. Перехід майна у власність покупця є безумовним. Покупець вправі повернути майно продавцю у разі продажу майна неналежної якості у встановлені законом строки. Повернення ж майна колишньому власнику при розірванні договору довічного утримання (догляду) можливе на вимогу будь-якої сторони лише на зазначених у законі підставах незалежно від якості предмета договору і будь-яких строків.
Метою договору довічного утримання (догляду) є забезпечення утримання та (або) догляду відчужувача, тому відносини сторін мають тривалий характер. За договором купівлі-продажу еквівалент виражений у грошовій сумі, а за договором довічного утримання — у матеріальному забезпеченні в натурі.
Форма договору. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо за цим договором передається набувачеві у власність нерухоме майно, то він підлягає державній реєстрації (ст.745 ЦК).
506
Сторони в договорі. Відчужувачем у договорі довічного утримай -(догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та ста-н здоров'я. Набувачем — повнолітня дієздатна фізична або юри-ична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним. Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.
Отже, в ЦК порівняно з раніше чинним законодавством істотно розширене коло осіб, які можуть бути відчужувачами (фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я) та набувачами (не тільки фізичні, а й юридичні особи), а також передбачена можливість укладення цього договору на користь третьої особи. Значно ширше розуміється й предмет договору — не лише жилий будинок або його частина, як це було раніше передбачено в законодавстві, а й будь-яке нерухоме майно, а також рухоме майно, що має значну цінність. Тим самим розширені можливості використання цього договору в цивільному обігу.
Зміст договору. Істотною умовою договору є надання набувачем систематичного матеріального забезпечення відчужувачеві, причому в натурі у вигляді житла, харчування, догляду та необхідної допомоги. Сторони вправі передбачити й інші елементи матеріального забезпечення. Всі елементи матеріального забезпечення в натурі підлягають конкретизації в договорі.
Хоча, як правило, матеріальне забезпечення відчужувача здійснюється в натурі, однак па практиці можливе і включення в обов'язок набувача щомісячної виплати відчужувачу на витрати
певної грошової суми.
Матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом (ст.751 ЦК). Хоча майно переходить до набувача на праві власності, він не має права відчужувати його під час життя відчужувача.
Згідно зі ст.754 ЦК, що передбачає забезпечення виконання договору, набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі па підставі іншого правочину. На майно, передане набувачу за договором, не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача. Втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов'язків перед відчужувачем.
Таким чином, право власності набувача обтяжене Істотного забороною, що обмежує розпорядження майном. Набувач при житті відчужувача обмежений у праві розпорядження ним. Продаж, обмін або дарування набувачем при житті відчужувача в протиріччі з Установленою законом забороною спричиняє недійсність такого
507

договору. Це обмеження обумовлене специфікою договору і є гарантією виконання набувачем обов'язку довічно утримувати відчужувача.
В усьому іншому режим права власності залишається загальним, зокрема при вирішенні питання про ризик випадкової загибелі майна. Однак випадкова загибель майна, отриманого набувачем від відчужувача, не звільняє набувача від його обов'язків за договором. У цьому виявляється специфіка зазначеного договору, його змісту — надання відчужувачу матеріального забезпечення довічно, тобто до його смерті.
До змісту договору довічного утримання (догляду) включається й умова про строк. Оскільки набувач зобов'язаний доглядати відчужувача довічно, тобто до його смерті, то строк договору є невизна-ченим.
Це — терміновий правочин. Зазначений договір не можна визнати умовним правочином, оскільки умова може настати або не наставати, а смерть обов'язково настає.
Права та обов'язки сторін. Право виникає на стороні відчужував ча, а обов'язок — на стороні набувача. Відчужувач має право вимагати, а набувач зобов'язаний виконати вимогу, що полягає в здійсненні всіх необхідних дій з матеріального забезпечення відчужувача.
У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.
Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем (ст.749 ЦК).
Набувач може бути зобов'язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати (ст.750 ЦК).
Законом передбачена можливість заміни набувача. У разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувача за договором довічного утримання (догляду) з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їх згодою. Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов'язків набувача за договором Іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.
508
Припинення договору. Згідно зі ст.755 ЦК договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду:
1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він6B укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини;
2) на вимогу набувача.
Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
Закон визначає правові наслідки розірвання договору. У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.
У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором.
У ст.ст.757, 758 ЦК визначені правові наслідки смерті набувача та припинення юридичної особи-набувача. Обов'язки набувача за договором переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем. Якщо спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття майна, що було передане відчужувачем, право власності на це майно може перейти до спадкоємця за законом. Якщо у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання (догляду) припиняється.
У разі припинення юридичної особи-набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов'язки за договором довічного утримання (догляду). У разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на майно, передане за договором, переходить до відчужувача. Якщо в результаті ліквідації юридичної особи-набувача майно, що було передане їй за договором, перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду).
Додаткова література:
1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —К., 1998.
2. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
509
Глава 27 Найм (оренда) та позичка
1. Договір найму (оренди).
1.1. Поняття договору найму (оренди).
1.2. Права та обов'язки сторін договору найму (оренди).
1.3. Припинення договору найму (оренди).
1.4. Різновиди договору найму (оренди).

2. Договір оренди державного та комунального майна.
3. Прокат.
4. Найм (оренда) земельної ділянки.
5. Лізинг.
6. Позичка.
§ 1. Договір найму (оренди)
/./. Поняття договору найму (оренди)
Найм (оренду) регулює гл.58 ЦК. За договором найму (оренди) наимодавсиь передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 ЦК).
Договір найму (оренди) — це договір, за яким одна сторона (най-модавець, орендар) передає або зобов'язується передати іншій стороні (наймачеві, орендатору) майно в користування за плату на певний строк, а наймач (орендатор) зобов'язується вчасно вносити плату і повернути майно після закінчення строку договору.
Договір найму іменується також орендою. Кожний Із різновидів договору найму (оренда, прокат тощо) має свої особливості.
Відмінність договору найму від інших договорів:
1) наймач одержує майно не у власність, а лише в тимчасове користування. За цією ознакою договір відрізняється від договору ку-півлі-продажу, за яким покупець майна стає його власником. Оскільки наймач є лише тимчасовим користувачем майна, то післяспливу строку договору або у разі його дострокового розірвання вінзобов'язаний повернути взяте у найм майно наймодавцеві у справному вигляді;
2) предметом договору найму можуть бути лише індивідуально-визначені, неспоживні речі (нежилі приміщення, обладнання, машини тощо), що не знищуються в процесі їх використання, аджездане в найм майно підлягає поверненню. За цією ознакою договір найму (оренди) відрізняється від договору позики, за яким позичальник придбаває майно у власність і він зобов'язаний повернути позикодавцеві таку ж кількість речей того ж роду та такої жякості;
3) оплатний договір — за цією ознакою він відрізняється від договору позички.
Характеристики договору — двосторонній і оплатний. Згідно з новим ЦК може бути як консенсуальним, так і реальним.
510
Предмет договору найму. Коло майна, що може бути предметом найму, визначене у ст.760 ЦК. Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму МОЖУТЬ бути також майнові права.
Сторони в договорі. ЦК не містить спеціальних вимог до сторін договору найму — його учасниками можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Наймодавцями можуть бути як власники майна, так і уповноважені ними особи. Наймачами можуть бути як юридичні особи різних організаційно-правових форм і форм власності, так і дієздатні фізичні особи.
Форма договору. До форми договору найму застосовуються загальні правила про форму правочинів.
Строк договору. Згідно зі ст-763 ЦК договір найму укладається на строк, встановлений договором. Стаття не встановлює граничних строків договору майнового найму. Це дає сторонам можливість укладати договір на будь-який строк, що визначається ними. Разом з тим передбачено, що законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна.
Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним па невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
Отже, зобов'язання за договором найму, укладеним на невизначений строк, може бути припинене на розсуд наймодавця або наймача в будь-який час із попередженням контрагента про відмову від договору за певний строк. Сторона, яка бажає відмовитися від договору, зобов'язана попередити про це іншу сторону завчасно з метою запобігання збитків, які можуть виникнути у зв'язку з несподіваним розірванням договору.
Попередження про розірвання договору найму має бути зроблене у письмовій формі, яка забезпечує можливість доведення у разі спору, що таке попередження було зроблено. Строки попередження про відмову від договору найму обчислюються з дня відповідного повідомлення контрагента або з дня, коли він міг про це дізнатись.
Відповідно до ст.764 ЦК якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
511
За змістом цієї норми, продовження користування майном після закінчення строку договору можливе без повторного його укладення, тому що за відсутності заперечень наймодавця договір вважається поновленим на певний строк. У разі заперечення наймодавця проти автоматичного продовження дії договору він зобов'язаний про це повідомити наймача. Однак це не виключає права сторін згодом відмовитися від такого договору на їх розсуд із попереднім попередженням одна одну в строки, передбачені законом.
Тобто підставою припинення договору є сплив строку дії договору за умови, що наймодавець вимагає повернення йому майна. За відсутності такої вимоги договір не припиняється. У законі у цьому разі йдеться про поновлення, тобто про продовження на новий строк колишнього договору, а не про укладення нового. Однак у договір можуть бути внесені уточнення, наприклад, про ремонт майна, строки внесення плати за користування тощо.
Таким чином, відповідно до загальних правил, закріплених у ЦК, продовження користування майном після закінчення строку договору пов'язується з відсутністю заперечень наймодавця, поновлення договору відбувається на певний строк, а відмова однієї із сторін від договору обумовлена попередженням іншої сторони за один місяць (нерухомого майна — за три місяці).
Піднайм. Стаття 774 ЦК містить диспозитивне правило, передбачаючи, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, виходячи зі змісту ЦК, наймач за згодою наймодавця може здати найняте ним майно іншій особі в піднайм, уклавши з такою особою договір піднайму.
За договором піднайму наймач зобов'язується передати піднаймачеві майно в користування за плату. Сторонами договору виступають наймач І піднаймач, причому наймач виконує функції наймодавця. Піднаймач у правових відносинах з наймодавцем не перебуває. Наймодавець має права і несе обов'язки лише щодо наймача. У свою чергу наймач відповідає перед ним за виконання всіх обов'язків за договором, у тому числі й за піднаймача. Наприклад, він зобов'язаний відшкодувати збитки наймодавцю у разі пошкодження або знищення майна, навіть якщо це відбулося з вини піднаймача.
Відносини піднайму мають похідний характер, залежний від відносин найму. Умови договору піднайму залежать від умов договору найму. Тому піднаймач може користуватися майном лише відповідно до призначення, визначеного у договорі найму. Строк договору піднайму не повинен перевищувати строк договору найму. Припинення договору найму спричиняє припинення договору піднайму.
Передання майна в піднайм допускається лише за згодою наймодавця, якщо інше не передбачено договором або законом. Така згода може бути надана при укладенні договору найму, І тоді окремої згоди наймодавця на передання майна в піднайм не потрібно.
512
Плата за користування майном. На відміну від ЦК 1963 p., який не визначав розміру, форми такої плати, порядок її внесення, новий ЦК містить детальні правила щодо цієї плати.
Згідно зі ст.762 ЦК за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
Плата за користування майном може вноситися на вибір сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном.
Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Отже, договором може бути передбачено, що плата за користування майном вноситься щоквартально, після закінчення визначеного часу тощо.
Одне з правил стосовно плати за користування майном, що міститься в ч.4 ст.762 ЦК, стосується можливості її зменшення — наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася.
Отже, право наймача вимагати зменшення плати за користування майном виникає за умови погіршення майна, що настало не з його вини, якщо таке погіршення перешкоджає використанню майна або утруднює користування ним. Це можливо, наприклад, у зв'язку із зносом майна або пошкодженням його внаслідок стихійного лиха.
1.2. Права та обов'язки сторін договору найму (оренди)
Новий ЦК не містить спеціальної статті з переліком обов'язків наймодавця, однак їх можна визначити зі змісту гл.58 ЦК, що регламентує найм.
Обов'язки наймодавця:
— передати наймачеві майно у користування негайно або устрок, встановлений договором найму (ст.765 ЦК). Переданнямайна наймачеві має бути зроблене вчасно, тобто у строк, передбачений договором, а якщо в договорі строк не зазначений, то напершу вимогу наймача.
Якщо наймодавець не передає наймачеві майно, наймач має право на свій вибір: 1) вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою; 2) відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків;
— передати наймачеві річ у комплекті і стані, що відповідаютьумовам договору найму та її призначенню (ст.767 ЦК). Наприклад,залізниця, здаючи вагони в оренду, повинна очистити їх від залишків вантажу, вагони мають бути технічно справними. Наймодавець
513
не відповідає за недоліки майна, що були ним застережені при укладенні договору.
Умова договору найму, яка закріплює обов'язок иаймодавця передати наймачеві річ у стані, що відповідає договору і призначенню майна, є істотною умовою. Без неї договір не може вважатися укладеним. Наданням речі вважається не тільки її передання в користування наймачеві, а й допуск його до користування нею.
Майно має бути надане наймачеві у такому стані, щоб це не перешкоджало його використанню для тих цілей, що були обумовлені договором, а якщо такі цілі не були зазначені, то для звичайного використання відповідно до призначення майна. Інакше наймач вправі вимагати інше майно, що відповідає умовам договору, чи зниження плати за користування майном, або розірвання договору і стягнення збитків, завданих неналежним виконанням паймодавцем зобов'язання.
За наявності недоліків у майні, не застережених наймодавцем під час укладення договору, наймач вправі вимагати від нього усунення їх у розумний термін і за його рахунок чи заміни майна, або зміни плати за користування майном. У разі невиконання наймодавцем обгрунтованих вимог наймача, що випливають із наявності недоліків у майні, останній має право вимагати розірвання договору і відшкодування збитків, завданих наймодавцем;
— попередити про права третіх осіб на річ, передану в найм.Згідно зі ст.769 ЦК передання речі у найм не припиняє та не змінює прав на неї третіх осіб, зокрема права застави. Тому при укладенні договору найму наимодавець зобов'язаний повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм. Якщо наимодавець не повідомив наймача про всі права третіх осіб наріч, що передається у пайм, наймач має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю або розірвання договору тавідшкодування збитків;
— провадити за свій рахунок капітальний ремонт речі, переданої у найм, якщо інше не встановлено договором або законом(ст.776 ЦК).
Капітальний — це ремонт, під час якого замінюються або відновлюються істотні деталі, конструкції та інші частини об'єкта. Капітальний ремонт провадиться у строк, встановлений договором. Якщо строк не встановлений договором або ремонт викликаний невідкладною потребою, капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк.
Таким чином, за загальним правилом здійснення капітального ремонту речі, переданої у пайм, є обов'язком наймодавця. Це правило має диспозитивний характер, тому що такий обов'язок договором або законом може бути покладений на наймача. У разі виникнення необхідності капітального ремонту з вини наймача ремонт здійснюється за його рахунок.
Якщо наимодавець не провів капітального ремонту речі, шо перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, наймач має право:
514

1) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунокплати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартості ремонту;
2) вимагати розірвання договору та відшкодування збитків (ч.З
Ст.77б ЦК).
Обов'язки наймача:
— своєчасно вносити плату за користування майном. Якщонаймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд, наимодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі (ч.і ст.782 ЦК);
— користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору (ч.і ст.773 ЦК) — тобто використання її в тих цілях, дляяких вона призначена. Наприклад, при оренді нежилого приміщення наймач не вправі переобладнати його в жиле, оскільки прицьому змінюється призначення майна;

— підтримувати майно, що є предметом договору найму, усправному стані. Цс — експлуатація і зберігання в умовах, що забезпечують належний технічний стан та збереження відповідностімайна його призначенню з урахуванням нормального зносу в процесі використання. Зокрема цей обов'язок включає зберігання майна від передчасного зносу, усунення дрібних пошкоджень і несправностей, виконання інших дій з утримання орендованого майна (охорона, оплата комунальних послуг);
— виконувати за свій рахунок поточний ремонт речі, переданоїу найм, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.іст.776 ЦК). Це, наприклад, білення, фарбування, ремонт електропроводки тощо. На наймача може бути покладений обов'язок капітального ремонту речі, якщо це встановлено договором або законом;
— у разі припинення договору найму негайно повернути най-модавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуваннямнормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі(ч.і ст.785 ЦК).
Стан майна визначається сторонами за існуючими правилами або технічними нормами, а за їх відсутності або у разі спору сторін — шляхом проведення експертизи. Договором може бути передбачений і підвищений порівняно зі звичайним знос майна.
Строк повернення майна може бути передбачений у договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наимодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч.2
ст.785 ЦК).
Якщо майно не може бути повернуте у зв'язку з його загибеллю або втратою з вини наймача, він зобов'язаний відшкодувати най-модавцеві його вартість.
Наймач відповідає за загибель або втрату майна й у тому разі, якщо він повинен був застрахувати майно в силу закону або договору, але не зробив цього.
515
Оскільки предметом договору є індивідуально визначене майно, то за припинення договору наймач зобов'язаний повернути наймо-давцеві саме тс майно, шо він отримав. У разі загибелі або втрати майна в період дії договору не з вини наймача воно не підлягає поверненню наймодавцеві, оскільки останній несе ризик випадкової загибелі або втрати цього майна як його власник.
У разі допущення наймачем погіршення речі, які сталися з його вини, він зобов'язаний усунути погіршення. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків. Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зносу або упущень наймодавця (ст.779 ЦК).
Тобто за випадкове погіршення майна або погіршення його з вини Інших осіб, за винятком піднаймача та осіб, допущених до користування ним, наймач не несе відповідальності. На нього у цьому випадку покладається обов'язок довести відсутність вини.
Під збитками розуміються витрати наймодавця щодо відновлення майна і прибутки, що він міг би одержати від використання майна за час його відновлення. Неможливість відновлення майна або усунення погіршень у ньому надає право наймодавцеві відмовитися від прийняття майна І вимагати відшкодування збитків.
1.3. Припинення договору найму (оренди) Підстави припинення договору:
1) смерть фізичної особи — наймача, якщо інше не установлено договором або законом, чи ліквідація юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем (ст.781 ЦК);
2) закінчення строку договору найму за умови, що наймач непродовжує користуватися майном. Якщо наймач продовжує корис- туватися майном після закінчення строку договору найму, то завідсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця договірвважається поновленим на строк, який був раніше встановленийдоговором;
3) загибель речі, переданої у найм. Оскільки майно визначенеіндивідуальними ознаками, то виконання умов договору у цьомуразі виявляється неможливим. Наймач зобов'язаний відшкодуватинаймодавцеві вартість загиблого майна лише у тому разі, якщо цесталося з його вини або з вини осіб, за дії яких він відповідає. Ризик випадкової загибелі майна (за причинами, що не залежать відсторін) несе наймодавець як власник майна;
4) перехід майна у власність наймача в результаті продажу, дарування, оскільки тут відбувається поєднання боржника і кредитора в одній особі.
Однак при переході права власності на передану у найм річ від наймодавця до іншої особі договір найму за загальним правилом зберігає чинність для нового власника. У разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'яз-
516
ки наймодавця (ч.і ст.770 ЦК). Тобто новий наймодавець набуває лише ті права й обов'язки, що мав його попередник. При переході права власності на передане у найм майно від наймодавця до іншої особи в порядку правонаступництва ця особа стає наймодавцем із покладанням на неї всіх прав і обов'язків за договором найму.
Договір найму зберігає чинність і у тому разі, якщо новий власник, до якого перейшло право власності, не знав про те, що воно здане у найм. При переході права власності за договором найму без правонаступництва всупереч волі наймодавця (наприклад, при конфіскації або реквізиції майна) договір найму підлягає припиненню.
Новелою ЦК є норма, згідно з якою сторони можуть встановити у договорі найму, що у разі відчуження наймодавцем речі договір найму припиняється (ч.2 ст.770 ЦК).
Припинення договору також можливе у формі його розірвання, що можливо за згодою сторін або на вимогу однієї з них. Розірвання з ініціативи наймодавця або наймача допускається, по-перше, лише у випадках, передбачених законом, по-друге, в судовому порядку, а не одностороннім актом.
Наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач:
1) користується річчю всупереч договору або призначенню речі;
2) без дозволу наймодавця передав річ у користування іншійособі;
3) своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодженняречі;
4) не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений нанаймача (ст.783 ЦК).
За змістом ЦК, договір найму на вимогу наймодавця може бути розірваний в судовому порядку лише на підставах, передбачених законом. Розірвання договору може мати місце також за згодою сторін.
Порушення наймачем своїх обов'язків, що надає право вимагати розірвання договору, є також підставою для стягнення з нього збитків, завданих наймодавцеві. Однак якщо в договір найму (оренди) не внесені у встановленому порядку зміни, що стосуються розміру орендної плати, орендодавець не вправі вимагати дострокового розірвання договору оренди на тій підставі, що орендар не вносить орендну плату в розмірі, що вимагає орендодавець.
Так, до арбітражного (господарського) суду однієї з областей Ук-Ї раїни звернулося обласне відділення Фонду соціального захисту ін-,; валідів (далі — Фонд) із заявою про дострокове розірвання укладеного з фермерським господарством (далі — господарство) договору оренди трактора. Договір було укладено у 1993 р. строком на 10 років. За умовами договору господарство зобов'язане вносити орендну плату в розмірі 300 тис. крб. у рік, що в перерахунку на гривні становить 3 грн. Фонд у свою чергу вимагає внесення орендної плати в розмірі 120 грн. на місяць, з чим не згодне господарство.
517
Рішенням у справі арбітражний сул області задовольнив вимогу Фонду, посилаючись на те, що господарство не вносить орендну плату в розмірі, що вимагає орендодавець, протягом 9 місяців.
У заяві про перевірку рішення в порядку нагляду господарство просило скасувати рішення як таке, що не відповідає матеріалам і обставинам справи І суперечить чинному законодавству, виходячи з наступного.
Трактор був переданий в оренду господарству за згодою Міністерства соціального захисту населення строком на 10 років із наступним викупом для створення двох робочих місць для інвалідів. Крім того, розмір орендної плати, якого вимагає Фонд, договором не передбачений.
Судова колегія з перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України, розглянувши матеріали справи, встановила таке. Відповідно до договору оренди трактора, укладеного сторонами в 1993 р. строком на 10 років, господарство взяло на себе зобов'язання сплачувати орендну плату у розмірі 300 тис. крб. на рік (З грн).
Фонд звернувся до арбітражного суду області з позовом про стягнення з господарства заборгованості за орендною платою, виходячи з її розміру — 120 грн. на місяць. Позов був задоволений арбітражним судом області. Вищий арбітражний суд України скасував рішення у справі та відмовив у позові про стягнення заборгованості за орендною платою, посилаючись на те, що в договір оренди сторони не внесли відповідних змін в частині розміру орендної плати.
На цій же підставі не підлягають задоволенню вимоги Фонду про дострокове розірвання договору оренди. Судова колегія з перегляду рішень, ухвал і постанов Вищого арбітражного сулу України скасувала рішення і постанову арбітражного суду області у справі та відмовила у позові1.
Наймач вправі вимагати розірвання договору найму, якщо:
1) наймодавець передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;
2) наймодавець не виконує свого обов'язку щодо проведеннякапітального ремонту речі (ст.784 ЦК).
Отже, договір найму може бути розірваний на вимогу наймача з підстав, передбачених законом. Невиконання наймодавцем обов'язку щодо капітального ремонту є підставою для дострокового розірвання договору з ініціативи наймача лише в тому разі, якщо договором або законом обов'язок капітального ремонту не покладений на наймача. Якщо проведення капітального ремонту спричинене невідкладною необхідністю, наймач вправі, за умови покладання цього обов'язку на паймодавця, зробити капітальний ремонт за його рахунок.
Поліпшення наймачем речі, переданої у найм. У ЦК 2003 р. більш гнучко, ніж у раніше чинному законодавстві, визначені правові наслідки поліпшення наймачем речі, яка передана йому в користування. Стаття 778 ЦК. визначає права і обов'язки сторін договору найму у зв'язку з поліпшенням речі.
Згідно з ч.і ст. 778 ЦК наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця. Тобто ЦК доз-
Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №5. - С.68.
518
«яє наймачеві вносити в майно такі зміни, що поліпшують його в°=сТЬ ПІД поліпшенням майна слід розуміти внесення в нього до-Я ткових удосконалень, матеріалів або обладнання, які підвищують Джливість його використання і збільшують матеріальну цінність. Позвіч на поліпшення речі має бути наданий наймодавцем у формі що відповідає формі договору найму.
' Якшо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без ЇЇ пошкодження, наймач має право на їх вилучення. Якщо поліпшення печі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.
Якшо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає ЇЇ співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо наймач без згоди наймодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.
Виходячи зі змісту ст.778 ЦК. права на поліпшення речі, переданої у найм, залежать від двох обставин: характеру поліпшення і наявності згоди наймодавця на поліпшення.
1.4. Різновиди договору найму (оренди)
Поряд із загальними правилами ЦК передбачає спеціальні правила, що регулюють різновиди договору найму: договір прокату, договір найму (оренди) земельної ділянки, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди, договір найму (оренди) транспортного засобу, договір лізингу.
Так, особливості договору найму будівлі або іншої капітальної споруди визначені у ст.ст.793-797 ЦК. Ці особливості стосуються:
1) форми договору та його реєстрації — договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі; цей договір строком на один рік і більшепідлягає нотаріальному посвідченню; якщо цей договір укладений на строк не менше одного року, він підлягає державній реєстрації;
2) передання будівлі або іншої капітальної споруди у найм тайого повернення — передання оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору; з цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо іншене встановлено договором; таким же чином оформляється їх повернення;
3) надання наймачеві права користування земельною ділянкою — одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальноїспоруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також пра-во користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі абоспоруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму. У до-
519
говорі найму сторони можуть визначати розмір земельної ділянки яка передається наймачеві;
4) плати за користування — плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою.
Статті 798-805 нового ЦК визначають особливості предмета, форми тощо договору найму (оренди) транспортного засобу.
Предметом договору найму транспортного засобу можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби тощо.
Договором найму транспортного засобу може бути встановлено, шо він передається у найм з екіпажем, який його обслуговує. Сторони можуть домовитися про надання наймодавцем наймачеві комплексу послуг для забезпечення нормального використання транспортного засобу.
Договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
Наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого Імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.
Наймач зобов'язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані. Витрати, пов'язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів, несе наймач.
Страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем. Порядок страхування відповідальності наймача за шкоду, яка може бути завдана іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, встановлюється законом.
Наймач зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані у зв'язку Із втратою або пошкодженням транспортного засобу, якшо він не доведе, що це сталося не з його вини. Наймач зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв'язку з використанням транспортного засобу, відповідно до гл.82 ЦК.
У ст.805 ЦК визначені особливості найму транспортного засобу з екіпажем, який його обслуговує. Управління та технічна експлуатація транспортного засобу, переданого у найм з екіпажем, провадяться Його екіпажем. Екіпаж не припиняє трудових відносин з наймодавцем. Витрати на утримання екіпажу несе наймода-вець.
Екіпаж транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб. Законом можуть встановлюватися також інші особливості договору найму транспортного засобу з екіпажем. 520
§ 2. Договір оренди державного та комунального майна
Цей договір, що є різновидом договору найму, характеризується Істотними особливостями.
Нормативна база. Основні нормативно-правові акти, що регулюють цей договір:
— Порядок відображення в бухгалтерському обліку і звітностіоперацій, пов'язаних з приватизацією та орендою державних підприємств, затверджений наказом Міністерства фінансів Українивід 16 грудня 1993 р. №109;
— Положення про патент на право оренди будівель (споруд,приміщень), затверджене наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р. №90;
— Положення про оцінку вартості патенту на право оренди будівель (споруд, приміщень), затверджене наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р. №91;
— Закон України від 10 квітня 1992 р. "Про оренду державногоі комунального майна" в редакції від 14 березня 1995 р. (далі — Закон);
— Методика оцінки об'єктів оренди, затверджена постановоюКабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. №629;
— Методика розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна. Затверджена постановою Кабінету МіністрівУкраїни від 4 жовтня 1995 р. №786;
— Положення про порядок і умови надання пільг щодо орендної плати орендарям майна державних підприємств, затвердженепостановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р.№271;
— Перелік документів, які подаються Орендодавцеві для укладання Договору оренди державного майна, затверджений наказомФонду державного майна України від 19 квітня 1996 р. №458;
— Порядок проведення конкурсу на право укладення договоруоренди державного майна, затверджений наказом Фонду державного майна України від 3 вересня 1999 р. №1677;
— Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 14 "Оренда",затверджене наказом Міністерства фінансів України від 28 липня2000 р. №181;
— Роз'яснення І рекомендації до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженінаказом Фонду державного майна України від 22 серпня 2000 р.№1765;
— Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного відділення підприємства); Типовий договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого чи іншого) майна, що належить до державної власності, затверджені наказомФонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. №1774.
При застосуванні норм Закону в судовій практиці важливе значення має роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду Украї-
521
ни вія 25 травня 2000 р. №02-5/237 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Поняття договору. На відміну від найму, у Законі (ст.2) дається визначення поняття оренди. Оренда — це засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Об'єкти оренди. Коло об'єктів оренди у вигляді державного і комунального майна чітко визначене Законом.
Відповідно до ст.4 Закону об'єктами оренди є:
— цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом єгосподарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції(робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій вінрозміщений, автономними інженерними комунікаціями, системоюенергопостачання;
— нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;
— майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).
Нарівні із майном, що може бути об'єктом оренди, Закон прямо вказує, яке майно не може бути об'єктом оренди — цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, ділянок), що здійснюють діяльність, передбачену ч.і ст.4 Закону "Про підприємництво". Це — державні підприємства, які здійснюють діяльність, пов'язану з обігом наркотичних засобів, прекурсорів, занесених до списку №1 таблиці I, психотропних речовин (за винятком занесених до списку №2 таблиці III), виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобуванням янтарю, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою.
Сторони у договорі. Статті 5, 6 Закону визначають коло орендодавців і орендарів.
Орендодавці:
— Фонд державного майна, його регіональні відділення та представництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їхструктурних підрозділів та нерухомого майна, що є державноювласністю, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації);
— органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим і органами місцевого самоврядування управляти майном — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів і нерухомого майна, що відповідно належить
522
АВТОНОМНІЙ Республіці Крим або знаходиться в комунальній власності;
— підприємства — щодо окремого індивідуально визначеного
іайна (крім нерухомого), а з дозволу вищевказаних орендодавців — також шодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна.
Державні і комунальні підприємства не вправі бути орендодавцями цілісних майнових комплексів (навіть за наявності згоди уповноважених органів).
Таким чином, підприємства мають право виступати орендодавцями, як правило, щодо окремого індивідуально визначеного майна. Для того, щоб підприємство мало право передати в оренду його структурний підрозділ або нерухоме майно (будинок, споруду, приміщення), воно має одержати дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення, представництва; якщо майно знаходиться у власності Автономної Республіки Крим або в комунальній власності, то такий дозвіл може бути наданий органом, зазначеним у ч.З ст.5 Закону.
Орендарі — господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурних підрозділів; інші юридичні особи та громадяни України, іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.
Фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов'язана зареєструватися як суб'єкт підприємницької діяльності. Отже, якщо орендодавцями можуть бути лише ті особи, що названі в Законі щодо того або іншого виду майна, то практично обмежень кола суб'єктів оренди, що виступають як орендарі, Закон не передбачає.
Форма договору. Закон не містить спеціальних вимог щодо форми договору оренди. Отже, тут мають застосовуватися загальні вимоги про форму договору майнового найму (ореіши).
Порядок укладення договору. У Законі знайшли спеціальне регулювання ряд питань, що стосуються порядку укладення договору
оренди:
1) ініціатива (пропозиція) щодо оренди майна (ст.7);
2) порядок прийняття рішення трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу про оренду цілісного майновогокомплексу (ст.8);
3) порядок укладення договору оренди (ст.9).
Ініціатива шодо оренди майна може виходити від осіб, які можуть бути орендарями відповідно до ст.6 Закону, пропозиція може надходити від орендодавців, зазначених у ст.5 Закону. На осіб, які бажають укласти договір оренди майна підприємств, покладений обов'язок разом із заявою про укладення договору оренди направити орендодавцю проект договору, а також інші документи згідно з переліком, визначеним Фондом державного майна України.
У разі відмови в укладенні договору оренди державного майна з підстав, не передбачених абз.7 ч.4 ст.9 Закону, а також неодержан-
523
ня відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися до господарського суду із заявою про спонукання компетентного органу (підприємства) укласти договір оренди (ч.8 ст.9 Закону). Такі спори розглядаються господарським судом за місцезнаходженням орендодавців (ст.15 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України). Під час вирішення таких спорів слід керуватися п.4 ст.9 Закону, яким установлено вичерпний перелік підстав, за якими може бути відмовлено у передачі в оренду об'єктів державної власності. Що стосується об'єктів інших форм власності, то укладення договору оренди майна може мати місце лише за згодою власника (п.4.4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про дедкі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (ч.і ст. 12 Закону). Таким чином, загальне правило підтверджує консенсуальність договору оренди.
У разі передачі спору на розгляд суду, господарського суду договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду, господарського суду про укладення договору оренди і на умовах, зазначених у ньому (ч.2 ст. 12).
Згідно з роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна" при вирішенні спорів, пов'язаних із укладенням договору оренди державного майна, необхідно з'ясувати, чи дотримані орендодавцем вимоги про узгодження з органом, уповноваженим управляти майном, і органом Антимонопольного комітету України питання про передачу майна в оренду (абз.2-4 ч.2 ст.9 Закону). Якщо, незважаючи на одержання заяви про передачу майна в оренду, орендодавець не надішле відповідні документи зазначеним органам, тобто ухилиться від укладення договору оренди державного майна на підставах, не передбачених у Законі, то провадження у справі про спонукання укласти такий договір слід зупинити і зобов'язати орендодавця надіслати необхідні документи цим органам на погодження. У разі відхилення від виконання ухвали господарського суду може бути вирішене питання про застосування до орендодавця відповідальності, установленої п.5 ч.і ст.83 ГПК України.
Створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне перед іншими фізичними і юридичними особами право на укладення договору оренди майна того підприємства, структурного підрозділу, де створене це товариство.
Порядок укладення договорів оренди державного майна, шо знаходиться на балансах відкритих акціонерних товариств, затверджений наказом Фонду державного майна України від 5 березня 1999 р. №402. Метою цього Порядку є захист економічних інтересів держави та уніфікація розгляду в органах приватизації звернень
524
одо оренди державного майна, що знаходиться на балансах ВАТ,
орених у Процесі приватизації і корпоратизації. С Відповідно до ст.5 Закону єдиними можливими орендодавцями державного майна, що знаходиться на балансах недержавних під-ппиємств і організацій, є Фонд державного майна, його регіональні відділення і представництва.
Договір оренди державного майна, що знаходиться на балансах пдТ, укладається органом приватизації, який здійснював приватизацію цього підприємства, відповідно до вимог Закону.
Крім договору оренди, що укладається з органом приватизації, орендар у разі потреби укладає з балансоутримувачем договір щодо відшкодування витрат балансоутримувача на утримання об'єкта оренди і відшкодування вартості комунальних послуг, що надає ба-лансоутримувач.
Термін договору. Регулювання терміну договору оренди державного і комунального майна має певну специфіку. Відповідно до Закону термін договору визначається за погодженням сторін.
У разі відсутності заяви однієї Із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Отже, правила оренди державного І комунального майна відрізняються від правил майнового найму щодо продовження дії договору після закінчення його терміну такими ознаками:
— договір вважається не поновленим, а продовженим;
— договір вважається продовженим не на невизначений термін,а на той самий термін І на тих самих умовах, шо були раніше передбачені договором;
— дія них правил пов'язуються не тільки з відсутністю заперечень з боку орендодавця, а й з відсутністю заяви будь-якої зі сторін про припинення або зміну договору оренди.
Крім цього, правила оренди державного і комунального майна передбачають, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін (ст.17 Закону).
Таким чином, як вказує Президія Вищого арбітражного суду України у роз'ясненні "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна", якщо після закінчення терміну дії договору оренди орендодавець передав спірне майно в оренду іншій особі, орендар за попереднім Договором має право звернутися до господарського суду із заявою про спонукання орендодавця продовжити дію цього договору на новий термін і про визнання договору з новим орендарем недійсним.
Однак слід враховувати, що орендар може реалізувати переважне право на продовження договору оренди на новий термін, якщо
525
доведе факт або намір орендодавця здати цей об'єкт оренди іншій особі.
Так, до арбітражного суду області звернулось виробничо-торгове підприємство (далі — Підприємство) із позовом про виселення товариства з обмеженою відповідальністю з орендованого останнім приміщення (далі — Товариство).
Рішенням арбітражного суду позов був задоволений за мотивами закінчення строку договору оренди. Наглядовою інстанцією рішення було залишено у силі на тих самих підставах.
Будучи незгодним із рішеннями, що були винесені у справі, Товариство звернулось до судової колегії з перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України із заявою про їх скасування, оскільки вважало, що має переважне право на пролонгацію договору на наступний термін; що позивачем не дотриманий установлений ст.17 Закону місячний термін для повідомлення орендаря про припинення договору; позивачем не дотриманий претензійний порядок врегулювання спору.
Перевіривши матеріали справи і доводи заявника, судова колегія встановила таке. У квітні 1996 р. Підприємство уклало з Товариством договір оренди нежилого приміщення терміном на один рік. Після закінчення цього терміну дію договору оренди було продовжено ще на один рік — до квітня 1998 р. У лютому-березні 1998 р. сторони провадили листування, з якого були очевидні наміри орендодавця — Підприємства припинити договірні відносини з орендарем — Товариством. 17 квітня 1998 р. Підприємство надіслало Товариству копію позовної заяви до арбітражного суду із вимогою спонукати Товариство звільнити орендоване ним приміщення. Оцінка цих доказів у їх сукупності свідчить про те, що орендодавець вчасно попередив орендаря про свій намір припинити договірні відносини після 1 квітня 1998 p., тобто після закінчення терміну дії договору.
Посилання Товариства на порушення Підприємством вимог ст. 17 Закону не заслуговують на увагу, оскільки передбачений ч.2 ст.17 Закону місячний строк з дня закінчення терміну дії договору не позбавляє орендодавця права повідомити орендаря про свій намір припинити договірні відносини і раніше цього терміну. Повідомлення, зроблене раніше, не ущемляє прав орендаря, а навпаки, створює сприятливі умови для підготовчих заходів, пов'язаних зі звільненням приміщення.
Що ж стосується переважного права орендаря на продовженії договору оренди на новий термін, передбаченого ч.З ст.17 Закону то таке право орендар має щодо інших осіб, яким орендодавсі має намір передати або вже передав приміщення в оренду. Ніякп доказів порушення свого переважного права перед іншими особг ми на продовження договору оренди заявник не подав. Крім топ посилаючись на необгрунтовану відмову орендодавця від продо* ження договору оренди на новий термін. Товариство не подало ДС казів дотримання ним встановленого порядку вирішення цьог спору.
Відповідно до ч.і ст.27 Закону після закінчення терміну дії договору оренди і відмови від його продовження орендар зобов'язанні повернути об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
У зв'язку з викладеним рішення і постанова відповідають чинному законодавству і матеріалам справ, а тому судовою колегією Ви-шого арбітражного суду України залишені без змін1.
Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №10, - С.
526
Суборенда. Стаття 22 Закону передбачає загальне правило — пендар має право передати в суборенду нерухоме та індивідуально «значене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди.
Подібність цього правила з правилом, що регулює піднайм, у тому, ЩО вони мають диспозитивний характер і передбачають можливість іншого вирішення питання про суборенду безпосередньо у договорі оренди.
Однак це правило істотно відрізняється від правила про піднайм трьома обмеженнями:
1) обмеження щодо предмета договору суборенди — міститьсяпряма заборона передачі в суборенду цілісних майнових комплексів;
2) обмеження щодо строку надання майна в суборенду — він неможе перевищувати терміну дії договору оренди;
3) обмеження щодо розміру плати за субореіщу — вона не повинна перевищувати орендної плати орендаря.
Хоча два останніх обмеження не сформульовані безпосередньо в ЦК, однак можна вважати, що вони властиві й найму. Такий висновок випливає з похідного, залежного характеру суборенди (піднайму) від договору оренди (найму).
Істотні умови договору:
— об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням індексації);
— термін, на який укладається договір;
— орендна плата з урахуванням її індексації;
— порядок використання амортизаційних відрахувань;
— відновлення орендованого майна та умови його повернення;
— виконання зобов'язань;
— відповідальність сторін;
— страхування орендарем взятого ним в оренду майна;
— обов'язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.
За згодою сторін у договорі оренди можуть бути й Інші умови (ст.Ю Закону).
Таким чином, лише за наявності зазначених умов можна вважати договір оренди майна укладеним. Умова договору щодо вартості об'єкта оренди має відповідати Методиці оцінки об'єкта оренди.
Орендна плата. Стаття 19 Закону детально регламентує питання, пов'язані з орендною платою, зокрема:
1) дає визначення орендної плати як платежу, який вноситьорендар орендодавцю незалежно від наслідків господарської діяльності;
2) обмежує максимальний розмір орендної плати — річна орендна плата за користування цілісним майновим комплексом підприємства, його структурним підрозділом не може перевищувати 10відсотків вартості орендованого майна. У разі визначення орендаря на конкурсних підставах умовами конкурсу може бути передбачений більший розмір орендної плати;
527

3) вказує порядок зарахування і використання орендної плати —вона зараховується на спеціальні рахунки і використовується дляфінансування капітальних вкладень;
4) вказує органи, які визначають методику розрахунку, розміриі порядок використання орендної плати;
5) передбачає можливість надання пільг з орендної плати. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. №27]затверджене Положення про порядок і умови надання пільг щодоорендної плати орендарям майна державних підприємств. Воновизначає порядок і умови надання пільг з орендної плати орендарям цілісних майнових комплексів державних підприємств, їхструктурних підрозділів із метою запобігання їх банкрутству, поліпшення фінансового стану. Зазначені пільги надаються орендарям утому випадку, якщо протягом останніх 6 місяців (в агропромисловому комплексі — 12 місяців) до укладення договору оренди державне підприємство було збитковим або рівень рентабельності бувнижче 25 відсотків від середньої у галузі (підгалузі), а також якщооб'єкт оренди має важливе соціальне значення. Пільги можуть бути надані на термін до двох років;

6) вказує, шо стягнення заборгованості з орендної плати проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;
7) встановлює форми орендної плати — орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Вона також може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі (ст.20 Закону).
Якщо одна зі сторін заперечує проти зазначених форм орендної плати, у господарського суду відсутні правові підстави для задоволення вимог іншої сторони щодо застосування таких форм орендної плати (п.14.1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного та комунального майна").
8) регламентує зміну розмірів орендної плати — розмір орендноїплати може бути змінено за погодженням сторін. Розмір може бути змінено на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін і тарифів тав інших випадках, передбачених законодавством України (ст.21 Закону). У разі недосягнення згоди за цим питанням за заявою заінтересованої сторони спір вирішується господарським судом.
Подібно до того, як цс передбачено у ст.762 ЦК, у Законі передбачається право орендаря вимагати відповідного зменшенняорендної плати, якщо з не залежних від нього обставин змінилисяумови господарювання, передбачені договором, або істотно погіршився стан об'єкта оренди. На відміну від ЦК, підставою для такого зменшення орендної плати за договором оренди державного абокомунального майна є не зменшення можливості передбаченогодоговором користування орендованим майном, а зміна умов господарювання, передбачених договором, або істотне погіршення стануоб'єкта оренди. ..-,и ц;. «,-
528
Згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборговані провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих яписів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999р. №1172, а у такому порядку може стягуватися орендна плата за користування державним І комунальним майном. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал договору оренди; б) засвідчена стягувачем копія рахунка, надісланого боржникові, з відміткою про нспогашення заборгованості після вручення письмового попередження.
Обов'язки сторін. Закон не називає обов'язків орендодавця, отже, їх можна визначити як кореспондуючі відповідним правам орендаря. Вони подібні до обов'язків наймодавця за договором майнового найму.
Зокрема, якщо об'єктом оренди є державне або комунальне майно, то передача об'єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди. Орендоване майно (крім окремого індивідуально визначеного майна) включається до балансу підприємства, господарського товариства Із зазначенням, що це майно є орендованим. Орендоване нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно залишається на балансі підприємства або господарського товариства, створеного в процесі приватизації (корпоратизації), із зазначенням, що це майно передане в оренду і зараховується на позабалансовий рахунок орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим (ст.13 Закону).
Основні обов'язки орендаря зазначені у ст.18 Закону;
— використовувати об'єкт оренди за цільовим призначеннямвідповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майноякого передано в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону;
— використовувати і зберігати орендоване майно відповідно доумов договору, запобігати його пошкодженню і псуванню;
— вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі.
Отже, специфіка обов'язків орендаря у договорі оренди державного і комунального майна в тому, що він зобов'язаний використовувати об'єкт оренди не тільки відповідно до призначення майна, а й за його цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передане в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону.
Припинення договору. Правила щодо припинення договору оренди містяться у ст.26 Закону. Одностороння відмова від договору не допускається.
Договір оренди припиняється в разі:
1) закінчення строку, на який його було укладено;
2) приватизації об'єкта оренди орендарем (за участю орендаря);
3) банкрутства орендаря;
4) загибелі об'єкта оренди.
І8МВД 529
Договір може бути розірваний за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір може' бути достроково розірвано за рішенням суду, господарського суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
Законодавство не передбачає автоматичного припинення дії або визнання недійсним договору оренди у зв'язку з укладенням нового договору оренди спірного майна з іншим орендарем. У разі відсутності спеціальних норм, що регламентують розірвання договору на вимогу однієї із сторін, слід керуватися загальними нормами, закріпленими у ЦК.
Поліпшення майна. Відповідно до ч.2 ст.27 Закону орендар вправі залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.
Якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, то орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.
§ 3. Прокат
ЦК 2003 р. (§2 гл.58) відмовився від терміну "побутовий прокат", використовуючи для його позначення термін "прокат".
Договір прокату — це договір, за яким, наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк.
Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату, які не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом. Умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, шо встановлено типовими умовами договору, є нікчемними. Договір прокату є публічним договором (ст.787 ЦК).
Він є різновидом договору найму. Тому умови і порядок надання майна за цим договором визначаються загальними правилами про договір найму, за винятком випадків, коли зазначені відносини урегульовані спеціальними правилами і нормами, що однак не повинні суперечити положенням ЦК, які регулюють відносини найму.
Якщо раніше наймодавцями в договорі прокату були спеціалізовані державні організації, то зараз наймодавцями за договором прокату може бути будь-яка фізична або юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм.
530
Наймачами виступають, як правило, фізичні особи, які одержують майно в користування за плату на умовах, передбачених договором.
Поряд із загальним правилом, що предметом договору прокату рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб, ЦК не виключає використання предмета договору для інших потреб: відповідно до ч.2 ст.788 ЦК предмет договору прокату може використовуватися для виробничих потреб, якщо це встановлено договором.
Предмет прокату, як правило, має індивідуально-визначені ознаки і є неспоживчим у процесі його використання, тому що після закінчення строку дії договору він підлягає поверненню наймо-давцевІ.
На сьогодні відносини побутового прокату в Україні регулюються, крім ЦК, Правилами побутового обслуговування населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 р. №313.
Предмет договору прокату передається наймачеві за плату, яка згідно із ст.789 ЦК встановлюється за тарифами наймодавця. Як правило, при одержанні предмета договору прокату наймач вносить наймодавцеві плату за весь строк прокату.
Предмет прокату при переданні наймачеві має бути в його присутності перевірений і при виявленні несправності замінений іншим. Під час укладення договору прокату наймодавець зобов'язаний надати наймачеві всю необхідну І достовірну Інформацію про предмет прокату, а також нормативні документи, якщо вони передбачені виготівником, що містять правила та умови ефективного використання цього предмета.
При врученні предмета прокату наймодавець повинен ознайомити наймача з правилами технічної експлуатації, а при видачі предметів побутової техніки прикласти інструкцію про порядок користування ними. Це сприяє посиленню гарантій наймачів щодо передачі йому речей належної якості і надійного їх використання.
Для окремих видів майна передбачені обмежені строки прокату, ЩО зумовлено тривалістю перебування наймача у встановлених місцях. Так, особам, які відпочивають у санаторіях і будинках відпочинку, предмети прокату надаються не більш ніж на строк перебування в цих установах при пред'явленні паспорта і санаторно-курортної книжки. Особам, які проживають у готелях, предмети прокату надаються на строк, що не перевищує строку перебування в готелі.
Особливістю договору прокату є те, що наймач має право у будь-який час відмовитися від договору прокату і повернути річ иаймо-Давцеві. При цьому плата за прокат речі, що сплачена наймачем за весь строк договору, зменшується відповідно до тривалості фактичного користування річчю (ст.790).
Іншими особливостями договору прокату є те, що:
531
1) наймач не має права на укладення договору піднайму;
2) наймач не має переважного права на купівлю речі у разі їїпродажу наймодавцем;
3) капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець засвій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося звини наймача (ст.791 ЦК).
§ 4. Найм (оренда) земельної ділянки
Нормативна база: -ЦК;
- ЗК;
— Закон України від 6 жовтня 1998 р. "Про оренду землі" (даліЗакон).
Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 14 січня 1999 р. №01-8/10 "Про Закон України "Про оренду землі" має практичне значення.
Поняття договору. Згідно зі ст.792 ЦК договір найму (оренди) земельної ділянки — це договір, за яким наймодавець зобов'язується передати наймачеві ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Згідно зі ст.93 ЗК право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендарю для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Закон містить законодавчі визначення двох понять — "оренда землі" та "договір оренди землі". Відповідно до Закону оренда землі — це засіюване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та Іншої діяльності.
Передавати землю в оренду дозволено лише за договором оренди землі, що визначений у Законі як угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.
Закон надає найбільші повноваження орендарю земельної ділянки, включаючи в зміст прав орендаря не лише користування(що характерно для договору найму та договору оренди державного і комунального майна), а й володіння. Це зумовлено тим, щоземля — це нерухоме майно, тобто при оренді землі йдеться прокористування нерухомим майном, що неможливо без переданняйого у володіння орендарю. Тому орендар стає і суб'єктом прававолодіння, підставою якого є укладений ним з орендодавцем договір оренди землі. . ...
532
Об'єкти оренди. Відповідно ло ст.4 Закону об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст (ко-мунальної власності), держави. Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, Щ° розташовані на них, якщо це передбачено договором оренди.
Відповідно до Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про оренду землі" за змістом п.2 ст.4 Закону розташовані на земельній ділянці насадження, будівлі, споруди, водойми можуть бути об'єктами оренди разом із ділянкою, якщо це передбачено договором оренди. Земельні ділянки не можуть бути об'єктами лізингу (ч.З ст.2 Закону України від 16 грудня 1997 р. "Про лізинг").
Сторони в договорі. Орендодавцями земельних ділянок є громадяни і юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки (ч.і ст.5 Закону). Отже, з інформаційного листа Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про оренду землі" вбачається, що фізичні та юридичні особи, яким земля надана в користування, орендодавцями бути не можуть.
Так само, як у разі оренди державного і комунального майна, у випадку оренди землі Закон практично не містить обмежень щодо кола осіб, які можуть бути орендарями (ст.6).
Єдине обмеження встановлене в ч.З ст.6 Закону для орендарів земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва — ними можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві. Обмеження щодо юридичних осіб відповідає загальним поняттям про спеціальну правоздатність юридичних осіб, тобто здійснення діяльності відповідно до цілей діяльності, зазначених в установчих документах. Порушення вимог ч.З ст.6 Закону, згідно з інформаційним листом Вищого арбітражного суду України, може бути підставою для визнання договору оренди землі недійсним відповідно до ЦК.
Форма договору. Згідно зі ст.13 Закону договір оренди земельної Ділянки укладається у письмовій формі. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.
Договір оренди земельної ділянки нотаріально посвідчується за місцем знаходження: на термін до п'яти років — за бажанням однієї із сторін договору; на термін більше п'яти років — в обов'язковому порядку. Недотримання нотаріальної форми договору оренди Землі має наслідком його недійсність.
„ Порядок укладення договору і вступ його в дію. Стаття 15 Закону Про оренду землі" регулює порядок укладення договору оренди землі. Виходячи зі змісту цієї статті, можна виділити такі етапи процедури укладення та оформлення договору оренди землі:
533

1) укладення договору оренди земельної ділянки, що перебуваєу власності громадян або юридичних осіб, між власником і особою.що бажає одержати земельну ділянку в оренду;
2) подання заяви (клопотання) особою, яка бажає одержати воренду земельну ділянку із земель державної або комунальної власності, до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування;
3) розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки воренду провадяться в порядку, передбаченому ЗК;
4) у разі згоди орендодавця падати земельну ділянку в орендуукладається договір, у якому визначаються істотні та інші умовидоговору оренди землі;
5) надання земельної ділянки, межі якої визначені в натурі, воренду без зміни її цільового призначення здійснюється без розроблення проекту її відведення;
6) у разі зміни цільового призначення земельної ділянки наданя її в оренду здійснюється за проектом відведення у порядку, віначеному ЗК. Проект відведення земельної ділянки є невід'ємнідодатком до договору оренди;
7) у разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на ореїду однієї й тієї ж земельної ділянки, що є у державній або КОРнальній власності, відповідні орендодавці проводять земельнийаукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної ділянки;
8) укладений договір підлягає державній реєстрації.
Порядок державної реєстрації договорів оренди землі затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. №2073. Цей Порядок визначає єдині умови реєстрації договорів оренди і договорів суборенди земельних ділянок (даті — договори оренди).
Державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Державна реєстрація договорів оренди проводиться виконавчими комітетами сільських, селищних і міських рад, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій за місцезнаходженням земельної ділянки.
Відсутність у договорі оренди однієї з Істотних умов договору, передбачених Законом, порушення вимог ст.4 (об'єктом оренди є земельна ділянка, яку передавати в оренду не можна), ст.5 (ділянка в оренду передана суб'єктом, який не мав на це права), ст.6 (орендарями бажають стати особи, не зазначені у Законі), ст.7 (відсутність прав на оренду землі), ст.9 (порушено порядок передачі земельних ділянок у суборенду), ст.13 (не дотримана форма договору оренди), ст.15 (порушено порядок укладення договору) Закону є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до Закону. Рішення про відмову в державній реєстрації може бути оскаржене в судовому порядку.
Закон позначає не момент укладення договору оренди, а чинність договору оренди землі (ст.16). Відповідно до « 1 ст.16 Закону договір
534
оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. Водночас ця стаття містить застереження: у разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір оренди підписується після перенесення її меж у натурі (на місцевість).
Термін договору. Згідно зі ст.17 Закону термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на 50 років. Отже, па відміну від загальних правил найму (оренди) та оренди державного і комунального майна, норми про оренду землі встановлюють максимальний термін дії цього договору.
Суборенда. Стаття 9 Закону регулює суборенду земельних ділянок. Специфіка цих правил полягає у такому:
1) як загальне правило передбачена можливість суборенди орендованої для песільськогосподарського використання земельної ділянки або її частини — орендар має право за згодою орендодавцяпередавати у володіння і користування іншій особі у разі переходудо неї права володіння і користування на будівлю або споруду, якарозташована на орендованій земельній ділянці, а також в Інших випадках і межах, передбачених законом;
2) передача в суборенду земельної ділянки сільськогосподарського призначення можлива лише у випадках і на термін, зазначений у Законі (ч.2 ст.9);
3) існують спеціальні вимоги щодо оформлення договору суборенди — він підлягає державній реєстрації, а за бажанням однієї зісторін — посвідчується нотаріально.
Відповідно до Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про оренду землі" Закон не обумовлює форми договору суборенди землі, однак зі змісту ч.5 ст.9 Закону, що передбачає державну реєстрацію такого договору, випливає, що він також має бути укладений у письмовій формі. Проте обов'язкового нотаріального посвідчення договору суборенди землі Закон не передбачає: таке посвідчення здійснюється за бажанням однієї із сторін (ч.б ст.9 Закону).
Поряд із цими особливостями правове регулювання договору суборенди земельної ділянки має істотну подібність до загальних правил про суборенду та підпорядковується загальним правилам суборенди:
— необхідною є згода орендодавця на суборенду;
— умови договору суборенди не повинні суперечити договоруоренди;
— термін суборенди не повинен перевищувати строку дії договору оренди земельної ділянки;
— у разі припинення або розірвання договору оренди дія договору суборенди земельної ділянки припиняється.
Істотні умови договору:
1) об'єкт оренди (місце розташування і розмір земельної ділянки);
2) термін договору оренди; - о.
535
3) орендна плата (розмір, Індексація, форми платежу, терміни тапорядок внесення і перегляду);
4) цільове призначення, умови використання І збереженняякості землі;
5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини-
8) відповідальність сторін (ст.14 Закону).
Відповідно до ч.З ст.14 Закону відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, а також порушення вимог ст.ст.4-7, 9 13, 15 Закону є підставою для визнання договору недійсним. Згідно з інформаційним листом Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про оренду землі" пов'язані з цим правові наслідки повинні визначатися з урахуванням обставин І матеріалів конкретної справи відповідно до вимог ЦК.
За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови — якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути па зміну або припинення договору оренди тощо. Якщо за заявою однієї зі сторін щодо таких умов або хоча б однієї з них має бути досягнуто згоди, але вона не досягнута, то, як зазначив Вищий арбітражний суд України в інформаційному листі "Про закон України "Про оренду землі", договір оренди відповідно до ЦК України слід вважати неукладеним.
Отже, деякі істотні умови договору оренди державного і комунального майна і договору оренди землі збігаються (об'єкт оренди, термін договору оренди, орендна плата, умови повернення орендованого майна орендодавцю, відповідальність сторін), у той час як інші — Істотно відрізняються один від одного.
Специфікою правил про істотні умови договору оренди землі є і те, що Закон передбачає гарантії дії тих умов, що визначені у договорі оренди, у разі зміни законодавства. Відповідно до 4.5 ст.14 Закону якщо після набрання договором оренди землі чинності законами України будуть встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, то діють умови договору оренди. Виняток із цього правила становлять випадки:
— визначені ст.21 Закону, що регулює питання, пов'язані зі зміною орендної плати;
— визначені законами України, якщо вони підвищують рівеньзахисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.
Орендна плата. Орендна плата за земельну ділянку визначена законом як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Норми Закону, що регулюють орендну плату за оренду землі, надають значну свободу сторонам — розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договопі оренди (ч,2 ст.19).
536
Водночас Закон встановлює три імперативних правила:
1) внесення орендної плати за майбутній період оренди допускається на термін не більше одного року;
2) у разі визнання договору оренди земельної ділянки недійсним одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строкоренди не повертається;
3) орендна плата за земельні ділянки, що знаходяться в державній або комунальній власності, централізується на спеціальнихбюджетних рахунках, розподіляється і використовується відповіднодо Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" і неможе бути меншою за розмір земельного податку, шо встановлюється зазначеним Законом.
Орендна плата може встановлюватися в таких формах:
— грошовій;
— натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, яка одержується з орендованої земельної ділянки);
— відробітковій (надання послуг орендодавцю).
Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати.
Закон, надаючи широкі повноваження сторонам у визначенні форми орендної плати, встановлює єдине обмеження — орендна плата за земельні ділянки, шо знаходяться в державній і комунальній власності, стягується виключно в грошовій формі. Зміна орендної плати також здійснюється за згодою сторін. У разі якщо такої згоди не досягнуто, встановлений договором розмір орендної плати слід вважати незмінсним.
Підставами для порушення питання про зміну розміру орендної плати є:
для орендаря:
а) погіршення стану орендованої земельної ділянки не внаслідокдій або бездіяльності орендаря, тобто з незалежних від нього причин (з вини орендодавця, внаслідок дії непереборної сили тощо);
б) виявлення недоліків переданої в оренду земельної ділянки,що не були обумовлені орендодавцем у договорі оренди, але якісуттєво перешкоджають передбаченому договором використаннюземельної ділянки (чч.2, 3 ст.31 Закону). Такими, що суттєво перешкоджають використанню земельної ділянки, можуть вважатися,зокрема, такі недоліки, що не дають можливості використовуватин за цільовим призначенням або які для їх усунення вимагаютьнепропорційно великих затрат праці й часу;
Для орендодавця:
збільшення відповідно до законодавства розміру земельного податку, якщо умовами договору оренди не передбачене інше, тобто незмінність розміру орендної плати незалежно від збільшення розміру зазначеного податку. Розмір земельного податку визначається відповідно до закону.
Несвоєчасне внесення орендної плати може за змістом п.4 ч.і ст.22 ч-£ ст.28 Закону бути підставою для розіпчашія договору оренди.
537

Права та обов'язки сторін. Перелік прав і обов'язків орендодавця та орендаря міститься у ст.ст.22, 23 Закону. Орендодавець має право вимагати від орендаря:
1) використання земельної ділянки за цільовим призначеннямзгідно з договором оренди;
2) додержання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грунтів, державних стандартів, норм і правил,проектних рішень, місцевих правил забудови населених пунктів;
3) додержання режиму використання водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони та територій, якіособливо охороняються;
4) своєчасного внесення орендної плати.
Поряд із правами, Закон передбачає ряд обов'язків орендодавця, які у свою чергу є: активними — ті, що передбачають здійснення певної дії (передати у користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору оренди, та придатну для використання за цільовим призначенням; вказати у договорі про права третіх осіб на земельну ділянку); і пасивними — ті, що передбачають нездійснення певної дії (не вчиняти дій, які перешкоджали б орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою).
У Законі спеціально зазначений обов'язок орендодавця при укладенні договору оренди вказати у договорі на існуючі обмеження та обтяження у використанні земельної ділянки, інші права третіх осіб щодо земельної ділянки, що передається в оренду. Невиконання орендодавцем такого зобов'язання надає право орендарю вимагати зменшення орендної плати або розірвання договору оренди та відшкодування збитків (ч.2 ст.П).
Що стосується порушення орендодавцем обов'язку передати в користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору, та придатну для використання за цільовим призначенням, то йдеться про одну з істотних умов договору. Тому обов'язком орендодавця слід вважати попередження орендаря про недоліки переданої в оренду земельної ділянки, що істотно перешкоджають її використанню, передбаченому договором. Якщо орендодавець виконав цей обов'язок, тобто про такі недоліки земельної ділянки вказано у договорі, то він не несе відповідальності за наслідки, що виникли внаслідок недоліків переданої в оренду земельної ділянки.
Водночас Закон вказує, що орендодавець відповідає за недоліки переданої в оренду земельної ділянки, що не були обумовлені ним у договорі оренди, але які Істотно перешкоджають передбаченому договором використанню земельної ділянки.
У Законі передбачено кілька прав орендаря у разі виявлення таких недоліків. Він має право:
1) вимагати зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунення недоліків земельної ділянки;
2) утримувати визначену суму понесених ним витрат на усунення таких недоліків з орендної плати, попередньо повідомивши проце орендодавця;
538
3) вимагати дострокового розірвання договору.
Права та обов'язки сторін за договором оренди землі кореспондуються. Тому орендар, так само як і орендодавець, має права та обов'язки.
Права орендаря можна поділити на два види: ті, що можуть бути реалізовані орендарем без згоди орендодавця (самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності відповідно до призначення земельної ділянки та умов договору; одержувати продукцію і доходи), і ті, що він може здійснювати лише за згодою орендодавця (зводити у встановленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; здійснювати у встановленому порядку зрошувальні, осушувальні, інші меліоративні роботи, створювати ставки та водойми).
Обов'язки орендаря щодо виконання екологічної безпеки землекористування і відповідних державних стандартів та правил — такі ж, що й покладені на орендодавця. Крім того, він зобов'язаний додержуватися режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та Історико-культурного призначення, а також виконувати інші обов'язки відповідно до умов договору оренди та ЗК.
Припинення договору. Особливістю норм, що регламентують припинення договору оренди землі, є те, вони розрізняють припинення договору і розірвання його.
Стаття 26 Закону регламентує підстави припинення договору, включаючи і розірвання договору оренди, та називає шість підстав припинення договору оренди земельної ділянки:
1) закінчення терміну, на який було укладено договір;
2) розірвання договору оренди згідно зі ст.28 Закону;
3) одержання орендарем земельної ділянки у власність у порядку, передбаченому ЗК;
4) примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивівсуспільної необхідності у порядку, встановленому законодавством;
5) смерть громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у ст.8 Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки;
6) ліквідація юридичної особи-орендаря.
Відповідно до ст.28 Закону договір оренди земельної ділянки може бути розірвано:
1) за взаємною згодою сторін;
2) на вимогу однієї із сторін у судовому порядку у разі невиконання сторонами їх обов'язків, передбачених ст.ст.22, 23 Закону ідоговором.
Згідно з роз'ясненням Вищого арбітражного суду України, наданим в інформаційному листі "Про Закон України "Про оренду землі", належним чином доведене невиконання стороною за договором хоча б одного з обов'язків відповідно до ч.2 ст.28 Закону є підставою для розірвання договору оренди в судовому порядку на ви-
539
могу іншої сторони. Слід враховувати, що невиконання орендодавцем обов'язку надати в користування земельну ділянку в стані, що відповідає умовам договору оренди і придатну для використання за цільовим призначенням (п.1 ч.2 ст.22 Закону), може бути підставою для розірвання договору лише за умови, що орендодавець не попередив про недоліки земельної ділянки під час укладення договору (пп.2-4 ст.31 Закону);
3) у разі випадкового знищення або пошкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки;
4) на підставах, визначених ЗК та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до вказаного роз'яснення договір оренди може бути розірваний у судовому порядку також:
— у випадку невиконання орендодавцем обов'язку зазначити вдоговорі оренди під час його укладення на існуючі обмеження таобтяження (зокрема заставою) у використанні земельної ділянки,інші права третіх осіб, що стосуються переданої в оренду земельноїділянки (ч.2 ст.11 Закону);
— на підставах, зазначених у ст.27 ЗК та інших нормативно-правових актах.
Згідно з ч.З ст.28 Закону перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря є підставою для розірвання договору оренди лише у разі, якщо це передбачено договором оренди земельної ділянки. У всіх інших випадках за вказаними обставинами договір зберігає силу для нового власника землі.
Припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки з будь-яких підстав має наслідком припинення дії договору суборенди цієї ділянки (ч.4 ст.9 Закону).
У ст.27 Закону встановлене переважне право орендаря, який належним чином виконував обов'язки відповідно до умов договору, на поновлення договору після закінчення строку, на який він укладений. Тому якщо за такими обставинами після закінчення терміну дії договору оренди орендодавець передав земельну ділянку в оренду іншій особі, то орендар за попереднім договором має право звернутися до господарського суду із заявою про зобов'язання орендодавця продовжити дію цього договору на новий термін і про визнання договору з новим орендарем недійсним. Однак якщо немає доказів укладення договору оренди земельної ділянки з Іншою особою, і встановлено намір орендодавця використовувати цю ділянку для власних потреб, у господарського суду відсутні правові підстави для задоволення вимог орендаря.
Отже, на відміну від договору оренди державного І комунального майна Закон "Про оренду землі" детально регламентує як припинення, так і розірвання договору оренди землі.
Поліпшення майна. Питання про поліпшення, зроблені орендарем, вирішене у ч.2 ст.23 Закону. На відміну від загальних правил
540
про поліпшення, встановлених ЦК, що вирішують це питання залежно від двох обставин (чи була згода орендодавця на поліпшення і чи можуть бути поліпшення відокремлені від майна), у Законі це питання вирішене виходячи лише з першого критерію. При цьому йдеться не про самі поліпшення, а про відшкодування витрат на поліпшення.
Якщо поліпшення були зроблені орендарем без згоди орендодавця, витрати на поліпшення стану земельної ділянки відшкодуванню не підлягають. І навпаки, якщо поліпшення були зроблені за згодою орендодавця, витрати підлягають відшкодуванню. Обидва правила мають диспозитивний характер, передбачаючи можливість іншого вирішення питання безпосередньо сторонами у договорі.
Таким чином, враховуючи зазначені особливості договору оренди землі, можна дійти висновку про спеціальний правовий режим цієї оренди. Договір оренди землі є одним з різновидів договору оренди, що має істотну специфіку.
§ 5. Лізинг
Протягом трьох останніх десятиліть значно зросла у світі популярність лізингу. Замість того, щоб позичати гроші для покупки літака, комп'ютерів, реактора або супутника, компанії беруть це в лізинг. Авіз- та залізничні компанії беруть у лізинг величезну кількість обладнання. Багато фірм беруть у лізинг своє ж майно, а магазини — будинки і склади.
Зростає інтерес до лізингу, збільшується кількість лізингових угод, що укладаються в Україні. Завдяки фінансовим та іншим перевагам, меншому ризику багато фірм віддають перевагу лізингу істотної частини свого майна, ніж власності на нього.
Поширеність лізингу пояснюється, зокрема, низкою його переваг порівняно зі звичайним володінням майном. Зокрема орендар одержує можливість використання дорогої новітньої техніки без великих початкових капітальних вкладень, прискорення темпів відновлення основних фондів. Відокремлення права власності від права користування засобами виробництва дозволяє орендареві (підприємцю) здійснювати розширення і модернізацію виробництва, не витрачаючи коштів на придбання у власність техніки, а обмежуючись лише оплатою на вигідних умовах її оренди.
Орендарям немає необхідності попередньо накопичувати значні власні кошти та одержувати банківські кредити. Для лізингу залучається не позиковий капітал, а обладнання, шо не є власністю підприємства, не оподатковується податком на основні кошти.
Лізинг особливо привабливий для дрібних і середніх фірм, оскільки дає їм можливість не тільки оперативно провести реконструкцію виробництва, а й спрямувати зекономлені фінансові кошти на інші цілі. Лізинг полегшує доступ підприємців до високих технологій, дозволяє оперативно замінити застарілі зразки техніки на прогресивне обладнання. **л »«*. -*- ,—-
541
Лізингом вправі займатися будь-які юридичні або фізичні особи, що мають кошти для інвестування. Однак зазвичай такі операції здійснюють спеціалізовані компанії (фінансові Інститути) — лізингові фірми або великі банки. Нерідко лізингові фірми є дочірніми товариствами великих комерційних банків, що полегшує їм доступ до кредиту і забезпечує ефективну діяльність. Для комерційних банків лізинг привабливий тим, що дає їм змогу одержувати додатковий прибуток. Цс можливість вигідного вкладення вільних коштів під орендний відсоток.
Зростання значення в останні роки лізингових угод викликало необхідність його законодавчого регулювання.
На відміну від ЦК 1963 p., який не передбачав договору лізингу, в ЦК 2003 р. (ст.ст.806-809) містяться загальні правила щодо лізингу.
Спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює договір лізингу, є Закон "Про лізинг" (далі — Закон).
Поняття договору. Згідно зі ст.806 ЦК договір лізингу — це договір, за яким одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій (лізингоодержувачу) в користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг) або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
У Положенні Національного банку України від 28 вересня 1995 р. №206 "Про кредитування" лізинг визнаний кредитною операцією, видом кредиту, у той час як у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" — як господарська операція.
Відповідно до визначення, наданого у Законі, лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на Інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням та погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу.
Визначення лізингу, а також його видів — фінансового та оперативного — у Законі "Про лізинг" більш точні, ніж у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств", однак вони не є безперечними.
Якщо у ст.1 Закону лізинг визначений як підприємницька діяльність, то у ст.4 цього ж Закону види лізингу (фінансовий і оперативний), а також його форми визначаються як договори лізингу. Зрозуміло, що якшо загальне поняття "лізинг" визначається як підприємницька діяльність, то його види не можуть визначатися як
договори лізингу, оскільки лізинг, визначений як підприємницька діяльність, не є договором, а лише опосередковується ним.
Тим самим неточність визначення правових дефініцій у Законі створює внутрішню його суперечливість. Розбіжності ж між визначеннями тих самих понять у Законі "Про лізинг" і Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" викликають труднощі у практиці застосування відповідних норм та потребують узгодження.
Види лізингу. Одним Із видів лізингу відповідно до Закону є фінансовий лізинг, що визначений як договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.
Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувач а або викуповується ним за залишковою вартістю.
За кордоном фінансовий лізинг одержав переважний розвиток. У 1988 р. в Оттаві була прийнята Конвенція з міжнародного фінансового лізингу.
Прикладом застосування фінансового лізингу може бути таке. Предметом лізингу були два пасажирських літаки виробництва США (Боїнг-747), що купувалися австралійською авіакомпанією. Дев'ять японських лізингових фірм придбали корпуси літаків і перепродали їх для наступного лізингу спеціально створеній для цієї операції англійській лізинговій компанії. Вона закупила в іншої англійської компанії двигуни для цих літаків, отримавши при цьому інвестиційну знижку. Складені з закуплених частин літаки були продані об'єднанню з кількох австралійських банків, що передали їх у лізинг австралійській авіакомпанії для експлуатації.
Відповідно до ч.і ст.1 Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, що була підготовлена УНІДРУА, під міжнародним фінансовим лізингом розуміють угоду, згідно з якою одна сторона (лізинго-давеиь) відповідно до специфікації та умов, схвалених іншою стороною (лізингоодержувачем), укладає договір поставки з третьою стороною (постачальником), відповідно до якого лізингодавець придбаває промислову установку, засоби виробництва або інше обладнання і вступає в договір лізингу із лізингоодержувачем, надаючи йому право використання обладнання в обмін на періодичні платежі.
Міжнародний фінансовий лізинг з точки зору юридичного змісту являє собою операцію, у якій беруть участь три сторони, послідовно пов'язані між собою договорами. Згідно з Конвенцією фінансовий лізинг має місце за наявності двох угод. Лізингодавець (лізингова фірма), базуючись на отриманому від орендаря описі (специфікації) предмета майбутньої оренди, укладає угоду про його постачання (купівлю) і стає власником майна. Умови цієї угоди мають бути схвалені майбутнім орендарем у тій мірі, у якій це стосується

542
543
його інтересів. За другою, лізинговою угодою, лізинголавець передає лізингоодержувачеві придбане ним майно для використання.
У міжнародній практиці лізингова фірма, отримавши від банку висновок про платоспроможність клієнта (майбутнього лізингоо-держувача), вирішує питання про надання йому лізингових послуг, укладає з ним договір і замовляє постачальникам необхідне майно. Причому вибір постачальників, умови постачання, характеристики засобів виробництва є прерогативою орендаря.
Відмінні риси фінансового лізингу, відповідно до Конвенції з міжнародного фінансового лізингу:
а) орендар визначає обладнання і вибирає постачальника самостійно, не поклздаючись на знання і досвід лізингодавця;
б) придбане лізингодавцем обладнання, пов'язане з лізинговоюугодою, яку, як це відомо постачальнику, або вже укладено, або буде укладено між лізингодавцем та лізингоодержувачем;
в) лізингові платежі розраховуються, виходячи з умов амортизації всієї або Істотної частини вартості обладнання, що є предметомлізингу.
Вважається, що договір міжнародного фінансового лізингу являє собою угоду, яка використовується виключно у підприємницькій сфері, внаслідок чого цей договір завжди платний, а його учасники є професійними учасниками торгового обігу1.
Другим видом лізингу згідно з Законом є оперативний лізинг, що визначається як договір лізингу, в результаті укладення якого лі-зингоодержувач на своє замоштення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.
Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лі-зингодавцю І може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.
Оперативний лізинг — це короткострокове здавання в оренду машин, приладів, апаратури. Він вигідний у тому випадку, якщо технічні засоби потрібні час від часу для проведення яких-небудь робіт.
Відмінність між фінансовим і оперативним лізингом відповідно до законодавства можна визначити за двома критеріями: строком лізингу і кількістю учасників відносин лізингу.
Форми лізингу:
1) зворотний (поворотний) лізинг — це договір лізингу, який передбачає придбання лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому в лізинг.
У міжнародній практиці ця форма лізингу одержала назву "ліз-бек" (поступка-оренда), Власник обладнання передає його лізинговій фірмі й одразу ж одержує його на умовах лізингу. Такий лізинг
доцільний у тому випадку, якшо вартість обладнання дуже велика і вимагає значних фінансових ресурсів;
2) пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участю суб'єктівлізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованихкредиторами коштів не може перевищувати SO відсотків вартостінабутого для лізингу майна;
3) міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюєтьсясуб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав,або у разі якшо майно чи платежі перетинають державні кордони.
Вважаємо, що даний в Законі перелік форм лізингу не вичерпний. У міжнародній практиці також розрізняють, наприклад, компенсаційний лізинг ("бай-бек"), коли орендна плата за користування обладнанням оплачується зустрічними поставками продукції, виготовленої на ньому.
За зворотністю вкладення коштів лізинг підрозділяють па:
1) лізинг із повним відшкодуванням витрат — сума лізинговихплатежів містить у собі усі витрати лізингодавця (включаючи відсотки за кредит), а також прибуток лізингодавця;
2) лізинг із неповним відшкодуванням витрат — відшкодовується лише частина витрат лізингодавця, у зв'язку з чим після закінчення строку лізингу лізингодавець має або передати об'єкт лізингу іншим особам, або продовжити договір лізингу з лізингоодержувачем, або продати об'єкт лізингу за ціною, шо забезпечує покриття частини витрат, що залишилися, І одержання прибутку.
Також розрізняють:
1) лізинг непрямий — лізингодавець придбаває предмет лізингуу постачальника спеціально для того, щоб передати його в лізинглізингоодержавачу;
2) лізинг прямий — постачальник, шо є одночасно, як правило,виробником предмета лізингу, передає цей предмет у міжнароднийлізинг лізингоодержувачу, тобто постачальник є одночасно лізингодавцем.
Залежно від розподілу ризиків та обов'язків стосовно предмета лізингу розрізняють:
1) повний міжнародний лізинг — обов'язок щодо підтримкипредмета лізингу (його технічного обслуговування і ремонту), а також ризики лежать на лізингодавцеві;
2) чистий міжнародний лізинг — всі обов'язки і ризики стосовно предмета лізингу несе лІзингоодержувач1.
Предмети (об'єкти) лізингу. Згідно зі ст.807 ЦК предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

; Див.: Курс междунаролного торгового права. - Минск, 1999. - С.448.
Див.: Курс мєжлународного торгового права. - Минск, 1999. - С.449-451.

544
545
Норми Закону, що визначають об'єкт лізингу, можна поділити на три групи.
Перша з них містить загальне правило щодо того майна, яке може бути об'єктом лізингу. Вона встановлює, що об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, у тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), вільний обіг якого на ринку не заборонений і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду) — ч. 1 ст.2.
Друга норма містить спеціальні обмеження щодо державного майна — майно, що знаходиться в державній власності, може бути об'єктом лізингу лише за погодженням з органом, який здійснює управління цим майном у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.2).
Третя норма має заборонний характер, передбачаючи вичерпний перелік майна, яке не може бути об'єктом лізингу (при цьому у Законі "Про лізинг" міститься посилання на Закон "Про оренду державного та комунального майна").
Не можуть бути об'єктами лізингу: об'єкти оренди державного майна, визначені у ст.4 Закону "Про оренду державного та комунального майна", крім окремого індивідуально-визначеного майна державних підприємств; земельні ділянки та інші природні об'єкти (п.З ст.2 Закону).
Суб'єкти лізингу. Закон містить Істотне обмеження щодо сторін у договорі лізингу — ними можуть бути лише суб'єкти підприємництва.
Суб'єктами лізингу відповідно до ст.З Закону є:
— лізингодавець — суб'єкт підприємницької діяльності, у томучислі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;
— лізингоодержувач — суб'єкт підприємницької діяльності, якийодержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;
— продавець лізингового майна — суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо)та(або) продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.
Форма договору. Відповідно до ч.і ст.6 Закону договір лізингу1 укладається у формі багатосторонньої угоди за участю лізингодав-ця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізин гоодержувач ем.
Хоча в зазначеній нормі вжите поняття "форма", однак йдеться власне не про форму договору, а про види угод (багатостороння або двостороння), у яких може бути виражений договір лізингу.
Згідно з п.2 ст.6 Закону договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та відповідати вимогам законодавства України. Відповідно до роз'яснення в Інформаційному листі Вищого арбітражного суду України від 23 березня 1998 р. №01-8/104 "Про Закон 546
України "Про лізинг", недотримання такої форми має наслідком визнання договору лізингу недійсним.
Порядок укладення договору. Закон не передбачає спеціальної процедури укладення і вступу в дію договору лізингу, на відміну від договорів оренди державного і комунального майна, а також договору оренди землі. Однак цей Закон передбачає обов'язкову реєстрацію договору лізингу у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку у разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії.
Порядок реєстрації договорів лізингу затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. №913.
Реєстрацію договору лізингу проводять безоплатно міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких знаходиться державне майно, що є об'єктом лізингу, або вони є розпорядниками державних коштів, що залучаються за договором пайового лізингу, або надають державні гарантії для забезпечення виконання договору лізингу. Незареєстрований договір лізингу є недійсним у випадках, зазначених у п.1 цього Порядку.
Строк договору. Особливістю договору лізингу є те, що строк цього договору залежить від його виду і мінімальна тривалість строку дії договору визначається з урахуванням строку амортизації вартості об'єкта лізингу.
Так, в результаті укладення договору фінансового лізингу лізин-гоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.
У результаті укладення договору оперативного лізингу лізинго-одержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.
Закон "Про лізинг" не вказує ніяких інших, крім зазначених, спеціальних вимог шодо строку договору лізингу, надаючи сторонам можливість визначення строку дії договору за їх домовленістю відповідно до вимог Закону.
Істотні умови договору:
— найменування сторін;
— об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки йогопоставки;
— строк, на який укладається договір лізингу;
— розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їхперегляду;
— умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством;
547
— умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізинго-.і одержувача;
— умови страхування об'єкта лізингу;
; — умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання Інформації щодо Його технічного стану; І — умови реєстрації об'єкта лізингу;
;-; — УМОВИ ПОВЄРНЄННЯ Об'єкта ЛІЗИНГУ ЧИ ЙОГО ВИКУПУ ПІСЛЯ 30-
їкінчення дії договору;
Ї — умови дострокового розірвання договору лізингу;
— умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;
— відповідальність сторін;
— дата і місце укладення договору (ст.7 Закону).
Слід вважати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст.7 Закону передбачено, що за згодою сторін у договорі можуть бути передбачені й інші умови.
Згідно з Інформаційним листом Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про лізинг" у разі виникнення спору, пов'язаного з виконанням договору лізингу, господарський суд з урахуванням вимог ІДК І ст.7 Закону, що містить перелік істотних умов договору лізингу, може визнати договір неукладеним, якщо з'ясується, що сторонами не досягнуто угоди за всіма цими умовами.
Лізингові платежі. У Законі міститься поняття не "орендна плата", а "лізингові платежі", що виходячи зі змісту ст. 16 Закону, є ширшим, ніж "орендна плата". Відповідно до ч.і ст. 16 Закону лі-зипгоодержувач за користування об'єктом лізингу вносить періодичні лізингові платежі. Величина періоду, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється за договором лізингу і може бути нерівномірною.
Лізингові платежі включають:
— суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;
— суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залученийним кредит для придбання майна за договором лізингу;
— платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізингмайно;
— відшкодування страхових платежів за договором страхуванняоб'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцсм;
— Інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.
Закон "Про лізинг" надає сторонам свободу у визначенні розмірів, способів, форм і термінів внесення лізингових платежів і умов їх перегляду, вказуючи, що це визначається в договорі лізингу за домовленістю сторін відповідно до вимог цього Закону та інших нормативпо-правових актів. Водночас Закон встановлює, що лі-зингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати передбачені договором лізингу платежі, а також, що лізингові платежі вІдповід-
548
но до законодавства відносяться на валові витрати виробництва та обігу лізингоодержувача.
Права та обов'язки сторін. Права та обов'язки лізингодавця встановлені у ст.П Закону.
Лізинго давець має право:
1) здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізинго-одержувачем згідно з умовами договору лізингу, вимогами та Інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу, а також відповідно до законодавства України;
2) вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків;
3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.
Лізингодавець зобов'язаний:
1) передати належне йому на праві власності майно в користування лізингоодержувачу або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передатимайно в користування лізингоодержувачеві. Таким чином, обов'язки лізингодавця з надання майна лізингоодержувачу, передбачені вЗаконі, відрізняються від передбачених у ЦК.
Особливості передачі об'єкта лізингу визначені у ст.9 Закону. Передача об'єкта лізингу лізингодавцем лізингоодержувачу здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі лізингу.
Майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з зазначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг;
2) не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна тау визначення специфікації об'єкта лізингу;
3) набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретнійособі;
4) своєчасно та у повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умовдоговору.
Обов'язки лізингодавця щодо утримання об'єкта лізингу ширші ніж ті, що сформульовані у ЦК для звичайної оренди. Крім того, у Законі визначається відмінність між обов'язком щодо утримання об'єкта лізингу і понесенням витрат на утримання лізингового майна. . . .,._
549
При фінансовому лізингу усі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням і ремонтом, несе лізингоодсржувач, якщо інше не передбачено договором лізингу. При оперативному лізингу усі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних із його експлуатацією і відновленням використаних матеріалів, несе лізин-годавець, якщо інше не передбачено договором лізингу;
5) прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуплено лі-зингоодержувачем.
Стаття 12 Закону визначає права та обов'язки лізингоодержувача.
Лізингоодержувач має право:
1) відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримувати належні лізингодавцю платежі доусунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця.
Якщо з вини лізингодавця у строки І на умовах, визначених у договорі лізингу, не передано лізингоодержувачу об'єкт лізингу, лізингоодсржувач має право вимагати від лізингодавця передачі зазначеного об'єкта та відшкодування збитків, завданих затримкою передачі, або у встановленому порядку вимагати розірвання договору та відшкодування збитків, завданих йому невиконанням умов договору лізингу (ст.9 Закону).
Це правило подібне до сформульованого у ЦК правила стосовно найму, однак відрізняється від нього тим, що воно прямо вказує на вину лізингодавця як необхідну умову застосування наслідків ненадання майна лізин гоодержувачу;
2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданихвнаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;
3) пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги,що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокремащодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійнихремонтів тошо. Однак лізингоодержувач не має права припинятидію договору купівлі-продажу між лізингодавцем і продавцем абозмінювати його умови.
Лізингоодержувач зобов'язаний:
1) прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими його було передано, з урахуванням природного зносу і змін стану майна;
2) своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодав- яцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;
3) у разі несплати лізингових платежів протягом двох черговихстроків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;
4) у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умовнадавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізин-
550
і-у та свій фінансовий стан, доступ для перевірки об'єкта лізингу та умов його експлуатації;
5) у разі, якщо він не реалізує своє право викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцю у стані, зазначеному в договорі.
Пункт 3 ч.і ст.П І п.2 ч.і ст.12 Закону встановлюють право лізингодавця та лізингоодержувача вимагати відшкодування збитків, заподіяних внаслідок дій або бездіяльності контрагента за договором при виконанні умов договору. Згідно з інформаційним листом Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про лізинг" відшкодування збитків має здійснюватися на підставі та у розмірах, визначених ЦК.. Сторонами можуть бути погоджені до-даткові умови щодо майнової відповідальності за невиконання або неналежне виконання договору лізингу, і такі умови, що не суперечать чинному законодавству, повинні враховуватися судом при вирішенні спорів.
Відповідно до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості здійснюється у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. №1172, у такому порядку стягнення заборгованості здійснюється за договорами лізингу, що передбачають у безспірному порядку повернення об'єкта лізингу. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал договору лізингу; б) завірена лізингодавцем копія рахунку, надісланого лізин-гоодержувачу, з відміткою про несплату платежів після вручення письмового повідомлення.
Припинення договору. Закон "Про лізинг" не містить спеціальних правил, що стосуються припинення або розірвання договору лізингу. Отже, до нього можуть бути застосовані загальні правила ЦК щодо припинення договору оренди (майнового найму), якщо це не суперечить сутності договору.
Водночас у Законі визначені ситуації, за яких договір лізингу не розривається. Так, відповідно до ч.2 ст.7 реорганізація лізингодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору лізингу. Відповідно до ст.10 Закону, об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця- У разі переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особі договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника.
Згідно з роз'ясненням, що міститься в Інформаційному листі Вищого арбітражного суду України "Про Закон України "Про лізинг", право на збереження чинності договору лізингу належить лі-зингоодержувачу незалежно від підстави переходу майна від одного власника до іншого. Під іншою особою, про яку йдеться у згаданій нормі, слід розуміти будь-якого набувача об'єкта лізингу. Водночас лізингоодержувач не може користуватися правом на збереження чинності договору у разі переходу об'єкта лізингу до іншої особи без правонаступницта, наприклад, при конфіскації, оскіль-
551
ки в таких випадках до нового власника не переходять права та обов'язки попереднього власника майна.
Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта лізингу та його страхування. Згідно зі ст.809 ЦК ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник) прострочили переданий предмета договору лізингу лізингоодержувачу або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження несе сторона, яка прострочила.
Інакше визначає цей ризик Закон "Про лізинг". Відповідно до нього за договором лізингу сторона, що несе тягар ризику випадкового знищення або пошкодження об'єкта договору, визначається залежно від виду лізингу. Якщо це оперативний лізинг, то діє загальне правило — оскільки лізипгодавець є власником об'єкта оренди, він і несе цей ризик. У фінансовому лізингу діє виняток із загального диспозитивного правила, встановленого ст.ІЗО ІДК. Хоча лізингоодержувач і не є власником об'єкта лізингу, однак він несе ризик випадкової загибелі або пошкодження об'єкта лізингу.
Ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фінансового лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором лізингу. Цей ризик несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу.
Разом з цими загальними правилами, якщо продавець або лізингодавець прострочили строк передачі об'єкта лізингу, ризик його випадкового знищення або пошкодження у період прострочення несе сторона, що допустила прострочення строку передання (п.З ст.14 Закону).
Об'єкт лізингу і ризики, пов'язані з виконанням лізингових договорів, ризики випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єктів лізингу підлягають страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до законодавства.
Договір лізингу морського судна. Поряд із загальними правилами про лізинг, закріпленими в Законі, є спеціальні правила, які передбачають особливості лізингу окремих видів майна, що передбачені деякими нормативними актами.
Так, особливості договору лізингу морського судна передбачені у гл.2 розд-I КТМ.
Згідно зі ст.215 КТМ за договором лізингу судна власник судна(лізингодавець) зобов'язується передати фрахтувальнику (лізингоодержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на визначеній термін, після закінчення якого долІзингоодержувача переходить право власності на судно. Лізингоодержувач зобов'язується сплатити лізингову плату, в яку включаються плата за користування судном і його вартість за договоромморського лізингу. ., . . .,..,... ... -
552
Договір лізингу повинен бути укладений у письмовій формі. У
ньому мають бути вказані найменування сторін, мета договору, назва судна, рік побудування судна, його клас, вантажопідйомність або вантажомісткість, потужність двигунів, швидкість ходу і витрата пального, термін користування, після закінчення якого до лІзингоодержувача переходить право власності на судно, розмір і термін внесення лізингової плати, місце і час передачі судна лізингоодержувачу та інші необхідні відомості.
У КТМ передбачені вимоги до морехідного стану судна: лізингодавець зобов'язаний передати судно лізингоодержувачу в стані, придатному для використання його з метою, передбаченою договором лізингу судна. Він несе відповідальність за будь-які недоліки судна, які існували в момент його передачі лізингоодержувачу і про які він не заявив під час передачі судна. Претензії з приводу несправності судна та інших недоліків щодо його стану можуть бути пред'явлені лізингоодержувачем протягом року з дня передачі судна.
Лізингоодержувач вправі відмовитися від договору лізингу судна і вимагати відшкодування збитків, якщо:
1) лізингодавець не передасть судно лізингоодержувачу протягом обумовленого договором лізингу судна терміну;
2) внаслідок недоліків судно не може бути використано лізингоодержувачем відповідно до договору лізингу судна.
Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу судна і вимагати повернення судна, якщо лізингоодержувач не вніс лізингової плати протягом трьох місяців після настання терміну платежу.
, § 6. Позичка
* У ЦК 2003 р. (гл.60) договір, що раніше мав назву "договір безоплатного користування майном", іменується договором позички. Договір позички — це договір, за яким одна сторона (позичко-давець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст.827 ЦК).
Сфера застосування договору позички обмежена, він не застосовується в сфері підприємницької діяльності. В основному він поширений у побутових відносинах між громадянами (наприклад, надання родичу в безоплатне користування музичного інструмента), у сфері задоволення культурних потреб громадян (наприклад, надання книг публічними бібліотеками) тощо.
Цей договір широко застосовується у відносинах між бібліотеками і громадянами при користуванні ними бібліотечним фондом,між бібліотеками (міжбібліотечний абонемент). Громадяни укладають договори безоплатного користування майном з метою наданняв тимчасове користування свого майна (колекцій) для експонування на різних виставках. . _
553
Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо інше не випливає із суті відносин між ними. Безоплатний характер договору позички обумовлює встановлення низки спеціальних правил, що відрізняються від . положень, які регулюють договір оренди.
Договір позички слід відрізняти від подібних договорів. Найбільшу схожість договір позички має з договором найму (оренди), однак відрізняється від нього безоплатним характером.
Схожість договору позички з договором зберігання обумовлена тим, що їх предметом є індивідуально-визначені неспоживні речі, що підлягають поверненню власнику. Відмінність у тому, що в договорі зберігання річ передається для збереження, а в договорі позички — для користування.
Відрізняється договір позички і від договору позики. За договором позички річ залишається у власності позичкодавця, а користувач одержує її лише в користування, у той час як за договором позики майно передається у власність позичальника. Крім того, розрізняються вони за предметом — предметом договору позички є лише неспоживні, індивідуально-визначені речі, а предметом договору позики — речі, визначені родовими ознаками.
Характеристики договору. Цей договір є безоплатним. Договір позички може бути як консенсуальним, так і реальним. Якшо сторони погоджуються, що зобов'язання позичкодавця передати річ у безоллатне користування виникає з моменту укладення договору, договір позички є консенсуальним. Договір є реальним, якшо сторони домовляються, що договір позички вважається укладеним з моменту передання речі в безоплатне користування.
Предметом договору позички може бути лише індивідуально-визначене майно, не споживане в процесі користування, оскільки воно має бути повернуте після закінчення строку договору.
Форма договору позички диференційована у ст.828 ЦК залежно від його предмета та осіб, які є сторонами цього договору:
1) договір позички речей побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно;
2) договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі;
3) договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, договір строком наодин рік і більше також підлягає нотаріальному посвідченню;
4) договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Якщо сторони не встановили строку користування річчю, він визначається відповідно до мети користування нею.
Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування осо-554
бі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю (ст.829 ЦК).
До договору позички застосовуються положення гл.58 ЦК про найм (оренду) — ч.З ст.827 ЦК.
Подібність договору позички до договору найму дозволяє поширити па нього окремі норми, що регулюють відносини, які виникають з договору найму. Договір позички може бути укладений усно і в письмовій формі. Як і договір найму, договір позички після закінчення строку та за відсутності заперечень позичкодавця вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. На позичкодавця, так само як І на наймодавця, покладається обов'язок передати користувачеві річ у комплекті й у стані, що відповідають умовам договору та її призначенню.
Стаття 830 ЦК визначає правові наслідки невиконання обов'язку передати річ у користування: якщо позичкодавець не виконує обов'язку передати річ у користування, друга сторона має право вимагати розірвання договору позички та відшкодування завданих збитків.
Відповідно до норм про договір найму, що поширюються на договір позички, користувач зобов'язаний: користуватися річчю відповідно до договору та її призначення; підтримувати річ в справному стані; робити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено договором або законом; при припиненні договору — повернути річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
У разі допущення погіршення речі користувач зобов'язаний відшкодувати позичкодавцю збитки, якщо не доведе, що погіршення майна відбулося не з його вини. При поліпшенні майна, якщо воно зроблено з дозволу позичкодавця, користувач має право па відшкодування вартості необхідних витрат, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо користувач без згоди позичкодавця зробив поліпшення, які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.
Позичкодавець зобов'язаний попередити користувача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров'я, майна користувача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею.
Обов'язки користувача:
1) нести звичайні витрати щодо підтримання належного стануречі, переданої йому в користування;
2) користуватися річчю лише за її призначенням або відповіднодо мети, визначеної у договорі;
3) користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором ;
4) повернути річ після закінчення строку договору в такому самому стані, у якому вона булч на момент її передання (ст.833 ЦК).
555
Припинення договору позички. Підставою припинення є смерть фізичної особи або ліквідація юридичної особи, якій річ було передано в користування, якщо Інше не встановлено договором.
Користувач має право повернути річ, передану йому в користування, в будь-який час до спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду або зберігання, користувач зобов'язаний повідомити позичкодавця про відмову від договору (позички) не пізніш як за сім днів до повернення речі.
Позичкодавець має право вимагати розірвання договору і повернення речі у разі, якщо:
1) у зв'язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібноюйому самому;
2) користування річчю не відповідає її призначенню та умовамдоговору;
3) річ самочинно передана у користування іншій особі;
4) в результаті недбалого поводження з річчю вона може бутизнищена або пошкоджена (ст.834 UK).
2О°
12. Рябко Л. Правовая природа договора лизинга // Право Ук- ' право: 2-е вид. - К.,
14 Саииахмстова
Н.А. Юридический справочник предпринима-
коРдеВк°с
- - имушеснного комплек- П. - Харк.в, 2003.

Додаткова література:
і 1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. — іК., 1998.
2. Иванов А.А. Договор финансовой арєндьі (лизинга): Учебно-практ. пособ. — М., 2001.
3. Кисіль С. Лізинг як специфічний вид цивільно-правових зобов'язань // Предпринимательство. хозяйство и право. — 2000. —№4. - С.21-27; №5. - С.22-30; №6. - С.12-15.
4. Кисіль С. Проблемні аспекти лізингових угод // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №7. — С.9-13.
5. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,1999.
6. Макашов Л. Плата за аренду недвижимого имущества // Право України. - 1997. - №3. - С.59-62.
7. Мальїшенко К. Проблеми зффективности договора лизингав Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. —№5. - С.21.
8. Мороз М. Припинення і розірвання договору оренди майнадержавних пшприємств // Вісник Академії правових наук України. —1999. - №3. - С.94-103.
9. Половко С. Проблеми правового регулювання оренди державного майна // Право України. — 1998. — №3. — С.5І.
[0. Руденко М. Девять отличий арендьі и лизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — №3. — С.32-35.
11. Руденко М. Существенньїе условия договора финансовоголизинга // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. —№11. - С.16-21. щ, ,-itn І*М
556
557

Глава 28 Найм (оренда) житла
1. Поняття житлового законодавства та договору найма житла.
2. Права наймача житла І членів його сім'ї.
3. Зміна І розірвання договору найма житла.
4. Приватизація житла.
§ 1. Поняття житлового законодавства та договору найма житла
Житлове законодавство — це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини щодо реалізації конституційного права на житло та пов'язані з ними відносини щодо управління житловим фондом, забезпечення його збереження, експлуатації і ремонту.
Загальні правила найму (оренди) житла передбачені у гл.59 ЦК. Основним спеціальним нормативно-правовим актом житлового законодавства є ЖК.
Житловий фонд утворюють жилі будинки, а також жилі приміщення в Інших будівлях, шо знаходяться на території України.
Існує кілька видів житлового фонду:
— державний;
— громадський;
— фонд житлово-будівельних та житлових кооперативів;
— приватний.
Надання жилих приміщень у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджені постановою Ради Міністрів УРСР та Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 р. №470.
Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради.
Облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, що працюють па підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням — також і за місцем проживання.
Кожна сім'я може перебувати на квартирному обліку за місцем роботи одного з членів сім'ї (за їх вибором) та у виконавчому комітеті місцевої ради за місцем проживання. Для взяття на квартирний облік необхідна потреба в поліпшенні житлових умов, а також постійне проживання і прописка в даному населеному пункті.
Такими, що потребують поліпшення житлових умов, вважаються громадяни:
558

— забезпечені житлом нижче за встановлений рівень;
— які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам;
— які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань,у зв'язку з чим вони не можуть проживати в комунальній квартиріабо в одній кімнаті з членами своєї сім'ї;

— які проживають за договором піднайму житла в будинкахдержавного або громадського фонду чи за договором найму житлав будинках житлово-будівсльних кооперативів;
— які проживають тривалий час за договором найму (оренди) вприватних будинках (квартирах);
— які проживають в гуртожитках;
— які проживають в одній кімнаті по дві і більше сім'ї незалежно від родинних відносин, або особи різної статі старші 9 років,крім подружжя (в тому числі коли займане ними жиле приміщення складається більш як з однієї кімнати).
Надання житла здійснюється в порядку черговості. Законодавство встановило перелік осіб, які мають право першочергового надання житла. До них, зокрема, належать:
— інваліди Великої Вітчизняної війни та прирівняні до них
особи;
— Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці;
— особи, які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань;
— учасники війни;
— інваліди праці І І II груп та інваліди І і II груп з числа військовослужбовці в;
— матері, яким присвоєно звання "Мати-героїня";
— сім'ї при народженні близнят;

— багатодітні сім'ї;
— вчителі та інші педагогічні працівники загальноосвітних шкілі професійно-технічних навчальних закладів.
Позачергово житло надається:
— громадянам, житло яких внаслідок стихійного лиха сталонепридатним для проживання;
— особам, направленим у порядку розподілу на роботу в іншу
місцевість;
— особам, які повернулися з державного дитячого закладу, відродичів, опікуна або піклувальника; громадянам, незаконно засудженим і згодом реабілітованим, — за неможливості поверненнязайманого раніше житла;
— дітям-інвалідам, що не мають батьків або батьки яких позбавлені батьківських прав і проживають у державних або інших соціальних установах, після досягнення повноліття, якщо за висновкоммедико-соціальної експертизи вони можуть здійснювати самообслуговування і вести самостійний спосіб життя;
— особам, обраним на виборну посаду, коли цс пов'язано з переїздом в іншу місцевість;
559

— членам сім'ї народного депутата України в разі його смерті в період виконання депутатських обов'язків у Верховній Раді України на постійній основі.
При наданні житла не допускається заселення однієї кімнати особами різної статті, старшими за 9 років, крім подружжя, а також особами, які хворіють на деякі тяжкі форми хронічних захворювань, у зв'язку з чим вони не можуть проживати в одній кімнаті з членами своєї сім'ї.
Жиле приміщення надається громадянам у межах 13,65 кв. м жилої площі на одну особу, але не менше рівня середньої забезпеченості громадян жилою площею в даному населеному пункті. Рішення про наданій житла приймає виконавчий комітет місцевої ради або адміністрація підприємства разом із профкомом (спільним рішенням).
На підставі рішення про надання житла в будинках державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер дійсний протягом ЗО днів.
Глава 59 ЦК регулює найм (оренду) житла. Договір найму (оренди) житла — це договір, за яким одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (ст.810 UK).
Отже, можна вважати, що коло прав наймача житла розширене — воно включає не тільки користування, що традиційно вважається єдиним повноваженням наймача стосовно використовуваного ним майна, а й володіння.
Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.
До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з ЖК договір найму жилого приміщення — це договір, за яким наймодавець зобов'язується надати жиле приміщення в користі вання наймачеві та членам його сім'ї, а наймач зобов'язується використовувати житло за призначенням, забезпечувати його цілісність і вчасно вносити квартирну плату.
Характеристики договору — двосторонній, оплатний. Згідно з L1K він може бути як консенсуальним, так і реальним (відповідно до ЖК є консенсуальним).
Відмінності договору найму (оренди) житла від договору найму:
а) предмет договору найму житла — лише жиле приміщення;
б) наймачі за договором найму житла — лише фізичні особи (цепередбачено ЖК, а згідно з ЦК наймачами можуть бути і юридичні особи);
в) коло прав наймача в договорі найму житла ширше, ніж у договорі найму — зокрема, право користування житлом у будинкахдержавного та громадського фонду, право обміну тощо;
560
г) договір найму житла породжує права та обов'язки не тількидля наймача, а й для членів його сім'ї;
д) договір найму житла в будинках державного І громадськогофонду має безстроковий характер.
Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання. Наймач житла у багатоквартирному житловому будинку має право користування майном, що обслуговує будинок (ст.812 ЦК).
Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб
(ст.813 ЦК).
Сторони договору найму жилого приміщення в будинках державного І громадського житлового фонду — житлово-експлуатацій-на організація (а в разі її відсутності — підприємство, установа, організація) та ордеродержатель. У договорі найму жилого приміщення в будинках приватного житлового фонду наимодавцем виступає власник жилого будинку.
ЖК передбачає обов'язкову письмову форму договору найму жилого приміщення. Недотримання письмової форми договору не має наслідком його недійсність.
Стаття 816 ЦК визначає правовий статус наймача та осіб, які постійно проживають разом з ним. У договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом. Наймач несе відповідальність перед наимодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їх обов'язки за договором найму житла є солідарними. Порядок користування житлом наймачем та особами, які постійно проживають разом з ним, визначається за домовленістю між ними, а у разі спору — встановлюється за рішенням суду.
Згідно з ЖК члени сім'ї наймача, які спільно проживають з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Наймач не користується будь-якою перевагою перед членами сім'ї в здійсненні права користування житлом.
Відповідно до ЖК членів сім'ї наймача можна поділити на дві групи. Перша — чоловік (дружина) наймача, їх діти і батьки. Друга — інші особи, якщо вони постійно проживають з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Вони можуть бути визнані членами сім'ї наймача. Це може бути, наприклад, фактична дружина наймача. При виникненні спору суд, вирішуючи питання про визнання особи членом сім'ї наймача, з'ясовує характер його відносин з наймачем, Іншими членами сім'ї, встановлює, чи мали місце ведення спільного господарства (наявність спільних витрат), а також Інші обставини, що свідчать про наявність сімейних відносин.
561
Іноді трапляється неправильне тлумачення закону про поняття члена сім'ї наймача. Так, районний суд Одеської області, задовольняючи позов про виселення подружжя П., зазначив у рішенні, що П. не були членами сім'ї померлого наймача С, оскільки не були його близькими родичами, як того вимагає ЖК України. Однак ЖК не пов'язує визнання особи членом сім'ї наймача з наявністю близької спорідненості, та й узагалі родинних відносин. Тому цей аргумент суду не можна визнати правильним.
Особи, які перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, мають такі ж права та обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Наймач і члени його сім'ї мають право користування житлом (в будинках державного та громадського фонду — безстрокове право). Воно включає можливість вселення членів сім'ї, обміну, здачі в під-найм, вселення тимчасових мешканців тощо.
§ 2. Права наймача житла і членів ного сім'ї
Право на вселення членів сім'ї. Згідно зі ст.817 ЦК наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, мають право за їх взаємною згодою та за згодою наймодавця вселити у житло Інших осіб для постійного проживання у ньому. Особи, які вселилися у житло відповідно до вищевказаних правил, набувають рівних з іншими особами прав користування житлом, якщо інше не було передбачено при їх вселенні.
Одним з найважливіших прав наймача є право на вселення в займане жиле приміщення свого чоловіка (дружини), дітей, батьків, а також інших осіб. Здійснення цього права відповідно до ЖК можливе лише за письмовою згодою всіх членів сім'ї, що проживають у цьому приміщенні, за винятком вселення до батьків неповнолітніх дітей, коли такої згоди не потрібно.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд з'ясовує, чи дотриманий установлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи були вони прописані в цьому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. З урахуванням обставин конкретної справи суд може взяти до уваги поважність причин, за якими особу, яка вселилася до наймача як член сім'ї, не було прописано в жилому приміщенні.
Особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівне з іншими членами сім'ї право користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та проживаючими з ним членами сім'ї не було іншої угоди про порядок користування житлом.
Якщо зазначені особи були вселені без згоди членів сім'ї наймача, то вони не набувають права користування жилим приміщенням.
562
Право на збереження житла за тимчасово відсутніми особами.
Згідно зі ст-71 ЖК у разі тимчасової відсутності наймача або членів його сім'ї у будинках державного або громадського житлового фонду за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Однак жиле приміщення може зберігатися за тимчасово відсутніми і протягом більш тривалих термінів.
У ЖК зазначені випадки, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутніми понад шість місяців:
1) призов на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призов офіцерів із запасу на дійсну військову службу на строк до трьох років — протягомусього періоду проходження військової служби; перебування навійськовій службі прапорщиків, мічманів і військовослужбовцівнадстрокової служби — протягом перших п'яти років перебування
на військовій службі;
2) тимчасовий виїзд з постійного місця проживання за умовами і характером роботи, у тому числі за кордоном (екіпажі суден,працівники геологічних, розвідувальних партій, експедицій тощо) або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, аспіранти, стажисти тощо) — протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання;
3) поміщення дітей на виховання в дитячий заклад, до родичів,опікуна чи піклувальника — протягом усього часу їх перебування,якщо в жилому приміщенні залишилися проживати інші члени
сім'ї;
4) виїзд у зв'язку з виконанням обов'язків опікуна (піклувальника) — протягом усього часу виконання цих обов'язків;
5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей-інвалі-дів у будинки-інтернати та інші установи соціальної допомоги —протягом усього часу перебування в них;

6) виїзд для лікування в лікувально-профілактичному закладі —протягом всього часу перебування в ньому;
7) взяття під варту або засудження до позбавлення волі — протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в житлі залишилися проживати інші члени сім'ї.
Визнання особи такою, що втратила право користування житлом внаслідок відсутності понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку за позовом наймодавця, наймача і членів його
сім'ї.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору — судом. Отже, відсутність особи понад встановлені строки ще не спричиняє автоматичного визнання її такою, що втратила право користування житлом. Якщо її відсутність пов'язана з поважними причинами, вона не може бути визнана такою, що втратила право на житло. У законі не роз'яснюється, які причини слід вважати поважними. Це питання вирішує суд з урахуванням конкретних обставин. У судо-
19- 563
вій практиці поважними причинами визнаються: перебування особи у відрядженні, в Іншому населеному пункті у зв'язку з необхідністю догляду за хворим родичем або поганим станом здоров'я і потребою в догляді, конфліктні відносини з членами сім'ї, неправомірна поведінка Інших членів сім'ї, що заважає користуватися житлом тощо.
Особливий випадок зберігання житла за тимчасово відсутніми особами у разі одержання охоронного посвідчення (броні) — бронювання житла. Воно може здійснюватися при направленні на роботу за кордон — на весь час перебування за кордоном, при виїзді на роботу в райони Крайньої Півночі і прирівняні до них місцевості. Бронювання регулюється Правилами бронювання жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 9 вересня 1985 р. №342.
Право на обмін жилого приміщення. Обмін жилими приміщеннями регулюється ЖК і Правилами обміну жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від ЗІ січня 1986 р. №31.
Наймач жилого приміщення вправі провести обмін займаного жилого приміщення з іншим наймачем або членом житлово-будівельного кооперативу, у тому числі тими, які проживають в іншому населеному пункті, за наявності письмової згоди проживаючих разом Із ним членів сім'ї.
ЖК допускається так званий примусовий обмін: якщо між членами сім'ї не досягнуто згоди про обмін, кожен з них має право вимагати в судовому порядку примусового обміну займаного жилого приміщення на приміщення в різних будинках (квартирах).
Примус до обміну в цьому випадку не має будь-яких каральних, компенсаційних або виховних цілей, адже він не пов'язаний з порушенням правил користування житлом, а спрямований, як правило, на ліквідацію обставин неможливості спільного проживання членів сім'ї в одному жилому приміщенні через недоброзичливі стосунки між ними за відсутності винних дій одного з них. Тому в таких випадках суди мають враховувати доводи та інтереси осіб, які проживають у жилому приміщенні, що заслуговують на увагу.
Особливим випадком обміну є так званий внутрішньосімейний обмін: наймач або член його сім'ї має право здійснити обмін частки жилої площі, що припадає на нього, у тому числі суміжної кімнати або частини кімнати, з наймачем іншого приміщення, за умови, що в'їжджаючий у порядку обміну вселяється як член сім'ї тих, що залишилися проживати в цьому приміщенні.
Обмін у будинках підприємств, установ, організацій допускається лише за їх згодою. Обмін жилими приміщеннями може бути визнаний недійсним у судовому порядку як за загальними, так і за спеціальними підставами.
Загальними підставами є сформульовані в цивільному законодавстві підстави визнання недійсними цивільно-правових право-
564 - ні
чинів. У судовій практиці іноді пред'являються позови про визнання обміну жилими приміщеннями недійсним, як здійсненого внаслідок помилки, що має істотне значення. В правочині обміну жилими приміщеннями судова практика визнає такою, що має істотне значення, помилку щодо розміру жилої площі або її якісного стану. Це незнання або неправильне уявлення про такі недоліки жилого приміщення, які в момент здійснення обміну не могли бути виявлені, були виявлені пізніше і не можуть бути усунуті шляхом ремонту, що об'єктивно створює неможливість проживання в квартирі, робить її не відповідною санітарним вимогам. Не є підставою для визнання обміну недійсним наявність в обмінюваному приміщенні дефектів, що є незначними І легко усуваються.
Поряд із загальними підставами обмін жилими приміщеннями може бути визнаний недійсним і за спеціальними підставами внаслідок порушення спеціальних заборон або необхідних умов, встановлених у житловому законодавстві для вчинення обміну жилими приміщеннями, що передбачені в ст.86 ЖК.
У разі визнання обміну жилими приміщеннями недійсним сторони підлягають переселенню в приміщення, які вони раніше займали (ст.88 ЖК). Якщо обмін визнаний недійсним внаслідок неправомірної поведінки однієї із сторін, то поряд із переселенням у раніше займане житло винна сторона зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, що виникли внаслідок обміну (вартість перевезення речей, витрати щодо переїзду, ремонту приміщення тощо) згідно з правилами цивільного законодавства.
Право здавати житло в піднайм. Відповідно до ст.823 ЦК за договором піднайму житла наймач за згодою наймодавця передає на певний строк частину або все найняте ним помешкання у користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває самостійного права користування житлом. Договір піднайму є оплатним. Розмір плати за користування житлом встановлюється договором піднайму. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму житла. У разі дострокового припинення договору найму житла одночасно з ним припиняється договір піднайму. До договору піднайму не застосовується положення про переважне право на укладення договору на новий строк.
Відповідно до ЖК наймач жилого приміщення у будинках державного та громадського житлового фонду вправі здавати жиле приміщення в піднайм. Для цього необхідна згода членів сім'ї, що проживають разом з ним, та наймодавця. При цьому наймач вправі здати в піднайм частину жилого приміщення, а в разі тимчасового виїзду — все приміщення. Жиле приміщення на розсуд наймача здається в піднайм без зазначення строку або на визначений строк, у тому числі на період збереження цього приміщення за тимчасово відсутнім наймачем.
Договір піднайму укладається в письмовій формі з наступною реєстрацією в житлово-експлуатаційній організації.
565
Здача жилого приміщення в піднайм не допускається, якщо:
1) в результаті вселення піднаймача розмір жилої площі, щоприпадатиме на кожну особу, яка проживає у цьому приміщенні,буде меншим від встановленого для надання жилих приміщень;
2) як піднаймач жилого приміщення або член його сім'ї в квартиру, в якій проживають два або більше наймачів, вселяється особа, яка хворіє на тяжку форму хронічного захворювання, в зв'язкуз чим не може проживати в такій квартирі (ст.93 ЖК).
Здача жилого приміщення в піднайм з порушенням встановлених у законодавстві вимог має наслідком недійсність договору піднайму. У цьому разі громадяни, які незаконно поселилися в жилому приміщенні, зобов'язані негайно звільнити його, а в разі відмови — підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Якщо договір піднайму укладено на визначений строк, то після його закінчення піднаймач не вправі вимагати відновлення договору І на вимогу наймача зобов'язаний звільнити займане приміщення. У разі вчинення піднаймачем винних порушень житлового законодавства, зазначених у ст.97 ЖК, договір піднайму може бути розірвано достроково. При укладенні договору піднайму без зазначення строку наймач зобов'язаний письмово попередити піднаймача про припинення договору за три місяці.
Одним із нерідко використовуваних наймачем житлових прав є право на вселення тимчасових мешканців. Згідно зі ст.818 ЦК і ст.98 ЖК наймач та особи, які постійно проживають разом з ним, за їх взаємною згодою та з попереднім повідомленням наймодавця можуть дозволити тимчасове проживання у помешканні іншої особи (осіб) без стягнення плати за користування житлом (тимчасових мешканців). Тимчасові мешканці не мають самостійного права користуватися житлом. Вони повинні звільнити житло після спливу погодженого з ними строку проживання або не пізніше семи днів від дня пред'явлення до них наймачем або наймодавцем вимоги про звільнення помешкання.
Як тимчасові мешканці, так і піднаймачі самостійного права на займане жиле приміщення не набувають незалежно від тривалості проживання в ньому. Тому у разі припинення дії договору піднайму або пред'явлення наймачем вимоги про виселення тимчасових мешканців, а також припинення договору найму, піднаймач та члени його сім'ї, а також тимчасові мешканці зобов'язані негайно звільнити займане житло. У разі відмови вони підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого житла.
§ 3. Зміна і розірвання договору найму житла
Зміни договору найму жилого приміщення можуть вимагати обидві сторони — наймодавець та наймач. За загальним правилом, зміна договору допускається лише за згодою наймача, членів його сім'ї та наймодавця, але у ЖК встановлені деякі винятки.
566
Зокрема, при проведенні капітального ремонту жилого будинку, коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, незалежно від його згоди наймодавець вправі вимагати зміни договору і зобов'язаний надати наймачеві та членам його сім'ї на час проведення ремонту інше жиле приміщення, не розриваючи при цьому договору найму на ремонтоване приміщення.
У тих випадках, коли жиле приміщення, яке займають наймач та члени його сім'ї, в результаті капітального ремонту не може бути збережене або істотно збільшиться і у наймача утвориться надлишок жилої площі, наймачеві та членам його сім'ї має бути надано інше благоустроєне приміщення до початку капітального ремонту. Якщо жиле приміщення істотно зменшиться, то інше благоустроєне приміщення повинно бути надано на вимогу наймача (ст.102 ЖК).
Одним з випадків зміни договору найму жилого приміщення є так званий поділ житла: член сім'ї наймача вправі вимагати, за згодою Інших членів сім'ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді ізольованого жилого приміщення, яке за розміром відповідає жилій площі, що доводиться на частку особи, яка вимагає поділу (ст.104 ЖК).
Стаття 824 ІДК регламентує заміну наймача у договорі найму житла. На вимогу наймача та інших осіб, які постійно проживають разом з ним, та за згодою наймодавця наймач у договорі найму житла може бути замінений однією з повнолітніх осіб, яка постійно проживає разом з наймачем. У разі смерті наймача або вибуття його з житла наймачами можуть стати усі інші повнолітні особи, які постійно проживали з колишнім наймачем, або, за погодженням з наймодавцем, одна або кілька із цих осіб. У цьому разі договір найму житла залишається чинним на попередніх умовах.
Зміна договору найму жилого приміщення, іменована в літературі переоформленням договору, — це визнання наймачем за раніше укладеним договором найму повнолітнього члена сім'ї замість колишнього наймача на його вимогу за згодою наймача та інших членів сім'ї, що проживають із ним.
Розірвання договору найму жилого приміщення. Виселення. Розірвання договору найму житла можливе, згідно з ЦК, в односторонньому порядку на вимогу як наймача житла, так і наймодавця.
Принципова відмінність такого розірвання з ініціативи наймача від розірвання наймодавцем полягає в тому, що якщо наймач житла має право за згодою інших осіб, що постійно проживають з ним, у будь-який час розірвати договір найму з письмовим попередженням наймодавця за три місяці, то на вимогу наймодавця він може бути розірваний лише у випадках, передбачених ЦК, та в судовому порядку.
Згідно зі ст.825 ЦК договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі; -,
567
1) невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщодоговором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі — понад два рази;
2) руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає. За рішенням суду наймачеві можебути наданий строк не більше одного року для відновлення житла.Якщо протягом строку, визначеного судом, наймач не усуне допущених порушень, суд за повторним позовом наймодавця постановляє рішення про розірвання договору найму житла. На проханнянаймача суд може відстрочити виконання рішення не більше ніжна один рік;
3) необхідності використання житла для проживання самогонаймодавця та членів його сім'ї. Ця підстава стосується лише розірвання договору найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати). При цьому наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці;
4) використання житла наймачем або іншими особами, за діїяких він відповідає, не за призначенням або систематичне порушення прав та Інтересів сусідів. Цьому має передувати попередження наймодавцем наймача про необхідність усунення цих порушень.
У разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.
Згідно з ЖК розірвання договору найму жилого приміщення у будинках державного та громадського фонду з ініціативи наймача за згодою членів його сім'ї можливе у будь-який час без попереднього попередження наймодавця. У разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, договір найму вважається розірваним з дня вибуття (ст.107 ЖК).
На вимогу наймодавця договір може бути розірваний лише у випадках, передбачених законом. За загальним правилом виселення провадиться в судовому порядку.
ЖК розрізняє виселення з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення та з наданням іншого жилого приміщення.
Виселення з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення проводиться, якщо:
— будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягаєзнесенню;
— будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом;
— будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.
Офіцери, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби і прирівняні до них особи, звільнені з військової служби у відставку або в запас, а також особи, які проживають разом з ними, можуть бути виселені із займаних ними жилих примі-
568
шень у військових містечках з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення (ст.110 ЖК).
Стаття 113 ЖК встановлює високі вимоги до наданого приміщення. Воно має знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати усім вимогам, що пред'являються до приміщень при їх наданні. Громадянам, які займали окрему квартиру, має надаватись окрема квартира. Якщо наймач займав більш як одну кімнату, йому надається жиле приміщення, що складається з того ж числа кімнат. За розміром жиле приміщення має бути не меншим за те, яке займав наймач, однак у межах норми жилої площі. У разі виселення з жилого приміщення, меншого за розміром, ніж це передбачено для надання, особі, яка виселяється, надається житло відповідно до встановленого розміру.
З наданням іншого жилого приміщення (без зазначення благоустроєного) можуть бути виселені:
— працівники (разом з особами, які з ними проживають), щоприпинили трудові відносини з підприємствами, установами, організаціями найважливіших галузей народного господарства, які надали жиле приміщення у зв'язку із звільненням за власним бажанням без поважних причин, або за порушення трудової дисципліни,або за вчинення злочину;
—- громадяни, які одержали жилі приміщення в будинках колгоспів, якщо вони виключені з членів колгоспу або вийшли з нього за власним бажанням;
— громадяни, позбавлені батьківських прав, якщо вони проживають спільно з дітьми, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав.
Вимоги до надаваного жилого приміщення в цих випадках набагато нижчі, ніж до благоустроєного жилого приміщення — воно повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам (ст.114ЖК).
У випадках ліквідації дитячого будинку сімейного типу батьки-вихователі повинні звільнити надане їм жиле приміщення, а у разі відмови — підлягають виселенню з наданням їм іншого благоустроєного жилого приміщення. При усуненні батьків-вихователів від подальшого виховання дітей вони можуть бути виселені із займаного жилого приміщення з наданням Іншого жилого приміщення (ст. 114-1 ЖК).
Виселення без надання іншого житла допускається за:
— систематичне руйнування і псування житла;
— систематичне використання житла не за призначенням;
— систематичне порушення правил співжиття, що створює неможливість спільного проживання в одному будинку або квартирі.
Необхідними умовами виселення без надання іншого жилого приміщення є систематичність порушень і безрезультатність застосування заходів запобігання і громадського впливу.
569
§ 4. Приватизація житла
Відповідно до Закону "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них
господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.
Об'єкти приватизації — квартири багатоквартирних будинків і одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Не підлягають приватизації квартири-музеї, квартири, розташовані на територіях закритих військових поселень, природних і біос-ферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, зоологічних парків, історико-культурних заповідників, кімнати в гуртожитках, квартири, що перебувають в аварійному стані, службові квартири, квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселсння, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Способи приватизації:
1) безоплатна передача громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю; якщо загальна площа квартири (будинку), що підлягає приватизації, відповідаєзазначеній площі, вона передається наймачеві та членам його сім'їбезоплатно;
2) продаж надлишку загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі як такі, що потребують поліпшення житлових умов.
Якщо загальна площа квартири (будинку) перевищує площу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймач здійснює доплату грошима або цінними паперами, отриманими для приватизації державних підприємств чи землі.
Якщо загальна площа квартири менше площі, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймачу та членам його сім'ї видаються житлові чеки, сума яких визначається виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра.
Житлові чеки — це приватизаційні папери, які одержуються всіма громадянами України і використовуються для приватизації державного житлового фонду.
Незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними:
— однокімнатні квартири;
— квартири(будинки), одержані у разі знесення або відселенняз приватних будинків, якщо колишні власники не одержали прицьому компенсації;
570
— квартири (будинки), в яких мешкають Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, нагороджені орденом Слави усіхтрьох ступенів, ветерани війни, інваліди І і II груп, інваліди з дитинства, ветерани праці, репресовані особи;
— квартири (будинки), де проживають багатодітні сім'ї тощо.Кожний громадянин України має право приватизувати займане
цим житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку з частковою доплатою один раз.
Передача квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або спільну часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Утримання приватизованих квартир (будинків) здійснюється за рахунок коштів їх власників незалежно від форм власності на них.
Власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (комори, сараї тощо) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом.
Додаткова література:
1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —К., 1998.
2. Крашенинников П.В. Право собственности и иньїе вещньїеправа на жильїе помещения. — М, 2000.
3. Саниахметова Н.А., Харитонов Е.О. Жилищное законода-тельство в вопросах и ответах. — М., 1991.
4. Толстой Ю.К. Жилищное право: Учебн. пособ. — М., 1996.
5. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
571

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глава 29
Підряд. Виконання науково-дослідних
або дослідно-конструкторських
та технологічних робіт
1. Договір підряду.
2. Побутовий підряд.
3. Будівельний підряд.
4. Підряд на проектні та пошукові роботи.
5. Зовнішньоекономічні підрядні операції з давальницькою сировиною.
6. Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторськихта технологічних робіт.
§ 1. Договір підряду
Глава 61 ЦК регулює підряд.
Договір підряду — це договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл (ст.837 ЦК).
Характеристики договору — двосторонній, консенсуальний, оп-латний. Предмет договору завжди індивідуалізований. Це — результат праці підрядника. Праця може бути спрямована на створення індивідуально-визначеної речі (Інструмента, приладу, машини), на її зміну або відновлення (ремонт будинку, трактора, машини), вона може полягати у переміщенні речі (перенесення меблів), у виконанні іншої роботи.
Сторони договору — підрядник і замовник, ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Договір підряду є окремим типом договорів про виконання робіт.
Договір підряду схожий із трудовим договором, коли як підрядник виступає громадянин. Різниця між ними в тому, що підрядник сам організовує свою роботу і зобов'язується здати замовнику її результат. За трудовим договором працівник включається у певний трудовий колектив, виконуючи в ньому визначену трудову функцію відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку.
Подібність договору підряду до договорів купівлі-продажу і поставки обумовлена тим, що за договором підряду на виготовлення будь-якої речі підрядник, як і продавець, зобов'язується передати її іншій стороні у власність. Схожість договору підряду з договором
572
поставки виявляється в тому, що останній нерідко укладається з приводу речей, що ще не існують і мають бути виготовлені в майбутньому. Договір підряду відрізняється від зазначених договорів тим, що він передбачає права та обов'язки сторін, пов'язані не тільки з передачею та оплатою, а й, головним чином, із виготовленням речі. Види договору підряду:
— договір побутового підряду;
— договір будівельного підряду;
— договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт.
До окремих видів договорів підряду (побутовий підряд, будівельний підряд, підряд на проектні та пошукові роботи) застосовуються загальні положення про підряд, якщо інше не встановлено положеннями ЦК про ці види договорів.
Ціна роботи. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що зазвичай застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу.
Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися лише за погодженням сторін. У разі перевищення твердого кошторису усі пов'язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом.
Якщо виникла необхідність проведення додаткових робіт і у зв'язку з цим істотного перевищення визначеного приблизного кошторису, підрядник зобов'язаний своєчасно попередити про це замовника. Замовник, який не погодився на перевищення кошторису, має право відмовитися від договору підряду. У цьому разі підрядник може вимагати від замовника оплати виконаної частини роботи. Підрядник, який своєчасно не попередив замовника про необхідність перевищення приблизного кошторису, зобов'язаний виконати договір підряду за ціною, встановленою договором.
Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник — його зменшення в разі, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати.
У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалу, устаткування, які мали бути надані підрядником, а також вартості послуг, що надавалися йому іншими особами, підрядник має право вимагати збільшення кошторису. У разі відмови замовника від збільшення кошторису підрядник має право вимагати розірвання договору (ст.ст.843-844 ЦК).
573
Права замовника під час виконання роботи. Згідно зі ст.849 ЦК замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника.
Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, шо закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.
Якшо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги — відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника.
Замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.
Обов'язки підрядника:
1) організовувати роботу і керувати нею, залишаючись відповідальним перед замовником за виконання всієї роботи, він може від свого імені залучити до виконання договору інших осіб на правах субпідрядників.
Самостійність підрядника виявляється в тому, що він сам організовує свою роботу, визначає способи ЇЇ виконання, черговість окремих операцій тощо. Виконуючи роботу, підрядник самостійно її організовує в зручний для нього або погоджений з замовником час, керує роботою, зберігаючи незалежність стосовно замовника. У цьому полягає одна з особливостей договору підряду, що відрізняє його від трудового договору, предметом якого є не результат роботи, а трудова діяльність працівників.
Водночас підрядник має керуватися завданням замовника, за виконанням якого замовник вправі здійснювати контроль. Завдання замовника визначає предмет договору, строк виконання роботи тощо. В окремих випадках завданням замовника встановлюються не усі, а лише деякі, найбільш Істотні ознаки предмета договору підряду. Інші ознаки предмета договору визначаються підрядником на його розсуд, а питання про виконання та оплату додаткових робіт вирішується за згодою сторін.
У ст.838 ЦК спеціально врегульовані взаємовідносини генерального підрядника і субпідрядника. У ЦК передбачене право підрядника (якщо інше не встановлено договором) залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їх роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник.
Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов'язків за договором підряду, а перед замовником — за порушення субпід-
574
рядником свого обов'язку. Замовник і субпідрядник не мають права пред'являти один одному вимоги, пов'язані з порушенням договорів, укладених кожним з них з генеральним підрядником, якщо Інше не встановлено договором або законом;
2) виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором.
За загальним правилом роботи за договором підряду виконуються з матеріалів підрядника та його засобами. Це означає, шо якщо в договорі сторони не зазначили, хто повинен надати матеріали, робота має виконуватися з матеріалів підрядника. За таким самим принципом вирішується і питання про те, чиїми засобами мають виконуватися роботи. Отже, за загальним правилом підрядник зобов'язаний використовувати в процесі виконання договору своє устаткування, інструменти та інші пристосування, помешкання, а також свою робочу силу.
Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб;
3) зберігати майно, надане йому замовником — вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, тавідповідати за втрату або пошкодження цього майна (ст.841 ЦК).
Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.
Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків.
Таким чином, якщо замовник надає матеріали в повному обсязі або частково, то підрядник при виконанні робіт зобов'язаний дбайливо і правильно використовувати їх, не допускаючи перевитрати. Після закінчення робіт підрядник зобов'язаний підтвердити обсяг витраченого матеріалу звітом, а залишки повернути замовникові.
Оскільки в законі спеціально не вказуються умови, розмір, правила покладання відповідальності на підрядника за неправильну витрату матеріалів, відмову від повернення їх залишків, від подання звіту, що підтверджує обсяг і обгрунтованість витрачених матеріалів, слід вважати, що у такому разі відповідальність настає за загальним правилом за винне порушення підрядником своїх договірних зобов'язань.
Закон покладає на підрядника обов'язок щодо забезпечення збереження переданого йому замовником майна від псування, втрати, пошкодження або іншого негативного впливу. До цього майна належать матеріали, сировина, інструменти тощо, необхідні для виконання договору підряду, майно, що є предметом впливу з
575
ї і-
боку підрядника (наприклад, взуття, одяг, автомашина, що підлягає ремонту), а також майно, що виявилося у віданні підрядника внаслідок специфіки відносин за договором підряду (наприклад, сантехнічне устаткування, електропроводка та інше майно, залишене в квартирі, у якій робиться ремонт). Не обов'язково, щоб майно в усіх випадках передавалося підряднику.
Забезпечення збереження переданого підряднику майна означає вчинення ним дій щодо запобігання безповоротного і марного знищення, пошкодження або втрати майна. Якщо, наприклад, майно використане для виготовлення нової речі І втратило при цьому свій початковий вигляд, то таке перетворення не можна вважати безповоротним і марним знищенням речі. У цьому разі має місце використання майна за його прямим призначенням.
Відповідальність підрядника за незбереження переданого йому майна настає лише за наявності його вини. Форма вини підрядника для покладання на нього відповідальності значення не має. Підрядник має відповідати, навіть якщо втрата, недостача або пошкодження майна відбулися внаслідок його необережності;
4) виконати роботу у визначені строки. Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи,підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обігу(ст.846 ЦК);
5) виконати роботу відповідно до умов договору і здати замовнику предмет договору підряду. Одним з основних обов'язків підрядника є виконання за завданням замовника визначеної роботи.Вона має бути виконана відповідно до потреб, навичок і запитів замовника, що вказані в його завданні, і здана йому;
6) інформаційно-попереджувальні обов'язки. У ст.847 ЦК передбачені обставини, про які підрядник зобов'язаний попередитизамовника:
Підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника:
а) про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника;
б) про те, що додержання вказівок замовника загрожує якостіабо придатності результату роботи;
в) про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи.
Обов'язок підрядника вчасно інформувати замовника про зазначені обставини закріплений законом через те, що підрядник як фахівець в галузі виконуваної ним роботи має краще ніж замовник знати всі властивості переданих йому матеріалів і несприятливі наслідки їх використання, а також передбачати негативні наслідки виконання вказівок замовника.
Підрядник зобов'язаний перевірити якість переданих йому замовником матеріалів і в разі виявлення їх непридатності або недоб-
576
роякісності попередити його про це. Непридатність матеріалів може виражатися, наприклад, у тому, що за своїми розмірами вони не дозволяють виготовити річ потрібних розмірів, передані запасні частини не підходять до даної речі, недоброякісність — у наявності виробничих дефектів або дефектів, викликаних тривалим І неправильним зберіганням, іншими причинами.
Згідно з ч.і ст.848 ЦК, якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи, підрядник має право відмовитися від договору підряду та право на відшкодування збитків.
Передбачені наслідки обумовлені тим, що виконання підрядником інформаційно- попереджувальних обов'язків, передбачених ЦК, викликає обов'язок замовника замінити у відповідний строк недоброякісний або непридатний матеріал, змінити вказівки про спосіб виконання роботи або усунути інші причини, що загрожують якості або придатності результату роботи. Невиконання замовником цих обов'язків має певні наслідки. По-перше, бажаний результат виконуваної роботи не буде досягнутий. По-друге, підрядник має право відмовитися від договору підряду, тобто і від подальшого виконання своїх обов'язків. По-третє, несприятливі майнові наслідки покладаються на замовника — він має відшкодувати збитки, завдані підрядникові.
Якщо використання недоброякісного або непридатного матеріалу чи додержання вказівок замовника загрожує життю або здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних правил, правил безпеки людей та Інших вимог, підрядник зобов'язаний відмовитися від договору підряду, маючи право на відшкодування збитків (ч.2 ст.848 ЦК).
Число інформаційних обов'язків підрядника у ЦК 2003 р. збільшилось порівняно з ЦК 1963 р. Крім передбачених у ЦК 1963 p., ЦК 2003 р. передбачає також обов'язок підрядника передати замовникові разом з результатом роботи інформацію щодо експлуатації або іншого використання предмета договору підряду, якщо це передбачено договором або якщо без такої інформації використання результатів роботи для цілей, зазначених у договорі, є неможливим.
Обов'язки замовника:
1) прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору. У ЦК 2003 р. (ст.853) значно детальніше, порівняно з ЦК 1963 p., регламентований обов'язок замовника прийняти роботу, виконану підрядником.
По-перше, передбачений загальний обов'язок замовника прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові.
577
Замовник зобов'язаний переконатися в доброякісності роботи підрядника, здійснивши зовнішній огляд. Так, при прийнятті одягу, взуття огляд може супроводжуватися примірянням. Іноді він може супроводжуватися випробуванням роботи, наприклад, у разі ремонту або виготовлення технічно складних об'єктів.
Крім цього, передбачено ряд спеціальних правил. Якщо замовник не заявить негайно підрядникові про відступи від умов договору, або інші недоліки в роботі, він втрачає право у подальшому посилатися на ЦІ відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи, які могли бути встановлені при звичайному способі їх прийняття (явні недоліки).
Тобто про усі виявлені недоліки замовник зобов'язаний негайно заявити підрядникові. Інакше він позбавляється права в майбутньому посилатися при пред'явленні претензій на недоліки у виконаній роботі та інші відступи від умов договору, що її погіршили. Це стосується явних недоліків, що можуть бути виявлені при звичайному зовнішньому огляді.
Якщо після прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору підряду або інші недоліки, які не могли бути встановлені при звичайному способі ЇЇ прийняття (приховані недоліки), у тому числі такі, що були умисно приховані підрядником, він зобов'язаний негайно повідомити про це підрядника.
Приховані недоліки можуть бути виявлені лише у процесі експлуатації предмета договору або за допомогою спеціальних пристроїв, способів, методів. Якщо про явні недоліки замовник зобов'язаний заявити підрядникові безпосередньо при прийнятті роботи, то про приховані недоліки він може заявити і пізніше, у процесі експлуатації речі, однак він має це зробити негайно після їх виявлення.
У разі виникнення між замовником і підрядником спору з приводу недоліків виконаної роботи або їх причин на вимогу будь-кого з них має бути призначена експертиза. Витрати на проведення експертизи несе підрядник, крім випадків, коли експертизою встановлена відсутність порушень договору підряду або причинного зв'язку між діями підрядника та виявленими недоліками. У цих випадках витрати на проведення експертизи несе сторона, яка вимагала її призначення, а якщо експертизу призначено за погодженням сторін, — обидві сторони порівну.
Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після наступного дворазового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім'я замовника, якщо інше не встановлено договором.
Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання (ст.853 ЦК).
578
Здача виконаної підрядником роботи та її прийняття замовником оформляються єдиним актом про прийняття. Це означає виконання договірного зобов'язання підрядником, а також схвалення ним якості виконаної роботи. При цьому предмет підряду переходить у власність замовника.
Юридичне значення прийняття замовником виконаної роботи в тому, що це є доказом виконання підрядником своїх договірних зобов'язань. Прийняття означає фактичне передання замовникові предмета договору підряду. Замовник має вчиняти дії щодо прийняття робіт за договором підряду в строк, зазначений у договорі, а якщо цей строк не встановлений, то негайно після одержання від підрядника повідомлення про готовність робіт. Недотримання замовником цієї вимоги призводить до наслідків, встановлених на випадок прострочення кредитора.
2) оплатити роботи. Якщо договором підряду не передбачена попередня оплата викопаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, — достроково. Підрядник має право вимагати виплати йому авансу лише у випадку та в розмірі, встановлених договором (ст.854 ЦК).
Ця норма ЦК має диспозитивний характер і допускає можливість встановлення іншого порядку оплати роботи за договором підряду, який може бути визначений договором. Наприклад, до договору може бути включена умова про оплату замовником певної частини або етапу робіт або про авансування підрядника.
Відповідальність підрядника за порушення договору підряду. Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право на свій вибір вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором. За наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків
(ст.852 ЦК).
Підрядник несе відповідальність за неналежну якість роботи. Якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, на свій вибір вимагати від підрядника:
1) безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк;
2) пропорційного зменшення ціни роботи;
3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором (ч.і ст.858 ЦК).
579
Йдеться про незначні відступи від договору, тобто такі, що не перешкоджають у цілому використанню результатів роботи підрядника за призначенням і можуть бути усунені без збитків для замовника.
Законом передбачена свобода вибору замовником одного з трьох зазначених можливих варіантів задоволення своїх вимог. Якщо недоліки усуваються підрядником, замовник встановлює йому розумний строк для їх усунення. У кожному конкретному випадку він*встановлюється виходячи з конкретних обставин, складності та обсягу робіт з усунення недоліків, що мають бути виконані.
Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за які він відповідає, безоплатно виконати роботу заново з відшкодуванням замовникові збитків, завданих простроченням виконання. У цьому разі замовник зобов'язаний повернути раніше передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке повернення можливе.
Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є Істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.
Умова договору підряду про звільнення підрядника від відповідальності за певні недоліки роботи не звільняє його від відповідальності за недоліки, які виникли внаслідок умисних дій або бездіяльності підрядника.
Підрядник, який надав матеріал для виконання роботи, відповідає за його якість відповідно до положень про відповідальність продавця за товари неналежної якості.
До вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду, застосовується позовна давність в один рік, а щодо будівель І споруд — три роки від дня прийняття роботи замовником (ст.863 ЦК).
Якщо договором підряду або законом встановлений гарантійний строк і заява з приводу недоліків роботи зроблена у межах гарантійного строку, перебіг позовної давності починається від дня заявлення про недоліки. Якщо відповідно до договору підряду роботу було прийнято замовником частинами, перебіг позовної давності починається від дня прийняття роботи в цілому.
Правові наслідки випадкового знищення предмета договору підряду або неможливості закінчення роботи. Згідно зі ст.855 ЦК, якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підрядник не має права вимагати плати за роботу.
Отже, несприятливі наслідки стосовно виконаної роботи лягають на підрядника, якщо навіть за відсутності його вини доздачі роботи замовнику предмет договору був випадково знищений або в результаті будь-яких причин закінчення роботи сталонеможливим. :.f, і т-с&{*ю -лш ой
580
Підрядник має право на плату, якщо знищення предмета договору підряду або неможливість закінчення роботи сталися через недоліки матеріалу, переданого замовником, чи внаслідок його вказівок про спосіб виконання роботи або якщо таке знищення чи неможливість закінчення роботи сталися після пропущення замовником строку прийняття виконаної роботи.
§ 2. Побутовий підряд
У новому ЦК договір, що мав назву договір побутового замовлення, іменується договором побутового підряду. Через важливість захисту прав споживачів норми, що його регулюють, розташовані відразу після загальних правил про договір підряду.
Договір побутового підряду — це договір, за яким підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу
(ст.865 ЦК).
Цей договір є різновидом договору підряду, спрямований на задоволення повсякденних споживчих потреб громадян (будівництво і ремонт жилих будинків і квартир, виготовлення предметів домашньої обстановки і побуту, пошиття, ремонт взуття, одягу тощо).
Сторонами договору побутового підряду є громадяни як замовники, а як підрядники — зазвичай спеціалізовані підприємства та об'єднання побутового обслуговування, правоздатність яких спрямована на надання громадянам різного роду послуг і виконання робіт, а також громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності.
Договір побутового підряду є публічним договором. До відносин за договором побутового підряду, не врегульованих ЦК, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
Форма договору. Договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків на підтвердження факту укладення договору або його умов (ст.866 ЦК).
Права та обов'язки сторін за договором побутового підряду визначені договором, а також типовими договорами, Правилами побутового обслуговування населення, затвердженими постановою Кабінету міністрів України від 16 травня 1994 р. №313, та іншими нормативно-правовими актами. Із деякими винятками вони подібні до прав та обов'язків сторін за договором підряду.
У ст.867 ЦК передбачені гарантії прав замовника. Підрядник не має права нав'язувати замовникові включення до договору побутового підряду додаткових сплатних робіт або послуг. У разі порушення цієї вимоги замовник має право відмовитися від оплати відповідних робіт або послуг.
581
Замовник має право у будь-який час до здачі йому роботи відмовитися від договору побутового підряду, сплативши підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі, фактично виконаній до повідомлення про відмову від договору, та відшкодувавши йому витрати, здійснені до цього моменту з метою виконання договору, якщо вони не входять до частини ціни роботи, яка підлягає сплаті. Умови договору, що позбавляють замовника цього права, є нікчемними.
Згідно зі ст.868 ЦК на підрядника покладений обов'язок про надання замовникові інформації про роботу. Підрядник зобов'язаний до укладення договору побутового підряду надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про запропоновані роботи, їх види та особливості, про ціну та форму оплати роботи, а також повідомити замовникові на його прохання інші відомості, що стосуються договору. Підрядник зобов'язаний назвати замовникові конкретну особу, яка буде виконувати роботу, якщо за характером роботи це має значення.
Публічна пропозиція роботи. При здачі робіт замовникові підрядник зобов'язаний повідомити його про вимоги, яких необхідно додержувати для ефективного та безпечного використання виготовленої або переробленої речі або іншої виконаної роботи, а також про можливі для замовника або інших осіб наслідки недодержання відповідних вимог.
Замовник має право вимагати розірвання договору побутового підряду та відшкодування збитків, якщо внаслідок неповноти або недостовірності інформації, отриманої від підрядника, був укладений договір на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ст.869 ЦК).
Правила виконання робіт за договором побутового підряду диференційовані залежно від того, виконуються вони з матеріалу підрядника або замовника. За договором побутового підряду підрядник виконує роботу зі свого матеріалу, а за бажанням замовника — з його матеріалу.
ЦК, допускаючи альтернативне правило в частині виконання робіт за договором побутового підряду з матеріалів будь-якої сторони, у той же час встановлює імперативне правило в частині виконання робіт з матеріалів підрядника. Якщо робота виконується з матеріалу підрядника, вартість матеріалу оплачується замовником частково або в повному обсязі, за погодженням сторін, з остаточним розрахунком при одержанні замовником виконаної підрядником роботи. У випадках, передбачених договором, матеріал може бути наданий підрядником у кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в кредит матеріалу не призводить до перерахунку, якщо Інше не встановлено договором.
Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у квитанції або іншому документі, що видається підрядником при укладенні договору побутового підряду, вказуються точне найменування матеріалу, його кількість і оцінка, здійснена за погодженням сторін.
582
Стаття 873 ЦК визначає розмір плати за договором побутового
ПІДРЯДУ- Вартість робіт, виконаних за договором побутового підряду, визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено у встановленому порядку прейскурантами (цінниками), тарифами тощо. Робота оплачується замовником після її остаточного пе-редання підрядником. За згодою замовника робота може бути ним оплачена при укладенні договору побутового підряду шляхом видачі авансу або у повному обсязі.
Таким чином, беручи до уваги різноманіття робіт, що виконуються підрядником, закон допускає можливість оплати виконаної роботи як при укладенні договору, так і після її завершення.
Крім вартості виконаних робіт, за договором побутового підряду замовник може сплачувати певну плату за терміновість виконання робіт, якщо це встановлено договором. Зазвичай надбавка до вартості робіт стягується після їх виконання. При невиконанні підрядником замовлень у встановлені строки надбавка за терміновість виконаних робіт не стягується.
У разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливем двох місяців від дня такого попередження продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на Ім'я замовника. Підрядник має право замість продажу предмета договору притримати його або вимагати відшкодування.
За змістом закону право на продаж предмета договору виникає лише після вчинення певних дій і спливу встановленого законом строку. Першою умовою реалізації замовлення є попередження підрядником замовника про готовність предмета побутового підряду. Закон не встановлює форми такого попередження, тому воно може бути зроблене як в усній, так і в письмовій формі. Другою умовою для реалізації права підрядника па продаж предмета договору, є сплив певного строку — двох місяців від дня попередження.
Стаття 872 ЦК визначає права замовника у разі істотного порушення підрядником договору побутового підряду. Якщо підрядником були допущені істотні відступи від умов договору побутового підряду або інші істотні недоліки в роботі, виконаній із матеріалу замовника, він має право вимагати на свій вибір:
1) виготовлення іншої речі з однорідного матеріалу такої самої
якості;
2) розірвання договору та відшкодування збитків.
У разі виявлення інших відступів від умов договору або інших недоліків у роботі замовник має право на свій вибір вимагати безоплатного усунення цих недоліків у розумний строк або відшкодування його витрат на усунення недоліків чи відповідного зменшення плати.
Вимога про безоплатне усунення недоліків роботи, виконаної за договором побутового підряду, які можуть становити небезпеку для
583
життя або здоров'я замовника та інших осіб, може бути пред'явлена замовником або його правонаступником протягом 10 років з моменту прийняття роботи, якщо у встановленому законом порядку не передбачені більш тривалі строки (строки служби). Така вимога може бути пред'явлена незалежно від того, коли виявлено ці недоліки, у тому числі й при виявленні їх після закінчення гарантійного строку.
У разі невиконання підрядником цієї вимоги замовник має право протягом цього ж строку вимагати повернення частини ціни, сплаченої за роботу, або відшкодування його витрат на усунення недоліків.
Права споживача (замовника) у разі порушення виконавцем (підрядником) умов договору про виконання робіт і надання пос-. луг передбачені у ст.15 Закону "Про захист прав споживачів". Ці правила можуть застосовуватися до договору побутового підряду.
Якщо виконавець своєчасно не приступає до виконання договору або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений термін стає неможливим, то споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт і вимагати відшкодування збитків.
Якщо під час виконання робіт стане очевидним, що їх не буде виконано згідно з умовами договору, споживач має право призначити виконавцю відповідний термін для усунення недоліків, а в разі невиконання цієї вимоги у визначений термін — розірвати договір і вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення недоліків третій особі за рахунок виконавця.
У разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати:
— безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданійпослузі);
— відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги);
— безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу ітакої ж якості чи повторного виконання роботи;
— відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліківвиконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи.
Зазначені вимоги підлягають задоволенню у разі виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або під час її виконання (надання), а у разі неможливості виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) — протягом гарантійного чи іншого терміну, встановленого договором, чи протягом шести місяців з дня прийняття виконаної роботи (наданої послуги) у разі відсутності гарантійного чи іншого терміну, встановленого договором.
За наявності у роботах (послугах) Істотних відступів від умов договору або інших істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
584

Зазначені вимоги можуть бути пред'явлені споживачем протягом термінів, передбачених нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами договору, а в разі відсутності таких термінів — протягом 10 років.
Істотними слід вважати недоліки, що роблять неможливим або неприпустимим використання результату виконаної роботи відповідно до його цільового призначення, не можуть бути усунені стосовно цього споживача й потребують великих витрат праці і часу для їх усунення, роблять результат праці іншим або з'являються знову.
Якщо виконавець не виконує, прострочує виконання роботи (надання послуги) згідно з договором, він за кожний день (годину, якщо тривалість виконання визначена у годинах) прострочення сплачує споживачеві пеню у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Виконавець не несе відповідальності за недоліки у виконаних роботах, якщо доведе, що вони виникли з вини самого споживача чи внаслідок дії непереборної сили.
Про відступи від умов договору та інші недоліки в роботі, що не могли бути виявлені при звичайному способі її прийняття, споживач зобов'язаний повідомити виконавцеві не пізніше трьох діб після їх виявлення.
Виконавець залежно від характеру і специфіки виконаної роботи (наданої послуги) зобов'язаний видати споживачеві розрахунковий документ, що засвідчує факт виконання роботи (надання послуги).
§ 3. Будівельний підряд
Відповідно до нового ЦК договір, який раніше мав назву "договір підряду на капітальне будівництво", іменується договором будівельного підряду.
Договір будівельного підряду — це договір, за яким підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторис-ної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх (ч.ї ст.875 ЦК).
Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта.
Характеристики договору — двосторонній, консенсуальний І оп-латний. -ішті-фугі MHHt-nusqsi *».'.
585
Цей договір є різновидом договору підряду. До договору будівельного підряду застосовуються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом.
Крім ЦК, договір будівельного підряду регулюється спеціальними нормативно-правовими актами, у тому числі окремими, що не суперечать чинному законодавству України, нормативно-правовими актами колишнього СРСР. Основним з них є Правила про договори підряду на капітальне будівництво, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1986 р. №1550. Інші нормативні акти колишнього СРСР діють на території України до прийняття відповідних законодавчих актів України, за умови, шо вони не суперечать законодавству України. При цьому сторони вправі погоджувати інші умови, ніж передбачені в зазначених підзаконних актах.
Договір будівельного підряду також регулює Закон від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність".
На практиці може бути використане Положення про підрядні контракти у будівництві України, затверджене Науково-технічною радою Міністерства України у справах будівництва і архітектури від 15 грудня 1993 р. №9, зміст якого є відображенням сучасних тенденцій підряду на капітальне будівництво (має рекомендаційний характер).
Предмет договору (кінцевий результат діяльності підрядника) — це відповідний об'єкт будівництва, що здається підрядником замовникові, а за договором субпідряду — закінчений комплекс визначених робіт. Саме на досягнення індивідуально-визначеного матеріального результату у вигляді побудованого або реконструйованого будинку чи іншого будівельного об'єкта, завершеного комплексу монтажних та Інших будівельних робіт щодо об'єкта в цілому і спрямований договір будівельного підряду.
Сторонами договору є підрядник і замовник. Законом "Про Інвестиційну діяльність" значно розширене коло можливих суб'єктів цього договору — ними можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи, у тому числі іноземні громадяни. Учасником відносин, шо виникають за договором будівельного підряду, може бути інвестор — суб'єкт, який приймає рішення про вкладення власних, позикових І залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти Інвестування.
Характерною ознакою договірних зв'язків з будівельного підряду є система генерального підряду: замовник укладає договір з однією підрядною будівельною організацією — генеральним підрядником, який для виконання окремих комплексів робіт має право залучити інші спеціалізовані організації на підставі договорів субпідряду, тобто як субпідрядники.
Генеральний підрядник укладає з іншими спеціалізованими будівельними організаціями договори субпшряду на виконання спеціальних або монтажних робіт. Будівельна організація, що уклала такий договір з генеральним підрядником, є субпідрядником і від-
586
повідає за невиконання зобов'язань за договором субпідряду лише перед генеральним підрядником.
Замовник перебуває в договірних відносинах лише з генеральним підрядником, який відповідає перед замовником за виконання всіх робіт у строки, передбачені договором, та їх необхідну якість, у тому числі робіт, виконуваних субпідрядними організаціями. За виконання дорученого субпідряднику комплексу робіт він відповідає перед генеральним підрядником.
Субпідрядний договір за правовою природою є договором будівельного підряду, у якому генеральний підрядник виступає як замовник, а субпідрядна організація — як підрядник.
Субпідрядник зобов'язаний за договором субпідряду своїми силами та засобами виконати передбачені монтажні та інші спеціальні роботи відповідно до затвердженої проектио-кошторисної документації та у встановлений строк, забезпечити належну якість цих робіт, здійснити індивідуальне випробування та випробування змонтованого ним устаткування і систем, вчасно усунути недоліки й дефекти виконаних робіт, виявлені в процесі їх приймання. На субпідрядника покладається забезпечення виконуваних ним робіт усіма матеріалами, деталями і конструкціями, за винятком матеріалів, забезпечення якими здійснюють генеральний підрядник і замовник.
Обов'язком генерального підрядника є забезпечення будівельної готовності об'єкта, конструкцій і окремих видів робіт для здійснення субпідрядниками подальших монтажних й інших спеціальних робіт. Генеральний підрядник зобов'язаний передати субпідрядникам затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування субпідрядних робіт, координувати роботу субпідрядників, складати і стверджувати за погодженням з ними графіки виробництва робіт, здійснювати контроль за їх роботою без втручання в господарську діяльність.
Виконані монтажні й спеціальні роботи і закінчені комплекси робіт або об'єкти, здійснені відповідно до проектно-кошторисної документації, будівельних норм та інших нормативних документів з будівництва, субпідрядник повинен здати генеральному підряднику в обсягах і в строки, що визначені у договорах субпідряду відповідно до графіків виконання будівельно-монтажних робіт.
Крім договору з генеральним підрядником, замовник вправі укласти договір на виконання певних монтажних та інших спеціальних робіт з іншими монтажними та спеціалізованими організаціями — такі договори є прямими.
Види договорів будівельного підряду:
1) договори на виконання будівельно-монтажних та інших робітз об'єкта в цілому: на нове будівництво (у тому числі "під ключ"), нарозширення, на реконструкцію діючих підприємств тощо;
2) договори на виконання окремих комплексів монтажних й інших спеціальних будівельних робіт (монтаж устаткування, конструкцій) — СУбПІДрЯДНІ; ішщфі, ЛІ*МІ««*МЧ тшц. ...
587
3) договори на виконання пусконалагоджувальних робіт — прямі договори;
4) договори на виконання робіт з капітального ремонту будинків і споруд.
Зміст договору. Предмет договору визначається його найменуванням (будівництво визначеної споруди, реконструкція підприємства) і посиланням на здійснення робіт відповідно до розробленої проектно-кошторисної документації.
Ціна договору — це вартість будівельної продукції (виконаних робіт). Вона визначається на договірній основі, встановлюється на підставі базисного рівня кошторисної вартості і додаткових витрат підрядника (подорожчання матеріальних ресурсів, постачальницько-збутові надбавки при реалізації через посередників тощо). Перевищення витрат порівняно з передбаченою в договорі ціною без узгодження з замовником компенсується підрядником за рахунок його власних коштів.
Строк договору визначається за згодою сторін і фіксується шляхом вказівки в договорі дати здачі об'єкта або періоду часу (у місяцях) від початку будівництва до здачі об'єкта або виконаних робіт.
Умови про проектне, матеріально-технічне та організаційне забезпечення будівництва визначаються в договорі шляхом вказівки вимог до проектно-кошторисної документації, її відповідності будівельним нормам і правилам, обсягу і термінів її передачі, обов'язків щодо підготування площадки для будівництва, забезпечення будівництва устаткуванням, матеріалами, виробами та будівельними конструкціями, а також енергоресурсами, організації і проведення будівельно-монтажних та пусконалагоджувальних робіт, створення необхідних житлово-побутових умов для учасників будівництва тощо.
У договорі вказуються права замовника здійснювати контроль і технічний нагляд за відповідністю виконаних робіт проекту, будівельним нормам і правилам, а застосовуваних матеріалів, виробів і конструкцій — державним стандартам і технічним умовам. Передбачаються гарантійні зобов'язання підрядника — його обов'язок за свій рахунок усунути недоліки і дефекти, виявлені в період встановлення гарантійних строків.
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єкта будівництва до його прийняття замовником несе підрядник, крім випадків, коли це сталося внаслідок обставин, що залежали від замовника.
Права замовника. Замовник здійснює контроль і технічний нагляд за відповідністю обсягу, вартості і якості виконуваних робіт проектам і кошторисам. Він має право в будь-який час перевіряти хід і якість будівельних і монтажних робіт, а також якість використовуваних матеріалів, не втручаючись при цьому в діяльність підрядника. У разі виявлення відхилень від проектно-кошторисної, а також від робочої документації, від будівельних норм і правил замовник має право вимагати від підрядника усунути допущені відхилення, а в необхідних випадках — припинити роботи і не оплачувати їх до усунення відхилень.
588
Контроль за відповідністю обсягу, якості та вартості виконуваних будівельно-монтажних робіт проектам і кошторисам замовник здійснює постійно шляхом проведення періодичних вибіркових перевірок здійснення будівництва. Право контролю і технічного нагляду замовника поширюється не тільки на роботи, виконані генеральним підрядником, але і на роботи, що виконують субпідрядники. У свою чергу генеральний підрядник, що є замовником стосовно субпідрядної організації, вправі здійснювати аналогічні функції контролю за діяльністю субпідрядника. При здійсненні контрольних функцій і дачі вказівок про усунення допущених недоліків замовник не вправі втручатися в діяльність генерального підрядника і субпідрядників. Замовник має право з метою здійснення контролю та нагляду за будівництвом і прийняття від свого імені відповідних рішень укласти договір про надання такого виду послуг із спеціалізованою організацією або спеціалістом. У цьому разі в договорі будівельного підряду визначаються функції та повноваження такого спеціаліста (ч.З ст.881 ЦК). Обов'язки підрядника:
1) збудувати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації. Це — обов'язок здійснити будівництво (розширення, реконструкцію, технічне переобладнання) об'єкта відповідно до проектно-кошторисної документації, вимог будівельних норм і правил при забезпеченні належної якості робіт і кінцевого результату.
У ст.877 ЦК передбачений обов'язок підрядника здійснювати будівництво та пов'язані з ним будівельні роботи відповідно до проектної документації, що визначає обсяг і зміст робіт та інші вимоги, які ставляться до робіт та до кошторису, що визначає ціну робіт. Підрядник зобов'язаний виконати усі роботи, зазначені у проектній документації та в кошторисі (проектно-кошторисній документації), якщо інше не встановлено договором будівельного
підряду.
Договором будівельного підряду можуть бути визначені склад і зміст проектно-кошторисної документації, а також має бути визначено, яка із сторін і в який строк зобов'язана надати відповідну документацію. Недоліки робіт або використовуваного для робіт матеріалу, допущені з вини підрядника або субпідрядника, мають бути усунені підрядником за його рахунок;
2) здійснити матеріально-технічне забезпечення будівництва. Згідно зі ст.879 ЦК матеріально-технічне забезпечення будівництва покладається на підрядника, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.
Підрядник, який зобов'язаний здійснювати матеріально-технічне забезпечення будівництва, несе ризик неможливості використання наданого ним матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування без погіршення якості робіт. У разі неможливості використання матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування, наданого замовником, без погіршення якості виконуваних робіт підрядник
589
має право відмовитися від договору та вимагати від замовника сплати ціни робіт пропорційно їх виконаній частині, а також відшкодування збитків, не покритих цією сумою;
3) застрахувати об'єкт будівництва. Підрядник зобов'язаний укласти договір страхування об'єкта будівництва або комплексу робіт, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.Сторона, на яку покладається обов'язок щодо страхування, має надати другій стороні в порядку, встановленому договором, доказиукладення нею договору страхування, включаючи відомості прострахувальника, розмір страхової суми та застраховані ризики (ч.і
ст.Ш ЦК);
4) гарантувати якість у договорі будівельного підряду. Підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку,якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить 10 років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.
Підрядник відповідає за дефекти, виявлені у межах гарантійного строку, якщо він не доведе, що вони сталися внаслідок: природного зноеу об'єкта або його частин; неправильної його експлуатації або неправильності інструкцій щодо його експлуатації, розроблених самим замовником або залученими ним іншими особами; неналежного ремонту об'єкта, який здійснено самим замовником або залученими ним третіми особами. Гарантійний строк продовжується на час, протягом якого об'єкт не міг експлуатуватися внаслідок недоліків, за які відповідає підрядник (ст.884 ЦК);
5) здати замовнику у встановлений договором строк об'єкт абоінші будівельні роботи;
6) вчасно усунути недоліки й дефекти, виявлені в процесі приймання робіт, а також усунути за свій рахунок недоліки, допущені зйого вини (або вини субпідрядників) і виявлені протягом гарантійних строків.
Наявність дефектів, виявлених протягом гарантійного строку, встановлюється двостороннім актом замовника (експлуатаційної організації) і підрядника. Недоліки в спеціальних монтажних роботах, допущені з вини субпідрядника, усуваються також за рахунок генерального підрядника з наданням останньому права регресу до винної сторони.
Обов'язки замовника:
1) надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт);
2) надавати підрядникові послуги, пов'язані з енерго- , водопостачанням тощо.
Договором на замовника може бути покладений обов'язок сприяти підрядникові у забезпеченні будівництва наданням водопостачання, електроенергії тощо, а також інших послуг;
3) прийняти об'єкт.
590
У ст.882 ЦК зазначено, що замовник, який одержав повідомлення підрядника про готовність до передання робіт, викопаних за договором будівельного підряду, або, якщо це передбачено договором, — етапу робіт, зобов'язаний негайно розпочати їх прийняття. Замовник організує та здійснює прийняття робіт за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором. У прийнятті робіт мають брати участь представники органів державної влади та органів місцевого самоврядування у випадках, встановлених законом або іншими нормативно-правовими актами.
Замовник, який попередньо прийняв окремі етапи робіт, несе ризик їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, у тому числі Й у випадках, коли договором будівельного підряду передбачено виконання робіт на ризик підрядника.
Передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті І він підписується другою стороною.
Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обгрунтованими.
Прийняття робіт може здійснюватися після попереднього випробування, якщо це передбачено договором будівельного підряду або випливає з характеру робіт. У цьому випадку прийняття робіт може здійснюватися лише у разі позитивного результату попереднього випробування.
Замовник має право відмовитися від прийняття робіт у разі виявлення недоліків, які виключають можливість використання об'єкта для вказаної в договорі мети та не можуть бути усунені підрядником, замовником або третьою особою;
4) оплатити роботи. Згідно з ч.4 ст.879 ЦК оплата робіт провадиться після прийняття замовником збудованого об'єкта (виконаних робіт), якщо інший порядок розрахунків не встановлений за
погодженням сторін.
Порядок розрахунків за виконані підрядником роботи визначається договором. Можуть передбачатися платежі помісячні, поквартальні, за фактично виконані роботи. Найбільш вигідна для замовника оплата об'єкта — в цілому після прийняття ним об'єкта. При цьому зазвичай потрібне авансування діяльності підрядника.
У разі руйнування або пошкодження об'єкта будівництва внаслідок непереборної сили до спливу встановленого договором будівельного підряду строку здачі об'єкта, а також у разі неможливості завершити будівництво (будівельні роботи) з інших причин, що не залежать від замовника, підрядник не має права вимагати від замовника плату за роботу або оплату витрат, якщо інше не встановлено договором.
У разі необхідності консервації будівництва з незалежних від сторін обставин замовник зобов'язаний оплатити підрядникові виконані до консервації роботи та відшкодувати йому витрати,
3 КОНСерВаЦІЄЮ.--№ЖШі№Шк**Ь,-.Ш*.*+у.,,.,-»,...•, „..*. . .
591
Відповідальність сторін може бути передбачена законодавством і укладеним договором, тобто як у нормативному, так і в договірному порядку. Зазвичай засоби відповідальності визначаються сторонами в укладених договорах. За невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором будівельного підряду відповідальна за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки.
За загальним принципом цивільно-правової відповідальності сторони відповідають за порушення договору лише за наявності їх вини. Оскільки відповідальність за порушення субпідрядниками своїх зобов'язань покладається на генерального підрядника, останній відповідає перед замовником не тільки за свою вину, а й за вину третіх осіб (субпідрядників).
Розмір неустойки, шо сплачується винною стороною, встановлюється залежно від виду порушення. При укладенні договору сторони мають право передбачити санкції за невиконання таких зобов'язань, за порушення яких законодавством вони не встановлені. Сплата неустойки, встановленої за невиконання або неналежне виконання зобов'язань і відшкодування заподіяних цим збитків не звільняє сторони від наступного виконання зобов'язань.
Відповідальність підрядника. Підрядник відповідає за недоліки збудованого об'єкта, за прострочення передання його замовникові та за інші порушення умов договору (за недосягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини.
За невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором будівельного підряду підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі.
Суми неустойки (пені), сплачені підрядником за порушення строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі закінчення всіх робіт до встановленого договором граничного терміну (ст.883 ЦК).
Відповідальність замовника. У разі невиконання або неналежного виконання замовником обов'язків за договором будівельного підряду він сплачує підрядникові неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини (ст.886 ЦК.).
Тим самим ЦК 2003 р. відмовився, за загальним правилом, від обмеженої відповідальності сторін договору будівельного підряду, встановленої раніше діючим законодавством, відповідно до якого збитки відшкодовувались винною стороною лише в сумі, що перевищує неустойку.
§ 4. Підряд на проектні та пошукові роботи
Договір підряду на виконання проектних та пошукових робіт регулює відносини, що виникають під час проектування і проведення дослідницьких робіт для капітального будівництва. Він регу-
592
дює як процес створення проекту об'єкта капітального будівництва, шо є однією із стадій інвестиційного процесу в сфері капітального будівництва, так і процес підготовки матеріалів, необхідних для розробки рішень для проектування і будівництва об'єктів.
Результатом праці підрядника є технічна чи проектна документація будівництва у вигляді комплекту документів, яка містить тех-нїко-економічне обґрунтування, креслення, пояснювальні записки й інші матеріали, що визначають обсяг і зміст робіт щодо об'єкта будівництва, а також інші пропоновані до цих робіт вимоги.
Цей вид підряду не був урегульований ЦК 1963 p., а регулювався лише підзаконними нормативними актами колишнього СРСР, оскільки вони не суперечили законодавству України. У ЦК 2003 р. (§4 гл.61) цей вид підряду знайшов детальну регламентацію.
Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт — це договір, за яким підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх (ч.і ст.887 ЦК). До цього договору застосовуються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом.
За цим договором замовник зобов'язаний передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, необхідні для складання проектно-кошторисної документації. Завдання на проектування може бути підготоаіене за дорученням замовника підрядником. У цьому разі завдання стає обов'язковим для сторін з моменту його затвердження замовником.
Підрядник зобов'язаний додержуватися вимог, що містяться у завданні та інших вихідних даних для проектування та виконання пошукових робіт, і має право відступити від них лише за згодою замовника.
Обов'язки замовника. Замовник зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:
1) сплатити підрядникові встановлену ціну після завершення усіхробіт чи сплатити ЇЇ частинами після завершення окремих етапів роботи або в Іншому порядку, передбаченому договором або законом;
2) використовувати проектно-кошторисну документацію, одержану від підрядника, лише для цілей, встановлених договором, непередавати проектно-кошторисну документацію іншим особам і нерозголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;
3) надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором;
4) брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторисної документації з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
593
5) відшкодовувати підрядникові додаткові витрати, пов'язані іззміною вихідних даних для проведення проектних та пошуковихробіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;
6) залучити підрядника до участі у справі за позовом, пред'явленим до замовника іншою особою у зв"язку з недоліками скла-
203503
деної проектної документації або виконаних пошукових робіт (ст.889 ЦК).
Обов'язки підрядника:
1) виконувати роботи відповідно до вихідних даних для проведення проектування та згідно з договором;
2) погоджувати готову проектно-кошторисну документацію іззамовником, а в разі необхідності — також з уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
3) передати замовникові готову проектно-кошторисну документацію та результати пошукових робіт;
4) не передавати без згоди замовника проектно-кошторисну документацію іншим особам;
5) гарантувати замовникові відсутність у Інших осіб права перешкодити або обмежити виконання робіт на основі підготовленоїза договором проектно-кошторисної документації (ст.890 ЦК).
Згідно зі ст.891 ЦК підрядник відповідає за недоліки проектно-кошторисної документації та пошукових робіт, включаючи недоліки, виявлені згодом у ході будівництва, а також у процесі експлуатації об'єкта, створеного на основі виконаної проектно-кошторисної документації і результатів пошукових робіт.
У разі виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах підрядник на вимогу замовника зобов'язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну документацію або здійснити необхідні додаткові пошукові роботи, а також відшкодовувати завдані збитки, якщо інше не встановлено договором або законом.
§ 5. Зовнішньоекономічні підрядні операції з давальницькою сировиною
Суть операцій із давальницькою сировиною (толлінг) у тому, що власник сировини, який не має потужностей з її переробки, передає її переробному підприємству в обсязі, що забезпечує одержання необхідної кількості готової продукції, оплату витрат переробника та одержання переробником прибутку на капітал, вкладений ним у процесі переробки. Сторонами договору є, з одного боку, постачальник сировини та одержувач готової продукції, з іншого — переробник. Предметом договору є переробка сировини в готову продукцію з встановленими в договорі технічними показниками1.
Спеціальне регулювання зовнішньоекономічних операцій із давальницькою сировиною обумовлено як істотною специфікою цих операцій, так і значною їх кількістю в числі зовнішньоекономічних операцій.
Всі зовнішньоекономічні операції з давальницькою сировиною регулюються Законом України від 15 вересня 1995 р. "Про опера-
1 Див.: Синецкий Б.И. Основьі коммерческой деятельности. - М., 1998. - С.321.
ції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р. (далі — Закон).
Крім цього Закону, операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах регулюють інші нормативно-правові акти, зокрема:
— Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність";
— Закон від 3 березня 1997 р. "Про податок на додану вартість";
— Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів);
— Постанова Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р.№1216 "Про встановлення показників питомої ваги давальницькоїсировини у загальній вартості готової продукції за окремими видами операцій у зовнішньоекономічних відносинах" та інші.
Операцією з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до Закону вважається операція з попередньої поставки сировини для наступного її перероблення (оброблення, збагачення чи використання) незалежно від кількості виконавців, а також етапів (операцій з перероблення цієї сировини), з метою отримання готової продукції за відповідну плату. До операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах належать операції, в яких сировина замовника на конкретному етапі її переробки, а також на заключному етапі є основним матеріалом, її вартість становить не менш як 20 відсотків загальної вартості готової продукції, при цьому обов'язковою є попередня поставка виконавцю давальницької сировини з метою повернення виготовленої із неї готової продукції замовнику.
Давальницькою сировиною вважається сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, енергоносії, ввезені на митну територію України Іноземним замовником (чи закуплені іноземним замовником за іноземну валюту в Україні) або вивезені за її межі українським замовником для використання у виробленні готової продукції. Давальницька сировина не може бути придбана іноземним замовником на митній території України за національну валюту України або отримана ним в результаті проведення інших операцій, у тому числі товарообмінних. Право власності на давальницьку сировину на кожному етапі її переробки, а також на вироблену з неї готову продукцію належить замовнику.
В останній редакції Закону дане визначення форс-мажорних обставин. Вони визначені як непередбачені та переборні події, шо відбуваються незалежно від волі і бажання замовника або виконавця (війна, блокада, страйк, пожежа, аварія, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, які трапляються на звичайному морському шляху між портами відвантаження і вивантаження, інше стихійне лихо, заборона експорту (імпорту), валютні обмеження або інші обмеження прав власності на сировину чи готову продукцію, у тому числі на їх переміщення, прийняті державою або відповідним державним органом, тощо) і призводять до порушення умов укладених контрактів, Закону та інших законодавчих актів.

594
20*
595
Порядок ввезення на митну територію України давальницької сировини іноземного замовника та вивезення виробленої з неї готової продукції. Давальницька сировина, що ввозиться на митну територію України іноземним замовником, обкладається ввізним митом за ставками Єдиного митного тарифу України, податками та зборами, що справляються при ввезенні товарів відповідно до законодавства.
Сплата ввізного мита, податків та зборів (крім митних зборів) провадиться українським виконавцем шляхом видачі простого векселя органу державної податкової інспекції за місцезнаходженням виконавця із строком платежу, що дорівнює строку здійснення операції з давальницькою сировиною, але не більше як на 90 календарних днів з моменту оформлення ввізної вантажної митної декларації. Сума, зазначена у векселі, визначається у валюті контракту на здійснення операцій з давальницькою сировиною.
У разі вивезення готової продукції в повному обсязі, передбаченому контрактом, за межі митної території України у період, зазначений у Законі, вексель погашається і ввізне мито, податки та збори (крім митних зборів) не справляються. Вексель погашається також у разі часткового вивезення готової продукції за межі митної території України, передбаченого умовами контракту, якщо український виконавець документально підтвердить сплату ввізного мита, податків та зборів, які мають бути сплачені у разі ввезення в Україну частини сировини, з якої вироблено не вивезену з України готову продукцію. Для визначення суми платежу мита, податків та зборів вартість давальницької сировини перераховується у національну валюту України за курсом Національного банку України, що діяв на день платежу за векселем. Облік векселів ведеться органом державної податкової служби за місцезнаходженням виконавця.
Якщо ввозяться ті види давальницької сировини, які не обкладаються ввізним митом, податками та зборами, український виконавець подає органу державної податкової служби письмове зобов'язання щодо вивезення готової продукції у зазначений у Законі період. У разі вивезення готової продукції в обумовленому письмовим зобов'язанням обсязі у період, зазначений у Законі, письмове зобов'язання погашається.
Підставою для митного оформлення давальницької сировини, що ввозиться на митну територію України, є подання українським виконавцем митному органу копії векселя (письмового зобов'язання), авізованого (взятого на облік) органом державної податкової служби за місцезнаходженням виконавця, та копії зовнішньоекономічного контракту на переробку давальницької сировини.
Підставою для митного оформлення готової продукції, що вироблена з використанням давальницької сировини, ввезеної на митну територію України, і вивозиться з її території, є подання українським виконавцем митному органу копії векселя (письмового зобов'язання) та копії ввізної вантажної митної декларації, а у разі
596
потреби — і висновку Торгово-промислової палати України або регіональних торгово-промислових палат про те, що готова продукція вироблена внаслідок переробки давальницької сировини, вартість якої становить не менш як 20 відсотків загальної вартості готової продукції.
Підставою для погашення векселя (письмового зобов'язання) є подання українським виконавцем органу державної податкової служби за своїм місцезнаходженням копії вивізної вантажної митної декларації з відміткою митниці, яка здійснила митне оформлення готової продукції, про фактичне перетинання готовою продукцією митного кордону України.
Порядок видачі, обліку, відстрочення та оплати (погашення) векселів (письмових зобов'язань) встановлюється Державною податковою адміністрацією України за погодженням з Міністерством фінансів України. Під час оформлення вантажної митної декларації на ній робиться відмітка "Давальницька сировина" і проставляється код відповідно до класифікатора угод.
Готова продукція, вироблена з давальницької сировини, ввезеної іноземним замовником на митну територію України з урахуванням вимог Закону, і вивозиться з митної території України, не обкладається вивізним (експортним) митом та іншими податками і зборами (крім митних зборів), що справляються у разі експорту товарів, і не підпадає під режим ліцензування та квотування. На готову продукцію, яка вироблена з використанням давальницької сировини, ввезеної на митну територію України іноземним замовником, і належить йому, не поширюється спеціальний режим експорту товарів, за винятком товарів спеціального призначення, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок реалізації на митній території України готової продукції, що вироблена з давальницької сировини, ввезеної іноземним замовником. Готова продукція, вироблена із давальницької сировини, ввезеної іноземним замовником у порядку та на умовах, передбачених ст.2 Закону, може реалізовуватися на митній території України лише через зареєстроване ним в Україні постійне представництво, яке оформляє ввізну вантажну митну декларацію на готову продукцію (без фактичного її ввезення на митну територію України) і сплачує ввізне мито, інші податки та збори, передбачені законодавством для аналогічних імпортних товарів. Ввізне мито сплачується за пільговими ставками Єдиного митного тарифу України, а нафтопродукти, вироблені з давальницької нафти, звільняються від обкладення ввізним митом.
Підставою для погашення векселя (письмового зобов'язання), виданого у порядку, передбаченому ст.2 Закону, є подання українським виконавцем органу державної податкової служби за своїм місцезнаходженням копії ввізної вантажної митної декларації на готову продукцію (без фактичного ввезення її в Україну), оформленої постійним представництвом іноземного замовника; копії контракту, укладеного іноземним замовником з покупцем готової про-
597
дукци; акта здавання-приймання готової продукції постійним представництвом іноземного замовника; довідки про сплату ввізного мита, інших податків і зборів, виданої органом державної митної служби за місцезнаходженням постійного представництва іноземного замовника.
Постійне представництво іноземного замовника зобов'язане передати зазначені документи українському виконавцеві протягом 10 робочих днів після оформлення акта приймання-передачі готової продукції.
Розрахунки між українським виконавцем та постійним представництвом іноземного замовника провадяться у національній валюті України через рахунки постійного представництва в установах банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
Кабінет Міністрів України може тимчасово обмежувати або заборонити реалізацію на митній території України окремих видів готової продукції, виробленої з давальницької сировини іноземного замовника, якщо це може завдати шкоди економіці країни.
Законом "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" визначений порядок закупівлі на митній території України іноземним замовником давальницької сировини та порядок реалізації або вивезення виробленої з неї готової продукції.
Давальницька сировина може закуповуватися іноземним замовником на митній території України у суб'єкта підприємницької діяльності України лише за іноземну валюту.
Підставою для митного оформлення готової продукції, що вироблена з використанням давальницької сировини, закупленої за іноземну валюту в Україні, і вивозиться з митної території України, є подання українським виконавцем митному органу копії контракту на придбання іноземним замовником давальницької сировини в Україні та довідки установи банку України про надходження іноземної валюти на рахунок українського постачальника сировини.
Готова продукція, вироблена з давальницької сировини, закупленої іноземним замовником на митній території України, і належить йому, у разі вивезення з митної території України не обкладається вивізним (експортним) митом та іншими податками і зборами (крім митних зборів), що справляються відповідно до законів України, а також не підлягає ліцензуванню та квотуванню, за винятком товарів спеціального призначення, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Закон також регулює порядок вивезення давальницької сировини українського замовника за межі митної території України та повернення в Україну готової продукції.
В Законі встановлена відповідальність за порушення здійснення операцій з давальницькою сировиною. За порушення українським виконавцем (замовником) 90-денних строків, передбачених Зако-
598
ном, стягується пеня за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості неповерненої готової продукції) в іноземній валюті, перерахованій у національну валюту України за офіційним валютним курсом Національного банку України, що діє на день нарахування пені, або у гривнях у разі здійснення розрахунків у національній валюті України. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми заборгованості.
У разі прийняття судом чи господарським судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви українського виконавця (замовника) щодо стягнення з іноземного замовника (виконавця) заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання строків, передбачених контрактами, 90-денні строки, передбачені Законом, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не нараховується.
У разі реалізації готової продукції, виробленої з давальницької сировини в країні виконавця або в Іншій країні без обліку (реєстрації) в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України, до суб'єкта підприємницької діяльності, що вивіз давальницьку сировину, органами податкової служби України застосовується штраф у розмірі 20 відсотків вартості готової продукції.
Держава гарантує додержання прав і законних інтересів замовників і виконавців операцій з давальницькою сировиною, у тому числі право розпоряджатися на власний розсуд давальницькою сировиною і готовою продукцією, виготовленою з її використанням.
§ 6. Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт
Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт — це договір, за яким підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її (ч.і ст.892 ЦК).
Договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських робіт є важливими цивільно-правовими формами організації процесів як використання, так і створення багатьох науково-технічних результатів.
Специфіка робіт, непередбачуваність їх результатів і можливість встановлення на них виключних прав зумовлюють встановлення низки особливих істотних умов цих договорів, права та обов'язки сторін та їх відповідальність.
Ці договори можуть охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або його окремі етапи. ,itiU4 i д.., ,. ,.,.„.,1;
599
Виконання, передання, прийняття та оплата робіт. Виконавець зобов'язаний провести наукові дослідження особисто, якщо інше не встановлено договором. Він має право залучати до виконання науково-дослідних робіт інших осіб лише за згодою замовника.
Виконавець має право залучати інших осіб (суб виконав ці в) до виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт, якщо інше не встановлено договором.
Виконавець зобов'язаний передати, а замовник прийняти та оплатити повністю завершені науково-дослідні або дослідно-конструкторські та технологічні роботи. Договором можуть бути передбачені прийняття та оплата окремих етапів робіт або інший спосіб оплати.
Плата за виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, встановлена договором, може бути зменшена замовником залежно від фактично одержаних результатів порівняно з результатами, передбаченими договором, якщо це не залежало від замовника, а можливість такого зменшення та його межі були передбачені домовленістю сторін.
Виконавець і замовник зобов'язані забезпечити конфіденційність відомостей щодо предмета договору, ходу його виконання та одержаних результатів, якщо інше не встановлено договором. Обсяг відомостей, що належать до конфіденційних, визначається в договорі.
Обов'язки виконавця:
1) виконати роботи відповідно до погодженої із замовникомпрограми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовникові результат у строк, встановлений договором;
2) додержувати вимог, пов'язаних з охороною прав інтелектуальної власності;
3) утримуватися від публікації без згоди замовника науково-технічних результатів, одержаних при виконанні робіт;
4) вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робітрезультатів, що підлягають правовій охороні, та інформувати проце замовника;
5) своїми силами та за свій рахунок усувати допущені з його вини недоліки у технічній документації, які можуть спричинити відступи від техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні замовника або в договорі;
6) негайно інформувати замовника про виявлену неможливістьодержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу (ст.897 ЦК).
Обов'язки замовника:
1) видати виконавцеві технічне завдання та погодити з нимпрограму (техніко-економічні показники) або тематику робіт;
2) передати виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію;
3) прийняти виконані роботи та оплатити їх (ст.898 ЦК).
У ст.899 UK визначені наслідки неможливості досягнення результату. Якщо у ході науково-дослідних робіт виявляється неможли-
600
вість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, замовник зобов'язаний оплатити роботи, проведені до виявлення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором.
Якщо у ході виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця, замовник зобов'язаний відшкодувати витрати виконавця.
Виконавець відповідає перед замовником за невиконання і неналежне виконання договору на науково-дослідні або на дослідно-конструкторські і технологічні роботи, якщо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.
Виконавець зобов'язаний відшкодувати збитки замовнику, що становлять для нього реальну шкоду, у межах вартості робіт, у яких виявлені недоліки, якщо договором передбачено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної вартості за договором.
Додаткова література:
1. Гражданско-правовое регулирование отношении по удовлет-ворению потребностей граждан. — М., 1989.
2. Зобов'язальне право: теорія І практика / За ред. О.В. Дзери. —К., 1998.
3. Кабалкин А.Ю. Законодательство в сфере обслуживания населення. — М., 1988.
4. Кузнецова B.C. Подрядньїе договори в инвестиционной де-ятельности в строительстве. — К., 1994.

5. Луць В,В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,1999.
6. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К.,2003.
7. Харисов ф., Фаршатов И. Санкции в договоре строительно-го подряда // Хозяйство и право. — 1999. — №7. — С.82-88.
8. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
601
Глава ЗО
Загальні положення про послуги. Перевезення та транспортне експедирування
1. Загальні положення про послуги.
2. Перевезення.
3. Договір перевезення вантажу.
4. Договори перевезень пасажира, багажу та пошти.
5. Договори морського перевезення вантажу, пасажирів та морського буксирування.
6. Транспортне експедирування.
§ 1. Загальні положення про послуги
Загальні положення про послуги встановлені в гл.63 ЦК. Договір про надання послуг — це договір, за яким одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст.901 ЦК).
Традиційно до договорів про надання фактичних і юридичних послуг належали договори доручення, комісії та зберігання. У новому ЦК відбите більш широке розуміння договорів про надання послуг, до 'їх числа включені також договори перевезення, транспортної експедиції, страхування, факторингу тощо. Положення гл.63 ЦК можуть застосуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Виконавець має надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем у разі наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що
602
належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.
Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не встановлений договором (ст.906 ЦК).
§ 2. Перевезення
Перевезення, а також інші відносини у сфері транспортної діяльності опосередковують транспортні договори, різні за правовою
природою та змістом.
Загальні положення про перевезення визначені у гл.64 ЦК. Згідно зі ст.908 ЦК перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюються за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються ЦК, Іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено ЦК, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Основними нормативно-правовими актами, що регулюють транспортні договори, є:
1. ЦК;
2. КТМ;
3. Повітряний кодекс України;
4. Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затверджений постановою Ради міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р.
№1801;
5. Статут автомобільного транспорту Української РСР, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р
№401;
6. Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. №457.
Крім них, існує велика кількість відомчих актів: тарифи, правила перевезень (загальні для всіх перевезень на даному виді транспорту і спеціальні для окремих категорій перевезень), технічні умови навантаження і кріплення вантажів. -,, Види транспортних договорів:
; — договір на організацію перевезень;
j — договір перевезення вантажу;
_, — договір морського та річкового буксирування; ., — договір транспортної експедиції;
— договір на експлуатацію залізничних під'їзних шляхів тощо.
603
Найбільше значення мають договори на організацію перевезень і договори перевезення вантажу.
До організаційних належать навігаційні договори перевезення морським і річковим транспортом, річні договори перевезення автомобільним транспортом. Вони укладаються за наявності між перевізником і клієнтурою стійких господарських зв'язків через необхідність систематичних перевезень вантажів. На їх основі не здійснюється перевезення вантажів. Мета цих договорів — досягнення угоди на майбутні перевезення. У них визначається кількість вантажу, що підлягає перевезенню, строки відправлення, відповідальність сторін.
Як окремий транспортний договір в ст.912 ЦК виділено договір чартеру (фрахтування), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам. Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).
§ 3. Договір перевезення вантажу
Договір перевезення вантажу — це договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст.909 ЦК).
Характеристики договору. На відміну від договорів на організацію перевезення договір перевезення вантажу є реальним. Для його укладення недостатньо угоди сторін, а необхідне передання зазначеного в договорі вантажу перевізнику і прийняття останнім вантажу до перевезення. Договір перевезення вантажу автомобільним транспортом належить до категорії консенсуальних, оскільки він укладається попередньо, до прийняття вантажу перевізником.
Договір перевезення вантажу — двосторонній і оплатний договір: відправник зобов'язаний сплатити за перевезення встановлену провізну плату. Договір укладається перевізником і вантажовідправником. Вантажоодержувач не є стороною в договорі перевезення вантажу, однак у нього виникають за договором певні права та обов'язки: прийняття і вивезення вантажу, внесення провізних та Інших зборів у ряді випадків.
Згідно зі ст,909 ЦК договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента) або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.
604
Детально форма і порядок укладення договору перевезення вантажів визначені транспортним законодавством, яке для усіх видів транспорту встановлює письмову форму договору. Перевезення вантажів оформлюється різними видами документів: вантажними накладними, вантажними квитанціями, дорожніми відомостями і коносаментами.
При укладенні договору перевезення залізничним транспортом вантажовідправник повинен подати станції відпрашіення на кожне відправлення вантажу накладну, що є основним перевізним документом. Накладна складається на Ім'я певного вантажоодержувача, підписується вантажовідправником. Вона супроводжує вантаж на всьому шляху його проходження і на станції призначення видається вантажоодержувачу разом із вантажем. На посвідчення прийняття вантажу до перевезення станція відправлення видає вантажовідправнику вантажну квитанцію.
У разі перевезення морським транспортом наявність та зміст договору можуть бути підтверджені чартером, коносаментом або іншими письмовими документами. Після прийняття вантажу до перевезення перевізник зобов'язаний видати відправнику коносамент, що є доказом прийняття перевізником зазначеного в ньому вантажу. Коносамент є не тільки підтвердженням прийняття вантажу перевізником, а й товаророзпорядницьким документом. Ця функція коносамента передбачає зобов'язання перевізника видати вантаж юридичній особі, зазначеній у коносаменті.
Предмет договору перевезення вантажу — транспортні послуги, тобто послуги щодо переміщення (транспортування) матеріальних цінностей.
Обов'язки перевізника:
— надати транспортні засоби під завантаження у строк, визначений договором;
— своєчасно відправити прийняті до перевезення вантажі;
— вживати заходів до забезпечення збереження вантажу на шляху проходження;
— доставити вантаж найкоротшим шляхом;
— видати вантаж одержувачу, зазначеному в перевізних документах.
Обов'язки вантажовідправника:
— пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та упаковці, а також замаркірувати йоговідповідно до встановлених вимог;
— своєчасно вносити провізну плату. За перевезення вантажустягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата. Плата за перевезення вантажу,що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами,затвердженими у встановленому порядку;
605
— дотримуватися норм часу на вантажно-розвантажувальні роботи, коли вони проводяться вантажовідправником.
Відповідальність за договором перевезення вантажу. Відповідно до загального правила, закріпленого у ст.920 ЦК, у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено ЦК, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
Окремо урегульована відповідальність перевізника за ненадання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу. Перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором. Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їх вини, зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямах, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами) — ст.921 ЦК.
Крім того, у ЦК передбачена відповідальність перевізника за наступні порушення:
1) за прострочення доставки вантажу — у разі простроченнядоставки вантажу перевізник зобов"язаний відшкодувати другійстороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами);
2) за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу — перевізник відповідає за збереження вантажу з моменту прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, щовтрата, нестача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких віднього не залежало. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу в розміріфактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.
Таким чином, за загальним правилом перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з його вини. Транспортні статути І кодекси закріплюють принцип відповідальності за вину. Перевізник несе майнову відповідальність за незбереження вантажу не тільки в процесі його транспортування, а й у період перебування вантажу у віданні перевізника на станції відправлення.
Відповідно до транспортного законодавства відповідальність настає, якщо перевізник не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало, тобто з незалежних від нього причин.
- Такими обставинами можуть бути:
— вина вантажовідправника або вантажоодержувача;
— особливі природні властивості перевезеного вантажу;
— нестача тари або упаковки, що зовні не могли бути поміченіпри прийманні вантажу до перевезення;
— застосування тари, що не відповідає властивостям вантажуабо встановленим стандартам, за відсутності слідів ушкодження тари в шляху;
— здавання вантажу до перевезення без зазначення у накладніййого особливих властивостей, що вимагають особливих умов і запобіжних заходів для зберігання вантажу під час перевезення абозбереження;
— здавання до перевезення вантажу, вологість якого перевищуєвстановлену норму тощо.
За цими обставинами діє презумпція винності перевізника. Відсутність вини (тобто наявність однієї з названих обставин) має доводити перевізник.
Наприклад, парфумерно-косметичка фабрика звернулася до арбітражного суду з позовом про стягнення з об'єднання вантажного автомобільного транспорту вартості відсутньої композиції, отриманої за товарно-транспортного накладною.
; АТП прийняло до перевезення парфумерну композицію в кіль-
кості 52 місця "вагою 14 тонн. При здачі вантажу фабриці було встановлене пошкодження одного товарного місця, з якого витекла композиція, що засвідчено актом, складеним за участю водія-ек-спедитора. Про порушення одного товарного місця була відмітка у товарно-транспортній накладній.
Спочатку рішенням арбітражного суду в позові було відмовлено на тій підставі, що недостача композиції відбулася з вини вантажо-
*' відправника, який завантажив її в нестандартні бочки. Однак дока-
. зів, які свідчать про те, що вантаж був поміщений відправником у неякісні бочки, що при транспортуванні не забезпечували його цілість, автотранспортним підприємством не було подано. Оскільки авто перевізник не довів відсутності своєї вини в нестачі, суд вирішив, що відповідальність за незбереження вантажу має нести автот-
3' ранспортне підприємство1.
Транспортне законодавство передбачає не тільки підстави відповідальності перевізника, а обставини, що звільняють його від відповідальності за порушення договірних зобов'язань.
ЦІ обставини однотипні при перевезеннях усіма видами транспорту. Наприклад, обставинами, що звільняють залізничного перевізника від відповідальності за незбереження вантажу за договором, якщо не буде доведена Його вина, є:
1) прибуття вантажу в не пошкодженому вагоні (контейнері) з непошкодженими пломбами вантажовідправника або без пломб, якщо таке перевезення дозволене Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими Міністерством транспорту України від 28
Хазяйство и право. - 1989. - №12. - С. 144.

606
607
липня 1998 p. №297, а також прибуття вантажу в не пошкодженому відкритому рухомому складі, завантаженому засобами відправника, якщо немає ознак втрати, псування, пошкодження вантажу під час перевезення;
2) якщо незбереження вантажу відбулося внаслідок природнихпричин, пов'язаних із перевезенням вантажу на відкритому рухливому составі;
3) якщо вантаж перевозився в супроводі провідника вантажовідправника або вантажоодержувача;
4) якщо недостача вантажу не перевищує норм природної втрати і граничної розбіжності визначення маси;
5) зіпсований швидкопсувний вантаж, виявлений у вагоні, прибув без порушення встановленого режиму перевезень (охолодження, опалення, вентиляція), і термін перебування вантажу в шляхуне перевищив граничного терміну перевезень, встановленого Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України;
6) втрата, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок:
а) таких нестач тари та упаковки, які неможливо було виявитипід час приймання вантажу до перевезення;
б) завантаження вантажу відправником у непідготовлений, нсо-чищений або несправний вагон (контейнер), шо перед цим буврозвантажений цим же відправником (здвоєна операція);
в) здачі вантажу до перевезення без вказівки в накладній особливих його властивостей, що вимагають особливих умов або попереджуючих засобів для забезпечення його цілості під час перевезення;
г) стихійного лиха та інших обставин, що залізниця не моглапередбачити й усунення яких від неї не залежало (п.111 Статуту залізниць України).
Це вичерпний перелік обставин, що звільняють перевізника від відповідальності, якщо пред'явник претензії не доведе, що незбереження вантажу сталося з вини перевізника. За цих обставин діє презумпція невинуватості перевізника, коли передбачається відсутність вини перевізника, а наявність його вини доводиться клієнтурою перевізника. У цьому її відмінність від презумпції винності перевізника, за якої тягар доведення відсутності вини перевізника покладається на нього самого.
Наприклад, торговельна база звернулася до арбітражного суду з позовом до управління залізниці і моторного заводу про стягнення вартості 9 відсутніх насосів. Рішенням суду позов був задоволений за рахунок вантажовідправника. Перевізник був звільнений від відповідальності в зв'язку з відсутністю його вини в нестачі вантажу.
Постачальник звернувся з заявою у вищестоящий арбітражний суд про перегляд рішення і просив його скасувати, посилаючись на те, шо мотонасоси були відвантажені в кількості, шо відповідає даним залізничної накладної. Оскільки вантаж був доставлений у вагоні з відкритим верхнім люком, вину за нестачу насосів, на думку заводу, слід віднести на перевізника.
608
При вивченні матеріалів справи було встановлено, що вантаждійсно був доставлений одержувачеві з відкритим верхнім люком, у' зв'язку з чим вантаж видавався станцією призначення з перевіркою
кількості насосів, шо надійшли, однак пломби порушені не були.
У комерційному акті були зазначені відомості про розміри отво-т. ру верхнього люка і габарити мононасоса. Аналіз цих даних дозво-
лив дійти висновку про неможливість вилучення мононасосів через верхній люк.
З огляду на це, а також враховуючи ту обставину, шо пломби відправника на дверях вагону були справні, суд визнав, що нестача не могла утворитися на шляху проходження. Тому рішення про звільнення перевізника від відповідальності за нестачу продукції і стягнення вартості насосів із постачальника судом було залишено -; без змін1.
Претензії та позови, що випливають із договору перевезення. Відповідно до ст.925 ЦК до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, є обов'язковим пред'явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).
Це означає встановлення претензійного порядку врегулювання спорів, що випливають з порушення перевізником договору перевезення. У разі недотримання цього порядку позови відповідних осіб до перевізника не підлягають розгляду в судовому порядку.
Згідно з транспортним законодавством претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом 45 днів. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення або відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення, здійснюваного перевізниками різних видів транспорту за одним документом, — протягом шести місяців і претензії щодо сплати штрафу або премії — протягом 45 днів.
Транспортні статути і кодекси передбачають імперативне правило, відповідно до якого передача права на пред'явлення претензії іншим юридичним особам або громадянам не допускається, за винятком випадків передачі такого права вантажовідправником одержувачу, вантажоодержувачем вантажовідправнику, а також вантажовідправником і вантажоодержувачем своїм вищестоящим організаціям (ст.133 Статуту залізниць України, ст.ст.160, 163 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, ст.380 КТМ).
Спеціальні нормативно-правові акти, що регулюють перевезення на окремих видах транспорту, визначають момент початку перебігу претензійних строків, а також особу, яка має право пред'являти претензію до перевізника і порядок пред'явлення претензій.
Так, згідно Із ст.130 Сатуту залізниць України право на пред'явлення претензій і позовів до залізничного перевізника мають: у разі втрати вантажу — відправник (за умови пред'явлення вантажної квитанції і документів, що підтверджують кількість і вартість ван-
Хозяйство и право. - 1992. - №1.
609

тажу) і одержувач (за умови пред'явлення вантажної квитанції з відміткою станції про неприбуття вантажу і документів, що свідчать про кількість і вартість вантажу); у разі нестачі, псування або пошкодження вантажу — одержувач (за умови подання накладної, комерційного акта і документа, що посвідчує кількість і вартість вантажу); у разі прострочення доставки вантажу — одержувач (за умови подання накладної).
У разі прострочення доставки вантажу право на пред'явлення до залізниці претензій і позовів має зазначений у накладній одержувач вантажу.
Президія Вищого арбітражного суду України, розглянувши протест Генеральної прокуратури України па постанову судової колегії з перегляду рішень, ухвал, постанов Вишого арбітражного суду України у справі за позовом закритого акціонерного товариства (далі — Позивач) про стягнення із залізниці (далі — Відповідач) штрафу за порушення строку доставки вантажу, встановила наступне.
Позивач звернувся до арбітражного суду області з позовом про стягнення з Відповідача штрафу за прострочення доставки вантажу. Рішенням арбітражного суду області позов був задоволений у зв'язку з доведеністю факту порушення. Постановою голови арбітражного суду області рішення залишене в силі за тим же мотивом. Судова колегія Вищого арбітражного суду України також не знайшла підстав для зміни рішень, шо були прийняті у справі.
У своєму протесті Генеральна прокуратура України просила скасувати рішення, що були винесені за позовом, та відмовити, вважаючи, що він пред'явлений неналежним позивачем, оскільки відповідно ло чинного законодавства договір перевезення є договором між вантажовідправником і перевізником на користь третьої особи — вантажоодержувача. Із доданих до справи накладних видно, що вантажоодержувачем зазначено морський порт, тому відповідно ло п."у" ст.130 Статуту залізниць України право на пред'явлення до залізниці претензій і позовів у зв'язку з порушенням строку доставки вантажів має вантажоодержувач, тобто морський порт, а не Позивач.
Розглянувши матеріали справи і протест Генеральної прокуратури України, президія Вищого арбітражного суду України дійшла наступних висновків.
Згідно зі ст.6 Статуту залізниць України терміни, зазначені в ньому, вживаються в наступному значенні: "вантажовідправник (відправник вантажу, власник вантажу), вантажоодержувач (одержувач вантажу, власник вантажу) — це юридична або фізична особа, зазначена в документі на перевезення вантажу (накладній).
Згідно зі ст.130 Статуту залізниць України у разі простроченнядоставки вантажу право на пред'явлення претензії до залізниці має\ одержувач за умови пред'явлення накладної. У цьому разі в наклад-
,- них на перевезення вантажу одержувачами зазначаються як мор-
ський порт, так і Позивач, який є власником вантажу і має наклад-іл ні, необхідні для пред'явлення претензії і позову. Наявні у справі
митні декларації також свідчать, що вантажоодержувач і власник вантажу — одна і та ж особа, тобто Позивач.
Виходячи з викладеного, Президія Вищого арбітражного суду України визнала за Позивачем право звертатися до Відповідача з позовом про стягнення штрафу за прострочення доставки вантажу. Правила перевезення вантажів не регламентують порядку розгляду претензій з приводу прострочення доставки вантажів, а нині супере-, мать Статуту залізниць України (ст.6).
Факт порушення строку доставки вантажу підтверджений матеріалами справи, Відповідачем не заперечувався. У зв'язку з цим Президія Вишого арбітражного суду України відхилила протест Генеральної прокуратури України, залишивши без змін рішення і постанови, що були прийняті у справі1.
Згідно з ч.2 ст.925 ЦК позов до перевізника може бути пред'явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від останнього відповіді у місячний строк.
Це правило деталізоване у транспортних статутах і кодексах. Зокрема ст.136 Статуту залізниць України передбачає, що позови до залізниць можуть бути пред'явлені лише у разі повної або часткової її відмови задовольнити претензію, або у разі неотримання від залізниці відповіді у встановлений строк — у двомісячний термін з дня одержання відповіді залізниці або з дня закінчення строку, встановленого для відповіді.
До вимог, що випливають з договору перевезення вантажу, застосовується позовна давність в один рік з моменту, який визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів) — ч.З
ст.925 UK.
Позовна давність, порядок пред'явлення позовів у спорах, пов'язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).
§ 4. Договори перевезення пасажира, багажу та пошти
Договір перевезення пасажира та багажу — це договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а у разі здавання багажу — також доставити останній до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення (ч.і ст.910 UK).
Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).
Права пасажира:
1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбанимквитком;
2) провозити із собою безоплатно одну дитину віком до шестироків без права зайняття нею окремого місця;
3) купувати для дітей віком від шести до дванадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;
4) перевозити із собою безоплатно ручну поклажу в межахнорм, встановлених транспортними кодексами (статутами);
Бізнес. Бухгалтерія. - 2000. - №6. - С.83.
611
5) зробити не більше однієї зупинки у дорозі з подовженнямстроку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на 10діб, а у разі хвороби — на весь її час;
6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назадповну або часткову вартість квитка — залежно від строку здаванняквитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);
7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час і місцевідправлення транспортного засобу за вказаним у транспортномудокументі (квитку) маршрутом;
8) інші права, передбачені ЦК, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актамиі правилами, що видаються відповідно до них (ст.911 ЦК).
У ст.922 ЦК передбачена відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення його до пункту призначення.
За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю чи здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника.
У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов'язаний повернути пасажирові провізну плату. Якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов'язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки.
Крім того, перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження багажу і пошти. Він відповідає за збереження останніх з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження багажу і пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення багажу та пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.
KY § 5. Договори морського перевезення вантажу,
пасажирів та морського буксирування
Ці договори мають значну специфіку. Згідно зі ст.133 КТМ договір морського перевезення вантажу — це договір, за яким перевізник або фрахтівник зобов'язується перевезти доручений йому відправником вантаж з порту відправлення в порт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержува-
612
чу), а відправник або фрахтувальник зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт).
Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, які уклали між собою договір щодо фрахтування судна (чартер). Договір морського перевезення має бути укладений у письмовій формі.
Документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є:
1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову наданнядля перевезення всього судна, його частини або окремих судновихприміщень;
2) коносамент — якщо договір не передбачає зазначеної умови;
3) інші письмові докази.
Правовідносини між перевізником І одержувачем вантажу визначаються коносаментом. Умови договору морського перевезення, не викладені в коносаменті, обов'язкові для одержувача, якщо у коносаменті зроблено посилання на документ, в якому вони викладені.
Після приймання вантажу до перевезення його перевізник, капітан або агент перевізника зобов'язані видати відправнику коносамент, який є доказом приймання перевізником вантажу, зазначеного у коносаменті.
Відповідно до ст.176 КТМ перевізник відповідає за втрату, нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини, зокрема внаслідок:
1) дії непереборної сили;
2) виникнення небезпеки і випадковостей на морі та інших судноплавних водах;
3) пожежі, що виникла не з вини перевізника;'* 4) рятування людей, суден, вантажів;
; 5) дій або розпоряджень влади (затримка, арешт, карантин тощо); :* 6) воєнних дій, терористичних актів, народних заворушень;
7) страйків або інших обставин, що спричинили зупинку чи обмеження роботи повністю або частково;
8) дій щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища тощо.
Це специфічні обставини, що діють при морському перевезенні. Відповідальність перевізника виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення і закінчується у момент його видачі.
У морському перевезенні вживається поняття "навігаційна помилка" (ст.177 КТМ): перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана в судноводінні або управлінні судном.
Що ж стосується "комерційної помилки", то за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, викликані діями або упущеннями зазначених осіб під час навантаження, розміщення, вивантаження або здавання вантажу, перевізник несе відповідальність згідно з правилами ст.176 КТМ.
613
У морському законодавстві також вживаються специфічні поняття "загальна аварія" та "окрема аварія".
Загальною аварією визнаються збитки, яких зазнано внаслідок зроблених умисно і розумно надзвичайних витрат або пожертвувань з метою врятування судна, фрахту і вантажу, що перевозиться на судні, від загальної для них небезпеки.
Ознаки загальної аварії:
1) наявність загальної небезпеки для судна, вантажу і фрахту;
2) умисність дій, що вчиняються для рятування судна, вантажуі фрахту;
3) надзвичайність витрат і пожертвувань (вони не повинні бутипов'язані зі звичайними небезпеками на морі);
4) розумність витрат і пожертвувань.
Законодавство не встановлює вичерпного переліку випадків, що підпадають під ознаки загальної аварії, тому не можна передбачити всі можливі випадки. Стаття 279 КТМ називає найтиповіші обставини, за яких збитки підпадають під ознаки загальної аварії, зокрема:
1) збитки, спричинені викиданням за борт вантажу або приналежностей судна, а також збитки від пошкодження судна чи вантажу під час вжиття заходів щодо загального рятування, зокремавнаслідок проникнення води в трюми;
2) збитки, заподіяні судну або вантажу під час гасіння пожежіна судні, включаючи збитки від здійсненого з цією метою затоплення судна, що загорілося;
3) збитки, заподіяні умисною посадкою судна на мілину і зняттям останнього з мілини;
4) витрати, зроблені з метою отримання допомоги як за договором про рятування, так і без нього, у тій мірі, в якій рятувальніоперації здійснювалися з метою запобігання небезпеці для судна,фрахту і вантажу;
5) збитки від забруднення навколишнього природного середовища, яке виникло внаслідок загальної аварії.
До загальної аварії також належать або прирівнюються:
1) витрати, спричинені вимушеним заходом судна в місце сховища чи поверненням у порт відправлення внаслідок нещасноговипадку або будь-якої іншої надзвичайної обставини, що викликала необхідність такого заходу чи повернення заради загальної безпеки;
2) витрати, пов'язані з виходом судна з початковим вантажемабо його частиною з місця сховища чи з порту відправлення, кудивоно було змушене повернутися;
3) витрати на заробітну плату та утримання суднового екіпажу,на паливо і предмети постачання, зроблені у зв'язку з подовженнямцього рейсу в результаті заходу судна в місце сховища або повернення його в порт відправлення за вказаних обставин.
Загальна аварія розподіляється між судном, фрахтом і вантажем пропорційно їх вартості. Загальна аварія розподіляється в зазначеному порядку і у тому разі, коли небезпека, що спричинила над-
614
звичайні витрати або пожертвування, виникла з вини особи, яка має майновий інтерес щодо судна, фрахту або вантажу. Однак такий розподіл не позбавляє інших учасників загальної аварії права на стягнення з відповідальної особи понесених збитків, так само як і не позбавляє цю особу можливих засобів захисту.
Збитки, що не підпадають під дію ст.ст.277, 279, 280 КТМ, визнаються окремою (незагальною) аварією.
Не визнаються загальною аварією навіть у разі наявності ознак, зазначених у ст.277 КТМ:
1) вартість викинутого за борт вантажу, що самозайнявся, і того, який перевозився на судні не у відповідності з правилами і звичаями торговельного мореплавства;
2) збитки, заподіяні (будь-яким чином) під час гасіння пожежіна борту судна, внаслідок дії диму або нагрівання;
3) збитки, заподіяні обрубуваньїям уламків або частин судна,знесених чи загублених у результаті нещасного випадку до проведення пожертвувань з метою врятування від загальної небезпеки;
4) будь-які збитки або втрати, зазнані судном або вантажемвнаслідок збільшення тривалості рейсу (збитки від простою, зміницін тощо).
Відповідно до ст.388 КТМ до вимог, шо випливають з договору морського перевезення вантажу, застосовується річний строк позовної давності незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи закордонному сполученнях.
За договором морського перевезення пасажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира і його каютний багаж у пункт призначення, а у разі здавання пасажиром багажу — також доставити останній у пункт призначення і видати його уповноваженій на отримання багажу особі; пасажир повинен сплатити встановлену плату за проїзд, а при здаванні багажу — і плату за його провезен-ня (ст.184 КТМ).
Права пасажира:
1) перевозити із собою дітей безоплатно або на пільгових умовах;
2) перевозити із собою каютний багаж безоплатно в межах встановлених норм;
3) здавати для перевезення багаж за плату за тарифом.
Згідно зі ст.193 КТМ перевізник відповідає за шкоду, заподіяну внаслідок смерті пасажира або ушкодження його здоров'я, а також у результаті втрати чи ушкодження багажу, якщо подія, внаслідок якої заподіяно шкоду, сталася під час перевезення І була наслідком вини або недбалості перевізника, його працівників, агентів, які діють у межах своїх службових обов'язків.
Перевізник відповідає за нестачу або пошкодження прийнятого до перевезення багажу, а також за прострочення у його доставці, якщо не доведе, що нестача, пошкодження чи прострочення у доставці сталися не з його вини.
За втрату або пошкодження каютного багажу перевізник відповідає лише у випадку, якщо пасажир доведе, що втрата або
615
пошкодження сталися внаслідок наміру або необережності перевізника.
Перевізник не відповідає за втрату чи пошкодження грошей. цінних паперів, дорогоцінних металів і виробів з них, коштовностей, прикрас, творів мистецтва або інших цінностей, за винятком випадків, коли такі цінності були здані на збереження перевізнику, який погодився зберігати їх у безпеці.
За договором морського буксирування власник одного судна зобов'язується за винагороду відбуксирувати інше судно чи плавучий об'єкт на певну відстань або буксирувати його протягом певного часу чи для виконання маневру (ст.222 КТМ).
Кожна із сторін договору морського буксирування зобов'язана завчасно привести своє судно або інший плавучий об'єкт у стан, придатний для виконання передбачених договором морського буксирування робіт.
КТМ визначає особу, відповідальну за шкоду, заподіяну під час буксирування, залежно від того, хто управляв буксирувальною операцією — капітан буксируючого судна або судна, шо буксирується. Відповідальність за шкоду, заподіяну при буксируванні судну, що буксирується, або Іншому плавучому об'єкту чи майну і вантажу, які знаходяться на ньому, у випадку коли капітан буксируючого судна управляє буксирувальною операцією, у разі відсутності іншої угоди сторін, несе власник буксируючого судна, якщо останнім не буде доведено відсутність його вини.
У випадку коли капітан судна, що буксирується, або іншого плавучого об'єкта управляє буксирувальною операцією, відповідальність за шкоду, завдану при буксируванні буксируючому судну чи майну і вантажу, що знаходяться на ньому, у разі відсутності Іншої угоди сторін, несе власник судна, що буксирується, або іншого плавучого об'єкта, якщо останнім не буде доведено відсутність його вини.
КТМ розрізняє два види договору морського буксирування: договір портового буксирування (судновласник за винагороду здійснює введення у порт або виведення з нього суден та інших плавучих об'єктів, виконання маневрів судна, шо буксирується, швартовних та інших операцій у портових водах) та договір міжпортового буксирування (власник одного судна (буксира) зобов'язується за винагороду буксирувати інше судно чи інший плавучий об'єкт з одного порту до іншого).
Кожен з цих договорів має певні особливості. Договір портового буксирування може бути укладено в усній формі; управління портовим буксируванням здійснює капітан судна (об'єкта), що буксирується, якщо договором не встановлено інше; угода про покладення обов'язків управління буксируванням на капітана судна, що буксирує, може доводитися лише письмовими доказами. Договір міжлор-тового буксирування укладається у письмовій формі та має містити умови про порти (пункти) відправлення і призначення, про час буксирування, про права і обов'язки сторін, про відповідальність за по-
616
рушення договору, про ті особливості об'єктів, що буксируються і можуть впливати на безпеку буксирування, про інші обставини, які сторони вважають за необхідне обумовити окремо. Управління міжпор-товим буксируванням здійснюється капітаном судна, що буксирує.
§ 6. Транспортне експедирування
На відміну від раніше чинного ЦК, який не передбачав регулювання договору експедиції, ЦК 2003 р. містить спеціальну главу 65 "Транспортне експедирування".
Договір транспортного експедирування — це договір, за яким одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажів (ч.і
ст.929 ЦК).
Договором може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити його відправку і одержання, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Положення гл.65 поширюються також на випадки, коли обов'язки експедитора виконуються перевізником.
Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.
Предмет договору експедиції — послуги з безпосереднього відправлення або одержання вантажів і виконання інших допоміжних операцій, що сприяють реалізації цієї мети. За договором транспортної експедиції виконується комплекс допоміжних, додаткових робіт, пов'язаних із забезпеченням роботи транспорту.
Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов'язків (ст.930 ЦК).
Письмова форма договору обумовлена складністю прав і обов'язків сторін за договором, можливістю внесення до нього додаткових умов щодо виконання низки фактичних дій. Договори на транспортно-експедиційне обслуговування можуть укладатися на разове експедиційне доручення і на тривалий строк.
Сторони у договорі — експедитор і клієнт. Коло осіб, які виступають на стороні експедитора чи клієнта, не обмежене. Зазвичай
617
як експедитор виступає суб'єкт підприємницької діяльності — юридична особа, правоздатність якої спрямована на транспортно-експедиційне обслуговування. Експедиторами можуть бути і громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності.
Обов'язки сторін. Основним обов'язком експедитора є відправлення вантажів залізничним, водним або Іншим видом транспорту чи одержання вантажу, який прибув на адресу клієнта. При цьому експедитором оформляються товарно-транспортні документи і разом з вантажем пред'являються до перевезення. Якщо вони заповнені клієнтом, експедитор перевіряє правильність їх заповнення, оплачує за клієнта провізні платежі, оформляє перевізні документи на вантаж, що прибув на адресу клієнта, бере участь у необхідних випадках у складанні комерційного акта.
За договором експедиції експедитор може також взяти на себе виконання дій, пов'язаних з відправленням або одержанням вантажів (упакування, маркування, завантаження, вивантаження тощо). Вони є складовими предмета договору експедиції, оскільки спрямовані на забезпечення нормального виконання обов'язків з відправлення та одержання вантажів і мають допоміжний характер. При виконанні договору експедитор має право залучити до виконання своїх обов'язків інших осіб. У цьому разі він відповідає перед клієнтом за порушення договору.
Основними обов'язками клієнта є надання експедитору вантажів, що підлягають відправленню, прийняття вантажу, що прибув на його адресу, а також сплата експедитору обумовленої плати та інших витрат, понесених ним при відправленні або одержанні вантажів.
Розмір плати експедиторові передбачається договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт має виплатити експедитору розумну плату.
Крім того, клієнт зобов'язаний надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором обов'язків, встановлених договором. Експедитор повинен повідомити клієнта про виявлені недоліки одержаної інформації, а у разі її неповноти — вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію. У випадку ненадання клієнтом документів та необхідної Інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов'язків за договором транспортного експедирування до надання документів та інформації у повному обсязі.
Відповідальність за договором транспортного експедирування. Майнова відповідальність сторін за договором експедиції визначається договором, а також загальними нормами зобов'язального права, нормами транспортних кодексів (статутів). Обов'язковою умовою настання відповідальності є вина несправної сторони.
Відповідальність настає за неподання транспортних засобів і контейнерів під завантаження, неправильне завантаження, несвоєчасну
618
доставку, втрату, псування, пошкодження, нестачу, невикористання поданих транспортних засобів і контейнерів, затримку їх під завантаженням або вивантаженням, за несвоєчасну оплату тощо.
Майнова відповідальність сторін за договором експедиції залежно від характеру порушення настає у вигляді неустойки (штрафу, пені) і відшкодування заподіяних збитків. У кожному конкретному разі вид санкції, її розмір, нормативно-правовий акт, що визначає цю відповідальність і яким слід керуватися, залежать від фактичних обставин за договором і характеру порушеного обов'язку. Так, за неправильне оформлення документів, неправильне завантаження, несвоєчасну доставку вантажів, незабезпечення їх збереження, затримку транспортних засобів і контейнерів під завантаженням або вивантаженням відповідальність настає відповідно до транспортних кодексів (статутів).
За порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до гл.51 ЦК. Клієнт або експедитор має право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв'язку з розірванням договору.
Додаткова література:
1. Витрянский В. Ответственность по договору перевозки груза //Хозяйство и право. — 2001. — №5. — С.36-54.
2. Зобов'язальне право: теорія І практика / За ред. О.В. Дзери. —К., 1998.
3. Калпин А.Г. Договори фрахтования судна. Чартер и коносамент: Тексти ЛЄКЦИЙ. — М., 1988.
4. Колпаков Н.Т. Регулирование перевозок во внутреннем вод-ном и смешанном сообщении. — М., 1981.
5. Красько И. О договоре зкепедиции // Предпринимательство,хозяйство и право. — 2000. — №6. — С.24-25.
6. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,
1999.
7. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
619
Глава 31
Зберігання. Страхування. Доручення. Комісія. Управління майном
1. Зберігання.
2. Страхування.

2.1. Поняття страхування.
2.2. Види і форми страхування.
2.3. Договір страхування.

3. Доручення.
4. Комісія.
5. Управління майном.
§ 1. Зберігання
Зберігання урегульоване у гл.66 ЦК.
Договір зберігання — це договір, за яким одна сторона (збері-гач) зобов'язана зберігати річ, передану їй другою стороною (пок-лажодавцем), і повернути Ті поклажодавцеві у схоронності (ч 1 ст.936 ЦК).
_ За договором зберігання, у якому зберігачем виступає особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігай), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві у майбутньому.
Роль договору зберігання у сфері підприємництва в Україні зросла у зв'язку з переходом до ринкової економіки.
Характеристики договору — звичайно, він є реальним, оскільки вважається укладеним у момент передачі речі на зберігання. Але він може бути і консенсуальним — ЦК передбачає можливість укладення такого договору, якщо зберігач є суб'єктом підприємницької діяльності, тобто професійним зберігачем. Отже, цей договір реальний, якщо він набирає чинності з моменту передання речі, і консенсуальний, якщо права і обов'язки сторін виникають з досягненням угоди.
Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.
Згідно з ЦК договір зберігання вважається оплатним, якщо інше не встановлено договором або установчим документом юридичної особи. Безоплатним зазвичай є договір між громадянами. Коли ж зберігання становить зміст правоздатності зберігача, договір зберігання, як правило, має оплатний характер (наприклад, підпри-ємства-холодильники, камери схову транспортних підприємств, ломбарди).
Предметом договору зберігання може бути річ, яка має як індивідуально-визначені, так і родові ознаки. lf
620
Сторонами договору є зберігач (особа, яка надає послуги щодо зберігання) і поклажодавець (особа, яка передає майно на зберігання з метою забезпечення збереження і наступного повернення їй майна).
Договір зберігання є однією з підстав виникнення зобов'язань зберігання. Ці зобов'язання можуть виникнути також з інших підстав (наприклад, з договору купівлі-продажу, перевезення тощо). Положення гл.66 ЦК застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом.
Форма договору. Згідно зі ст.937 ЦК договір зберігання укладається у письмовій формі між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, фізичними особами між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує ЇЇ прийняття на зберігання, якщо це встановлено законом, Іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.
Строк зберігання. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі. Якщо строк зберігання у договорі не встановлений і не може бути визначений, виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажо-давцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ст.938 ЦК).
Обов'язки зберігача:
1) забезпечувати схоронність речі — вживати усіх заходів, передбачених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ст.942 ЦК).
Ці заходи можуть бути встановлені договором сторін і спрямовані на запобігання втрати, псування, нестачі або пошкодження майна. При цьому мають бути взяті до уваги специфічні властивості майна (наприклад, схильність до псування харчових продуктів). Під час зберігання внаслідок природних властивостей річ може змінюватися, погіршуватися, що має враховуватися як знос речі, не пов'язаний з її пошкодженням, тому це не може вважатися порушенням зберігачем обов'язку щодо забезпечення схоронності речі.
Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ. як про свою власну. Це означає, що до
621
зберігана не може бути пред'явлена вимога виявляти до предмета зберігання більшу дбайливість, ніж та, що він виявляє до власного майна;
2) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто.
Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання (ст.943 ЦК);
3) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також не передавати її у користування іншій особі без згоди поклажодавця (ст.944 ЦК);
4) негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміниумов зберігання речі і отримати його відповідь. У разі небезпекивтрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповідіпоклажодавця (ч.і ст.945 ЦК);
5) повернути поклажодавцеві річ, передану на зберігання, абовідповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якомувона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи,одержані ним від речі. Тотожність речі, шо була прийнята на зберігання, і речі, повернутої поклажодавцеві, може підтверджуватисясвідченням свідків (ст.949 ЦК).
Обов'язки поклажодавця:
1) сплатити зберігачу плату за зберігання, якщо договір оплат-ний. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Якщо поклажодавець після закінченнястроку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внестиплату за весь фактичний час її зберігання. Установчим документомюридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі (ст.946 ЦК);
2) відшкодувати зберігачу витрати на зберігання. Витрати, якісторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання(надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, що належитьзберігачеві. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберіганняречі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.947 ЦК);
3) прийняти річ від зберігача після закінчення строку зберігання.Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження
речі. За загальним правилом за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах (ч.і ст.950 ЦК).
622
Разом з тим ЦК установлює підвищену відповідальність професійного зберігача. Він відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі незалежно від його вини. Професійний зберігач звільняється від відповідальності лише якщо доведе, що втрата (нестача) або пошкодження речі сталися внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав І не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.
Зберігач відповідає за втрату (нестачу) чи пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
Розмір збитків, що підлягають вішкодуванню, визначається ст.951 ЦК. Збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем:
1) у разі втрати (нестачі) речі — у розмірі ЇЇ вартості;
2) у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизиласяїї вартість.
Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.
Поряд із загальними правилами про зберігання новий ЦК передбачає спеціальні, що регулюють різновид договору зберігання — договір складського зберігання.
Договір складського зберігання — це договір, за яким товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому пок-лажодавцем, І повернути його у схоронності (ч.і ст.957 ЦК).
Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Тобто, цей договір є підприємницьким договором.
Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором. Він укладається у письмовій формі, яка вважається дотриманою, якщо прийняття товару на склад посвідчене складським документом. Товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один з таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.
Спеціальні види зберігання:
1) зберігання речі у ломбарді — договір зберігання речі, прийнятої ломбардом від фізичної особи, оформляється видачею іменної квитанції. Ціна речі визначається за домовленістю сторін.Ломбард зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свійрахунок речі, прийняті на зберігання, виходячи з повної суми їхоцінки;
2) зберігання цінностей у банку — банк може прийняти на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Банк може бути уповноважений пок-лажодавцем на вчинення правочинів з цінними папеоами, прийня-
623
тими на зберігання. Укладення договору зберігання цінностей у банку засвідчується видачею банком поклажодавцеві іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей поклажодавцеві. Банк може передати поклажодавцеві індивідуальний банківський сейф (його частину або спеціальне приміщення) для зберігання у ньому цінностей та роботи з ними;
3) зберігання речей у камерах схову організацій, підприємствтранспорту — камери схову загального користування, що перебувають у віданні цих організацій та підприємств, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та Інших осіб незалежно від наявності у них проїзних документів. Збитки, завдані поклажодавцевівнаслідок втрати, нестачі або пошкодження речі, зданої до камерисхову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про 'їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненоїпри переданні її на зберігання;
4) зберігання речей у гардеробі організації — якщо річ здана угардероб організації, зберігачем є остання. Вона незалежно від того: здійснюється зберігання за плату чи безоплатно, зобов'язанавжити усіх необхідних заходів до забезпечення схоронності речі. Ціположення застосовуються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, у закладах охорони здоров'я та інших закладах;
5) зберігання речей у готелі — готель відповідає за схоронністьречей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Річ вважається такою, що внесена до готелю, якщо вона передана працівникам останнього або знаходиться у відведеному для особи приміщенні. Готель відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей) лише за умови, що вони були окремопередані готелю на зберігання. Ці положення застосовуються дозберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинкахвідпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає;
6) зберігання речей, що є предметом спору — дві або більшеосіб, між якими виник спір про право на річ, можуть її передатитретій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір;
7) зберігання автотранспортних засобів — за договором зберігання автотранспортних засобів у боксах та гаражах, на спеціальних стоянках зберігач зобов'язується не допускати проникнення уних сторонніх осіб і видати транспортний засіб за першою вимогою поклажодавця. Договір зберігання транспортного засобу поширюється також на відносини між гаражно-будівельним чи гаражним кооперативом та їх членами, якщо інше не встановлено законом або статутом кооперативу. Прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном);
8) договір охорони — за договором охорони охоронець, який єсуб'єктом підприємницької діяльності, зобов'язується забезпечити
624
недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов'язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.
§ 2. Страхування
2.1. Поняття страхування
Глава 31 ЦК 1963 p., що регулювала страхування, мала назву "Державне страхування". Однак нині здійснення страхування — не монополія держави. Тому страхування в Україні не є винятково державним, а здійснюється також великою кількістю недержавних страховиків. У ЦК 2003 р. страхування регулює гл.67.
Крім ЦК, нормативно-правовими актами, що регулюють страхування в Україні, зокрема, є:
— Закон України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 p.);
— Положення про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків, затверджене наказом Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю від 12 березня1994 р. №13;
— Положення про порядок здійснення операцій з перестрахування, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 24жовтня 1996 р. №1290;

— Положення про єдиний державний реєстр страховиків (пе-рестраховиків) України, затверджене наказом Комітету у справахнагляду за страховою діяльністю від 9 грудня 1996 р. №129;
— Положення про порядок провадження діяльності страховимипосередниками, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. №1523;
— Положення про впорядкування діяльності страхових брокерів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29квітня 1999 р. №747;
— Ліцензійні умови провадження страхової діяльності, затверджені наказом Державного Комітету України з питань регуляторноїполітики та підприємництва і Міністерства фінансів України від 16липня 2001 р. №98/343.
У Законі "Про страхування" страхування визначене як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Страховики — фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю з урахуванням особливостей, передбачених
21ззо:і '625
ш
Законом "Про страхування", а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидента ми України.
Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням
Страхувальники — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.
Страхувальники мають право укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з договором страхування.
Страхувальники мають право при укладанні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.
Страхувальники мають право при укладанні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків у результаті настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.
Основні страхові поняття визначені у Законі "Про страхування".
Страховий ризик — певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.
Страховий випадок — подія, передбачувана договором страхування або законодавством, що відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Страхова сума — грошова сума, у межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.
Страхова виплата — грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.
Страхові виплати за договором страхування життя здійснюється в розмірі страхової суми (її частини) та (або) у вигляді регулярних, послідовних виплат, обумовлених у договорі страхування сум (ануїтету).
Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під І час укладання договору страхування або внесення змін до догово-
626
страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавс-
ТВ Страхове відшкодування — страхова виплата, яка здійснюється паховиком у межах страхової суми за договорами майнового рахування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування.
франшиза — частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування.
Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування.
Страховий тариф — ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.
Страхові тарифи при добровільній формі страхування обчислюються страховиком самостійно. Конкретний розмір його визначається в договорі страхування за згодою сторін.
Співстрахування — предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування та за згодою страхувальника декількома страховиками з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків.
За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки. У практиці співстрахування не одержало поширення, оскільки не дуже бажано для страховиків і не зовсім зручно для страхувальника.
Перестрахування — страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика чи перестраховика, згідно із законодавством країни, у якій він зареєстрований.
Згідно зі ст.987 ЦК за договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує у іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. Це — передача на договірній основі частини обов'язків за договором страхування одним страховиком іншому. В світовій практиці це застосовується у транспортному страхуванні і страхуванні від пожеж.
Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестра-ховиком договір про перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.
Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників — страхових агентів і брокерів. Страховими по-
21" 627
середниками можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.
Страхові брокери — юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу в страхуванні як страхувальник. Страхові брокери — громадяни, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.
Перестрахові брокери — юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу в перестрахуванні як перестрахувальник.
Страхові агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і викопують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Вони є представниками страховика і діють у його інтересах за винагороду на пшставі договору доручення із страховиком.
Особливі умови діяльності страхових брокерів, що передбачають їх сертифікацію і включення до державного реєстру страхових брокерів, встановлені у Положенні про впорядкування діяльності страхових брокерів. Діяльність філій і представництв страховиків регулюється Положенням про порядок здійснення страхової діяльності відокремленими підрозділами страховиків.
2.2. Види і форми страхування Види страхування:
1) особисте страхування — страхування, пов'язане з життям,здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальникаабо застрахованої особи;
2) майнове страхування — страхування, пов'язане з володінням,користуванням і розпорядженням майном;
3) страхування відповідальності — страхування, пов'язане з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або їїмайну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.
Форми страхування: добровільне та обов'язкове.
Добровільне страхування — це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.
Загальні умови І порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог Закону "Про страхування". Конкретні умови визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.
Видами добровільного страхування можуть бути:
1) страхування життя;

2) страхування від нещасних випадків;
3) медичне страхування {безперервне страхування здоров'я); -
4) страхування здоров'я на випадок хвороби;
5) страхування кредитів (у тому числі відповідальності пози-;чальника за непогашений кредиту);
6) страхування інвестицій;
7) страхування фінансових ризиків;
8) страхування виданих гарантій (порук) та прийнятих гарантій;
9) інші види добровільного страхування.
Так, морське страхування передбачене у розд.УІІІ КТМ.
За договором морського страхування страховик зобов'язується за обумовлену плату (страхову премію) у разі настання передбачених у договорі небезпечностей або випадковостей, яких зазнає об'єкт страхування (страхового випадку), відшкодувати страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладено договір, понесені збитки (ст.239 КТМ).
Об'єктом морського страхування може бути будь-який пов'язаний з мореплавством майновий інтерес, як-от: судно, у тому числі і таке, що будується, вантаж, фрахт, плата за проїзд, орендна плата, очікуваний від вантажу прибуток і вимоги, що забезпечуються судном, вантажем і фрахтом, заробітна плата, інші види винагороди капітана, інших осіб суднового екіпажу, цивільна відповідальність судновласника і перевізника, а також ризик, взятий на себе страховиком (перестрахування).
Обов'язкове страхування. Згідно зі ст.999 ЦК законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають з обов'язкового страхування, застосовуються положення ЦК, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
Види обов'язкового страхування (особистого, майнового і страхування відповідальності) встановлені Законом "Про страхування".
У ньому міститься вичерпний перелік 33 видів обов'язкового страхування. Це, зокрема:
1) медичне страхування;
2) страхування спортсменів вищої категорії;
, 3) особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; 4) авіаційне страхування від нещасних випадків на транспорті;
5) страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;
6) страхування засобів водного транспорту;
7) страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності;
8) страхування цивільної відповідальності суб'єктів космічної діяльності.

628
629

Для здійснення обов'язкового страхування Кабінет Міністрів України встановлює порядок та правила його проведення, форми типового договору, особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методику актуаріїих розрахунків.
Одним з видів обов'язкового страхування є страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.
Положення про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р, №1175. Воно здійснюється з метою забезпечення відшкодування збитків, завданих третім особам внаслідок дорожньо-транспортної події (ДТП).
Суб'єктами обов'язкового страхування є страхувальники, страховики (страхові організації — Моторне (транспортне) страхове бюро) і треті особи — юридичні і фізичні особи, яким завдані збитки транспортним засобом внаслідок ДТП. Об'єктом обов'язкового страхування цивільної відповідальності є цивільна відповідальність власників транспортних засобів за збитки, завдані третім особам внаслідок ДТП, тобто життю і здоров'ю фізичних осіб, їх майну та майну юридичних осіб.
За збитки, завдані здоров'ю третьої особи внаслідок ДТП, страховик здійснює виплату страхового відшкодування у межах страхової суми:
— у разі загибелі під час ДТП або смерті внаслідок останньої —спадкоємцю третьої особи в розмірі страхової суми;
— у разі встановлення третій особі інвалідності І групи — у розмірі 100 відсотків, II групи — 80 відсотків, III групи — 60 відсотківстрахової суми;
— у разі тимчасової втрати третьою особою працездатності закожну добу — в розмірі 0,2 відсотка, але не більше 50 відсотківстрахової суми.
23. Договір страхування
Договір страхування — це договір, за яким одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст.979 ЦК),
Характеристики договору — консенсуальний, двосторонній, оп-латний.
Для укладення договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Закон не встановлює для акцепту страховика обов'язкової письмової форми.
Факт укладення договору страхування може п ос відчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою дого-
630 ' '
вору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. Договір страхування може бути укладений як шляхом складання одного документа (договору страхування), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає.
Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, у межах якої страховик зобов'язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства (ст.982 ЦК).
Обов'язки сторін договору страхування.
Обов'язки страховика:
1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування;
2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіхнеобхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальнику;
3) у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату в строк, встановлений договором.
Страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також відшкодування шкоди.
Страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності (страхове відшкодування) не може перевищувати розміру реальних збитків. Інші збитки вважаються застрахованими, якшо інше не встановлено договором.
Страхова виплата за договором майнового страхування здійснюється страховиком у межах страхової суми, яка встановлюється у межах вартості майна на момент укладення договору;
4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшеннязбитків, якщо це встановлено договором;
5) за заявою страхувальника у разі здійснення страховиком заходів, що зменшили страховий ризик, або у разі збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування;
6) не розголошувати відомості про страхувальника та його майнове становище крім випадків, встановлених законом.
Договором страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика (ст.988 ЦК). Обов'язки страхувальника:
своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором;
при укладанні договору страхування надати страховикові Інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значен-
, , 631

ня для оцінки страхового ризику, і надалі Інформувати його про будь-які зміни страхового ризику;
3) при укладенні договору страхування повідомити страховикапро інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується. Якщо страхувальник не повідомив страховика про те, щооб'єкт уже застрахований, новий договір страхування є нікчемним;
4) вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення;
5) повідомити страховика про настання страхового випадку встрок, встановлений договором.
Договором страхування можуть бути встановлені також інші обов'язки страхувальника (ст.989 ЦК).
Відмова від здійснення страхової виплати. Страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі:
1) умисних дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настаннястрахового випадку, крім дій, пов'язаних з виконанням ними громадянського чи службового обов'язку, вчинених у стані необхідноїоборони (без перевищення її меж), або щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації;
2) вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;
3) подання страхувальником завідомо неправдивих відомостейпро об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку;
4) одержання страхувальником повного відшкодування збитківза договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;
5) несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважнихна те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розмірузбитків;
6) наявності інших підстав, встановлених законом.Договором страхування можуть бути передбачені також інші
підстави для відмови здійснити страхову виплату, якшо це не суперечить закону.
Рішення страховика про відмову здійснити страхову виплату повідомляється страхувальникові у письмовій формі з обгрунтуванням причин відмови.
У разі несплати страховиком страхувальникові або Іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.
До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
У разі смерті страхувальника, який уклав договір майнового страхування, його права і обов'язки переходять до осіб, які одержа-
632
ли це майно у спадщину. В інших випадках права та обов'язки страхувальника можуть перейти до третіх осіб лише за згодою страховика, якщо інше не встановлено договором страхування.
У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, його права та обов'язки можуть перейти до останньої або до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов'язки щодо охорони прав та інтересів застрахованої особи.
Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
У разі необхідності страховик або Моторне (транспортне) бюро можуть робити запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ, організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також можуть самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку.
Право регресу у страховика до винної особи виникає на тій підставі, що страховик попередньо здійснив виконання за страховим зобов'язанням, тобто сплатив страхове відшкодування страхувальникові.
Припинення договору страхування. Згідно зі ст.997 ЦК договір страхування припиняється у випадках, встановлених договором та законом.
Відповідно до Закону "Про страхування" договір страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі:
1) закінчення строку дії;
2) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником уповному обсязі;
3) несплати страхувальником страхових платежів у встановленідоговором терміни;
4) ліквідації страхувальника — юридичної особи або смертістрахувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності, за винятком зазначених випадків;
5) ліквідації страховика;
6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;
7) в інших випадках, передбачених законодавством України.Дію договору страхування може бути достроково припинено за
вимогою страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування.
Стаття 997 ЦК детально встановлює підстави та наслідки відмови від договору страхувальником або страховиком. Якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу І не сплатив йо-
633

го протягом 10 робочих днів після пред'явлення страховиком письмової згоди про сплату страхового платежу, страховик може відмовитися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страхування і в інших випадках, встановлених договором.
Страхувальник або страховик зобов'язані повідомити другу сторону про намір відмовитися від договору страхування на пізніш як за 30 днів до припинення договору, якщо інше не встановлено договором. Страховик не має права відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника, який не допускає порушення договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо страхувальник відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком страхових виплат.
Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням умов договору страховиком, останній повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.
Якщо страховик відмовився від договору страхування (крім договору страхування життя), він повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю. Якщо відмова страховика від договору обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страхових виплат.
Наслідки відмови від договору страхування життя встановлюються законом. Якщо страхувальник або страховик відмовився від договору страхування, договір припиняється.
Недійсність договору страхування. Згідно зі ст.998 ЦК договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених ЦК. Договір страхування також визнається судом недійсним, якщо:
1) його укладено після настання страхового випадку;
2) об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.
Наслідки недійсності договору страхування визначаються відповідно до положень про недійсність правочинів, встановлених UK.
§ 3. Доручення
Договір доручення — це договір, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним,
634
створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя (ст.іОООЦК).
У гл.68 ЦК, що регулює доручення, однією з істотних новел є те, що договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя усіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.
Договір доручення спрямований на здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміну та припинення для нього суб'єктивних прав і обов'язків шляхом вчинення юридичних дій. Фізичні І юридичні особи, які є учасниками цивільного обігу, нерідко з тих або інших причин не мають можливості самостійно здійснювати юридичні дії (укладати угоди, виконувати інші правові дії), тому доручають їх вчинення іншим особам, укладаючи з ними договір доручення. За останнім юридичні дії повіреного породжують правові наслідки для довірителя.
Останнім часом сфера застосування договору доручення розширюється, тому що це зручна форма надання посередницьких послуг за участю комерційних організацій — брокерських контор, торгових домів, агентів щодо збуту продукції.
Договір доручення є однією з підстав представництва, а на регульовані ним відносини поширюються загальні норми про представництво. Цей договір регулює лише взаємовідносини довірителя та повіреного, але не їх взаємозв'язки з іншими особами. Для інших осіб, з якими повірений вступає у відносини за дорученням довірителя, має значення лише належне оформлення прав повіреного, що надає можливість установити обсяг наданих йому довірителем повноважень.
Дії повіреного стосовно третіх осіб, здійснені у межах його повноважень, створюють, змінюють і припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя (особи, яку представляють). Повірений як представник не набуває прав та обов'язків з угод та інших юридичних дій, вчинених з іншими особами. Таким чином, повірений не є стороною правочину, укладеного ним з іншою особою від імені та в інтересах довірителя.
Для виконання договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність, яка виражає повноваження повіреного, визначені умовами цього договору. Довіреність може охоплювати як усі юридичні дії, зазначені у договорі доручення, так і їх частину. При виникненні спору між довірителем і повіреним слід керуватися договором доручення.
Хоча договір доручення має цивільно-правовий характер, однак за допомогою його на повіреного можуть бути покладені обов'язки у сфері не тільки цивільних, а й інших правовідносин (процесуальних, трудових тощо). Так, на підставі договору доручення здійснюється цивільне процесуальне представництво на ведення справи у суді, доручення на одержання заробітної плати довірителя тощо.
635

Характеристики договору — це договір консенсуальний та двосторонній. Як правило, він оплатний, якщо інше не встановлено договором або законом.
Представництво від імені другої сторони — основна ознака, що дозволяє відрізняти договір доручення від подібних до нього договорів (договору комісії і договору підряду, у яких сторона, що надає послугу або виконує роботу, завжди виступає від свого імені). За предметом (юридичні дії) він відрізняється від договорів підряду та експедиції, предмет яких становлять здебільшого фактичні дії (або сукупність юридичних І фактичних дій).
Сторонами договору можугь бути як фізичні, так і юридичні особи.
Предмет договору — вчинення юридичних дій, шо спричиняють правові наслідки. До них належать не тільки правочини, а й інші юридичні дії (підписання документів, приймання товарів І робіт, організація і ведення претензійної роботи, представництво у суді). Ці дії можуть мати одноразовий (одержання грошового переказу довірителя) або багаторазовий характер (управління майном довірителя). Однак не будь-які юридичні дії можуть бути предметом договору доручення. Предметом договору не можуть бути неправомірні юридичні дії, а також юридичні дії. за якими представництво не допускається внаслідок їх суто особистого характеру або прямої законодавчої заборони. Такі дії особливо поширені у сфері особистих немайнових прав (укладення І розірвання шлюбу, укладення і розірвання трудового договору, визнання батьківства, складання заповіту тощо).
Виконання договору доручення у ряді випадків супроводжується вчиненням окремих фактичних дій, тобто оглядом речі, що купується, її упакуванням, перевезенням тощо. Фактичні дії мають допоміжне значення для договору доручення і не становлять його предмета. Вони не змінюють сутності договору доручення і підпорядковані його основній меті — вчиненню юридичних дій. Фактичні дії, підпорядковані меті виконання юридичних дій, слід розглядати не як самостійний предмет договору доручення, а як умови його належного виконання.
Конкретизація предмета договору залежить від домовленості сторін і може стосуватися, наприклад, способів або порядку вчинення відповідних юридичних дій, визначення можливих контрагентів за правочинами тощо.
Строк договору доручення. Згідно зі ст.1001 ЦК договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від Імені довірителя. Строк визначається характером доручення і може встановлюватися точною календарною датою або проміжком часу, протягом якого воно має бути виконане. Як правило, тривалість договору доручення визначається строками дії довіреності або Іншого документа, що підтверджує правомочності повіреного.
Форма договору доручення підпадає під загальні правила проформу правочинів. . -
636
Обов'язки повіреного:
1) особисто виконати дане йому доручення. Внаслідок особисто-довірчого характеру договору доручення за*
кон вимагає, щоб зазначені у договорі дії вчинялися самим повіреним. Коли як повірений виступає юридична особа, під особистим виконанням розуміється вчинення відповідних дій його органом або компетентним працівником. Тому довіритель вправі не приймати виконання від третіх осіб. Однак це правило не стосується передоручення стосовно вчинення фактичних (технічних) дій за договором доручення. Без згоди довірителя повірений вправі звернутися до послуг третіх осіб для виконання фактичних дій з упакування, завантаження, перевезення тощо. Однак відповідальність перед довірителем за дії залучених осіб у цих випадках несе повірений, відповідаючи за їх дії як за свої.
Стаття 1005 ЦК встановлює два винятки із загального правила про особисте виконання повіреним доручення, тобто випадки, коли повіреному дозволяється передати виконання доручення (повністю або у частині) іншій особі (замісникові). По-перше, передоручення можливе, якщо це передбачено договором доручення (довіреністю). По-друге, коли повірений вимушений до цього обставинами. По-третє — з метою охорони інтересів довірителя.
Якщо інтереси довірителя вимагають невідкладного вчинення відповідних юридичних дій, повірений (як виняток) вправі передати виконання доручення іншій особі (замісникові). Але оскільки останній виступатиме безпосередньо від імені довірителя, він (довіритель) повинен схвалити передоручення, що мало місце, причому вправі відвести замісника. Тому повірений у будь-якому випадку зобов'язаний негайно повідомити довірителя про передання виконання доручення Іншій особі, а також повідомити необхідні відомості про замісника. У цьому разі повірений надалі не відповідає за дії свого замісника, а відповідає лише за його вибір. Повірений, який не повідомив довірителя про передання виконання доручення, відповідає за дії замісника як за свої власні. Якщо замісник повіреного був указаний у договорі доручення, повірений не відповідає за вибір замісника та за вчинені ним дії. Якщо договором доручення не передбачена можливість вчинення дій замісником повіреного або така можливість встановлена, але замісник у договорі не вказаний, повірений відповідає за вибір замісника;
2) вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Тобто при виконанні доручення повірений має керуватися вказівкамидовірителя. Вони можуть бути дані у письмовій або усній формі. Удоговорі сторони можуть визначити конкретну форму вказівок довірителя та умови, за яких вони є обов'язковими для повіреного.
Довіритель вправі в односторонньому порядку змінити або скасувати свої вказівки чи надати повіреному нові інструкції про порядок виконання доручення. Дії, виконані повіреним з порушенням вказівок довірителя, можуть спричинити стягнення з повіреного завданих контрагенту збитків.
637
Повірений вправі відступити від змісту доручення лише у випадках, якщо цього вимагають інтереси довірителя, за наявності однієї з двох умов: а) повірений не міг попередньо запитати довірителя; б) повірений не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення, як тільки це стане можливим (ст.1004 ЦК). Невиконання обов'язку про своєчасне повідомлення довірителя спричиняє невигідні правові наслідки для повіреного. Якщо несвоєчасне повідомлення про відступи призвело до виникнення збитків у довірителя, повірений зобов'язаний їх відшкодувати.
Слід зазначити, що вказівки довірителя не повинні бути неправомірними, нездійсненними або неконкретними. Наприклад, повірений не може вважати обов'язковою вказівку довірителя про придбання майна у особи, яка неправомірно заволоділа ним та продає його за явно заниженою ціною.
ЦК передбачені деякі особливості стосовно права відступати від змісту доручення, якщо повірений є комерційним представником. Згідно з ч.2 ст.1004 ЦК повіреному, який діє як комерційний представник, довірителем може бути надано право відступати в його інтересах від змісту доручення без попереднього запиту про це. Комерційний представник повинен в розумний строк повідомити довірителя про допущені відступи від його доручення, якщо інше не встановлено договором;
3) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хідвиконання його доручення (ст.1006 ЦК).
Цей обов'язок має значення, коли виконання доручення вимагає певного часу. Повідомлення повіреного має бути здійснене в строки, встановлені в договорі, а також на першу вимогу довірителя. Особливо необхідно вчасно інформувати останнього про хід виконання доручення при відступі від його змісту. Повідомлення про хід виконання доручення сприяє здійсненню контролю за діями повіреного, а також надає довірителю можливість відступати від своїх попередніх вказівок у разі виникнення нових обставин;
4) після виконання доручення або у разі припинення договорудоручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдувальні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення.
Цей звіт повинен бути поданий довірителеві незалежно від його вимоги. Перелік документів, які необхідно додати до звіту, визначається договором або характером доручення. Залежно від виду доручення звіт може бути поданий як в усній, так і у письмовій формі. Подання звіту необхідно, як правило, при виконанні великих і складних доручень, пов'язаних із значними витратами коштів довірителя;
5) негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.
Уживаний у законі термін "все одержане" включає грошові суми, речі, документи тощо. При цьому переданню підлягають усі
638
цінності, отримані як від довірителя з метою забезпечення виконання доручення, так і від інших осіб у зв'язку з його виконанням. Обов'язки довірителя (ст.1007 ЦК);
1) видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій,передбачених договором доручення;
2) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення, якщо Інше не встановлено договором. Необхіднимизасобами слід вважати все те, без чого неможливо виконати доручення відповідно до вказівок довірителя. Це може бути забезпечення його відповідною документацією, а також видача авансу дляпокриття необхідних витрат щодо виконання доручення. Сторонивправі визначити конкретний розмір наданих довірителем коштів іобов'язок повіреного діяти лише в їх межах;
3) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконаннямдоручення, якшо інше не встановлено договором. Повіреному відшкодовуються лише необхідні витрати, без яких доручення не могло б бути виконане відповідно до вказівок довірителя. Інші витрати (понад необхідні) відшкодовуються повіреному лише за умови,шо вони були зроблені з відома і згоди довірителя або були ним уподальшому схвалені;
4) негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язкуз виконанням доручення. За необгрунтоване відхилення від прийняття виконаного за договором доручення довіритель відповідає якза прострочення кредитора. При відступі повіреного від умов договору і вказівок довірителя при виконанні доручення останній вправі відмовитися від прийняття того, що було виконано повіреним невідповідно до договору або його вказівок, за винятком випадків,коли були дотримані вимоги закону;
5) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить. Хоча, як правило, плата виплачується після виконання доручення, однак у ряді випадків повірений має право вимагати сплати винагороди відповідно до виконаної роботи і до того, як доручення виконане повністю (наприклад, коли частково виконаний договір доручення припиняє дію). Виплата плати може здійснюватися з моменту укладення договору доручення.
Припинення договору доручення. Згідно зі ст.1008 ЦК договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договору, а також у разі:
1) відмови довірителя або повіреного від договору;
2) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;
3) смерті довірителя або повіреного.
Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.
Таким чином, припинення договору доручення може бути викликано насамперед загальними підставами припинення зобов'язань. Через особистодовірчий хаоактер договору доручення, а
639
також специфіку його предмета закон містить ряд спеціальних підстав припинення договору доручення.
Це, по-перше, смерть довірителя або повіреного, визнання їх недієздатними, обмежено дієздатними або безвісно відсутніми. Ці підстави діють через особистий характер договору. По-друге, відмова довірителя або повіреного від договору доручення — у будь-який час і без повідомлення мотивів.
Особливість договору доручення у тому, що кожна із сторін вправі в односторонньому порядку (без зазначення мотивів) розірвати договір у будь-який час. Це правило є імперативним І сторони не вправі його скасувати або змінити своєю домовленістю.
Спеціальні права щодо відмови від договору передбачені для повірених — суб'єктів підприємницької діяльності. Якщо повірений діє як підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо більш тривалий строк не встановлений договором. У разі припинення юридичної особи, яка є комерційним представником, довіритель має право відмовитися від договору доручення без попереднього повідомлення про це повіреному.
У ст.1009 ЦК передбачені наслідки припинення договору доручення. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодувати останньому витрати, пов'язані з виконанням доручення, а якщо повіреному належить плата — також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі. Це положення не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він дізнався або міг дізнатися про припинення договору доручення.
Відмова довірителя від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих повіреному припиненням договору, крім випадку припинення договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.
Відмова повіреного від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих довірителеві припиненням договору, крім випадку відмови повіреного від договору за таких умов, коли довіритель позбавлений можливості Інакше забезпечити свої інтереси, а також відмови від договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.
Якщо повірений діє без повноважень або з їх перевищенням, юридичні дії, вчинені ним, створюють права та обов'язки для довірителя лише у разі наступного схвалення цих дій довірителем.
Наприклад, Позивач і Відповідач уклали договір доручення, відповідно до якого Відповідач зобов'язався від імені, за дорученням і за рахунок Позивача укласти контракт з фірмою "Ф."(Ліхтеиштейн) на постачання за кордон 100 тис. тонн мазуту. Також був укладений договір доручення на закупівлю в Росії автомобілів УАЗ за рахунок валютних коштів, отриманих після реалізації мазуту Відповідачем.
Перевищивши зазначені повноваження, порушивши вказівки довірителя, Відповідач від свого імені уклав договір постачання ма-
640
зуту з фірмою "Ф.", а також контракт купівлі-продажу автомобілів УАЗ у рахунок поставленого мазуту. Фірма "Ф." виконала зобов'язання лише частково, у зв'язку з чим виник спір.
Вищий арбітражний суд України встановив, що на порушення ст.ст.368, 387 ЦК 1963 р. Відповідач перевищив повноваження, надані йому договором доручення, від свого імені уклав контракт на постачання мазуту з інофірмою, чим позбавив Позивача можливості безпосередньо звернутися до арбітражного суду м. Стокгольм, визначеного сторонами для вирішення спорів, з позовом про стягнення з фірми "Ф." збитків за часткове невиконання договірних зобов'язань. Вищий арбітражний суд України стягнув з Відповідача на користь Позивача суму збитків1.
§ 4. Комісія
Договір комісії — це договір, за яким одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст.1011 ЦК).
Цей договір регулює гл.69 ЦК. Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна (ст.1028 ЦК).
Особливості договору комісії, предметом якого є окремі види товарів, передбачені у підзаконпих нормативно-правових актах, зокрема Правилах комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджених наказом МЗЕЗ України від 13 березня 1995р. №37, Правилах роздрібної торгівлі транспортними засобами та номерними агрегатами, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 31 липня 2002 р. №228, Правилах здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджених наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23 грудня 1996 р. №331.
Договір комісії широко застосовується у торгівлі, транспортних відносинах, у галузі обігу цінних паперів, у діяльності банків з обслуговування клієнтів, при здійсненні експортно-імпортних операцій. Новою сферою його застосування є посередницькі послуги при біржовій торгівлі, шо надають покупцям члени біржі — брокерські фірми І брокери.
Договір комісії схожий з договором доручення, оскільки пра-вочин вчиняється в інтересах і за рахунок однієї особи за її дорученням ІІІШОЮ особою. Відмінності між ними полягають у наступному:
1) повірений діє від імені довірителя, комісіонер виступає відсвого імені;
2) договір доручення може бути як оплатним, так і безоплатним,а договір комісії — завжди оплатний;
Бізнес. - 1994. - №43. - С. 16.
641
3) предметом договору доручення є юридичні дії, а предметом договору комісії — лише правочини (вужче поняття порівняно з юридичними діями).
Характеристики договору — консснсуальний, оплатний, двосторонній.
Форма договору — письмова. Незалежно від учасників, предмета та змісту договір комісії має бути укладений у письмовій формі. Недотримання вказаної форми позбавляє сторони права у разі спору посилатися в підтвердження договору на показання свідків. Він може оформлятися за допомогою як одного документа, що підписується сторонами, так і накладної, квитанції, товарного ярлика, приймальної квитанції установленої форми тощо.
Умови договору комісії. Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії. Комітент може бути зобов'язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про останнє та його ціну (ст. 1012 ЦК).
Новелою ЦК є врегулювання субкомісії. За згодою комітента комісіонер має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субко-місіонером), залишаючись відповідальним за дії субко місіонера перед комітентом. За договором субкомісії комісіонер набуває щодо субко-місіонера права та обов'язки комітента. У виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента. Останній не має права без згоди комісіонера вступати у відносини із субко місіонером (ст. 1015 ЦК).
Обов'язки комісіонера:
1) вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обігу або вимог, що зазвичай ставляться (ст.1014 ЦК).
Це означає, що виконання має щонайкраще задовольнити економічні інтереси комітента. Необхідність такого виконання (наприклад, при укладанні договору про придбання майна для комітента) вимагає від комісіонера: купити майно за найбільш вигідною для комітента ціною, зберігати майно до передачі йому, передати в обумовлений строк майно належної якості тощо.
Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.
Згідно зі ст. 1017 ЦК комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси останнього і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен
642
повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок, як тільки це стане можливим.
Комісіонерові, який є підприємцем, може бути надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені
відступи.
Комісіонер, який продав майно за нижчою ціною, повинен заплатити різницю комітентові, якщо не доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною запобіг більшим збиткам. Подібні випадки можливі, наприклад, при реалізації на комісійних началах сільськогосподарської продукції. З метою запобігання псуванню таких продуктів та з урахуванням ринкової кон'юнктури комісіонер вправі знизити призначену комітентом ціну і продати продукти за ціною можливої
реалізації.
Якщо для відступу від вказівок комітента потрібний був попередній запит, комісіонер має також довести, що він не міг попередньо запитати комітента або одержати в розумний строк відповіді на
свій запит.
Якщо комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була погоджена, комітент має право не прийняти його, заявивши про це комісіонерові в розумний строк після отримання від нього повідомлення про цю покупку;
2) виконати всі обов'язки і здійснити всі права, що випливають з правочину, вчиненого ним з третьою особою. Комісіонер за загальним правилом не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї сторони або поручився за виконання договору (делькредере) — ст. 1016 ЦК. Делькредере — різновид поруки.
Наприклад, арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України розглянула заяву МП (далі — Позивач) про перевірку постанови арбітражного суду м. Києва за позовом МП до УІТ (далі — Відповідач) про стягнення суми заборгованості за договором.
Сторони в зазначеному спорі уклали договір, за умовами якого Відповідач зобов'язався за винагороду здійснити комерційний пошук інофірми, шо обміняла б запропоновані Позивачем велосипеди у кількості 15 тис. штук на товари певного асортименту, та укласти з нею контракт від свого Імені за рахунок Позивача.
Вищий арбітражний суд визначив, що за своєю правовою природою вказаний договір є договором комісії. Для виконання договору комісії Відповідач уклав з інофірмою контракт. У зв'язку з тим, що замовлені товари від інофірми не надійшли, Позивач звернувся до відповідача з претензією, а потім з позовом про стягнення вартості велосипедів у валюті.
За загальним правилом комісіонер не відповідає перед комітентом за виконання договору третьою особою, укладеного ним за рахунок комітента (ч.2 ст.402 ЦК 1963 p.). У цьому ж випадку не було делькредере комісіонера. Тому арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України визнала, що голова ар-
643

бітражного суду м. Києва слушно дійшов висновку про безпідставність пред'явлення до відповідача позову і відмовив у його задоволенні1.
При виконанні угоди третьою особою права та інтереси комітента забезпечуються покладанням на комісіонера обов'язку негайного повідомлення комітента про факти порушення третьою особою угоди і збирання необхідних доказів, що їх підтверджують;
3) зберігати майно комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента (ч.і ст. 1021 ЦК). Така відповідальність настає лише за винні втрату, пошкодження або нестачу майна. Для звільнення від відповідальності комісіонер має довести відсутність своєї вини, тобто навести факти, які свідчать, шо ним вжито всіх заходів для забезпечення збереження майна.
Якщо при прийнятті комісіонером майна, що надійшло від комітента, або майна, яке надійшло для комітента, будуть виявлені нестача чи пошкодження, а також у разі завдання шкоди майну комітента комісіонер повинен негайно повідомити про це комітепта і вжити заходів щодо охорони його прав та інтересів.
Комісіонер, який не застрахував майно комітента, відповідає за його втрату, нестачу, пошкодження, якщо він був зобов'язаний застрахувати майно за рахунок комітента відповідно до договору або звичаїв ділового обігу;
4) після вчинення правочину за дорученням комітента — надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії (ст.1022 ЦК). Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про цс протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим.
Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові (ст. 1019 ЦК). Комісіонер також має право відрахувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог з грошових коштів, шо належать комітентові (ст.1020 ЦК). Обов'язки комітента:
1) забезпечити комісіонера усім необхідним для виконанняобов'язку перед третьою особою (ст. 1016 ЦК);
2) прийняти від комісіонера виконання за договором комісії.При цьому він зобов'язаний прийняти від комісіонера все належновикопане за договором комісії, а також оглянути майно, придбанедля нього комісіонером, і негайно повідомити останнього про виявлені у цьому майні недоліки;
3) виплатити комісіонерові комісійну плату.
У ст. 1013 ЦК встановлені спеціальні правила, що регулюють комісійну плату. Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в
Бізнес. - 1994. - №49. - С.14-15.
644
розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Якщо комісіонер поручився за виконання правочину третьою особою, він має право на додаткову плату. Якщо договором комісії розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін на такі послуги. Якщо договір комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах. У разі розірвання або односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії;
4) відшкодувати комісіонерові витрати, зроблені ним у зв'язку з виконанням його обов'язків за договором комісії, зокрема у випадку, якщо комісіонер або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали (ст.1024 ЦК).
Відмова від договору та його припинення. Згідно зі ст. 1025 ЦК комітент має право відмовитися від договору комісії. Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів. У разі відмови комітента від договору комісії він повинен у строк, передбачений договором, а якщо такий строк не встановлений, — негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом вказаного обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати його за найвигіднішою для останнього ціною. У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору.
Відповідно до ст.1026 ЦК комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів. Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітепта. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент має розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 днів від дня отримання повідомлення про відмову останнього від договору. В разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати зазначене майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для нього ціною.
У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера договір комісії припиняється. Якщо юридична особа — комісіонер припиняється і встановлюються Ті правонаступники, права та обов'язки комісіонера переходять до них, якщо протягом строку, передбаченого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору.
§ 5. Управління майном
Одним з нових договорів про надання послуг, передбачених у
ЦК (гл.70), є договір управління майном. . .*..:-**- ,-.
645
Договір управління майном — це договір, за яким одна сторона (установник управління) передає Іншій (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління ним в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодопабувача) — ст.1029 ЦК.
Предмет управління — підприємство як єдиний майновий комплекс, окремі об'єкти, нерухома річ, цінні папери, майнові права тощо. Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління ними прямо встановлено законом.
Майно, передане в управління, має бути відокремлене від іншого майна установника управління та від майна управителя. Майно, передане в управління, повинно обліковуватися в управителя на окремому балансі, і щодо нього ведеться окремий облік. Розрахунки, пов'язані з управлінням майном, здійснюються на окремому банківському рахунку.
Форма договору залежить від його предмета. За загальним правилом, договір управління майном укладається у письмовій формі, а щодо нерухомого майна — підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
Суб'єктами управління майном є установник управління, управитель, а у випадках, передбачених договором, — вигодонабувач. Установником управління є власник майна. Управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Вигодонабувач не може бу-
, ти управителем. Вигоди від майна, переданого в управління, належать установникові управління. Останній може вказати у договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).
Істотні умови договору: перелік майна, що передається в управління; розмір І форма плати за управління майном.
Строк договору управління майном встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку останній вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах.
, Права та обов'язки управителя. Управитель управляє майном відповідно до умов договору. Управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише
, за згодою установника управління.
Управитель має право вимагати усунення будь-яких порушень
. його прав на майно, передане в управління, відповідно до ст.396 ЦК. Він управляє майном особисто, крім випадків, встановлених ст.1041 ЦК. Управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії,
, пов'язані з управлінням майном, зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна. У правочинах щодо майна, переданого в управ-
646
ління, які вчиняються у письмовій формі, вказується, що вони вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки управитель зобов'язується перед третіми особами особисто.
У ст.1043 UK детально регламентована відповідальність управителя. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов'язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену вигоду. Він відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача.
Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управлінні, недостатньо для задоволення вимог кредиторів. Така ж відповідальність управителя настає у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. Установник управління може в цьому разі вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.
Підстави припинення договору управління:
1) загибель майна, переданого в управління;
2) заява однієї із сторін про припинення договору в зв'язку іззакінченням його строку;
3) смерть фізичної особи-вигодонабувача, або ліквідація юридичної особи-вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;
4) відмова вигодонабувача від одержання вигоди за договором;
5) смерть управителя, визнання його недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності;
6) відмова управителя або установника управління від договорууправління майном у зв'язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;
7) відмова установника управління від договору з іншої причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором;
8) визнання фізичної особи — установника управління банкрутом.
У випадку відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо ним не встановлений інший строк.
У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, передається установникові управління, якщо інше не встановлено договором (ст.1044 ЦК). Особливості управління цінними паперами передбачаються законом.
Відповідно до чинного законодавства операції з довірчого управління майном здійснюють довірчі товариства. їх діяльність регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня
647
1993 p. №23-93 "Про довірчі товариства". Відповідно до цього нормативно-правового акта довірче товариство — це товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Учасники довірчого товариства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками в статутний фонд, а у разі недостатності цих сум — додатково належним їм майном у п'ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.
Таким чином, особливістю довірчого товариства є предмет Його діяльності, а також те, що розмір додаткової відповідальності учасників товариства у вигляді визначення кратності до внеску учасника визначається безпосередньо у законодавстві. Майном довірителя є кошти, цінні папери І документи, що засвідчують право власності довірителя.
Відповідно до ст.4 Декрету "Про довірчі товариства" довірче товариство може здійснювати такі види операцій:
— для громадян — схоронність і представницькі послуги дляобслуговування майна довірителів;
— для юридичних осіб — розпорядження майном, агентськіпослуги, ведення рахунків для власників цінних паперів і управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству шляхом участі у загальних зборах акціонерів товариства.
Іншими спеціальними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність довірчих товариств, є Положення про порядок обліку та контролю за діяльністю довірчих товариств у ході розміщення приватизаційних паперів, затверджене наказом Фонду державного майна України від 23 березня 1994 р. №153, Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затверджений наказами Фонду державного майна України і Національного банку України від 24 грудня 1993 р. та від 18 лютого 1994 р. №583/30, а також Типовий договір довірчого товариства з довірителем майна, затверджений наказом Фонду державного майна України, Міністерства фінансів України та Анти монопольного комітету України від 30 серпня 1995 р. №І116/143/7/Н.
5. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,
1999-
6. Михеева Л. Содержание договори доверительного управлення
имуществом // Хозяйство и право. — 1999. — №7. — С.79-81.
7. Пацурия Н. Правила добровольного страхований как основная форма закрепления условий добровольного страхования //Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — №7. —С 14-18
8. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
ЛІ*

! Додаткова література:
і-
1. Біленчук Д.П., Білснчук П.Д., Залетов О.М., Клименко Н.І.Страхове право України. — К., 1999.
2. Журавлев Ю.М., Секерж И.Г. Страхование и перестрахова-ние: теория и практика. — М., 1993.
3. Журавлев В.Ф., Лазарева Л.И. Обязательства по страхованию:Учебн. пособ. — М., 1995.
4. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —К„ 1998.
648
649
Глава 32 Позика. Кредит. Банківський вклад
1. Позика.
2. Кредит.

2.1. Поняття кредиту.
2.2. Кредитний договір.
2.3. Способи забезпечення кредитних зобов'язань.
3. Банківський вклад.
§ 1. Позика
Договір позики — це договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості (ч.і ст.1046 ЦК).
Хоча визначення договору позики у ЦК 2003 р. (гл.71) залишилося тим самим, шо і в UK 1963 p., однак введено значну кількість новел, що стосуються форми договору, процентів за ним, обов'язку позичальника повернути суму позики тощо.
Характеристики договору:
1) реальний — він визнається укладеним у момент переданнягрошей або інших речей, визначених родовими ознаками;
2) односторонній — позикодавцю належить право вимагати повернення предмета позики, він не несе за договором будь-якихобов'язків. Позичальник зобов'язаний повернути борг, він не маєбудь-яких вимог шодо позикодавця;
3) може бути як безоплатним (договір безпроцентної позики),так і оплатним (якщо у договорі передбачене стягнення процентівза договором позики).
Договір позики може бути як строковим (передбачає конкретний строк повернення отриманої позичальником позики), так і безстроковим (якщо строк виконання позичальником зобов'язання не визначений або визначений моментом вимоги позикодавця). Якщо договором не встановлений строк повернення позики або він визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом ЗО днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не передбачено договором.
Форма договору. Згідно зі ст.1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ,
650
який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Недотримання необхідної письмової форми не може бути підставою для визнання договору недійсним, але має наслідком позбавлення сторін права у разі спору посилатися на підтвердження договору на показання свідків.
Спеціально урегульоване у ст.1048 ЦК стягнення процентів за договором позики. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів передбачаються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається па рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Договір позики передбачається безпроцентним, якщо:
1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходівгромадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;
2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Обов'язок позичальника повернути позику. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та у порядку, встановлених договором. Якщо договором не передбачений строк повернення позики або він визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передапня позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалися, на його банківський рахунок (ст.1049 ЦК).
Наслідки порушення договору позичальником. Якщо позичальник не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 ЦК. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначеної родовими ознаками, вій зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до ст.ст.549-552 ЦК, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст.1048 ЦК.
Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати пооцентів.
651
Оспорювання договору позики. Згідно зі ст. 1051 ЦК позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
§ 2. Кредит
2.1. Поняття кредиту
Правові основи надання, використання і повернення кредитів та регулювання взаємовідносин між суб'єктами, що виникають у процесі кредитування, докладно регулює Положення Національного банку України "Про кредитування".
У цьому нормативно-правовому акті кредитна операція визначається як договір про надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.
Суб'єктами кредитних правовідносин є кредитор та позичальник.
Кредитор — суб'єкт кредитних відносин, який надає кредити іншому суб'єкту господарської діяльності у тимчасове користування.
Позичальник — суб'єкт кредитних відносин, який отримав у тимчасове користування кошти на умовах повернення, платності І строковості.
Кредит — цс позиковий капітал банку в грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.
У Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" кредит визначений як кошти та матеріальні цінності, що надаються резидентами або нерезидентами в користування юридичним або фізичним особам на певний строк і під проценти.
Згідно з цим Законом кредит поділяється на: фінансовий кредит, товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
Фінансовий кредит — кошти, що надаються банком — резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа відповідно до законодавства країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус нсбанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, у позику юридичній або фізичній особі на певний строк, для цільового використання і під проценти, pjj -.-, ;,;ка ;.- . .іка ,?- -'*
652
Товарний кредит — товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним або фізичним особам на умовах угоди, яка передбачає відстрочку остаточного розрахунку на певний строк і під проценти.
Товарний кредит передбачає передачу права власності на товари (результати робіт, послуг) покупцю (замовнику) в момент підписання договору або в момент фізичного одержання товарів (робіт, послуг) таким покупцем (замовником) незалежно від часу погашення заборгованості.
Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики, — це кошти, що залучаються юридичною особою — боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів.
Відповідно до Закону України від 1 грудня 1998 р. "Про внесення змін у деякі закони України з метою підтримки наукової і науково-технічної діяльності" у ст.1 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" внесені зміни: вказані види кредитів доповнені інвестиційним податковим кредитом.
Інвестиційний податковий кредит визначений як відстрочка плати податку з прибутку, надана суб'єкту підприємницької діяльності на певний строк з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення Інноваційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий внаслідок реалізації інноваційних програм.
Відповідно до Положення Національного банку України "Про кредитування" суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, бланковий, консорціум ний, лізинговий та іпотечний.
Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності в тимчасове користування на умовах, визначених кредитним договором. Банківський кредит поділяється на окремі види за різними підставами. Так, якщо критерієм класифікації є строки використання, то банківські кредити поділяються на:
а) короткострокові — до одного року (можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають узв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді);
б) середиьострокові — до трьох років (можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальнихвкладень);
в) довгострокові — понад три роки (можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктом кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширеннявже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше).
За забезпеченням банківські кредити поділяються на:
653
а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, ціннимипаперами);
б) гарантовані (банками, фінансами або майном третьої особи);
в) з іншим забезпеченням (порукою, свідоцтвом страхової організації);
г) незабезпечсні (бланкові).За ступенем ризику:
а) стандартні кредити;
б) кредити з підвищеним ризиком.За методами надання:
а) у разовому порядку;
б) відповідно до відкритої кредитної лінії;
в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, запотребою, із стягненням комісії за зобов'язання);
За строками погашення:
а) водночас;
б) у розстрочку;
в) достроково (за вимогою кредитора або за заявою позичальника);
г) з регресією платежів;
д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).
Комерційний кредит — товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну утоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарські відносини і можуть створювати платіжні кошти у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін.
Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, викопані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочка платежу. В разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші угоди про надання кредиту не укладаються.
Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:
— сплати боржником за векселем;
— передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншійюридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);
— переоформлення комерційного кредиту в банківський.
У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя погашення такого кредиту здійснюється на умовах, передбачених договором сторін.
Бланковий кредит може надаватися комерційним банком лише у межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення — лише під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної процентної ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.
Консорціумний кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом такими способами:
654
а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеномубанку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;
б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків — кредитування здійснюється залежно відпотреби в кредиті;
в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі уконсорціумній операції.
Положення про порядок здійснення консорціуми о го кредитування затверджене постановою Правління Національного Банку України від 21 лютого 1996 р. №37.
Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для проведення операцій на валютних ринках або для великомасштабних лізингових чи факторингових операцій на ринках позикових капіталів. Члени консорціуму несуть солідарну відповідальність перед позичальниками. Координує дії учасників консорціуму провідний банк (лідер), який представляє його інтереси, але діє у межах повноважень, одержаних від інших учасників консорціуму.
Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.
Іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.
Предметом Іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати: жилі приміщення, квартири, виробничі приміщення, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою.
Споживчий кредит — кредит, який надається лише у національній грошовій одиниці фізичним особам — резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг І який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.
Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт жилих будинків, садових будинків, дач та інших будівель визначається у межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів, за винятком обов'язкових платежів, протягом 10 років. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника, причому він не повинен перевищувати 10 років з дня його надання.
655
і
Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.
2.2. Кредитний договір
У ЦК 2003 р. вперше визначене поняття "кредитний договір".
Кредитний договір — це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.і ст.Ю54 ЦК).
До відносин за кредитним договором застосовуються правила, що регулюють позику, якщо інше не встановлено цими правилами і не випливає із суті кредитного договору.
Характеристики договору — консенсуальпий, оплатиий та двосторонній.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Якщо кредитний договір укладений з недодержанням письмової форми, він є нікчемним (ст. 1055 ЦК).
У ЦК передбачено право кредитодавця відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або у повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, шо наданий позичальникові кредит не буде повернений.
Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або у повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо Інше не передбачено договором чи законом.
У разі порушення позичальником передбаченого кредитним договором обов'язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.
У ЦК передбачено також надання комерційного кредиту. Договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, що визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом. До комерційного кредиту відповідно застосовуються поло ження, що регулюють кредит, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов'язання, і не суперечить суті такого зобов'язання (стЛ057 ЦК).
Згідно з Положенням Національного банку України "Про кредитування" кредитні взаємовідносини між банком та суб'єктом підприємницької діяльності регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником лише у письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відпо-
656
відальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.
Відповідно до Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якшо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, доручення), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Якшо структурна одиниця (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладення кредитних договорів від його імені, відсутність у тексті договору посилання на те, що такий договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладено від імені банку. Якщо його структурна одиниця не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній надалі письмово ухвалив цю угоду, то в таких випадках слід керуватися ст.63 ЦК 1963 р. (п.2 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. №02-5/706 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів").
Вищий арбітражний суд роз'яснив, шо чинне на той час законодавство, зокрема гл.ЗЗ ЦК 1963 р. і Закон "Про банки і банківську діяльність", не передбачає вимоги щодо форми та змісту кредитного договору. Щодо цього питання необхідно виходити із загальних правил, установлених ЦК 1963 р. Оскільки усні угоди здійснюються в момент їх укладення, а виконання зобов'язання за кредитним договором не збігається з моментом його укладення, кредитний договір має бути укладений у письмовій формі.
Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.
Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності у разі наявності у них реальних можливостей і правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати процентів (комісійних) за користування кредитом.
657
Для одержання кредиту позичальник звертається до банку. Заформою звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строк погашення та форми забезпечення. Якщо поточний рахунок позичальника відкритий в іншому банку, він надаєу банк установчі документи із зазначенням юридичної адреси,картку зі зразками підписів, завірену банком, і довідку банку прозалишок коштів на рахунках і наявність заборгованості за позиками. • • --
22 г«.

22і
Розмір процентних ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту І пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших чинників.
На практиці нерідко виникають спори, пов'язані зі зміною умов договору при зміні облікової ставки. Тому важливою є встановлена у п.16 Положення Національного Банку України "Про кредитування" норма: у разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися лише на підставі взаємної згоди кредитора І позичальника. По суті, ця норма є конкретизацією стосовно кредитного договору, встановленого у ст.651 ЦК, правила: зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не передбачено договором або законом.
Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із укладанням та виконанням кредитних договорів" внесення змін до кредитного договору, зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюватися, у тому числі у разі зміни облікової ставки Національним банком України, лише у порядку, передбаченому ст.П ГПК України. Якщо сторони не дійшли згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для його встановлення, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі у випадку зміни ЇЇ розміру Національним банком України.
Відповідно до ст.П ГПК України підприємство або організація, що вважає за необхідне змінити або розірвати договір, надсилає пропозиції про це іншій стороні, яка має дати відповідь не пізніше як протягом 20 днів. Якщо сторони не дійшли згоди, а також у разі неотримання відповіді у встановлений термін, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення до господарського суду. До внесення змін у договір про процентну ставку за кредит сторони та господарський суд мають виходити з передбаченої договором ставки.
Отже, якщо у комерційного банку виникає необхідність внесення до кредитного договору змін, пов'язаних зі зміною облікової ставки, він не може обмежитися направленням позичальнику письмового повідомлення про її зміну. За відсутності письмової згоди позичальника на зміну процентної ставки кредитний договір не може вважатися зміненим. Вимоги банку про стягнення процентної ставки у розмірі, не погодженому з позичальником, не підлягають задоволенню.
Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним І повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що має бути передбачено кредитним догово-
658
ром. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку. Визнання кредитного договору недійсним можливо за порушення вимог чинного законодавства.
Так, до арбітражного суду однієї з областей України звернулось акціонерне товариство (далі — Позивач) із заявою про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, укладених ним з комерційним банком в особі його відділення (далі — Відповідач).
Рішенням арбітражного суду вимоги Позивача задоволені, обидва договори визнані недійсними з моменту їх укладення на підставі ст.48 ЦК 1963 p., оскільки під час їх укладення сторонами поруше-; ні вимоги п.4 ст.12 Закону "Про приватизацію майна державних підприємств", шо діяв на момент укладення договорів: був відсутній дозвіл Фонду державного майна України на одержання кредиту та заставу майна,
Наглядовою інстанцією арбітражного суду області рішення залишено у силі. Відповідач, не погодившись Із рішеннями, що були прийняті у справі, звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою, у якій просив скасувати рішення і постанову арбітражного суду області, посилаючись при цьому на таке.
1. Арбітражним судом не враховано, що видача кредиту зроблена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від ЗО червня 1995 р. №479 "Про заходи шодозменшення заборгованості за енергоресурси". Наявність цієї постанови свідчить про згоду Фонду державного майна України на одержання кредиту Позивачем, оскільки на той період, коли укладали цідоговори, Фонд державного майна України був підпорядкований,підконтрольний та підзвітний Кабінету Міністрів України.
2. Фонд державного майна України листом (1998 р.) підтвердивповноваження керівника Позивача, що стосується укладення договору кредиту.
Перевіривши матеріали справи, судова колегія встановила таке. У липні 1995 р. сторонами у справі укладений кредитний договір зі строком погашення кредиту в січні 1996 р. Кредит був цільовим — він був отриманий для оплати енергоносія.
Способом забезпечення зобов'язання за кредитним договором
був договір застави, предметом якого послужила продукція Позива-
" о*І\ ча на суму, що перевищує отриманий кредит, залишена у користу-
,! $ ванні, володінні і розпорядженні заставника. У встановлений дого-
. ' А , вором кредиту строк позивач борг не погасив.
Під час укладення цих договорів Позивач перебував у процесі
5 приватизації, що засвідчено відповідним листом Фонду державного
sib майна України, який своїм наказом, виданим у грудні 1994 p., дав
нщі згоду на приватизацію підприємства — Позивача у даній справі, а у
.'rL лютому 1995 р. почався продаж його акцій.
Відповідно до п.4 ст.12 Закону "Про приватизацію майна дер-j *1 жавних підприємств" (у редакції Закону від 4 березня 1992 р.) з мо-''. менту ухвалення рішення про приватизацію державного підприємства стосовно останнього припиняється дія окремих норм Закону "Про підприємства в Українській РСР", у тому числі в частині на-' ~ дання підприємству кредитів у сумах, що перевищують середньоріч-1 ний рівень таких операцій за останні три роки.
У разі якщо такі операції необхідні для ефективного функціонування державного підприємства, майно якого приватизується, вони
659
здійснюються підприємством з дозволу Фонду державного майна України або відповідного місцевого органу приватизації.
Таким чином, укладення сторонами договорів відбулося у період, коли процес приватизації вже почався, а тому підприємство не мало права одержувати кредит у сумі, що перевищує середньорічний рівень таких операцій за останні три роки, без дозволу Фонду державного майна України.
Контрольно-ревізійне управління області, перевіривши зазначені операції підприємства за три роки, що передують приватизації, підтвердило: сума отриманого Позивачем кредиту в два з половиною рази перевищила встановлений розмір можливого кредиту.
Докази наявності дозволу Фонду державного майна України на укладення договорів у матеріалах справи відсутні. Доводи ж Відповідача про те, що укладення договорів зроблено на підставі постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України "Про заходи щодо зменшення заборгованості за енергоресурси", а отже, за згодою Фонду державного майна України, безпідставні, оскільки зазначена постанова мала рекомендаційний, а не імперативний характер.
Посилання Відповідача на лист Фонду державного майна України, датоване 1998 p., як на його дозвіл на укладення договорів також не має підстав, оскільки в цьому листі підтверджені лише повноваження керівника Позивача відповідно до статуту підприємства, що не стосується укладення договорів. За таких обставин рішення у справі, винесені арбітражним судом області, відповідають чинному законодавству та обставинам справи. А тому судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов не виявила підстав для їх скасування або зміни1.
2.3. Способи забезпечення кредитних зобов 'язань
Важливе значення для забезпечення кредиту мають передбачені законодавством або договором види його забезпечення: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), застава. Положення Національного Банку України "Про кредитування" лише називає види забезпечення кредиту, не роз'яснюючи особливостей їх застосування.
Види забезпечення кредиту (способи забезпечення виконання кредитних зобов'язань) — це спеціальні засоби, що не мають загального значення і призначаються за домовленістю сторін або за вказівкою закону. Самостійне існування способів забезпечення виконання зобов'язань неможливе. Якшо недійсне саме кредитне зобов'язання, то недійсним є і спосіб його забезпечення.
Виконання зобов'язань з повернення кредиту І сплати процентів за його використання може бути забезпечене порукою або гарантією. Це додаткові зобов'язання, оформлені договорами між кредитором за кредитним зобов'язанням (банком) і поручителем (гарантом) для забезпечення виконання кредитного (основного) зобов'язання.
Відповідно до ст.553 ЦК за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого
Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №41. - C.97-S
660
обов'язку. На відміну від поруки, у законодавстві безпосередньо не вказується договірний характер гарантії.
Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором є договір, укладений між банком (кредитором) і поручителем (гарантом). Тим самим Вищий арбітражний суд України підтвердив правову природу гарантії як договору, тобто двосторонньої (багатосторонньої) угоди.
Письмова форма договору поруки або гарантії повинна відповідати вимогам ЦК. Згідно з вказаним роз'ясненням одним з доказів укладення договору гарантії є письмове повідомлення (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) банком гаранта про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком і гарантом, якщо у договорі банку з позичальником є посилання на надісланий Йому гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо у кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлені.
У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів", зазначено якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона належить, належним чином оформлені повноваження на укладення від її імені договору гарантії або поруки, тоді та обставина, що у тексті договору відсутнє посилання па те, що такий договір укладений від імені юридичної особи відповідно до наданих повноважень, як таке не може бути основою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.
Ні чинне законодавство, ні вказане законодавство не передбачають, чи необхідне укладення окремого договору поруки чи гарантії поряд з кредитним договором, або можливе об'єднання їх у один, де поручитель чи гарант бере участь як сторона у кредитному договорі разом з банком і позичальником.
Можливі обидва варіанти правового оформлення відносин щодо забезпечення виконання кредитного зобов'язання. І на практиці має місце як укладення окремого договору поруки чи гарантії, так і залучення поручителя або гаранта як сторони кредитного договору. Укладення одного договору, учасниками якого є банк, позичальник і поручитель (гарант), є кращим варіантом.
Законодавство не містить будь-яких спеціальних вимог до змісту договору поруки або гарантії. Тому слід керуватися загальними положеннями про зміст цивільно-правового договору, викладеними у ЦК. Відповідно до ст.638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені
661
t-IL
законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Істотними умовами договору поруки і гарантії, за відсутності яких він не може вважатися укладеним, слід вважати, наприклад, строк повернення кредиту, його суму (частину), що зобов'язується повернути поручитель (гарант) при невиконанні зобов'язання позичальником. Тому не має юридичної чинності гарантійний лист, у якому не зазначені сума кредиту і строки Його повернення, оскільки договір не може вважатися укладеним за відсутності у ньому істотних умов.
Забезпечувальна функція поруки виявляється утому, шо кредитор має право у разі невиконання боржником зобов'язання пред'явити свою вимогу як до несправного боржника, так І до поручителя.
Вони обидва за загальним правилом несуть солідарну відповідальність у повному обсязі вимоги кредитора, включаючи сплату процентів, неустойки, судові витрати зі стягнення боргу та інші збитки кредитора, спричинені невиконанням або неналежним виконанням позичальником кредитного зобов'язання.
Однак договором поруки може бути передбачена субсидіарна (додаткова) відповідальність поручителя, що означає відшкодування ним лише тієї частини боргу, що не може бути стягнена з боржника. У разі коли поручитель зобов'язався відповідати за виконання частини кредитного зобов'язання, він відповідає перед кредитором лише за цю частину.
У разі пред'явлення до поручителя вимог кредитором поручитель зобов'язаний залучити до участі у справі боржника (позичальника) для захисту ним своїх інтересів. Поручитель може оспорювати вимоги кредитора, висувати всі заперечення, які міг висунути сам боржник.
До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Таким чином, виконання поручителем зобов'язання замість позичальника створює правовідносини, в яких поручитель стає на місце вибулого із зобов'язання кредитодавця (банку) і одержує право зворотної вимоги (регресу) до позичальника в розмірі сплаченої поручителем суми банку. При цьому до поручителя переходять від кредитора всі документи, що підтверджують вимоги до боржника. Отже, після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника, і передати права, що забезпечують вимоги. Якщо кредитне зобов'язання забезпечене кількома поручителями, кожний з них набуває права регресної вимоги у розмірі сплаченої суми.
Нерідко на практиці ототожнюють поруку і гарантію. Дійсно, гарантія подібна до поруки тим, що при гарантії, як і при поруці,
662
відповідальність за невиконання боржником зобов'язання у повному обсязі або у частині несе третя особа — гарант. Відповідно до ст.560 ЦК за гарантією банк, фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Тому гарантію нерідко розглядають як форму (різновид) поруки.
Однак, незважаючи на значну подібність, гарантія значною мірою відрізняється від поруки, що свідчить про ЇЇ самостійність як способу забезпечення виконання кредитного зобов'язання.
Основною відмінністю гарантії від поруки є те, що при останній за загальним правилом настає солідарна відповідальність поручителя і боржника, а при гарантії — субсидіарна (додаткова), що застосовується лише у разі непогашення заборгованості за рахунок коштів самого боржника. Отже, звернути вимогу до гаранта банк має право лише в тому разі, якшо у позичальника немає коштів для погашення боргу (навпаки, за наявності коштів у позичальника немає підстав звертатися до гаранта з вимогою про погашення боргу). Якщо при поруці кредитору (банку) належить право вибору, до кого звернути вимогу про погашення боргу (до позичальника чи до поручителя) незалежно від наявності коштів у боржника, то при гарантії можливості такої альтернативи немає.
Гарант, як і поручитель, має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
Іноді в судовій практиці пред'являються вимоги про визнання недійсним договору поруки, що забезпечує виконання кредитного зобов'язання.
Так, арбітражний суд області зупинив провадження у справі за позовом будівельного підприємства (далі — Позивач) до акціонерного банку (далі — Відповідач) про визнання недійсним договору поруки. Зупинення провадження у справі мотивоване розслідуванням кримінальної справи, що провадиться стосовно керівника третьої організації, яка уклала з Відповідачем договір кредиту, виконання якого забезпечувалось порукою Позивача.
Постановою наглядової інстанції ухвалу арбітражного суду про зупинення провадження у справі залишено у силі з посиланням на ст.79 Арбітражного процесуального кодексу України, якою арбітражному суду надане право припиняти провадження у справі до вирішення відповідного питання компетентними органами.
Не погоджуючись з ухвалою та постановою, винесеними у справі, Відповідач звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування ухвали і постанови арбітражного суду та розгляду справи посуті, посилаючись на відсутність причинного зв'язку між діями керівника позичальника і Відповідача. Крім того, розслідування кримінальної справи, пов'язаної з ухиленням третьої організації відсплати податків, закінчено і порушень законності у діях посадових- осіб Відповідача при видачі кредиту не встановлено.'і . Розглянувши матеріали справи, судова колегія встановила нас-
- . тупне. У 19% р. Відповідач надав третій організації кредит. За договором поруки Позивач зобов'язався повернути кредит у разі невиконання зобов'язання позичальником. Оскільки зобов'язання з повер-
' . 663
нення кредиту не було виконано, то рішенням за іншого справою арбітражний суд області стягнув суму основної заборгованості за кредитним договором.
Арбітражний суд області зупинив провадження у справі про визнання недійсним договору поруки у зв'язку з розглядом кримінальної справи щодо посадових осіб третьої організації — позичальника, що звинувачувалися в ухиленні від сплати податків. При цьому арбітражний суд не врахував, що третя організація не є стороною у справі про визнання недійсним договору поруки, провадження у якій припинено. Між неповерненням кредиту поручителем — Позивачем у справі — і діями посадових осіб третьої організації відсутній причинний зв'язок. Крім того, арбітражний суд в ухвалі і постанові у справі не обгрунтував неможливість вирішення спорів про визнання договору поруки недійсним до закінчення розгляду кримінальної справи, пов'язаної з ухиленням від сплати податків.
Судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов дійшла висновку про необґрунтованість зупинення провадження у справі, що не сприяє виконанню договірних зобов'язань і одночасно збільшує розмір пені і відсотків, які підлягають стягненню у зв'язку з невиконанням договору поруки, що обчислюються на день постановлення судового рішення.
Виходячи з викладеного, судова колегія скасувала ухвалу та постанову арбітражного суду і надіслала справу на новий розгляд1.
Застосуванням поруки і гарантії не вичерпуються можливості забезпечення виконання кредитних зобов'язань. Поряд з порукою та гарантією або крім них можуть використовуватися інші способи, наприклад, неустойка {штраф, пеня).
Згідно зі ст.549 ІДК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчисляється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, яка обчисляється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Неустойку (пеню) іноді ототожнюють з платою за наданий кредит, що полягає у процентній ставці за його використання, у той час як неустойка є додатковим обов'язком боржника і засобом майнової відповідальності.
Відповідно до п.49 Положення Національного Банку України "Про кредитування" у кредитних договорах необхідно передбачати відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту і процентів за його використання у вигляді стягнення кредитором пені у розмірі 0,5 відсотка і більше за кожний день прострочення у встановленому чинним законодавством порядку.
Аналогічне положення передбачене у п.7 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів". При невиконанні позичальником зобов'язання про
Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №24. - С.74.
664
повернення суми кредиту і процентної ставки у встановлений договором термін до нього може бути застосована майнова відповідальність відповідно до Закону України від 22 листопада 1996 р. "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", за умови, що конкретним договором не передбачений конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.
Використання застави як способу забезпечення виконання зобов'язання докладно регламентоване Законом "Про заставу" і підлягає конкретизації у договорі застави.
Застава нерухомого майна є характерною ознакою одного з кредитів — іпотечного кредиту, передбаченого Положенням Національного Банку України "Про кредитування". Відповідно до визначення, даного у Положенні, іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
З проведенням приватизації з'являється все більше об'єктів нерухомого майна, що мають певну цінність як предмети застави при кредитуванні, особливо землі. Тому іпотечний кредит має перспективи розвитку в Україні.
Згідно зі ст.572 ЦК в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Тобто застава — це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості закладеного майна переважно перед іншими кредиторами.
З прийняттям Закону України "Про заставу", який значно розширив сферу застосування застави, вона стала одним з найпоширеніших способів забезпечення виконання кредитного зобов'язання.
Однак певні обмеження щодо предмета застави залишилися для державних підприємств, що не можуть самостійно здійснювати заставу цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, а мають право робити це лише з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном (ст.11 Закону "Про заставу").
Відповідно до Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 6 лютого 2001 р. №163, цей Порядок поширюється на державні підприємства, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна: відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; господарські товариства, засновником (учасником) яких є держава. Підприємство для отримання рішення про погодження умов договорів застави майна звертається до Фонду
665

державного майна України (регіонального відділення) з відповідною письмовою заявою. Рішення щодо погодження умов договору застави майна підприємства приймається шляхом погодження договору застави майна (проектів договорів) Першим заступником або заступником Голови Фонду державного майна України (регіонального відділення) згідно з їх функціональними обов'язками.
Забезпечення кредитного договору заставою майна можливе двома шляхами. По-перше, договір про заставу може бути самостійним, тобто окремим стосовно кредитного договору. Вказаний шлях більш прийнятний у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно (тобто при укладенні договору іпотеки), а також транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обігу або у переробці, оскільки в цих випадках закон вимагає нотаріального посвідчення договору застави. При включенні умови про заставу переліченого майна до кредитного договору останній також потребує нотаріального посвідчення, що на практиці створює труднощі застосування застави для забезпечення кредитного договору.
По-друге, умови про заставу (тобто забезпечення виконання зобов'язання боржника заставою) можуть бути включені в кредитний договір. Цей шлях найбільш прийнятний у випадках, коли здійснюється застава такого рухомого майна, при якому достатньо простої письмової форми договору. Тоді в кредитному договорі вказується, що своєчасне повернення кредиту забезпечується заставою рухомого майна, визначається його склад, робиться опис, оцінка і вказується його місцезнаходження.
Визнання договору застави недійсним згідно з ЦК можливе при порушенні різних вимог законодавства про заставу як за формою, так і за змістом договору застави, зокрема у разі передання у заставу майна, що не належить заставодавцю.
Це є наслідком недотримання нотаріальної форми договору застави, якщо вона визнана законом обов'язковою для застави певного майна.
Іноді на практиці виникають спори, пов'язані з визнанням недійсною застави як способу забезпеченіш кредитного зобов'язання і, зокрема, що стосується тлумачення законодавства.
( Так, до арбітражного суду області звернувся комерційний банк
(далі — Позивач) із заявою про визнання недійсним договору заста-• t ви товарів у обігу, укладеного ним з фірмою (далі — Відповідач), ос-
.(' кільки зазначений договір не посвідчений нотаріально. З цієї при-
j чини арбітражний суд області задовольнив вимоги Позивача.
І . Постановою наглядової інстанції рішення скасовано та у позові
:' відмовлено з посиланням на те, що промислові товари і продукти
харчування не належать до переліку майна, визначеного ст.13 Зако-** ну "Про заставу", шоло якого визнане обов'язковим нотаріальне пос-
відчення договору застави.
,:.; Позивач не погодився з прийнятою постановою, у зв'язку з чим
звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою про скасування постано-(у ви і підтвердження прийнятого судом рішення. Свою заяву Позивач мотивував тим, що під час укладення договору застави і на момент
І666
виникнення спору діяла редакція ст.13 Закону України "Про заставу", що передбачала нотаріальне посвідчення договору застави товарів у обігу або у переробці.
Судова колегія, перевіривши матеріали справи, встановила таке. У 1995 р. сторони уклали кредитний договір №211, за яким Відповідачеві надано кредит. Пізніше, у 1996 p., для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором сторони уклали договір застави промислових товарів на суму кредиту.
У зв'язку з тим, шо кредит не було повернуто, Відповідач звернувся до Позивача з пропозицією про реалізацію умов договору застави, однак Позивач відмовився прийняти закладені товари, про що складений відповідний акт.
Як випливає з матеріалів справи, постанова, що оскаржується, не відповідає чинному законодавству, виходячи з такого. На ці правовідносини поширюється чинність Закону "Про заставу" (в редакції Закону від 2 жовтня 1992 p.). Відповідно до ст.13 цього Закону у випадках, якщо предметом договору застави є товари в обігу або в переробці, його нотаріальне посвідчення є обов'язковим. При недотриманні цієї умови ст.14 вказаного Закону передбачає визнання такого договору недійсним як такого, що суперечить чинному законодавству (ст.48 ЦК 1963 p.).
Помилковим визнано наведений у постанові, що оскаржується, висновок арбітражного суду про відсутність необхідності нотаріального посвідчення договору, оскільки він грунтується на застосуванні ст.13 Закону "Про заставу" (в редакції Закону від 21 жовтня 1997 p.), що у силу принципу незворотності чинності Закону в часі не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли з моменту укладення договору в 1996 р.
Крім того, за змістом ст.40 вказаного вище Закону промислові товари, зазначені в інвентаризаційному описі, — невід'ємній частині договору застави, є товарами в обігу, чим спростовується протилежний висновок арбітражного суду.
Необгрунтованим є також висновок постанови, що оскаржується, про те, що причиною виникнення спору послужила не відсутність нотаріального посвідчення договору застави, а відмова заставодержа-теля від одержання предмета застави, оскільки сам факт недотримання встановленої законом форми договору свідчить про правомірність позовних вимог І наявність підстав для їх задоволення.
З урахуванням викладеного судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов скасувала постанову в справі, залишивши у силі рішення арбітражного суду1.
Недійсність договору застави може бути обумовлена і порушенням вимог закону, коли предметом застави є майно, яке за законом не може бути закладене.
Відповідно до ст.19 Закону "Про заставу" за рахунок закладеного майна заставодержатель (за кредитним договором — банк) має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, визначеному до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, заподіяних простроченням виконання (у випадках, передбачених законом або договором, — неустойку), необхідні витрати з утримання закладеного майна, а також витрати щодо здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Бізнес. Бухгалтерія. - 1999. - №16. - С.124-125.
667
Практичне застосування законодавства про заставу багато в чому визначається можливостями реалізації закладеного майна, що найчастіше викликає найбільшу складність. Відповідно до ст.20 Закону "Про заставу" звернення стягнення на закладене майно здійснюється за рішенням суду, господарського суду, третейського суду, якщо Інше не передбачено законом, а також у безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, передбачених законодавством України.
Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. Воно ґрунтується на договорі страхування ризику непогашення кредиту.
Об'єктом страхування є відповідальність страхувальника (позичальника) перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за його використання протягом строку, передбаченого договором страхування.
Період страхування визначається договором, виходячи із строку повернення сум кредиту при страхуванні окремих кредитів.
Розмір страхового відшкодування визначається на підставі акта про непогашення кредиту і встановленої у договорі страхування страхової суми. Після виплати банку страхового відшкодування останній поступається страховику правом регресу — вимоги про відшкодування заподіяних боржником збитків у межах виплаченого страхового відшкодування. Банк зобов'язаний передати всі необхідні для реалізації цього права документи.
Укладення позичальником і страховиком договору страхування ризику непогашення кредиту є підставою для виплати страхової суми банку, що надав кредит, лише при включенні у договір відповідної умови. Адже у договорі, укладеному позичальником і страховиком, банк є не стороною, а третьою особою (ви-годонабувач), на користь якої укладений договір. Обов'язком банка є перевірка наявності у договорі зобов'язання страховика при настанні страхового випадку виплатити страхове відшкодування банку,
У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" зазначено, що відповідно до ст.370 ЦК 1963 p., ч.З ст.З та ст.16 Закону "Про страхування", укладаючи договір страхування, страховик має право передбачити у договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, господарський суд повинен з'ясувати, чи є у договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності такої умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповерненого позичальником кредиту і процентів, навіть у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасного повернення кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку
668
страховика у разі настання страхового випадку сплатити страхову суму банку.
Підстави відмови у виплаті страхових сум перелічені у Законі "Про страхування". Однією з підстав відмови у виплаті страхової суми є несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку страховику без поважних причин. Умовами договору страхування можуть бути передбачені й Інші підстави для відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству.
Страховик повинен відповідати за договором страхування лише у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором. Цю обставину господарський суд виявляє при вирішенні спору (п.6.4 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів").
Можливе одночасне застосування всіх або декількох видів забезпечення кредиту (способів забезпечення виконання кредитних зобов'язань) і кредитного ризику — вибір одного з них або їх поєднання є прерогативою сторін кредитних правовідносин.
§ 3. Банківський вклад
Договір банківського вкладу (депозиту) — це договір, за яким одна сторона (банк), що прийняла від другої (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), яка надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід у іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст.1058 ЦК).
Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, — публічний договір. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка, якщо інше не встановлено гл.71 ЦК або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Остання вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими пормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обігу- В разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу він є нікчемним.
Види банківських вкладів. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.
За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу
669
вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.
Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших, обставин, визначених договором, проценти за ним виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент.
Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, передбаченого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин останній вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
Проценти на банківський вклад. Згідно зі ст.1061 ЦК банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не передбачений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати їх у розмірі облікової ставки Національного банку України.
Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
У разі зменшення розміру процентів на вклади на вимогу новий їх розмір застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.
Передбачений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах Його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонню зменшений банком, якщо інше не встановлено законом.
Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.
Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
У ЦК передбачене внесення грошових коштів на рахунок вкладника Іншою особою. На рахунок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім'я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом. Кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до ст.338 ЦК.
670
Договір банківського вкладу може бути укладений також на користь третьої особи. Фізична або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Остання набуває права вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами.
До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад. Визначення Імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на користь якої зроблений вклад, є істотною умовою договору банківського вкладу. Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, відмовилася від нього, особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повернення вкладу або перевести його на своє ім'я.
Додаткова література:
1. Біленчук П.Д., Диннік О.Г, Лютий І.О., Скороход О.В. Банківське право: українське та європейське. — К., 1999.
2. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —К., 1998.
3. Лазарева Т.П. Нетрадиционньіе формьі кредитований внеш-незкономической деятельности / Право и зкономика. — 2001. —№1. - С.63-68.
4. Лишанский М., Маслова И. Правовое регулирование кредитних отношений // Хозяйство и право. — 1999. — №4. — С.132-135.
5. Очкуренко С.В. Проблеми правового регулювання кредитногодоговору // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. —№3. - С.141-150.

6. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К.,2003.
7. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
671

Глава 33 Банківський рахунок. Факторинг. Розрахунки
1. Банківський рахунок.
2. Факторинг.
3. Розрахунки.
3.1. Безготівкові розрахунки.
3.2 Готівкові розрахунки та обіг готівки.
§ 1. Банківський рахунок
Глава 72 ЦК регламентує вид договору, який поширений у сфері розрахункових відносин, однак не був раніше законодавчо визначений і регламентований в ЦК — договір банківського рахунка.
Договір банківського рахунка — це договір, за яким банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка) грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за ним (ч.і ст.1066 ЦК).
Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи йому право безперешкодно розпоряджатися ними. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.
Положення гл.72 "Банківський рахунок" застосовуються щодо інших фінансових установ при укладенні ними договору банківського рахунка відповідно до наданої ліцензії, а також застосовуються до кореспондентських рахунків та інших рахунків банків, якщо інше не встановлено законом.
Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.
Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якшо така відмова допускається законом чи банківськими правилами.
Банк зобов'язаний:
1) вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка;
672

2) зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта,в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо Інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом;
3) за розпорядженням клієнта видавати або перераховувати зйого рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
Клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.
Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.
У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якшо Інше не встановлено законом.
Обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Стаття 1075 ЦК докладно регламентує розірвання договору банківського рахунка. За заявою клієнта договір банківського рахунка розривається у будь-який час.
Банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка:
1) якщо сума грошових коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, залишилася меншою від мінімального розміру, передбаченогобанківськими правилами або договором, якшо така сума не будевідновлена протягом місяця від дня попередження банком про це;
2) у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року,якщо інше не встановлено договором;
3) у інших випадках, передбачених договором або законом.Залишок грошових коштів на рахунку видається клієнтові або за
його вказівкою перераховується на інший рахунок в строки і у порядку, встановлені банківськими правилами.
Банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за його рахунком протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошових коштів на ньому.
Порядок відкриття рахунків у банках регулює Інструкція про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. №527 (далі — Інструкція).
673

Ця Інструкція регулює правовідносини, що виникають при відкритті клієнтам банків поточних, депозитних (вкладних) рахунків у національній та іноземній валюті, а також поточних бюджетних рахунків у національній валюті України.
Зокрема банки відкривають рахунки зареєстрованим в установленому чинним законодавством порядку юридичним та фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності (далі — підприємства), філіям, представництвам, відділенням та іншим відокремленим підрозділам підприємств, у тому числі структурним підрозділам, виділеним у процесі приватизації (далі — відокремлені підрозділи), представництвам юридичних осіб-нерезидентів, іноземним інвесторам, фізичним особам на умовах, викладених в Інструкції та у договорі між установою банку і власником рахунка. Умови договору не повинні суперечити вимогам Інструкції.
Рахунки для збереження грошових коштів і здійснення усіх видів банківських операцій відкриваються у будь-яких банках України за вибором клієнта і за згодою цих банків.
В Інструкції знято обмеження щодо кількості банківських рахунків, які мають право відкривати господарюючі суб'єкти, на відміну від раніше діючого правила про відкриття не більш як двох поточних рахунків.
Порядок проведення операцій па рахунках у національній та Іноземній валюті регулюється чинним законодавством України, зокрема нормативно-правовими актами Національного банку України та Інструкцією. Операції здійснюються на підставі розрахункових документів установлених форм.
Клієнти банку можуть відкривати лише один рахунок для формування статутного фонду господарського товариства і один рахунок (в Іноземній та (або) національній валюті) за кожною угодою сумісної (спільної) діяльності без створення юридичної особи.
Юридичні особи-нерезиденти (крім нерезидентів-інвесторів) можуть відкривати поточні рахунки у національній та іноземній валюті на території України лише своєму представництву. Поточні рахунки у національній валюті представництву юридичної особи-нерезидента відкриваються за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України.
У разі відкриття двох і більше поточних рахунків у національній валюті власник рахунка протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття наступного рахунка визначає один з рахунків у національній валюті як основний, на якому обліковуватиметься заборгованість, що списується (стягується) у безспірному порядку, і повідомляє номер цього рахунка податковому органу, в якому він обліковується як платник податків, та за місцем своєї реєстрації і банкам, у яких відкриті додаткові рахунки в національній, а також в іноземній валюті.
У законодавстві України передбачено — кілька різних правових режимів відкриття в установах банків рахунків у національній валюті суб'єктам підприємництва:
674

— поточних рахунків у національній валюті підприємствам;
— депозитних рахунків у національній валюті підприємствам;
— поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств;
— поточних рахунків фізичним особам — суб'єктам підприємництва;
— рахунків для здійснення спільної діяльності без створення
юридичної особи;
— рахунка для формування статутного фонду;
— рахунків представництвам іноземних суб'єктів господарськоїдіяльності;
— рахунків нерезидентам-інвесторам;
— рахунків для здійснення спільної діяльності за участю нерезидентів-інвесторів.
У разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) подаються такі само документи, що й для створення підприємства.
У разі проведення перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, викликаної змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності рахунок закривається. Для відкриття нового рахунка його власник зобов'язаний подати в установу банку заявку, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію, зміни до установчих документів, картку зі зразками підписів та відбитком печатки, а також довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчені в установленому порядку відповідно до чинного законодавства.
У разі ліквідації підприємства його основний рахунок переоформляється на Ім'я ліквідаційної комісії, для чого подається рішення про ліквідацію підприємства та нотаріально посвідчена картка із зразками підписів уповноважених членів ліквідаційної комісії і відбитком печатки підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія зобов'язана вжити всіх заходів для закриття додаткових рахунків.
Поточні рахунки закриваються в установах банку:
а) на підставі заяви власника рахунка;
б) на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;
в) на підставі відповідного рішення суду чи господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;
г) на інших підставах, передбачених чинним законодавствомУкраїни або договором між установою банку і власником рахунка.
Юридичні особи—резиденти України можуть відкривати рахунки не тільки у банках України, а й у закордонних банках.
Відповідно до п."д" 4.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання І валютного контролю" Національний банк України надає індивідуальні ліцензії на відкриття резидентами України рахунків у іноземних банках. Порядок надання таких ліцензій встановлений у Положенні про порядок надання індивідуальних ліцензій на відкриття юридичними особами — ре-
675
t.,
зидентами України рахунків в іноземних банках, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 5 травня 1999 р. №221.
Відповідно до цього Положення термін дії індивідуальної ліцензії на право відкриття та використання рахунків у іноземних банках, яка надається Національним банком України юридичним особам — резидентам України, визначається умовами Індивідуальної ліцензії.
Пролонгована чи надана індивідуальна ліцензія на відкриття та використання рахунків у іноземних банках надає юридичній особі — резиденту України право купувати та перераховувати іноземну валюту виключно для виконання тих валютних операцій, які передбачені умовами ліцензії, з урахуванням вимог чинного законодавства України. Режим надходження і використання валютних коштів на вказаний в індивідуальній ліцензії рахунок визначається умовами індивідуальної ліцензії.
Тимчасове зупинення операцій на банківських рахунках суб'єктів підприємництва. У деяких випадках, передбачених законодавством, можливе тимчасове зупинення операцій на банківських рахунках суб'єкта підприємництва.
Відповідно до Указу Президента України від 4 березня 1998 р. №167/98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" органи державної податкової служби вправі зупиняти операції юридичних осіб, їх філій, відділень та інших відокремлених підрозділів, що не мають статусу юридичної особи, фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності на всіх рахунках (за винятком основного) в установах банків, крім операцій з надходження коштів, а також із спрямування коштів на основний рахунок у випадках:
— иепогашення платником податків податкової заборгованостіпротягом п'яти робочих днів від дня її виникнення за наявностіплатіжного доручення на її сплату або інкасового доручення (розпорядження) на її стягнення на позабалансовому рахунку №9803 вустанові банку;
— иепогашення дебітором платника податків кредиторської заборгованості перед ним у сумі, що не перевищує податкової заборгованості платника податків, за наявності інкасового доручення(розпорядження) на її стягнення на позабалансовому рахунку№9803 в установі банку.
Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків у банках. Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків може здійснюватися у випадках, передбачених законодавством, а саме: на підставі виконавчих документів, встановлених законом, рішень податкових органів та визнаних претензій.
Примусове списання (стягнення) коштів у іноземній валюті з рахунків платників регулюється Положенням про примусове списання (стягнення) та договірне списання грошових коштів в іно-
676
земній валюті з рахунків платників (крім банків) на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України від І жовтня 2001 р. №416.
§ 2. Факторинг
Згідно з ч.і ст. 1077 ЦК договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) — це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти у розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних з грошовою вимогою, право якої він відступає.
Предмет договору факторингу — право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, що виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Майбутня вимога вважається переданою факторові з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту її настання. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Останнім може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк чи фінансова установа, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань чи відповідальності перед боржником у зв'язку з порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
ЦК регламентує відповідальність клієнта перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої вІдступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога, право якої вІдступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент її відступлення йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу. Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої вІдступається і яка пред'явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу.
Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором фак-
677
торингу. Якщо договором факторингу допускається наступне від-ступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень гл.73 ЦК. Права фактора:
1) якщо відповідно до умов договору факторингу фінансуванняклієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержитьвід боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає передфактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові;
2) якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнтаперед фактором, останній зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, шо перевищує суму боргу клієнта, який забезпеченийвідступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановленодоговором факторингу (ст.1084 ЦК).
Права та обов'язки боржника. ЦК регламентує не тільки внутрішні взаємовідносини між клієнтом І фактором, що виникають з договору факторингу, а й зовнішні взаємовідносини між фактором і боржником, який не є стороною договору факторингу, але зобов'язаний здійснити певні дії на користь фактора.
Відповідно до ст.1085 ЦК якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити платіж, останній має право пред'явити до заліку свої грошові вимоги, що грунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. Боржник не може пред'явити факторові вимоги до клієнта у зв'язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.
Права боржника захищаються законом. У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, останній не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта.
Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо останній не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення ним зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.
§ 3. Розрахунки
Розрахунки регулює гл.74 ЦК. Стосовно форм розрахунків ст. 1087 ЦК передбачає, що розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть
678
провадитися у готівковій або безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки з участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.
3.1. Безготівкові розрахунки
Види безготівкових розрахунків. Згідно із ст.1088 ЦК при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу. Сторони за договором мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд.
Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи (далі — банки), у яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків. Порядок здійснення безготівкових розрахунків регулюється ЦК, законом та банківськими правилами.
Для виконання договірних зобов'язань суб'єкти використовують різні форми розрахунків, здійснювані у безготівковому порядку через банк. Згідно зі ст.51 Закону "Про банки і банківську діяльність" безготівкові розрахунки проводяться на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
Розрахунки між суб'єктами господарювання регулює підзакон-ний нормативно-правовий акт — Інструкція "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", затверджена постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. №135 (далі — Інструкція).
Інструкція визначає загальні правила, форми та стандарти розрахунків банків та інших юридичних та фізичних осіб у грошовій одиниці України, що здійснюються за участю банків. Вимоги цієї Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачїв, що здійснюють примусове списання (стягнення) коштів з рахунків цих учасників, та обов'язкові для виконання ними.
Особливістю законодавства, шо регулює розрахункові відносини між суб'єктами господарювання, є переважання імперативних норм. Водночас сторони цих відносин можуть значною мірою самостійно визначати форми розрахунків, за спільною згодою обирати одну із зазначених у законодавстві форм розрахунків.
679
Безготівкові розрахунки визначені в Інструкції як перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням пІдпри-- ємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.
Кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за доручення-. ми власників цих рахунків або за розпорядженнями стягувачів — у випадках, передбачених розд. Інструкції. Доручення платників та розпорядження стягувачів про списання коштів з рахунків складаються на відповідних бланках розрахункових документів, форма та порядок оформлення яких визначаються Інструкцією.
Доручення платників про списання коштів зі своїх рахунків приймаються банками до виконання виключно в межах наявних на вказаних рахунках коштів або якщо договором між банком та платником передбачено їх приймання та виконання у разі відсутності (недостатності) коштів на цих рахунках.
Списання коштів з рахунка платника залежно від конкретного випадку документально оформляється в банку платника розрахунковим документом, а у випадках, передбачених Інструкцією, — меморіальним ордером або реєстром чеків чи реєстром документів за акредитивом.
Платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників банки приймають незалежно від наявності на них достатнього залишку коштів та виконують у межах наявного . залишку коштів, а у невиконаній сумі повертають стягувачам.
У разі відсутності (недостатності) коштів на рахунку платника банк не здійснює обліку заборгованості платника, не сплаченої в строк, та не веде реєстру розрахункових і виконавчих документів, не оплачених у строк у зв'язку з відсутністю коштів на рахунку платника, за винятком здійснення банком таких операцій у межах укладених ним цивільно-правових договорів і у порядку, визначеному ними.
При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, Інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях і в електронному вигляді.
Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:
— меморіального ордера;
— платіжного доручення;
— платіжної вимоги-доручення; ,;
— платіжної вимоги;
— розрахункового чека;
— акредитива.
Загальні положення про розрахунки із застосуванням платіжнихдоручень визначені у §2 гл.74 ЦК. , .%
680
Згідно зі ст.1089 ЦК за платіжним дорученням банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок грошових коштів, розміщених на його рахунку в цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку в строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обігу.
Зміст і форма платіжного доручення та розрахункових документів, що подаються разом з ним, мають відповідати вимогам, встановленим законом і банківськими правилами. Банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо Інше не встановлено законом або банківськими правилами. Платіжне доручення платника приймається банком до виконання за умови, що сума такого доручення не перевищує суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не встановлено договором між платником і банком.
Банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у вказаному дорученні. Банк має право залучити інший банк (виконуючий банк) для виконання переказу грошових коштів на рахунок, визначений у дорученні клієнта. Банк повинен негайно інформувати платника на його вимогу про виконання платіжного доручення.
У разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відповідальність відповідно до ЦК та закону. В разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв'язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на останній.
В Інструкції платіжне доручення визначене як розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.
Таким чином, розрахунки платіжним дорученням характеризуються тим, що банк зобов'язується за дорученням платника за рахунок коштів, що знаходяться на його рахунку, переказати певну грошову суму на рахунок одержувача.
Платіжне доручення приймається банком платника до виконання протягом 10 календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:
— за фактично відвантажену (продану) продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);
— у порядку попередньої оплати — якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та (або) обумовлено в договорі;
— для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством; *-;м,да-
681
— для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, відкритіу банках;
— в інших випадках відповідно до укладених договорів та (або)чинного законодавства.
При рівномірних і постійних поставках товарів та наданні послуг розрахунки між постачальниками і покупцями можуть здійснюватися дорученнями, періодичним перерахуванням коштів у строки і у розмірах, обумовлених у договорах.
Розрахунки за акредитивом урегульовані у §3 гл.74 ЦК.
У разі розрахунків за акредитивом банк (банк-емітент) за дорученням клієнта (платника) — заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені зобов'язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити його на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи — бепефіціара (ч.і ст. 1093 L1K).
У разі відкриття покритого акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-смітенті або виконуючому банку. В разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.
У ЦК передбачені положення стосовно як відкличного, так і безвідкличного акредитива.
Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів. Відкликання акредитива не створює зобов'язань банку-емітепта перед одержувачем грошових коштів. Виконуючий банк повинен здійснити платіж або інші операції за відкличним акредитивом, якщо до моменту їх здійснення ним не одержано повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива.
Безвідкличний акредитив може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів. На прохання банку-емітента виконуючий банк може підтвердити безвідкличний акредитив шляхом прийняття додатково до зобов'язання банку-емітепта зобов'язання провести платіж відповідно до умов акредитива. Безвідкличний акредитив, підтверджений виконуючим банком, не може бути змінений або анульований без згоди виконуючого банку.
Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає до виконуючого банку документи, передбачені умовами акредитива, що підтверджують виконання всіх його умов. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться. Якщо виконуючий банк відмовляє у прийнятті документів, які за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він повинен негайно повідомити про це одержувача грошових коштів і банк-емітент із визначенням причин відмови. Якщо банк-емітент, одер-
682
жавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і вимагати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві грошових коштів з порушенням умов акредитива.
Акредитив закривається у разі:
1) спливу строку дії акредитива;
2) відмови одержувача грошових коштів від використання акредитива до спливу строку його дії, якщо це передбачено умовами акредитива;
3) повного або часткового відкликання акредитива платником,якщо таке відкликання передбачене умовами акредитива.
Про закриття акредитива виконуючий банк повідомляє банк-емітент. Виконуючий банк одночасно з закриттям акредитива негайно повертає банку-емітентові невикористану суму покритого акредитива. Банк-емітент повинен зарахувати повернені суми на рахунок платника.
Інструкція визначає акредитив як договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким останній за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіцІара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.
Отже, розрахунки за акредитивом характеризуються тим, що банк, який діє за дорученням платника про відкриття акредитива і відповідно до його вказівки (банк-емітент), зобов'язується зробити платежі одержувачу коштів або дати повноваження іншому (виконуючому) банку зробити платежі одержувачу коштів. Такій оплаті передує виконання визначених дій одержувачем коштів на адресу платника (відвантаження продукції, виконання робіт, надання послуг), шо підтверджується відповідними документами.
Заявник акредитива — платник, який подав обслуговуючому банку заяву про відкриття акредитива. Банк-емітент — банк, що відкрив акредитив. Виконуючий банк — банк, який за дорученням банку-емітента здійснює платіж всупереч документам, визначеним у акредитиві. Виконуючий банк залежно від операції за акредитивом, виконання якої доручено йому банком-емітентом, також може бути авізуючим банком.
Умови і порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються у договорі між бснефіціаром та заявником акредитива і не повинні суперечити чинному законодавству, в тому числі нормативно-правовим актам Національного банку України.
Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів (редакція 1993 p.; публікація Міжнародної торгової палати №500) у частині, що не суперечить чинному законодавству, в тому числі нормативно-правовим актам Національного банку України.
683
Банк-смітснт може відкривати такі види акредитивів:
а) покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку;
б) непокритий — акредитив, оплата за яким у разі тимчасовоївідсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емі-тентом за рахунок банківського кредиту.
Акредитив може бути відкличним та безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. У разі відсутності такої позначки акредитив вважається безвідкличним.
Відкличний акредитив — це акредитив, що може бути замінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов договору, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).
Безвідкличний акредитив — акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені лише за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітепта. Безвідкличний акредитив — це тверде зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітента І дотримані строки та умови акредитива.
Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заявку на акредитив за формою додатка 7 до Інструкції; в разі відкриття покритого акредитива — відповідні платіжні доручення. Акредитив повинен містити лише ті умови, які банк може перевірити документально.
Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Виконуючий банк ретельно перевіряє подані бенефіці-аром документи щодо дотримання всіх умов акредитива і у разі порушення хоча б однієї з них не проводить виплати за акредитивом, про шо інформує бенефіціара і надсилає повідомлення до банку-емітента для отримання згоди на оплату документів з розбіжностями. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, що мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.
До розрахунків, що здійснюються як зарахування взаємної заборгованості платників, належать розрахунки, за якими взаємні зобов'язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Ці розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов'язань між двома платниками або групою платників усіх форм власності однієї або різних галузей господарства.
Підприємства, що мають господарські зв'язки за поставками товарів (виконаними роботами, наданими послугами), можуть здій-
684
снювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог. У договорах між підприємствами передбачаються періодичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосуванням яких здійснюватимуться розрахунки.
У разі розрахунків за інкасовими дорученнями (за інкасо) банк (банк-емітент) за дорученням клієнта здійснює за його рахунок дії щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу. Банк-емітент, який одержав інкасове доручення, має право залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк). Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу (ст.1099 ЦК).
У §5 гл.74 ЦК (ст.ст.1102-1106) містяться загальні положення про розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банку переказати вказану в чеку грошову суму одержувачеві (чскодержате-лю) - ч.і ст.1102 ЦК.
Платником за чеком може бути лише банк, в якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися. Відкликання чека до спливу строку для його подання не допускається. Видача чека не погашає грошового зобов'язання, на виконання якого він виданий. Порядок та умови використання чеків встановлюються ЦК, законом та банківськими правилами. Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими правилами. Чек, в якому відсутній будь-який з реквізитів або до якого внесені виправлення, є недійсним. Форма чека та порядок його заповнення встановлюються законом і банківськими правилами.
Чек оплачується за рахунок грошових коштів чекодавця. Чек підлягає оплаті платником за чеком за умови подання його до оплати у строк, встановлений банківськими правилами. Платник за чеком має пересвідчитися усіма можливими способами у його справжності, а також у тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою.
Подання чека до банку чекодержателя на Інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу. Зарахування коштів за інкасованим чеком на рахунок чекодержателя провадиться після одержання платежу від платника, якщо інше не передбачено договором між чекодержателем і банком.
Згідно з Інструкцією, розрахунковий чек — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника рахунка (чекодавця) банку-емітента, в якому його відкрито, про сплату чекодер-жателю зазначеної в чеку суми коштів.
Чекодавець — підприємство або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.
Чекодержатель — підприємство чи фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком, цчмт- *»*** \
685
Банк-емітент — банк, шо відкрив акредитив або здійснив емісію цінних паперів, платіжних карток або видав розрахунковий чек (чекову книжку).
Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги). Розрахункові чеки використовуються лише для безготівкових перерахувань з рахунка чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті готівкою. Розрахунковий чек з чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів (день виписки розрахункового чека не враховується).
Розрахунковий чек прий.мається чскодержателсм до оплати безпосередньо від чекодавця, на Ім'я якого оформлені документи, що підтверджують отримання ним товарів (виконання робіт, надання послуг).
Крім передбачених ЦК платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків) та розрахунків за інкасо, є інші розрахункові документи, шо використовуються згідно з Інструкцією, — меморіальний ордер, платіжна вимога-доручення та платіжна вимога.
Меморіальний ордер — міжбанківський розрахунковий документ, який у випадках, передбачених Інструкцією, складається банком під час списання коштів з рахунка платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стя-гувача щодо списання коштів з рахунка платника.
Платіжна вимога-доручення — це розрахунковий документ, який складається з двох частин:
— верхньої — вимоги одержувача безпосередньо до платникапро сплату визначеної суми коштів;
— нижньої — доручення платника обслуговуючому банку просписання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.
Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.
Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.
У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами Інструкції і подає до банку, що його обслуговує. Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем.
Платіжна вимога — розрахунковий документ, що містить вимогу стягувана чи при договірному списанні одержувача до банку, який обслуговує платника, здійснити без погодження з ним переказ певної суми коштів з рахунка платника на рахунок одержувача.
Платіжні вимоги використовуються під час розрахунків при здійсненні примусового списання (стягнення) грошових коштів на
686
підставі рішень судів та інших державних і недержавних органів. Стягувачі, які мають рахунки у банках, і стягувачі, які рахунків у банках не мають, здійснюють примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників, відкритих у банках, у передбаченому Інструкцією порядку.
Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законодавством, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій.
Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з вкладних (поточних і депозитних) рахунків фізичних осіб.
Банк стягувача приймає платіжні вимоги протягом 10, а банк платника — протягом 30 календарних днів з дати їх складання.
3.2. Готівкові розрахунки та обіг готівки
Готівковий обіг регулюють Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 р. №72 (далі — Положення) та Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, затверджена постановою Правління Національного банку України від 19 лютого 2001 р. №69. Ці нормативно-правові акти установлюють певні обмеження в обігу готівки.
Вимоги Положення поширюються на юридичних осіб (крім установ банків і підприємств поштового зв'язку) незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, їх відокремлені підрозділи, представництва іноземних організацій і фірм, які здійснюють підприємницьку діяльність (далі — підприємства), а також на зареєстрованих у встановленому порядку фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності без створення юридичної особи (далі — підприємці), які здійснюють операції з готівкою у національній валюті, та є обов'язковими для виконання ними.
Вимоги Положення не поширюються на розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські та інші офіційні представництва, міжнародні організації та їх філії, що користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також на представництва інших іноземних організацій, які не здійснюють підприємницької діяльності.
Підприємства (підприємці), які відкрили поточні рахунки в установках банків, зберігають на них свої кошти на договірних умовах і здійснюють розрахунки за своїми зобов'язаннями в безготівковій та готівковій формі в порядку, установленому нормативно-правовими актами Національного банку України.
- 687
Розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами проводяться як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки і здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги встановленої форми. Підприємці здійснюють облік руху готівки згідно з порядком та документами, установленими Державною податковою адміністрацією України.
Сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) не повинна перевищувати 3 тис. грн. протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами. Платежі понад установлену граничну суму проводяться виключно в безготівковому порядку. Кількість підприємств (підприємців), з якими проводяться розрахунки, протягом дня не обмежується.
Зазначені обмеження стосуються також розрахунків готівкою підприємств у оплату за товари, придбані на виробничі (господарські) потреби за рахунок коштів, одержаних за корпоративними картками.
Вказані обмеження не стосуються розрахунків підприємств (підприємців) з фізичними особами, бюджетами та державними цільовими фондами, малих і середніх підприємств при використанні готівкових коштів, одержаних ними за рахунок кредитної лінії Європейського банку реконструкції та розвитку для розвитку малих і середніх підприємств. Обмеження також не поширюються на добровільні пожертвування, благодійну допомогу, вилучену органами державної податкової служби готівку, на розрахунки за спожиту електроенергію, а також у разі використання коштів, виданих на відрядження.
У разі здійснення підприємствами готівкових розрахунків з іншими підприємствами (підприємцями) понад установлену граничну суму кошти в розмірі перевищення встановленої суми розрахунково додаються до фактичних залишків готівки у касі на кінець дня платника готівки одноразово в день здійснення цієї операції, з подальшим порівнянням одержаної розрахункової суми із затвердженим лімітом каси.
Розрахунки готівкою підприємств (підприємців) між собою та з фізичними особами проводяться із застосуванням прибуткових та видаткових касових ордерів, касових і товарних чеків, розрахункових квитанцій, проїзних документів тощо, які підтверджували б факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) коштів, а також рахунків-фактур, договорів, угод, контрактів, актів закупівлі товарів тощо.
Розрахунки за готівку підприємств сфери торгівлі, громадського харчування та послуг здійснюються Із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій згідно із Законом України від 6 липня 1995 р. "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг". Перелік окремих форм та умов проведення діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, яким дозволено проводити розрахун-
кові операції без застосування реєстраторів розрахункових операцій з використанням розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2000 р. №1336.
Розрахунки готівкою фізичних осіб з підприємствами за придбані товари (виконані роботи, надані послуги) можуть також проводитися через установи банків у порядку, визначеному Інструкцією №1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 7 липня 1994 р. №129. Зазначені розрахунки здійснюються без надходження коштів до каси підприємства і відображення цієї операції у касовій книзі, а проводяться фізичними особами шляхом внесення готівки на внутрішні банківські рахунки і подальшого перерахування установою банків вказаних коштів па поточні рахунки підприємств та є для фізичних осіб (платників коштів) готівковими, а для підприємств (одержувачів коштів) — безготівковими.
Ліміт каси встановлюється підприємствам, які мають рахунки в установах банків, здійснюють операції з готівкою. Такі підприємства можуть зберігати в своїй касі готівку на кінець дня у межах затвердженого ліміту каси. Порядок установлення підприємствам ліміту каси, порядку і строків здавання готівкової виручки регулюється Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України.
Відповідальність за неподання заявок-розрахунків у визначені строки та несвоєчасне одержання встановленого ліміту каси згідно з умовами договору на розрахунково-касове обслуговування покладена на підприємства.
Підприємці зобов'язані здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені установою банку для зарахування на їх поточні рахунки. Якщо ліміт каси взагалі не встановлено, то вся наявна готівка (крім розміру, що не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) в його касі на кінець дня має здаватися до банку (незалежно від причин, внаслідок яких ліміт каси не встановлено).
Готівкові кошти можуть здаватися підприємствами в денні та вечірні каси установ банків, інкасаторам Національного банку або установ комерційних банків, підприємствам поштового зв'язку для переказів на їх поточні рахунки в установах банків. Уся готівка, що надходить до кас підприємств, повинна своєчасно та у повній сумі оприбутковуватися у їх касах.
Оприбуткуванням готівки в касі підприємства є здійснення ним обліку готівки у повній сумі її фактичних надходжень з оформленням цієї операції у встановленому порядку прибутковим касовим ордером та відображенням у касовій книзі в день одержання підприємством готівкових коштів.
При проведенні розрахунків готівкою підприємств у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій або використанням розрахункових
23г,м 689
книжок оприбуткуванням є здійснення підприємствами обліку готівки через реєстраторів розрахункових операцій або розрахункові книжки із складанням того самого дня ла підставі розрахункових документів звітів у книгах обліку розрахункових операцій і оформлення готівки в установленому порядку прибутковим касовим ордером та відповідним записом у касовій книзі в день надходження коштів. Зазначена послідовність оприбуткування також поширюється на відокремлені підрозділи, які працюють у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій або використанням розрахункових книжок і самостійно здають до кас установ банку або через інкасаторів одержану ними готівкову виручку. Ці підрозділи мають також вести касову книгу та оприбутковувати готівку в своїх касах.
Готівкова виручка підприємств (підприємців) може використовуватися ними для забезпечення потреб, що виникають у процесі їх функціонування, а також для проведення розрахунків з бюджетами та державними цільовими фондами за податками і зборами (обов'язковими платежами). Підприємства, що мають податковий борг, здійснюють виплати, пов'язані з оплатою праці (крім виплат через екстрені (невідкладні) обставини), виключно за рахунок коштів, одержаних з установ банків.
Підприємства не повинні накопичувати готівкову виручку в своїх касах понад установлений ліміт каси для здійснення потрібних виплат до настання строків останніх.
Підприємства (підприємці), що мають поточні рахунки в установах банків, одержують готівку з цих рахунків в установах банків у межах наявних коштів і витрачають її виключно на цілі, які визначені в грошовому чеку та не суперечать чинному законодавству України.
Для своєчасного одержання в установі банку потрібної суми готівки підприємства (підприємці) в установлені банком строки мають попередити (письмово або усно) установу банку про необхідну суму коштів у банкнотах та розмінній монеті.
Підприємства мають право зберігати в своїй касі готівку, що одержана в установі банку для виплат, пов'язаних з оплатою праці, пенсій, стипендій, дивідендів (доходу), понад установлений ліміт каси протягом трьох робочих днів, включаючи день одержання готівки в установі банку. Суми готівки, одержані в установі банку і не використані за призначенням протягом установлених вище строків, повертаються підприємством в установу банку не пізніше наступного робочого дня установи банку та підприємства або можуть залишатися в його касі (у межах установленого ліміту) і видаватися на ті самі цілі.
Підприємство має право зберігати в касі готівку для виплат, пов'язаних з оплатою праці, що здійснюється за рахунок виручки, понад установлений для нього ліміт каси протягом трьох робочих днів з дня настання строків цих виплат у сумі, що зазначена у переданих до каси платіжних (розрахунково-платіжних) відомостях.
Видача готівки під звіт з кас підприємств за умови повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше виданими під звіт сума-
690 ге
ми, тобто у разі подання до бухгалтерії авансового звіту про витрачені (частково витрачені) кошти та одночасного повернення до каси підприємства залишку готівки, виданої під звіт. Підзвітні особи зобов'язані подати до бухгалтерії підприємства разом з невикористаним залишком готівки авансовий звіт про витрачання одержаних у касі сум у такі строки:
— за відрядженням — протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження;
— на закупівлю сільськогосподарської продукції, продуктів їїпереробки та заготівлю вторинної сировини, крім металобрухту —протягом 10 робочих днів з дня видачі готівки під звіт;
— на всі інші виробничі (господарські) потреби — наступногоробочого дня після видачі готівки під звіт.
До підприємств (підприємців) застосовуються штрафні санкції згідно з чинним законодавством України за:
— перевищення встановлених лімітів каси;
— не оприбуткування (неповне оприбуткування) у касах готівки;
— перевищення встановлених строків використання виданої підзвіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів;
— витрачання готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, за наявності податкового боргу;
— використання одержаних в установі банку готівкових коштівне за цільовим призначенням;
— проведення готівкових розрахунків без подання одержувачемкоштів платіжного документа, який підтверджував би сплату покупцем готівкових коштів.
Ліміт залишку готівки в касі (ліміт каси) — граничний розмір готівки, що може залишатися в касі підприємства па кінець робочого дня, який встановлюється установою банку.
Указ Президента України "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" від 12 червня 1995 р. №436/95 (у редакції Указу від 11 травня 1999 р. №491/99) встановлює, що у разі порушення юридичними особами усіх форм власності, фізичними особами — громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм щодо регулювання обігу готівки у національній валюті, встановлюваних Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу:
— за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах — у подвійному розмірі суми виявленої понадлімітної готівки
за кожний день;
— за не оприбуткування (неповне оприбуткування) у касах готівки — у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми;
— за витрату готівки з виручки, отриманої від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень (крім коштів, одер-
23- 691
жаних з кас установ банків), на виплати, пов'язані із заробітною платою (за винятком екстрених (невідкладних) обставин), за наявності податкової заборгованості — у розмірі здійснених виплат;
— за перевищення встановлених строків використання виданоїпід звіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт безповного звіту щодо раніше виданих коштів — у розмірі 25 відсотків виданих під звіт сум;
— за проведення розрахунків готівкою без подання одержувачемкоштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанцій до прибуткового ордера, іншого письмового документа),який підтверджував би сплату покупцем готівкових коштів, — урозмірі сплачених коштів;
— за використання отриманих в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням — у розмірі витраченої готівки.
Додаткова література:
1. Беляков М.М. Вексель как важнейшее платежное ередство. —М., 1992.
2. Ефимова Л. Правовое регулирование аккредитива // Хозяйс-тво и право. - 2000. — №7. — С.25-39.
3. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. —К., 1998.
4. Иванов Д.Л. Вексель. — М, 1993.
5. Красько І. Договор факторинга // Предпринимательство, хо-зяйство и право. — 1996. — №6. — С.З.
6. Красько И.Е., Жушман В.П. Вексельное обращение. — Харь-ков, 1997.
7. Новоселова Л.А. Вексель в хозяйственном обороте. — М.,1998. - 116с.
8. Павлодский Е.А. Банковский кредит и способи его обеспече-ния. - М., 1994.
9. Подцерковний Л., Рябко Л. Правова природа договору банківського рахунку // Право України. — 1999. — №7. — С.46-49.

10. Понікар М.І. Кредитні відносини в сучасних умовах. Законодавство і практика // Вісник Вищого арбітражного суду України. —1998. - №1. - С.179-182.
11. Рябко Л. О разграничении понятий "ссуда" и "кредит" //Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — №11. — С.43-45.
12. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: 2-е вид. — К., —2003.
13. Скотар Н. Операции коммерческих банков с векселями //Право України. - 1999. - №1. - С.36.
14. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
692
Глава 34 Розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності. Комерційна концесія. Спільна діяльність
1. Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
2. Комерційна концесія.
3. Спільна діяльність.
§ 1, Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності
Договори, що опосередковують розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, регулює гл.75 ЦК,
Види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:
1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) ліцензійний договір;
3) договір про створення за замовленням І використання об'єкта права інтелектуальної власності;
4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності він є нікчемним.
Законом можуть бути встановлені випадки, у яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно (ст.1107 ЦК).
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Згідно зі ст.1108 ЦК особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта у певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного договору.
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
693

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензІату І виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром Іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.
Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена вказаною ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері. За згодою ліцен-зіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).
Ліцензійний договір — це договір, за яким одна сторона (ліцен-зіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК та іншого закону (ч.і ст.1109 ЦК).
У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, що сторони вважають за доцільне включити у договір. Вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права Інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.
У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України. Якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої гро-
694
шової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору. Умови ліцензійного договору, які суперечать положенням цього Кодексу, є нікчемними.
Ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності,
Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору в разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору в разі порушення другою стороною інших умов договору.
У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, останній вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.
Уповноважені відомства або творчі спілки можуть затверджувати типові ліцензійні договори. Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об'єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно зі становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом.
Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності — це договір, за яким одна сторона (творець — письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк (ч.і ст. 1112 ЦК).
Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником.
Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на вказаний твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором.
Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів, є нікчемними.
695
Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності — це договір, за яким одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах {ч.і ст. 1113 ЦК).
Укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, укладені раніше.
Умови договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно зі становищем, передбаченим ЦК та іншим законом, а також обмежують право творця на створення інших об'єктів, є нікчемними.
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності та ліцензійні договори, договори про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, договори про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Остання здійснюється на вимогу ліцензІара або ліцензіата у порядку, встановленому законом.
Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.
Факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає такій реєстрації.
§ 2. Комерційна концесія
Комерційну концесію регулює гл.76 ЦК. Необхідність законодавчого закріплення договору комерційної концесії обумовлена поширенням цього договору як у зарубіжній, так і вітчизняній підприємницькій діяльності. Зокрема широко використовують комерційну концесію (франчайзинг) всесвітньо відомі підприємства громадського харчування (наприклад ресторан "Макдоналдс"), готелі (готель "Хілтон") тощо.
Цей договір регулює відносини, що складаються між правоволодільцем (суб'єктом підприємницької діяльності зі сформованою і широко відомою діловою репутацією) І користувачем (суб'єктом підприємництва) у зв'язку з оплатним придбанням користувачем права на використання належних правоволодільцю засобів індивідуалізації вироблених товарів, виконуваних робіт чи послуг, а також охоронюваної комерційної інформації (ноу-хау).
Особливість цього договору в тому, що він може використовуватися виключно у сфері підприємницької діяльності, тому є підприємницьким договором - ,, - . . ._м
696
Договір комерційної концесії — договір, за яким одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (чи) надання послуг (ст. 1115 ЦК).
Характеристики договору — консенсуальний, оплатний, двосторонній. Відносини, пов'язані з наданням права користування комплексом прав, регулюються ЦК та іншим законом.
Предмет договору. Згідно зі ст. 1116 ЦК предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права Інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації.
Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.
Сторони в договорі. Сторонами у договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.
Форма договору комерційної концесії та Його державна реєстрація. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним.
Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодІльця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на вказаний договір лише з моменту його державної реєстрації.
Договір комерційної субконцесії. Згідно зі ст. 1119 ЦК у випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем чи визначених договором комерційної концесії.
До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, встановлені ЦК або іншим законом, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно. Визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії.
Обов'язки правоволодІльця. Правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу Інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за
697
договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав.
Право володілець зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії;
1) забезпечити державну реєстрацію договору;
2) надавати користувачеві постійне технічне та консультативнесприяння, в тому числі сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;
3) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії (ст.1120 ЦК).
Обов'язки користувача передбачені у ст.1121 ЦК. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, він зобов'язаний:
1) використовувати торговельну марку та інші позначення пра-воволодільця визначеним у договорі способом;
2) забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), щовиробляються (виконуються, надаються) відповідно до договорукомерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг),які виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем;
3) дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умоввикористання комплексу наданих прав використанню останніхправоволодільцем;
4) надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на яківони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця;

5) інформувати покупців (замовників) найбільш очевиднимдля них способом про використання ним торговельної марки таінших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії;
6) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.
Особливі умови договору комерційної концесії. У договорі комерційної концесії можуть бути передбачені особливі умови, зокрема:
1) обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на ній;
2) обов'язок користувача не конкурувати з правоволодільцем натериторії, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих правоволодільцем прав;
3) обов'язок користувача не одержувати аналогічні права відконкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;
4) обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місцерозташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт,
698
надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.
Умова договору, відповідно до якої правоволодІлець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною.
Умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі.
ПравоволодІлець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що пред'являються до користувача у зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем. За вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, останній відповідає солідарно з користувачем.
Право користувача на укладення договору комерційної концесії на новий строк. Користувач, який належним чином виконував свої обов'язки, має право на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих же умовах. Законом можуть бути встановлені умови, за яких правоволодІлець може відмовитися від укладення договору концесії на новий строк.
Зміна договору. Договір комерційної концесії може бути змінений відповідно до положень гл.53 ЦК. У відносинах з третіми особами сторони у договорі комерційної концесії мають право посилатися на зміну договору лише з моменту державної реєстрації цієї зміни відповідно до ст. і 118 ЦК, якщо не доведуть, що третя особа знала або могла знати про зміну договору раніше.
Припинення договору комерційної концесії. Згідно зі ст.1126 ЦК кожна із сторін у договорі комерційної концесії, строк якого не встановлений, має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців, якщо триваліший строк не передбачений договором. Розірвання договору комерційної концесії підлягає державній реєстрації відповідно до ст. 1118 ЦК.
Договір комерційної концесії припиняється у разі;
1) припинення права правоволодільця на торговельну марку чиінше позначення, визначене у договорі, без його заміни аналогічним правом;
2) оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом).
Перехід виключного права на об'єкт права інтелектуальної власності, визначений у договорі комерційної концесії, від правоволодільця до іншої особи не є підставою для зміни або розірвання договору комерційної концесії.
У разі смерті правоволодільця його права та обов'язки за договором комерційної концесії переходять до спадкоємця за умови,
699
що він зареєстрований або протягом шести місяців від дня відкриття спадщини зареєструється як суб'єкт підприємницької діяльності або передасть свої права і обов'язки особі, яка має право займатися підприємницькою діяльністю.
Здійснення прав і виконання обов'язків особи, яка померла, до переходу їх відповідно до цієї частини до спадкоємця чи іншої особи здійснюється особою, яка управляє спадщиною і призначається відповідно до ст.1285 ЦК.
У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правово-лодільця, права на використання яких входять до комплексу прав, наданих, користувачеві за договором комерційної концесії, цей договір зберігає чинність щодо нового позначення правоволодільця, якщо користувач не вимагає розірвання договору І відшкодування збитків. У разі продовження чинності договору користувач має право вимагати відповідного зменшення належної право володільцеві плати.
Якщо у період дії договору комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за цим договором, дія останнього не припиняється, крім тих його положень, що стосуються права, яке припинилося. Користувач має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві плати, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення настають наслідки, передбачені ч.З ст.1126 або ст.1128 ЦК.
§ 3. Спільна діяльність
Глава 77 ЦК регулює спільну діяльність. Договір про спільну діяльність — це договір, за яким сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові (ч.і ст. П ЗО ЦК).
Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без такого об'єднання.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Одним з різновидів договору про спільну діяльність є договір простого товариства.
Договір простого товариства — це договір, за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення Іншої мети (ст.1132 ЦК).
Вказаний договір використовується для забезпечення особистих потреб його учасників, а також для спільного вирішення суб'єктами підприємницької діяльності окремих завдань при її здійсненні.
700
Економічні інтереси учасників договору простого товариства (юридичних і фізичних осіб) полягають не в одержанні зустрічного задоволення, а саме в поєднанні їх майна і трудових зусиль для вирішення певного завдання. Мета, на досягнення якої спрямований договір, є спільною, єдиною для сторін.
Такою загальною метою може бути будування водогосподарських споруд і пристроїв, будування доріг, зведення спортивних споруд, шкіл, жилих будинків тощо. При вирішенні питання щодо предмета спільної діяльності слід виходити з того, що у СТ.П32 ЦК конкретні цілі такої діяльності не вказані. Таким чином, сторони (учасники) не позбавлені права укладати договір для досягнення будь-якої спільної мети шляхом їх спільної діяльності, що не забороняється чинним законодавством.
Однак слід мати на увазі, що договором про спільну діяльність (у тому числі договором простого товариства) передбачаються права та обов'язки сторін щодо досягнення певної мети без створення суб'єкта права — окремої юридичної особи. Отже, створення суб'єкта господарської діяльності — спільного підприємства, господарського товариства, тобто окремої юридичної особи, регулюється не договором про спільну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства.
Характеристики договору — консенсуальний, оллатний і взаємний. Він може бути двостороннім або багатостороннім право-чином.
Учасниками договору простого товариства можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Ними, зокрема, можуть бути іноземні інвестори відповідно до ст.23 Закону України від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування", що передбачає право іноземних інвесторів укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничої кооперації, спільного виробництва тощо), не пов'язану зі створенням юридичної особи.
Оскільки гл.77 ЦК не передбачає істотних умов договору простого товариства, то, вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, слід виходити з того, що такий договір вважається укладеним, якщо між сторонами у письмовій формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами, передбаченими у ч.2 ст.1131 ЦК для договору про спільну діяльність.
До змісту договору, зокрема, включаються:
— умови про розміри, порядок І строки внесення учасникамивкладів у зв'язку із спільною діяльністю;
— порядок ведення спільних справ учасників;
— порядок спільного використання майна і покриття витрат найого утримання.
Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), у тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними
701

-к
;.*.
за вартістю, якщо інше не випливає з договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між ними.
Спільне майно учасників. Згідно зі ст. 1134 ЦК внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на інших підставах, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників І є їх спільним майном.
Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників. Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а у разі нсдосягнення згоди — у порядку, що встановлюється за рішенням суду. Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюються договором простого товариства.
На відміну від інших учасників спільної власності, сторони у договорі про спільну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у майні без згоди інших учасників.
До арбітражного суду області звернулося управління дорожнього будівництва (далі — Позивач) із заявою про розірвання договору, укладеного ним з кооперативом (далі — Відповідач). Другий відповідач — виробничий вузол зв'язку (далі — Вузол зв'язку).
Згідно з рішенням арбітражного суду області Відповідач зобов'язався повернути позивачеві приміщення майстерні, гаражу і навіс для зберігання техніки, оскільки Відповідач експлуатував зазначені приміщення, не будучи їх власником. Позивач, керуючись ст.260 ЦК 1963 p., вправі в будь-який час відмовитися від договору. Підставою для його відмови послужив акт обстеження переданих Відповідачу приміщень, який засвідчив їх незадовільний стан. У частині розірвання договору в позові відмовлено, оскільки з моменту відмови власника майна від укладеного на невизначений строк договору останній втратив силу.
Голова арбітражного суду області, перевіривши в порядку нагляду законність і обгрунтованість рішення, залишив його в силі. Відповідач, не погодившись з рішеннями, що мали місце у справі, звернувся до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою, у якій просив скасувати рішення і постанову арбітражного суду області та у позові відмовити, посилаючись при цьому на таке.
Факт безоплатної передачі Позивачем Відповідачу в 1990 р. майна не підтверджений матеріалами справи, як не підтверджено документами і твердження Позивача про те, що спірні споруди перебували на балансі Позивача до моменту їх передачі Відповідачу. На думку Відповідача, посилання Позивача на ст.145 ЦК 1963 р. для обгрунтування його права на повернення спірних споруд неправомірне. Перевіривши матеріали справи, судова колегія установила таке.
За умовами договору про виробничі взаємовідносини, укладеного сторонами у 1990 p., причому кооператив (Відповідач) був створений при Управлінні облавтодора (Позивач), останній зобов'язався
702
передати Відповідачу невикористовувані будівлі та устаткування, у тому числі асфальтобетономішалку.
Зі свого боку Відповідач після одержання зазначеного майна зобов'язався організувати випуск дорожньо-будівельних матеріалів на асфальтобстономішалці, розширити видобуток піску для дорожнього господарства, організувати обмінний пункт і майстерню з ремонту машин та агрегатів дорожніх машин. На підставі акта від 3 листопада 1989 р. Позивач безоплатно передав на баланс Вузла зв'язку всі будівлі, про що свідчать наявні у справі документи.
Зазначена передача не суперечила постановам, шо діяли на той час, Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 р. №940 "Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд", Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. №285 з тісю ж назвою, відповідно до яких підприємства, об'єднання й організації, переведені на повний господарський розрахунок і самофінансування, мали право передавати (продавати) будинки і споруди самостійно. З прийняттям Закону СРСР від 30 червня 1987 р. "Про державне підприємство (об'єднання)" повний госпрозрахунок І самофінансування стали одним із принципів діяльності підприємства (п.2 ст.2 зазначеного Закону), в тому числі у п.4 ст.4 цього ж Закону було передбачене право підприємства передавати іншим підприємствам морально застарілі та зношені будинки та споруди.
Доказом того, що передані Вузлу зв'язку об'єкти були зношені, є те. що вони були побудовані у 1953 р. і на момент передачі підлягали капітальному ремонту.
Твердження Вузла зв'язку про те, що спірні будівлі не були прийняті ним на баланс, а їх передачу Відповідачу він зробив за дорученням Позивача, від імені останнього та на виконання укладеного між Позивачем і Відповідачем договору, відповідають обставинам і матеріалам справи, шо, зокрема, підтверджується листом Позивача про передачу Відповідачу приміщення майстерні, гаража і навісу та актом приймання-передачі (лютий 1990 p.). Ці будівлі були передані у стані, що вимагає капітального ремонту.
Договір про виробничі взаємовідносини сторін є доказом того, що необхідність передачі Відповідачу спірних будівель, які перед цим передавалися Вузлу зв'язку, пов'язана саме з виконанням цього договору. За своєю правовою природою цей договір є договором про спільну діяльність (ст.430 ЦК 1963 p.), метою якої сторони визначили розширення виробництва дорожньо-будівельних матеріалів. Приймаючи рішення у справі, арбітражний суд області не застосував норм права, шо регулюють саме вказані цивільні правовідносини.
Відповідно до ст.432 ЦК 1963 р. грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті спільної діяльності, є їх спільною власністю (ст.112 ЦК 1963 p.). Виділення конкретної частки у спільній власності можливо лише за взаємною згодою сторін за договором, а у разі відсутності такої — у претензійному-позовному порядку.
З урахуванням викладеного судова колегія Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов визнала задоволення вимог Позивача помилковим, скасувала рішення арбітражного суду області, що мали місце у справі, та у позові відмовила1.
Ведення спільних справ учасників. Під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо до-
Бізнес. - 1999. -№31. - C.87-S
703
говором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства.
У разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочи-ну потрібна згода всіх учасників. У відносинах з третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від Імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства.
У відносинах з третіми особами учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень.
Учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ було обмежене, або вчинив у інтересах усіх учасників правочин від свого Імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в Інтересах усіх учасників. Учасники, яким внаслідок таких правочинів завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.
Рішення щодо спільних справ учасників приймаються ними за спільною згодою, якщо інше не встановлено договором простого товариства (ст.1135 ЦК).
Порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу в спільне майно. Умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною.
Відповідальність учасників за спільними зобов'язаннями та розподіл прибутку. Якщо договір простого товариства не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу в спільне майно. За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору, учасники відповідають солідарно.
Якщо договір простого товариства пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, останні відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.
Прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості їх вкладів у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників. Умова про позбавлення або відмову учасника від права на частину прибутку є нікчемною.
Припинення договору простого товариства. Договір простого товариства припиняється у разі:
704

1) визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
2) оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю міжучасниками не встановлено збереження договору щодо Інших учасників;
3) смерті фізичної особи — учасника або ліквідації юридичноїособи — учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованоїюридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);
4) відмови учасника від подальшої участі у договорі простоготовариства або розірвання договору па вимогу одного з учасників,якщо домовленістю між учасниками не встановлено збереженнядоговору щодо інших учасників;
5) спливу строку договору простого товариства;
6) виділення частки учасника на вимогу його кредитора, якщодомовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
7) досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення її стало неможливим.
У разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них, здійснюється у порядку, встановленому ЦК.
Учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку повернення йому останньої за умови додержання інтересів Інших учасників і кредиторів. З моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб (ст. 1141 ЦК).
Учасник може зробити заяву про відмову від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства не пізніш як за три місяці до виходу з договору. Умова про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства є нікчемною. Учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, в якому досягнення мети визначено як скасу-вальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням Іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору.
Якщо договір простого товариства не був припинений за заявою учасника про відмову від подальшої у ньому участі або у разі розірвання договору на вимогу одного з учасників, учасник, участь якого у договорі припинилася, відповідає перед третіми особами за
705
спільними зобов'язаннями, що виникли в період Його участі в договорі простого товариства як учасника договору.
Договір про спільну інвестиційну діяльність. Договори про спільну інвестиційну діяльність, пов'язані із залученням іноземних Інвестицій, регулюються Законом "Про режим іноземного Інвестування" та іншими спеціальними законами, зокрема законами від 16 липня 1999 р. "Про концесії" та від 14 вересня 1999 р. "Про угоди про розподіл продукції" тощо.
Одним з видів договорів про спільну діяльність є договір про спільну інвестиційну діяльність. Іноземні інвестори мають право укладати договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов'язану із створенням юридичної особи, відповідно до законодавства України. Господарська діяльність на підставі договорів (контрактів) регулюється законодавством України. Сторони за договорами повинні вести окремий бухгалтерський облік та складати звітність про операції, пов'язані з виконанням умов цих договорів (контрактів), та відкрити окремі рахунки в установах банків України для проведення розрахунків за ними. Майно, що ввозиться в Україну Іноземними інвесторами на строк не менше трьох років з метою інвестування па підставі зареєстрованих договорів (контрактів), звільняється від обкладення митом.
ЦІ договори підлягають державній реєстрації відповідно до Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО січня 1997 р. №112. Детально процедуру здійснення такої реєстрації регулює Інструкція про порядок здійснення державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджена наказом МЗЕЗторгу України від 20 лютого 1997 р. №125.
Державній реєстрації підлягають вказані вище договори, не пов'язані зі створенням юридичної особи, укладені відповідно до CT.cT.23,24 Закону "Про режим іноземного інвестування". Такі договори (контракти) повинні передбачати здійснення іноземної інвестиції і спільної діяльності, що базується на співробітництві двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, серед яких хоча б один є іноземним Інвестором, спільний розподіл результатів і ризиків від такої діяльності.
Державна реєстрація таких договорів (контрактів) є підставою для здійснення іноземної інвестиції за ними відповідно до СТХТ.23, 24 Закону "Про режим іноземного інвестування". Підтвердженням державної реєстрації договору (контракту) є картка державної реєстрації, складена за формою і заповнена відповідно до порядку, установленого МЗЕЗторгом, і спеціальна відмітка про вказану реєстрацію на договорі (контракті).
Порядок відкриття рахунків для здійснення операцій за договором про спільну діяльність за участю іноземних інвесторів визна-706
чений Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті.
Відмінність договору про спільну діяльність від установчого договору. Договір про спільну діяльність слід відрізняти від установчого договору. Установчий договір — це договір, що опосередковує діяльність двох і більше фізичних та (або) юридичних осіб, спрямовану на спеціальну мету — створення нової юридичної особи. Він є одним з установчих документів, необхідних для створення юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності.
Основна відмінність установчого договору від договору про спільну діяльність полягає у тому, що спільні дії засновників здійснюються саме з метою створення нової юридичної особи, у діяльності якої вони потім і беруть участь. Установчий договір визначає не тільки спільні дії засновників, а й правове становище створеного засновниками суб'єкта підприємницької діяльності, якщо він є єдиним установчим документом. Внаслідок укладення договору про спільну діяльність його учасники утворюють об'єднання осіб, що не набуває статусу юридичної особи як новий, самостійний суб'єкт права, тобто спільна діяльність здійснюється без створення для цієї мети юридичної особи.
На відміну від договору про спільну діяльність, де виникають відносини спільної часткової власності учасників на створене або придбане ними майно (в тому числі отримані прибутки), внаслідок укладення установчого договору таких відносин не виникає, тому що власником майна стає створена засновниками юридична особа.
Додаткова література:
1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —
К., 1998.
2. Интеллектуальная собственность. Основньїе материальї: В2 ч. — 4.2. — Новосибирск, 1993. — 157с.
3. Лінет Оуен. Купівля і продаж авторських прав на літературнітвори. - К., 1996. - 128с.
4. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.,
1999.
5. Масляев А.И., Масляев И.А. Договор о совместной деятель-ности в советском гражданском праве. — М., 1988.
6. ПІдопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальноївласності в Україні. - К., 1998. - С.334.
7. Саниахметова Н.А. Юридический справочник предпринима-теля: 5-е изд. — Харьков, 2003.
8. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
9. Цират А. Фрапчайзинг и франчайзинговьій договор: Учебно-практ. пособ. — К, 2002. — 240с.
707
Розділ I ** НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 35 Види недоговірних зобов'язань
1. Публічна обіцянка винагороди.
2. Інші види недоговірних зобов'язань.
Недоговірні зобов'язання регулює пІдрозд.2 розд.Ш книги п'ятої ЦК, що містить шість глав, присвячених регламентації шести видів недоговірних зобов'язань:
1) зобов'язання у зв'язку із публічною обіцянкою винагороди;
2) зобов'язання у зв'язку Із вчиненням дій у майнових інтересахіншої особи без її доручення;
3) зобов'язання, шо виникають внаслідок рятування здоров'я тажиття фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;
4) зобов'язання у зв'язку зі створенням загрози життю, здоров'ю,майну фізичної особи або майну юридичної особи;
5) зобов'язання з відшкодування шкоди;
6) зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна бездостатньої правової підстави.
Два види недоговірних зобов'язань (зобов'язання у зв'язку Із вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та зобов'язання у зв'язку зі створенням загрози здоров'ю, життю, майну фізичної особи або майну юридичної особи) є новими, вони не були урегульовані ЦК 1963 р. Ці види недоговірних зобов'язань значно розширені та правила щодо них деталізовані і конкретизовані.
§ 1. Публічна обіцянка винагороди
Публічна обіцянка винагороди регулюється гл.78 ЦК. Вона по-. діляється на два різновиди:
1) публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу;
2) публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу.
Особливістю гл.78 ЦК 2003 p., що регулює публічну обіцянку винагороди, порівняно з ЦК 1963 p., є те, що вона не ототожнює публічну обіцянку винагороди та оголошення конкурсу, а передбачає правила як про публічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу, так і про публічну обіцянку нагороди за результатами конкурсу. Тим самим зобов'язання з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу розглядаються як різновид зобов'язань з публічної обіцянки винагороди. --
708
Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу. Особа
має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, фізичної особи тощо). Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невиз-наченому колу осіб. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди (ст. 1144 ЦК).
У разі публічної обіцянки винагороди завдання, яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, що можуть вчинятися різними особами. Для виконання завдання може бути встановлений строк (термін). Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.
У ЦК передбачена зміна умов публічної обіцянки винагороди. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови її надання. Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку із зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, вона має право на відшкодування понесених нею витрат.
У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана її виплатити. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою. Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну (ст. 1148 ЦК).
Згідно зі ст.1149 ЦК зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:
1) закінчення строку для передання результату;
2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.
Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання. У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.
Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу — це зобов'язання, за яким одна сторона (засновник конкурсу) в результаті публічної обіцянки спеціальної нагороди (оголошення конкурсу) бере на себе обов'язок прийняти, оцінити результати виконаної роботи і видати нагороду за її виконання, а друга сторона (учасник конкурсу) має право вимагати виконання цього обов'язку.
Публічна обіцянка нагороди (премії) за найкраще виконання певної роботи (оголошення конкурсу), дана його засновником,
709
зобов'язує засновника конкурсу сплатити обіцяну нагороду особі, робота якої визнана гідною нагороди відповідно до умов конкурсу.
Оголошення конкурсу — це один з видів публічної обіцянки нагороди. Конкурси оголошуються на створення творів науки, літератури, мистецтва, на проектування особливо важливих споруд, на краще виконання музичних та інших творів тощо. Оголошення конкурсу завжди звернене до невизначеного кола осіб і є підставою виникнення недоговірного зобов'язання, з якого випливає обов'язок особи, оголосила конкурс, виплатити обіцяну нагороду. Цей обов'язок виникає стосовно не всіх учасників конкурсу, а лише тих, хто досяг найкращого результату внаслідок виконання оголошеного завдання, що відповідає вимогам і умовам конкурсу, та визнаний його переможцем.
Оголошення конкурсу є одностороннім правочином. Оголошуючи конкурс, його засновник висловлює волю, спрямовану на досягнення певного правового результату, тобто вчиняє дію, спрямовану на встановлення цивільних прав і обов'язків. Обов'язок учасників конкурсу виникає лише тоді, коли вони подадуть заявку про участь у конкурсі виконавців і передадуть обумовлену конкурсом роботу, тобто також здійснять односторонній правочин. У законі передбачені певні вимоги до оголошення конкурсу.
Згідно зі ст.1150 ЦК конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник конкурсу). Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблено іншим чином. Засновник конкурсу має право запросити до участі у ньому персональних учасників (закритий конкурс).
Тобто для того, щоб конкурс мав значення юридичного факту як підстава виникнення зобов'язання з публічної обіцянки нагороди, він повинен відповідати таким умовам: конкурс оголошується фізичними або юридичними особами; оголошення конкурсу має бути публічним (звернене до усіх) через засоби масової інформації або іншим чином; в оголошенні конкурсу має міститися обіцянка нагороди; оголошення про конкурс має містити всі істотні умови.
Відповідно до ст. 1151 ЦК засновник конкурсу повідомляє про його умови одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати у ньому участь. Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо.
За результатами конкурсу видається нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призове місце тощо визначаються в умовах конкурсу. Останніми може бути обумовлено надання переможцеві лише морального заохочення.
Умовами конкурсу повинно бути передбачено строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії. Предмет конкурсу, нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві, є істотними умовами оголошення конкурсу.
710
Зазвичай оголошення про конкурс містить:
1) завдання — визначення роботи, що повинна бути виконана;
2) строк його виконання — тривалість має реально забезпечувати виконання конкурсного завдання;
3) розмір нагороди — вказується кількість призових місць, розмір і число премій за кожним призовим місцем. Крім премій запризові місця, можуть встановлюватися заохочувальні премії, щовиплачуються учасникам конкурсу, роботи яких визнані гіднимибути відзначеними, хоча і не зайняли призових місць;
4) місце подання робіт — зазначення адреси, куди вони повинні бути подані;
5) порядок і строк порівняльної оцінки робіт — повідомленняпро те, скільки турів конкурсу буде проводитися, строк і порядокпроведення кожного з них.
Засновник конкурсу має право змінити Його умови до початку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допускається. Про зміну умов конкурсу повинно бути оголошено у тому ж порядку, в якому було оголошено конкурс.
Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або стала неможливою, остання має право на відшкодування засновником витрат, понесених нею для підготовки до участі у конкурсі (ст. 1152 ЦК).
Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, які від нього не залежать. У разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, понесених ним для підготовки до участі у
конкурсі.
Подання робіт учасниками конкурсу має бути здійснене у межах строку, оголошеного засновником конкурсу. Прострочення у поданні виконаної роботи або подання її з порушенням інших умов не викликають виникнення прав у осіб, які представили роботу з порушеннями, так само як і не породжує обов'язків засновника
конкурсу.
Для оцінки робіт засновник конкурсу зазвичай створює спеціальний орган — журі, до складу якого входять найбільш авторитетні і відповідальні у цій галузі особи. За результатами конкурсу журі приймає рішення.
Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Він визначається у порядку, встановленому засновником конкурсу. Результати конкурсу оголошуються у тому ж порядку, в якому його було оголошено. Результати конкурсу можуть бути оскаржені заінтересованою особою до суду.
У ст.1155 ЦК передбачені особливості оцінювання результатів Інтелектуальної, творчої діяльності, які подані на конкурс. За наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, поданими на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:
711
Hi
1) присудження усіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;
2) присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);
3) відмову в присудженні призових місць, якщо жодна з робіт,поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;
4) присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії).
Згідно зі ст.П56 ЦК переможець конкурсу має право вимагати від його засновника виконання свого зобов'язання у строки, встановлені умовами конкурсу. Якщо предметом конкурсу був результат Інтелектуальної, творчої діяльності, його засновник має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу.
Засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем договору про використання предмета конкурсу.
Подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на останню. Умова конкурсу, за якою засновник не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною.
Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на нього, лише за згодою учасника конкурсу. Якщо останній протягом місяця від дня оголошення результатів не пред'явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею. Учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс.
Якшо річ, подана на конкурс, не була подарована засновникові конкурсу або куплена ним, він може набути право власності на неї відповідно до ст.344 ЦК (набувальна давність).
Відносини, що виникають з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу, мають тривалий характер. Тому права та обов'язки сторін цього зобов'язання змінюються залежно від розвитку цих відносин. Так, якщо до ухвалення рішення про виплату нагороди учасники конкурсу мають право на оцінку поданих ними робіт, то після ухвалення рішення про визнання робіт окремих учасників найкращими і присудження їм премій у них виникає інше суб'єктивне право — вимагати сплати присуджених їм нагород (премій). Це право може бути реалізоване в примусовому порядку шляхом пред'явлення позову до суду.
§ 2. Інші види недоговірних зобов'язань
Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення. ЦК 2003 р. містить види недоговірних зобов'язань, які не були відомі ЦК 1963 р. До них, зокрема, належать зобов'язання у зв'язку з вчиненням дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення.
712
Зміст цих зобов'язань полягає зокрема у тому, що особа, яка діє у майнових інтересах іншої особи без ЇЇ доручення, має право вимагати від останньої відшкодування у межах фактично зазнаних витрат, якшо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії. Цей вид недоговірних зобов'язань урегульований у гл.79 ЦК.
Згідно зі ст.1158 ЦК якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.
Особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.
Якщо особа, яка почала дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо запобігання, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для Іншої особи. Особа, яка вчиняє дії у майнових інтересах іншої особи без ЇЇ доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані з вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.
У ст.1159 ЦК передбачене надання звіту про вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без ЇЇ доручення. Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана негайно після закінчення цих дій надати особі, у майнових Інтересах якої були вчинені дії, звіт про них І передати їй усе, що при цьому було одержано.
Особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, має право вимагати від цієї особи відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони виправдані обставинами, за яких були вчинені дії.
Якшо особа, яка вчинила дії у майнових інтересах Іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої ДІЇ, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.
Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.
Зобов'язання пов'язані з рятуванням здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, як вид недоговірних зобов'язань урегульовані у гл.80 ЦК.
У новому ЦК ці зобов'язання значно розширені, оскільки їх підставою передбачено не тільки рятування державного і колективного майна (як це було встановлено раніше чинним законодавством), а й рятування будь-якого майна фізичної або юридичної особи, а також рятування життя та здоров'я фізичної особи.
Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи від небезпеки, що загрожувала їм внаслідок
713:

стихійних явищ, пожежі, злочинних дій інших осіб тощо, може завдати особі, яка брала участь у рятуванні, майнову шкоду; їй можуть бути заподіяні каліцтво або інше ушкодження здоров'я, пов'язане з втратою працездатності; може бути пошкоджене або знищене ЇЇ майно. Тому цивільним законом передбачені зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, а також майна фізичної або юридичної особи.
Згідно із ст. 1161 ЦК шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.
Окремі правила передбачені у ЦК щодо зобов'язань, які виникають у зв'язку з рятуванням майна іншої особи. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовується державою у повному обсязі.
Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища. Шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода. Розмір відшкодування шкоди не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.
Виходячи зі змісту закону, обов'язок відшкодувати шкоду, завдану фізичній особі-рятувальнику або її майну, виникає за умови, що рятувалося майно, яке має істотну цінність, якщо йому загрожувала реальна (а не удавана) небезпека і є причинний зв'язок між діями фізичної особи-рятувальника і шкодою для її здоров'я або майна.
Для виникнення у фізичної особи-рятувальника права на відшкодування шкоди не є обов'язковою наявність позитивних результатів від його рятувальних дій.
Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи. Зобов'язання у зв'язку зі створенням загрози життю, здоров'ю, майігу фізичної особи або майну юридичної особи є ще одним видом недоговірних зобов'язань, вперше передбаченим у новому ЦК. Цей вид недоговірних зобов'язань регулює гл.81 ЦК.
Фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.
У разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:
1) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;
2) відшкодування завданої шкоди;
/ 3) заборони діяльності, яка створює загрозу.
Шкода, завдана внаслідок неусунення загрози життю, здоров'ю,майну фізичної особи або майну юридичної особи, відшкодовується відповідно до ЦК. Я
714
Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. Одним з видів недоговірних зобов'язань є зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. їх регулює гл.83 ЦК.
Правомірним вважається перехід майна від однієї особи до іншої за підставами, встановленими договором або законом. У тих же випадках, коли майно однієї особи збільшується за рахунок зменшення його у другої або набувається за рахунок іншої особи за підставами, не передбаченими договором або законом, виникає зобов'язання повернення цього майна.
Згідно зі ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути його і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
ЦІ положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпшого інших осіб чи наслідком події. Тобто ці зобов'язання виникають незалежно від того, чи є набуття або збереження майна наслідком дій особи, яка набуває чи зберігає його, колишнього власника, їх обох, а також інших осіб, або будь-яких подій.
Не є обов'язковою умовою для виникнення цих зобов'язань вчинення особою, яка набула або зберегла майно, винної І протиправної дії.
Ці положення застосовуються також до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником з чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майноабо зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Законом передбачене загальне правило повернення у натурі безпідставно набутого майна. Набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно у натурі. У разі неможливості повернути у натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Крім повернення безпідставно набутого майна, особа, яка набула майно чи зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли вказана особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.
У свою чергу особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатиьої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи. У разі безпідставного одержання
715
чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними згідно зі ст.536 ЦК.
Поряд із загальними правилами ЦК як виняток з них називає випадки, коли майно, хоча і було набуте безпідставно, проте не підлягає поверненню.
Не підлягають поверненню безпідставно набуті:
1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії,допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошовісуми, надані фізичній особі як засіб для існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, завідсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
2) інше майно, якщо це встановлено законом.
Додаткова література:
1. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери —К., 1998.
2. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
716
Глава 36** Відшкодування шкоди
1. Загальні положення про відшкодування шкоди.
2. Спеціальні випадки відшкодування завданої шкоди.
3. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньоюабо недієздатною особою.
4. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
5. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
§ 1. Загальні положення про відшкодування шкоди
Відшкодування шкоди регулює гл.82 ЦК. Стаття 1166 ЦК визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, передбачених ЦК та іншим законом.
Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) — це таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі протиправно завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або відшкодування завданих збитків.
При застосуванні на практиці норм, шо регулюють зобов'язання щодо відшкодування шкоди, важливе значення мають:
— постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня1992 р. №6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди";
— постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня1995 р. №4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди";
— роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від1 квітня 1994 р. №02-5/215 "Про деякі питання практики застосування спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди.
Відмінність від договірних зобов'язань. Слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або нена-
717
лежним виконанням зобов'язання, що виникає з договору (гл.51 ЦК), від недоговірноі шкоди, тобто зобов'язання, що виникає внаслідок завдання шкоди (гл.82 ЦК).
Можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін другій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що виникає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися гл.82 ЦК.
Розмежовувати підстави відповідальності необхідно і тому, що розмір відшкодування збитків, заподіяних кредитору невиконанням зобов'язання за договором, може бути обмеженим, а при відшкодуванні недоговірної школи остання підлягає відшкодуванню у повному обсязі (ст. 1166 ЦК).
Збитки, завдані невиконанням договірних зобов"язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а недоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла (або інша особа, відповідальна за завдання шкоди).
Як у договірних, так І у деліктних зобов'язаннях законодавство виходить із принципу вини контрагента або особи, яка завдала шкоду. Однак у деліктних зобов'язаннях є виняток із загального правила, коли допускається покладання обов'язку на особу без її вини (ст. 1187 ЦК).
Розмежування договірної і деліктної відповідальності спрямоване на виключення конкуренції позовів, що з них випливають. Однак в окремих випадках законодавство допускає пред'явлення позову з делікту за наявності договору між сторонами. Так, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні договірних зобов'язань (перевезення пасажирів) та у разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків товару (роботи, послуги) потерпілий одержує право вибору позову.
Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди:
1) правова форма реалізації цивільно-правової відповідальностізаподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;
2) основні функції — поновлення майнового становища потерпілого, що було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжнийвплив;
3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, невпливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його майнових інтересів;
4) зобов'язання виникає за наявності передбачених закономумов і, як правило, лише за наявності протиправної поведінки.
Підстава виникнення зобов'язань — це правопорушення, тобто протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.
Склад правопорушення містить чотири елементи — умови відповідальності:
1) наявність шкоди у потерпілого; №
2) протиправність поведінки заподіювача шкоди; гщо
718

3) причинний зв'язок між поведінкою заподіювана шкоди і завданою шкодою;
4) вина заподіювача.
1. Наявність шкоди у потерпілого — вона може бути майновою та
(або) моральною.
Майнова шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної вигоди.
Особиста немайнова (моральна) шкода раніше не відшкодовувалася. Проти позитивного вирішення питання висувалися два основних заперечення: а) відшкодування моральної шкоди не притаманне соціалістичній свідомості і праву; б) моральну шкоду не можна ні оцінити, ні відшкодувати у грошовій формі. Що стосується моральної шкоди, то тут найбільш важливий аспект запобігання порушенням. Тому в цьому разі має йтися не про відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за заподіяння моральної шкоди.
Відповідно до ст.1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеноїнебезпеки;
2) якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконногозасудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення увигляді арешту або виправних робіт;
3) у інших випадках, встановлених законом.
Окремо у ст.1168 ЦК урегульоване відшкодування моральної шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.
2. Протиправність поведінки заподіювача шкоди — порушеннянорм права і суб'єктивного права потерпілого.
Закон передбачає низку обставин, наявність яких виключає протиправність поведінки заподіювача шкоди:
а) дії щодо здійснення права і виконання обов'язку — наприклад, дії організацій епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань; діяльність пожежників з гасіння пожежі;
719
б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає про-типравність поведінки заподіювача шкоди за наявності трьох умов:згода добровільна, стосується тих благ, якими потерпілий можеповністю розпоряджатися самостійно, відповідає вимогам законупро порядок здійснення цивільного права;
в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках). Це — заподіяння шкоди у разі здійснення особою права насамозахист. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права насамозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, невідшкодовується. Якщо у випадку здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечатьморальним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, якавчинила протиправну дію (ст. 1169 ЦК).
Від необхідної оборони слід відрізняти крайню необхідність. Lie стан, коли особа, заподіюючи більшу шкоду, що загрожує інтересам держави або суспільства, особистості чи правам діючої або іншої особи, завдає шкоду значно меншу, якщо небезпека зазначеним інтересам і правам не може бути усунута іншими шляхами І засобами (наприклад, водій, намагаючись уникнути наїзду на пішохода, заподіює шкоду іншому автомобілю).
У разі необхідної оборони виключаються і цивільно-правова, і кримінальна відповідальність. У разі крайньої необхідності кримінальна відповідальність виключається. Однак цивільне право не передбачає автоматичного звільнення заподіювача шкоди від майнової відповідальності. Можливі три варіанти вирішення питання про відшкодування шкоди у цьому випадку:
а) загальне правило — шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам Іншої фізичної або юридичноїособи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунутиіншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою,яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має правопред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла(ч.і ст.1171 ЦК);
б) 4.2 ст.1171 ЦК надає суду право, враховуючи обставини, заяких завдано шкоди у стані крайньої необхідності, покластиобов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа,яка завдала шкоду;
в) суд вправі зобов'язати особу, що завдала шкоду, а також особу, в інтересах якої діяла вказана особа, відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково абоу повному обсязі (ч.2 ст.1171 ЦК).
3. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача і завданою шкодою. Вирішення питання про встановлення причинного зв'язку ускладнюється тим, що закон передбачає у ряді ви-
720
падків відповідальність одних осіб за дії інших — відповідальність юридичної особи за дії її працівників, відповідальність батьків за дії малолітніх дітей тощо. Тоді причинний зв'язок складається з двох або більше ланок: перша виражає зв'язок поведінки безпосереднього заподіювача із завданого шкодою; друга — зв'язок між поведінкою безпосереднього заподіювача і діями відповідальної
особи.
4. Вина заподіювача шкоди. Норми цивільного права не встановлюють різного обсягу відшкодування залежно від того: заподіяна шкода умисно чи з необережності (на відміну від кримінального права) — в обох випадках шкода відшкодовується у повному обсязі. Форма вини потерпшого може мати значення лише у тому випадку, якшо йдеться про змішану відповідальність.
На відміну від кримінального права, діє презумпція винності — заподіювач шкоди вважається винним, поки не доведе, що діяв невинно. Оскільки встановлена презумпція винності правопорушника, то позивач не повинен доводити наявність вини відповідача у заподіянні шкоди. І, навпаки, на відповідача покладений тягар доказування того, що його вина у завданні шкоди
відсутня.
У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок відшкодування як виняток Із загального правила може бути покладений на заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто І за випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки).
Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди:
1) непереборна сила. Для того, щоб вона могла служити підставою звільнення від відшкодування шкоди, необхідна наявність двохланок причинного зв'язку: перша ланка пов'язує непереборну силуі поведінку заподіювача; друга — цю поведінку і завдану шкоду;
2) протиправні дії третіх осіб — для звільнення від обов'язку відшкодування шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи складу правопорушення;
3) обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди. Згідно Із ст. 1186 ЦК шкода, завдана фізичною особою, яка в момент їїзаподіяння не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не моглакерувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріальногостановища потерпілого та особи, яка завдала шкоду, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково абоу повному обсязі.
Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.
Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення
721

24"
про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді;
4) обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана відповідальність). Згідно зі стЛ 193 ЦК шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.
Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч.І ст.1195 ЦК, у випадку відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.
Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці потерпілого, якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій необережності. Проста необережність потерпілого законом не розглядається як підстава звільнення заподіювана від відшкодування шкоди. Умисел потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювана від відшкодування шкоди. На відміну від умислу, груба необережність є підставою для повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від її відшкодування. Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або простою, що впливає чи не впливає на розмір відшкодування шкоди, має вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Зокрема грубою необережністю може бути визнано нетверезий стан потерпілого, що сприяв виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної внаслідок порушення правил безпеки руху.
Наприклад, А. звернулася до суду з позовом до В. про стягнення за заподіяння каліцтва, посилаючись на те, що при переході шосе була збита автомашиною "Москвич", що належить відповідачеві. У результаті цього нещасного випадку вона протягом місяця знаходилась у лікарні, а пізніше у неї встановлено втрату професійної працездатності на ЗО відсотків.
Під час розгляду справи в суді з'ясувалося, що дорожня подія відбулася в результаті необачності і необережності самої А., недотримання нею правил дорожнього руху. Переходячи вулицю, вона не переконалася у безпеці, йшла далеко від пішохідної доріжки і раптово опинилися перед транспортом, що рухався. Своїми необачними діями А. створила аварійну обстановку, за якої водій В. не мав можливості запобігти наїзду, хоча і вжив заходів щоб зупинити машину.
Суд визнав грубу необережність потерпілої А. і відмовив у відшкодуванні заподіяної їй шкоди;
5) майнове становище заподіювача шкоди. За загальним правилом це не є підставою для звільнення від відповідальності пе-
722
ред потерпілим. Однак ч.4 стЛ 193 ЦК передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Це положення застосовується у виключних випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача у скрутне становище.
Окремо ЦК регламентує відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоду, у частці відповідно до ступеня їх вини.
Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо Інший розмір не встановлений законом.
Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, в розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.
Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою (службовою) особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення у діях останньої складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.
Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад чи особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою чи неповнолітньою особою або фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.
Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її у натурі (передати річ того ж роду І такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для поновлення пошкодженої речі.
Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
* 723
§ 2. Спеціальні випадки відшкодування завданої шкоди
Поряд із загальними нормами кодифікованого цивільного законодавства про відшкодування шкоди є норми, що регулюють спеціальні випадки відшкодування шкоди:
1) відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно;
2) відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди,завданої їх працівником чи іншою особою;
3) відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевогоса мо вряду ва ння;
4) відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовоюособою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування;
5) відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевогосамоврядування у сфері нормотворчої діяльності;
6) відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;
7) відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину;
8) відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів,робіт (послуг).

1. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно. У разі прийняття закону,що припиняє право власності на певне майно, шкода, завданавласникові такого майна, відшкодовується державою у повномуобсязі.
2. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їх працівником чи іншою особою. Юридична або фізична особавідшкодовує шкоду, завдану їх працівником під час виконання нимсвоїх трудових (службових) обов'язків. Замовник відшкодовує шкоду, завдану Іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданнямзамовника.
Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їх учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.
ЦК 2003 р. ширше визначає відшкодування шкоди, заподіяної працівником, визначаючи відповідальною за завдання шкоди не тільки організацію (як було передбачено раніше чинним законодавством), а і будь-яку юридичну та фізичну особу. Працівниками визнаються фізичні особи, які виконують роботу на підставі трудового договору (контракту), а також цивільно-правового договору, якщо при цьому вони діяли або повинні були діяти за завданням юридичної чи фізичної особи і під її контролюванням безпечного
724
проведення робіт. Спеціальне правило передбачене щодо підприємницьких товариств та кооперативів.
Суб'єкт, який має відшкодувати шкоду, — фізична або юридична особа, винними діями працівника якої завдано шкоду. Безпосередній заподіювач шкоди — працівник, неправомірними винними діями якого при виконанні ним своїх трудових (службових) обов'язків завдано шкоду.
Істотним юридичним фактом є наявність трудових правовідносин між суб'єктом, зобов'язаним відшкодувати шкоду, та безпосереднім її заподіювачем. Не має значення, є працівник штатним чи позаштатним, постійним або тимчасовим тощо.
Поряд із загальними підставами зобов'язань щодо відшкодування шкоди закон називає спеціальну підставу; шкоду завдано в результаті винних дій працівника при виконанні ним своїх трудових (службових) обов'язків. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного й Іншого характеру, вчинення яких належить до змісту службових обов'язків.
Юридична або фізична особа не відшкодовує шкоду, завдану з вини працівника не у зв'язку з виконанням ним своїх трудових обов'язків. Шкода, завдана з вини працівника при виконанні ним трудових (службових) обов'язків, має бути відшкодована незалежно від того, завдана вона працівнику цієї ж особи або іншим особам.
Позов про відшкодування шкоди подається потерпілим не до працівника, який при виконанні своїх трудових обов'язків завдав йому шкоди, а до тієї юридичної або фізичної особи, з якою заподіювач шкоди перебуває у трудових відносинах.
Юридична або фізична особа, яка відшкодувала шкоду потерпілому, набуває права зворотної вимоги (регресу) до працівника — безпосереднього заподіювача шкоди. Розмір цієї вимоги визначається розміром відшкодування шкоди за нормами трудового законодавства.
У ЦК розглянута в окремих статтях відповідальність за шкоду,
завдану державними органами і органами місцевого самоврядування, та їх посадовими і службовими особами.
3. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади,органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевогосамоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органоммісцевого самоврядування незалежно від їх вини.
4. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної РеспублікиКрим або органу місцевого самоврядування. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади,
24г,о'і . • . .. 725
органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи,
5. Окремо виділений спеціальний випадок відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нор-мотворчої діяльності. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових І службових осіб цих органів.
Останні три вказані вище спеціальні випадки відшкодування шкоди мають певну специфіку. Суб'єкти, зобов'язані відшкодувати шкоду, — держава. Автономна Республіка Крим або орган місцевого самоврядування.
Безпосереднім заподіювачем шкоди можуть бути як органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування, так і 'їх посадові або службові особи, які вчиняють незаконні діяння при здійсненні своїх повноважень.
Спеціальна підстава — незаконне діяння заподіювача шкоди при здійсненні своїх повноважень у галузі адміністративного управління.
Особливості цього діяння:
1) таке діяння заподіювача шкоди повинно мати ознаки генерального делікту — бути протиправним, причинно пов'язаним іззавданою шкодою, однак за винятком вини заподіювача — шкодамає відшкодовуватись незалежно від його вини;
2) повинно бути вчинене виключно у сфері адміністративногоуправління;
3) за своїм змістом ці діяння можуть бути різними (незаконневиключення із списку, незаконна затримка видачі трудової книжки при звільненні тощо);
4) форма діяння (акту) може бути як усна, так і письмова;
5) діяння може бути як у вигляді дії (наприклад, прийняття незаконного акта відповідного органу), так і бездіяльності (відмова увчиненні необхідної дії).
На відміну від відшкодування шкоди згідно з раніше чинним законодавством, коли воно було можливе лише у випадках, передбачених окремими законами, таке відшкодування нині передбачене як загальне правило у єдиному кодифікованому законі.
6. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду. Згідно зі ст.1176 UK шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіж-
726
ного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або
суду.
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у разі постановлений судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом досудового слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.
Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не
виникає.
Фізична особа, яка у процесі дізнання, досудового слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок поста-новлення судом незаконного рішення у цивільній справі, відшкодовується державою у повному обсязі у разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Відшкодування шкоди в цьому випадку передбачене спеціальними нормативно-правовими актами: Законом України від 1 грудня 1994 р. "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; Положенням про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", затвердженим наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. №6/5/3/41.
Згідно із Законом "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудово-
24- 727
го слідства, прокуратури і суду" громадянину відшкодовуються (повертаються):
1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідокнезаконних дій;
2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них,цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, що він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності),конфісковане або звернене у дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюютьоперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;
3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витратита Інші витрати, сплачені громадянином;
4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;
5) моральна шкода.
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної шкоди громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи у межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування такої шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
7. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпілавід злочину. Майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом(ст.1177 ЦК).
8. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), регулює §3 гл.82 ЦК. Згідно зі ст. 1209 ЦК продавець,виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідокконструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліківтоварів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Відшкодування шкоди не залежить від їх вини,а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.
Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування чи зберігання товару (результатів робіт,
ПОСЛуг). .-.- , ,. .J-. . ...... •/. i.-.W.Wii4.-™i»'..j.4.* І-
728
Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, підлягає відшкодуванню за вибором потерпілого, продавцем або виготовлювачем товару. Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем. Шкода, завдана внаслідок ненадан-ня повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, підлягає відшкодуванню відповідно до ч.і цієї статті.
Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, — протягом 10 років від дня виготовлення товару, виконання роботи {надання послуги).
Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також, якщо;
1) на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (послуги);
2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливустроку придатності І про можливі наслідки у разі невиконанняцих дій.
§ 3. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою, неповнолітньою або недієздатною особою
Оскільки часткову дієздатність ЦК 2003 р. пов'язує з досягненням віку не 15, як це було передбачено ЦК 1963 p., a 14 років, тому розмежовані правила відповідальності за шкоду, заподіяну малолітньою особою, яка не досягла 14 років, та неповнолітньою особою (у віці від 14 до 18 років).
Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою. Згідно зі ст. 1178 ЦК шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла 14 років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою
особою.
Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи Іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини.
Якщо малолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоду завдано не з його вини.
Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (уси-новлювачів) або опікуна, так і з вини закладів чи особи, що зо-
729
бов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду в частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.
Вина навчальних, виховних і лікувальних закладів розуміється як нездійснення ними належного нагляду за дітьми в момент заподіяння шкоди. Вони передбачаються винними, поки не доведуть інше. У разі покладання відповідальності на батьків (опікунів) і на заклади, під наглядом яких знаходився малолітній, відповідальність має частковий характер.
Обов'язок осіб, визначених ч. 1 ст. 1178 ЦК, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. ПІсдя досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до 14 років життю чи здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, визначені ч.І цієї статті, є неплатоспроможними або померли.
Згідно зі ст. 1181 ЦК шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується 'їх батьками (усиновлювачами), опікунами у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду в частці, яка визначається за рішенням суду.
Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою. Згідно зі ст. 1179 ЦК неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.
У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їх вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо не доведе, що шкоду завдано не з його вини.
Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
Окремо у ст. 1180 ЦК врегульоване відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.
730
У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.
Таким чином, неповнолітні відповідають за завдану ними шкоду на загальних підставах, тобто самостійно її відшкодовують. Ця відповідальність може бути покладена на батьків або піклувальників за відсутності у неповнолітнього майна, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди, за наявності вини батьків або піклувальників у завданні шкоди.
Вина батьків або піклувальників презюмується: якщо вони не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини, вони вважаються винними. Вина батьків або піклувальників полягає у нездійсненні належного нагляду за неповнолітніми під час завдання шкоди, безвідповідальному ставленні до їх виховання або неправомірному використанні своїх прав стосовно дітей, результатом якого є неправильна поведінка останніх, що завдала шкоди (бездоглядність дітей, потурання).
Обов'язок батьків або піклувальників щодо відшкодування шкоди має субсидіарний характер: він виникає лише тоді, коли неповнолітній не може належним йому майном відшкодувати шкоду. Цей обов'язок припиняється законодавче якщо заподіювач шкоди досягне повноліття, а також у разі, якщо у нього до досягнення повноліття з'явиться майно, достатнє для відшкодування шкоди.
Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду в частці, що визначається за рішенням суду.
Батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських
обов'язків.
Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою.
Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їх вини. Обов'язок останніх відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється у разі поновлення її цивільної дієздатності.
Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а са-
731
ма недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.
§ 4. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
Особливості відшкодування цієї шкоди:
а) шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки;
б) обов'язок відшкодування шкоди покладається на володільцяджерела підвищеної небезпеки;
в) володілець джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду незалежно від того, заподіяно шкоду винною чиневинною поведінкою.
Загальне правило відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, незалежно від вини його власника, у новому ЦК збережено. Водночас більш детально розглянуті джерела підвищеної небезпеки і окреслені їх власники.
Поняття джерела підвищеної небезпеки. У ЦК дано законодавче визначення поняття "джерело підвищеної небезпеки". Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та Інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, повинна наставати як при цілеспрямованому його використанні, так і при мимовільному прояві його шкідливих властивостей (наприклад, у разі заподіяння шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).
Ознаки джерел підвищеної небезпеки:
1) шкідливі властивості. Такі механічні об'єкти, як літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвого зупинення. Але яктакі, без поєднання з діяльністю щодо експлуатації джерела, вонине мають юридичного значення;
2) неможливість повного контролю з боку людини. Якщо такийконтроль можливий — не можна визнати об'єкт джерелом підвищеної небезпеки.
Так, громадянин М., ідучи у відрядження, попросив сусіда Н.доглянути за його автомашиною. Останній уночі, прогріваючи мо-І тор, заснув у кабіні. Від роботи мотора в гаражі зібралося багато
' вихлопних газів. Н. отруївся і помер. У цій справі було встановле-
ні но, що смерть громадянина відбулася від отруєння вихлопними га-
732
. ; зами автомобіля, сконцентрованими в закритому приміщенні (у гаражі).: У цій справі суд обгрунтовано не визнав автомобіль джерелом
підвищеної небезпеки.
Транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.
Види джерел підвищеної небезпеки. За переважанням шкідливих властивостей джерела підвищеної небезпеки прийнято поділяти на:
1) механічні (автомашини, рухомий склад залізниць, річкові іморські судна, виробничо-механічне обладнання підприємств);
2) теплові (обладнання гарячих, цехів, паросилові установки з
підвищеним тиском тощо);
3) електричне (обладнання та інші агрегати енергосистеми, щознаходяться під високою напругою — 380 вольт І вище);
4) хімічні, отруйні, вибухові і вогненебезпечні речовини (бензин, бензол, газ, ефір, отрути);
5) радіоактивні;
6) біологічні — дикі тварини, деякі види мікробіологічних організмів.
Так, громадянин С. був укушений змією, придбаною медінститутом для проведення дослідів. В іншій ситуації М., задивившись на слона в зооцирку, необережно притиснувся до клітки з чорною пантерою, яка покалічила йому руку.
У цих випадках шкода заподіяна біологічними джерелами підвищеної небезпеки (дикими тваринами) і відповідальність може бути покладена на їх власників.
Домашні тварини не визнаються джерелом підвищеної небезпеки.
Наприклад, позивач звернувся до суду з позовом до громадянина К. про відшкодування шкоди, заподіяної йому. Гуси К. паслися на викошеному полі відповідача. Він спустив собаку, що знищила 21 птиию. Суд задовольнив позов, посилаючись на ст.450 ЦК, що передбачала відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.
У такому випадку посилання на цю статтю є помилковим, оскільки шкоду завдано собакою — домашньою твариною, яка не вважається джерелом підвищеної небезпеки. Відшкодування шкоди у цьому разі має здійснюватися за загальними правилами зобов'язань щодо відшкодування шкоди.
Володілець джерела підвищеної небезпеки — особа, зобов'язана до відшкодування шкоди.
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч.2
ст.1187 ЦК).
733
Не є володільцем і не відповідає за шкоду особа, яка управляє
джерелом підвищеної небезпеки на підставі трудових відносин з володільцем цього джерела (водій, машиніст, оператор тощо). Не впливають на виникнення обов'язку володільця джерела підвищеної небезпеки щодо відшкодування шкоди, ним заподіяної: а) час заподіяння шкоди — службове або неслужбове; б) було довірене джерело підвищеної небезпеки працівникові у процесі виконання ним трудових обов'язків або він самовільно неправомірно використовував його у особистих цілях.
Особи, правомочні на відшкодування шкоди. За загальним правилом цс потерпілі. Є два винятки: а) при завданні смерті потерпілому правомочними є особи, які визначені у законі; б) відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки перед особами, що його обслуговують, визначається за правилами не ст. 1187, а ст. 1195 — наявність трудових відносин між володільцем джерела підвищеної небезпеки та обслуговуючою його особою (наприклад, якщо електрик вражений струмом під час виконання службових обов'язків, відповідальність нестиме підприємство за ст. 1195 ЦК).
Умови відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки — протиправність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди у потерпілого, причинний зв'язок між ними. Вина не є необхідною умовою.
Підстави звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодування:
а) непереборна сила;
б) умисел потерпілого.
Згідно з 4.5 ст.1187 ЦК особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо не доведе, що шкоду завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого;
в) груба необережність потерпілого спричиняє повне або часткове звільнення від відповідальності. За наявності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, який завдав шкоду, груба необережність потерпілого не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди;
г) неправомірне заволодіння джерелом підвищеної небезпекитретьою особою. У ЦК прямо не передбачена ця підстава звільнення. Однак це випливає з правила, встановленого у ч.З ст. 1187 ЦК:особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати ЇЇна загальних підставах.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України"Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами провідшкодування шкоди" володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, завдану ним, якщо доведе, що воновийшло з його володіння не за його вини, а внаслідок протип-734
равних дій інших осіб (наприклад, при викраденні транспортного засобу).
Так, М., будучи із нетверезому стані, вивів з території гаражу лижної бази трактор, що належав комбінату. Прямуючи на ньому, він зробив наїзд на К., завдавши йому тілесні ушкодження. Територія гаражу охоронялася сторожем, який не відчинив ворота і не дозволив М. вивести трактор. Однак М., незважаючи на заперечення сторожа, зламав ворота і вивів трактор.
У цьому випадку відшкодовувати шкоду повинен безпосередній її заподіювач — М.
Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч.4 ст.1187 ЦК).
Таким чином, у разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, що вийшло з володіння його володільця в результаті протиправних дій інших осіб, але за наявності також винної поведінки володільця, відповідальність за завдану шкоду може бути покладена судом як на особу, що використовувала джерело підвищеної небезпеки, так і на його володільця. Відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки може наставати, зокрема, коли з його вини не була забезпечена належна його охорона. У цьому випадку на кожного із заподіювачів шкоди може бути покладена відповідальність за шкоду в частковому порядку відповідно до ступеня вини кожного з них.
Так, Я. на стоянці таксі сів у машину і попросив водія Ч. відвезти його додому. Однак останній відмовився виконати його прохання. Тоді Я., скориставшись тим. що Ч. залишив без догляду автомашину з працюючим мотором і ключем запалювання в замку, сів за кермо і поїхав. Проїхавши метрів 200-300, Я. зробив наїзд на машину, що стояла, власником якої був С.
У цьому випадку відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена в частковому порядку як на безпосереднього її заподіювача — Я., так і на водія — Ч., який не забезпечив належної охорони автомашини, залишивши її без догляду.
Якщо шкоду завдано внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто за принципом вини.
Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої, відшкодовуєтьсявинною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоду, вона їйне відшкодовується;
735
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоду, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди Іншим особам, особи, які спільно завдали шкоду, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їх вини (ст. 1188 ЦК).
§ 5. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю
У ЦК відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, регулюється нормами, що містяться
у §2 гл.82.
Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.
Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.
Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або Іншим ушкодженням здоров'я (ст. 1195 ЦК).
Згідно зі ст. 1197 ЦК розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
Для визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання може братися до уваги за бажанням потерпілого серед-736
ньомісячний заробіток (дохід) за дванадцять або за три останні календарні місяці перед припиненням роботи, що було викликано
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.
Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (доход) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості.
Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після одержання освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.
Зобов'язання з відшкодування шкоди фізичній особі, яка працювала за трудовим договором, настають за наявності не тільки загальних умов відшкодування завданої шкоди за правилами ст.1166 ЦК, а й спеціальних умов: наявність трудового договору фізичної особи, якій завдано шкоди, з підприємством і заподіяння їй шкоди у зв'язку з виконанням останньою трудових обов'язків.
Як роз'яснено у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", шкоду, заподіяну працівникові під час роботи (у тому числі сезонному, тимчасовому працівникові, членові кооперативу, об'єднання кооперативів, колективного сільськогосподарського підприємства, селянського (фермерського) господарства, а також особі, залученій до праці на підприємстві, в установі, організації, або тій, яка працювала за трудовим договором з фізичною особою), відшкодовують організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових відносинах, за наявності їх вини.
Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання нею договірних зобов'язань. Згідно зі ст.1196 ЦК шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення тощо), підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених ст.ст.1166, 1187 ЦК.
Визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи-підприємця. Відповідно до ст.1198
737

ЦК розмір доходу фізичної особи-підприємця, втраченого останньою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного у попередньому господарському році, поділеного на 12. Якщо ця особа отримувала доход менш як 12 місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.
Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, визначається на підставі даних органу державної податкової служби.
Розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, обчислюється, виходячи з розміру доходу, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, у сумах, нарахованих до вирахування податків.
Розмір доходу, втраченого фізичною особою, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокатом, особою, зайнятою творчою діяльністю, та іншими), визначається у вказаному вище порядку.
Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи. Згідно зі ст.1199 ЦК у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої особи фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов'язана відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.
Після досягнення потерпілим 14 (учнем — 18) років юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати потерпілому також шкоду, пов'язану з втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати.
Якщо на момент ушкодження здоров'я неповнолітня особа мала заробіток, шкода має бути відшкодована їй, виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
Якшо потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати. Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого. Відповідно до ст.1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування
738
шкоди мають непрацездатні особи, які були на утриманні останнього або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.
Шкода відшкодовується:
1) дитині — до досягнення нею 18 років (учню, студенту — дозакінчення навчання, але не більш як до досягнення ним 23 років);
2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досяглипенсійного віку, встановленого законом, — довічно;
3) Інвалідам — на строк їх інвалідності;
4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чиіншому членові сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними 14 років;
5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п'яти років після його смерті.
Вказаним вище особам шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, що припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.
Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується у повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.
Розмір відшкодування, обчислений для кожної з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого. Розмір відшкодування може бути збільшений законом.
У ст.1201 ЦК також передбачене відшкодування витрат на поховання. Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника, ці витрати. Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила вказані витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується.
У ЦК визначений порядок відшкодування шкоди. Згідно зі ст.1202 ЦК відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами. За наявності обставин, що мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед. Стягнення додаткових витрат, передбачених ч.І ст. 1195 ЦК, може бути здійснене
739
наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).
Потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст.1203 ЦК).
Особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, шо була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.
У разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати
шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і встановлення її правонаступників виплата щомісячних платежів покладається на останніх. У цьому випадку вимоги про збільшення розміру відшкодування шкоди пред'являються до її правонаступників.
У разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому чи особам, визначеним ст.1200 ЦК, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або цим особам у порядку, встановленому законом або іншим нормативно-правовим актом. У разі відсутності у юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, обов'язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого.
Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами, визначеними ст.ст. 1378,1179 ЦК. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним ст.1200 ЦК, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, встановлюються законом. ._ с. - І.,.
740
За заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає індексації на підставі рішення суду. За заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.
Додаткова література:
1. Донцов С.Е., Глянцев В.В. Возмешение вреда по советскомузаконодательству. — М., 1990.
2. Жуковская О.Л. Возмещение вреда, причиненного источни-ком повьішенной опасности. — К., 1994.
3. Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субьектами гражданского права. — Харьков, 1996.
4. Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. —
К., 1998.
5. Смирнов В.Е., Собчак А.А. Общее учение о деликтньїх обя-зательствах в советском гражданском праве. — Л., 1983.
6. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
741
Розділ II
ОКРЕМІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКОВЕ ПРАВО
Глава 37
Спадкове право за Цивільним кодексом України
1. Загальні положення про спадкування.
2. Спадкування за заповітом. 3. Спадкування за законом.

4. Здійснення права на спадкування.
5. Виконання заповіту. Оформлення права на спадщину. Спадковий договір.
§ 1. Загальні положення про спадкування
Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі смертю фізичної особи та переходом її прав і обов'язків до інших осіб у порядку право наступництва.
Загальні положення про спадкування встановлює гл.84 ЦК.
Спадкування — це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) — ст.1216 ЦК.
Спадкування є загальним (універсальним) правонаступництвом, оскільки права та обов'язки померлого переходять до спадкоємців одночасно як єдине ціле. Спадкоємець не може прийняти лише частину прав, а від інших відмовитися. Це — безпосереднє правонас-тупництво, оскільки спадкоємці одержують права та обов'язки безпосередньо після померлого на підставі акта прийняття спадщини.
Спадкування регулює книга шоста ЦК. Порядок здійснення прав спадкоємців регулюється також Законом "Про нотаріат". У судовій практиці застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. №4 "Про практику розгляду судами України справ про спадкування".
Види спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі ст. 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
742

1) особисті иемайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст.608 ЦК (ст.1219 ЦК).
Відкриття спадщини регулює ст.1220 ЦК. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Таким чином, відкриття спадщини — це виникнення спадкових правовідносин при настанні певних юридичних фактів: а) смерті особи; б) оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення. На день відкриття спадщини визначається кількість спадкоємців і склад спадщини. З часу відкриття спадщини починають обчислюватися строки на прийняття або відмову від неї. До спадкування застосовується законодавство, що діяло в момент відкриття спадщини.
Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадку-вати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.
Місце відкриття спадщини — останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Таким чином, місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті, коли громадянин помер у санаторії, у службовому відрядженні. Спадкове право місцю смерті значення не надає.
Відносини спадкування регулюються законодавством місця відкриття спадщини. Правильне визначення місця відкриття спадщини має значення для встановлення органів, які мають вживати заходів щодо її охорони, яким слід подавати заяву про прийняття спадщини або відмову від неї, претензії кредиторів. Нотаріуси за місцем відкриття спадщини приймають заяви спадкоємців про прийняття спадщини або про відмову від неї, видають останнім свідоцтво про право на спадщину.
Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які
743
були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (ст.І222 ЦК).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або вшмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст.ст.1261-1265 ЦК. Право на спадкування виникає й у день відкриття спадщини.
У ст.1224 ЦК передбачено усунення від права на спадкування.
Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їх життя. Ці положення не застосовуються до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи у інших осіб або сприяли збільшенню їх частки у спадщині. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони позбавлені батьківських прав та їх права не були поновлені на час відкриття спадщини. Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який Його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке набуте ними за час цього шлюбу.
За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Ці положення поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
Поряд із загальними положеннями про спадкування, у ст.ст.1225-1231 ЦК передбачені спеціальні правила спадкування окремих видів майна, прав та обов'язків:
1) спадкування права на земельну ділянку — право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд переходить право власнос-
744
ті або право користування вказаною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців жилого будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом;
2) спадкування частки у праві спільної сумісної власності —частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб'єкт даного права має право заповідати своючастку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі;
3) право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії,аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, —суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат,які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя,передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності — входять до
складу спадщини;
4) спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) —вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт абозробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.
Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця;
5) спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування) — страхові виплати (страхове відшкодування)спадкуються на загальних підставах. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейтиправо на одержання страхової виплати у разі його смерті, це правоне входить до складу спадщини.
6) спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки. До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу,пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за йогожиття. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, присуджене судом спадкодавцеві за його життя;
7) спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки)та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем, — до спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки),завдану спадкодавцем. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, присуджений судом зі спадкодавця за його життя. До нього також перехо-
745
дить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), що була присуджена судом кредиторові зі спадкодавця за життя останнього.
Майнова та моральна шкода, завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, одержаного ним у спадщину.
У ЦК передбачений обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, зроблені одним з них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті (ст.1232 ЦК).
§ 2. Спадкування за заповітом
Спадкування за заповітом є одним з видів спадкування і регулюється гл.85 ЦК. Воно ставиться на перше місце, оскільки найбільше відображає волевиявлення спадкодавця.
Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Діє принцип свободи заповіту. Він означає, що заповідач має право заповідати належне йому майно будь-якій особі.
Форма заповіту — заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч.4 ст.207 ЦК. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у ст.ст.1251-1252 ЦК (ст.1247 ЦК).
У ст-1248 ЦК передбачене посвідчення заповіту нотаріусом. Останній посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути прочитаний вголос заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати за-повіт, його посвідчення повинно відбуватися при свідках.
Деякі особливості встановлені у ст.1249 ЦК для посвідчення нотаріусом секретних заповітів. Секретним є заповіт, який посвідчу-ється нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його у заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчу вальний напис, скріплює печаткою І в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.
746
Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо місце проживання останніх йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації.
У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки, У протоколі записується весь зміст заповіту.
У передбачених ст.ст.1251-1252 ЦК випадках замість посвідчення нотаріусом можливе посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування або іншою посадовою, службовою особою. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.
Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений його капітаном. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений ЇЇ начальником. Заповіт військовослужбовця, а у пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт працівника, члена їх сімей І члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.
Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.
Вказані вище заповіти осіб посвідчуються при свідках. До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення ст.1247 ЦК. Заповіти, посвідчені вказаними вище посадовими, службовими особами, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.
Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 35 червня 1994 р. №419.
Стаття 1253 ЦК допускає посвідчення заповіту-при свідках — набажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свід-25' 747
ках. У випадках, встановлених п.З ч.2 ст.І248 і ст.1252 ЦК, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.
Свідками не можуть бути: а) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; б) спадкоємці за заповітом; в) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; г) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. До тексту заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (ст.1234 ЦК).
Заповідач має низку прав, що входять до права на заповіт:
1) право заповідача на призначення спадкоємців — заповідачможе призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільнихвідносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У такому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
Заповідач не може позбавити права па спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах (ст.1245 ЦК);
2) право заповідача на визначення обсягу спадщини, що маєспадкуватися за заповітом — заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складаннязаповіту, а також ті права та обов'язки, що можуть йому належатиу майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієїспадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційноюдо одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (ст. 1236 ЦК);
3) право заповідача на заповідальний відказ — заповідач маєправо зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувача-ми можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять дочисла спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказуможе бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншимречовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.
748 *«
На спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.
Право користування жилим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном, одержане за заповідальним відка-зом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у останніх членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.
Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини (ст.1239 ЦК).
Виходячи зі змісту ЦК, зміст заповідального відказу може бути різним: заповідач може зобов'язати спадкоємця придбати і передати відказоодержувачу будь-яке майно, виплатити йому певну суму грошових коштів, надати іншій особі право довічного користування будинком або його частиною.
Одержання майна за заповідальним відказом є особливим видом спадкового правонаступництва. Відказоодержувач стає спадкоємцем в окремому праві спадкодавця або набуває право вимоги до спадкоємця — виконавця відказу. Від звичайного спадкування за заповітом заповідальний відказ відрізняється тим, що його предметом може бути і майно, яке не належить до складу спадщини, а також право користування останнім. Головна ж відмінність — у тому, що предмет заповідального відказу вважається вільним від обтяження боргами спадкодавця. Відказоодержувач не несе відповідальності за ними.
Якщо особа, на яку покладений заповідальний відказ, відмовляється від спадщини на користь іншої особи, то здійснює такий відказ спадкоємець, до якого перейшла частка спадщини спадкоємця, який відмовився. У разі спорів між спадкоємцем за заповітом та відказоодержувач є м необхідно мати на увазі, що потреба спадкоємця у користуванні спадковим майном {наприклад особиста потреба у житлі), а також перехід права власності від спадкоємця до іншої особи, незалежно від підстав такого переходу не впливають на права відказоодержувача, оскільки обсяг таких прав установлюється спадкодавцем при складанні заповіту і не може бути змінений
спадкоємцем.
Права та обов'язки відказоодержувача припиняються з його смертю і не можуть бути передані ним у спадщину, якщо інше не
749
передбачено спадкодавцем, який залишив заповідальний відказ. Право вимоги відказоодержувача виникає з дня відкриття спадщини. Це право може бути здійснене в примусовому порядку в межах строку позовної давності.
Найпоширенішим випадком речового заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком або його певною частиною;
4) право заповідача на покладення на спадкоємця іншихобов'язків — заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчиненняпевних дій нсмайнового характеру, зокрема щодо розпорядженняособистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (ст.1240 ЦК).
Останній випадок називається заповідальним покладанням. На відміну від заповідального відказу він означає виконання будь-якої дії не в інтересах конкретної особи, а щодо невизначеного кола осіб. Заповідач вправі зобов"язати своїх спадкоємців до вчинення певної дії, спрямованої на здійснення суспільно корисної мети (наприклад, заповідаючи цінну бібліотеку дочці, зобов'язати зробити її публічною).
На відміну від заповідального відказу, предметом якого є майнове надання певній особі, предметом заповідального покладання можуть бути також дії немайнового характеру. В заповідальному покладанні не встановлюється конкретно визначений вигодоодер-жувач;
5) право заповідача на підпризначення спадкоємця — заповідачмає право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, неприйме останню або відмовиться від її прийняття чи буде усуненийвід права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-якаособа, передбачена у ст.1222 ЦК (ст.1244 ЦК);
6) право заповідача на встановлення сервітуту в заповіті — спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельноїділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майнадля задоволення потреб інших осіб (ст.1246 ЦК);
7) право заповідача на скасування та зміну заповіту — заповідач маєправо у будь-який час скасувати заповіт або внести до нього зміни.
Заповіт є односторонньою угодою, правові наслідки якого настають лише після смерті заповідача. Оскільки при житті спадкодавця складений ним заповіт не покладає на нього будь-яких правових обов'язків стосовно спадкоємців І не створює будь-яких прав для останніх, заповідач вправі в будь-який час його скасувати або змінити.
Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який складено пізніше, скасовує попередній повністю або утій частині, у якій він йому суперечить. J*i
750
Кожний новий заповіт скасовує попередній і не поновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не поновлюється, крім випадків, встановлених ст.ст.225, 231 ЦК.
Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому ЦК для посвідчення заповіту (ст.1254 ЦК).
Спеціальні правила передбачені для двох видів заповіту:
1) заповіт з умовою — заповідач може обумовити виникненняправа на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою(наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, одержання освіти тощо). Умова, зазначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.
Умова, зазначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало (ст.1242 ЦК);
2) заповіт подружжя — подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісноївласності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільноїсумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього правона спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному
посвідченню.
У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ст.1243 ЦК).
Новелами ЦК є правила стосовно таємниці заповіту, його тлумачення та недійсності, передбачені у ст.ст.1255-1257 ЦК.
Таємниця заповіту — нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.
Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між ними тлумачення здійснюється судом відповідно до ст.213 ЦК.
Недійсність заповіту — заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпоряджен-
751
ня, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.
Законом передбачене право на обов'язкову частку в спадщині. В інтересах неповнолітніх І непрацездатних спадкоємців закон обмежує свободу заповіту, передбачаючи коло так називаних обов'язкових спадкоємців. Згідно зі ст. 1241 ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають Істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, що перейшли до неї як до спадкоємця.
Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.
Закон не пов'язує виникнення права на обов'язкову частку в спадщині у названих осіб із спільним проживанням із спадкодавцем і веденням із ним спільного господарства. Право на обов'язкову частку в спадщині не може залежати від згоди Інших спадкоємців на її одержання, тому що закон не передбачає необхідності їх згоди.
Обов'язкова частка у спадщині визначається з урахуванням усіх спадкоємців за законом тієї черги, які за відсутності заповіту закликалися б до спадкування. Заповіти, які порушують право на обов'язкову частку в спадщині, визнаються недійсними не повністю, а лише в частині належних спадкоємцям обов'язкових часток.
Таким чином, ЦК містить багато суттєвих новел щодо заповіту. За останнім не тільки можуть передаватися майнові права та обов'язки, у ньому можуть міститися також особисті розпорядження заповідача. Передбачена можливість складання подружжям спільного заповіту, право на складання заповіту з умовою. Істотно новими є положення ЦК щодо форми заповіту. Передбачена можливість складання секретного заповіту. Обов'язковою згідно з ЦК є присутність свідків при посвідченні заповітів окремих осіб.
§ 3. Спадкування за законом
Спадкування за законом регулюється гл.86 ЦК. Закон визначає черговість спадкування за законом — спадкоємці за законом одержу-
752
ють право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст.1259 ЦК (ст.1258 ЦК).
Тобто суть черговості спадкування полягає у тому, що законні спадкоємці закликаються до спадкування не одночасно, а послідовно: спочатку успадковують особи, які належать до першої черги. Якщо хоча б одна з них приймає спадщину, то спадкоємці наступних черг автоматично усуваються від спадкування. Спадкоємці інших черг мають право на спадкування у чотирьох випадках:
а) у разі відсутності спадкоємців попередньої черги;
б) у разі усунення їх від права на спадкування;
в) у разі неприйняття ними спадщини;
г) у разі відмови від її прийняття.
У межах кожної черги законні спадкоємці закликаються одночасно і поділяють спадщину між собою порівну.
Згідно із ст.1259 ЦК можлива зміна черговості одержання права на спадкування. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині.
Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
На відміну ЦК 1963 p., який встановлював дві черги спадкоємців, ЦК 2003 р. передбачає п'ять черг спадкування за законом, що спрямоване на найповніше охоплення числа осіб, до яких спадщина може перейти за відсутності заповіту. Держава не належить до
спадкоємців за законом.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя останнього та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки
(ст.1261 ЦК).
Діти мають право на спадкування незалежно від їх віку І працездатності. Підставою виникнення спадкових прав є кровнаспорідненість із спадкодавцем, засвідчена у встановленому законом порядку. Пасинки і падчерки не є спадкоємцями вітчима імачухи, так само як і останні не визнаються спадкоємцями пасинків і падчерок, якщо не мав місця факт усиновлення або утримання. Право спадкування усиновителів І усиновлених випливає із загального правила про прирівнювання їх до родичів за походженням. ..-,_...
753
Дружина (чоловік) — це особа, яка перебувала з померлим у зареєстрованому шлюбі. Фактичні шлюбні відносини, як і шлюб, визнаний недійсним, спадкових прав не породжує. Роздільне проживання подружжя за відсутності розлучення не позбавляє того з них, хто пережив іншого, права спадкування.
У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері (ст.1262 ЦК).
Однакові спадкові права закон надає як повнорідним, так і не-повнорідним братам і сестрам. Двоюрідні брати і сестри спадкоємцями за законом не визнаються.
У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК).
У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (ст.1264 ЦК).
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів дальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів для існування (ст.1265 ЦК).
Непрацездатними вважаються: жінки старші 55 років, чоловіки старші 60 років, інваліди І, II І III груп, а також особи, які не до-сягли 16 років, а учні — 18 років.
Утриманцями вважаються непрацездатні особи, які знаходилися на повному утриманні спадкодавця або одержували від нього таку допомогу, що була для них основним І постійним джерелом засобів для існування. При цьому не потрібно спільне проживання зі спадкодавцем.
У ст.1260 ЦК передбачені правила спадкування усиновленими та усиновлювачами. У разі спадкування за законом усиновлений І його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з другого, прирівнюються до родичів за походженням.
Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом і сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням уси-
754
новлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги.
У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв'язок, спадкують на
загальних підставах.
Окремим випадком спадкування за законом є спадкування за
правом представлення (ст.1266 ЦК). Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їх матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття
спадщини.
Тобто внуки при житті своїх батьків та правнуки при житті своїх баби і діда до спадкування за законом не закликаються. Вони є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, який був би спадкоємцем. Внуки і правнуки поділяють порівну між собою ту частку, що належала б за законом їх померлому батькові (матері) чи бабі (діду), якби вони були живі до моменту відкриття спадщини. Представляючи свого батька (матір) чи бабу (діда), вони успадковують за самостійним правом. Тому вони не відповідають своїми спадковими частками за боргами батьків чи баби (діда), яких представляють.
Прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка належала б законом їх дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їх матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їх матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на
час відкриття спадщини.
Якщо спадкування за правом представлення здійснюється декількома особами, частка їх померлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом — частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них (ст.1267 ЦК).
§ 4. Здійснення права на спадкування
Глава 87 ЦК регулює здійснення права на спадкування. Прийняття спадщини. Згідно зі ст.І268 ЦК спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прий-
755
няти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
Тобто прийняття спадщини є юридичною дією (одностороннім правочином) спадкоємця, що виражає його згоду бути спадкоємцем спадкодавця. Не можна прийняти лише частину спадкового майна. Якщо спадкоємець вже прийняв спадщину, то він не може відмовитися від неї.
Акт прийняття спадщини має зворотну силу. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцю з моменту її відкриття. З цього ж часу прибутки від майна є його власністю і він має нести усі витрати щодо спадкового майна.
Порядок прийняття спадщини у новому ЦК значно змінений: він диференційований залежно від того, проживав постійно спадкоємець Із спадкодавцем на час відкриття спадщини чи ні. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї.
Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених чч.2-4 ст.1273 ЦК. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ст.1268 ЦК).
Згідно зі ст.1269 ЦК спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття останньої не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла 14 років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають ЇЇ батьки (усиповлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
Таким чином, на відміну від ЦК 1963 p., що передбачав єдиний правовий режим для всіх спадкоємців, у ЦК 2003 р. правила, які регулюють прийняття спадщини, розрізняються залежно від того, проживав постійно спадкоємець із спадкодавцем чи ні. Перші вважаються такими, шо прийняли спадщину, якщо вони не заявили відмови від неї, для других передбачена подача заяви у нотаріальну контору про прийняття спадщини.
Стаття 1270 ЦК встановлює строки для прийняття спадщини. За загальним правилом для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщи-
756
ни або відмови від її прийняття. Якщо строк, щозалишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст.и/и ці, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що її не прийняв. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для н прийняття, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття останньої".
За позовом спадкоємця, «кий пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Відмова від прийняття спадщини. Право на відмову від прийняття спадщини - спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК.
Відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочиномпрямо вираженим (шляхом подання відповідної заяви нотаріусу)небажанням спадкоємця прийняти майно. ВІДМОВИТИСЯ ВІД правспадкування можуть спадкоємці як за законом, так і за заповітом.Строк для відмови - шість місяців з дня відкриття спадщини. Наступне скасування заявленої рідмови не допускається, аява про відмову від прийняття спадщини подається до нотаріальної конториза місцем відкриття спадщини. _
Фізична ошба, цивільна Дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника . орга-
ну опіки та піклування. . .
Неповнолітня особа віко* від 14 до 18 років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.
Батьки (усиновлювачі), опікун можуть вимовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особ,, тільки з дозволу органу опіки та піклування. Відмова від ПР«ИНЯ™ с™*-щини є безумовною і беззастережною- Вщмова від прийняття с іамии пчптагпм строку, встановленого спадщини може бути відкликана протягом *-»н *•
для її прийняття (ст.1273 ЦЮ-
п ттйнатта гтПіДИНИ На КОрИСТЬ ІНШОЇ
Право на відмову від прийняття спад1-"" .
к ПТТПЙІТПМ мяє право відмовитися від
особи — спадкоємець за заповітом маь Уприйняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітомСпадкоємець за законом Має право відмовитися вщ прийняттяспадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги. ншмовитигя від частки у спадщиніСпадкоємець має прав відмовитися к , а,„„п
- гл шгі гпяпмплИИ Ш ЙОГО КОрИСТЬ. ЯКЩО
спадкоємця, який відмовився вш спадщин" ' . н
„inFma nfnfia. на їм я якої складений
заповідач підпризначив спзДк0ЄМи.я осооь п „„,,,., „„„к,,
заповіт, може відмовитися від спадщини лише .Гйня°спад' котра є попризначеним спадкоємцем, відмова від ПРИ«««™ J™; щини може бути визнана сУДОм недійсною з підстав, встановлених
ст.ст.225, 229-231 і 233 ЦК- ;. -. -
757
Стаття 1275 ЦК встановлює правові наслідки відмови від прийняття спадщини. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, що він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги І розподіляється між ними порівну.
Ці положення не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач пІдпризначив іншого спадкоємця.
Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за останнім переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Перехід права на прийняття спадщини — якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на загальних підставах протягом строку, який залишився. Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох місяців (ст.1276 ЦК).
Спадковою трансмісією називається перехід у спадщину права на прийняття спадщини. Право на прийняття або на відмову від прийняття спадщини, яке виникло внаслідок її відкриття, може переходити у порядку спадкування. Тому спадкоємці особи, яка має право на спадкування, якщо вона померла до прийняття відкритої спадщини, мають право здійснити це замість неї. Такий перехід права на прийняття спадщини, не прийнятої померлим спадкоємцем, іменується спадковою трансмісією, а особи, які успадковують замість померлого трансмітента, — трансмісарами.
Спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов: якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер) і слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї. Спадкову трансмісію не можна ототожнювати зі спадкуванням за правом представлення.
Відмінності спадкової трансмісії від спадкування за правом представлення полягають у такому:
1) спадкування за правом представлення можливо лише у разіспадкування за законом, а спадкова трансмісія — у разі спадкування як за законом, так і за заповітом;
2) у разі спадкування за правом представлення спадкоємцямиможуть бути лише спадкоємці спадкодавця, які вказані у ч.З ст.1266
758
ЦК, а при спадковій трансмісії успадковують будь-які спадкоємці особи, яка не встигла прийняти спадщину;
3) спадкування за правом представлення має місце у тому випадку, якщо спадкоємець, який мав би право на спадкування, помер до смерті спадкодавця, тобто до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія настає, якщо спадкоємець помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти.
У новому ЦК поновлене поняття "відумерлість спадщини". У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем її відкриття.
Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, заявлені відповідно до ст.1231 ЦК. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до ст.1283 ЦК
(ст.1277 ЦК).
Поділ спадщини між спадкоємцями. Згідно зі ст.1278 ЦК частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки у натурі.
Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.
Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їх частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів Інших спадкоємців, що мають істотне значення.
Таким чином, у разі прийняття спадщини кількома спадкоємцями відбувається поділ спадщини — спадкоємці стають співвласниками майна, співкредиторами і співборжниками відповідно до тих прав і обов'язків, що перейшли до них у порядку спадкового правонаступництва. Як правило, поділ спадщини здійснюється за взаємною згодою всіх спадкоємців. У разі спору справа про поділ майна розглядається у судовому порядку.
При поділі спадщини або виділенні частки одного із спадкоємців майно поділяється у натурі, якщо це можливо без шкоди дляйого господарського призначення. Якщо спадкоємцями є громадяни, то поділ або виділення залежить від їх розсуду. При спадкуванні за законом спадкове майно поділяється порівну. При спадкуванні за заповітом майно поділяється відповідно до вказівок заповідача. i*.4yJ.*1-.i-.l/P..-frtik -
759
Якщо спадкодавець перебував у зареєстрованому шлюбі, то поділу підлягає не все майно, нажите подружжям у шлюбі, а лише частка, що належить померлому. Із загального майна має бути виділена частка вдови (вдівця). Це не виключає її (його) участі як спадкоємця у поділі спадщини.
Перерозподіл спадщини. Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці (чч.2, 3 ст.1272 ЦК), вона підлягає перерозподілу між ними. Такі спадкоємці мають право вимагати пе-рсдання їм у натурі частини майна, яке збереглося, або сплати грошової компенсації.
Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання у натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову компенсацію (ст.1280 ЦК).
Пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців. Згідно зі ст.1281 ЦК спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про борги останнього. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.
Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, в строки, встановлені ЧЧ.2 і 3 ст.1281, позбавляється права вимоги.
Спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але у межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.
Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі (ст.1282 ЦК).
Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця випливає із суті універсального правонаступництва. Спадкоємці, які прийняли спадщину, відповідають за боргами спадкодавця. Кожний із спадкоємців відповідає у межах одержаної частки. Якщо предмет зобов'язання неподільний, то спадкоємці несуть солідарну відповідальність.
До боргів спадкодавця, що обтяжують спадщину, належать його перехідні у порядку спадкування цивільно-правові зобов'язання,зокрема ті, що виникли з договорів або із заподіяння шкоди спадкодавцем. Не переходять у порядку спадкування зобов'язання, яківимагають лише особистого виконання їх боржником. ...
760
*«? Спадкоємці, які прийняли спадщину, відповідають за боргами спадкодавця пропорційно спадковій частці, одержуваній кожним з них. Відповідальність останніх є частковою.
Охорона спадкового майна. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з мстою збереження його до прийняття спадщини
спадкоємцями.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а у населених пунктах, де його немає, — відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна.
Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їх частки
у спадщині.
Якщо спадкування здійснюється не тільки за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодо охорони всієї спадщини. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу, яка вживатиме заходів до охорони частини спадщини, шо спадкується за законом.
Управління спадщиною. Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а у населених пунктах, де його немає, — відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з
іншою особою.
Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до появи спадкоємців або до прийняття спадщини. Особа, яка управляє спадщиною, має право на плату за виконання своїх повноважень.
§ 5. Виконання заповіту. Оформлення права на спадщину. Спадковий договір
Виконання заповіту. Виконання заповіту — це здійснентія останньої волі спадкодавця, вираженої у заповіті. Зазвичай суб'єктами виконання є спадкоємці, які прийняли спадщину. її прийняття накладає на спадкоємця (спадкоємців) обов'язок виконати заповіт у точній відповідності з волею заповідача, якщо інше не передбачено законом.
Виконання заповіту врегульоване у гл.88 ЦК. Згідно зі ст.1286 ЦК заповідач має право на призначення виконавця заповіту. Він може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту). Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, його виконання може бути доручено будь-кому з них. Якщо заповіт складено на ко-
761
ристь однієї особи, виконання останнього може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.
Виконавець заповіту може бути також призначений за ініціативою спадкоємців. Останні мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо той не може забезпечити виконання волі заповідача.
Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від його виконання або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу.
Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного з них може бути призначений судом.
Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо останній відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців (ст.1288 ЦК).
Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою. Така згода може бути виражена нею на тексті самого заповіту або додана до останнього. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.
У ст.І290 ЦК визначені повноваження виконавця заповіту.
Виконавець заповіту зобов'язаний:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;
2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодер-жувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїхзобов'язань;
4) управляти спадщиною;
5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;
6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.
Виконавець заповіту зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та вщказоодержувачами.
Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (ч.З ст. 1290 ЦК). У разі неповернення виконавцем заповіту документа,
762
який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих їм
збитків (ст.1294 ЦК).
Виконавець заповіту має право на плату за виконання своїх повноважень. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (у натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень.
Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути встановлений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а у разі спору — судом. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання
заповіту.
Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень. Він зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.
Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. Він відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були ним завдані у зв'язку з невиконанням вказаних вище вимог.
Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту. Якшо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування.
За вимогою визначених вище осіб виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту. Після виконання заповіту його виконавець подає спадкоємцям або їх законним представникам звіт про виконання своїх повноважень. Спадкоємці, їх законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають ЦК, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.
Оформлення права на спадщину. Глава 89 ЦК регулює оформлення права на спадщину.
Законність спадкування деяких видів майна, якщо стосовно нього немає спору, має бути підтверджена правопідтверджуючим або правовстановлюючим документом, що видається на прохання спадкоємців нотаріальною конторою — свідоцтвом про право на спадщину. Закон, як правило, не покладає на спадкоємців обов'язку одержання свідоцтва. Однак воно потрібне для підтвердження прав на майно, що підлягає обов'язковій державній реєстрації (будинок, автомашина тощо). Без одержання свідоцтва спадкоємці не можуть ним розпорядитися, а іноді і користуватися.
763
Свідоцтво про право на спадщину за своєю природою засвідчує законність придбання спадщини. Підтверджені свідоцтвом правомочності спадкоємця мають визнаватися усіма фізичними і юридичними особами. Отже, свідоцтво про право на спадщину — це офіційний документ, що підтверджує факт прийняття спадщини.
Для всіх спадкоємців установлений єдиний порядок видачі свідоцтва про право на спадщину. Свідоцтво спадкоємцям видає нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини, як правило, після закінчення встановленого законом строку для її прийняття.
Згідно зі ст.1296 ЦК спадкоємець має право на одержання свідоцтва про право на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на неї. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на останню.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, в складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. Ці положення застосовуються також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.
До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, що мають істотне значення.
Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, він зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту його державної реєстрації.
За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У вказаних випадках нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також у інших випадках, передбачених зан
764
Спадковий договір. Однією з новел ЦК є спадковий договір, урегульований у гл.90. Враховуючи те, що останній пов'язаний із спадкуванням, він розміщений у книзі шостій ЦК "Спадкове право".
Спадковий договір — це договір, за яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувана) і у разі його смерті набуває право власності на майно відчужувана (ст.1302 ЦК).
Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один з подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
Предметом спадкового договору може бути майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також те, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлеио, що у разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а у разі смерті другого з подружжя Його майно переходить до набувача за договором.
На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який його посвідчив, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Відчужувач має право призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.
Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувана у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень вІдчужувача.
"ot.
if.
Додаткова література:
££ І. Гордон М. Наследование по закону и по завешанию. — М.
«67.
\Т. 2. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.
765
Зміст
Розділ І ВСТУП ДО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА
Глава 1
Поняття приватного права
§ 1. Право приватне і право публічне З
§ 2. Джерела приватного права 6
§ 3. Значення римського приватного права 7
§ 4. Приватне право і цивільне право
Глава 2
Європейські системи приватного (цивільного) права
§ 1. Значення порівняльної цивілістики 11
§ 2. Критерії класифікації приватного
(цивільного) права 11
§ 3. Європейські традиції приватного
(цивільного) права 12
§ 4. Європейські родини приватного
(цивільного) права 14
§ 5. Традиція приватного (цивільного)
права в Україні 17
Глава З
Цивільне право як галузь українського права
§ 1. Предмет цивільного права 19
§ 2. Метод цивільно-правового регулювання 20
§ 3. Засади цивільного права 22
§ 4. Функції цивільного права 23
§ 5. Структура цивільного права 25
Глава 4
Цивільне право як система законодавства
§ 1. Поняття цивільного законодавства 29
§ 2. Форми цивільного законодавства України 30
§ 3. Акти цивільного законодавства України 31
§ 4. Цивільний кодекс та інші акти цивільного
законодавства України 32
§ 5. Дія актів цивільного законодавства 33
§ 6. Договори як форма цивільного законодавства 37
§ 7. Звичаї 38
§ 8. Міжнародні договори 39
§ 9. Аналогія 40
§ 10. Значення судової практики 41
Глава 5
Цивілістика. Наука цивільного права і навчальна дисципліна
§ 1. Поняття і предмет науки цивільного права 44
§ 2. Методологія цивілістики 45
§ 3. Система науки цивільного права 46
§ 4. Цивільне право як навчальна дисципліна 47
766
Глава 6
Розвиток цивільного права і законодавства України
§ 1. Особливості формування цивільного
права в Україні 49
§ 2. Становлення традиції цивільного права в Україні 50
§ 3. Цивільне право в Україні за радянських часів 52
§ 4. Трансформація концепції цивільного правау незалежній Україні та створення новогоЦивільного кодексу України 61
Розділ II ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Глава 7
Цивільне право від ношення
§ 1. Поняття цивільного правовідношення 66
§ 2. Загальна характеристика суб'єктів
і об'єктів цивільних правовідносин 68
j)gj§ 3. Зміст цивільного правовідношення 72
§ 4. Види цивільних правовідносин 74
§ 5. Підстави виникнення, припинення
і трансформацій цивільних правовідносин 76
Глава 8
Фізичні особи як суб'єкти цивільного права
§ 1. Загальні положення про фізичну особу 82
sf § 2. Правоздатність фізичних осіб 83
.''* § 3. Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи 84
§ 4. Ім'я фізичної особи 86
Pfi § 5. Місце проживання фізичної особи 87
§ 6. Поняття та елементи дієздатності
фізичної особи 89
§ 7. Диференціація дієздатності фізичної особи 90
§ 8. Обмеження дієздатності фізичної особи
та визнання її недієздатною 93
§ 9. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
і оголошення її померлою 95
, § 10, Акти цивільного стану 99
,-:- § 11. Фізична особа як підприємець 101
п. § 12. Опіка та піклування 104
Глава 9
Юридичні особи
§ 1. Поняття І ознаки юридичної особи 112
§ 2. Сутність юридичної особи 117
§ 3. Цивільна правосуб'єктність
І- юридичної особи 120
f § 4. Класифікація юридичних осіб 123
і § 5. Види (форми) юридичних осіб
приватного права 127
і § 6. Виникнення та припинення діяльності
1 юридичних осіб 131
767
НІГ ' І! гі
Глава 10
Участь держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад у цивільних відносинах
§ 1. Загальні засади участі держави, АвтономноїРеспубліки Крим, територіальних громаду цивільних відносинах 138
§ 2. Цивільна правоздатність держави, АвтономноїРеспубліки Крим, територіальних громаду цивільних відносинах 140
§ 3. Реалізація цивільної дієздатності держави,
Автономної Республіки Крим, територіальних
громад у цивільних відносинах 144
§ 4. Відповідальність за зобов'язаннями держави,Автономної Республіки Крим,територіальних громад 147
Глава 11
Об'єкти цивільних прав (правовідносин)
§ 1. Поняття та класифікація об'єктів цивільних
прав (правовідносин) 150
§ 2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин).
Речі приватного права. Види речей
приватного права 152
§ 3. Цінні папери як об'єкт цивільних
прав (правовідносин) 160
§ 4. ДІЇ та результат дій як об'єкти цивільних
прав {правовідносин) 167
§ 5. Результати інтелектуальної, творчої діяльності
як об'єкти цивільних прав 168
§ 6. Інформація як об'єкт цивільних прав 169
§ 7. Особисті немайнові блага як об'єкти
цивільних прав 171
§ 8. Інші об'єкти цивільних прав 173
Глава 12
Загальні положення про здійснення цивільних прав
і виконання цивільних обов'язків
§ 1. Поняття цивільного права, цивільного інтересу
та цивільного обов'язку 176
§ 2. Здійснення цивільних прав 177
§ 3. Межі здійснення цивільних прав 180
§ 4. Виконання цивільних обов'язків 182
§ 5. Загальні положення про захист цивільних
прав та інтересів 183
§ 6. Захист цивільних прав та інтересів судом 184
§ 7. Захист цивільних прав та інтересів
у адміністративному порядку 188
§ 8. Захист цивільних прав та інтересів нотаріусом 189
§ 9. Самозахист цивільних прав та інтересів 191
§ 10. Строки і терміни реалізації та захисту
цивільних прав 192
§ 11. Строки захисту цивільних прав. Позовна давність 193
Глава 13 Правочини
: § 1. Поняття і ознаки правочину 200
Я.!§ 2. Види правочинів 204
§ 3. Форми правочинів 206
1\ § 4. Тлумачення змісту правочину 210
М § 5. Відмова від правочину 211
§ 6. Недійсність правочинів 213
§ 7. Правові наслідки недійсності правочину 215
§ 8. Окремі види недійсних правочинів 217
Глава 14
Представництво
§ 1. Поняття представництва 229
§ 2. Підстави виникнення та види представництва 231
§ 3. Склад правовідносин представництва 234
§ 4. Передоручення 238
§ 5. Представництво за довіреністю 239
'у § 6. Представництво з перевищенням повноважень 244
' § 7. Інші форми встановлення й реалізації
цивільних прав і обов'язків через інших осіб 245
Розділ ПІ1} РЕЧОВІ ПРАВА
Підрозділ 1. Право власності
Глава 15
Загальні положення права власності
§ 1. Право власності в системі речових прав 250
§ 2. Поняття власності і права власності 252
§ 3. Зміст права власності 258
§ 4. Здійснення права власності 261
§ 5. Право повного господарського відання і правооперативного управління як засоби здійсненняправа власності 263
Глава 16
Набуття і припинення права власності
§ 1. Загальні положення про набуття права власності 267
§ 2. Первинні способи набуття права власності 268
§ 3. Похідні (вторинні) способи набуття
права власності 274
§ 4. Припинення права власності 275
Глава 17
Види права шіасності
1 § 1. Класифікація права власності 283
§ 2. Види права власності за суб'єктом 284
§ 3. Види права власності залежно від числа
власників. Особливості права спільної власності 288
§ 4. Види права власності залежно від
правового режиму 295
' 769
Глава 18
Захист права власності
§ 1. Загальна характеристика захисту права власності 305
§ 2. Віндикаційний позов 308
§ 3. Захист права власності від порушень,
не пов'язаних із позбавленням володіння 311
§ 4. Визнання права власності 314
§ 5. Інші засоби захисту права власності.
Персональні засоби захисту права власності 315
Підрозділ 2. Інші речові права
Глава 19
Суміжні речові права
§ 1. Тенденція розвитку суміжних речових прав
(речово-правових інститутів)
у законодавстві України 318
§ 2. Права на чужі речі. Загальна характеристика 320
§ 3. Сервітути 322
§ 4. Право користування чужою земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) 326
§ 5. Право користування чужою земельною
ділянкою для забудови (суперфіцій) 330
§ 6. Володіння (посідання) і право володіння
чужим майном 334
Глава 20
Право інтелектуальної власності
§ !. Поняття та види інтелектуальної власності 339
§ 2. Право інтелектуальної власності як вид речового
права 341
§ 3. Суб'єкти, об'єкти та підстави виникнення
права інтелектуальної власності 343
§ 4. Зміст права інтелектуальної власності 347
§ 5. Здійснення права інтелектуальної власності 349
§ 6. Захист права інтелектуальної власності 353
Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 21
Зобов'язання. Загальні положення
§ 1. Поняття зобов'язань 357
§ 2. Види зобов'язань і система зобов'язального
права 359
§ 3. Елементи зобов'язань 363
§ 4. Підстави виникнення зобов'язань 365
§ 5. Зміна зобов'язань. Заміна осіб в зобов'язанні 368
§ 6. Припинення зобов'язань 373
§ 7. Виконання зобов'язань 378
770
Глава 22
Забезпечення виконання зобов'язань
§ 1. Загальна характеристика засобів забезпечення
виконання зобов'язань 386
'• § 2. Класифікація засобів забезпечення виконання
£' зобов'язань 388
§ 3. Речово-правові засоби забезпечення виконання
зобов'язань 389
§ 4. Зобов'язально-правові засоби забезпечення
виконання зобов'язання 399
Глава 23
Відповідальність у цивільному праві
§ 1. Поняття цивільно-правової відповідальності 409
§ 2. Підстава цивільно-правової відповідальності 412
§ 3. Цивільно-правова відповідальність
за невиконання зобов'язань 416
§ 4. Форми цивільно-правової відповідальності
за невиконання зобов'язань 420
§ 5. Підстави звільнення від відповідальності 422
Глава 24
Категорія договору в цивільному праві
§ 1. Поняття договору 425
;. § 2, Види договорів 427
§ 3. Категорія господарського
(підприємницького) договору 431
§ 4. Зміст (умови) договору 436
§ 5. Укладення, зміна та розірвання договорів 439
Розділ
ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
Глава 25
Купівля-продаж
§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж 446
§ 2. Захист прав споживачів 461
§ 3. Види договору купівлі-продажу 468
§ 4. Роздрібна купівля-продаж 473
§ 5. Зовнішньоекономічний договір купівлі-продажу 479
§ 6. Поставка 483
§ 7. Контрактація сільськогосподарської продукції 490
§ 8. Міна (бартер) 493
Глава 26
Дарування, рента та довічне утримання (догляд)
§ 1. Дарування 499
§ 2. Рента 504
§ 3. Довічне утримання (догляд) 506
Глава 27
Найм (оренда) та позичка
§ 1. Договір найму (оренди) 510
771
Харитонов Євген Олегович, Саніахметова Ніна Олексіївна
Цивільне право України
Підручник
Редактори: Старцев О. В., Оленченко І. В.
Коректор — Самойлюк О. В. Комп'ютерна верстка — Каблак А. І.
Підписано до друку 09.10.2003 р. Формат 84x108 1/32 Папір офсетний. Друк офсетний. Обл.-вид арк 48 03 Тираж 10000 (І - 5000) прим. Зам. № 3503. '
Віддруковано з оригінал-макета видавництва "Істина"
(свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до
Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції
серія ДК № 521 від 05.07.2001 р.)
у ВАТ "Видавництво "Київська правда".
04136, Київ-136, вул. Маршала Гречка, 13.