ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 16.10.2016 16:55

ПРАВНИКАМ НОТАРЯМ АДВОКАТАМ
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
Том З ЮРИДИЧНА ОСОБА
За редакцією професора І. В. Спасибо-Фатєєвої
ПОЯСНЕННЯ
ТЛУМАЧЕННЯ
РЕКОМЕНДАЦІЇ
з використанням позицій
ВИЩИХ СУДОВИХ ІНСТАНЦІЙ
МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ
НАУКОВЦІВ
ФАХІВЦІВ
СУДДЯМ ВИКЛАДАЧАМ СТУДЕНТАМ
ВИДАВНИЦТВО

ББК 67.9(4Укр)404-3 Рекомендовано Центром аналітичних
УДК 347(477) (094.58) досліджень з питань права та безпеки «Юкон»
Ц58 (Протокол№ 7 від 26.12.2008)
Автори В. I. Борисова, кандидат юридичних наук, доцент, завідуюча кафедрою цивільного права №1 Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого (8 6 розділу 1 - спільно з І. В. Спасибо-Фатеєвою; 5 4 розділу 2 - спільно з О. Р. Кібенко, Ю. В. Мица, І. А. Спасибо, І. В. Спасибо-Фатєєвою, Я. М. Шевченко);
0. Р. Кібенко, доктор юридичних наук, професор кафедри господарського права Національ¬
ної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого ($ 4 розділу 2 - спільно з В. І. Борисовою,
Ю. В. Мица, І. А. Спасибо, І. В. Спасибо-Фатеевою, Я. М. Шевченко);
В. М. Кравчук, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу організації на-укової роботи Львівського державного університету внутрішніх справ (5 9 розділу 1 - спільно з В. І. Крат, Ю. В. Мица, І. В. Спасибо-Фатеевою; 5 3 розділу 2 - спільно з І. А. Селівановою, І. В. Спасибо-Фатеевою);
В. І. Крат, кандидат юридичних наук, кафедра цивільного права № 1 Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого (S3 розділу 1 - спільно з І. В. Спасибо-Фатеевою; § 8 розділу 1; 8 9 розділу 1 - спільно з В. М. Кравчуком, Ю. В. Мица, І. В. Спасибо-Фатеевою);
1. М. Кучеренко, доктор юридичних наук, професор, старший науковий співробітник відділу
проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В. М. Корець¬
кого НАН України (5 5-6 розділу 2);
В. М. Марченко, приватний нотаріус, шеф-редактор Всеукраїнських правових журналів «Юри-дичний Радник» і «Мала енциклопедія нотаріуса» (J 2 розділу 1 - спільно з І. В. Спасибо-Фатеевою);
Ю. В. Мица, кандидат юридичних наук, перший заступник директора з економіко-правових питань ТОВ «Будівельна компанія «Укртехносфера» (§ 9 розділу 1 - спільно з В. М. Кравчуком, В. І. Крат, І. В. Спасибо-Фатеевою; 5 4 розділу 2 - спільно з В. І. Борисовою, О. Р. Кібенко, І. А. Спаси¬бо, І. В. Спасибо-Фатеевою, Я. М. Шевченко);
0. О. Первомайський, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інститу¬
ту приватного права та підприємництва Академії правових наук України (8 7 розділу 1 - спільно з
І. В. Спасибо-Фатеевою; $ 1 розділу 2);
1. А. Селіванова, кандидат юридичних наук, доцент кафедри господарського права Національ¬
ної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого (§ 3 розділу 2 - спільно з В. М. Кравчуком,
І. В. Спасибо-Фатеевою);
І. А. Спасибо, молодший науковий співробітник відділу планування та аналізу правових дослі-джень Управління планування та координації правових досліджень Академії правових наук України (5 2 розділу 2 - спільно з І. В. Спасибо-Фатеевою; 8 4 розділу 2 - спільно з В. І. Борисовою, О. Р. Кі¬бенко, Ю. В. Мица, І. В. Спасибо-Фатеевою, Я. М. Шевченко);
І. В. Спасибо-Фатеева, доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права №1 На-ціональної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, член-кореспондент Академії право¬вих наук України (5 1 розділу 1; 5 2 розділу 1 - спільно з В. М. Марченком; 5 3 розділу 1 - спільно з В. І. Крат; 5 S розділу 1; 8 6 розділу 1 - спільно з В. І. Борисовою; § 7 розділу І - спільно з О. О. Перво-майським; $ 9 розділу 1 - спільно з В. М. Кравчуком, В. І. Крат, Ю. В. Мица; J 2 розділу 2 - спільно з І. А. Спасибо; 8 3 розділу 2 - спільно з В. М. Кравчуком, І. А. Селівановою; 8 4 розділу 2 - спільно з В. І. Борисовою, О. Р. Кібенко, Ю. В. Мица, І. А. Спасибо, Я. М. Шевченко);
Р. О. Стефанчук, доктор юридичних наук, проректор Хмельницького університету управління та права (84 розділу і);
Я. М. Шевченко, доктор юридичних наук, професор, завідуюча відділом проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, академік Академії правових наук України (8 4 розділу 2 - спільно з В. І. Борисовою, О. Р. Кібенко, Ю. В. Мица, І. А. Спасибо, І. В. Спасибо-Фатєєвою).
ISBN 978-966-2233-00-1 © Колектив авторів, 2009
ISBN 978-966-2233-02-5 (Том 3) © ФО-П Колісник А. А., 2009
© Страйд, 2009
© Є. І. Пісоцька, художнє оформлення, 2009

ЗМІСТ
РОЗДІЛ 1. Загальні положення про юридичну особу 13
§ 1. Поняття, організаційно-правові форми
та види юридичних осіб (статті 80,81,82,83,84) 13
1.1. Поняття юридичної особи 14
1.2. Ознаки юридичної особи 16

1.2.1. Організаційна єдність 16
1.2.2. Майнова відокремленість 17
1.2.3. Самостійна майнова відповідальність 19
1.2.4. Виступ у цивільному обороті від свого імені 24
1.3. Види й організаційно-правові форми юридичних осіб 25
1.3.1. Види юридичних осіб 25
1.3.2. Організаційно-правові форми юридичних осіб 28
1.4. Товариства й установи 30
1.4.1. Товариства ЗО
1.4.2. Установи ЗО
1.4.3. Подібності та відмінності товариств і установ 30

1.5. Інші організаційно-правові форми юридичних осіб 32
1.6. Підприємницькі товариства 37
§ 2. Створення юридичної особи. Ті установчі документи
та державна реєстрація (статті 87,88,89) 38
2.1. Механізм створення юридичної особи 39
2.2. Установчі документи 41
2.2.1. Зміст установчих документів 45
2.3. Державна реєстрація юридичних осіб 48
2.3.1. Порядок надання документів для державної реєстрації юридичних осіб... 48
2.3.2. Вимоги до документів, що надаються для державної реєстрації. 50
2.3.3. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб 51
2.3.4. Зміни до установчих документів 53
§3. Найменування та місцезнаходження юридичної особи
(статті 90,93) 58
3.1. Види найменувань юридичної особи 58
3.1.1. Резервування найменувань юридичної особи 59
3.1.2. Склад найменувань юридичної особи та вимоги до нього 59
3.1.3. Вибір найменування юридичної особи 62
3.1.4. Виникнення права на найменування в юридичної особи 63
3.1.5. Використання права на найменування 64
3.2. Місцезнаходження юридичної особи 65
3.2.1. Значення місцезнаходження 65

4 &ф*&~
3.2.2. Поняття місцезнаходження 67
3.2.3. Юридична адреса 69
3.2.4. Установчі документи і місцезнаходження 70
3.2.5. Особливості місцезнаходження юридичних осіб публічного права 71
3.2.6. Підтвердження місцезнаходження 72
3.2.7. Підтвердження відомостей про юридичну особу 73
3.2.8. Зміна місцезнаходження 74
3.2.9. Правові наслідки відсутності юридичної особи
за її місцезнаходженням 76
3.2. і 0. Інші наслідки відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням 79
§ 4. Особисті немайнові права юридичної особи (cm. 94) 80
4.1. Особисті немайнові права юридичних осіб, регламентовані
чинним цивільним законодавством 81
4.1.1. Право на недоторканність ділової репутації 81
4.1.2. Право на таємницю кореспонденції юридичної особи 83
4.1.3. Право на інформацію 85

4.2. Інші особисті немайнові права юридичної особи 89
4.3. Захист немайнових прав юридичної особи 89
§ 5. Правоздатність та дієздатність юридичних осіб (статті 91,92). 90
5.1. Правоздатність юридичної особи 91
5.7.1. Аспекти спеціально/правоздатності 91
5.1.1. Види діяльності, які може здійснювати юридична особа
після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії) 94
5.1.3. Виникнення правоздатності юридичних осіб 97
5.2. Дієздатність юридичної особи 97
§ б. Органи юридичних осіб (статті 97,98,99) 100
6.1. Поняття управління юридичною особою 101
6.2. Органи юридичних осіб 103

6.2.1. Структура органів товариства 104
6.2.2. Порядок формування органів, їх склад, порядок здійснення діяльності в окремих видах товариств 105
6.3. Загальні збори 107
6.3.1. Компетенція загальних зборів 108
6.3.2. Порядок голосування 110
6.3.3. Порядок скликання загальних зборів 111
6.3.4. Рішення загальних зборів 112

6.4. Виконавчий орган товариства 113
6.5. Засновник і дієздатність юридичної особи. Співвідношення поняття засновника й органу юридичної особи 115
§ 7. Відповідальність юридичних осіб (cm. 96) 122
7.1. Принципи відповідальності юридичної особи 122

7.2. Юридична особа як самостійний учасник цивільних відносин
і самостійний суб'єкт відповідальності 123
7.3. Відповідальність учасників (засновників) юридичної особи 123
7.4. Відповідальність юридичної особи за зобов'язаннями,
що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників — 124
7.5. Відповідальність учасників, які не повністю внесли
свої вклади/сплатили вартість своїх акцій 125
7.6. Відповідальність за договорами, які не було затверджено загальними зборами 126
7.7. Відповідальність керівника AT або іншої особи, яка діяла
від його імені, вступаючи в договірні відносини, мала в цьому
власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому
становищі AT 126
7.8. Відповідальність засновників приватних та дочірніх підприємств 127
7.9. Особливості цивільно-правової відповідальної юридичних осіб,
щодо яких або щодо майна яких наявна заборона (мораторій) 133
7.10. Особливості цивільно-правової відповідальної
юридичних осіб публічного права 133
7.11. Умови притягнення юридичної особи до відповідальності 134
7.12. Негативні наслідки при відповідальності юридичної особи 135
7.13. Процесуальні питання відповідальності осіб, які діяли
від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству 136
§ 8. Філії та представництва юридичної особи (cm. 95) 139
8.1. Визначення поняття філії та представництва 139
8.1.1. Спільні ознаки філії та представництва 140
8.1.2. Відмінні ознаки філії та представництва 141
8.2. Функції юридичної особи 141
8.2.1. Представництво інтересів юридичної особи 142
8.2.2. Захист інтересів юридичної особи 142
8.2.3. Можливості створювати
інші відокремлені підрозділи юридичної особи 143
8.3. Диференціація юридичних осіб залежно від умов та можливості
створювати філії та представництва 146
8.4. Процедура створення філії та представництва 148
8.4.1. Рішення про створення відокремленого підрозділу. 148
8.4.2. Форма рішення 149

8.5. Найменування філії та представництва 150
8.6. Вимоги до змісту положення про філію або представництво 151
8.6.1. Затвердження положення 152
8.7. Публічно-правові наслідки створення філії або представництва... 153
8.8. Діяльність філії та представництва 156
8.9. Майно відокремленого підрозділу 156
8.9.1. Майно філії як єдиний майновий комплекс (підприємство) 158

6 «e^O-
8.10. Довіреність керівника філії (представництва) 159
8.11. Закриття філії або представництва 165

8.11.1. Терміни, що вживаються при регулюванні закриття філії або представництва 165
8.11.2. Рішення про закриття відокремленого підрозділу 166

8.12. Скасування довіреності керівника відокремленого підрозділу... 167
8.13. Публічно-правові наслідки закриття філіїабо представництва... 167
8.14. Особливості правового положення філій та представництв іноземних юридичних осіб 169

8.14.1. Особливості законодавчого регулювання 169
8.14.2. Термінологічні аспекти 170
8.14.3. Реєстрація відокремленого підрозділу 171
8.14.4. Реєстрація інших відокремлених підрозділів 175
8.14.5. Свідоцтво про реєстрацію 176
8.14.6. Реєстрація філій та інших структурних осередків громадських організацій іноземних держав 176
8.14.7. Реєстрація відокремлених підрозділів у податкових органах 177
§ 9. Припинення юридичних осіб (статті 104,105,106, 107,
108,109,110,111,112) 178
9.1. Реорганізація юридичних осіб 183
9.1.1. Реорганізація і схожі правові конструкції 184
9.1.2. Реорганізація та реструктуризація, переформування та ін 186
9.1.3. Форми реорганізації. 188
9.1.4. Заборони реорганізації. 196
9.7.1. Обмеження реорганізації. 197
9.1.1. Етапи реорганізації. 199
9.2. Ліквідація юридичної особи 254
9.2.1. Поняття та засади регулювання ліквідації юридичної особи 254
9.2.2. Порядок ліквідації юридичної особи 256
9.2.3. Примусовий порядок ліквідації 267
9.2.4. Банкрутство як особливий порядок ліквідації юридичної особи 279
9.2.5. Ліквідація банків 281

9.2.6. Правові наслідки прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи.... 284
9.2.7. Діяльність ліквідаційної комісії (ліквідатора) 291
9.2.8. Задоволення вимог кредиторів 298
9.2.9. Ліквідаційний баланс 302
9.2.10. Правова доля майна, що залишилося після розрахунків
юридичної особи із кредиторами 303
9.2.11. Проведення державної реєстрації припинення юридичної особи 310
9.2.12. Наслідки ліквідації юридичної особи 311
РОЗДІЛ 2. Окремі види юридичних осіб 313
§ 1. Установи (статті 101, 102,103) 313
1.1. Поняття установи 314

1.2. Класифікація установ 315
1.2.1. Приватні та публічні установи 315
1.3. Створення установ 318
1.3.1. Мета створення установи 319
1.4. Обсяг цивільної правоздатності та дієздатності установ 321
1.5. Особливості участі установ у речових
та зобов'язальних відносинах 322
§ 2. Товариства. Загальні положення (статті 100,113,114,
115,116,117) 324
2.1. Підприємницькі товариства 326
2.1.1. Критерії поділу товариств на підприємницькі та непідприємницькі.... 327
2.1.2 .Визначення поняття «корпорація» 333
2.2. Правовий статус учасників, засновників, членів 338
2.2.1. Учасники юридичних осіб 338
2.2.2. Практичне значення поділу понять учасників, засновників акціонерів... 341
2.2.3. Окремі вимоги до засновників, учасників і членів деяких юридичних осіб... 342
2.3. Правовий режим майна підприємницького товариства. Права
та обов'язки учасників. Корпоративні права. Право участі 352
2.3.1. Формування майна господарського товариства 352
2.3.2. Вклад та частка 362
2.3.3. Права учасників господарського товариства 371
2.3.4. Обов'язки учасників товариств 375
§ 3. Господарські товариства (статті 119,120,121,122,123,
124, 125, 126, 127, 128, 129, 130, 131, 132, 133, 134, 135, 136, 137,
138, 139, 140, 141, 142, 143, 144, 145, 146, 147, 148, 149, 150, 151,
152, 153, 154, 155, 156, 157,158,159,160,161,162) 378
3.1. Повні товариства 396
3.1.1. Учасники ПТ 397
3.1.2. Установчий документ ПТ 398
3.1.3. Організація діяльності ПТ 399.
3.1.4. Вихід учасника зПТ 401
3.1.5. Передання учасником частки (ії частини)
У складеному капіталі ПТ 402
3.1.6. Виключення зі складу учасників 403
3.1.7. Вибуття зі складу учасників з причин, що не залежать від учасника 404
3.1.8. Розподіл прибутків та збитків ПТміж його учасниками 406
3.1.9. Відповідальність учасників ПТ. 406
3.1.10. Ліквідація ПТ 407
3.2. Командитні товариства .407
3.2.1. Склад учасників 408
3.2.2. Установчий документ 409
3.2.3. Порядок формування майна КТ 409

8 ф^бМ*-
3.2.4. Найменування КТ. 410
3.2.5. Відповідальність повних учасників КТза зобов'язаннями КТ 411
3.2.6. Організація діяльності КТ. 411
3.2.7. Зміна складу учасників КТ 412
3.2.8. Передача частки 412
3.2.9. Виключення учасника 413

3.2.10. Придбання частки вкладником 413
3.2.11. Вибуття зі складу учасників з причин, що не залежать від учасника.... 414
3.2.12. Відповідальність вкладника 414
3.2.13. Розподіл прибутків та збитків КТміж його учасниками 415
3.2.14. Ліквідація КТ 415
3.3. Товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю 416
3.3.1. Поняття ТОВ 416
3.3.2. Кількість учасників ТОВ 416
3.3.3. Договір прозаснування ТОВ 418
3.3.4. Статут ТОВ 419
3.3.5. Статутний капітал 420
3.3.6. Частка в статутному капіталі 420
3.3.7. Вклади до статутного капіталу 422
3.3.8. Майно, яке не може бути предметом вкладу до статутного капіталу 430
3.3.9. Зміна предмета вкладу 433
3.3.10. Внесок чужим майном 434
3.3.11. Оцінка вкладів до статутного капіталу 436
3.3.12. Строк сплати вкладу 438
3.3.13. Відповідальність за прострочення або несплату вкладу. 439
3.3.14. Захист права товариства на одержання вкладу 441
3.3.15. Документальне оформлення сплати вкладу 442
3.3.16. Наслідки несплати статутного капіталу. 442
3.3.17. Зміна розміру статутного капіталу 443
3.3.18. Способи збільшення статутного капіталу 444
3.3.19. Порядок збільшення статутного капіталу 445
3.3.20. Зменшення статутного капіталу 447
3.3.21. Способи зменшення статутного капіталу 448
3.3.22. Порядок зменшення статутного капіталу 449
3.3.23. Управління ТОВ. Загальні збори учасників 450
3.3.24. Делегування повноважень 453
3.3.25. Порядок скликання зборів 453
3.3.26. Формування порядку денного 456
3.3.27. Повідомлення учасників про загальні збори 458
3.3.28. Місце проведення зборів 459
3.3.29. Час проведення зборів 459
3.3.30. Реєстрація учасників та кворум 460
3.3.31. Обрання голови і секретаря зборів та їх функції 461
3.3.32. Порядок прийняття рішень. Способи голосування 462

3.3.33. Підрахунок голосів 463
3.3.34. Обрання, повноваження та функції виконавчого органу товариства.... 464
3.3.35. Способи заміщення посад в органах управління 464
3.3.36. Строк повноважень органів управління 465
3.3.37. Способи припинення повноважень органу управління 465
3.3.38. Ревізор та ревізійна комісія 467
3.3.39. Відмежування відчуження частки від інших способів
припинення участі в товаристві 468
3.3.40. Сторони договору відчуження частки в статутному капіталі 469
3.3.41. Придбання частки товариством 470
3.3.42. Відчуження частки третім особам 471
3.3.43. Форма договору про відчуження частки 472
3.3.44. Істотні умови договору про відчуження частки 472
3.3.45. Переважні права учасників та їх захист 475
3.3.46. Спеціальні правові наслідки порушення
переважного права купівлі частки 478
3.3.47. Строк реалізації переважних прав 479
3.3.48. Момент виникнення корпоративних правовідносин за договором ... 480
3.3.49. Спадкування частки в статутному капіталі 481
3.3.50. Умови спадкування 482

3.3.51. Спадкоємці частки 485
3.3.52. Розрахунки зі спадкоємцями 488
3.3.53. Перехід частки внаслідок реорганізації юридичної особи 491
3.3.54. Поняття виходу з товариства 492
3.3.55. Попередження про вихід з товариства 493
3.3.56. Заява про вихід 495
3.3.57. Момент виходу з товариства 497
3.3.58. Правові наслідки виходу з товариства 498
3.3.59. Визначення вартості частки та розрахунки з учасником 499
3.3.60. Виплата частки в натуральній формі 504
3.3.61. Розпорядження правом на одержання дійсної вартості частки 505
3.3.62. Виплата частини прибутку товариства 506
3.3.63. Строк виплати частки 507
3.3.64. Поняття виключення з ТОВ 508
3.3.65. Підстави виключення 509
3.3.66. Порядок (процедура) виключення 519
3.3.67. Правові наслідки виключення 522
3.3.68. Захист правучасника, якого виключено 524
3.3.69. Підстави звернення стягнення на частку в статутному капіталі.... 526
3.3.70. Порядок звернення стягнення на частку 529
3.3.71. Переважні права учасників при зверненні стягнення на частку 535
3.3.72. Реєстрація змін до статуту 536
3.3.73. Ліквідація ТОВ 537
3.4. Акціонерні товариства 539
3.4.1. Особливості AT як юридичної особи 539

3.4.2.TunuAT 543
3.4.3. Найменування AT. 546
3.4.4. Місцезнаходження AT. 548
3.4.5. Засновники та акціонери AT 548
3.4.6. Права акціонерів 554
3.4.7. Право на дивіденди 555
3.4.8. Переважне право на придбання акцій додаткових випусків 557
3.4.9. Право на викуп акцій 558

3.4.10. Право на переважне придбання акцій приватного AT при відчуженні їх іншим акціонером цього товариства 559
3.4.11. Створення AT 561
3.4.12. Засновницький договір 563
3.4.13. Статут AT 564
3.4.14. Відповідальність засновників 566
3.4.15. Статутний капітал AT 568
3.4.16. Управління в AT. 572
3.4.17. Наглядова рада товариства 581
3.4.18. Виконавчий орган AT 587
3.4.19. Аудиторська перевірка. Інші форми контролю в AT. 5 90
3.5. Акціонерні товариства з особливим правовим статусом
(створені в процесі приватизації та корпоратизаці'О 594
3.5.1. AT як суб'єкти державного сектора економіки 594
3.5.2. Різновиди AT, єдиним засновником яких є держава 597
§ 4. Окремі види товариств (cm. 118) 604
4.1. Залежні господарські товариства. Холдинги 604
4.1.1. Залежні господарські товариства 604
4.1.2. Холдингові компанії 612
4.2. Приватні підприємства 614
4.2.1. Визначення приватного підприємства 614
4.2.2. Право на майно 617
4.2.3. Відповідальність засновника за боргами /7/7 620
4.2.4. Відчуження майнових прав, які належать засновникам /7/7 621
4.2.5. Спадкування майна ПП. 622
4.3. Підприємства з іноземними інвестиціями 623
4.3.1. Правовий статус підприємства з іноземними інвестиціями 623
4.3.2. Критерії віднесення товариства доПІІ 624
4.3.3.Учасники ПІІ 626
4.3.4. Статутний капітал ПІІ 630
4.3.5. Створення ПІІ 632
4.3.6. Державна реєстрація ПІІ 633
4.3.7. Здійснення підприємницької діяльності ПІІ. 634
4.3.8. Право власності. Право інтелектуальної власності ПІІ 635
АА. Біржі 636

4.4.1. Товарні біржі 637
4.4.2. Фондові біржі 643
§ 5. Кооперативи (статті 163,164,165, 166) 647
5.1. Кооперативне законодавство 649
5.2. Типи та види кооперативів 654
5.3. Виробничі кооперативи 659

5.3.1. Члени та засновники кооперативу 659
5.3.2. Порядок створення кооперативів 660
5.3.3. Статут кооперативів 661
5.3.4. Органи управління кооперативу та їх компетенція 661
5.3.5. Об'єкти права власності членів виробничих кооперативів 664
5.3.6. Право членів кооперативу
на отримання частини прибутку кооперативу 665
5.3.7. Розрахунки з членами кооперативу при його ліквідації. 667
5.4. Сільськогосподарські виробничі кооперативи 667
5.5. Кооперативні банки 670
5.6. Споживчі кооперативи 671
5.7. Кооперативи системи споживчої кооперації
(споживчі товариства) 672
5.8. Обслуговуючі кооперативи 682
5.9. Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи 685
5.10. Кредитні спілки 686
§ б. Непідприемницькі товариства (статті 85,86) 687
6.1. Сучасна система непідприємницьких юридичних осіб 691
6.2. Державна реєстрація непідприємницьких товариств 693
6.3. Окремі види непідприємницьких товариств 694

6.3.1. Об'єднання громадян 694
6.3.2. Громадські організації. 694
6.3.3. Спортивні громадські організації 698
6.3.4. Молодіжні та дитячі громадські організації. 700
6.3.5. Професійні спілки 702
6.3.6. Творчі професійні об'єднання 706
6.3.7. Інші професійні об'єднання 709
6.3.8. Організація роботодавців 710
6.3.9. Політичні партії. 713
6.4. Релігійні організації 715
6.4.1. Право релігійної організації на своє майно 716
6.5. Благодійні організації 720
6.6. Торгово-промислова палата 722
6.7. Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку 723
6.8. Організація орендарів та товариство покупців 731

12 «^O-

-М^?5 13

Перелік умовних позначень

АМКУ Антимонопольний комітет України
AT Акціонерне товариство
ВАСУ Вищий адміністративний суд України
ВАТ Відкрите акціонерне товариство
ВГСУ Вищий господарський суд України
ВСУ Верховний Суд України
ГК Господарський кодекс України
ГПК Господарський процесуальний кодекс України
ДКРРФП Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України
ДКФПУ Державна комісія з фінансових послуг України
ДКЦПФР Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
жк Житловий кодекс України
ІСІ Інститут спільного інвестування
КАС Кодекс адміністративного судочинства України
КЗпП Кодекс законів про працю України
КМУ Кабінет Міністрів України
КСУ Конституційний Суд України
Мін'юст Міністерство юстиції України
ПТ Повне товариство
ПП Приватне підприємство
ПФГ Промислово-фінансова група
тдв Товариство з додатковою відповідальністю
тов Товариство з обмеженою відповідальністю
ЦК Цивільний кодекс України
ЦК УРСР Цивільний кодекс Української РСР
цпк Цивільний процесуальний кодекс України

РОЗДІЛ 1
Загальні положення про юридичну особу
§ 1. ПОНЯТТЯ, ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ТА ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

\ Стаття 80. Поняття юридичної особи
Ф 1. Юридичною особою є організація, створена і заре-єстрована у встановленому законом порядку. ■Э Юридична особа наділяється цивільною правоздатніс¬тю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Стаття 81. Види юридичних осіб
$? 1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.
} 2. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення,
поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого само-врядування.
3. Цим Кодексом встановлюються порядок створення,
організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб
приватного права.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України (254К/96-ВР) та законом.
4. Юридична особа може бути створена шляхом примусово¬
го поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

«*J^

 

Стаття 82. Участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах
1. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 83. Організаційно-правові форми юри¬дичних осіб
1. Юридичні особи можуть створюватися у формі ' товариств,установ та в інших формах, встановлених за¬коном.
2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання
осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.
Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не
встановлено законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприєм-ницькі.
3. Установою є організація, створена однією або кількома
особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею,
шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення
мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ вста-новлюються законом.
4. Положення цієї глави застосовуються до всіх товариств та
установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або
установ не встановлені законом.
Стаття 84. Підприємницькі товариства
1. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяль¬ність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з об¬меженою або додатковою відповідальністю, акціонерне това¬риство) або виробничі кооперативи.
1.1. Поняття юридичної особи
Перетворення, що відбуваються в праві України з 1991 ро¬ку, торкнулися численних шарів відносин у суспільстві, до¬корінно змінивши устояне за радянський період їхнє право¬ве регулювання. Зокрема, це стосується юридичних осіб.

При розробці ЦК були враховані помилковість підходів українсько¬го законодавста 90-х років у регулюванні юридичних осіб, тенденції виправлення такої ситуації, що поступово складалися, досвід європей¬ського законодавства і закладені принципово нові позиції щодо цього питання, а саме:
а) підприємство - не суб'єкт, а об'єкт права (ст. 191);
б) усі юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного
права і юридичних осіб публічного права (ч. 2 ст. 81). Перші регулю¬
ються ЦК, другі виключені зі сфери його регулювання.
Серед науковців точиться дискусія з приводу того, чи є юридична особа міжгалузевою категорією, чи лише цивільно-правовою. Одні з них дотримуються думки, що практична необхідність в інституті юридичної особи продиктована саме потребами цивільного права, проте його зна¬чення виходить за межі цивільного права і сприйнято також і у фінан¬совому праві, і у процесуальних галузях права (В.С.Якушев1, С.М.Братусь2, Н.В.Козлова3 та ін). І навпаки - існує твердження, що організація може володіти правосуб'єктністю в одних галузях права і не мати її в інших, наприклад, в адміністративному та в інших публічних галузях права (А.В. Венедиктов4, В.М. Кравчук5 та ін.).
Слід зазначити, що поряд із ЦК правовий статус юридичних осіб регулює і ГК. Однак ГК виходить з того, що підприємство є суб'єктом права, називаючи його суб'єктом господарювання (ст. 62, 55). І лише іноді у тексті ГК згадується про юридичну особу - або при посиланні на ЦК, або вказуючи, що підприємство є юридичною особою.
Таким чином, вибудовується ланцюжок понять, використовуваних у ГК: суб'єкт господарювання - підприємство - юридична особа.
1 Якушев B.C. Роль института юридического лица // Гражданское право и экономика /
В.П. Мозолин, А.М.Нечаева, А.А. Рубанов, В.Р.Скрипко. - М.: Изд-во ИГиП АН СССР,
1985.-162 с.-С. 37-41.
2 Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве: Ученые труды: По¬
нятие, виды, государственные юридические лица. - Вып. 12. - М.: Юрид. изд.-во МЮ
СССР, 1947.-364 с.
3 Козлова Н.В. Юридическое лицо с точки зрения законодательства и правовой науки //
Вестник Московского университета. - 2002. - № 5. - С. 32-56.
4 Венедиктов А.В. О субъектах социалистических правоотношений // Советское госу¬
дарство и право. - 1955. - № 6. - С. 17-28.
Кравчук В.М. Соціально-правова природа юридичної особи: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03. - Львів, 2000. - 16 с.

Спостерігається очевидна відмінність регулювання юридичних осіб за ГК від регулювання за ЦК: по-перше, головним^одовіш поняттям за ГК є суб'єкт господарювання, а за ЦК - юридична особа; по-друге, під¬приємство за ГК є суб'єктом права, а за ЦК - воно таким не визнається, а є об'єктом права.
Юридичними особами відповідно до ст. 80 ЦК є організації, створе¬ні і зареєстровані в установленому порядку. Тобто для того, щоб певне утворення було юридичною особою, необхідно, щоб воно: а) створю¬валося в порядку, передбаченому законодавством; б) було зареєстрова¬но в порядку, передбаченому законодавством.
Проте, незважаючи на відсутність у визначенні юридичної особи ознак, що завжди супроводжували його характеристику, вони не втра¬тили свого значення.
1.2. Ознаки юридичної особи
1.2.1. Організаційна єдність
Організаційна єдність традиційно сприймається як єдність, цілісність явища, що складається зі складових частин, особливим, певним чином упорядкованих. Юридична особа відокремлюється, персоніфікується, стаючи окремим суб'єктом, не зливаючись зі своїми засновниками і не будучи їхнім продовженням. Форма цих упорядкованих зв'язків між особами, що тим самим стають зв'язаними між собою своїм прилучен¬ням до певної юридичної особи, створює визначену єдність і порядок у діяльності, необхідні для даного суспільного утворення, робить його організацією1.
Ця ознака є своєрідною для корпорації однієї особи, в якій іноді вза¬галі не вбачають ні організації, ні організаційної єдності2. Навряд чи можна погодитися з таким категоричним твердженням, адже навіть у період формування радянських теорій юридичної особи, коли практич¬но повсюдно існували лише державні підприємства, які так само, як і компанії однієї особи, не припускали ніякого об'єднання осіб, не вва¬жалося, що в них відсутня ознака організаційної єдності.
' Кравчук В.М. Соціально-правова природа юридичної особи: Автореф. дис.... канд. юрид.
наук: 12.00.03. - Львів, 2000. - 45 с г Там само.

Унаслідок цього можна стверджувати, що не тільки об'єднання по¬роджує організацію. Організаційна єдність характерна і для інших юридичних осіб, у тому числі компаній однієї особи.
При характеристиці юридичної особи як певної організації слід ви¬ходити з широкого бачення цієї ознаки юридичної особи, маючи на увазі організацію її органів управління, її виробничих функцій по від¬ношенню до підприємства зі складною структурою тощо. Отже, будь-яка юридична особа повинна бути достатнім чином організована для ви¬ступу зовні як єдине ціле.
Таким чином, в організаційній єдності втілюється ознака наявності в юридичної особи самостійної волі за допомогою належної її органі¬зації і управління нею.
Внутрішня структура управління, порядок формування та компетен¬ція органів юридичної особи та їх права щодо здійснення зовнішньої діяльності містяться в її установчому документі, а також у внутрішніх (локальних корпоративних актах юридичної особи).
Цією ж ознакою організаційної єдності почасти охоплюється й така властивість юридичної особи, як існування, незалежне від складу учасни¬ків (засновників, акціонерів), що також забезпечується правовим режи¬мом майна юридичної особи. Юридична особа не залежить від заміни учасників або засновників майже до повного оновлення їх складу, вона не залежить навіть від участі вказаних осіб в її діяльності, у тому числі в управлінні та контролі.
1.2.2. Майнова відокремленість
Для характеристики майнової відокремленості істотне значення має концептуальне положення цивільного права, що будь-яка юридична особа повинна бути власником свого майна. Винятки при цьому складають юри¬дичні особи публічного права, створювані за ГК та іншими законами.
Звідси випливає, що будь-яка юридична особа має майно (сукупність речей, майнових прав і обов'язків, у тому числі підприємство). Це май¬но може належати їй на праві власності та на іншому праві.
Юридичними особами - власниками є всі юридичні особи приват¬ного права - установи і товариства.
Юридичними особами - невласниками є юридичні особи публічно¬го права: державні (у тому числі казенні) підприємства, комунальні підприємства, державні і комунальні установи.

Зі*,
18
Однак існують і такі юридичні особи, правовий режим майна яких у діючому законодавстві не визначено. Це приватні підприємства (ст. 113 ГК), дочірні підприємства (ч. 8 ст. 63, ч. 4 ст. 116 та ін. ГК), під¬приємства, створені об'єднаннями громадян (ст. 112 ГК); кооперативні підприємства (ч. 5 ст. 63, ч. 4 ст. 95 ГК), орендні підприємства (ст. 115 ГК), а також фермерські господарства (ст. 114 ГК).
Таким чином, можна виділити три групи юридичних осіб України: і) власники;
2) невласники;
3) з невизначеним правовим режимом майна.
Юридичні особи - власники мають відокремлене майно, що належить їм на праві власності. Відповідно учасники (засновники, акціонери) не є власниками майна цих юридичних осіб. Вони мають або корпоративні, або зобов'язальні права у відношенні майна такої юридичної особи.
Юридичні особи - невласники згідно з ГК також мають відокремлене майно, що за ними закріплено, однак не на праві власності, а на іншому речовому праві:
- державні комерційні і комунальні підприємства - на праві госпо¬дарського відання (ст. 74 ГК);
- казенні підприємства, державні і комунальні установи - на праві оперативного управління (ч. З ст. 76 ГК).
І Юридичні особи
власники
■і—"" вим режимом майна
Приватні підприємства
Дочірні підприємства
Підприємства, створені
об'єднаннями громадян
Кооперативні
підприємства
Орендні підприємства
Фермерські господарства
Юридичні особи приватного права
Товариства установи
Юридичні особи публічного права
Державні
підприємства
(унітарні і казенні)
Комунальні підприємства
Державні установи
І Комунальні установи
з невизначеним право-невласники

-S^sS" 19
Поняття права господарського відання й оперативного управління визначено відповідно в статтях 136, 137 ГК.
Юридичні особи з невизначеним правовим режимом майна мають також відокремлене майно, однак, їхнє право на майно не ясно. Оскільки ЦК «не знає» таких видів юридичних осіб, то відповідно він і не регламен¬тує правовий режим їхнього майна. У ГК прямо не вказується, на якому праві належить майно приватному, дочірньому й іншим підприємствам з невизначеним правовим режимом майна.
1.2.3. Самостійна майнова відповідальність
Ця ознака має важливе значення, оскільки за допомогою створення юридичних осіб здавна переслідувалася мета максимального усунення засновників (учасників, акціонерів) від відповідальності за результати використання вкладеного ними капіталу.
Сутність цієї ознаки виражається в ст. 96 ЦК, відповідно до якої юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім своїм майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, передбачених установчими документами і законом:
1) відповідальність учасників повного товариства за боргами товариства. Згідно з ч. 1 ст. 119,124 ЦК учасники повного товариства солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями всім належним їм майном;
2) відповідальність учасників командитного товариства. Згідно зч. 1 ст. 133 ЦК повні учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім належним їм майном;
3) відповідальність учасників товариства з додатковою відпо¬відальністю. Згідно з ч. 2 ст. 151 ЦКучасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відпові¬дальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, передбачено¬му статутом товариства і який є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання бан¬крутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропор¬ційно їхнім часткам у статутному капіталі товариства;

20 €^рЬ*~
4) відповідальність членів виробничого кооперативу. Згідно з ч. 2 ст. 163 ЦК члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відпо-відальність за зобов'язаннями кооперативу в розмірах і порядку, перед-бачених статутом кооперативу і законом.
Частина 1 ст.108 ГК установлює їхню субсидіарну (додаткову) від-повідальність за зобов'язаннями кооперативу своїм майном у розмірі, не меншому їхнього пайового внеску, якщо більший розмір відповідаль¬ності не передбачено законом або статутом кооперативу.
І ще по-іншому передбачена відповідальність членів кооперативу за боргами кооперативу в ст. 27 Закону «Про кооперацію», яким вста-новлюється, що члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено статутом кооперативу або законом.
Отже, якщо в ЦК йдеться про субсидіарну відповідальність, але не зазначено, в якому розмірі, то в ГК цей розмір передбачено самим загальним чином - не менше пайового внеску члена кооперативу. А оскільки субсидіарна відповідальність є відповідальністю додатковою, то член кооперативу своїм майном (а не тим, що він передав як пай кооперативу) відповідає додатково, тобто після того, як з'ясується, що в кооперативі не вистачає коштів, щоб розрахуватися за своїми зобов'язаннями.
Водночас за Законом «Про кооперацію» члени кооперативу від¬повідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю, тобто така відповідальність не може бути охарактеризована як субси¬діарна (додаткова), тому що пай переданий кооперативу, й у випадку збиткової діяльності останнього вартість паю нульова. Тобто член кооперативу не має в таких випадках шансів вимагати виділу йому паю або виплати його вартості, тому що він знецінився. Тому йдеться про несення членом кооперативу ризику збиткової діяльності кооперати¬ву, як це має місце в учасників товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю, а також в акціонерів. Але тоді подібне положення не відповідає ні ЦК, ні ГК.
Складність питання про відповідальність членів кооперативу також у наявності в трьох законах відсилочних норм, унаслідок чого незрозу-міло, який закон до якого відсилає.

За ЦК: кооператив - член кооперативу (субсидиарно) у невизна-ченому ЦК розмірі.
За ГК: кооператив - член кооперативу (субсидиарно) у невизна-ченому ГК розмірі, але не меншому пайового внеску.
За Законом «Про кооперацію»: член кооперативу не відповідає за боргами кооперативу, а несе ризик збитків, пов'язаних з його ді-яльністю, у розмірі свого паю.
І у всіх трьох законах норми про відповідальність членів кооперати¬ву за боргами кооперативу диспозитивні - інше може бути передбачено і статутом кооперативу;
5) відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього. Оскільки ГК, на відміну від ЦК, оперує терміном «дочірнє підприємство», мають місце деякі особливості відповідальності за боргами цього підприємства. Так, ч. 6 ст.126 ГК передбачено: якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться в стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство;
6) відповідальність держави за зобов'язаннями казенного під-приємства. Казенне підприємство, будучи суб'єктом публічного права, підпадає під сферу регулювання ГК. Частина 7 ст. 77 ГК перед¬бачає обмежену відповідальність казенного підприємства за своїми зобов'язаннями - воно відповідає лише коштами, що знаходяться в його розпорядженні. При недостатності вказаних коштів держава в особі органа, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного під¬приємства;
7) відповідальність держави за зобов'язаннями державної уста¬
нови. Державна установа (організація) відповідає за своїми
зобов'язаннями коштами, що знаходяться в її розпорядженні. При
недостатності в державної установи (організації) коштів відповідаль¬
ність за її зобов'язаннями несе власник. Оскільки власником майна
державної установи є держава, то вона і несе субсидіарну відповідаль¬
ність за боргами установи аналогічно відповідальності за боргами
казенного підприємства;

22 €фК&-
S) відповідальність територіальної громади за зобов'язаннями комунальної установи або комунального некомерційного підпри¬ємства. Подібно державній установі майно комунальної установи або комунального некомерційного підприємства (ч. З ст. 78 ГК) знахо¬диться в них (закріплено за ними) на праві оперативного управління. Тому модель відповідальності повинна бути аналогічною відповідаль¬ності державної установи. Тільки субсидіарну відповідальність при цьому нестиме територіальна громада в особі органу місцевого само¬врядування;
9) відповідальність засновників. Згідно з ч. 4 ст. 96 ЦК особи, що створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями його учасників (засновників), пов'язаних з її створенням, тільки у випадку наступ¬ного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи. Так, стосовно AT про відповідальність засновників ідеться в ч. З ст. 153 ЦК.
Дещо інакше регулюється відповідальність засновників AT в ГК (ч. 6 ст. 81), що передбачає також їхню відповідальність перед особами, що підписалися на акції. У ч. 7 ст. 81 ГК також міститься загальне правило: засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що ви-никають відповідно до установчого договору;
10) відповідальність акціонерів і учасників товариства з об-меженою відповідальністю. Частина 2 ст. 152 ЦК передбачає, що акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, передбачених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах нео-плаченої частини вартості належних їм акцій. Аналогічне правило передбачене для учасників товариства з обмеженою відповідальніс¬тю, які не повністю внесли вклади. Частина 2 ст. 140 ЦК установлює правило про їхню солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства в межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників;
її) відповідальність членів орган юридичної особи й інших осіб, що виступають від його імені. Часиною 4 ст. 92 ЦК передбачено со¬лідарну відповідальність осіб, які згідно із законом або установчими документами юридичної особи виступають від її імені, при порушенні

ними своїх обов'язків щодо представництва за збитки, заподіяні ними юридичній особі.
Щодо відповідальності юридичних осіб варто також зазначити таке:
• вони, як правило, відповідають усім своїм майном (за винятком таких юридичних осіб публічного права, як казенні підприємства, держав¬ні і комунальні установи);
• закон часто вказує на необхідність передбачення в статуті юридичної особи порядку покриття її збитків (наприклад, ст. 27 Закону «Про кооперацію»);
• це може і прямо застерігатися в законі. Наприклад, у ст. 1 ЦК ука¬зується про розподіл збитків повного товариства між його учасни¬ками пропорційно їхнім часткам у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учас¬ників. Усунення учасника повного товариства від розподілу збитків не допускається;
• у ЦК указується про формування резервного фонду, що в першу чергу призначений для покриття збитків (ч. 1 ст. 143);
• у законі може бути зазначено про рішення питання розподілу збит¬ків юридичної особи його органом. Так, згідно з п. 5 ч. 4 ст. 145 і п.З ч.2 ст. 159 ЦК це питання віднесене до виняткової компетенції за¬гальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю і відповідно загальних зборів акціонерів;
• нарешті, у ЦК передбачене тверде правило про межі зниження вар¬тості чистих активів юридичних осіб, спрямоване на підтримку їхньої прибуткової діяльності, а саме:
а) заборона на виплату дивідендів у випадку зменшення чистих ак¬
тивів AT до розміру менше розміру статутного капіталу і резервного
фонду (п. З ч. З ст. 158);
б) ліквідація АГ у випадку зменшення його статутного капіталу ниж¬
че встановленого законом розміру (ч. З ст. 157) з установленням необ¬
хідності такого зменшення при зниженні вартості чистих активів у
порівнянні зі статутним капіталом за результатами року. У ч. З ст.155
ГК також указується на те, що якщо вартість чистих активів товариства
стане менше мінімального розміру статутного капіталу, передбаченого
законом, товариство підлягає ліквідації.

24
jd_ <тж
1.2.4. Виступу цивільному обороті від свого імені
Виступ у цивільному обороті від свого імені (або можливість учи¬нення правочинів, несення відповідальності, виступ як позивача і від¬повідача в суді) забезпечується, як правило, виконавчим органом юри¬дичної особи або учасниками юридичної особи приватного права (ст.92 ЦК), наприклад, повного товариства (ст. 122 ЦК) або повними учас¬никами командитного товариства (ч. 1 ст. 136 ЦК). В останньому ви¬падку орган юридичної особи відсутній.
При цьому варто звернути увагу на відмінність розглянутої ознаки юридичної особи (виступ у цивільному обороті від свого імені) від поняття управління юридичною особою. Остання категорія є значно ширшою.
• Одноособовий виконавчий орган (керівник колегіального ви¬конавчого органу) діє не від свого імені, а від імені юридичної особи, виходячи зі своїх повноважень, а також загальних вимог закону.
Крім виконавчого органу юридичної особи або його учасника(ів), представляти юридичну особу у відношенні з третіми особами , може також інша особа на підставі доручення або договору про управління майном. В останньому випадку, по-перше, як правило, виконавчий орган юридичної особи відсутній; по-друге, для упра¬вителя майна не потрібна довіреність, тому що він діє від власного імені (ст. 1033 ЦК).
Від імені юридичної особи
Одно-особовий виконавчий
орган юридичної
особи
Керівник коле-гіального вико-навчого органу та інші особи, за-| значені в уста-новчому документі (заст. керівника)
-р- [— -с І

Особа, яка Учасник Управитель
діє на юридичної майна
підставі особи юридичної
довіреності, особи
виданої
керівником
юридичної
особи

іЖ
~*^а&& 25

Представник юридичної особи діє
+ ^
без доручення за дорученням
\. \. ,. \.
керівник,
інша особа,
зазначена учасники
або один
з учасників, управитель
майна юридичної що видається керівником один з учасників
за довіреністю, що
видається іншими
учасниками
в установ- зазначений в особи (при відсутності
чому засновницько- зазначення на його
документі му договорі ПТ або КТ повноваження
в засновницькому
договорі)
ПТ або КТ
Вимоги до представника юридичної особи:
- він повинен діяти в інтересах юридичної особи, сумлінно і розум¬но (ст. З, ч. З ст. 92 ЦК);
- у межах своїх повноважень, передбачених в установчому докумен¬ті і законі.
Як у теорії представництва, так і в теорії юридичних осіб виникає проблема повноважень, що відносно врегульована нормами про пред-ставництво і практично не врегульована в законодавстві про юридичні особи. Ці питання є досить важливими, оскільки вони безпосередньо пов'язані з відповідальністю юридичної особи і відшкодуванням збитків, завданих їй неправомірними діями його органів.
Загальновизнаним є те, що для регулювання дій органів юридичної особи не застосовуються правила про представництво, оскільки інститут представництва в цивільному праві регулює відносини між суб'єктами -особами. Орган же юридичної особи не є окремим суб'єктом, а безпо-середньо зв'язаний з юридичною особою, будучи його частиною.
Звідси випливає, що при порушенні представником юридичної осо¬би своїх обов'язків настають наслідки, передбачені ч. 4 ст. 92 ЦК, а не ГЛ.17ЦК.
1.3. Види й організаційно-правові форми юридичних осіб
1.3.1. Види юридичних осіб
Основне значення для юридичних осіб мають так звані «об'єднання осіб» і «об'єднання капіталів», їхнє взаємовідношення і взаємозалеж-

26 ЬФ-Z-
ність. У ч. 1 ст. 81 ЦК установлюється, що юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та/або майна. Тому варто виходити з органічної єдності союзу осіб і союзу капіталів, що традиційно лежать (за деякими виключеннями) в основі будь-яких юридичних осіб. При цьому особистісний елемент участі в тому або іншому утворенні по¬ступово заміняється участю капіталом.
Самі по собі терміни «об'єднання осіб», «об'єднання капіталів», «об'єднання осіб і капіталів» певною мірою умовні, тому що, напри¬клад, в AT на етапі його створення ще можна говорити про об'єднання капіталу. Однак для нього має більше значення капітал, що формуєть¬ся внаслідок продажу акцій. Набувачі акцій, придбаючи їх на фондо¬вому ринку, навряд чи замислюються над тим, що вони поєднують свій капітал з іншими особами. У цьому розумінні більш правильним є вживання терміна «залучення капіталу» з установленням способу і мети такого залучення.
У компанії однієї особи (тобто коли має місце один засновник/учасник юридичної особи) об'єднання як осіб, так і капіталу взагалі відсутні. Також при створенні акціонерних товариств у процесі приватизації йдеться не про залучення капіталу, а про його роздачу, тому що кошти, виручені від придбання акцій, направляються до державного бюджету, а майно, на вартість якого випущені акції, передається у власність AT
У зв'язку із загальноприйнятим поділом права на публічне і приватне юридичні особи також поділяються на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Хоча в ч. 2 ст. 81 ЦК указу¬ється , що такий поділ зв'язаний з порядком їхнього створення, це не зовсім точно.
Юридичні особи приватного права:
- створюються з ініціативи приватних осіб,
- підставою є приватноправовий акт (засновницький договір, статут, протокол);
- задовольняють приватний інтерес, передуєш їх засновників - на участь в управлінні, одержання прибутків.
Юридичні особи публічного права:
- створюються з ініціативи державних органів або органів місцево¬
го самоврядування (комунальних);

-5^4£ 27
- на підставі публічно-правового акта (закону, адміністративного акта - органу державної влади, влади АРК, місцевого самовряду¬вання - розпорядження, наказу КМУ тощо;
- задовольняють публічний інтерес.
Як виключення, можна позначити приватну установу, яка ство¬рюється з ініціативи приватних осіб, але задовольняє публічний інтерес (фонд).
Наприклад, AT, створювані в процесі приватизації, за запропоно¬ваною ознакою будуть юридичними особами публічного права. І певний час їхній правовий статус матиме свої особливості в порівнян¬ні з наданим у ЦК і Законі України «Про акціонерні товариства». Однак після продажу пакетів акцій, що належать державі, протягом установленого в законі1 строку вони стають звичайними юридичними особами приватного права.
Правове регулювання юридичних осіб приватного права міститься в ЦК і прийнятих на його підставі законах. Щодо цього питання варто мати на увазі, що:
- ЦК не виключає, а припускає регулювання окремих видів юри¬дичних осіб приватного права окремими спеціальними законами (наприклад, «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про кооперацію», «Про об'єднання громадян», «Про свободу совісті і релігійні організації» та ін.);
- поряд із ЦК має місце паралельне регулювання питань створення і діяльності юридичних осіб приватного права з боку ГК. І це зроблено, незважаючи на те, що в п. 1 ч. 2 ст. 55 цього Кодексу встановлена градація юридичних осіб на ті, що створені відповід¬но до ЦК, та інші так звані суб'єкти господарювання, створені відповідно до ГК. Усупереч цьому правилу і тому, що в ЦК врегу¬льовані і господарські товариства, і кооперативи, в ГК це також зроблено, до того ж дещо інакше, ніж в ЦК;
- інші суб'єкти господарювання, не врегульовані ЦК як юридичні особи приватного права, врегульовані в ГК (наприклад, приватні підприємства);
- юридичні особи публічного права урегульовані в ГК, а також в
інших нормативно-правових актах публічного характеру.
Закон України про державну програму приватизації на відповідний рік.

ІЙ» т&
28
Таким чином, можна всі юридичні особи класифікувати на такі групи:
установи
суб'єкти господарю¬вання, визначені в ГК

AT, створені у
процесі корпоратизації і приватизації
державні і
комунальні
підприємства
товариства
К
юридичної особи (за ГК)
державні і
державні
акціонерні
компанії
комунальні
господарські
об'єднання
визначені в ЦК
ч
1.3.2. Організаційно-правові форми юридичних осіб
За проектом ЦК передбачалися лише дві організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: установи і товариства. Останні можуть бути підприємницькими і непідприємницькими, а підприємницькі - гос¬подарськими товариствами і виробничими кооперативами.
Логічність такого підходу очевидна, корисність також, що дозволило б привести до загального знаменника всі численні форми і види юри¬дичних осіб, що за своєю суттю можуть бути віднесені до однієї з двох названих організаційно-правових форм.
Однак утіленню такої стрункої системи юридичних осіб перешкодив ГК, в якому передбачаються інші види (або форми) юридичних осіб. У зв'язку з цим ст. 83 ЦК було викладено в такій редакції, що допускає існування інших організаційно-правових форм юридичних осіб при-ватного права, крім установ і товариств.
Таким чином, виходячи зі ст. 83 ЦК, можна було б зробити висновок про існування трьох організаційно-правових форм юридичних осіб приватно¬го права: установ, товариств та інших. При цьому в самому ЦК регулюють¬ся тільки перші дві, а решта регулюються ГК й іншими законами (це різні

-**%^ 29
види підприємств, передбачених ГК: приватні (ст. 113), підприємства ко-лективної власності (гл. 10), фермерські господарства (ст. 114) таін.)
У зв'язку з цим розглянемо регулювання юридичних осіб не тільки за ЦК, але й за ГК.
У ЦК використовується, але не розкривається поняття «організаційно-правова форма». Прийнято вважати, що під цим терміном варто розуміти закріплену нормами права модель організа¬ції, визнаної юридичною особою1. Поняття «організаційно-правова форма» і «юридична особа» не можна розділяти одне від іншого, а для визначення видів юридичних осіб необхідно установити відповід¬ні критерії. Цими критеріями пропонується вважати об'єкти права власності учасників і їхню відповідальність за боргами юридичної осо¬би2. Саме завдяки їм стає можливим розмежувати установи і товариства з подальшою класифікацією останніх.
У ст. 83 ЦК названо лише дві організаційно-правові форми юридичних осіб - товариства й установи. З цього виходять принаймні два висновки.
По-перше, акціонерне товариство, кооператив тощо не являють со¬бою організаційно-правові форми юридичних осіб, а є видами юридичних осіб у рамках тієї або іншої їхньої форми (товариства або установи).
По-друге, юридична особа не може бути одночасно товариством і уста¬новою, у зв'язку з чим вимагають змін численні закони України. Так, напри¬клад^ ст. 1 Закону України «Про господарські товариства» вказується, що господарське товариство є підприємством, установою, організацією. Уст. 2 Закону України «Про страхування» також міститься аналогічна фраза, що страховики як фінансові установи створюються в зазначених формах гос¬подарських товариств. А в ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг»3 фінансова установа визначається як юридична особа, що надає фінансові послуги. Ними можуть бути банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товари¬ства, страхові компанії, установи накопичувального пенайного забезпе¬чення, інвестиційні фонди і компанії та шші юридичні особи.
Отже, особливо в останньому випадку очевидно, що термін «уста-нова» вживається тут не в тому значенні, який у нього вкладається ч. З
Кравчук В.М. Сутнісні ознаки юридичної особи // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1999. - № 7. - С.31-32.
Кучеренко ЇМ. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права. - Київ: Аста, 2004.-С 18,20,22. 3 Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

зо ^CgpJ^
ст. 83 ЦК, а в загальновживаному розумінні, аналогічному поняттю «юридична особа».
У ГК також не пропонується поняття організаційно-правової форми . юридичної особи (або суб'єкта господарювання, або підприємства). Цей термін у цьому кодексі використовується суперечливо. Так, по¬няття «організаційно-правова форма» у ньому вживається (ст.12і) стосовно лише об'єднань підприємств. Поряд із цим терміном у ГК згадується про «організаційну форму» (ст. 62).
1.4. Товариства й установи 1.4.1. Товариства
Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учас-ників), що мають право участі в цьому товаристві (ч. 2 ст. 83 ЦК). То-вариство може бути створене однією особою.
Товариства, у свою чергу, поділяються на підприємницькі і непідпри-ємницькі залежно від мети отримання прибутку з наступним розподілом його між учасниками. Так, підприємницькі товариства мають це на меті, на відміну від непідприємницьких товариств, які таку мету не ставлять перед собою.
Підприємницькими товариствами є всі види господарських товариств (повні, командитні, товариства з обмеженою і додатковою відповідаль-ністю, акціонерні товариства) і виробничі кооперативи.
Непідприємницькими товариствами є об'єднання громадян, релігій-. ні організації, невиробничі (споживчі) кооперативи, біржі й ін.
1.4.2. Установи
Установою (приватного права) є організація, створена одним або декількома особами (засновниками), що не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Як установу можна назвати благодійний фонд, музей, художню галерею й ін.
1.4.3. Подібності та відмінності товариств і установ
Подібності. І товариства, і установи можуть створюватися одним
або декількома учасниками (засновниками).
І товариства, і установи припускають об'єднання майна учасниками (засновниками). При створенні товариства або установи одним заснов-

-ЗИ^эЭ зі
ником застосовується термін «виділення» майна в розумінні його відокремлення від іншого майна засновника з переданням його ство-рюваній юридичній особі.
Відмінності. Товариство в цілому і його майно зокрема покликане ви-користовуватися в інтересах своїх учасників, а установи - в інтересах інших осіб, але не учасників. Тобто вигоду від діяльності товариства одержують його учасники, а вигоду від діяльності установи, навпаки, її засновники не одержують, а одержують інші особи - вигодонабувачі, дестинатори.
Це правило «працює» як щодо підприємницьких, так і щодо непід-приємницьких товариств. Так, підприємницькі товариства діють з метою одержання прибутку і тому інтерес їхніх учасників полягає в одержанні збільшення свого майна за рахунок прибутку від діяльності товариства у вигляді дивидендів або відсотків. Учасники непідприємницьких това¬риств також одержують вигоду від їхньої діяльності, але не у вигляді дивидендів або відсотків, а у виді інших благ, наданих їм саме як учас¬никам товариства. Наприклад, член житлово-будівельного кооперативу одержує квартиру в будинку кооперативу, член садівничого товариства -земельну ділянку в товаристві тощо.
А засновники установи, навпаки, не одержують жодної матеріальної вигоди від діяльності установи, тому що свій капітал вони передали для використання в інтересах інших осіб (підтримка наукових починань, діячів мистецтва й ін.);
Учасники товариства беруть участь в управлінні ним. Більше того, це є основним правом учасника господарського товариства, що прагне зосередити у своїх руках частки в статутному капіталі (акції) для забез-печення доступу до управління товариством. А засновники установи, навпаки, права на управління нею не набувають, тобто вони усувають¬ся не тільки від участі в одержанні від установи матеріальних благ, але й від участі в управлінні нею (ст.101 ЦК).
Це найбільш істотні подібності і відмінності всіх товариств і всіхустанов. Крім них, можна відзначити і деякі інші. Так, у ЦК не вказується на непри-бутковість установи, але навряд чи можна стверджувати, що вона має на меті одержання прибутку. Водночас установа, як і товариство, може і по-винна, як правило, працювати прибутково для поповнення майна, виді-леного для неї засновником(ами), та досягнення цілей своєї діяльності.
Засновник установи не має права претендувати на повернення свого майна, внесеного ним при її створенні, тобто не має права вимагати

32 €^0-
виділу свого внеску як під час діяльності установи, так після її ліквідації. Цим засновники установи відрізняються від учасників підприємницьких товариств, які мають зазначені вище права. Однак правове становище засновників установи дещо схоже зі становищем учасників деяких не-підприємницьких товариств, наприклад громадських організацій (ч.5 ст.21 Закону «Про об'єднання громадян»1).
Має місце й специфіка припинення установ. Хоча в статтях 103,104 ГК не зазначені підстави для цього, не повинне бути перешкод, якщо виявиться необхідність не тільки змінимети їїдіяльності (ст. 103 ЦК), але і подальша недоцільність її існування взагалі. Очевидно, тоді вар-. то використовувати заборону, аналогічну зазначеній в ч. З ст. 10 За¬кону «Про благодійництво та благодійні організації»2 про непри¬пустимість її припинення з правонаступництвом (реорганізації) шляхом перетворення на юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку. Тобто як для товариств, так і для установ зако¬нодавець може встановлювати певні обмеження у відношенні їхнього припинення.
1.5. Інші організаційно-правові форми юридичних осіб
Не підтримуючи запропонований у ЦК розподіл юридичних осіб на осіб публічного і приватного права, ГК не деталізує й організаційно-правові фор¬ми останніх, а передбачає абсолютно інший підхід до цього питання. У ГК не визначено чіткі критерії класифікації юридичних осіб3, а як такі зазначено :
• здійснення підприємницької і некомерційної діяльності4 (ч. 2 ст. 62) - це
позначення дається без прив'язки до розподілу підприємств на види;
• форми власності, враховуючи які в ч. 1 ст. 63 пропонуються такі види
підприємств: (а) приватне; (б) підприємство, що діє на основі колектив¬
ної власності (як видно, такі підприємства не мають власної назви, але
припускають розподіл на види, передбачені в ст. 93. До них відносяться
виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства
1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.
2 Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 46. - Ст. 292.
3 Будемо умовно вживати цей термін, оскільки йдеться про суб'єктів господарювання (за
термінологією ГК), які є юридичними особами.
4 Звертає на себе увагу різна термінологія за відсутності єдності підходів до протилежних
явищ: підприємницький-непідприємницький, комерційний-некомерційний. Це також
суперечить ЦК, який містить лише першу пару понять. Незрозумілою є й відмінність
комерційних підприємств від підприємницьких.

-&*%аЭ зз
громадськихірелігійнихорганізащййін.); (в) комунальні підприємства; (г) державне підприємство; (д) підприємство, засноване на змішаній формі власності (також не має власної назви); (є) інші.
Звідси випливає, що зазначені види підприємств, виділені на основі такого критерію, як форма власності, досить різноманітні - вони можуть припускати більш дрібний розподіл (підприємство, що діє на основі колективної власності) і не припускати цього. Вони можуть створюва¬тися як такі (державні і комунальні підприємства) і, навпаки, неможли¬во створити змішане або колективне підприємство. Що стосується приватного підприємства, то відповісти на запитання, чи є воно взагалі окремим видом підприємства, не просто1;
• спосіб створення і формування статутного фонду2 - слугує підставою для розподілу підприємств на унітарні і корпоративні (частини 4 і 5 ст. 63 ГК). Унітарними при цьому є підприємства, створювані одним за¬сновником, що формує статутний фонд, не поділений на частки (паї), а корпоративними - підприємства, створювані, як правило, двома і більше засновниками на основі об'єднання майна та/або їхньої підприємницької або трудової діяльності, спільного управлшня справами на підставі своїх корпоративних прав. Очевидні недоліки таких визначень, оскільки, не беручи до уваги заявлений вище критеріїв, що мав би бути покладений в основу розподілу підприємств на унітарні і корпоративні, застосовуються й інші. Проте, незважаючи на таку непогодженість, можна зрозуміти, що в унітарному підприємстві немає корпоративних прав, а в корпоративно¬му - вони є. Однак залишається невириненим питання про «компанії однієї особи» (ТОВ і AT), що мають одного учасника/акціонера. Розпо¬ділу статутного фонду при цьому немає, але корпоративні права є.
Також не зрозуміло, що являють собою унітарні і корпоративні під-приємства - це види чи організаційні форми підприємств? Очевидно, такий їхній розподіл є більшою мірою якоюсь науковою класифікацією, до того ж досить спірною, а не законодавчими видами і формами юри¬дичних осіб, які не тільки існують у дійсності, а які можна створити на підставі відповідних норм ГК та які містили б у своєму найменуванні ту організаційну форму (вид), який визначається в ГК3;
Детальніша характеристика надаватиметься нижче.
У ГК використовується саме такий термін, на відміну від ЦК, в якому йдеться про ста-тутний капітал.
Так, важко собі уявити можливість створення сьогодні юридичної особи, в назві якої містилися б слова «спільне» або «орендне» підприємство, або «підприємство громад-ської організації» тощо.

34 Офи&*
• кількість працюючих і обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік - дозволяють згідно з ч. 7 ст. 63 ГК виділити малі, середні і великі підприємства. Очевидно, що це не правові критерії і не варто говорити про форми і види підприємств, обумовлених ними;
• наявність залежності - визначає статус підприємства як дочірнього (ч. 8 ст. 63 ГК). У зв'язку з цим, безсумнівно, ясно вбачається відсутність дихотомічного підходу, що вимагає поряд із дочірнім позначення й материнського підприємства. Звертає на себе увагу й використання іншої термінології, ніж та, що є в ЦК, яким вводиться поняття залежно¬го товариства (ст. 118). Проте в ГК застосовується і термінологія, пов'язана із залежністю, - у ч. 4 ст. 126 дочірні і залежні підприємства вказуються як тотожні поняття. Водночас у цій статті згадуються «асо¬ційовані підприємства», що не додає ясності і не кореспондує ст. 63 ГК, в якій така класифікація відсутня;
• склад засновників і порядок утворення - дозволили виділити в ГК об'єднання підприємств (статті 118, 119). Такі об'єднання можуть створюватися лише підприємствами і бути або господарськими об'єднаннями, або державними, або комунальними господарськими об'єднаннями. Першими є асоціації, корпорації, концерни і консорціу¬ми, а другими - корпорації і концерни незалежно від назви (комбінат, трест та ін.).
Варто критично поставитися до тих «інших» організацшно-правових форм, що запропоновані в ГК і в цілому до їхнього існування.
Звертають на себе увагу відразу кілька невідповідностей класифікації суб'єктів, передбачених в ГК.
По-перше, не дотримано критерій їхнього розподілу.
По-друге, помінялися місцями поняття «організаційно-правова фор¬ма» і «вид», оскільки видами названі господарські об'єднання як такі і державні/комунальні господарські об'єднання, а організаційно-правовою формою - асоціації, корпорації, концерни і консорціуми.
По-третє, корпорацією є об'єднання підприємств, що не відпо¬відає не тільки загальноприйнятому в усьому світі розумінню кор¬порації як господарського товариства, але й поняттю корпоративних прав (ст. 167 ГК), а також поняттю корпоративного підприємства (ст. 63 ГК).

З аналізу викладеного вище виходить, що корпоративні права можуть бути не тільки в корпораціях, а й у корпоративних підприємствах, що корпораціями не є. Підсилює суперечливість і те, що в корпораціях навряд чи можуть бути корпоративні права, тому що згідно з ч. З ст. 120 ГК корпорація являє собою договірне об'єднання, внаслідок чого, мабуть, варто говорити не про корпоративні, а про договірні права її учасників.
Крім цього, згідно зі ст. 125 ГК промислово-фінансові групи, будучи об'єднаннями підприємств, не є юридичними особами.
Приватні підприємства відповідно до їх визначення, викладеного в ст. 113 ГК, настільки близькі до господарських товариств, що фактично розрізняються тільки за мінімальним розміром статутного капіталу, який необхідний для вказаних товариств (якщо це ТОВ або AT) і не вимагається для приватного підприємства. Очевидно, що це не може і не повинне бути критерієм для розмежування розглянутих видів юри¬дичних осіб.
Водночас ГК не виділяє ні серед господарських товариств, ні серед державних підприємств такі, як державна або національна акціонерна компанія, і не регулює їхній правовий статус.
Визначаючи державні підприємства за таким критерієм, як форма власності, і компонуючи його з іншими критеріями, ГК окремо регу¬лює державні унітарні, державні комерційні і казенні підприємства (статті 73-76). Однак нелогічно, що за наявності в ГК статей про державні унітарні підприємства в ньому відсутні статті про державні корпоративні підприємства.
Поняття «орендні підприємства» почало зникати з часу внесення змін до Закону «Про оренду державного і комунального майна (1995), унаслідок чого в дійсності залишилися лише ті орендні підприємства, що були створені за старим законодавством і які не перетворилися на інші види юридичних осіб. Поступово орендні підприємства замінили звичайні господарські товариства, які виступають орендарем держав¬ного майна (цілісного майнового комплексу державного підприємтва). Тому повернення в ГК (ст. 115) подібних видів юридичних осіб не може бути нічим обґрунтовано.
іаким чином, організаційно-правові форми юридичних осіб, перед-бачені в ЦК і ГК, виглядали б у такий спосіб:

36
L
tf£
установи
Юридичні особи приватного права
zaz.
товариства
підприємницькі
непідприємницькі
політичні партії
вироб¬ничі коопе-ративи
об'єд¬нання громадян
громадські організації
господарські товариства
ПТ
членська
КТ
ТОВ
фундації, місії, ліги
благодійні орга-нізації
ЖБК, ЖК
тдв
AT
ГСК, ДСК
споживчі коопера-
садівничі товариства
коопера-тивні об'єднання
ліга
асоціація
альянс
релігійні орга-нізації
управління, центри
монастирі
кредитні спілки
навчальні заклади
братерства
банківські союзи та асоціації

ІНШІ
приватні підприємства
підприємства громадських організацій
підприємства релігійних організацій
кооперативні підприємства
дочірні підприємства
фермерське господарство
орендні підприємства
підприємства з іноземними інвестиціями
іноземні підприємства

-3^3 37
повинно бути або збережене, або вони повинні бути перетворені на товариства1 відповідно до продуманої державної реформи.
Тому в найближчому майбутньому має бути встановлено підхід, від¬повідно до якого мали б місце дві організаційно-правові форми юри¬дичних осіб приватного права, запропоновані ЦК. Ними можуть бути тільки товариства та установи. Потребують перегляду й юридичні особи публічного права з чіткою регламентацією їхнього правового статусу із співвіднесенням з юридичними особами приватного права.
1.6. Підприємницькі товариства
Підприємницькі товариства за ЦК поділяються на господарські то¬вариства і виробничі кооперативи.
Правовий статус господарських товариств регулюється ЦК, ГК і спеціальними законами - «Про господарські товариства»2 від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ і «Про акціонерні товариства»3 від 17.09.2008 р. №514-VI.
Основи функціонування кооперації в Україні визначають закони «Про кооперацію»4 від 10.07.2003 р. № 1087-IV; «Про сільськогосподарську кооперацію»5 від 17.07.1997 р.№469/97-ВР; «Про споживчу кооперацію»6 від 10.04.1992 р. № 2265-ХІІ.
В Україні мають місце такі види господарських товариств: повне то¬вариство; командитне товариство; товариство з обмеженою відпові-дальністю; товариство з додатковою відповідальністю; акціонерне то¬вариство.

товарні

біржі

> *| фондові

Однак з огляду на аргументи, наведені вище щодо організаційно-правових форм, передбачених ГК, варто зробити висновок, що вони підлягають перегляду. Адже одні з них не можуть бути в принципі від-несені до організаційно-правових форм, а є в кращому випадку видом юридичних осіб, другі є явно застарілими і не мають права на існування, а треті - повинні бути віднесені за своєю сутністю або до товариства, або до установи. Залишається відкритим питання про державні і кому¬нальні підприємства, бо вони не регулюються ЦК, але існування яких

1 Єдиним учасником яких є держава, або разом з державою учасниками цього товариства
будуть, як і в звичайних товариствах, інші особи.
2 Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682.
3 Офіційний вісник України. - 2008. - № 81. - Ст. 2727.
4 Офіційний вісник України. - 2003. - № 33. - Ст. 1774.
s Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 39. - Ст. 261.
6 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №30. - Ст. 414.

■Ді
38 €б$М*~

§ 2. СТВОРЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ.
її УСТАНОВЧІ ДОКУМЕНТИ ТА ДЕРЖАВНА
РЕЄСТРАЦІЯ
Стаття 87.Створення юридичної особи
І.Длястворення юридичноїособиїїучасники (заснов¬ники) розробляють установчі документи, які викладають¬ся письмово і підписуються всіма учасниками (заснов¬никами), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.
2. Установчим документом товариства є затверджений учас¬
никами статут або засновницький договір між учасниками,
якщо інше не встановлено законом.
Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
3. Установа створюється на підставі індивідуального або спіль-ного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома осо¬бами, може бути скасований засновником (засновниками).
4. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реестра ції.
, Стаття 88. Вимоги до змісту установчих доку-
g? ментів
1. У статуті товариства вказуються найменування юри-
) дичноїособи, органи управління товариством,їх компетен¬ція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.
2. У засновницькому договорі товариства визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядокїх спіль¬ної діяльності щодо його створення, умови передання товари¬ству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту за¬сновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

-^>^& 39

3. В установчому акті установи вказується її мета, визнача¬ються майно, яке передається установі, необхідне для досяг¬нення цієї мети, структура управління установою. Якщо в уста¬новчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

Стаття 89. Державна реєстрація юридичної особи
1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реє¬страції включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідністьїїустановчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юри¬дичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.
3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменуван¬ня, місцезнаходження, органи управління, філГі'та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
5. Зміни до установчих документів юридичної особи наби¬рають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юри¬дичні особи та їх учасники не мають права посилатися на від-сутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.
2.1. Механізм створення юридичної особи
Створення юридичної особи здійснюється в установ-леному порядку. У голову кута при цьому ставиться воля й ініціатива особи (осіб), яка (і) приймає(ють) рішення про таке створення. Істотними є й інші елементи механіз¬му створення юридичної особи.
Юридичні особи приватного права створюються з волі приватних осіб. При цьому варто мати на увазі таке:
- цими особами є як фізичні, так і юридичні особи;

40 €**РМ^
- у законі можуть міститися певні вимоги до осіб, що створюють ту або іншу юридичну особу приватного права, так само як і за¬борони виступати такими для деяких категорій осіб;
- особами, що приймають рішення про створення юридичної осо¬би, можуть бути поряд з особами приватного права, також й осо¬би публічного права. Наприклад, коли створюється господарське товариство, учасниками якого, крім приватних осіб, виступає орган державної влади або орган місцевого самоврядування. У цих випадках такі особи піддаються правовому регулюванню ЦК і діють як учасники цивільних (а не публічних) відносин;
- мають місце й винятки. Наприклад, AT, створювані в процесі при-ватизації й корпоратизації. За своєю суттю вони не тільки ство¬рюються в розпорядчому порядку, характерному для публічних юридичних осіб, але й діють якийсь час (або постійно) як публіч¬ні юридичні особи - державні підприємства. Проте їх діяльність, управління тощо регламентуються в загальному порядку нормами ЦК та Закону «Про акціонерні товариства» з урахуванням деякої специфіки їх правового статусу.
До механізму створення юридичної особи можна віднести такі етапи:
- ухвалення рішення про створення шляхом вираження волі осіб, що виявили такий намір, у вигляді певного документа, який на¬зивається установчим;
- розробка установчого документа та його затвердження з від¬повідним оформленням;
- державна реєстрація юридичної особи.
Крім цих етапів, характерних для створення будь-якої юридичної особи, для окремих видів юридичних осіб можливі додаткові етапи:
- відкриття рахунку в банку для формування статутного капіталу
шляхом внесення грошових вкладів учасниками. Ця вимога виходить
з ч. З ст. 144 ЦК щодо учасників товариства з обмеженою відпові¬
дальністю, а з огляду на ст. 151 ЦК - і товариства з додатковою від¬
повідальністю. Відносно створення AT аналогічних прямих вказівок
ЦК не містить, а лише встановлює правила про неприпустимість
проведення відкритої підписки на акції до повної оплати статутно¬
го капіталу. Таким чином, побічно ЦК допускає ту ж схему: до реє¬
страції AT формується лише частина його статутного капіталу;

~^8&& 41
- одержання дозволу (узгодження) на створення юридичної особи, що характерно, наприклад, для створення банків з іноземним ка¬піталом або набуття діючим банком статусу банку з іноземним капіталом (ст. 21 Закону «Про банки і банківську діяльність»);
- здійснення певних дій, що вимагаються законом. Наприклад, для створення AT і кредитних спілок потрібно також проведення уста¬новчих зборів і надання для державної реєстрації вказаних осіб, поміж іншим, ще й відповідного протоколу. При цьому невід'ємною частиною протоколу є реєстр осіб, що брали участь в установчих зборах з особистими підписами учасників (частини 2,3 ст. 6 Закону «Про кредитні спілки»). Також потрібне рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанови Кабінету Мі¬ністрів України про створення державного банку (п. 4 ч. 2 ст. 17 Закону «Про банки і банківську діяльність» та ін.
2.2. Установчі документи
Рішення про створення юридичної особи приймає(ють) його заснов¬ник (засновники, учасники). Це рішення втілюється у форму установчих документів.
Установчий документ пов'язаний з його баченням як зосередження правил про правовий статус юридичної особи, зібраних воєдино й ма¬ючих зовнішню відокремлену форму у вигляді певного документа.
Різні організаційно-правові форми юридичних осіб, їхні види, спе¬цифіка їхнього створення чи наступного перетворення або зміни скла¬ду учасників викликали необхідність установлення різних видів їхніх установчих документів.
Установчим документом товариства є статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не передбачено законом. Із цього виходить таке:
- товариство має тільки один установчий документ, яким може бути за загальним правилом або статут, або засновницький договір;
- законом може бути передбачене інше. Наприклад, що установчим документом юридичної особи є положення, як це передбачено для об'єднань громадян (ст.13 Закону «Про об'єднання громадян»), профспілок (ст.15 Закону «Про професійні спілки, права та га¬рантії їх діяльності»), благодійних організацій (ст.12 Закону «Про

« ^gg^J£-

&а

43

благодійництво та благодійні організації») та ін. Специфічний установчий документ також в установ - акт та в командитних товариствах з одним повним учасником - меморандум.

Установчі документи
установи товариства
Установчий акт Статут, засновницький договір, положення, меморандум
Установчим документом повного й командитного товариства є засновницький договір (статті 120,134 ЦК). Якщо командитне товари¬ство створюється одним повним учасником, установчим документом є його одноособова заява (меморандум) (ч. З ст. 134 ЦК).
Установчим документом товариства з обмеженою й додатковою відповідальністю, а також AT й виробничого кооперативу є статут (статті 143,154,164 ЦК).
Варто розрізняти засновницький договір, що є установчим докумен¬том товариства, і договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст.142 ЦК), а також договір про створення AT (ч. 2 ст. 153 ЦК). Останні не є установчими документами, а являють собою договори, що визначають порядок здійснення засновниками спільної діяльності зі створення цих товариств.
Дещо по-іншому передбачає назву договору про створення AT Закон «Про акціонерні товариства», яким цей договір називається засновниць-ким. Тому виникає певна плутанина в термінології. Слід розрізняти за¬сновницький договір в AT, який укладається між засновниками цього товариства і не є установчим документом, і засновницький договір повно¬го та командитного товариств, який є установчим документом.
Також варто звернути увагу, що Законом «Про господарські това¬риства» договір про заснування товариства називається установчим. Причому цей термін використовується для договорів, на підставі яких створюються всі господарські товариства. І такий договір згідно із цим Законом є установчим документом. Ураховуючи дію загального прави¬ла про те, що знов прийнятий закон відміняє попередній в частині, яка йому суперечить, виходить, що термін «установчий договір» з набран¬ням чинності ЦК не вживається, а договір про заснування ТОВ\ТДВ та AT не є установчим документом цих товариств.

Договір між засновниками
ПТ КТ ТОВ/ТДВ AT
Засновницький Засновницький Договір про заснування Засновницький договір
Є установчим документом Є установчим документом Нее установчим документом Нее установчим документом
Оскільки засновницький договір є установчим документом, він обов'язково надається для державної реєстрації товариства. Договір про створення товариства з обмеженою відповідальністю не обов'язково надавати для реєстрації цього товариства (ч. 2 ст. 142 ЦК). Щодо до¬говору про створення AT подібної норми ЦК не містить.
На перший погляд укладання договору між засновниками ТОВ відпо-відно до ч. 1 ст. 142 ГК - справа сугубо приватна. Вони можуть це зроби-ти, якщо буде в цьому потреба. Однак така необхідність неодмшно виникає для формування статутного капіталу, 50% якого повинне бути оплачене до державної реєстрації ТОВ. Для цього засновникам слід відкрити раху¬нок у банку, внести гроші й одержати відповідну довідку. Зрозуміло, що це неможливо без договору, який і повинен предявлятися в банк.
Аналогічна ситуація виникає при створенні AT, з тією лише різницею, що ч. 2 ст. 153 ЦК, на відміну від ч. 1 ст. 142 ЦК, приписує засновникам укласти договір.
ЦК містить неоднозначні вимоги до форми договору про створення товариства з обмеженою відповідальністю й AT Так, відповідно до ч. 1 ст. 142 ЦК нотаріального посвідчення договору про створення товари¬ства з обмеженою, а отже, й додатковою (ст. 151 ЦК) відповідальністю не потрібно. А згідно з ч. 2 ст. 153 ЦК і ч. 6 ст. 81 ГК договір про ство¬рення AT у випадку його заснування фізичними особами посвідчується нотаріально.
Ураховуючи однакову терміїюлогію, використовувану в законодавстві стосовно договору про створення AT (вш з прийняттям Закону «Про акціонерні товариства» також називається засновницьким), при порш-нянні ст. 153 ЦК та ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців» можуть виникнути питання про його форму. Адже згідно зі ст. 8 засновницький договір слід посвідчувати

44 4£*ф**&*
нотаріально. Разом з тим у цій статті йдеться про засновницький договір, який є установчим документом юридичної особи, а договір про заснуван¬ня AT (засновницький договір AT) не є установчим документом АГ. Тому стосовно його форми продовжують діяти правила ст. 153 ЦК.
Водночас вимоги до форми договору про створення ТОВ та АГ не зо-всім зрозумілі, адже створення ТОВ принципово нічим не відрізняється від створення АГ, у зв'язку з чим подібні відмінності форми договору між засновниками того й іншого господарського товариств навряд чи дореч-ні. Та й не зрозуміло, чи потрібно нотаріальне посвідчення договору, якщо засновниками АГ є не тільки фізичні, але й юридичні особи.
Крім того, для створення вказаних товариств необхідні й інші дії їх засновників із формування статутного капіталу у вигляді коштів, що ними вносяться як вклади. При цьому згідно з Інструкцією Національ¬ного банку України про порядок відкриття, використання й закриття рахунків у національній й іноземній валютах1 ними відкривається раху¬нок у банку для внесення вказаних коштів із видачею банком відповідної довідки, яка вимагається для державної реєстрації ТОВ та AT. Водночас для відкриття рахунку в банку необхідний договір, укладений заснов¬никами, або його нотаріальна копія.
З викладеного вище випливає: якщо засновники вносять грошові внески в статутний капітал, вони змушені укласти договір і нотаріально засвідчити його.
Якщо ж статутний капітал формується за рахунок майнових внесків або прав, що мають майнову оцінку, то, мабуть, договір тим більше необ-хідний, тому що засновники повинні обумовити, хто що вносить й оцінити це за згодою між собою. У противному разі це свідчить не прос¬то про їхнє формальне ставлення до створення господарського товари¬ства, але навіває сумніви в їхній сумлінності й викликає підозри в «ду-тості» статутного капіталу.
Отже, практика внесла деякі корективи до положень ЦК і Закону України «Про господарські товариства» про форму договору про створення АГ і ТОВ: ці договори завжди підлягають нотаріальному посвідченню.
Засновницькі договори про створення повних і командитних това-риств мають бути нотаріально посвідчені (ст. 8 Закону «Про державну 1 Офіційний вісник України. - 2003. - № 51. - Ст. 2707.

реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»), хоча в статтях 120, 134 ЦК така вимога не міститься.
Установчим документом установи є установчий акт. Однак це пи-тання в ЦК урегульоване недостатньо ясно. Так, у ч. З ст. 88 ЦКуказуєть-ся, що установчий акт може міститися в заповіті. У такому випадку:
- по-перше, в установи буде відсутній окремий установчий документ, оскільки він буде поєднаний із заповітом. Тоді виходить, що уста¬нова буде змушена діяти на підставі заповіту як установчого до¬кумента, але це безглуздо. Тим більше, що заповіт надає підстави для прийняття спадщини і він за своєю правовою природою є одностороннім правочином і як такий не може бути установчим документом. Не містить і не може містити заповіт і всі ті положен¬ня, що вимагаються ч. З ст. 88 ЦК;
- по-друге, у разі відсутності в заповіті положень про мету установи, майно, що передається установі для її досягнення, структуру управ-ліїїня установи, їхустановлює орган, що здійснює державну реєстра¬цію. Між тим викликає складність відповідь на питання про те, в якому документі міститимуться ці положення і наскільки орган, що здійснює державну реєстрацію, вправі їх виріїпувати у випадку не¬чіткості побажань заповідача. При цьому може йтися й про тлумачен¬ня заповіту (ст. 1256 ЦК), право на що мають спадкоємці й суд, і про виконання заповіту (ст.1290 ЦК) виконавцем, що може іїіакше, ніж орган, який реєструє установу, розуміти волю заповідача тощо;
- по-третє, як будуть співвідноситися й діяти заповіт і документ, що видаватиметься органом, який реєструє установу;
- по-четверте, у цілому сумнівно, наскільки юридична природа заповіту як однобічної угоди відповідає трансформації цього за-повіту по суті в юридичний акт зовсім іншого призначення - уста-новчий документ установи.
Очевидно, ці питання вимагають окремого правового регулювання.
2.2.1. Зміст установчих документів
Установчі документи мають містити відомості, передбачені в ст. 88 ЦК Для всіх юридичних осіб загальним чином. Відомості, що мають містити¬ся в статуті товариства, встановлюються в ч. 1 ст. 88; відомості, що мають міститися в засновницькому договорі, - у ч. 2 ст. 88; а відомості, що мають міститися в установчому акті установи, - у ч. З ст. 88 ЦК.

46 ^фь»~
Існує й спеціальне регулювання змісту установчих документів окре-мих юридичних осіб. Відповідні вимоги містяться:
- щодо статутів AT - у ст. 154 ЦК та ст. 13 Закону «Про акціонер¬ні товариства»;
- щодо статутів ТОВ - у ст. 143 ЦК та статтях 4 і 51 Закону «Про господарські товариства»;
- щодо засновницьких договорів командитних товариств - у ст. 134 ЦК та ст. 4 Закону «Про господарські товариства»;
- щодо засновницьких договорів повних товариств - у ст. 120 ЦК та ст. 4 Закону «Про господарські товариства»;
- щодо статутів кооперативів - у ст. 164 ЦК та ст. 8 Закону «Про кооперацію»;
- щодо статутів (положень) благодійних організацій - у ст. 12 За¬кону «Про благодійництво та благодійні організації»;
- щодо статутів банків - у ст. 16 Закону «Про банки і банківську діяльність»;
- щодо статутів корпоративного інвестиційного фонду - у ст. 9 За-кону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора-тивні інвестиційні фонди);
- щодо статутів профспілок - у ст. 14 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»;
- щодо статутів інших об'єднань громадян - у ст. 13 Закону «Про об'єднання громадян»;
- щодо статутів релігійних організацій - у ст. 12 Закону «Про сво-боду совісті та релігійні організації» тощо.
Типові та модельні статути. Ні для кого не секрет, що статути
найчастіше пишуться юридичними компаніями, що спеціалізуються на
' державній реєстрації, за одним шаблоном. Міняються лише назви, склад
учасників, розмір статутного капіталу з розподілом у ньому часток і ще
деякі незначні положення.
Висловлюються пропозиції прийняти Модельний статут, який мож¬на було б використати при створенні господарських товариств й які пропонували б прийнятну й доцільну площину регулювання корпора-тивних відносин. У випадку ж потреби засновників в іншому регулю¬ванні в порівнянні із законом або деталізації його механізмів при роз¬робці статутів це можна було б зробити безперешкодно.

Отже, пропозиція прийняти Модельний статут є не чим іншим, як проміжною ланкою регулювання корпоративних відносин між законом й статутом конкретного ТОВ/АТ. Функції такого Модельного статуту полягатимуть у спрощенні процедури створення господарського това-риства, мінімізації витрат при цьому, відсутності необхідності повто-рювати норми законів і деталізувати/обробляти ті їхні норми, які за¬надто широко або диспозитивно регулюють корпоративні відносини.
Поки що пропозиції ввести Модельний статут до українського законо-давства не сприйняті ані законодавцем, ані Кабінетом Міїгістрш України.
Натомість існують типові статути, для використання при розробці статутів державних підприємств або акціонерних товариств, усі акції або значний пакет акцій яких належить державі, тобто створених у про¬цесі корпоратизації та приватизації. Прикладом є Типовий статут від¬критого акціонерного товариства, що утворене шляхом приватизації майна державного підприємства, затверджений Наказом Фонду держав¬ного майна України від 12.12.1994 р. № 787, Міністерства економіки України від 13.12.1994 р. № 177 та зареєстрований у Міністерстві юс¬тиції України 04.01. 1995 р. за № 2/538; Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації держав¬ного підприємства, затверджений Наказом Міністерства економіки України, Фонду державного майна України, Міністерства юстиції Укра¬їни від 31.08.1993 р. № 55/365/10/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.12.1994 р. за № 312/522.
Особливістю примірних та типових статутш є те, що вони як реко-мендаційні акти не мають прямої дії. Вони не можуть бути безпосеред¬ньо введені в дію в організації, не здатні самі собою породжувати суб'єктивні права й юридичні обов'язки. На підставі як примірних, так і типових статутів кожною окремою корпорацією мають прийматися індивідуальні статути.
Вплив держави на локальне регулювання здається обґрунтованим шляхом затвердження Примірного статуту AT, створеного при при-ватизації та корпоратизації, адже держава тут діє не тільки як право-творчий суб'єкт, а і як власник, що зацікавлений у певному ступені уніфікації регулювання відносин, в яких вона бере участь. Крім того, цей Примірний статут є нормативно-правовим актом, і при створенні AT в процесі приватизації або корпоратизації не прийняти статути не

48 &фь*~
можна, адже це їх установчі документи; а приймаючи їх, не можна ігно-рувати Примірний статут.
На створення інших господарських товариств держава жодних реко-мендацій не надає. Більше того, якщо після викупу пакета акцій у дер-жави загальні збори акціонерів приймуть рішення прийняти статут у новій редакції, то немає жодних заборон щодо цього.
2.3. Державна реєстрація юридичних осіб
2.3.1. Порядок надання документів для державної реєстрації юридичних осіб
Державна реєстрація юридичних осіб здійснюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних - осіб - підприємців»1, яким установлюється порядок її проведення й документи, які при цьому надаються.
Надання документів для проведення державної реєстрації юридичної особи здійснюється особисто засновниками або уповноваженою ними • особою (з дотриманням правил про представництво), або шляхом їх¬нього надсилання поштою рекомендованою кореспонденцією.
Для державної реєстрації відповідно до ст. 24 зазначеного Закону надаються такі документи:
а) заповнена реєстраційна картка;
б) копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про
створення юридичної особи у випадках, передбачених законом:
-рішення засновників, як правило, має вигляд протоколу установчих зборів, що потрібно, наприклад, для створення громадських організацій, кредитних спілок, AT;
- рішення уповноваженого засновниками органу може мати місце у ви-падку, якщо, наприклад; відповідно до установчих документи господар-ського товариства рішення про створення ним іншого господарського товариства може приймати правління або наглядова рада. Тоді потрібен протокол засідання відповідного органу. Найпоширенішим випадком надання ріїїіення вповноваженого засновником органу є створення пуб-лічних юридичних осіб - державних і комунальних підприємств;
в) два екземпляри установчих документів (хоча варто мати на увазі зазначене вище про те, що установчий документ у юридичної особи може бути тільки один - або статут або засновницький договір); 1 Офіційний вісник України. - 2003. - 25. - Ст. 1172.

^Щ»3 49
г) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за про¬
ведення державної реєстрації юридичної особи;
д) у випадку проведення резервування найменування юридичної
особи надається також довідка з Єдиного державного реєстру про ре¬
зервування найменування;
є) у передбачених законом випадках надається також копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на погоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання (статті 5-7,10,22-33 Закону України «Про захист економічної конкуренції»1 ). Так, згідно зі ст. 31 зазначеного Закону рішення про надання дозволу на погоджені дії або концентрацію може бути надане на невизначений або конкретно встановлений строк, що, як правило, не повинен перевищувати п'яти років;
є) при державній реєстрації юридичної особи, для якої законом установлені вимоги щодо формування статутного капіталу (статутного фонду або складеного капіталу), наприклад, для товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, AT, надається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) внеску (внесків) у статутний капітал (статутний фонд або складений капітал) юридичної особи в розмірі, передбаченому законом;
ж) певні особливості має створення AT, коментар стосовно чого
надаватиметься нижче. Відповідно до особливостей порядку створення
цих юридичних осіб, передбаченого ст.9 Закону «Про акціонерні това¬
риства», для державної реєстрації надаються додатково документи на
підтвердження виконання вимог зазначеної статті, зокрема, щодо тим¬
часового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій, присвоєння акціям
міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів; договору з
депозитарієм цінних паперів про обслуговування емісії акцій або з ре¬
єстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру
власників іменних цінних паперів тощо;
з) у випадку державної реєстрації фермерського господарства на¬
дається також копія Державного акта на право приватної власності
засновника на землю або копія Державного акта на право постійного
користування землею засновником, або нотаріально засвідчена копія
договору про право користування землею засновником, зокрема на
умовах оренди;
1 Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 12. - Ст.64.

50 €ф**~
і) у випадку державної реєстрації юридичної особи, засновником (заснов¬никами) якої є іїюземна юридична особа, додатково надається документ про підтвердження реєстрації іїюземної особи в країні її місцезнаходження, зо¬крема виписка з торговельного, банкшського або судового реєстру;
й) при особистій подачі документів для державної реєстрації заснов¬ником або уповноваженою ним особою пред'являються паспорт і до¬кумент, що засвідчує його повноваження.
2.3.2. Вимоги до документів, що надаються для державної реєстрації
Вимоги до форми документів. Якщо інше не встановлено законом,
вимагається проста письмова форма установчих документів. При цьому
вони повинні бути прошиті, пронумеровані й підписані засновниками
(учасниками).

Увага! При нотаріальному посвідченні установчих до¬кументів варто розрізняти нотаріальне посвідчення до¬говору й нотаріальне засвідчення підписів на установчих документах.
Стаття 8 Закону «Про державну реєстраціїо юридичних осіб та фізич-них осіб - підприємців» вимагає нотаріального засвідчення справжності підписш засновникш (учасників) або уповноважених осіб на установчих документах юридичної особи. Ураховуючи, що тут же вказана стаття містить норму про нотаріальне посвідчення засновницького договору, виходить, що справжність підписів засвідчується тільки на статуті або положенні про юридичну особу, або установчому акті, тобто всіх уста¬новчих документах, крім засновницького договору.
Згідно зі ст. 78 Закону України «Про нотаріат»1 (та відповідно до п. 260 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) нотаріус засвідчує справжність підпису на документах, які не мають характеру правочинів. Статут і положення, а також установчий . акт не є правочинами, а на засновницькому договорі може бути засвід-чена дійсність підпису особи лише у випадку, якщо вона підписалася за іншу особу, яка не могла це зробити власноручно внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин.
У випадках, передбачених законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади. ' Відомості Верховно? Ради України. - 1993. - 39. - Ст. 383.

-^fe^ si

Увага! Лкир документи надсилаються державному реєстра¬тору рекомендованим листом, справжність підпису заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинна бути нотаріально засвідчена» (ст. 8 Закону «Про державну реє¬страцію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Вимоги до змісту установчих документів. Зміст установчих до¬кументів юридичної особи має відповідати вимогам, передбаченим за¬коном, тобто як мінімум містити зазначені в законі відомості, наприклад ті, що встановлені у ст. 88, ч. 2 ст. 120, ч. 2 ст. 134; ст. 143, ст. 154, ст. 164 ЦК і відповідно в інших законах:
- у випадку якщо законом установлені вимоги щодо державної ре¬єстрації документів, які додаються, такі документи подаються з відміткою про реєстрацію в органі, зазначеному в законі;
- документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку;
- документи, надані для проведення державної реєстрації юридич¬ної особи, приймаються за описом, копія якого в день їхнього надходження видається (висилається рекомендованим листом) засновникові або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів;
- дата надходження документ для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Державному реєстраторові забороняється вимагати додаткові до¬кументи для проведення державної реєстрації юридичної особи.
2.3.3. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб
Порядок проведення державної реєстрації юридичної особи містить¬ся у статтях 25,26 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» і складає такі дії:
- перевірка державним реєстратором документів, наданих для про¬ведення державної реєстрації юридичної особи, на відсутність підстав для відмови в державній реєстрації;
- внесення державним реєстратором до реєстраційної картки іден¬тифікаційного коду заявника за відсутності підстав для відмови в про¬веденні державної реєстрації юридичної особи й внесення до Єдиного

52 ^^O-
державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юри-дичної особи. При цьому строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження до-кументів для проведення державної реєстрації юридичної особи;
- оформлення й видача свідоцтва про державну реєстрацію юри-дичної особи, що разом з одним екземпляром оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення дер-жавної реєстрації юридичної особи повинне бути видане (надіслане рекомендованим листом) засновникові або уповноваженій ним особі не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юри¬дичної особи;
- передача державним реєстратором не пізніше наступного робо¬чого дня з дати державної реєстрації юридичної особи відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про про¬ведення державної реєстрації юридичної особи із вказівкою номера й дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру і відомостей з реєстраційної картки про проведення державної реєстра¬ції юридичної особи;

- узяття юридичної особи на облік у зазначених органах і фондах. Відмова в проведенні державної реєстрації юридичної особи (ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців») здійснюється за наявності таких підстав:
- невідповідність відомостей, зазначених у реєстраційній картці, на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, наданих для проведення державної реєстрації юридичної особи;
- невідповідність установчих документів вимогам частини третьої ст. 8 цього Закону;
- порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи, зокрема:

- наявність обмежень на обіймання відповідних посад, установлених законом щодо осіб, зазначених як посадові особи органу управ-ління юридичної особи;
- невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридич¬ної особи відомостям щодо них, що містяться в Єдиному держав¬ному реєстрі;

- наявність обмежень щодо здШснення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій, які встановлені абзацом четвертим частини другої ст. 35 цього Закону;
- наявність у Єдиному державному реєстрі найменування, тотожного найменуванню юридичної особи, що має намір зареєструватися;
- використання в найменуванні юридичної особи повного або скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких установлю-ється Кабінетом Міністрів України.
2.3.4. Зміни до установчих документів
Зміни до установчих документів юридичної особи настільки ж важливі, наскільки важливі самі установчі документи, адже має значення лише остан¬ня редакція установчих документш, на підставі яких діятимуть юридичні особи. Зміїш до установчих документш приймаються у встановленому за¬коном порядку і набирають чинності для третіх осіб з моменту їх державної реєстрації. Про це йдеться в ч. 5 ст. 89 ЦК та ч. З ст. 4 Закону «Про держав¬ну реєстращю юридичних осіб та фізичних осіб - підприємцш», де зазна¬чається, що зміни до установчих документш юридичної особи, а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі - імені) або місця проживання фізичної особи - підприємця підлягають обов'язковії! держав-нш реєстрації. Згідно зі ст. 7 Закону «Про господарські товариства» змши, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до держав¬ного реєстру, підлягають державнії! реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства.
При цьому звертають на себе увагу два моменти:
і) самі установчі документи не реєструються, а реєструється юри¬дична особа, для чого подаються її установчі документи. Навпаки зміни до установчих документів реєструються як такі шляхом внесення від¬повідних змін до записів Єдиного державного реєстру в порядку, вста¬новленому цим Законом;
2) зміни до установчих документів набирають чинності з дня їх дер-жавної реєстрації не самі по собі, а для третіх осіб. Це слід розуміти таким чином:
- оскільки відомості про зміни, що відбулися в установчих докумен¬
тах, носять публічний характер, бо вони вносяться до державного реє-

54 €t^O-
стру і стають загальнодоступними, а треті особи (тобто не учасники товариства) керуються даними державного реєстру, то саме з дня дер-жавної реєстрації цих змін для третіх осіб вони набирають чинності;
- оскільки учасники вирішували питання про внесення змін до уста-новчих документів своєю волею (вираженою в рішенні загальних зборів), то для учасників вони обов'язкові з моменту прийняття цього рішення. І це логічно, адже рішення вважається прийнятим з моменту, коли це зафіксовано на загальних зборах шляхом підрахунку голосів, поданих за його прийняття. Відтак, усі, хто голосував проти, мають також усві-домлювати, що рішення, яке викликало їх незгоду, існує і ним слід керу-ватися. У випадку ж, коли учасник юридичної особи не бажає бути учасником правовідносин, проти яких він голосував, він може вийти з товариства або продати свої акції, або вимагати від AT їх викупу за умов, передбачених у ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства».
Отже, зміни, прийняті вищим органом юридичної особи або в іншому порядку, передбаченому законом та установчим документом цієї особи, набувають юридичної сили для учасників з моменту набрання чинності рішенням про це або з моменту, коли учаснику стало про це відомо. В пер¬шому випадку цим моментом є підведення підсумків голосування, а в другому - повідомлення учаснику, який не брав участі в загальних зборах.
Саме цим і спричинена заборона для учасників посилатися на від-сутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми осо-бами, які діяли з урахуванням цих змін. Тобто, якщо зміни було при¬йнято, але з тих чи інших причин вони ще не були зареєстровані, і саме в цей час виникають правовідносини, сторона яких при вступі до цих правовідносин орієнтується на зміни, про прийняття яких їй стало відо-мо, відсутність їх державної реєстрації не має значення.
Утім, слід ураховувати й положення ст. 18 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», яка має назву «Статус відомостей Єдиного державного реєстру»:
1. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
2. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посила¬тися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися

на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі
відомості є недостовірними. 3. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру,
не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з
третьою особою.
Слід також вказати, що прийняття змін до установчих документів є обов'язком для осіб, визначених в кожній юридичній особі на підставі закону, установчого документа або внутрішніх (локальних, корпора-тивних) актів, у певний строк, визначений законом, звернутися для їх реєстрації. Так, відповідно до ст. 7 Закону «Про господарські товари¬ства» товариство зобов'язане в п'ятиденний строк повідомити орган, що провів реєстрацію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру.
Згідно зч. 5 ст. 8 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» внесення змін до установчих докумен¬тів юридичної особи оформляється окремим додатком або викладенням установчих документів у новій редакції. На титульній сторінці додатка до установчих документів юридичної особи робиться відмітка про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів.
Стаття 29 вказаного Закону вимагає від засновники* (учасників) або уповноваженого ними органу чи особи для проведення державної реєстра¬ції змін до установчих документи юридичної особи подати особисто (наді¬слати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстра¬ції змін до установчих документів юридичної особи;
- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затвер-джено зміни до установчих документів;
- оригінали установчих документів юридичної особи з відміткою про їх державну реєстрацію;
- два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два примірники установчих документів у новій редакції, або два примірники установчих документів у новій редакції;
- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за про-ведення державної реєстрації змін до установчих документів.

S6 &ф**&~
Підстави для внесення змін до установчих документів. Підстави для внесення змін до установчих документів можуть бути різними -різноманітні редакційні зміни; зміни в компетенції органів юридичної особи або порядку прийняття ними рішень; зміна статутного (складе-ного) капіталу; зміни у складі учасників тощо.
Особливу увагу привертає остання підстава. Адже згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державнуреєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» в Єдиному державному реєстрі містяться такі відо-мості щодо юридичної особи: перелік засновників (учасників) юридичної особи, дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників).
Зміна складу учасників юридичної особи може відбуватися з таких 'причин:
а) вихід учасника;
б) виключення учасника з товариства;
в) відступлення своєї частки в статутному (складеному) капіталі
шляхом її продажу, міни, дарування тощо;
г) смерті учасника і успадкування його частки іншою особою;
д) припинення учасника - юридичної особи з правонаступництвом
(унаслідок злиття, приєднання, поділу, перетворення) та ін.
Відповідні підстави для зміни складу учасників не тільки мають бути наявними, а й вимагають своєї фіксації у відповідному ріїненні учасників або органу товариства (загальних зборів). Наприклад, при виході учас-ника з товариства, має бути від нього заява про це, а в разі виключення -ріїиення загальних зборш. Водночас при укладенні договору про відчу-ження частки в статутному капіталі, саме цей договір буде підставою припинення корпоративних правовідносин учасника з товариством і, навпаки, виникнення цих правовідносин з іншою особою - набувачем частки. Але цього не достатньо для змін у складі учасників товариства і для їх державної реєстрації, адже згідно зі ст. 89 ЦК державній реєстрації підлягають зміни до установчих документів, а не змши у складі учасників самі по собі. А тому, крім підстави для зміїш складу учасників (договір або заява), для державної реєстрації цих змін мають надаватися і рішення учасникш (загальних зборів), прийняті та оформлені в установленому порядку. Це і протокол загальних зборів, і конкретний текст змін до уста-новчих документа, який ними затверджено.

Проте можуть виникнути труднощі, викликані тим, що рішення про зміїг/ складу учасникш було прийняте в установленому порядку або договір про відчуження частки укладено в установленому порядку (з додержанням вимог про переважне право придбання відчужуваної частки учасниками товариства), але вони до державного реєстратора не подавалися. Або мож¬лива й інша ситуація: договір про відчуження частки укладено, але збори учасників для внесення змін до установчих документів не скликаються.
При розв'язанні цих проблем слід керуватися ч. З ст. 29 Закону «Про державнуреєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» та постановою Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»:
- відповідно до Закону, залежно від підстав вибуття зі складу учасни¬ків державному реєстратору додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи зі складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально засвідчена копія заяви фізич¬ної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально засвідчена копія документа про перехід чи передання частки учасника у статутному капіталі товариства, або нотаріально посвідчений договір про такий перехід чи передання, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи;
- відповідно до Постанови Пленуму, вихід зі складу учасникш товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. У зв'язку з цим моментом виходу учас¬ника з товариства є дата подання ним заяви про вихід відповідній посадо¬вій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв'язку.
Унесення змін до статуту, які пов'язані зі зменшенням статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи, мають відбуватися з додержанням вимог закону про повідомлення її кредито¬рів в порядку, встановленому законом (зокрема, це міститься в ч. 5 ст. 144 ЦК щодо ТОВ). Тоді для державної реєстрації змін до установчих до¬кументів додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення.

58

fl*

 

 

§3. НАЙМЕНУВАННЯ ТА МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 90. Найменування юридичної особи
1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке ^І містить інформацію про її організаційно-правову форму.
Ь Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.
Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.
2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством,
може мати комерційне (фірмове) найменування.
Комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом.
3. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
4. У разі зміни свого найменування юридична особа крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реє¬страцію юридичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах.
5. Юридична особа не має права використовувати наймену-вання іншої юридичної особи.
Стаття 93. Місцезнаходження юридичної особи
1. Місцезнаходженням юридичної особи є адреса ор¬гану або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. (Стаття 93 в редакціїЗакону № 2452-IVвід 03.03.2005)
3.1. Види найменувань юридичної особи
/ Згідно зі ст. 90 ЦК кожна юридична особа має своє
* -.. найменування, а підприємницьке товариство може мати фірмове найменування.

Тобто найменування обов'язкове для всякої юридичної особи, а ко¬мерційне найменування, по-перше, не обов'язкове, а по-друге, може бути не у всякої юридичної особи, а лише в підприємницького товари¬ства (господарських товариств та виробничих кооперативів).
У нормативно-правових актах вживається також терміні; «комерційне найменування», «фірма». При цьому зазначається про фірму підприємства, що належить юридичній особі (акціонерному товариству, кооперативу тощо), що означає пов'язаність поняття фірми з підприємством як об'єктом права і одночасно з юридичною особою, якій належить це підприємство.
Юридична особа може мати, крім повного найменування, й скоро-чене. У ньому може міститися абревіатура, адекватна організаційно-правовій формі юридичної особи та її виду.
3.1.1. Резервування найменувань юридичної особи
Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» засновник (заснов¬ники) юридичної особи має право зарезервувати найменування юри¬дичної особи строком на два місяці. Резервування найменування юри¬дичної особи здійснюється шляхом внесення до Єдиного державного реєстру запису про це. Це робиться задля оригінальності найменуван¬ня юридичної особи, зберегти яку прагнуть засновники, щоб ніхто не обрав такого ж найменування до закінчення створення юридичної осо¬би і подання відповідних документів до реєстрації.
§
Увага! Важливо перевірити, чи оригінальне найменування, чи не зарезервоване воно.
3.1.2. Склад найменувань юридичної особи та вимоги до нього
Найменування юридичної особи повинне містити обов'язкову ін-формацію, а також може складатися з інших відомостей за бажанням засновників або учасників.
Обов'язковою для вказівки в найменуванні будь-якої юридичної осо¬би є інформація про її організаційно-правову форму.
Наявні обов'язкові вимоги до найменувань повних і командитних товариств. Найменування повного товариства повинне містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або ім'я

бо 4£яфь*^
(найменування) одного або декількох учасників з додаванням слів «і ком-панія», а також слів «повне товариство» ( ч. 4 ст. 119 ЦК).
Найменування командитного товариства повинне містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з додаванням слів «і компанія», а також слів «командитне товариство».
Якщо в найменування командитного товариства включене імя вкладни¬ка, такий вкладник стає повним учасником товариства (ч.2 ст.133 ЦК).
Крім цієї загальної вимоги, спеціальні закони містять особливі ви¬моги для найменування окремих видів юридичних осіб, а саме:
- згідно зі ст. 2 Закону України «Про страхування» слова «страхо¬вик», «страхова компанія», «страхова організація» і похідні від них дозволяється використовувати в назві лише тим юридичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності;
- використання слів «державна», «національна» або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, якщо єдиним заснов-ником такого страховика є держава;
- найменування банку крім вказівки на його організаційно-правову форму може містити слово «банк», за умови не тільки його реєстрації в Національному банку України як такого, а й наявності банківської ліцен-зії. Виняток становлять міжнародні організації, які діють на території України відповідно до міжнародних договорів. Уживання в найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» і похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України (ст. 15 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);
- підрозділ банку використовує найменування лише того банку, під-
. розділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може
додаватися найменування місцезнаходження цього підрозділу;
- найменування установи може містити інформацію про характер її діяльності;
- згідно зі ст. 12і Закону України «Про об'єднання громадян» назва об'єднання громадян повинна складатися із двох частин - загальної й інди¬відуальної. Загальна назва (партія, рух, конгрес, союз, ліїа, об'єднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути однаковою в різних об'єднань громадян. Індивідуальна назва об 'єднання громадян є обов'язковою й повинна істотно відрізнятися від індивідуальних назв зареєстрованих у встановленому порядку об'єднань громадян з такою ж назвою;

-І^і*^ 61
- згідно з ч. З ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» словосполучення «фондова біржа» або таке, в якому міститься вираз «фондова біржа», може використовувати у своєму найменуван¬ні тільки організація, яка створена та функціонує відповідно до вимог цього Закону;
- така ж заборона щодо використання в найменуванні юридичних осіб слів «кредитний союз» міститься в ст. 4 Закону України «Про кредитні спілки»;
- згідно з ч. 4 ст. 73 ГК найменування державного унітарного підпри-ємства повинно містити слова «державне підприємство», а відповідно до ч. 5 ст. 78 ГК найменування комунального унітарного підприємства повин¬но містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місце¬вого самоврядування, до сфери управліїшя якого входить дане підприємство.
Частина 7 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридич¬них осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачає правило, що ви¬моги щодо написання найменування юридичної особи або його відокрем¬леного підрозділу встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Вимоги до структури фірмового найменування схожі з вимогами до структури звичайного найменування юридичної особи. У ній також виділяють дві частини: основну, яка називається корпусом фірми, та допоміжну, яка називається додаванням. Корпус фірми є обов'язковою частиною фірмового найменування і містить вказівку на організаційно-правову форму особи, її вид або тип і предмет діяльності. Допоміжна частина складається з обов'язкового та факультативного елементів1. Як обов'язковий елемент слід визнати спеціальну назву особи, номер (на-приклад, «Вимпел 96») або інше позначення, необхідне для її відособ¬лення від інших осіб. Це може бути пов'язано з роком створення цієї особи або з іншими чинниками. Факультативними додаваннями є різні вказівки: «універсальний», «центральний», «спеціалізований», «науково-виробнича», «ріелторська», «консалтингова» тощо,втому числі скорочене позначення фірми (ЛАЗ, ЗАЗ та ін.)
Українське законодавство не встановлює вимог до зовнішнього ви¬разу фірмового найменування. Як фірмове найменування може вико-ристовуватися будь-яке словесне позначення, а також цифри.
Сергеев Л. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учеб. -2-е изд., перераб. и доп. - М.: ООО «ТК Велби», 2003. - 752 с. - С. 573-574.

62 &фи&~ j
Законодавство містить і заборони відносно найменувань юридичних
осіб. Так, у ч. 5 ст. 90 ЦК встановлюється, що юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи як при самому її створенні, так і згодом при здійсненні своєї діяльності.
Інше правило встановлено для комерційного найменування. Згідно з ч. 4 ст. 489 ЦК особи можуть мати однакові комерційні наймену¬вання, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.
Деякі уточнення загальної норми про найменування юридичної осо¬би містять спеціальні закони:
- згідно зі ст. 15 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не дозволяється використання в найменуванні банку назви, що повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяль-ності, які здійснює банк;
- об'єднання громадян, зареєстроване у встановленому порядку, має виключне право на використання своєї назви. Використання назви об'єднання громадян фізичними і юридичними особами, які не належать до об'єднання громадян, для цілей, не пов'язаних з діяльністю цього об'єднання, забороняється (ст. 12і Закону України «Про об'єднання громадян»).
3.1.3. Вибір найменування юридичної особи
Вибір найменування юридичної особи є правом її засновників або згодом - вищого органу юридичної особи, за рішенням якого наймену-вання може бути змінено.
Утім, у законодавстві є й норми, що встановлюють обмеження роз¬суду засновників/ органу юридичної особи у виборі найменування. Так, згідно з ч. 8 ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію юридич¬них осіб та фізичних осіб - підприємців» державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які надані для проведення резервування найменування юридичної особи, якщо:
а) найменування не відповідає вимогам щодо обмежень, які встанов¬
лені абзацом дев'ятим частини першої ст. 27 цього Закону;
б) найменування юридичної особи не відповідає вимогам щодо на-
. йменування юридичних осіб окремих організаційно-празових форм,
установлених законом;

-м^5 бз
в) викладення найменування не відповідає вимогам, установленим спеціально вповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Відповідно до ч. 14 ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державний реєстратор відмовляє в резервуванні найменування юридичної особи у випадку наявності в Єдиному державному реєстрі найменування юридичної особи тотожного тому, що зазначено в заяві про резервування найме¬нування юридичної особи.
Згідно зі ст. 27 зазначеного Закону підставою для відмови в держав¬ній реєстрації юридичної особи є наявність у Єдиному державному реєстрі найменування, тотожного найменуванню юридичної особи, що має намір зареєструватися, а також використання в найменуванні юри¬дичної особи повного або скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих на¬йменувань, або історичного державного найменування, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України.
Право відмовити у використанні банком запропонованого наймену¬вання має й Національний банк України за наведеними у ст.15 Закону України «Про банки і банківську діяльність» підставами.
Водночас щодо комерційних найменувань такого правила не існує. Так, згідно з ч. 4 ст. 489 ЦК особи можуть мати однакові комерційні наймену-вання, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють й (або) реалізовують, і послуг, які ними надаються.
3.1.4. Виникнення права на найменування в юридичної особи
Виникнення права на найменування в юридичної особи пов'язане з державною реєстрацією цієї юридичної особи.
Найменування юридичної особи вказується в його установчих до-кументах і вноситься до Єдиного державного реєстру (ч. З ст. 90 ЦК). Тобто за загальним правилом окрема реєстрація найменування юри¬дичної особи не здійснюється.
Водночас комерційне (фірмове) найменування юридичної особи може бути зареєстроване в порядку, установленому законом (ч. 2 ст. 90 ЦК). Однак це не є обов'язковим для його правової охорони, якщо воно не є частиною торговельної марки. Право інтелектуальної влас¬ності на комерційне найменування виникає з моменту першого вико¬ристання цього найменування (ч. 2 ст. 489 ЦК).

64 ^gr#o-
У випадку зміни свого найменування юридична особа, крім виконан¬ня інших вимог, установлених законом, зобов'язана помістити оголо¬шення про це в друкованих засобах масової інформації, в яких публіку¬ються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, і сповістити про це всім особам, з якими вона перебуває в договірних відносинах (ч. 4 ст. 90 ЦК). При цьому таке оголошення повинне міс¬тити відомості як про попереднє, так і про нове найменування юридич¬ної особи) ч. 4 ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію юри¬дичних осіб та фізичних осіб - підприємців».
3.1.5. Використання права на найменування
Використання права на найменування належить його носію - юри-дичній особі. Законом заборонене не тільки використання найменуван¬ня існуючої юридичної особи при створенні нової юридичної особи, що за допомогою зазначених вище механізмів не допускається, але й у процесі діяльності юридичних осіб. Другий аспект підлягає регулюван¬ню не тільки цивільним законодавством, але й законодавством про економічну конкуренцію.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»1 від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР неправомірним є вико-ристання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмо¬вого найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, вказівок походження товарів, що може привести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їхнє використання.
Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).
Право на комерційне найменування віднесено гл. 43 ЦК до прав інтелектуальної власності.
Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне на-йменування є:
і) право на використання комерційного найменування;
' Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 36. - Ст. 164.

-^£э5 65
2) право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, у тому числі забороняти таке використання;
3) інші майнові права інтелектуальної власності, установлені законом (ч. 1ст. 490 ЦК).
Передача майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування іншій особі відбувається лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якому ці права належать, або його відповідною частиною (ч. 2 ст. 490 ЦК).
Розпорядження майновими правами на комерційне найменування (передача для використання іншим особам) здійснюється відповідно до гл. 75 ЦК.
Дія майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найме-нування припиняється у випадку ліквідації юридичної особи та з інших підстав, установлених законом (ст. 491 ЦК).
3.2. Місцезнаходження юридичної особи
3.2.1. Значення місцезнаходження
Місцезнаходження юридичної особи є засобом її індивідуалізації. Визначення місцезнаходження юридичної особи обумовлене:
а) необхідністю здійснювати належний зв'язок з юридичною особою
її учасникам, кредиторам, контрагентам, контролюючим органам, а
також іншим заінтересованим особам;
б) виконанням ним індивідуалізації юридичної особи;
в) забезпечення можливості ознайомлення з документами юридичної
особи. Тобто за допомогою місцезнаходження відбувається зв'язок з
нею різних осіб, державних органів - усіх тих інституцій, які перебува¬
ють із цією юридичною особою у правовідносинах або виконують
державні та соціальні функції.
Місцезнаходження юридичної особи має бути вказане насамперед в установчих документах, а також в інших різноманітних документах, які має юридична особа і які необхідні для здійснення нею своєї Діяльності (наприклад, у ліцензії - абз. 6 ч. З ст. 13 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»1, у
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р. № 1775-Ш // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

66 Офь&г
сертифікаті акції - абз. 2 ч. 4 ст. 6 Закону України «Про цінні папе¬ри та фондовий ринок»1 та ін.).
За місцезнаходженням юридичної особи визначається місце:
- виконання зобов'язань (п. 4 ч. 1 ст. 532 ЦК);
- укладення договору (ст. 647 ЦК);
- виконання договору купівлі-продажу за зразками (ч. 2 ст. 702 ЦК);
- одержання адресатом електронного документа (ч. 4 ст. 11 Закону Укра¬їни «Про електронні документи та електронний документообіг»2);
- зберігання документів AT (ч. 2 ст. 77 Закону України «Про акціо¬нерні товариства»)3 тощо.
У публічному законодавстві місцезнаходження використовується для:
- визначення підсудності цивільних (ч. 2 ст. 109 ЦПК)4, господарських (ст. 15 ГПК)5, адміністративних (ст. 19 КАС)6 справ;
- місця планової виїзної перевірки (ч. 1 ст. 11-1 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»)7;
- місця планової виїзної ревізії (ч. 1 ст. 11 Закону України «Про дер¬
жавну контрольно-ревізійну службу в Україні»)8.
Місцезнаходження юридичної особи вноситься до Державного реєстру
суб'єктів оціночної діяльності (ч. 2 ст. 22 Закону України «Про оцінку май-на, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»)9 та ін.
1 Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 p. № 3480-IV //
Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 31. - Ст. 268.
2 Про електронні документи та електронний документообіг: Закон України від 22.05.2003 р.
№ 851 -IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 36. - Ст. 275.
3 Про акціонерні товариства: Закон України від 17.09.2008 р. № 514-VI // Офіційний
вісник України. - 2008. - № 81. - Ст. 2727.
4 Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 p. № 1618-IV // Відомості
Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41,42. - Ст. 492.
5 Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р.№ 1798-ХІІ // Офіційний
сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
6 Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 p. № 2747-IV // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-36,37. - Ст. 446.
7 Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 04.12.1990 р. № 509-ХІІ //
Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
8 Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні: Закон України від 26.01.1993 р-
№ 2939-ХІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим
доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
9 Прооцднкумайна,майновихправтапрофеайнуоціночнудіяльнісгьвУкраїні: Закон України
від 12.07.2001 р. № 2658-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 47. - Ст. 251.

^>Щ?3 61 У деяких випадках законодавством передбачається обов'язкова вказівка місцезнаходження в різних документах. Наприклад, згідно з абз. 2 п. 1 ст. 18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір по¬винен містити місцезнаходження юридичної особи1. Передбачена така вимога й в нотаріальному законодавстві. Відповідно до абз. 5 п. 146 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України2 у тексті довіреності має бути зазначене місцезнаходження юридичної особи.
3.2.2. Поняття місцезнаходження
Згідно зі ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. При цьому слід зосередити увагу на понятті та розумінні:
а) адреси (органу або особи);
б) органу або особи, які згідно з установчими документами юридич¬
ної особи чи закону виступають від її імені.
Саме в контексті наведених складових відбуватиметься подальше тлу-мачення поняття «місцезнаходження юридичної особи». Причому ло¬гічно перш за все з'ясувати, які органи або особи можуть виступати від її імені, а лише потім визначити змістовне значення терміну «адреса».
Орган та особа, які згідно з установчими документами юридичної особи чи закону виступають від її імені. За загальним правилом у товаристві діють загальні збори і виконавчий орган (ст. 97 ЦК), в уста¬нові - правління та наглядова рада (ст. 101 ЦК). Ураховуючи, що міс¬цезнаходження є категорією «стабільною», тобто індивідуалізація юридичної особи та зв'язок з нею має відбуватися постійно (протягом її існування), під таким органом варто розуміти виконавчий орган. Адже досить важко уявити, що місцезнаходження юридичної особи буде пов язуватися з місцем проведення загальних зборів, котрі відбувають¬ся з певною періодичністю (у середньому раз на рік).
Про іпотеку: Закон України від 05.06.2003 р. № 898-IV // Офіційний сайт Верховної 1 ади України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi.
нструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/S // Офіційний сайт Верховної Ради України. За¬конодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

68 Осфь%~
Звичайно, в юридичній особі можуть створюватися й інші органи, яким буде властива постійність діяльності (наприклад, загальні збори тов можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу - абз. 1 ч. 2 ст. 146 ЦК). Утім, варто зважати й на той момент, що саме вико¬навчий орган юридичної виступає від її імені, тобто за його допомогою юридична особа набуває прав та обов'язків (наприклад, у ч. З ст. 145 ЦК саме щодо виконавчого органу вживається словосполучення «вчи¬нює дії від імені товариства»).
Таким чином, під органом, який виступає від імені юридичної особи, варто розуміти постійно діючий виконавчий орган юридичної особи.
Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич¬них осіб-підприємців» (абз. 6ч. 1 ст. і) при визначенні поняття «міс¬цезнаходження» виходить з його звуженого розуміння, ототожнюючи його з місцем знаходження виконавчого органу юридичної особи.
Утім, за такого підходу поза увагою залишаються ті види юридичних осіб, у яких згідно із законодавчими приписами відсутній виконавчий орган. Саме для цих юридичних осіб ЦК передбачається правило, що вони набувають прав та обов'язків унаслідок дій своїх учасників. Таки¬ми юридичними особами є повне та командитне товариства.
Не виключені випадки, коли місцезнаходженням повного або коман-дитного товариств буде місцезнаходження іншої юридичної особи, оскільки згідно із цивільним законодавством учасником ПТ або повним учасником КТ може бути інша юридична особа.
Таким чином, під особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, варто розуміти учасника повного товариства та повного учасника командитного товариства.
Окрім цих господарських товариств, виконавчий орган відсутній у корпоративному інвестиційному фонді, а його функції здійснює ком-. панія з управління активами на підставі договору про управління акти¬вами (ст. 11,14 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди»)'. Тобто місцезнаходжен¬ням корпоративного інвестиційного фонду буде місцезнаходження іншої юридичної особи - компанії з управління активами.
1 Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15.03.2001 р. № 2299-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001.-№21.-Ст. 103.

3.2.3. Юридична адреса
Відповідно до п. 42 Правил надання послуг поштового зв'язку1 складови¬ми адреси є: країна; поштовий індекс; найменування населеного пункту, району, області; найменування вулиці(проспекту, бульвару, провулка), номе¬ра будинку, квартири2. Тобто за допомогою адреси відбувається визначення того чи іншого приміщення, в якому має знаходитися виконавчий орган юридичної особи або ж проживати (чи мати місцезнаходження) учасник повного товариства або повний учасник командитного товариства.
Юридична адреса. У ракурсі розгляду терміну «адреса» органу або особи слід зауважити, що в законодавстві, крім поняття «місцезнахо¬дження», використовується словосполучення «юридична адреса»3. Напевне, перш за все, такі термінологічні «недоречності» пояснюють¬ся різним часовим проміжком прийняття тих чи інших законодавчих актів, і невдалим застосуванням законодавцем техніки нормотворення.
Звісно, що за таких умов постає закономірне питання, чи є правомірним оперування категорією «юридична адреса» і зазначенням її в установчих документах, договорах та ін. Видається, що ні. Це слід пов'язувати з тим, що чинне законодавство (ЦК, ЗаконУкраїїш «Про державнуреєстрацію юри¬дичних осіб та фізичних осіб - підприємців») чітко регламентує правила визначення місцезнаходження юридичної особи і не допускає інших меха¬нізмів, окрім як знаходження за певною адресою виконавчого органу юри¬дичної особи або учасників повного та командитного товариств.
Значення терміну «місцезнаходження». Системний аналіз чинно¬го законодавства дозволяє говорити про кілька смислових значень по-няття «місцезнаходження»:
Правила надання послуг поштового зв'язку: Постанова Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270// Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. Майже аналогічне визначення адреси місцезнаходження наведене в абз. 4 ч. 1 п. 4.1.1 розді¬лу 3 Положення про Державний реєстр фінансовихустанов, під яким розуміється поштовий індекс, область, район, населений пункт, вулиця, номер будинку, номер корпусу, номер офі¬су (квартири). Див.: Про внесення змін до Положення про Державний реєстр фінансових установ: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг Украї¬ни від 16.01.2007 р. № 6640 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 9. - Ст. 336. Причому таке словосполучення використовується в законах прийнятих як до, так і після прийняття ЦК. Причому в деяких випадках термін юридична адреса вживається поряд із місцезнаходженням (наприклад, п. 2 ч. 1 ст. 46 Закону України «Про банки і банківську Діяльність», ч. З ст. 15 Закону України «Про третейські суди» та ін.). Див.: Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.07.2000 р. № 2121-Ш // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi; Про третейські суди: Закон України від 11.05.2005 р. № 1701-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 35. - Ст. 412.

. 70 £*JM-
а) територія держави. Наприклад, особистим законом юридичної
особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи
(ч. 1 ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право»)1;
б) адміністративно-територіальна одиниця. Наприклад, загальні
збори акціонерів проводяться на території України, в межах населеного
пункту за місцезнаходженням товариства (ч. З ст. 35 Закону України
«Про акціонерні товариства»);
в) розташування певного приміщення. Наприклад, місцезнаходженням
юридичної особи буде розташування того чи іншого нерухомого об'єкта,
що включатиме в себе країну; поштовий індекс; найменування населеного
пункту, району, області; найменування вулиці, номера будинку, квартири.
Таке розмежування має важливе прикладне значення, оскільки на¬лежне розуміння того, в якому саме значенні вживається поняття «міс¬цезнаходження» допомагає правильно застосовувати ту чи іншу зако¬нодавчу норму.
3.2.4. Установчі документи і місцезнаходження
Аналіз ЦК та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» доводить очевидність того, що за-• конодавець непослідовно «підійшов» до врегулювання необов'язковості вказівки місцезнаходження в установчих документах юридичної особи. Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва була викладена позиція, що згідно з чинним законодав¬ством України зазначення відомостей про місцезнаходження юридичної особи в установчих документах (статуті) юридичної особи не є обов'язковим2. Але такий висновок не є однозначним, бо він ґрунтуєть¬ся лише на ст. 89 ЦК, якою встановлюються вимоги до змісту установчих документів товариств та установ. За загальним правилом, що містить¬ся в цій статті, у статуті, засновницькому договорі та установчому акті не вимагається вказівки місцезнаходження юридичної особи.
1 Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 p. № 2709-IV // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - Ст. 422.
2 Про зазначення у статуті господарських товариств відомостей про місцезнаходження:
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
від 09.11.2006 р. № 8089 // Бізнес: законодавство та практика. - 2007. - № 7. Аналогіч¬
на позиція була висловлена й в інших листах. Див. напр.: Про внесення відомостей щодо
місцезнаходження юридичної особи до установчих документів: Лист Державного комі¬
тету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.09.2006 р.
№ 6787 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

Ш*Ь^ 71
Водночас у ч. 1 та 2 ст. 89 ЦК передбачається, що в ЦК та інших законах можуть бути встановлені додаткові вимоги до змісту статуту та засновницького договору, зокрема щодо обов'язковості вказівки місцезнаходження в установчих документах юридичної особи. Цими законами є ті, які стосуються того чи іншого виду юридичної особи, наприклад, «Про господарські товариства» (ч. 2 ст. 4)1, «Про банки і банківську діяльність» (п. 2 ч. 2 ст. 16), «Про кооперацію» (ч. 2 ст. 8)2, «Про цінні папери та фондовий ринок» (ч. 2 ст. 22), які містять ви¬моги про позначення в установчих документах відповідно господарських товариств, банків, кооперативів, фондової біржі та ін. даних про їх місцезнаходження. Але варто зазначити, що у ст. 13 Закону України «Про акціонерні товариства» не передбачається вимога про обов'язкову вказівку місцезнаходження AT у статуті. Тобто через два роки після набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» не потрібно буде зазначати місцезнаходження в статуті AT (п. 2 Прикін¬цевих та перехідних положень).
Таким чином, вказівка місцезнаходження в установчих документах товариств є обов'язковою у випадку наявності такої вимоги в законі. Усвою чергу, в установчому актіустанови не потрібно обов'язково зазна¬чати її місцезнаходження.
У разі відсутності вказівки місцезнаходження юридичної особи в її установчих документах державний реєстратор може відмовити на цій підставі у проведенні державної реєстрації юридичної особи.
До того ж слід акцентувати увагу, що при проведенні державної ре¬єстрації юридичної особи не вимагається підтвердження місцезнахо¬дження за певною адресою, оскільки на це спрямовані інші правові механізми, зокрема підтвердження відомостей про юридичну особу.
3.2.5. Особливості місцезнаходження юридичних осіб публіч¬ного права
Особливі правила передбачаються законодавством для визначення місцезнаходження юридичних осіб публічного права: по-перше, для них воно може встановлюватися:
Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. № 1576 - XII // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon. , rada-g°v-Wcgi-bin/laws/main.cgi.
Про кооперацію: Закон України від 10.07.2003 р. № 1087-Г7 // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 5. - Ст. 35.

72 €*gM^
а) законом (наприклад, місцезнаходженням Фонду гарантування
вкладів фізичних осіб є місто Київ (ч. 6 ст. 8 Закону України «Про Фонд
гарантування вкладів фізичних осіб»)1;
б) Указом Президента (наприклад, місцезнаходженням Харківського
окружного адміністративного суду є місто Харків (додаток № 3 до Указу
Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністра¬
тивних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів»);2
в) Постановою Кабінету Міністрів (наприклад, місцезнаходженням
' Національної акціонерної компанії «Надра України» є 01601, м. Київ,
вул. Володимирська, 34 (п. З Статуту Національної акціонерної компа¬нії «Надра України»)3;
по-друге, може вказуватися тільки відповідна адміністративна одини-ця або ж повністю місцезнаходження.
3.2.6. Підтвердження місцезнаходження
Документи, на підставі яких можливо встановити місцезнахо-дження. Законодавством, як правило, не встановлюються вимоги щодо того, яким документом має бути підтверджене місцезнаходження юри-дичної особи. Тому воно може бути встановлене за:
- установчими документами;
- свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи (відповід¬но до абз. 4 ч. З ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у свідоцтві обов'язково зазначається місцезнаходження юридичної особи);
- випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (згідно з абз. 4 ч. 4 ст. 21 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у виписці вказується місцезнаходження юридичної особи);
' Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб: Закон України від 20.09.2001 р. № 2740-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 5. - Ст. 30.
2 Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мере¬
жі та кількісного складу суддів: Указ Президента України від 16.11.2004 р. № 1417/2004 //
Урядовий кур'єр. - 2004. - № 224.
3 Про внесення змін до Статуту Національної акціонерної компанії «Надра України»:
Постанова Кабінету Міністрів України від 27.06. 2007 р. № 886 // Офіційний вісник
України. - 2007. - № 48. - Ст. 1985.

витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізич¬них осіб - підприємців1.
Окрім наведених документів, досить часто для підтвердження міс-цезнаходження юридичної особи, особливо судами, використовується витяг з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, котрий ведеться органами державної статистики відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну статистику»2, і має містити інформацію про місцезнаходження (абз. 4 п. 4 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України)3.
У певних випадках законодавством передбачається, яким саме чином має бути підтверджене місцезнаходження юридичної особи. Такі ви¬моги містяться в ГПК. Відповідно до ч. 6 ст. 16 ГПК справи розгляда¬ються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фі¬зичних осіб - підприємців.
Наведене правило обумовлене тим, що саме відомості, які внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підпри-ємців, є достовірними, відкритими, загальнодоступними і можуть бути використані у спорі із третьою особою (ст. 18, 20 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
3.2.7. Підтвердження відомостей про юридичну особу
Законодавством передбачена спеціальна процедура для підтверджен-ня відомостей про юридичну особу, яка спрямована на забезпечення достовірності інформації, котра міститься в Єдиному державному ре-
Про порядок отримання, зміст витягу та плату додатково див.: Щодо затвердження деяких нормативно-правових актів про надання відомостей з Єдиного державного ре¬естру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20. 10.2005 р. № 97 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 44. - Ст. 2785; Про розмір та порядок внесення плати, що справляється за одержання витягу та довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.10.2005 р. № 99 // Офіційний
г вісник України. - 2006. - № 9. - Ст. 563.
Закон України «Про державну статистику»: Закон України від 17.09.1992 р. № 2614-ХІІ //
^ Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 43. - Ст. 609.
ро внесення змін до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та орга¬нізацій України: Постанова Кабінету Міністрів України від 22.06.2005 р. № 499 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 25. - Ст. 1443.

74 Офи&~ І
єстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та підтвердження перебування юридичної особи за певною адресою.
Не пізніше тринадцяти місяців з дня подачі (надіслання рекомендо-ваним листом) останньої реєстраційної картки, що містить відомості про юридичну особу, юридична особа зобов'язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну карт¬ку встановленого зразка1 про підтвердження відомостей про юридичну особу (ч. 7 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Неподання реєстраційної картки про підтвердження відомостей може мати наслідком внесення до Єдиного державного реєстру запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням (абз. 4 ч. 8 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
3.2.8. Зміна місцезнаходження
Перш за все наслідком зміни місцезнаходження виступає внесення змін до установчих документів2 юридичної особи та заміна свідоцтва про державну реєстрацію (абз. З ч. 6 ст. 9 Закону України «Про держав-ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Непослідовність законодавства щодо необхідності чи навпаки позна-чення в установчих документах юридичної особи даних про її місце-знаходження потягло за собою й непорозуміння з його зміною. Зокре¬ма, це проявляється у відсутності спеціальних правил у Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підпри¬ємців» щодо регулювання випадків зміни установчих документів при зміні місцезнаходження, як це зроблено, наприклад, для внесення змін до установчих документів у зв'язку зі зміною найменування юридичної особи (ч. 15 ст. 29). Причому варто зауважити, що в ст. 19 цього Закону передбачається таке: якщо подається (надсилається) реєстраційна картка про внесення змін до відомостей про місцезнаходження юри-дичної особи, до неї додається свідоцтво про державну реєстрацію
' Форма № 6 - підтвердження - реєстраційна картка про підтвердження відомостей про юридичну особу. Див.: Про затвердження форм реєстраційних карток: Наказ Держав¬ного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.04.2007 р. № 54 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 34. - Ст. 1370.
2 Якщо місцезнаходження не є обов'язковим положенням установчого документа, то від¬бувається тільки заміна свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи.

юридичної особи. Звісно, за такої ситуації, для дотримання вимог інших законів, необхідно разом із реєстраційною карткою та свідоцтвом про державну реєстрацію подавати і установчі документи.
Публікації в засобах масовоїінформацїї (ЗМі). Відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичнихосіб та фізичних осіб - підприємців» інформація про зміну місцезнаходження юридичної особи підлягає обов'язковому опублікуванню в спеціалізованому друко-ваному засобі масової інформації. Повідомлення про зміну місцезнахо-дження юридичної особи повинно містити відомості про: найменування юридичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи; попереднє та нове місцезнаходження юридичної особи; місце та дату внесення запису про зміну місцезнаходження юридичної особи (ч. 1,3 ст. 22).
Таким спеціальним друкованим ЗМІ є «Бюлетень державної реєстра-ції», заснований Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва1. Повідомлення підлягають опублікуванню спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації про-тягом десяти робочих днів з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Причому публікація повідомлення про зміну місцезнаходження здійснюється безоплатно (ч. 19,20 ст. 22).
Спеціальні наслідки передбачені в нормативно-правових актах, які стосуються регулювання певного виду юридичних осіб і обумовлені специфікою їх правового положення або діяльністю, котру вони здій-снюють, зокрема повідомити певний орган:
а) правління (рада директорів) банку зобов'язане протягом трьох
робочих днів інформувати Національний банк України про зміну міс¬
цезнаходження банку (п. 2 ч. 1 ст. 46 Закону України «Про банки і
банківську діяльність»)2;
б) уразі зміни місцезнаходження політична партія інформує Міністерство
юстиції України в тижневий строк після прийняття рішень з цього питання
(ч.12 ст. 11 Закону України «Про політичні партії в Україні»)3;
Про надання роз'яснень деяких норм Закону України «Про державну реєстрацію юри¬дичних осіб та фізичних осіб - підприємців»: Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.08.2004 р. № 5530 // БД «НАУ -ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.
Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш // Офі-ційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http:// з zakon-rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Про політичні партії в Україні: Закон України від 05.04.2001 р. № 2365-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 23. - Ст. 118.

76 ЪфъЬ-
в) відокремлений підрозділ іноземного суб'єкта господарської ді¬
яльності у разі зміни місцезнаходження зобов'язаний у семиденний
строк повідомити про це центральний орган виконавчої влади з питань
економічної політики1 (ч. 22 ст. 5 Закону України «Про зовнішньоеко¬
номічну діяльність»)2;
г) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані по¬
відомляти суд про зміну свого місцезнаходження (ч. 1 ст. 77 ЦГЖ).
Зміна місцезнаходження є підставою для:
а) переоформлення ліцензії (абз. З ч. 1 ст. 16 Закону України «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності»);
б) переоформлення свідоцтва про реєстрацію фінансової установи (абз. З
п. 1 розділу VI Положення про Державний реєстр фінансових установ);
в) переатестації виробництва молока, молочної сировини і молоч¬
них продуктів (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про молоко та молочні
продукти»)3 та ін.
3.2.9. Правові наслідки відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням
Важливе значення мають і правові наслідки відсутності юридичної особи за місцезнаходженням.
Ліквідація юридичної особи в судовому порядку. ЦК (п. 2 ч. 1 ст. 110) передбачено, що юридична особа ліквідується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом. Тобто цивільним законодав-ством встановлюється одна з підстав ліквідації юридичної особи і здій-снюється відсилання до іншого законодавчого акта.
Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» підставою для постановления судового
1 Таким органом є Міністерство економіки України. Додатково див.: Про внесення змін
до Наказу Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р.
№ ЗО: Наказ Міністерства економіки України від 15 червня 2006 р. № 179 // Офіційний
вісник України. - 2007. - № 48. - Ст. 2006.
2 Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. № 959-ХІІ //
Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
3 Про молоко та молочні продукти: Закон України від 24.06.2004 p. № 1870-IV // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 2004. - № 47. - Ст. 513.

оішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язано з бан-крутством юридичної особи, є наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням (абз. 6 ч.2ст. 38).
Для внесення державним реєстратором до Єдиного державного реєстру запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходжен-ням (ч. 8 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців») необхідно щоб:
а) юридична особа не подала реєстраційної картки про підтверджен¬
ня відомостей про неї або одержання державним реєстратором від
органу державної податкової служби повідомлення встановленого
зразка1 про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням;
б) державний реєстратор направив рекомендованим листом юри¬
дичній особі повідомлення про необхідність подання державному
реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про
юридичну особу;
в) повернення до державного реєстратора рекомендованого листа з
відміткою відділення зв'язку про відсутність юридичної особи за вка¬
заною адресою або неподання юридичною особою протягом місяця з
дати направлення їй відповідного повідомлення реєстраційної картки
про підтвердження відомостей про юридичну особу.
Закон України «Про державнуреєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» не визначає кола осіб, які мають право звернутися до суду з відповідним позовом. У свою чергу, ЦК встановлено, що вимога проліквідацію юридичної особиу судовому порядку може бути пред'явлена органом, що здійснює державнуреєстрацію (державний реєстратор),учас¬ником юридичної особи, а щодо AT - також Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ч. 2 ст. 110 ЦК).
У контексті суб'єктів повноважних звертатися до суду з вимогою про ліквідацію юридичною особи за цією підставою, необхідно проаналізу-вати можливість звернення до суду з такою вимогою органів державної податкової служби.
Форма № 18-ОПП - Повідомлення про відсутність платника податків за місцезнаходжен¬ням. Див.: Про затвердження Порядку обліку платників податків, зборів (обов'язкових платежів): Наказ Державної податкової адміністрації України від 19.02.1998 р. № 80 // фщійний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

• 78 Ьф*Л~
По-перше, варто вказати, що згідно із Законом України «Про держав-ну податкову службу в Україні» (п. 17 ч. 1 ст. 11) орган державної по-даткової служби має право звертатися в передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування дер-жавної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
По-друге, тільки Законом України «Про господарські товариства» (пп. «в» ч. 4 ст. 19) передбачається можливість ліквідації господарсько¬го товариства на підставі рішення суду за поданням органів, що контро-люють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого по-рушення ним законодавства.
По-третє, тлумачення вказаної підстави дозволяє говорити винят¬ково про порушення законодавства, яке регулює сплату податків та інших ооов язкових платежів.
Таким чином, у органу державної податкової служби відсутні повно-важення для пред'явлення вимоги про припинення юридичної особи у зв'язку з наявністю в Єдиному державному реєстрі запису про відсут¬ність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.
Банкрутство відсутнього боржника. У разі якщо керівні органи , боржника - юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням, заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань (ч. 1 ст. 52 Закону України «Про віднов-лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»)1. Тобто законодавством встановлюється спрощена процедура банкрутства юридичних осіб у випадку відсутності за їх місцезнаходженням.
Наведена підстава припинення юридичної особи характеризується, по-перше, спеціальною процедурою реалізації, установленою Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; по-друге, колом осіб, які можуть звернутися до суду (кредитор незалежно від розміру вимог і строку виконання); по-третє, судом, що уповноважений розглядати таку категорію справ (господар-ський суд - ч. З ст. 6 Закону України «Про відновлення платоспромож-ності боржника або визнання його банкрутом»).
' Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржни¬ка або визнання його банкрутом»: Закон України від 07.03.2002 р. № 3088-Ш // Відо¬мості Верховної Ради України. - 2002. - Ш 33. - Ст. 235.

&а- — ?9
При тлумаченні зазначеної норми слід звернути увагу на її невідпо-відність до термінології ЦК. Законом України «Про відновлення плато-спроможності боржника або визнання його банкрутом» місцезнахо¬дження пов'язується з керівними органами боржника. Ураховуючи, що норми ЦК прийняті пізніше норм законодавства про банкрутство, у цьому випадку слід застосувати правило lex posterior derogatpriori' і від¬носити до керівних органів юридичної особи не тільки виконавчий орган, але й учасників ПТ (КТ).
Крім того, при розгляді цієї категорії справ, слід зважати на проце¬дуру внесення Єдиного державного реєстру запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням (ч. 8 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підпри¬ємців»), оскільки тільки вона може слугувати достовірним підтверджен¬ням відсутності особи за її місцезнаходженням.
3.2.10. Інші наслідки відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням
Відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням може бути підставою для інших наслідків, зокрема:
а) для закриття розгляду справи щодо порушення законодавства про
захист економічної конкуренції (ч. З ст. 49 Закону Україну «Про захист
економічної конкуренції»)2;
б) для прийняття судом рішення про призначення або заміну
управителя, у разі не встановлення місцезнаходження емітента іпо¬
течних сертифікатів (ч. 6 ст. 25 Закону України «Про іпотечне кре¬
дитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні
сертифікати»)3.
Новий закон з того ж питання скасовує дію попереднього.
Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 р. № 2210-Ш // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати: Закон України від 19.06.2003 р. № 979-IV // Офіційний сайт Верховної Ми України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi.

so ^gJKb-
§ 4. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
v Стаття 94. Особисті немайнові права юридич-рр? ноїособи
1. Юридична особа має право на недоторканність її 2 ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інфор¬мацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 цього Кодексу.

Юридична особа, відповідно до ч. 1 ст. 94 ЦК України f наділена низкою особистих немайнових прав. Особисті не¬майнові права відповідно до ст. 269 ЦК України - це різновид цивільних прав, які не мають економічної природи походжен¬ня та економічного змісту, а також тісно (нерозривно) пов'язані з особою. Об'єктом цих особистих немайнових прав є особисте немайнове благо (ст. 201 ЦК України) чи інше нематеріальне благо юри¬дичної особи.
Однак з огляду на те, що юридична особа не є реальною, а фіктивною (похідною) особою, то і поняття щодо неї особистих немайнових прав та відповідно їх перелік суттєвим чином різниться від аналогічного поняття та переліку особистих немайнових прав, якими наділена фізична особа.
Насамперед, особисті немайнові права юридичної особи виникають у момент її створення (державної реєстрації) та чинні до моменту її припинення. При цьому окремі особисті немайнові права юридичної особи можуть належати їй з моменту, що прямо передбачений в законі (наприклад, право на комерційну таємницю виникає з моменту ство¬рення (придбання) об'єкта, на який поширюється правовий режим комерційної таємниці).
Суттєві відмінності містяться і щодо переліку особистих немайнових прав, які належать юридичній особі. Адже відповідно до ч. 1 ст. 94 ЦК України вказаний орієнтовний перелік особистих немайнових прав, які

-М^*Э si
може мати юридична особа. До них, зокрема, відносяться право на не-доторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на ін-формацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Як видно із цього формулювання, список цей відкритий, і юридична особа може мати й інші особисті немайнові права. При цьому важливо лише те щоб вказані особисті немайнові права не суперечили сутності юри¬дичної особи. Це означає, що юридична особа не може за своєю сутністю (природою) мати права на життя, здоров'я, честь, гідність тощо, оскіль¬ки ці права опосередковують тільки особисті немайнові блага, якими може бути наділена виключно особа фізична.
Утім, слід мати на увазі: якщо юридичні особи приватного права, можуть мати інші особисті немайнові права, ніж ті, що встановлені Конституцією України, ЦК України та законами (ч. З ст. 270 ЦК Укра¬їни), то юридичні особи публічного права, які є органами державної влади або органами місцевого самоврядування, можуть мати лише такі особисті немайнові права, які відповідають повноваженням цієї юри¬дичної особи та здійснюються в порядку та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
4.1. Особисті немайнові права юридичних осіб,
регламентовані чинним цивільним законодавством
4.1.1. Право на недоторканність ділової репутації
Вказане право регламентує можливості юридичної особи стосовно такого її особистого немайнового блага, як ділова репутація. За загальним підходом під поняттям «ділова репутація» слід розуміти усталену оцін¬ку фізичної чи юридичної особи в будь-якій сфері професійної чи іншої суспільно-корисної діяльності, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно значущі діяння (поведінку), що відома оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи.
На жаль, законодавець не закріплює загального поняття ділової репу-тації, а лише встановлює його у спеціальних нормативно-правових актах. Іак, зокрема, відповідно до ст. 2 Закону «Про банки і банківську діяль-ність» визначено, що під «діловою репутацією» в цьому Законі розумі¬ють сукупність підтвердженої інформації про особу, що дає можливість

82 Оф*А~
зробити висновок про професійні та управлінські здібності такої особи, її порядність та відповідність її діяльності вимогам закону.
Необхідно зауважити, що інколи поняття «ділова репутація» ото-тожнюють з поняттям «гудвіл». Так, у п. 11 Наказу Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і технологій від 27.07.1995 р. № 969/97 «Про затвердження Порядку експертної оцін¬ки нематеріальних активів»1 поняття «ділова репутація» прямо при¬рівнюється до поняття «гудвіл». Однак таке ототожнення є неправиль¬ним. Зокрема, про це свідчить визначення гудвілу, наведене в п. 1.7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»2, де під поняттям «гудвіл» законодавець розуміє «нематеріальний актив, вар¬тість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо». Із цього визначення виходить, що це різні категорії, адже гудвіл наділяється такими ознаками, які просто не властиві діловій репутації, з огляду на його природу як особистого немайнового блага. Відповідно до вказаного розуміння ділової репутації'як особистого не¬майнового блага, особисте немайнове право на недоторканність ділової репутації має забезпечити юридичній особі дві основні можливості. По-перше, юридична особа повинна мати можливість бути визнаною носієм вказаного особистого немайнового блага, тобто за нею повинно бути дане благо юридично закріплено. І, по-друге, що є найбільш важливим, юридичній особі повинна бути створена можливість використовувати дане благо шля¬хом створення своєї ділової репутації, вчинення дш, щодо її покращення чи іншої зміни, отриманім майнового та немайнового зиску з неї тощо.
Однак навряд чи найменування цього особистого немайнового права, як «право на недоторканність ділової репутації», може забезпечити вка-зані можливості, оскільки сама його назва свідчить про те, що юридична особа може діяти лише у випадку порушення свого права, що не є вірним. Тому слід вести мову не про право на недоторканність ділової репутації юридичної особи, а про право на ділову репутацію юридичної особи, під яким слід розуміти особисте немайнове право на об'єктивну повну та своєчасну її
1 Наказ Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і тех¬
нологій від 27.07. 1995 р. № 969/97 «Про затвердження Порядку експертної оцінки
нематеріальних активів» // Монітор. Офіційні документи. - 1995. - №23.
2 Закон України від 28.12.1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 1995. - №4. - Ст. 28.

пиінку V будь-якій сфері професійної чи іншої суспільно-корисної діяльності, її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих осіб, на формування цієї оцінки, її зміну та інше використання, а також вимагати захисту цього права у випадку його порушення, невизнання чи оспорення.
4.1.2. Право на таємницю кореспонденції юридичної особи
Дане право юридичної особи забезпечує правовий режим такого осо-бистого немайнового блага, як таємниця кореспонденції. Поняттям «кореспонденція» охоплюється не тільки письмова кореспонденція (прості та рекомендовані листи, поштові картки, бандеролі, секограми, а також дрібні пакети, мішки «М»), але й усі інші види кореспонденції (телеграми, телефонні розмови, телеграфні повідомлення, повідомлення електронною поштою, пейджером, SMS- та MMS-повідомлення тощо).
Між тим для поширення режиму таємниці зовсім не обов'язково, щоб дана кореспонденція містила в собі таємну інформацію про осо¬бу. ЦК України охороняє абсолютно всі види кореспонденції, навіть коли вона містить виключно майнову цінність, наприклад бандеролі. Окремі гарантії цього права передбачено і в чинному законодавстві. Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про телекомунікації» опе¬ратори, провайдери телекомунікацій зобов'язані вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту теле¬комунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обме¬женим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та ін¬формації, що передається цими мережами.
Окрш можливості бути визнаним особою носієм відповідного блага, право на таємницю кореспонденції включає в себе можливість викорис-товувати листи, телеграми та інші види кореспонденції, зокрема, шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата, незалежно від того, чи ця кореспонденція відправлена за домашньою, службовою чи іншою адресою. Так, коли ведеться листування між дво¬ма юридичними особами, то для оприлюднення цього листування по¬трібна обов'язкова згода кожної з них. Коли ж адресат та/або особа, яка направила цю кореспонденцію, припинили свою діяльність, то її вико-ристання можливе лише за згоди правонаступників, а у випадку їх від-утності використання цієї кореспонденції, у тому числі і шляхом опуб-
кування, можливо лише у випадку, коли вона має наукову, художню, історичну цінність, у порядку, встановленому законом.

84 €*$M-
Однак із зазначеного правила існують і виключення. Так, відповідно до ст. 36 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» лист, адресований редакції, може бути використано в повідомленнях і матеріалах, якщо при цьому не змінюється зміст листа і не порушуються положення вказаного Закону.
Слід також зауважити, що в окремих випадках є недостатнім навіть згода особи, що відправила кореспонденцію, та адресата для використан¬ня цієї кореспонденції. Так, законодавець визначає, що коли кореспон¬денція стосується особистого життя іншої особи, то для використання цієї кореспонденції, зокрема шляхом опублікування, потрібна також і згода особи, особистого життя якої ця кореспонденція стосується.
Право на таємницю кореспонденції може також обмежуватись у ви-падках, що прямо встановлені законодавством. Так, зокрема, у випадку, коли в кореспонденції містяться докази, що мають значення для вирішен-ня справи, то вона може бути долучена до судової справи і незалежно від згоди на це юридичних осіб, яких вона стосується. Однак з метою захис-ту даного права від можливих порушень з боку інших осіб законодавець забороняє поширення отриманої внаслідок цього інформації.
Ще одним обмеженням цього права є надана законом можливість по-рушити право на таємницю кореспонденції з метою запобіїання злочино-ві чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати щформацію неможливо. Так, згідно зі ст.187 КПК України за вище зазначених підстав може бути накладено арешт на кореспонденцію і зняття інформації' з каналш зв'язку, коли достатньо підстав вважати, що в листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обви¬нуваченому, а також у інформації, якою вони обмшюються з допомогою засобш зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і пред¬мети, що мають доказове значення. Проте при проведенні цих дій слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя фізичної особи (ст. 185 КПК України). Як гарантія дотримання цього обов'язку може слугувати проведення слу¬хання справи в закритому судовому засіданні.
Однак у будь-якому випадку лише в судовому порядку повинна до-водитись легітимність порушення цього права, а також підтвердження того, що це порушення здійснювалось з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, а також те, що іншими способами одержати інформацію неможливо.

-*^*Э 85 4.1.3. Право на інформацію
Дане право спрямоване на закріплення за особою такого нематері-ального блага, як інформація. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інформацію» під поняттям «інформація» розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Ви-діляють такі види інформації: статистичну інформацію, адміністратив¬ну інформацію (дані), масову інформацію, інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального само-врядування, правову інформацію, інформацію про особу, інформацію довідково-енциклопедичного характеру, соціологічну інформацію (ст.18 Закону України «Про інформацію»), а також науково-технічну інфор¬мацію (ст.1 Закону України «Про науково-технічну інформацію»).
Право на інформаціїо як особисте немайнове право юридичної особи включає в себе можливість вільного та необхідного для реалізації нею своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій:
а) збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття,
придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України
документованої або публічно оголошуваної інформації;
б) використання інформації, тобто можливість задовольняти свої
інформаційні потреби будь-яким не забороненим чинним законодав¬
ством способом;
в) поширення інформації, тобто можливість юридичної особи роз¬
повсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом
порядку документовану або публічно оголошувану інформацію;
г) зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану ін¬
формації та її матеріальних носіїв.
Проте здійснення юридичними особами права на інформацію має певну специфіку щодо інформації про особисте життя фізичної особи. З огляду на певну конфіденційність даної інформації слід зазначити, що відповідно до чинного законодавства збирання, зберігання, використан¬ня и поширення цієї інформації відбувається виключно за згодою фізич¬ної особи. Виключенням з такого правила можуть стати лише випадки, Що визначені законом. При цьому коментована стаття встановлює також і мету такого обмеження - воно повинно обмежуватись виключно в інте¬ресах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

86 <5ejM^
Крім викладеного вище, чинне законодавство встановлює декілька інших . спеціальних режимів здійснення права на інформацію, залежно від інфор¬мації, що є об'єктом даного права. Так, близьким до правового режиму, що встановлюється для «інформації про особисте життя», є правовий режим, що встановлюється для «інформації про особу». Під поняттям «інфор¬мація про особу» законодавець розуміє сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу (ст. 23 Закону України «Про інформацію»). При цьому це стосується як фізичної, так і юридичної особи. І якщо стосовно фізичної особи основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігій¬ність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження, то стосовно юридичної особи, ними є: найменування, інформація про засновників, інформація про статутний капітал (складений капітал), інформація про товарооборот, рівень прибутку тощо. Джерелами документованої інфор¬мації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень.
Особливість правового режиму цієї інформації полягає в тому, що збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особу без її згоди не допускаються. Тобто особа має право залежно від своїх інтересів та мети давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей про себе. Окрім цього, юридич¬на особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч. З ст. 32 Конституції України). При цьому в період зби¬рання інформації про юридичну особу вона має право знати, які відо¬мості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони викорис¬товуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.
До гарантій повної та своєчасної реалізації юридичними особами даного права відносяться:
а) обов'язок органи? державної влади, органів місцевого самоврядуван¬ня, а також організацій, інформаційні системи яких вміщують інформаціїо про юридичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самовря¬
дування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу
до інформацію про юридичну особу;
в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу,
зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами,
організаціями і посадовими особами;
г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необ¬
хідно для законно встановленої мети.
д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про
фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можли¬
вість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст. 31
Закону України «Про інформацію»).
Окремий правовий режим установлено також і для шформації, що скла-дає державну таємницю або конфіденцШну інформацію юридичної особи.
Державною таємницею слід визначати вид таємної інформації, що охо-плює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці Украши та які визнані порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону України «Про державну таємницю»).
Відповідно поняття «конфіденційної інформації юридичної особи» чітко законодавцем не визначається. Внаслідок цього загальне розуміння конфіденційності дає нам можливість визначити, що під цим поняттям слід розуміти відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (ст. ЗО Закону України «Про ін-формаціїо»). До неї, зокрема, слід відносити інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержану юридичною особою на власні кошти, або таку, яка є предметом її професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці.
Особливості правового режиму інформації, що складає державну таємницю або є конфіденційною інформацією юридичної особи, по-лягають у тому, що ЦК України не допускає збирання цієї інформації. Ллє в окремих випадках, що прямо передбачені законом, така заборона може бути і знята, наприклад, у випадку, коли приховування даної кон-фіденційної інформації являє загрозу життю і здоров'ю людей.

88 &ф*%*
Окрім передбачених у законодавстві повноважень, до змісту цього права включається і певний обов'язок, суть якого полягає в необхіднос¬ті переконатись у достовірності інформації, яку особа поширює. Даний обов'язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав осіб, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканість репутації тощо.
Проте не кожна інформація потребує зазначеного пересвідчення особи в достовірності цієї інформації, оскільки достовірність окремих видів інформації презюмується. Наприклад, коли особа поширює ін¬формацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), то в цьому випадку вона не зобов'язана перевіряти її достовірність. А це означає, що така інформація може поширюватись особою довільно. Відповідне звільнення від обов'язку перевіряти достовірність такої ін¬формації означає ще й звільнення особи від відповідальності за вико¬нання цього обов'язку. Це означає, що на особу не може бути покладено ні обов'язок спростувати таку інформацію, ні обов'язок відшкодувати завдану таким спростуванням шкоду майнового чи немайнового харак¬теру. Однак обов'язковою умовою такого звільнення від відповідаль¬ності є те, щоб особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело.
Відповідно звільнення особи від перевірки даного обов'язку означає і автоматичне звільнення цієї особи й від відповідальності за невиконання цього обов'язку. Тобто особа не може притягуватись до відповідальності за відшкодування майнової та/або моральної шкоди, що завдана іншим особам, у випадку, коли така інформація була спростована.
Здійснення права на інформацію забезпечується низкою гарантій, передбачених ст. 10 Законом України «Про інформацію»:
а) обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і
регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та
прийняті рішення;
б) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб
або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до
інформації;
в) вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистич¬
них даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього

~~МЬФ 89
доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
г) створенням механізму здійснення права на інформацію;
д) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства
про інформацію;
є) встановленням відповідальності за порушення права на інформа¬цію, наприклад, у ст. 49 Закону України «Про інформацію».
4.2. Інші особисті немайнові права юридичної особи
Оскільки перелік особистих немайнових прав, які викладені у ст. 94 ЦК України, носить орієнтовний характер, юридична особа наділяєть¬ся і низкою інших особистих немайнових прав, зокрема, правом на на-йменування (фірмове найменування, фірму), скорочене найменування) ви-моги, до якого встановлюються ч. 4 ст. 119, ч. 2 ст. 133, ч. З ст. 140, ч. З ст. 151, ч. З ст. 152, ч. З ст. 163 ЦК України та іншими нормативно-правовими актами. Про це детальніше вже зазначалось вище. Також юридична особа може мати право на свободу об'єднання, право на вибір форм та видів діяльності тощо. Окрему низку особистих немайнових прав юридична особа може набувати у зв'язку зі створенням та вико¬ристанням об'єктів інтелектуальної власності.
Окремо в законодавстві порушено питання щодо праваучасті в това-ристві, яке законодавець (ст. 100 ЦК України) визначає, як особисте не-майнове. Очевидно, що вказане право не відповідає вимогам, які ставлять¬ся до особистих немайнових прав, оскільки воно не наділено такою ознакою, як невідчужуваність від особи та непередаваність, адже за певних обставин дане право може бути відокремлено від особи та передано від учасника до учасника. Крім цього, особу може бути взагалі позбавлено цього права, що не допустимо для особистих немайнових прав.
4.3. Захист немайнових прав юридичної особи
Особисті немайнові права юридичної особи, як це визначено у ч. 2 ст. 94 ЦК України, захищаються відповідно до гл. З цього Кодексу. Од¬нак варто зауважити, що з метою, захисту свого особистого немайно-ого права юридична особа має усі права щодо використання і спеці-льних способів захисту особистих немайнових прав, які передбачені у • U ЦК України, зокрема, вимагати спростування поширеної недо-звірної інформації, дати відповідь на цю інформацію тощо.

90 ^*ф**&~
§ 5. ПРАВОЗДАТНІСТЬ ТА ДІЄЗДАТНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
Стаття 91. Цивільна правоздатність юридичної особи
1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
2. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути об-межена лише за рішенням суду.
3. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльнос¬ті, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії").
4. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з мо¬менту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Стаття 92. Цивільна дієздатність юридичної особи
1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Порядок створення органів юридичної особи встановлюєть¬ся установчими документами та законом.
2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.
3. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі об¬меження.

-&*^£ 91
4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо пред¬ставництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

5.1. Правоздатність юридичної особи
Відповідно до ст. 91 ЦК юридична особа має універ¬сальну правоздатність, тобто вона, як і фізична особа, може мати будь-які права й обов'язки, за винятком тих, які відповідно до їх природи можуть належати тільки фізичній особі. За¬значеною статтею не передбачаються винятки або відсилання до зако-нодавства, яким можуть установлюватися інші правила щодо право¬здатності юридичних осіб. У зв'язку з цим виникає питання, чи можуть окремі юридичні особи (їхні види) мати спеціальну правоздатність.
5.1.1. Аспекти спеціальної правоздатності
Із загального правила, установленого в ЦК про універсальну право¬здатність юридичних осіб, існують винятки, що містяться в ГК та у спеціальних законах:
• згідно з ч. 2 та 4 ст. 57, ч. 2 ст. 82 ГК в установчих документах повинні бути зазначені мета і предмет господарської діяльності юридичної особи;
• відповідно до ч. 5 ст. 79 ГК господарські товариства можуть здій¬снювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом. Тобто можливість установлення спеціальної правоздатності на рівні спеціальних законів цим Кодексом допускається;
• спеціальну правоздатність передбачено ГК і для казенних підпри¬ємств (ч. 1 ст. 77), не виключається вона також і для комунальних під¬приємств (ч. 9 ст. 78);
• здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади й органам місцевого самоврядування;
• особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлю¬ються законодавчими актами. Перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, установлюються винятково законом;
акони України містять численні випадки звуження обсягу право-ітності окремих видів юридичних осіб, зводячи її до спеціальної правоздатності. Це стосується:

92 &фь&~
- фінансових установ, які можуть надавати одну або кілька фінан-сових послуг, що є винятковим видом їхньої діяльності; і які внесені до відповідного реєстру в порядку установленому законом (ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фі-нансових послуг» );
- кредитних установ, тобто фінансових установ, які також мають право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на влас-ний ризик;
- страховиків, предметом безпосередньої діяльності яких може
бути лише страхування, перестрахування й фінансова діяльність, пов'язана
з формуванням, розміщенням страхових резервів та їхнім керуванням,
а також кредитування страхувальників, які уклали договори страхуван¬
ня життя. Навіть більше того, у ст. 2 Закону України «Про страхування»
указується не тільки на те, що юридичні особи, які не відповідають ви¬
могам цієї статті, не можуть займатися страховою діяльністю, а й що
вони не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до установ¬
чих документів за умови, що вони попередньо займалися іншим видом
діяльності, навіть у випадку виконання положень цієї статті;
- банків, які мають виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати такі операції: залучення у вклади коштів фі-зичних й юридичних осіб і розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття й ведення банківських рахунків фізичних й юридичних осіб (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»). Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону може мати місце ще більш вузька спеціалізація банків, які можуть функціону¬вати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (клірин¬говими). Крім цього, ст. 48 цього Закону забороняє банкам діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних й інвестиційних монет) і страхування, крім вико¬нання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати внески (депозити) від фі¬зичних осіб в обсягах, які перевищують 5 відсотків капіталу банку;
- товарної біржі, що має за мету надання послуг в укладенні біржо-вих угод, виявлення товарних цін, попиту та пропозицій на товари, вивчення, упорядкування й полегшення товарообігу й пов'язаних з ним торговельних операцій (ст. 1 Закону України «Про товарну біржу»);

~&й^& 93
бондової біржі, що займається винятково організацією укладення оговорів купівлі й продажу цінних паперів та їхніх похідних;
- торговців цінними паперами, для яких поєднання професійної діяльності на фондовому ринку з іншими видами професійної діяльнос¬ті за винятком банківської, не допускається, крім випадків, передбачених законом (ч. 1 ст. 16 та ст. 26 Закону України «Про цінні папери та фон-довий ринок»);
- кредитних спілок, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, передбачених Законом «Про кредитні спілки» (ч.2 ст.1 вказаного Закону) та ін.
Більшість з названих законів були прийняті до набрання чинності ЦК. У зв'язку з цим виникає питання, чи варто вважати, що ЦК скасував дію законів у частині встановлення ними спеціальної правоздатності окремих видів юридичних осіб. Однозначної відповіді на це питання немає, хоча за формальними канонами відповідь мала б бути позитивною. Однак це уявляється недоцільним, тому що встановлення спеціальної правоздатності для окремих видів юридичних осіб є виправданим Кро¬ком і на її користь існують досить серйозні аргументи, що стосуються специфіки сфери діяльності окремих видів юридичних осіб. Крім того, і після вступу в дію ЦК приймалися закони, в яких встаноіілювалося положення про спеціальну правоздатність юридичних осіб1 ■
Отже, питання правоздатності юридичних осіб урегульовуються спір-но і не має однозначної відповіді щодо її обсягу.
Очевидно, нотаріусам варто виходити з приписів спеціальних за» онів та ГК, в яких містяться правила про спеціальну правоздатність окремих видів юридичних осіб. І якщо до нотаріуса звернеться саме така юри¬дична особа, при посвідченні правочинів з її участю має бути враховано обсяг її правоздатності.

Увага! Важливо, яким чином нотаріус перевірятиме обсяг правоздатності юридичної особи.
гідно з п. 41 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами ращи «При перевірці обсягу цивільної правоздатності юридичних осіб, ■—,—е£Уть участь у правочинах, нотаріуси зобов'язані ознайомитись з ад, Закон «Про цінні папери і фондовий ринок», прийнятий у 2006 році.

a
94 Ьфі*~
установчими документами (статут, засновницький договір), установчими актами, свідоцтвом про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності (витягом з Єдиного державного реєстру під-приємств та організацій України), положенням про філію та представництво юридичної особи, наказом юридичної особи про призначення керівника філії' або представництва і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу цивільної правоздатності юридичної особи».
Утім, навряд чи для нотаріуса матиме значення зміст установчих до¬кументів юридичної особи, які містять, як правило, загальне положення про те, що юридична особа може набувати всіх прав та обов'язків. Тобто за загальним правилом не має сенсу перевіряти правоздатність юридичної особи як сторони правочину за допомогою її установчих документів, , оскільки обмеження та заборони їх можливостей встановлюються в за¬коні, а не в установчих документах. Винятки становлять казенні підпри¬ємства, комунальні підприємства, органи державної влади та органи місцевого самоврядування; а також деякі інші юридичні особи (наприклад, державні установи, наукові та навчальні заклади та ін.)
Поміж іншим при посвідченні правочину, який укладається юридич-ною особою, слід ураховувати і необхідність ліцензування окремих видів діяльності, що передбачається ч. З ст. 91 ЦК та спеціальним за¬коном. Але і це не має відношення до обсягу правоздатності юридичної особи, а є лише додержанням сторін та нотаріусом законодавства при вчиненні правочинів.
S.I.2. Види діяльності, які може здійснювати юридична особа після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії)
Перелік видів діяльності, які юридична особа може здійснювати тільки після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії), міститься в Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»1 . Зокрема, це виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності; медична практика; організація й утримання тоталізаторів, гральних установ, випуск і проведення лотерей; будівельна діяльність; надання послуг з перевезення пасажирів та їхньо¬го багажу на таксі та ін.).
1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

-^€ф^ 95 А відповідно до ст. 2 цього Закону ліцензування банківської діяль¬ності діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлен¬ня ліцензування у сфері електроенергетики й використання ядерної енергії, у сфері освіти, інтелектуальної власності, виробництва й тор¬гівлі спиртом етиловим, коньячним й плодовим, алкогольними напоями й тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється відпо¬відно до законів, які регулюють відносини в цих сферах.
Частина 3 ст. 43 ГК, крім цього, вказує також на те, що законом може встановлюватися перелік видів діяльності, підприємництво в яких за-бороняється.
Здійснення підприємницької діяльності непідприемницькими то-вариствами й установами. У розглянутому контексті варто вказати й про можливість здійснення підприємницької діяльності непідприем¬ницькими товариствами й установами.
Стаття 86 ЦК встановлює загальне правило про можливість для непід-приємницьких товариств (споживчих кооперативів, об'єднань громадян тощо) і установ поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підпри-ємницьку діяльність, якщо інше не встановлене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, і сприяє її досягненню.
У спеціальних законах, як правило, передбачається право непідпри-ємницьких товариств й установ на зайняття господарською, фінансовою або комерційною діяльністю. Така різниця в термінології створює плу¬танину у співвідношенні цих видів діяльності з підприємницькою ді¬яльністю й можливістю зазначеними видами юридичних осіб її само¬стійно здійснювати.
Очевидно, при розмежуванні таких видів діяльності варто виходити з понять:
господарської діяльності, поняття якої визначається ч. 1 ст. З ГК як Діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованої на виготовлення й реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, які мають цінову визначеність;
підприємницької діяльності (або підприємництва) як господарської Діяльності, що здійснюється для досягнення економічних і соціаль¬них результатів із метою одержання прибутку (ч.2 ст.З ГК);

96 Щф*ь~
- комерційної діяльності як аналогії підприємницької діяльності, оскіль¬ки в ч. 2 ст. З ГК указується, що господарська діяльність може здійсню¬ватися й без мети одержання прибутку, і тоді вона йменується неко-мерційною господарською діяльністю. Про тотожність цих понять за ГК свідчить також ч. 1 ст. 74, в якій указується на діяльність держав¬ного комерційного підприємства на принципах підприємництва;
- загального уявлення про фінансову діяльність як діяльність, пов'язану з виникненням і рухом фінансових коштів, оскільки поняття фінан¬сової діяльності як такої ГК не містить. Фінансову діяльність у загальному значенні, мабуть, варто розмежовувати з вузьким її зна¬ченням у розумінні фінансових послуг як операцій з фінансовими активами, які здійснюються в інтересах третіх осіб за власний ра¬хунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законо¬давством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою одержання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (п. 5 ст. 1 Закону України «Про фінансові по¬слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Види фінансових послуг, перераховані в ст. 4 зазначеного Закону- випуск платіжних документів, довірче управління фінансовими активами; фінансовий лізинг; торгівля цінними паперами та ін. - відносяться до сфери діяльності спеціалізованих фінансово-кредитних юри¬дичних осіб і не можуть розглядатися як можливість їхнього здійс¬нення непідприємницькими юридичними особами, що не є про¬фесійними особами з надання подібних послуг.
У зв'язку з наведеним про різні підходи в розумінні підприємницької, господарської, комерційної й фінансової діяльності законами України права юридичних осіб на їхнє здійснення регулюються по-різному.
Для об'єднань громадян ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» установлює право здійснювати необхідну господарську й іншу комерційну діяльність із метою виконання їхніх статутних завдань і цілей, однак не безпосередньо, а шляхом створення відповідних юри-дичних осіб.
Такого права позбавлені політичні партії й створювані ними юридичні особи, за винятком заснування засобів масової інформації й продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення

фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних за¬ходів.
Подібний механізм здійснення господарської й фінансової діяльнос¬ті профспілок передбачено ст. 35 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», тобто також шляхом створення ними юридичних осіб.
Не чітко це питання врегульоване щодо релігійних організацій (ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»), яким дозволено для виконання своїх статутних завдань засновувати видав-ничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогоспо-дарські та інші підприємницькі юридичні особи, а також благодійні установи (притулки, інтернати, лікарні тощо). Очевидно, мається на увазі також аналогічний порядок здійснення релігійними організаціями підприємницької діяльності.
Навпаки, ст. 20 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» закріплює право благодійної організації здійснювати господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей і завдань. Фінансова діяльність цих організацій, спрямована на благо-дійність, не розглядається як підприємницька або інша прибуткова ді-яльність (ст. 21).
5.1.3. Виникнення правоздатності юридичних осіб
Правоздатність юридичних осіб виникає з моменту державної реє-страції (ч. 4 ст. 91 ЦК) і припиняється з моменту виключення відомос¬тей про юридичну особу з державного реєстру. Так само, як і фізична особа, набуває правоздатності з моменту свого народження і припиня¬ється її правоздатність зі смертю. Це важливо враховувати, зокрема, в разі банкрутства юридичної особи, коли господарським судом прийма¬ється рішення про припинення діяльності юридичної особи, але її правоздатність зберігається впродовж існування такої особи, тобто до виключення відомостей про неї з державного реєстру.
5.2. Дієздатність юридичної особи
Дієздатність, тобто набуття цивільних прав й обов'язків своїми діями, згідно з ч. 1 й 2 ст. 92 ЦК юридична особа здійснює через свої органи або через своїх учасників. Тобто юридична особа визнається дієздатною

98 ^jpM-
в особі своїх органів. Унаслідок цього її дієздатність співпадає за своїм обсягом з правоздатністю1.
При цьому перший спосіб здійснення дієздатності - через свої орга¬ни - є загальним для всіх юридичних осіб, а другий - через учасників -винятком, тому що застосовується тільки у випадках, зазначених у за¬коні. Такий спосіб здійснення дієздатності юридичної особи характерний для повних і командитних товариств, що не мають своїх органів. Від імені цих видів господарських товариств діють один або кілька повних учасників (ст. 122, ч. 1 ст. 135 ЦК).
Слід зауважити, що крім зазначених у ст. 92 ЦК способів реаліза¬ції дієздатності юридичної особи, можуть мати місце й інші варіан¬ти, обумовлені, по-перше, специфікою поняття й функцій учасника (засновника); по-друге, розмежуванням понять учасника (заснов¬ника) й органу юридичної особи; по-третє, можливістю здійснення дієздатності юридичної особи іншою особою, причетною до участі в ній; по-четверте, вибором способу управління справами й/або майном юридичної особи; по-п'яте, накладенням різних видів право-відносин.

Увага! Уст. 44 Закону «Про нотаріат» є непорозуміння, викликане виразом: «Уразі укладення угоди представником перевіряються його повноваження». Справа у тому, що коли правочин учиняється юридичною особою, то в будь-якому
разі від її імені діє представник. Інша річ, що ним може бути як орган
або посадова особа органу, так і інша особа.
Орган, який укладає правочин від імені юридичної особи, може бути лише одноособовий - це директор (або президент, або управ¬ляючий тощо). Якщо згідно зі статутом в юридичній особі створю¬ється колегіальний виконавчий орган, то від імені цієї особи у правовідносинах з третіми особами виступає його голова або інші особи, передбачені статутом (наприклад, заступник чи кілька за¬ступників).
Якщо правочин від імені юридичної особи укладає інша особа, на¬приклад, керівник відділу, член правління, то його повноваження мають
' Синайский В.И. Русское гражданское право (классика российской цивилистики). М.: Статут, 2002.-С. 122.

Ж?
99
підтверджуватися довіреністю, виданою керівником або відповідно іншою особою, яка має право згідно зі статутом представляти цю юри¬дичну особу (наприклад, заступником).
І та й інша особи виступають представниками юридичної особи. Різняться лише їх повноваження (як правило, у керівника він вище) та способи оформлення повноважень. Якщо це керівник, то його право на укладення правочину підтверджується документом про його обран¬ня або призначення, а якщо це інша особа - довіреністю.
Для з'ясування особи, яка вправі діяти від імені юридичної особи, нотаріус має ознайомитися з установчими документами юридичної особи. Але це вже буде переконанням у здійсненні дієздатності юри¬дичної особи.
Розглянемо питання, чи зобов'язаний нотаріус при посвідченні пра¬вочину, який укладатиметься цим представником, ще раз перевіряти правоздатність та дієздатність юридичної особи, від імені якої діє фі¬зична особа, якщо представник юридичної особи вже має довіреність, що посвідчена нотаріально.
Оскільки видача довіреності є правочином, то при її посвідченні нотаріус уже з' ясував всі питання, які мав з'ясувати, у тому числі щодо правоздатності юридичної особи та компетенції особи на видачу дові¬реності. Тобто нотаріус уже на той час здійснив усі дії, які необхідні за законодавством і про які йшлося вище.
При вчиненні правочину особою, яка має нотаріально посвідчену довіреність, повтор усіх вказаних дій, звичайно, виключається. Згідно з Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Укра¬їни при укладенні правочину представником нотаріус установлює особу представника та перевіряє його повноваження за довіреністю і Цього разу цим обмежується функція нотаріуса.

Увага! Приукладенні правочину представником нотаріус лише установлює особу представника та перевіряє його повно¬важення за довіреністю.

*S%
iflo^gJM^

^>Щ^101

 

§ 6. ОРГАНИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
Стаття 97. Управління товариством
1. Управління товариством здійснюють його органи.
2. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встанов-лено законом.
Стаття 98. Загальні збори учасників товариства
1. Загальні збори учасників товариства мають право
приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у
тому числі і з тих, що передані загальними зборами до
компетенції виконавчого органу.
2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю
від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установ¬
чими документами або законом.
Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються біль¬шістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.
3. Учасник товариства не має права голосу при вирішенні за¬гальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним пра-вочину та щодо спору між ним і товариством.
4. Порядок скликання загальних зборів визначається в уста-новчих документах товариства. Учасники товариства, що володі¬ють не менш як десятьма відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних зборів.
Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не вико¬нана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.
5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником
товариства до суду.
v Стаття 99. Виконавчий орган товариства
Jsr 1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і } склад.
2. Виконавчий орган товариства може складатися з од¬
нієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох

осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу.
3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих доку¬ментах не визначені підстави усунення членів виконавчого орга¬ну від виконання своїх обов'язків.
4. Назвою виконавчого органу товариства відповідно до установ¬чих документів або закону може бути «правління», «дирекція» тощо.
6.1. Поняття управління юридичною
особою
Часто викликає непорозуміння сам термін «управління», який вважається неприйнятним для сфери регулювання цивільних відносин. Однак саме про управління в юридичних особах слід говорити, розкриваючи правовий статус органів, надаючи оцінку їх компе¬тенції та порядок прийняття ними рішень, прийняття внутрішніх (локаль¬них, корпоративних правових актів). Звичайно, що всі ці питання не входять до сфери регулювання адміністративного права, яка хоч і включає управ¬лінські відносини, але лише ті, які побудовані на владі та підкоренні.
У нових економічних умовах, що склалися в Україні з 90-х років, набуло значення корпоративне управління, яким охоплюється реалізація органами юридичних осіб своїх прав та обов'язків відповідно до їх компетенції.
ЦК окремо регулює управління товариствами і установами, оскільки воно суттєво різниться в цих двох організаційно-правових формах. Управлінню товариством присвячені статті 97-99, в яких загальним чином врегульовано ці питання, а також є спеціальні норми, які регу¬люють управління в окремих видах товариств, - це статі 121,122, 136, 145,146, 159-161 ЦК. Управлінню установою присвячено ст.100 ЦК. Крім цих статей ЦК, регулювання управління окремими видами юри¬дичних осіб надається в спеціальних законах.
Основне правило управління полягає в тому, що воно здійснюється ор¬ганами юридичної особи (ч. 1 ст. 97 ЦК). Однак таке твердження іноді здається сумнівним, оскільки сам ЦК та деякі закони передбачають й інші °Делі управління юридичною особою. У першу чергу це стосується повних а командитних товариств, адже ЦК зазначає, що управління ними здійсню-ються за спільною згодою їх учасників (ч. 1 ст. 121 та ч. 1 ст. 136). При цьому «деться саме про учасників як таких, а не про загальні збори учасників.

Однак ч. 1 ст. 121 та ч. 1 ст. 136 ЦК визначають лише порядок прийнят¬тя рішення (за згодою всіх учасників чи більшістю голосів), нічого не постановляючи про склад організаційно оформлених органів управління повного та командитного товариства. Відтак, виходить, що такі органи у вказаних видах господарських товариств мають створюватися, адже:
а) за приписами ч. 1 ст. 97 ЦК управління будь-яким товариством
(включаючи повні та командитні) здійснюють лише його органи;
б) відповідно до ч. 2 ст. 97 ЦК органом управління будь-яким това¬
риством є в тому числі загальні збори його учасників, якщо інше не
встановлено законом;
в) закон (зокрема, вищезгадані ч. 1 ст. 121 тач. 1 ст. 136 ЦК) не містить
жодних прямих виключень відносин щодо управління повними та коман-
дитними товариствами з-під дії припнеш ст. 97 ЦК і нічого взагалі про
органи управлншя повних та командитних товариств не постановляє;
г) аналогічно ніяких виключень для повних і командитних товариств
в розглядуваному аспекті не містять й приписи ч. 1 ст. 23 Закону України
«Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ, за якими
управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок об¬
рання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства.
Таким чином, учасники повного та командитного товариств, спільно здійснюючи управління ними, мусять вирішувати питання за спільною згодою на загальних зборах. Інший варіант - опитування, очевидно, також може застосовуватися, але він має бути врегульований в заснов-ницькому договорі. Зазначений висновок підтверджується й судовою практикою: за змістом Постанови ВГСУ від 11.05.2007 р. у справі № 24/651 при спільному вирішенні питань управління діяльністю по¬вного товариства його учасники організаційно об'єднані у вищий орган управління такого повного товариства - загальні збори учасників1.
Натомість управління повсякденною діяльністю товариства і пред-ставницькі функції виконуватимуть учасники безпосередньо, адже ви-конавчого органу управління ПТ не має.
Варіанти, коли управління юридичною особою здійснюється не й органами:
- у повних товариствах, управління справа яких здійснює не його керівник, а самі учасники - всі (тобто кожен з них) або один чи кілька, кому це доручено засновницьким договором;
База даних «Ліга: Закон», файл SD070S78.LHT.

- у командитних товариствах, управління якими здійснюється пов-ним учасником (ст. 136 ЦК), якщо він один і в яких також відсутні ви-конавчі органи;
_ в юридичних особах, якою управляє інша юридична або фізична особа на підставі укладеного між ними договору. У такому разі ця юридична або фізична особа виконуватиме функції її виконавчого органу, що не слід плутати з управлінням майном юридичної особи, з якою укладається до¬говір відповідно до гл. 70 ЦК. В останньому випадку слід ліквідувати юридичну особу, майно якої передаватиметься в управління. Навпаки, саме для ефективності управління юридичною особою укладається до¬говір про здшенення відповідних функцій з спеціалізованою особою;
-у державних (національних) акціонерних товариствах (компаніях), в яких функцію вищого органу виконує відповідний державний орган.
6.2. Органи юридичних осіб
Органи юридичної особи є тими шетрументами, за допомогою яких, як правило, юридична особа здійснює свою дієздатність. Це правова конструк¬ція, яка створюється в структурі юридичної особи з метою надання мож¬ливості сформувати і виразити волю останньої, представляти і відстоювати їїінтереси,ачерезішхйінтересицучасниківувідносинахзіїшіими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності).

Увага! Між юридичною особою та її органом правові від¬носини не виникають. АН органу - дії самої юридичної особи. Сам орган юридичної особи суб'єктом цивільного права не є, хоча іноді їх називають суб'єктами корпоративного права, оскільки вважається, що між цими органами існують корпо¬ративні правовідносини'.
Таким чином, орган юридичної особи - це інституціонально-функціональний її представник. Інституціональність представництва органу юридичної особи проявляється в затвердженні на законодавчо¬му рівні механізму набуття останньою цивільних прав та обов'язків езпосередньо через свої органи, установлення не тільки можливості,
Ао цього слід ставитися таким чином: корпоративні відносини є різновидом цивільних
'ДНосин, відтак їх суб'єкти такі самі, як і суб'єкти цивільних відносин. Тому органи
ридичної особи не можуть вступати у правовідносини, бо вони суб'єктами не є і не
сеое породжують права та обов'язки, а для юридичної особи, навіть якщо йдеться
пРо корпоративні відносини.

а й необхідності формування відповідних органів останньої, їх складу порядку створення тощо. Функціональність органу юридичної особи проявляється у здійсненні ним в інтересах останньої своїх повноважень у межах визначеної законом (статутом) компетенції.
Які саме органи мають юридичні особи різної організаційно-правової форми й різних видів, установлено в ЦК, ГК, інших законах України, зокрема «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про кооперацію», «Про об'єднання громадян» та ін.
Порядок створення й діяльності органів юридичної особи визнача-ється її установчими документами і законом.
Органами юридичної особи є одна особа або група осіб, які утворюють та (або) виражають її волю в цілому або визначеному окремому напрямку.
Цими особами можуть бути тільки фізичні особи. І якщо раніше це сприймалося як звичайно зрозуміле становище, то внаслідок того, що учасниками товариств є не тільки фізичні, а й юридичні особи і публіч¬ні утворення, виникло питання, як бути в разі, коли до складу органів юридичної особи обираються учасники - юридичні особи. Відповідь на це питання міститься тільки в ч. 1 ст. 53 Закону «Про акціонерні товариства», де прямо зазначається, що члени наглядової ради AT оби-раються з числа фізичних осіб, які мають повну дієздатність.
Права органу юридичної особи закріплені за кожним із них через визначення їх повноважень і компетенції. Компетенція органу юридич¬ної особи - це «сукупність встановлених законом або іншим правовим актом прав, які дозволяють органам юридичної особи здійснювати певні дії з вирішення питань її внутрішньої організації»1.
6.2.1. Структура органів товариства
За загальним правилом органами товариства є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином товариство:
- зазвичай має дворівневу структуру органів управління: загальні збори учасників - виконавчий орган;
- може мати й трирівневу структуру органів: загальні збори учас-ників - контрольний орган - виконавчий орган.
У ТОВ та AT можуть бути як два органи управління, так і три. На-приклад, відповідно до ч. 2 ст. 146 ЦК загальні збори учасників ТОВ можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за
1 Могилееский С.Д. Органы управления хозяйственными обществами: правовой аспект: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук (12.00.03). М., 2001. - С. 11.

жнансово-господарською діяльністю виконавчого органу. Практично яка сама норма міститься в ч. 1 ст. 160 ЦК щодо наглядової ради AT.
Не зовсім зрозуміло, чи є створення наглядової ради установи бов'язковим, тому що в абз. З ч.І ст. 101 ЦК встановлюється, що в установчому акті може міститися також вказівка на створення інших органів установи, крім обов'язкового органу - правління. Однак у ч. 2 цієї статті стверджується не про можливість створення, а про створення наглядової ради та її головне призначення.
6.2.2. Порядок формування органів, їх склад, порядок
здійснення діяльності в окремих видах товариств
Порядок формування органів, їх склад, порядок здійснення ними своєї діяльності мають істотні особливості в окремих видах товариств. Одні органи формуються тільки з числа учасників товариства, інші - не обов'язково. Ці аспекти коментуватимуться в подальшому стосовно тих чи інших видів підприємницьких та непідприємницьких товариств. Тор-каючись же загальних аспектш органш товариств, слід звернути увагу на деякі особливості, які вносить ГК, ч. 1 ст. 65 якого містить розпливчасту норму про управління підприємством на основі поєднання прав власни¬ка з господарського використання свого майна й участі в управлінні трудового колективу. Відтак, оскільки господарське товариство та ко-оператив є підприємством (ч. 1 ст. 79 ГК), то й на органи управління цих юридичних осіб має поширюватися це правило. Однак у ст.89 ГК, що є спеціальною відносно ст. 79 ГК, уже не зазначається про управління господарським товариством трудовим колективом або принаймні не роз-кривається механізм його участі в управлінні якимсь іншим способом, наприклад шляхом входження представників трудового колективу до складу органів господарського товариства або якось інакше.
Ще однією особливістю ГК є правило його ч. 1 ст. 89, в якій установ-люється, що управління здійснюється органами господарського товари-ства й посадовими особами. Таке формулювання породжує питання, як співвідносяться між собою ці поняття. Якщо посадові особи входять до складу органів господарського товариства, то немає необхідності їх роз-діляти. Дійсно загальні збори учасників товариства не складаються з осадових осіб, але є самі по собі органом цієї юридичної особи. Однак У господарських товариствах згідно зі ст. 63 Закону України «Прогоспо-
рські товариства» створюється ревізійна комісія, голова якої є посадо-

вою особою, а члени - ні (ч. 2 ст. 23 Закону України «Про господарські товариства», ч.2 ст.89 ГК). Тоді чи означає це, що ревізійна комісія також буде органом товариства або вона таким не є, а управління товариством здійснює лише її голова (у частині своїх повноважень).
Відповідь на це питання не однозначна, тому що, з одного боку, згідно зі ст. 97 ЦК, крім таких обов'язкових органів товариства, як загальні збо-ри учасників і виконавчий орган, законом може встановлюватися й інше. Тобто формування інших органів у товаристві за загальним правилом не виключається, а відповідно до ст. 146 ЦК у ТОВ можуть формуватися органи, які здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльність виконавчого органу. Причому ці органи названі в множині, отже, ними можуть бути як наглядова рада, так і ревізійна комісія. Ство¬рення наглядової ради в AT передбачається й ст. 160 ЦК.
Специфіку мають органи корпоративних інвестиційних фондів. Відповідно до Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) » ними є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада. Утворення інших органів у цих фондах заборонено (ст. 14). Проте управління активами цього фонду на під¬ставі відповідного договору здійснює компанія з управління активами. У відносинах з третіми особами зазначена компанія повинна діяти від імені та в інтересах корпоративного інвестиційного фонду на підставі договору про управління активами (ст. її).
Створення ревізійної комісії як органу господарського товариства передбачено Законом України «Про господарські товариства». З іншо¬го боку, ревізійна комісія не здійснює постійний контроль за діяльністю виконавчого органу товариства, на відміну від наглядової ради. І якщо підрозділ 4 § 1 гл.8 ЦК не виключає її розуміння як органу ТОВ (якщо не враховувати непостійність основи її діяльності), то підрозділ 5 § 1 гл. 8 ЦК, що регулює питання AT, взагалі обходить стороною ці питан¬ня, обмежуючись нормою лише про аудиторську перевірку.

Увага! Очевидно, правильним буде твердження, що реві-зійна комісія не є органом господарського товариства, її голо¬ва також не здійснює повноваження з управління товари¬ством, хоча це не заважає йому бути посадовою особою.
Тоді неправильним буде твердження, що товариством управляють посадові особи, тому що вони здійснюють свої функції, оскільки є чле-

нами відповідних органів управління товариством. Якщо ж посадова особа не є членом органу управління юридичної особи, то вона й не здійснює жодних управлінських функцій.
Очевидно, що подібні положення ГК, що є повторенням старих норм Закону України «Про підприємства в Україні», що втратив чинність, суперечливі й не вписуються у злагоджену систему управління юридич-ною особою. Вони також не пропонують свою модель з адаптації за-явлених у ГК підходів до загальних правил про створення й функціону-вання органів юридичних осіб приватного права.
6.3. Загальні збори
Загальні збори учасників є органом не будь-якої юридичної особи, а тільки товариства (ст. 97 ЦК). В установи такого вищого органу не існує. Звертає також на себе увагу, що статті 97 й 98 ЦК не оперують поняттям «вищий орган» управління товариством, під яким зазвичай розуміються загальні збори учасників. Однак у статтях 145,159 ЦК, як й у ст. 32 Закону України «Про акціонерні товариства», ст. 58 Закону України «Про госпо¬дарські товариства», такий підхід до ієрархії органів управління збережено.

Увага! Установчі збори не є різновидом загальних зборів учасників, бо останні - це орган управління товариством, а на момент скликання установчих зборів товариства, як суб'єкта права ще не існує, тобто немає суб'єкта, в якому здійснюється управління.
Закон дозволяє в певних випадках приймати рішення в товаристві не
загальним зборам його членів, а іншому, спеціально створеному для цього
органу. Так, відповідно до ч. 7 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»
можливо, якщо це передбачається статутом кооперативу, скликання зборів
уповноважених кооперативу. Це відбувається в разі, коли з організаційних
причин, а саме через територіальне розміщення чи значну чисельність
членів кооперативу проведення загальних зборів членів кооперативу не-
ожливе. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповно-
ажених, та порядок їх делегування визначаються статутом кооперативу.
Р1М того, наявна особливість управління в товаристві однієї
и> адже навряд чи правильно стверджувати, що в ній існує такий
Щии орган управління, як загальні збори учасників. Урегульована

108 €*ggM^ специфіка такого управління в Законі України «Про акціонерні това¬риства» (ст. 49), тобто це стосується тільки AT однієї особи.
Узагалі ж подібна специфіка властива всім товариствам однієї особи, яке, як і будь яка інша юридична особа, має і особливу волю, що відрізня-ється від волі учасника, і особливі інтереси. Хоча учасник фактично одно¬осібно формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких органів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але вже в силу того, що його воля реалізується через ці органи (орган), вона неодмінно в чомусь зміниться, тобто не буде співпадати в усьому з волею учасника, а отже, перетвориться на самостійну волю то¬вариства. Учасник підкоряє свою діяльність інтересам товариства, меті її створення, тобто реалізує інтерес самого товариства.
Повноваження загальних зборів товариства, а також внутрішніми документами товариства, здійснюються учасником одноосібно.
6.3.1. Компетенція загальних зборів
Компетенції загальних зборів учасників присвячена як загальна нор-ма (ст. 98 ЦК), так і спеціальні (ч. 4 ст. 145 ЦК, ст. 159 ЦК, статті 5-61 Закону України «Про господарські товариства», розділ VII Закону «Про акціонерні товариства»).
Принципово важливими при цьому є питання виключної компетен¬ції загальних зборів учасників (акціонерів), порядок їх скликання й умови правочинності, забезпечення участі в загальних зборах, форму¬вання порядку денного, голосування й порядок прийняття ними рішень та ін. Решта питань, що не становлять виключну компетенцію загальних зборів, можуть передаватися на вирішення інших органів товариства -наглядової ради або виконавчого органу.
Рішення, які приймаються загальними зборами учасників товари-ства, спрямовані на реалізацію цивільних правовідносин і необхідні для формування волі товариства, яка пізніше виявляється іншими органами товариства, зокрема, виконавчим органом у певних правочинах. Рішення загальних зборів учасників товариства - це особливий юридичний акт, який приймається в процесі реалізації вказаним органом своєї компетен-ції, і спрямований на формування волі юридичної особи.
Таким чином, загальні збори учасників товариства визначають пріо-ритети й головні напрями його розвитку, контролюють найважливіші сфери діяльності, формують інші органи і здійснюють контроль за їх

іяльністю, створюють внутрішню нормативну базу, вирішують най-ажливіші питання господарського і правового життя товариства.
Значущим є також питання прийняття рішення загальними зборами, від чого залежить реалізація учасниками товариства свого права на участь в управлінні ним. У ч. 2 ст. 98 ЦК встановлюється загальне правило, що рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів від кількості присутніх учасників. Проте ця норма є диспозитивною і уста¬новчими документами або законом може встановлюватися й інше. Це означає можливість прийняття рішення і так званою кваліфікованою більшістю голосів (не менше як у 3А голосів) або навіть одностайністю всіх присутніх на загальних зборах чи взагалі всіх учасників.
Простою більшістю присутніх на зборах учасників приймаються рішення щодо всіх питань порядку денного загальних зборів, крім тих, що мають прийматися кваліфікованою більшістю.
Кваліфікованою більшістю присутніх на зборах учасників при-ймаються рішення про:
- внесення змін до статуту товариства;
- відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства;
- ліквідацію товариства (ст. 98 ЦК).
Простою більшістю загальної кількості голосів всіх учасників товариства приймається рішення про виключення учасника з ТОВ (ст. 59 Закону «Про господарські товариства»).
Кваліфікованою більшістю (більш як трьома чвертями) голосів акціонерів від загальної їх кількості приймаються рішення з питань, передбачених пунктами 2-7 та 21 ч. 2 ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства» (ч. 5 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства»).
Статутом приватного AT може встановлюватися більша кількість голосів акціонерів, необхідних для прийняття рішень з питань порядку денного, крім питань:
- про дострокове припинення повноважень посадових осіб органш АГ;
- про звернення з позовом до посадових осіб органів АГ стосовно відшкодування збитків, завданих товариству;
про звернення з позовом у разі недотримання вимог Закону при вчинен¬ні значного правочину (ч. З ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства»). Згідно зі ст. 48 Закону України «Про акціонерні товариства» при проведенні загальних зборів акціонерів у формі заочного голосування

рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосували всі ак-ціонери - власники голосуючих акцій.
Законами України можуть передбачатися й інші варіанти прийняття рішень загальними зборами.
6.3.2. Порядок голосування
Голосування відбувається по-різному в різних товариствах. Існують такі підходи:
- «одна акція або частка в статутному капіталі - один голос» - це правило застосовується при голосуванні в AT та ТОВ/ТДВ;
- «один учасник товариства (член кооперативу) - один голос» - у кооперативах, що є основним принципом кооперації (ст. 4 Закону «Про кооперацію»;
- останнє правило є загальноприйнятим, але може бути змінено в заснов¬ницькому договорі повного або командитного товариства (ст.121 ЦК).
При голосуванні слід ураховувати таке:
- у загальних зборах мають право брати участь усі учасники, хоча голосувати можуть не всі (наприклад, власники привілейованих акцій за загальним правилом не мають права голосу, якщо інше не передбаче¬но статутом товариства);
- бути присутніми на загальних зборах можуть і члени виконавчого органа товариства, які не є його учасниками (акціонерами) і тому не мають права голосувати.
Загальним правилом є те, що кожен учасник товариства має право голосу. У ч. 2 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» навіть зафік-совано правило, що акціонер не може бути позбавлений права голосу.
Між тим у ч. З ст. 98 ЦК встановлюється, що учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами двох питань:
- щодо вчинення з ним правочину;
- щодо спору між ним і товариством.
І хоча не уточнюється, який саме спір або правочин заважає учасни-ку брати участь у прийнятті рішення загальними зборами, аналіз спеці-ального законодавства свідчить, що це стосується внутрішніх корпора-тивних конфліктів та спорів.
У цих випадках учасник товариства не набуває права голосу і тому не можна стверджувати, що він його позбавляється. У ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» йдеться про неможливість позбавлення права

акціонера насамперед рішеннями самих загальних зборів. Натомість евидно, що це питання є непростим і потребує додаткових пояснень як нодавчого, так j СудОВИХ органів при застосуванні вказаної норми.
6.3.3. Порядок скликання загальних зборів
Порядок скликання загальних зборів визначається законом і уста-новчими документами товариства. Він може бути достатньою мірою деталізований в законі, як це зроблено в Законі «Про акціонерні това-риства» стосовно загальних зборів акціонерів і навпаки - в законі можуть визначатися лише загальні вимоги до цього порядку.
Деталізація, що міститься в Законі «Про акціонерні товариства», пояснюється тим, що за загальним правилом в AT існує велика кількість акціонерів і закон покликаний забезпечити достатньо зважений механізм, який забезпечив би їм усім безперешкодну реалізацію їх права на участь у загальних зборах. Особливо це стосується дрібних акціонерів, які через незначну кількість акцій не можуть впливати на прийняття рішень і тому їхні пропозиції, у тому числі щодо порядку скликання загальних зборів, навіть якщо вони були б висловлені, можуть нехтуватися. Тому розраховувати, що в установчих документах товариства будуть поміще¬ні норми, запропоновані дрібними акціонерами, не доводиться. А відтак, цю функцію взяв на себе законодавець.
Загальні збори учасників товариства класифікуються за періодич-ністю проведення на чергові (річні) та позачергові. Чергові загальні збори учасників повинні проводитись, зокрема, в AT та виробничих кооперативах не рідше одного разу на рік (ст. 45 Закону України «Про господарські товариства», ч. 2 ст. 32 Закону України «Про акціонерні товариства», ч. 4 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»), у ТОВ не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено в статуті товариства (ст. 61, ч. З ст. 65 Закону України «Про господарські товариства»). Частина 4 коментованої статті закріплює норму, відповідно до якої по-рядок скликання загальних зборів визначається в установчих докумен-тах товариства, хоча спеціальне законодавство може містити імператив-ні норми щодо цього. Так, Закон України «Про кооперацію » передбачає, Що чергові збори кооперативу скликаються правлінням або головою кооперативу у разі потреби, але не рідше одного разу на рік, про що члени кооперативу повинні бути повідомлені не пізніше ніж за 10 днів До визначеного строку їх проведення (ст. 15).

U2 €«^M-
За загальним правилом скликає загальні збори або виконавчий орган або наглядова рада. Так, для AT Законом України «Про акціонерні то-вариства» це передано до компетенції наглядової ради. У ТОВ/ТДВ та інших юридичних особах це функція виконавчого органу. Часто є по-треба у прийнятті внутрішнього акта, яким би деталізувався порядок скликання загальних зборів та дії відповідного органу юридичної особи щодо цього, включаючи строки, повідомлення, прийняття пропозицій з порядку денного тощо. У будь-якому разі вся ця процедура є більш-менш зрозумілою. Але це стосується чергових загальних зборів.
Іноді виникає необхідність й у скликанні позачергових загальних зборів і це робиться часто з ініціативи самих учасників, які вбачають у цьому потребу. При цьому ч. 4 ст. 98 ЦК встановлює право учасникш, які володіють не менш як десятьма відсотками голосів, вимагати скликання загальних зборів. Зазначена вимога адресується тому органу юридичної особи, на який покладено обов'язок щодо скликання зборш. Цей орган зобов'язаний виконати всі необхідні дії зі скликання зборів на вимогу учасників. Між тим, якщо він цього не зробить, учасники вправі самі скликати загальні збори. У такому разі вони мусять виконати всі вимоги до скликання, передбачені законом. У подальшому (після проведення загальних зборів) юридична особа має компенсувати учасникам витрати, на проведення діяльності зі скликання загальних зборш.
6.3.4. Рішення загальних зборів
Ріїнення, прийняті загальними зборами, набувають чинності для всіх учасників, незалежно від того, чи брали вони участь у зборах, чи ні, чи голосували вони за це рішення, чи голосували проти нього. Тобто рішен-ня, прийняті загальними зборами, є обов'язковими для всіх учасникш.
Разом з тим учасники можуть не погоджуватися з таким рішенням, вважаючи його з тих чи інших підстав незаконним. У цих випадках учасник (учасники) можуть звернутися до суду з оскарженням рішення зборів. До прийняття рішення судом про скасування рішення загальних зборів воно є дійсним.
Так, відповідно до Закону «Про акціонерні товариства», якщо ріїнен-ня загальних зборш або порядок прийняття такого рішення порушують вимоги закону, інших актів законодавства, статуту чи положення про за-гальні збори AT, акціонер може оскаржити це рішення до суду протягом трьох місяців з дати його прийняття. Але, якщо йдеться про вимогу акці-онера - власника простих акцій AT здійснити викуп AT належних йому

голосуючих акцій, якщо він зареєструвався для участі в загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами ріїнення про злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділ товариства, зміну його типу з публічного на приватне; щодо вчинення товариством значного правочину; щодо змши розміру статутного капіталу, акціонер може оскаржити рішен¬ня загальних зборів виключно після отримання письмової відмови в реа¬лізації свого права вимагати здійснення обов'язкового викупу AT належних йому голосуючих акцій або в разі неотримання відповіді на свою вимогу протягом ЗО днів від дати її направлення на адресу товариства (ст. 50).
У випадку оскарження рішення загальних зборів учасником товари¬ства правила підсудності і підвідомчості визначаються актами процесу¬ального законодавства.
З приводу оскарження рішень загальних зборів існує чимало проблем, пов'язаних із захистом і надуманим захистом прав акціонерів. В останньому випадку, як правило, дрібні акціонери прагнуть (або їх використовують рей¬дери заради своєї мети) не тільки оскаржити рішення загальних зборів, при¬зупинити його дію, а й паралізувати діяльність товариства. Відносно цього існують акти судової влади, якими узагальнено розгляд справ з корпоративних спорш і надані рекомендації з приводу застосування підходів до захисту корпоративних прав. Це Практика розгляду судами корпоративних споров Верховного Суду України1, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних споров», Ре¬комендації президії Вищого господарського суду Україїш від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», що будуть прокоментовані нижче.
Рішення акціонера з питань, що належать до компетенції за¬гальних зборів, оформляється ним письмово (у формі наказу) та за¬свідчується печаткою товариства або нотаріально. Обрання персональ¬ного складу наглядової ради, ревізійної комісії здійснюється без застосування кумулятивного голосування.
6.4. Виконавчий орган товариства
Виконавчий орган товариства здійснює керівництво його поточною Діяльністю.
Компетенцією виконавчого органу є:
- забезпечення повсякденної (підприємницької або іншої) діяльнос¬ті товариства:
Вісник Верховного Суду України. - 2008. - № 2. - С 20-33.

tffe
114
- питання, віднесені до компетенції загальних зборів учасників і передані у встановленому порядку виконавчому органу;
- питання, віднесені до компетенції наглядової ради й передані у встановленому порядку виконавчому органу.
Виконавчий орган у товаристві може бути тільки один. Він може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноособовим (директор, генеральний директор) - ч. 2 ст. 161 ЦК.

Увага! У товаристві не може бути одночасно і правління, і дирекції, та й ще декількох одноособових виконавчих органів зі своєю компетенцією, наприклад, крім голови правління, президента й генерального директора.
Виконавчого органу в товаристві може й не бути, якщо його функції передаються керуючій компанії. Професійні менеджери, які здійснюють від імені керуючої компанії діяльність з управління юридичною особою, перебувають у відповідних правовідносинах (як правило, трудових або цивільно-правових) з керуючою компанією. А керуюча компанія - у договірних відносинах з юридичною особою, зацікавленою в цьому виді управління. Рішення про це повинен приймати вищий орган управ¬ління юридичною особою, наприклад загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства.
Для такої моделі управління характерно, що в юридичної особи є вищий орган управління, може бути контрольний орган (наприклад, наглядова рада). Однак у ньому немає виконавчого органу, функції якого передані керуючій компанії.
Юридична особа

Проте інше встановлено в Законі України «Про акціонерні товариства». у ч 2 ст. 33 цього Закону, де врегульовується компетенція загальних збо-оів не міститься взагалі згадки про виконавчий орган. Навіть у тому ви¬гляді як це зроблено в його Прикінцевих положеннях стосовно внесення змін до ч. 2 ст. 159 ЦК, згідно з чим до компетенції загальних зборів на¬лежить «утворення та ліквідація наглядової ради та інших органів това¬риства, обрання та відкликання членів наглядової ради». Очевидно, під чим слід розуміти, що законодавець намагався без істотних змін ЦК пере¬вести питання обрання виконавчого органу до компетенції наглядової ради. Однак таке регулювання є надто суперечливим, оскільки, по-перше, залишилася без змін ст. 99 ЦК, в якій припис обрання складу виконавчо¬го органу знаходиться в компетенції загальних зборів (якщо не розуміти під складом не конкретних осіб, а їх кількість), а по-друге, важко погоди¬тися, що загальні збори приймуть рішення про утворення виконавчого органу і на цьому завершать це питання, а вже формування його складу перебуватиме в компетенції наглядової ради. Адже яке тоді навантажен¬ня несе таке рішення, бо хіба є варіант не створювати виконавчий орган, якщо він має бути обов'язково в товариства згідно з ч. 2 ст. 97 ЦК1?
Таким чином, можна стверджувати, що між ст. 99 ЦК, ст. 159 ЦК та ст. 33 Закону «Про акціонерні товариства» існують розбіжності, які не подо-лані внесенням змін до ЦК Перехідними положеннями вказаного Закону.
Водночас можна припустити, що на практиці ці нюанси та огріхи регулювання формування виконавчого органу товариства навряд чи будуть замічені. Корпоративна громадськість привітала передання питання обрання складу виконавчого органу до компетенції наглядової ради і всіляко намагалася й раніше обійти припис ст. 99 ЦК.

Договірні правовідносини
Корпоративні правовідносини
Т
Вищий орган (загальні збори)
З
Контрольний орган (наглядова рада)
» . І т. . .
Керуюча компанія
Виконавчий орган (відсутній) ■« 1
Виконавчий орган товариства створюється загальними зборами, якими визначається також його компетенція і склад (ч.І ст. 99 ЦК). Аналогічне положення міститься в п. З ч. 4 ст. 145.

6.5. Засновник і дієздатність юридичної особи. Співвідношення поняття засновника й органу
юридичної особи
Ці питання є досить складними й перебувають поза сферою регулю¬
вання ЦК. Вони стосуються тих випадків, коли поняття засновника й
учасника не збігаються. Особливо яскравою демонстрацією останньо-
го є розмежування функцій засновника унітарного підприємства (дер¬
жавного або комунального), який не може вважатися учасником цієї
і "Z '
°а тими рідкими винятками, коли управління передається управлінській компанії. І то
цс'як правило, має місце не в AT, а в невеликих товариствах.

юридичної особи. Це пов'язане з тим, що між засновником унітарного підприємства й самим підприємством не виникають корпоративні пра-вовідносини. Із цього виходить, що на засновника не можуть поклада-тися функції органу такого підприємства (або їхні окремі прояви).
Так, засновник унітарного підприємства ухвалює рішення щодо його створення, призначає його керівника, укладає з ним трудовий договір (контракт) і контролює його діяльність. Тобто дії засновника унітарного підприємства з управлшня ним опосередковані фіїурою керівника підпри-ємства. Безпосередніх функцій з управління підприємством засновник не здійснює й тим більше не може вважатися органом цієї юридичної особи. Таким чином, схема управління юридичною особою, запропонована в ст. 65 ГК, повинна розглядатися не тільки критично щодо терміна «власник підприємства», яким може бути як сама юридична особа, так й інша особа (його засновник), а й щодо того, чи має місце унітарна або корпоративна юридична особа.
Якщо юридична особа являє собою так зване корпоративне підпри-ємство (за термінологією ГК), воно, по-перше, завжди буде власником свого майна; по-друге, управління в ньому здійснюватиметься на корпо-ративних засадах, тобто його учасниками; по-третє, моделі цих відносин щодо управління в корпоративних підприємствах розглянуті вище.
Якщо юридична особа є унітарним підприємством (за терміноло¬гією ГК), вона за ГК власником не є. Відносини щодо управління в ньому мають подвійну природу. Зовнішні управлінські відносини (щодо призначення керівника унітарного підприємства й контролю за його діяльністю) відносяться до публічної сфери. Так, публічним правом регулюються відносини щодо призначення керівника державного або комунального підприємства, укладення з ним контракту тощо. Здійс-нення ж керівником унітарного підприємства своїх повноважень пови¬нно відноситися до приватної сфери (хоча в цілому ці види юридичних осіб винесені зі сфери регулювання ЦК).
Тому засновник державного або комунального підприємства, виконавши функції щодо його створення й призначення керіїшика, жодних іїшшх повно¬важень щодо управління цими юридичними особами здшснювати не може. Його функції' зовніїпнього контролю (а не внутріїннього, як це має місце при здійсненні контрольних функщй наглядовою радою AT) не є функціями органу управління юридичною особою. Однак вони є функціями управлш¬ня в цілому як адмшістративної функції' державного органу.

Ше більше ускладнюється питання з приватними підприємствами, о мають місце в дійсності й збережені в ГК (правда, у зміненому виді). Якшо приватне підприємство є компанією однієї особи, тобто господар¬ським товариством, сто відсотків вкладів у статутний фонд (або акцій) якого належать одній особі, управління ним здійснюється так само, як у господарському товаристві (з урахуванням наявності одного учасника). Тобто мають місце корпоративні відносини щодо управління.
Якщо ж приватне підприємство створюється як прообраз держав¬ного або комунального підприємства, що має одного засновника і під¬ходить до моделі унітарного підприємства (за термінологією ГК), воно повинне управлятися з урахуванням зазначеного вище про унітарні підприємства. В останньому випадку зміст ч. 4 ст. 128 ГК про те, що фізична особа здійснює управління заснованим ним приватним підпри¬ємством безпосередньо або через керівника полягає в тому, що в уні¬тарному приватному підприємстві засновник не має функцій його ви¬щого органу, а здійснює зовнішній контроль за діяльністю керівника підприємства. Проте засновник приватного підприємства (за аналогією з органом, уповноваженим управляти об'єктами права державної влас¬ності) може давати дозвіл на укладення керівником приватного підпри¬ємства певних правочинів, зазначених у статуті підприємства, припи¬нити повноваження керівника приватного підприємства та ін.
Учасники товариств здійснюють його дієздатність в окремих випад¬ках - у повних і командитних товариствах.
Стосовно питань управління або діяльності органів товариств важливе їх співвідношення з діяльністю представників. Тим більше, що часто вказується на те, що органи представляють товариство у відноси¬нах з третіми особами. До представників юридичної особи законодавець відносить і членів органу юридичної особи.
Отже, спостерігається переплетення питань представництва по гл.17
ЦК і
представництва юридичних осіб.

Увага! Слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов'язано з необхідністю здійснення юридичних дій за тих суб'єктів цивільного права -фізичних чи юридичних осіб, які за певних обставин позбав¬лені здатності або можливості їх самостійно здійснювати, 1 представництво як інституціонально-функціональне представни-

П8 %ф*3>-
цтво органів управління юридичної особи через яке остання, як само-стійний суб'єкт права, бере участь у цивільному обороті.
Юридичні особи хоча й діють через своїх представників, якими є ке-рівник виконавчого органу або учасник (учасники), однак їхні представ-ницькі функції мають свою специфіку й повинні в першу чергу регулю-ватися нормами ЦК про юридичні особи, а не про представництво.
Здійснення повноважень органом юридичної особи або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону висту-пає від її імені, повинно відповідати вимогам добросовісності і розумності, що спрямоване не тільки на захист інтересів самої юридичної особи, а й інтересів її учасників. За допомогою таких категорій, як добросовісність і розумність, закон установлює межі здійснення повноважень органом юридичної особи або особи, яка на легальних підставах виступає від її імені, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх. Від¬повідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України розумність і добросовісність дій органу юридичної особи або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, презюмуються.
Закон покладає на членів органу юридичної особи, як і на інших осіб, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи (особи, належним чином уповноважені), порушуючи свої обов'язки щодо представництва, тобто діючи недобросовісно або нерозумно, солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридич-ній особі. З погляду на те, що особи, належним чином уповноважені, не розглядаються як самостійні суб'єкти права, бо їх діяльність у цьому ви-падку вважається діяльністю самої юридичної особи і всі наслідки, які настають унаслідок такої діяльності, настають саме для останньої, від-повідальність для них настає перед юридичною особою тільки за умови доведення вчинення ними правопорушення, передбаченого положення¬ми ЦК України про деліктну відповідальність (ст. 1166).

Увага! В установчих документах юридичної особи можуть бути встановлені обмеження повноважень її органів щодо пред-ставництва. Але у відносинах із третіми особами такі обме¬ження не мають юридичної сили доти, доки юридична особа не доведе, що третя особа була ознайомлена з її установчими до¬кументами, а отже, знала чи не могла не знати про такі обмеження.

Зазначена норма стосується обмежень повноважень, перш за все, виконавчого органу юридичної особи, який, на відміну від інших її органів, представляє юридичну особу в цивільному обороті, здійсню¬ючи без довіреності від її імені дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків.
Компетенція виконавчого органу юридичної особи може бути об-межена установчими документами в порівнянні з тим, як вона визна¬чена законом, за умови, якщо інше не передбачено законом. Так, відпо¬відно до ст. 70 Закону «Про акціонерні товариства» рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 відсотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності AT, приймається на¬глядовою радою, а статутом AT можуть бути визначені додаткові кри¬терії для віднесення правочинів до категорії значних правочинів. Звідси, для визнання дійсними правочинів, які вчинюються з третіми особами, необхідним є дотримання виконавчим органом такої вимоги, як дія в межах компетенції, яка визначається для нього не тільки законом, ін¬шими нормативно-правовими актами, а й установчими документами.
Діючий ЦК України не містить норми, яка б передбачала наслідки об-меження повноважень на здійснення правочину, хоча законодавство інших країн, зокрема РФ, досвід якої можливо було б запозичити, у ст. 174 ЦК це прямо передбачає. Звідси, якщо, наприклад, у статуті АГ будуть визна¬чені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних, а виконавчий орган АГ при вчиненні такого правочину не врахує цього і таким чином вийде за межі встановлених обмежень, то цей правочин буде оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом юридичної особи, в інтересах якої і були встановлені обмеження, якщо вона доведе, що контрагент знав чи не міг не знати про це.
Можливість обмеження повноважень органу юридичної особи по¬винна бути зазначена в законі і знайти своє відображення в установчих документах юридичної особи, а позивач повинен довести, що контрагент знав або міг знати про такі обмеження (довести факт ознайомлення онтрагента з установчими документами юридичної особи в момент ідписання правочину, вказати на укладений з банком договір на озрахунково-касове обслуговування юридичної особи, що свідчить ро те, що банк ознайомлений із статутними обмеженнями повноважень виконавчого органу юридичної особи, тощо).

Хоча існуюча система вимог до установчих документів юридичної особи, які подаються на реєстрацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, вимагає обов'язкового внесення відомостей і щодо компетенції органів юридичної особи (ч. 1 ст. 88 ЦК України, ч. 2 ст. 82 ГК України, статті 4, 37, 51, 67, 65, 76 За¬кону «Про господарські товариства», пункти 11 і 13 ч. 2 ст. 13, 33, 52, 58-59 Закону «Про акціонерні товариства»), включаючи і обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підпри¬ємців»), на практиці все зводиться до того, що до статуту (іншого установчого документа) вноситься тільки перелік питань, які охоплю¬ються компетенцією її органів, що навряд чи зможе послугувати юри-• дичній особі в доведенні того, що третя особа знала про обмеження компетенції того чи іншого органу. Тому було б доцільним, щоб статут юридичної особи містив не перелік питань, які відносяться до компе¬тенції її органів, зокрема виконавчого органу як органу, який здійснює керівництво поточною діяльністю юридичної особи (а це означає здій¬снення значної кількості дій, які усі не можуть знайти відображення в статуті), а містив норми, які б встановлювали обмеження або заборону на здійснення органами юридичної особи тих чи інших дій, а також передбачали б основні їх права і обов'язки.
Між тим ніхто не може заборонити юридичній особі, в інтересах якої були встановлені обмеження повноважень її органів, при вчиненні правочину з виходом за межі обмеження таких повноважень, схвалити в подальшому такий правочин шляхом прийняття виконання щодо нього її уповноваженим органом.
При вирішенні питань у межах своєї компетенції виконавчий орган юридичної особи діє самостійно і жодний інший орган не має права давати йому юридично обов'язкові вказівки. Повноваження виконавчо¬го органу на вчинення правочинів визначаються відповідно до принци¬пу загальної правоздатності юридичної особи, тобто виконавчий орган може вчиняти будь-які правочини, не заборонені законом. Проте слід ураховувати, що підприємницькі товариства, які займаються виключ¬ними видами підприємницької діяльності (страховою, банківською тощо) і не можуть займатися жодними іншими видами діяльності, мають спеціальну правоздатність (див. коментар до ст. 91 ЦК України).

П»и укладанні договору з керуючою компанією, крім інституту дичних осіб; використовуються норми договірного права, а при регулюванні діяльності установи - норми спадкового права.
Так якщо в заповіті було зазначено про використання певних коштів для діяльності установи, то ці питання повинні регулюватися поряд з нормами про юридичні особи також і спадковим правом. Тоді можуть виникнути проблеми з тим, хто здійснюватиме функції органу управ¬ління установи, адже це питання:
- за загальним правилом є прерогативою засновника, що приймає установчий акт (ст. 101 ЦК);
- а якщо установчий акт містився в заповіті, то вирішуватися відпо¬відно до волі заповідача;
- згідно з ч. З ст. 88 ЦК може перебувати в компетенції органу, що здійснює державну реєстрацію юридичної особи, якщо в заповіті ці питання не вирішені;
- можливо вирішуватиме виконавець заповіту (ст. 1286 ЦК), якому заповідач міг доручити або підібрати кандидатури членів органів управління установи, або здійснювати управління особисто;
- можуть вирішувати й спадкоємці (ч. 2 ст. 1287 ЦК), які в певних випадках вправі самі обрати виконавця заповіту (у тому числі щодо участі в управлінні установою);
- або це може зробити нотаріус;
- крім усього іншого, мабуть, це питання може бути передане на розгляд суду.
При цьому варто мати на увазі, що в ЦК не чітко розмежовані повно-важення виконавця заповіту й повноваження щодо створення установи й формування його органів, а також не чітко визначено строк повно¬важень виконавця заповіту. Очевидно, вони обмежуються моментом перетворення спадкових правовідносин на відносини власності (при прийнятті спадщини спадкоємцями) і відносини, пов'язані з діяльністю створеного з волі заповідача установи.

игОфьЯ^

§ 7. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ Стаття 96. Відповідальність юридичних осіб
1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.
2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відпо-відає за зобов'язаннями їїучасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями їїучасників (за-сновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
7.1. Принципи відповідальності юридич¬ної особи
л к. Цивільно-правова відповідальність юридичної особи є
одним з найскладніших і найсуперечливіших питань право-застосовчої практики. Важливими для застосування відповідальності юридичної особи є загальні принципи, на яких ґрунтується притягнення певного суб'єкта до відповідальності. Принцип повного відшкодування шкоди існує поряд і змикається з принципом поступового обмеження відповідальності засновників юридичної особи залежно від ускладнення її організаційно-правової форми. Принцип рівної відповідальності неза¬лежно від суб'єкта права власності (державного, комунального або при¬ватного) стикується з проявом принципу збереження майна, необхідно¬го для державних та суспільних потреб, унаслідок чого деякі державні юридичні особи (казенні підприємства, державні установи) не відповіда¬ють своїм майном за власними зобов'язаннями, а субсидіарну відпові-дальність за них несе держава. Отже, принципи відповідальності є склад-ними і такими, що взаємопроникають та мають взаємоузгоджуватися.

7.2. Юридична особа як самостійний учасник
цивільних відносин і самостійний суб'єкт
відповідальності
Юридична особа як самостійний учасник цивільних відносин є й самостійним суб'єктом відповідальності. Із цього слідує, що за загаль¬ним правилом до механізму притягнення юридичної особи до відпо¬відальності не залучаються інші особи, зокрема учасники, засновники,
працівники тощо.
Самостійна цивільно-правова відповідальність є однією з ознак юри-дичної особи, що є виразником її сутності і однією зі складових цивіль-ної дієздатності або як деліктоздатність юридичної особи.
Разом з тим із загального правила про самостійну відповідальність юридичної особи є винятки, на існування яких вказують частини 3,4 ст. 96, частини 2,З ст. 1172 ЦК. Зазначені винятки із загального прави¬ла можуть бути передбачені законом, установчими документами юри¬дичної особи,договором.
Про відповідальність інших осіб (крім юридичної особи) може йти¬ся в таких випадках: (а) коли зобов'язання виникло до державної реє¬страції юридичної особи, але воно пов'язано з її створенням: (б) коли учасники господарського товариства (ТОВ, ТДВ або AT) не повністю сплатили вартість вкладів/акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал юридичної особи; (в) коли правочин, який згідно зі статутом AT потребує затвердження загальними зборами (ст.41 Закону «Про господарські товариства»), не було ними затверджено; (г) коли керівник юридичної особи або інша особа, яка діяла від його імені, вступаючи до договірних стосунків, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі юридичної особи.
7.3. Відповідальність учасників (засновників)
юридичної особи
Як перший відомий приклад залучення до механізму відповідальнос¬ті юридичної особи інших осіб є відповідальність учасників (засновни¬ків) юридичної особи.
У той час, коли учасники ТОВ не відповідають за боргами товариства,
несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю, в межах вартості
своїх вкладів (ч. 2 ст. 140 ЦК), то для повного та командитного товариств

124 ®фь%^
відповідальність повного учасника за боргами товариства є істотною ознакою в характеристиці цих різновидів господарських товариств.
Законодавчим підтвердженням можливості залучення учасників юридичної особи до цивільно-правової відповідальності останньої за її зобов'язаннями є, зокрема ст. 124, ч. 1 ст. 135, ч. З ст. 1172 ЦК.
Можливість залучення до відповідальності юридичної особи її учас-ників може бути передбачена й установчими документами першої, що прямо допускає ч. З ст. 96 ЦК.
Учасники несуть субсидіарну відповідальність за боргами юридичної особи, тобто якщо в останньої не вистачить майна, власником якого вона є, лише тоді притягуються до відповідальності учасники. Водночас в законо¬давстві йдеться про солідарну відповідальність учасників (наприклад, повно¬го товариства). Це означає, що по відношенню між собою їх відповідальність солідарна, а по відношенню до юридичної особи - субсидіарна.
Утім, не виключаються й ситуації, коли учасники відповідають за боргами юридичної особи під час її діяльності. Це буває у випадку, коли учасники, запобігаючи банкрутству юридичної особи, вносять кошти на погашення її заборгованості.
7.4. Відповідальність юридичної особи
за зобов'язаннями^ що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників
Окрему увагу ЦК приділяє регулюванню відповідальності юридич¬ної особи за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації внаслідок дій засновників.
Безумовно, в подібних випадках можна говорити про відповідальність засновників за власними зобов'язаннями, оскільки на момент виник¬нення останніх юридичної особи не існує. Проте наявність подібної норми в межах ст. 96 ЦК, тобто позначення відповідальності заснов¬ників там, де йдеться про відповідальність юридичних осіб, не є випад¬ковим, оскільки після схваленням юридичною особою цих правочинів, суб'єктом відповідальності за цими зобов'язаннями є сама юридична особа. Подібна ситуація є цілком логічною, оскільки виникнення цих зобов'язань було обумовлено певною метою - створенням юридичної особи, а тому майнові витрати за цими зобов'язаннями має вигодона-бувач - яким можна розглядати створену юридичну особу.
Коли зобов'язання було пов'язано зі створенням юридичної особи, то вона його стороною бути не могла, оскільки вона як суб'єкт права

існувала до державної реєстрації. Це може бути договір з адвока-про надання послуг зі створення юридичної особи, розробки її установчих документів тощо, договір на оренду приміщення, в якому „„зміщуватиметься апарат управління юридичної особи. І хоча За¬коном «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців» (ст. 24) сьогодні не передбачається надання докумен¬та про юридичну адресу, де розміщуватиметься створювана юридична особа, укладання такого договору ще до її державної реє¬страції можливе. У такому разі орендарем буде засновник (заснов¬ники), який укладатиме договір оренди на користь створюваної юридичної особи. Після державної реєстрації AT і схвалення дій за¬сновника з укладення договору оренди відбувається заміна сторони в договорі за правилами статей 520-522 ЦК.
Відповідальність за цими зобов'язаннями несуть учасники юридичної особи як сторона відповідного договору, і їх відповідальність має солідар-ний характер (ч. З ст. 153 ЦК,ч. 1 ст. 12 Закону України «Про акціонерні товариства»). Між тим у подальшому можлива заміна суб'єкта відпові-дальності - із засновників на юридичну особу. Це, зокрема, передбачаєть¬ся в ч. 2 ст. 12 вказаного Закону, а в абз. 2 ч. З ст. 153 ЦК встановлюється, що це здійснюється за рішенням загальних зборів акціонерів. Отже, оче¬видним є загальний підхід: відповідальність за договорами, укладеними засновниками юридичної особи, може нести юридична особа.
7.5. Відповідальність учасників, які не повністю
внесли свої вклади/сплатили вартість своїх акцій
Коли учасники не повністю внесли свої вклади/сплатили вартість своїх акцій, тобто не було повністю сформовано статутний капітал юридичної особи, згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 152 ЦК (а також ст.12 Закону
«Про
акціонерні товариства»), учасники у випадках, установлених
татутом, відповідають за зобов'язаннями юридичної особи в межах
внесеної частини вкладу/неоплаченої вартості акцій.

Увага! Слід звернути увагу на певну суперечність такого
виразу про відповідальність учасників/акціонерів, адже вони
відповідають не за боргами юридичної особи, а за своїми
власними боргами перед юридичною особою. Це стає очевидним,
Щ° з ясувати питання, хто був порушником та за якими

126 £*&**- \
зобов'язаннями. Виявляється, що порушником є учасник/акціонер за власними зобов'язаннями щодо сплати ним протягомроку вартості акцій. І нестиме він відповідальність перед юридичною особою, а не перед її кредиторами.
7.6. Відповідальність за договорами,
які не було затверджено загальними зборами
З приводу того, коли правочин, який згідно зі статутом AT потребує затвердження загальними зборами, не було ними затверджено, склалася різноманітна судова практика. Іноді суди визнавали такі правочини не-дійсними, але вже в п. 9.3 Роз'яснення Вищого господарського суду (на той час - Вищого арбітражного суду) від 12.03.1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» вказувалося, що відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборш AT віднесено затвердження (а не укладення) договорів, укладених на суму, що переви-щує вказану в його статуті. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом AT право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним. Тоб¬то в будь-якому разі відповідальність за такими договорами нестиме AT.
7.7. Відповідальність керівника AT або іншої особи, яка діяла від його імені, вступаючи в договірні відносини, мала в цьому власну зацікавленість, що негативно відбилося на майновому становищі AT
Згідно з ч. З ст. 92 ЦК орган юридичної особи або особа, яка виступає від її імені, зобов'язані діяти в іїітересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. При порушенні цього правила/принципу ч. 4 ст. 92 ЦК передбачається солідарна відповідальність членів колегіального органу юридичної особи та інших осіб, які відповідно виступають від її імені, за збитки, заподіяні ними цій юридичнії* особі.

При запровадженні до ЦК цієї норми до КЗпП відповідні зміни вне-ено не було. Тому, враховуючи ст. 9 ЦК і положення ст. 132 КЗпП, по-ширеним залишається підхід до матеріальної відповідальності будь-якого працівника (у тому числі й керівника або члена виконавчого органу юри¬дичної особи) у межах середнього місячного заробітку. При цьому ви¬кликає багато питань зіставлення цивільно-правової відповідальності та відповідальності за трудовим законодавством. Ця проблема є показовою для реформування всієї сукупності законодавства в Україні.
Отже, з наведених міркувань виходить, що і в цьому випадку відпові-дальність за укладеними договорами нестиме AT Навіть якщо ці догово-ри були збитковими для нього, їх невиконання тягне за собою відпові-дальність. А вже після цього в порядку регресу притягуватимуться до відповідальності відповідні посадові особи AT, про яких ІЇІІЛОСЯ вище.
7.8. Відповідальність засновників приватних
та дочірніх підприємств
Достатньо складним для правозастосовчої практики залишається пи-тання відповідальності засновників приватних та дочірніх підприємств.
Зазначені утворення мають статус юридичної особи, однак з огляду на їх особливості та суперечності їх правового регулювання може йтися про від¬повідальність засновників цих підприємств. Передусім про це може зазна¬чатися в установчих документах цих підприємств, хоча припущення про це маловірогідне. При вирішенні проблеми про відповідальність засновників вказаних підприємств у загальному порядку слід виходити з такого.
1. Потреба в закріпленні відповідальності для засновника(ів) при¬ватного підприємства є нагальною у випадку, коли власником майна цього підприємства є засновник, адже в царині приватного права під¬приємство, що не є власником, фактично не може бути реальним суб'єктом Цивільно-правової відповідальності. Виходячи з цього, логічно або ліквідувати саму законодавчу можливість створення приватних підпри-мств, або передбачати створення приватних підприємств виключно як ласників належного їм майна, або передбачити обов'язкову субсидіар-г відповідальність засновників приватних підприємств за зобов'язаннями нніх. Допущення ж того, що приватні підприємства і статутний італ не формуватимуть хоча б у мінімальному розмірі (як це перед-но для ТОВ та AT, учасники/акціонери яких не несуть відповідаль-за боргами цих товариств), і їх учасники не несуть відповідаль-

ності за боргами приватних та дочірніх підприємств - не відповідає загальній тенденції розвитку уявлення про юридичні особи.
2. Не менш складним у питанні відповідальності є відносини, що склада¬ються за участю дочірніх підприємств. У випадку існування корпоративної залежності однієї юридичної особи, що є господарським товариством, від іншого господарського товариства внаслідок володіння пакетом акцій чи часткою статутного капіталу вбачається відсутність особливостей відпові¬дальності материнської компанії (товариства), яка є звичайним акціонером або учасником дочірнього (залежного) товариства, а отже, його відповідаль¬ність обмежується вартістю акцій чи розміром частки відповідно.
3. Дещо інша ситуація складається щодо дочірніх підприємств, які створені та існують саме в такій організаційно-правовій формі. Незважа-ючи на те що дочірня компанія є самостійною юридичною особою, із чого слідує й її самостійна цивільно-правова відповідальність за власними зобов'язаннями, категорично стверджувати про це немає можливості.
Убачається, що критерієм залучення материнської компанії' до цивільно-правової відповідальності дочірнього підприємства має слугувати на¬явність фактів активної участі першої в управлінні дочірнім підприєм¬ством та повноважень щодо прийняття рішення стосовно майна дочірнього підприємства тощо.
Вплив материнської компанії на дочірнє підприємство не обмежуєть¬ся правом на створення останнього та одержання майна після його ліквідації, а є більшим: материнська компанія впливає на прийняття рішень щодо відчуження майна дочірнього підприємства. Відтак, цілком логічним та справедливим буде висновок, що в таких ситуація материн-ська компанія має брати відповідний (еквівалентний) обсяг цивільно-правової відповідальності за діяльність дочірнього підприємства.
4. У питаннях відповідальності учасників (засновників) приватних
та дочірніх підприємств за діяльність останніх є свого роду й зворотний
бік, пов'язаний з тим, що як субсидіарні суб'єкти цивільно-правової
відповідальності вбачаються вже й самі ці підприємства, однак вже за
боргами учасників (засновників).
Такі ситуації пов'язані з тим, що певна алогічність сутності організаційно-правових форм таких юридичних осіб, як приватне та дочірнє підприємства, істотно впливає на ознаку самостійності цих учасників цивільних відносин. Відтак, як учасники (засновники) цих підприємств залучаються до виконання обов'язків створених ними під-

ємств, так і останні мають залучатися в певному порядку до відносин відповідальності своїх учасників (засновників).
Прикладом є притягнення до субсидіарної відповідальності дочірньо-о підприємства за боргами материнської компанії-банкрута. У противному разі після ліквідації материнської компанії залишиться існувати дочірнє підприємство, яке не матиме засновника. Іноді на практиці для уникнення подібних казусів приватні та дочірні підприємства залучаються до відпо¬відальності за боргами їх учасників (засновників). Для вирішення цієї проблеми необхідний аналіз кількох понять через їх зіставлення.
Так, ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»1 встановлюється, що до скла¬ду ліквідаційної маси включаються всі види майнових активів банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського віда¬ння, за окремими винятками. Як майнові активи Закон визначає майно та майнові права.
Використання цієї норми не дає вичерпної відповіді на питання про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства за боргами материнського, оскільки важливо не тільки те, чи має материнське підприємство майнові права по відношенню до дочірнього, але й те, які це майнові права. Адже в наведеній нормі вказується, що до складу ліквіда¬ційної маси включаються майнові активи, що належать банкруту на речо¬вих правах (власності або господарського відання) і нічого не зазначаєть¬ся ані про договірні, ані про корпоративні права. Навряд чи взагалі такий підхід є вірним, оскільки до активів належать і права вимоги.
5. Майно ж у материнського і дочірнього підприємств, безсумнівно, різне, незалежно від права, на якому воно передане дочірньому підпри-ємству - у власність чи господарське відання (як це сьогодні поширене на практиці). А відтак, повинна діяти норма про самостійну майнову відповідальність материнського підприємства і неможливість притяг-нення до відповідальності дочірнього за його боргами.
Водночас таке міркування викликає складнощі при визначенні долі дочірнього підприємства, адже воно настільки тісно пов'язане з материн-ським, що після припинення останнього самостійно існувати не може.
Між тим не викликає сумнівів і те, що материнське підприємство має по відношенню до дочірнього майнові права як в тому випадку, коли воно є власником майна дочірнього підприємства, так і тоді, коли дочірнє під-
відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст.378.

ізо &&«**
приємство вважається власником, а материнське залишає за собою кор-поративне право на управління створеним ним підприємством. При тако-му підході застосування ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» приводить до діаметрально протилежного висновку про можливість притягнення до відповідальності дочірнього підприємства за боргами материнського.
Таке становище викликає багато непорозумінь і неминуче приводить до напівправомірних способів вирішення проблем правового статусу дочірнього підприємства. Це стає можливим через відсутність належно¬го правового регулювання, тим більше, що чинне законодавство України не містить перешкод до перетворення в процесі банкрутства дочірніх підприємств на інші види, незалежні від материнського. Так, у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» установлюється низка заходів, покликаних зберегти майно боржника від необгрунтованого відчуження не в інтересах креди-торів. Проте ані в п. 13 ст. 13 зазначеного Закону, в якій передбачається перелік дій керівника або органу управління боржника, які вони здійсню-ють виключно за погодженням з розпорядником майна, ані в ст. 17 щодо повноважень керуючого санацією заборон проти прийняття рішення про зміну статусу дочірнього підприємства не міститься.
Неможливо однозначно стверджувати, що передбачений в них механізм укладення угод щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого складає понад один відсоток балансової вартості активів боржника або визнання недійснимиугод боржника, у тому числі укладених до прийнят¬тя господарським судом рішення про санацію, поширюються на заборону перетворення дочірнього підприємства з метою уникнення від урахування його майна в ліквідаційній масі материнського підприємства.
Дійсно, при перетворенні дочірнього підприємства не відбувається розпорядження майном боржника в розумінні цього Закону, оскільки майно дочірнього підприємства належить останньому. Проте, якщо уповноваженими органами материнського підприємства приймається таке рішення відносно надання права власності дочірньому підприємству на закріплене за ним майно з можливістю подальшого перетворення вже за рішенням самого дочірнього підприємства на якийсь інший вид підприємства, то тим самим здійснюється розпорядження власністю материнського підприємства.

Відповідь на питання, чи можливо звернути стягнення на майно до-• нього підприємства, тісно пов'язана з попередніми висновками про авовий режим майна останнього і з розумінням поняття майнових і корпоративних прав.
Ситуація І.Якщо дочірнє підприємство є власником свого майна, а материнське має по відношенню до нього корпоративні права, то вони повинні реалізуватися у складі ліквідаційної маси:
а) якщо дочірнє підприємство створено у формі AT, практично не
виникає питань щодо реалізації його акцій, які належать материнському
підприємству;
б) якщо дочірнє підприємство являє собою ТО В, права материнсько¬
го підприємства як учасника слід реалізувати з урахуванням вимог ст. 53
Закону України «Про господарські товариства», п. 12 ст. 17, п. 2 ст. 19
і п. 6 ст. ЗО Закону України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом». Отже, слід ураховувати пере¬
важне право учасників товариства на придбання частки (її частини)
учасника, яким є материнське підприємство, пропорційно їх часткам у
статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними
розмірі. При відсутності бажань учасників на придбання цієї частки
вона може реалізуватися на конкурентних засадах;
в) якщо дочірнє підприємство визначене як власник майна, що має
одного засновника - материнське підприємство, якому відповідно на¬
лежать 100 відсотків корпоративних прав по відношенню до дочірньо¬
го підприємства, ці права слід реалізувати на конкурентних засадах.
Особа, що придбає ці корпоративні права, набуде права засновника
Дочірнього підприємства.
Ситуація 2. Якщо дочірнє підприємство не є власником свого майна, а материнське має по відношенню до його майна право власності, мож¬ливо ставити питання про:
aJ реалізацію майна дочірнього підприємства на конкурентних за¬ездах як власності материнського, у результаті чого дочірнє підприємство припинить своє існування. Однозначне застосування цього способу ирщіення проблеми потребує доповнень п.2 ст. 19 Закону України «Про Дновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру-
Іл) оскільки в ньому йдеться тільки про цілісний майновий комплекс
'РЖника. Тобто поняття «інших прав, які належать боржнику, за ви-

нятком прав і обов'язків, які не можуть бути передані іншим особам» потребує деталізації. До його складу слід включити право власності на майно дочірнього підприємства;
б) ліквідацію дочірнього підприємства через неможливість його існу-вання без материнського. У такому випадку становлять труднощі визна-чення підстав для його ліквідації і співвідношення порядку задоволення вимог кредиторш дочірнього і материнського підприємств. Вбачається за можливе застосувати таку підставу для ліквідації дочірнього підприємства, як закшчення строку, на який його було створено, але варто зауважити, що вона стосується добровільної, а не примусовоїліквідації. Дшсно, ство¬рення дочірнього підприємства, що має одного засновника, який є влас¬ником його майна, обумовлює пов'язаність і строку існування дочірнього і материнського підприємств. Зрозуміло, що при цьому робиться певне припущення, яке потребує конкретизації в чинному законодавстві.

Увага! При ліквідації дочірнього підприємства на зазна¬ченій підставі слід ураховувати, що його майно буде спрямо¬ване на задоволення вимогу першу чергу його членів трудово¬го колективу, за його платежами до бюджету і розрахунками з його кредиторами, тобто з дотриманням вимог cm. 112 ЦК. І тільки кошти, що залишилися після проведення розрахунків з кредиторами дочірнього підприємства, можуть направлятися на задоволення вимог кредиторів материнського.
Навряд чи останній запропонований спосіб вирішення проблеми стосунків «материнське - дочірнє» підприємство можна визнати при-йнятним, оскільки він не забезпечує задоволення вимог кредиторів материнського і не зберігає існування дочірнього підприємства як юридичної особи, що знаходиться в правовідносинах зі своїми креди-торами, які не зацікавлені в його ліквідації. До того ж, воно могло б достатньо прибутково працювати і в подальшому.
Слід також відзначити, що дочірнє підприємство в останньому ви-падку не відповідатиме за боргами материнського, а несе ризик свого існування як пов'язане з ним.
Структурні підрозділи (філії, представництва), не є самостійним, субсидіарним чи іншим суб'єктом відповідальності за юридичну особу, оскільки учасниками цивільних відносин можуть бути лише особи. Подібне твердження неспростовне й у тих випадках, коли зазначені та інші

шгпурні підрозділи юридичної особи мають власний код державного „У окремий баланс, рахунки в банківській установі тощо. Ці струк-vvni підрозділи юридичної особи не є суб'єктами в розумінні положень 2 ЦК України, а тому не можуть відповідати взагалі.
7.9- Особливості цивільно-правової відповідальної юридичних осіб; щодо яких або щодо майна
яких наявна заборона (мораторій)
Потенційними суб'єктами цивільно-правової відповідальності можуть бути юридичні особи, механізм притягнення яких до такої відповідаль-ності обумовлений рядом обмежень чи застережень. Одним з таких обмежень є застосування мораторію щодо задоволення вимоги креди-торів або щодо окремих суб'єктів, або щодо їх майна.
Прикладами дії мораторію щодо майна окремих видш юридичних осіб є:
- Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29.11.2001 p., згідно з яким встановлено мораторій на за-стосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків;
- Закон України від 15.01.2009 р. «Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації при-міщень та майна».

Увага! Учинення нотаріальних дій при визначенні порядку чи фактичному притягненні зазначеного кола суб'єктів до цивільно-правової відповідальності потребує врахування по¬ложень зазначених нормативно-правових актів, що встанов¬люють обмеження в застуванні цього інституту.
7.10. Особливості цивільно-правової відповідаль¬ної юридичних осіб публічного права
часниками цивільних відносин можуть бути також юридичні особи
У лічного права, основною проблемою участі яких у цих відносинах
' ш,° в°ни не є власниками належного їм майна, що значною мірою
аднює процес притягнення цих осіб до цивільно-правової відпо-
ВіДальності.

^4 в^Р5м-
Порядок та обсяг цивільно-правової відповідальності цих осіб без сумнівів потребує належного врегулювання. При цьому потребує вдо-сконалення залучення цих осіб до відповідальності як за зобов'язаннями держави Україна, територіальної громади, що в загальних рисах перед-бачена в статтях 174,175, 1173-1177 ЦК, так і за свого роду власними зобов'язаннями.
З метою узагальнення судової практики господарських судів Вищий господарський суд України Листом від 27.06.2001р. № 01-2.2/165 «Що¬до відповідальності юридичних осіб, за якими майно закріплено на праві оперативного управління» зазначив на певному механізмі цивільно-правової відповідності окремих видів юридичних осіб публічного пра¬ва - державних установ та казенних підприємств, у яких майно пере¬буває на праві оперативного управління.
Відповідно до цієї правової позиції ВГСУ юридична особа, що фінан-сується власником, і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа, казенне підприємство), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності, відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.
7.11. Умови притягнення юридичної особи до відповідальності
Умовами притягнення юридичної особи до відповідальності є: про-типравна поведінка; негативні наслідки, які нею спричинені; відтак -причинний зв'язок між ними; вина. Не вдаючись до характеристики кожної з них, розглянемо найважливіші моменти.
Усі зазначені умови виявляються та доводяться стосовно юридичної особи як сторони за договором, невиконання якого (або неналежне ви-конання) і тягне за собою її відповідальність. Тому викладене вище сто-совно суб'єкта відповідальності, яким є юридична особа, а не її учасники (засновники, акціонери), якраз і підтверджується ще й аналізом умов притягнення до відповідальності конкретної особи, тобто визначення належного відповідача. Учасники/акціонери ніяк не проявляють і не можуть демонструвати свою протиправну поведінку у відносинах з контр¬агентами юридичної особи. Навіть якщо, скажімо, договір з
боку AT було
укладено головою правління, який є й акціонером, то відповідати за цим договором буде AT, а не його акціонер, який уклав цей договір.

Учасники/акціонери не мають до цих процесів жодного відношен-
скільки відсутній безпосередній причинний зв'язок між наслідком
вопорушення, яке вчинила юридична особа, та протиправними
ями які призвели до нього, оскільки це були не їх дії, а дії юридич¬ної особи.
Дещо по-іншому це відбувається в повних та командитних товариствах, в яких повні учасники діють активно і діють від імені юридичної особи.
Аналогічні розсуди можна навести й стосовно вини. Очевидно, що учаснику/акціонеру не можна аж ніяк поставити за вину те, що юри-дична особа притягується до відповідальності, за виключенням вказаних вище випадків (повного товариства, командитного товариства, залеж-ного товариства/дочірнього підприємства).
7.12. Негативні наслідки при відповідальності
юридичної особи
Негативні наслідки, які були спричинені протиправною поведінкою, також мають бути в юридичної особи. Вони проявляються у зменшен¬ні її майна внаслідок сплати ним коштів як відповідачем. Це може потягти за собою необхідність зменшення розміру статутного капі¬талу ТОВ та AT за правилами, передбаченими в ч. З ст. 155, ст. 157 ЦК, якщо вартість чистих активів буде меншою за розмір статутного ка¬піталу. Найнегативнішим наслідком для юридичної особи може бути її ліквідація або якщо вартість чистих активів буде меншою за статут¬ний капітал, який і так є мінімальним чи стане нижче мінімального при виконанні вимог ст. 155 ЦК, або в разі банкрутства юридичної особи. У першому випадку це може призвести до зниження курсу акцій, а в другому - взагалі до неможливості їх продати внаслідок їх знецінення.
Ьезумовно, це не може не відбитися на майновому становищі учас-
иків/акціонерів, які таким чином утрачають свої кошти, що були
кладені в акції. Однак такі негативні для них наслідки могли й не бути
езультатом протиправних дій, які були просто ризиковими, оскільки
и є підприємницька діяльність, яку здійснює AT. Акціонери ж, вкла-
^ чи кошти в акції, були про це поінформовані. Аналогічна ситуація
икає й в ТОВ. Звичайно, що в повних та командитних товариствах
овідальність цих юридичних осіб безпосередньо відбивається на
вому становищі повних учасників, про що йшлося вище.

7.13. Процесуальні питання відповідальності осіб, які діяли від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству
Цікавими є процесуальні питання щодо відповідальності осіб, які діяли від імені AT та своїми діями завдали збитки товариству.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 92 ЦК такі збитки повинні бути від-шкодовані. Однак ці положення мають вкрай обмежену сферу застосу-вання, оскільки не можуть застосовуватися до випадків прийняття ко-легіальними органами юридичної особи рішень про укладення договорів, а тим більше - інших господарських рішень. Вони застосо-вуються тільки при порушенні членами виконавчого органу юридичної особи своїх обов'язків щодо представництва.
Утім, у будь-якому випадку відповідальність перед кредиторами за дії посадових осіб юридичної особи за укладеними нею договорами (або за інші дії) нестиме сама юридична особа. Лише після відшкодування нею шкоди третім особам - контрагентам за правилами ЦК починає діяти правило ч. 4 ст. 92 ЦК. Це вказує на те, що настає регресна відповідальність. Передувати цій регресній відповідальності повинні положення статей 35, 36 ЦПК, за якими у справі, де юридична особа була відповідачем за по¬зовом кредитора щодо відповідальності, особи, які діяли від імені цієї юридичної особи, в обов'язковому порядку повинні притягатися до учас¬ті у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог, на сторо¬ні відповідача. У даному випадку їх участь у такій справі передбачається двома умовами: по-перше, рішення у справі може вплинути на їх права і обов'язки щодо відповідача, у якого може виникнути право вимоги до цієї третьої особи, по-друге, їх обов'язок у процесі довести, що їхні дії, внаслідок яких виник судовий спір, є законними.
У літературі правова суть відповідальності працівника перед юридичною особою є дискусійною. Є бачення, що вона не має регресного характеру, оскільки юридична особа відповідає за свої дії, які виражаються у винних діях її працівників1. Є й протилежне: що таку відповідальність слід визна¬ти як регресну, розмір відшкодування за якою визначається законодавством, що регулює відносини працівника з юридичною особою - трудовою, корпоративною, цивільною. Так, статті 132, 134 КЗпП, як і ст. 1191 ЦК, вказують саме на регресний характер відповідальності винної особи, яка завдала шкоди, перед особою, яка цю шкоду відшкодувала. Це суть права
1 Див.: Кравчук В.М. Корпоративне право. - К.: Істина, 2005. - С.132.

ротної вимоги (регресу). При цьому юридична особа відшкодовує AV саме за дії їхніх працівників, а підприємницькі товариства - за дії • ІХ учасники* під час здшснення підприємницької діяльності від імені вариства (ст. 1172 ЦК), а не за свої дії. Тобто юридична особа відшко-овує шкоду, яку не завдавала, і цією особою є працівник (учасник). Цю відповідальність можна ще назвати делегованою законом відповідальніс-тю адже законом фактично визнається, що вина працівника є виною юридичної особи, однак дії вчинялися не юридичною особою.
Не виникає питання щодо суб'єктного складу сторін у судовому спорі, коли юридична особа пред'являє регресний позов до осіб, винних у спри-чиненні збиткш юридичній особі, які нею відшкодовано кредитору. По-зивачем буде юридична особа, а відповідачем - посадова особа, яка діяла від імені юридичної особи,, і у справі вона виступає як фізична особа.
Однак, як правило, особою, яка завдала шкоди юридичній особі за вка¬заних вище обставин, є посадові особи (кершники) цієї юридичної особи, які й повинні подати до суду позов (тобто до себе). Таких випадків судова практика не знає (мається на увазі розгляд справи по суті з ухваленням рішення, оскільки позови подаються, однак провадження у справі не від¬кривається на підставі п. З ч. З ст. 121 або п. 1 ст. 122 ЦПК, а якщо про¬вадження у справі відкрите, то воно закривається на підставі п.1 ст. 205 ЦПК, або позов залишається без розгляду згідно з п. 2 ст. 207). На жаль, ані закони «Про господарські товариства» та «Про акціонерні товари¬ства», ані процесуальні закони (ЦПК, ГПК) не надають права учасникам/ акціонерам пред'явити такі вимоги до суду в інтересах юридичної особи.
В інших країнах для таких випадків застосовується конструкція не-прямого (похідного) позову, тобто позову акціонера, що подається в інтересах товариства про притягнення посадових осіб цього товариства До відповідальності у випадках, передбачених законом1. Зокрема, у США, -Японії, Канаді та деяких європейських країнах право на пред'явлення похідного позову розглядається як одне з важливих суб'єктивних кор¬поративних прав міноритарного акціонера, яке забезпечує його мож-
априклад, у Рф інститут похідного позову ґрунтується на нормах ч. З ст. 53 ЦК РФ та -т. /1 Федерального закону РФ «Про акціонерні товариства» від 26.12.1995 р. Разом з в російській юридичній літературі неодноразово відмічалось, що відповідне про¬хальне законодавство не передбачає процесуального порядку розгляду вказаних вів, тому відповідної судової практики практично не має. З цього питання див.: п онин г-°- Групповые иски. - И.: Изд-во НОРМА, 2001. - С. 45-47; Чугунова ЕМ. зводные иски в гражданском и арбитражном процессе: Автореф. дис. ... канд. ЮРИД. наук. - Екатеринбург, 2003. - С. 4,6,11.

ливістю суттєво впливати на мажоритарних акціонерів і менеджерів у випадках внутрішнього корпоративного конфлікту.
Єдине, що за чинним вітчизняним законодавством можуть зробити акціонери, так це вимагати скликання зборів AT та прийняття рішення про звернення до суду з відповідним позовом. Однак для подання до суду такого позову він повинен бути підписаний уповноваженою на це стату¬том AT особою, оскільки рішення зборів за правилами ЦПК та ГПК не є процесуальним засобом відкриття провадження у справі. Реалізувати це буде неможливо навіть за наявності такого рішення зборів, якщо, на¬приклад; відповідальною за збитки товариству особою є голова правлін¬ня, який таку позовну заяву не підпише. У цьому разі спочатку слід вирі¬шити питання про припинення правовідносин із цією посадовою особою, а потім ухвалювати рішення про її відповідальність.
Водночас, якщо відповідальною особою за завдану товариству шко¬ду, є мажоритарний акціонер, то вирішення цього питання практично неможливе. Таким чином, міноритарні акціонери повністю не захище¬ні. Не завжди в цьому випадку може бути реалізована функція пред¬ставництва прокурора, передбачена ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК чи ст. 29 ГПК, оскільки таке представництво можливе лише щодо інтересів громадянина або держави, в тому числі господарських това¬риств з часткою державної власності у статутному капіталі1.
Оскільки, як уже було зазначено, відповідачем за позовом про від¬шкодування шкоди, завданій третім особам, буде сама юридична особа, а не її учасники/акціонери, бо вони не відповідають за зобов'язаннями юридичної особи, то притягнення до участі у справі (а відтак і до відпо¬відальності) учасників/акціонерів неприпустимо. Так само неприпус¬тимо притягнення учасників/акціонерів до відповідальності за рішенням самого товариства, наприклад, для покриття збитків. Тобто не може бути притягнутий до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності учасник/акціонер, якщо він не перебуває з юридичною особою в тру¬дових відносинах. Так само не може бути притягнутий до корпоратив¬ної відповідальності найманий працівник товариства, якщо він не є його учасником. Таке рішення може бути оскаржене до суду з урахуван¬ням положення ч. 5 ст. 98 ЦК.
Див.: Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. щодо представництва прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді // Вісник Конституційного Суду України. -1999.- №2.

іЖ
^Щ?&139
§ 8. ФІЛІЇ ТА ПРЕДСТАВНИЦТВА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Стаття 95. Філії та представництва
1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи,
що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює
всі або частину її функцій.
2. Представництвом є відокремлений підрозділ юри¬
дичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та
здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.
3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
4. Керівники філій та представництв призначаються юридич¬ною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.
5. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Юридична особа в силу своєї правової природи часто потребує створення тих чи інших відокремлених підроз¬ділів для здійснення своєї діяльності.
8.1. Визначення поняття філії
та представництва
Філією визнається відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її Функцій (ч. 1 ст. 95 ЦК).
Представництвом, у свою чергу, є відокремлений підрозділ ридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та Ашснює представництво і захист інтересів юридичної особи (ч. 2 ст. 95 ЦК).
лумачення законодавчих дефініцій дозволяє виокремити як спільні, к 1 відмінні ознаки філії та представництва.

8.1.1. Спільні ознаки філії та представництва
їх спільними ознаками є те, що й ті, й інші є відокремленими підрозді-лами. Для визначення сутності словосполучення «відокремлений під-розділ» потрібно з'ясувати його етимологічне значення. Термін «відо-кремлений» розуміється як те, що перебуває окремо від чого-небудь. У свою чергу, підрозділ - це складова частина чого-небудь більшого. Тобто в сукупності вони набувають значення складової частини, яка пере¬буває окремо від чого-небудь. Ураховуючи розуміння словосполучення «відокремлений підрозділ» та його використання щодо юридичної осо¬би, можна зробити висновок, що відокремлений підрозділ є складовою частиною юридичної особи, що знаходиться окремо від неї.
Звичайно, будь-яка юридична особа має можливість визначати свою організаційну структуру в межах, наданих законом, зокрема, створю-вати різноманітні підрозділи, відділи, управління, цехи та ін., для здійс-нення тієї чи іншої діяльності. Саме частиною такої організаційної структури і є відокремлені підрозділи (філії та представництва).

Увага! На цьому слід наголосити особливим чином, оскіль¬ки він має важливе значення для розмежування суб'єктів, які сучасниками цивільних відносин, тобто юридичних осіб, та їх відокремлених підрозділів, котрі не відносяться до таких, внаслідок того, що є складовим «елементом» організаційної структури юридичної особи.
І філії, і представництва розташовуються поза місцезнаходженням юридичної особи, яка їх створила. Зважаючи на розуміння місцезнахо-дження як адреси (країни; поштового індексу; найменування населено-го пункту, району, області; найменування вулиці, номера будинку, квар¬тири) виконавчого органу юридичної особи або учасника повного чи повного учасника командитного товариства, логічним виглядатиме ви¬сновок, що розташуванням філії або представництва має бути інша адреса, аніжу самої юридичної особи1. Причому допускається виокрем-
Ураховуючи, що відокремлений підрозділ має розташовуватися за певною адресою, сумнівним є підхід законодавця до трактування приймального пункту як пересувного відокремленою підрозділу (абз. 11 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про хімічні джерела струму «). Див.: Про хімічні джерела струму: Закон України від 23.02.2006 р. № 3503-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 33. - Ст. 279.

лення декількох варіантів іншої адреси, ураховуючи багатозначність розуміння місцезнаходження юридичної особи, зокрема:
- у тій самій адміністративно-територіальній одиниці (наприклад, розташування відокремленого підрозділу на іншій вулиці в межах міста або району міста);
- в іншій адміністративно-територіальній одиниці (наприклад, роз-ташування відокремленого підрозділу в іншій області, ніж місцезнахо-дження юридичної особи);
- в іншій державі (наприклад, розташування відокремленого підроз-ділу на території іншої держави).
(Однак такий висновок є не зовсім «очевидним» для Державного комітету України із земельних ресурсів, який у своєму листі вказує, що філія та представництво юридичної особи не є тотожним поняттям відокремленого підрозділу юридичної особи1.)
8.1.2. Відмінні ознаки філії та представництва
Відмінності ж між філіями та представництвами полягають у тому, що філія, здійснює всі або частину функцій юридичної особи, яка її створила, представництво ж відповідно тільки представництво та захист інтересів юридичної особи.
Відтак, потребують пояснення вислови «функції, представництво і захист інтересів юридичної особи».
8.2. Функції юридичної особи
Законодавець тільки в декількох статтях ЦК використовує термін «функція», зокрема в контексті діяльності закладу або ж організації, яка виконує функції опікуна (наприклад, абз. 1 ч. З ст. 29 ЦК, ч. З ст. 1178 ЦК). В етимологічному ж значенні функція розуміється як певна ді-яльність. Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юри-дичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (абз. 2 ч. 1 ст. і) філія виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи2. У Законі України «Про банки і банківську ді-
Щодо надання роз'яснення деяких питань земельного законодавства: Лист Державного комітету України із земельних ресурсів від 21.04.2008 р. № 14-17-11/4014 // БД «НАУ-ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.
Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: Закон Украї¬ни від 15.05.2003 р. № 755-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

яльність» закріплюється, що філія здійснює банківську діяльність від імені банку (абз. 40 ч. 1 ст. 2)1.
Отже, під функціями юридичної особи варто розуміти винятково ту діяльність, яку здійснює юридична особа, зокрема виготовлення продукції, виконання робіт чи надання послуг.
8.2.1. Представництво інтересів юридичної особи
Під представництвом у цивільному законодавстві розуміється вчинен-ня від імені та в інтересах особи, яка представляється, тих чи інших право-чинів. Причому така можливість для представництва як відокремленого підрозділу пов'язана з наявністю в керівника довіреності, в якій мають бути чітко визначені його повноваження. Необхідність такої довіреності зумовлена тим, що саме представництво не може бути учасником цивіль¬них відносин, оскільки є складовою частиною юридичної особи.
8.2.2. Захист інтересів юридичної особи
Способи захисту, перелічені у ст. 16 ЦК, спрямовані, як правило, на відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав. Не виключається й захист інтересів особи, якщо вони не суперечать загальним засадам цивільного законодавства. Саме тому постає законо¬мірне запитання: чи вправі представництво захищати права юридичної особи, чи потрібно вести мову про захист його інтересів?
При відповіді на нього необхідно враховувати, що на рівні процесу¬ального законодавства, яке регулює порядок захисту, також відбувається розмежування прав та інтересів юридичної особи шляхом використання словосполучень «охоронювані законом інтереси» (абз. 2 ч. 1 ст. 2 ГПК2), «прав та інтересів юридичних осіб» (ч. 1 ст. 2 КАС3, ст. 4 ЦПК4).
Щодо співвідношення суб'єктивного права та інтересу в теорії цивільного права склалися дві точки зору. Представники першої ствер-
1 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш // Офі¬
ційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://
zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. № 1798-ХП // Офіційний
сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
3 Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 p. № 2747-IV // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-36,37. - Ст. 446.
4 Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 p. № 1618-IV // Відомості
Верховної Ради України. - 2004. - № 40-41,42. - Ст. 492.

джують, що суб'єктивне право включає в себе інтерес1. У свою чергу, прихильники другої вказують на те, що інтерес не входить до струк¬тури суб'єктивного права. Причому друга точка зору є домінуючою в літературі2.
Отже, на законодавчому і доктринальному рівнях відбувається про¬тиставлення категорії інтересу та суб'єктивного права. Тому, зважаючи на наведене положення ст. 95 ЦК відносно повноважень представництва, логічним виглядатиме висновок, що представництво може здійснювати тільки захист інтересів юридичної особи.
Утім, видається, що юридична особа, зважаючи на загальну диспози-тивність цивільно-правових норм, не позбавлена можливості вказувати, перш за все, в довіреності керівника представництва, що він як пред¬ставник юридичної особи здійснює дії із захисту не тільки інтересів, але й прав юридичної особи. Тобто юридичного значення дії із захисту на¬буватимуть у результаті закріплення відповідних повноважень у дові¬реності керівника представництва та їх здійснення цією особою.
Таким чином, різниця між філіями та представництвами полягає в тому, що повноваження філії є ширшими, вони включають в себе виготовлення продукції, виконання робіт чи надання послуг, зокрема представництво й захист прав та інтересів юридичної особи. Усвою чергу, повноваження пред¬ставництва є вужчими і обмежуються тільки представництвом й захистом прав та інтересів юридичної особи.
8.2.3. Можливості створювати інші відокремлені підрозділи юридичної особи
Важливе значення має питання щодо можливості створювати інші відокремлені підрозділи юридичної особи. Законодавчими актами до¬пускається створення різних відокремлених підрозділів. У першу чергу, така можливість передбачена ГК. Варто зауважити, що в цьому Кодексі не передбачається єдності підходу щодо допустимості створення інших відокремлених підрозділів і встановлення їх відмінностей від філій та представництв. Наприклад, у ч. 4 ст. 64 ГК встановлюється, що підпри-ємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші
' Див. напр.: Мотовиловкер Е. Я. Интерес как сущностный момент субъективного права (цивилистический момент) // Правоведение. - 2003. - № 4. - С. 52 - 62.
2 Детальніше див. напр.: Власова А.В. О соотношении субъективного гражданского пра¬ва и интереса // Правоведение. - 2004. - № 3. - С. 179 - 183.

i44 ^g&a*-
відокремлені підрозділи1. Згідно ж з абз. 1 ч. 2 ст. 58 ГК дозволяється від-криття суб'єктом господарювання філій (відділень), представництв.
Тобто на підставі однієї норми допускається створення невичерпно¬го переліку відокремлених підрозділів, без наведення їх ознак, відповід¬но ж до іншої - тільки філій (відділень) та представництв, причому відбувається ототожнення філій та відділень. У науково-практичній літературі також означені моменти не знаходять належного пояснення, а тільки відбувається розкриття відмінностей філій та представництв, закріплених в ЦК2.
Не наводиться таке розмежування й у тих законах, що передбачають створення (існування) таких відокремлених підрозділів як, зокрема: філії, представництва та інші відокремлені підрозділи (абз 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичнихосіб та фізичних осіб - підприємців», ч. 7 ст. 21 Закону України «Про недержавне пен¬сійне забезпечення»3); філії, відділення, представництва (ч. 4 ст. 23 Закону України «Про кооперацію»)4; філії та відділи (ч. З ст. 7 «Про музеї та музейну справу»)5 та ін.
Наведені законодавчі розбіжності не можуть сприяти належному тлумаченню категорії «відокремлений підрозділ». Тому варто з'ясувати, чи існують будь-які відмінності, що дозволили законодавцеві в певних випадках позначати відокремлений підрозділ як відділення або ж навіть вказувати на існування інших відокремлених підрозділів. «Пошук» таких розбіжностей вбачається за доцільне провести на прикладі відді¬лень банків, оскільки для них встановлені законодавством певні від¬мінності від філій та представництв.
Доречно зауважити, що можливість банків створювати відділення не передбачена Законом України «Про банки і банківську діяльність», зокрема ст. 23, котра регулює створення філій та представництв. Про
1 Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV // Офіційний сайт Верховної
Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.
2 Див. напр.: Хозяйственный кодекс Украины: Научно-практический коментарий / Под общ.
ред. А.Г. Бобковой. - Харьков: Издатель ФЛ-П Вапнярчук Н.Н., 2008. - С. 226 - 228.
3 Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.2003 p. № 1057-IV //
Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 47-48. - Ст. 372.
4 Про кооперацію: Закон України від 10.07.2003 p. № 1087-IV // Відомості Верховної
Ради України. - 2004. - № 5. - Ст. 35.
5 Про музеї та музейну справу: Закон України від 29.06.1995 р. № 249/95-ВР // Відомос¬
ті Верховної Ради України. - 1995. - № 25. - Ст. 191.

них згадується тільки в ч. 2 ст. 79 Закону. Утім, це не стало «перешкодою » для Національного банку України, який при затвердженні Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень1 (далі - Положення НБУ), допустив їх ство-рення і закріпив певні вимоги як щодо філії, так і щодо відділення (гла¬ви 9,10 Положення НБУ).

Увага! Аналіз вимог, закріплених у Положенні НБУ, до¬зволяє стверджувати, що і філії, і відділення можуть здійсню¬вати певні види банківських послуг. Тобто, якщо зважити на положення ЦК щодо відокремлених підрозділів, необхідно констатувати, що відділення є не чим іншим, як філією, оскільки воно здійснює певні функції банку.
До такого ж висновку призводить і подальше тлумачення Положення НБУ з виокремленням відмінностей, які можна звести до такого:
а) для філії передбачається наявність технічних та інших умов для
забезпечення її функціонування, здійснення нею відповідних операцій
та забезпечення їх належного обліку (пп. «б» п. 9.5 Положення НБУ).
У свою чергу, для відділення - існування в банку та/або філії, новоство¬
рюваного відділення технічних та інших умов, потрібних для забезпе¬
чення функціонування відділення, здійснення ним відповідних операцій
та їх належного обліку (пп. «б» п. 10.4 Положення НБУ). Тобто НБУ
вбачає одну з відмінностей між філією та відділенням у тому, що відді¬
лення не повинне мати відповідних технічних та інших умов для здійс¬
нення банківських послуг;
б) операції філії банку мають відображатися на окремому балансі
(абз. 1 п. 9.3 Положення НБУ). Відповідно операції відділення залежно
від його підпорядкованості відображаються на балансі банку або філії
(п. 10.3). Таким чином, різниця між філією та відділенням, на думку
НБУ, полягає в наявності окремого балансу та підпорядкованості від¬
ділення філії або банку;
в) необхідна обов'язкова наявність керівника філії, який має відпо¬
відний рівень професійної придатності та ділової репутації (п. 9.4, п. 9.10
' Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Постанова Національного банку України від 31.08.2001 р. № 375 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

Положення НБУ). Для відділення існування керівника необов'язкове (п. 10.12 Положення НБУ). Отже, критерієм слугує обов'язкова наяв¬ність керівника у філії, що відповідає правилам ЦК і відсутність такого у відділення.
Як відомо, логічна операція поділу повинна мати в основі певний критерій, який дозволяв би виділити загальне поняття та окремі його частини з притаманними їм ознаками. Такий підхід втілений у ст. 95 ЦК і дозволяє виокремити як загальні ознаки поняття «відокремлений під-розділ», так і його складових - філій та представництв. Відносно відді-лення такі риси не передбачені ЦК і тому видається, що навіть у разі їх встановлення у підзаконних нормативно-правових актах вони не можуть слугувати для розмежування філії та відділення.
Зважаючи на наведене, слід відмітити наявність у сучасному україн-ському законодавстві парадоксальної ситуації щодо існування інших відокремлених підрозділів, зокрема відділень. Адже в законодавчих актах не встановлено як кваліфікуючих ознак інших відокремлених під-розділів, так і потреби в їх існуванні, що очевидно потребує вироблен¬ня узгодженого підходу та втілення його на законодавчому рівні.
8.3. Диференціація юридичних осіб залежно від умов
та можливості створювати філії та представництва
Специфіка правового положення того чи іншого виду юридичних осіб унаслідок діяльності, яку вони здійснюють, дозволяє їх диференці¬ювати залежно від умов та можливості створювати філії та представ-ництва, на ті, для яких:
а) філії та представництва заборонено створювати на певній
території. Наприклад, суб'єкти підприємницької діяльності, зареє¬
стровані на території спеціальної економічної зони «Закарпаття», не
можуть мати філій, відділень, інших відокремлених підрозділів за ме¬
жами зони (ч. З ст. 6 Закону України «Про спеціальну економічну
зону «Закарпаття»)1;
б) створення філій та представництв виступає необхідною переду¬
мовою для набуття певного статусу. Наприклад, у всеукраїнських
благодійних організацій неодмінно мають бути філії, представництва в
1 Про спеціальну економічну зону «Закарпаття»: Закон України від 22.03.2001 р. № 2322-III // Відомості Верховної Ради України. - 2001 - № 23. - Ст. 111.

4^W7
більшості областей України (ч. 2 ст. 7 Закону України «Про благодій-ництво та благодійні організації»)1;
в) філії та представництва неможливо створити в силу їх правової природи. Наприклад, оскільки діяльність громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону має поширюва-тися на відповідну територію - місце роботи, навчання або проживан¬ня громадян (ч. 1 ст. 4, п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про участь гро-мадян в охороні громадського порядку і державного кордону»)2, то, звичайно, вони не можуть створювати відокремлених підрозділів. Такий само висновок слід зробити й відносно об'єднання співвласників багато¬квартирного будинку, діяльність якого спрямована утримання і вико¬ристання неподільного та загального майна конкретного багатоквар¬тирного будинку3;
г) створення філії та представництва допускається за умови дотри-мання відповідних вимог. Наприклад, банк має право відкривати філії та представництва на території України в разі його відповідності ви-могам щодо відкриття філій та представництв, установленим нормативно-правовими актами Національного банку України4 (ч. 1 ст. 23 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);
ґ) дозволено створювати тільки філії. Наприклад, навчальні за-клади мають право створювати тільки філії (абз. 2 ч. 6 ст. 14 Закону України «Про позашкільну освіту»5, ч. 4 ст. 30 Закону України «Про вищу освіту»6), оскільки їх діяльність спрямована на надання освітніх послуг, що повністю виключає самостійне здійснення дій із представ-
1 Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16.06.1997 р. № 531/97-
ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 46. - Ст. 292.
2 Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон
України від 22.06.2000 р. № 183S-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. -
№ 40. - Ст. 338.
3 Див.: Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку: Закон України від
29.11.2001 р. № 2866-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 10. - Ст. 78.
4 Див.: Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх
філій, представництв, відділень: Постанова Національного банку України від 31.08.2001 р.
№ 375 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим
доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
s Про позашкільну освіту: Закон України від 22.06.2000 р. № 1841-Ш // Відомості Верхов¬ної Ради України. - 2000. - № 46. - Ст. 393.
6 Про вищу освіту: Закон України від 17.01.2002 р. № 2984-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 20. - Ст. 134.

ництва та захисту, які властиві представництву. Такі ж висновки по-трібно зробити, зокрема, щодо кредитних спілок (абз. 5 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про кредитні спілки»1), телерадіоорганізацій (ст. 44 Закону України «Про телебачення та радіомовлення»)2;
д) українські банки мають право створювати філії чи представництва на території іїшшх держав на підставі дозволу* Національного банку України (ч. 1 ст. 25 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
8.4. Процедура створення філії та представництва
8.4.1. Рішення про створення відокремленого підрозділу
Залежно від виду юридичної особи різняться відповідно й органи, які приймають рішення про створення філії або представництва. За-конодавством передбачена вимога, що рішення про створення відокрем-леного підрозділу має приймати орган управління юридичної особи (ч. З ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Згідно з ч. 2 ст. 98 ЦК до органів управління товариства відносяться загальні збори учасників та виконавчий орган, якщо інше не встановле¬но законом, ураховуючи наведений поділ органів юридичної особи і положення інших нормативно правових актів, вбачається за допустиме виокремити два правила, відповідно до яких:
а) визначення компетентного органу відбувається шляхом вказівки в законі - загальні збори учасників ТОВ (ТДВ) (ч. 1 ст. 59 Закону Укра¬їни «Про господарські товариства»4), спостережна рада банку (п. 6 ч. 2 ст. 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);
1 Про кредитні спілки: Закон України від 20.12.2001 р. № 2908-Ш // Відомості Верховної
Ради України. - 2002. - № 15. - Ст. 101.
2 Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»: Закон України
від 12.01.2006 р. № 3317-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 18. - Ст. 155.
3 Положення про створення дочірнього банку, філії і представництва українського банку
на території інших держав: Постанова Національного банку України від 12.04.2006 р.
№ 143 // Офіційний вісник України. - 2006. - № 17. - Ст. 1275.
4 Про господарські товариства: Закон України від .09.1991 р. № 1576-ХІІ // Офіційний
сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Причому системний аналіз положень статей 41 та 59
Закону України «Про господарські товариства» дозволяє стверджувати, що питання
створення філій та представництв ТОВ (ТДВ) віднесено законодавцем до виключної
компетенції загальних зборів учасників ТОВ (ТДВ). Тобто воно не може бути відне¬
сеним до компетенції інших органів управління, зокрема виконавчого органу.

б) орган управління, повноважний приймати рішення про створен¬ня відокремленого підрозділу, не встановлений законом. За такої ситуа¬ції, звичайно, відповідний орган управління має бути визначений в установчих документах юридичної особи. Так, у Законі України «Про акціонерні товариства» не врегульовано питання відносно того, який орган повноважний приймати рішення про створення філії або пред-ставництва. І тому обов'язково це має бути вирішено в статуті AT. У деяких випадках таке положення визнається обов'язковим для уста-новчих документів. Наприклад, у статуті кредитної спілки повинен обов'язково зазначатися порядок утворення філій (абз. 5 ч. 2 ст. 7 За¬кону України «Про кредитні спілки»).
Крім цього, необхідно враховувати й правову сутність управління певними видами юридичних осіб. Відсутність органів у повних та ко-мандитних товариств зумовлює те, що учасники повного товариства та повні учасники командитного товариства за спільною згодою повинні приймати рішення щодо створення філії або представництва, якщо за-сновницьким договором не передбачено, що таке рішення може при-йматися більшістю голосів учасників (ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 136 ЦК).
Специфікою відзначається прийняття рішення про створення відо-кремленого підрозділу в разі порушення справи про банкрутство юри-дичної особи. Після призначення розпорядника майна і до припинення процедури розпорядження майном органи правління боржника не мають права без згоди розпорядника майна приймати рішення про ство¬рення філій та представництв (ч. 11 ст. 13 Закону України «Про від¬новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»)'. Тобто для прийняття рішення про створення філії або представництва необхідна попередня згода розпорядника майна.
8.4.2. Форма рішення
Залежно від того, який орган управління приймає рішення про ство-рення відокремленого підрозділу, воно може міститися в:
а) протоколі:
- загальних зборів, який підписується головою та секретарем збо¬рів. Такі вимоги містяться в Законі України «Про господарські това¬риства» (ч. 9 ст. 41), «Про кредитні спілки» (абз. 1 ч. 5 ст. 14). Рі-
Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Зако¬нодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

шення про створення відокремленого підрозділу повних або командитних товариств повинно підписуватися всіма учасниками (повними учасниками). У юридичних осіб, що мають одного учасника (AT, ТОВ, ТДВ), звісно, не може бути оформлений протокол. У цьому випадку не вбачається перешкод назвати такий документ рішенням, яке підписуватиме єдиний учасник товариства, а для AT ще слід до-тримуватися вимог ч. 2 ст. 46 Закону України «Про акціонерні товариства»1;
- наглядової (спостережної) ради, який підписується головою спо-стережної ради (абз. 4ч. 4 ст. 15 Закону України «Про кредитні спілки» або ж головуючим на засіданні наглядової ради (ч. 6 ст. 55 Закону Укра-їни «Про акціонерні товариства»);
- колегіального виконавчого органу, який підписується головуючим цього органу або ж іншим членом виконавчого органу (ч. 4 та 6 ст. 59 Закону України «Про акціонерні товариства»).
Зважаючи на можливу об'ємність протоколу, особливо в AT, не вба-чається перешкод для подання державному реєстраторові витягу з протоколу загальних зборів (наглядової ради, колегіального виконавчо-го органу, підписаного директором (генеральним директором та ін.) або головою колегіального виконавчого органу і скріпленого печаткою юридичної особи. Подібний підхід був висловлений Державним комі-тетом України з питань регуляторної політики та підприємництва2;
б) наказі одноособового виконавчого органу, який підписується директором (генеральним директором та ін.) та скріплюється печаткою юридичної особи.
8.5. Найменування філії та представництва
Згідно з Вимогами щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу найменування відокремленого підроз-ділу повинно містити слова «відокремлений підрозділ» («філія», «представництво» тощо) та вказувати на належність до юридичної
1 Про акціонерні товариства: Закон України від 17.09. 2008 р. № S14-V1 // Офіційний
вісник України. - 2008. - № 81. - Ст. 2727.
2 Див.: Про надання роз'яснень з питань нотаріального посвідчення підписів власників
на рішенні про створення відокремлених підрозділів: Лист Державного комітету Украї¬
ни з питань регуляторної політики та підприємництва від 05.10.2004 р. № 6809 // БД
«НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

особи, яка створила зазначений відокремлений підрозділ (п. 1.9)1. На-приклад, ТОВ «Роги та копита» може надати своїй філії (представни-цтву) назву за місцем її територіального розташування - Харківська філія ТОВ «Роги та копита» або Харківське представництво ТОВ «Роги та копита». Не виключається використання в найменуванні відокремленого підрозділу числових позначень, наприклад, філія № 9 ТОВ «Роги та копита».
8.6. Вимоги до змісту положення про філію
або представництво
ЦК не деталізується, який саме має бути зміст положення про певний відокремлений підрозділ. Орієнтиром при його складанні може бути поділ відокремлених підрозділів на філії та представництва. Тобто для філії по¬винно бути чітко вказано, виконує вона всі функції юридичної особи чи частину (і деталізовано їх), у свою чергу для представництва - які саме повноваження із представництва та захисту воно може здійснювати.
Зміст положення, зокрема, може містити: назву, місцезнаходження, організаційну структуру відокремленого підрозділу; його функції (по-вноваження), права та обов'язки; порядок організації роботи; порядок звітності та надання інформації про діяльність відокремленого підроз¬ділу юридичній особі; інші питання, пов'язані з його діяльністю.
Окрім цього, щодо відокремлених підрозділів певних юридичних осіб, що, як правило, займаються наданням фінансових послуг, вимоги до змісту положення містяться на рівні підзаконних нормативно-правових актів або ж існують відповідні примірні положення2.
Наприклад, положення про відокремлений підрозділ торговця цін¬ними паперами, яким надані повноваження здійснювати діяльність з торгівлі цінними паперами, має містити зокрема: основні види діяль¬ності, повноваження; вимоги до наявності мінімальної кількості серти-
1 Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підроз¬
ділу: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підпри¬
ємництва від 09.06.2004 р. № 65 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодав¬
ство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Див. напр.: Примірний статут та примірні внутрішні положення, що регулюють діяльність
органів управління кредитної спілки: Розпорядження Державної комісії з регулювання
ринків фінансових послуг України від 13.03.2008 р. № 338 // Офіційний сайт Верховної
Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http: //zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.

1S2 &£№*"
фікованих фахівців (у тому числі керівних посадових осіб); вимоги до наявності комп'ютерної техніки та відповідного програмного забез-печення; вимоги до приміщення; умови ліквідації (п. 7 Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з торгівлі цінними паперами)1.
8.6.1. Затвердження положення
Для деяких видів юридичних осіб органи, що повноважні приймати рішення про створення відокремленого підрозділу, і органи або особи, які затверджують їх положення, співпадають. Відносно інших юридич¬них осіб орган, що затверджує положення про філію чи представництво, має визначатися в установчих документах.
Необхідно акцентувати увагу, перш за все, на положеннях Закону України «Про акціонерні товариства», оскільки, як вказувалося вище, в законі не встановлено органу, який повноважний приймати рішення про створення того чи іншого відокремленого підрозділу. Однак до виключної компетенції наглядової ради належить затвердження в межах своєї компетенції положень, якими регулюються питання, пов'язані з діяльністю товариства (п. 1 ч. 2 ст. 52 Закону України «Про акціонерні товариства»). Видається, що саме до таких мають відно¬ситися положення про філію (представництво). Тобто в разі створен¬ня наглядової ради AT затвердження положення знаходиться в її ви¬ключній компетенції.
При цьому потрібно зважати й на приписи ст. 77 Закону, якими встановлюється обов'язковість зберігання положення про кожну філію чи представництво, як правило, за місцезнаходженням товариства. За місцезнаходженням відокремлених підрозділів також повинні знаходи-тися положення про них. У зв'язку з чим потрібно затверджувати як мінімум два екземпляри відповідних документів2.
' Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на фондовому ринку - ді-яльності з торгівлі цінними паперами: Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.05.2006 р. № 346 // Офіційний вісник України. - 2006. -№ 34. - Ст. 2432.
2 Наприклад, для внесення відомостей про філію банку до Державного реєстру банків необхідно подати Національному банку України чотири примірники положень про філію (пп. « в» п. 9.7 Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень).

8.7. Публічно-правові наслідки створення філії
або представництва
Внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридич¬них осіб та фізичних осіб - підприємців. Оскільки філії та пред¬ставництва не є суб'єктами права, то, звичайно, законодавством не вимагається проведення їх державної реєстрації. Відповідно до ч. 5 ст. 95 ЦК відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру. Для цього згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (ч. З ст. 28) державному реєстратору необхідно подати заповнену реєстраційну картку на створення від¬окремленого підрозділу юридичної особи (форма № 5)1 та рішення органу управління юридичної особи про створення відокремленого підрозділу.
Слід звернути увагу, що Законом України «Про державну реєстра-цію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачається виключний перелік документів, що надаються державному реєстрато-рові, та не встановлено строків їх подання, після прийняття рішення про створення відокремленого підрозділу. Зважаючи на те що перелік підстав залишення документів про створення відокремленого під¬розділу без розгляду вичерпно передбачено ч. 7 ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - під¬приємців», неповідомлення протягом певного часу державного ре¬єстратора про створення відокремленого структурного підрозділу не може слугувати підставою для відмови у внесенні інформації до реєстру.
Державний реєстратор після внесення запису до Єдиного держав-ного реєстру передає відповідні відомості про відокремлені підрозділи юридичної особи органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування за місце-знаходженням юридичної особи та за місцезнаходженням відокремле-ного підрозділу (ч. 9 ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
1 Детальніше див.: Форми реєстраційних карток: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.04.2007 р. № 54 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 34. - Ст. 1370.

Спеціальні правові наслідки:
а) у разі створення філії юридичною особою, яка здійснює діяльність,
що підлягає ліцензуванню, вона повинна подати до органу ліцензу¬
вання заяву встановленого зразка про видачу копії ліцензії, а також
відповідний перелік документів (ч. 9 ст. 14 Закону України «Про лі¬
цензування певних видів господарської діяльності»)1. Зазначені ви¬
моги можуть деталізуватися в окремому законі, що стосується регу¬
лювання певного виду діяльності. Наприклад, у разі створення
юридичною особою нової філії, яка здійснюватиме діяльність у сфері
телекомунікацій за отриманими нею ліцензіями, подається до Націо¬
нальної комісії з питань регулювання зв'язку заява встановленого
зразка про видачу копій відповідних ліцензій, а також документи,
які підтверджують створення нової філії. Засвідчена копія ліцензії
є документом, що підтверджує право філії на здійснення діяльності у
сфері телекомунікацій на підставі даної ліцензії (ч. 8, 9 ст. 48 Закону
України «Про телекомунікації»)2;
б) відомості про філії та представництва банків Національний банк
України включає до Державного реєстру банків на підставі письмово¬
го повідомлення банку (ч. 2 ст. 23 Закону України «Про банки та бан¬
ківську діяльність»);
в) фінансова установа, протягом п'ятнадцяти днів після створення
нового відокремленого підрозділу3, що надаватиме фінансові послуги,
державне регулювання діяльності з надання яких належить до компетен¬
ції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, зобов'язана
подати заяву про внесення до Державного реєстру фінансових установ
інформації про відокремлені підрозділи юридичної особи (додаток 6) та ре¬
єстраційну картку з інформацією про відокремлений підрозділ юридичної
особи (додаток 4). Внесення інформації про відокремлений підрозділ до
Реєстру є обов'язковою умовою надання фінансовою установою фінансових
' Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р.
№ 1775-ІІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим
доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. г Про телекомунікації: Закон України від 11.11.2003 р. № 1280-IV // Офіційний сайт
Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.
gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. 3 Хоча в цьому випадку під словосполученням «відокремлений підрозділ», ураховуючи,
що йдеться про здійснення певної діяльності, варто розуміти тільки філію, оскільки
тільки вона може провадити певну діяльність.

послуг через такий відокремлений підрозділ (абз. 1 п. 1 розділу V Поло-ження про Державний реєстр фінансових установ)1;
г) у випадку, якщо філію або представництво утворює емітент цін¬них паперів, то інформація про таке рішення відноситься до особливої (абз. 2 ч. 1 ст. 41 Закону України «Про цінні папери та фондовий ри¬нок»). Вона повинна бути розкрита: у стрічці новин (протягом двох робочих днів з дати вчинення дії, але не пізніше 10.00 години третьо¬го робочого дня, після дня вчинення дії); в офіційному друкованому виданні (протягом п'яти робочих днів з дати вчинення дії); подана до ДКЦПФР (протягом десяти робочих днів з дати вчинення дії) (п. 1 глави 3 розділу II Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів)2.
У Повідомленні розкривається така інформація: дата прийняття рі¬шення про утворення філії (філій), представництва (представництв) емітента, назва уповноваженого органу, що його прийняв, та причини прийняття такого рішення; повне найменування та місцезнаходження кожної філії чи представництва, що були створені, та функції, які вони виконуватимуть (ч. З п. 8 глави 2 розділу II Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів).
До моменту офіційного оприлюднення інформації про створен¬ня філії та представництва вона відноситься до інсайдерської інфор¬мації3;
ґ) філії та представництва всеукраїнських благодійних організацій підлягають державній реєстрації органами юстиції на місцях (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації») в по¬рядку, передбаченому Положенням про порядок державної реєстрації
' Про внесення змін до Положення про Державний реєстр фінансових установ: Розпо-рядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 16.01.2007 р. № 6640 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 9. - Ст. 336. Аналогічні вимоги передбачаються й для страховиків (п. S. 1 розділу 5 Ліцензійні умови проваджен¬ня страхової діяльності). Див: Ліцензійні умови провадження страхової діяльності: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 р. № 40 // Офіційний вісник України. - 2003. - № 38. - Ст. 2047.
2 Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів: Рішення Державної
комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19.12.2006 р.№ 1591 // Офіційний віс¬
ник України. - 2007. - № 9. - Ст. 339.
3 Про визначення інформації, яка належить до інсайдерської: Рішення Державної комісії
з цінних паперів та фондового ринку від 21.11.2006 р. № 1344 // Офіційний вісник
України. - 2007. - № 6. - Ст. 234.

156 €qgfeh*~
благодійних організацій1. Як вказувалося вище, ЦК не встановлюється державної реєстрації філій та представництв, а закріплюється тільки внесення про них інформації до державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Відносно філій та представництв благодійних організацій законодавством закріплюється проведення саме державної реєстрації цих підрозділів. На¬певне, це викликано тим, що наявність філій та представництв є передумо¬вою для набуття статусу всеукраїнської або міжнародної організації. До того ж інформація про філії та представництва вноситься до Єдиного державного реєстру об'єднань громадян та благодійних організацій2.
8.8. Діяльність філії та представництва
Філії та представництва не є юридичними особами. Вони, як зазнача-лося вище, є складовими юридичної особи, що їх створила, і через це вони не можуть бути самостійними учасниками цивільних відносин. Ді-яльність, яку здійснюють ці відокремлені підрозділи, проводиться в інте-ресах та від імені юридичної особи, що їх створила.

Увага! Для того щоб вчиняти різноманітні правочини та інші юридичні дії, необхідно наділити повноваженнями особу, котра матиме можливість їхучиняти, в силу того, що є особою в розумінні цивільного законодавства. Такою особою є керівник філії та представництва, який призначається юридичною особою і діє на підставі довіреності.
8.9. Майно відокремленого підрозділу
Філія або представництво наділяється юридичною особою майном (ч. З ст. 95 ЦК). Це майно відокремлюється не від майна інших суб'єктів права, а всередині юридичної особи від іншого її майна.
1 Положення про порядок державної реєстрації благодійних організацій: Постанова
Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р. № 382 // Офіційний вісник України. -
1998.-№13.
2 Положення про Єдиний державний реєстр об'єднань громадян та благодійних органі¬
зацій: Наказ Міністерства юстиції України від 14.12.1998 р. № 66/5 // Офіційний сайт
Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.
gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Слід звернути увагу, що з 31 березня 2009року відповідно до
Наказу Міністерства юстиції України від 19.12.2008 р. інформація вноситиметься до
Єдиного реєстру громадських формувань. Див.: Положення про Єдиний реєстр громад¬
ських формувань: Наказ Міністерства юстиції України від 19.12.2008 р. № 2226/5 //
Офіційний вісник України. - 2008. - № 99.

Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінан-сову звітність в Україні» (абз. 6 ч. 5 ст. 8)1 юридична особа може само-стійно виділяти на окремий баланс відокремлені підрозділи, які зобов'язані вести бухгалтерський облік, з наступним включенням їх показників до фінансової звітності юридичної особи.
Унаслідок наділення відокремленого підрозділу майном та для спро-щення його функціонування законодавством передбачається можливість відкриття юридичною особою через свої філії або представництва ра¬хунків в банках (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»)2. Допускається і виготовлення спеціальної печатки відокремленого підрозділу3.
За дії філії або представництва, незважаючи на наділення їх майном, несе відповідальність юридична особа, що їх створила. Однак слід мати на увазі, що в законодавстві існують певні особливості звернення стягнення на гро¬шові кошти, що перебувають на рахунках відокремленого підрозділу.
§
Увага! У разі якщо коштів нарахунках боржника - юри¬дичної особи недостатньо для погашення заборгованості перед стягувачами в повному обсязі, стягнення може бути звернуто на кошти, що знаходяться нарахунках, відкритих боржниками - юридичними особами через свої філії, пред¬ставництва та інші відокремлені підрозділи (ч. З ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження»)'*. Тобто законом чітко визначається черговість звернення стягнення на грошові кошти юридичної особи - спочатку на грошові кошти, що перебувають
' Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні: Закон України від 16.08.1999 р. № 996-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 40. - Ст. 365.
2 Про платіжні системи та переказ коштів в Україні: Закон України від 05.04.2001 р. № 2346-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 29. - Ст. 137. Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та грома¬дянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення за¬мовлень на виготовлення печаток і штампів, та затвердження Умов і правил проваджен¬ня діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виго¬товлення печаток і штампів: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 11.01.1999 р. № 17 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим до-ступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
4 Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 p. № 606-XIV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

на рахунках відкритих юридичною особою, а тільки в разі їх від-сутності або недостатності - на рахунках відкритих через від-окремлені підрозділи.
8.9.1. Майно філії як єдиний майновий комплекс (підприємство)
Наявність у філії відокремленого майна в середині самої юридичної особи, можливість обліковувати його на окремому балансі, наявність рахунків у банках дозволяє вести мову про майно філії як єдиний май-новий комплекс. Такий висновок допустимий, зокрема, і з огляду на тлумачення ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та кому-нального майна»', де прямо позначаються як предмет договору оренди цілісні майнові комплекси філій.
Законом України «Про фінансовий лізинг» (ч. 2 ст. 2)2 передбача¬ється, що не можуть бути предметом лізингу єдині майнові комплек¬си підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Звісно не зовсім коректне використання законодавцем словосполучення «не можуть бути предметом лізингу відокремлені структурні підрозділи» може ввести в оману, що заборона відносить¬ся до філії як структурного підрозділу. Однак філія не повинна роз¬глядатися як об'єкт цивільних прав. За допомогою системного тлума¬чення слід зробити висновок, що цей припис стосується обмеження бути предметом лізингу саме цілісного майнового комплексу, який відокремлений всередині самої юридичної особи, що створила філію або представництво.
На основі єдиного майнового комплексу, що використовується від-окремленим підрозділом, можливе створення іншої юридичної особи шляхом виділу (ст. 109 ЦК)3.
1 Про оренду державного та комунального майна: Закон України від 10.04.1992 р. № 2269-XII // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим до¬ступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
1 Про внесення змін до Закону України «Про лізинг»: Закон України від 11.12.2003 р. № 1381-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 15. - Ст. 231.
3 Наприклад, Наказом Міністерства палива та енергетики було створено державні під¬приємства шляхом виділу відокремлених підрозділів. Див.: Про створення ДП «Шахта «Житомирська» та ДП «Шахта «Тернопільська»: Наказ Міністерства палива та енергетики від 11.08.2005 р. № 381 // Відомості Міністерства палива та енергетики України. - 2005. - № 8.

8.10. Довіреність керівника філії (представництва)
У ст. 95 ЦК не встановлюється спеціальних вимог щодо довіреності керівника відокремленого підрозділу. Підставою видачі такої довіре-ності буде виступати акт органу юридичної особи про призначення фізичної особи керівником філії або представництва.

Увага! Звичайно, що при видачі довіреності потрібно ке-руватися як загальними вимогами (ст. 244,245 ЦК), так і спеціальними - про довіреність юридичної особи (ст. 246 ЦК). Нотаріальне посвідчення довіреності керівника відокремле¬ного підрозділу не є обов'язковим,утім, за бажанням юридич¬ної особи вона може бути нотаріально посвідчена.
Видається, що довіреність керівника відокремленого підрозділу но-ситиме комплексний характер. З чим це пов'язується? Як відомо у ци-вільному законодавстві прямо передбачено, що представник має право або зобов'язаний вчиняти тільки правочини (ч. 1 ст. 237 ЦК)1. Усі інші дії не охоплюються цивільним законодавством і регулюються іншими нормами, або взагалі позбавлені такого. До них відносяться й дії щодо процесуального представництва. Як наслідок при розгляді довіреності керівника філії або представництва, основну увагу варто зосередити на двох можливих повноваженнях та їх виконанні: вчиненні правочинів та процесуального представництва.
Учинення правочинів. При виданні довіреності в ній повинні бути чітко визначені повноваження, якими наділяється керівник відокремленого підрозділу. При вчиненні правочинів у тексті має вказуватися, що правочин вчинюється від імені юридичної особи. Утім, позиція судових органів у разі відсутності в тексті договору такого посилання зводиться до того, що це не виступатиме пере¬шкодою для дійсності правочину. Вищий господарський суд Укра¬їни вказує: якщо керівник відособленого підрозділу має повнова¬ження, але в тексті договору помилково відсутні вказівки, що договір укладено від імені юридичної особи, то тільки ця обстави¬на не може бути підставою для визнання договору недійсним.
Хоча допускаються винятки відносно, наприклад, отримання заробітної плати, пред¬ставництва акціонерів.

У таких випадках договір слід вважати укладеним від імені юридич¬ної особи '.

Увага/ У разі укладення правочину, що потребує нотарі-ального посвідчення, процедура його посвідчення залежатиме від того, вчинюється він на підставі простої письмової чи нотаріально посвідченої довіреності.
При вчиненні правочину на підставі довіреності, яка має просту письмову форму нотаріус відповідно до ч. 5 ст. 44 Закону України «Про нотаріат»2 зобов'язаний перевірити цивільну правоздатність та дієздат¬ність юридичної особи шляхом ознайомлення з установчими докумен¬тами, свідоцтвом про державну реєстрацію і витягом з Єдиного держав¬ного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців цієї юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчи-няється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності3. В Інструк¬ції про вчинення нотаріальних дій позначається, що нотаріусом при вчиненні правочину юридичною особою має бути, окрім інших доку¬ментів, перевірене положення про філію та представництво юридичної особи, наказ юридичної особи про призначення керівника філії або пред¬ставництва (абз. 1 п. 41 )4.
Як вказувалося вище, норми Закону України «Про нотаріат» у новій редакції не передбачають такої вимоги. Напевне, це свідчить про зміну підходу законодавця до перевірки дієздатності юридичної особи, що є виправданим та логічним і з часом Інструкція повинна бути викладена відповідно до вимог Закону України «Про нотаріат».
1 А6з.2п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 30.03.1995 р. №02-5/220
«Про укладання договорів відособленими підрозділами юридичних осіб» // Збірник
рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1995. - № 2; абз. 2
п. 9.2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 р. № 02-5/111 «Про
деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» //
Юридичний вісник України. - 2002. - № 26.
2 Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»: Закон України від 01.10.2008 р.
№ 614-V1 // Офіційний вісник України. - 2008. - № 81. - Ст. 2729.
3 Детальніше див.: Спасибо-Фатеева І.В.,КратВ.І. Науковий висновок щодо дій нотаріуса при
перевірці правоздатності та дієздатності юридичної особи при посвідченні правочину //
Мала енциклопедія нотаріуса. - 2008. - № 4. - С. 75 - 78.
4 Інструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства
юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 // Офіційний сайт Верховної Ради України. За¬
конодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

Якщо керівник філії або представництва вчинює правочин на під¬ставі нотаріально посвідченої довіреності, нотаріус повинен, зважаючи на вимоги Закону України «Про нотаріат» (ч. 6,7 ст. 44), встановити особу уповноваженого представника та перевірити обсяг його повноважень. Перевірка повноважень керівника відокремленого підрозділу здійсню-ється на підставі довіреності та даних, які містяться в Єдиному реєстрі довіреностей. Тобто при вчиненні правочину керівником філії (пред¬ставництва), який має нотаріально посвідчену довіреність, повтор всіх вказаних дій, звичайно, виключається.
Згідно з положеннями цивільного законодавства правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою (абз. 2
ч. 2 ст. 207 ЦК).
Зважаючи на те що відокремлені підрозділи юридичної особи можуть мати печатки, при нотаріальному посвідченні правочинів можуть при¬йматися договори, укладені від імені юридичних осіб їх філіями чи представництвами, підписані уповноваженими на це особами та скріплені печатками цих філій чи представництв (абз. З п. 42 Інструкції про вчи¬нення нотаріальних дій).
Укладення правочину відокремленим підрозділом іноземної юри¬дичної особи. Укладення правочину відокремленим підрозділом іно¬земної юридичної особи, від імені якої діятиме керівник її відокремле¬ного підрозділу на підставі довіреності, відзначатиметься специфікою. Адже в цьому випадку нотаріусу не можуть бути надані документи, передбачені Законом «Про нотаріат» та Інструкцією про вчинення нотаріальних дій. Не можуть і мати місце дії, передбачені цими норма¬тивними актами. Зокрема, це стосується ознайомлення з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - під¬приємців цієї юридичної особи та перевірки довіреності за Єдиним
реєстром довіреностей.
Ураховуючи, що йдеться про відокремлений підрозділ іноземної юридичної особи, слід мати на увазі, що на них не поширюється дія Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб - підприємцш» і, звичайно, витяг з Державного реєстру, що містить відомості про іх державну реєстрацію, не може бути надано. Інформації

162 Оф*Я~
про довіреність в Єдиному реєстрі також не може існувати, адже вона видавалась за межами України.
При цьому нотаріусу слід ураховувати, що порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності керівника відокремленого підрозділу іноземної юридичної особи регулюється правом держави, вякій видана довіреність (ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Тобто в такому разі необхідно здійсню¬вати перевірку повноважень представника на підставі документів, ви¬даних за кордоном.
Документи, які складено за кордоном з участю влади іноземної дер¬жави або які від неї виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Без ле¬галізації такі документи приймаються нотаріусами в тих випадках, коли це передбачено законодавством України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна (ст. 100 Закону України «Про нотаріат»).
Процесуальне представництво. Процесуальне законодавство не є одноманітним щодо регулювання питання, хто вправі виступати від імені юридичної особи. У ГПК встановлюється, що повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами (ч. 4 ст. 28). Отже, припускається, що відокрем¬лений підрозділ може виступати від імені юридичної особи, якщо від¬повідні повноваження передбачені установчими або іншими докумен-тами. Наведені положення беруться за основу у відповідних роз'ясненнях ВГСУ Наприклад, якщо від імені страховика діяв відокремлений підроз-діл, господарському суду необхідно встановити статус такого підроз¬ділу, зокрема, чи може він представляти інтереси страховика в госпо¬дарському процесі (абз. 4 п. 8 Рекомендацій ВГСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди»)1.
Особливо показовими є випадки із судової практики, коли тими чи іншими судовими інстанціями позначається в рішеннях щодо конкрет¬них господарських справ, що юридичні особи діють в особі своїх відо¬кремлених підрозділів. Так, зокрема, упостанові ВГСУ у справі № 5/60
1 Про внесення змін та доповнень до Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.03.1994 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди»: Рекомендації Вищого господарського суду Укра¬їни від 29.12.2007 р. № 04-5/239 // Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.

зазначається, що ТОВ «Український автомобільний холдинг» діє в особі Кременчуцької філії1.
Така ситуація зумовлена часом прийняття відповідної норми ГПК, котра допускає участь філій та представництв у процесуальних відно¬синах і як наслідок - невнесення змін до ст. 28 ГПК після прийняття ЦК. Таку тезу підтверджують і положення ЦПК та КАС у яких про¬стежується певна єдність у регулюванні переліку осіб, що можуть ви¬ступати від імені юридичної особи й передбачається, що такі дії здійснює представник (ч. З ст. 42 ЦПК, ч. З ст. 58 КАС).
Тому, зважаючи на цивільно-правове положення філій та представ¬ництв, навряд чи правильним і навіть логічно обґрунтованим вигляда¬тиме їх участь у певних процесуальних відносинах, оскільки суперечить цивільно-правовій природі відокремленого підрозділу як складової частини юридичної особи, що його створила.
Від імені юридичних осіб має право виступати тільки керівник відо¬кремленого підрозділу, адже між ним і юридичною особою існують відноси¬ни представництва і його повноваження підтверджуються довіреністю юридичної особи.

Увага! Процесуальні повноваження керівника відокремле¬ного підрозділу має бути вказано в довіреності юридичної особи. В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій містяться загальні правила, яких має дотримуватися нота¬ріус, посвідчуючи довіреність на процесуальне представництво. При посвідченні довіреності на ведення справи в суді нотаріус роз'яснює довірителю, що уповноважена особа (представник) вправі вчиняти від його іменіусі процесуальні дії. Обмеження повноважень представ¬ника щодо вчинення конкретних процесуальних дій мають бути застережені в довіреності (п. 151). Наявність такого положення очевидно викликана різними підходами до регулювання змісту дові¬реності представника процесуальними кодексами.
ВІДПОВІДНО ДО ЦПК представник може вчиняти від імені особи, яку він представляє, всі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної
Постанова Вищого господарського суду України від 13.03.2008 р. у справі № 5/60 // БД «НАУ-ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності (ч. 1, 2 ст. 44). Згідно з КАС повноваження на ведення справи в суді дає пред¬ставникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа (ч. 1 ст. 59).
Отже, зважаючи на викладене, варто зауважити, що в довіреності доцільно зазначати повноваження, які може вчиняти керівник відокрем-леного підрозділу, а також ті, щодо яких існують обмеження, наприклад, відмова від позову, укладення мирової угоди або примирення.

Увага! У довіреності доцільно зазначати повноваження, якіможе вчиняти керівник відокремленого підрозділу, а також ті, щодо яких існують обмеження, наприклад, відмова від позову, укладення мирової угоди або примирення.
Не позбавлене актуальності й питання щодо співвідношен-ня довіреності керівника та положення про відокремлений підрозділ,
оскільки не виключені випадки, коли положення та довіреність будуть змістовно різні.
Навіть текстуально можливо простежити розмежування законодав-цем положення про відокремлений підрозділ та довіреності його керів-ника. Про це свідчить аналіз ч. З та ч. 4 ст. 95 ЦК, в яких спочатку зазна-чається, що філії (представництва) діють на підставі положення, а вже згодом - що керівники діють на підставі виданої юридичною особою довіреності.
Між фізичною особою (керівником) та юридичною особою іс¬нують правовідносини представництва. Це обумовлене потребою участі в цивільному обороті особи - керівника філії (представництва). Довіреність керівника відокремленого підрозділу адресується третім особам.
Положення про відокремлений підрозділ є локальним актом юри-дичної особи, який спрямований, в першу чергу, на регулювання вну-трішніх відносин у юридичній особі, зокрема між керівником філії (представництва) та його підлеглими.
Що ж стосується участі в зовнішніх відносинах, то до них керівник вступає, оскільки в нього є довіреність, видана юридичною особою, і незалежно від того, що передбачено в положенні про відповідний під-розділ (філію або представництво).

Увага! Повноваження керівника, зазначені в довіреності, не можуть бути оспорені посиланням на положення відокрем¬леного підрозділу.
8.11. Закриття філії або представництва
8.11.1. Терміни, що вживаються при регулюванні закриття філії або представництва
ЦК не встановлено, що відокремлені підрозділи підлягають закриттю. Утім, іншими законодавчими актами передбачається вчинення певних дій для закриття філії або представництва. Це і не дивно, оскільки, як вказу¬валося вище, їх створення спричиняє певні наслідки, зокрема включення інформації про відокремлені підрозділи до відповідних реєстрів.
Передусім необхідно визначатися з понятійним апаратом, адже у нормативних актах використовуються різноманітні терміни для позна-чення закриття відокремленого підрозділу, зокрема: припинення (абз. 2 ч. 1 ст. 41 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», ч. 9 ст. 23 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), ліквідація (ч. 10 ст. 14 Закону України «Про ліцензування певних видів господар¬ської діяльності»), реорганізація та ліквідація (пп. «є» ч. 5 ст. 41 За¬кону України «Про господарські товариства», п. 6 ч. 2 ст. 39 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), закриття (ч. З ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Така термінологічна плутанина призводить до певних непорозумінь у практичній діяльності. Наочно це можна продемонструвати на при¬кладі аналізу Наказу Міністерства аграрної політики України (п. і), яким була припинена діяльність філіїШ 4 «Санаторій «Смерічка» Дер¬жавного комплексного торговельного підприємства «Хрещатик» шля¬хом приєднання до Колективного підприємства «Сільські вісті1.
Однак, ураховуючи, що терміни «припинення», «ліквідація», «ре-організація» стосуються юридичних осіб та процедура їх проведення орієнтована виключно на суб'єктів права, навряд чи доцільно позначати за допомогою аналогічних понять закриття відокремленого підрозділу. 1 Про припинення діяльності філії № 4 «Санаторій «Смерічка»: Наказ Міністерства аграрної
політики України від 04.08.2005 р. № 366 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

%/L*. *& '^>-166 ^«

Увага! Найбільш обґрунтованим вважається вживання сло¬восполучення «закриття відокремленого підрозділу»' як тако¬го, що найточніше відображає сутність цієї процедури та від¬різняється від подібних, які встановлені для юридичних осіб.
Від закриття філії (представництва) варто відрізняти припинення діяльності відокремленого підрозділу, оскільки інформація про нього продовжує існувати у відповідних реєстрах, хоча він і припиняє свою діяльність.
У законодавстві з припиненням діяльності філії (представництва) пов'язується настання певних правових наслідків, як і при закритті цих підрозділів. Наприклад, уразі припинення філією, іншим відокремленим підрозділом провайдера телекомунікацій діяльності у сфері телекому-нікацій цей суб'єкт зобов'язаний протягом семи робочих днів з дати припинення діяльності у сфері телекомунікацій письмово повідомити Національну комісію з питань регулювання зв'язку та повернути відпо-відну копію ліцензії. Національна комісія з питань регулювання зв'язку повинна внести відповідні зміни до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня від дати надходження такого повідомлення (ч. 10 ст. 48 Закону України «Про телекомунікації»).
8.11.2. Рішення про закриття відокремленого підрозділу
Аналіз законодавства дозволяє виокремити дві категорії суб'єктів, які повноважні приймати рішення про закриття філії або представництва:
а) юридична особа, яка створила відокремлений підрозділ2;
б) орган держави місцезнаходження філії (п. 4.1 Положення про
створення дочірнього банку, філії і представництва українського банку
на території інших держав);
в) Національний банк України щодо філій українського банку на
території інших держав (п. 4.1 Положення про створення дочірнього
банку, філії і представництва українського банку на території інших
держав).
' У Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - під¬приємців» (абз. 4 ч. 1 ст. 8) використовується словосполучення «ліквідація відокрем¬леного підрозділу», що ще раз підтверджує відсутність єдиного законодавчого підходу до назви процедури закриття філії (представництва).
1 Рішення про закриття філії (представництва) повноважні приймати ті самі органи, що й про створення відокремленого підрозділу.

8.12. Скасування довіреності керівника
відокремленого підрозділу
Хоча ЦК не вимагає наявності як підстави для скасування довіренос¬ті прийняття рішення про закриття відокремленого підрозділу, таке рішення може послугувати передумовою для скасування довіреності керівника цього структурного підрозділу. Така дія виглядає цілком ло-гічною, оскільки видача довіреності обумовлена створенням певного підрозділу та призначенням особи його керівником.
При цьому необхідно враховувати, що скасування довіреності є одно-стороннім правочином і здійснюється на власний розсуд юридичною особою, яка її видала. Також слід зважати й на правило, передбачене ч. 2 ст. 249 ІДК, що особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, по-винна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Процесуальним законодавством установлено спеціальний припис, що про припинення представництва має бути повідомлено суд шляхом по-дання письмової заяви або усної заяви, зробленої в судовому засіданні (ч. 4 ст.44ЦПК).

Увага! Скасування нотаріально посвідченої довіреності, виданої керівнику підрозділу, підлягає обов'язковій реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей1 (п. і 55 Інструкції про по¬рядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
8.13. Публічно-правові наслідки закриття філії
або представництва
Виключення інформації про них з Єдиного державного реєстру.
Відповідно до ч. З ст. 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» виконавчий орган юридичної особи або уповноважена ним особа1 зобов'язані подати
1 Про запровадження Єдиного реєстру довіреностей та внесення змін і доповнень до деяких
нормативно-правових актів Міністерства юстиції України: Наказ Міністерства юстиції
України від 28.12.2006 р. № 111/5 // Офіційний вісник України. - 2006. - № 52. - Ст. 3547.
2 У Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підпри¬
ємців» не враховано специфіку ПТ та КТ відносно відсутності виконавчого органу, тому
не вбачається перешкод подання (надсилання) повідомлення про закриття відокремленого
підрозділу учасником (повним учасником) ПТ (КТ) або уповноваженою ними особою.

(надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи повідомлення встановленого зразка про закриття відокремленого підрозділу1. Отже, при закритті філії (представництва) державному реєстраторові пода¬ється лише повідомлення про закриття відокремленого підрозділу:
• у разі закриття2 філії, іншого відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадили господарську діяльність згідно з отриманою ліцензією, ліцензі-ат зобов'язаний протягом семи робочих днів з дати закриття такої філії або іншого відокремленого підрозділу подати до органу ліцензування відповід¬не повідомлення в письмовій формі. Орган ліцензування повинен внести відповідні зміни до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня з дати надходження такого повідомлення (ч. 10 ст. 14 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»);
• у разі закриття відокремленого підрозділу страховик (кредитна спілка) зобов'язані повідомити Держфінпослуг протягом десяти робо¬чих днів з дати прийняття рішення про його ліквідацію та подати для внесення інформації до Реєстру такі документи: заяву довільної форми про виключення відокремленого підрозділу заявника з Реєстру, заві¬рену підписом керівника заявника та скріплену печаткою заявника; копію документа, що підтверджує рішення заявника про закриття3 свого відокремленого підрозділу, завірену підписом керівника заявника та скріплену печаткою заявника (п. 4.3 Положення про внесення інфор¬мації про юридичних осіб, які мають намір набути статусу страховиків (перестраховиків), до Державного реєстру фінансових установ4, п. 28 Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Держав¬ного реєстру фінансових установ5);
1 Див.: Зразки заяв та повідомлень, що надаються (надсилаються) державному реєстрато¬
рові : Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємни¬
цтва від 09.06.2004 р. № 66 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 26. - Ст. 1726.
2 У тексті Закону вживається термін «ліквідація», що не можна привітати, адже ця тер¬
мінологія не прийнятна до підрозділів, які не є юридичними особами.
3 Так само в цьому нормативно-правовому акті вживається термін «ліквідація».
* Положення про внесення інформації про юридичних осіб, які мають намір набути ста¬тусу страховиків (перестраховиків), до Державного реєстру фінансових установ: Роз¬порядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22.11.2005 р. № 4934 // Офіційний вісник України. - 2005. - № 51. - Ст. 3221.
5 Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінан¬сових установ // Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22.06.2004 р. № 1099 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

^t^^S-169
. банк зобов'язаний повідомити Національний банк України про за¬криття' філії або представництва у триденний термін після прийняття відповідного рішення (ч. 9 ст. 23 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);
• інформація про рішення емітента цінних паперів щодо закриття2 філії або представництва відноситься до особливої (абз. 2 ч. 1 ст. 41 За¬кону України «Про цінні папери та фондовий ринок»).
8.14. Особливості правового положення філій та представництв іноземних юридичних осіб
8.14.1. Особливості законодавчого регулювання
Недосконалість правового регулювання філій та представництв іно¬земних юридичних осіб зумовлює безліч проблем, пов'язаних із визна¬ченням як законодавства, що регулює їх створення, діяльність, так і правового статусу.
У ЦК відсутнє окреме нормативне регламентування створення та діяльності відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб. Тому варто проаналізувати положення інших актів, присвячених правовому положенню філій та представництв іноземних юридичних осіб.
Оскільки створення філій та представництв є елементом правоздат¬ності юридичної особи, то для відповіді на питання про те, яким зако¬нодавством регулюється їх створення, слід звернутися до Закону Укра¬їни «Про міжнародне приватне право»3, де передбачається, що цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи, яким є право держави місцезна-ходження юридичної особи (ч. 1 ст. 25, ст. 26).
Крім цього, слід ураховувати, що для діяльності іноземних юридичних осіб в Україні встановлюється національний режим, тобто підприємниць¬ка та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України, якщо інше не встановлено законом (ст. 29 Закону України «Про міжнародне при¬ватне право»).
1 У цьому Законі вживається термін «припинення». ' Там само.
3 Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06. 2005 p. № 2709-IV // Відо¬мості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - Ст. 422.

170 ^g&a^-
Таким чином, створення філій та представництв регулюється правом держави місцезнаходження юридичної особи, а їх діяльність - україн-ським законодавством щодо юридичних осіб.
Однак законодавством України передбачено винятки у вигляді обов'язку іноземної юридичної особи створити відокремлений підрозділ для здійснен¬ня певної діяльності (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. З Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»' готова продукція, що вироблена з давальницької сирови¬ни, ввезеної іноземним замовником, може реалізуватися на митній те¬риторії України лише через зареєстроване ним в Україні постійне представництво) або ж з його наявністю для набуття певних прав (наприклад, згідно з ч. З ст. 129 ЗК2 продаж земельних ділянок, що пере¬бувають у власності держави та територіальних громад, іноземним юридичним особам допускається за умови реєстрації іноземною юри¬дичною особою постійного представництва з правом ведення госпо¬дарської діяльності на території України).
8.14.2. Термінологічні аспекти
Аналіз законодавства дозволяє констатувати відсутність єдиного під-ходу до визначення відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб. У нормативних актах використовуються різні позначення для таких від¬окремлених підрозділів. Зокрема, філії, представництва та інші відокрем¬лені підрозділи підприємств (ч. З ст. 117 ГК), філії та інші відокремлені підрозділи іноземні юридичних осіб (ч. 1 ст. З Закону України «Про режим іноземного інвестування»)3, представництва, філії іноземних компаній (ч. 5 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»), структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності або представництва (абз. 5 ч. 1 ст. З, ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»)4, постійне представ-
' Про внесення змін до Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»: Закон України від 04.10.2001 р. № 2761 -III // Відо¬мості Верховної Ради України. - 2002. - № 6. - Ст. 40.
2 Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-Ш // Відомості Верховної Ради
України. - 2002. - № 3-4. - Ст. 27.
3 Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19.03.1996 р. № 93/96-ВР //
Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 19. - Ст. 80.
4 Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.1991 р. № 959-ХІІ //
Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

ництво (п. 1.17 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»)1, постійні представництва у формі філій іноземних стра-хових компаній (ЗаконУкраїни «Про страхування»)2 та ін.
Звичайно, наведений термінологічний «калейдоскоп» не надає мож-ливості однозначно застосовувати норми законодавства і визначити правове положення таких відокремлених підрозділів. Аналіз законодавства дозволяє стверджувати про відсутність єдиного понятійного апарату, а використання певного терміну для позначення відокремленого підрозді¬лу обумовлене метою нормативного акта, в якому він вживається. Особ¬ливо яскраво це простежується при аналізі порядку та виявлення зна¬чення реєстрації відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб.
8.14.3. Реєстрація відокремленого підрозділу3
Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в по-рядку, встановленому законом (ч. 5 ст. 4). Тлумачення цієї норми до-зволяє зробити висновок, що Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» не поширюється на правовідносини щодо реєстрації відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб і окремим законом має бути встановлено порядок про-ведення акредитації.
Такі правила дійсно встановлені, але вони носять настільки розріз-нений характер, що створюють більше плутанини, ніж ясності щодо органів реєстрації та її значення.
Згідно із Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (абз. 1 ч. 18 ст. 5) акредитацію філій і представництв іноземних банків здійснює Національний банк України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». Реєстрацію представництв інших іноземних суб'єктів господарської діяльності здійснює центральний
Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 р. № 334/94-ВР // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Про внесення змін до Закону України «Про страхування»: Закон України від 07.07.2005 р. № 2774-IV // Відомості Верховної Ради України. - 200S. - № 37. - Ст. 447. У цьому пункті поза увагою залишено розгляд реєстрації філій страховиків іноземних юридичних осіб, оскільки можливість створювати такий відокремлений підрозділ ви¬никне через п'ять років після вступу України до Світової організації торгівлі.

орган виконавчої влади з питань економічної політики протягом шістде-сяти робочих днів з дня подання іноземним суб'єктом господарської діяльності документів на реєстрацію.
Окрім цього, відповідно до Закону України «Про оподаткування при-бутку підприємств» постійне представництво до початку своєї господар-ської діяльності стає на облік в податковому органі за своїм місцезнахо-дженням у порядку, встановленому центральним податковим органом України (п. 2.5 ст. 2). Родзинкою такого публічного регулювання виступив п. 22.20 ст. 22 вказаного Закону, в якому передбачено, що у зв'язку з вве¬денням обов'язкової реєстрації постійних представництв нерезидентів в якості платників податку державна реєстрація таких постійних пред¬ставництв нерезидентів з моменту набрання чинності цим Законом не застосовується у тому числі в Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі України1 або інших органах державної влади.
За наявності наведених законодавчих положень закономірним є іс-нування колізії норм щодо реєстрації відокремлених підрозділів юри-дичної особи. Це наглядно підтверджується й різноманітними листами та роз'ясненнями державних органів. В одному з таких листів Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва вказує, що ситуація з реєстрацією постійних представництв нерезиден¬тів залишається невирішеною2.
Міністерство економіки, у свою чергу, зазначає, що у зв'язку з вве-денням обов'язкової реєстрації постійних представництв нерезидентів платниками податку податковими органами України державна реєстра-ція таких постійних представництв нерезидентів не застосовується ні в Міністерстві економіки України, ні в інших органах державної влади. Міністерство економіки України за бажанням іноземного суб'єкта гос-подарської діяльності відкриває представництва без наміру здійснення господарської діяльності на території України, а Державна податкова адміністрація України реєструє постійні представництва нерезидентів в Україні, які здійснюють господарську діяльність3.
1 Зараз Міністерство економіки України.
2 Про реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності: Лист
Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від
26.06.2007 р. № 4636 // Бухгалтер. - 2007. - № 28.
3 Щодо надання роз'яснення з питань державної реєстрації представництв іноземних суб'єктів
господарської діяльності, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території
України: Лист Міністерства економіки України від 07.08.2007 р. № 135-2S/1079 // БД
«НАУ- ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

Тобто Міністерство економіки України вважає, що законодавством розмежовано проведення реєстрації цих відокремлених підрозділів за-лежно від того, чи здійснює відокремлений підрозділ господарську ді-яльність. Якщо екстраполювати на викладені позиції поділ відокремле-них підрозділів, то вийде, що філія, оскільки вона здійснює діяльність, має реєструватися в Державній податковій адміністрації України, а представництво - в Міністерстві економіки України.
Однак такий висновок зроблено поза юридичною сутністю норма-тивних актів, на яких він ґрунтується. При тлумаченні цієї ситуації слід враховувати таке.
По-перше, у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (який, до речі, містить спеціальні норми щодо здійснення зовнішньо-економічної діяльності) встановлено, що будь-яке представництво підлягає реєстрації. При цьому не передбачається поділу відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб з правом і без здійснення госпо-дарської діяльності.
По-друге, підзаконні нормативно-правові акти мають відповідати законам, на підставі яких вони приймаються, та підзаконним актам, що мають вищу юридичну силу. При прийнятті нової редакції Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні1 в п. 1.2 було вказано, що реєструється представни-цтво без наміру здійснення господарської діяльності. Відповідно в разі здійснення представництвом господарської діяльності на території України таке представництво повинно стати на облік у податковому органі за своїм місцезнаходженням у порядку, установленому централь-ним податковим органом України, та набути статусу постійного представництва (п. 13 Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні).
Однак Міністерство економіки не зважило на відсутність такого по-ділу в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність »і на його повноваження, закріплені в Положенні про Міністерство економіки України, де встановлено, що міністерство проводить у встановленому порядку реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господар-
1 Про внесення змін до Наказу Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. № 30: Наказ Міністерства економіки України від 15.06.2006 р. № 179 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 48. - Ст. 2006.

ської діяльності та узагальнює інформацію про їх діяльність (абз. 20 підпункт 6 п. 4)1. Тому і позначення в ст. 129 ЗК відокремленого під-розділу з правом ведення господарської діяльності не може слугувати як така підстава.
По-третє, у тексті Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» відсутня норма щодо факультативності проведення від-окремлених підрозділів іноземних юридичних осіб. Тобто за загальним правилом не вимагається створення і реєстрації відокремленого під-розділу на території України, але у випадку його створення він під¬лягає реєстрації.
По-четверте, чинність п. 22.20 ст. 22 Закону України «Про оподат-кування прибутку підприємств» також викликає сумніви з позицій темпоральної дії нормативних актів. Адже Закон України «Про держав-ну реєстрацію юридичних та фізичних осіб - підприємців» та зміни до ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» прийняті пізніше вказаної норми Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» й містять вказівку на проведення реєстрації та акредита¬ції філії і представництв. У зв'язку з цим підлягає застосуванню принцип lex posterior derogat priori, тобто наступний закон з того ж питання ска-совує дію попередніх.
Крім наведених видів реєстрації відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб, окремо регулюється реєстрація філій та інших струк-турних осередків громадських організацій іноземних держав (ст. 34 Закону України «Про об єднання громадян»)2 та філій (представництв) всеукраїнських благодійних організацій (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»).
Таким чином, варто підсумувати і виокремити різновиди реєстрації та органи, що її здійснюють:
Акредитація філій та представництв іноземних банків проводиться Національним банком України.
Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ч. 3,4 ст. 23) передбачено, що банк не пізніше ніж за десять днів до початку здійснен-
1 Положення про Міністерство економіки України: Постанова Кабінету Міністрів Укра¬
їни від 26.05.2007 р. № 777 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 39. - Ст. 1563.
2 Про об'єднання громадян: Закон України від 16.06.1992 р. № 2460-ХІІ // Офіційний
сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

ня філією банку обслуговування клієнтів зобов'язаний подати Націо-нальному банку України повідомлення про відкриття філії, в якому зазначається: внутрішньобанківський реєстраційний код філії; повне найменування філії; її місцезнаходження; обсяг та види діяльності (операцій), що виконуватимуться філією.
До повідомлення про відкриття філії додаються такі документи: рі-шення уповноваженого органу банку про відкриття філії; положення про філію, затверджене уповноваженим органом банку; письмове за-певнення про відповідність філії вимогам, установленим цим Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України, у тому числі щодо приміщення, обладнання філії банку і професійної придат-ності та ділової репутації керівників філії.
У разі створення представництва банк у двотижневий термін після прийняття ним рішення про відкриття представництва зобов'язаний подати Національному банку України повідомлення про відкриття пред¬ставництва. До повідомлення про відкриття представництва додають¬ся такі документи: рішення уповноваженого органу банку про відкрит¬тя представництва; положення про представництво, затверджене уповноваженим органом банку (ч. 6, 7 ст. 23 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
За проведення акредитації філій та представництв іноземних банків законодавством не передбачено здійснення оплати.
Відомості про філії та представництва банків Національний банк України включає до Державного реєстру банків на підставі письмового повідомлення банку.
8.14.4. Реєстрація інших відокремлених підрозділів
Реєстрація інших відокремлених підрозділів здійснюється Міністер-ством економіки України. Для реєстрації представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності на території України необхідно по-дати: заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складаєть-ся у довільній формі1; виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб'єкт господарської діяльності має офіційно за-реєстровану контору; довідку від банківської установи, в якій офіційно
1 Вимоги до заяви деталізовані в п.2.1 Інструкції про порядок реєстрації представниіугн іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні.

відкрито рахунок подавця; довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно із законом країни, де офіційно зареєстрова¬но контору іноземного суб'єкта господарської діяльності.

Увага! Документи, зазначені вище, мають бути нотаріаль¬но посвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше.
За реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської ді-яльності з них стягується плата в розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Такий розмір плати передбачається в Інструкції про по¬рядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської ді¬яльності в Україні (п. 4) і становить 2500 доларів США.
За результатами розгляду заяви приймається рішення про реєстрацію представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності або від-мову в його реєстрації.
8.14.5. Свідоцтво про реєстрацію
Свідоцтво про реєстрацію представництва видається після подання документів, що відповідають вимогам цієї Інструкції, до Міністерства, але не пізніше ніж через 60 робочих днів з моменту сплати державного збору (п. 6 Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні).
У разі відмови центрального органу виконавчої влади з питань еко-номічної політики зареєструвати представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк іноземний суб'єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в суді.
8.14.6. Реєстрація філій та інших структурних осередків громадських організацій іноземних держав
Реєстрація філій та інших структурних осередків громадських орга-нізацій іноземних держав здійснюється Міністерством юстиції України. Постанова КМУ «Про порядок реєстрації філіалів, відділень, пред-ставництв та інших структурних осередків громадських (неурядових)

організацій зарубіжних держав в Україні» встановлює порядок та до-кументи необхідні для такої реєстрації . За проведення такої реєстрації сплачується збір у розмірі 500 доларів СІЛА. За реєстрацію структурних осередків громадських організацій інвалідів розмір реєстраційного збору знижується на 50 відсотків, а структурні осередки дитячих гро¬мадських організацій від сплати реєстраційного збору звільняються.
У разі реєстрації структурного осередку заявникові видається свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка. Дані про реєстрацію вносяться до Реєстру об'єднань громадян, що ведеться Міністерством юстиції2.
Державна реєстрація філії та представництва міжнародних благодійних організацій проводиться органами юстиції на місцях (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні органі¬зації»).
8.14.7. Реєстрація відокремлених підрозділів у податкових органах
Така реєстрація зумовлена виконанням державою публічних функ¬цій з оподаткування, у зв'язку з чим встановлено обов'язок відокрем¬лених підрозділів зареєструватися платниками податку на прибуток. Процедура реєстрації передбачена Положенням про порядок реєстра¬ції та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як плат¬ників податку на прибуток3. Факт реєстрації постійного представництва нерезидента в Україні як платника податку на прибуток підтверджу¬ється свідоцтвом, яке видається податковим органом за його місце¬знаходженням.
1 Про порядок реєстрації філіалів, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 145 // Офіційний сайт Верховної Ради України. За¬конодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. У зв'язку зі створенням Єдиного реєстру громадських формувань дані вноситимуться до вказаного реєстру. Див.: Положення про Єдиний реєстр громадських формувань: Наказ Міністерства юстиції України від 19.12.2008 р. № 2226/S // Офіційний вісник України. - 2008. - № 99.
3 Положення про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток: Наказ Державної податкової адміністрації України від 12.08.1997 р. № 293 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодав¬ство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

17*^^*^

§ 9. ПРИПИНЕННЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
Стаття 104. Припинення юридичної особи
1. Юридична особа припиняється в результаті пере-дання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юри¬дичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.
2. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
3. Порядок припинення юридичної особи в процесі віднов-лення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.
Стаття 105. Обов'язки особи, що прийняла рі¬шення про припинення юридичної особи
1. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного ре-єстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.
2. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв
рішення про припинення юридичної особи, призначають ко¬
місію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію,
ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинен¬
ня юридичної особи відповідно до цього Кодексу.
Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи.
3. З моменту призначення комісії до неї переходять повно-важення щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в дру-кованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявления кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з

дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.
Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кре-диторів, а також письмово повідомляє'!* про припинення юри-дичної особи.
Стаття 106. Злиття, приєднання, поділ та перетво¬рення юридичної особи
1. Злиття, приєднання, поділ та перетворення юри¬дичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів держав¬ної влади.
2. Законом може бути передбачено одержання згоди відпо-відних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.
Стаття 107. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення
1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконан¬ня зобов'язання.
2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог креди-торами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з при¬пинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступ-ництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиня¬ється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.
3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджу-ються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розпо¬дільчого балансу передаються в орган, який здійснює держав¬ну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної осо¬би, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника.

180 ^фь%^
4. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб - правонаступників.
5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юри-дичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юри¬дичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася.
Стаття 108. Перетворення юридичної особи
1. Перетворенням юридичної особи є зміна її
організаційно-правової форми.
2. У разі перетворення до нової юридичної особи пере¬
ходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридич¬
ної особи.
Стаття 109. Виділ
1. Виділом є перехід за розподільчим балансом части¬ни майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. 2. До виділу застосовуються за аналогією положення частин першої, другої та четвертої статті 105 та положення статей 106 і 107 цього Кодексу.
Стаття 110. Ліквідація юридичної особи
1. Юридична особа ліквідується:
1) за рішеннями учасників або органу юридичної особи,
уповноваженого на це установчими документами, в тому
числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено
юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також
в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про визнання судом недійсною держав¬ної реєстрації юридичної особи через допущені при її створен¬ні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.
2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазна¬чених у пункті 2 частини першої цієї статті, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, а щодо акціонерних товариств - також Дер¬жавною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, уповноважений установчими документа¬ми приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридич¬ної особи.
З.Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення плато¬спроможності або визнання банкрутом.
4. Особливості ліквідації банків встановлюються законом про банки і банківську діяльність.

Стаття 111. Порядок ліквідації юридичної особи
1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний лік-\и^й») відаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених креди-торами вимог, а також про результати їх розгляду.
Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасника¬ми юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що
ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої
статтею 112 цього Кодексу, відповідно до проміжного ліквіда¬
ційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за
винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадять¬
ся зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквіда¬
ційного балансу.
В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквіда-ційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи.
3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідацій¬
на комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується
учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішен¬
ня про ліквідацію юридичної особи.
4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволен¬
ня вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не
встановлено установчими документами юридичної особи або
законом.
5. Юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдино¬
го державного реєстру запису про її припинення.

\ Стаття 112. Задоволення вимог кредиторів
W 1. У разі ліквідації платоспроможної юридичної осо-би вимоги її кредиторів задовольняються у такій чер-2 говості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкоду¬вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої ді¬яльності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі
вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.
2. Черговість задоволення вимог кредиторів за договорами страхування визначається законом.
3. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звер¬нутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.
4. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановле-ного ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняють¬ся з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
5. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлен¬ня про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що лік¬відується, вважаються погашеними.
Припинення юридичної особи згідно зі ст. 104 Цивіль-
' ного кодексу України (далі - ЦК) може відбуватися двома
й£» шляхами: в результаті передают всього свого майна, прав
та обов'язків іншим юридичним особам (правонаступни-

цтва) та внаслідок ліквідації. В останньому випадку замість припиненої юридичної особи не виникає іншої юридичної особи, яка наділяється її майном (у тому числі правами та обов'язками).
Звертає на себе увагу те, що в ЦК вживається вираз «припинення юридичної особи», в той час як у ГК України (ст.59 та ін.) зазначаєть¬ся на «припинення діяльності суб'єкта господарювання». Перший термін є вірним, оскільки помилково стверджувати про те, що юри¬дичної особи вже не існує, бо припинилася її діяльність. Юридична особа може не здійснювати свою діяльність протягом певного часу внаслідок різних причин, у тому числі коли таке здійснення діяльнос¬ті забороняється законом, але тим не менш юридична особа як така ще існує. Прикладом є припинення діяльності юридичної особи, ви¬знаної банкрутом (абз.1 ч.І ст.23 Закону «Про відновлення плато¬спроможності боржника або визнання його банкрутом»), що не тягне за собою припинення самої юридичної особи.
Отже, припинення юридичних осіб є антиподом їх створення. Як уживається термін «створення юридичних осіб», так і правильним є вираз «припинення юридичних осіб». Однак як антиподи поняття створення та припинення юридичних осіб тісно пов'язані між собою. Так, створення юридичних осіб відбувається як у первісний спосіб (з початку, з «нуля» - ст.87 ЦК), так і в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам (правонас-тупництва-ч. 1 ст. 104 ЦК). Наслідком цього є припинення юридичної особи, майно якої передане іншій особі - правонаступнику.
9.1. Реорганізація юридичних осіб
Незважаючи на те що ЦК 2003 року відмовився від терміну «ре-організація» юридичної особи, він так само, як і раніше, продовжує вживатися і в численних законах, і в підзаконних нормативно-правових актах, і в літературі, і в побуті. Використовується він і в ГК. Та й тра¬пляється використання цього терміну в самому ЦК, наприклад у п. 4 ч. 1 ст. 129.
До набрання чинності ЦК України реорганізація розумілася як вид припинення юридичної особи, причому припинення з правонаступ-ництвом, що відрізняє її від другого виду припинення - ліквідації. Сьогодні ми все частіше зважуємо на те, що реорганізація є не лише

припиненням, а і створенням юридичної особи, оскільки внаслідок реорганізації виникає нова юридична особа. Такий підхід запровадже¬но й у ГК (ч. 1 ст. 56). І це є цілком виправданим, адже неправильним у сучасних умовах є класичний підхід до визначення сутності реорга¬нізації як форми припинення юридичної особи з правонаступництвом у правах та обов'язках останньої. Справа в тому, що при виділі однієї юридичної особи з іншої створення правонаступника не припиняє існування правопопередника як суб'єкта цивільного права. Хоча по¬рядок здійснення виділу за прямою вказівкою закону (ч. 2 ст. 109 ЦК) в цілому є ідентичним процедурі припинення юридичної особи з правонаступництвом й саме правонаступництво має місце при виділі однієї юридичної особи з іншої.
Зазначена колізія може бути цілком обґрунтовано вирішена при зверненні до напрацювань вітчизняної цивілістичної доктрини з питань правонаступництва, яка вже досить давно звертала увагу на необхідність розмежування наступництва в окремих правах та обов'язках (сингуляр¬ного правонаступництва), наступництва у всій сукупності прав та обов'язків (універсального правонаступництва) та наступництва в окремих стійких сукупностях прав та обов'язків, у тому числі виділених з усієї сукупності прав та обов'язків, належних правонадавачу1. Остан¬ній різновид правонаступництва, продовжуючи термінологічну анало¬гію із сингулярним та універсальним правонаступництвом, можна було б визначити як часткове або парцелярне правонаступництво.
Таким чином, реорганізацію юридичної особи слід визначати як при-пинення юридичної особи зі створенням нової (однієї чи більше) або зміну сукупності прав та обов'язків існуючої юридичної особи в порядку універ-сального чи парцелярного правонаступництва однієї або більше інших юридичних осіб (правопопередників).
9.1.1. Реорганізація і схожі правові конструкції
Необхідно враховувати, що в окремих випадках термін «реоргані¬зація» вживається в законодавстві або для позначення взагалі інших конструкцій, ніж наведене вище загальноцивілістичне поняття реорга¬нізації, або ж його цивілістичний зміст істотно модифікується.
' Див.: Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву // Черепа-хин Б.Б. Труды по гражданскому праву. - М.: Статут, 2001. - С. 322.

Прикладом першого роду є конструкція реорганізації промислово-фінансової групи (статті 1 та 6 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р. № 437/95-ВР). Оскільки промислово-фінансові групи (ПФГ) не є юридичними особами за законодавством України, про їх реорганізацію в класичному цивільно-правовому сенсі йтися не може. Згідно з п. 11 ст. 1 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» реорганізація ПФГ - зміна головного під¬приємства ПФГ, перезатвердження переліку кінцевої продукції ПФГ та (або) перезатвердження складу учасників ПФГ, що потребує внесення змін до Генеральної угоди.
Істотно, майже до перетворення на іншу конструкцію, змінено зміст реорганізації й в межах податкового права (хоча й спирається вона в цілому на цивілістичне розуміння останньої). Відповідно до положень п. 13.5 ст. 13 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фонда¬ми» від 21.12.2000 р. № 2181-ІП зміст реорганізації платника податків поряд із класичними формами реорганізації юридичних осіб (хоча й у спаплюженій термінологічній оболонці) включає також зміну назви платника податків, та реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підпри¬ємницької діяльності без скасування її попередньої реєстрації як іншо¬го суб'єкта підприємницької діяльності або з таким скасуванням.
Узагалі стан понятійного апарату податкового законодавства з питань реорганізації платників податків є далеким від ідеального, адже містить навіть такі термінологічні «монстри», як «реорганізація платника по¬датків шляхом його ліквідації» (п. 13.4 ст. 13 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»).
Певної, менш радикальної, модифікації зазнала загальноцивілістична конструкція реорганізації юридичної особи в законодавстві про банки і банківську діяльність, про страхування та про вищу освіту, а саме:
- відповідно до ч. З ст. 22 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 p. № 679-XTV Національний банк самостійно вирццує питання, зокрема, щодо ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх статути та положення; тобто законодавчо допускається процедура ре¬організації частин юридичної особи, які не є суб'єктами цивільного права;

186 ^ф^-
- відповідно до ч. 3 ст. 43 Закону України «Про страхування» від
07.03.1996 p. № 85/96-ВР примусова реорганізація страховика за рі¬
шенням Уповноваженого органу може передбачати, зокрема залучення
до числа учасників страховика інших страховиків за умови проведення
ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк
сплати яких уже настав; звичайно, нічого спільного така процедура з
цивільно-правовою реорганізацією юридичної особи не має;
- згідно з ч. 2 ст. 26 Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р.
№ 2984-Ш національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабі¬
нету Міністрів України може бути надано повноваження, зокрема, щодо
прийняття рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств,
установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу;
тобто в цьому випадку також законодавчо допускається процедура реорга¬
нізації частин юридичної особи, які не є суб'єктами цивільного права.
Усі окреслені відхилення від загальноцивілістичної конструкції ре¬організації юридичної особи мають обмежену сферу дії й не можуть застосовуватися поза межами відносин, на які поширюються відповід¬ні законодавчі акти.
9.1.2. Реорганізація та реструктуризація, переформування та ін.
У деяких випадках чинне законодавство України використовує замість терміну «реорганізація» інші терміни, зміст яких повністю або част¬ково з ним збігається.
1. Так, в абз. 13 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспро¬можності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ визначено реструктуризацію підприємства, тобто здійснен¬ня організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокре¬ма шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню об¬сягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефектив¬ності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. Тобто переважно реструктуризація у процедурах банкрутства є реорганізацією юридичної особи - боржника з певним цільовим навантаженням (крім заходів,

спрямованих на зміну управління боржника, що поняттям реорганізації не охоплюється).
2. Специфічним змістом характеризується поняття реструктуризації підприємства у законодавстві про приватизацію державного майна. Згід-но з п. 23 Закону України «Про Державну програму приватизації» від 18.05.2000 р. № 1723-Ш у процесі приватизації майна державного під¬приємства, акцій відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації та приватизації, з метою вдосконалення органі¬заційної структури підприємства, структури управління, оздоровлення фінансового стану, забезпечення інвестиційної привабливості та ліквід-ності може проводитися реструктуризація підприємства або реоргані¬зація відкритого акціонерного товариства. При цьому реструктуризація підприємства визначається в абз. З п. 1.1 Положення про порядок ре¬структуризації підприємств, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 12.04.2002 р. № 667 (у редакції наказу Фонду держав¬ного майна України від 06.02.2007 р. № 201) як здійснення комплексу організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, тех¬нічних заходів, спрямованих на підвищення інвестиційної привабливос¬ті об'єкта приватизації, збільшення обсягів випуску конкурентоспро¬можної продукції, підвищення ефективності виробництва. Звичайно, таке аморфне й позбавлене будь-яких чітких юридичних ознак визна¬чення може охоплювати майже все, що завгодно, у тому числі й проце¬дури класичної реорганізації підприємства, що приватизується.
3. У законодавстві України з питань військової справи використову¬ються терміни «переформування» та «розформування» військових частин, які можуть вважатися для останніх аналогами терміну «реор¬ганізація». Так, п. 27 Положення про порядок вручення бойових пра¬порів військовим частинам Збройних Сил України, їх зберігання та утримання, що є додатком 2 до Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (Закон України від 24.03.1999 p. № 548-XIV), передбачено порядок передачі бойових прапорів і почесних назв під час переформу-вання військових частин, під яким прямо розуміється реорганізація військової частини. Натомість ст. 1 Закону України «Про державні на¬городи, якими відзначені трудові колективи, навчальні заклади, об'єднання громадян, військові частини і з'єднання» від 11.01.2007 p. № 574-V передбачено, що розформування військової частини може проводитися шляхом її реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

188 45*д$ь&* І
9.1.3. Форми реорганізації
Існують чотири форми реорганізації, якщо під реорганізацією ро-зуміти припинення юридичної особи: злиття, приєднання, поділ, пере-творення (ст.104 ЦК, ч. 1 ст. 59 ГК ). Виділ такою формою не є, а вре-гульований окремо у ст. 109 ЦК, оскільки його проведення схоже з поділом юридичної особи і навіть ідентичне процедурі припинення юридичної особи з правонаступництвом й саме правонаступництво має місце при виділі однієї юридичної особи з іншої. Але внаслідок ви¬ділу жодна юридична особа не припиняється. Навпаки - виділ приводить до створення нової юридичної особи.
Якщо під реорганізацією розуміти створення юридичної особи -суб'єкта господарювання (злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення)1, визначаються п'ять форм реорганізації
Здебільшого аналогічним є вирішення відповідного питання й в інших актах чинного цивільного законодавства (Закон України «Про госпо-дарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ (ч. 1 ст. 19); Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14.02.1992 р. № 2114-ХІІ (ч. 1 ст. 31); Закон України «Про інформацій¬ні агентства» від 28.02.1995 р. № 74/95-ВР (ч. 1 ст. 18); Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 р. № 249/95-ВР (ч. 1 ст. 10); Закон України «Про страхування» від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР (ч. 7 ст. 43); Закон України «Про трубопровідний транспорт» від 15.05.1996 р. № 192/96-ВР (ч. 2 ст. 7); Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІП (ст. 2); Закон Укра¬їни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-ІИ (ч. 1 ст. 20); Закон України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. № 1087-PV (ч. 1 ст. 28)).
Разом з тим деякі законодавчі акти містять інший перелік форм реоргані¬заціїпевних видів юридичних осіб. Так, Закон України «Про свободу сові¬сті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. № 987-ХІІ (ч. 1 ст. 16) та Закон України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. № 2908-ІП (ч. 1 ст. 9) до¬держуються з цього питання підходів ЦК УРСР 1963 року, закріплюючи три форми реорганізації - поділ, приєднання та злиття. А Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. № 2866-Ш (ч. 1 ст. 7) взагалі вказує лише на злиття та поділ.
1 Саме так вказується в ст. 56 ГК.

^Щ^&189
Утім, вказані «усічені» переліки можливих форм реорганізації певних видів юридичних осіб не повинні тлумачитися як спеціальні щодо за-гальноприйнятого підходу, який міститься в ЦК, адже зі змісту відпо-відних законодавчих актів такого висновку прямо не випливає, а в силу ст. 4 ЦК його приписи з питань урегулювання цивільних відносин мають вишу юридичну силу, порівняно з іншими законами України.
Злиття. Злиття - це форма реорганізації юридичної особи, що пе-редбачає припинення двох або більше юридичних осіб (правопоперед-ників) з переданням усього їх майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав до нової юридичної особи (правонаступника), яка утворюється в результаті злиття.
Аналогічні за ключовими положеннями визначення злиття містять¬ся й у чинному законодавстві України, а саме: щодо злиття банків - ч. З ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ИІ; щодо злиття страховиків - абз. З п. 1.3 По¬ложення про особливості забезпечення правонаступництва за укла¬деними договорами страхування у разі реорганізації страховиків, за¬твердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913.
Легальне визначення злиття інвестиційних фондів певним чином відрізняється від наведених вище. Згідно з абз. 5 п. 1.4 Положення про особливості реорганізації інвестиційних фондів шляхом злиття або приєднання, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних папе¬рів та фондового ринку від 05.11.1999 р. № 228, злиття інвестиційних фондів - це реорганізація інвестиційних фондів, унаслідок якої відбу¬вається припинення діяльності двох (або кількох) інвестиційних фондів як юридичних осіб та передача всіх майнових прав і зобов'язань до інвес-тиційного фонду правонаступника, що створюється зазначеним шляхом реорганізації.
Аналогічний підхід міститься й у ч. 2 ст. 59 ГК, відповідно до якої в разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття. Отже, у цих визначеннях наголошується на переході до правонаступника в порядку злиття тільки майнових прав та обов'язків, що не відповідає дійсному змісту конструкції злиття (як і будь-якої іншої форми реорганізації юридичної особи), як це буде більш доклад-

но розглянуто нижче під час характеристики особливостей приватно-правових наслідків реорганізації юридичної особи.
Приєднання. Приєднання - це форма реорганізації юридичної особи, що передбачає припинення однієї або більше юридичних осіб (правопо-передників) з переданням усього їх майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав до іншої юридичної особи (правонаступника), яка іс¬нувала до приєднання й продовжує існувати після приєднання. Створення нової юридичної особи внаслідок приєднання не відбувається.
Аналогічне за ключовими положеннями визначення приєднання міститься в чинному законодавстві України щодо реорганізації банків -ч. 4 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-НІ. Щоправда, банківське законодавство вказує на припинення в процесі приєднання лише одного банку. Утім, концеп-туально не має істотного значення, скільки саме юридичних осіб при-єднуються до іншої юридичної особи одночасно - одна або декілька. У будь-якому разі юридичні наслідки реорганізації та етапи її процеду¬ри будуть незмінними, хоча технічні заходи з реалізації реорганізаційних процедур під час приєднання декількох юридичних осіб будуть, звичай-но, набагато складнішими, ніж під час приєднання однієї.
Щодо приєднання страховиків аналогічне вказаним (але із прямою вказівкою на можливість приєднання декількох страховиків) визначен¬ня цієї форми реорганізації містить абз. 4 п. 1.3 Положення про особ¬ливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, затвердженого Розпоря-дженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913.
Легальні визначення приєднання в ч. З ст. 59 ГК України та (щодо інвестиційних фондів) в абз. 6 п. 1.4 Положення про особливості реор-ганізації інвестиційних фондів шляхом злиття або приєднання, затвер-дженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 05.11.1999 р. № 228, мають ті самі звуження обсягу поняття приєднання як юридичної конструкції, про яке йшлося при характерис-тиці злиття юридичних осіб.
Поділ. Поділ - це форма реорганізації юридичної особи, що перед-бачає припинення однієї юридичної особи (правопопередника) з пере-данням усього її майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав у частках, визначених розподільчим актом (балансом), до двох або

більше нових юридичних осіб (правонаступників), які утворюються в результаті поділу.
Аналогічне за ключовими положеннями визначення поділу містить¬ся в чинному законодавстві України щодо реорганізації банків - ч. 5 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. №2121-111.
Щодо поділу страховиків аналогічне вказаним визначення цієї фор¬ми реорганізації містить абз. 5 п. 1.3 Положення про особливості забез-печення правонаступництва за укладеними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, затвердженого розпорядженням Дер-жавної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. №913.
Легальне визначення поділу в ч. 4 ст. 59 ГК України має те саме зву-ження обсягу поняття поділу як юридичної конструкції, про яке йшло¬ся при характеристиці злиття юридичних осіб.
Перетворення. На відміну від раніше розглянутих форм реоргані¬зації юридичної особи, перетворення безпосередньо визначено в ч. 1 ст. 108 ЦК, відповідно до якої перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. При цьому згідно з ч. 2 ст. 108 ЦК у разі перетворення до нової юридичної особи переходять усі майно, права та обов'язки попередньої юридичної особи.
Зазначене дозволяє зробити висновок, що конструкції окремих форм реорганізації юридичних осіб (зокрема, перетворення) у ЦК передбачають наступництво не тільки в майнових, айв особистих немайнових правах.
Отже, перетворення юридичної особи може бути визначене як форма реорганізації юридичної особи, що передбачає зміну організаційно-правової форми юридичної особи (правопопередника) з переданням усього її майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав нової юридичної осо¬би (правонаступника), яка утворюється в результаті перетворення.
У науково-практичній літературі останніх років зустрічається твер-дження, що перетворення не призводить до припинення юридичної осо-би, адже остання при цьому продовжує існувати як така, а змінюється лише її організаційно-правова форма. Утім, така позиція не тільки супе-речить чітким і недвозначним приписам ЦК, які визначають перетво-рення як спосіб припинення юридичної особи з правонаступництвом

192 &ф***
(ч. 1 ст. 104, ст. 108), а є неточною й по суті. Дійсно, у ч. 1 ст. 80 ЦК прямо і недвозначно вказується, що юридична особа є організацією. У свою чергу, організація є певним соціальним утворенням, тобто систе¬мою істотних соціальних зв'язків, через які люди чи їх групи об'єднуються для досягнення поставлених цілей в єдине структурно та функціональ¬но диференційоване соціальне ціле. Зазначене в площині цивільного права знаходить своє вираження в такій класичній ознаці юридичної особи, як організаційна єдність - здатність виступати в цивільному обороті як єдине ціле. При цьому організаційна єдність юридичної особи - це сплав більшої чи меншої кількості певних соціальних зв'язків, конкретні суб'єкти яких можуть змінюватися при незмінності їх функ¬ціональних ролей. Отже, зворотною стороною організаційної єдності виступає структурна та функціональна диференціація внутрішніх зв'язків юридичної особи. Причому деякі із цих зв'язків (щодо організації управ¬ління, щодо статусу учасників (членів), щодо майнової основи діяльнос¬ті тощо) є настільки істотними з позицій закону, що та чи buna перед¬бачена законодавством модель їх поєднання та взаємодії, модель взаємного «розташування» суб'єктів у цих зв'язках стає відносно імпе¬ративною, тобто можна обрати ту чи іншу модель, але обравши її слід підпорядковуватися приписам закону щодо неї1. Організаційно-правова форма юридичної особи саме і є такою моделлю, законодавчо визна¬ченою моделлю структурної та функціональної диференціації органі¬заційної єдності юридичної особи.
Зважаючи на наведене, зміна організаційно-правової форми не може бути охарактеризована як «просто» порівняно другорядна зміна у правовому статусі юридичної особи на кшталт створення чи ліквідації її філіалу, представництва чи якогось нестатутного органу управліїїня. Навпаки, зміна організаційно-правової форми (перетворення) юридичної особи означає, що в результаті цього процесу повністю знищується струк¬тура юридичної особи, що реорганізується, й створюється нова струк¬тура за іншою моделлю, з іншими істотними соціальними зв'язками, з іншим набором та характером функцій її складових. За таких умов юри-
1 Зазначена особливість, зокрема, дозволяє відносити імперативні цивільно-правові нор¬ми, які закріплюють особливості побудови організаційно-правових форм юридичних осіб, до абсолютно імперативних у розумінні ст. 6 ЦК, тобто до таких, відступлення від приписів яких за згодою суб'єктів цивільних правовідносин не допускається, виходячи з їх змісту та із суті відносин між сторонами.

дична особа, що реорганізується, позбавляється організаційної єднос¬ті, відразу ж набуваючи її знов як нова за структурно-функціональною моделлю юридична особа. Тому законодавець цілком обґрунтовано визначає перетворення як один зі способів припинення юридичної особи з правонаступництвом (ч. 1 ст. 104, ст. 108 ЦК).
Оскільки ЦК України та інші акти цивільного законодавства не містять легального визначення організаційно-правової форми, а ч. 1 ст. 83 ЦК недвозначно закріплює відкритий перелік організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права, у конкретному випадку на практиці можуть виникнути труднощі у визначенні того, чи змінюється організаційно-правова форма юридичної особи внаслідок певних про-цедур. Для більш-менш задовільного вирішення цього питання слід керуватися Державним класифікатором ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та спо-живчої політики від 28.05.2004 р. № 97. При цьому відсутність держав¬ної реєстрації цього Наказу в Міністерстві юстиції України в судовій практиці не вважається перешкодою для його застосування при вирі-шенні спорів (див. наприклад ухвалу ВАСУ від 15.05.2007 р. у справі № 6/321 та постанову ВГСУ від 11.05.2006 р. у справі № 8/8402).
Аналогічне ЦК за ключовим положенням щодо зміни організаційно-правової форми визначення перетворення міститься в чинному зако-нодавстві України щодо реорганізації банків - ч. 7 ст. 26 Закону Укра¬їни «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ИІ. Щоправда, вказане законодавче положення визначає перетворення лише як зміїгу організаційно-правової форми товариства, хоча за змістом ч. 1 ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш банки в Україні створюються у формі відкри¬того акціонерного товариства або кооперативного банку. Разом з тим окреслена суперечність може бути досить просто згладжена з позицій класифікації організаційно-правових форм юридичних осіб у ЦК Укра-їни, адже за логікою глави 8 ЦК виробничі кооперативи є різновидом підприємницьких товариств. Тобто не можна вважати, що ч. 7 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. №2121-111 виключає можливість реорганізації кооперативних банків.
Все про бухгалтерський облік. - 2008. - № 75. 2 База даних «Ліга: Закон», файл SD0622S3.LHT.

194 €qpK**»
Визначення перетворення страховиків, яке міститься в абз. 7 п. 1.3 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укла-деними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, за-твердженого Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913, аналогічне тому, що міститься у ст. 108 ЦК. Легальне визначення перетворення в ч. 5 ст. 59 ГКУкраїни є досить оригінальним - уразі перетворення одного суб'єкта господарювання на інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта госпо-дарювання. Не кажучи про вже згадане вище безпідставне обмеження правонаступництва сферою майнових прав та обов'язків, ГК не конкре-тизує, яким саме чином один суб'єкт господарювання перетворюється на інший (тобто що саме має змінитися в суб'єкті, що реорганізується). Більше того, розглядуване положення ГК позбавлене навіть розумних обмежень змісту конструкції перетворення, адже оскільки за змістом ч. 2 ст. 55 ГК суб'єктами господарювання є як юридичні особи, так і фі¬зичні особи - підприємці, то за логікою ч. 5 ст. 59 ГК допустимим є пере-творення фізичної особи - підприємця на юридичну особу, і навпаки.
Виділ'. Згідно зі ст. 109 ЦК виділом є перехід за розподільчим балан-сом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб. Примітно, що аналогічно до положень ст.108 ЦК вказане поняття виділу не акцентує увагу на переході до правонаступника лише майна правопопередника. Зазначене підтверджує раніше зроблений висновок, що конструкції окремих форм реорганізації юридичних осіб (у тому числі й виділу) у ЦК передбачають наступництво не тільки в майнових, айв особистих немайнових правах.
Отже, виділ може бути визначений як форма реорганізації юридичної особи, що передбачає передання її майна (прав та обов'язків) та особистих немайнових прав в частині, визначеній розподільчим балансом, до однієї або більше нових юридичних осіб (правонаступників), які утворюються в результаті виділу.
' Значна кількість актів цивільного та господарського законодавства, прийнятих як до, так і після набрання чинності ЦК України 2003 року, застосовують термін «виділення». Звичайно, позначення одного поняття двома різними (хоча б і схожими) термінами є порушенням правил юридичної техніки, але з практичної точки зору між цими терміна¬ми різниці немає. Тому в подальшому будемо використовувати їх як ідентичні, орієнту-ючись на те, який з цих термінів вживається в тому чи іншому законодавчому акті, про який ідеться в конкретному випадку.

Характерною особливістю виділу є те, що реорганізована юридична особа (правопопередник) продовжує своє існування як така - відбува-ється лише зміна складу її майна (майнових прав та обов'язків) та/або особистих немайнових прав. Зазначена особливість спричинила від-носно окреме врегулювання процедури виділу в ЦК - йому присвячена окрема стаття (ст. 109), відповідно до якої загальна для усіх форм реор-ганізації юридичної особи з припиненням правопопередника процеду¬ра застосовується до виділу за аналогією частково.
Утш, до ч. 2 ст. 109 ЦК слід висловити певні нарікання.
Перш за все, слід зазначити, що правозастосовча аналогія усіх видів (аналогія закону, міжгалузева аналогія чи аналогія права) є особливим різновидом правозастосовчих дії за наявності пробілу в праві1. Водночас прогалина у праві - це стан відсутності юридичних норм стосовно фактів та соціальних зв'язків, що знаходяться у сфері правового регу¬лювання2. Саме тому ст. 8 ЦК, установлюючи ступінчастість застосу¬вання аналогії (спочатку аналогія закону, а за її неможливості - аналогія права), як умову аналогії закону зазначає про неврегульованість відпо¬відних відносин ЦК, іншим актом цивільного законодавства або дого¬вором. За умов, коли в законі міститься конкретна відсильна норма (в нашому випадку - ч. 2 ст. 109 ЦК) про будь-яку прогалину у праві та відповідно про застосування будь-якого виду аналогії йтися не може. Відтак, урегулювання процедури виділу має здійснюватися безпосеред¬ньо на підставі ст. 109 ЦК та тих положень закону, до яких вона прямо відсилає, без звернення до ст. 8 ЦК та поза режимом аналогії, який має свої особливості.
Крім того, аналіз законодавчих положень, до яких відсилає ч. 2 ст. 109 ЦК доводить, що частковість застосування до виділу процедурних вимог ЦК щодо реорганізації юридичних осіб є уявною. Справа в тому, що законодавець прямо виключив застосування до процедури виділу лише положень ч. З ст. 105 ЦК, які передбачають перехід повноважень щодо управління справами юридичної особи до комісії з припинення. Але відповідні положення не можуть бути застосовані до виділу в принципі, адже продовження існування правопопередника при виділі виключає
1 Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник. - 2-е изд. - М.: ТК Велби, Изд-во «Про¬спект», 2008. - С 551-553.
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 1996. - С. 250.

необхідність змін у порядку управління в процесі здійснення цієї фор¬ми реорганізації юридичної особи.
Отже, процедура виділу є в цілому ідентичною процедурі припинення юридичної особи з правонаступництвом з поправкою на вищевказану головну юридичну особливість виділу - збереження існування правопопе-редника як суб'єкта цивільного права.
Визначення виділу (виділення) страховиків, яке міститься в абз. 6 п. 1.3 Положення про особливості забезпечення правонаступництва за укладеними договорами страхування в разі реорганізації страховиків, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання рин¬ків фінансових послуг України від 04.06.2004 р. № 913, аналогічне тому, що міститься у ст. 109 ЦК.
Натомість легальне визначення виділу (виділення) банків у чинному законодавстві України є досить загадковим. Так, у ч. 6 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вказується, що виділення означає перетворення банку як юридичної особи та передачу певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов'язків до банку, який створюється внаслідок реорганізації.
Перш за все в цьому визначенні переплітаються дві різні форми ре-організації - виділ (виділення) та перетворення. Крім того, у наведено¬му визначенні не відображається основна, визначальна юридична ха-рактеристика виділу - збереження існування правопопередника як суб'єкта цивільного права. Отже, спеціальне визначення виділу (виді-лення) щодо банків позбавлене будь-якого конкретного змісту й у від-повідних випадках слід керуватися положеннями ЦК (ст. 109).
Легальне визначення виділу (виділення) у ч. 4 ст. 59 ГК України також не акцентує увагу на збереженні існування правопопередника як суб'єкта цивільного права, маючи при цьому й вищезазначене звуження обсягу правонаступництва при реорганізації юридичної особи.
9.1.4. Заборони реорганізації
Для правового регулювання цивільних відносин характерний загаль-нодозвільний режим, що повною мірою позначається й на врегулюван¬ні процедур реорганізації юридичних осіб. Утім, в окремих випадках акти цивільного законодавства встановлюють прямі заборони на здійс¬нення реорганізації, а саме:

Частиною 5 ст. 6 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господар-стві» від 17.10.1990 р. № 400-ХІІ установлено заборону на здійснення реорганізації закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для престарілих та інвалідів) у сіль-ській місцевості.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про трубопровідний тран-спорт» від 15.05.1996 р. № 192/96-ВР реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення) державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту, а також їх приватизація забо¬роняються.
Частиною 3 ст. 10 Закону України «Про благодійництво та благо¬дійні організації» від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР визначено, що благо¬дійна організація не може бути реорганізована в юридичну особу, метою діяльності якої є одержання прибутку.
Відповідно до п. 140 Закону України «Про Державну програму при-ватизації» від 18.05.2000 р. № 1723-ПІ до виконання плану приватиза¬ції (розміїцення акцш) ВАТ, щодо яких передбачається закріплення в державній власності пакетів акцій відповідно до розділу VI вказаної Програми, або до розміщення акцій у кількості, що становить 75 відсот-ків загальної кількості акцій ВАТ, цьому товариству та державним органам приватизаціїЗабороняється, зокрема, приймати рішення про реорганізацію ВАТ шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, пере-творення (утім, зазначені обмеження не поширюються на ВАТ, які вже перебувають у процесі реорганізації або реструктуризації).
Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 p. № 1057-IV забороняється проводити реорганізацію будь-яких пенсійних фондів шляхом поділу чи виділення, а також приєднання, злиття пенсійних фондів різних видів.
9.1.5. Обмеження реорганізації
Крім прямих заборон, чинне законодавство України встановлює низку обмежень, які певним чином спрямовують та/або ускладнюють реорганізацію юридичних осіб в конкретних випадках, а саме:
1. Частиною 2 ст. 6 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991 р. № 1286-ХІІ встановлено, що виключно місцевими референдумами у відповідних адміністративно-територіальних

одиницях вирішуються, зокрема, питання про реорганізацію або ліквіда-цію комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкіль-них навчальних закладів, створених колишніми сільськогосподар-ськими колективними та державними господарствами. Зазначений законодавчий припис за принципом «закон наступний скасовує попе-редній» встановлює виключення із заборони.
2. Обмеження, зазначене в п. 1 цього коментарю, кореспондується (з певним розширенням його змісту) з положеннями п. ЗО ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від21.05.1997 р. № 280/97-ВР, відповідно до яких реорганізація або ліквідація діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних на-вчальних закладів, створених колишніми сільськогосподарськими ко-лективними та державними господарствами, допускається лише за згодою територіальної громади (загальних зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого референдуму.
3. Обмеження, зазначені в пунктах 1-2 цього коментарю, також кореспондуються з положеннями ч. 6 ст. 11 Закону України «Про за-гальну середню освіту» від 13.05.1999 р. № 651-XIV, відповідно до яких реорганізація і ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів)/ сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, допускаються лише за згодою територіальних громад.
4. Обмеження, зазначені в пунктах 1 -3 цього коментарю, також кореспондуються з положеннями абз. 2 ч. 6 ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ІП, відповідно до яких реорганізація або ліквідація діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, а також дошкільних навчальних закладів, створених колиш¬німи сільськогосподарськими колективними та державними господар¬ствами, допускається лише за згодою територіальної громади (загаль¬них зборів) села, селища, міста або на підставі результатів місцевого референдуму.
5. Відповідно до ч. 11 ст. 13 Закону України «Про відновлення плато-спроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХП після призначення розпорядника майна і до припинення процедури розпорядження майном органи управління боржника не мають права без згоди розпорядника майна приймати рішення, зокрема, про реорганізацію (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворен¬ня) боржника.

6. Згідно з ч. 6 ст. 42 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003 p. № 979-IV у разі реорганізації емітента іпотечних сертифікатів його права на іїтотечні активи разом із зобов'язаннями за сертифікатами передаються лише одній юридичній особі, що ство¬рена в результаті такої реорганізації.
7. Відповідно до підпункту «ґ» п. 17.1 ст. 17 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004 р. № 1877-IV інші ніж Аграрний фонд члени аграрної біржі не мають пра¬ва приймати рішення, зокрема, щодо реорганізації аграрної біржі.
8. Частина 5 ст. 15 Закону України «Про оздоровлення та відпочинок дітей» від 04.09.2008 p. № 375-VI установлює, що реорганізація або ліквідація дитячих закладів оздоровлення та відпочинку державної чи комунальної форми власності допускається лише за згодою відпо-відного органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування та за погодженням із центральним органом виконавчої влади у справах сім'ї, молоді та спорту.
9. Певні істотні обмеження щодо реорганізації AT встановлені відпо-відно до Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. №514-УІ,асаме:

- абз. 2 ч. 1 ст. 83 - AT може брати участь у злитті лише з іншим AT;
- абз. 2 ч. 1 ст. 84 - АГ може приєднатися лише до іншого АГ;
- абз. 2 ч. 1 ст. 85 - АГ може ділитися лише на АГ;
- абз. 2 ч. 1 ст. 86-з AT може виділитися лише АГ;
- абз. 2 ч. 1 ст. 87 - АГ може перетворитися лише на інше господар-ське товариство або виробничий кооператив.
9.1.6. Етапи реорганізації
Процедура реорганізації юридичної особи незалежно від форми такої реорганізації складається з чотирьох етапів:
1) етап ініціювання реорганізації - на цьому етапі уповноважені за законом чи відповідно до установчих документів особи або органи при-ймають рішення про реорганізацію юридичної особи та створюють спеціальний орган для здійснення відповідних заходів;
2) етап здійснення реорганізаційних заходів - на цьому етапі створений на попередньому етапі спеціальний орган повністю або частково (від-

209 4£*ф*&~
повідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної особи, що реорганізується, виконує ви¬значені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов'язки, вирішує претензії кредиторів, учиняє інші дії, необ¬хідні для проведення реорганізації юридичної особи відповідно до за-конодавства та рішення про реорганізацію;
3) етап складення і затвердження підсумкового документа реорганіза¬ції- на підставі даних, що отримані на попередньому етапі спеціальним органом, уповноваженим на здійснення реорганізаційних заходів, ним складається та належним чином оформлюється підсумковий документ реорганізації юридичної особи (роздільний (передавальний) акт (ба¬ланс) ), який подається на затвердження і затверджується органом, який прийняв рішення про реорганізацію;
4) етап державної реєстрації - на цьому етапі здійснюється держав-на реєстрація юридичних осіб, які створені в результаті реорганізації, та державна реєстрація припинення юридичних осіб, які в результаті такої реорганізації припиняються.
Зазначений склад етапів процедури реорганізації є загальним для усіх видів юридичних осіб за законодавством України. При цьому слід мати на увазі, що залежно від виду юридичної особи, сфери її діяльності та інших передбачених законодавством факторів конкретний зміст кож¬ного з цих етапів може мати суттєві особливості. Нижче докладно роз¬глядатиметься спочатку загальний для усіх юридичних осіб зміст кож¬ного з вказаних етапів, а потім модифікації, які вносить в них чинне законодавство України, установлюючи особливі порядки реорганізації юридичних осіб певних видів та сфер діяльності тощо.
Етап ініціювання реорганізації. Для характеристики цього етапу ключове значення мають такі питання:
- про органи та особи, уповноважені приймати рішення про реор¬ганізацію;
- про форму та зміст рішення про реорганізацію.
За змістом ч. 1 ст. 106 та ч. 2 ст. 109 ЦК рішення про реорганізацію юридичної особи може бути прийняте:
а) учасниками юридичної особи;
б) органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими
документами;

-Л**Щр£ 201
в) судом;
г) відповідним органом державної влади.
У випадку прийняття рішення про реорганізацію учасниками або органом юридичної особи така реорганізація є добровільною. Якщо ж рішення про реорганізацію приймається судом або відповідним органом державної влади, ідеться за загальним правилом про примусову реорга¬нізацію. Примусова реорганізація за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допуска¬ється лише у випадках, передбачених законом. Причому термін «закон» вживається в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».
Крім того, рішення про реорганізацію юридичної особи в порядку добровільної реорганізації приймається відповідним державним органом також у тому випадку, коли юридична особа, що реорганізується, є юридичною особою публічного права або хоча і юридичною особою при¬ватного права, але заснована на державній власності1.
У цьому аспекті положення ч. 1 ст. 106 ЦК щодо прийняття ріїиення про реорганізацію юридичної особи відповідним органом державної влади підлягає поширювальному тлумаченню, адже аналогічне рішення може бути прийняте повноважним органом місцевого самоврядування стосовно юридичної особи, заснованої на комунальній власності.
Посилання в ч. 1 ст. 106 ЦК на можливість реорганізації юридичної особи за рішенням відповідного органу державної влади чи органом місцевого самоврядування лише у випадках, передбачених законом, є цілком виправданим й щодо добровільної реорганізації юридичних осіб публічного права (приватного права, заснованих на державній чи кому¬нальної власності). Зазначене випливає із загальної характеристики ком¬петенції органів державної влади та місцевого самоврядування, яка є нерозривним поєднанням їх прав та обов'язки», що знайшло свШ концен¬трований вираз у положенні ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина 1 ст. 59 ГК передбачає формально дещо інший перелік ор-ганш та осіб, які мають право прийняти рішення про реорганізацію юридичної особи. Так, суб'єкт господарювання (звичайно - юридична особа) може бути реорганізований: 1 ДАКабоНАК.

202 €«JM-
а) за рішенням власника (власників). Перш за все слід зазначити, що
фігура власника стосовно суб'єкта права є юридичним нонсенсом: влас¬
ник - це особа, яка відповідно до закону має право власності на певний
об'єкт; право ж власності на суб'єкта існувати не може;
б) за рішенням уповноваженого власником (власниками) органу. Щодо
можливості прийняття рішення про реорганізацію спеціально уповно¬
важеним на це органом, то (якщо абстрагуватися від уповноваження
цього органу якимось міфічними «власниками суб'єкта господарюван¬
ня») ця конструкція цілком вписується в передбачений ст. 106 ЦК
випадок реорганізації юридичної особи за рішенням її уповноваженого
органу. Слід, утім, мати на увазі, що формулювання ГК не обмежують
коло відповідних повноважних органів лише органами юридичної осо¬
би, що реорганізується. Але самостійне буття у цивільних правовідно¬
синах можуть мати лише органи юридичної особи, органи державної
влади та органи місцевого самоврядування. Тому відповідні положення
ГК цілком кореспондуються з нормою ч. 1 ст. 106 ЦК, яка передбачає
можливість добровільної реорганізації юридичної особи як за рцденням
її уповноваженого органу, так і за рішенням відповідного органу дер¬
жавної влади (чи місцевого самоврядування - з урахуванням поширю¬
вального тлумачення відповідної норми);
в) за рішенням засновників суб'єкта господарювання чи їх правонас¬
тупників. Фігура засновника суб'єкта господарювання в розглядувано¬
му аспекті також не зовсім доречна - засновник виконує свою функцію
один раз, здійснивши заснування юридичної особи. У подальшому такий
його статус (як засновника) може мати певний вплив на його права та
обов'язки (наприклад, приписи ч. 1 ст. 30 Закону України «Про госпо¬
дарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІщодо обов'язку заснов¬
ників ВАТ бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотюв ста¬
тутного (складеного) капіталу строком не менше двох років, які
відповідно до положень Закону України «Про акціонерні товариства»
від 17.09.2008 p. № 514-VI будуть чинні до 11 травня 2011 року), але
стосовно управління юридичною особою та ж особа має вже інший
статус - учасника (для товариств) чи іншої особи з вирішальним впли¬
вом (відповідно до спеціального законодавства), з яких формується
вищий орган управління відповідної юридичної особи.
Отже, можливість реорганізації юридичної особи за рішенням, зо¬крема, власників чи засновників юридичної особи, яка передбачаєть-

-^Sg?&203
ся ч. 1 ст. 59 ГК та деякими іншими законами України, слід розглядати як можливість прийняття такого рішення учасниками відповідної юридичної особи чи іншими особами, які відповідно до чинного за¬конодавства та/або установчих документів таких юридичних осіб, що реорганізуються, користуються вирішальним впливом в управлінні останніми (далі - особи з вирішальним впливом). При цьому з ураху-ванням конкретних приписів спеціального законодавства з питань особливостей організаційно-правової форми конкретної юридичної особи, що реорганізується, такі особи з вирішальним впливом можуть бути (а можуть і не бути) формально об'єднані у вищі органи управ¬ління відповідними юридичними особами, що реорганізуються. За¬значене слід постійно мати на увазі, визначаючи повноважність певних органів та осіб на прийняття рішення про реорганізацію конкретної юридичної, адже ч. 1 ст. 83 ЦК встановлює відкритий перелік організаційно-правових форм юридичних осіб;
д) за рішенням суду, у випадках, передбачених ГК. Передбачена ч. 1 ст. 59 ГК можливість реорганізації юридичної особи за рішенням суду також цілком відповідає положенням ст. 106 ЦК. Утім, слід мати на увазі, що в розглядуваній частині положення ч. 1 ст. 59 ГК є «мертвою» нормою, адже вони передбачають можливість реорганізації юридичної особи за рішенням суду лише у випадках, визначених самим ГК, який жодних вказівок щодо таких конкретних випадків не містить. Отже, у відповідній частині норма ч. 1 ст. 59 ГК є нормою з беззмістовною від¬сильною гіпотезою, що не може мати позитивного практичного засто¬сування до внесення відповідних змін до ГК.
Утім, не виключені спроби негативного застосування вказаних при¬писів, адже цілком логічним є такий хід міркувань: і) ч. 2 ст. 9 ЦК встановлює можливість передбачення законом особливостей регулю¬вання майнових відносин у сфері господарювання; 2) ГК не передбачає випадків, за яких суд має право прийняти рішення про примусову ре-організацію суб'єкта господарювання; 3) отже, суб'єкт господарюван¬ня - юридична особа за точним змістом ч. 1 ст. 59 ГК не може бути реорганізований примусово за ріїпенням суду взагалі.
Висновок логічний, але оцінити його судову перспективу важко. Адже, з одного боку, відповідне положення ч. 1 ст. 59 ГК стосується лише суб'єктів господарювання і тому може вважатися спеціальною щодо відповідних положень ч. 1 ст. 106 ЦК нормою. З іншого ж боку, згідно

204 ^g$*^
з ч. 4 ст. 55 ГК статус суб'єкта господарювання як юридичної особи визначається в першу чергу цивільним законодавством, основним актом якого є ЦК (ч. 2 ст. 4 ЦК); за таких умов поширювана на усіх суб'єктів господарювання - юридичних осіб особливість примусової реоргані¬зації за рішенням суду, установлена ч. 1 ст. 59 ГК, може розцінюватися як така, що не містить особливостей регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлює загальні правила, які не узго-джуються з відповідними правилами ЦК. Результати вказаних варіанти* тлумачення цієї нормативної колізії за змістом абз. 5 та 6 п. 1 інформа-ційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» будуть діаметрально протилежними.
Стаття 59 ГК не передбачає примусової реорганізації суб'єкта, господа¬рювання за рішенням іншого (ніж суд) уповноваженого державного органу. Але це, по-перше, є просто типовим для ГК браком юридичної техніки, адже в окремих спеціальних положеннях ГК така можливість передбачається (див. наприклад ч. З ст. 40 та ч. 2 ст. 56 ГК). По-друге ж відсутність такої вказівки не може бути підставою для відмови від за¬повнення відповідного пробілу ГК приписами ст. 106 ЦК, що стосу¬ються правового статусу усіх юридичних осіб приватного права.
Показовим і певною мірою практично корисним є усвідомлення тієї обставини, що в усьому цьому розмаїтті уповноважених суб'єкти? плу-таються навіть головні ідеологи так званого господарського права, які, коментуючи ч. 1 ст. 59 ГК України, без будь-якої системи йменують одних й тих самих суб'єктів то власниками, то засновниками реоргані-зовуваних суб'єктів господарювання1. Утім, зазначена плутанина є від-знакою не тільки доктринальних потуг «господарників», але й їх за-конодавчого «продукту»: так, абз. 2 ч. 2 ст. 176 ГК визначає, що організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником да¬ного суб'єкта. Коментар щодо якості юридичної техніки є зайвим.
Наявність учасників як суб'єктів корпоративних правовідносин є характерною для товариств (абз. 1 ч. 2 ст. 83 ЦК). При цьомуучасники товариства вирішують питання управління ним через свою участь у
1 Див.: Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С 104.

вищому органі товариства - загальних зборах учасників (ч. 2 ст. 97 ЦК)'. Через це постає слушне запитання: чи може рішення про реорганізацію товариства прийматися саме його учасниками безпосередньо, а не за¬гальними зборами учасників?
На це запитання слід відповісти таким чином. ЦК України визначає та характеризує такі види підприємницьких товариств - повне, командитне, товариство з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерне товариство, виробничий кооператив. При цьому щодо ТОВ, ТДВ та AT прямо визначається, що загальні збори учасників (акціонерів) є вищим органом управління відповідним товариством (статті 145,151,159 ЦК). Щодо виробничого кооперативу аналогічної чіткої вказівки ЦК не містить, але врегульоване зазначене питання все одно так само: і) по-перше, у ч. 1 ст. 164 ЦК йдеться саме про загальні збори членів вироб-ничого кооперативу; 2) по-друге, згідно з ч. 4 ст. 163 ЦК правовий статус виробничого кооперативу визначається ЦК та іншим законом, за приписами ч.І ст. 15 Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 p. № 1087-IV саме вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.
Щодо повних та командшпних товариств, то в них також учасни¬ки приймають рішення загальними зборами (за виключенням коман-дитного товариства з одним повним учасником та випадків, коли інше передбачено засновницьким договором цих товариств)2.
Отже, учасники всіх видш підприємницьких товариств здійснюють управліїіня через загальні збори учасників (акціонерів, членів). Як же в такому випадку пояснити чітке розмежування в ч. 1 ст. 106 ЦК повноважень на прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи її учасниками та уповноваженим на це установчими документами органом?
Принципово можливими є два тлумачення вказаної норми в розгляду¬ваному аспекті. По-перше, можна припустити, що під «учасниками» маються на увазі учасники, організовані у вищий орган товариства, а під «органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими докумен-
1 Інші закони України у своїх положеннях, присвячених іншим, ніж товариства, організаційно-
правовим формам юридичних осіб, також ніколи не іменують осіб з вирішальним впли¬
вом учасниками таких юридичних осіб. Виключенням у цьому аспекті є тільки ст. 120
ГКУкраїни, яка іменує членів об'єднань підприємств учасниками таких об'єднань. Утім,
і в цьому випадку відповідно до ч. 1 ст. 122 ГК України учасники легально об'єднані у
вищий орган управління - загальні збори учасників об'єднання підприємств.
2 Див. коментар «Органи юридичної особи».

тами» мається на увазі інший, ніж загальні збори учасників, орган юри-дичної особи. Утім, таке тлумачення допускає свідомий брак юридичної техніки в ЦК (зокрема, порушення принципу єдності термінології), а в процесі тлумачення законодавчих актів слід виходити з презумпції розум¬ності та безпомилковості законодавця, якщо тільки в кожному конкрет¬ному випадку не буде абсолютно точно доведено вади норми закону.
Тому більш доречним є інший підхід: термш «учасники» в ч. 1 ст. 106 ЦК вжито в більш широкому, ніж його буквальний зміст, сенсі - на позна-чення власне не організованих у загальні збори учасників юридичної осо-би (з урахуванням принципової можливості такого випадку: (а) у повних та командитних товариствах; (б) за приписами спеціального законодавства в силу невичерпного переліку організащйно-правових форм юридичних осіб у ч. 1 ст. 83 ЦК), а також іїшшх осіб з виріїпальним впливом.
Учасники ж товариства поза загальними зборами як організаційною формою їх участі в управлінні товариством, за загальним правилом, не можуть приймати ріїїіення про реорганізацію останнього.
Спеціальні норми цивільного законодавства, присвячені особливос¬тям певних організаційно-правових форм юридичних осіб, визначають випадки, коли ріїїіення про реорганізацію юридичної особи може бути прийнято особами з вирішальним впливом, які не можуть розцінюва¬тися як такі, що організовані в певні органи цієї юридичної особи1:
• відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 36 Закону України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 p. № 973-IV рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається його власником;
• відповідно до ч. 4 ст. 63 ГК України засновник унітарного підпри¬ємства вирішує питання реорганізації такого підприємства;
• відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-Ш ріїїіення про реорганізащю приватного дошкіль-ного навчального закладу приймається його засновником (власником);
• відповідно до ч. 1 ст. 21 та ч. 1 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП реорганізація вищих навчальних
1 Тут ми розглядаємо лише законодавчо передбачені можливості прийняття рішення про реорганізацію тими особами з вирішальним впливом, які самі є фізичними особами або юридичними особами приватного права. Випадки реорганізації за рішенням юридичних осіб публічного права (державних органів та органів місцевого самоврядування) розгляда¬тимуться нами нижче під час характеристики прийняття рішення про добровільну реорга¬нізацію юридичної особи органами державної влади та місцевого самоврядування.

закладів приватної форми власності здійснюється за рішенням їх влас¬ника (власників)1;
• відповідно до 1 ст. 18 Закону України «Про інформащйні агентства» від 28.02.1995 р. № 74/95-ВР діяльність інформаційного агентства при¬пиняється в разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виді¬лення, перетворення) з ініціативи засновника (співзасновникш). Разом з тим форма прийняття засновником інформаційного агентства відповід¬ного рішення законом не визначена й залежить від конкретної організаційно-правової форми, в якій відповідне інформаційне агентство створене, адже згідно зі ст. 11 розглядуваного Закону інформаційні агентства в Україні можуть мати будь-які організаційно-правові форми.
Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням органу такої юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Отже, для визначення, які саме органи конкретної юридичної особи мають право приймати рішення про її реорганізащю, слід звернутися до установчих документів цієї юридич¬ної особи. Ними залежно від її організаційно-правової форми можуть бути: статут, засновницький договір, установчий акт (ст. 88 ЦК), по-ложення або меморандум. Також згідно з ч. 1 ст. 57 ГК як установчі документи юридичної особи мають додатково до вказаних розцінюва¬тися рішення про заснування юридичної особи та положення про неї.
Разом з тим, ґрунтуючись у вирішенні розглядуваного питання пере-важно на приписах установчих документів юридичної особи, не слід забувати, що повноваження певних органів для істотної частини організаційно-правових форм юридичних осіб (у тому числі й щодо права приймати рішення про реорганізацію) визначені законодавчо і в більшості таких випадків відповідні норми закону є абсолютно імпера¬тивними й неможуть бути змінені в бік обмеження приписами установчих документів юридичної особи. Варто зауважити, що за загальним правилом, доповнення (зміна у бік розширення) положень щодо компетенції ви¬щого органу юридичної особи (особливо щодо виключної компетенції) в установчих документах цієї юридичної особи допускається.
' У цілому щодо реорганізації навчальних закладів незалежно під форм власності спеці¬альне законодавство України про освіту встановлює особливий складний порядок, який буде тезисно розглянуто нижче.

208 ^g^g^
Реорганізація юридичної особи істотно впливає на її юридичний статус аж до припинення її існування як суб'єкта права. Тому цілком обґрунто¬ваним є те, що прийняття рішення про реорганізацію віднесено законом у більшості випадків до компетенції вищого органу управління відповідної юридичної особи. При цьому в деяких випадках закон не конкретизує вказаний орган, залишаючи його визначення за установчими документа¬ми чи охоплюючи такою загальною вказівкою всі види вищих органів управління певної групи організаційно-правових форм юридичних осіб. Основні спеціальні приписи цивільного законодавства щодо права орга¬нів юридичних осіб різних організаційно-правових форм приймати рі¬шення про реорганізацію цих юридичних осіб, зводяться до такого:
• Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські това-риства» реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства.
• Згідно з п. «і» ч. 5 та ч. 6 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT віднесено лише прийняття рішення про припинення AT. В площині прийняття рішення про реорганізацію це означає, що до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT відповідно до закону на-лежить лише прийняття рішення щодо поділу, приєднання, перетворен¬ня та злиття, прийняття ж рішення щодо виділу з AT нової юридичної особи до виключної компетенції загальних зборів акціонерів AT, що реорганізується, не належить. Разом з тим згідно з п. 21 ч. 2 ст. 33 За¬кону Украши «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514-VI до виключної компетенції загальних зборів АГ належить прийняття рішення про виділ та припинення товариства, крім випадку, передбаче¬ного частиною четвертою ст. 84 вказаного Закону, що встановлює дея¬кі особливості приєднання за спеціальних умов.
• За змістом п. «і» ч. 5 ст. 41 та ч. 1 ст. 59 Закону України «Про гос-подарські товариства» прийняття рішення про припинення ТОВ на-лежить до компетенції загальних зборів учасникш ТОВ. При цьому за точним змістом закону прийняття рішення щодо виділу з ТОВ нової юридичної особи законом до компетенції загальних зборів учасників ТОВ не віднесено, хоча таке рішення й може бути прийнято загальними зборами відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства». Показово при цьому, що легальним переліком виключної

компетенції загальних зборів учасників ТОВ (ч. 4 ст. 145 ЦК) прийнят¬тя рішення про реорганізацію ТОВ у будь-якій формі до виключної компетенції вищого органу управління ТОВ не віднесено. Отже, оста-точно вирішити питання про орган конкретного ТОВ, уповноважений приймати рішення про його реорганізацію, можна виключно на під¬ставі змісту статуту такого ТОВ.
Викладене вище щодо ТОВ стосується і ТДВ в силу приписш ч. 4 ст. 151 ЦКтач. З ст. 65 Закону України «Про господарські товариства».
• Частина 2 ст. 15, ч. 1 ст. 28 Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. та ч. 1 ст. 102 ГК України визначають, що прийняття рішен¬ня про реорганізацію кооперативу незалежно від форм такої реорганіза¬ції належить до компетенції загальних зборів членів цього кооперативу.
• Згідно зч. 1 ст. 31 Закону Украши «Про колективне сільськогосподар¬ське підприємство» від 14.02.1992 р. № 2114-ХІІ реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться за рішенням загальних зборш (зборш уповноважених) його членш.
• Частини 1 та 2 ст. 18 Закону Украши «Про споживчу коопераціїо» від 10.04.1992 р. № 2265-ХІІ визначають, що реорганізація споживчого това¬риства провадиться за рішенням загальних зборш його членш, а реоргані¬зація спілки споживчих товариств - за рішенням конференції, з'їзду.
• Частина 1 ст. 14тач. 1 ст. 37 Закону України «Про сільськогоспо-дарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР установлюють, що питання про реорганізацію кооперативу вирішують загальні збори його членів.
• Відповідно до ч. 1 ст. 10 та ч. 2 ст. 17 Закону України «Про благо-дійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР реорганізація благодійної організації здійснюється за рішенням її ви¬щого органу управління, до компетенції якого саме й належить при¬йняття такого рішення.

• Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р. № 2908-ИІ реорганізація кредитної спілки провадиться за ріїїіенням її вищого органу управління.
• Частина 3 ст. 15 Закону України «Про професійних творчих пра-цівників та творчі спілки» від 07.10.1997 р. № 554/97-ВР установлює, що рішення про реорганізацію творчої спілки приймають загальні збори (з'їзд, конференція) творчої спілки.

210 &фь*~
• Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 p. № 1045-XIV рішення про реорганізацію професійної спілки (об'єднання профспілок) при¬ймається з'їздом (конференцією), загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об'єднання профспілок.
• Частина 2 ст. 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р. № 2365-ІП визначає, що рішення про реорганізацію політичної партії приймається з'їздом (конференцією) політичної пар¬тії відповідно до статуту політичної партії.
• Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про об'єднання співвлас¬ників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. № 2866-ІП реор¬ганізація житлово-будівельного кооперативу в об'єднання співвласників багатоквартирного будинку здійснюється за рішенням загальних зборів такого житлово-будівельного кооперативу.
• Реорганізація господарського об'єднання (об'єднання підприємств) відповідно до ч. 4 ст. 124 ГК здійснюється за рішенням підприємств-учасників (крім державного чи комунального об'єднання). У свою чер¬гу, за змістом ч. 1 ст. 122 ГК України учасники господарського об'єднання організовані у вищий орган управління - загальні збори учасників об'єднання підприємств. Саме у вказаному аспекті слід розуміти й при¬писи ч. 1 ст. 37 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР про прийняття рішення про реорганіза¬цію кооперативного об'єднання його засновниками.
• Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяль¬ність» від 07.12.2000 р. № 2121-ПІ реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників. Поняття власників банку вказаний закон не визначає, а містить у ст. 2 лише визначення учасників банку: учасники банку - це засновники банку, акціонери банку, який є відкритим AT, і пайовики кооперативного банку. Зазначене повністю кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 6 розглядуваного Закону, від¬повідно до яких банки в Україні створюються у формі відкритого AT або кооперативного банку. Отже, банки в Україні можуть мати лише учасників, які є власниками акцій чи паю банку. Учасники ж банку від¬повідно до статей 37,38 цього ж Закону об'єднані у вищий орган управ¬ління банку - загальні збори учасників. Крім того, відповідно до прямої вказівки п. 7 ч. 2 ст. 38 вказаного Закону прийняття рішення щодо при-

-&*%&& 211
пинення банку (у тому числі у всіх формах реорганізації, крім виділу) належить до компетенції саме загальних зборів учасників банку. Тому положення ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ПІ про реорганізацію банку за рішенням його власників слід розуміти в тому сенсі, що банк добровільно реорганізу¬ється за рішенням учасників, об'єднаних у вищий орган управління банку - загальні збори учасників.
У деяких випадках чинне цивільне законодавство України передбачає спеціальний порядок прийняття уповноваженим органом юридичної особи рішення про її реорганізацію, а саме:
• Відповідно до ч. 11 ст. 15 Закону України «Про кооперацію» рі¬шення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу про реорганізацію кооперативу вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 75 відсотків членів кооперативу, присутніх на загальних зборах кооперативу.
• Згідно з ч. 5 ст. 42 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення про реорганізацію AT приймається більш як трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості.
Слід мати на увазі, що положення п. «б» ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські товариства» визначають, що рішення загальних збо¬рів акціонерів про припинення діяльності товариства приймаються більшістю у 3А голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Разом з тим президія Вищого господарського суду України в абз. 2 п. 2.10 рекоменда¬цій від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодав-стваурозгляді справ, що виникають з корпоративнихвідносин» роз'яснила, що положення п. «б» ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські това¬риства» не підлягають застосуванню як такі, що суперечать ч. 4 ст. 159 ЦК України. Аналогічного висновку про обмеження диспозиції ч. 1 ст. 42 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-XII приписами ч. 4 ст. 159 ЦК додержувався ВГСУ й до оприлюднення вказаної рекомендації в постановах щодо окремих справ, зазначаючи (без посилань на Закон України «Про господарські товариства»), що відпо¬відно до ч. 4 ст. 159 ЦК України рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у % гологів акціонери?, які беруть участь у зборах, щодо внесення змін до статуту товариства та щодо лік¬відації товариства (див. постанову ВГСУ від 01.08.2006 р. у справі

212 ^«gg^t-
№ 3/3121). З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Водночас ДКЦПФР у своєму роз'ясненні від 06.09.2007 р. № 11 «Про порядок застосування частини четвертої статті 159 ЦК України та статті 42 Закону України «Про господарські товариства» при вирішен¬ні питання про правомочність рішення загальних зборів акціонерів про реорганізацію акціонерного товариства» (затверджено згідно з рішен¬ням ДКЦПФР від 06.09.2007 р. № 1937) дотримується діаметрально протилежного погляду, але з огляду на позиції судової практики погляд ДКЦПФР є практично сумнівним.
• Відповідно до ч. 4 ст. 14 Закону України «Про кредитні спілки» рі¬
шення загальних зборів членів кредитної спілки про припинення діяль¬
ності кредитної спілки (тобто й про її реорганізацію в усіх формах, крім
виділу) вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як
75 відсотків членів кредитної спілки, присутніх на загальних зборах.
Варте уваги те, що безпосередньо законом визначено порівняно не-велике коло випадків, коли для прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи її уповноваженим колективним органом вимагається кваліфікована більшість голосів членів такого органу. Здебільшого об-меження прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи фіксується в її установчих документах, вивчення змісту яких є в багатьох випадках вирішальним для висновку про належний порядок прийняття повноважним органом відповідної юридичної особи рішення про її реорганізацію.
Зазначене є тим більше актуальним, що досить часто чинне законо-давство України вимагає відображення певних питань щодо реоргані-зації юридичних осіб в їх установчих документах, а саме:
• включення до змісту установчих документів юридичної особи відо¬
мостей (інформації) про порядок (або про умови і порядок) її реорга¬
нізації вимагають:
- ч. 2 ст. 4 Закону України «Про господарські товариства»;
- ч. 2 ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»;
- ч. З ст. 5 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»;
1 База даних «Ліга: Закон», файл SD061972.LHT.

- п. 7 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про банки і банківську діяль¬ність»;
- ч. 4 ст. 27 Закону України «Про вищу освіту»;
- ч. Зет.57ГКУкраїни;
- ч. 2 ст. 4 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство »;
. зазначення в установчих документах юридичної особи відомостей про умови її реорганізації вимагають:
- ч. 2 ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію»;
- ч. 1 ст. 7 Закону Україїш «Про сільськогосподарську кооперацію»;
- частини 2 та 4 ст. 57 ГК України;
• зазначення в установчих документах юридичної особи відомостей
про порядок її припинення (тобто в тому числі й реорганізації у всіх
формах, крім виділу) і вирішення пов'язаних з цим припиненням (а та¬
кож з виділом) майнових питань вимагають:
- п. 11 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 р. № 2436-Ш;
- ч. 2 ст. 7 та ч. 4 ст. 24 Закону України «Про кредитні спілки»;
- ч. 2 ст. 8 тач. 2 ст. 33 Закону України «Про кооперацію» (ці по-ложення цивільного законодавства приписують включати в уста-новчі документи відомості про порядок здійснення всіх форм реорганізації відповідної юридичної особи та вирішення пов'язаних із цим майнових питань);
• нарешті, положення ч. 1 ст. 7 та ч. 2 ст. 8 Закону України «Про
об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» приписують
включати до статутів об'єднання та асоціації об'єднань відомості про
підстави та порядок реорганізації (злиття, поділу) цих юридичних осіб
і вирішення майнових питань, пов'язаних з цим.
Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням суду. Це означає примусову реорганізацію юри-дичної особи.
Примусова реорганізація (у тому числі і за рішенням суду) за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допускається лише у випадках, передбачених законом. Причомутермш «закон» вживається в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».

Для правильного тлумачення положень ч. 1 ст. 106 ЦК щодо допус-тимості примусової реорганізації юридичної особи за рішенням суду істотне значення має усвідомлення тієї обставини, що суд за чинним процесуальним законодавством України позбавлений права ініціювати судовий процес - це можуть зробити лише інші уповноважені на це про-цесуальним законом особи, які набувають при цьому статусу певної особи, яка бере участь у справі. Такий висновок однозначно випливає з прямих приписів ст. 2 ГПК, ст. З ЦПК, ч. 2 ст. 11 КАС. Тому приписи ч. 1 ст. 106 ЦК щодо реорганізації юридичної особи за рішенням суду слід розуміти в тому сенсі, що суд, якщо обов'язковість реорганізації юридичної особи прямо передбачена законом, може задовольнити звер-нення (позов, заяву, подання тощо) уповноваженої на це особи чи органу про примусову реорганізацію юридичної особи.
При цьому рішення суду для примусової реорганізації юридичної особи може мати одне з таких значень:
а) рішення суду може виступати владним актом, який є необхідною
й достатньою первинною підставою для реорганізації юридичної особи.
В цьому випадку рішення суду ініціює процес такої реорганізації, отже,
має місце реорганізація за рішенням суду у вузькому розумінні;
б) в іншому випадку рішення суду є владним актом, який приймаєть¬
ся стосовно рішення іншого повноважного органу державної влади про
примусову реорганізацію юридичної особи, яке саме по собі ініціює
процес реорганізації юридичної особи, будучи необхідною та достатньою
підставою для здійснення такої реорганізації. Необхідність у рішенні
суду в цьому разі виникає тоді, коли особи, зобов'язані виконати відпо¬
відне рішення такого іншого повноважного органу державної влади,
від його виконання ухиляються. Така потреба в судовому втручанні
обумовлена тим, що чинне законодавство України про виконавче про¬
вадження (зокрема, ст. З Закону України «Про виконавче провадження»
від 21.04.1999 p. № 606-XIV) не передбачає можливості примусового
виконання рішень інших, крім суду, органів державної влади про реор¬
ганізацію юридичної особи.
У вузькому розумінні юридична особа можу бути примусово реор-ганізована за рішенням суду в таких випадках:
• відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦК при перевищенні встановленої законом максимальної кількості ТОВ підлягає перетворенню на AT протягом

одного року1. Примітно, що в цій нормі законодавцем використано конструкцію позитивного обов'язку (на відміну, наприклад, від одно-рідних ситуацій у ч. 1 ст. 132 та ч. 1 ст. 139 ЦК). Тому зацікавлена особа (учасник ТОВ чи, за певних умов, прокурор) має право звернутися до суду з позовом про примусове перетворення такого ТОВ на AT;
• відповідно до п. З розділу 11 «Прикінцеві положення» Закону Украї-ни «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвес-тиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-Ш закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які були створені у встановленому законодавством порядку до набрання чинності вказаним законом, здійснюють свою діяльність відповідно до Положення про інвес-тиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президен-та України від 19.02.1994 р. № 55/94 «Про інвестиційні фонди та інвес-тиційні компанії», протягом строку, на який вони були створені. У разі закінчення строку діяльності таких інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній вони повинні ліквідуватися або прийняти рішення про реорганізацію в пайовий2 або корпоративний інвестиційний фонд шляхом приведення своїх установчих документів та діяльності у від¬повідність до вимог зазначеного Закону. Вказана реорганізація здійсню¬ється відповідно до Положення про порядок реорганізації іїівестиційних фондів та іїівестицшних компанії*, створених відповідно до Указу Пре¬зидента України від 19.02.1994 р. № 55 «Про швестиційні фонди та інвес¬тиційні компанії», В інститути спільного інвестування, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 304.
Звернутися до суду з відповідним позовом може будь-яка заінтересо-вана особа, у тому числі (але не виключно): засновники чи учасники інвестиційного фонду, що підлягає за законом реорганізації, прокурор (за умови обґрунтування інтересів держави у відповідному позові). Особливо слід наголосити, що позивачем за відповідним позовом може
1 Максимальну кількість учасників ТОВ - 10 юридичних та/або фізичних осіб - визна¬
чено новою частиною другою ст. 50 Закону України «Про господарські товариства»
від 19.09.1991 р. № 1S76-XII, якою вказаний Закон доповнено Законом України від
27.04.2007 p. № 997-V.
2 Відповідь на питання, як можна реорганізувати закриті інвестиційні фонди в пайові
інвестиційні фонди, що не є юридичними особами (ч. З ст. 22 Закону України «Про
інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від
15.03.2001 р. № 2299-Ш), залишимо на совісті розробників указаного Закону, адже
зв'язну відповідь на це питання дати досить важко.

виступити ДКЦПФР, яка відповідно до ст. 6 Закону України «Про ін-ститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. № 2299-ІП уповноважена здійснювати дер-жавне регулювання у сфері спільного інвестування;
• відповідно до п. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про не-державне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 p. № 1057-IV підпри-ємства, установи та організації, які займаються недержавним пенсійним забезпеченням або в назвах яких використовуються слова «недержавний пенсійний фонд» чи «пенсійний фонд» (крім Пенсійного фонду України та його органів, а також підприємств, установ і організацій, що перебува¬ють в управлінні Пенсійного фонду України), можуть здійснити реорга¬нізацію в пенсійні фонди, створені відповідно до вимог указаного Закону, у строки та в порядку, установлені ДКРРФП або ліквідуватися. Якщо такі особи не прийняли рішення про реорганізацію або ліквідацію, вони повинні виключити зі своїх найменувань слова «пенсійний фонд» та здійснити реорганізацію в один з видів небанківських фінансових установ відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регу-лювання ринків фінансових послуг». ДКРРФП встановлює індивідуаль-ний порядок реорганізації таких осіб.
Відповідно ДКРРФП (а також прокурор, за наявності для цього за-конних підстав), учасники або інші особи з вирішальним впливом таких юридичних осіб вправі звернутися до суду з позовом про примусову реорганізацію цієї юридичної особи або до пенсійного фонду, або до небанківської фінансової установи.
Варто зауважити, що положення абз. 4 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податкш перед бюдже-тами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ПІ не є підставою для примусової реорганізації юридичної особи - податково¬го боржника за рішенням суду. Указане положення Закону лише дозволяє податковому органу звернутися до органу державної влади чи місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить податковий борж-ник, з пропозицією щодо реорганізації такого платника податків. Якщо ж згоди на таку пропозицію отримано не буде, то за змістом абз. 7 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» по-датковий орган зобов'язаний звернутися до суду із заявою про визнання

такого платника податків банкрутом. Права ж звертатися до суду з по-зовом про примусову реорганізацію вказаний закон податковому орга¬ну не надає. Немає в органів ДПС відповідного права й за змістом статей 10 та 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. № S09-XII.
Положення ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) визначають, що реорганізація юридичної особи може бути здійснена, зокрема, за рішенням відповідного органу державної влади. З урахуван-ням поширювального тлумачення вказаного положення закону анало-гічне рішення може бути прийняте також органом місцевого самовря-дування, але тільки в межах добровільної реорганізації; примусова ж реорганізація можлива лише за рішенням органу державної влади. При-мусова реорганізація (у тому числі і за рішенням відповідного органу державної влади) за змістом ч. 1 ст. 106 ЦК допускається лише у ви-падках, передбачених законом. Причому термін «закон» також вжива-ється в розумінні «нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України».
Примусова реорганізація за рішенням інших, ніж суд, органів дер-жавної влади передбачається законами України в таких випадках:
• Примусова реорганізація юридичних осіб передбачається нормами антимонопольного законодавства України, а саме:
- відповідно до ч. З ст. 40 ГК у разі якщо суб'єкти господарювання зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонополь-ний комітет України має право прийняти рішення про примусовий поділ монопольних утворень;
- відповідно до ч. 2 ст. 56 ГК суб'єкти господарювання можуть утво-рюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів;
- відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про господарські това-риства» реорганізація товариства, що зловживає своїм моно-польним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним за-конодавством;
- відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-ПІ, якщо суб'єкт господа-рювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на

ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарюван¬ня, що займає монопольне (домінуюче) становище.
Із сукупності наведених норм випливає, що органами Антимонополь-ного комітету України може бути прийнято рішення як про поділ юри¬дичної особи - монополіста, так і про виділ з неї іншої юридичної особи за умови усунення відповідного монопольного становища.
Сутність рішення органів Антимонопольного комітету України полягає саме у встановленні обов'язку юридичної особи - монополіс¬та здійснити реорганізацію у формі поділу чи виділу. Конкретизувати далі вимогу про реорганізацію органи Антимонопольного комітету України не вправі, адже згідно з ч. 4 ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умо¬ви усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку. Органи Антимонопольного комітету Укра¬їни можуть лише оцінювати, чи досягнуто усунення монопольного становища, а також встановлювати строк реорганізації, що не може бути меншим за шість місяців (ч. З ст. S3 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).
• Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про банки і банківську ді-яльність» банк може бути реорганізований примусово за рішенням НБУ
• Відповідно до ч. 2-3 ст. 43 Закону України «Про страхування» ре¬організація страховика є одним з можливих елементів примусової санації страховика, що здійснюється за рішенням уповноваженого органу1.
Реорганізація страховика за рішенням уповноваженого органу перед-бачає один з таких варіантів:
- реорганізацію у страхового посередника відповідно до норматив-них актів, що регулюють діяльність страхових посередників;
- об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це власників стра¬ховиків;
1 За змістом абз. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регу¬лювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-Ш та абз. 2 п. 1 Положен¬ня про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердже¬ного Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003, таким органом є ДКРРФП.

- залучення до числа учасників страховика інших страховиків (у то¬му числі іноземних страховиків) за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, строк сплати яких уже настав.
Останній варіант, власне, не є реорганізацією в цивільно-правовому значенні взагалі.
У цілому процедура реорганізації страховиків відрізняється склад¬ністю (див. вище).
Змістом ч. 1 ст. 106 ЦК (з урахуванням приписів ч. 2 ст. 109 ЦК) в частині можливості реорганізації за рішенням відповідного органу державної влади (місцевого самоврядування) охоплюються й випадки добровільної реорганізації юридичних осіб, що є юридичними особами пуб¬лічного права або хоча й юридичними особами приватного права, але заснованими на державній (комунальній) власності. До вказаних ви¬падків належать такі:
• Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве само¬врядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 2210-ІП питання про реор¬ганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності вирішуються виключно на пленарних засіданнях відповідної сільської, селищної, міської ради.
• Відповідно до п. 1 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні ад-міністрації» місцева державна адміністрація приймає рішення про реор-ганізацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління. Зазначене кореспондується з положеннями п. 1 ч. 1 ст. 6 За¬кону України «Про управління об'єктами державної власності», згідно з якими уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквіда¬цію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній влас¬ності. Утім, при цьому якщо відповідна юридична особа має стратегічне значення для економіки і безпеки держави рішення про її реорганізацію повинно бути погоджене Кабінетом Міністрів України (п. 22 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» ).
• Відповідно до п. 8 ст. 23 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 p. № 586-XIV місцева державна адміні¬страція вирішує питання про реорганізацію спеціальних будинків-інтернатів для осіб похилого віку, осіб, які потребують медичної допо-

220 -®Bg&*^
моги у зв'язку із захворюванням на туберкульоз, та інвалідів першої і другої груп, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбав-лення волі на певний строк.
• Частиною З ст. 22 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 p. № 679-XIV визначено, що НБУ самостійно вирішує пи¬тання реорганізації установ Національного банку та його підприємств.
• Відповідно до ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 8 Закону України «Про професійно-технічну освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР державні професійно-технічні навчальні заклади реорганізуються за рішенням: і) спеціально уповноваженого центрального органувиконавчоївладиусфері професійно-технічної освіти1; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої вдади, яким підпорядковані такі професійно-технічні навчальні заклади.
• Відповідно до ч. 4 ст. 16 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ІП рішення про реорганізацію дошкільного навчального закладу (дитячого будинку) інтернатного типу для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного на-вчального закладу (ясел-садка) компенсуючого типу, приймаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за пого-дженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконав¬чої влади у галузі освіти і науки.
• Частиною 1 ст.273акону України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП установлено, що реорганізація вищих навчальних закладів державної та комунальної форми власності здійснюється: і) реоргані-зація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акре-дитації державної форми власності - Кабінетом Міністрів України; 2) реорганізація вищого навчального закладу першого і другого рівнів акредитації державної форми власності - спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки та інши¬ми центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму під-порядкуванні вищі навчальні заклади; 3) реорганізація вищого навчаль-ного закладу, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - органами влади Автономної Республіки Крим; 4) реорганізація
1 Згідно з п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України (Постанова Кабінету Міністрів України від 19.12.2006 р. № 1757) центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки є Міністерство освіти і науки України.

вищих навчальних закладів комунальної форми власності - органами місцевого самоврядування (щодо цього див. вище).
• Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про залізничний транспорт» від 04.07.1996 р. № 273/96-ВР реорганізація залізниць здійснюється рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства тран¬спорту України.
• Відповідно до змісту ч. 2 ст. 76 ГК України реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України. Зазначене кореспондується з п. 7 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управ-ління об'єктами державної власності», згідно з якими рішення про реорганізацію казенних підприємств приймає саме КМУ

• Відповідно до ч. 4 ст. 124 ГК України реорганізація державного (комунального) господарського об'єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Зазначені при-писи слід застосовувати з урахуванням положень п. 5 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», згідно з якими рішення про створення та реорганізацію господарських структур в процесі управління державною власністю приймає КМУ.
• Пунктом 21 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що КМУ приймає рішення про реор-ганізацію підприємств, які не підлягають приватизації.
• Відповідно до пп. «ґ» п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про управлін¬ня об'єктами державної власності» ФДМУ приймає рішення про реор-ганізацію підприємств і організацій, заснованих на державній власнос¬ті, що перебувають у його управлінні.
Форма рішення про реорганізацію юридичної особи залежить від особи (осіб) чи органу, які таке рішення прийняли. Це може бути рі¬шення вищого органу управління (зокрема, загальних зборів учасників) чи іншого визначеного установчими документами органу юридичної особи, рішення учасників чи інших осіб з вирішальним впливом, по-станова, наказ чи розпорядження органу державної влади, рішення органу місцевого самоврядування, рішення (постанова) суду тощо.

Увага! Законодавство практично не приділяє уваги змісту рішення про реорганізацію юридичної особи. За логікою рішен¬ня про реорганізацію має щонайменше містити вказівку на форму реорганізації (злиття, приєднання, поділ, перетворення

чи виділ), на кількість нових юридичних осіб, що мають бутиутворе-ні внаслідок такої реорганізації, та на організаційно-правову форму таких нових юридичних осіб.
Рішення щодо реорганізації юридичної особи має містити відомості про склад комісії з припинення (з виділу) юридичної особи, у тому числі зазначення ідентифікаційних номерів членів цієї комісії. В іншому ви-падку державний реєстратор має право залишити без розгляду докумен-ти, які подані для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноважено¬го ними органу щодо припинення юридичної особи чи здійснення ви¬ділу (абз. 6 ч. 7 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юри¬дичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003 p. № 75S-IV). Якщо відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК виконання функції комісії з припинення (виділу) покладається на орган управління юридичної осо-би, то за логікою припису абз. 6 ч. 7 ст. 34 Закону України «Про дер-жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у рішенні про реорганізацію повинні бути вказані усі члені такого органу із зазначенням їх ідентифікаційних кодів.
За приписами ч. З ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у разі припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання рішення щодо при-пинення юридичної особи підписується уповноваженими особами юридичної особи або юридичних осіб, що припиняються, та юридичної особи - правонаступника. Зміст цього положення досить загадковий. Але якщо тлумачити його буквально, можна зазначити, що в разі здійс¬нення реорганізації у формі злиття чи приєднання рішення про це може бути оформлене або кожною з юридичних осіб, що беруть участь у реорганізації, окремо, або усіма ними спільно як єдиний документ. Звичайно, вимога про підписання рішення про злиття представником юридичної особи - правонаступника була б позбавлена сенсу, тому інше тлумачення, крім наведеного, навряд чи можна встановити.
Нарешті, рішення про реорганізацію має бути викладене державною мовою (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Чинне законодавство не містить приписів щодо обов'язковості ви-значення порядку та строків реорганізаціїюридичної особи (вклю-

чаючи порядок та строки заявления вимог кредиторами) у самому рі-шенні про реорганізацію - орган чи особи, що прийняли рішення про реорганізацію, лише зобов'язані за законом визначити такий порядок та строки (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК). Звичайно, зазначення цього порядку та строків у самому рішенні про реорганізацію є найбільш доцільним, але можна допустити їх визначення окремим рішенням.
Слід також зауважити, що зазначення в рішенні про реорганізацію на найменування юридичних осіб, що мають бути створені внаслідок такої реорганізації, не є обов'язковим. Тому відповідні найменування (одне чи декілька) можуть бути вказані безпосередньо в рішенні про реорганізацію або в окремому рішенні того ж органу чи осіб. Повноваження на визна¬чення найменування (в частині назви) може бути навіть делеговано орга¬ном чи особами, що прийняли рішення про реорганізацію, іншим органам, включаючи спеціальний орган зі здійснення реорганізаційних заходів.
Етап здійснення реорганізаційних заходів. На цьому етапі створе¬ний на попередньому етапі спеціальний орган повністю або частково (відповідно до змісту рішення про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної особи, що реорганізується, виконує ви-значені законодавством та рішенням про реорганізацію інформаційні та інші обов'язки, вирішує претензії кредиторів, учиняє інші дії, необ¬хідні для проведення реорганізації юридичної особи відповідно до за-конодавства та рішення про реорганізацію.
Здійснення реорганізаційних заходів має починатися з виконання інформаційного обов'язку з доведення інформації про реорганізацію до відома зацікавлених осіб. Зазначений обов'язок визначено законо-давством таким чином:
• Відповідно до ч. 1 ст. 105 ЦК учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв ршіення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реє¬страцію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення. Водночас ч. 4 ст. 105 ЦК визначено, що комісія з припинення юридичної особи поміщає в друко¬ваних засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявления креди¬торами вимог до неї. Слід зазначити, що хоча ЦК позначає ці інформацій-

ні обов'язки як різні, на практиці відповідно до законодавства про дер-жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців вони реалізуються однією дією спеціального органу з реорганізації юридичної особи. Невиконання зазначеного інформаційного обов'язку тягне за со-бою істотний наслідок - без цього не допускається державна реєстрація припинення та створення нових юридичних осіб у результаті реорганізації (ч. З ст. 32, ч. 1 ст.37 Закону України «Про державну реєстрацію юридич¬них осіб та фізичних осіб - підприємців»).
• Відповідно до ч. 8 ст. 59 ГК оголошення про реорганізацію чи лік-відацію господарської організації підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарю-вання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта гос-подарювання. Утім, слід зазначити, що недодержання вказаного 10-денного строку жодних негативних правових наслідків не тягне. Крім того, вели¬ке розмаїття можливих місць опублікування оголошення про реоргані¬зацію юридичної особи абсолютно нівелюється приписами спеціаль¬ного законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (див. нижче).
• Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» підлягає обов'язковому опублікуванню в спеціалізованому друкованому засобі масової інфор-мації інформація про:

- прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом або судом рішення про виділ;
- прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення (в тому числі в порядку ре-організації) юридичної особи;
- постановления судового рішення щодо припинення юридичної особи, якщо таке рішення не пов'язане з банкрутством юридичної особи.
Примітно, що у вказаному переліку не міститься посилань на обов'язковість публікації інформації про прийняття рішення про реорга-нізацію юридичної особи іншим, ніж суд, органом державної влади чи орга¬ном місцевого самоврядування. Утім, таку прогалину можна заповнити системним тлумаченням приписів ч. 1 ст. 22 Закону України «Про дер-

жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» разом з положеннями ч. 1 ст. 106 ЦК, відповідно до змісту яких рішен¬ня про реорганізацію може бути прийняте також і державним органом (органом місцевого самоврядування). Тим більше, що без такої публі-кації (незалежно від того, який саме орган чи особи прийняли рішення про реорганізацію) не допускається державна реєстрація припинення та створення нових юридичних осіб в результаті реорганізації (ч. З ст. 32, ч. 1 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Спеціалізованим друкованим засобом масової інформації, в якому підлягає публікації відповідна інформація про реорганізацію юридичної особи, є видання спеціально уповноваженого державного органу з питань державної реєстрації. З питання ідентифікації вказаного засобу масової інформації Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва у своєму листі від 16.08.2004 р. № 5530 офіційно повідомив, що такий спеціалізований друкований засіб масо¬вої інформації з назвою «Бюлетень державної реєстрації» Держпідпри-ємництвом відповідно до чинного законодавства офіційно зареєстро¬вано в Державному комітеті телебачення і радіомовлення України як: а) вид видання - «бюлетень»; б) за цільовим призначенням - «офіцій¬не»; в) за сферою розповсюдження та категорії читачів - «загальнодер¬жавне»; г) за статусом - «вітчизняне»; д) програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість - публікація відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підпри¬ємців, публікація нормативно-правових актів, інформаціїшо-довідкових, методичних матеріалів з питань державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців та іїшіе. Держпідприємництвом 02.07.2004 р. отримано свідоцтво про державну реєстрацію «Бюлетеню державної реєстрації» серії KB № 8926.
• Форма заяви, з якою спеціальний орган з реорганізації звертається до державного реєстратора для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємцю запису про рішення щодо припинення юридичної особи чинним законодавством України не визна¬чена. Власне, окремої заяви про це державному реєстратору можна вза¬галі не подавати, адже згідно з ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» для вне¬сення такого запису необхідно й достатньо подати лише два документи:

а) нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або
уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;
б) документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідом¬
лення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим
ними органом рішення щодо реорганізацію юридичної особи у спеці¬
алізованому друкованому засобі масової інформації.
Утім, у будь-якому випадку подані державному реєстратору докумен-ти повинні містити інформацію, достатню для формування повідомлення, що підлягає публікації у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації. Зміст же зазначеного повідомлення визначено самим За¬коном України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», а саме:
а) відповідно до ч. 6 ст. 22 вказаного Закону повідомлення про при¬
йняття засновниками (учасниками), уповноваженим ними органом або
судом рішення про виділ повинно містити відомості про:
- найменування юридичної особи;
- ідентифікаційний код юридичної особи;
- місцезнаходження юридичної особи;
- дату прийняття рішення про виділ, підставу для його прийняття;
- місце та дату внесення запису щодо прийняття рішення про виділ;

- дату призначення та відомості про комісію з виділу;
- порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної осо-
би у процесі виділу.
б) відповідно до ч. 7 ст. 22 вказаного Закону повідомлення про при¬
йняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом
рішення щодо припинення юридичної особи повинно містити відо¬
мості про:
- найменування юридичної особи;
- ідентифікаційний код юридичної особи;
- місцезнаходження юридичної особи;
- підставу для прийняття рішення щодо припинення (злиття, при-єднання, поділ, перетворення або ліквідація) юридичної особи;
- місце та дату внесення запису про прийняття рішення засновни-ками (учасниками) або уповноваженим ними органом про при-пинення юридичної особи;
- дату призначення та відомості про комісію з припинення (лікві-датора, ліквідаційну комісію тощо);

- порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної осо¬
би, що припиняється;
в) відповідно до ч. 8 ст. 22 вказаного Закону повідомлення про по-становления судового рішення щодо припинення юридичної особи, якщо таке рішення не пов'язане з банкрутством юридичної особи, по-винно містити відомості про:
- найменування юридичної особи;
- ідентифікаційний код юридичної особи;
- місцезнаходження юридичної особи;
- дату та підставу для прийняття рішення щодо припинення юри-дичної особи;
- місце та дату внесення запису про судове рішення щодо припи-нення юридичної особи;
- дату призначення та відомості про комісію з припинення (лікві-датора, ліквідаційну комісію тощо);
- порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної осо¬би, що припиняється.
• Унесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців запису про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи має істотні приватноправові наслідки для неї. Від-повідно до ч. 2 ст. 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - під-приємців запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:
- проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення щодо припинення;
- внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
- проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення.
Ці самі обмеження застосовуються у випадку, коли рішення про реорганізацію юридичної особи прийнято судом (ч. 4 ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»).

228^g$*J%^
Указані обмеження в аспекті реорганізації юридичних осіб стосують¬ся лише випадків, коли до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців вноситься запис про прийняття рішення про одну з трьох форм реорганізації, що мають наслідком припинення юридичної особи, що реорганізується (поділ, приєднання, злиття). На випадки ж унесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців запису про прийняття рішення (крім рі¬шення суду) про виділ зазначені обмеження не поширюються, адже ч. 4 ст. 32 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачено поширення на виділ лише передбачених ст. 34 вказаного Закону процедур внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців за¬писів про прийняття рішення про припинення юридичної особи, а не передбачених ст. 35 вказаного Закону наслідків внесення такого запису до зазначеного Єдиного державного реєстру.
Разом з тим, якщо рішення про виділ прийняте судом, то передбачені ч. 2 ст. 35 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» обмеження повинні застосовуватися в повному обсязі на підставі ч. 5 ст. 32 та ч. 4 ст. 38 вказаного Закону.
Також відповідні обмеження не поширюються на випадки внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - під-приємців запису про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи шляхом перетворення, адже таке виключення прямо передбачено ч. 15 ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».
Крім охарактеризованого вище публічного повідомлення про при-йняття рішення про реорганізацію юридичної особи, цивільне законо-давство покладає на спеціальний орган з реорганізації обов'язок щодо особистого письмового повідомлення про таке рішення кожного ви-явленого ним кредитора юридичної особи, що реорганізується (абз. 2 ч. 4 ст. 105 та ч. 2 ст. 109 ЦК).
• Спеціальний орган з реорганізації за буквальним змістом абз. 2 ч. 4 ст.105 ЦК повинен повідомити кредиторів лише про факт припинення юридичної особи, а не про факт прийняття рішення про таке припинен-ня. Разом з тим буквальне тлумачення вказаної правової норми, очевид-но, схиляється до порушення прав кредиторів юридичної особи, що

реорганізується (зокрема, права вимагати припинення або достроково¬го виконання зобов'язання - ч. 1 ст. 107 ЦК), що суперечило б засадам справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. З ЦК). Тому по-ложення абз. 2 ч. 4 ст. 105 ЦК слід тлумачити так, що спеціальний орган з реорганізації юридичної особи повинен персонально письмово повідо-мити кожного виявленого ним кредитора відповідної юридичної особи саме про рішення про реорганізацію, а не про факт припинення чи завер-шеного виділу. Тим більше, що спеціальний орган з реорганізації є орга-ном тимчасовим й припиняє своє існування в момент завершення реор-ганізації, через що повідомити кредиторів реорганізованої юридичної особи про факт такого завершення ніяк не може.
• Навряд чи можна погодитися з висловленим у літературі поглядом, що законодавством узагалі не встановлено будь-яких негативних право-вих наслідків порушення спеціальним органом з реорганізації передба-ченого абз. 2 ч. 4 ст. 105 ЦК обов'язку персонального повідомлення кредиторів1. Справа в тому, що неповідомлення кредитора про прийнят-тя рішення про реорганізацію боржника в усякому випадку розглядати-меться як неповідомлення свідоме, адже послатися на незнання при¬писів ч. 4 ст. 105 ЦК члени спеціального органу з реорганізації не зможуть з огляду на загальну презумпцію правознайомства. (Ніхто не може ви-правдати свої незаконні дії посиланням на незнання норм чинного за-конодавства.) Через це такі дії спеціального органу з реорганізації з високою вірогідністю можуть бути визнані судом недобросовісними й такими, що порушують приписи ч. 2 ст. 13 ЦК, відповідно до якої при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Як кінцевий наслідок подібного спору не виключається навіть зміна за рішенням суду правовідносин у вигляді скасування юридичних осіб, утворених у процесі реорганізації, віднов-лення існування припиненої внаслідок реорганізації юридичної особи (осіб) і скасування інших юридичних наслідків реорганізації.
• Форма персонального повідомлення кредиторів визначена законом як письмова. Утім, спеціальному органу з реорганізації слід потурбува-тися про те, щоб у разі виникнення спору факт повідомлення кредито¬рів міг бути доведений письмовими доказами. Через це оптимальним
1 Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема, ВЛ. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - С 300.

230 6qgM^ I
способом інформування кредиторів про прийняття рішення про реор¬ганізацію юридичної особи - боржника є направлення їм відповідного повідомлення цінним листом (з описом вкладення) чи безпосереднє передання повноважній посадовій особі кредитора, в канцелярію чи інший подібний підрозділ кредитора, особисто кредитору, його пред¬ставнику відповідного повідомлення з проставленням кредитором чи його повноважним представником відмітки про отримання на примір¬нику повідомлення, що залишається у спеціального органу з реоргані¬зації. Відмітка про отримання повідомлення кредиторами - юридични¬ми особами має бути скріплена їх печаткою або спеціальним (чи іншим) штампом, з тексту якого однозначно б випливало, яка саме юридична особа прийняла відповідне повідомлення. В іншому випадку доведення виконання інформаційного обов'язку щодо особистого повідомлення кредитора в порядку абз. 2 ч. 4 ст. 105 ЦК істотно ускладнюється.
• Строк повідомлення виявлених кредиторів про прийняття рішен¬
ня про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи законом
не визначений, через що спеціальний орган з припинення має в цьому
випадку достатньо простору для власного огляду.
Направленням державному реєстратору документів для внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підпри¬ємців запису про прийняття рішення про реорганізацію юридичної особи та окремим письмовим повідомлення про таке рішення кожного виявленого кредитора юридичної особи, що реорганізується, вичерпу¬ється універсальний, властивий усім випадкам реорганізації усіх видів юридичних осіб інформаційний обов'язок щодо доведення інформації про реорганізацію до загального відома. Разом з тим спеціальний орган щодо реорганізації також повинен у деяких випадках виконати спеці¬альні інформаційні обов'язки, визначені законом, а саме:
• Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про мобілізаційну під¬
готовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. № 3543-ХИ підприємства,
установи і організації зобов'язані в разі їх ліквідації (реорганізації)
своєчасно сповіщати про це відповідні органи державної влади, інші
державні органи та органи місцевого самоврядування, з якими укладе¬
но договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань (замов¬
лень). Поняття «своєчасності» законом не розкривається, але є під¬
стави вважати, що повідомлення відповідних органів одночасно з
державним реєстратором буде у всякому випадку своєчасним.

. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про спеціальні економічні зо¬ни та спеціальний режим швестиційної діяльності в Донецькій області» від 24.12.1998 p. № 356-XIV у разі реорганізації (за рішенням власника або уповноваженого ним органу) підприємства, створеного на території спеціальної економічної зони та на території пріоритетного розвитку, до строку, зазначеного в контракті між інвестором та органом місцевого самоврядування, швестор (уповноважена ним особа) зобов'язаний^/ де¬сятиденний строк після прийняття відповідного рішення повідомити органи управління спеціальної економічної зони і території пріоритет¬ного розвитку про причини реорганізації підприємства.
• Відповідно до ст. 11 Закону України «Про спеціальну економічну зону «Закарпаття» від 22.03.2001 р. № 2322-ІП у разі реорганізації (за рішенням власника або уповноваженого ним органу) підприємства, створеного на території спеціальної економічної зони «Закарпаття», до строку, зазначеного в договорі (контракті) між інвестором та органом господарського розвитку, інвестор (уповноважена ним особа) зо¬бов'язаний у десятиденний строк після прийняття відповідного рішен¬ня повідомити органи управління спеціальної економічної зони про причини реорганізації підприємства.
• Відповідно до п. 13.2 ст. 13 Закону України «Про порядок погашен-ня зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ІН платник податків, активи якого передані в податкову заставу, або той, хто скористався правом реструктуризації податкового боргу, зобов'язаний завчасно повідомити податковий орган про прийняття рішення щодо проведен¬ня будь-яких видів реорганізації та надати податковому органу план такої реорганізації. Поняття «завчасності» законом не визначається, але є підстави вважати, що не буде порушенням повідомлення податко-вого органу одночасно з державним реєстратором, адже до прийняття відповідного ріїїіення про реорганізацію повідомити про нього немож¬ливо, а державний реєстратор за змістом ч. 1 ст.105 ЦК повинен бути повідомлений про таке рішення негайно.
• Відповідно до абз. 7 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою праце¬здатності та витратами, зумовленими похованням» від 18.01.2001 р.№ 2240-III у разі ліквідації (реорганізації) юридичної особи страхувальник зобов'язаний провести повний розрахунок щодо сплати страхових внесків

до Фонду по день ліквідації (реорганізації) та звернутися за місцем здійс-нення його обліку як страхувальника для отримання довідки про відсутність заборгованості. Обов'язковість зазначеного звернення сама по собі перед¬бачає спеціального повідомлення відповідних органів соціального стра¬хування про реорганізацію юридичної особи - платника внесків.
• Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про споживчу коопера-цію» реорганізація спілки споживчих товариств провадиться за рішен¬ням конференції, з'їзду з повідомленням про це спілки, до складу якої вона входить.
Суттєвими є питання про правовий статус спеціального органу з реорганізації юридичної особи, у тому числі про характер та межі його повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 105 ЦК учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквіда¬тора тощо) чи покладають виконання функцій комісії з припинення юри¬дичної особи на орган управління юридичної особи. Проведення в законі такої ясно вираженої функціональної аналогії (майже функціональної тотожності) між спеціальним органом з припинення (реорганізації) юридичної особи та органом управління цієї юридичної особи дозволяє стверджувати, що спеціальний орган з реорганізації за своєю правовою природою є спеціальним тимчасовим органом відповідної юридичної особи, функції якого полягають у здійсненні усього комплексу заходів щодо реорганізації юридичної особи.
Зазначене підтверджується й матеріалами практики ВГСУ, який у п. 2 інформаційного листа від 14.12.2007 р. № 01-8/973 «Про деякі питан¬ня практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесу¬ального права» зазначив, що ліквідаційна комісія не має статусу ні юридичної, ні фізичної особи, ані державного чи іншого органу, а тому не може бути стороною (і взагалі учасником) судового процесу й ви¬ступати в ньому від власного імені.
Відповідно до викладеного вище про правовий статус спеціального органу з реорганізації юридичної особи його повноваження є повно-важеннями органу юридичної особи. Проте питання про межі цих пов-новажень та їх співвідношення з повноваженнями інших органів юридичної особи є досить складним. Справа в тому, що відповідно до ч. З ст. 105

ЦК з моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється1.
Ключовим для розуміння зазначеної нормі є питання про зміст по-няття «управління справами юридичної особи», адже за змістом статей 97 та 101 ЦК органи юридичної особи управляють юридичною особою, а не її справами.
У судовій практиці тлумачення положень ч. З ст. 105 ЦК є неодно-значним. Найбільш показовими в цьому аспекті є такі правові позиції судів України вищих інстанцій з розглядуваного питання:
а) за змістом ч. З ст. 105 ЦК до комісії з припинення повноваження
щодо управління справами юридичної особи переходять лише частко¬
во, тобто лише ті повноваження, які пов'язані з припиненням юридичної
особи (постанова ВГСУ від 11.04.2007 р. у справі № 266/5-232);
б) відповідно до ч. З ст. 105 ЦК до комісії з припинення переходять
повноваження з управління юридичною особою взагалі (а не повноважен¬
ня з управління справами юридичної особи!), через що, зокрема, голова
виконавчого органу юридичної особи після призначення комісії з її при¬
пинення не уповноважений підписувати угоди від імені такої юридичної
особи (постанова ВГСУ від 25.07.2007 р. у справі № 14/ 18пд3);
в) за змістом ч. З ст. 105 ЦК перехід до комісії з припинення повно¬
важень з управління справами юридичної особи позбавляє виконавчий
орган цієї юридичної особи права укладати від її імені договори (по¬
станова ВСУ від 12.02.2008 р. у справі № 7/944);
г) згідно з ч. З ст. 105 ЦК до комісії з припинення переходять повно¬
важення з управління справами юридичної особи, через що прийняття
після призначення комісії з припинення зборами власників майнових
паїв колективного сільськогосподарського підприємства рішення про
передачу майна цього підприємства іншій особі є неправомірним (по¬
станова ВГСУ від 22.05.2007 р. у справі № 10/2935).
' Розглядуваний аспект проблеми не стосується реорганізації шляхом виділу, адже за змістом ч. 2 ст. 109 ЦК на правовідносини з виділу положення ч. З ст. 105 ЦК не поши¬рюються.
г Див.: Санація та банкрутство. - 2007. - № 2.
3 Див.: База даних «Ліга: Закон», файл SD071675.LHT.
4 Див.: Юридична практика. Судовий випуск. - 2008. - № 3.
5 Див.: Архів господарського суду Полтавської області, справа № 10/293.

234 4**фи&^

Увага! Практика судів України схиляється до позиції, що перехід до комісії з припинення повноважень з управління спра¬вами відповідної юридичної особи у всякому випадку позбавляє повноважень виконавчий орган такої юридичної особи.
Це слід ураховувати нотаріусу при посвідченні правочинів від імені юридичної особи, яка перебуває у процесі реорганізації.
Однак необхідно зробити щодо цього питання два істотних заува-ження:
1) чинне законодавство не обмежує орган, що прийняв рішення про реорганізацію юридичної особи, у праві замінити склад комісії з реоргані¬зації чи взагалі її ліквідувати з покладенням її функцій на орган управління юридичної особи. Так само орган, що прийняв рішення про реорганізацію юридичної особи, вправі (переважно це стосується добровільної реор¬ганізації) скасувати своє рішення про реорганізацію й ліквідувати ко¬місію з реорганізації. Порушувати судовий спір з цього питання комісія з реорганізації не може, адже, як було зазначено вище, не є суб'єктом процесуального права;
2) чинне законодавство не обмежує орган, що прийняв рішення про реорганізацію юридичної особи, у праві визначити таким рішенням межі повноважень спеціального органу з реорганізації, в тому числі й залишивши певну частину повноважень за іншими (регулярними, постійними) орга¬нами відповідної юридичної особи. Можливість прийняття органом, який ухвалив рішення про реорганізацію юридичної особи, відповідних по¬ложень про комісію з припинення з визначенням повноважень комісії та її окремих членів й голови визнається й практикою судів України (постанова ВГСУ від 11.04.2007 р. у справі № 266/5-231)-
Відповідно до ч. З ст. 105 ЦК з моменту призначення комісії з при-пинення вона виступає в суді від імені юридичної особи, яка при-пиняється. При цьому, як зазначив ВГСУ у своїй постанові від 11.04.2007 р. у справі №266/5-23, за змістом ч. З ст. 105 ЦК в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає ліквідаційна ко¬місія в особі її голови або ліквідатор. Повноваження ж членів ліквіда¬ційної комісії чинним законодавством не визначені, тому право члена ліквідаційної комісії на підписання процесуальних документів від імені юридичної особи, яка припиняється, має бути встановлено від-
1 Див.: Санація та банкрутство. - 2007. - № 2.

повідним положенням про ліквідаційну комісію, затвердженим орга¬ном, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, або належно оформленою довіреністю.
До основних завдань комісії з реорганізації належать:
а) визначення майнового стану юридичної особи, що реорганізуєть¬
ся, для чого він повністю або частково (відповідно до змісту рішення
про реорганізацію) інвентаризує майно, права та обов'язки юридичної
особи, що реорганізується;
б) виконання визначених законодавством та рішенням про реорга¬
нізацію інформаційних обов'язків, про що докладно йшлося вище;
в) задоволення або відхилення вимог кредиторів юридичної особи,
що реорганізується;
г) складення, належне оформлення підсумкового документа реорга¬
нізації юридичної особи (роздільний (передавальний) акт (баланс)) та
подання його на затвердження органу, який прийняв рішення про ре¬
організацію.
Основним заходом в межах визначення комісією з реорганізації майно-вого стану юридичної особи, що реорганізується, є проведення інвента-ризації майна, прав та обов'язків юридичної особи, що реорганізується. Здебільшого має проводитися повна інвентаризація по юридичній осо¬бі в цілому. Однак у випадку, коли, наприклад, прийнято рішення про виділ у самостійну юридичну особу певного структурного підрозділу юридич¬ної особи, достатнім буде проведення інвентаризації майна, прав та обов'язків юридичної особи, закріплених за відповідним підрозділом.
При проведенні інвентаризації комісія з реорганізації має керуватися відповідним законодавством з питань бухгалтерського обліку, а саме:
а) Інструкцією по інвентаризації основних засобів, нематеріальних
активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів
та розрахунків, затвердженою Наказом Міністерства фінансів України
від 11.08.1994 р. №69;
б) Положенням про інвентаризацію майна державних підприємств,
що приватизуються (корпоратизуються), а також майна державних
підприємств та організацій, яке передається в оренду (повертається
після закінчення строку дії договору оренди або його розірвання),
затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 02.031993 р.
№ 158;

236 ^g|«^
в) Інструкцією з інвентаризації матеріальних цінностей, розрахунків та інших статей балансу бюджетних установ, затвердженою наказом Головно¬го управління Державного казначейства України від ЗО. 10.1998 р. № 90.
Слід особливо зазначити, що комісія з реорганізації не повинна під-ходити до завдання з інвентаризації суто формально, обмежуючись лише даними бухгалтерського обліку, адже реальними є ситуації, коли, напри-клад, спірні права та обов'язки юридичної особи не відображаються в її бухгалтерському обліку, однак вони все одно повинні бути враховані при складенні підсумкового документа реорганізації (ч. 2 ст. 107 ЦК).
В окремих випадках комісія з реорганізації повинна організувати проведення незалежної оцінки майна юридичної особи, що реоргані-зується, а саме:
• відповідно до абз. З ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-ІП проведення незалежної оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у випадку реорганізації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);
• відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 p. №1378-IV експертна грошова оцінка земельних ділянок проводиться, зокрема, у разі визначення вартості земельних ділянок при реорганізації господарського товариства (підприємства) з держав¬ною часткою чи часткою комунального майна, яке є власником земель¬ної ділянки;
• у всякому випадку комісія з реорганізації юридичної особи повинна організувати проведення незалежної оцінки майна цієї юридичної особи у випадках та межах, визначених рішенням про реорганізацію відповідної юридичної особи та/або пізніше прийнятим з цього питання рішенням органу, що прийняв рішення про реорганізацію юридичної особи.
Вимоги кредиторів до юридичної особи, що реорганізується, заявля-ються ними у строк, визначений рішенням про реорганізацію, який у всякому випадку не може бути меншим двох місяців від дня публікації по¬відомлення про реорганізацію юридичної особи (абз. 1 ч. 4 ст. 105 ЦК).
При заявленні вимог кредиторам належить у всякому випадку вра-ховувати порядок такого заявления, що має бути оприлюднений у по-відомленні про прийняття рішення про припинення (реорганізацію) юридичної особи на підставі абз. 1 ч. 4 ст. 105 та ч. 2 ст. 109 ЦК.

-^%S^37
У процесі реорганізації юридичної особи її кредиторами можуть бути заявлені ординарні та екстраординарні вимоги.
Ординарні вимоги - це вимоги, строк виконання яких настав згідно зі змістом відповідних зобов'язань. Екстраординарні вимоги - це ви¬моги про припинення або дострокове виконання зобов'язання, що можуть бути заявлені кредитором на підставі ч. 1 ст. 107 ЦК. Визна¬чений рішенням про реорганізацію строк для заявления вимог креди¬торів обмежує кредиторів у заявленні лише екстраординарних вимог, адже зобов'язання юридичної особи не припиняються її реорганізацією, і тому ординарні (звичайні) вимоги можуть бути висунуті до юридичної особи, що реорганізується, чи її правонаступника (правонаступників) у будь-який час, оскільки закон цього прямо не виключає.
Надання ч. 1 ст. 107 ЦК кредиторам права вимагати припинення зобов'язання є досить неоднозначним. Справа в тому, що саме по собі припинення зобов'язання - це зникнення правового зв'язку кредитора і боржника. У цьому сенсі традицшно й саме виконання зобов'язання має наслідком його припинення (ст. 599 ЦК). Проте екстраординарні ви¬моги кредитора з припинення зобов'язання та його дострокового вико¬нання положеннями ч. 1 ст. 107 ЦК розрізняються. Тому слід вважати, що говорячи про право кредитора вимагати припинення зобов'язання, ч. 1 ст. 107 ЦК має на увазі припинення з інших підстав, ніж виконання. Методом виключення розглянемо відповідні підстави, а саме:
а) оскільки вимога кредитора в порядку ч. 1 ст. ст. 107 ЦК є вимогою
односторонньою й такою, що виникає безпосередньо на підставі за¬
кону, то в цьому випадку не може йтися про договірну підставу припи¬
нення зобов'язання (відповідні положення ст. 598 ЦК);
б) для припинення зобов'язання в розглядуваному випадку необхідне
висунення кредитором відповідної вимоги. Про припинення відповідного
зобов'язання поєднанням боржника в однш особі (ст. 606 ЦК), немож¬
ливістю виконання (ст. 607 ЦК), смертю боржника (ст. 608 ЦК) та лік¬
відацією юридичної особи (ст. 609 ЦК) в такому разі йтися не може;
в) для припинення зобов'язання відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор
має висунути відповідну вимогу, через що не може йтися про підстави
припинення зобов'язання, які залежать від односторонніх дій кредитора
і не потребують згоди боржника - прощення боргу (ст. 605 ЦК) та за¬
рахування вимоги в рахунок боргу за іншим зобов'язанням. Крім того, ці

підстави є звичайними і можуть за належних умов бути застосовані креди¬тором незалежно від знаходження боржника у стані реорганізації, а у ч. 1 ст. 107 ЦК йдеться саме про екстраординарну вимогу кредитора про припинення зобов'язання, право на пред'явлення якої саме й виникає внаслідок прийняття боржником рішення про реорганізацію.
Отже, з усієї ланки можливих підстав припинення зобов'язання за-лишається лише остаточне припинення зобов'язання за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 604 ЦК), передання відступного (ст. 600 ЦК) та новація (частини 2-4 ст. 604 ЦК). Саме припинення зобов'язання за однією з цих підстав може вимагати кредитор у боржника за змістом ч. 1 ст. 107 ЦК. Усі зазначені підстави є за своєю природою договірними й мають базуватися на вільній згоді сторін зобов'язання. Але зазначення в ч. 1 ст. 107 ЦК на право кредитора вимагати припинення зобов'язання (тобто, окрім його виконання) дає підстави вважати, що відповідна норма закону створює для боржника в подібних випадках певний обов'я¬зок задовольнити відповідну вимогу кредитора.
При цьому вибір підстави та обрання конкретних умов такого при-пинення залишаються за кредитором, але при відмові боржника від надання відступного чи здійснення новації на умовах кредитора спо-нукання його до цього в судовому порядку є проблематичним, адже цивільне законодавство не передбачає обов'язку боржника в таких ви-падках погоджуватися з умовами надання відступного чи новації, за-пропонованими кредитором.
Так само не зарадить інтересам кредитора в цьому випадку й госпо-дарське законодавство, адже в ньому не міститься права суду (крім пе-редбачених ч. 7 ст. 181 ГК двох основних винятків) примушувати гос-подарюючих суб'єктів до укладення договору на умовах, визначених судом. Отже, обов'язку боржника щодо задоволення вимог кредитора про надання відступного чи новацію практично не існує.
Навпаки, якщо кредитор вважає для себе доцільним висунути ви¬могу про остаточне припинення зобов'язання (так, як воно припини¬лося б за згодою сторін на підставі ч. 1 ст. 604 ЦК), то боржник таку вимогу зобов'язаний задовольнити (наприклад, орендар повинен по¬вернути орендодавцю орендоване майно й виконати усі інші обов'язки, передбачені на випадок розірвання договору оренди, якщо орендодавець на підставі ч. 1 ст. 107 ЦК висуне вимогу про припинення відповідного

договору), а у випадку небажання боржника це зробити суд має право на вимогу кредитора припинити зобов'язання своїм рішенням (зокре¬ма, розірвати договір).
Зазначені висновки підтверджуються також тим, що за змістом ч. 2 ст. 107 ЦК комісія з реорганізації має розглянути кожну вимогу креди¬тора (включаючи рівною мірою вимоги про дострокове виконання та припинення зобов'язання) та прийняти рішення про їх задоволення чи відхилення. Якщо комісія з реорганізації задовольняє вимогу кредито¬ра про дострокове виконання існуючого зобов'язання, немає потреби укладати з цього приводу будь-який додатковий договір. Але якщо буде задоволено вимогу кредитора про припинення зобов'язання з інших підстав (остаточне припинення зобов'язання за домовленістю сторін, передання відступного чи новація) сторони мають оформити таке при-пинення зобов'язання укладанням відповідної угоди, що зафіксує їх права та обов'язки в цьому аспекті.
Сплив визначеного рішенням про реорганізацію строку для заявлен¬ия вимог кредиторами не дає комісії з реорганізації підстав для зали¬шення заявлених в межах цього строку, але не розглянутих з різних причин екстраординарних вимог без розгляду: за змістом ч. 2 ст. 107 ЦК комісія з реорганізації повинна розглянути та вирішити (задоволь¬нити чи відхилити) усі заявлені кредиторами вимоги.
• Способом захисту права кредитора в разі відхилення комісією з реорганізації його вимог чи ухилення від розгляду цих вимог є звернен¬ня з позовом до суду.
Відповідачем при цьому має виступати юридична особа, що реорга-нізується, адже спеціальний орган з реорганізації не має процесуальної правосуб'єктності.
Предмет позову кредитор формулює самостійно, але слід ураховува-ти, що предметом позову не може бути вимога про спонукання роз-глянути вимогу, адже судова практика в Україні вважає відповідну ви-могу такою, що не підлягає задоволенню як не передбачена визначеним законом переліком способів захисту права (див. постанову ВГСУ від 02.09.2008 р. у справі № 11/4-081).
Наявність судового спору з приводу відхилених чи нерозглянутих вимог кредиторів сама по собі не є підставою для зупинення процедури ' Архів господарського суду Вінницької області, справа № 11/4-08.

240 ^^^%^
реорганізації юридичної особи, адже відповідно до ч. 2 ст. 107 ЦК до підсумкового документа реорганізації включаються також і спірні зобов'язання. Утім, якщо судом за відповідною справою було вжито заходів щодо забезпечення позову, що виключають продовження про-цедури реорганізації, така процедура має бути призупинена без скла-дення чи зі складенням відповідного розпорядчого документа спеціаль-ним органом з реорганізації.
Реорганізація юридичної особи не припиняє її зобов'язань. Тому якщо кредитори не заявили протягом визначеного строку в процесі реорганізації екстраординарних вимог чи такі вимоги були відхилені (або навіть взагалі на порушення закону не розглянуті) і кредитори не звернулися до суду за захистом свого права, такі кредитори залиша-ються кредиторами правонаступника (правонаступників) реорганізова-ної юридичної особи за відповідними зобов'язаннями.
Етап складення і затвердження підсумкового документа реорга-нізації. Вирішивши всі заявлені кредиторами екстраординарні вимоги, спеціальний орган з реорганізації переходить до наступного етапу ре-організаційної процедури - етапу складення і затвердження підсумко¬вого документа реорганізації.
На стадії реорганізаційного процесу на підставі даних, що отримані на попередньому етапі, спеціальним органом, уповноваженим на здійс-нення реорганізаційних заходів, складається та належним чином оформ-люється підсумковий документ реорганізації юридичної особи (роздільний (передавальний) акт (баланс) ), який подається на затвердження і затвер¬джується органом, який прийняв рішення про реорганізацію. Отже, ключовими для характеристики цього етапу мають бути питання про: а) документ, що має бути складений за результатами реорганізації; б) зміст та оформлення такого документа; в) порядок його затвердження.
Відповідно до ч. 2 ст. 107 ЦК спеціальний орган з реорганізації за результатами проведення реорганізаційних заходів складає передаваль-ний акт (уразі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу). У разі виділу за змістом ч. 1 ст. 109 ЦК складаєть-ся розподільчий баланс.
Разом з тим ч. 4 ст. 59 ГК приписує складати в разі реорганізації юридичної особи шляхом поділу чи виділення роздільний акт (баланс), не уточнюючи, чи слід складати обидва вказані документи або ж один з них і який саме.

На практиці слід складати підсумковий документ реорганізації таким чином, щоб формально виконати вимоги всіх вказаних законодавчих при¬писів. При цьому слід мати на увазі певні особливості форми та змісту підсумкового документа реорганізації.
Справа в тому, що баланс як такий є документом встановленої форми бухгалтерської звітності. Його форма, а також вимоги щодо складання визначені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87. Звичайно, вказаним положенням затверджено форму просто ба-лансу, а не розподільчого балансу, але форма останнього взагалі не визна¬чається законодавством, через що іншого орієнтиру щодо форми при складанні розподільчого балансу немає. Тим більше, що в тих окремих нормативно-правових актах, видавники яких спромоглися дати хоча б якісь вказівки з методики складання розподільчих балансів, прямо зазна¬чається на необхідність їх складання за загальними правилами та за формами, установленими для бухгалтерського обліку та звітності (див., наприклад, додаток 5 до пункту 1.2 Типового плану реструктуризації та досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка становить більше ніж 50 відсотків, затвердженого На¬казом Фонду державного майна України від 17.11.2004 р. № 2502).
При цьому баланс характеризує склад майна юридичної особи, по-перше, лише за вартісними показниками, а по-друге, лише щодо певних облікових груп. Тому безпосередньо Ь самого балансу, якщо тільки його форма буде використана для складення розподільчого балансу, з'ясувати індивідуалізований склад майна, прав та обов'язків, що до нього включені, є неможливим.
Отже, у всякому випадку крш суто розподільчого балансу, що скла-дається за формою балансу загального з певною модифікацією рекві-зитів (найменування «розподільчий баланс», позначка про затвер¬дження тощо), при поділі та виділі має складатися додаток до розподільчого балансу, який буде індивідуалізовано, так би мовити, «поштучно», перераховувати усе майно, права та обов'язки, які фор¬мують статті балансу. Такий додаток доцільно іменувати «Роздільний акт» (така термінологія побічно дозволить також виконати вимоги ч. 4 ст. 59 ГК) із вказівкою в його тексті, що він є невід'ємною частиною відповідного розподільчого балансу. Тільки за таких умов можливе точ-

не додержання при поділі та виділі вимог ч. 2 ст. 107 та ч. 2 ст. 109 ЦК, відповідно до яких усі підсумкові документи реорганізації мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється (реорганізується шляхом виділу), стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.
Підсумковий документ з реорганізації оформлює правонаступництво передусім у цивільних правовідносинах. Разом з тим, якщо певні право-відносини іншої галузевої належності допускають правонаступництво в разі реорганізації юридичної особи, відповідні права та обов'язки також доцільно відображати в підсумковому документі реорганізації.
Підсумковий документ з реорганізації юридичної особи має забез-печувати абсолютно точну ідентифікацію включених до нього майна, прав та обов'язків. Унаслідок цього він має містити щодо кожної речі всі її індивідуалізуючі ознаки (а щодо речей, визначених родовими ознаками, індивідуалізувати їх сукупність), а щодо кожного зобов'язання - усі його індивідуальні реквізити (сторони, дата виникнення, номер (за на¬явності), предмет, сума тощо). Нерухомі речі мають включатися до підсумкового документа з реорганізації за тими найменуваннями, що зазначені у відповідних правовстановлювальних та реєстраційних до-кументах на таку нерухомість.
Відповідно до ч. 4 ст. 37 Закону України «Про державну реєстраціїо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємцю» у випадку реорганіза¬ції шляхом поділу, злиття, перетворення та приєднання передавальний акт або розподільчий баланс повинен бути затверджений засновниками (учасниками) юридичної особи або органом, який прийняв рішення про припинення юридичної особи.

Увага! Підписи голови та членів комісії з припинення юри¬дичної особи на передавальному акті або розподільчому балан¬сі повинні бути нотаріально посвідчені. Аналогічна вимога щодо нотаріального посвідчення підписів на розподільчому балансі, що складається при виділі, законом не встановлена.
Слід принагідно вказати на неточність формулювання ч. 4 ст. 37 За-кону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», адже має відбуватися засвідчення підпису. Мініс-

терство юстиції України з цього приводу у своєму Листі від 07.10.2004 р. № 31-32/1761 роз'яснило, що нотаріуси здійснюють засвідчення справж-ності підписів на реєстраційних картках, ліквідаційних балансах, розпо-дільчих балансах та установчих документах без використання спеціаль-них бланків документів. Порядок засвідчення нотаріусам і справжності підпису на документах встановлено розділом 28 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5. Усі документи, справжність підписів на яких засвідчується нотаріально, повинні бути підписані у присутності нотаріуса. Якщо правочин, заява чи інший до-кумент підписані за відсутності нотаріуса, громадянин повинен осо¬бисто підтвердити, що документ підписано.

Увага! Якщо підсумковий документ з реорганізації на по-значення його затвердження містить крім підписів голови та членів спеціального органу з реорганізації також підписи заснов-ників (учасників) юридичної особи, представника органу, який прийняв рішення про припинення юридичної особи, то такі підписи нотаріальному засвідченню справжності не підлягають.
Підсумковий документ з реорганізації затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про реорганіза¬цію юридичної особи.
Форма та порядок прийняття рішення про затвердження підсумко-вого документа з реорганізації в цілому аналогічні формі та порядку прийняття ріїпення про реорганізацію юридичної особи. Утім, рішення про реорганізацію все ж не є тотожним рішенню про затвердження її підсумкового документа, тому якщо чинне законодавство чи установчі документи юридичної особи встановлюють кваліфіковану більшість колегіального органу для прийняття ріїпення про реорганізацію, а не для прийняття рішення про затвердження підсумкового її документа, то останнє рішення приймається в загальному порядку й вимоги про кваліфіковану більшість на нього не поширюються.
Етап державної реєстрації. На цьому етапі здШснюється державна реєстрація юридичних осіб, які створені в результаті реорганізації, та державна реєстрація припинення юридичних осіб, які в результаті такої реорганізації припиняються. Процедура такої державної реєстрації в її

244 ^gfe*^
особливостях передбачена статтями 32 та 37 Закону України «Про дер-жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»:
• Для проведення державної реєстрації припинення юридичної осо¬би в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення голова комісії з припинення або уповноважена ним особа після закінчення процедури припинення, яка передбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення про прийняття рішення про припинення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації, повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстра-ції припинення юридичної особи в результаті злиття, приєднання, поділу або перетворення (форма № 8, затверджена Наказом Дер-жавного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.04.2007 р. № 54);
- свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, що при-пиняється;
- оригінал установчих документів юридичної особи, що припиня-ється;
- нотаріально посвідчену копію передавального акта, якщо припинен¬ня здійснюється в результаті злиття, приєднання або перетворення, або нотаріально посвідчену копію розподільчого балансу (з усіма додатками), якщо припинення здійснюється в результаті поділу;
- довідку архівної установи про прийняття документів, які відпо¬відно до закону підлягають довгостроковому зберіганню, крім реорганізації шляхом перетворення;
- документ про узгодження плану реорганізації з органом держав¬ної податкової служби (за наявності податкового боргу), крім реорганізації шляхом перетворення;
- довідку відповідного органу державної податкової служби про відсутність заборгованості щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), крім реорганізації шляхом перетворення;
- довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про відсут-ність заборгованості, крім реорганізації шляхом перетворення;
- довідки відповідних органів фондів соціального страхування про від¬сутність заборгованості, крім реорганізації шляхом перетворення.

. У випадках, що встановлені законом, крім документів, які передбаче-ні частиною першою цієї статті, додатково подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти передавального акта або розподільчого балансу. Утім, слід зазначити, що на сьогодні випадків обов'язкового під¬твердження достовірності та повноти підсумкового документа з реорга¬нізації висновком аудитора законом не передбачено.
• Зміни до установчих документів юридичної особи, що не припиня-ється в результаті приєднання, підлягають державній реєстрації після державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті при-єднання в загальному порядку. Приєднання вважається завершеним з моменту державної реєстрації припинення юридичних осіб, що при-пиняються в результаті приєднання, та державної реєстрації відповідних змін до установчих документів юридичної особи, яка в результаті при-єднання не припиняється.
• Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті злиття або поділу, здійснюється в загальному порядку. Злиття вважаєть-ся завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридич-ної особи та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються в результаті злиття. Поділ вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та дер-жавної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється в результаті поділу.
• Державна реєстрація юридичної особи, яка утворена в результаті перетворення, здійснюється в загальному порядку. Перетворення вва-жається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєстрації припинення юридичної осо¬би, що припиняється у результаті перетворення.
Реорганізація юридичної особи тягне певні приватноправові наслід¬ки, основним з яких є, безумовно, універсальне чи парцелярне правонас-тупництво. Разом з тим існують певні істотні особливості у приватно-правових наслідках реорганізації юридичних осіб в окремих випадках, що потребують спеціального зазначення, а саме:
1. Відповідно до ч. 1 ст. 55 та ч. З ст. 69 Закону України «Про госпо-дарські товариства» внаслідок реорганізації юридичної особи, що була учасником ТОВ чи повного товариства, у її правонаступника (звичайно, якщо реорганізація призвела до припинення учасника товариства й

246 в-gfrO-
відповідні корпоративні права увійшли до підсумкового документа реорганізації щодо такого правонаступника) виникає переважне право на вступ до відповідного товариства.
2. Відповідно до положень ч. 7 ст. 31 Закону України «Про колектив¬не сільськогосподарське підприємство» від 14.02.1992 р. № 2114-ХП у разі реорганізації підприємства паї його членам або їх спадкоємцям видаються правонаступниками цього підприємства за рахунок майна, яке було віднесене до складу пайового фонду підприємства на дату його реорганізації і передане на баланс правонаступникам.
3. Частиною 8 ст. 31 Закону України «Про колективне сільськогос-подарське підприємство» встановлено, що об'єкти соціальної сфери, житлового фонду, у тому числі незавершеного будівництва, а також внутрішньогосподарські меліоративні системи підприємств, що не під-лягали паюванню в процесі реорганізації цих підприємств та передані на баланс підприємств-правонаступників, підлягають безоплатнш пе¬редачі до комунальної власності в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. Указаний порядок визначено Постановою Кабінету Міністрів України від 13.08.2003 р. № 1253 «Про затвердження По¬рядку безоплатної передачі у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду, у тому числі незавершеного будівництва, а також внутрішньогосподарських меліоративних систем колективних сільськогосподарських підприємств, що не підлягали паюванню в про¬цесі реорганізації цих підприємств та передані на баланс підприємств-правонаступників ». У випадку ухилення правонаступника колективно¬го сільськогосподарського підприємства від такої передачі суд може зобов'язати його відповідну передачу здійснити (див. постанову ВГСУ від 12.06.2007 р. у справі № 2-7/16819-20061).
4. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 р. № 469/97-ВР членство в сільськогоспо-дарському кооперативі в разі його реорганізації припиняється.
5. За деякими договірними правовідносинами триваючого характеру закон спеціально визначає продовження їх існування після реорганіза¬ції юридичної особи, що була їх учасником, а саме:
а) відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 р. № 2269-ХП та ч. З ст. 284 ГК 1 Див.: База даних «Ліга: Закон», файл SD0718S5.LHT.

^Щ^247
реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов чи розірвання договору оренди. Цей же аспект, очевидно, охоплює й більш широкий зміст ст. 770 ЦК;
б) відповідно до ч. 4 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» від
06.10.1998 р. № 161-XIV перехід права власності на орендовану земель¬
ну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи -
орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо
інше не передбачено договором оренди землі;
в) відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про концесії» від
16.07.1999 p. № 997-XTV реорганізація концесіонера - юридичної особи
не є підставою для зміни умов або розірвання концесійного договору.
6. У деяких випадках реорганізація юридичної особи певного виду спричиняє за буквальним змістом закону обов'язок використати її майно способом, що приписується законом. Так, згідно з буквальним змістом ч. 2 ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 p. № 1045-XTV та ч. 2 ст. 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 p. № 236S-III одночасно з прийняттям рішення про реорганізацію профспілки чи політич¬ної партії відповідний орган зобов'язаний прийняти рішення про викорис¬тання їх майна та коштів на статутні чи благодійні цілі. Вважаємо, що вказаний припис не може бути застосовано до випадків реорганізації юридичних осіб відповідного виду взагалі, адже реорганізація будь-якої юридичної особи має наслідком правонаступництво, на якому, у свою чергу, базується майнова основа діяльності юридичних осіб - правона-ступників, які у випадку суворого додержання вказаних положень закону будуть взагалі позбавлені будь-якого майна. Отже, відповідні положення законодавства слід тлумачити вузько - як такі, що поширюються лише на випадки ліквідації профспілок та політичних партій.
7. Відповідно до п. 145 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки (далі - Програма), затвердженої Законом України «Про Державну програму приватизації» від 18.05.2000 р. № 1723-Ш, у разі прийняття ріїїіення загальними зборами акціонерів щодо реструктури-зації або реорганізації ВАТ акції акціонерів, які голосували проти прий-няття цього рішення, за їх бажанням підлягають обов'язковому викупу акціонерним товариством відповідно до ст. 32 Закону України «Про господарські товариства». При цьому слід мати на увазі, що:

248 ftfgBM-
а) сам по собі факт прийняття загальними зборами акціонерів рішен¬
ня щодо реструктуризації товариства передбачає викуп товариством
акцій тих акціонерів, які голосували проти цього рішення і додаткового
рішення щодо кожного окремого акціонера не вимагатиметься (по¬
станова ВГСУ від 29.05.2007 р. у справі № 2-1860/04);
б) застосовуючи положення п. 144 Програми, який також передбачає
обов'язок створеного під час приватизації AT здійснити викуп акцій за
певних умов, Верховний Суд України дійшов висновку, що такий обов'я¬
зок не може бути покладений на AT, якщо воно створене до набрання
чинності Законом України «Про Державну програму приватизації» від
18.05.2000 р. № 1723-ПІ (постанова Верховного Суду України від
25.11.2003 р.1)- У цілому ця позиція Верховного Суду України може
бути застосована й до п. 145 цієї Програми.
8. Відповідно до ч. 6 ст. 42 Закону України «Про іпотечне кредиту-вання, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні серти-фікати» від 19.06.2003 р. № 979TV у разі реорганізації емітента його права на іпотечні активи разом із зобов'язаннями за сертифікатами передаються лише одній юридичній особі, що створена в результаті такої реорганізації. У такому випадку власники сертифікатів мають право на їх дострокове погашення відповідно до вимог ст. 36 вказаного Закону.
9. Відповідно до ч. 9 ст. 20 Закону України «Про недержавне пенсій¬не забезпечення» від 09.07.2003 p. № 1057-IVy разі реорганізації за¬сновника або роботодавця - платника корпоративного пенсійного фонду обов'язки щодо сплати пенсійних внесків передаються його право¬наступникові. У разі злиття двох і більше юридичних осіб, що мали свої корпоративні пенсгйні фонди, або приєднання однієї юридичної особи до іншої для утворення спільного корпоративного пенсійного фонду реорганізація існуючих корпоративних пенсійних фондів таких юри¬дичних осіб здійснюється в порядку, встановленому ДКРРФП. Із вка¬заного питання ДКРРФП затверджено лише Методичні рекомендації щодо припинення недержавних пенсійних фондів (Розпорядження ДКРРФП від 27.06.2006 р. № 5944).
10. Слід особливо наголосити, що в порядку правонаступництва через
реорганізацію до юридичних осіб правонаступники переходять не тіль¬
ки майнові, а й особисті немайнові права юридичних осіб- правопопередни-
' Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з госпо¬дарських справ. - 2004. - № 9.

^^§^В"249
ків. Через особливу природу юридичної особи її реорганізація має на-слідком продовження існування, організацшного буття юридичної особи в правонаступниках, які є, так би мовити, уособленими (суб єктивізованими) частинами свого правопопередника. Тому цілком справедливими вида¬ються приписи статей 104,108, 109 ЦК, які не обмежують коло прав та обов'язків, що переходять до правонаступників юридичної особи, що реорганізується, лише майновими правами та обов'язками.
11. Відповідно до ч. 5 ст. 107 ЦК якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася. Зазначене по-ложення цивільного законодавства спрямоване на додатковий захист прав кредиторів юридичної особи, що реорганізується, адже іноді буває досить важко визначити, хто саме з правонаступників несе відповідні обов'язки перед кредитором (наприклад, при невключені з якихось причин відпо¬відного зобов'язання до підсумкового документа з реорганізації).
Судова практика в Україні й за часів чинності ЦК УРСР 1963 року припускала можливість солідарної відповідальності учасників реорга-нізаційного процесу (у тому числі солідарної відповідальності право-попередника та правонаступника при виділі) перед кредиторами право-попередника, виходячи з ідеї неподільності відповідного зобов'язання за умов неможливості чіткого визначення зобов'язаної особи після реорганізації. Так, Верховний Суд України у своїй Постанові від 22.04.2002 р. зазначив, що у випадку, коли відбувся виділ однієї юридич-ної особи з іншої й за відповідним роздільним балансом правонаступ-нику було передано всі економічні контракти та фінансові зобов'язання між правопопередником та позивачем, слід вважати, що правонаступник юридичної особи, з якої було здійснено виділ, точно встановлений і застосування солідарної відповідальності правопопередника і право-наступника в такому випадку є неправомірним1.
Реорганізація юридичної особи крім приватноправових тягне за со-бою також й низку публічно-правових наслідків, деякі з яких настільки істотно впливають на приватноправову сферу юридичної особи, що потребують спеціального зазначення, а саме:
1 Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з госпо¬дарських справ. - 2003. - № 3. - С 69-71.

1. Найбільш істотним у розглядуваному аспекті є питання про долю ліцензій та дозволів, які були надані уповноваженими державними орга¬нами юридичній особі - правопопереднику. Приписи чинного законо¬давства та адміністративна практика з цих питань є неоднозначними.
За змістом ч. 13 ст. З та ч. 27 ст. 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодо¬вого, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19.12.1995 р. № 481/95-ВР у разі реорганізації ліцензіатів видані ним ліцензії авто¬матичному переоформленню на їх правонаступників не підлягають.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-ІП підставами для переоформлення ліцензії є, зокрема, зміна найменування юридичної особи - ліцензіата, але тільки якщо така зміна найменування не пов'язана з реорганізацією цієї юридичної особи.
Діаметрально протилежної позиції дотримується законодавець у випадках ліцензування у сфері телекомунікацій. Так, згідно з п. З ч. 1 ст. 34 та п. З ч. 1 ст. 46 Закону України «Про радіочастотний ресурс України» від 01.06.2000 р. № 1770-ІИ підставами переоформлення ліцензії чи до¬зволу на експлуатацію є реорганізація юридичної особи - лщензіата (влас¬ника дозволу), але тільки у формі перетворення, злиття чи приєднання. Аналогічні положення містить п.З ч. 1 ст. 50 Закону України «Про теле¬комунікації» від 18.11.2003 p. № 1280-IV щодо ліцензування у сфері телекомунікацій.
Адміністративна практика органів ліцензування у сферах, які відпо¬відно до ст. 2 Закону України «Про ліцензування певних видів госпо¬дарської діяльності» від 01.06.2000 р. № 1775-ІП підлягають ліцензу¬ванню в особливому порядку, також не є одностайною. Так, щодо ліцензування будівельної діяльності Міністерство регіонального роз¬витку та будівництва України займає однозначну позицію щодо непри¬пустимості переоформлення ліцензій без проведення повторної процедури ліцензування. Навпаки, щодо ліцензування освітньої діяльності Мініс-терство освіти і науки України вважає відповідну практику цілком нор-мальною та законною.
Нарешті, цікавою є практика органів Держгірпромнагляду України, які вважають, що дозволи на виконання робіт підвищеної небезпеки, видані юридичним особам органами Держгірпромнагляду (чи раніше -органами Держнаглядохоронпраці) не підлягають переоформленню у

випадку реорганізації таких юридичних осіб; при цьому правонаступ¬ники реорганізованих юридичних осіб - власників дозволів мають право на здійснення відповідної діяльності на підставі дозволу правопопе-редника й наявності доказів правонаступництва.
2. Реорганізація юридичної особи за своєю природою з позицій по¬даткового права характеризується, з одного боку, припиненням (як правило) платника податків, а з іншого - здійсненням господарських операцій з передання майна, частина з яких є оподатковуваною.
Тому при плануванні й здійсненні реорганізаційних заходів слід при-діляти належну увагу приписам законодавства України з питань реор¬ганізації платників податків та наслідків такої реорганізації в площині податкового права. Зокрема, йдеться про ст. 13 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами » від 21.12.2000 р. № 2181 -III, абз. 6 ч. 7 ст. 17 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціаль¬не страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 р. № 1533-ІИ, абз. 2 ч. 1 ст. 50 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18.01.2001 р. № 2240-Ш, абз. 9 ч. 7 ст. 106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування від 09.07.2003 р. » № 1058-іУтощо.
У деяких випадках чинне законодавство України встановлює особ¬ливий порядок реорганізації юридичних осіб певного виду чи в певній сфері правовідносин. Нижче тезисно викладено основні випадки таких особливих порядків реорганізації юридичних осіб із зазначенням спе¬ціального законодавства з цих питань.
Закони України з питань освіти містять такі основні положення що-до реорганізації навчальних закладів:
а) згідно з абз.4ч. 4 ст. 18 Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 р.
№ 1060-ХІІ порядок створення, реорганізації і ліквідації навчальних
закладів встановлюється Кабінетом Міністри» України;
б) згідно з ч. З ст. 19 Закону України «Про професійно-технічну
освіту» від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР порядок створення, реорганіза¬
ції та ліквідації професійно-технічних навчальних закладів встановлю¬
ється Кабінетом Міністрів України;
в) згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про загальну середню освіту»
від 13.05.1999 р. № 651-XTV реорганізація і ліквідація загальноосвітніх

252^^j&*«^
навчальних закладів проводяться в порядку, установленому законодав-ством України. Реорганізація і ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі влас-ності, допускаються лише за згодою територіальних громад;
г) згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про позашкільну освіту» від
22.06.2000 р. № 1841 -III порядок створення, реорганізації та ліквідації
позашкільних навчальних закладів затверджується КМУ;
д) згідно з частинами 1 та 3 ст. 16 Закону України «Про дошкільну
освіту» від 11.07.2001 р. № 2628-ПІ створення, реорганізація і ліквіда¬
ція дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування,
типів і форми власності здійснюються в порядку, установленому КМУ
Рішення про створення, реорганізацію приватного дошкільного на¬
вчального закладу приймається засновником (власником) за наявності
необхідної навчально-методичної та матеріально-технічної бази, педа¬
гогічних кадрів, а також з дотриманням санітарно-гігієнічних норм,
правил і стандартів за погодженням з відповідним органом виконавчої
влади з питань освіти та відповідним органом виконавчої влади з питань
охорони здоров'я;
є) згідно зч. 1 ст. 21 Закону України «Провищу освіту» від 17.01.2002 р. № 2984-ІП рішення про реорганізацію або ліквідацію вищого навчаль-ного закладу приймає власник (власники).
КМУ спираючись на вищевказані законодавчі норми, встановив за-гальний для усіх видів навчальних закладів порядок їх створення, реор-ганізації та ліквідації без диференціації цього порядку для дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних та вищих на-вчальних закладів. Зазначений порядок встановлено Постановою КМУ «Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів» від 05.04.1994 р. № 228.
При плануванні та здійсненні реорганізації навчальних закладів слід мати на увазі позицію Міністерства освіти і науки України, яке вимагає при реорганізації (як, власне, і при створенні) приватних навчальних закладів усіх типів та форм створювати їх правонаступників, якщо вони у свою чергу будуть навчальними закладами лише в одній організаційно-правовій формі - навчальний заклад (код за КОПФГ 435), яка, на думку фахівців Міністерства освіти і науки України, передбачена спеціальни¬ми законами України про освіту. Офіційно ця позиція Міністерства

освіти і науки України висловлена у його листі від 09.02.2005 р. № 742. При цьому власникам навчального закладу не забороняється так ви-писувати структуру управління цією юридичною особою, що фактично виходить, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю.
Певні істотні особливості характеризують правове регулювання про-цедури реорганізації банків. Вони визначені положеннями статей 26-29 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш та Положенням про особливості реорганізації банку за рі¬шенням його власників, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2008 р. № 189. Також більшою мірою питань реорганізації банків стосуються приписи ч. З ст. З та ч. 2 ст. 22 Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.09.2001 р. № 2740-ІП.
Особливості правового регулювання реорганізації страховиків передбачені ст. 43 Закону України «Про страхування» від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР та Положенням про особливості забезпечення право-наступництва за укладеними договорами страхування у разі реорга-нізації страховиків, затвердженим розпорядженням ДКРРФП від 04.06.2004 р. №913.
Особливості реорганізації певних груп інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначаються Положенням про порядок реор-ганізації інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, створених відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 р № 55 «Про інвестиційні фонди та інвестиції™ компанії», в інститути спільного ін-вестування, затвердженим рішенням ДКІДПФР від 08.07.2003 р. № 304.
Істотні особливості реорганізації AT передбачені положеннями ста-тей 79-87 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. №S14-VI.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону України «Про приватизацію держав-ного майна» від 04.03.1992 р. № 2163-ХІІ за рішенням комісії до роз-робки проекту плану приватизації може бути включено проект реор-ганізації об'єкта, в якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів юридичних осіб. Рішення про необхідність реорганізації приймається в порядку, що встановлюється Фондом дер-жавного майна України та Антимонопольним комітетом України. За-значений порядок визначено спільним Наказом Антимонопольного комітету України та Фонду державного майна України від 02.12.1997 р. №88/01/1358.

254 €*jpKb-9.2. Ліквідація юридичної особи
9.2.1. Поняття та засади регулювання ліквідації юридич-ної особи
Легальне визначення поняття ліквідації у ЦК відсутнє, але воно нада-ється в інших законодавчих актах. Наприклад, відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ліквідація - це припинення діяльності суб'єкта підпри¬ємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом, вимог кредиторів шля¬хом, продажу його майна (абз. 15 ст. 1)1. Під ліквідацією банку розумієть¬ся процедура припинення функціонування банку як юридичної особи (абз. 26 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»)2.
Тобто законодавець розкриває сутність ліквідації за допомогою ви¬користання єдиних за своїм функціональним призначенням термінів «припинення діяльності» та «припинення функціонування».
Однак помилкою є твердження про те, що припинення діяльності юридичної особи та припинення юридичної особи є тотожними по¬няттями і що юридичної особи не існує, коли припинилася її діяльність. Юридична особа може не здійснювати свою діяльність протягом пев¬ного часу внаслідок різних причин, у тому числі тоді, коли таке здійснен¬ня діяльності забороняється законом, але тим не менш юридична особа як така ще існує. Прикладом є припинення діяльності юридичної особи, визнаної банкрутом (абз. 1 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), що не має своїм наслідком припинення самої юридичної особи. Іншим при¬кладом є припинення діяльності юридичної особи, зокрема банку, вна¬слідок відкликання ліцензії, що є лише підставою для звернення до суду з позовом про ліїсвідацію банку (ст. 20 Закону України «Про банки та банківську діяльність » ).
Саме тому під ліквідацією варто розуміти спосіб припинення юри¬дичної особи без правонаступництва.
' Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-ХІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законо¬давство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш // Офі¬ційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

Юридична особа вважається припиненою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 2 ст. 104 ЦК)'. До цього моменту вона існує як суб'єкт права, хоча може й не здійснювати (припи-нити) свою діяльність. Причому слід ураховувати, що іноді ліквідація юридичної особи іменується розпуском: добровільна ліквідація - само¬розпуском (наприклад, ст. 23 Закону України «Про політичні партії»2, ст. 18 Закону України «Про професіїші спілки, їх права та гарантії діяльності»3), а примусова - примусовим розпуском (наприклад, ст. 18 Закону України «Про профеайні спілки, їх права та гарантії діяльності» ).
Від ліквідації юридичних осіб варто відмежовувати припинення схожих правових утворень, але які не юридичними особами, хоча законодавець і ви¬користовує щодо цих утворень термії* «ліквідація». До таких випадкш, зокрема, відноситься припинення фондш фіїїансування будшництва та операцш з нерухомістю (ст. 22,31 Закону Украіїш «Про фшансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»4), ліїсвідащя пайового іїшестищйного фонду (ст. 27 Закону України «Про шститути спільного іїтеестування (пайові та корпоративні швестиційні фонди)»)5, ліквідація фіїїансово-промислової групи (ст. 7 Закону України «Про промислово-фичансові групи в Україні» ),6 ліквідація спеціальної економічної зони (ст. 24 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»)7.
Звертає на себе увагу, що в ЦК позначається запис до єдиного державного реєстру що¬до припинення юридичної особи як родове поняття, в той час як в ГК внесення цього запису пов'язується зі скасуванням державної реєстрації суб'єкта господарювання, що у свою чергу тягне за собою його ліквідацію. Такий підхід до регулювання є не лише недоцільним, а й хибним, оскільки, змішує наслідки з причинами. 2 Про політичні партії в Україні: Закон України від 05.04.2001 р. № 2365-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 23. - Ст. 118.
Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15.09.1999 р. № 1045-XIV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та опе¬раціях з нерухомістю: Закон України від 19.06.2003 p. № 978-IV // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 52. - Ст. 377.
Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15.03.2001 р. № 2299-Ш // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законо¬давство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Про промислово-фінансові групи в Україні: Закон України від 21.11.1995 р. № 437/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 23. - Ст. 88. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон: Закон України від 13.10.1992 р. № 2673-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 50. - Ст. 676.

256 &ф*^ ]
Ліквідація юридичних осіб є антиподом їх створення, внаслідок чого аналіз процедури ліквідації юридичної особи є важливим з практичної точки зору, оскільки юридична особа як суб'єкт права могла брати участь у різноманітних цивільних відносинах (речових, зобов'язальних, кор¬поративних та ін.). І у випадку її ліквідації, перш за все, постає безліч питань відносно підстав та суб'єктів, повноважних приймати рішення про це, послідовності дій правових наслідків їх здшснення, як цивільно-, так і публічно-правових.
При цьому слід зважати й на специфіку регулювання процедури ліквідації, адже воно здійснюється не тільки ЦК, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», але й іншими законодавчими та підзаконними актами щодо окремих видів юридичних осіб.
Оскільки порядок ліквідації регулюється різноманітними норматив-ними актами, при встановленні норми, яка підлягає застосуванню в певному випадку, необхідно мати на увазі положення ч. 2 ст. 4 ЦК. Від-повідно до них основним актом цивільного законодавства України є ЦК. Інші закони приймаються відповідно до ЦК і мають йому відпо¬відати. Утім, існують суперечності та колізії при застосуванні відповід¬них норм, присвячених регулюванню процедури ліквідації, через: а) різ¬ний часовий проміжок прийняття відповідних законодавчих актів; б) наявність правила про застосування загальних і спеціальних норм, ускладненого існуванням положення ч. 2 ст. 9 ЦК щодо особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Окрім нормативного регулювання процедури ліквідації, важливе значення має її локальне регулювання установчими документами юри-дичних осіб. Зокрема, відповідно до Закону України «Про господарські товариства» установчі документи повинні містити відомості про по¬рядок ліквідації товариства (ч. 2 ст. 4).
9.2.2. Порядок ліквідації юридичної особи
Порядок ліквідації юридичної особи складається з декількох взаємопов'язаних та взаємообумовлених етапів:
а) прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи;
б) задоволення вимог кредиторів;
в) складання ліквідаційного балансу;
г) внесення запису до державного реєстру про її припинення.

Наведений перелік дій при ліквідації є загальним для всіх організаційно-правових форм юридичних осіб, і окремими законодавчими актами можуть передбачатися певні особливості.
Прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи. Через значну кількості різноманітних видів юридичних осіб логічно простежити осо-бливості прийняття ршення, залежно від того, в якому порядку прийма¬ється таке рішення, в добровільному або ж примусовому.
Добровільний порядок ліквідації означає прийняття рішення про лік-відацію самим суб'єктом (а не кимсь зовні), тобто відповідною юридич¬ною особою, за її власною ініціативою.
Законодавством до прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи вимагається здійснення певних дій, зокрема:
а) у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників у зв'язку
з ліквідацією підприємства, установи, організації, він повинен завчас¬
но, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первин¬
ним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, вклю¬
чаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і
категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни про¬
ведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про
заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мі¬
німуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень
(ч. З ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гаран¬
тії діяльності»);
б) при вивільненні працівники? у зв'язку з ліквідацією юридичних
осіб, скороченням чисельності або штату їх працівників, ці юридичні
особи повідомляють про це не пізніш як за два місяці в письмовій фор¬
мі державну службу зайнятості, вказуючи підстави і строки вивільнення,
найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір оплати
праці (ч. 1 п. 5 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення»)1;
в) попередити про наступне вивільнення працівників персонально
не пізніше ніж за два місяці (ч. 1 ст. 49-2 КЗпП)2.
1 Про зайнятість населення: Закон України від 01.03.1991 р. № 803-Х1І // Офіційний сайт
Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.
gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р.// Офіційний сайт Верховної Ради
України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.

Є різноманітні особливості регулювання ліквідації тих чи інших юридичних осіб, наприклад, до прийняття рішення щодо ліквідації або реорганізації адміністратора Пенсійного фонду його засновники повинні не пізніше ніж за шість місяців до початку відповідної про¬цедури повідомити про це ради фондів, з якими такий адміністратор уклав договори, а також осіб, які здійснюють управління активами пенсійних фондів, та зберігачів цих фондів, Державну комісію з регулю¬вання ринків фінансових послуг України, а також, якщо адміністратор має ліцензію на провадження діяльності з управління активами пен-сійного фонду, - Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ч. 1 ст. 32 Закону України «Про недержавне пенсійне забез¬печення»)1.
Особами, повноважними приймати рішення про ліквідацію юри¬дичної особи2, виступають її:
а) учасники. Оскільки у повних та командитних товариствах відсутні
будь-які органи, прийняття рішення про ліквідацію цих товариств від¬
бувається усіма учасниками (повними учасниками), якщо інший по¬
рядок не встановлений в їх засновницьких договорах,-
б) органи, уповноважені на це установчими документами:
- у товариствах (як підприємницьких, так і непідприємницьких) це загальні збори. Хоча законодавець і встановлює, що рішення про ліквідацію приймається органом юридичної особи, уповноваженим на це установчими документами, але, як у загальних нормах щодо компетенції зборів будь-якого товариства (абз. 2 ч. 2 ст. 98 ЦК), так і спеціальних - щодо окремих товариств, передбачається, що таке рі¬шення відноситься до виключної компетенції загальних зборів. Зокрема, такі вимоги містяться в п. 8 ч. 4 ст. 145 ЦК, п. 4 ч. 2 ст. 159 ЦК, п. 22 ч. 2 ст. 33, ч. 1 ст. 88 Закону України «Про акціонерні товариства», п. «б» ч. 4 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства», абз. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про холдингові компанії в Україні», ч. 2 ст. 15 Закон України «Про кооперацію», абз. 13 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», абз. 9 ч. 2 ст. 14
1 Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.2003 p. № 1057-IV //
Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 47-48. - Ст. 372.
2 У цьому підпункті поза увагою залишені так звані« особливості» суб'єктів, повноважних
приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, передбачені ГК. Детально про це
див. коментар щодо реорганізації юридичної особи.

Закону України «Про кредитні спілки», ч. 2 ст. 17 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», ст. 21 Закону Укра¬їни «Про товарну біржу», ч. 2 ст. 18 Закону України «Про професій¬ні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Винятком у цьому плані є рішення про ліквідацію аграрної біржі, що приймається тільки Аграрним фондом як членом такої біржі (підпункт «ґ» п. 17.1 ст. 17 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України»)1;
- в установах це правління або наглядова рада. Аналіз статей 101— 103 ЦК дозволяє стверджувати про неможливість для засновника уста¬нови прийняти рішення про її ліквідацію. Отже, воно має бути відне¬сено до повноважень органів управління установи, тобто правління або наглядової ради чи іншого органу створеного в установі.
Кількість голосів, необхідна для прийняття рішення про ліквіда¬цію юридичної особи. Учасники повного товариства та повні учасники командитного товариства повинні за спільною згодою приймати рішен¬ня про ліквідацію товариства, якщо інший порядок не передбачено установчими документами.
Для інших товариств передбачене у ст. 98 ЦК загальне правило, що рішення про ліквідацію приймається більшістю не менш як у 3Л голосів, якщо інше не встановлено законом.

Увага! Таким чином, у випадку відсутності спеціального припису закону, рішення про ліквідацію підприємницьких чи непідприємницьких товариств повинно прийматися більшіс¬тю не менш яку3Л голосів.
У ЦК та на рівні окремих законів встановлюються спеціальні вимоги щодо правил обчислення голосів та кворуму на загальних зборах. Рі¬шення про ліквідацію приймається:
а) більшістю не менш як у 3А голосів акціонерів, які беруть участь у зборах (ч. 4 ст. 159 ЦК, абз. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про холдинго¬ві компанії в Україні»). Окрім цього, ліквідація корпоративного стро¬кового ІСІ до закінчення строку, встановленого регламентом, є можли¬вою за умови згоди усіх акціонерів такого ІСІ (ч. 4 ст. 20 Закону України
Про державну підтримку сільського господарства України: Закон України від 24.06.2004 р. № 1877-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 49. - Ст. 527.

260 ^gfi^g-
«Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвес-тиційні фонди)»)1;
б) не менш як 75 відсотків членів кооперативу (уповноважених),
присутніх на загальних зборах кооперативу (ч. 11 ст. 15 Закону України
«Про кооперацію»);
в) не менш як 75 відсотків членів кредитної спілки, присутніх на за¬
гальних зборах (ч. 4 ст. 14 Закону України «Про кредитні спілки»).
Зміст та форма рішення про ліквідацію юридичної особи. На рівні законодавчих актів відсутні вимоги до змісту рішення про лікві¬дацію юридичної особи, а лише наявні певні формальні вимоги. На підставі норм, що містять положення, присвячені ліквідації юридичної особи, можливо зробити висновки про зміст цього рішення і умовно диференціювати їх на формальні та сутнісні.
Формальні вимоги:
а) зважаючи на те, що, як правило, рішення про ліквідацію прийма¬
ється загальними зборами товариства воно, звісно, втілюється у про¬
токол із дотриманням вимог, які встановлені для цього документа (ч. 9
ст. 41 Закону України «Про господарські товариства», абз. 1 ч. 5 ст. 14
Закону України «Про кредитні спілки», ч. 2 ст. 46 Закону України «Про
акціонерні товариства»).

Увага! Уразі наявності в юридичної особи (AT, ТОВ, ТАВ) тільки одного учасника, такий документ можливо назвати «рішення про ліквідацію юридичної особи».
Порядок прийняття рішення про ліквідацію установи повинен бути визначений в установчому акті установи. Залежно від того, який орган буде уповноважений приймати рішення про ліквідацію, його формою може виступати протокол засідання колегіального органу чи наказ одноособового органу;
б) згідно з приписами Закону «Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб - підприємців»2 (ч. 1 ст. 8) документи, які подають-
1 Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон
України від 15.03.2001 р. № 2299-ПІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законо¬
давство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців: Закон Укра¬
їни від 15.05.2003 р. № 755-rV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство
України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

ся державному реєстраторові, мають бути викладені державною мовою. Вказана вимога поширюється і на рішення про ліквідацію юридичної осо¬би. У випадку ж її недотримання державний реєстратор має право зали¬шити подані документи без розгляду (абз. З ч. 7 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»). Сутнісні вимоги:
а) підстава для прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи;
б) кількість учасників, присутніх на загальних зборах, і кількість голосів,
висловлених за прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи;
в) склад ліквідаційної комісії (ліквідатора) та вказівка ідентифікацій¬
них номерів членів такої комісії. У ст. 105 ЦК, що містить загальні
правила щодо припинення юридичної особи, призначення ліквідаційної
комісії (ліквідатора) розмежовано в часі з прийняттям рішення про
ліквідацію. Однак згідно із Законом «Про державну реєстрацію юри¬
дичних осіб та фізичних осіб -підприємців» (абз. 6 ч. 7 ст. 34) відсутність
у рішенні складу ліквідаційної комісії може слугувати підставою для за¬
лишення документів без розгляду. Крім того, склад ліквідаційної комісії
має бути вказаний у повідомленні про ліквідацію юридичної особи, яке
має публікуватися на підставі рішення про ліквідацію юридичної особи.
У зв'язку з цим з метою виконання вимог Закону України «Про держав¬
ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» у тексті
рішення про ліквідацію доцільно зазначати склад ліквідаційної комісії.
При цьому слід мати на увазі, що деякими законодавчими актами встановлюються особливості, що мають ураховуватися при формуван¬ні ліквідаційної комісії, і полягають, зокрема, в такому:
- порядок утворення, склад, повноваження та порядок функціону-вання ліквідаційної комісії кожного окремого пенсійного фонду ви-значаються Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (ч. 5 ст. 17 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»)1;
- до складу ліквідаційної комісії корпоративного інвестиційного фонду обов'язково повинні входити представники компанії з управління активами та зберігача, а також можуть входити представники Держав-ної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ч. 7 ст. 20 Закону
' Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07.2003 p. № 1057-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №. - 4748. - Ст. 372.

262 ^ф^^
України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора¬тивні інвестиційні фонди)»);
г) порядок і строки ліквідації юридичної особи.

Увага!Відповідно до абз.2ч.1 ст. 34Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб- під-приємців» державному реєстраторові має подаватися но-таріально засвідчена копія рішення про ліквідацію юридичної особи. Унаслідок внесення змін до Закону України «Про дер¬жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб- підприємців»' була узгоджена термінологія цього Закону із нотаріальним законо-давством. Нотаріальне засвідчення копії рішення про ліквідацію має здійснюватися відповідно до Закону України «Про нотаріат» (cm. 7S)2 та Інструкції про вчинення нотаріальних дій (п. 2SS)3.
Узгодження та обмеження щодо прийняття рішення про ліквідацію.
У певних випадках законодавством передбачається узгодження такого рішення з певним державним органом, що зумовлено специфікою діяль¬ності, яку здійснює юридична особа. Зокрема, рішення про ліквідацію:
а) пенсійного фонду погоджується з Державною комісією з регулю¬
вання ринків фінансових послуг України. Погодження надається за
умови виконання на день ліквідації пенсійного фонду всіх передбачених
пенсійними контрактами зобов'язань щодо сплати пенсійних внесків
до такого фонду та зобов'язань щодо адміністрування фонду (абз. 2ч. 1
ст. 17 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення»);
б) приватного дошкільного навчального закладу приймається засновником
(власником) за погодженням із відповідним органом виконавчої влади з
питань освіти (абз. 2 ч. З ст. 16 Закону «Про дошкільну освіту»)4.
1 Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців»: Закон України від 25.12.2008 p. № 809-VI // Урядовий
кур'єр. - 2009. - № 2.
2 Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 р. № 3425-ХІІ // Офіційний сайт Верховної
Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.
3 Інструкція про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства
юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5 // Офіційний сайт Верховної Ради України. За¬
конодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
4 Про дошкільну освіту: Закон України від 11.07.2001 р. № 2628-Ш // Відомості Верховної
Ради України. - 2001. - № 49. - Ст. 259.

-=^»Щ^263
Містить законодавство й обмеження щодо прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи у добровільному порядку. Наприклад, лікві¬дація спеціалізованої іпотечної установи до повного виконання зобов'язань за структурованими іпотечними облігаціями може здійснюватися виключ¬но зарішенням суду (ч. 5 ст. 18 Закону «Про іпотечні облігації»)1.
Підстави для прийняття рішення про добровільну ліквідацію юри-дичної особи. Відносно розуміння підстав для добровільної ліквідації в законодавстві відсутшй єдиний підхід. Це спостерігається при аналізі, зокрема, п. 1 ч. 1 статті 110 ЦК. Якщо буквально тлумачити наведену норму, то можливо зробити висновок, що ріїпення учасників або органу юридичної особи може прийматися без наявності окремої підстави для його прийняття. Аналогічні за своєю сутністю формулювання містяться і в інших законодавчих актах. Наприклад, у Законі «Про господарські товариства» (ч. 4 ст. 19) передбачається, що товариство ліквідується: після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнен¬ня мети, поставленої при його створенні; за рішенням вищого органу товариства, з інших підстав, передбачених установчими документами.
Однак видається, що необхідно розмежовувати: а) підстави для прий-няттярішення про ліквідацію юридичної особи; б) суб'єктів повноважних приймати таке рішення за наявності відповідних підстав, указаних у законі та/або установчих документах юридичної особи; в) рішення учасників або органу як єдину підставу добровільної ліквідації.
У рішенні про ліквідацію втілюються підстави, які послугували пере-думовою для його прийняття. І саме рішення є підставою для проведен-ня ліквідації юридичної особи. Тобто в будь-якому випадку необхідна підстава для прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи.
Аналіз законодавства дозволяє класифікувати підстави для прийнят¬тя рішення про ліквідацію юридичної особи за декількома критеріями, що відображають певну специфіку тієї чи іншої підстави.
Залежно від того, чи поширюються на всіх юридичних осіб, підстави для прийняття рішення про ліквідащю поділяються на:
а) загальні, що поширюються на всіх юридичних осіб: - закінчення строку, на який було створено юридичну особу (п. 1 ч. 1ст. ПО ЦК);
Про іпотечні облігації: Закон України від 22.12.2005 p. № 3273-rV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 16. - Ст.134.

- досягнення мети, для якої юридичну особу було створено (п. 1 ч.1ст. ПО ЦК);
- інші випадки, передбачені установчим документом юридичної особи (п. 1ч. 1ст. ПО ЦК);
Для прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи із закінченням строку, на який її було створено або з досягненням нею мети створення необхідно, щоб в установчому документі юридичної особи було позначен¬ня про те, що вона створюється на певний строк або з певною метою.

Увага! У випадку відсутності в установчих документах вказівки на строк або мету учасники або уповноважений орган не можуть прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи за цих підстав.
б) спеціальні, що поширюються на окремі види юридичних осіб:
- при вибутті учасника з повного товариства, якщо така підстава передбачена засновницьким договором або домовленістю між учасниками цього товариства (ч. З ст. 129 ЦК). Це є виключенням із загального правила, що вихід учасника з повного товариства не впливає на існування самого товариства;
- якщо в повному товаристві залишається один учасник (ст. 132 ЦК);
- при вибутті всіх вкладників із командитного товариства (ст. 139 ЦК). У такому разі повні учасники можуть або перетворити це товариство на повне товариства, або мають його ліквідувати;
- при вибутті з командитного товариства всіх повних учасників (ст. 139 та 132 ЦК);
- при фізичному знищенні або руйнуванні житлового комплексу, яке унеможливлює його відновлення або ремонт (абз. 2 ч. 1 ст. 28 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»)1;
- при відчуженні житлового комплексу за рішенням суду (абз. З ч. 1 ст. 28 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»);
- за умови придбання однією особою всіх приміщень у житловому комплексі (абз. 4ч. 1 ст. 28 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»);
Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку: Закон України від 29.11.2001 р. № 2866-ІП // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 10. - Ст. 78.

- внаслідок викупу акцій корпоративним інвестиційним фондом, якщо вартість його активів стала меншою, ніж початковий розмір статут¬ного капіталу (абз. 2 ч. З ст. 20 Закону України «Про інститути спіль¬ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»);
- закінчення строку діяльності закритого корпоративного інвестицій-ного фонду (абз. З ч. З ст. 20 Закону України «Про інститути спіль-ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»);
- якщо проспект емісії акцій корпоративного інвестиційного фон¬ду, випущених з метою спільного інвестування, не зареєстровано протягом року з дати включення до реєстру ІСІ (абз. 4 ч. З ст. 20 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпо-ративні інвестиційні фонди)»);
- ліквідації всіх корпоративних підприємств холдингової компанії та залишення у статутному капіталі холдингової компанії холдин-гового корпоративного пакета акцій (часток, паїв) тільки одного корпоративного підприємства (абз. 2 ст. 10 Закону України «Про холдингові компанії в Україні»);
- скасування відповідним органом Антимонопольного комітету України або Кабінетом Міністрів України дозволу на концентрацію, узгоджені дії суб'єктів господарювання (абз. З ст. 10 Закону Укра¬їни «Про холдингові компанії в Україні»);
- у разі, коли після закінчення строку, встановленого для тимчасо-вого припинення сплати пенсійних внесків, юридична особа, що є одноосібним засновником корпоративного пенсійного фонду, не приймає рішення про поновлення сплати пенсійних внесків за власні кошти до утвореного цією юридичною особою фонду (п. 1 ч. 2 ст. 17 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення»);
- ліквідація без правонаступництва всіх засновників фонду (п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»);
- припинення участі в пенсійному фонді всіх його учасників (п. З ч. 2 ст. 17 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»).
Залежно від характеру підстави' прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи вони є:
а) факультативними - за наявності факультативних підстав юридич-ній особі надані інші правові можливості, при здійсненні яких можливо
1 Надалі при зазначенні того чи іншого різновиду наводитимуться тільки приклади, які стосуються певного виду.

уникнути прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи. Зокре¬ма, такою підставою є закінчення строку на який було створено юри¬дичну особу оскільки юридична особа може внести зміни до установчих документів і виключити таку підставу з передумов для прийняття рі-шення про ліквідацію;
б) обов'язкові - за умови наявності обов'язкових підстав юридична особа у будь-якому випадку «вимушена» приймати рішення про лікві-дацію. Наприклад, при фізичному знищенні або руйнуванні житлового комплексу, яке унеможливлює його відновлення або ремонт, звісно, виключається й існування об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, яке повинне бути ліквідованим.
Скасування рішення про ліквідацію юридичної особи. З прагматич-ної точки зору актуальним є з'ясування відповіді на питання про те, чи існує можливість відмінити рішення про ліквідацію юридичної особи самими учасниками або ж уповноваженим органом юридичної особи. Така ситуація може виглядати таким чином: загальні збори спочатку приймають рішення про ліквідацію юридичної особи, а згодом вирішу-ють продовжити функціонування юридичної особи і відмінити власне рішення про її ліквідацію. Жодний законодавчий акт не регулює про-цедури скасування або ж відміни самими учасниками або органом, що прийняв відповідне рішення1.
Певну подібність можливо виявити з визнанням такого рішення не-дійсним. Однак у цьому випадку відбувається його відміна через невід-повідність цього рішення вимогам закону або установчих документів. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підпри-ємництва вважає, що необхідно на підставі статті 8 ЦК використати аналогію закону щодо відмови від одностороннього правочину. І відпо-відну реєстраційну дію слід проводити на підставі рішення засновників юридичної особи про відміну рішення про її припинення2.
Винятком у цьому плані є п. 2.1 Порядку скасування реєстрації випусків акцій та анулю¬вання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій, яким допускається відміна рішення про ліквідацію AT. Див.: Порядок скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій: Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від ЗО. 12.1998 р. № 22 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. Щодо відміни юридичною особою власного рішення: Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 15.0S.2008 р. № 4049 // Офіційний сайт Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва. -Режим доступу: http://dkrp.gov.ua:8080/control/uk/publish/article;jsessionid=41458FA8 3CDEC6332BE94F9C0CC0A9B2?art_id=l 16072&cat_id=37168. - Заголовок з екрану.

Слід висловити сумнів щодо беззастережного застосування вислов-леного підходу з таких причин:
а) дійсно до моменту внесення запису юридична особа існує як суб'єкт
права і може приймати певні рішення;
б) утім, допускаючи застосування аналогії закону в цьому разі, навряд
чи доцільно і обґрунтовано пов'язувати його з відмовою від правочину.
Адже навіть із певною мірою умовності неможливо стверджувати, що
рішення загальних зборів буде одностороннім правочином. Навіть якщо
спробувати використати саму лише відмову (яка, до речі, не позбавлена
проблемності в застосуванні й щодо правочинів), теж навряд чи можли¬
во допускати істотну і близьку схожість норм, в яких існує ряд ідентичних,
схожих ознак, що дозволяють застосування аналогії закону. Вбачається,
що виходом із цієї ситуації може слугувати застосування аналогії з повно¬
важенням про прийняття самого рішення про ліквідацію;
в) однак слід ураховувати, що основоположним критерієм при прий¬
нятті ріїпення про відмиту рішення щодо ліквідації юридичної особи має
виступати підстава для його прийняття. Адже неможливо вести мову про
скасування чи відміну рішення за наявності обов'язкової підстави для
прийняття ріїпення про ліквідацію юридичної особи1. Зокрема, при від¬
чуженні житлового комплексу за рішенням суду виключається подальше
існування об'єднання співвласники* багатоквартирного будинку.
9.2.3. Примусовий порядок ліквідації
Під примусовим порядком розуміється прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи без її ініціативи, тобто іншим суб'єктом.
Суб'єкти, повноважні приймати рішення про ліквідацію. Рішення про примусову ліквідацію приймає суд. Аналіз законодавства дозволяє стверджувати, що залежно від виду юридичних осіб прийняття рішення про примусову ліквідацію може здійснюватися:
а) адміністративним судом. Це стосується випадків, коли вимога про примусову ліквідацію юридичної особи висувається суб'єктом владних
1 До речі, § 274 Закону про акціонерні товариства Німеччини прямо передбачається можливість загальних зборів прийняти рішення про продовження товариства до по¬чатку розподілу майна поміж акціонерами. Див.: Закон об акционерных обществах // Торговое уложение Германии. Закон об акционерных обществах. Закон об обществах с ограниченной ответственностью. Закон о производственных и хозяйственных коопе¬ративах / Сост. В. Бергман; пер. с нем. Е.А. Дубовицкая. - М.: Волтерс Клувер, 2005. -С. 406-407.

268 45*Ф*Я>~
повноважень, зокрема державним реєстратором, органами державної податкової служби, Державною комісією з цінних паперів та фондово¬го ринку;
б) господарським судом. Питання визначення підсудності господарських судів викликало досить велику кількість дискусій унаслідок унесення змін до ГПК Законом України «Про внесення змін до деяких законо¬давчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань при¬ватизації та з корпоративних спорів»1. Не є в цьому плані винятком і питання визначення підсудності відносно ліквідації юридичної особи.
ВГСУ в Рекомендаціях про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам2 вказує, що господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з ліквідацією, включаючи спори про визнання не¬дійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної осо¬би та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорш за позо¬вами суб'єкти? владних повноважень (п. 3). Тобто за загальним правилом господарські суди вирішують справи між юридичними особами щодо ліквідації юридичної особи і в їх основу покладено суб'єктний критерш.
Крім того, не позбавлені можливості звертатися з відповідною ви-могою про припинення товариства до господарського суду і фізичні особи - учасники господарських товариств, оскільки це передбачено п. 4. ч. 1 ст. 12 ГПК3. Причому така можливість стосується тільки учас¬ників господарських товариств, до яких відносяться повні, командитні товариства, ТО В, ТДВ та AT
Таке наголошення на переліку господарських товариств зумовлене суперечливістю та неоднозначністю розуміння очевидних висновків ви-щими судовими інстанціями, прикладом чого може виступити підхід розширювального тлумачення видів господарських товариств, висловле-ний ВСУ Розглядаючи справу про оскарження рішення загальних зборш
' Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів: Закон України від 15.12.2006 р. № 483-V // Відомості Верховної Ради України. - 2007. - № 9. - Ст. 77. Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам: Рекомендації Вищого господарського суду України від 27.06.2007 р. № 04-5/120 // Вісник господар¬ського судочинства. - 2007. - № 4.
3 ГосподарськийпроцесуальнийкодексУкраїнивід06.11.1991 р.№ 1798-ХІІ// Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

кооперативу за участю фізичної особи, ВСУ зробив висновок, що ви-робничий кооператив споживчої коопераціїі є господарським товари-ством1. Хоча вже в Постанові Пленуму «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»2 ВСУ вказує, що не підлягають розгляду в по-рядку господарського судочинства справи, пов'язані зі створенням, ді-яльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів госпо-дарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фі-зична особа. При цьому норма п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов'язаних із діяльністю інших суб'єктів господарювання;

Увага! Господарськими судами можуть розглядатися спра¬ви пов'язані з ліквідацією юридичної особи, в яких сторонами виступають юридичні особи та фізичні особи - учасники господарських товариств3.
г) місцевим судом (районними, районними у містах, міськими та місь-крайонними судами). У порядку, передбаченому ЦПК, мають розгля-датися справи, пов'язані з примусовою ліквідацією юридичної особи в тому випадку, коли стороною відповідного спору є фізична особа, за виключенням учасників господарських товариств, оскільки відповідні спори віднесені до підсудності господарських судів.
Окремо слід наголосити на суперечностях у законодавстві щодо ви-значення підсудності розгляду справ, пов'язаних із примусовою лікві-дацією релігійних організацій. Згідно із Законом України «Про свобо¬ду совісті та релігійні організації» суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації за заявою органу, уповно¬важеного здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної орга¬нізації, або прокурора в порядку позовного провадження, передбаче-
' Постанова судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 19.02.2008 р. // Вісник Верховного суду України. - 2009. - № 1 (101). - Офіційний сайт Верховного Суду України. - Режим доступу: http://www.scourt.gov.Ua/clients/vs.nsf/0/ BD4D9574C25C34S6C225754D002BA509?OpenDocument. - Заголовок з екрану.
2 Про практику розгляду судами корпоративних спорів: Постанова Пленуму Верховного
Суду України від 24.10.2008 р. № 13 // Вісник Верховного Суду України. - 2008. -№11.
3 Звичайно, крім наведених випадків у разі припинення юридичної особи внаслідок її
неплатоспроможності, розгляд справи відбувається в господарському суді.

ного ЦПК України (ч. 5 ст. 16)1. Хоча, очевидно, що розгляд справ має відбуватися відповідно до КАС, оскільки суб'єкт, що заявляє вимогу, реалізовує владні повноваження. Існування правила про розгляд при¬пинення релігійної організації зумовлене часовим проміжком прийнят¬тя відповідної норми і відсутності на той час адміністративних судів;
д) Верховним Судом України. У законодавстві передбачено два випад-ки віднесення розгляду справ про ліквідацію юридичних осіб до під¬судності ВСУ як суду першої інстанції, і стосується політичних партій (ч. 2 ст. 24 Закону України «Про політичні партії») та профспілок зі статусом всеукраїнських і республіканських й об'єднань профспілок з відповідним статусом (ч. З ст. 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).
Віднесення Законом України «Про політичні партії» розгляду справ про ліквідацію політичної партії до підсудності ВСУ не відповідає поло¬женням КАС. Адже відповідно до положень ч. З ст. 19 КАС2 адміністра¬тивні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирі¬шуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Ще КСУ вказував, що з впровадженням в Україні адміністративного судочинства норми Закону України «Про політичні партії» вступили в колізію з ч. З ст. 19 КАС. Ця суперечність має бути усунута законодавчим шляхом3. Однак до цього часу Закон України «Про політичні партії» не приведено у відповідність до КАС.

Увага! Видається, що в цьому випадку має застосовува-тися правило, що новий закон скасовує попередній, і подібні справи мають розглядатися адміністративним судом. Від-носно профспілок зі статусом всеукраїнських і республікан-
1 Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.1991 р. № 987-ХІІ //
Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу:
http://zako№.rada.gov.ua/cgi-bi№/laws/mai№.cgi.
2 Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. № 2747-IV // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-36, 37. - Ст. 446.
3 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 70 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень
частини першої статті 10, пункту 3 частини другої, частин п'ятої, шостої ст. 11, ст. 15, час¬
тини першої статті 17, статті 24, пункту 3 розділу VI «Заключні положення» Закону Укра¬
їни «Про політичні партії в Україні» (справа про утворення політичних партій в Україні)
від 12.06.2007 р. № 2-рп/2007 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 54. - Ст. 2183.

ських та об'єднань профспілок слід висловити аналогічні зауваги вказані вище.
Виняток із загального правила, що рішення про примусову ліквіда¬цію приймається судом, міститься в Законі України «Про кредитні спілки» (абз. З ч. З ст. 9), яким допускається ліквідація кредитної спіл¬ки на підставі рішення Уповноваженого органу1 про скасування держав¬ної реєстрації кредитної спілки у зв'язку з виявленими фактами фальси¬фікації чи викривлення інформації, яка була подана кредитною спілкою на момент її державної реєстрації і мала істотне значення для прийнят¬тя відповідного рішення Уповноваженим органом. Однак таке рішення може бути оскаржене кредитною спілкою в суді2.
Особи, повноважні звертатися з вимогою про ліквідацію юридич-ної особи. Звичайно, суд може розглядати справи щодо ліквідації юри¬дичної особи тільки за відповідною вимогою. І логічно постає питання про те, хто вправі порушувати в судовому порядку питання про ліквідацію юридичної особи. Визначаючи, чи має відповідний суб'єкт повноваження звернутися з вимогою про примусову ліквідацію юридичної особи, слід зважати на положення Конституції України, що органи державної вла¬ди та органи місцевого самоврядування, їх. посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаче¬ні Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).
Залежно від того чи такі суб'єкти мають можливість звернутися з ви-могою щодо ліїсвідації будь-якої юридичної особи, вони поділяються на загальних, що можуть пред'явити вимогу щодо будь-якої юридичної особи за наявності відповідних підстав, та спеціальних, що можуть пред'явити ви¬могу тільки до певної юридичної особи за наявності відповідних підстав.
• До перших відносяться:
- орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 2 ст. 110 ЦК);
- учасник юридичної особи (ч. 2 ст. 110 ЦК);
- органи державної податкової служби (п. 17 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»)3;
' Таким органом виступає Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.
2 Про кредитні спілки: Закон України від 20.12.2001 р. № 2908-Ш // Відомості Верховної
Ради України. - 2002. - № 15. - Ст. 101.
3 Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 04.12.1990 р. № 10S8-IV //
Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

- Служба безпеки України (п. 4 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України»);1
- спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України (ч. З ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»)2.
• До других відносяться:
- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку щодо: ЛГ (ч. 2 ст. 110 ЦК); корпоративного інвестиційного фонду (абз 1. ч. 6 ст. 20 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»); саморегулівних організацій ( п. 22 ст. 8 Закону України «Про державне регулю¬вання ринку цінних паперів в Україні»)3;
- Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України щодо: страховика (перестраховика) або страхового посередника (п. 11 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про страхування»)4; кредитної спілки (абз. 4ч. З ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки»);
- Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення щодо провайдера програмних послуг (ч. 12 ст. 72 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»)5;
- кредитори щодо кредитної спілки (абз. 4 ч. З ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки»);
- Міністерство юстиції України чи Генеральний прокурор України щодо заборони політичних партій (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про політичні партії»);
1 Про Службу безпеки України: Закон України від 25.03.1992 р. № 2229-ХІІ // Офіційний
сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.
rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон Украї¬
ни від 30.06.1993 р. № 3341-ХІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство
України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
3 Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від ЗО. 10.1996 р.
№ 448/96-ВР // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. -
Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
4 Про страхування: Закон України від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР // Офіційний сайт Вер¬
ховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.
ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
5 Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»: Закон України
від 12.01.2006 р. № 3317-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 18. - Ст. 155.

- легалізуючий орган або прокурор щодо: об'єднань громадян (ч. 1 ст. 32 Закону України «Про об'єднання громадян»); громадського форму¬вання з охорони громадського порядку і державного кордону (ч. З ст. 8 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського по¬рядку і державного кордону»)1; релігійних організацій (ч. 5 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Від органів, які безпосередньо можуть звертатися з вимогою про примусову ліквідацію юридичної особи, слід відмежовувати тих, які лише можуть вносити пропозиції щодо ліквідації юридичної особи державному реєстратору:
а) виконавча дирекція Пенсійного фонду та її територіальні органи
мають право вносити пропозиціїо щодо скасування державної реєстра¬
ції суб'єкта підприємницької діяльності в разі систематичної несплати
ними страхових внесків (п. 5 ч. 1 ст. 64 Закону України «Про
загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»)2;
б) у разі, коли роботодавець не одержав дозволу на початок роботи
та види робіт юридичної особи, діяльність якої пов'язана з виконанням
робіт та експлуатацією об'єктів, машин, механізмів, устаткування підви¬
щеної небезпеки, місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого
самоврядування, за поданням спеціально уповноваженого центрально¬
го органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці3, вживає заходів
до скасування державної реєстрації цієї юридичної особи у встановле¬
ному законом порядку за умови, що протягом місяця від часу виявлен¬
ня вказаних недоліків роботодавець не провів належних заходів з їх
усунення (ч. 5 ст. 21 Закону України «Про охорону праці»)4.
Підстави для прийняття рішення про примусову ліквідацію. Передусім слід акцентувати увагу на тому, що такі підстави, на відміну
' Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22.06.2000 р. № 1835-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2000. -№ 40. - Ст. 338.
2 Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 09.07.2003 р.
№ 1058-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим
доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
3 Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду.
Див.: Положення про Державний комітет з промислової безпеки, охорони праці та
гірничого нагляду: Постанова Кабінету Міністрів України від 23.11.2006 р. № 1640 //
Офіційний вісник України. - 2006. - № 47. - Ст. 3133.
4 Про внесення змін до Закону України «Про охорону праці»: Закон України від 21.11.2002 р.
№ 229-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 2. - Ст. 10.

від підстав добровільної ліквідації, можуть бути передбачені тільки законом (п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК). Тобто не допускається їх встановлення іншими нормативно-правовими актами.
Аналіз законодавства дозволяє диференціювати підстави для прийняття рішення про примусову ліквідацію юридичної особи залежно від того, на кого вони поширюються, на загальні1, що поширюються наусіхюридичних осіб, та спеціальні, що поширюються на окремий вид юридичних осіб і, як правило, зумовлені специфікою діяльності, яку вони здійснюють.
Загальні підстави:
а) визнання судом недійсної державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1 ст. ПО ЦК). Уч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юри¬дичних осіб та фізичних осіб - підприємців» дещо по-іншому визна¬чається ця підстава ліквідації юридичної особи, а саме внаслідок визнан¬ня недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути. Однак за наявності певних розбіжностей у виразах, ці підстави є тотожними.

Увага! У цьому разі наслідком допущених порушень буде саме ліквідація, а не перетворення юридичної особи. Тобто невірно вважати, що можна юридичну особу перетворити на іншу, щоб уникнути порушень.
Так, у судовій практиці трапляються випадки прийняття рішень про повернення юридичної особи до стану, що передував тому, який виявив-ся порушенням при її створенні. Прикладом є порушення, допущені при приватизації державних підприємств, зокрема, невірному визна¬ченні статутного капіталу AT, створених унаслідок приватизації, з вини відповідальних за цей процес осіб або без такої. У цих випадках вважа-
' Виокремлення загальних та спеціальних підстав для примусової ліквідації має важливе практичне значення, оскільки більшість законів, що стосуються регулювання певного виду юридичної особи, не містять їх перелік. Прикладом може слугувати Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», де у ст. 28 не перераховані підстави для примусової ліквідації. У такому випадку, звісно, підлягають застосуванню підстави, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 110ЦК та ст. 38 Закону України «Про державну реєстра¬цію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Прикладом саме такого тлумачення слугує позиція ВГСУ, висловлена при розгляді справи про примусову ліквідацію об'єднання співвласників багатоквартирного будинку. Див.: Постанову Вищого господарського суду України від 01.11.200S р. у справі № 40/90 // БД «Ліга: Еліт». Версія: 8.0.1.

еться, що AT можна припинити шляхом його повернення до статусу державного підприємства і розпочати заново процес приватизації. Це неможливо. Виходом із такого стану є або збільшення статутного капі-талу AT на різницю дооцінки вартості державного майна з додатковою емісією акцій, або ліквідація AT
ВГСУ висловився про можливість ліквідації юридичної особи вна-слідок того, що на момент державної реєстрації господарського товари-ства його установчі документи не містили необхідних відомостей і не були приведені у відповідність із законом. А отже, керуючись положенням абз. 2ч. 2 ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», на думку ВГСУ можливо визна¬вати установчі документи та запис про державну реєстрацію господар¬ського товариства недійсними (ч. 4 п. 4.1 Рекомендацій ВГСУ «Про практику застосування законодавства в розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин » )'. Такий підхід здається сумнівним, оскільки умовою застосування цієї підстави є наявність тих порушень закону, які не можуть бути усунені. Тому видається за необхідне з'ясовувати, чи усувні порушення, що містяться в установчих документах;
б) провадження юридичною особою діяльності, що суперечить її установчим документам, або такої, що заборонена законом (ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»). У деяких законодавчих актах зазначена підстава наво-диться в декілька усіченому вигляді. Наприклад, підставою для ліквіда¬ції корпоративного інвестиційного фонду є здійснення діяльності, забороненої законом (абз 3 ч. 6 ст. 20 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»).
Для ліквідації юридичної особи на цій підставі необхідно, щоб її ді-яльність суперечила установчим документам або ж була заборонена тим чи іншим законом. Показовим прикладом нерозуміння сутності цієї підстави органами податкової служби, є посилання в позові, який вони пристосували для ліквідації юридичної особи за вказаною підставою, на відсутність прибутку за результатами її господарської діяльності, що начебто суперечить установчим документам2;
1 Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпора¬тивних відносин: Рекомендації Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 // Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.
1 Ухвала Вищого адміністративного суду України від 23.10.2007 р. № K-22S1/07 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.S.I.O.

276 ^gg^-
в) наявність у Єдиному державному реєстрі запису про відсутність
юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням (ч. 2 ст. 38 Закону
«Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - під¬
приємців»);
г) невідповідність мінімального розміру статутного капіталу юри¬
дичної особи вимогам закону (ч. 4 ст. 144 ЦК, ч. З ст.155 ЦК, ч. З ст. 14
Закону України «Про акціонерні товариства», ч. 2 ст. 38 Закону Укра¬
їни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - під¬
приємців»). Закріплення цієї підстави для прийняття рішення про
примусову ліквідацію, поміж інших підстав, без сумнівів вказувало на її
примусовий характер. Але Законом України «Про акціонерні
товариства» (ч. З ст. 14) передбачається, що в разі коли вартість чистих
активів стає меншою, ніж мінімальний розмір статутного капіталу, то¬
вариство зобов'язане протягом 10 місяців з дати настання такої невід¬
повідності усунути її або прийняти рішення про ліквідацію. Це може
свідчити про зміну підходу законодавця до правил застосування вказа¬
них статей ЦК. Тобто, на відміну від положень ЦК, Закон «Про акціо¬
нерні товариства» допускає можливість AT прийняття рішення про
збільшення статутного капіталу. За такої ситуації у випадку неприйнят¬
тя AT відповідного рішення про ліквідацію таке рішення може бути
постановлене судом. Звертає на себе увагу те, що всупереч ст. 4 ЦК при
прийнятті закону, який по-іншому регулює цивільні відносини, відпо¬
відні зміни до ЦК внесені не були;
д) неподання протягом року органам державної податкової служби
податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до
закону (ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб
та фізичних осіб - підприємців»).
Спеціальні підстави:
а) відсутність реєстрації в реєстрі ІСІ корпоративного інвестицій¬
ного фонду, який провадить свою діяльність без такої реєстрації (абз. 2
ч. 6 ст. 20 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиційні фонди)»);
б) наявність дій, що порушують процедуру створення AT, установ¬
лену Законом України «Про акціонерні товариства», що є підставою
для прийняття ДКЦПФР рішення про відмову в реєстрації звіту про
результати закритого (приватного) розміщення акцій. Уразі прийняття

такого рішення ДКЦПФР звертається до суду з позовом про ліквідацію AT (ч. 5 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства»);
в) у разі систематичного або грубого порушення господарським
товариством законодавства (абз. 1 п. «в» ч. 4 ст. 19 Закон «Про госпо¬
дарські товариства»);
г) порушення громадським формуванням з охорони громадського
порядку і державного кордону вимог чинного законодавства щодо його
діяльності (ч. 2 ст. 8 Закону «Про участь громадян в охороні громад¬
ського порядку і державного кордону»);
д) об'єднання громадян примусово розпускається (ліквідується) у
випадках:
- учинення дій, щодо зміни шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підриву безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганди війни, насильства чи жор-стокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини;
- систематичного або грубого порушення вимог щодо обмежень джерел отримання грошових коштів передбачених ст. 22 Закону України «Про об єднання громадян»;
- продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених цим Законом;
- зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як така (ст. 32 Закону «Про об'єднання громадян»).
Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкова-ного засобу масової інформації об'єднання громадян, яке примусово розпускається;
є) політична партія може бути заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партш, встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України (ст. 21 Закону «Про політичні партії»). Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органш, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередкш та інших структурних утворень, передба¬чених статутом партії, припинення членства в політичнш партії.

Як припинення політичних партій передбачено й анулювання реє-страційного свідоцтва, що може мати місце в разі:
- невиконання політичною партією вимоги стосовно щорічного ін-формування Міністерства юстиції України про обласні, міські, районні організації партії або інші структурні утворення, передбачені статутом партії, про зміни назви, програми, статуту, керівних органів партії, їх адреси та місцезнаходження у тижневий строк після прийняття рішень з цих питань);
- виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах;
- не висування політичною партією своїх кандидатів на виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років (ст. 23, 24 Закону «Про політичні партії»);
є) релігійна організація може бути ліквідована в разі:
- учинення нею дій, щодо: самовільного захоплення культових буді-вель; участі у діяльності політичних партій та надання політичним партіям фінансової підтримки, висування кандидатів до органів держав-ної влади, ведення агітації або фінансування виборчих кампаній канди-датів до цих органів; втручання у діяльність інших релігійних організа¬цій, проповідування в будь-якій формі ворожнечі, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань;
- поєднання релігійною організацією обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;
- систематичного порушення релігійною організацією встановлено¬го законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
- спонукання релігійною організацією громадян до невиконання
своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими
порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно
державних, громадських або релігійних організацій (ч. 4 ст. 16 Закону
«Про свободу совісті та релігійні організації»);
ж) діяльність профспілок, їх об'єднань, може бути заборонена в су-довому порядку, якщо вони порушують Конституцію та закони України (ч. З ст. 18 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль-ності»).

Рішення суду про ліквідацію юридичної особи. За умови прийняття рішення про примусову ліквідацію юридичної особи воно повинно містити, зокрема:
а) підставу для прийняття такого рішення;
б) призначення ліквідаційної комісії та строк і порядок її роботи (ч. 5
ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб - підприємців»),
У разі якщо в судовому рішенні не призначена ліквідаційна комісія, державний реєстратор не пізніше трьох робочих днів від дати надходжен¬ня такого судового рішення вносить до Єдиного державного реєстру запис, в якому вказує як голову ліквідаційної комісії юридичної особи керівника органу управління або особу, яка згідно з відомостями, внесе¬ними до Єдиного державного реєстру, має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності (ч. 6 ст. 38 Закону «Про дер-жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» ).
9.2.4. Банкрутство як особливий порядок ліквідації юридич¬ної особи
Законодавець у двох статтях, присвячених загальним положенням про припинення, здійснює відсилання до окремого закону щодо припинення юридичної особи в процесі відновлення платоспроможності або банкрут¬ства (ч. З ст. 104 ЦК та ч. З ст. 110 ЦК). Причому важливе значення для розгляду коментованих статей має саме ч. З ст. 110 ЦК, оскільки вона стосується випадків, за яких або юридична особа самостійно прийняла рішення про її ліквідацію або відповідне рішення було прийняте судом, і під час процедури ліквідації виявляється недостатність майна для задо¬волення вимог кредиторів. І за такої ситуації має відбуватися ліквідація юридичної особи в порядку, передбаченому Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Залежно від моменту виявлення недостатності майна самі учасники або ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов'язані звернутися до госпо-дарського суду, відповідно до положень ст. 51 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.
За загальним правилом, підставою для припинення юридичної особи в порядку банкрутства є неспроможність юридичної особи - суб'єкта під-

ігриємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі щодо заро¬бітної плати, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язковихплатежів) не інакше якчерез відновлення платоспроможнос¬ті. Сукупний обсяг заборгованості при цьому має складати не менше трьох¬сот мінімальних розмірів заробітної плати, а строк, протягом якого борж¬ник не розрахувався з кредиторами, - три місяці після настання встановленого строку їх сплати (ч. 1 ст. 1, ч. З ст. 6 Закону «Про відновлен¬ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Увага!
а) суб'єктами банкрутства можуть бути не всі юридич¬
ні особи, а лише підприємницькі товариства;
б) обсяг їх заборгованості має бути не меншим трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;
в) строк, сплив якого дозволяє звернутися до суду із заявою про визнання боржника банкрутом, три місяці з моменту настання в боржника обов'язку сплатити борг (на підставі рішення суду чи ви-конавчого напису нотаріуса).
Особами, які можуть звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство, є сам боржник, тобто юридич¬на особа та її кредитори.
Припиненню юридичної особи в цьому порядку передують такі етапи відновлення її платоспроможності:
а) призначення розпорядника майна та виконання ним своїх функцій;
б) санація.
Ліквідація юридичної особи, визнаної банкрутом, може мати місце у випадку, якщо зазначені процедури не дадуть своїх результатів.
Визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів від¬бувається не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.
При припиненні юридичної особи в процесі банкрутства господар-ський суд призначає ліквідатора, яким може бути особа, яка виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією борж-ника. За клопотанням ліквідатора, погодженим із комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії, до складу якої

входять представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхід-ності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України. У разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному капіталі (фонді) якого державна частка складає більше ніж двадцять п'ять відсотків, господарський суд призначає членами ліквідаційної комісії представника державного органу з питань банкрутства та за необхідності - органу місцевого самоврядування (ч. 1 та 2 ст. 24, ч. З ст. 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржни¬ка або визнання його банкрутом»).
9.2.5. Ліквідація банків
У ч. 4 ст. 110 ЦК передбачається, що особливості ліквідації банкш встановлюються Законом «Про банки і банківську діяльність»1. Таку особливість регулювання можливо пояснити важливістю банків у фінан-совій системі держави, що проявляється у залученні ними депозитів, на-данні кредитів, наявністю значної кількості вкладників та клієнтів, охо-рону прав яких необхідно забезпечити при ліквідації2. Наведене обумовлює існування специфічних правил, присвячених їх ліквідації, як власне у Законі України «Про банки та банкшську діяльність», так і в нормативно-правових актах Національного банку України, зокрема в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства3.
Однак закріїтлення у ЦК відсилання до банківського законодавства не робить процедуру ліквідації банкш чіткою та однозначною. Це пов'язується
' Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш // Офі¬ційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
1 Необхідність забезпечення реалізації прав фізичних осіб - вкладників Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна» стала навіть передумовою для при¬йняття ВРУ окремих законодавчих актів, присвячених регулюванню деяких аспектів ліквідації цього банку. Див.: Про врегулювання заборгованості за вкладами фізичних осіб - вкладників та інших кредиторів Акціонерного комерційного агропромислового банку «Україна»: Закон України від 07.03.2002 р. № 3097-ІИ // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 32. - Ст. 224; Про продовження процедури ліквідації Акціо¬нерного комерційного агропромислового банку «Україна»: Закон України від 20.03.2007 р. № 779-V // Відомості Верховної Ради України України. - 2007. - № 23. - Ст. 302.
3 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за пору-шення банківського законодавства: Постанова Національного банку України від 28.08.2001 р. № 369 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство Украї¬ни. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

з наявністю зворотних відсилань до положень інших законів. У ст. 87 За-кону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що лік-відація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаче-ному законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. Тобто, з одного боку, ЦК здійснюється відсилання до Закону України «Про банки і бан¬ківську діяльність», а самим законом - до законодавства щодо господар¬ських товариств. Причому і в цьому разі простежується певна непослі¬довність та алогічність подібних відсилань, не говорячи про елементарну їх невідповідність правилам юридичної техніки. Оскільки банки можуть створюватися у формі ВАТ1 і кооперативів (ч. 1 ст. 6 Закону «Про банки і банківську діяльність»), то за такої ситуації логічним виглядало здій¬снення посилання на законодавство про кооперацію та акціонерні това¬риства. Хоча відсилання й здійснене тільки щодо законодавства про коо¬перацію. Так, у ч. 1 ст. 8 Закону «Про банки і банківську діяльність» закріплено, що законодавство про кооперацію поширюється на коопера¬тивні банки в частині, що не суперечить цьому Закону.
Суб'єкти, повноважні приймати рішення про ліквідацію банку, та підстави для його прийняття. Відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону «Про банки і банківську діяльність» до таких суб'єктів відносяться:
- власники банку. Використання законодавцем словосполучення «власники банку» не може не викликати подиву. Адже, враховуючи, що банки можуть створюватися у формі ВАТ і кооперативів, повинна вживатися загальноприйнятна термінологія - учасники, акціонери або ж члени кооперативу. Це пояснюється не тільки прийнятністю поня¬тійного апарату, але і відсутністю в наведених категорій осіб речових прав на майно банку, в тому числі й права власності.
Прийняття рішення про ліквідацію віднесено до виключної компе¬тенції загальних зборів учасників банку (п. 7 ч. ст. 38 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Оскільки законодавець окремо не вка¬зує підстав для прийняття такого рішення, вони мають бути передбаче¬ні в установчих документах банку.
Крім того, встановлюється необхідність наявності згоди НБУ для здійснення ліквідації банку. НБУ надає згоду на ліквідацію банку, якщо:
1 Окрім цього, зважаючи на прийняття Закону України «Про акціонерні товариства», мають бути узгоджені норми банківського законодавства із цим законодавчим актом, зо¬крема, й щодо можливого типу AT - приватного чи публічного для створення банку.

а) достатньо ліквідаційної маси для задоволення вимог усіх кредиторів;
б) кандидатура голови ліквідаційної комісії та її членів відповідає уста¬
новленим вимогам; в) відсутній конфлікт інтересів (абз. 2 п. 18.1 гл. 18
розділу VI Положення про застосування Національним банком України
заходів впливу за порушення банківського законодавства);
- НБУ. У разі порушення Закону «Про банки і банківську діяльність»
чи нормативно-правових актів НБУ що спричинило значну втрату
активів або доходів і настання ознак неплатоспроможності банку, НБУ
має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку
(ч. 2 ст. 73 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Тобто переду¬
мовою для ініціювання процедури ліквідації банку Національним бан¬
ком України виступає відкликання ліцензії за наявності порушень бан¬
ківського законодавства та наявності ознак неплатоспроможності.
Рішення про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквіда-тора приймається Правлінням НБУ та оформляється відповідною по-становою. Одночасно за цією постановою: призначається ліквідатор; припиняються повноваження правління (ради директорів), ради банку і загальних зборів банку, а також тимчасового адміністратора, якщо він до призначення ліквідатора здійснював управління банком; надається доручення керівникам відповідного територіального управління НБУ та Центральної розрахункової палати вжити заходів щодо припинення банком активних операцій за його кореспондентськими рахунками, відкритими в НБУ з дня отримання цього рішення; надається доручен¬ня Юридичному департаменту ініціювати процедуру ліквідації банку в суді; надається доручення підрозділу центрального апарату, що здійснює функції банківського регулювання і нагляду повідомити контрольні органи інших держав, у яких банк мав філії або кореспондентські від¬носини з іноземними банками; зазначаються інші заходи, потрібні для здійснення процедури ліквідації конкретного банку (п. 3.1 глави 3 роз¬ділу VI Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства). Тобто фак¬тично йдеться про ініціювання судового припинення банку у випадку його неплатоспроможності;
- кредитори банку. Для кредиторів також передбачена можливість
звернення з вимогою про ліквідацію банку в судовому порядку у ви¬
падку його неплатоспроможності. Однак насамперед кредитори повин-

ні направити рекомендованим листом до НБУ заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня на-правлення заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспро-можним (ч. 2 ст. 88 Закону «Про банки і банківську діяльність»).
9.2.6. Правові наслідки прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи
Складність і неоднорідність процедури ліквідації суб'єкта права спричинює наявність різноманітних наслідків, обумовлених прийняттям рішення про добровільну або примусову ліквідацію юридичної особи.
Загальними наслідками прийняття такого рішення, переліченими в ЦК, є:
а) повідомлення щодо рішення про ліквідацію органу, який здійснює
державну реєстрацію;
б) внесення останнім запису в державний реєстр про те, що юри¬
дична особа перебуває в процесі припинення;
в) перехід повноважень щодо управління юридичною особою до
ліквідаційної комісії;
г) публікація відомостей про припинення юридичної особи в засо¬
бах масової інформації;
ґ) здійснення ліквідаційною комісією певних процедур щодо при-пинення юридичної особи;
д) внесення запису до державного реєстру про припинення юри¬
дичної особи.
Унаслідок переходу повноважень щодо управління юридичною осо-бою до ліквідаційної комісії вона виконує зазначені вище дії. Утім, здійснення нею дій з повідомлення державного реєстратора виключа-ються у випадку прийняття рішення про ліквідацію судом. Це пов'язано з тим, що юридичній особі може бути не відомо про прийняття судом рішення щодо її припинення і тому обов'язок повідомлення про це юридичної особи покладений на державного реєстратора.
Крім того, певні дії з припинення юридичної особи у випадках, уста-новлених законом, можуть здійснювати й інші органи, зокрема рада недержавного пенсійного фонду.

Повідомлення щодо рішення про ліквідацію юридичної особи дер-жавного реєстратора. Той, хто приймає рішення про ліквідацію юри-дичної особи, зобов'язаний повідомити про це державного реєстрато¬ра. Залежно від добровільного або примусового характеру прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи відрізняються й документи, що подаються (надсилаються) державному реєстратору:
- при добровільному порядку - для внесення до Єдиного державно¬го реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи заявник повинен подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи: а) нотаріально засвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи; 6) документ, що під¬тверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішен¬ня щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друковано¬му засобі масової інформації (ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»);
- при примусовому порядку - суд, який постановив рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством юри-дичної особи, у день набрання таким рішенням законної сили направляє його копію державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи (ч. 1 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Указані документи є підставою для здійснення державним реєстра-тором:
а) запису про рішення щодо припинення юридичної особи до Єдино¬
го державного реєстру та повідомлення органів статистики, державної
податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страху¬
вання відомості про внесення такого запису (ч. 1 ст. 35 Закону «Про дер¬
жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»), а у
випадку прийняття рішення судом - ще й самої юридичної особи, щодо
якої прийнято рішення про ліквідацію (ч. З ст. 38 Закону «Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»);
б) публікації про припинення юридичної особи, проведення якої
передбачено ст. 22 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб
та фізичних осіб - підприємців».

286 4**фь%^
У законодавстві відсутній єдиний підхід до вирішення питання щодо того, хто і яким чином має здійснювати публікацію відомостей про ліквідацію юридичної особи.
Перш за все, в самому ЦК (ч. 4 ст. 105) зазначено, що ліквідаційною ко¬місією поміщається повідомлення в друкованих засобах масової інформа¬ції, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи. Аналогічні по своїй суті вказівки передбачені й іншими законодав¬чими актами. Зокрема, ч. 2 ст. 20 Закону «Про господарські товариства» встановлено, що ліквідаційна комісія публікуєв друкованих засобахмасової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстращю юри¬дичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення господар¬ського товариства. Законодавством про державну реєстращю встановлено, що публікація про припинення юридичної особи проводиться у спеціаль¬ному друкованому ЗМІ «Бюлетень державної реєстрації», заснованому Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підпри¬ємництва1. Повідомлення підлягають опублікуванню спеціально уповно¬важеним органом з питань державної реєстрації протягом десяти робочих днів з моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Причому публікація повідомлення про прийняття рішення про ліквідацію судом здійснюється безоплатно, а в разі прийняття його самою юридичною особою вартість публікації складає три неоподатковуваних мінімуми доходи? громадян (ч. 19, 20 ст. 22 Закону «Про державну реє¬страцію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).

Увага! Не зовсім вірно стверджувати про здійснення пуб¬лікації про припинення юридичної особи ліквідаційною комі¬сією, оскільки доступ до спеціального друкованого ЗМІ має тільки державний реєстратор. Логічним виглядатиме ви¬сновок, що публікація має здійснюватися відповідно до норм Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі¬зичних осіб - підприємців».
Зміст публікації про ліквідацію юридичної особи різниться залеж¬но від того, хто приймає відповідне рішення:
1 Див.: Про надання роз'яснень деяких норм Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»: Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.08. 2004 р. № 5530 // БД «НАУ-ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0.

- при добровільній ліквідації повідомлення про прийняття засновни-ками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо ліквідації юридичної особи повинно містити відомості про: наймену-вання юридичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи; міс-цезнаходження юридичної особи; підставу для прийняття рішення щодо припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення або лікві¬дація) юридичної особи; місце та дату внесення запису про прийняття ріїпення засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом про припинення юридичної особи; дату призначення та відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо); порядок і строк заявления кредиторами вимог до юридичної особи, що припи-няється (ч. 7 ст. 22 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»);
- при примусовій ліквідації повідомлення про постановления судового ріїпення щодо припинення юридичної особи повинно містити відомості про: найменування юридичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи; місцезнаходження юридичної особи; дату та підставу для прийнят¬тя ріїпення щодо припинення юридичної особи; місце та дату внесення запису про судове рішення щодо припинення юридичної особи; дату при¬значення та відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідацій¬ну комісію тощо); порядок і строк заявления кредиторами вимог до юри¬дичної особи, що припиняється (ч. 8 ст. 22 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Крім публікації, яка проводиться державним реєстратором, для окремих видів юридичних осіб законодавством передбачено спеціальні вимоги стосовно повідомлення, інформації що в них міститься, спосо¬бів повідомлення, та органів, які необхідно повідомляти, оскільки це обумовлено специфікою діяльності, яку вони проводять. Зокрема, до таких відносяться:
а) розкриття інформації емітентом цінних паперів. У разі якщо рішення про ліквідацію прийняте емітентом цінних паперів або від¬носно такої юридичної особи судом, то інформація про це рішення відноситься до особливої (абз. 2 ч. 1 ст. 41 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок»). Вона повинна бути розкрита: у стрічці новин (протягом двох робочих днів з дати вчинення дії, але не пізніше 10.00 години третього робочого дня, після дня вчинення дії); в офіційному

друкованому виданні (протягом п'яти робочих днів з дати вчинення дії); подана до ДКІДПФР (протягом десяти робочих днів з дати вчи¬нення дії) (п. 1 гл. З розділу II Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів)1.
Таке Повідомлення, залежно від добровільного або примусового порядку прийняття такого рішення, має бути такого змісту:
- дата прийняття рішення про припинення емітента шляхом ліквіда¬ції; назва органу емітента, що прийняв це рішення, причини такого рішення, у тому числі дата проведення загальних зборів, на яких роз¬глядалось зазначене питання, та результати голосування, із зазначенням кількості голосів «за» та кількості голосів «проти»; щодо кредиторів або їх відсутність; вартість чистих активів, сума зобов'язань й розмір власного капіталу за даними річної фінансової звітності, підтвердженої аудиторським висновком, за рік, який передував даті ухвалення рішен¬ня про ліквідацію емітента; про достатність активів емітента для роз¬рахунку за його зобов'язаннями, а також сума, яка може залишитися після задоволення вимог кредиторів і розподілятиметься між акціоне¬рами (ч. З п. 11.2 гл. 2 розділу II Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів);
- дата судового рішення про припинення емітента шляхом ліквідації та найменування суду, який прийняв таке рішення; строк дії ліквідацій¬ної процедури; найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, яка подала заяву про припинення емітента; прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи, яка є уповноваженою осо¬бою, визначеною відповідно до рішення загальних зборів акціонерного товариства, та має повноваження представляти інтереси акціонерів у процесі провадження справи про банкрутство; вартість чистих активів, сума зобов'язань й розмір власного капіталу за даними річної фінансо¬вої звітності, підтвердженої аудиторським висновком, за рік, який пе¬редував даті прийняття рішення про ліквідацію емітента; щодо достат¬ності активів емітента для розрахунку за його зобов'язаннями, а також сума, яка може залишитися після задоволення вимог кредиторів і роз¬поділятиметься між акціонерами (ч. З п. 11.3 гл. 2 розділу II Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів). До моменту
1 Положення про розкриття інформації емітентами цінних паперів: Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 19.12.2006 hfs 1S91 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 9. - Ст. 339.

офіційного оприлюднення інформації щодо рішення про ліквідацію емітента вона відноситься до інсайдерської інформації1;
б) повідомлення недержавним пенсійним фондом вкладників, учасників фонду, адміністратора, осіб, що здійснюють управління активами, збері¬гана, Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, учасників фонду. У разі прийняття ріїнення про ліквідацію пенсійного фонду рада фонду до початку процедури ліквідації цього пенсійного фонду у встановлений Державною комісією з регулювання ринків фі¬нансових послуг України термін зобов'язана повідомити про це рішення вкладників та учасників фонду, адміністратора, осіб, що здійснюють управління активами, зберігана та Державну комісію з регулювання рин¬ків фінансових послуг України з обов'язковим повідомленням учасників фонду про дату початку і закінчення періоду ліквідації пенсійного фонду (абз. 1 ч. З ст. 17 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення»). Відносно пенсійних фондів Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України прийнято два нормативних акти, присвяче¬них регулювання процедури ліквідації2 однак вони не містять строку повідомлення. Тому за такої ситуації, з метою виконання вимоги закону, повідомлення необхідно здійснювати відразу після прийняття рішення про ліквідацію недержавного пенсійного фонду;
в) повідомлення кредитною спілкою Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України. У разі прийняття рішення про ліквіда¬цію кредитної спілки за рішенням її вищого органу управління він по¬винен невідкладно письмово повідомити про це Уповноважений орган, який вносить до відповідного державного реєстру відомості про те, що кредитна спілка перебуває у процесі припинення її діяльності (абз. 1 ч. 4 ст. 9 Закону «Про кредитні спілки»).
Для певних видів юридичних можливо виокремити й інші правові наслідки, що зумовлюються прийняттям рішення про ліквідацію юри-дичної особи, а саме:
' Про визначення інформації, яка належить до інсайдерської: Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 21.11. 2006 р. № 1344 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 6. - Ст. 234.
Див.: Методичні рекомендації щодо припинення недержавних пенсійних фондів: Роз-порядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27.06.2006 р. № 5944 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.1.0; Порядок здійснення окремих дій, пов'язаних із припиненням недержавних пенсійних фондів: Розпоряджен¬ня Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 29.08.2006 р. № 6154 // Офіційний вісник України. - 2006. - № 38. - Ст. 2601.

290 &ф**>~
- рйыення Верховного Суду України про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії тягне за собою припинення політичної партії, розпуск ії керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первин¬них осередків та інших статутних утворень політичної партії, припинен¬ня членства в політичній партії (ст. 24 Закону «Про політичні партії»);
- вимагається прийняття ріїпення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (ст. 23 Закону «Про політичні партії»);
- установлюється, що рішення про примусовий розпуск об'єднання профспілок не тягне за собою розпуску профспілок, які входять до цього об'єднання (ст. 18 Закону «Про профеойні спілки, їх права та гарантії діяльності»).
Крім спричинення відповідних наслідків для самої юридичної особи, що ліквідується, вони можуть наставати й для інших учасників цивільних відносин. Наприклад, у разі прийняття ріїїіення про лнсвідацію юридичної особи-управителя, емітент шотечних обліїацш до моменту виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підпри-ємців зобов'язаний укласти договір про управління іпотечним покриттям з новим управителем (абз 2. ч. 2 ст. 23 Закону «Про іпотечні облігації»).
Важливе значення у процедурі ліквідації мають обмеження для юри-дичної особи, що настають через прийняття рішення про її ліквідацію. До таких обмежень законодавством, зокрема, віднесено:
а) з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рі¬
шення щодо ліквідації юридичної особи забороняється:
- проведення державної реєстрації змін до її установчих документів;
- внесення змін до Єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
- проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято ріїпення щодо припинення (ч. 2 ст. 35 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»);
б) з моменту прийняття рішення про ліквідацію корпоративного
інвестиційного фонду йому заборонено розміщувати акції (ч. 8 ст. 20
Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоратив¬
ні інвестиційні фонди)»);
в) бюджетна позика у межах режиму державних заставних закупівель
не може бути надана особі, яка перебуває у процесі ліквідації (пп. «в»

п. 12.3 ст. 12 Закону «Про державну підтримку сільського господарства України»).
Такі приклади можливо продовжувати, але й з наведеного очевидно, що основним напрямком діяльності юридичної особи з моменту прийняття рішення про її ліквідацію або внесення відповідного запису до державно¬го реєстру є саме здшснення дш, пов'язаних із припиненням юридичної особи, на чому й сконцентрована діяльність ліквідаційної комісії.
У певних випадках, установлених законодавством, виникнення від¬повідних обмежень може пов'язуватися навіть із розглядом судом спра¬ви про ліквідацію юридичної особи. Наприклад, до участі в конкурсі на визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті за¬гального користування не допускаються автомобільні перевізники, щодо яких порушено справу про ліквідацію як суб'єкта господарювання (абз. 2 ч. 2 ст. 45 Закону «Про автомобільний транспорт»)1.
9.2.7. Діяльність ліквідаційної комісії (ліквідатора)
Важливу роль у процедурі ліквідації належить ліквідаційній комісії (ліквідатору), оскільки після прийняття рішення про ліквідацію юри¬дичної особи на неї (нього) покладається значне коло завдань2, до яких, зокрема, відноситься:
- здійснення повноважень по управлінню справами юридичної особи (ч. З ст. 105 ЦК). Унаслідок прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи та призначення ліквідаційної комісії відбувається перехід до неї повноважень виконавчого органу. Хоча це не виключає й перехід до неї повноважень інших органів. Наприклад, у ч. 4 ст. 88 Закону «Про акціо¬нерні товариства» зазначається, що до ліквідаційної комісії переходять повноваження наглядової ради та виконавчого органу AT. Звичайно, при цьому залишається функціонально спроможним вищий орган товариств -загальні збори, оскільки відповідно до законодавства на нього поклада¬ються відповідні функції, які не переходять до ліквідаційної комісії.
На відміну від діяльності органу юридичної особи, функціонування ліквідаційної комісії є обмеженим у часі - з моменту прийняття рішен¬ня про її обрання до внесення запису до державного реєстру про при¬пинення юридичної особи.
Про внесення змін до Закону України «Про автомобільний транспорт»: Закон України від 23.02.2006 р. № 3492-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 32. - Ст. 273. Додатково про них див. коментар щодо реорганізації юридичної особи.

292 45в^&-
До повноважень ліквідаційної комісії відносяться: інвентаризація активів і зобов'язань та застосування заходів щодо виявлення кредиторів та їх повідомлення; виступ у суді від імені юридичної особи, яка припиня¬ється, складання проміжного ліквідаційного балансу.
Інвентаризація активів і зобов'язань та застосування заходів що¬до виявлення кредиторів та їх повідомлення. Дії ліквідаційної комісії з виявлення кредиторів і стягнення дебіторської заборгованості направлені на отримання об'єктивних даних про фінансовий стан юридичної особи та на формування ліквідаційної маси, з якої будуть задовольнятися вимоги кредиторів юридичної особи. Однак при цьому слід зважати на відповідні обмеження, що передбачені законодавством відносно включення того чи іншого майна до ліквідаційної маси. Зокрема:
а) іпотечне покриття не включається до ліквідаційної маси емітента
(ч. 4 ст. 8 Закону «Про іпотечні облігації»);
б) пенсійні активи в разі визнання компанії з управління активами
або зберігача банкрутом не можуть включатися до ліквідаційної маси
компанії з управління активами або зберігача (ч. 9 ст. 80 Закону «Про
загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»)1;
в) у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не вклю¬
чаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються ви¬
ключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з
Правилами ФФБ (ч. 2 ст. 23 Закону України «Про фінансово-кредитні
механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з
нерухомістю»);
г) кошти резервів із страхування життя не можуть бути включені
до ліквідаційної маси в разі банкрутства страховика або його ліквідації
з інших причин і підлягають передачі іншому страховику за згодою
страхувальника та застрахованої особи або підлягають передачі застра¬
хованій особі (ч. 13 ст. 31 Закону «Про страхування»).
Для формування ліквідаційної маси ліквідаційна комісія вживає заходи щодо збереження майна, що належить юридичній особі, зокрема шляхом повернення майна, яке знаходиться в обороті, включаючи майно, пере¬дане в найм та ін., направляє боржникам юридичної особи вимоги про виконання зобов'язань (дострокове виконання) у зв'язку з ліквідацією
' Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 09.07.2003 р. № 1058-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

юридичної особи; забезпечує вихід юридичної особи зі складу учасників інших юридичних осіб і отримання вартості майна (частини майна) про¬порційно частці в статутному (складеному) капіталі та ін.
Крім того, ліквідаційна комісія юридичної особи здійснює відкриття єдиного поточного рахунку, на якому акумулюються грошові кошти юридичної особи. На законодавчому рівні тільки для недержавних пенсійних фондів передбачено відкриття єдиного поточного рахунку пенсійного фонду. На підставі рішення про ліквідацію пенсійного фон¬ду рада фонду приймає рішення про визначення єдиного поточного рахунку, на який зараховуються всі грошові кошти з інших рахунків фонду та всі надходження грошових коштів від продажу активів пенсій-ного фонду. Усі інші рахунки пенсійного фонду підлягають закриттю (ч. З ст. 17 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення»).
Відносно інших юридичних осіб такий обов'язок установлено Ін-струкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, відповідно до якої в разі припинен¬ня юридичної особи внаслідок її ліквідації для проведення ліквідаційної процедури використовується один поточний рахунок юридичної особи, що ліквідовується, визначений ліквідаційною комісією. Закриття інших рахунків, які не використовуються для проведення ліквідаційної про-цедури, здійснюється ліквідатором (ліквідаційною комісією) на під¬ставі заяви про закриття рахунку, підписаної особою, яка згідно з рі¬шенням учасників юридичної особи, суду або органу, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи, призначена ліквідатором (за умови проведення ідентифікації), та копії рішення учасників, суду або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими докумен¬тами про ліквідацію юридичної особи, засвідченої нотаріально або органом, який прийняв таке рішення. Додатково подається картка із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчена нотаріально, якщо на рахунку є залишок коштів (п. 20.4)'.
Виступ у суді від імені юридичної особи, яка припиняється. Уна-слідок переходу до ліквідаційної комісії повноважень виконавчого ор-гану вона може виступати в суді від імені юридичної особи. Така необ-
1 Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах: Постанова Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

294 ^jp^-
хідність виникає, зокрема у зв'язку з оспоренням кредиторами юридичної особи відмови задовольнити їх вимоги.
Складання проміжного ліквідаційного балансу. Складання проміж-ного ліквідаційного балансу (ч. 1 ст. 111 ЦК) завершує процедуру, спрямовану на формування ліквідаційної маси. Цей документ має міс-тити відомості про склад майна юридичної особи, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Крім загальних завдань ліквідаційної комісії, аналіз законодавства дозволяє виокремити й інші її завдання, крім тих, що перелічені в ЦК. Вони стосуються як для всіх юридичних осіб, так і можуть пов'язуватися лише з окремими їх видами.
Скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випусків акцій здійснюється відповідно до однойменного Порядку, для чого протягом семи робочих днів після прийняття рішення про ліквідацію ліквідаційна комісія повинна подати до ДКЦПФР такі документи: заяву про зупинення обігу акцій; рішення загальних зборів акціонерів товариства про ліквідацію і призначення комісії, оформлене відповідним протоколом, який повинен бути пронумерований, про-шнурований та засвідчений підписами голови та секретаря зборів, або копію постанови господарського суду про визнання боржника банкру-том, або копію Постанови Правління Національного банку України про відкриття процедури ліквідації, що засвідчується головою комісії та печаткою товариства; довідку, засвідчену підписами та печаткою реє-стратора про передачу йому реєстру власників іменних цінних паперів (при документарній формі) або депозитарію, з яким укладено договір про обслуговування випуску цінних паперів (при бездокументарній формі), із зазначенням ідентифікаційного коду юридичної особи та його місцезнаходження. Довідка також повинна містити дані щодо на¬явності державної частки у статутному капіталі емітента на дату при¬йняття рішення про ліквідацію; копію опублікованого повідомлення про проведення загальних зборів акціонерів товариства, на яких прий¬нято рішення про ліквідацію, та довідку, яка свідчить про персональне повідомлення акціонерів про проведення цих загальних зборів (згідно

з порядком, установленим у статуті товариства), що засвідчуються під-писом голови комісії та печаткою товариства1.
ДКЦПФР видає розпорядження про зупинення обігу акцій протягом п'ятнадцяти робочих днів з дати надходження до реєструвального ор-гану вказаних вище документів.
ДКЦПР протягом трьох робочих днів з дати видання розпорядження про зупинення обігу акцій направляє його емітенту та реєстроутримува-чу (при документарній формі випуску акцій) або депозитарію (при бездо¬кументарній формі випуску акцій), який обслуговує акції цього емітента.

Увага! Особливості скасування випуску акцій передбачені для корпоративних інвестиційних фондів, оскільки воно проводить¬ся після закінчення розрахунків. Ліквідаційна комісія має подати ДКЦПФР документи на скасування реєстрації випуску акцій та звіт про результати ліквідації, який є підставою для вилучення фон¬ду з реєстру ІСІ (ч. S cm. 21 Закону «Про інститути спільного інвесту¬вання (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»).
Зупинення обігу облігацій. У разі якщо на дату прийняття рішення про ліквідацію емітента облігації цього емітента перебувають в обігу, здійснюється зупинення обігу облігацій в порядку, передбаченому По-ложенням про порядок випуску облігацій підприємств2.
Для зупинення обіїу обліїащй ліквідаційна комісія емітента протягом 15 робочих днів після прийняття ріїїіення про ліквідацію або постанов-ления судового ріїпення щодо ліквідації емітента подає до ДКЦПФР такі документи: заяву про зупинення обігу облігацій; копію ріїпення учасни-ків або уповноваженого ними органу щодо припинення емітента, або копіїо ріїпення суду щодо припинення емітента, що не пов'язане з бан-крутством юридичної особи, або копіїо рішення суду про визнання емі-тента банкрутом, або копіїо Постанови Правління Національного банку України про відкриття процедури ліїсвідації (для емітентш-банкш); копіїо повідомлення (оголошення) про ліквідаціїо емітента, опублікованого в
' У переліку документів про скасування випуску акцій відсутнє рішення суду як підстава
ліквідації юридичної особи. 2 Положення про порядок випуску облігацій підприємств: Рішення Державної комісії з
цінних паперів та фондового ринку від 17.07.2003 р. № 322 // Офіційний сайт Верховно;
Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.

296 ^ф-**
друкованих ЗМІ; довідку яка містить перелік і результати попередніх випусків облігацій із зазначенням: реквізитів свідоцтв про реєстрацію випусків облігацій та органів, що видали відповідні свідоцтва, обсягів випусків, строків обігу та результатів погашення кожного випуску (розділ 4 Положення про порядок випуску облігацій підприємств).
У разі ліквідації сертифікованого складу або товарного складу, позбав¬леного сертифіката, передача відповідних зобов'язань іншому сертифіко-ваному складу здійснюється в порядку, встановленому уповноваженим органом (ч. 5 ст. 9 Закону «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва»1). Однак чинним законодавством не врегульовано механізм такої передачі.
Публічно-правові завдання ліквідаційної комісії. Зважаючи на той факт,"що юридична особа ліквідується, тобто перестає існувати як суб'єкт права, законодавством передбачаються відповідні наслідки, пов'язані з її участю в публічних відносинах, а саме:
• Зняття з обліку у:
- Державній податковій службі України, що регулюється Порядком обліку платників податків, зборів (обов'язкових платежів).2 Зняттю з обліку в податкових органах передує позапланова виїзна перевірка (п. 6 ч. 6 ст. 11-1 Закону «Про державну податкову службу в Україні»);
- Пенсійному фонді України, що регулюється п. 3.4 Інструкції про по-рядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими осо-бами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України3;
- фондах соціального страхування (Фонд соціального страхування на випадок тимчасової втрати працездатності4; Фонд загальнообов'яз-
1 Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва: Закон України від
23.12.2004 р. № 2286-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 6. - Ст. 136.
2 Порядок обліку платників податків, зборів (обов'язкових платежів): Наказ Державної
податкової адміністрації України від 19.02.1998 р. № 80 // Офіційний сайт Верховної
Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/main.cgi.
3 Інструкція про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими осо¬
бами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного
фонду України: Постанова Пенсійного фонду України від 19.12.2003 р. № 21-1 // Офі¬
ційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://
zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
4 Пункт 4.8. Інструкції про порядок надходження, обліку та витрачання коштів Фонду:
Постанова Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від
26.06.2001 р. № 16 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. -
Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

кового державного соціального страхування України на випадок без-робіття1; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на ви-робництві та професійних захворювань2).
. Анулювання ліцензії. У законодавстві відсутній єдиний підхід відносно підстав та порядку дій щодо анулювання ліцензії внаслідок ліквідації юридичної особи. У Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»3, який поширюється на видачу всіх ліцензій, підставою для анулювання ліцензії зазначено тільки рішення про ска-сування державної реєстрації (абз. 4 ч. 1 ст. 21)4, під яким, очевидно, варто розуміти саме рішення суду. Однак поза увагою залишається порядок дій при добровільному прийнятті рішення про ліквідацію юридичної особи. Утім, такий механізм передбачений для провайдера телекомунікацій, який зобов'язаний протягом семи робочих днів з дати ліквідації письмово повідомити Національну комісію з питань регулювання зв'язку та повернути ліцензію. Національна комісія з питань регулювання зв'язку повинна внести відповідні зміни до ліцен¬зійного реєстру не пізніше наступного робочого дня від дати надхо¬дження такого повідомлення (ч. 10ст. 48 Закону «Про телекомунікації»)5. В інших випадках ліквідаційній комісії необхідно подавати клопотан¬ня про анулювання відповідної ліцензії, із подачею оригінала ліцензії, на підставі якого орган ліцензування повинен прийняти рішення про анулювання відповідної ліцензії.
' Пункт 3.8 Інструкції про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття: Наказ Міністерство праці та соціальної політики України від 18.12.2000 р. № 339 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Пункт 4.17. Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та про¬фесійних захворювань України: Постанова Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 12.07.2007 р. № 36 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 57. - Ст. 2296.
' Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 01.06.2000 р. № 177S-III // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
* Аналогічні формулювання вказані в п. б ч. 2 ст. 37 Закону України «Про телебачення і ра¬діомовлення» та п. 7 ч. 1 ст. 38 Закону України «Про радіочастотний ресурс України».
5 Про телекомунікації: Закон України від 11.11. 2003 р. № 1280-IV // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

298 &фъ&~
• Здача документів юридичної особи на зберігання в архів. Відпо¬відно до ч. З ст. 32 Закону «Про Національний архівний фонд та архівні установи»' при ліквідації юридичних осіб ліквідаційні комісії зобов'язані забезпечити збереженість їх архівних документів і за погодженням із центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи і діловод¬ства або уповноваженою ним архшною установою визначити місце по¬дальшого зберігання архівних документів цих юридичних осіб.
• Здача печаток і штампів для знищення, що регулюється пп. 3.4.2 Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення за-мовлень на виготовлення печаток і штампів, та затвердження Умов і правил провадження діяльності з відкриття та функціонування штем¬пельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів2.
На підставі проведення вказаних дій ліквідаційна комісія отримує відповідне підтвердження - довідки, які подаються нею державному реєстратору при внесенні запису про припинення юридичної особи.
9.2.8. Задоволення вимог кредиторів
Після складення та затвердження проміжного ліквідаційного балан¬су відбувається задоволення вимог кредиторів, яке здійснюється в по¬рядку, установленому ст. 112 ЦК, з урахуванням особливостей, вказаних в інших законах. Зокрема, вони містяться в ч. 5 ст. 9 Закону «Про кре¬дитні спілки», ст. 21 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)», ст. 89 Закону «Про акціонерні товариства».
' Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України від 24.12.1993 р. № 3814-ХІІ // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Інструкція про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та грома¬дянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення за¬мовлень на виготовлення печаток і штампів, та затвердження Умов і правил проваджен¬ня діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виго¬товлення печаток і штампів: Наказ Міністерства внутрішніх справ України від 11.01.1999р. № 17 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим до¬ступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

^>Щ^299
Задоволення вимог кредиторів починається від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу, причому спочатку відбувається задоволення перших трьох черг, передбачених у ст. 112 ЦК, а виплати кредиторам четвертої черги проводяться із закінченням місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу. Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному креди-тору цієї черги.
Перша - задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, за¬вданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. Тобто черговість задоволення вимог кредиторів визначена, ураховуючи необхідність забезпечення як найбільш незахищених учасників цивільних відносин, так і тих осіб, вимоги яких забезпечені певними способами. Крім того, відповідно до положень ч. 6 ст. 43 Закону «Про страхування» при ліквідації платоспроможного страховика вимоги страхувальників за договорами страхування відносяться до вимог першої черги.

Увага! Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю здійснюється в зобов'язальних правовідносинах. Зважаючи, що, як правило, сплачуються періодичні платежі, постає питання впливу ліквідації юридичної особи на такі зобов'язання. За загальним правилом ліквідація юридичної особи має наслідком припинення цивільно-правових зобов'язань (як договірних, так і недоговірних) за її участі (ст. 609 ЦК)1. Винятки встановлені для тих випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконан¬ня зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю (ст. 609 ЦК).
Окремо слід звернути увагу на «особливості» регулювання такої підстави припинення зобов'язання, як ліквідація юридичної особи в ГК. Цим актом передбачається, що гос¬подарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'язанням (ч. З ст. 205 ГК). Однак уже в ч. 4 ст. 205 ГК вказується, що ліквідація суб'єкта господарю¬вання - банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі. Тобто фактично відбувається змішування двох підстав припинення зобов'язання, що звичайно не може сприяти належному правозастосуванню.

Зазначені правила деталізуються перш за все у приписах ЦК. Згідно зі ст. 1205 ЦК у разі ліквідації юридичної особи платежі, належні по-терпілому та іншим особам, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або цим особам у порядку, установленому законом або іншим нормативно-правовим актом. У разі відсутності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, обов'язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну ко-місію' на підставі рішення суду за позовом потерпілого.
Однак ст. 1205 ЦК відсилає до іншого нормативно-правового акта, яким можуть урегульовуватися ці відносини. Відповідно до абз. З ч. 2 ст. 46 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхуван¬ня від нещасного випадку на виробництві та професійного захворюван¬ня, які спричинили втрату працездатності» Фонд соціального страху¬вання від нещасних випадків проводить капіталізацію платежів, що надійшли у випадках ліквідації страхувальники! у порядку визначеному Кабінетом Міністрів України2.
Друга - задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності.
Третя - задовольняються вимоги щодо податкш, зборів (обов'язкових платежів);
Четверта - задовольняються вимоги всіх інших кредиторів.
Задоволення вимог кредиторів відбувається за рахунок коштів юри-дичної особи. В разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується, грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комі¬сія здійснює продаж майна юридичної особи.
При продажу майна ліквідаційна комісія повинна враховувати, що для певних випадків законодавством установлюється переважне право купівлі майна, яке продається під час ліквідації юридичної особи. Зо-крема, до них відноситься переважне право держави на придбання музей¬них зібрань, у разі ліквідації музеїв, заснованих на приватній формі
1 Оскільки ліквідаційна комісія виступає від імені юридичної особи, сумнівним є підхід законодавця щодо покладення обов'язку щодо капіталізації саме на ліквідаційну комісію. Про реалізацію статей 31 і 43 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: Постанова Кабінету Міністрів України від 06.05.2000 р. № 765 // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. -Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

власності (ч. 2 ст. 10 Закону «Про музеї та музейну справу»)1. Урахо-вуючи законодавчу неврегульованість переважного права держави, вбачається за можливе поширювати на його виникнення, здійснення та припинення правила, передбачені для інших переважних прав2.
Узагалі можливість держави виступати носієм переважних прав обу-мовлена видом об'єктів цивільних прав та їх цінністю для держави. Причому держава виступає носієм переважних прав завжди опосеред-ковано, за допомогою органів, які її представляють.
При визначенні органу, який необхідно повідомляти про продаж му-зейних зібрань, виникають суперечливості, оскільки в законодавстві відсутня вказівка, який орган зобов'язаний представляти державу. Це, звичайно, потребує уточнення, оскільки інший суб'єкт (ліквідаційна ко-місія) повинен бути поінформованим, який орган виступає в цих відно-синах від імені держави, щоб належним чином виконати свій обов'язок (повідомити про продаж). До моменту визначення в нормативному по-рядку такого органу, при виникненні подібних ситуацій, про продаж музейних зібрань вбачається за доцільне повідомляти Державну службу з питань національної культурної спадщини, адже до її компетенції на-лежить реалізація державної політики у сфері охорони культурної спад-щини та музейної справи3. Причому в такому повідомленні має містити¬ся ціна та інші умови продажу музейних зібрань, строк реалізації переважного права.
У випадку, якщо не вистачить коштів для задоволення вимог креди-торів:
- юридичної особи, яка ліквідується в добровільному порядку або в судовому порядку, але не з підстав банкрутства, юридична особа пере-ходить у режим ліквідації, установлений законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом;
- юридичної особи, які не задоволені через відсутність у неї майна,
ці вимоги вважаються погашеними;
' Про музеї та музейну справу: Закон України від 29.06.1995 р. № 249/95-ВР // Офіційний сайт Верховної Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2 Детальніше див.: Крат В.І. Переважні права: цивільно-правовий аспект: Автореф. дис. ...
канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. - X., 2008. - 20 с
3 Див.: Положення про Державну службу з питань національної культурної спадщини:
Постанова Кабінету Міністрів України від 15.03.2006 р. № 336 // Офіційний вісник
України. - 2006. - № 11. - Ст. 761.

- повного та командитного товариств, а також товариства з додатко¬вою відповідальністю, до відповідальності за їх боргами залучаються учасники цих товариств. При цьому учасники повного товариства та повні учасники командитного товариства відповідають солідарно перед кредиторами товариств до повного погашення заборгованості (ч. 1 ст. 119,ч. 1 ст. 133 ЦК). Учасники товариства з додатковою відповідаль¬ністю притягуються до відповідальності за боргами товариства в роз¬мірі, кратному для всіх учасників до вартості внесеного кожним учас¬ником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між ін¬шими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства (ч. 2 ст. 1S1 ЦК);
- виробничого кооперативу згідно зі ст. 163 ЦК притягуються до субсидіарної відповідальності його члени в розмірі та порядку, установ¬лених статутом кооперативу та законом. Однак згідно зі ст. 27 Закону «Про кооперацію» члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу в межах внесеного ними паю, якщо інше не передбачено статутом кооперативу або законом, тобто відповідальність власним майном членів кооперативів за боргами кооперативу цим Законом не передбачається. Ураховуючи правило, що діє той закон, що набув чин¬ності пізніше, можна зазначити, що перевагу в цьому питанні має ЦК, і члени кооперативу мусять нести відповідальність за боргами коопе¬ративу. Проте у зв'язку з тим, що розмір цієї відповідальності в законі не встановлено, реально залучити членів кооперативу до відповідаль¬ності за його боргами поки що не уявляється можливим.
9.2.9. Ліквідаційний баланс1
Після проведення розрахунків з кредиторами юридичної особи складається ліквідаційний баланс. Законодавством установлюються певні вимоги до його підтвердження та затвердження, що пов'язані як з необхідністю подання цього документа державному реєстратору для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи, так і, зокрема, для перевірки діяльності ліквідаційної комісії та визначення обсягу майна, що підлягає передачі учасникам. Унаслідок цього ЦК встановлюється вимога, що після проведення розрахунків із кредито-
Додатково див. коментар щодо реорганізації юридичної особи.

рами ліквідаційний баланс має бути затверджений учасниками або ор¬ганом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Слід також ураховувати, що у випадках, установлених законом (така вимога передбачена ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридич¬них осіб та фізичних осіб - підприємців») достовірність та повнота ліквідаційного балансу юридичної особи мають бути підтверджені ви¬сновком аудитора1. Аналіз законодавства дозволяє виокремити тільки два випадки обов'язкового підтвердження достовірності ліквідаційного балансу, які стосуються:
а) господарських товариств, за винятком товариств з річним госпо¬
дарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних міні¬
мумів (ч. 2 ст. 20 Закону «Про господарські товариства»):
б) сільськогосподарських кооперативів або їх об'єднань (абз. 2 ч. 2 ст. 38
Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»).
9.2.10. Правова доля майна, що залишилося після розрахунків юридичної особи із кредиторами
Правова доля майна, що залишилося після розрахунків юридичної особи із кредиторами, обумовлюється організаційно-правовою формою, яку має ця юридична особа. Залежно від цього таке майно може (а) або розподілятися між учасниками юридичної особи, (б) або частково роз¬поділятися між ними, а частково передаватися іншим особам, (в) або виключно передаватися іншим особам.
Майно, що залишилося після розрахунків із кредиторами, підлягає розподілу між учасниками всіх видів господарських товариств, які лік¬відуються.
При розподілі майна слід ураховувати, що для деяких категорій учас-ників/членів/акціонерів законодавством встановлені переважні права на отримання майна, що залишилося після ліквідації юридичної осо¬би. Таким правом наділено:
а) власника привілейованих акцій, які мають переважні права по від-ношенню до прав власників простих акцій на отримання частини майна AT (ч. 8 ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Слід відмітити, що відносно регулювання цього переважного права спогте-
' Перевірка повноти та достовірності ліквідаційного балансу проводиться відповідно до Закону України «Про аудиторську діяльність».

304 £fjPK*-
рігається певна термінологічна неузгодженість, оскільки в ч. 8 ст. 6 вказаного Закону йдеться про отримання частини майна, а в абз. 4 ч. 2 ст. 6 - про переважне право акціонера на одержання виплат. Таке ста-новище загострюється й наявністю в Законі України «Про акціонерні товариства» абз. 7 ч. 1 ст. 89, відповідно до якого власнику привілейо-ваних акцій виплачується їх ліквідаційна вартість. Видається, що на-ведені положення можуть свідчити про зміну сутнісного підходу, а зважаючи на часові правила застосування норм права, має використо-вуватися підхід, закріплений Законом «Про акціонерні товариства» щодо виплати ліквідаційної вартості акцій;
б) асоційованого члена кооперативу на одержання паю (ч. 2 ст. 14
Закону «Про кооперацію»);
в) асоційованих членів сільськогосподарського кооперативу на отри¬
мання свого майнового внеску та відповідних часток доходу і повернен¬
ня їх земельних ділянок у натурі (на місцевості) (ч. 5 ст. 12 Закону «Про
сільськогосподарську кооперацію»);
г) вкладників командитного товариства на одержання вкладів (ч. 2
ст. 139 ЦК, ст. 79 Закону «Про господарські товариства»). Хоча зако¬
нодавець і вказує, що вкладники КТ мають переважне право на одержан¬
ня вкладів, однак видається, що навряд чи доцільно використовувати в
цьому разі термін «переважне», оскільки сама сутність переважного
права припускає надання переваги певній особі перед іншими особами,
навіть такими, які потенційно претендують на певний об'єкт. Відносно
вкладників таке твердження навряд чи є допустимим, оскільки цивільне
законодавство не відносить вкладників до кредиторів товариства, і тому
вони отримують кошти тільки після задоволення вимог кредиторів. У
свою чергу, повні учасники КТ взагалі не мають права на повернення їм
вкладів, отже, вказувати, що вкладники мають переважне право на одер¬
жання вкладів неправильно. Логічним виглядатиме саме висновок про
те, що вкладники КТ мають право на повернення вкладу.
Наявність такого роду переважних прав при поділу майна обумов-люється специфікою правового положення, яке мала та чи інша особа під час функціонування юридичної особи. Воно проявляється у від¬сутності в асоційованого члена кооперативу, власника привілейованих акцій такого ж обсягу прав, як і у власника простих акцій, члена коопе¬ративу, пов'язаних з участю в управлінні відповідною юридичною осо-

бою. Унаслідок цього законодавець наділяє відповідну категорію осіб переважними правами, забезпечуючи їм можливість при ліквідації юри-дичної особи отримати відповідне майно або грошові кошти переваж¬но перед іншими учасниками.
Розподіл майна поміж учасниками господарських товариств. Від-повідно до ч. 4 ст. 111 ЦК України майно юридичної особи, що залиши-лося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом. Стаття називається «Порядокліквідації юридичної особи», а тому повинна була б поширюватися на усіх юридичних осіб. Проте в ній ідеться про учасників, а учасників мають лише товариства (ч. 2 ст. 83 ЦК). Виходить, що ч. 4 поширюється лише на товариства. Зазначена норма є диспозитивною, у ній закріплено пріоритет спеціального зако-нодавства. Слід відзначити, що в жодній іншій нормі ЦК не передбачено особливостей ліквідації тих чи інших видів юридичних осіб, крім коман-дитних товариств. Проте це не означає, що таких особливостей немає. Практично кожен закон, що визначає правовий статус того чи іншого виду юридичної особи, передбачає норми про ліквідацію.
Для господарських товариств особливості ліквідації та розподілу ліквідаційної маси передбачені ст. 20, 21 Закону «Про господарські товариства». Зокрема, у ст. 21 зазначено, що грошові кошти, що належать товариству, включаючи виручку від розпродажу його майна при лікві¬дації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподі¬ляються між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію.
Майно, передане товариству учасниками у користування, поверта-ється в натуральній формі без винагороди.
У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішен-ня цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій.
Аналогічна за змістом норма передбачена в ч. 4 ст. 91 ГК.
Передбачений законом порядок розподілу майна товариства викли¬кає декілька запитань та потребує тлумачення. Найперше, йдеться про

розподіл «грошових коштів, що належать товариству, включаючи ви¬ручку від розпродажу майна при ліквідації». Натомість постає питання, чи може бути розподілено інше майно товариства? Чи зобов'язана лік¬відаційна комісія продавати усе майно?

Увага! Розподіл майна товариства між учасниками в на¬турі не порушує нічиїх прав, а тому він є можливим. До того ж законодавством не передбачено обов'язку ліквідаційної ко¬місії продавати все майно юридичної особи. Навпаки, у ч. 2 cm. 111 ЦК України зазначено, що ліквідаційна комісія здійснює продажмайна юридичної особи вразі недостатності в неїгрошових коштів для задоволення вимог кредиторів. Отже, якщо грошових коштів достатньо, продавати майно не потрібно.
Тривалість строку, передбаченого для розподілу майна між учас¬никами. Зазначено, що розподіл проводиться «у шестимісячний строк». Логічне тлумачення дозволяє розуміти цей строк як кінцевий. Тобто розподіл майна повинен відбутися до спливу шести місяців. При цьому цей строк буде дотримано і тоді, коли розподіл проведено через місяць після публікації про припинення юридичної особи. Одночасно жодних наслідків недотримання цього строку немає.
Статтею 111 ЦК України передбачено два строки:
1) для пред'явлення вимог кредиторів - не менше ніж 2 місяці з дати публікації повідомлення (ч. 4 ст. 105 ЦК);
2) для проведення розрахунків із кредиторами четвертої черги -1 місяць від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (ч. З ст. 111 ЦК).
Відповідно до ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» документи для проведення дер¬жавної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквіда¬ції голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа може по¬дати після закінчення процедури ліквідації, яка передбачена законом, але не ранние двох місяців з дати публікації повідомлення у спеціалізо¬ваному друкованому засобі масової іїіформації.
На практиці, ураховуючи реєстраційні дії і необхідність зняття з об¬ліку з різних установ, тривалість ліквідаційної процедури становить в середньому від З до 6 місяців.

Як указувалося вище, учасники не є кредиторами, а тому розподіл майна між ними відбувається після затвердження ліквідаційного балан¬су. Отже, не раніше 2 місяцш.
Однак можна змоделювати ситуацію, що орган, який прийняв рішення про ліквідаціїо, встановить більш тривалий строк для заявления вимог кредиторів, наприклад 6 місяців, або ліквідаційна комісія буде тривалий час проводити продаж майна і стягнення коштів з дебіторів. У цьому ви¬падку передбачений ст. 21 Закону України «Про господарські товариства» шестимісячний строк буде порушений з об'єктивних причин. Тому цей строк є зайвим, бо він не виконує жодної регулятивної функції.

Увага! Розподіл майна товариства між учасниками від-бувається після затвердження ліквідаційного балансу.
У ч. З ст. 21 Закону «Про господарські товариства» передбачено, що в разі виникнення спорш щодо виплати заборгованості товариства його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гаранти.
Це, крім того, про що тут прямо зазначено, означає, що до вирішення цих спорів товариство не може бути ліквідовано. Адже ліквідація від¬бувається після розподілу майна між учасниками. Спір щодо виплати заборгованості товариства - це, в першу чергу, позови кредиторів, ви¬моги яких не були визнані ліквідаційною комісією.
Однак у ч. З ст. 112 ЦК України на цей випадок передбачена інша норма: за рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи, тобто після фактичного розподілу майна між учасниками.
Відтак, знову постає проблема співвідношення правил дії законш у часі та дії загального і спеціального законш. Підхід, який пропонує ч. З ст. 21 Закону «Про господарські товариства», більше відповідає інтересам за¬хисту прав кредиторів, тому саме він повинен би бути загальним.
Немає чіткої норми і про те, як саме відбувається поділ майна між учасниками. Зокрема, належить це питання до компетенції ліквідаційної комісії чи учасників (зборів учасників), хто передає майно учасникам і як це оформляється.

Увага! Очевидно, цю функцію повинен виконувати голова ліквідаційної комісії. Передача майна учаснику повинна оформ¬лятися документально шляхом складення відповідного акта приймання-передачі, який підписується учасником і головою ліквідаційної комісії від імені товариства.
Якщо йдеться про розподіл грошових коштів, то тут, як правило, спорів виникати не повинно. Ліквідатор сплачує кожному з учасників належну йому суму відповідно до порядку, передбаченого установчими документами товариства. Питання про розподіл майна між учасниками в натурі повинно вирішуватися самими учасниками. При цьому повинна враховуватися його реальна ринкова вартість, адже відповідно до ст. 20 Закону «Про господарські товариства» ліквідаційна комісія забезпечує визначення вартості майна товариства в порядку, встановленому за-конодавством про оцінку майна, майнових прав та професійну оціноч¬ну діяльність.

Увага! Учасники можуть укласти між собою договір, який би визначав розподіл майна в натурі.
Якщо майно або окремі речі розподілити між учасниками пропор-ційно неможливо внаслідок їх неподільності, допустимою буде переда¬ча цього майна одному з учасників з виплатою на користь інших грошо¬вої компенсації.
У разі якщо учасники не можуть домовитися між собою про розподіл майна, питання повинен вирішувати орган, що прийняв рішення про ліквідацію: загальні збори учасників або суд. Одним із варіантів розпо-ділу може бути продаж майна. Тут слід ураховувати, що продаж майна має податкові наслідки для товариства.

Увага! Може виникнути ситуація, коли учасник не може одержати належної йому частки з певних причин. У цьому випадку можливе застосування до цих правовідносин cm. 537 ЦК України та внесення належної учаснику суми в депозит нотаріуса.

Якщо учасник відмовився одержати належну йому частину майна (фактично подарував її товариству), то ця частка повинна розподіляти¬ся між іншими учасниками пропорційно належним їм часткам.
Важливим для правильного розподілу майна ліквідованої юридичної особи між учасниками, є також співвідношення понять «учасник» і «власник частки» в ліквідаційній процедурі. Наприклад, під час лікві-даційної процедури помирає один з учасників. Його частка переходить до правонаступника. Очевидно, що він повинен одержати частину ак-тивів у разі ліквідації. Але ж внесення змін до статуту після внесення до реєстру запису про прийняття рішення про припинення юридичної особи забороняється (ч. 2 ст. 35 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»). Виходить, що він є власником частки, але не є учасником товариства. Аналогічна ситуація виникає і в разі відступлення частки. Доречно буде нагадати про мож-ливих співвласників частки, зокрема, про подружжя.

Увага! З метою врахування цих відносин, майно ліквідо-ваного товариства повинно ділитися між власниками часток у статутному капіталі, а не учасниками товариства.
Майно кооперативу, що залишилося після задоволення всіх вимог до кооперативу, розподіляється між членами кооперативу, за виключен¬ням майна неподільного фонду, яке не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) коопера-тивній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна (час-тини 6 та 7 ст. 29 Закону «Про кооперацію»).
При ліквідації установи та непідприємницьких товариств (благо-дійних організацій, об'єднань громадян, профспілок творчих спілок майно засновнику (засновникам, учасникам, членам) не передається, а спрямовується на ті цілі, для яких було створено зазначені юридичні особи (ст. 21 Закону «Про об'єднання громадян», ст. 18 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», а також похідним чином випливає з ч. З ст. 83 ЦК).
Згідно зі ст. 20 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» майно релігійної організації, що ліквідувалася, переходить у власність

держави. У разі припинення релігійної організації у зв'язку з порушен¬ням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що пере¬буває в її власності, за винятком культового, може безоплатно перехо¬дити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.

Увага! Очевидно, це положення є застарілим та не може застосовуватися, оскільки не відповідає принципам цивільно¬го законодавства. Майно релігійних організацій, що ліквіду¬ються, має передаватися іншим релігійним організаціям або на благодійні цілі.
9.2.11. Проведення державної реєстрації припинення юридич¬ної особи
Після вирішення долі майна юридичної особи ліквідаційна комісія повинна подати до державного реєстратора документи для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. Зважаючи, що юридична особа є ліквідованою з дня внесення до єдиного державного ре¬єстру запису про її припинення (ч. 5 ст. 111 ЦК), важливим є останній етап ліквідаційної процедури, який стосується проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. Він дозволяє визначити важ-ливий аспект, а саме дату припинення юридичної особи.
Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії або уповноважена ним особа після закінчення процедури повинні подати (надіслати рекомен¬дованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією (форма № 7)1;
- свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;
- оригінал установчих документів;
- акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який затвердже-но ріїненням засновники? (учасники?) або уповноваженого НИМИ органу, причому підписи голови та членів ліквідаційної комісії на
1 Детальніше див.: Форми реєстраційних карток: Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.04.2007 р. № 54 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 34. - Ст. 1370.

^SJtgfe& зп
ліквідаційному балансі повинні бути нотаріально засвідчені. Крім того, для сільськогосподарських кооперативів та господарських товариств подається висновок аудитора щодо достовірності та повноти лисвідацшного балансу;
- довідку відповідного органу державної податкової служби про відсутність заборгованості щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
- довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про від-сутність заборгованості;
- довідки відповідних органів фонди? соціального страхування про відсутність заборгованості;
- довідку архівної установи про прийняття документів, які відпо-відно до закону підлягають довгостроковому зберіганню;
- у разі проведення державної реєстрації припинення акціонерних товариств додатково подається копія розпорядження про скасу-вання реєстрації випуску акцій, засвідчена Аержавною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ст. 36 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Після здійснення державної реєстрації припинення юридичної осо¬би державним реєстратором публікується в «Бюлетені державної реє-страції» повідомлення про проведення державної реєстрації, яке має містити відомості про: найменування юридичної особи; ідентифікацій¬ний код юридичної особи; місцезнаходження юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації припинення юридичної особи (ч. 11 ст. 22 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі¬зичних осіб - підприємців»).
9.2.12. Наслідки ліквідації юридичної особи
Ліквідація юридичної особи може спричиняти певні наслідки для інших осіб, що зумовлює особливості здійснення або набуття ними окремих суб'єктивних цивільних прав, зокрема:
а) у випадку якщо використання пожертви за призначенням виявить¬
ся неможливим після ліквідації юридичної особи - пожертвувача, ви¬
користання її за іншим призначенням можливе лише за рішенням суду
(ч. 2 ст. 730 ЦК);
б) у разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на
майно, передане за договором довічного утримання (догляду), пере-

^&>$&&313

ходить до відчужувана (абз. 1 ч. 2 ст. 758 ЦК). Тлумачення наведеної норми викликає певні запитання, а саме щодо того, який же момент набуття права власності відчужувачем і ліквідації яких юридичних осіб стосується наведена норма. Така постановка проблеми є особливо ак¬туальною в контексті положень абз. 2 ч. 2 ст. 758 ЦК, якими установле¬но, що в результаті ліквідації юридичної особи-набувача майно, яке було передане їй за договором довічного утримання (догляду), перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду). Системне тлу¬мачення дозволяє припускати, що моментом набуття права власності є ліквідація юридичної особи, учасники (засновники) якої не мають пра¬ва на отримання майна ліквідованої особи, тобто непідприємницьких товариств та установ;
в) особливістю відзначається й отримання суми відшкодування, при-судженої Європейським судом з прав людини, на яку мала право лікві¬дована юридична особа. У випадку, якщо сума відшкодування не була отримана під час процедури ліквідації, вона перераховується державним виконавцем на рахунки засновники? (учасників, акціонери?) ліквідованої юридичної особи після подання ними рішень суду, які підтверджують їхній статус засновники? (учасники?, акціонери?) ліквідованої юридичної особи на момент ліквідації та визначають частку відшкодування, що належить до виплати кожному із засновників (учасників, акціонерів) (п. «г» ч. 2 ст. 9 Закону «Про виконання ріїпень та застосування прак¬тики Європейського суду з прав людини»)1.
1 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02. 2006 р. № 3477-IV // Відомості Верховної Ради України. -2006.-№30.-Ст.260.

РОЗДІЛ 2
Окремі види юридичних осіб

§1. УСТАНОВИ

Стаття 101. Управління установою
1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею.
В установі обов'язково створюється правління, до якого застосовуються положення статті 99 цього Кодексу.

Установчий акт може передбачати створення також інших ор¬ганів, визначати порядок формування цих органів та їх склад. 2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

Стаття 102. Передання майна установі
1. В установчому акті визначається майно, яке заснов¬ник (а в разі його смерті - зобов'язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації.
Стаття 103. Зміна мети установи та структури управління
1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звер¬нутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою.
2. У разі зміни мети установи суд повинен враховувати на¬міри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці ви¬годи призначалися за наміром засновника.

3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних причин.
4. У разі зміни мети установи або зміни структури управлін¬ня установи її правління зобов'язане повідомити суду письмо¬вій формі про свою думку з цього питання.
1.1. Поняття установи
Загальне визначення установи як різновиду я*,, організаційно-правових форм юридичних осіб містить ч. З ст. 83 ЦК України, згідно з якою установою є органі¬зація, створена однією або кількома особами (заснов¬никами), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновни¬ками, за рахунок цього майна.
Аналіз наведеного визначення та його порівняльне витлумачення з визначенням поняття «товариство» дозволяє виокремити ознаки, що притаманні установам:
- засновник або засновники установи не є її учасниками;
- засновник або засновники установи мають змогу визначити лише мету створення установи й не беруть участі в управлінні цією особою;
- визначена засновником або засновниками мета створення уста¬нови є критерієм правомірності участі цієї особи в цивільних відносинах;
- майно установи має використовуватися з урахуванням мети ство-рення установи.
Незважаючи на те що поняття установи досліджується в юридичній доктрині вже достатній проміжок часу, щодо суті та змісту цього по¬няття продовжують тривати суперечки та дискусії, які так і не отрима¬ли свого логічного завершення в одній науковій точці зору, що, звісно, впливає й на практику застосування цього поняття на практиці.
Причому проблеми тлумачення цього поняття пов'язані не лише зі складністю визначення загальноприйнятого розуміння його змісту, а й навіть з термінологічною невизначеністю, коли терміном «установа» позначаються учасники цивільних відносин, які існують в організаційно-правовій формі товариств, наприклад фінансові установи, й протилежні

приклади, коли юридичні особи, що є установами за своєю суттю, по¬значаються іншими термінами: «заклад», «фонд» тощо.

Увага! Позначення юридичної особи як «установа» на практиці підлягає критичному осмисленню з метою виявлен¬ня справжньої сутності цієї особи та формулювання висновку щодо зарахування останньої до товариств (наприклад, бан¬ківські установи є переважно акціонерними товариствами) або, власне, установ.
1.2. Класифікація установ
ЦК України не містить прямої вказівки на можливість класифікації установ на підприємницькі та непідприємницькі. Водночас системне тлума¬чення положень статей 83, 86 ЦК дозволяє дійти висновку, що підпри¬ємницька мета, тобто отримання прибутку, не може бути визначена за¬сновником (засновниками) установи як основна мета її створення.
Здійснювати підприємницьку діяльність установи все ж можуть, однак обов'язково лише поряд з основною діяльністю та з урахуванням того, що:
- інше не встановлено законом;
- здійснення підприємницької діяльності відповідає меті створення установи або сприяє її досягненню.
Таким чином, засновницькі документи (установчий акт) установи обов'язково мають містити вказівку на основну мету її створення. За¬значення в цьому документі на можливість здійснення підприємницької діяльності є факультативним, тобто необов'язковим. Наявність же по¬силань в установчому акті установи на можливість здійснення підпри¬ємницької діяльності може бути обґрунтоване з огляду на бажання за-сновників, наприклад, визначити механізм використання одержаного прибутку для сприяння досягненню основної мети.
1.2.1. Приватні та публічні установи
Установи залежно від порядку їх створення поділяються на приватні та публічні (ч. 2 ст. 81 ЦК).
Частина 3 ст.81 ЦК регулює відносини зі створення, визначення організаційно-правових форм, правового статусу лише юридичних осіб

316 ^g&^§-
приватного права. Порядок же утворення та правовий статус юридич-них осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
З огляду на це можна стверджувати, що сукупність правовідносин, які змістовно пов'язані зі створенням публічних установ та встановлен¬ням їх правового статусу, не регулюється ЦК.
Водночас участь таких установ у цивільних відносинах, наприклад, речових або договірних, можливо, і піддається цивільно-правовому регулюванню на засадах, визначених ЦК для юридичних осіб приват-ного права. Принциповими при цьому є положення ЦК (статті 2, 82) згідно з якими на участь юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом.
Тобто в питаннях перевірки правомірності створення та припинен¬ня публічних установ, визначення їх правового статусу тощо правозас-тосовчим органам слід керуватися положеннями відповідних публічних законів, а не ЦК.
Навпаки, у випадку вчинення нотаріальних чи інших дій щодо публіч-них установ під час їх участі в цивільних відносинах, наприклад, під час здійснення належних їм речових чи інших прав, укладення договорів та інших правочинів тощо, окрім публічного-правового законодавства, підлягають застосуванню й відповідні положення ЦК та інших актів цивільного законодавства в такому ж порядку, як і до юридичних осіб приватного права.
На практиці щодо публічних установ навіть у звичайних ситуаціях можуть виникнути труднощі у правозастосуванні з огляду на ту об-ставину, що в багатьох випадках виникає потреба в одночасному за-стосуванні актів цивільного та публічного законодавства, оскільки укладення публічною установою певного договору передбачає необ-хідність наявності в органів управління такої установи повноважень (компетенції) на укладення такого договору (а це можна розглядати як складову частину правового статусу юридичної особи, що регулю¬ється публічним законом) та дотримання вимог ЦК щодо умов такого договору, які регулюються ЦК.
Таким чином, участь у цивільних відносинах публічних установ є досить проблематичною з точки зору механізму правового регулюван-

-2^*5 317
ня цих відносин, оскільки безпосередньо дотичними до перших (тобто приватних відносин) є й публічно-правові відносини (наприклад, від-носини з визначення правового статусу публічних установ), що регу-люються вже не ЦК чи іншими актами цивільного законодавства, а публічними законами.
Певна невизначеність сутності поняття «установа» й складності розмежування установ на приватні та публічні призвела до того, що сьогодні можна констатувати існування відкритого переліку публічних установ або установ, що можуть бути публічними або приватними, до регулювання правового статусу яких та визначення особливостей учас-ті у цивільних відносинах застосовується значне коло спеціальних за-конів, переважна більшість яких має особливості правового регулюван-ня цих відносин, хоча й незначні.
Зокрема, відзначимо закони України, що поширюють свої регулятив-ну дію на окремі види установ:
- музейні установи - Закон України «Про музеї та музейну справу» від 29.06.1995 p., архівні установи - Закон України «Про націо-нальний архівний фонд та архівні установи» від 24.12.1993 p.;
- благодійні установи та благодійні фонди - Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 p.;
- релігійні організації у формі установи - Закон України «Про сво-боду совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 p.;
- наукові установи та заклади освіти - Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 p., Закон України «Про вищу освіту» від 17.01.2002 p., «Про позашкільну освіту» від 22.06.2000 p., Закон України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 р., «Про наукову та науково-технічну діяльність» від 13.12.1991 p.;
- заклади охорони здоров'я Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 р.
Зазначені установи можуть бути засновані як приватним волевияв-ленням, так і внаслідок розпорядчого акта органу влади, що на підставі положень ст. 81 ЦК України надає підстави зараховувати їх відповідно до юридичних осіб приватного права - приватних установ або юридич-них осіб публічного права - публічних установ.
Разом з тим подібного роду диференціація на «приватні - публічні» стосовно таких установ, як музеї, заклади освіти, охорони здоров'я тощо,

викликає суперечки в доцільності самого такого поділу цих осіб, з огля¬ду на ту обставину, що відмінність в суб'єкті права власності (держава, територіальна громада або приватний власник) не повинна впливати на особливості участі державних, комунальних або приватних установ в цивільних відносинах, що ґрунтуються на конституційному положен¬ні про рівність захисту всіх суб'єктів права власності.
Набула поширення практика застосування словосполучення «держав-ні установи» щодо органів державної влади - державних комітетів, комі-сій тощо. Утім, у подібних випадках радше вести мову про певну тради-цію використання подібної термінології, що фактично призводить до змішування публічних юридичних осіб, що мають владні повноваження (органи влади) чи відповідно позбавлені таких повноважень (наприклад, державний навчальний заклад). Регулювання сутності цих установ та відмінних ознак здійснюється публічно-правовим законодавством.
1.3. Створення установ
Відповідно до ч. З ст. 87 ЦК установа створюється на підставі інди-відуального або спільного установчого акта, складеного засновником або відповідно засновниками.
Згідно з ч. З ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юри-дичних осіб та фізичних осіб - підприємців» розрізняються такі види установчих документів юридичної особи:
- установчий акт;
- статут;
- засновницький договір;
- положення.
Виходячи з цього, навіть у випадку створення установи двома та більше особами документальне оформлення цієї процедури має бути здійснено шляхом складення саме установчого акта, а не засновницького договору.
Установчий акт може міститися й у заповіті (ч. З ст. 87 ЦК). Однак проблемним є визнання заповіту або його частини установчим актом, який являє собою установчий документ. Адже функції установчого до-кумент полягають не лише у створенні на їх підставі юридичної особи, а й її подальшої діяльності.
Створення установи на підставі такого установчого акта, як запо-віт, передбачає можливість усунення окремих прогалин у такому уста-

новчому акті, шляхом дій органу державної реєстрації юридичних осіб (ч. З ст. 88 ЦК).
Відповідно до загальної норми Закону України «Про державну реє-страцію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» установчі до-кументи юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом (ч. З ст. 8). Це в повною мірою стосується й установчого акта.
Згідно з ч. З ст. 88, ст. 102 ЦК в установчому акті установи вказу-ються:
- мета створення установи;
- майно (види, перелік тощо), яке передається засновником (заснов-никами) або зобов'язаною особою, у разі смерті засновника, та є необхідним для досягнення встановленої мети;
- структура управління установою (види органів: правління, на-глядова рада тощо, їх повноваження, порядок формування та зміни складу).
1.3.1. Мета створення установи
Істотною ознакою будь-якої установи є певна мета її заснування та діяльності.
Як зазначено вище, такою метою не може бути визначено одержання прибутку, хоча це й не перешкоджає установі з дотриманням певних умов здійснювати підприємницьку діяльність.
ЦК не містить інших прямих обмежень при визначені засновником (засновниками) мети створення установи. Така мета може бути пов'язана з задоволенням як приватного, так і публічного (суспільного) інтересу. За критерієм спрямованості мети прийнято розрізняти приватно ко¬рисні та публічно або суспільно корисні установи.
Установлення публічно або суспільно корисної мети створення уста-нови не є неодмінною ознакою виключно публічної установи, з огляду на те, що поділ установ на приватні та публічні здійснюється за іншим критерієм.
Статтею 103 ЦК допускається зміна мети та структури управління установи поза волею засновника (засновників) установи. Необхідною та достатньою підставою для такої зміни відповідно до частин 1,2 ст. 103 ЦК є та обставина, що здійснення метиустанови стало неможливим або загрожує суспільним інтересам.

320 ^ЗрО—
Зміна мети установи відбувається за рішенням суду, що може бути прийняте у випадку пред'явлення відповідних вимог органом державної реєстрації юридичних осіб та за наявності погодження органів управ-ління установи.
При визначенні нової мети установи суд, позивач (орган державної реєстрації юридичних осіб) та органи управління установи (правління та наглядова рада) мають ураховувати зміст ч. 2 ст. 103 ЦК та у випадку наявності - положення установчого акта, що передбачили потенційну зміну мети установи.
Тобто, визначаючи нову мету діяльності установи, цим органам, у тому числі суду, слід керуватися:
загальним спрямуванням намірів засновника (засновників) при ви-значенні мети установи;
першочерговістю інтересів (вигод) визначеного в установчому акті дестинатора (дестинаторів) установи.
З огляду на формулювання мети створення установи, наприклад її спрямованості, складності управління установою тощо, установчий акт установи має містити вказівки на вигодонабувача (дестинатора) чи коло вигодонабувачів від діяльності установи, повноваження та порядок взаємодії органів управління установою тощо.
У випадку зміни мети установи без урахування цих критеріїв дестинатор установи, який перестав одержувати вигоду від її діяльності, вправі захи¬щати своє право (охоронюваний законом інтерес) у судовому порядку.
Незважаючи на те що положення ЦК не поширюються на регулю-вання статусу публічних установ, слід зробити припущення, що не-одмінною умовою процедури створення таких юридичних осіб також є визначення державою чи територіальною громадою в особі їх органів, мети створення публічної установи. Зробимо припущення, що мета створення публічної установи має бути обов'язкового сформульована з огляду на певний публічний інтерес. Тобто публічні установи за метою свого створення обов'язково повинні бути суспільно корисними.
Мета заснування та діяльності такої установи може бути визначена в нормативно-правовому акті (законі, постанові), якщо йдеться про визначення такої мети для цілого різновиду установ чи в індивідуально-му установчому акті (розпорядженні, рішенні), якщо йдеться про кон-кретну публічну установу.

1.4. Обсяг цивільної правоздатності та дієздатності
установ
Встановлення мети створення та діяльності установи не є єдиним правовим інструментом для обмеження можливостей її участі в цивіль-них відносинах. Додатковим обмеженням може розглядатися й змен-шення обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності.
Відповідно до ч. 2 ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної осо-би може бути обмежена лише за рішенням суду. Зазначене положення стало розумітися як таке, що правоздатність установи не може бути обмежена формулюваннями установчого акта.
Водночас відповідно до ч.І ст. 92 ЦК юридична особа набуває ци-вільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Посилання на установчий документ надає засновнику (засновникам) установи можливості передбачити в цьому акті певні обмеження під час участі установи в цивільних відносинах, які будуть обов'язковими для органів управління цієї установи. Наприклад, в установчому акті може бути закріплена заборона відчуження майна (будь-яким спосо¬бом або лише безоплатно), переданого установі її засновником (за¬сновниками).

Увага! Наявність щодо конкретної установи мети її за¬снування та обмежень у її праводієздатності має бути вра¬ховане на практиці, оскільки ігнорування цих обставин може створити реальні підстави для визнання правочинів цієї установи, що вчиненні за межами правоздатності чи діє¬здатності або всупереч меті створення, недійсними, чи потягти за собою застосування інших цивільно-правових санкцій як до самої установи, так і до інших осіб, що прямо або опосередковано були залучені до вчинення протиправних правочинів.
Положення ст. 91 ЦК України щодо загальної правоздатності уста-нови стосується лише приватних установ. Стосовно ж публічних уста-нов, можна зробити припущення, що вони за загальним правилом мають спеціальну правоздатність та дієздатність, межі якої визначаються або законом (якщо йдеться про установи - органи влади, що підпадають

322 ^ф*^
під дію ст. 19 Конституції України), або нормативно- чи індивідуально-правовими актами та установчими (засновницькими) документами таких юридичних осіб.
1.5. Особливості участі установ у речових
та зобов'язальних відносинах
Принциповим для ЦК України є те, що юридичні особи приватного права можуть бути лише власниками належного їм майна. Тобто приватна установа має бути власником переданого їй засновником (засновниками) майна, що не виключає можливість перебування у приватної установи майна й на інших речових або зобов'язальних тощо правах та підставах.
Унаслідок дії на практиці цього положення ЦК приватна установа як власник майна потенційно необмежена у здійсненні свого права влас-ності в повному обсязі.
Разом з тим згадуванні вище міркування щодо мети створення такої установи та можливе обмеження її дієздатності все ж таки накладають певні обмеження на діяльність органів управління приватної установи під час здійснення права власності та інших речових прав.
У фаховій літературі містяться пропозиції про визнання приватних установ довірчими власниками, оскільки чинний ЦК дозволяє вести мову про існування такого виду права власності (ч. 2 ст. 316). Водночас законодавча неврегульованість відносин щодо визначення змісту права довірчої власності, що згідно зі ст. 92 Конституції має бути визначена виключно законом, не надає достатніх підстав для застосування цього поняття щодо приватних установ.
Майно, що має бути передане установі засновником (засновниками), слід визначати в установчому акті. Це майно передається установі за-сновником (засновниками) або зобов'язаною особою після державної реєстрації установи (ст. 102 ЦК).
Чинне законодавство не містить вказівок на мінімальну та максималь-ну вартість майна, що має бути передане установі. Тому критерієм ви-значення обсягу та вартості цього майна є розумна співмірність такої вартості з метою, з якою створюється установа.
Не містить чинне законодавство й правових наслідків непередання засновником (засновниками) майна, визначеного в установчому акті,

^>Щ?&323
установі після її державної реєстрації. Уявляється, що установа, керую-чись загальними положеннями чинного законодавства, має змогу пред'явити до засновника (засновників) вимогу про примусове пере-дання їй цього майна.
При цьому органи державної влади (орган державної реєстрації юридичних осіб) не мають достатніх повноважень для пред'явлення позовних вимог, спрямованих на скасування державної реєстрації уста-нови, у зв'язку з відсутністю в установи необхідного майна.
Участь приватних установ у зобов'язальних відносинах, з одного боку, регулюється відповідно до загальних положень цивільного зако-нодавства, з іншого - має враховувати мету їх створення та потенційні обмеження цивільної дієздатності.
Досить суперечливою та належно неврегульованою є участь у речо-вих та зобов'язальних відносинах публічних установ.
Це пов'язано з тим, що обґрунтування так званого «правового ре¬жиму майна» юридичних осіб публічного права здійснюється з поси¬ланням на вже відомі «усічені» юридичні конструкції «господарсько¬го відання», «оперативного управління». Стосовно публічних установ традиційно застосовується поняття «оперативного управління», ле¬гальне визначення якого містить ст.137 ГК.
Слід зауважити, що зміст права оперативного управління, закріпле-ний в зазначеній статті ГК України, певною мірою суперечить дефініції поняття установи, яке міститься в ч. З ст. 83 ЦК, згідно з якою істотною ознакою установи є те, що засновник (засновники) установи не беруть участі в управлінні нею. З огляду це можна зробити припущення, що загальне визначення публічної установи має відрізнятися від дефініції, що міститься в ч. З ст. 83 ЦК.

&>-t
324^^^^-
§ 2. ТОВАРИСТВА. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 100. Право участі у товаристві
1. Право участі у товаристві є особистим немайновим
правом і не може окремо передаватися іншій особі.
2. Учасники товариства мають право вийти з товариства,
якщо установчими документами не встановлений обов'язок
учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у
визначений строк, який не може перевищувати одного року.
3. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.
Стаття 113. Поняття та види господарських товариств
1. Господарським товариством є юридична особа, ста¬тутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. 2. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.
Стаття 114. Учасники господарського товариства
1. Учасником господарського товариства може бути
фізична або юридична особа.
■> Обмеження щодо участі у господарських товариствах
може бути встановлено законом.
2. Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.
Стаття 115. Майно господарського товариства
1. Господарське товариство є власником: 1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;
2) продукції, виробленої товариством у результаті господар-ської діяльності;
3) одержаних доходів;

4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.
2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господар-ського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встанов¬лених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.
\ Стаття 116. Права учасників господарського W товариства
1. Учасники господарського товариства мають право ) у порядку, встановленому установчим документом това¬риства та законом:
1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визна-ченому в установчому документі, крім випадків, встановлених законом;
2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержува¬ти його частину (дивіденди);
3) вийти у встановленому порядку з товариства;
4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом;
5) одержувати інформацію про діяльність товариства у по-рядку, встановленому установчим документом.
2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.
\ Стаття 117. Обов'язки учасників господарсько¬му го товариства
1. Учасники господарського товариства зобов'язані:
) 1) додержуватися установчого документа товариства
та виконувати рішення загальних зборів;
2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вкла¬ди (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що пе-редбачені установчим документом;
3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденцій¬ну інформацію про діяльність товариства.
2. Учасники господарського товариства можуть також мати інші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом.

326 QsgfrZ*
С
2.1. Підприємницькі товариства
М Поняття підприємницького товариства безпосередньо
'.. ;. пов'язано з поняттям підприємницької діяльності та її здійс¬ненням юридичною особою. ЦК не містить визначення підприємницької діяльності, а ст. 42 ГК закріплює ознаки такої діяльності: вона повинна здійснюватися визначеними законом суб'єктами (а) самостійно, тобто безпосередньо, (б) систематично, (в) іні-ціативно, (г) на власний ризик. Сферою цієї діяльності є виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг; метою - отримання прибутку, який в подальшому має бути розподілений між учасниками товариства. Тим самим установлюються певні критерії не лише для підприємницької ді¬яльності, а й для визначення підприємницьких товариств.
Важливим є той факт, що ЦК вперше здійснив поділ товариств на підприємницькі та непідприємницькі та чітко визначив поняття остан¬ніх. Адже ні в ЦК УРСР 1922 року, ні в ЦК УРСР 1963 року ні в За¬коні «Про господарські товариства», ні в інших законах та нормативно-правових актах такого поділу не було закріплено.
Не закріплює такого поділу і ГК, в якому йдеться лише про окремі види комерційних та некомерційних підприємств без відповідного та необхідного підходу до логічної послідовності в їх визначенні.
Така термінологія, використовувана в ГК, вимагає з'ясування питан¬ня, як співвідносяться комерційні підприємства, передбачувані в ГК, з підприємницькими товариствами, регулювання яких надається в ЦК.
ГК поділяє підприємства на такі, що «здійснюють підприємництво» (за виразом, що міститься в ч. 2 ст. 62 ГК), та такі, що створюються для здійснення некомерційної діяльності. Отже, поряд використовуються два терміни - «підприємницькі» та «некомерційні».
Не зосереджуючись на термінологічних розбіжностях ЦК і ГК сто¬совно самих суб'єктів1, звертає на себе увагу те, що ГК вживає терміно¬логію «комерційне» (підприємство) стосовно насамперед державних та комунальних підприємств - «державне комерційне підприємство» (ст. 74 ГК), «унітарне комерційне підприємство» (п. 7 ст. 74 ГК), «ка¬зенне комерційне підприємство» (п. 2 ст. 77 ГК) та «комунальне ко-мерційне підприємство» (п. З ст. 78 ГК). Не маючи на меті аналізувати
1 За ЦК це юридичні особи і відповідні їх види - товариства та установи, а за ГК - це господарюючі суб'єкти і насамперед підприємства.

правове положення цих юридичних осіб, зауважимо, що подібний підхід ГК до приналежності комерційних юридичних осіб саме до державних чи комунальних не зрозумілий. Адже тоді постають кілька запитань:
- чи можуть існувати приватні комерційні підприємства?
- чим відрізняються комерційні державні підприємства від підпри¬ємницьких товариств як юридичних осіб приватного права, мож¬ливість створення яких державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами в особі відповідних органів нада¬ється законом?
ЦК РФ використовує термін «комерційні організації» (ст. 50 ЦК РФ). Фактично визначення понять «підприємницьке товариство» за ЦКУкраїни та «комерційна організація» за ЦК РФ ідентичні. Так, п. 1 ст. 50 ЦК РФ визначає комерційну організацію як юридичну особу, яка за основну мету своєї діяльності має отримання прибутку з наступним його розподілом між учасниками.
Зазначена стаття ЦК РФ розмежовує юридичні особи на комерційні та некомерційні. ЦК України поділяє товариства на підприємницькі та непідприємницькі. ГК України з цього питання містить неоднозначні підходи, передбачаючи комерційні підприємства, але обмежуючи їх коло лише публічними юридичними особами (державними та комунальними підприємствами).

Увага! Термін «комерційний» не є повним аналогом тер-міну «підприємницький» і в ЦК не вживається. Тому слід уникати його використання при позначенні того чи іншого виду юридичної особи.
2.1.1. Критерії поділу товариств на підприємницькі та непідприємницькі
У літературі визначають два критерії поділу товариств на підпри¬ємницькі та непідприємницькі, що випливають зі змісту закону (статті 84,85 ЦК). Це мета товариств, якою є одержання прибутку тгрозподіл отриманого прибутку між учасниками.
На перший погляд, перший критерій спрацьовує, адже з положень статей 84, 85 ЦК виходить, що метою підприємницьких товариств, па відміну від непідприємницьких, є саме отримання прибутку. Однак разом

328 4£*gfr*~
з тим ЦК (ст. 86) дозволяє і непідприємницьким товариствам здійсню¬вати підприємницьку діяльність та відповідно отримувати прибуток, але за умови, що ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Звідси виходить, що одержання прибутку само по собі не може бути метою непідприємницького товариства, не на його отримання спрямована діяльність таких товариств. їх метою має бути здійснення суспільно корисної діяльності. Між тим її досягнення не виключає таку діяльність, яка приносить прибуток. Отже, ці категорії перебувають у суміжних площинах і не виключають одна одну.
На жаль, українським законодавством, на відміну від російського1, прямо не закріплено подібні постулати. Утім, із самої назви «непідпри-ємницькі товариства» стає зрозумілою відсутність комерційної спря-мованості їхньої діяльності, а навпаки - чи то благодійний, релігійний, соціальний і т д. характер цих юридичних осіб. Тут також простежуєть-ся різниця між термінами «комерційний» та «підприємницький».
Благодійні, релігійні та інші некомерційні за сутністю юридичні осо¬би не займаються комерцією в повному розумінні цього слова, але не виключається отримання ними прибутку від різних напрямків тієї ді-яльності, яку вони проводять. Наприклад, від видавничої діяльності, від випуску товарів із символікою громадської організації, різноманітних виробів, зроблених у майстернях благодійного фонду або релігійної організації тощо.
Утім, на практиці трапляється зовсім інше: непідприємницькі товари-ства часто своїм головним завданням обирають саме підприємницьку діяльність, яку здійснюють під личиною непідприємницького товариства, і врешті-решт дуже складно визначити, коли діяльність, що спрямована на отримання прибутку, є основною, а коли - вторинною2.
Зазначене вище свідчить про вади першого критерію поділу підпри-ємницьких та непідприємницьких товариств, оскільки на його підставі не можна чітко відокремити перші від других, які такими є по суті, а не за назвою.
Другий критерій - право розподілу отриманого прибутку між учас-никами підприємницького товариства з відповідною відсутністю тако¬го права в учасників непідприємницького товариства, часто вважається
1 Пункт 2 ст. 2 Закону РФ «Про некомерційні організації».
2 Вербицкая Ю.О. О делении организаций на коммерческие и некоммерческие // Корпо¬
рации и учреждения: сборник статей / Отв. ред. М.А. Рожкова. - М.: Статут, 2007. -
348 с. - (Анализ современного права). - С. 7-26; 12.

більш стійким та виваженим. Утім, і цей критерій слід оцінювати все-бічно. Так, ст. 86 ЦК прямо відносить споживчі кооперативи до непід-приємницьких товариств та дозволяє їм та іншим непідприємницьким товариствам займатися підприємницькою діяльністю, розподіляти при-буток між їхніми членами (учасниками). Це ж саме закріплює й ст. 5 Закону «Про споживчу кооперацію».
Однак у будь-якому разі непідприємницьке товариство, займаючись підприємництвом, отримуватиме прибуток (якщо не буде здійснювати підприємницьку діяльність збитково). При цьому варто зважити на два моменти:
- у ч. 1 ст. 85 ЦК йдеться про те, що непідприємницькі товариства не мають на меті одержання прибутку не самого по собі, а для його на-ступного розподілу між учасниками;
- куди спрямовується такий прибуток, якщо він не розподіляється між членами (учасниками) непідприємницького товариства.
З одного боку, отримання прибутку в даному випадку є нормальним для непідприємницького товариства, оскільки таким чином, окрім іншо-го, можна сплачувати заробітну плату працівникам, підтримувати майно товариства в належному стані та розвивати коло його діяльності, що є необхідною умовою існування товариства як юридичної особи. Водночас нерідко ті чи інші особи використовують форму непідприємницького товариства для корисної мети. Очевидно, така діяльність з різноманітних причин, у тому числі оподаткування, приваблює правопорушники?.
Заслуговує на увагу Й той факт, що ЦК імперативно закріплює ви-черпний список підприємницьких товариств. Так, ними можуть бути лише господарські товариства та виробничі кооперативи.
Якщо перелік підприємницьких товариств вичерпний та чітко визна-чений законом, то непідприємницькі товариства фактично не мають чітко визначеного переліку. Так, ст. 86 ЦК відносить до останніх лише споживчі кооперативи та об'єднання громадян. Але список їх, звичайно, набагато більший. Так, відповідно до визначення непідприємницького товариства в ЦК, до них можна віднести: політичні партії, громадські організації; благодійні організації; профспілки; об'єднання підприємців (торгово-промислову палату, організацію роботодавців); товариство співвласників житла; житловий та житлово-будівельний кооператив; товарну біржу; фондову біржу та багато інших1. 1 Див. коментар до непідприємницьких товариств.

Водночас існують і певні проблеми з віднесенням тієї чи іншої юридич¬ної особи до підприємницького чи непідприємницького товариства.
Частина 1 ст. 360 ГК України стосовно фондової біржі вже встановлює, що вона створюється у формі AT, але нічого не вказується щодо мож¬ливості чи заборони мати на меті отримання прибутку. А в ч. 1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» зазначається, що фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з до¬датковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами. При цьому не будемо коментувати цю суперечність стосовно дочірніх підприємств.
Тобто, по-перше, на відміну від регулювання в ГК, фондова біржа може створюватися вже не тільки у формі AT, по-друге, вказується на прибутковість її діяльності, але зі спрямуванням прибутку на її розвиток та забороною його розподілу між її засновниками (учасниками). У тако-му разі виходить, що фондова біржа схожа з непідприємницькими това-риствами, які не мають на меті отримання прибутку для його розподілу між учасниками, як зазначається у ст. 85 ЦК України. Разом з тим не зро-зуміло, чи взагалі вони ставлять таку мету перед собою, що є основопо-ложним для підприємницької діяльності. Адже в такій редакції складно зрозуміти, чи є важливим для непідприємницького товариства отриман¬ня прибутку і чи заборона стосується встановлення такої мети або роз-поділу прибутку між учасниками. Думається, що має переважати перший підхід: для непідприємницьких товариств основоположним є не отри¬мання прибутку, а досягнення інших відповідних цілей. Можливість же здійснення прибуткової діяльності при цьому не відвертається, а лише не допускає при цьому розподілу прибутку між учасниками.
Наскільки це так для товарної та фондової бірж - з редакції вказаних статей не зовсім зрозуміло, адже зазначається лише те, що фондова біржа провадить діяльність з організації торгівлі (ст. 20 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»). Наскільки ця діяльність має бути прибутковою і як це впливає на правовий статус біржі, не вказу¬ється. Так само в ч. З ст. 360 ГК України, де про це прямо не зазначаєть¬ся, хоча наголошується, що діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладання угод кушвлі-продажу цшних паперш та їх похідних.

З інших же підходів у регулюванні бірж не вбачається жодних роз-біжностей їх статусу зі статусом товариств: так само вказується на права учасників (засновників) бірж, на їх участь в управлінні тощо.
Щодо товарної біржі, то згідно з прямою вказівкою на це в законі вона має на меті не одержання прибутку, що автоматично надає їй ста-тусу непідприємницького товариства, а лише надання послуг в укладен¬ні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на то¬вари і т.п. (п. З ст. 1 Закону «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. № 1956-ХІІ1). Однак остання здійснює біржову торгівлю і має прибуток, що складається з надходжень від біржових операцій (ст. 13 Закону), а це насамкінець свідчить про її комерційний характер.
Таким чином, те, чи є товариство підприємницьким, чи воно є непід-приємницьким, розподіл його прибутку (чи заборони цього) не впливає на бачення бірж (товарної та фондової) як товариств, що можуть від-носитися до корпорацій.
Єдиного закону, який би надавав правове регулювання непідприемниць-ким товариствам у правовій системі України не існує. Усі вони врегульо¬вані окремими законами та іншими нормативно-правовими актами, що наштовхує на висновок про невичерпність їх переліку. Та й взагалі воно викликає необхідність уніфікації законодавства про непідприємницькі товариства. Показовим є те, що в Російській Федерації, не зважаючи на дію Закону «Про некомерційні організації», існує потреба обмеження введення в право різновидів некомерційних організацій, що обумовлено послиним зростанням останніху правовому полі. У науці висловлюється пропозицш впорядкування системи таких юридичних осіб2.
ЦК передбачає певні особливості підприємницьких товариств:
1. Частиною 2 ст. 90 ЦК надається можливість для них мати комер-ційне (фірмове) найменування.
2. Логічно стверджувати, що насамперед підприємницькі товариства можуть мати на праві власності такий об'єкт, як підприємство (ст. 191 ЦК). Утім, слід зауважити, що й непідприємницькі товариства не по-збавлені такого права, адже вони також можуть займатися підприєм-ницькою діяльністю.
1 Відомості Верховної Ради. - 1992. - 10. - Ст. 139.
2 Костенко Н.В. Гражданско-правовое регулирование деятельности некоммерческих
организаций в Российской Федерации: Дис. ... канд. юрид. наук. - Екатеринбург, 2004. -
С. 44-68.

332 ^ф*^
3. Підприємницькі товариства, здійснюючи підприємницьку діяль¬ність, укладають відповідні договори. Серед них можна зазначити такі, як договір роздрібної купівлі-продажу (ст. 698 ЦК), договір прокату (ст. 787 ЦК), договір зберігання (ст. 936 ЦК), що обумовлені саме здійсненням товариствами підприємництва, а також договір дарування (ст. 717 ЦК), що має для них певну специфіку. Так, ЦК дозволяє під¬приємницьким товариствам укладати договір дарування між собою за умови, що право здійснювати дарування прямо встановлено установ¬чими документами дарувальника. Утім, це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви (п. З ст. 720).
Підприємницькими товариствами названі в ЦК господарські товари-ства та кооперативи. Кожне з них детально обговорюватиметься ниж-че. У загальних підходах до їх аналізу лише зазначимо таке. Господарські товариства, крім ЦК, регулюються ГК та законами «Про господарські товариства» і «Про акціонерні товариства». Видами господарських товариств є повні, командитні, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерні товариства (ч. 2 ст. 113 ЦК).
При цьому слід зазначити три моменти:
- згідно з ЦК як окремий вид господарських товариств товариство з додатковою відповідальністю не назване. Частина 1 ст. 84 ЦК об'єднує їх з товариствами з обмеженою відповідальністю, нази-ваючи так: «товариства з обмеженою або додатковою відпові-дальністю». Водночас за ГК (ч.І ст.80) та Законом «Про госпо-дарські товариства» це два різних види товариств;
- AT поділяються на два типи - публічні та приватні;
- державні або національні AT (пакети акцій яких належать держа¬ві) не являють собою окремий вид товариств, а можуть мати як особливий правовий режим (для створениху процесі корпорати-зації й приватизації), так і загальний (при реалізації плану про¬дажу акцій із залишенням у державній власності пакета або при невиконанні цього плану).
В Україні існує багато видів кооперативів, які можна класифікува¬ти за різними підставами, зокрема, це споживчі та виробничі. Остан¬ні відносяться до підприємницьких товариств як такі, що мають на меті отримання прибутку та можуть його розподіляти між своїми членами.

^Щі^ззз
2.1.2 .Визначення поняття «корпорація»
Заслуговує на увагу й застосовність до господарських товариств по-няття «корпорація».
Термін «корпорація» в українському цивільному законодавстві від-сутній, але є в господарському законодавстві: в ГК України міститься таке ж визначення корпорації, яке мало місце в ст. З сьогодні не чинно¬го Закону України «Про підприємства в Україні». Згідно з ч. З ст. 120 ГКУкраїни корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів під-приємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.
З наведеного визначення виходить, що українська корпорація (якщо слідувати визначенню, наданому корпорації в ГК) являє собою таку юридичну особу, учасниками якої є лише підприємства. Натомість з ч. 1 ст. 167 ГК виходить, по-перше, що корпоративні права можуть мати не тільки юридичні, а й фізичні особи, бо обмежень їх мати за суб'єктним складом дана стаття не містить. По-друге, ці права мають не тільки учасники корпорації як об'єднання підприємств, а й учасники будь-якої господарської організації. Під останньою ж розуміються всі юридичні особи, які створені відповідно до ЦК та ГК.

Увага! ГК оперує й поняттям корпоративного підпри-ємства. Тобто виходить, що корпоративне підприємство і корпорація - поняття різні.
Згідно з ч. 5 ст. 63 ГК України, корпоративне підприємство діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльнос¬ті засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав.
Ураховуючи таку недосконалу юридичну техніку, яка використову-ється в ГК України, доводиться об'єднувати різні поняття та визначення для того, щоб дійти порозуміння в тому, що ж таке корпорація. Виходить, що в разі відсутності поділу статутного капіталу юридичної особи на частки (паї), у його засновників (учасників) відсутні й корпоративні права. Як наслідок - в унітарних підприємствах не може бути корпора¬тивних прав. Тож вони корпораціями не є.

Неоднозначно те, чи є корпораціями дочірні та приватні підприємства. Так, якщо дочірнє підприємство буде створено господарським товари¬ством, тобто одним засновником, то чи будуть в останнього корпора¬тивні права, тобто чи буде дочірнє підприємство корпорацією? Так само і щодо приватних підприємств (ст. 113 ГК України), якщо воно створюється однією особою.
Однак не зникають ці проблеми і тоді, коли приватне підприємство створюється кількома особами, що нині дозволяється ст. 113 ГК України. Якщо слідувати логіці ГК та враховувати до того ж статті 133,135 цього Кодексу, що власник (тобто засновник) може одноосібно або спільно з іншими власниками (тобто засновниками) засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власнос-ті, праві господарського відання, то виходить, що засновники можуть обрати організаційно-правову форму свого об'єднання, тобто визначити, чи буде це корпорація, чи буде вона власником і чи будуть вони мати корпоративні права. Утім, однозначності між пов'язаністю корпорації та наявністю в учасників корпоративних прав немає. З ГКявно не слідує, що у випадку створення юридичної особи - невласника (якій майно належить на праві господарського відання), вона не є корпорацією, оскільки кор¬порація є тільки власником майна і при цьому не виникає корпоративних прав, оскільки такі можуть мати місце лише в учасників корпорації.
При прагненні України до європейського співтовариства та й вза¬галі до світових процесів уніфікації регулювання бізнесу, насамперед слід додержуватися загальноприйнятих у світі підходів до термінології. Так, відомо, що термін «корпорація», як правило, ототожнюється з терміном «компанія» і вживається в досить широкому розумінні. При¬наймні, його аж ніяк не можна звужувати й використовувати до таких осіб, як корпорації, у визначенні ст.120 ГК.
Термін «корпорація» є родовим, до якого в інших правових системах часто додаються інші терміни з метою деталізації правового статусу кор-порації, наприклад, «асоціація», «інкорпорейтед», «інститут», «това-риство», «союз», «синдикат», «з обмеженою відповідальністю» та ін.
Проте поняття «корпорація» не слід і надто розширювати, ототож-нюючи її з будь-якою юридичною особою.
Критерії віднесення юридичних осіб до корпорацій. Для вирішен¬ня питання, що являє собою українська корпорація, слід обрати певний

критерій для віднесення юридичних осіб до корпорацій. Очевидно, цим критерієм має бути наявність поділу статутного капіталу на частки, які визначатимуть корпоративні права. У свою чергу, наявність корпора-тивних прав свідчить, що ці права належать учасникам корпорації (бо логічно, що в учасників корпорації є корпоративні права, а в засновни-ків, членів, учасників інших юридичних осіб, які не є корпораціями, немає і корпоративних прав).
Утім, таким розумінням не охоплюється випадок, якщо юридична особа створюється одним учасником, адже при цьому немає часток у статутному капіталі товариства, оскільки лише теоретично можна стверджувати, що учаснику товариства в цьому разі належить стовід-соткова частка в статутному капіталі. Якщо цей учасник вирішить про-дати частину, то тоді може йтися про поділ статутного капіталу на частки, яка вже й буде продаватись єдиним учасником товариства.
Виходячи ж із сутності розуміння корпорацій та зіставляючи це по-няття з відповідними поняттями, які надаються в законодавстві інших країн, можна дійти висновку, що українськими корпораціями є товари-ства. А це означає, що установи не можуть в жодному разі відноситися до корпорацій.
Однак не всі товариства є корпораціями. Для віднесення товариств до корпорацій слід ураховувати ознаки корпоративних прав, надані в ст. 167 ГК. За наявності цих ознак в учасників товариства це товариство може вважатися корпорацію і навпаки.
Так, у повних та командитних товариствах не існує органів, є специ-фіка порядку прийняття рішень учасниками і порядку представництва зовні при вступі у відносини з третіми особами. Різняться й відпові-дальність учасників, існує вимога про здійснення ними підприємниць¬кої діяльності та накладення на них відповідних заборон (статті 119,121, 122,124,135 -137 та ін. ЦК України).
У багатьох країнах товариства й корпорації розрізняються, а особливі відмінності мають, безумовно AT, що мають акціонерний капітал та випускають акції. Крім того, слід ураховувати, що товариства, на від¬міну від компаній (або корпорацій, або відповідно AT), в інших країнах не вважаються юридичними особами. У сучасному українському за¬конодавстві не тільки акціонерні, а й усі товариства (крім, простого) визнаються юридичними особами.

336 ^gS^-

Увага! Розбіжностей між ПТ і КТ ma TOB і AT вистачає, щоб визначити перші корпораціями, а другі такими не ви¬знавати.
У підприємницьких товариствах значення має й підприємницька ді-яльність учасників. При цьому слід розмежувати підприємницьку ді-яльність учасників та підприємницьку діяльність самих товариств. Тому звертає на себе увагу, що учасники повних товариств та повні учасники підприємницьких товариств займаються спільною підприємницькою діяльністю. Така діяльність здійснюється учасником не самостійно, а в стані перебування учасником товариства. Це дозволяє зберегти підхід щодо ризикового характеру такої діяльності для учасників, і як наслі¬док - несення ними повної солідарної відповідальності у випадках збитковості результатів такої діяльності, і не проходити державну реє¬страцію кожним учасником товариства.

Увага! По-іншому це врегульовує ГК, вч.7 cm. 80 ГК якого встановлюється необхідність учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства реєструва¬тися суб'єктами підприємницької діяльності. Водночас само¬стійно кожен з них цю діяльність не здійснюватиме, оскільки і договори укладатимуться не ними, а товариством, і прибуток отримуватимуть не вони, а товариство. Тоді виникають істотні проблеми і в оподаткуванні, і у звітуванні тощо.
Згідно з ч. 1 ст. 163 ЦК України та ч. 1 ст. 95 ГК України виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базу-ється на їхній особистій трудовій участі. Тобто для виробничого коо-перативу властива спільна виробнича або інша господарська діяльність при особистій трудовій участі його членів. Розбіжності в термінології очевидні: якщо стосовно повних і командитних товариств ішлося про підприємницьку діяльність, то стосовно виробничих кооперативів - про господарську; якщо стосовно учасників перших товариств не вжива¬ється поняття трудової участі, то в кооперативах про це зазначається. Ач. 1 ст. 34 Закону України «Про кооперацію» встановлюється, що трудові відносини в кооперативних організаціях регулюються, крім

****$&& 33*
цього Закону, також законодавством про працю. Це ще раз свідчить про те, що відносини членів кооперативу щодо здійснення ними трудової діяльності, є не підприємницькими, а трудовими. Щодо спільної діяль¬ності, то очевидно, що і в повному, і командитному, і в виробничих ко¬оперативах учасники (члени) спільно займаються такою діяльністю.
Ці розбіжності є принциповими, адже за відсутності позначення на підприємницьку діяльність членів виробничого кооперативу виходить, що вони і не несуть наслідків її здійснення - власної відповідальності поряд з відповідальністю самого товариства (кооперативу). Слід вка-зати, що це питання не досить опрацьоване, оскільки в сучасному коо-перативному законодавстві немає єдиного підходу щодо цього. А ви-кликане це тим, що в законодавстві не простежується зв'язок між підприємницькою діяльністю учасників товариства і відсутністю в то-вариства ознак корпорацій. І навпаки, за відсутності у виробничого кооперативу підприємницької діяльності його членів можна стверджу-вати про наявність у кооперативу ознак корпорації.

Увага! Здійснення тим чи іншим підприємницьким това-риством підприємницької діяльності не є уніфікованим.
Наведене вище свідчить про відсутність прямого зв'язку з тим, що лише підприємницькі товариства (або юридичні особи, позначені в законі прямо як такі, або ще вужче - господарські товариства) можуть вважатися корпораціями. Біржі, хоча вони й не позначені як підпри-ємницькі товариства, слід віднести до корпорацій. І навпаки, повне та командитне товариства, які визначені як різновиди господарських (а значить, і підприємницьких) товариств, недоцільно вважати кор-пораціями.
Отже, під корпораціями слід розуміти тільки товариства і не охоплю¬вати цим поняттям установи. Не всі товариства мають вважатися корпораціями, а тільки підприємницькі, учасники яких мають корпора¬тивні права. Поняття AT України має не тільки схожість з поняттям корпорації системи загального права, але й практично тотожне понят¬тю підприємницької корпорації. Це твердження так само є вірним сто¬совно ТОВ.

2.2. Правовий статус учасників; засновників; членів 2.2.1. Учасники юридичних осіб
Характеристика господарських товариств має розпочинатися з його учасників, бо саме з їх ініціативи було створено товариство і саме вони є його квінтесенцією. Разом з тим доцільно розглянути учасників всіх то¬вариств для порівняння іх правового становища.
Учасниками товариства є особи, що об'єдналися для створення това-риства і які мають право на участь у ньому (ч. 2 ст. 83 ЦК), або відпо¬відно одна особа при створенні нею товариства одноосібно.
У ч. 1 ст. 87 ЦК зазначається, що створюють юридичну особу учас¬ники (засновники), а в частинах 2,3 цієї статті передбачається створен¬ня відповідно товариства учасниками, а установи - засновниками1.
Засновники - особи, що створили установу (ч. З ст. 83, статті 101, 102 ЦК).
Стосовно створення AT в ЦК практично не вживається термін «за¬сновники» й «учасники». Зтексту статей 152,153 ЦК явно проглядаєть¬ся намір уникнути вживання цихтермінів, бо замість терміна «засновники» застосовується вираз «особи, які створюють акціонерне товариство». Однак в абз. 2ч. З ст.153, абз. 2ч.4ст. 153 термін «учасники» вживається. Не уник законодавець і вживання терміна «засновники» стосовно ство¬рення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 155 ЦК).
За ГК засновниками є особи, які підписали засновницький договір, а також інші особи, що згодом набули такого статусу (що приєдналися до засновників). За текстом ГК, на відміну від ЦК, термін «засновники» є пріоритетним у порівнянні з терміном «учасниками». У ГК звичайно вказується на ті або інші права засновників (учасників), хоча має місце й, навпаки, вказівка спочатку на учасників, а потім на засновників (ст. 86 ГК). У ст. 79 ГК йдеться як про учасників, так і про засновників госпо¬дарського товариства. Тобто тексти зазначених статей ГК не дозволяють зробити висновок, чи тотожні ці поняття або кожне з них має свої особ¬ливості, і вживаються відповідні терміни залежно від: а) виду юридич¬ної особи (підприємства); б) стадії його створення; в) комплексу прав
1 При цьому термін «учасники» застосовується для всіх товариств, незалежно від того, що деякі з них діють на підставі установчого договору, хоча напрошується ототожнення «засновницький договір» - «договір між засновниками», отже, воно створюється засновниками, тобто засновується ними.

й обов'язків осіб, що створили юридичну особу або згодом, що ввійшли до складу його учасників.
Тільки термін «засновник» («засновники») уживається стосовно таких видів підприємств, як підприємства колективної власності (ст. 93 ГК), і не вживається «учасник» (наприклад, що стосується засновника підприємств об'єднань громадян, релігійних організацій (ст. 112 ГК), дочірніх підприємств (ч. 4 ст. 116 ГК)).
Обидві категорії (учасники й засновники) фігурують у господарських товариствах, господарських об'єднаннях (ч. Зет. 119,ст. 120таінГК).При цьому, як зазначено в ч. 4 ст. 128 ГК, можуть мати місце права й обов'язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства.
Поняття засновника й члена розділяються в ч. З ст. 131 ГК та ін., зо-крема, щодо благодійної організації, кооперативу тощо.
Поняття засновника й акціонера розділені також стосовно AT із вказівкою й на деяке розходження їхнього правового статусу (ч. З ст. 131 ГК та ін.). Такий підхід відсутній в ЦК.
Таким чином, аналіз ГК свідчить, що в ньому термін «засновник» уживається стосовно:
- всіх юридичних осіб (підприємствам), якщо йдеться про особу, що прийняла рішення про його створення й наділяє згодом комп¬лексом прав й обов'язків, що випливають з його правового зв'язку зі створеною ним юридичною особою;
- унітарної юридичної особи незалежно від того, чи йдеться про особу, яка прийняла рішення про його створення, або згодом на¬була такого статусу.
Терміни ж «учасник», «член», «акціонер» застосовуються щодо корпоративних підприємств для інших осіб, що приєдналися до заснов¬ників у процесі діяльності вже створеної юридичної особи (підприєм¬ства), за деякими виключеннями.
Категорія членства характерна для таких юридичних осіб, як:
- кооперативи (ст. 95 ГК);
- товарні біржі (ст. 5,8 й ін. Закону «Про товарну біржу»);
- фондові біржі (ст. 361 ГК, ст. 21 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»);
- кооперативні банки (ст. 338 ГК);
- об'єднання підприємств (ст. 121 ГК);

- кредитні спілки (ст. 130 ГК);
- членські благодійні організації (ст.131 ГК, ст.6 Закону «Про бла-годійництво і благодійні організації»);
- громадські організації (статті 1,2 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»;
- політичні партії (ст. 12 Закону «Про об'єднання громадян») та ін.
У літературі вживається термін «член» стосовно й акціонерів1, що
не можна визнати правильним.
ЦК не вживає стосовно учасників юридичних осіб ні поняття «власник» товариства чи іншої юридичної особи, ні інших аналогічних понять.
Навпаки, у ГК не тільки це має місце, але й досить поширений вираз «власникмайна (засновник) суб'єкта господарювання» стосовно, напри-клад» затвердження статуту цього суб'єкта (ч. 5 ст. 57 ГК). Із цього при-воду необхідно мати на увазі таке. При створенні юридичної особи (суб'єкта господарювання, підприємства) особа, яка приймає рішення про це, передає створюваному суб'єкту майно. При цьому засновник має бути однозначно власником переданого ним як вкладу майна. Майно після його передачі переходить до юридичної особи (товариства або установи). До державної реєстрації юридичної особи неможливо гово-рити про неї як власника майна з відсутністю суб'єкта права власності, адже суб'єктом юридична особа стає тільки після державної реєстрації. При цьому варто враховувати різний правовий статус юридичних осіб, передбачених ЦК і ГК.
За ЦК майно передається засновником(ами) у власність створюваної ними юридичної особи, тому що всі юридичні особи приватного права за ЦК є власниками свого майна. Отже, неприпустимо говорити про влас-ника юридичної особи, тому що сама юридична особа і є власником.
За ГК це питання однозначно не визначено за наявності існування в ньому досить великої кількості підприємств, які є по суті юридичними особами приватного права (приватні, дочірні та ін). Стосовно ж публіч-них юридичних осіб (наприклад, державних і комунальних підприємств) засновник зберігає за собою право власності на передане створювано¬му ним підприємству майно. Само ж це підприємство є суб'єктом права господарського відання або оперативного управління. Тому вживання
' Див., напр.: Кашанина Т.В. Хозяйственные товарищества и общества: правовое регули¬рование внутрифирменной деятельности. - М., 1995. - С.60.

терміна «власник майна» стосовно цих підприємств є правильним. Таким власником буде відповідно держава для державних підприємств і територіальна громада для комунальних підприємств.
Увага! Оскільки серед численних юридичних осіб, правило, є власниками, кількість невласників незначна, то вживання терміна «власник майна (засновник) суб'єкта господарювання» для всіх юридичних осіб («суб'єктів госпо¬дарювання») буде, безумовно, неправильним.
2.2.2. Практичне значення поділу понять учасників, засновників акціонерів
Практичне значення поділу понять учасників, засновників, акціоне¬рів є досить суттєвим.
Так, для певних категорій осіб установлено заборону виступати заснов¬никами юридичних осіб, у той час, коли нічого не сказано щодо того, чи можуть ці ж особи бути учасниками або акціонерами.
Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 130 ГК, ч. 4 ст. З Закону «Про кре-дитні спілки»1 встановлено заборону для цієї юридичної особи висту¬пати засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності. Із цього однозначно не виходить, що вона не може бути акціонером, тобто вкладати наявні в її розпорядженні кошти в акції. Тільки зістав¬лення наведених статей з ч. 1 ст. 21 вказаного Закону дозволяє це ствер-джувати, оскільки в ній вичерпно зазначено напрямки діяльності з розміщення кредитною спілкою своїх коштів. Серед них придбання акцій відсутнє, а зазначена лише можливість вкладення коштів у дер¬жавні цінні папери.
Таким чином, до висновку про заборону кредитної спілки виступати акціонером за наявності різношерстої термінології в законодавстві можна дійти лише за допомогою тлумачення.
Різний вік, з досягненням якого особа може бути засновником, членом або учасником юридичної особи. І навпаки, такий вік не встановлено для акціонерів, оскільки вони є власниками акцій, а право власності може мати і неповнолітня особа, і недієздатна особа. Інша справа - здійс¬нення цього права: ' Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 15. - Ст. 101.

342 £*$&**-
• Відповідно до статей 1 ІД2 Закону «Про об'єднання громадян» як засновниками, так і членами політичних партій можуть бути тільки осо¬би, що ДОСЯГАЙ 18-ЛІТНЬОГО віку.
• Навпаки, засновниками громадських організацій можуть бути також лише повнолітні особи, а членами - особи, що досягли 14 років. Заснов-никами ж молодіжних і дитячих організацій можуть бути особи, що досягли 15 років, а їхніми членами - і зовсім малолітні особи.
• Згідно з п. З ч. 1 ст. 32 ЦК неповнолітні особи (з 14 до 18 років) вправі бути учасниками (засновниками) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи. У ст. 114 ЦК загальна заборона для таких осіб бути учасниками госпо-дарських товариств відсутня. Однак ч. 7 ст. 80 ГК для учасників повних товариств і повних учасників командитних товариств установлює ви-могу про необхідність їхньої реєстрації як суб'єктів підприємництва. З урахуванням цього такими учасниками можуть бути особи, які до¬сягли повноліття або 16-літнього віку й стали дієздатними в повному обсязі відповідно до правил ч. З ст. 35 ЦК. Подібних вимог не можна висунути проти учасників товариств з обмеженою й додатковою відпо¬відальністю, а також акціонерів.
Різні також права й обов'язки цих категорій осіб, наприклад учасни-ків господарських товариств і акціонерів. Хоча в ст.116 ЦК йдеться про права учасників всіх господарських товариств, тому що вона міститься в Загальних положеннях § 1 гл.8, однак неправильно говорити про право виходу акціонера з AT, тому що він не виходить, а продає (відчужує) свої акції. Не має акціонер й обов'язків, зазначених у ст. 117 ЦК.
2.2.3. Окремі вимоги до засновників, учасників
і членів деяких юридичних осіб Засновники й учасники господарського товариства
Відповідно до ст. 114 ЦК, ч. 2 ст. 79 ГК учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Обмеження віднос-но участі в господарських товариствах може бути передбачено законом.
Варто зазначити, що не можуть бути:
- учасником повного товариства особи, які є учасниками іншого повного товариства (ч. 2 ст. 119 ЦК);
- повним учасником командитного товариства особа, яка є повним учасником іншого командитного товариства або учасником повно-

^^1^343
го товариства, а також одночасно вкладником цього ж командит¬ного товариства (ч. 2 ст. 135 ЦК);
- учасниками повних товариств і повних учасників командитних товариств особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю, наприклад, посадовим і службовим особам органів державної влади й місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК);
- єдиним учасником товариства з обмеженою й додатковою відпо-відальністю інше господарське товариство, учасником якого є одна особа (ч. 2 ст. 141 ЦК);
- єдиним учасником (акціонером) AT інше підприємницьке това¬риство, учасником якого є одна особа (ч. 4 ст. 153 ЦК);
- засновником, співзасновником або учасником суб'єкта підпри-ємницької діяльності кредитна спілка, крім місцевого коопера¬тивного банку (ч. 4 ст. З Закону «Про кредитні спілки»);
- засновником або учасником суб'єкта підприємницької діяльності державні підприємства (Декрет КМУ від 31.12.1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької ді¬яльності, створених за участю державних підприємств»1);
- засновником господарського товариства об'єднання (союз) гро-мадських організацій, якщо це право не передбачене його статутом (ст. 112ГК);

- засновником господарського товариства політичні партії й ство¬рювані ними юридичні особи, за винятком їхнього виступу заснов¬ником тих господарських товариств, предмет діяльності яких становить продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів й інших суспільно-політичних заходів, а також засобів масової інформації (ч. З ст. 112 ГК, ст. 24 Закону «Про об'єднання громадян»);
- засновником господарського товариства релігійні організації, за ви-нятком їхньої участі у видавничих, поліграфічних, виробничих, реставраційно-будівельних, сільськогосподарських й інших товариствах, діяльність яких забезпечує діяльність релігійних організацій (ч. 4 ст. 112 ГК, ст. 19 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»);
- в інших випадках, передбачених законами України.
Відомості Верховної Ради України. - 1993. -№11.- Ст.94.

344 вв^М~
Засновники виробничого кооперативу
Ними можуть бути фізичні особи (ч. 1 ст. 97 ГК), а за ч. 2 ст. 7 За¬кону «Про кооперацію» також юридичні особи України й іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх пред¬ставників.
Закон містить вимоги до кількості членів кооперативу, який не може бути менше трьох (ч. 1 ст. 97 ГК і ч. 5 ст. 7 Закону «Про кооперацію»).
У кооперативі можливі два види членства: звичайне й асоційоване - для осіб, що визнають статут кооперативу й внесли пай. Правове положення асоційованого члена кооперативу відрізняється від звичайного наявністю в нього дорадчого голосу (а) і переважного права на одержання паю при ліквідації кооперативу (ст. 14 Закону «Про кооперацію»).
Засновники й члени споживчого товариства
Засновниками первинної ланки споживчого кооперативу (споживчо¬го товариства) є фізичні особи, що об'єднуються за місцем проживання або роботи (ст. 5 Закону «Про споживчу кооперацію»).
Членами споживчого кооперативу (споживчого товариства) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Тобто споживчому товариству властиві поняття індивідуального й колективного членства (ст. 6 Закону «Про споживчу кооперацію»).
Індивідуальними членами споживчого товариства можуть бути фізич¬ні особи, що досягли 16-літнього віку, а учнівських споживчих товариств, створюваних при загальноосвітніх школах й інших навчальних закла-дах, - особи, що досягли 14 років.
Колективними членами споживчого товариства можуть бути фермер-ські господарства, господарські товариства, кооперативні, державні й інші підприємства.
Засновники й члени об'єднань громадян, професійних спілок і бла-годійних організацій
Засновниками політичних партій можуть бути фізичні особи, грома-дяни України, що досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності й які не перебувають у місцях позбавлення волі (ст.11 Закону «Про об'єднання громадян»).
Членами політичних партій можуть бути фізичні особи, громадяни України, що досягли 18 років (ст.12 Закону «Про об'єднання грома¬дян»).

Засновниками всіх громадських організацій можуть бути будь-які фізичні особи (як громадяни України, так і громадяни інших держав або особи без громадянства, що досягли 18 років.
Засновниками молодіжних і дитячих громадських організацій можуть бути будь-які фізичні особи, що досягли 18 років.
Членами громадських організацій, крім молодіжн і дитячих, можуть бути особи, що досягли 14 років.
Членами молодіжних і дитячих громадських організацій, можуть бути особи, вік яких визначається статутами цих організацій у межах, передбачених законами України (ч.2 ст.12 Закону «Про об'єднання громадян»).
Засновниками профспілок можуть бути тільки громадяни України.
Членами профспілок можуть бути й іноземні особи, і особи без гро-мадянства (ст. 6 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»):
а) працюючі у фізичної або юридичної особи,
б) самостійно працюючі (як суб'єкти підприємницької діяльності,
члени фермерського господарства; адвокати, приватні нотаріуси,
творчі працівники тощо);
в) учні професійно-технічних або вищих навчальних закладів;
г) тимчасово не працюючі;
д) пенсіонери (статті 6,7 Закону «Про професійні спілки, їх права
та гарантії діяльності»);
Засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути будь-які фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), що досягли 18 років, а також юридичні особи, крім юридичних осіб публічного права: органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також державних і комунальних підпри-ємств, установ, організацій України, повністю або частково фінансова-них з бюджету (ч. З ст. 131 ГК, ст. 5 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»).
Засновники релігійної громади
Засновниками релігійної громади можуть бути фізичні особи (не менше 10 чоловік), що досягли 18 літнього віку (ст. 14 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації».

Засновники і члени товарної біржі
Засновниками і членами товарної біржі можуть бути будь-які:
- фізичні особи (ст.5 Закону «Про товарну біржу»);
- юридичні особи, у тому числі іноземні, за винятком юридичних осіб публічного права: органів державної влади й органів місце-вого самоврядування, а також державних і комунальних підпри-ємств, установ, організацій України, повністю або частково фінан-сованих з Державного бюджету України або місцевих бюджетів (ч.З ст.279 ГК, ст. 5 Закону «Про товарну біржу»).
Згідно з ч. З ст. 279 ГК засновниками й членами товарної біржі можуть бути тільки суб'єкти господарювання, тобто не всі фізичні особи, а за¬реєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 55 ГК).
Засновники і члени фондової біржі
Засновниками і членами фондової біржі можуть бути тільки торгов¬ці цінними паперами, що мають дозвіл на здійснення професійної ді-яльності на фондовому ринку (ст.21 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).
Засновники і члени кредитної спілки
Засновниками і членами кредитної спілки можуть бути тільки фізич¬ні особи, професійні спілки, їх об'єднання (ст.1 Закону «Про кредитні спілки»). При цьому фізичні особи:
- повинні відповідати хоча б одній з перерахованих вимог: мати загальне місце роботи або навчання, або належати до однієї про-фесійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої громадської або релігійної організації або проживати в одному селі, селищі, місті, районі, області (ст.6 Закону «Про кредитні спілки»);
- постійно проживати на території України;
- бути повністю дієздатними;
- не можуть бути членами кредитної спілки особи, які за рішенням суду визнані недієздатними або обмежено дієздатними, особи, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини (частини 1,2 ст.10 Закону «Про кредитні спілки»).
Засновники, учасники й акціонери банків
Учасниками банку можуть бути юридичні й фізичні особи, резиден¬ти й нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Особи, що мають істотне право участі в банку, повинні мати бездо-ганну ділову репутацію й задовільний фінансовий стан.
Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, у яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні й благодійні організації (ст.14 Закону «Про банки і банківську діяльність»).
Учасником державного банку може бути тільки Кабінет Міністрів України або уповноважений ним державний орган, тому що сто відсот¬ків статутного капіталу державного банку належить державі (ст. 7 За¬кону «Про банки і банківську діяльність»).
Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) коопе-ративного банку повинна бути не менше 50 осіб.
Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві коопе-ративні банки (ст. 8 Закону «Про банки і банківську діяльність»).
Таким чином, для окремих видів юридичних осіб законами України передбачаються обмеження щодо кількості учасників, складу учасників (засновників і членів) і щодо формування майна створюваної юридич¬ної особи (статутного капіталу), про що йтиметься нижче.
Підводячи підсумок викладеному вище, можна зазначити такі об-меження щодо кількості учасників (членів):
- виробничих кооперативів - не менше 3 осіб;
- кооперативних банків - не менше 50 осіб;
- політичних партій - не менше однієї тисячі громадян України, що мають виборче право, повинні підтримати засновників підписами про її створення (ст. 15 Закону «Про об'єднання громадян»);
- релігійних громад - не менше 10 фізичних осіб;
- фондової біржі - не менше 20 засновників-торговців цінними паперами;
- кредитних спілок - не менше 50 осіб.
- товариств із обмеженою відповідальністю - не більше кількос¬ті, установленої законом (сьогодні - 10 осіб). При перевищен¬ні цієї кількості ТО В підлягає перетворенню на AT протягом одного року, а після закінчення цього строку - ліквідації в су¬довому порядку, якщо кількість учасників не зменшиться до передбаченого;
- інші випадки, передбачені законами України.

Обмеження за складом учасників характерні для:
- фондової біржі,
- кредитних спілок,
- благодійних організацій;
- товарної біржі;
- інших.
Статтею 114 ЦК та ст. 26 Закону «Про господарські товариства» встановлено, що їх засновниками можуть бути й юридичні особи, якщо законом не встановлені обмеження щодо цього.
Для державних підприємств такі обмеження були встановлені Декре-том КМУ від 31.12.1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств»1. Цим же Декретом припинено дію частин 1 і 2 ст. З За¬кону «Про господарські товариства» щодо права державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств. У зв'язку із цим звертає на себе увагу таке.
Із прийняттям Конституції України (1996) комунальна власність набула самостійності, а комунальне підприємство стало окремим видом підприємств (ст.78 ГК). Тому на них не поширюються обмеження, установлені зазначеним вище Декретом.
Пунктом 1 цього Декрету державним підприємствам заборонено бути засновниками, а п. 6 - засновниками і учасниками господарських товариств. У зв'язку з явною суперечливістю змісту вказаних пунктів, остаточний висновок про встановлення заборони виступати засновни-ками AT можна зробити лише відносно державних підприємств.
Разом з тим спрямованість означеного нормативно-правового акта на заборону державним підприємствам будь-яким способом мати від-ношення до господарських товариств проявляється в тому, що в ньому чітко закріплені винятки: державні підприємства можуть бути учасни-ками банків, торгових будинків, страхових компаній, підприємств з іноземними інвестиціями, створених за їх участю до набрання вказаним Декретом чинності.
Сьогодні заборону для державних підприємств виступати засновника¬ми AT треба розглядати як обмеження їх речових прав на майно. Очевид¬но, що причина встановлення державою подібної заборони була виклика-1 Відомості Верховної Ради України. - 1993. -№11.- Ст. 94.

на необхідністю введення контролю за майном, яке вноситься державними підприємствами як вклад або як оплата вартості акцій. На час прийняття цього Декрету інших форм контролю за відчуженням майна державних підприємств встановлено не було, тому що порядок відчужен¬ня ними засобів виробництва було прийнято лише в 1995 році1.
Питання про виступ засновниками AT державних органів, уповноважених управляти державною власністю, також потребує пояснення. Одним із таких органів виступає Фонд державного майна України (його регіональні відділення і представництва). Однак це стосується тільки тих AT (а отже, і іх засновників), які створені в порядку перетворення, а не первісно2.
На практиці створення AT за участю держави часто пов'язане з не-переборними труднощами, що викликані відсутністю узгодженості законодавчого регулювання правового режиму державного майна в цілому, майна державних підприємств, зокрема, і встановленням сис¬теми державних органів, уповноважених управляти цим майном. Не вирішив остаточно ці питання й новий Закон «Про управління об'єктами державної власності»3. Річ у тім, що державне майно, як правило, закріплено за державними юридичними особами, які вико¬ристовують його для здійснення передбаченої в їх установчих доку¬ментах діяльності з наділенням їх речовими правами щодо цього майна - правом господарського відання і правом оперативного управ¬ління. Ці права не дозволяють державі або її уповноваженим органам вилучати закріплене за означеними юридичними особами майно, за винятком випадків, коли воно надлишкове або не використовується чи використовується суб'єктом права оперативного управління не за призначенням (ч. 2 ст. 137 ГК). Тому, якщо держава зацікавлена ви¬ступити засновником AT, вона повинна мати інші засоби для цього, у тому числі майно, яке перебуває в «незакріпленому стані». До речі,
1 Положення про порядок відчуження засобів виробництва, які є державною власністю, за¬тверджене Наказом Фонду державного майна України від 07.08.1995 р. № 1020 // Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України. - 1996. - № 1. - С. 4. Нині не чинне, адже діє Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, за¬тверджене Наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № 1477. Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, оренд¬них підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства: Постанова KM України від 11.09.1996 р. № 1099 // ЗП Уряду України. -1996. - № 17. - Ст. 489.
3 Про управління об'єктами державної власності: Закон Украінивід21.092006р.№ 185-V// Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 46. - Ст. 456.
С

нині ним не може бути майно, визнане у встановленому порядку без-хазяйним, оскільки воно за законом потрапляє до комунальної влас¬ності (ч. 2 ст. 335 ЦК)1.
Згідно з ГК не вбачається заборон для того, щоб державні, а також комунальні підприємства відчужували закріплене за ними майно шляхом передання його до статутних капіталів господарських товариств. Таким чином, вони можуть бути учасниками господарських товариств з до-держанням відповідної процедури, зокрема з отриманням на це згоди власника. А враховуючи, що зазначеним підприємствам не заборонено придбавати акції, тобто якщо акціонер та засновник мають практично однакові права, то немає сенсу встановлювати будь-які заборони.
Крім державних підприємств-невласників, в Україні існують й інші суб'єкти публічного права, які мають майно на інших речових правах, а не на праві власності2.

Увага! На питання про можливість установ публічного права, які мають майно на праві оперативного управління, бути засновником та акціонером AT, треба відповісти нега¬тивно, оскільки ці юридичні особи мають цільове фінансування за рахунок державного бюджету, а отже, не мають права віль¬но розпоряджатися своїми коштами (за винятком тих установ, які можуть вносити до статутних фондів господарських товариств своє майно, одержане ними за рахунок своєї господарської діяльності). Це стосується також і комунальних установ та казенних підприємств.
Поряд з державними підприємствами, організаціями і установами, за якими державне майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, існують і недержавні юридичні особи, правовий статус яких чинним законодавством України визначено суперечливо. Це фермерські господарства, приватні, дочірні підприємства, підприємства
До цього часу, тобто незважаючи на дворічний строк дії цієї норми, податкова інспек¬ція продовжує здійснювати облік безхазяйного майна згідно з п. 12 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. -№ 6. - Ст. 37; Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затверджений Постановою КМУ від 25.08.1998 р. № 1340 // Офіційний вісник України. - 1998. -№ 34. - Ст. 1280.
Правда, це речові права, не позначені в ЦК, а визначені за ГК як право господарського віда¬ння та оперативного управління. У ЦК подібних видів речових прав не передбачається.

громадських організацій. Поширеною є точка зору про аналогічність пра¬вового режиму їх майна праву господарського відання, однак без законо¬давчих обмежень останнього щодо неможливості безоплатного відчужен¬ня державним підприємством свого майна, заборони виступати учасником господарських товариств та ін. Обмеження для підприємств-невласників установлюються в їх статутах, які затверджуються власниками або засно¬вниками. Стосовно цих юридичних осіб слід висловитися негативно щодо їх правового статусу взагалі та прав на майно зокрема1.
Суперечливість правового статусу вказаних організацій впливає й на можливість для них виступати акціонерами і насамперед засновни¬ками AT. Це викликане не тільки і не стільки наведеними законодавчими обмеженнями (хоча застосування їх до таких юридичних осіб, - це ще одне питання), а більш вагомими проблемами, пов'язаними з тим, чи може невласник передати майно іншій особі, яка стає його власником, бо за давньоримським правилом ніхто не може передати більше прав, ніж має сам (nemo plus juris transferre ad alium potest guam ipse habet). Це загальне правило хоча і не знайшло свого прямого відображення в законодавстві, але мається на увазі2. А наявність у цивільному обороті юридичних осіб-невласників дозволяє на практиці нехтувати цим пра-вилом. Так, і сьогодні ще зберігається становище, коли невласник, на-приклад державне підприємство, передає власнику - AT за договором купівлі-продажу майно, що вважається переданим у власність. Про це можна говорити й щодо передачі майна в оплату акцій як при створен¬ні AT, так і в подальшому. При цьому не вбачається жодних суперечнос¬тей із загальним правилом і вважається, що правила, умови і наслідки передачі майна в таких випадках аналогічні праву власності.
Сучасне цивільне законодавство і цивільна наука також усуваються від оцінювання цього становища, зайнявши таку принципову позицію: цивільним законодавством регулюються відносини між власниками (фізичними та юридичними особами), а між суб'єктами публічного права - остільки, оскільки це необхідно для їх діяльності і цивільного обігу (статті 2, 329 ЦК).
1 Спасибо-Фатеева ІЗ. Окремі аспекти поняття юридичних осіб // Підприємництво, госпо¬дарство і право. - 2001 - № 8. - С.21-24; Кравчук В. Зміна власника (засновника) приват¬ного підприємства // Предпринимательство, хозяйство и право. - 2000. - № 1. - C.S1. 1 Гражданское право. - 2-е изд. / Отв. ред. Е.А.Суханов. - Т. 1. - С. 494; У. Маттеи, ЕЛ. Суханов. Основные положения права собственности. - М: Юрист, 1999. - С. 352.

352 ^g§*^-2.3. Правовий режим майна підприємницького товариства. Права та обов'язки учасників. Корпоративні права. Право участі
2.3.1. Формування майна господарського товариства
У ч. 1 ст. 115 ЦК визначається, що господарське товариство є влас-ником із подальшим визначенням не стільки об'єктів його права влас-ності, скільки джерел походження майна. До них ЦК відносить і майно, передане йому учасниками у власність як вклад до статутного (складе-ного) капіталу, і продукцію, яка виробляється товариством, і доходи, які товариство отримує внаслідок своєї діяльності, і інше майно.
Стосовно майна, переданого товариству учасниками, слід зробити два застереження. По-перше, цим майном можуть бути гроші і речі, майнові права та інші права, що мають грошову оцінку, про що йтиметь-ся далі. По-друге, законодавством допускається передання речей това-риству не тільки у власність, а й у користування. Тому в ч. 1 ст. 115 ЦК підкреслюється, що господарське товариство є власником майна, яке передане як вклад до статутного (складеного) капіталу. Те ж майно, яке передається товариству в користування, залишається у власності учас-ника, а розмір його вкладу вираховується не з вартості майна, а з вар-тості плати за користування ним. Майно, внесене учасником, поверта-ється йому в натурі при його виході з товариства.
Стосовно інших джерел формування майна господарського товариства, то вони звичайні, як і для будь-яких юридичних осіб. Так, стосовно про¬дукції, виробленої товариством, і доходів, які отримало товариство (наприклад, внаслідок реалізації цієї продукції або робіт чи послуг), то вони належать товариству як власнику на підставі ч. 2 ст. 189 ЦК.
Товариство може набувати й інше майно на підставі різноманітних договорів - купівлі-продажу, міни, дарування, ренти тощо, а також вна-слідок спадкування. Товариство може набувати й об'єкти права інтелек-туальної власності на договірних підставах чи в іншому порядку, перед-баченому законодавством.
Між тим на основну увагу заслуговує формування майна господарсько¬го товариства за рахунок вкладів його учасників. Це є одночасно фор¬муванням його статутного (складеного) капіталу. При цьому слід роз-

різняти поняття вкладу, статутного (складеного) капіталу та майна господарського товариства та їх правовий режим.
Вклад - це майно, яке передається учасниками у власність господар-ського товариства і грошовий еквівалент якого становитиме відповідну частку в статутному (складеному) капіталі товариства. Цим майном можуть бути як речі, так і майнові та інші відчужувані права, що мають грошову оцінку (ст. 115 ЦК).
Статутний (складений) капітал складається з вартості вкладів учас-ників. Тобто уречевлений вираз вкладу або його інша характеристика, якщо ним є майнове право, нівелюється і набуває значення лише їх грошовий еквівалент.
Майном господарського товариства є сукупність речей, його майнових прав та майнових обов'язків. Воно формується за рахунок вкладів учас-ників (в грошовій або майновій формі) та з інших джерел, зокрема, вна-слідок здійснення товариством діяльності, укладення договорів тощо.
Як вклад до статутного капіталу може бути внесене будь-яке майно: гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 115 ЦК). Практично так само регулюється це питання й ГК (ч. 1 ст. 86).
Згідно зч. 1 ст. 23 Закону «Про акціонерні товариства» оплата акцій здійснюється грошовими коштами або за згодою між товариством та інвестором - майновими правами, немайновими правами, що мають грошову вартість, цінними паперами (крім боргових емісійних цінних паперів, емітентом яких є набувач, та векселів), іншим майном.
Насамперед варто зауважити, що оплата акцій в інший спосіб, ніж грошовими коштами, можлива лише за наявності згоди між інвестором (особою, яка купує акції) та AT. Тобто такі форми оплати акцій є скорі¬ше винятком, ніж загальним правилом.
Крім того, звертає на себе увагу те, що в ЦК вказується на можливість внесення вкладів у вигляді «інших відчужуваних прав», які мають гро-шову оцінку. У Законі ж «Про акціонерні товариства» ці права прямо називаються немайновими. Утім, протиріч тут немає, адже за ЦК іс¬нують майнові та немайнові права і якщо йдеться про інші права в по¬рівнянні з майновими, то, звісно, ними є права немайнові. Єдине, це те, що такі права мають бути відчужуваними, про що окремо робиться на-голосуЦКі не згадується в Законі «Про акціонерні товариства». Між

тим це важливо, адже особисті немайнові права, які тісно пов'язані з особою - їх носієм, не можуть відчужуватися, а відтак - і вноситися до статутного капіталу.
Ще одна незначна розбіжність у термінології: у ЦК йдеться про не-майнові права, що мають «грошову оцінку», а в Законі «Про акціонер¬ні товариства» - про немайнові права, що мають «грошову вартість». Категорії оцінки та вартості пов'язані між собою, оскільки для визна-чення вартості необхідна оцінка і, навпаки, оцінка враховує критерії для формування вартості.
Утім, труднощі полягають навіть не в термінології, а в сутності того, які саме немайнові та майнові права можуть вноситись як вклад до статутного капіталу або в оплату акцій.
Особливого значення при цьому набувають об'єкти права інтелекту-альної власності, які в ст. 199 ЦК називаються результатами інтелек-туальної творчої діяльності - нематеріальні блага. Серед цих об'єктів для використання в підприємницькій діяльності особливо привабливи¬ми є права промислової власності на винахід, корисну модель, промис-ловий зразок (гл. 39 ЦК). Водночас слід зауважити, що на вказані об'єкти існують як майнові, так і немайнові права.
Майновими правами інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок згідно зі ст. 464 ЦК є право на них та ви-ключне право дозволяти їх використання (видавати ліцензії). У гл. 75 ЦК відповідно передбачено різні види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, серед яких - ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний до-говір, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та інші договори (ст. 1107 ЦК).
Отже, майновими правами інтелектуальної власності можна розпо-рядитись або шляхом надання дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності (статті 1108,1109 ЦК), або шляхом передан¬ня виключних майнових прав інтелектуальної власності (ст. 1113 ЦК). У першому випадку, тобто якщо як вклад до статутного капіталу (в опла¬ту акцій) вноситься право на використання об'єкта права інтелектуаль¬ної власності, учасник/акціонер зберігає своє майнове право інтелек-туальної власності. У другому ж випадку, навпаки, до корпорації переходять майнові права інтелектуальної власності, внесені як вклад або в оплату акцій.

Як нематеріальне благо в ст. 200 ЦК зазначається інформація. Особа, яка володіє інформацією на певному праві, так само як і результатами інтелектуальної, творчої діяльності, може передати її як вклад або в оплату акцій. При цьому проміжне становище серед зазначених об'єктів посідає так зване ноу-хау, і цікавим є питання про можливість його вне-сення як вклад. З одного боку, ноу-хау часто розуміється як результат інтелектуальної праці, тобто як об'єкт права інтелектуальної власності. Натомість ст. 420 ЦК такого об'єкта не передбачає. Однак зіставлення визначення терміна «ноу-хау» в Законі «Про інвестиційну діяльність» (сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау)) з визначенням цього терміна в п. 1.30 ст.1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» (права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау)) доводить, що за своєю сутністю під терміном ноу-хау розу-міється певна конфіденційна (нерозкрита) інформація, право на яку належить особі, що її створила. За своїм призначенням, ця інформація може носити лише технічний, організаційний, комерційний, економіч¬ний характер, оскільки покликана сприяти підвищенню ефективності діяльності юридичної особи, до статутного капіталу (фонду) якої вона вноситься. Тому вона взагалі являє собою комерційну цінність.
Отже, ноу-хау розуміється, по-перше, як нематеріальне благо; по-друге, як комерційна цінність; по-третє, як результат творчої праці; по-четверте, як певна інформація. Співвідношення цих висновків із за-гальним правилом про те, що вклади до статутного капіталу або в опла-ту акцій повинні мати грошову оцінку доводить, що така оцінка стосовно ноу-хау цілком можлива. Відтак, немає перешкод проти вне¬сення ноу-хау як вклад до статутного капіталу корпорації.
Щодо майнових прав, які допускаються до внесення як вклад у корпо-рації, то ними ерізні права користування майном (наприклад, право оренди, лізингу), права на чужі речі (суперфіцій, емфітевзис), право вимоги сплати боргу за договором тощо. Головне, щоб ці майнові права були оборотоз-датними, тобто могли передаватися іншим особам. Так, сервітут за своєю природою не може передаватися окремо від майна, щодо якого він уста¬новлений. Наприклад, земельний сервітут не може вноситися як вклад.

356 ^g&M-
У Законі «Про акціонерні товариства» передбачається можливість оплати акцій цінними паперами. Акції' можуть оплачуватися акціями іїщщх AT. Під час сертифікатної приватизації в оплату акцій вносилися й при¬ватизаційні папери. Не виключається й внесення в оплату акцій казначей¬ських зобов'язань, коносаментів тощо. Натомість Законом встановлено й певні винятки щодо оплати акцій цінними паперами.
Поміж іншим ці винятки та деякі інші заборони формують загальну картину того, що не може вноситися в оплату акцій, а саме:
- боргові емісійні цінні папери, емітентом яких є набувач, тобто май-бутній акціонер. Наприклад, акції не можуть оплачуватися облігаці-ями, що випускаються ТО В, яке хоче придбати акції;
- векселі, заборона внесення якихяк вклад до статутного капіталу госпо¬дарського товариства передбачається, крш Закону «Про акціонерні товариства», й ст. 12 Закону України «Про обії- векселш в Украші»;
- акції не можуть оплачуватися шляхом взяття на себе зобов'язань щодо виконання для товариства робіт або надання послуг. Наприклад, осо¬ба не може набути акції із зарахуванням їх як оплати вартості тих консультацій, які вона надавала для створення AT, або підготовки до¬кументації, необхідної для його державної реєстрації;
- не можуть вноситися в оплату акцій та й взагалі як вклади ті види майна, яке не допускається законом мати юридичній особі на праві власності;
- АГ не може надавати позику для придбання його цінних паперів або поруку за позиками, наданими третьою особою для придбання його акцій;
- у разі наявності в особи, яка виступає учасником товариства, по-даткового боргу, коли її активи перебувають у податковій заставі, передання основних фондів до статутного капіталу юридичної осо¬би підлягає письмовому узгодженню з податковим органом;
- за загальним правилом відчужує майно його власник і тому внесення як вкладів або в оплату акцій майна особою, яка не є його власником, не допускається. У зв'язку з цим постає питання про можливість при-дбання акцій державними та комунальними підприємствами, які не є власниками своїх коштів та майна, бо вони їм належать на праві гос-подарського відання. Існує небезпідставне твердження, що АГ «не може приймати як оплату акцій майно, яким акціонер володіє на пра-

-=^1^357
ві повного господарського відання або оперативного управління»1. Щодо вкладів до статутного капіталу ТОБ/ТДВ, то тут як такої про-блеми немає, оскільки в господарських товариствах державні підпри-ємства та установи брати участь не можуть, а від імені держави діє орган, уповноважений управляти державним майном2;
- є певні обмеження щодо майнових вкладів до статутного капіталу окремих видів юридичних осіб, наприклад банків, формування та збільшення статутного капіталу яких може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків (ч. 1 ст. 32 Закону «Про банки і банківську діяльність»);
- згідно з ч. З ст. 86 ГК забороняється використовувати для форму¬вання статутного капіталу (фонду) товариства бюджетні кошти та кошти, одержані в кредит та під заставу.
Кріїл того, законодавством передбачається в окремих випадках необхід¬ність перевірки аудитором (аудиторською організацією) финансового стану засновників - юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити від¬повідні внески до статутного капіталу (фонду) господарського товариства, а майнового стану засновники - фізичних осіб - підтвердження деклара¬цією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.
Статутом АГ та законом можуть встановлюватися й інші обмеження щодо форм оплати акцій.
Наступним важливим моментом є оцінка негрошових вкладів, які вносяться до статутного капіталу або в оплату акцій.
Оцінка таких вкладів за загальним правилом здійснюється за взаємною згодою осіб, які вносять такі вклади, а в певних випадках - за згодою тих, хто вносить і тих, хто приймає.
Так, при створенні господарського товариства всі питання вирішу-ються засновниками за взаємною згодою, у тому числі щодо оцінки негрошових вкладів. Це питання розглядається ними спільно і фіксу¬ється в засновницькому договорі (статті 120, 134 ЦК), договорі про заснування ТОВ (ст. 142 ЦК) або про створення АГ (ч. 2 ст. 153 ЦК).
Батлер Уильям Э. Корпорации и ценные бумаги по праву России и США // Бат-лер У. Э., Гаши-Батлер М.Е. Корпорации и ценные бумаги в России и США. - М.: Зерцало, 1997. - С.39.
Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.1992 p. № 24-92 // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 11. - Ст.94.

Крім того, ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства» вимагається за-твердження установчими зборами оцінки майна, що вноситься заснов-никами в рахунок оплати акцій товариства.
У разі якщо ТОВ/ТДВ або AT створюється однією особою, вона самостійно визначає оцінку майна, яке нею вноситься як вклад або оплата акцій, і фіксує це в статуті. Якщо командитне товариство ство-рюється одним повним учасником, оцінку майнового вкладу здійснює він самостійно і вказує її в меморандумі (ч. З ст. 134 ЦК).
Між тим у певних випадках, установлених законом, вимагається за-лучення незалежного експерта для оцінки майна, внесеного в оплату акцій (ч. 2 ст. 115 ЦК). Такі випадки передбачені ч. З ст. 23 Закону «Про акціо¬нерні товариства» та ст. 7 «Про оцінку майна, майнових прав та про¬фесійну оціночну діяльність в Україні». Згідно із цими законами обов'язкова оцінка майна для: (а) визначення вартості внесків учасників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою кому-нального майна); (б) якщо майно, що вноситься як плата за цінні папери, перебуває в державній або комунальній власності; (в) уразі розміщення цінних паперів публічного AT, а також (г) у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства. У випадках, перед¬бачених пунктами «б» і «в», грошова оцінка такого майна повинна дорівнювати його ринковій вартості. Ринкова вартість зазначеного май-на визначається суб'єктом оціночної діяльності і підлягає затвердженню наглядовою радою. При цьому затверджена вартість майна не може від-різнятися більше ніж на 10 відсотків від вартості, визначеної оцінювачем, і в разі відмінності затвердженої ринкової вартості майна від визначеної оцінювачем, рішення наглядової ради має мотивуватися.
Крім того, згідно зі ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках створення господарських товариств на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності, у тому чис-лі внаслідок реорганізації державних, комунальних підприємств і гос-подарських товариств з державною часткою майна (часткою комуналь-ного майна) та приватизації, у тому числі при перетворенні державних підприємств на AT
Разом з тим у ст. 22 Закону «Про акціонерні товариства» встанов-люється заборона для AT:

1) розміщувати або продавати викуплені ним акції за ціною, нижчою
за її ринкову вартість, що затверджується наглядовою радою, крім ви¬
падків розміщення акцій:
- під час заснування товариства за ціною, установленою заснов-ницьким договором (договором про створення AT);
- під час злиття, приєднання, поділу, виділу товариства;
- за участю торговця цінними паперами, з яким укладено договір про андеррайтинг. У такому разі ціна розміщення акцій може бути нижчою за їх ринкову вартість на розмір винагороди цього торговця, що не може перевищувати 10 відсотків ринкової вартості таких акцій;
2) розміщувати акції за ціною, нижчою за їх номінальну вартість.
Останнім важливим моментом для формування статутного капіталу
корпорації, про який слід зазначити, є оформлення внесення вкладів до статутного капіталу або в оплату акцій.
• Сутність внесення вкладу до статутного капіталу з точки зору ци-вільного права - це договірні (іноді їх виокремлюють як специфічні корпоративні) відносини про зміну власника. Тобто якщо це договір (між засновниками), то він буде договором, який опосередковує перехід права власності, як і договір купівлі-продажу, міни, тощо.
• Публічне право внесення вкладу до статутного капіталу визначає схо¬жим чином, розуміючи його (а) як обмін матеріальними цінностями на корпоративні права (пп. 3.2.8 Закону «Про податок на додану вартість») або (б) як операції з придбання (продажу) корпоративних прав (пп. 4.2.5, п. 7.6 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств»).
• Оформлення внесення вкладу до статутного капіталу має суттєве значення, оскільки засвідчує виконання відповідних обов'язків учасни¬ків, визначає момент виникнення права власності в корпорації і тягне за собою наслідки, встановлені публічним законодавством.
• ЦК та ГК не передбачають спеціальних вимог щодо цього, крім зазначення на обов'язок унесення учасниками 50% вкладу до реєстрації ТОВ з подальшим внесенням вкладу в повному обсязі протягом року. Очевидно, при цьому слід керуватися загальними нормами про вико-нання зобов'язання (гл. 48 ЦК, зокрема ст. 545; гл. 22 ГК), хоча і тоді це питання фактично залишається відкритим.
• Публічно-правові вимоги внесення вкладів містяться в Законі «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», який визначає необхідність подання для проведення державної реестра-

ції юридичної особи документа, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено за-коном (ч. 4 ст. 24).
Однак питання, що являє собою цей документ, було і залишається відкритим. Так, якщо як вклад вносяться грошові кошти, то таким до-кументом буде відповідна довідка банку. Згідно зі ст. 52 Закону «Про господарські товариства» банківське підтвердження внесків до статут-ного капіталу (фонду) потрібно тільки щодо грошових коштів.
• Якщо ж вносяться речі, то постає питання про оформлення цього
факту відповідною документацією, яка Законом «Про бухгалтерський
облік та фінансову звітність в Україні» називається первинними доку¬
ментами, що повинні складатися під час здійснення господарської
операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення
(ст. 9). Зазвичай прийнятним при цьому є складання акта на підтвер¬
дження факту внесення речей.
У випадку внесення засновниками негрошових вкладів при створенні корпорації' ці вимоги виконати складно, оскільки постають такі питання:
- хто складає цей акт і хто його підписує;
- куди або кому вносяться речі, майнові та немайнові права, коли немає суб'єкта, який би їх прийняв, адже вказані об'єкти призна¬чені для передання юридичній особі, якої ще немає, бо вона не зареєстрована;
- що підтверджує цей акт, адже при цьому не може йтися про пере-дання речей у власність юридичної особи, яку ще не створено. А само по собі передання майна засновниками повинне потягти перехід права власності на нього. Однак їх власником буде корпо-рації! після її державної реєстрації. Аналогічні проблеми виника-ють при внесенні як вкладів майнових та немайнових прав.
• Висловлюються пропозиції складати такий акт спеціальною комісією,
призначеною керівником юридичної особи1, але це не прийнятно, оскіль¬
ки сформувати таку комісію неможливо внаслідок того, що до державної
реєстрації юридичної особи немає її як суб'єкта права, відповідно її ке¬
рівника та інших працівників, які могли б увійти до складу такої комісії.
' Рижикова О. Відповіді на питання // Все про бухгалтерський облік. - 2001. - № 20 (566).-С 15.

Залишається тільки призначення когось з учасників, якому переда-ються майно, майнові та немайнові права іншими учасниками, аби лише додержатися вимоги про внесення учасниками 50% вкладу до реєстра-ції ТО В або оплати акцій в негрошовому виразі. Це спричиняє істотні труднощі внаслідок специфіки передачі майнових та немайнових прав, які передаватимуться спочатку одному з учасників, а потім ще раз - уже зареєстрованому товариству.
• Узагалі ж майнові права можуть передаватися в різний спосіб, зо-крема з додержанням норм про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК). При цьому така ступінчаста передача речей, майнових та немайнових прав до статутного капіталу створюваної юридичної особи викликає великі сумніви.
• Мають місце й особливості внесення вкладу у вигляді ноу-хау, що фактично означає надання учасником товариства права використову-вати інформацію, яка складає його сутність. Порядок передання інфор-мації сторони визначають самостійно, виходячи з її специфіки та об¬сягу. Як правило, цей факт має підтверджуватися її фіксацією на тих чи інших носіях (матеріальних або електронних).
• Застосовуваний часто вираз «передача з балансу на баланс» є не-прийнятним для вирішення питань про внесення учасником вкладу, оскільки така дія є бухгалтерською операцією і не вирішує проблеми переходу права власності.
• У разі злиття або приєднання юридичні особи, які внаслідок цього припиняються, майно не передають як вклади до статутного (складе-ного) капіталу правонаступника, бо вони не стають учасниками ство-рюваної юридичної особи. Тобто не правильно вважати, що статутний капітал останньої становить вартість сукупності всього майна тих юри-дичних осіб, які припиняються. Статутний (складений) капітал нової корпорації складає вартість статутних капіталів її правопопередників, а обсяг і вартість усього її майна може бути іншою.
• Навпаки, коли йдеться про приватизацію державного майна шляхом акціонування, що супроводжується перетворенням державного підпри-ємства на AT, його статутний капітал становить вартість усього майна державного підприємства, а не тільки статутний капітал останнього.
При приватизації можливі випадки, коли майно передається до статут¬ного капіталу AT, а деяке майно закріїїлюється на позабалансових рахун-

362 ^UJM^ J
ках (наприклад, житлові будинки). Є також непорозуміння з майном, яке відносилося до об'єктів соціально-побутового призначення, що виклика-не суперечливим регулюванням цього питання ст. 24 Закону України «Про приватизацію державного майна» в редакції, яка діяла до 2000 ро-ку і встановлювала правило про безоплатну передачу такого майна ство¬рюваному господарському товариству за умов, що трудовий колектив державного підприємства викупив більше половини вартості його майна. Проте в подальшому держава стала вважати, що вираз про безоплатну передачу майна не слід сприймати так, що на це майно набувається право власності корпорацією, яка приватизувала державне майно. Навіть було внесено відповідні зміни до вказаного Закону.
Однак, якщо зазначені об'єкти вважати такими, що не перейшли на праві власності до корпорації, тоді мусимо визнати, що на майно кор-порації виникає складний правовий режим: одні об'єкти йому належать на праві власності, а другі - на інших правах, до речі, невідомо яких. Навряд чи це є вірним.
2.3.2. Вклад та частка
Підсумовуючи наведене про формування майна господарського това-риства, слід зазначити про відмінності понять «вклад» та «частка». Вкла-дом є майно (в різному його вигляді) учасника, яке він вносить до статут-ного (складеного) капіталу господарського товариства. Після внесення учасником свого вкладу і набуття на нього права власності товариством, поняття «вкладу» не вживається, бо його як такого вже не існує. Навпаки, з'являється частка в статутному капіталі, яка, з одного боку, є невід'ємною від самого статутного капіталу (як ціле та його частина), а з іншого - являє собою об'єкт права власності учасника, з яким він може вчиняти правочини. Саме тому частку можна продавати, спадкувати тощо.
Виходячи зі ст.177 ЦК, ми маємо майнові та немайнові об'єкти, і частку слід віднести до перших. Серед майнових об'єктів прийнятними для віднесення частки до якогось із них є річ та майнові права. Вибір при цьому має бути зроблений на користь майнових прав, бо частка не являє собою певні речі.
Увага! Ми не можемо оперувати просто поняттям част¬ки, має йтися про частку в статутному капіталі товариства. Відтак, цей об'єкт (частка в статутному капіталі товари-

ства) має бути пов'язаним з іншим об'єктом - статутним капіталом товариства. Інакше кажучи, частка в статутному капіталі това¬риства має розглядатися як складова статутного капіталу.
Натомість виникає істотне протиріччя. Сам по собі статутний капі¬тал господарського товариства об'єктом права не є, бо він являє собою бухгалтерський шифр, в якому відбивається майно, що має існувати, а не те, що дійсно існує. Статутний капітал є показником (або виразником) іншого об'єкта - майна.

Увага! У законодавстві має місце непроста ситуація: при тому, що основоутворююче поняття (статутний капітал) об'єктом не є, його складова (частка в статутному капіталі) вважається об'єктом, з приводу якого вчиняються правочини.
Будучи обумовленою розміром майнової участі учасника в статут-ному капіталі, частка в статутному капіталі господарського товариства пов'язана з поняттям прав учасника (корпоративними правами). Такий тісний зв'язок приводить іноді до їх ототожнення, внаслідок чого гово¬рять не про відчуження (спадкування) частки в статутному капіталі, а про відчуження корпоративних прав. Натомість це різні поняття.
Корпоративні права є достатньо новою правовою категорією з досить неоднозначним правовим регулюванням. їх особливість полягає в їх подвійності.
По-перше, вони регулюються як ЦК, так і ГК. У ЦК термін «корпо-ративні права» взагалі не вживався, але, по суті, ними є права, які мають учасники господарських товариств, виходячи з їх участі у формуванні статутного (складеного) капіталу.
У ч. 1 ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства» введено термін корпоративні права, якими є сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власнос¬ті на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів AT у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.
Указаним Законом унесено зміни й до ст. 152 ЦК щодо посвідчення акціями корпоративних прав. Водночас у ЦК поняття корпоративних прав так і не було надане. А внаслідок цих змін стало не зовсім зрозумі-

364 ^g&O-
ло: корпоративні права мають лише акціонери чи й учасники інших господарських товариств.
У ст. 167 ГК надається визначення корпоративних прав, як прав осіб, частка яких визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають перелічені в ГК правомочності. Такий стан регулювання спричинив безплідну дискусію про юридичну природу корпоративних прав.

Увага! Систематичний науковий аналіз вказаних норм доводить, що корпоративні права - це права учасників всіх господарських товариств, які вважаються корпораціями.
По-друге, самі корпоративні права складаються з кількох дрібніших прав, які стало загальноприйнято поділяти на дві складові - майнові та немайнові, що за своєю сутністю істотно відрізняються від тих осо¬бистих немайнових прав, які ми зазвичай характеризуємо як невідділь¬ні від особи, що не мають майнового змісту тощо. Немайнові права учасників господарських товариств є організаційними правами.
Майнові права - це право на отримання частини прибутку (дивіден¬дів) від діяльності товариства та активів у разі ліквідації останньої від¬повідно до закону; переважні права на придбання відчужуваних часток іншими учасниками або акцій приватного AT та деякі інші.
Організаційними є право на участь суб'єктів корпоративних прав в управлінні господарським товариством, на інформацію про його ді-яльність та інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.
Ці «дрібні», «складові» корпоративних прав безпосередньо і щільно пов'язані між собою і з них, власне, і складаються права учасників госпо-дарських товариств, про які зазначається в ст. 116 ЦК. Вони взаємозалеж¬ні та взаємообумовлені. Слід також зазначити, що такий поділ є певною мірою умовним, але зручним для уявлення про можливості, яких набува¬ють особи, вкладаючи (інвестуючи) свій капіталу господарське товариство. У дійсності ж, звісно, ніхто з практиків не замислюється, яка правова природа участі в загальних зборах та вимоги про виплату дивідендів.
По-третє, корпоративні права мають зовнішній та внутрішній аспек-ти. Насамперед корпоративні права знаходять свій прояв у внутрішніх стосунках за типом «учасник» - «господарське товариство». Однак учасник може й позбутись своїх корпоративних прав унаслідок укладен-

-М^5» 36$
ия договору про відчуження частки в статутному капіталі або акцій. Дуже вдало подвійність корпоративних прав була свого часу охарактеризована М.М. Агарковим стосовно прав акціонера, які надаються йому акцією. Він вірно підмітив існування «права на акцію» та «прав з акції».
Чи можна так само охарактеризувати права учасників інших госпо-дарських товариств, в яких немає акцій, але які мають право на частку в статутному капіталі? Авжеж. Жодної різниці при цьому немає, крім того, що в акціонерів є акція як об'єкт їх права, а в учасників інших гос-подарських товариств - частка в статутному капіталі. Акція також за-кріплює певну частку в статутному капіталі. А в тих господарських то-вариствах, які акції не випускають, частка в статутному капіталі «не одягнена» в цінний папір.
Тоді виходить, що учасники всіх інших господарських товариств, крім акціонерного, мають «право на частку» та «права з частки» (аналогіч¬но правам «на акцію» і «з акції»). І якщо вираз «право на частку» є загальновживаним, то вираз «права з частки» навряд чи можна почути, бо ними є права учасників господарських товариств або корпоративні права, що те ж саме.
Подвійна природа корпоративних прав (інтровертний, тобто внутріш-ній, та екстравертний, тобто зовнішній їх прояв)' має глибоке коріння.

Права учасників господарських товариств/ права акціонера
1
Право на акцію/право на Участку в статутному капітал
- продати
- подарувати

• поміняти
• передати в спадщину
- та ін.
Корпоративні права
• на участь в управлінні товариством
- на інформацію
- на дивіденди
- вимагати проведення розрахунків при виході з товариства або викупу акцій та ін.
1 Хоча й небезпроблемно вказувати на чіткий поділ відносин на внутрішні (корпоратив¬ні) та зовнішні (договірні, спадкові), адже тоді непросто буде пояснити, якими (вну¬трішніми чи зовнішніми) будуть відносини щодо відчуження частки, яку придбає інший учасник господарського товариства, реалізуючи тим самим своє переважне право.

366 4£хфь&-
Ці ознаки прояву корпоративних прав тягнуть за собою вельми склад-ні питання. Одне з найголовніших з них - це те, чи являють собою корпо-ративні права (якими є права учасників корпоративних правовідносин) об'єкт цивільних прав, з яким можна вчиняти правочини. Це важливо зрозуміти із самого початку оскільки взагалі права можуть виступати як об'єкти, їх можна відчужувати і спадкувати. Прикладом є право вимоги. При заміні кредитора він продає або дарує своє майнове право іншій особі, яка набуває відповідне право вимагати від боржника погашення ним боргу (ст. 512 ЦК); але об'єктами є майнові права (ст.177 ЦК).
З корпоративними правами аналогічно поводитися не можна, тобто не можна їх продавати чи спадкувати. І очевидно, цьому заважає їх по-двійна природа, адже вони складаються не лише з майнових, а й з не-майнових (організаційних) прав.

Корпоративні права
майнові організаційні (немайнові)
На дивіденди На участь в управлінні товариством
Вимагати проведення розра-хунків при виході з товариства або викупу акцій На інформацію
Переважне право на придбан¬ня акцій додаткового випуску
Отримати частку майна після ліквідації товариства
Оборотоздатними ж є суто майнові права. Суто майновим правом є право на частку в статутному капіталі господарського товариства. В AT випускаються акції, які будучи цінними паперами, являють собою окре¬мі об'єкти, прирівняні до речей (ст. 177 ЦК). Тому акції обертаються як звичайні речі.
Таким чином:
і) саме частка та відповідно акція є об'єктами, а не ті права, які в них втілюються, тобто не корпоративні права;
2) саме частки та акції можуть продаватися та спадкуватися, а не корпоративні права;
3) з відчуженням частки корпоративні права не переходять до на-бувача частки, а набуваються ним як учасником товариства.

З наведених міркувань виходить такий логічний рядок:
1) корпоративні права має учасник господарського товариства;
2) ці права обумовлені його часткою в статутному капіталі або акціями;
3) корпоративні права є суб'єктивними правами учасників господар-ських товариств. Вони призначені для фігурування в корпоратив-них відносинах, що складаються між учасником та товариством, -участі в загальних зборах, розподілі прибутку тощо;
4) частка/акції є об'єктами, з якими можна вчиняти правочини, тобто призначені для фігурування у звичайних цивільних від¬носинах учасника господарського товариства щодо обороту, тобто при їх купівлі-продажу, даруванні, міні, успадкуванні, управлінні тощо;
5) якщо частка/акції є об'єктами, то вони фігурують не лише в до-говірних та спадкових правовідносинах, а й у відносинах власнос¬ті. Тобто може йтися про право власності на частку/акції, а отже, і про спільну власність на них.
Можна зазначити й інакше:
- продаються та спадкуються частки або відповідно акції; корпора-тивні права не спадкуються і не продаються, а отже, корпоративні права реалізуються лише в корпоративних правовідносинах;
- частки та акції перебувають у договірних та спадкових правовід-носинах;
- частки та акції є й об'єктами права власності, тобто вірним є як «право власності на акцію», так і вираз «право власності на част-ку», а отже є підстави вести мову й про право спільної власності на акції та частки.
З наведених міркувань стає зрозуміло, що корпоративні права є од-нією складовою правовідносин - їх змістом, а частка в статутному ка-піталі або акції - іншою складовою - об'єктом.
Зрозуміло також, що й правовідносини ці не ті ж самі, бо корпора¬тивні права реалізуються в корпоративних правовідносинах, які мають свою специфіку в порівнянні із загальноцивілістичними відносинами. Право на частку або акції виступає об'єктом суто цивільних правовідно¬син (купівлі-продажу, спадкування тощо). При цьому в цих відноскнах корпоративні права приховуються за правом на частку/акції, адже в

368 ^ф**^
набувача частки/акції виникають такі ж корпоративні права, які мав відчужувач. А право на частку/акції приховується в корпоративних правовідносинах, адже виходячи з того, що особа є учасником/акціо-нером, тобто має право на частку/акції, вона й в змозі реалізувати свої корпоративні права. В іншому випадку це стає неможливим, наприклад, її не допустять до участі в загальних зборах, не виплатять дивіденди.
Важливо зосередити увагу на впливі частки на правовий режим усьо-го майна.
Незалежно від розміру частки за загальним правилом учасник впли-ває на правовий режим усього майна товариства так само, як і спільно¬го майна, оскільки всі питання вирішуються учасниками за взаємною згодою. Але в учасників повного та командитного товариств є й мож-ливість іншого варіанта - голосування (ч. 1 ст. 121 ЦК).
Навпаки, в ТОВ ma AT вплив учасника на правовий режим всього май-на товариства відбувається залежно від розміру частки в статутному капіталі. Між тим відбувається й подальша трансформація, обумовлена цією залежністю:
- незначна частка взагалі не надає жодної реальної можливості впливу на режим майна, оскільки на загальних зборах вирішу-ються голосуванням лише окремі питання стосовно майна (ви-плата його частки у вигляді дивідендів, затвердження значних правочинів тощо), а переважна кількість питань вирішується виконавчим органом, обрання до якого відбувається не часто і до якого потрапляють особи або їх представники (ставленики) зі значною часткою майна;
- значна частка дозволяє вирішувати питання правового режиму всього майна товариства.
Розмір цих часток і насиченість змісту понять «значна» та «незнач¬на» частки залежать від багатьох факторів і не можуть бути однозначно визначеними. Так, «незначною» для вирішення майнових питань буде й частка, трохи менша за 50% статутного капіталу, якщо в когось буде зосереджена частка більше ніж 50%. А у випадку розпиленості акціоне-рів буває, що й менше 10% надає можливість впливати на вирішення майнових питань усього товариства.
Право власності господарського товариства схоже з правом спільної власності, де також є частки в праві на майно.

^^3^369
їх порівняння з відносинами спільної власності, виявляє також як схо-жості, так і розбіжності правових режимів спільної власності і власності ГТ, особливо складеного капіталу повних і командитних товариств.
В останньому випадку є майно товариства, є його складений капітал, є частка учасника в ньому. Якщо ж ідеться про спільну часткову власність, то ми маємо спільне майно, воно ж є правом спільної власності (ст. 355 ЦК), і є частка в праві спільної часткової власності.
Отже, на відміну від товариств, в яких законодавець зазначає на частку в капіталі (а не праві!), при виникненні спільного майна, що належить кільком особам на праві спільної часткової власності, кожен з них має частку в праві.
Ураховуючи наведені вище міркування, слід визначитися, чи існує окреме право на частку в капіталі господарського товариства. Адже якщо є об'єкт - частка в капіталі, то має бути і відповідне право на нього.
Тобто логічно було б на порівняння з правом спільної власності вка-зувати таке: частка в статутному капіталі господарського товариства -об'єкт права приватної власності учасника. Учасник господарського то¬вариства відповідно має право на частку в статному капіталі.
Утім, у ЦК право на частку в статутному капіталі не визначається, а йдеться лише про права учасників господарського товариства (ст. 116 ЦК), серед яких можна шляхом логічних умовиводів вивести і право на частку, хоча б тому, що статті 127,147 ЦК встановлюють право учасни¬ка продати свою частку.
Також потребує визначення те, від чого залежить різний правовий режим часток: від входження до складу спільного майна чи від наявності або від¬сутності іншого фігуранта - юридичної особи, якій воно б належало.

Увага! Упертому випадку право на майно належить кіль¬ком особам одночасно, а право на частку в праві на це майно належить кожному співвласнику. У другому випадку право на майно належить господарському товариству як юридичній особі. Складений капіталу повних та командитних това¬риствах не є окремим об'єктом права, а значить, не використову¬ється вираз «частка в праві на складений капітал», але в ньому також є частки.

370 6?g&*^
Будучи майновими правами, право на частку в праві спільної власнос-ті і право на частку в складеному капіталі (як і право на частку в статут-ному капіталі, і право з акції) співіснують з іншим правом немайнового характеру, оскільки ці права надають право на управління так само, як і за відсутності юридичної особи. Утім, законодавець і тут вживає різну тер-мінологію. Так, він узагалі уникає цього терміну в гл. 26 ЦК «Право спільної власності», а в гл. 77 «Спільна діяльність» застосовується термін «ведення спільних справ учасників» (ст.1135 ЦК), рівно як і при регу¬люванні аналогічних питань у повному товаристві (ст. 122 ЦК). Водночас законодавець вводить і термін «управління» товариством (статті 121, 136 ЦК), яким розмежовує ведення спільних справ учасників (як зовніш¬ню діяльність у відносинах з третіми особами) та управління як внутріш¬ню діяльність (відносини між учасниками).
Оскільки існує поняття корпоративних прав, повсюдно вживається термін «корпорація» стосовно господарських товариств1, а ці товари¬ства згідно зі ст. 115 ЦК є власниками, то не виключається й вживання терміну корпоративна власність.
Інтереси вкладення капіталу різними суб'єктами ринкових відносин утілюються в так званій структурі корпоративної власності, що являє собою розподіл статутного капіталу господарських товариств на частки, а в AT - на пакети акцій, які належать різним акціонерам (мажоритарним, міноритарним, стратегічним інвесторам, фінансовим інститутам тощо). Ця структура корпоративної власності безпосередньо відбивається на корпоративному управлінні у вузькому розумінні - формуванні органів господарського товариства та їхньої діяльності, Причому це настільки тісний і очевидний зв'язок, що відкидати термін «структура власності» вказівкою на деяку його суперечливість недоцільно. Він є допоміжним для розуміння сутності всього комплексу відносин «корпоративна власність - корпоративне управління».
*Ь. А Увага! Корпоративну власність не слід називати колек-
WQ І тивною, як то часто стверджувалося раніше за часів існу-
(£№§' вання колективної власності за Законом «Про власність».
' І З прийняттям Конституції України (1996) колективної
власності в нашій країні не повинно бути, але ще довгий час
Хоча не всі з них вважаються корпораціями, як було зазначено вище.

за інерцією продовжували вказувати на господарські товариства, як на суб'єктів права колективної власності. І тільки з 1 січня 2004 ро¬ку ситуація змінилася, адже як в ЦК, так і в ГК господарські това¬риства не просто названі власниками, а за ГК вони не віднесені до суб'єктів права колективної власності1.
2.3.3. Права учасників господарського товариства
Права учасників господарського товариства детально характеризу¬ватимуться нижче, а зараз слід лише вказати на таке право, як право на участь (ст. 100 ЦК), яке врегульовано в ЦК осторонь від інших прав учасників господарських товариств і стосується прав учасників усіх товариств, а не лише господарських. Водночас це право викликає непо¬розуміння, по-перше, своїм розташуванням в ЦК (між статтями про виконавчий орган товариства й управління установою); по-друге, сво¬єю юридичною природою. І саме тому, що воно найбільш спірний про¬яв знаходить стосовно учасників господарських, а не інших товариств, варто його прокоментувати саме тут.
Право участі розглядається і як тотожне з корпоративним правом, і як окреме право.
Якщо виходити з відокремленості права участі від корпоративних прав, то ним має бути щось інше, ніж зв'язок особи з товариством. На¬справді ж це не так, і не зважаючи на те, що ст. 100 ЦК не містить визна¬чення права участі, його сутність саме і полягає в наявності вказаного зв'язку. Тоді виходить, що і корпоративні права, і право участі мають одну й ту ж саму сутність.

Увага! Стаття 100 ЦК чітко і однозначно встановлює немайнову природу права участі в той час, як корпоративні права мають складну (майново-немайнову) природу.
Натомість такий підхід не можна вважати бездоганним. Насамперед, у ст.1 ЦК зазначається, що предметом цивільного права є особисті не-майнові та майнові відносини2. Але в ст. 100 ЦК щодо права участі не вживається термін «особисті», хоча й вказується на неможливість
' А колективна власність попри всі доводи проти її існування все ж таки в цьому Кодексі передбачена.
2 Хоча, безсумнівно, існують й інші цивільні права - організаційні, корпоративні, ви¬ключні, немайнові (без додання «особисті»).

37а Офь$г
його передачі іншій особі, що його характеризує начебто саме як осо-бисте, тобто нерозривно пов'язане з особою - його носієм.
Між тим і таке твердження викладено в цій статті неоднозначно, бо тут не вказано про невідчужуваність цього права, а забороняється його окремо передавати іншій особі. У свою чергу, це породжує низку питань: (а) про співвідношення невідчужуваності та заборони передачі; (б) про те, як розуміти слово «окремо»; (в) як ця норма співвідноситься з нормами, що містяться у другій та третій частинах цієї ж статті.
Як зазначають дослідники, сутність особистих немайнових прав по-лягає у відсутності економічного змісту, в їх абсолютному характері, невідчужуваності1. Однозначно ж стверджувати, що право участі не має економічного змісту, не можна. Навіть ЦК оперує поняттям участі в розподілі прибутку (ст. 116), отже, й він не позбавлений економічного бачення цього права.
Особисте немайнове право визначається як природна можливість суб'єкта самостійно відповідно до належної йому автономії волі обира¬ти варіанти власної поведінки, які стосуються його існування чи соці¬альних учинків2. Про таке не може йтися щодо права на участь в това¬ристві, яке якраз і розуміється як зв'язок із товариством, перебування в якому за загальним правилом не обмежується лише одним учасником (винятки становлять компанії однієї особи). Сама сутність такого зв'язку вимагає узгодження дій учасника з іншими учасниками і саме це стано¬вить участь всіх в управлінні товариством.
Сутність особистих немайнових прав полягає в тому, що ними особа наділяється навіть незалежно від її волі3. Між тим особа не раз та назав-жди стає членом тієї чи іншої організації і до того ж з моменту свого народження.
Особисті немайнові права не просто невідчужувані, а ними особа володіє довічно (ст. 269 ЦК). Право участі однозначно не називається невідчужуваним, бо в ст.100 ЦК зазначається, що воно не може переда-ватися окремо. Це неминуче викликає запитання: а не окремо може передаватися право участі? І відповідь міститься в ній же самій - може,
' Коробцова Н. В. Цивільно-правова охорона таємниць особистого життя людини. - X: ХДЕХ2004.-С.16Д7.
2 Толстой B.C. Личные неимущественные правоотношения. - М.: Элит, 2006. - С. 18.
3 Сивий Р. Стаття І Цивільного кодексу України: варіанти інтерпретації та можливості
уточнення тексту // Право України. 2005. - № 11. - С. 56,57.

адже інакше не було б сенсу зазначати про заборону його окремо пере-давати. Але це ще далеко не все, бо попереднє тягне за собою наступне: якщо не окремо, то поряд (в комплексі) з якими правами можлива пе-редача права участі? Для відповіді на нього слід ще раз звернутися до ст. 1 ЦК, яка встановлює лише два види цивільних прав і тоді виходить, що право участі не можна відчужувати окремо від майнових прав, тоб¬то від частки у статутному капіталі.
У цілому ж права учасника можуть переходити до інших осіб, і про це безпосередньо зазначається в статтях 127, 135, 147 ЦК. При цьому йдеться про майнові права, які є оборотоздатними, але з переходом їх до іншої особи, остання стає учасником замість попередньої. Тобто в первісного учасника припиняється зв'язок із товариством, а отже, не-майнове право участі в ньому, а в наступного учасника - виникають ці права. Виходить, що право участі може обертатися, але «в парі» з май-новим правом учасника - на частку в статутному капіталі.
Цей висновок неспростовний, а відтак явно спостерігається, що, по-перше, не можуть бути розірвані майнові та немайнові права (право на частку та право участі), а по-друге, перше з них грає головну роль, пра-вовій долі якого підкоряється право участі. Це беззаперечно свідчить про те, що законодавець, хоч і штучно розділив майнові та немайнові права учасника товариств, позначивши їх окремо і навіть присвятивши праву участі окрему статтю, але насправді не запропонував такого ме¬ханізму, в якому б ці права існували окремо. У будь-якому разі ці права можуть існувати, й існують, і реалізуються тільки спільно. Це ще раз підсилює наші аргументи на користь того, щоб у цивілістиці викорис¬товувати поняття корпоративних прав як прав участі в господарських товариствах, які мають особливу правову природу як симбіоз майнових та немайнових прав.
Механізм, передбачений у ЦК, навпаки, виводить до двох різновидів прав учасника товариства: майнового (на частку в статутному капіталі) та особистого немайнового (право на участь у товаристві). Перше є обо-ротоздатним, і з його відчуженням воно виникає в такому ж обсязі у правонаступника, який посідає місце попереднього учасника. Друге ж (особисте немайнове право участі) не є оборотоздатним і його переда¬ча неможлива. Утім, враховуючи, що особа, яка набула прав учасника з придбанням частки в статутному капіталі, також набуває і права участі,

то як це право в неї виникає, якщо без передачі від попереднього учас-ника? Залишається лише одна відповідь - без правонаступництва. Якби йшлося про виникнення права власності, то можна було б ужити термін «первісним способом».
Додає непорозуміння те, що Закон «Про банки та банківську діяль-ність» фактично ототожнює право на участь з майновим правом: у ст. 34 зазначеного Закону, яка навіть має назву «Істотна участь», йдеться про придбання істотної участі, збільшення її, про власника істотної участі, володіння істотною участю. Як це розуміти, не ясно. Тоді виходить, що є участь як об'єкт прав, з яким можна вчиняти правочини і який підда¬ється змінам. Очевидно, що це є непорозумінням з об'єктами прав, змішання матеріального (майнового) та правового початків, а також майнових і немайнових засад в тій чи іншій інституції.
У цілому ж сумнівно, що взагалі конструкція штучного розірвання майнового та немайнового прав учасників (двох іпостасей права участі) з передбаченням окремо права участі (ст. 100 ЦК) і прав учасників то-вариства (ст. 116 ЦК) має право на існування.
Навіть вказівка в ст. 116 ЦК про цінні папери, що засвідчують участь у товаристві, а в ч. 1 ст. 195 ЦК, що засвідчують участь у статутному капіталі, - це не просто неточності, а наслідки непорозуміння з понят¬тям права участі. Адже навряд чи вірно те, що цінний папір може за-свідчувати немайнове право, яким є право участі. Тим більше, що прак-тично всі об'єкти, в тому числі цінні папери, є оборотоздатними (ст. 178 ЦК), тобто така презумпція існує. Тоді не можна погодитися з тим, що для оборотоздатності особистого немайнового права достатньо його втілити в цінний папір.
Щодо формулювання, яке надається в ст. 195 ЦК, то також слід ука-зати на його вразливість, бо в підрозділі «Юридична особа» ЦК оперує терміном «частки в статутному капіталі», окремим від права участі, а в розділі «Об'єкти цивільних прав» - «участь у статутному капіталі», якою і обумовлюються інші права учасника. Таких непорозумінь та суперечностей можна було б запобігти, використовуючи в ЦК термін «корпоративні права».
Примітно, що ст. 6 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» уже не оперує поняттям права участі і точно вказує на те, що акція за¬свідчує майнові та немайнові права власника цього цінного папера

(акціонера). Однак ця її редакція містить істотні вади. Адже з неї не-однозначно сприймається те, чим посвідчуються майнові та немайнові права. Може бути так, що майнові права посвідчуються акцією, а не-майнові - ЦК та законом або й ті та інші посвідчуються і акцією, і ЦК та законом. Тоді немає сенсу у визначенні акції наводити таку ознаку, як посвідчення нею немайнових прав, якщо такі права акцією не по-свідчуються1.
Зв'язок понять «корпоративні права» та «права учасників господар-ських товариств» явно виходить із зіставлення ст. 116 ЦК та ст. 167 ГК, а також із внесення змін до ст. 152 ЦК щодо корпоративних прав, посвідчуваних акцією. Тому їх можна характеризувати таким чином.
По-перше, обумовленість корпоративних прав часткою в статутному фонді (майні) господарського товариства.
По-друге, наявність у складі корпоративних прав більш дрібних скла-дових (або правомочностей) - права на участь в управлінні господарським товариством, право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) товариства та активів у разі ліквідації останнього, інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.
По-третє, вказаний склад правомочностей має бути наявним по-вністю в кожного суб'єкта корпоративних прав.
По-четверте, у наведеному визначенні нічого зазначається про їх обсяг, який має бути в того чи іншого учасника господарського товариства.
По-п'яте, усі вказані правомочності характеризують права учасників товариств у внутрішніх (корпоративних) відносинах, в яких він пере¬буває з товариством.
2.3.4. Обов'язки учасників товариств
Обов'язки учасників товариств (ст.117 ЦК України) надто своєрідні.
Насамперед вказують на обов'язок вносити вклади, виконуючи обов'язок майнової участі в товаристві, а також оплачувати акції. Між тим цей обов'язок є далеко не завжди і далеко не в усіх учасників госпо-дарських товариств, а тільки тих, хто мав протягом року довнести свої вклади2. Акціонери ж при створенні AT мають оплатити всі акції до державної реєстрації цього товариства. Подальший же випуск акцій, їх
' Швиденко О.С. Акція як об'єкт права власності: Дис.... канд.. юрид. наук. - К., 2006. - С15. Так, учасники ТОВ це можуть зробити протягом року після державної реєстрації това¬риства.

376 ^Ssg&O-
придбання та умови їх оплати обумовлено договорами купівлі-продажу, а відтак, оплата акцій є належним виконанням не корпоративних, а до-говірних прав.
У повних та командитних товариствах узагалі такої проблеми не існує, оскільки не існує вимог щодо обов' язкового формування мінімального складеного капіталу. Хоча учасники й домовляються про внесення май¬нових вкладів для формування майна цих товариств.
Щодо обов'язку додержуватися установчих документів, то він сприй-мається декларативно, оскільки установчі документи не містять таких положень, які б змушували учасників їх додержуватися. Для цього до-статньо проаналізувати зміст установчих документів, передбачений у ст. 88 та іншими статтями ЦК.
Не може вважатися обов'язком і припис виконувати рішення загаль¬них зборів, бо ці збори не приймають рішень, які виконували б учасни¬ки. Вони не спрямовані на таке виконання. Про це свідчить компетенція загальних зборів (ст. 98 та ін. ЦК). Більше того, якщо учасник господар-ського товариства не згоден з прийнятим загальними зборами рішенням, він завжди може вийти з товариства, а акціонер - продати свої акції. А в певних випадках акціонер може вимагати від АГ обов'язкового викупу в нього акцій (ст. 68 Закону «Про акціонерні товариства»). Все це свідчить про відсутність такого обов'язку в учасника, як виконання ним рішень загальних зборів, бо обов'язок (якщо навіть допустити існуван¬ня можливості його виникнення за рішенням загальних зборів) мусить виконуватися. А саме такого імперативу не слідує щодо учасників гос-подарського товариства.
Аналогічно характеризується обов'язок не розголошувати комерційну таємницю, який буде наявним в учасника в разі, якщо його оберуть до органів товариства. В інших випадках учасники мають мінімум інфор-мації, який вони використовують лише для реалізації ними своїх прав, і така інформація не може бути конфіденційною.
Разом з тим і обрання їх до органів, і здійснення ними як членами цих органів певних дій не виходить за межі корпоративних відносин, а на-впаки - охоплюється ними.
Вважати обов'язком учасника необхідність запропонувати до продажу акції (якщо це акції приватного AT) або частки в статутному (складе¬ному) капіталі також не однозначно, оскільки хоча цей обов'язок і існує,

але він не є відображенням корпоративного права. Тобто цьому обов'язку кореспондують не корпоративні права інших учасників, а їх переважні права на придбання відчужуваних акцій приватних AT або часток у статутному (складеному) капіталі. Останні не можна однозначно вва¬жати корпоративними, що виходить з визначення корпоративних прав як прав учасників, що реалізуються в корпоративних правовідносинах. Корпоративні ж правовідносини складаються між учасником і товари¬ством, а не з приводу продажу частки. Це вже право «на частку» або «на акцію», а не «з частки» або «з акції».
Учасник господарського товариства не зобов'язаний брати участь в управлінні ним і, як наслідок, не може виключатися з товариства, якщо він не приходить на загальні збори. Між тим на практиці такі позови подаються і задовольняються з мотивуванням, що учасник зловживає своїм правом. При цьому слід звернути увагу, що «зловжи¬вання правом» (якщо вважати його доведеним) не аналогічне «неви¬конанню обов'язку».
Учасник ТОВ\ТДВ і акціонер, а також вкладник командитного товариства не повинні працювати в товаристві. Навпаки, учасники повного товариства і повні учасники командитного товариства це мають робити і більше того, в інших подібних товариствах не вправі виступати учасниками. Очевидно, це можна вважати обов'язком таких учасників.
Отже, обов'язки учасників господарських товариств є надто супе-речливою правовою категорією.

37в^^О>-

 

§ З. ГОСПОДАРСЬіа ТОВАРИСТВА
^ Стаття 119. Поняття повного товариства
г і. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укла-
деного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність ) від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.
2. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.
3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учас¬ників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять пред¬мет діяльності товариства.
У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.
4. Найменування повного товариства має містити імена (наймену¬
вання) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я
(найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і ком¬
панія», а також слова «повне товариство».
\ Стаття 120. Засновницький договір повного това¬ре риства
1. Повне товариство створюється і діє на підставі заснов-') ницького договору. Засновницький договір підписується
всіма його учасниками. 2. Засновницький договір повного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів.
Стаття 121. Управління повним товариством
1. Управління діяльністю повного товариства здійснюєть¬ся за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким дого¬вором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. 2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо за¬сновницьким договором не передбачений інший порядок визна¬чення кількості голосів.

3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлю¬ватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Від¬мова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною.
Стаття 122. Ведення справ повного товариства
1. Кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визна¬чено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчи¬нення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товари¬ства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені това¬риства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
У відносинах з третіми особами повне товариство не може поси¬латися на положення засновницького договору, які обмежують повно¬важення учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.
2. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвале¬ні іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійсне¬них ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.
3. У разі спору між учасниками повного товариства повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи кільком учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного чи кількох інших учасників товариства за наявності для цього достатніх підстав, зо¬крема внаслідок грубого порушення учасником, уповноваженим на ведення справ товариства, своїх обов'язків чи виявлення його не¬здатності до розумного ведення справ. На підставі рішення суду до засновницького договору товариства вносяться необхідні зміни.
Стаття 123. Розподіл прибутку та збитків повного товариства
1. Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їхніх часток у складе¬ному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.
2. Позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається.

 

380 4£*gfr&~
Стаття 124. Відповідальність учасників повного товариства за його зобов'язаннями
1. У разі недостатності у повного товариства майна для за-доволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повно¬го товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями то-вариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення.
2. Учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в това¬риство.
3. Учасник повного товариства, який вибув із товариства, відпо¬відає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.
4. Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги то¬вариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
\ Стаття 125. Зміни у складі учасників повного това¬ре риства
1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть ) бути у зв'язку з:
1) виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;
2) виключенням із складу учасників;
3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учас¬ника.
2. Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття учасників зі складу повного товариства визначаються цим Кодексом, іншим законом та засновницьким договором.
, Стаття 126. Вихід з повного товариства
W 1. Учасник повного товариства, яке було створене на не-визначений строк, може у будь-який момент вийти з товари-) ства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактич¬ного виходу із товариства. Достроковий вихід учасника з повного товариства, що засноване на певний строк, допускається лише з поважних причин.
2. Відмова від права вийти з повного товариства є нікчемною.
\ Стаття 127. Передання учасником частки (її части-Щ ни) у складеному капіталі повного товариства
1. Учасник повного товариства має право за згодою інших ) його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

2. У разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа, якій передано частку Сії частину), відповідає за зобов'язаннями товариства відпо¬відно до частини другої статті 124 цього Кодексу.
3. У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною третьою статті 124 цього Кодексу.
Стаття 128. Виключення зі складу учасників повно¬го товариства
1. Учасник повного товариства, який систематично не ви¬конує чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (без¬діяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором.
2. Рішення про виключення зі складу учасників повного товариства може бути оскаржене до суду.
Стаття 129. Вибуття з повного товариства
1. Повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі:
1) смерті учасника або оголошення його померлим - за відсутнос¬ті спадкоємців;
2) ліквідації юридичної особи - учасника товариства, в тому числі у зв'язку з визнанням її банкрутом;
3) визнання учасника недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;
4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації юри-дичної особи - учасника товариства, зокрема у зв'язку з її неплато-спроможністю;
5) звернення стягнення на частину майна повного товариства, що відповідає частці учасника у складеному капіталі товариства.

2. Рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, може бути оскаржене заінтересованими осо¬бами до суду.
3. У разі вибуття учасника з повного товариства з підстав, перед¬бачених частиною першою цієї статті, товариство може продовжити свою діяльність, якщо інше не встановлено засновницьким договором товариства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.

>, Стаття 130. Розрахунки у разі виходу, виключення «g/ та вибуття з повного товариства
1. Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув ) з повного товариства з підстав, встановлених у статтях 126,128 і 129 цього Кодексу, виплачується вартість частини майна то-вариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором.
2. Якщо спадкоємець учасника повного товариства - фізичної особи або правонаступник юридичної особи не вступив у повне товариство, розрахунки з ним здійснюються відповідно до частини першої цієї статті.
3. Порядок визначення вартості частки учасника у майні повного товариства та строки її виплати встановлюються засновницьким до¬говором і законом.
\ Стаття 131. Звернення стягнення на частину майна щ? повного товариства, пропорційну частці учасника товариства у складеному капіталі
) 1. Звернення стягнення на частку учасника у складеному
капіталі повного товариства за його власними зобов'язаннями допускається тільки у разі недостатності іншого майна для задово¬лення вимог кредиторів. У разі недостатності майна учасника повно¬го товариства для виконання його зобов'язань перед кредиторами вони можуть вимагати у встановленому порядку виділу частини майна повного товариства, пропорційної частці учасника-боржника у складеному капіталі товариства.
2. Частина майна повного товариства, пропорційна частці учасника-боржника у складеному капіталі, виділяється у грошовій формі чи в натурі відповідно до балансу, складеного на момент вибуття такого учасника з товариства.
\ Стаття 132. Ліквідація повного товариства
W 1 • Повне товариство ліквідовується на підставах, встанов-лених статтею 110 цього Кодексу, а також у разі, якщо в това-) ристві залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше госпо¬дарське товариство у порядку, встановленому цим Кодексом.
2. У разі виходу учасника з повного товариства, виключення одно¬го з його учасників із товариства, смерті учасника товариства, лікві¬дації юридичної особи - учасника товариства або звернення креди¬тором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у складеному капіталі, товариство може продовжити свою діяльність, якщо це передбачено засновницьким договором товари¬ства чи домовленістю між учасниками, що залишаються.
3. Командитне товариство

-^^Э-383
ч Стаття 133. Основні положення про командитне |р? товариство
1. Командитним товариством є товариство, в якому разом ) з учасниками, які здійснюють від імені товариства підпри-ємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсиді-арну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладни¬ків), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
2. Найменування командитного товариства має містити імена (на¬
йменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство»
або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з до¬
данням слів «і компанія», а також слова «командитне товариство».
Якщо у найменування командитного товариства включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.
3. До командитного товариства застосовуються положення про
повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим
законом.
Стаття 134. Засновницький договір командитного товариства
1. Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підпису¬ється усіма повними учасниками.
2. Засновницький договір командитного товариства крім відо-мостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відо¬мості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному ка¬піталі; сукупний розмір вкладів вкладників.
3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені цією статтею для командитного товариства.
\ Стаття 135. Учасники командитного товариства
W 1. Правовий статус повних учасників командитного това-риства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства
} встановлюються положеннями цього Кодексу про учасників повного товариства.
2. Особа може бути повним учасником тільки в одному командит¬ному товаристві.




384 Ъфь&*
Повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства.
Повний учасник командитного товариства не може бути вкладни¬ком цього самого товариства.
3. Сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу повного товариства.
На момент державної реєстрації командитного товариства кожний із вкладників повинен зробити вклад у розмірі, встановленому законом.

\ Стаття 136. Управління командитним товариством
W '• Управління діяльністю командитного товариства здій¬снюється повними учасниками у порядку, встановленому цим ) Кодексом для повного товариства.
2. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій пов¬них учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

Стаття 137. Права та обов'язки вкладника коман-дитного товариства
1. Вкладник командитного товариства зобов'язаний зро-бити вклад до складеного капіталу. Внесення вкладів посвід-чується свідоцтвом про участь у командитному товаристві. 2. Вкладник командитного товариства має право:
1) одержувати частину прибутку товариства відповідно до його
частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому
засновницьким договором (меморандумом);
2) діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та від¬
повідно до неї;
3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану част-
І
ку Ої частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень статті 147 цього Кодексу. Якщо бажання викупити частку Ої частину) виявили декілька вклад¬ників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
1
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації' товариства; 5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства; 6) після закінчення фінансового року вийти з товариства та одер-жати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (мемора ндумом);
7) передати свою частку Ої частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.
3. Засновницьким договором (меморандумом) командитного то¬вариства можуть бути передбачені також інші права вкладника.
Стаття 138. Відповідальність вкладника командит-Ш ного товариства
1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє право-} чин від імені та в інтересах товариства без відповідних повно¬важень, то в разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
Якщо схвалення командитного товариства не буде отримано, вкладник відповідає перед третіми особами за вчиненим ним право-чином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення.
2. Вкладник командитного товариства, який не вніс передбачено¬го засновницьким договором (меморандумом) вкладу, несе відпо¬відальність перед товариством у порядку, встановленому заснов¬ницьким договором (меморандумом).
ч Стаття 139. Ліквідація командитного товариства
W 1. Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх } вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство. Командитне товариство ліквідовується також на підставах, встановлених статтею 132 цього Кодексу.
Командитне товариство не зобов'язане ліквідовуватись, якщо в ньому залишаються хоча б один повний учасник і один вкладник.
2. У разі ліквідації командитного товариства, після розрахунків з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах, встанов¬лених цим Кодексом, іншим законом і засновницьким договором (меморандумом). За недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.
4. Товариство з обмеженою відповідальністю
Стаття 140. Поняття товариства з обмеженою від-Ш повідальністю
1. Товариством з обмеженою відповідальністю є засно-) ване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлю¬ється статутом.

2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відпо¬
відають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з
діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.
Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть со¬лідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
3. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має
містити найменування товариства, а також слова «товариство з об¬
меженою відповідальністю».
Стаття 141. Учасники товариства з обмеженою від-повідальністю
1. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю під¬лягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку - ліквідаціїу судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа.
Особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника.
Стаття 142. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю
1. Якщо товариство з обмеженою відповідальністю заснову-ється кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укла-дають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення това¬риства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови.
2. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідаль¬ністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не є обов'язковим.
Стаття 143. Статут товариства з обмеженою відпо-відальністю
1. Установчим документом товариства з обмеженою від-повідальністю є статут. Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника;

склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.
2. Статут товариства з обмеженою відповідальністю зі всіма на¬ступними змінами зберігається в органі, що здійснив державну реє¬страцію товариства, і є відкритим для ознайомлення.
Ь Стаття 144. Статутний капітал товариства з обме¬женою відповідальністю
1. Статутний капітал товариства з обмеженою відловідаль-) ністю складається з вартості вкладів його учасників.
Відповідно до статутного капіталу визначається мінімаль¬ний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредито¬рів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим розміру, встановленого законом.
2. Не допускається звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.
3. До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою від¬повідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залиши¬лася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльнос¬ті товариства.
Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголо¬сити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати від¬повідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рі¬шення про ліквідацію товариства.
4. Якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансо¬вого року вартість чистих активів товариства з обмеженою відпові¬дальністю виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкла¬дів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визна¬ченого законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.
5. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відпо¬відальністю допускається після повідомлення в порядку, встановле¬ному законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.
6. Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відпо¬
відальністю допускається після внесення усіма його учасниками
вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів
встановлюється законом і статутом товариства.

&u
388 «^M*-
Стаття 145. Управління товариством з обмеженою відповідальністю
1. Вищим органом товариства з обмеженою відповідаль¬
ністю є загальні збори його учасників.
2. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюєть¬
ся виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює
поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам
його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний
також і не зі складу учасників товариства.
3. Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою від¬повідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим за¬коном і статутом товариства.
4. До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

1) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвер¬дження його планів і звітів про їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статут¬ного капіталу;
3) створення та відкликання виконавчого органу товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;
6) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
7) виключення учасника із товариства;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.
Черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюють¬ся статутом товариства і законом.
Стаття 146. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю
1. Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства ) з обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, вста-новленому статутом та законом.
2. Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу.

-^3^*89
Порядок створення та повноваження контрольного органу вста¬новлюються загальними зборами учасників товариства.
3. Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законом товариства, може призначатися аудиторська перевірка.
4. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та звітності товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється статутом товариства і законом.
На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності товариства із за¬лученням професійного аудитора, не пов'язаного майновими інте¬ресами з товариством чи з його учасниками.
Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо інше не встановлено статутом товариства.
5. Публічна звітність товариства з обмеженою відповідальністю
про результати його діяльності не вимагається, крім випадків, вста¬
новлених законом.
Стаття 147. Перехід частки (її частини) учасника у * статутному капіталі товариства з обмеженою від-повідальністю до іншої особи
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.
2. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальніс¬
тю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше
не встановлено статутом товариства.
Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки ОТ частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не вста¬новлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійсню¬ється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропо¬нувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня по¬відомлення про намір учасника продати частку (її частину) або про¬тягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домов¬леністю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.
3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено.
4. У разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане реалізувати її іншим

учасникам або третім особам протягом строку та в порядку, встанов¬лених статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал від¬повідно до статті 144 цього Кодексу.
5. Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відпові¬дальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правона¬ступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.
Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень статті 148 цього Кодексу.
Стаття 148. Вихід учасника із товариства з обме¬женою відповідальністю
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.
2. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідаль¬
ністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну
його частці у статутному капіталі товариства.
За домовленістю між учасником та товариством виплата вартос¬ті частини майна товариства може бути замінена переданням май¬на в натурі.
Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передан-ня права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди.
Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропо¬рційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
3. Спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із товариства
з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори щодо порядку
визначення частки у статутному капіталі, її розміру і строків виплати,
вирішуються судом.
Стаття 149. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, про-порційну частці учасника товариства у статутному капіталі
1. Звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статут¬ному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог креди¬торів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товари¬ства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної част-

ці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встанов¬люється згідно з балансом, який складається на дату пред'явлення вимог кредиторами.
2. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капі¬талі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.
Стаття 150. Ліквідація товариства з обмеженою відповідальністю
1. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому числі у зв'язку зі спливом строку, на який товариство було створене, а також за рішенням суду - у випадках, встановлених законом.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути перетво¬рене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.
Стаття 151. Поняття товариства з додатковою від-повідальністю
1. Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.
2. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статут¬ному капіталі товариства.
3. Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «товариство з до¬датковою відповідальністю».
4. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідаль¬ністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.
5. Акціонерне товариство
Стаття 152. Поняття акціонерного товариства
1. Акціонерним є товариство, статутний капітал якого по¬ділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.

2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми
зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за
зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з ді¬
яльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановле¬них статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.
Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються за¬коном.
3. Найменування акціонерного товариства має містити його на¬йменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.
4. Особливості правового статусу акціонерних товариств, створе¬них у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.
, 5. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на
акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
\ Стаття 153. Створення акціонерного товариства
W 1. Акціонерне товариство може бути створене юридични¬
ми та (або) фізичними особами.
') 2. Якщо акціонерне товариство створюється кількома
особами, вони укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення то¬вариства.
Цей договір не є установчим документом товариства. Договір про створення акціонерного товариства укладається в письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними осо¬бами, договір підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну
відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реє¬
страції товариства.
Акціонерне товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'язаними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.
4. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи
може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером
усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опуб¬
лікуванню для загального відома.
Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа.
5. Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного
товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та
їхня компетенція, встановлюються законом.

Стаття 154. Статут акціонерного товариства
1. Установчим документом акціонерного товариства є його статут.
2. Статут акціонерного товариства крім відомостей, перед¬бачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про:
розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випуска-ються товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів; склад і компетенцію органів управління товариством та про порядок ухвалення ними рішень. У статуті акціонерного товари¬ства мають також міститися інші відомості, передбачені законом.
Стаття 155. Статутний капітал акціонерного това¬риства
1. Статутний капітал акціонерного товариства утворюєть-25£^ ся з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок при¬дбання ними акцій. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим розміру, встановленого законом.
2. При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції акціонерно¬го товариства не провадиться до повної сплати статутного капіталу. Порядок проведення відкритої підписки встановлюється законом.
3. Якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансо-вого року вартість чистих активів акціонерного товариства виявить-ся меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголо-сити про зменшення свого статутного капіталу та зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом, товариство підлягає ліквідації.
Стаття 156. Збільшення статутного капіталу акціо¬нерного товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загаль¬них зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або додаткового ви¬пуску акцій.
2. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства до-пускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається.
3. У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.

Стаття 157. Зменшення статутного капіталу акціо-нерного товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загаль¬них зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх за-гальної кількості.
Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допус¬кається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків.
2. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом
купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можли¬
вість передбачена у статуті товариства.
3. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу ниж¬
че від встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію то¬
вариства.
Стаття 158. Обмеження щодо випуску цінних папе¬рів та щодо виплати дивідендів
1. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статут¬ного капіталу акціонерного товариства не може перевищувати два¬дцяти п'яти відсотків.
3. Акціонерне товариство не має права оголошувати та виплачу¬вати дивіденди:
1) до повної сплати всього статутного капіталу;
2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Стаття 159. Загальні збори акціонерів
1. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних збо¬рах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.
2. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів нале-жить:
1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;

2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликан¬ня виконавчого та інших органів товариства;
3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;
4) рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства
і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.
3. Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встанов¬
люється законом.
Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого пред¬ставника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконав¬чий орган акціонерного товариства.
4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не
менш як у % голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:
1) внесення змін до статуту товариства;
2) ліквідації товариства. З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів
акціонерів, які беруть участь у зборах.
5. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу
на рік.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспро-можності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього ви¬магають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акці¬онерів встановлюються статутом товариства і законом.
Стаття 160. Наглядова рада акціонерного товари¬ства
1. В акціонерному товаристві може бути створена нагля¬дова рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціо¬нерів товариства.
Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві на¬глядової ради встановлюються законом.
2. Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.

396 %гф*^
3. Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.
4. Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми конт¬ролю за діяльністю його виконавчого органу.
Стаття 161. Виконавчий орган акціонерного това¬рі? риства
1. Виконавчим органом акціонерного товариства, який ) здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління
або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і на¬глядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.
2. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегі¬альним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генераль¬ний директор).
Стаття 162. Аудиторська перевірка
І „JL? 1 • Акціонерне товариство, яке зобов'язане відповідно до )и^Т законУ публікувати для загального відома документи, перед-ІрЦ бачені статтею 152 цього Кодексу, повинне для перевірки та Jf^O підтвердження правильності річної фінансової звітності що¬річно залучати аудитора, не пов'язаного майновими інтереса¬ми з товариством чи з його учасниками.
2. Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства, у тому числі такого, що не зобов'язане публікувати для загального відо¬ма документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу акціо¬нерів, які разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій.
Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності акціонер¬ного товариства встановлюється статутом товариства і законом.
Витрати, пов'язані з проведенням такої перевірки, покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка, якщо за¬гальними зборами акціонерів не буде ухвалене рішення про інше.
it
." ■■■ ц ■
3.1. Повні товариства
Крім ЦК (статті 119-132), правовий статус повних товариств (далі - ПТ) регулюється пунктами 5,7 ст. 80 ГК та статтями 66-73 Закону «Про господарські това¬риства».

3.1.1. Учасники ПТ
Виходячи з того, що учасники ПТ «займаються спільною підпри-ємницькою діяльністю» (ст. 66 Закону «Про господарські товари¬ства»), «відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства» (ст.119 ЦК), ГК запроваджує правило, згідно з яким учасниками ПТ можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва. Такими суб'єктами відповідно до статей 50, 83, 84, 89 ЦК, статей 3, 42, 55 ГК є фізичні та юридичні особи, зареєстровані в порядку, установленому Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», що здійснюють діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Увага! Виходячи з формальних міркувань, при нотаріаль¬ному посвідченні засновницького договору ПТ його учасники (як юридичні, так і фізичні особи) мають надати свідоцтво про їх державну реєстрацію як суб'єкти підприємницької ді¬яльності.
Особа може бути учасником тільки одного повного товариства (п. 2 ст. 119 ЦК), що пояснюється повною відповідальністю учасника своїм майном за зобов'язаннями ПТ.
Кількість учасників ПТ законодавством не обмежується. Однак ха-рактер відносин, що складаються в ПТ, і, зокрема, відповідальність учасників усім своїм особистим майном за зобов'язаннями товариства, які створюються іншими учасниками, детермінує невелику їх кількість. Закон не визнає ПТ корпорацією однієї особи, бо не дозволяє створен-ня ПТ одним учасником (ч. 2 ст. 114 ЦК). Учаснику забороняється без згоди інших учасників від свого імені вчиняти правочини, що є одно-рідними з тими, які складають предмет діяльності товариства, тобто передбачені в засновницькому договорі ПТ. Однак таке обмеження не поширюється на правочини, що укладаються для власних потреб, бо в цьому випадку учасник не конкурує з ПТ.

398 &ф*Л~ '
3.1.2. Установчий документ ПТ
Установчим документом ПТ є засновницький договір, який є укла-деним, якщо учасниками в належній формі досягнуто згоди з усіх іс-тотних умов. У цьому договорі має бути зазначено, крім виду товариства, предмет і цілі його діяльності, найменування та місцезнаходження, склад учасників, їх зобов'язання створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, розмір та порядок утворення складе¬ного капіталу, умови передання учасниками товариству майна, розмір, склад та строки внесення ними вкладів; розмір та порядок змін часток кожного з учасників у складеному капіталі; порядок розподілу прибут¬ків та збитків, порядок прийняття рішень учасниками, форми їх участі у справах товариства; порядок внесення змін до засновницького дого¬вору та порядок ліквідації і реорганізації товариства (статті 88,120 ЦК, статті 4,66,61 Закону). Судова практика виходить з того, що відсутність цієї інформації є підставою для визнання договору недійсним'.
Форма засновницького договору. Якщо хоча б одним з учасників ПТ є фізична особа, такий договір підлягає нотаріальному посвідченню2. Питання справляння державного мита за нотаріальне посвідчення такого договору та змін до нього роз'яснені в Листі ДПАУ від 10.01.95 р. № 14-417/10-121 - нотаріальні контори посвідчують факт об'єднання майна (коштів) і держмито стягується відповідно до пп. «є» п. З ст. З Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. «Про державне мито»3.
Відповідно до вимог п. 4 ст. 119 ЦК, ст. 66 Закону «Про господарські товариства» найменування повного товариства повинно містити іме¬на (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слів «повне товариство». Відсутність такої інформації відповідно до статей 8,27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»4 є підставою для від¬мови у проведенні державної реєстрації ПТ.
1 Пункт 4.1 Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 p. № 04-S/14 «Про практику
застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративнихвідносин» //
Юридичний вісник України. - 2008. - № 7; Закон і Бізнес. - 2008. - № 7.
2 Стаття 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -
підприємців» // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263.
3 Лист ДПАУ від 15.12.2003 р. № 10232/6/17-0516 // Орієнтир. - 2004. - № 10; Вісник
законодавства України. - 2004. - № 10 // Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.
4 Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31-32. - Ст. 263.

-^€ф^399
З усіх господарських товариств лише ПТ має право здійснювати ломбардні операції1, які після набрання чинності Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не вважаються побутовими (підрядними) послугами і відповідно не підлягають патентуванню2. Інформація про ПТ, що здійснює такі опе-рації, вноситься до Державного реєстру фінансових установ3.
3.1.3. Організація діяльності ПТ
У діяльності ПТ виділяються два аспекти - управління товариством та ведення його справ.
Управління товариством. До питань управління товариством від-носяться питання внутрішньої організації ПТ, а саме: порядку прийняття учасниками ПТ рішень, внесення змін до засновницького договору, визначення напрямків діяльності ПТ та ін.
При вирішенні таких питань за загальним правилом кожен учасник має один голос, незалежно від розміру та форми свого внеску та відповід-но частки в складеному капіталі. У цьому випадку всі рішення прийма-ються за спільною згодою. Звертає на себе увагу те, що ЦК не вказує на одноголосний порядок прийняття рішень. Проте засновницьким дого-вором може бути передбачено й інше, зокрема, що кількість голосів ви-значається залежно від кількісного і якісного складу внеску учасника. У ч. 1 ст. 121 ЦК вказується на те, що рішення можуть прийматися учас-никами більшістю голосів, якщо це передбачено засновницьким догово-ром. У цьому разі правила підрахування голосів та порядок прийняття рішень також мають бути визначені в засновницькому договорі.
Це питання важливе саме тому, що в ЦК не міститься такого поряд¬ку на кшталт прийняття рішень учасниками ТОВ, акціонерами. Оче¬видно, це пов'язано з тим, що ЦК не оперує навіть поняттям загальних зборів учасників ПТ, бо в цьому товаристві відсутні органи взагалі і
1 Стаття 4 Закону «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради УРСР — 1991. — № 14. - Ст. 168.
1 Лист ДКФПУ від 26.02.2004 р. № 770/10-5 «Щодо патентування фінансових послуг ломбарду» // Вісник законодавства України. - 2004. - № 18; Постанова господарсько¬го суду Дніпропетровської області від 24.04.2007 р. у справі № а27/120-07 // Електрон¬ний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.
3 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затверджене Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 р. № 170 // Офіційний вісник Украї¬ни. - 2004. - № 2 (частина і). - Ст. 71.

навіть такі, як загальні збори. Тому всі питання вирішуються або спіль-ним зібранням всіх учасників, або без цих формальностей, але із зазна-ченням у засновницькому договорі, яким чином вони вирішуються.
Ведення справ ПТ. Ведення справ ПТ - це здійснення безпосередньої підприємницької діяльності від його імені - вивчення ринку, пошук контрагентів, укладання договорів та організація їх виконання, сплата податків, надання звітності та т. ін.
Цей напрямок діяльності ПТ може реалізовуватись: а) спільно всіма учасниками; б) кожним учасником самостійно; в) одним з учасників.
Кожний учасник ПТ має право діяти від імені товариства, якщо за-сновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або ведення справ доручено окремим учасникам.
Якщо ведення справ товариства здійснюється спільно всіма учасни-ками, то для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Законодавством не врегульовано питання, в якій формі має виражатись така згода учасників, тому ці питання мають бути вирішені в засновницькому договорі ПТ - це може бути як рішен¬ня зборів учасників, так і погодження кожного учасника, оформлене окремим документом.
Якщо ведення справ здійснюється окремими учасниками ПТ, то їх правомочність підтверджується засновницьким договором. Виникає питання, чи необхідно таким учасниками додатково до договору отри-мувати доручення інших учасників. Відповідно до вимог ст. 122 ЦК, якщо ведення справ доручено окремим учасникам ПТ, інші учасники можуть учиняти правочини від імені товариства за наявності в них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ това¬риства.

Увага! При веденні справ окремими учасниками отримання додатково до засновницького договору доручень іншихучасни-ків не є доцільним, бо в них необхідно буде передбачати право передовіри тим учасникам, які саме й видали ці доручення.
За загальним правилом наділення (позбавлення) окремих учасників повноваженнями на ведення справ ПТ здійснюється рішеннями самих учасників ПТ. Однак ЦК передбачена можливість внесення змін до за-сновницького договору щодо припинення повноважень окремих учас-

ників на ведення справ товариства на підставі рішення суду в разі гру¬бого порушення ними своїх обов'язків чи виявлення його нездатності до розумного ведення справ, та виникнення у зв'язку з цим спору між учасниками ПТ.
Одним з найважливіших питань управління товариством є визна¬чення складу його учасників. До обставин, наслідком яких є зміни у складі учасників (ст. 125 ЦК), відносяться вихід учасника, передання ним своєї частки в статутному капіталі іншій особі, його виключення, вибуття з інших причин.
3.1.4. Вихід учасника з ПТ
Вихід учасника з ПТ відбувається з його власної ініціативи. Порядок реалізації права учасника ПТ на вихід залежить від строку діяльності товариства і визначений ст. 126 ЦК. Якщо ПТ створено на невизначений строк, учасник може в будь-який момент вийти зі складу учасників, за-явивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу. Однак вихід з товариства, заснованого на певний строк, допускається лише з поважних причин. Які причини вважаються поважними, має бути ви-значено в засновницькому договорі ПТ. У цьому випадку попереднього повідомлення учасником товариства ЦК не вимагає.
Проблемним є визначення моменту, з якого учасник вважається таким, що вибув з товариства. Роз'яснення судових органів стосуються ТОВ та ТДВ і є непослідовними, адже ВСУ вважає моментом виходу учасни¬ка з товариства дату подання ним заяви про вихід або вручення цієї заяви органами зв'язку1, а ВГСУ - закінчення 3-місячного строку. Ві¬рогідно, такі ж підходи мають місце і стосовно виходу учасника ПТ. Ситуація загострюється тим, що обов'язковим є внесення змін до за¬сновницького договору, які мають підписуватися всіма учасниками ПТ. До цього моменту учасник ПТ продовжує значитися як такий. Тим більше, що навряд чи прийнятними для ПТ є подання заяв, бо це влас¬тиве порядку, який припускає діяльність органів товариства, а в ПТ органів немає.
Право учасника товариства на вихід з товариства не залежить від згоди товариства чи інших його учасників.
' Лист ВСУ від 01.08.2007 р. «Практика розгляду судами корпоративних спорів» // Віс¬ник Верховного Суду України. - 2008. -Will Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1

402 ^J^fiMS- j
3.1.5. Передання учасником частки (її частини) у складеному капіталі ПТ
Передання учасником частки (їїчастини) ускладеному капіталі ПТ здій¬снюється за згодою всіх учасників ПТ (а) іншому учасникові (учасникам) ПТ (б) або третій особі (в) з наслідками, передбаченими в ст. 127 ЦК.
Отже, учасникам ПТ, на відміну від учасників ТОВ, закон не дає можливості в статутному документі заборонити передання частки не учасникам товариства. Що, звичайно ж, викликає подив, адже за логікою повної відповідальності учасники ПТ повинні б були мати таке право, адже воно дає можливість контролювати коло учасників, дії яких можуть викликати таку відповідальність.
Не дивлячись на використання в ЦК різних термінів для визначення права учасників ТОВ і ПТ на відчуження частки (у ТОВ учасник має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину), а в ПТ передати частку), оформлення такого відчуження має здійснюва¬тись однотипно - шляхом укладання відповідного цивільно-правового договору щодо передачі права власності на частку. Слід звернути увагу і на те, що, на відміну від ТОВ (ст. 147 ЦК), в учасників ПТ (ст. 127 ЦК) відсутнє переважне право купівлі частки (її частини) учасника, що в поєднанні з відсутністю права заборонити передання частки третім особам є взагалі неадекватним для правового статусу ПТ.
Учасник, що бажає передати частку, повинен повідомити про це інших учасників в порядку, установленому установчим договором. Якщо такий порядок відсутній, то загальноприйнятим способом з отриманням до¬кументів, що підтверджують направлення повідомлення.
Оформлення їх згоди на передання частки залежить від того, як в конкретному ПТ приймаються рішення його учасниками на спільних зборах учасників шляхом оформлення відповідного протоколу чи іншим, зазначеним у засновницькому договорі способом (наприклад, шляхом отримання згоди кожного учасника).
Статус учасника ПТ передбачає сукупність повноважень, які належать кожному учаснику відповідно до закону та засновницького договору, а саме: право вимагати від інших учасників унесення їхньої частки у строк, передбачений засновницьким договором; право на ведення справ това¬риства; право на ознайомлення з документацією; право вимагати від учасників - уповноважених на провадження певних дій від імені това-

риства - їх виконання тощо. У разі передання частки (її частини) ново¬му учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину)
Статус учасника ПТ підтверджується відповідною інформацією в засновницькому договорі. Тому зміна цього статусу в результаті пере¬дання частки (її частини) також має бути оформлена шляхом внесення до договору відповідних змін та їх державної реєстрації в порядку, установленому ст. 27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Як документ про перехід частки учасника у статутному капіталі товариства, нотаріально посвідчена копія якого має бути надана державному реєстратору, надається відпо¬відний цивільно-правовий договір щодо передачі права власності на частку, про який ішлося вище.
У випадку невнесення таких змін інформація про особу, до якої право власності на частку перейшло за договором про її передачу, не буде місти-тися в засновницькому договорі і відповідно в Єдиному державному реє¬стрі, що викликає наслідки, передбачені п. З ст. 18 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», - відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, але не були до нього внесені, не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати про ці відомості.
3.1.6. Виключення зі складу учасників
Виключення зі складу учасників дозволяється лише у винятков ви¬падках - у разі систематичного невиконання чи неналежного виконан¬ня учасником своїх обов'язків або якщо останній перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства. Порядок виклю¬чення передбачено ст. 128 ЦК.
Підстави для виключення учасника необхідно конкретизувати в заснов-ницькому договорі, бо судова практика виходить з того, що в разі виник-нення ситуації, за якої внаслідок спорів, незгоди щодо управління това-риством та неможливості досягнення домовленості між учасниками ПТ, стає неможливим подальше продовження спільної діяльності, слід керу¬ватися положеннями установчих документи? товариства, які встановлюють порядок виключення зі складу товариства його учасників та передбачають можливість припинення перебування у складі товариства учасника, який своїми діями суперечить досягненню спільної мети товариства в разі не-

досягнення домовленості щодо спірних питань'. Згідно з Рекомендаціями Президії ВГСУ у вирішенні спорів, пов'язаних з виключенням таких учас-ників з відповідних товариств, господарським судам слід ураховувати, що прийняття рішення про виключення учасника з господарського товариства законом віднесено до компетенції учасників цих товариств, а не госпо¬дарського суду. Суд лише перевіряє обґрунтованість та законність при¬йняття рішення про виключення учасника у разі подання останнім позо¬ву про визнання такого рішення недійсним.
У рішенні про виключення учасника з господарського товариства пови¬нно бути обґрунтовано причини такого виключення і зазначено, які саме факти невиконання обов'язків стали підставою виключення учасника з товариства, у чому полягає систематичність невиконання учасником това¬риства його обов'язків, якими саме діями (бездіяльністю) учасник пере¬шкоджає досягненню цілей товариства. Відсутність відповіднихвідомостей у рішенні про виключення учасника з товариства може бути підставою визнання такого рішення недійсним за позовом даного учасника2.
3.1.7. Вибуття зі складу учасників з причин, що не залежать від учасника
До таких причин відносяться смерть учасника або оголошення його померлим, ліквідація (реорганізація) юридичної особи - учасника ПТ (добровільна - за рішенням учасників, або примусова - за рішенням суду) та інші, передбачені ст. 129 ЦКУ До таких підстав зміни складу учасників закон відносить і вибуття учасника з ПТ у разі звернення стягнення на частину майна ПТ, що відповідає частці учасника у скла-деному капіталі товариства.
Відповідно до ст. 73 Закону України «Про господарські товариства» звернення стягнення на частку учасника в ПТ за його власними зобов'язаннями не допускається. Згідно з Рекомендаціями Президії ВГСУ при недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов'язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому порядку виділення частки учасника-боржника. У вирішенні спорів, пов'язаних
' Постанова ВГСУ від 11.05.2007 р. № 24/651 «Про визнання недійсними всіх рішень загальних зборів учасників повного товариства «Українська міжрегіональна каса взаємо¬допомоги» // Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.
2 Пункт 3.10 Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 p. № 04-S/14 «Про прак¬тику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»//Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.

зі зверненням стягнення на частку учасника ПТ, господарським судам слід керуватися нормами ЦК України, оскільки відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо цивільних від-носин, які виникли до набрання чинності цим Кодексом, його положен¬ня застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжу¬ють існувати після набрання ним чинності1.
Якщо перелічені вище зміни у складі учасників відбулися, учасника-ми, що залишилися, має бути прийнято одне з двох рішень: 1) про вне-сення відповідних змін до засновницького договору і продовження ді-яльності ПТ або 2) про ліквідацію ПТ, зокрема у випадку, якщо в товаристві залишається один учасник (ст.132 ЦК).
ПТ зобов'язане виплатити вартість частини майна товариства а) учаснику, який вийшов з товариства, б) якого виключено або в) який вибув з ПТ, а також г) спадкоємцю учасника - фізичної особи2 або д) правонаступнику юридичної особи, які не вступили до ПТ (ст. 130 ЦК). За загальним правилом ця вартість є пропорційною частці цього учасника у складеному капіталі товариства. Однак засновницьким до-говором може бути установлено й інший порядок визначення цієї суми. Згідно з Рекомендаціями Президії ВГСУ вартість майна товариства, яка враховується у визначенні частки, вартість якої належить до сплати учаснику, що вибув, визначається як сумарна вартість активів товариства за вирахуванням його зобов'язань.
Господарським судам у вирішенні спорів, пов'язаних з визначенням та/або стягненням вартості частки майна, належної до сплати учаснику, що вибув, слід задовольняти клопотання сторони про проведення оцін¬ки майна товариства суб'єктом оціночної діяльності з метою визначен¬ня вартості такої частки.
У вирішенні спорів, пов'язаних з виходом учасників повних товариств та виплатою вартості їх часток, господарським судам слід керуватися положеннями ст. 71 Закону України «Про господарські товариства», якщо учасник вийшов з товариства до набрання чинності ЦК України.
' Пункт 3.9 Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин » / / Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.
Пленум Верховного суду України від 30.05.2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» виходить з того, що спадкується не право на участь, а право на частку в статутному (складеному) капіталі // Вісник Верховного Суду України. - 2008. - № 6.

406 Ъфи%^
Якщо учасник вийшов з ПТ після набрання чинності ЦК України, то у визначенні розміру частки, належної йому до сплати, господарські суди повинні керуватись положеннями ст. 130 ЦК України1.
3.1.8. Розподіл прибутків та збитків ПТ між його учасниками
Прибутки та збитки ПТ розподіляються між його учасниками за загальним правилом пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі. Однак у засновницькому договорі або за домовленістю учасників може бути встановлено інший порядок такого розподілу.
Відповідно до роз'яснень виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності частина прибутку, яку одержують учасники ПТ, не належить до фонду оплати праці, і з цих сум внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовлени¬ми похованням, не справляються2.
3.1.9. Відповідальність учасників ПТ
За загальним правилом (ст. 96 ЦК) юридична особа відповідає за свої¬ми зобов'язаннями всім належним їй майном. Учасник (засновник) юри¬дичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юри¬дична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, установлених установчими документами та законом.
Для ПТ законом встановлена така відповідальність учасника. Питан-ня відповідальності учасників ПТ за боргами товариства врегульовано ст. 124 ЦК та ст. 74 Закону «Про господарські товариства». Вона настає тільки в разі недостатності в ПТ майна для задоволення вимог креди¬торів у повному обсязі.
Факт недостатності майна ПТ для задоволення вимог кредиторів ви-являється лише при його ліквідації, у тому числі в процедурі банкрутства. У цьому випадку учасники ПТ солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Со¬лідарна повна відповідальність усіх учасників є визначальною ознакою
1 Пункти 3.6, 3.7 Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про прак¬
тику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних
відносин» // Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.
2 Лист виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності від 20.12.2005 р. № 07-35-2255 // Вісник законодавства України. -
2006.-№12.

~*&Щ?&407
ПТ. Така відповідальність є обов'язковою і не може бути зміненою за домовленістю сторін. Безпосереднє звернення стягнення на майно учас-ників без звернення до товариства є неприпустимим.
ЦК по-різному вирішує питання відповідальності учасника, що ви-йшов з ПТ, та учасника, який ввійшов до складу ПТ. Учасник, що вийшов з ПТ, відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років із дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув з товариства.
Слід звернути увагу, що Закон «Про господарські товариства» вза¬галі не визначає строку, впродовж якого учасник, який вийшов, відпо¬відає за боргами ПТ. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва також роз'яснює, що учасник не зобов'язаний сплачувати борги ПТ, якщо дії, учинені товариством, що спричинили негативні наслідки для нього, відбулися після його виходу1.
Що ж стосується учасника, який вступив у товариство, то він відпо-відає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство. Закон виходить з того, що незнання нового учасника про борги товариства, які виникли до його вступу, не звільняє його від відповідальності за цими боргами.
3.1.10. Ліквідація ПТ
Ліквідація ПТ здійснюється в загальному для всіх юридичних осіб порядку, установленому статтями 110-112 ЦК. З особливостей при-пинення саме цієї юридичної особи ст. 132 ЦК передбачає ситуацію, коли в ПТ залишається один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство на інше господарське товариство в по-рядку, установленому ЦК. Це пояснюється тим, що ЦК не передбачає можливості існування ПТ - корпорації однієї особи.
3.2. Командитні товариства
Крім ЦК (статті 133-139) правовий статус командитних товариств
регулюється частинами 6,7 ст. 80 ГК та статтями75-83 Закону «Про
господарські товариства».
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 21.02.2002 р. № 2-222/1051 // Орієнтир. - 2002. - № 21; Вісник законодавства України. - 2002. - № 23.

Командитне товариство (далі - КТ) об'єднує риси товариства з об-меженою відповідальністю та повного товариства. Як і в повному това-ристві, у КТ є повні учасники (один або декілька, але принаймні один), які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солі-дарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення. У КТ, як і в ТОВ, є вкладники, тобто один чи кілька учасників (але принаймні один), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.
Оскільки КТ має багато спільних рис з ПТ, то на КТ поширюються норми ЦК, що регулюють діяльність ПТ (статті 119-132).
Специфікою КТ є взаємовідносини між повними учасниками та вкладниками, права і обов'язки вкладників, відповідальність вкладників, особливості засновницького договору (статті 134-139 ЦК).
3.2.1. Склад учасників
Частина 7 ст. 80 ГК визначає, що повними учасниками КТ, як і в ПТ, можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва. Ця норма поєднується зі ст. 167 ГК, відповідно до якої володіння кор-поративними правами не вважається підприємництвом, однак законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Таке роз'яснення нада¬но Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва'.

Увага! При нотаріальному посвідченні засновницького договору КТ повні учасники (як юридичні особи, так і фізич-ні) мають надати свідоцтво про їх державну реєстрацію суб'єктами підприємницької діяльності.
Кількість повних учасників законом не регулюється, проте зі змісту п. З ст.134 ЦК випливає, що КТ може бути створено одним повним учасником - у цьому випадку установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, установлені ЦК для КТ.
' Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 08.06.2000 р. № 2-211 /1708 // Бухгалтерська газета. - 2001. - № 13.

Виходячи зі змісту ст. 139 ЦК, КТ може існувати, якщо в ньому зали-шаються хоча б один повний учасник і один вкладник.
Закон не регулює вимоги до вкладників, не встановлює жодних особ-ливостей щодо них, їх облік.
3.2.2. Установчий документ
Установчим документом КТ є засновницький договір, який складаєть-ся і підписується тільки повними учасниками і вважається укладеним, якщо ними в належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необ-хідних для його виконання. Ними є: вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад учасників, найменування та місцезнаходження товари-ства, розмір та порядок утворення складеного капіталу, розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, сукупний розмір вкладів вкладників КТ, форми участі повних учасників у справах товариства, порядок прийняття ними рішень, порядок розподілу прибутків та збитків, порядок внесення змін до засновницького договору та порядок ліквідації і реорганізації товари-ства ( статті 88, 134 ЦК, статті 4, 76 Закону «Про господарські товари-ства»). Судова практика виходить з того, що відсутність цієї інформації' є підставою для визнання засновницького договору недійсним1.
Щодо нотаріального посвідчення засновницького договору КТ див. коментар до ПТ.
3.2.3. Порядок формування майна КТ
Порядок формування майна КТ насамперед передбачає створення складеного капіталу за рахунок внесення вкладів повними учасниками і вкладниками. Розмір часток повних учасників визначається в заснов-ницькому договорі.
Натомість розмір, склад і порядок внесення вкладів вкладниками в ЦК конкретно не врегульовується. Вкладники вступають до КТ шляхом вне-
1 Пункт 4.1 Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 p. № 04-S/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» // Юридичний вісник України. - 2008. - № 7; Закон і Бізнес. - 2008. - № 7; Узагальнення Верховного Суду України «Практика розгляду судами корпоративних спорів // Вісник Верховного Суду України. - 2008. - № 2-3; пункт 1 Роз'яснення БАСУ від 12.09.1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2001. - № 1.

сення грошових або матеріальних вкладів (ст. 78 Закону «Про господар-ські товариства»). Водночас відносини з вкладниками можуть виникати й на підставі договору між повними учасниками КТ і кожним із вкладни-ків. Після внесення ними вкладів їм видаються свідоцтва (ст.137 ЦК).
Закон не містить і порядку внесення вкладниками додаткових внесків, притягнення їх до відповідальності за невнесення ними їх вкладу (ст. 138 ЦК). Тому процедура вступу та виходу їх з КТ, зокрема, у разі смерті вкладника або оголошення його померлим, ліквідації (реорганізації) юридичної особи - вкладника КТ, порядок притягнення вкладника до відповідальності перед КТ мають бути визначені в засновницькому до¬говорі (меморандумі).
ЦК регулює тільки сукупний розмір вкладів вкладників - він не може перевищувати п'ятдесяти відсотків складеного капіталу КТ, причому на момент державної реєстрації КТ кожний із вкладників повинен зроби¬ти вклад у розмірі, установленому законом. Відповідно до ст. 80 Закону «Про господарські товариства» цей вклад складає не менше 25 відсот¬ків внеску кожного вкладника.
3.2.4. Найменування КТ
Відповідно до вимог п. 2 ст. 133 ЦК, ст. 75 Закону «Про господарські товариства» найменування КТ має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і ком¬панія», а також слова «командитне товариство». Відсутність такої інформації відповідно до статей 8,27 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»1 є підставою для від¬мови у проведенні державної реєстрації ПТ
Відповідно до вищевказаних правових норм, якщо в найменування КТ включене ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. Практична цінність цієї норми для правового режиму КТ, установленого українським законодавством, викликає великий сумнів, адже такий вкладник уже в момент розробки та нотаріального посвід¬чення засновницького договору отримує інформацію про включення свого ім'я до найменування КТ і відповідно розуміє, що набув статусу повного учасника, повинен підписати засновницький договір і викону-1 Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 31 -32. - Ст. 263.

-М8£^4И
вати інші права та обов'язки повного учасника. Але тоді він ніколи і не мав статусу вкладника. Скоріше за все ця норма взята з тих правових систем, в яких КТ не вважається юридичною особою і відповідно не проходить процедуру державної реєстрації.
3.2.5. Відповідальність повних учасників КТ
за зобов'язаннями КТ
Відповідальність повних учасників КТ всім своїм особистим майном за зобов'язаннями КТ забезпечується, зокрема, вимогами закону (ст. 135 ЦК) про те, що особа може бути повним учасником тільки в одному командитному товаристві, повний учасник командитного товариства не може бути учасником повного товариства, повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього самого товариства.
3.2.6. Організація діяльності КТ
З аналізу ст. 136 ЦК слід зробити висновок, що в організації діяль¬ності КТ, як і в діяльності ПТ, присутні два аспекти - управління ді¬яльністю товариства та ведення справ.
Управління діяльністю КТ. Управління діяльністю КТ здійснюється повними учасниками в порядку, установленому ЦК для повного това¬риства (див. коментар до ПТ), вкладники в жодному разі не можуть брати участі в управлінні діяльністю КТ або перешкоджати діям повних учасників. Якщо в КТ є тільки один повний учасник, то і управління товариством, і ведення його справ здійснюється цим учасником само¬стійно (ст.81 Закону «Про господарські товариства»).
Наявність у КТ двох різновидів учасників і участь в управлінні КТ лише повних учасників дає підстави зробити висновок, що тільки пи¬тання, пов'язані зі зміною складу повних учасників, відносяться до управління товариством. Ці зміни завжди вимагають внесення змін до засновницького договору. Зміни ж складу вкладників не відносяться до питань управління КТ, бо вкладники зобов'язані лише повідомити КТ про обставини, в результаті яких змінився склад вкладників, ніяких рі¬шень з цих питань повні учасники не приймають.
Ведення справ КТ. Що стосується другого аспекту організації ді¬яльності КТ - ведення справ КТ, під яким розуміється здійснення під-

412 ^ф*^
приємницької діяльності від імені КТ, то воно реалізується виключно повними учасниками (див. коментар до ПТ). Вкладник має право діяти від імені товариства тільки в разі видачі йому довіреності та відповідно до неї. Довіреність видається тим повним учасником (учасниками), який уповноважений в даному товаристві на ведення справ КТ.
Однак, виходячи з аналізу норм, що регулюють відповідальність вкладника, слід зробити висновок, що дії, виконані вкладником відпо-відно до виданої довіреності, не є веденням справ КТ, вкладник не на-буває в цьому випадку статусу повного учасника. Про це свідчить те, що закон не встановлює відповідальність вкладника за угоди, укладені на підставі відповідних повноважень.
3.2.7. Зміна складу учасників КТ
До обставин, наслідком яких є зміни у складі учасників, відносяться вихід учасника з товариства, передача ними частки в складеному капі-талі іншій особі, виключення з товариства, вибуття зі складу учасників з інших підстав.
Вихід з товариства. Регулювання виходу з товариства залежить від того, виходить з КТ повний учасник чи вкладник. (Про вихід повних учасників див. коментар до ПТ.) Право вкладника КТ на вихід врегульо-вано п. 6 ч. 2 ст.137 ЦК, п. «є» ч. 1 ст. 79 Закону «Про господарські то-вариства». Реалізувати його вкладник може після закінчення фінансово¬го року шляхом отримання свого вкладу у порядку, передбаченому засновницьким договором (меморандумом). Однак права на отримання при виході з товариства частки майна товариства, пропорційної розміру їх частки у складеному капіталі товариства, вкладник, на відміну від повно¬го учасника, не має, що підтверджено і судовою практикою1.
3.2.8. Передача частки
Передача частки повними учасниками та вкладниками також має відмінності в правовому регулюванні. (Про порядок передачі частки повними учасниками КТ див. коментар до ПТ.)
Однак треба пам'ятати про специфіку КТ - повний учасник повинен
отримати згоду на таку передачу лише від усіх повних учасників КТ, а
' Пункт 3.6 Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 p. № 04-S/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» // Юридичний вісник України. -2008. - № 7; Закон і Бізнес. - 2008. - № 7.

-^Щ^413
не його вкладників. Вкладник КТ має право передати свою частку іншим вкладникам або третім особам незалежно від згоди інших учасників товариства - повних чи вкладників, оскільки п. 7 ч. 2 ст. 137 ЦК та п. «є» ч. 1 ст. 79 Закону «Про господарські товариства» передбачено обов'язок вкладника лише повідомити КТ про таку передачу. До такого висновку доходить і судова практика1. Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у КТ.
3.2.9. Виключення учасника
Статтею 13S ЦК України, статтями 65 і 77 Закону «Про господарські товариства» передбачена можливість виключення з КТ лише повного учасника і не передбачена можливість виключення вкладників.
Підставами виключення повного учасника є систематичне невико-нання чи неналежне виконання ним своїх обов'язків або перешкоджан¬ня ним досягнення цілей КТ. Це питання як елемент управління КТ відноситься до компетенції повних учасників. Судова практика виходить з того, що суд не може приймати рішення про виключення повного учасника, він лише перевіряє обґрунтованість та законність прийняття рішення про виключення учасника в разі подання останнім позову про визнання такого рішення недійсним.
У рішенні про виключення учасника з господарського товариства повинно бути обґрунтовано причини такого виключення і зазначено, які саме факти невиконання статутних обов'язків стали підставою ви-ключення учасника з товариства, у чому полягає систематичність неви-конання учасником товариства його обов'язків, якими саме діями (без-діяльністю) учасник перешкоджає досягненню цілей товариства. Судова практика виходить з того, що відсутність відповідних відомостей у рішенні про виключення учасника з товариства може бути підставою визнання такого рішення недійсним за позовом даного учасника2.
'.2.10. Придбання частки вкладником
Придбання частки вкладником урегульовано п. З ч. 2 ст. 137 ЦК, п. «в» ч. 1 ст. 79 Закону «Про господарські товариства». У випадку
Там само, пп. 3.2.2.
Пункт ЗЛО Рекомендацій Президії ВГСУ від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» // Юридичний вісник України. -2008. - № 7; Закон і Бізнес. - 2008. - № 7.

відчуження вкладником своєї частки (її частини) в складеному капіталі інші вкладники мають право переважно перед третіми особами набу¬вати цю частку в порядку, установленому ст. 147 ЦК.
Судова практика виходить з того, що зазначені норми передбачають переважне право вкладника на придбання частки тільки в разі її оплат-ного відчуження1. Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відпо-відно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.
3.2.11. Вибуття зі складу учасників з причин,
що не залежать від учасника
Щодо повних учасників КТ див. коментар до ПТ. Що стосується вкладників, то у випадку смерті (оголошення померлим) фізичної особи, реорганізації (ліквідації) юридичної особи їх спадкоємці, пра-вонаступники мають право одержати вклад спадкодавця, правопопе-редника в порядку, встановленому засновницьким договором (мемо-рандумом). Виходячи з того, що вкладники мають право лише на їх вклад до складеного капіталу КТ (ст. 137 ЦК, ст. 79 Закону «Про господарські товариства»), стягнення за зобов'язаннями вкладника може бути звернено лише на його частку в капіталі, а не на частку майна товариства, пропорційну його частці. Такий висновок підтвер¬джується і судовою практикою2.
3.2.12. Відповідальність вкладника
Відповідальність вкладника встановлена лише за укладання ним правочину від імені та в інтересах КТ без відповідних повноважень (ст. 138 ЦК, ст. 82 Закону «Про господарські товариства»). Вона настає тільки у випадку несхвалення товариством такого правочину і прояв-ляється тому, що вкладник відповідає перед третіми особами за вчине¬ним ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернене стягнення.
Якщо КТ схвалює такий правочин, укладений вкладником, останній звільняється від відповідальності перед кредиторами за вчинений право-чин. Якби правочини, укладені вкладниками, розглядалися законом як елемент ведення справ КТ, тоді і за схваленими правочинами вкладник
1 Там само, п. 3.3.
2 Там само, п. З.9.

мав би відповідати всім своїм майном - як повний учасник. Із цього слід зробити висновок, що вкладник може стати повним учасником тільки шляхом внесення змін до засновницького договору (меморандуму); ви-дані повними учасниками довіреності не змінюють статусу вкладника. Вкладник відповідає за боргами товариства, які виникли до його вступу в товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники.
3.2.13. Розподіл прибутків та збитків КТ між його учасниками
Прибутки та збитки КТ розподіляються між його учасниками за за-гальним правилом пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі. Однак у засновницькому договорі або за домовленістю учасників може бути встановлено інший порядок такого розподілу. Це правило засто-совується і до повних учасників, і до вкладників. Повні учасники КТ несуть солідарну відповідальність за боргами товариства (ст. 75 Закону «Про господарські товариства»).
3.2.14. Ліквідація КТ
Ліквідація КТ здійснюється на підставах та в порядку, загальних для всіх юридичних осіб з особливостями ліквідації ПТ (див. коментар до ПТ). Проте, на відміну від ПТ, КТ не повинно ліквідовуватись, якщо в ньому лишається один повний учасник, однак, за наявності хоча б одного вклад¬ника. Якщо ж вибувають всі вкладники, КТ втрачає свою визначальну рису суб'єктного складу учасників, і тому повні учасники повинні або перетворити КТ на ПТ, або ж іншим чином припинити діяльність КТ.
Особливістю ліквідації КТ є переважне право вкладників перед пов-ними учасниками на одержання вкладів (статті 137, 139 ЦК, ст. 83 За-кону «Про господарські товариства»). Таке право пояснюється за-лежністю фінансового результату вкладника від діяльності повних учасників, бо вкладник, довіривши свій внесок повним учасникам, не впливає на ведення підприємницької діяльності КТ, і тому на стадії ліквідації КТ він має бути більш захищеним законом у порівнянні з пов-ними учасниками.
За недостатності коштів КТ для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками пропор¬ційно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.

3.3. Товариства з обмеженою
та додатковою відповідальністю
3.3.1. Поняття ТОВ
Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) є однією з найбільш поширених форм здійснення підприємницької діяльності. Специфікою ТОВ є обмеження відповідальності учасників за боргми ТОВ, що полягає в несенні ними ризику збитків у межах вартості їх вкладів до статутного капіталу.
Перевагами ТОВ є:
- обмеження відповідальності учасників за зобов'язаннями товари-ства;
- проста, порівняно з AT, процедура створення;
- простіша система корпоративного управілння;
- невисокі, порівняно з AT, стартові витрати на формування статут-ного капіталу;
- диспозитивне законодавче регулювання, що дозволяє значну час-тину важливих питань урегулювати безпосередньо в статуті.
3.3.2. Кількість учасників ТОВ
ЦК України визнає можливість створення та існування ТОВ з одним або кількома особами (фізичними або юридичними). Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27.04.2007 р. (набрав чинності 20.06.2007 р.) доповнено ст. 50 Закону «Про господарські товариства» та встановлено максималь¬ну кількість учасників ТОВ - 10 осіб. Пунктом 2 Прикінцевих положень цього Закону визначено, що юридичні особи, які створено до набрання чинності цим Законом, зобов'язані протягом року з дня набрання чинності цим Законом привести свої статути у відповідність із цим Законом.
Закон від 27.04.2007 р. не передбачає спеціального правового меха-нізму зменшення числа учасників ТОВ до 10. Існує кілька можливих способів виконання вимог Закону від 27.04.2007 p.:
і) перетворення ТОВ на AT. Така можливість передбачена безпо-середньо в ст. 141 ЦК України. При цьому, на нашу думку, ця норма є імперативною: на інший вид товариства, крім акціонерного, ТОВ пере-творитися не може.

-***&& 417
Однак слід ураховувати, що мінімальний статутний капітал AT в 12,5 раза більший. Якщо статутний капітал ТОВ, яке перетворюється на AT, менший ніж 1250 мінімальних заробітних плат, то учасникам доведеться вирішувати питання про джерела збільшення статутного капіталу до 12S0 мінімальних заробітних плат. Це може відбутися або за рахунок додаткових вкладів учасників, прийняття нових учасників або реінвестування прибутку;
1) поділ ТОВ. ТОВ, яке має понад 10 учасників, може бути поді¬лено на декілька товариств. Цей варіант фактично призводить до розподілу активів, а отже, і до подрібнення бізнесу. Унаслідок поділу утворюється декілька юридичних осіб, загальний статутний капітал яких дорівнює розміру статутного капіталу поділеної юридичної осо¬би. Слід ураховувати, що нові товариства-правонаступники можуть бути створені за умови, що статутний капітал кожного з них не менше ніж 100 мінімальних заробітних плат. Тому якщо статутний капітал товариства, яке ділиться, менше ніж сума, яка необхідна для форму¬вання статутних капіталів усіх товариств-правонаступників, виникне питання про додаткові вклади;
3) викуп часток учасників. З метою виконання вимог Закону від 27.04.2007 р. мажоритарні учасники можуть пропонувати міноритарним учасникам викупити належні їм частки;
4) створення нової юридичної особи - носія корпоративних прав щодо ТОВ. Частина учасників може створити нове товариство і внести до його статутного капіталу частку в статутному капіталі існуючого ТОВ. Наприклад, у ТОВ «А» є 16 учасників з рівними частками (по 6,25%) у статутному капіталі. 8 учасників створюють нове ТОВ «В» і як свої вклади до статутного капіталу цього товариства передають частки в ста¬тутному капіталі ТОВ «А». В результаті ТОВ «А» буде мати 9 учасни¬ків - 8 колишніх учасників і одну нову юридичну особу (ТОВ «В»).
Фактично ТОВ «В» створюватиметься лише для володіння корпо-ративними правами ТОВ «А». Цей варіант має недолік: учасники ТОВ «В» припиняють участь у ТОВ «А» і можуть впливати на нього лише опосередковано - через ТОВ «В».
Більшість ТОВ, які мають понад 10 учасників, не виконали вимог Закону від 27.04.2007 р. У ст. 141 ЦК України зазначено, що при пере-вищенні максимальної кількості учасників товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на АГ протягом одного року,

а зі спливом цього строку - ліквідації в судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.
Таким чином, товариства, які до 20.06.2008 р. не виконали вимог Закону від 27.04.2007 р. потрапляють під дію ст. 141 ЦК України і мають ще один рік для зменшення кількості учасників до 10, тобто до 20.06.2009 р. Після цього вони опиняються під загрозою ліквідації в судовому порядку.
Відповідно до ч. 2 ст. 141 ЦК України єдиним учасником ТОВ не може бути:
- інше господарське товариство (будь-якого виду), учасником яко¬
го є одна особа. Наприклад, ТОВ у складі однієї особи не може
бути єдиним учасником ТОВ;
- особа, яка вже є єдиним учасником іншого ТОВ.
Законодавство не передбачає наслідків недотримання цих обмежень.
Якщо ТОВ створюється з порушенням цих обмежень, то можна стави¬ти питання про визнання недійсною його державної реєстрації через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (ч. 2 п. 1 ст. 110 ЦК). Однак, на нашу думку, ці порушення можна усунути після створення ТОВ, наприклад, шляхом відступлення частини частки єди-ного учасника іншій особі.
Якщо на порушення зазначених вище вимог особа стала єдиним учасником після створення ТОВ, то це мало б відстежуватися під час державної реєстрації змін і доповнень до статуту ТОВ. Проте на сьо¬годні статті 27, 30 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» не передбачають такої підстави.
Отже, сьогодні фактично можливе існування ТОВ у складі єдиного учасника з порушенням вимог ч. 2 ст. 141 ЦК України.
На нашу думку, обмеження, передбачені ч. 2 ст. 141 ЦК України, нині є неактуальними і не виконують охоронних функцій.
3.3.3. Договір про заснування ТОВ
Створення ТОВ кількома особами неможливе без узгодження дій між ними. Засновники (майбутні учасники) домовляються між собою про всі істотні умови майбутньої співпраці та зобов'язання у зв'язку зі створенням товариства. Тому створення ТОВ завжди відбувається за договором між учасниками.

3.3.4. Статут ТОВ
Єдиним установчим документом ТОВ є статут. Він має відповідати вимогам ст. 88 ЦК України.
Статут може передбачати норми, які не передбачені законом, але йому не суперечать і не обмежують правоздатність учасників. Напри-клад, додаткові обов'язки, спеціальні права, процедурні норми; вимоги до членів органів управління, обмеження щодо відчуження часток; по¬рядок визначення вартості частки; особливості розподілу майна в разі ліквідації. Якщо ці норми суперечать закону, вони не застосовуються.
Якщо товариство створюється кількома особами, їх рішення слід оформляти протоколом. Усі рішення можуть бути прийняті лише одно-голосно, адже особа не може стати учасником усупереч своїй волі. Ви-рішуються такі питання: про створення товариства; про найменування товариства; про затвердження статуту; про формування статутного капіталу та реєстрацію товариства.
Порядку проведення установчих зборів товариства закон не визначає. На нашу думку, на цих зборах повинні бути присутні всі учасники, а всі рішення прийматися виключно одноголосно.
Часто установчі збори обирають виконавчий орган ТОВ. Однак слід мати на увазі, що установчі збори не є органом управління товариства, оскільки воно ще не виникло (не зареєстроване). Натомість, обрання виконавчого органу є виключною компетенцією загальних зборів учас-ників ТОВ, тобто вищого органу ТОВ. Тому формально установчі збори не мають права обирати виконавчий орган ТОВ. Це слід зробити на перших загальних зборах учасників після реєстрації товарства.

УвагаІЯкщо на підставі протоколу установчих зборів дирек¬тор ТОВ був внесений до Єдиного державного реєстру то нота¬ріус під час учинення нотаріальних дій, а також будь-які інші особи повинні керуватися відомостями ЄДР, які згідно зі ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фЬичних осіб - підприємців» вважаються публічно достовірними.
Статут товариства є документом, відкритим для публічного ознайом-лення. Один примірник статуту та всіх змін до нього зберігається в реє-страційній справі, що знаходиться в органі, що здійснив реєстрацію.

3.3.5. Статутний капітал
Сукупність внесків засновників, призначених для забезпечення ді-яльності створюваної юридичної особи, традиційно називають статут-ним капіталом (статутним фондом).
Правову сутність статутного капіталу можна розкрити через такі ознаки:
1) формується засновниками (учасниками) ТОВ;
2) розмір статутного капіталу обов'язково фіксується в статуті;
3) незалежно від виду вкладів, розмір статутного капіталу виража-ється в грошах;
4) розмір внесків до статутного капіталу визначає обсяг належних
. учаснику корпоративних прав;
5) статутний капітал може бути змінений лише за рішенням вищого органу ТОВ;
6) статутний капітал є одним із джерел утворення майна юридичної особи.
Мінімальний розмір статутного капіталу для ТОВ - сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заро¬бітної плати, діючої на момент створення ТОВ (ст. 52 Закону України «Про господарські товариства»). У подальшому, у разі збільшення мінімального розміру заробітної плати, статутний капітал змінювати не потрібно.
3.3.6. Частка в статутному капіталі
Істотною ознакою ТОВ, як і інших господарських товариств, є те, що статутний капітал, поділений на частки.
Частки в статутному капіталі визначаються вартістю вкладу кожного учасника. Мінімального розміру частки або кратності законом не визна-чено. Незалежно від виду вкладу, частка визначається в грошових одини¬цях України, гривнях, і у відсотках. Розмір частки кожного учасника фіксується в статуті, де зазначення цих відомостей є обов'язковим.
Правова природа частки в статутному капіталі в ЦК України не роз-кривається. На нашу думку, частка в статутному капіталі - це спосіб виміру обсягу (ступеня) участі в господарських товариствах.
§
Увага! Частка в статутному капіталі - це об'єкт ци¬вільних правовідносин, який засвідчує участь у товаристві. У системі об'єктів цивільних прав частку в статутному

капіталі можна віднести до категорії майнового права. При цьому слід ураховувати, що право участі в товаристві за ЦК України є окремим правом, а тому його слід розглядати окремо.
Частка має кількісні та якісні характеристики. Кількісною характе-ристикою частки є її вартість. Можна виділяти три види вартості: но-мінальну, дійсну, ринкову.
Номінальна вартість частки - це її вартість, визначена статутом. Як правило, номінальна вартість частки учасника дорівнює сумі його внес-ку до статутного капіталу. Номінальна вартість частки змінюється вна-слідок збільшення або зменшення розміру статутного капіталу або внаслідок придбання чи відчуження частини частки.
У процесі діяльності товариства вартість його активів може змінюва-тися, що впливає на реальну цінність частки. З урахуванням цих змін ви-значається дійсна вартість частки - це вартість частини майна товариства, пропорційна розміру частки. Дійсну вартість частки слід використовува¬ти для проведення розрахунків з учасниками у разі виходу (ст. 148 ЦК України, ст. 54 Закону України «Про господарські товариства»), виклю¬чення (ст. 64 ЗаконуУкрайта «Про господарські товариства»), обов'язкового викупу часток, відшкодування збитків, завданих власникам частки та в усіх інших випадках, якщо інший порядок розрахунку вартості частки не вста¬новлений законом або установчими документами.
Ринкова вартість частки - це її вартість, визначена з урахуванням по-питу і пропозиції. Ця вартість застосовується під час укладення договорів про відчуження часток. Сторони договору можуть оцінити її на власний розсуд, за домовленістю між собою. На ринкову вартість частки впливають не лише майновий стан товариства, але й фактори немайнового характеру: стан на ринку, динаміка та перспективи розвитку товариства, прибутковість, репутація керівників та працівників тощо. Ринкова вартість може істотно перевищувати номінальну та дійсну вартість частки.
Якісною характеристикою частки є її розмір, тобто відношення номі-нальної вартості частки до розміру статутного капіталу. Розмір частки зазначається у відсотках (або дробах) і визначає обсяг корпоративних прав та обов'язків кожного з учасників, ступінь їх корпоративного конт-ролю за діяльністю товариства. Так, учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному (складеному) капіталі (ст. 58

422 ЬфьХ*
Закону України «Про господарські товариства» ), учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток (ст. 53 цього ж Закону).
У більшості випадків, коли в законі йдеться про частку, мається на увазі саме її розмір. Наприклад, у ст. 54 Закону України «Про господар-ські товариства», коли йдеться про виплату учаснику вартості частини майна товариства, що пропорційна його частці у статутному (складе-ному) капіталі; в ст. 57 цього ж Закону, коли йдеться про звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника.
3.3.7. Вклади до статутного капіталу
Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЦК України вкладом учасника можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові та інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлене законом. Словосполу-чення «якщо інше не встановлено законом» стосується не грошової оцінки внеску, а можливих обмежень щодо майна, яке може бути вкладом до статутного капіталу. Зокрема, спеціальні вимоги щодо формування статутного капіталу встановлено щодо страхових організацій, банків, інвестиційних компаній. Ця норма міститься в законі, який прийнято пізніше, тому на даний час слід керуватися нею.

Увага! Вклад - це те майно, яке учасник передає товари-ству до статутного капіталу в обмін на корпоративні права.
Предмет вкладу визначається за згодою усіх учасників, адже усім їм однаково важливо, щоб це майно могло бути використане у майбутній діяльності юридичної особи.
Майно, що є предметом вкладу, має відповідати таким вимогам:
1) бути власністю учасника;
2) мати грошову оцінку;
3) бути відчужуваним;
4) належати до майна, яке може використовуватися для формування статутного капіталу створюваної юридичної особи.
Треба враховувати також спеціальні вимоги до формування статут-ного капіталу окремих юридичних осіб, зумовлені сферою їх діяльнос-

^^^423
ті. До таких належать страхові компанії, банки, інші фінансові установи, торговці цінними паперами та ін.
Найпоширенішим предметом вкладу є гроші в національній валюті України. Якщо предметом вкладу є інше майно, то можливість його вне-сення повинна бути погоджена всіма іншими учасниками.
Домовленість учасників щодо формування статутного капіталу є центральним питанням для створення ТОВ. Якщо учасники вирішили зафіксувати свою домовленість письмово, то саме цим питанням слід приділити найбільше уваги в договорі, що укладається ними для засну-вання ТОВ. У договорі, зокрема, слід чітко описати майно, що є пред-метом вкладу та його оцінку.
Вклад учасників може складатися з різних речей, тобто бути комбі-нованим. Наприклад, учасник може передати товариству у власність нерухоме майно і частину внеску сплатити грошима.
Вклад нерухомим майном. Під час передачі нерухомого майна як внеску до статутного капіталу виникають питання, зумовлені нотарі-альним посвідченням установчих документів, зокрема, щодо обов'язку нотаріуса перевіряти належність учасникам майна, яке передається до статутного капіталу.
Згідно з ч. 5 ст. 8 Закону України від 15.05.2003 р. «Про державну ре-єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» підписи за-сновників (учасників) на установчих документах мають бути нотаріально посвідчені. Нотаріус не перевіряє фактичної наявності майна, його оцін¬ку та економічну доцільність для товариства. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про нотаріат» угоди про відчуження майна, що підлягає реє¬страції, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється.

Увага! Під час нотаріального посвідчення статуту, за яким внеском учасників є нерухоме майно, нотаріус зобов'язаний діяти так само, як і при посвідченні договорів про відчуження цього майна. Зокрема, нотаріус повинен вимагати подання йому правовстановлювальних документів в оригіналі, витя¬гу з реєстру права власності на нерухоме майно, витягу з реєстру права власності тощо. Ці документи в оригіналі залишаються у справах нотаріуса.

На підставі статуту або іншого установчого документа органи міс-цевого самоврядування оформляють свідоцтво про право власності на ім'я юридичної особи (п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5).

Увага! У Листі від 14.09.2004 р. № 6279і Держкомпідпри-ємництво України висловлює думку, що передачу нерухомого майна юридичній особі, а отже, і виконання зобов'язання учасника щодо сплати вкладу доцільно оформляти актом оцінки та приймання-передачі до статутного фонду. Держ-компіприемництво також робить висновок, що засновник ТОВ може стовідсотково формувати статутний капітал нерухомим майном, дотримуючись при цьому чинного законодавства.
Рухоме майно. Предметом внеску може бути обладнання, офісна техніка, меблі та інше рухоме майно. Документи, які свідчили б про право власності учасника на це майно нотаріусу, який посвідчує справжність підписів засновників на статуті, не подаються (закон цього не вимагає). Це не стосується, наприклад, такого майна, як автомобіль, який має бути зареєстрований в установленому порядку і нотаріусу надаються відпо¬відні документи на підтвердження цього факту. Утім, фактичне існування внеску та факт його передачі товариству ні нотаріус, ні будь-хто інший не перевіряє. Це створює небезпеку формування статутного капіталу за рахунок майна, якого насправді немає або майном, яке одержано з невідо¬мих джерел. Унесення вкладу за рахунок майна незаконного походження є одним зі способів легалізації (відмивання) такого майна.
Права інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 418 ЦК право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.
У ст. 420 ЦК наведено перелік об'єктів права інтелектуальної влас-ності: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (про-грами) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних 1 Лист Держпідприємництва України від 14.09.2004 р. № 6279 // Бухгалтер. - 2004. - № 41.

мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для то¬варів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.
Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності. Оскільки особисті немайнові права інтелектуальної власнос¬ті є невідчужуваними (ч. 4 ст. 423 ЦК), то вони не можуть бути пред¬метом вкладу до статутного капіталу юридичної особи. Отже, може йтися лише про одну складову прав інтелектуальної власності - майно¬ві права. Основними майновими правами інтелектуальної власності є: і) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелек-туальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання.
Відповідно до ч. З ст. 424 ЦК майнові права інтелектуальної власнос-ті можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи.

Увага! Видається, що не всі права інтелектуальної влас-ності можуть бути вкладом учасника до статутного капі-талу. Це стосується, зокрема, права інтелектуальної влас-ності на наукове відкриття, а також права на комерційне найменування, які відповідно до ч. 2 ст. 490 ЦК передаються
іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій
ці права належать, або його відповідною частиною.
Щодо оцінки об'єктів інтелектуальної власності, які передаються до статутного капіталу, конструктивні ідеї містить Лист Держкомпідпри-ємництва від 15.11.2002 р. № 4-451 -2030/6118.

Увага! Згідно із цим Листом документом, що може під-тверджувати наявність вкладу засновника (учасника) гос-подарського товариства до статутного капіталу, внесено¬го ним у вигляді права на використання ноу-хау, може бути акт оцінки майнових прав, ліцензійний договір на викорис¬тання ноу-хау, договір купівлі-продажу ноу-хау. Для оцінкирекомен-

довано керуватися нормами Закону України від 12.07.2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», в cm. 12 якого визначено, що документом, який містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, є акт оцінки майна.
Водночас поради, що містяться в цьому Листі, є спірними стосовно акта оцінки, адже чинним законодавством не передбачено, який саме документ повинен подаватися до органу реєстрації як підтвердження внеску учасниками (засновниками) товариства вкладів до статутного капіталу та його оцінки, в разі якщо вкладами є майнові права на інте-лектуальну власність, крім випадків, коли внеском є державна або кому-нальна частка майна.

Увага! Ускладнює внесення до статутного капіталу вкла¬ду у вигляді об'єктів інтелектуальної власності передбачена законом спеціальна форма розпорядження майновими права¬ми інтелектуальної власності. Відповідно до cm. 1107 ЦК це може бути зроблено виключно за письмовим договором (з ви¬нятками, прямо передбаченими законом). Уразі недодержання пись¬мової форми договору щодо розпоряджання майновими правами ін-телектуальної власності такий договір є нікчемним.
Згідно з Листом Міністерства освіти і науки України від ЗО. 10.2002 р. № 16-07/3483 внесок ноу-хау до статутного капіталу товариства по-винен бути оформлений ліцензійним договором на використання ноу-хау або договором про передачу прав на ноу-хау. Оцінка вартості ноу-хау має проводитися з дотриманням норм Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»1.

Увага! Отже, для передачі прав інтелектуальної власнос¬ті доведеться не лише передбачити такий вклад в статуті, а й згодом, після реєстрації товариства, укласти відповідний договір. За таких умов зобов'язання учасника внести вклад матиме характер попереднього, тобто обіцянки. Лист Міністерства освіти і науки України від 30.10.2002 р.№ 16-07/3483 «Щодо «ноу-хау» у статутному фонді товариства» // Податки та бухгалтерський облік. - 2002. - № 98.

Майнові права. Майновими правами вважаються права вимоги, які має кредитор у зобов'язанні. Не можуть бути вкладом до статутного капіталу майнові права, тісно пов'язані з особою кредитора, зокрема зобов'язання, в яких заміна кредитора не допускається: про відшкоду-вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК).
Під час внесення вкладу майновими правами слід застосовувати вимо¬ги ст. 516 ЦК, згідно з якою заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зміст та обсяг майнових прав визначається зобов'язанням, яке є під-ставою виникнення цих прав. Якщо зобов'язання немає, то й майнових прав не виникає. Тому учасникам, які мають намір прийняти як вклад до статутного капіталу майнові права, слід ретельно аналізувати зобов'язання, яке є в основі виникнення майнового права, що пропо-нується як вклад, з'ясовувати хто є боржником, а хто кредитором.

Увага! Доцільно вимагати від учасника, який вносить вклад майновими правами, поручатися за боржника, як це передбачено у ст. 519 ЦК. Передача майнових прав відбува¬ється шляхом укладення з товариством (після його держав¬ної реєстрації) договору про відступлення права вимоги.

Увага! Вкладом можуть бути лише майнові права, а не обов'язки. Якщо кредитор одночасно має обов'язок, що виник із зобов'язання, то цей обов'язок і надалі нестиме ця особа, незважаючи на те, що свої майнові права за цим зобов'язанням вона передала.
Практичне застосування такий вид внесків може мати тоді, коли існує потреба об'єднати в межах одного товариства борги певного підпри-ємства для подальшого порушення справи про його банкрутство. Цей спосіб може бути економічно вигідний організаторам, оскільки платою за одержувані права вимоги є корпоративні права новоствореної юри-дичної особи, а не «живі» гроші.
Права користування рухомим і нерухомим майном, природними ресурсами (як різновид майнових прав). Вклад у вигляді права корис-тування майном дозволяє «вбити двох зайців»: зробити вклад і не втратити права власності на річ.

Варто зазначити, що оцінку внеску доцільно робити за вартістю ана-логічної пропозиції. Наприклад, право користування нерухомим майном коштує стільки, скільки становить плата за користування цим майном протягом строку, на який воно передається в користування товариству. Наприклад, сьогодні магазин площею 100 кв. м у центрі м. Львова коштує 1 млн грн. Місячна найомна плата за користування цим магазином ста¬новить 15 тис. грн. Учасник передає приміщення магазину в користуван¬ня товариству строком на 10 років (120 місяців). Отже, вартість вкладу становитиме 1,8 млн грн. (15 тис. грн. х 120 міс. = 1,8 млн грн.). Відзна¬чимо, що вартість магазину на цей час менша, ніж сума оренди за 10 ро¬ків. Розрахунки свідчать, що учасник більше вкладає, якщо передає това¬риству право користування майном, а не право власності на нього.
Для учасника буде корисно, що право власності на об'єкт вкладу то-вариству не передається. Власником залишається учасник і він може навіть розпорядитися цим майном. При цьому право користування майном до закінчення строку залишається за товариством.
Це може бути використано для:
- усунення ризику вилучення майна в товариства внаслідок бан-крутства, примусового стягнення податкового боргу тощо;
- усунення ризику недобросовісних дій виконавчих органів това-риства;
- усунення ризику недобросовісних дій партнерів;
- унеможливленая розпорядження майном без згоди учасника;
- забезпечення впливу на діяльність товариства незалежно від на-лежної учаснику частки.
Недоліком таких вкладів є те, що товариство стає певною мірою за-лежним від учасника, майно якого воно використовує. Товариству цього бажано уникати.

Увага! Унесення вкладу у вигляді права користування майном слід фіксувати окремим договором між учасником і товариством. Самої лише вказівки про це в статуті буде недостатньо. У статуті слід зазначити також і суму ком¬пенсації, яку зобов'язується сплатити учасник у разі достро¬кового припинення користування з причин, не залежних від товари¬ства. Ця сума мала б залежати від строку, який залишився невикористаним.

Питання про порядок внесення права користування спорудою до статутного капіталу та його оцінку розглядалося Держкомпідприємни-цтвом. Однак у Листі від 04.12.2002 р. № 2-222/6443, який мав би міс¬тити відповідь, є лише описові посилання на Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» і рекомендація користуватися Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. №1554'.
У нормативних актах, що регулюють відносини у сфері викорис¬тання природних ресурсів, не передбачено можливості інвестування права користування природними ресурсами до статутного капіталу юридичних осіб. Навпаки, складається враження, що передача права використання природних ресурсів третім особам суперечить закону. У більшості випадків правовою підставою таких прав є дозволи, тобто адміністативно-правові акти. Передача дозволу, а разом з ним і права користування іншим особам не допускається.

Увага! Право користування природними ресурсами реаль¬но не може бути вкладом до статутного капіталу, оскільки відсутній правовий механізм передачі такого вкладу.
Корпоративні права інших юридичних осіб. Одним із найбільш спірних питань є питання про те, чи можуть бути вкладом до статутно¬го капіталу юридичної особи частки в статутному капіталі інших юри-дичних осіб.
Правовий режим цих вкладів залежить від форми існування корпо-ративних прав. Немає спору щодо тих корпоративних прав, які вираже¬ні у формі акцій. Ці цінні папери можуть вільно відчужуватися, як правило, мають курсову вартість, тому можуть бути вкладом статутно¬го капіталу інших юридичних осіб.
Аналіз переліку документів, необхідних для реєстрації переходу прав власності на цінні папери, свідчить про те, що цінні папери не можуть бути вкладом до статутного капіталу новоствореної юридичної особи, адже на момент внесення змін до реєстру юридична особа вже має іс-нувати (повинно бути свідоцтво про державну реєстрацію).
' Лист Держпідприемництва від 06.04.2005 р. № 2514 «Про порядок формування ста¬тутного фонду корпоративними правами» // Бухгалтерія. - 2003. - № 10.

430 ОфьЬг
У Листі від 06.04.2005 № 2514 «Про порядок формування статутно¬го фонду корпоративними правами» Держпідприємництво України роз'яснило, що при формуванні статутного капіталу ТОВ за рахунок внесків корпоративних прав (часток) засновників, якими вони володіють в іншому товаристві з обмеженою відповідальністю, повинна відбувати¬ся зміна складу засновників існуючого товариства. Однак порядок пере-ходу прав власності на корпоративні права та особливості оформлення документів для державної реєстрації товариства у цьому випадку чинним законодавством не встановлені. Отже, Держпідприємництво відповіді по суті не дає.

Увага! Унесення вкладів у вигляді часток в статутному капіталі вимагає дотримання процедури відступлення кор-поративних прав тієїчи іншої юридичної особи, установленої законом та її установчим документом. Наприклад, для пе¬редачі до статутного капіталу юридичної особи частки в
статутному капіталі ТОВ може вимагатися одержання попередньої
згоди інших учасників цього товариства.
Унесення такого вкладу має супроводжуватися реєстрацією змін до статуту товариства, корпоративні права якого стали предметом вкладу до іншої юридичної особи, адже вона стає новим його учасником.
3.3.8. Майно, яке не може бути предметом вкладу до статутного капіталу
Відповідно до ч. З ст. 13 Закону «Про господарські товариства» за-бороняється використовувати для формування статутного капіталу бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Аналогічне положення закріплено і в ч. З ст. 86 ГК.
Як видається, зазначена норма має на меті запобігти формуванню статутних капіталів за рахунок коштів, які не є власністю засновників. Практичне значення такого обмеження неістотне. Для товариства не має значення, за рахунок яких джерел учасники вносять вклади, - власних чи запозичених. Важливо, щоб вклад надійшов товариству. Якщо в заснов-ника у зв'язку із внесенням вкладу виникає зобов'язання перед третіми особами (наприклад кредиторами), то ці зобов'язання не впливають на товариство і тим більше не є підставою для повернення вкладу.

^^Щ0431
Слід ураховувати також низьку ефективність такої заборони. По-перше, її не складно оминути, а по-друге, відсутні будь-які санкції за її порушення.

Увага! Доцільно було б трансформувати цю заборону в заборону робити вклади обтяженим майном, тобто майном, яке є предметом інших зобов'язань. Адже за загальним пра¬вилом у разі переходу права власності на майно, обтяжене зобов'язаннями найму, застави та ін. ці зобов'язання пере¬ходять до нового власника. Якщо таке майно є предметом вкладу, то до товариства перейде і майно, і зобов'язання учасника. Це може негативно вплинути на майновий стан товариства, а тому є сенс обмежити такі вклади.
Відповідно до ст. 12 Закону України від 05.04.2001 р. «Про обіг век-селів в Україні»1 забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства.
Не можуть бути вкладом учасника його особисті дії (реєстрація товариства, досвід у певній галузі діяльності, консультації), роботи чи послуги.
У ч. 2 ст. 144 ЦК прямо зазначено, що не допускається звільнення учасника ТОВ від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

Увага! Вкладом учасника не може бути погашення (про-щення) боргу.
Разом з тим, на думку Держпідприємництва України, висловлену в Листі від 18.03.2005 р. № 1768, аналіз ст. 144 ЦК окремо, а також у поєднанні з іншими правовими нормами дає підстави вважати, що законодавча заборона зарахування вимог учасника до товариства і зобов'язання такого учасника внести вклад до статутного капіталу товариства не поширюється на випадки збільшення статутного капі-талу шляхом внесення додаткових вкладів. Такий висновок випливає з такого.
' Закон України від 05.04.2001 р. «Про обіг векселів в Україні» // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 24. - Ст. 128.

З аналізу структури ст. 144 ЦК вбачається, що частини 1і 3 зазначеної статті встановлюють обов'язкові правила щодо формування статутного капіталу ТОВ на етапі створення товариства. Так, в ч. 1 містяться визна¬чення статутного капіталу та його призначення, а також робиться вказів¬ка , що розмір статутного капіталу ТОВ не може бути меншим розміру, установленого законом. Згідно з ч.І ст. 52 Закону України «Про госпо¬дарські товариства» розмір статутного фонду ТОВ повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним зарплатам, виходячи зі ставки мінімальної зарплати, яка діє на момент створення ТОВ.
Частина Зет. 144 ЦК встановлює обов'язок учасників сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів до моменту держреєстрації ТОВ. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності ТОВ. Якщо учасники про¬тягом першого року діяльності ТОВ не сплатили повністю суму своїх вкладів, ТОВ повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію ТОВ.
Таким чином, вимога частини 2 ст. 144 ЦК щодо обов'язковості вне-сення учасниками своїх вкладів до статутного капіталу ТОВ і неможли-вості звільнення від такого обов'язку шляхом зарахування вимог до ТОВ стосується лише первинних вкладів учасників з огляду на розміщення цього правила між нормами, які стосуються саме таких вкладів учасни¬ків товариства.
Водночас порядок збільшення статутного капіталу існуючого ТОВ передбачено в ч. 6 ст. 144 ЦК. Відповідно до неї збільшення статутного капіталу ТОВ допускається після внесення усіма його учасниками вкла-дів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлю-ється законом і статутом ТОВ.
Таким чином, збільшення статутного капіталу вже існуючого ТОВ шляхом внесення додаткових вкладів учасниками є, скоріше, їх правом, а не обов'язком. Таке право реалізується шляхом прийняття відповід¬ного рішення зборами ТОВ, які вправі самостійно визначати розмір, форму і порядок внесення учасниками додаткових вкладів (п. «а» час¬тини першої ст. 59 Закону України «Про господарські товариства»).
У цьому випадку (при внесенні додаткових вкладів) ТОВ не позбав-лене права проводити зарахування зустрічних однорідних вимог з ін-

шими особами, зокрема учасниками товариства, на загальних підставах, визначених у ст. 601 ЦК.

Увага! З огляду на вищезазначене, не допускається звіль-ненняучасника ТОВ від обов'язку внесення первинного вкладу до статутного капіталу ТОВ, заявленого на момент держ¬реєстрації ТОВ, у тому числі шляхом зарахування вимог до ТОВ. Це правило не поширюється на збільшення статутно¬го фонду ТОВ шляхом внесення додаткових вкладів учасниками'.
3.3.9. Зміна предмета вкладу
Неоднозначним є питання про зміну предмета вкладу. Мається на увазі ситуація, коли учасник зобов'язався, наприклад, передати товари-ству у власність нерухоме майно, а потім вирішив замість цього пере¬дати гроші. Досить часто така ситуація виникає через різне оподатку¬вання предмета вкладу.
Розв'язання цієї проблеми залежить від позиції інших учасників.

Увага! Якщо учасники згодні на заміну вкладу, вони повинні внести зміни до договору про створення ТОВ, а якщо він не оформлявся письмово, то це рішення доцільно зафіксувати про-токолом. До реєстрації ТОВ таке рішення можна прийняти лише одноголосно, оскільки йдеться про внесення змін до догово¬ру між учасниками. Важливо підкреслити, що це не рішення загальних зборів учасників - вищого органу товариства, а рішення учасників як сторін договору про створення ТОВ. Якщо інші учасники не згодні на заміну вкладу, вони вправі вимагати виконання зобов'язання в натурі.
Майно, унесене як вклад до статутного капіталу, як правило, пере-ходить у власність цього товариства. Винятком є вклади у вигляді права користування. Право власності переходить у момент передачі речі (сплати грошей), тобто в загальному порядку.
Право відчуження майна, зокрема, й шляхом передачі до статутного капіталу юридичної особи належить власнику, тому вкладом може бути лише власне майно учасників. Так, неправомірним буде внесення майна, яке належить саме цій юридичній особі.
' Лист Держпідприємництва України від 18.03.200S р. // Бізнес-Бухгалтерія-Право. Податки. Консультації. - 2005. - № 27. - 2005. - С.ЗЗ.

434 ^$*J^
3.3.10. Внесок чужим майном
Заслуговують на увагу ситуації з унесенням до статутного капіталу чужого майна. Правові наслідки такого правопорушення законом окре-мо не визначені.
На перший погляд, у таких випадках має місце порушення порядку створення ТО В, яке може бути підставою для визнання недійсним за-пису про його державну реєстрацію та ліквідації. Однак внаслідок лік-відації майно ТОВ після розрахунку з кредиторами розподіляється виключно між його учасниками, а відтак, незаконно набуте ТОВ майно не повертається його власнику.

Увага! Таким чином, його право власності не може бути захищене шляхом ліквідації юридичної особи, а тому не може бути способом його захисту.
На нашу думку, у цьому випадку захист прав власника, який вважає, що належне йому майно було незаконно передане до статутного капіталу юридичної особи, повинен відбуватися шляхом віндикації Власник, яко¬го в такий спосіб позбавили права власності, вправі пред'явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто з володіння юридичної особи, якій це майно передане. До віндикації' застосовуються загальні правила, передбачені ст. 388 ЦК України щодо добросовісності набувача. Слід ураховувати, що внесення майна до статутного капіталу не є безоплатним правочином, оскільки в обмін на це юридична особа передає засновнику корпоративні права.
Задоволення віндикаційного позову вплине на відносини між учас-ником і юридичною особою, адже учасник не виконав свого обов'язку із внесення вкладу. Оскільки віндикації підлягає лише індивідуально визначене майно, засновник не зможе внести вклад у тому вигляді, в якому це було передбачено установчими документами.

Увага! Способом усунення цього порушення є заміна учас¬ником вкладу. Це питання вирішується зборами учасників шляхом унесення змін до установчих документів. Для цього потрібна більшість голосів учасників.
Можлива й інша ситуація: загальні збори не погоджуються із заміною вкладу або ж взагалі з якихось причин не розглядають цього питання.

Виконання зобов'язання із внесення вкладу, передбаченого договором між засновниками ТОВ, стає неможливим. У цьому разі інші учасники вправі звернутися з позовом про визнання недійсним запису про держав-ну реєстрацію ТОВ через допущені порушення порядку його створення, які не можна усунути. Однак це їх право, а не обов'язок. Тому може склас¬тися, що особа не внесла вкладу до статутного капіталу, але є учасником товариства. Такий стан може існувати тривалий час.

Увага! Гіпотетично, способом захисту прав власника майна, незаконно переданого до статутного капіталу іншою особою, може бути визнання за ним права на частку в ста¬тутному капіталі, сформовану за рахунок його майна. Пра¬вовою підставою такої вимоги може бути cm. 1212 ЦК Укра¬їни, за якою особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підста¬ви (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Фактично, йдеться про безпідставне збагачення засновника (набуття корпоративних прав) за рахунок власника майна.
Унаслідок внесення вкладу до статутного капіталу особа набуває частку в статутному капіталі або в широкому розумінні - корпоративні права. Відповідно до статей 1213,1214 ЦКУкраїни набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі та відшко-дувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу він відповідає також за до-пущене ним погіршення майна. На перший погляд, це лише переконує, що такий спосіб захисту, як визнання за позивачем права на частку в статутному капіталі, можливий.
Унаслідок участі в управлінні юридичною особою склад та вартість її майна може істотно змінитися і реальна вартість частки в статутному капіталі може не відповідати розміру вкладу (номінальній вартості частки). Збільшення вартості частки можна розглядати як доходи від майна, а зменшення - як збитки.
Однак такий спосіб захисту не враховує, що право участі в товаристві є особистим правом, і особа засновника (учасника) має важливе значення. Насамперед, для інших учасників, які можуть прийняти власника того

436 4£лфи*~
майна, яке було внесене іншою особою в якості вкладу в ТО В, або відмови¬ти йому в цьому. У першому випадку він може вимагати повернення свого майна або сплати вартості частки в статутному капіталі (її виділу) на кшталт із випадком відмови у вступі в товариство спадкоємцям померлого учасни¬ка (за аналогією закону). Якщо учасники згодні на заміну учасника позива¬чем, то вони вносять зміни до статуту ТОВ. Отже, ефективність цього способу захисту залежить від інших засновників юридичної особи.
Зустрічаються випадки, коли правомірність унесення вкладу оспо-рюється кредиторами засновниками. Як правило, позивачі в таких справах висувають вимогу про застосування наслідків недійсності пра-вочину шляхом повернення засновнику майна, унесеного ним раніше як вклад до статутного капіталу новоутвореної юридичної особи.
3.3.11. Оцінка вкладів до статутного капіталу
Відповідно до ч. 2 ст. 115 ЦК України грошова оцінка вкладу учасни-ка ТОВ здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, установлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Ця норма не вимагає взагалі встановлення порядку оцінки вкладів, тим більше не вимагає цього робити в установчих документах. Учасники вільні в оцінці своїх вкладів.
У ч. 2 ст. 115 ЦК України йдеться про згоду учасників, а не загальних зборів учасників товариства. Це має принципове значення, оскільки істотно відрізняється порядок погодження грошової оцінки вкладу. Якщо оцінку дають учасники, то потрібна згода кожного з них, а якщо оцінку роблять загальні збори учасників, то рішення приймається більшістю голосів.
Учасники погоджуються з оцінкою вкладу, але пропонує їм ту чи іншу оцінку учасник, котрий вносить вклад у негрошовій формі. Саме він зацікавлений у високій грошовій оцінці вкладу. Якщо проаналізува¬ти юридичну природу цих відносин, то оцінка вкладу - це визначення ціни вкладу як істотної умови договору про заснування ТОВ на основі домовленості між засновником, який пропонує негрошовий вклад за певною ціною й іншими засновниками, які приймають цей вклад за за-пропонованою ціною або відхиляють його.

Увага! Якщо вклад є складною річчю, то кожна його скла-дова має оцінюватися окремо.

Закон не встановлює критеріїв, якими повинні були б керуватися учасники під час оцінки вкладів. Ця недосконалість вітчизнянного за-конодавства викликає багато нарікань. Основна небезпека такої оцінки в тому, що ТОВ може одержати вклад за вартістю, яка явно не відповідає його економічній цінності, в той час як його статутний капітал буде сформовано в необхідному розмірі.
Утім, відсутність обов'язкових критеріїв оцінки має і позитивні сторо¬ни, адже розширює свободу учасників. Вони вправі робити оцінку з урахуванням лише їм відомих обставин і не орієнтуватися на жоден із традиційних критеріїв. Оцінюючи вклад, вони можуть брати до уваги співвідношення його вартості із внесками інших учасників, ураховувати особисте значення учасника в майбутній діяльності товариства та ін. Така оцінка не буде справедливою з огляду на економічну кон'юнктуру та існуючі ринкові ціни, але вона буде справедливою саме для цього скла¬ду учасників товариства. Звісно, якщо всі учасники домовляться.

Увага! Оцінка внесків - право виключно учасників, тому їх рішення не може бути оскаржене в судовому порядку. Не ґрунтуються на законі також і вимоги учасника про пере-оцінку внеску у зв'язку з їх несправедливою, на його думку, початковою оцінкою. Між тим це не позбавляє можливості
визнання договору про створення ТОВ недійсним за загальними
підставами недійсності правочинів.
Оцінка вкладу проводиться на час його внесення. Після цього пере-оцінка вкладу учасника не допускається. Вартість майна, яке було пред-метом внеску, може змінитися, але на вклад учасника ця обставина жодним чином не впливає. Відповідно до ч. 2 ст. 51 Закону «Про гос-подарські товариства» зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статут-ному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами.
Згода з оцінкою вкладів вимагає певної фіксації. Під час створення ТОВ учасники вправі домовитися про оцінку негрошових внесків і за-кріпити її в протоколі установчих зборів або в договорі (статуті). Це повинно бути одноголосне рішення. Якщо питання про оцінку внесків виникне в процесі діяльності товариства, то його доцільно було б ви-

438^g$*J$^
рішувати на загальних зборах учасників. Однак, щоб не виникло супере-чностей з ч. 2 ст. 115 ЦК України, доцільно в статуті ТОВ віднести це питання до компетенції загальних зборів учасників.
Держкомпідприємництво України висловив думку, що у випадку, коли засновники господарських товариств самі оцінюють майно або майнові права та визначають критерії оцінки своїх вкладів (договірна ціна) в ста-тутний фонд господарського товариства - це повинно оформлятися відповідним актом оцінки та приймання-передачі в статутний фонд1.
У випадках, передбачених законом, грошова оцінка вкладу підлягає не¬залежній експертній перевірці. Застосування слова «перевірка» дає під¬стави вважати, що експертна перевірка здійснюється після оцінки вкладу самими учасниками. Вона здійснюється з метою підтвердження справед¬ливості оцінки, зробленої учасниками. Відповідно до ст.7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»2 проведення оцінки вкладу є обов'язковим, зокрема, у випадках визначення вартості внесків учасників та засновників господарського то¬вариства, якщо до ТОВ вноситься майно господарських товариств з дер¬жавною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника зі складу такого товариства.
3.3.12. Строк сплати вкладу
Засновники повинні домовитися про строки сплати (передачі) вкла¬дів. Загальної вимоги щодо строку формування статутного капіталу закон не містить. Але якщо проаналізувати норми статей 33,52 Закону України «Про господарські товариства», ч. З ст. 144 ЦК України, ч. 2 ст. 165 ЦК України, то можна дійти висновку, що законодавець «орієн¬тує» засновників на повну сплату внеску в межах одного року з дня створення юридичної особи. Цей строк учасниками може бути скоро¬чений. Допускається й дострокове виконання зобов'язання.
Відповідно до ч. З ст. 144 ЦК України до моменту державної реєстра-ції ТОВ його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсот-ків суми своїх вкладів. Ця вимога означає, що кожен учасник повинен сплатити не менше половини свого вкладу. Якщо всі учасники сплатили
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
від 14.09.2004 № 6279 «Про статутний фонд товариства з обмеженою відповідальніс¬
тю» // Бухгалтер. - 2004. - № 41.
2 Закон України « Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в
Україні» від 12.07.2001р. // Голос України від 08.09.2001.

-^€^3-439
вклади повністю, а один - не сплатив половини, вимога закону не буде вважатися виконаною, хоч сумарно статутний капітал буде сформовано більше, ніж на п'ятдесят відсотків.
3.3.13. Відповідальність за прострочення або несплату вкладу
Неналежне виконання обов'язку з формування статутного капіталу суперечить інтересам товариства, кредиторів, сумлінних учасників, тому є цивільним (корпоративним) правопорушенням і підставою для відповідальності. Основними санкціями можуть бути:
і) сплата відсотків річних. У ст. 33 Закону України «Про господар-ські товариства» передбачено, що в разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу.
Аналогічна норма діяла щодо учасників ТОВ, але була скасована За-коном України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям ЦК України» від 27.04.2007 р.
Зазначена норма була спеціальною по відношенню до ст. 536 ЦК України, яка передбачає, що за користування чужими грошовими кош-тами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не вста-новлено договором між фізичними особами. На даний час слід керува-тися ст. 536 ЦК України;
2) солідарна відповідальність за зобов'язаннями товариства. Відповідно до ч. 2 ст. 140 ЦК України учасники товариства, які не пов-ністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями в межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників. Солідарною відповідальністю є спільна повна відповідальність кількох осіб за одне правопорушення. Солідарна відповідальність при¬пускає пред'явлення вимоги як до боржника, так і безпосередньо до третьої особи. Саме так слід тлумачити ч. 2 ст. 140 ЦК України: якщо учасник не вніс вклад повністю, то вимога кредиторів товариства може бути пред'явлена йому, товариству або обом.

Увага! Це правило діє і тоді, коли встановлений строк для повного внесення вкладу ще не минув. Отже, фактично, креди¬тори товариства мають правові підстави зобов'язати учас¬ника внести вклад достроково.

440 в~|8М^
При цьому спостерігається неузгодженість законодавства, яке з одного боку, дасучаснику право вносити частину вкладу протягом року, а з другого - зобов'язує його внести несплачену частину вкладу на вимогу кредиторів товариства в будь-який час, зокрема й достроково.
Очевидно, логічно було б передбачати не солідарну, а субсидіарну від¬повідальність учасників ТОВ за боргами товариства. Це означало б, що перед тим, як звернутися з вимогою до учасника, кредитор повинен був би звернутися попередньо з цією вимогою до товариства. Якщо товариство відмовилося задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на предявлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до учасника, який несе субсидіарну відповідальність (загальне правило, передбачено ст. 619 ЦК України);
3) припинення корпоративних відносин зучасником. Відповідно до п.2 ч.1 ст. 117 ЦК України учасники господарських товариств мають ви-конувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вклади (оплачувати акції) в розмірі, в порядку та засобами, що передбачені установчим документом.
Стаття 64 Закону «Про господарські товариства» передбачає, що учасник може бути виключений з товариства, зокрема, якщо він систе-матично не виконує або неналежним чином виконує свої обов'язки.

Увага! За несплату вкладу учасника може бути також виключено.
Відповідальність за прострочення сплати вкладу може бути встанов-лена самими учасниками в статуті. Передбачати санкції в інших корпора¬тивних актах, окрім статуту, було б неправомірним. Статутом можуть передбачатися зовсім інші за своєю правовою природою санкції і засоби забезпечення виконання зобов'язань зі сплати вкладів. Допускається й взагалі повна відмова учасників від будь-яких санкцій на цей випадок.
Неналежне виконання обов'язку учасників ТОВ по своєчасному внесенню ними своїх вкладів негативно відбивається й на самому това-ристві. Так, відповідно до ч. З ст. 144 ЦК України якщо учасники про-тягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого

статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у вста-новленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. А відповідно до ч. 5 цієї самої статті зменшення статутного капіталу ТОВ допускається після повідомлення в порядку, установленому за¬коном, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право ви¬магати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.
3.3.14. Захист права товариства на одержання вкладу
Якщо учасник не сплачує свого вкладу, постає питання про примусо-ве виконання цього обов'язку. Такі справи не належать до поширених, тому що в більшості випадків порушення усувається шляхом вжиття корпоративних заходів впливу. Проте, якщо вони виявилися неефек-тивними, справа може бути розглянута судом.
Основним способом захисту прав товариства є примусове виконан¬ня обов'язку зі сплати вкладу учасника в натурі. Тут виникає проблема процесуального характеру: кому саме належить право на такий позов -іншим учасникам чи самій юридичній особі.
Свою правову позицію щодо цього питання Верховний Суд України висловив у постанові від 30.03.2004 р. Суд відзначив, що відносини що¬до передачі вкладу до статутного капіталу виникають між учасником товариства і самим товариством, а не між учасниками товариства. Тому заявляти вимоги стосовно виконання зобов'язання з передачі вкладу має право безпосередньо товариство1.
Позиція ВСУ щодо цього питання не безспірна. Вважаємо, що заявля-ти такі вимоги може як будь-хто з інших учасників, так і саме ТОВ. Зобов'язання, які беруть на себе учасники для створення юридичної осо-би, є зобов'язаннями на користь третьої особи. Відповідно до ст. 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свШ обов'язок на користь третьої особи, яка вста-новлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановле-но договором або законом чи не випливає із суті договору.
Вирішуючи спори про спонукання до виконання зобов'язання в на-турі, суди повинні виходити з того, що одностороння відмова від вико-
1 Постанова Верховного Суду України від 30.03.2004 р. // Адвокатура. - 2004 р. - № 11.

442 ^§^%^
нання зобов'язань не допускається. Кількість голосів, які належать кож-ному з учасників тут не враховується, оскільки всі сторони договору є рівними між собою.
Під час розгляду таких позовів слід мати на увазі, що це спір між учасниками, а тому до справи слід залучати їх усіх як третіх осіб.
3.3.15. Документальне оформлення сплати вкладу
Відповідно до ч. 4 ст. 52 Закону України «Про господарські товари-ства» учаснику ТОВ, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства.
Свідоцтво про внесення вкладу - це документ довільної форми, в якому слід зазначити найменування товариства, прізвище, ім'я та по батькові учасника, котрому воно видане, суму вкладу, розмір частки в статутному капіталі, дату повної сплати. Свідоцтво підписується голо-вою товариства і скріплюється печаткою товариства. Переважна біль-шість товариств таких свідоцтв учасникам не видає, оскільки потреба в ньому майже не виникає. Один із випадків, коли таке свідоцтво може знадобитися учаснику,- нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі.
Іншими документами, котрі засвідують сплату вкладу, можуть бути платіжні документи, прибуткові касові ордери, акти приймання-передачі майна. На думку Держкомпідприємництва, у випадку перетворення дочірнього підприємства на ТОВ документом про підтвердження фор-мування статутного капіталу цього товариства може бути передаточний баланс, оформлений відповідно до чинного законодавства1.
3.3.16. Наслідки несплати статутного капіталу
Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Причини, внаслідок яких капітал не сплачено, не мають правового значення.
Закон установлює взаємозв'язок між статутним капіталом і вартістю чистих активів товариства. Вартість чистих активів - це різниця між
' Лист Держкомпідприємництва від 17.10.2002 p. № 4-421-293/SS72 «Про підтвердження формування статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю в разі його ство¬рення шляхом перетворення дочірнього підприємства» // Бухгалтер. - 2002. - № 43.

-^Щ^443
вартістю активів і сумою зобов'язань товариства. У бухгалтерському обліку вартість чистих активів співпадає із власним капіталом (розділ II пасиву балансу).
Якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року (співпадає з календарним) вартість чистих активів ТОВ виявиться меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рі-шення про внесення додаткових вкладів.
У разі якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від ви-значеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації. Якщо після створення товариства збільшився міні¬мальний розмір статутного капіталу (наприклад, внаслідок зміни роз¬міру мінімальної заробітної плати), то вартість чистих активів повинна бути не меншою мінімального розміру статутного капіталу, що діє на завершення року. Однак збільшувати розмір статутного фонду, щоб він відповідав мінімальному, не обов'язково.
3.3.17. Зміна розміру статутного капіталу
Статутний капітал ТОВ може бути змінено як у бік збільшення, так і в бік зменшення. Відповідно до ст. 16 Закону «Про господарські то-вариства» збільшення статутного капіталу може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій), крім випадків, передбачених цим Законом. Ця норма, як видається, по-кликана захистити інших учасників цивільного обороту від створення товариств, капітал яких не підтверджено відповідними активами.
Умова про повну сплату вкладів повинна бути виконана на день прий¬няття рішення про збільшення статутного капіталу. Це може мати важливе значення з огляду на строки, необхідні для скликання загальних зборів. Отже, якщо на день, коли було скликано збори, учасники мають заборгованість за вкладами, але на день проведення зборів заборгованість погашена, збори вправі приймати рішення про збільшення капіталу.
Неоднозначним залишається питання про правові наслідки недо-держання вимог ст. 16 Закону в частині збільшення статутного капіталу. Рішення про збільшення статутного капіталу, прийняте з порушенням установлених вимог, є незаконним, а отже, може бути визнане недійсним за позовом зацікавленої особи.

444 Ь^Р*%^

Увага! Збільшуючи статутний капітал, учасникам слід пам'ятати про вимоги чЛ cm. 144 ЦК. Ця норма вимагає від товариства, щоб за результатами року вартість його ак¬тивів не була менша ніж оголошений статутний капітал. Отже, чим вище буде статутний капітал, тим більше тре¬ба мати активів на кінець року.
3.3.18. Способи збільшення статутного капіталу
Збільшення статутного капіталу може відбуватися кількома спосо-бами:
і) прийняття нових учасників. Новий учасник (учасники) приймається в товариство за рішенням загальних зборів учасників. Одним з питань, які супроводжують вступ учасника, є питання про розмір вкладу, порядок його внесення. Цей спосіб збільшення розміру капіталу, як правило, при¬зводить до зменшення розміру часток учасників у відсотковому значенні. Для усунення цього «недоліку» можна встановлювати курсову вартість частки, що передається новому учаснику, яка в кілька разів вища, ніж вартість вкладів дійсних учасників товариства. Як наслідок, учасник одержує частку, номінальна варітсть якої є меншою, ніж сплачені за неї кошти.
Як варіант різниця між номінальною і дійсною вартістю частки ново¬го учасника може компенсовуватися дійсним учасникам грошима;
2) реінвестування прибутку. Цей спосіб збільшення статутного капіталу можливий лише в товариствах, які за результатами господарської діяльності за рік мають прибуток. Кожен учасник має право на одер¬жання частини прибутку від діяльності юридичної особи. Проте учас¬ники вправі спрямувати належну їм частину прибутку в розвиток свого товариства, тобто реінвестувати. Для цього способу характерно, що номінальна вартість частки всіх учасників зростає, а їх відсоткове зна¬чення залишається попереднім. Позитивним для учасників є й те, що під час реінвестування від них не вимагається додаткових внесків. Ні¬чого платити не потрібно, оскільки платить товариство, але грошима учасників. Психологічно легше віддати гроші, які ще не одержав.
Для ТОВ реінвестиція не найкращий спосіб збільшення капіталу, оскільки вона не призводить до реального збільшення його активів.
Рішення про збільшення статутного капіталу шляхом реінвестуван¬ня прибутку приймається загальними зборами учасників за результата-

-^€^^44S
ми відповідного фінансового року. На реінвестування може бути спря-мовано як весь прибуток, так і його частина, визначена зборами;
З) додаткові внески учасників. Суму своїх вкладів учасники пого-джують під час створення товариства. Звертає на себе увагу ч.2 ст.51 Закону «Про господарські товариства», в якій зазначено, що додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбаче-но установчими документами. Доцільність такої норми сумнівна. Бона не стимулює учасників вносити додаткові внески, адже особистої ко-ристі вони з цього не матимуть. їх частка не збільшиться. Разом з тим така норма захищає первісну домовленість учасників, насамперед щодо розподілу між ними часток.
f
Увага! Учасникам ТОВ слід остерігатися норми ч. 2 cm. SI ■ Закону «Про господарські товариства» і нейтралізувати її дію встановленням своїх правил поведінки в статуті товариства.
Ініціатива щодо збільшення статутного капіталу може ви-ходити від одного з учасників товариства. Загальні збори учасників можуть прийняти рішення про збільшення капіталу за заявою такого учасника. Вітчизнянне законодавство допускає прийняття такого рі-шення простою більшістю голосів.
Учасник повинен зазначити розмір, предмет вкладу, строк та порядок його внесення, інші умови, що мають значення. Якщо збори погодили¬ся зі збільшенням статутного капіталу, вони одночасно затверджують зміни до статуту товариства, пов'язані зі збільшенням статутного ка-піталу та номінальної вартості частки учасника.
3.3.19. Порядок збільшення статутного капіталу
Порядок збільшення статутного капіталу має три послідовні стадії: і) прийняття рішення про збільшення статутного капіталу.
Таке питання належить до компетенції вищого органу управління юри-дичної особи (п. 2 ч. 4 ст. 145 ЦК). Резолютивна частина рішення по-винна містити відомості, як мінімум, про суму, на яку збільшується статутний капітал, спосіб збільшення, строки та порядок сплати до-даткових внесків. Одночасно слід вирішувати й інші питання, котрі зумовлюються обраним способом збільшення капіталу;

2) сплата додаткових вкладів. Сплата вкладів здійснюється у вста¬
новлений зборами строк. Цей строк є пресічним, тобто таким, що не
може бути ні поновлений, ні продовжений товариством або судом.
Якщо протягом встановленого строку вклади не сплачені, товариство
вправі вимагати виконання учасниками своїх зобов'язань, зокрема, і в
судовому порядку. Про забезпечення виконання зобов'язань із сплати
додаткових вкладів слід подумати під час прийняття рішення про збіль¬
шення статутного капіталу.
Після того, як внески оплачені відповідно до визначених товариством умов, ТО В зобов'язано затвердити та подати на державну реєстрацію зміни до установчих документів. Оскільки затвердження змін - це ком-петенція зборів, слід скликати збори. Для того щоб не скликати збори двічі: перший раз для збільшення розміру статутного капіталу, а другий -для затвердження змін до статуту, допускається вирішення цих питань на одних зборах учасників. Це можливо лише тоді, коли наперед відомо, як буде збільшена номінальна вартість вкладів усіх учасників;
3) державна реєстрація змін до статуту. Юристи-практики по¬
винні мати на увазі, що, на думку Держкомпідприємництва, орган дер¬
жавної реєстрації проводить реєстрацію не факту збільшення розміру
статутного капіталу товариства, а рішення товариства про зміни роз¬
міру статутного капіталу товариства, яке після цього набирає юридич¬
ної сили (п. 2 Листа від 23.03.2004 р. № 1776 «Про порядок збільшення
статутного фонду»). Цей висновок зроблено з посиланням нач. З ст. 87
ГК, за якою рішення товариства про зміни розміру статутного капіталу
набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. Однак
ні ця норма, ні роз'яснення Держкомпідприємництва не вирішують по
суті питання, коли ж товариство зобов'язано реєструвати зміни: до
сплати додаткових внесків чи після.
У ч. З ст. 87 ГК, так само як у ч. 4 ст. 16 Закону «Про господарські товариства», йдеться про момент набрання чинності рішенням зборів, а не про строк реєстрації змін до статуту.

Увяглі Якщо допустити, що такі зміни реєструються до фактичної сплати додаткових внесків, то слід визнати, що номінальний статутний капітал може збільшитися лише під обіцянку учасників внести свої вклади в майбутньому. Проконтролювати, і то умовно, їх можна буде лише через

рік, коли виникне необхідність порівняти статутний капітал з вартістю чистих активів. За таких умов, вважаємо, що збільшення статутного капіталу є фіктивним, а сам капітал «дутим».
Крім того, треба мати на увазі, що збільшення капіталу призводить до зміни номінальної вартості або розміру часток або одного і другого. З моменту реєстрації змін до статуту, пов'язаних зі збільшенням капіталу, реально змінюється розподіл часток учасників, у той час як реального вкладу товариство не одержує (і невідомо, чи одержить). Виходить, що учасники одержують корпоративні права умовно безоплатно. Причому їх корпоративні права і права, одержані учасниками, які заплатили реальні вклади, є однаковими. Це прямий шлях до корпоративного шахрайства.

Увага! Збільшення статутного капіталу повинно обов'язково супроводжуватися державною реєстрацією змін до статуту.
З податкової точки зору і лише з цієї, оптимальною є реєстрація таких змін до внесення вкладу. У противному разі податковий орган може роз¬глядати суми одержаних вкладів як безповоротну фінансову допомогу і оподатковувати її в загальному порядку. При цьому податківці посила¬ються на ст. 16 Закону «Про господарські товариства», в якій зазначено, що рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. Із цього при¬воду Держкомпідприємництво вважає, що таке посилання є «недоречним, оскільки ця частина статті не торкається порядку збільшення статутного фонду, а лише наслідків, котрі з нього випливають»'. Цієї проблеми мож¬на уникнути, якщо в документах, котрі супроводжують сплату або пере¬дачу вкладу чітко зазначати, що це саме внесок до статутного капіталу.
3.3.20. Зменшення статутного капіталу
Зміна статутного капіталу може відбуватися й у бік зменшення, але не нижче від мінімального розміру, встановленого законом. Основними причинами зменшення статутного капіталу є такі:
- виконання вимог ч. 4 ст. 144 ЦК у разі зменшення чистих активів товариства до суми, що є меншою, ніж статутний капітал;
- погашення часток (акцій), належних товариству;
1 Лист Держкомпідприємництва від 17.01.2001 р. № 1-223/194 // Бухгалтерія. - 2001. -№24/1.

448 %ф*^
- одержання контролю над товариством у зв'язку зі збільшенням номінального розміру часток;
- виплата правонаступнику (спадкоємцеві) частки у майні товари¬ства (ч.2 ст. 55 Закону «Про господарські товариства»);
- вилучення з обігу і повернення учаснику частини майна або коштів.

Увага! В окремих випадках законодавець прямо вимагає від учасників провести зменшення статутного капіталу, наприклад у разі смерті, виключення, реорганізації учасника товариства з обмеженою відповідальністю.
Безпосередньо зменшенню статутного капіталу присвячено одну-єдину загальну норму: ч. З ст. 16 Закону «Про господарські товариства», за якою зменшення статутного фонду за наявності заперечень креди¬торів товариства не допускається.
Спеціальні норми діють щодо ТОВ. Відповідно до ч. 5 ст. 144 ЦК зменшення статутного капіталу ТОВ допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або ви-конання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збит¬ків. Відповідно до ст. 56 Закону «Про господарські товариства» рішен¬ня ТОВ про зменшення його статутного фонду набирає чинності не раніш як через 3 місяці після державної реєстрації і публікації про це у встановленому порядку.
3.3.21. Способи зменшення статутного капіталу
Зменшення розміру статутного капіталу може відбуватися одним з таких способів:
і) пропорційне зменшення номінальної вартості вкладів усіх учас-ників. Цей спосіб полягає в тому, що збори спочатку визначають загальну суму, на яку слід зменшити статутний капітал, а потім пропорційно змен¬шується частка кожного учасника. При цьому розмір частки кожного учасника у відсотках після зменшення капіталу залишається попереднім;
2) непропорційне зменшення номінальної вартості вкладів усіх учасників. Цей спосіб близький до попереднього, оскільки у зменшен¬ні капіталу беруть участь усі учасники. Різниця в тому, що частка кож¬ного учасника змінюється непропорційно;

-^>Щ<&449
3) зменшення номінальної вартості вкладів окремих учасників.
Для цього способу характерним є те, що змінюється номінальна вартість часток одного чи кількох учасників, у той час як частки інших залиша-ються попередніми за номіналом. При цьому відсоткове значення їх часток збільшується;
4) зменшення загальної кількості часток. Цей спосіб застосовується
в разі вибуття учасників, зокрема у випадку зменшення статутного капі¬
талу внаслідок виключення учасника, звернення стягнення на його частку
на вимогу кредиторів. При цьому номінальна вартість часток усіх учасни¬
ків залишається попередня, а їх відсоткове значення збільшується.
3.3.22. Порядок зменшення статутного капіталу
Порядок зменшення статутного капіталу включає такі стадії:
і) прийняття рішення про зменшення статутного капіталу.
Вирішення питання про зменшення статутного капіталу належить до компетенції вищого органу ТОВ. В окремих випадках розгляд цього питання на зборах є обов'язковим з огляду на необхідність виконання вимог п. 4 ст. 144 ЦК, ч.2 ст. 55, ст. 64 Закону України «Про господарські товариства». Однак і в цьому разі ініціатива щодо скликання зборів і внесення такого питання до порядку денного виходить від учасників.
Рішення з цього питання приймається простою більшістю голосів. Ре-золютивна частина рішення повинна містити відомості про суму, на яку зменшується статутний капітал, спосіб зменшення. Доцільно одночасно із цим рішенням, приймати рішення про затвердження змін до статуту;
2) державна реєстрація змін до статуту. Відповідно до ч.4 ст. 16 Закону «Про господарські товариства» рішення товариства про зміни розміру статутного капіталу набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. А щодо ТОВ у ст. 56 міститься спеціальна нор¬ма: рішення про зменшення його статутного капіталу набирає чиннос¬ті не раніш як через 3 місяці після державної реєстрації і публікації про це у встановленому порядку. Отже, для того, щоб рішення ТОВ набуло чинності, необхідно внести зміни до реєстру. Зробити це можна лише в один спосіб - подавши на реєстрацію зміни до статуту.
У законі чітко не зазначено, коли саме повинні подаватися на реєстра-цію зміни до статуту, пов'язані зі зменшенням статутного капіталу. Тому слід застосовувати загальну норму, наведену в ст. 7 Закону «Про госпо-

450 ^Uj^-
дарські товариства»: товариство зобов'язане в п'ятиденний строк повідо¬мити орган, що провів реєстрацію, про зміни, які сталися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру.
Після реєстрації змін до статуту про зменшення статутного капіталу товариство розпочинає виконувати це рішення;
3) повідомлення кредиторів. Зменшення статутного капіталу може зачіпати інтереси його кредиторів, особливо якщо внаслідок цього ви-лучатиметься частина майна товариства. Тому законодавець встановлює охоронні заходи забезпечення їх інтересів, надаючи їм спеціальні права. Найперше з них - право на одержання інформації, якому кореспондує обов'язок повідомити їх про зменшення статутного капіталу;
4) врегулювання претензій кредиторів. Відповідно до ч. 5 ст. 144 ЦК у разі зменшення статутного капіталу кредитори мають право ви¬магати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.

Увага! Невирішеним є питання щодо строку для відповіді кредиторів. Оскільки строк не встановлено законом, його слід установлювати в самому повідомленні.
Заявити вимоги, наведені в ч. 5 ст. 144 ЦК, можуть будь-які кредито-ри, незалежно від суми. Винятків не має, хоча мали б бути. Недоцільно, зокрема, надавати таке право кредиторам, вимоги яких повністю забез-печені заставою. їх майнові інтереси від розміру статутного капіталу не постраждають.
3.3.23. Управління ТОВ. Загальні збори учасників
Компетенція загальних зборів визначена на законодавчому рівні, зокрема ст. 59 Закону «Про господарські товариства». Однак перелік повноважень не є вичерпним. Допускається встановлення додаткових повноважень у статуті товариства.
Слід зазначити, що компетенція загальних зборів як вищого органу ТОВ дозволяє вирішити будь-яке питання, що стосується діяльності товариства, навіть тоді, коли воно належить до компетенції іншого органу. Відповідно до ст. 98 ЦК загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції ви-конавчого органу.

-М%^451
Усі питання, які відносяться до компетенції загальних зборів, поді-ляються на дві групи. Першу групу становлять питання, які належать до виключної компетенції. їх вирішення не може бути передане (деле-говане) іншим органам товариства. До виключної компетенції загаль-них зборів учасників ТОВ належить:
і) визначення основних напрямів діяльності товариства, затвер-дження його планів і звітів про їх виконання. Законодавець не дає критеріїв розмежування основних і неосновних напрямків, тому ця нор-ма має декларативний характер. Однаку такий спосіб підкреслюється, що саме загальні збори, і ніхто інший, визначають стратегіїо розвитку това¬риства, його основні (головні, найважливіїш) напрямки діяльності.
Рішення загальних зборів товариства можуть визначати основні на-прями діяльності лише цього товариства, а не інших юридичних осіб. Навіть якщо товариство має найбільшу частку в статутному капіталі ін-шого товариства, воно не може приймати рішень, обов'язкових для остан¬нього. У нього є свш вищий орган управління, який має свою компетенцію. Якщо ж таке рішення буде прийняте, воно є нікчемним, тобто не породжує правових наслідків для залежного товариства. Однак збори ТОВ вправі давати вказівки виконавчим органам, які представлятимуть товариство в органах управління залежних юридичних осіб;
2) унесення змін до статуту товариства, зміна розміру його ста¬
тутного капіталу. Статут відіграє важливу роль у діяльності товариства.
Цей документ має вищу, поршняно з усі іншими корпоративними актами,
юридичну силу. Якщо наступні рішення загальних зборів чи іїшшх орга¬
нів управління суперечитимуть статуту, вони можуть бути визнані не¬
дійсними з цієї підстави. Статут товариства затверджується учасниками.
Корегування будь-яких його положень у майбутньому можливе лише за
рішенням загальних зборів шляхом унесення змії* (доповнень);
3) створення та відкликання виконавчого органу товариства.
Через здійснення цієї функції реалізується найважливіший принцип
діяльності загальних зборів - принцип демократизму. Учасники само¬
стійно, з власної ініціативи висувають кандидатів, здійснюючи таким
чином своє право на участь в управлінні товариством. При виявленні
порушень у діяльності посадових осіб чи при невиконанні або нена¬
лежному виконанні даними особами своїх функцій учасники шляхом
прийняття відповідних рішень можуть з метою захисту власних інте¬
ресів, відкликати таких осіб;

4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів. Загальні збори, зокрема, можуть створити ревізійну комісію, призначити ревізора;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, роз-поділ прибутку та збитків товариства. Розгляд цього питання має інформаційну та контрольну функції. У такий спосіб учасники одержу-ють інформацію про результати діяльності товариства за попередній рік, перевіряють ефективність діяльності товариства, його посадових осіб, у процесі обговорення одержують відповіді на свої запитання. Це питання повинно вноситися до порядку денного кожних чергових за¬гальних зборів;
6) вирішення питання про придбання товариством частки учас-ника. Це питання найчастіше делегується виконавчому органу;
7) виключення учасника з товариства. У ЦК відсутня норма, яка регламентує порядок виключення учасника з ТОВ, тому застосовуєтсья ст. 64 Закону України «Про господарські товариства». Учасника ТОВ, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере;
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Припи-нення діяльності товариства призводить до припинення корпоративних відносин. Таке рішення можуть прийняти лише учасники, а у випадках, прямо передбачених законом, - суд. Закон не передбачає підстав, з яких може бути прийняте таке рішення. Однак це не означає, що рішення про припинення не потребує мотивації. Учасники, які ініціювали роз¬гляд такого питання, повинні довести до відома інших причини, наслід¬ки та всі істотні умови припинення товариства. Одночасно з прийнят¬тям рішення про припинення діяльності товариства збори вирішують питання про призначення ліквідаційної комісії. Проведення ліквідації може бути покладено на виконавчий орган.
Питання про затвердження ліквідаційного балансу розглядається після виявлення кредиторів та боржників, проведення роботи зі стяг-

нення боргів, після складення цього балансу і його підтвердження ау-дитором. Для цього скликаються позачергові збори учасників.
Статутом ТОВ і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
3.3.24. Делегування повноважень
Сутність делегування полягає в передачі питань, які за статутом на-лежать до компетенції одного органу, на вирішення іншого органу управління. Делегування може бути строковим або безстроковим. Де-легування може стосуватися лише тих питань, які не є виключною компетенцією зборів.
Правовою підставою для делегування може бути лише власне рішен-ня відповідного органу управління, наприклад загальних зборів учас-ників. Делегування власних повноважень вимагає волевиявлення від-повідного органу. Саме цей юридичний факт є підставою для передачі повноважень. Положення статуту можуть бути лише передумовою для делегування. Однак їх недостатньо для переходу повноважень.
Аналогічне розуміння висловлює і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У п. З Принципів корпоративного управління за-значається, що рішення про делегування повноважень повинні фіксу-ватись у протоколі відповідного органу з визначенням органу, якому делегуються повноваження, переліку повноважень, що делегуються, та строку делегування.
3.3.25. Порядок скликання зборів
Порядок скликання загальних зборів визначається в статуті ТОВ і може бути врегульований регламентом.
Порядок скликання загальних зборів учасників передбачає 5 стадій:
- ухвалення рішення про скликання зборів;
- формування порядку денного;
- повідомлення учасників про загальні збори;
- доповнення порядку денного відповідно до пропозицій учасників;
- повідомлення учасників про зміни в порядку денному.
Періодичність та підстави скликання зборів. Залежно від періо-дичності проведення загальні збори поділяються на чергові та поза-чергові. Чергові (річні) загальні збори скликаються не рідше ніж це

454 ^P*^ передбачено законом або установчим документом. Загальні збори учас¬ників ТОВ скликаються не рідше 2 разів на рік (ст. 61 Закону «Про господарські товариства»). Диспозитивний характер цієї норми до¬зволяє встановити в статуті іншу періодичність (наприклад, 4 рази на рік). Однак, ураховуючи складність процедури скликання зборів і ви¬трати, пов'язані з цим, передбачати більшу періодичність чергових зборів недоцільно. У цьому випадку товариство зобов'язане буде їх про-водити. Якщо виникне потреба збиратися частіше, ніж один раз на рік, можна скликати позачергові збори.
Законом не визначено, хто саме може бути ініціатором чергових зборів у товаристві. Вважаємо, що це має бути голова товариства. Ініціаторами позачергових зборів можуть бути:
- голова товариства. Позачергові загальні збори учасників скли-каються головою товариства при наявності обставин, зазначених у статуті, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси ТОВ в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення ста-тутного капіталу;
- виконавчий орган. Загальні збори учасників товариства повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу (ст. 61). У тако¬му разі виконавчий орган вправі скликати збори сам, без голови товариства;
- ревізійна комісія. Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачергових загальних зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства або виявлено зловживання посадовими особами товариства (ст. 63). Голова ревізійної комісії повинен звертатися до голови ТОВ або ви¬конавчого органу;
- учасники, що володіють у сукупності більш як 10% голосів. Це слідує з ч. 4 ст. 98 ЦК, яка діє стосовно всіх товариств. Тому нор¬му ч. 4 ст. 61 Закону «Про господарські товариства», яка надає таке право лише учасникам, які мають понад 20% голосів, слід вважати такою, що не діє.
Строк проведення зборів установлюється головою товариства. На наш погляд, доцільною була б норма, яка зобов'язувала б голову скли-

-§^1^455
кати збори у строк, який вимагає ініціатор. На даний час голова това-риства, не порушуючи закону, може призначити збори, наприклад, через 10 місяців. Формальао вимогу скликати збори він виконав, а визначен¬ня дати проведення зборів - це його право.
Слід зауважити, що законом не передбачено відповідальності за не-виконання обов'язку скликати збори. У певних випадках це можна роз-цінювати як зловживання посадовим становищем.
У вимозі про скликання позачергових зборів повинні бути зазначені:
- прізвище, ім'я, по батькові учасників (найменування юридичної особи - учасника), які ініціюють позачергові збори;
- розмір частки учасника;
- мотиви, з яких ініціюється скликання позачергових зборів;
- строки проведення зборів;
- питання, котрі пропонується внести до порядку денного.
Вимога підписується особою (особами), які її вносять.
Голова товариства не вправі вносити зміни у формулювання питань порядку денного позачергових загальних зборів, які скликаються на вимогу зазначених вище осіб.
Відмова у скликанні зборів. Законодавець не визначив підстав для відмови скликати позачергові загальні збори учасників на вимогу пере-лічених вище осіб. Однак такі підстави можна виявити «між рядків»:
- не дотримано порядку пред'явлення вимоги про скликання зборів;
- учасники, які вимагають скликання зборів, не є володільцями більше як 10% голосів;
- якщо жодне з питань, які винесені до порядку денного, не належить до компетенції загальних зборів учасників.

Увага! Законом не визначено, чи може рішення про від¬мову скликати позачергові збори, бути оскаржене в суді. Вважаємо, що не може. Якщо відмовлено учасникам, що мають 10%, вони можуть захистити своє право шляхом скликання зборів самостійно. Тобто існує спеціальний спосіб захисту цього права. Якщо ж відмовлено раді чи ревізійній комісії, вони не можуть оскаржити це рішення через відсутність в цих органів процесуальної правосуб'єктності.

456 4**$$*Jb~ 3.3.26. Формування порядку денного
Формулювання питань, які включаються до порядку денного загаль-них зборів, здійснюється органами чи учасниками, які ініціювали скли-кання даних зборів. Питання необхідно формулювати так, як це перед-бачено статутом.
Включення до порядку денного загальних зборів питань, які носять узагальнений характер (наприклад, «Різне», «Організаційні питання» та їх еквіваленти), неможливе у зв'язку з тим, що такі дії порушують права акціонерів на попереднє ознайомлення з порядком денним. При виникненні спорів суди визнають рішення, прийняті під час розгляду «різного», недійсними.
У п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. № 13 зазначено, що в разі, якщо положення статуту та інших внутрішніх документів товариства суперечать Закону «Про господарські товари¬ства», судам слід керуватися нормами закону. Зокрема, якщо у внутріш¬ніх документах передбачено можливість вирішення на загальних зборах процедурних питань (питань, пов'язаних з порядком проведення за¬гальних зборів тощо) без включення їх до порядку денного, такі поло-ження внутрішніх документів суд не повинен брати до уваги.
Ш
Увага! Судовим рішенням не можуть включатися питан¬ня до порядку денного загальних зборів товариства.
Питання, внесене до порядку денного, повинно визначати коло об-ставин, які необхідно з'ясувати для прийняття рішення. Питання не повинно формулюватися як варіант рішення, коли припускається кіль¬ка можливих рішень.
Як правило, не включаються до порядку денного так звані процедур¬ні питання, які стосуються відкриття загальних зборів, обрання голови, секретаря зборів та лічильної комісії, установлення регламенту, поряд¬ку внесення пропозицій на голосування, способу голосування, оголо¬шення перерв, закриття зборів, підрахунку голосів, оформлення про¬токолів лічильної комісії. Ці питання мають організаійний характер, спрямовані на забезпечення роботи зборів акціонерів. Однак, якщо підходити формально, то збори не вправі приймати рішення з будь-яких (а значить, і процедурних) питань, не включених до порядку денного.

-^lbS-4S7 Тому процедурні питання теж потрібно включати до порядку денного, а краще на збори їх взагалі не виносити, а вирішити у регламенті зборів або положенні про збори.
При формулюванні питань слід ураховувати пов'язаність одних питань з іншими. Тому всі пов'язані між собою питання доцільно об'єднувати в одне. У такому разі всі вони розглядатимуться і обговорюватимуться одночасно. У свою чергу резолюція зборів щодо цього питання може включати кілька рішень. Наприклад, розглядаючи одне питання про створення залежного товариства, збори можуть прийняти рішення про його створення, затвердження його статуту, призначення директора, формування статутутного капіталу.
Доповнення порядку денного відповідно до пропозицій учасників. Відповідно до ст. 61 Закону «Про господарські товариства» будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів.
Пропозиція вважається такою, що надана вчасно, якщо вона за 25 днів до дати проведення загальних зборів надана безпосередньо до канце¬лярії товариства або відправлена рекомендованим листом на адресу, зазначену в повідомленні.
Пропозиція учасника щодо порядку денного повинна містити прі-звище, ім'я, по батькові (найменування) акціонера, що її вносить; місце проживання, повне формулювання питання, яке пропонується внести до порядку денного. Пропозиція повинна бути підписана учасником, що її вносить. Пропозиція адресується особі, яка скликає збори: голові товариства або виконавчому органу, учасникам, що володіють понад 10% голосів.
Формулювання «вправі вимагати розгляду», означає, що ТОВ зобов'язано ці питання розглянути.
Прийняття рішення з питань, не включених до порядку денного. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийма¬тися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах (ст. 61 Закону «Про господарські товариства»). Згода висловлюється кожним учас-ником окремо. Треба розрізняти: і) розгляд питання, не включеного до порядку денного; 2) прийняття рішення з цього питання.
На нашу думку, збори вправі розглядати питання, не включені до порядку денного, навіть якщо хтось з учасників проти цього заперечує.

4S8 €sJM*-
Проте рішення з цих питань вони можуть ухвалювати лише за згодою усіх учасників.
Тут можливі два варіанти тлумачення цієї норми: і) або усі учасники погоджуються, що треба приймати певне рішення і погоджуються голо-сувати, але рішення приймається більшістю голосів, або 2) усі учасники голосують одноголосно.
На нашу думку, слід надавати перевагу першому варіанту. Неможли-вість вирішення питань, не включених до порядку денного загальних зборів учасників ТО В, є способом охорони прав учасників, які не гото¬ві до розгляду цього питання. Однак, якщо всі учасники володіють необ-хідною інформацією і не потребують часу на підготовку своєї позиції з певного питання, то його розгляд, хоч би воно й не було включено до порядку денного, прав учасника не порушує.
3.3.27. Повідомлення учасників про загальні збори
Повідомлення учасників про загальні збори має інформаційну мету і є однією з гарантій права учасника на інформацію про діяльність то-вариства. Як зазначив Верховний Суд України у своїй постанові від 21.10.2003 p., установлені законодавством вимоги до порядку скликан¬ня загальних зборів учасників мають завданням забезпечити учасникам реальну можливість використати своє право на участь у зборах. Тому недотримання зазначених вимог може бути підставою для визнання прийнятих на зборах рішень недійсними, якщо це істотно вплинуло на здійснення учасниками своїх прав та прийняття зборами рішень
Наступним кроком є інформування учасників про проведення за-гальних зборів. Про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Якщо в статуті спеціаль¬ної норми немає, слід виходити з того, що учасник вважається повідом¬леним належним чином, якщо він з'явився на збори, або якщо він осо¬бисто одержав повідомлення під розписку, або якщо воно було надіслано йому поштою з повідомленням про вручення.
Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скли-кання загальних зборів (ст. 61 Закону України «Про господарські това-риства»).

Інформаційне повідомлення про проведення загальних зборів повин¬но містити:
- найменування та місцезнаходження товариства;
- дату, час та місце проведення загальних зборів;
- повний перелік питань, включених до порядку денного;
- час початку та закінчення реєстрації учасників (їхніх представни-ків), перелік документів, які підтверджують право участі учасника чи його представника в загальних зборах;
- перелік документів, пов'язаних з порядком денним, а також адре¬су, терміни та спосіб ознайомлення учасників з ними;
- адресу, термін та способи подання пропозицій учасників щодо порядку денного.
Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам то-вариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документа¬ми, внесеними до порядку денного зборів. Ознайомлення з документа¬ми відбувається шляхом надання їх учаснику безпосередньо в приміщенні товариства, шляхом надіслання копій документів на пись¬мовий запит учасника.
3.3.28. Місце проведення зборів
Місце проведення зборів має важливе значення, адже від того, на-скільки воно є зручним для учасників, залежить їх явка на збори.
Місце проведення зборів визначає орган, який скликає загальні збо¬ри. При цьому слід ураховувати:
- місцезнаходження юридичної особи;
- місцезнаходження більшості учасників;
- наявність приміщення для належного проведення зборів;
- побутові зручності та інші обставини, що мають значення.
3.3.29. Час проведення зборів
Загальні збори проводяться в час, визначений організатором зборів. Час включає в себе визначення дати проведення зборів та часу початку зборів.
Дата проведення зборів визначається з урахуванням того, що всі учасники повинні мати достатньо часу для підготовки до зборів та спланувати свій особистий час для того, щоб з'явитися і бути певний час присутніми на зборах.

3.3.30. Реєстрація учасників та кворум
Кворум - мінімальна кількість голосів учасників, що беруть участь у зборах, необхідна для того, щоб збори були повноважними вирішувати питання, що належать до їх компетенції.
Загальні збори учасників ТОВ вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники, котрі володіють у сукупності більше як 60% голосів (ст. 60 Закону «Про господарські товариства»). Ця норма є імперативною. У п. 25 Постанови Пленуму ВС України від 24.10.2008 р. № 13 зазначено, що положення установчих документів товариства, які встановлюють інші правила щодо визначення кворуму, є такими, що суперечать закону і не підлягають застосуванню. Відсутність кворуму на загальних зборах є безумовною підставою для визнання в судовому порядку прийнятих загальними зборами рішень недійсними.

Увага! Подальше схвалення рішень, ухвалених без кворуму, не допускається.
Відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону «Про господарські товариства» учасники зборів ТОВ, які беруть участь у зборах, реєструються із за-значенням кількості голосів, що має кожний учасник. Цей перелік під-писується головою та секретарем зборів. Реєстру учасників, як такого, товариство не має.
Перелік учасників, які з'явилися, - це документ довільної форми, в якому повинно бути зазначено найменування товариства, дату прове-дення зборів, прізвище, ім'я, по батькові (найменування) учасника, кількість належних йому голосів, особистий підпис учасника. Цей пере¬лік додається до протоколу зборів. Перелік може бути складовою про-токолу. У цьому випадку на початку протоколу зазначаються всі при-сутні, їх частки, і вони розписуються навпроти свого прізвища.
Трапляються випадки, коли окремі учасники, маючи намір зірвати збори, на збори з'являються, але не реєструються. У такому разі їх голо-си не враховуються.

Увага! Кожному зареєстрованому учаснику доцільно ви-давати картку із зазначенням кількості голосів. Це в подаль¬шому полегшує підрахунок голосів.

Якщо за результатами реєстрації кворуму немає, то збори як такі не можуть розпочати свою роботу. Повторні збори скликаються в загаль-ному порядку.

Увага! Участьу зборах - це право, а не обов'язок учасника, тому не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства позови про спонукання учасника зареєструватися для участі у зборах, про спонукання до участі у зборах учасників, про відшкодування збитків, завданих внаслідок зриву зборів учас¬ників, витрат на проведення повторних зборів тощо. Разом з тим сучасне законодавство не містить засобів подолання проблеми від-сутності кворуму через навмисну неявку учасників.
Кворум при скликанні повторних загальних зборів не передбачений законодавством України, він визначається в загальному порядку і також складає 60%.
Якщо на час завершення реєстрації кворум є, загальні збори можуть розпочати свою роботу. Кворум визначається лише один раз, одразу після завершення реєстрації. Якщо після проголошення кворуму час¬тина учасників залишить збори, це не впливає на кворум.
3.3.31. Обрання голови і секретаря зборів та їх функції
Збори розпочинаються з того, що особа, відповідальна за реєстрацію, оголошує результати реєстрації: кількість учасників, присутніх на збо-рах, та кількість належних їм голосів. За наявності кворуму обирається голова зборів і секретар зборів, якщо вони не були призначені раніше. До моменту обрання голови зборів їх веде голова товариства. Кандида¬тура голови та секретаря зборів вноситься на голосування.
Основними функціями голови зборів є:
- оголошення про відкриття загальних зборів та завершення їхньої роботи;
- підтримання порядку під час проведення зборів;
- контроль за дотриманням регламенту;
- оголошення порядку денного;
- організація виступів учасників зборів;
- роз'яснення процедури проведення зборів;
- внесення пропозицій на голосування та організація голосування;

- підрахунок голосів;
- оголошення підсумків голосування;
- підписання протоколу загальних зборів.
Закон не містить вимог щодо порядку обрання (призначення) голо¬ви та секретаря зборів. Для того що б голова зборів мав час підготува¬тися до проведення зборів, доцільно призначати цю особу завчасно.
Доцільно головою зборів обирати особу, що має досвід проведення таких заходів. Якщо її немає серед учасників, це може бути представник одного з учасників.
3.3.32. Порядок прийняття рішень. Способи голосування
Рішення приймають шляхом голосування. Кількість голосів, яку має кожний учасник, залежить від розміру його частки (ст. 58 Закону «Про господарські товариства»).
Кожний учасник вправі голосувати або «за», або «проти» запро-понованого рішення, а також утриматися від голосування. Якщо учасник взагалі не голосував, вважається, що він утримався від голосування.
Голосування може бути відкритим або таємним.
Відкрите голосування - це голосування, під час якого всі учасники публічно висловлюють свій вибір підняттям рук. Голова зборів підраховує кількість голосів, зазначених на картках для голосування (мандатах).
Таємне голосування - це форма волевиявлення, за якої учасникам не відомий вибір інших учасників. Таку форму голосування найчастіше застосовують тоді, коли треба забезпечити максимальну свободу воле-виявлення, для того щоб учасники не боялися голосувати так, як вони вважають за потрібне.
Таємне голосування здійснюється за допомогою бюлетенів для голо-сування. У бюлетень вносяться пропозиції для голосування. Голосування відбувається шляхом відзначенння тієї пропозиції, за яку віддано голос.
Закон передбачає, що кожне питання порядку денного розглядається і вирішується окремо. Однак може виникнути ситуація, коли вирішення одного питання пов'язано з вирішенням іншого. Тоді збори можуть прий-няти рішення про відкладення голосування до розгляду іншого питання порядку денного або про так зване «пакетне» голосування. Пакетне голосування - це одночасне голосування за дві чи більше пропозиції.
Відповідно до ст. 98 ЦК, яка є загальною нормою щодо всіх товариств, рішення загальних зборів приймаються простою більшістю з числа

присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими докумен-тами або законом. З тексту цієї норми можна дійти висновку, що особ-ливі правила прийняття рішень можуть передбачатися в статуті ТОВ або в спеціальному законі.
Відповідно до ст. 59 Закону «Про господарські товариства» з питань, зазначениху пунктах «а», «б» ст.41 цього Закону, а також при вирішен¬ні питання про виключення учасника з товариства рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у су-купності більш як 50% загальної кількості голосів учасників товариства.
Особливості прийняття окремих рішень містяться вже у другому реченні ч. 2 ст. 98 ЦК: рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50% і більше майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у % голосів, якщо інше не встановлено законом. Скасування цих рішень вимагає такої самої кількості голосів. Ця норма поширюєть¬ся на всі товариства, крім тих, для яких за спеціальним законом саме ці рішення повинні вирішуватися якось інакше.
Голосування може відбуватися як після розгляду кожного питання, так і після розгляду всіх питань порядку денного. Однак доцільно за-вершувати голосуванням і прийняттям певного рішення кожне окреме питання порядку денного безпосередньо після його розгляду.
Уносити пропозиції на голосування має право лише голова зборів. Перед цим голова повинен чітко зазначити повний варіант рішення, за яке пропонується проголосувати. Потім з'ясовується кількість голосів, поданих «за» рішення. Підраховується кількість голосів «за», і після цього голова зборів пропонує проголосувати учасникам, які висловлю-ються «проти» рішення.
3.3.33. Підрахунок голосів
Кількість голосів установлюється шляхом їх підрахунку. Підрахунок голосів здійснює голова зборів або спеціально призначена зборами особа, або лічильна комісія. Найважливіше значення має кількість голо-сів, поданих «за» ухвалення рішення. Якщо їх більшість, рішення вва-жається ухваленим.
Якщо під час підрахунку голосів буде виявлено неточність або помил-ки, голова зборів може провести повторне голосування. Однак слід мати на увазі, що під час повторного голосування кількість учасників, фактич-

464^P*Jg^
но присутніх у залі, повинна зберігатися. В іншому випадку результати голосування будуть відрізнятися і це може порушити права учасників, які не взяли участі в повторному голосуванні. Повторне голосування може відбуватися лише до оголошення результатів голосування.
Рішення зборів набирають чинності негайно після їх прийняття. Якщо після прийняття рішення виникла необхідність його змінити, голова зборів не вправі ставити вже вирішене питання на повторне голосування, оскільки питання про скасування рішення не внесене до порядку денно-го. Це рішення може прийматися за згодою всіх учасників.
3.3.34. Обрання, повноваження
та функції виконавчого органу товариства
Виконавчий орган може бути колегіальним (дирекція) чи одноосо-бовим (директор) (ст. 62 Закону України «Про господарські товари-ства»). Це слід конкретизувати у статуті. Чисельність колегіального виконавчого органу законом не визначена. Основний фактор, який впливає на чисельність виконавчого органу, це величина товариства. Чим товариство більше і ширшою є сфера його діяльності, тим склад¬ніше ним управляти. Навпаки, у невеликих товариствах функції поточ¬ного управління може виконувати одна особа. Це мінімізує витрати та полегшить процес прийняття рішень.
При формуванні колегіального виконавчого органу обов'язково обира-ється (призначається) його керівник. Це єдиний постійно діючий орган товариства, і саме він здійснює керівництво поточною діяльністю. Розподіл функцій між членами виконавчого органу здійснює голова правління.
3.3.35. Способи заміщення посад в органах управління
Існує два основних способи формування органів управління: обран¬ня і призначення. Обрання має місце тоді, коли на одну вакансію ви-суваються кілька кандидатів. Саме тоді має місце вибір, а отже, відбува-ється обрання.
Призначення відбувається на безальтернативній основі. Наприклад, коли голова правління пропонує зборам призначити своїм заступником певну особу, то вибір робить саме голова правління. Збори лише по-годжуються або не погоджуються з кандидатурою.
Пропонувати кандидатів до органу управління може будь-хто з учасни¬ків, незалежно від кількості належних йому голосів. Учасник вправі запро-

понувати і свою кандидатуру. Перед виборами членів органів управління учасникам доцільно надавати інформацію про кандидатів: їх прізвище, ім'я та по батькові, рік народження; освіту та професійну підготовку; досвід роботи, у тому числі на керівних посадах; останнє місце роботи із зазна¬ченням посади; наявність суттєвих зв'язків з товариством.
Обрання або призначення особи можливе лише за її згодою. Доціль-но, щоб згода особи балотуватися була висловлена до того, якії канди-датура поставлена на голосування. Особа може заявити самовідвід. Пояснювати мотиви самовідводу кандидат не зобов'язаний.
Вступ на посаду відбувається з моменту обрання (призначення), якщо інший строк не встановлено органом, який прийняв рішення про обрання (призначення).
Обрання нових осіб до складу органів управління означає одночасне припинення повноважень попередніх. Але якщо посада не є вакантною (вільною), одночасно з прийняттям рішення про обрання (призначен¬ня) доцільно вирішувати питання про звільнення з посади.
3.3.36. Строк повноважень органів управління
Законодавство не встановлює строку, на який обираються органи управління. Це означає, що строк може бути передбачений статутом ТОВ, рішенням загальних зборів або строк повноважень може бути невизначений. Якщо строк повноважень усе ж визначено, виникає пи-тання про наслідки спливу такого строку.
У разі спливу строку повноважень збори зобов'язані розглянути питання про переобрання органу, в той час як при безстроковому об-ранні це питання до порядку денного може і не вноситися.
3.3.37. Способи припинення повноважень органу управління
Способами припинення повноважень органів управління ТОВ є:
- відставка;
- переобрання;
- відкликання;
- усунення.
Відставка - це процедура припинення повноважень виконавчого органу з ініціативи цього органу. Мотиви відставки можуть бути різни-ми: незгода з політикою вищого органу управління, страх покарання,

466 ^gfj«>-
виконання вимог третіх осіб, несумісність посади зі статусом народно¬го депутата або державного службовця тощо.
Відставка здійснюється шляхом подання відповідної особистої заяви члена виконавчого органу або колективної заяви всіх його членів. Заява подається загальним зборам.
За своїм правовим характером заява про відставку - це заява про звільнення за власним бажанням. При цьому особа продовжує викону-вати свої повноваження до вирішення питання про відставку в установ-леному порядку.
Переобрання - це спосіб припинення повноважень виконавчого або наглядового органу управління у зв'язку з обранням нового складу цього органу. Повноваження переобраної особи припиняються одно¬часно з виникненням таких повноважень у новообраної, якщо інший строк не встановлено рішенням вищого органу.
Відкликання - це процедура припинення повноважень виконавчого або наглядового органу управління за рішенням вищого органу управ-ління у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням) цим органом покладених на нього обов'язків. Відкликання - це форма корпоративної відповідальності членів органів управління перед вищим органом.
Усунення. У ст. 99 ЦК вживається термін «усунення». Відповідно до ч. З цієї статті члени виконавчого органу можуть бути в будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в статуті ТОВ не ви¬значено підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків. Такими підставами, зокрема, можуть бути вчинення членом виконавчого органу дій, що завдають шкоди товариству, нена¬лежне ставлення до своїх обов'язків, учинення злочину, вимога третіх осіб (прокурора, органу державного управління, профспілкового комітету) тощо.
Слова «у будь-який час», слід тлумачити так, що усунення допуска-ється до спливу строку повноважень виконавчого органу. «У будь-який час» не означає, що усунення відбувається негайно. Повинна бути до-тримана процедура усунення, передбачена законом або установчими документами.
Наведена норма не передбачає підстав для усунення, тому вони мо-жуть бути будь-якими. З позиції учасника наведена норма йому на ко-ристь, оскільки не зобов'язує «шукати» та обґрунтовувати наявність

підстав для усунення. Членам виконавчого органу вона, навпаки, неви-гідна, оскільки припускає можливість навіть безпричинного усунення від виконання обов'язків.
У ст. 99 ЦК не зазначено, хто саме вирішує питання про усунення членів виконавчих органів. Однак системний аналіз цієї норми дозволяє дійти висновку, що це право належить лише вищому органу - загальним зборам. Разом з тим, оскільки закон не забороняє цього, усунення від посади може здійснюватися також за рішенням іншого органу, якщо це передбачено установчими документами (наприклад, спостережною радою або головою виконавчого органу) або законом.
Усунення члена виконавчого органу від посади можливе лише на певний час і не призводить до припинення трудових відносин, що є іс-тотним для розмежування усунення і відкликання. Звільнення члена виконавчого органу, якого усунули від посади, здійснюється відповідно до трудового законодавства.
3.3.38. Ревізор та ревізійна комісія
Контроль за діяльністю виконавчого органу ТОВ здійснюється ре-візійною комісією, що утворюється загальними зборами учасників то-вариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб.
Члени виконавчого органу ТОВ не можуть бути членами ревізійної комісії.
Перевірка діяльності виконавчого органу ТОВ проводиться ревізій¬ною комісією за дорученням зборів, з власної ініціативи або на вимогу учасників товариства. Ревізійна комісія вправі вимагати від посадових осіб товариства подання їй усіх необхідних матеріалів, бухгалтерських чи інших документів та особистих пояснень.
Ревізійна комісія доповідає результати проведених нею перевірок вищому органу товариства. Ревізійна комісія складає висновок щодо річних звітів та балансів. Без висновку ревізійної комісії загальні збори учасників товариства не мають права затверджувати баланс товариства. Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачерго¬вих загальних зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства або виявлено зловживання посадовими особами товариства (ст. 63 Закону «Про господарські товариства»).

3.3.39. Відмежування відчуження частки
від інших способів припинення участі в товаристві
Оскільки передача частки однієї особи іншій припиняє цивільні права та обов'язки у відчужувача та встановлює цивільні права та обов'язки в набувача, то зважаючи на визначення договору, наведеного в ст. 626 ЦК України, можна дійти висновку, що передача частки в статутному капіталі юридичної особи однією особою іншій відбувається саме на підставі договору.
Звертає на себе увагу вжите у ст. 147 ЦК України словосполучення «продати чи іншим чином відступити».

Увага! Продаж є одним зі способів відступлення частки.
Традиційно законодавець застосовує термін «відступлення», коли йдеться про зміну кредитора в зобов'язанні. Натомість, продаж тради-ційно вважався способом зміни власника речі. Іншими словами, про¬даж - це інститут речових відносин, водночас як відступлення -зобов'язальних. Однак новим ЦК України ця різниця практично нівелювалася, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом продажу можуть бути майнові права, а отже, і права корпоративні. У такий спосіб законодавець намагається спростити цивільний оборот, запроваджуючи єдину, уніфіковану правову форму як для переходу прав іншій особі, так і для зміни власника речей.
Крім поняття «відступлення», у статті застосовується термін «від-чуження». Ці поняття вживаються в однаковому значенні, тобто є синонімами. Унаслідок відступлення частки, так само як внаслідок її відчуження, відбувається зміна її власника. Як такого договору про відчуження (або про відступлення) частки цивільне законодавство не передбачає. Відчуження частки відбувається на підставі певного цивільно-правового договору, яки передбачає перехід права власнос¬ті до набувача: дарування, міни, купівлі-продажу, довічного утриман¬ня тощо. Залежно від того, яким саме правочином супроводжується відчуження частки, визначаються його істотні умови, форма та по¬рядок вчинення.

-^»Є^0469
3.3.40. Сторони договору відчуження частки в статутному капіталі
За загальним правилом, яке наведене в ч.І ст. 147 ЦК України, сто-ронами договору (відчужувачем і набувачем) можуть бути учасники товариства. Окрім учасників, набувачем частки може бути третя особа, що передбачено в ч. 2 цієї статті. Проте це загальне правило може бути змінене статутом. Практичне застосування цієї норми викликає багато питань, зумовлених її нечіткістю.

Увага! При буквальному тлумаченні цієїнорми, слід дійти висновку, що правило, яке забороняє відчужувати частку третім особам, може міститися лише в статуті. Тому прий¬няття рішень зборами учасниками товариства про заборо¬ну відчуження частки третій особі, за умови що статутом це не передбачено або дозволено, не може вважатися достатньою правовою підставою для заборони відчуження частки.

Увага! Частина 2 ст. 147 ЦК України передбачає можли¬вість установлення заборони відчуження частки третій особі, а не право товариства визначати умови відступлення частки третім особам. Заборона може стосуватися лише права відчуження частки третім особам, а не відчуження взагалі, оскільки право продажу частки (її частини) учасникам то¬вариства прямо перебачено законом (ч. 1 ст. 147 ЦК України).
Заборона відчуження частки поширюється на всі способи її відчу¬ження, а не лише на купівлю-продаж. Тому заборона поширюється також на дарування та міну частки.
Коло осіб, які потенційно здатні придбати його частку, звужується і обмежується лише учасниками товариства. Однак і вони не зобов'язані купувати частку лише тому, що учасник хоче її продати.
Складна правова ситуація виникає, коли статутом товариства за-боронено продаж частки третім особам, а інші учасники купувати її не бажають або пропонують вкрай невигідні умови. У цих випадках учас¬ник фактично позбавлений можливості продажу частки. Звернення до суду увтаких випадках є малоефективним, оскільки права учасника по-

470 &ф*^
рушуються правомірними діями товариства. Тому в позові про спо-нукання товариства чи його учасників викупити частку буде відмовлено. Якщо продаж частки третім особам статутом товариства заборонено, а інші учасники купувати частку не бажають, учасник вправі одержати вартість своєї частки шляхом виходу з товариства. Тому його майнові права формально не порушуються.
3.3.41. Придбання частки товариством
Одним із потенційних набувачів частки в статутному капіталі є саме товариство. Причому право придбання власних часток передбачено лише для товариств з обмеженою (та додатковою) відповідальністю (ч.4 ст. 147 ЦК України). Проте зазначена норма вказує лише на обов'язки товариства, пов'язані із придбанням частки. Товариство, яке придбало частку, зобов'язане:
1) або реалізувати її іншим учасникам;
2) або реалізувати її третім особам;
3) або зменшити свій статутний капітал (відповідно до ст. 144 ЦК України).
Унаслідок придбання часток самим товариством воно не набуває корпоративних прав: розподіл прибутку, а також голосування і визна-чення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної товариством (ст. 53 Закону України «Про господарські то-вариства»). Придбана ним частка розглядається виключно як майновий актив, яким до того ж воно може володіти тимчасово - не більше 1 року. Статут ТОВ може передбачати коротший строк.
Питання про придбання частки учасника, незалежно від способу на-буття (за плату чи безоплатно), належить до компетенції вищого органу: загальних зборів учасників товариства (п. 6 ч. 4 ст. 145 ЦК України, ст. 59 Закону України «Про господарські товариства») і вирішується більшіс¬тю голосів учасників, присутніх на зборах. Збори, зокрема, вирішують головне питання - про ціну придбання частки. Пропозиція про викуп частки може надходити як від учасника, так і від товариства.

Увага! Під час розгляду цього питання на зборах слід ура¬ховувати, що відповідно до ч. З ст. 98 ЦК України учасник товариства не має права голосу при вирішенні загальними зборами товариства питань щодо вчинення з ним правочину

^§^^47і
та щодо спору між ним і товариством. Учасник, який бажає продати частку бере участь у зборах, має право брати участь в обговоренні цього питання, але не має права голосувати. При цьому його частка не враховується при визначенні результатів голосування, а голоси, які належать іншим учасникам, приймаються за 100%.
Частка у власному статутному капіталі може бути придбана ТОБ за рахунок будь-яких джерел.
Законом не обмежується кількість власних часток, які можуть бути придбані товариством. Немає перешкод для того, що б товариство при-дбало всі свої частки. Якщо припустити таку ситуацію, то робота за-гальних зборів учасників стає неможливою, оскільки в них не зможе взяти участі жодна особа. Товариство фактично залишається заручником виконавчого органу, який вправі реалізувати придбані товариством частки. Якщо ж питання про продаж часток, придбаних товариством, віднесено статутом до компетенції загальних зборів, то складається патова ситуація: питання вирішують збори, але збори не можуть бути проведені через відсутність жодного учасника.
Унаслідок придбання товариством власної частки відбуваються змі¬ни складу учасників. Ці зміни повинні бути відображені в єдиному державному реєстрі, а тому придбання частки товариством повинно супроводжуватися внесенням змін до статуту з наступною їх державною реєстрацією. При цьому власником частки в статутному капіталі в статуті слід зазначати саме товариство.
3.3.42. Відчуження частки третім особам
Якщо жоден з учасників товариства не бажає скористатися правом переважного придбання частки, зокрема протягом місяця з дня повідом-лення не прийняв пропозиції (не відповів на повідомлення), частка може бути відчужена третім особам, якщо це спеціально не заборонено статутом.
Третіми особами слід вважати осіб, які не є учасниками ТОВ на мо-мент відчуження частки. Такими є також правонаступники (спадкоємці) інших учасників, співвласники частки (наприклад дружини (чоловік) учасника). Третіми особами вважаються також особи, які є власниками (співвласниками) частки, але не є учасниками, якщо вони не зазначені як такі у статуті товариства.

4П ЪфьХ*
3.3.43. Форма договору про відчуження частки
Договір про відчуження частки у статутному капіталі товариства повинен укладатися в письмовій формі. По-перше, сума цих правочинів, як правило, є значною (понад 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян); по-друге, ці правочини не виконуються під час їх укладення; по-третє, цей договір є підставою для здійснення державної реєстрації зміни складу учасників.
Відповідно до ч. З ст. 29 Закону «Про державну реєстрацію юридич-них осіб та фізичних осіб - підприємців» уразі внесення змін до уста-новчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників (учасни¬ків) юридичної особи, подається або нотаріально посвідчена копія документа про перехід частки учасника у статутному капіталі товариства, або нотаріально посвідчений документ про передання права засновни¬ка (учасника) іншій особі.
Ця норма дає підстави вважати, що договір про відступлення частки в статутному капіталі повинен бути нотаріально посвідчений, оскільки в ін¬шому випадку він не може бути підставою для державної реєстрації змін.

Увага! На практиці замість укладення договору, питан¬ня про відчуження частки намагаються оформити відпо¬відними рішеннями зборів учасників. Вищий господарський суд України висловив правову позицію про те, що рішення зборів учасників про продаж частки (корпоративних прав) свідчить лише про намір товариства, але не є угодою про таке відчуження. Тому рішення зборів не може розглядатися як альтер¬натива договору.
3.3.44. Істотні умови договору про відчуження частки
Відповідно до ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, що¬до яких за заявою хоча б однією зі сторін має бути досягнуто згоди.
Ураховуючи наведене, істотними умовами договорів про відчуженням частки у статутному капіталі товариства є:
1) предмет договору (спосіб відчуження частки шляхом купівлі-продажу, дарування, міни тощо);

2) характеристика частки в статутному капіталі, яка відчужується (найменування товариства, відомості про його державну реєстрацію, ідентифікаційний код, номінальна вартість частки та її розмір);
3) ціна частки (в договорах дарування - оцінка).
Визначення ціни частки відбувається за згодою сторін. На ціну тра-диційно впливають такі фактори: і) розмір частки;
2) вартість чистих активів товариства (власний капітал);
3) склад, вартість та цінність активів;
4) права користування землею та природними ресурсами;
5) наявність нематеріальних активів;
6) стан господарської діяльності товариства, його позиція на ринку;
7) наявність кваліфікованого персоналу тощо.
При визначенні ціни продажу частки треба враховувати спеціальне законодавство про оцінку майна. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Украї¬ні» проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках приватизації та іншого відчуження державного майна, майна, що є у комунальній влас¬ності. Ця норма поширюється на випадки відчуження частки в статутно¬му капіталі, яка належить державі або територіальній громаді.

Увага! Укладаючи договір купівлі-продажу частки, покуп¬цеві слід мати на увазі, що предметом договору є саме частка в статутному капіталі, корпоративні права, а не частина активів товариства. їх власником було і залишається то¬вариство. Укладаючи договір купівлі-продажу істотної част¬ки в статутному капіталі, покупцеві слід наполягати на проведенні інвентаризації майна, вилученні оригіналів правовстановлюючих документів на особливо цінне майно, письмовому попередженні керів¬ника ТОВ про заборону вчинення дій щодо проведеня операцій з не¬рухомим майном, а найкраще - одразу призначати свого керівника. Ці умови можуть бути істотними умовами договору.

Увага! Укладаючи договір про відчуження частки, набува¬чеві доцільно перевіряти виконання учасником-відчужувачем своїх зобов'язань щодо внесення вкладу. Єдиним допустимим доказом унесення вкладу є свідоцтво про внесення вкладу (сплату внеску).

474 ^ф^^
Відповідно до ч. 3 ст. 147 ЦК України частка учасника ТОВ може бути відчужена до повної її сплати лише в тій частині, в якій її уже спла¬чено. Зазначена норма застосовується незалежно від того, кому відчу¬жується частка - іншим учасникам чи третім особам. Це інше правило, ніж те, що міститься в ч. 2 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства», яка передбачає таке обмеження лише в разі відчуження частки третім особам. Відповідно, діють норми ЦК.
Оскільки наявність свідоцтва лише презюмує повне внесення вкладу, але все ж таки є похідним документом, покупцям часток доцільно пере-віряти не лише наявність свідоцтва, але й докази, які свідчать про фак¬тичне внесення вкладу учасником та правильність оформлення цієї операції у внутрішніх документах товариства. Бувають випадки, коли внаслідок недбалості або некомпетентності учасників та працівників товариства вклади в статутний капітал оформляються як безоплатна допомога, як позики або ще якось; вклади які вносяться одним з учас¬ників від імені кількох, зараховуються як внесок лише одного учасника (який вніс гроші в касу); вклади не прибуткуються до каси, а в разі передачі майна не оформляються відповідні документи, що свідчать про передачу. Деколи свідоцтво про внесення вкладу видається товариством формально, без перевірки цього факту.

Увага! Практично може виникнути ситуація, коли по¬купець купив частку в статутному капіталі товариства, яка, як виявляється згодом, не оплачена повністю. У такому випадку підстав для визнання договору недійсним немає, але учасника, який придбав неоплачену частину частки, можна зобов'язати сплатити вклад повністю. До нього перейшли всі права та обов'язки попереднього учасника. Фактично він виконує обов'язок попереднього учасника, який продав йому частку, не оплативши її в повному обсязі. Після того як частка буде оплачена новим учасником, сплачену ним суму можна буде стягнути з попереднього учасника в порядку регресу.
Якщо частка оплачена не в повній частині, то свідоцтво про внесен¬ня вкладу не видається. Тому документами, які підтверджують часткову сплату учасником свого вкладу, можуть бути платіжні документи, акти приймання-передачі майна як вкладу до статутного капіталу тощо.

S^^^47S

Увага! Частина 3 cm. 147 ЦК України зазначає про продаж частки у сплаченій частині. Тобто йдеться про продаж час¬тини частки. Однак, якщо учасник продає лише частину частки, то інша її частина (не відчужена і не оплачена), за¬лишається в нього. Підстав для припинення корпоративних відносин в цьому випадку законом не передбачено. Таким чином, за¬конодавство де-факто допускає участь у товаристві особи, частка якої не оплачена взагалі.
3.3.45. Переважні права учасників та їх захист
Відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦК, ст. 53 Закону України «Про господар¬ські товариства» учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасни¬ками не встановлено інший порядок здійснення цього права.

Увага! Наявність норми про переважне право купівлі част¬ки у структурі ст. 147 ЦК України дає підстави вважати, що воно стосується лише випадків продажу частки третім особам і не поширюється на випадки продажу частки іншим учасникам товариства, як це було за ст. S3 Закону України «Про господарські товариства» в старій редакції. В іншому ви¬падку законодавець не мав логічних підстав для розташування цих двох норм (про право продажу частки третім особам і про порядок переважного права купівлі частки) в одній частині.
Якщо частка (її частина) продається іншим учасникам цього самого товариства, то право обрання покупця серед учасників належить учаснику-продавцеві. Жодних переважних прав інші учасники не мають. Право продажу частки іншим учасникам цього ж товариства передбачено в ч. 1 ст. 147 ЦК України, яка є імперативною і не передбачає можливості вста¬новлення в статуті інших зобов'язань для учасника, який продає частку.

Увага! Важливою є також конкретизація в ч. 2 ст. 147 ЦК України сфери застосування переважного права лише до випадків відчуження частки в статутному капіталі шляхом купівлі-продажу. Уразі дарування, міни частки, а так само

476 ^p«-її відчуження іншим способом, учасники не мають жодних переваг перед третіми особами.
Переважне право придбання частки учасника застосовується лише у випадку продажу частки і не поширюється на випадки її безоплат¬ного відчуження (дарування). Натомість у Листі від 01.10.2003 р. № 5727 Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва висловив думку, що ситуація з відступленням част¬ки (її частини) шляхом дарування не визначена в законодавстві, а тому необхідно керуватися вимогами установчих документів товари¬ства1. Розвиваючи логіку цієї відповіді, можна дійти висновку, що установчими документами може бути передбачено переважне право придбання частки в разі її відступлення шляхом дарування. Однак такий підхід суперечить суті дарування як особистого та безвідплат¬ного договору.
Уразі укладення договору дарування частки замість договору купівлі-продажу, для того, що б інші учасники не могли скористатися своїм пере-важним правом, такий правочин є удаваним (ст. 235 ЦК України). Однак доводити це в суді повинна зацікавлена особа, яка оспорює правочин.

Увага! Відповідно до cm. 147 ЦК України учасники това-риства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасни-ками не встановлено інший порядок здійснення цього права.
Порядок повідомлення учасників про намір продати частку законом спеціально не обумовлюється. Механізм повідомлення може бути обу-мовлено в статуті товариства. Повідомляти про відступлення частки слід кожного окремого учасника, а не саме товариство, адже переважні права мають учасники. Повідомлення учасників про відступлення част¬ки шляхом купівлі-продажу має надійти завчасно (не менше як за місяць, якщо інший термін не встановлено статутом або домовленістю учасни-ків) і з наведенням усіх істотних умов.
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 01.10.2003 р. № 5727 // База даних «Право». Системний реєстраційний номер №VS727563-03.

Увага! Учасник, який продає частку, повинен подбати, щоб мати докази повідомлення про продаж частки інших учасників. Тому повідомлення повинне бути письмовим і вру-чатися учаснику під підпис. Перевірити цю обставину пови¬нен і нотаріус, який посвідчуватиме договір.
У ст. 147 ЦК України передбачено, що інший порядок здійснення цьо-го права може бути встановлено статутом товариства або домовленістю між учасниками. Мається на увазі інший порядок, ніж «правило про-порційності», яке передбачає, що кожен з учасників може придбати таку частку, яка необхідна для того, щоб зберегти свою частку в статут¬ному капіталі в попередньому розмірі.
Домовленість між учасниками - це договір про порядок здійснення права переважної купівлі частки. Сторонами такого договору є учасни-ки, які мають переважне право. Той учасник, який продає частку, пере-важних прав на купівлю своєї ж частки не має, а тому участі у форму-ванні домовленості з приводу реалізації цього права не бере. Оскільки не встановлено іншого, така домовленість може бути усною. Про її до-сягнення може свідчити й рішення загальних зборів учасників про по-рядок здійснення переважного права, але за умови, що на зборах були присутні всі учасники й рішення прийнято одноголосно. Такий про¬токол доцільно підписувати всім учасникам, а не лише голові й секре¬тарю. Якщо хтось з учасників відсутній або «не домовляється», то можна внести необхідні зміни до статуту щодо реалізації переважного права придбання частки. Для цього за загальним правилом треба лише 50% голосів усіх учасників, а не згода усіх учасників.
Порядок здійснення права переважної купівлі частки може бути змінений або статутом, або домовленістю між учасниками. Домовленість не може суперечити статуту. Тому якщо статутом установлено певні правила, то домовленістю учасників їх змінити не можна. У такому ви¬падку необхідно вносити зміни до статуту.
У коментарі до ЦК України, підготовленому суддями Верховного Суду України, висловлюється думка, що учасник, який відступає частку, вправі відмовитися від продажу частки третій особі, і тоді відчужити її на користь іншого учасника, обраного на власний розсуд. У цьому ви¬падку буде застосовуватися ч. 1 ст. 147ЦКУкраїни,анеч.2,якарегулює

відносини, що виникають у разі продажу частки третім особам і перед-бачає право переважного придбання частки1.
Якщо придбати частку бажає один учасник, то вона повинна бути продана йому; якщо ж кілька учасників, то кожному з учасників у пого-дженому ними розмірі, або пропорційно належним їм часткам у статут¬ному капіталі товариства.
За чинним законодавством переважне право на придбання частки мають лише учасники товариства, а не товариство.
3.3.46. Спеціальні правові наслідки порушення переважного права купівлі частки
Спеціальні правові наслідки порушення переважного права купів¬лі частки законом не передбачено. У літературі поширена думка, що в цьому випадку слід, використовуючи аналогію закону, застосовувати ч. 4 ст. 362 ЦК України, яка перебачає правові наслідки порушення переважного права співвласника купівлі частки у спільній власності. Такий спосіб захисту застосовується в цьому випадку в Російській Федерації2.
У п. 31 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. № 13 зазначено, що продаж учасником частки (її частини) з порушенням переважного права купівлі інших учасників (ч. 2 ст.147 ЦК), ч. 2 ст. 53 Закону «Про господарські товариства» не зумовлює недійсність тако¬го правочину. У цьому разі будь-який учасник товариства має право пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця за аналогією з нормою частини четвертої статті 362 ЦК. При цьому господарські суди повинні враховувати, що як купівлю-продаж частки (її частини) у статутному капіталі товариства відповідно до глави 54 ЦК необхідно розуміти також і передання її у власність за до¬говором міни.
Відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України в разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі
1 Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - Коментар до ст. 147. - С 382
1 Могилевский С.Д., Самойлов И.А. Корпорации в России: правовой статус и основы дея¬тельности: Учебное пособие. - М.: Дело, 2006. - 480 с. - (Серия «Управление корпора¬цией»), - С. 105.

■***>!$&& 479
співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.
3.3.47. Строк реалізації переважних прав
Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України, якщо учасники товари-ства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (їїчастину) або про-тягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовле-ністю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.
Важливим для застосування цієї норми є те, що саме вважати ви-користанням переважного права. Якщо переважне право полягає в купівлі частки, то використанням цього права слід вважати купівлю частки. Оскільки повідомлення про намір продати частку є пропо¬зицією до укладення договору купівлі-продажу, то згода на укладення цього договору повинна бути висловлена до спливу строку для відпо¬віді. Цей строк становить один місяць, якщо інше не передбачено статутом.
Відповідно до ст. 643 ЦК України, якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зро-била пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції про-тягом цього строку. Тому протягом місячного строку треба, щоб від-повідь була одержана продавцем частки.
Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних зобов'язань. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, особа, яка зро¬била пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зобов'язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направлено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням (ст. 645 ЦК України).
До цих відносин застосовується ст. 255 ЦК України, яка передбачає, що письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчен¬ня останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Увага! Таким чином,уразі направлення відповіді про при-йняття пропозиції поштою, яка надійшла із запізненням, учасник вправі відмовитися від укладення договору, але пови¬нен заявити про це негайно. Це слід ураховувати учаснику, який бажає скористатися правом переважного придбання
частки, і направляти відповідь завчасно, з фіксацією часу та факту
вручення її учаснику, який продає частку.
Відмова від переважного права може бути висловлена достроково, тобто до спливу місячного строку. Доказом цього можуть бути пись¬мові заяви учасників, в яких вони зазначають, що не бажають купувати частку, що продається, на запропонованих умовах.
3.3.48. Момент виникнення
корпоративних правовідносин за договором
Момент виникнення корпоративних правовідносин у законодавстві прямо не визначено. У ч. З ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» було зазначено, що при передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково. Однак За-коном від 27.04.2007 р. редакцію цієї статті було приведено у відповід-ність до ст. 147 ЦК України. Тому єдина норма, яка хоч якось регулю-вала ці відносини, припинила дію.
Відповідно до ст. 334 ЦК України момент набуття права власності за договором визначений моментом псредання майна, якщо інше не вста-новлено договором або законом. Зазначена норма є диспозитивною. Тому сторони договору вправі на власний розсуд установити момент переходу права власності на частку. Традиційно настання таких наслід-ків пов'язується або з моментом укладення договору, або з моментом розрахунку. Проте можливі й інші варіанти.
Відповідно до ч. З ст. 334 ЦК України право власності на майно за до-говором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає в набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішен¬ням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Виходячи із цього, якщо сторони домовилися про нотаріальне по-свідчення договору про відчуження частки, право власності на частку в

~^U^**3-481
статутному капіталі переходить до набувача з моменту нотаріального посвідчення договору. Утім, чи набуває в такому разі особа, яка при-дбала частку, корпоративних прав?
У п. 31 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. №13 зазначено, що особа, яка придбала частку в статутному капіталі ТОВ чи ТДВ, здійснює права і виконує обов'язки учасника товариства з моменту набуття права власності на частку в статутному капіталі.
3.3.49. Спадкування частки в статутному капіталі
Одне з центральних питань, що стосуються спадкування корпора-тивних прав, це питання про об'єкт спадкування. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спад-кодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

Увага! Для того щоб права та обов'язки щодо частки вхо¬дили до складу спадщини, тобто були об'єктом спадкування, ці права повинні належати спадкодавцеві на момент відкрит¬тя спадщини і не припинитися внаслідок його смерті.
Стаття 1219 ЦК України передбачає перелік прав, що не входять до складу спадщини, оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спад-кодавця. До таких належить, зокрема, право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами.

Увага! Уразі смерті учасника об'єктом спадкування може бути:
і) частка в статутному капіталі, що прямо передбачено 4.S ст. 147 ЦК України;
2) право участі в товаристві, якщо це прямо передбачено в статуті (ст. 1219 ЦК України).
Отже, можуть бути випадки, коли спадкується лише частка і коли частка спадкується разом із правом участі в товаристві.

У коментарі до ЦК України, що готувався суддями Верховного Суду України, автори запропонували інше тлумачення: п. 2 ст. 1219 ЦК Украї¬ни є загальною нормою, водночас як ч. 5 ст. 147 ЦК України формулює виняток з нього1. На нашу думку, такий підхід не ґрунтується на нормах ЦК, оскільки в цих статтях ідеться про різні об'єкти: право участі і частку в статутному капіталі. Тому конкуренції норм тут не виникає.
Не можна не помітити, що ст. 1219 ЦК України корелюється зі ст. 100 ЦК України, за якою право участі не може окремо передаватися іншій особі. У контексті спадкових правовідносин, слово «окремо» можна розуміти так, що право участі не спадкується окремо від права на част-ку, але ці права можуть спадкуватися разом.
Якщо спадкується частка, а статутом ТОВ передбачається набуття спадкоємцями права участі в товаристві, то об' єктом спадкування є пра-во на частку, а вона у свою чергу, надає корпоративні права, які, як відомо, включають і майнові, і організаційні права (зокрема, і право на участь в управлінні. Спадкоємець фактично стає учасником товариства, оскільки набуває такі самі права і обов'язки, як і інші учасники товариства.
Коли статутом товариства не передбачено спадкування права участі, то спадкоємець спадкує лише частку в статутному капіталі, але не стає учасником товариства. Він має право вступити в товариство, але це за-лежить від рішення зборів учасників.

Увага! До складу спадщини має входити право на частку в статутному капіталі і у свідоцтві про право на спадщину зазначається в будь-якому разі лише ця частка. Унаслідок спадкування у спадкоємця можуть виникати й корпоратив¬ні права, якщо це передбачено статкутом ТОВ. Утім, це не
впливає на склад спадщини і не тягне за собою специфіки оформлення
свідоцтва про право на спадщину.
3.3.S0. Умови спадкування
Відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК України часткау статутному капіта¬лі ТОВ переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства
1 Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - Коментар до ст. 147. - С 383

не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.
Отже, за загальним правилом, частка переходить до спадкоємця (правонаступника), так би мовити, автоматично, без будь-яких умов. У цьому випадку жодних спеціальних дій для набуття частки ні від то-вариства, ні від учасника не вимагається, окрім прийняття спадщини. Зазначена норма є диспозитивною і надає можливість самим учасникам товариства визначитися з умовами спадкування частки. Однак свобода учасників обмежується, оскільки закон пропонує їм на вибір лише одну можливу норму: встановити необхідність одержання згоди на перехід частки (по суті - на її спадкування) інших учасників товариства. Інших правил статут установлювати не може.
Конструкція переважного права на вступ в ЦК України вже не за-стосовується, однак учасникам дозволяється на власний розсуд устано-вити в статуті необхідність одержання згоди інших учасників. Така зміна правового регулювання відносин з приводу вступу спадкоємців учасника ТОВ відбулася на користь спадкоємців, оскільки вони, за за-гальним правилом, тепер не залежать від інших учасників товариства.

Увага! Принципове значення для визначення процедури вступу спадкоємця має статут товариства. Якщо ста¬тутом прямо не передбачено необхідність одержання згоди інших учасників, то починаючи з 1 січня 2004 року спадко¬ємець спадкує частку незалежно від ставлення до цього інших учасників.
За змістом ч. 5 ст. 147 ЦК України статутом товариства може бути передбачено, що перехід прав на частку допускається лише за згодою інших учасників товариства, а не товариства, як такого.

Увага! Згода повинна надійти від всіх учасників, тобто від кожного окремо. Обмежуватися лише розглядом цього питання на загальних зборах учасників товариства було б неправильно, оскільки рішення зборів як вищого органу това-риства, і рішення учасника - це явища не тотожні, особливо
якщо врахувати, що для прийняття рішення на зборах необхідна
проста більшість голосів.

Утім, згода учасників може висловлюватися й на загальних зборах. У протоколі загальних зборів слід зафіксувати виступ кожного учасни¬ка, в якому він висловлює згоду на прийняття учасника, а в резолютив¬ній частині постановити про прийняття правонаступника в товариство. Збори учасників повинні бути скликані в установленому законом та установчими документами порядку. Для участі в них потрібно запро-шувати також спадкоємців. Останні участі в голосуванні не беруть, тому що ще не є учасниками товариства.
Якщо згода є умовою спадкування частки, то, очевидно, вона повинна бути висловлена учасниками до оформлення спадщини. В іншому випад-ку вона б (згода) втратила сенс.

Увага! Свідоцтво про право на спадщину видає нотаріус, тому саме він повинен був би перевірити наявність в статуті норм про необхідність одержання згоди учасників, а також витребувати в учасника документи, які підтверджують таку згоду. Оскільки йдеться про нотаріальний процес, то така згода повинна бути висловлена письмово. Справжність підпису кожно¬го учасника на заяві-згоді повинна була б засвідчуватися нотаріально.
Доказом того, що всі учасники згодні на спадкування частки, може бути й протокол зборів учасників ТОВ, але за умови, що на зборах були присутні всі учасники і всі голосували одноголосно за надання такої згоди. Відсутність хоча б одного з учасників на зборах або голосування проти, або утримання від голосування, незалежно від розміру частки такого учасника, не може вважатися його згодою.
Фактично учасники вирішують питання про вступ спадкоємця в товариство, тобто про право участі, а не про спадкування частки в ста-тутному капіталі.
Спадкові відносини не повинні залежати від згоди інших учасників з переходом прав на частку. Ці права повинні переходити незалежно від думки інших учасників. Оцінюючи норму абз.1 ч. 5 ст. 147 ЦК України в цілому, видається, що вона не є адекватною.

Увага! Моментом переходу права на частку в статут-ному капіталі вважатиметься день смерті учасника-спадкодавця, оскільки відповідно до ч. 5 cm. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить

спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Моментом прийняття в товариство спадкоємця, а отже, і днем виникнення права участі в товаристві - є день проведення загальних зборів учасників, які ви-рішили питання про вступ спадкоємця до товариства.
3.3.S1. Спадкоємці частки
Спадкування частки в статутному капіталі (корпоративних прав) допускається як за законом, так і за заповітом.
У літературі було висловлено думку, що формально будь-яких запере¬чень проти встановлення в установчих документах спадкоємців за аналогією з розпорядженням банківській установі не існує. В установчих документах може мати місце розпорядження щодо подальшого спадку¬вання належної засновнику частки майна1.

Увага! Проте чинне спадкове законодавство не робить таких винятків для корпоративних прав і установчі доку-менти не можуть виконувати функцію заповіту. Змінювати таке правове регулювання підстав немає.
По-перше, заповіт - це спеціальна форма розпорядження майном на випадок смерті, в той час як установчі документи мають зовсім іншу мету.
По-друге, заповіт - це індивідуальний таємний акт, а установчі до-кументи відкриті для загального ознайомлення. Тому неможливо забез-печити таємницю заповіту, який наведено в установчих документах.
По-третє, заповіт посвідчується як правочин та за спеціальними правилами, в той час як на установчих документах закон вимагає за-свідчувати лише справжність підпису.
По-четверте, заповідач вправі будь-коли змінити своє волевиявлення, а коли ж заповідальне розпорядження міститься в установчих докумен-тах, для їх зміни потрібне рішення загальних зборів. Якщо ж такі зміни не вносити, може виникнути колізія між заповідальним розпорядженням, яке наведене в установчих документах, і тим, яке оформлено окремим заповітом.
1 Спадкове право: Нотаріат. Адвокатура. Суд: Наук.-практ. посіб. / СЯ.Фурса, Є.І.Фурса, О.М. Клименко, СЯ. Рабовська, Л.О. Кармаза та ін.; За заг. ред. СЯ.Фурси. - К.: Видавець Фурса СЯ.: КНТ, 2007. - 1216 с (Серія «Ваш радник») - С 308,309.

4*6 ^g&O-
Для спадкування частки в статутному капіталі важливо встановити спадкоємців учасника. Спадкоємцями є лише ті особи, які прийняли спадщину. Єдиним документом, який підтверджує право на спадщину, є свідоцтво про право на спадщину. Відповідно до ст. 1298 ЦК України свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини.
З метою уникнення можливих спорів, товариство розглядає як спад-коємців, лише тих осіб, які зазначені у свідоцтві про право на спадщину. Тому рішення щодо прийняття в товариство спадкоємців або про виді-лення частки спадкодавця та проведення розрахунків із спадкоємцями товариство може приймати лише після подання зацікавленими особами свідоцтва про право на спадщину.
Відповідно до ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця такого права. Проте одержання такого свідоцтва є обов'язковим у випадку спадкування частки в статут-ному капіталі, оскільки одержати можливість керувати та розпоряджа-тися часткою можна з моменту внесення відповідних змін до статуту1. До одержання свідоцтва про право на спадщину спадкоємці не можуть здійснювати свої права ні як учасники, ні як власники частки.
За чинним законодавством спадкоємець, зазвичай, не набуває права участі в товаристві. Участь є добровільною, тому спадкоємець повинен виявити своє бажання вступити у товариство або відмовитися від всту¬пу. Таке рішення спадкоємця бажано оформляти в письмовій формі, що забезпечує належний рівень фіксації волевиявлення.
Утім, мають місце випадки, коли спадкоємець ніяк не висловлює свого ставлення до подальшої участі в товаристві. Цьому сприяє і відсутність в законі строку, протягом якого це має бути зроблено. Якщо вирішення цього питання не врегульовано в статуті ТОВ, то, видається, що в таких випадках товариство повинно запропонувати всім відомим йому спадко-ємцям учасника (всі вони зазначені в свідоцтві) визначити свої відносини з товариством. Але й таке звернення може залишитися без відповіді.

Увага! Доцільно зазначати строк, протягом якого спадкоє¬мець повинен відповісти. Таке повідомлення бажано надсилати листом з повідомленням про вручення, щоб мати докази на ви-падок можливого спору.
Макаренко А. Как наследовать корпоративные права // Юридическая практика. - 2006. -№ 9 (427).

Якщо спадкоємців декілька і всі вони виявили бажання вступити до товариства, частка, належна померлому учаснику, має бути розподілена між усіма пропорційно часткам у спадщині, які зазначені у свідоцтві. Якщо частина спадкоємців бажає вступити в товариство, а частина від¬мовляється (у тому числі не відповідає на звернення товариства), здійс¬нюється виділення частин частки, що належать спадкоємцям, які від¬мовилися від вступу до ТОВ, а статутний капітал підлягає зменшенню на вартість виділених часток. Решта частин частки передається прий¬нятому спадкоємцю. Якщо є угода спадкоємців про поділ спадкового майна або відповідне рішення суду, товариством розглядаються звер¬нення того спадкоємця, який успадкував частку.
Збори учасників вправі прирозгляді питання про вступ до товариства від кількох спадкоємців прийняти лише частину з них. Мотиви відмови правового значення не мають. Таке рішення не може бути оскаржене по суті. Спори, пов'язані з відмовою товариства, судам не підвідомчі, оскільки прийняття (відмова у прийнятті) нових учасників є виключною компетенцією вищого органу ТОВ.
У разі прийняття спадкоємця в товариство він успадковує частку, яка належала спадкодавцеві. Закон не містить обмежень щодо успадкуван-ня несплачених часток. У цьому випадку спадкоємці спадкують усю частку, але одночасно успадковують й обов'язок щодо довнесення вкла-ду до статутного капіталу.
Збори повинні також затвердити зміни до статуту, викликані зміною учасників, яка відбувається незалежно від того, яким саме буде рішення товариства: про прийняття спадкоємця чи відмову у вступі до товари-ства. Тому, щоб не скликати загальні збори учасників вдруге, до поряд-ку денного доцільно включати питання про затвердження змін до уста-новчих документів.
На думку Держкомпідприємництва, у разі смерті учасника кворум загальних зборів учасників доцільно визначати за аналогією вимог, установлених ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» стосовно частки, придбаної самим товариством, тобто голосування і визначення кворуму у вищому органі товариства провадяться без ура-хування частки, що належить померлому учаснику1.
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 19.12.2002 р. № 4-42-344/6786 «Стосовно визначення кворуму загальних зборів засновників» // Бухгалтер. - 2003. - № 6.

488 4**фь&~
Право на одержання частини майна товариства пропорційно до частки померлого учасника зберігається за спадкоємцем і в тому ви-падку, коли товариство припинилося внаслідок передачі майна (реор-ганізовано).
Ще одна проблема - це відсутність спадкоємців. Якщо спадщина не прийнята жодним зі спадкоємців, то слід керуватися ст. 1277 ЦК Укра-їни, за якою спадщина, яку спадкоємці не прийняли або відмовилися від неї, за рішенням суду визнається відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. До не витребуваної спадщини, яка складається з корпоративних прав, слід застосовувати загальне правило.
3.3.52. Розрахунки зі спадкоємцями
Якщо спадкоємець не подав заяви про вступ в ТОВ або учасники відмовили у прийнятті його до товариства, то товариство повинно роз-рахуватися з ним.
Відповідно до абз. 2 ч. 5 ст. 147 ЦК України розрахунки зі спадкоєм-цями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст. 148 цього Кодексу. Ця стаття регулює розрахунки в разі виходу з товариства. Однак слід мати на увазі й одну особливість її застосування. Відповідно до абз. 4 ч. 2 ст. 148 ЦК України порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Для відносин, пов'язаних з виходом, таким законом є ст. 54 Закону України «Про господарські товариства». Але для відносин, пов'язаних з розрахунком частки учасника, якому відмовлено у вступі до товариства, таким за-коном буде ст. 55 того самого Закону, яка є спеціальною.
Відповідно до ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товари-ства» при відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до ТОВ або відмові товариствау прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.

Стаття 55 відрізняється від ст. 54 тим, що:
1) не встановлює строку проведення розрахунку;
2) частка може бути видана у грошовій або натуральній формі не лише на вимогу учасника;
3) вартість частки визначається на день смерті учасника;
4) розмір статутного капіталу товариства підлягає зменшенню.
Проте ці відмінності є другорядними. Найважливіше, що ст. 55 За¬кону України «Про господарські товариства» передбачає інший по¬рядок визначення суми, яка підлягає сплаті. Порівняймо:
- ст. 54 - при виході учасника йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді;
- ст. 55 - йому видається частка у майні, яка належала реорганізо-ваній або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю).
Видається, що уст. 55 Закону України «Про господарські товариства» міститься не точне формулювання, адже зрозуміло, що спадкодавець не має частки в майні товариства, бо власником майна є товариство. Учас-ник має частку в статутному капіталі товариства, яка, мабуть, і малася на увазі.
Якщо для розрахунку зі спадкоємцями законодавець відсилає до норми, яка регулює вихід з ТОВ, то очевидно, що принцип визначення суми повинен бути єдиний в обох випадках. Тому ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» не може застосовуватися як така, що суперечить ст. 147 ЦК України.
Розрахунки з учасником проводяться в грошовій формі. За домовле-ністю між спадкоємцем та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК України).
Ще одна важлива особливість - вимога зменшення розміру статут¬ного капіталу. За змістом ст. 55 Закону «Про господарські товариства», якщо зі спадкоємцями проводиться розрахунок, це слід зробити обов'язково. Однак ця норма вступає в конфлікт з нормами, які регулю¬ють процедуру зменшення статутного капіталу. Відповідно до ч. 5 ст. 144 ЦК України зменшення статутного капіталу ТОВ може мати місце після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його креди¬торів і за наявності заперечень кредиторів товариства не допускається (ст. 16 Закону України «Про господарські товариства»). У цьому разі

кредитори мають право вимагати дострокового припинення або ви-конання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збит¬ків. А за ст. 56 цього ж Закону рішення ТОВ про зменшення його ста¬тутного фонду набирає чинності не раніш як через 3 місяці після державної реєстрації і публікації про це у встановленому порядку.
Тому постає питання, чи допускається зменшення статутного капі-талу товариства внаслідок проведення розрахунку зі спадкоємцем учас-ника, якщо проти цього заперечують кредитори.
Держпідприємництво України вважає, що фактичній видачі право-наступнику (спадкоємцю) учасника товариства у грошовій або нату-ральній формі частки в майні цього товариства передує:
-» визначення вартості частки на момент смерті учасника на підста¬ві положень статуту відповідного товариства та з урахуванням вимог Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»;
- проведення загальних зборів учасників товариства та ухвалення на ньому рішення про зменшення статутного капіталу у зв'язку з видачею правонаступнику (спадкоємцю) учасника частки в майні товариства;
- державна реєстрація змін до статуту;
- набрання чинності рішенням товариства про зменшення його статутного капіталу1.

Увага! Держпідприємництво виходить з того, що виплати проводяться після зменшення статутного капіталу у вста¬новленому порядку, тобто з урахуванням згоди кредиторів.
Утім, видається, що в цьому випадку згоди кредиторів не потрібно, оскільки підставою для зменшення статутного капіталу є пряма вимога закону, а не рішення зборів учасників.
Запропонований порядок не враховує, що питання про вступ спадко-ємців у товариство виріїиується на зборах учасників, а зменшення статут¬ного капіталу є наслідком відмови у прийнятті спадкоємця до товариства.
Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 29.08.2005 р. № 7332 «Щодо врегулювання порядку та способу визначення частки спадкоємців учасника товариства з обмеженою відповідальністю, які не вступили в товариство» // Орієнтир. - 2005. - № 35.

Обидва питання, і про вступ спадкоємця, і про зменшення статутного капіталу, повинні бути включені до порядку денного. Коли формується порядок денний, то ще не відомо, як буде вирішено питання про вступ спадкоємця. Тому відсутні підстави, щоб включати до порядку денного питання про зменшення статутного капіталу, коли ще не відомо, чи буде спадкоємцеві відмовлено у прийнятті до товариства.
Чинне законодавство не передбачає права спадкоємця, який успад-кував частку в статутному капіталі, продати її. Відповідно до ст. 147 ЦК України право продати частку має учасник товариства, а не власник частки. Таке право слід було б надати спадкоємцеві, щодо якого това-риство не виконує своїх зобов'язань з обов'язкового викупу частки протягом установленого строку. Продаж частки відбувається за прави-лами, передбаченими ст. 147 ЦК України.
3.3.53. Перехід частки внаслідок
реорганізації юридичної особи
У разі поділу юридичної особи виникає кілька правонаступників. Май¬но, майнові права (у тому числі і на частку в статутному капіталі іншого товариства) розподіляються на підставі роздільного акту (балансу). Баланс не має спеціальної статті для обліку корпоративних прав. Вони відобра¬жаються, як правило, у рядку 40 балансу «Довгострокові фінансові ін¬вестиції». Саме та юридична особа, яка є правонаступником припиненої юридичної особи в частині корпоративних прав, має право на вступ до товариства. Якщо це встановити неможливо, то кожен із правонаступни¬ки? має право звернутися із заявою про вступ до товариства.
Доказами правонаступництва можуть бути свідоцтво про державну перереєстрацію, статут ТОВ, рішення про поділ тощо. Отже, на відміну від спадкоємців, для яких права на спадщину підтверджуються єдиним документом - свідоцтвом, для правонаступників юридичних осіб таких документів може бути декілька.
Корпоративні права можуть переходити до правонаступників у ре-зультаті виділу. Відповідно до ст. 109 ЦК України виділом є перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб.
За змістом ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» та ч.5 ст. 147 ЦК України в усіх випадках припинення (незалежно від виду)

питання про подальшу участь у ТОВ правонаступника повинно роз-глядатися заново. Отже, за загальним правилом йому може бути від-мовлено у прийнятті в товариство і виділено частку.

Увага! Ініціатори припинення мають брати ці обстави-ни до уваги. Адже це може стати приводом для відмови у прийняті в ТОВ правонаступника і, як наслідок, втрати вигідного бізнесу.
3.3.54. Поняття виходу з товариства
Право на вихід з ТОВ - це безумовне суб'єктивне право учасника, спрямоване на одностороннє припинення корпоративних правовідно¬син з "товариством.
Норма, яка передбачає можливість виходу з товарства, є імперативною, а тому не може бути змінена статутом товариства. ТОВ має лише обов'язок не перешкоджати реалізації цього права, яке не може бути обмежене статутом чи рішеннями органів товариства.
Реалізація права на вихід не залежить від згоди інших учасників, само¬го товариства, наявності зобов'язань перед товариством та інших об¬ставин. Одна-єдина вимога до учасника, який виходить, - це письмово попередити ТОВ про свій вихід у строк, передбачений статутом, який в усякому разі не може перевищувати 1 рік.
Така ж позиція висловлена Держкомпідприємництвом України, який також зазначає на обов'язок ТОВ визначити порядок проведення роз-рахунків з учасником, що вибуває. У зв'язку зі зменшенням статутного капіталу і кількості учасників вносяться відповідні зміни до статуту1.
Таким чином, вихід з товариства - це добровільне, одностороннє, безумовне волевиявлення учасника, спрямоване на припинення корпо-ративних правовідносин з товариством. Така дія є правочином, оскіль¬ки спрямована на припинення корпоративних прав та обов'язків і ви-никнення цивільних прав, а саме права на одержання вартості частини майна товариства.
Розуміння виходу як одностороннього правочину дозволяє застосо-вувати до виходу норми, що стосуються правочинів, зокрема, щодо відмови від правочину та визнання його недійсним.
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20.06.2001 р. № 2-222/3824.

3.3.55. Попередження про вихід з товариства
Відповідно до ч.І ст.148 ЦК України учасник ТОВ має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлено статутом.
Ш
Увага! За змістом ч. 1 cm. 148 ЦК України тримісячний строк є диспозитивним і статутом товариства може бути передбачено інший строк: більший або менший ніж 3 місяці. Однак слід мати на увазі, що ч. 2 cm. 100 ЦК України обмежує максимальний строк попередження однимроком. Диспозитив-ність обмежується лише можливістю встановлення строку поперед¬ження і не поширюється на правило про необхідність попередження про вихід як такого. Тобто статутом товариства не може бути передбачено, що вихід з товариства відбувається без попередження.
На практиці строки попередження про вихід з ТОВ не дотримують¬ся. Це має різні правові наслідки для товариства і учасника. Якщо това-риство внесе зміни до статуту, пов'язані з виходом учасника, до спливу строку попередження, учасник вважатиметься таким, що припинив участь в товаристві з моменту внесення відповідних змін. Але в цьому випадку він вправі послатися на те, що міг ще «передумати» протягом строку попередження і відкликати свою заяву про вихід. Зареєстрував¬ши його вихід з товариства достроково, товариство його такого права позбавило. Такі міркування можуть бути підставою для позову про по-новлення участі в товаристві. Захищаючись, ТОВ може послатися на те, що попередження було усним і було зроблено за 3 місяці. Для того що б уникнути цих непорозумінь, товариству, яке погоджується на достро¬кове припинення відносин з учасником, доцільно одержувати на це згоду від учасника. Таке прохання учасника може зазначатися безпо¬середньо в заяві по вихід. Допустимо повідомляти товариство про вихід з товариства з такого-то числа.
Вийти з товариства достроково без згоди товариства учасник не вправі. До спливу строку попередження заява про вихід фактично не вступає в силу. Однак, якщо товариство погоджується з достроковим виходом, зокрема, шляхом вчинення фактичних дій, які про це свідчать (наприклад, затвердження змін до статуту, проведення розрахунку), то вихід може відбутися й до спливу строку попередження.

Реєстраційні органи приймають заяви про вихід та реєструють зміни до статутів товариства, не контролюючи дотримання строку поперед-ження. Згідно із законом вони цього й не повинні робити. Усі негативні наслідки таких дій несуть учасник і товариство.
Важливим видається також питання про співвідношення заяви про вихід і попередження про вихід. Закон не передбачає форми поперед-ження, тому таке може бути як усним, так і письмовим. Проте зрозумі¬ло, що усне попередження важко довести в разі виникнення спору щодо виходу.

Увага! Не зважаючи на відсутність спеціальних вимог, попередження доцільно здійснювати письмово. Законом не передбачено вимоги щодо нотаріального посвідчення підпису учасника на цьому документі.
За змістом, таке попередження повинно містити таку інформацію: повне найменування товариства, його адресу; прізвище, ім'я та по-батькові учасника, місце його проживання; попередження про вихід з товариства, підпис та дату складення документа.
Після спливу строку попередження учасник може подати заяву про вихід з ТО В, яка оформляється окремим документом і є підставою для внесення змін до статуту та державного реєстру. Однак такої заяви учасник може й не подавати, якщо виходити з товариства не бажає.

Увага! Попередження про вихід і заява про вихід - це дві різні дії, які повинні оформлятися різними документами.
Звичайно, коли товариство зацікавлене у виході учасника, воно може не звернути уваги на формальні порушення. Але якщо, навпаки, товариство не бажає, щоб учасник вибув, воно може послатися на те, що заява про вихід з товариства, подана без завчасного попередження, суперечить за¬кону і правових наслідків не породжує. Або ж стверджувати, що заява про вихід - це насправді лише попередження про майбутній вихід, тому після спливу 3 місяців слід подавати ще одну заяву про вихід.
Така правова позиція може бути використана товариством, коли необ¬хідно буде змінити дату виходу з товариства або затримати строки розрахунку з учасником. Наприклад, через 2 місяці і 29 днів після одер-

жання заяви про вихід, товариство повідомляє учасника, що така заява подана з порушенням ст. 100 ЦКУкраїни, без попередження про вихід, а тому учаснику пропонується спочатку виконати вимоги ст. 100 ЦК України, а потім вже виходити з товариства. Учасник або згодиться з таким тлумаченням, що призведе до втрати 3 місяців, або змушений буде доказувати неправильність цієї позиції в суді. Або після спливу З місяців (для попередження) і 12 місяців (для проведення повного розрахунку) учасник дізнається, що його заява про вихід з товариства була лише попередженням і він досі є учасником товариства, а тому підстав для виділення йому частки у зв'язку з виходом не має.
3.3.56. Заява про вихід
Волевиявлення учасника, що стосується виходу, фіксується у пись-мовій формі. Фізичні особи звертаються до товариства із заявою про вихід. Заява адресується самому ТОВ (не голові зборів, не учасникам), оскільки саме воно є стороною корпоративного правовідношення. За¬кон не регламентує змісту цього документа. Відповідно до усталеної практики в ній зазначається:
- повне найменування товариства, його адреса;
- прізвище, ім'я та по батькові учасника, місце його проживання;
- інформація про вихід з товариства;
- підпис та дата.

Увага! У заяві учасник повідомляє ТОВ про вихід. Просити про це товариство не потрібно, оскільки його позиція немає правового значення. Не може формулюватися в заяві й про звільнення учасника, бо звільнення - це термін, який засто¬совується у трудовому праві, а не в корпоративних право¬відносинах. Словосполучення «прошу виключити...» - це юридичний нонсенс, оскільки учасника не виключають, а він виходить з товари¬ства. Виключення - це форма відповідальності учасника, який не виконує свої зобов'язання, і це завжди примус. Тому просити виклю¬чення - те саме, що просити про застосування примусу.

Увага! Практичне значення має питання про те, чи впра-ві від імені учасника із заявою про вихід звертатися пред-ставник. Відповідно до частин 2,3 ст. 238 ЦК України пред-

496 ^фьЛ^
ставник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Тому заява про вихід з ТОВ не може бути подана через представни¬ка, оскільки внаслідок виходу припиняється особисте право - право участі в товаристві.
У заяві може зазначатися додаткова інформація. Так, на підставі ст.54 Закону України «Про господарські товариства» на вимогу учасника і за згодою ТОВ внесок може бути повернуто повністю чи частково в натуральній формі. Якщо учасник бажає повернути внесок у натурі, таку вимогу потрібно включити до заяви. В іншому випадку в товариства немає підстав для повернення внеску в натурі.
Зупинимося на формі заяви про вихід. Частиною 3 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців» передбачено, що в разі державної реєстрації змін до статуту, пов'язаних зі зміною складу учасників у зв'язку з виходом, до-датково подається або копія рішення про вихід юридичної особи зі складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально засвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників).
Відповідно до п. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверженої наказом Міністерства юстиції'України від 03.03.2004 р. № 20/5, вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчується в тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи.
Увага! Виходячи із цієї норми, можна вважати допустимою письмову форму заяви про вихід, на якій підпис фізичної особи засвідчено не нотаріусом.
Відповідно до пунктів 260,261 вищезгаданої Інструкції нотаріус за-свідчує справжність підпису на документах, зміст яких не суперечить законові і які не мають характеру угод та не містять у собі відомостей, що порочать честь і гідність людини. Нотаріус, засвідчуючи справжність підпису, не посвідчує факти, викладені в документі, а лише підтверджує, що підпис зроблений певною особою.

^Щ^497
Юридичні особи - учасники подають рішення свого органу управ-ління. Для того щоб упевнитися в його повноваженнях, потрібно озна-йомитися з установчими документами юридичної особи. Якщо в них це питання спеціально не врегульоване, то відповідно до ст. 59 Закону України «Про господарські товариства» в ТОВ такі питання уповно-важений вирішувати виконавчий орган. Незважаючи на це, доцільно вимагати, щоб питання про вихід вирішувалося вищим органом. Це гарантуватиме продуманість і остаточність рішення. Якщо питання про вихід вирішене виконавчим органом, але є підстави вважати, що думка вищого органу може бути інша, доцільно інформувати про таке рішен¬ня членів наглядової ради чи ревізійної комісії юридичної особи - учас¬ника. Це усуне можливість виникнення спору в майбутньому.
Правові наслідки настають, якщо рішення про вихід повідомлене товариству. Іншими словами, рішення учасника про вихід, викладене у письмовій формі (заява, протокол, наказ), потрібно вручити това¬риству. Час вручення потрібно зафіксувати. Це можна зробити декіль¬кома способами:
1) зареєструвати заяву в журналі реєстрації вхідної кореспонденції (якщо такий ведеться) або
2) відправити заяву рекомендованим листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або
3) передати особисто посадовій особі товариства (наприклад ди-ректору або голові зборів) під розписку про отримання.
3.3.S7. Момент виходу з товариства
Учасник ТОВ вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників та самого товариства.
Вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з унесенням змін до статуту товариства.
Вищий господарський Суд України висловив думку, що учасник вважається таким, що вийшов з ТОВ з моменту прийняття загальни¬ми зборами рішення про виключення учасника з товариства на підставі його заяви про вихід, а у випадку відсутності такого рішення - з дати закінчення строку, встановленого законом або статутом товариства для повідомлення про вихід з товариства (п. 3.5 Рекомендацій від 28.12.2007 р.)

Натомість, Верховний Суд України вважає, що моментом виходу учас¬ника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв'язку (п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 р. № 13).
На нашу думку, позиція Верховного Суду України в цьому питанні за-слуговує на увагу, адже якщо вихід з ТОВ залежить виключно від волі учасника, то не зрозуміло, для чого тоді на підставі заяви учасника това-риство в особі зборів повинно вирішувати питання про його вихід або виключення. Тим більше, що відмовити в цьому товариство не вправі. Водночас слід враховувати, що поданню учасником заяви про вихід з ТОВ має передувати подання ним попередження про це за 3 місяці.
3.3.58. Правові наслідки виходу з товариства
Вихід учасника з ТОВ породжує певні правові наслідки як для цього учасника, так і для товариства. Двосторонній наслідок - припинення корпоративних правовідносин між учасником і товариством. З моменту виходу учасник втрачає право брати участь в управлінні товариством (право голосу на зборах учасників) і право отримувати частину прибутку від діяльності товариства. Оскільки вихід з товариства призводить до фактичних змін складу учасників, виконавчий орган повинен скликати позачергові збори учасників. Порядок денний зборів повинен містити пи¬тання про затвердження змін до статуту. Збори не вирішують питання про вихід учасника і його явка на збори не обов'язкова. Збори лише враховують цей факт у власній діяльності і на виконання вимог закону зобов'язані за¬твердити зміни до статуту та подати їх на державну реєстрацію.
У разі якщо товариство не вчиняє дії у зв'язку з поданням учасником за¬яви про вихід з товариства (не вирішується питання про внесення змін до установчих документів товариства, про їх державну реєстрацію), учасник товариства вправі звернутися до господарського суду з позовом про зобов'язання товариства до державної реєстрації змін в статуті у зв'язку зі зміною у скла-діучасників товариства на підставі ст. 7 Закону «Про господарські товариства» (п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику роз¬гляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 р. № 13).
Вихід з товариства не припиняє трудових чи цивільних правовідносин між учасником і товариством. Учасник, який працював у товаристві, і після

виходу зобов'язаний виконувати трудові обов'язки. Якщо він цього не ви-конує, ним подається окрема заява - про звільнення за власним бажанням.
Якщо між учасником і ТОВ було укладено цивільно-правові договори, їх дія, сама по собі, у разі виходу учасника з товариства не припиняється. У цій площині потрібно звернути увагу на останнє реченг я ст.54 Закону України «Про господарські товариства», відповідно до якої майно, пе-редане товариству в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Ця норма стосується лише того майна, право користу¬вання яким було вкладом учасника до статутного капіталу товариства (відповідно до ст.13 цього ж Закону таке допускається). Лише це інди-відуально визначене майно повинно повертатися учаснику в разі виходу. Якщо майно учасника використовується товариством з інших підстав, наприклад на підставі договору оренди, найму, позички, то вихід з ТОВ не є підставою для припинення користування цим майном. Ці договори укладаються між учасником і товариством як окремими, самостійними, рівними учасниками цивільних правовідносин. їх припинення можливе лише з підстав, передбачених законом чи договором.
Найважливішим правовим наслідком виходу учасника є виникнення у ТОВ зобов'язань щодо розрахунків з ним. Між товариством і учасни¬ком виникають зобов'язальні правовідносини щодо виділення належної частки в майні товариства. Учасник, який вибув, набуває статусу креди-тора, а товариство стає боржником. Жодних переваг перед іншими кредиторами колишній учасник немає.
3.3.59. Визначення
вартості частки та розрахунки з учасником
Відповідно до ст. 147 ЦК України порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному капіталі, а також .порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.
На сьогодні відсутній спеціальний нормативний акт, який би визна¬чав методику розрахунку вартості частки учасника ТОВ. Керуватися доводиться лише ст. 54 Закону України «Про господарські товариства», яка не конкретизує механізму такого розрахунку, що є причиною бага-тьох корпоративних спорів.
Відповідно до ст. 54 цього Закону при виході учасника з ТОВ йому ви-плачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці

у статутному капіталі. Аналогічна норма закріплена в ч. 2 ст. 148 ЦК України. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учас¬ника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику який вибув, виплачується належ¬на йому частка прибутку, одержаного товариством у цьому році до момен¬ту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користу¬вання, повертається в натуральній формі без винагороди.
Отже, у разі виходу учасник може за певних умов претендувати на таке:
- вартість частини майна ТОВ, пропорційну його внеску в статутний капітал;
- частину прибутку, одержаного ТОВ в даному році до моменту виходу;
- внесок в натурі;
- майно, передане товариству в користування.
Законодавство не передбачає повернення учаснику внеску до статут¬
ного капіталу.
Стаття 54 Закону України «Про господарські товариства» - імпера-тивна норма. Вона не може бути змінена чи скасована статутом. Тому виділення частки відбувається і в тому випадку, коли статут взагалі не містить відповідної норми. Правовою підставою розрахунку будуть безпосередньо норми закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 148 ЦК України порядок і спосіб визначення вартості частини майна ТОВ, що пропорційна частці учасника у статут-ному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються ста-тутом і законом. Інші корпоративні акти (наприклад, рішення загальних зборів учасників, положення) не можуть регулювати ці відносини.
Важливе значення при визначенні частки має тлумачення терміну «майно», що вживається у ст. 148 ЦК України і ст. 54 Закону України «Про господарські товариства». Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Термін «майно» слід розглядати в широкому значенні як сукупність усіх його прав та обов'язків. Сюди повинні входити як речі, так і майнові зобов'язання, в яких товариство виступає і кредитором, і боржником.

Вітчизняний законодавець не передбачив спеціальної норми, яка визначала б дату, на яку слід здійснювати розрахунок частки в разі ви-ходу. Держпідприємництво вважає, що при виплаті вартості частини майна товариства учаснику, який виходить з ТОВ, пропорційної його частці у статутному капіталі, оцінка вартості майна товариства відбу-вається за результатами звіту за рік, в якому він (учасник) вийшов з товариства. При цьому врахуванню підлягає відображене на балансі товариства майно1.
Стаття 54 Закону України «Про господарські товариства» зазначає, що виплату вартості частини майна товариства слід здійснювати «при виході з товариства». Виплата до подання заяви про вихід не допуска-ється. Отже, право на виділення частки виникає одночасно з виходом.
Вартість майна та розмір частини прибутку товариства, належні до ви¬плати учаснику, який виходить, повинні обчислюватись на дату волевияв¬лення учасника вийти з товариства, тобто на дату подання учасником за¬яви про вихід з товариства (п. 3.5 Рекомендацій ВГСУ від 28.12.2007 p.). Саме на цю дату розраховується вартість частки учасника.

Увага! Не можна її «округлювати» і здійснювати роз¬рахунок за результатами року, кварталу чи поточного мі¬сяця, адже в такому разі можуть бути порушені праваучас-ника або товариства. У проміжок часу між днем виходу і найближчою звітною датою майновий стан товариства може істотно змінитися. Уразі якщо після виходу учасника з това¬риства вартість його активів змінюється, вартість частки, що підлягає виділенню, не переглядається.
Як зазначено в п. 3.7 Рекомендації ВГСУ від 28.12.2007 p., вартість майна товариства, яка враховується у визначенні частки, вартість якої належить до сплати учаснику, що вибув, визначається як сумарна вар-тість активів товариства за вирахуванням його зобов'язань.
Верховний Суд України роз'яснив, що у випадку неврегульованості в статуті ТОВ вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, що визнача-1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 18.06.2002 р. № 2-222/3370 «Щодо виплати вартості частини майна учаснику, який виходить зі складу товариства з обмеженою відповідальністю» // Податки та бухгал¬терський облік. - 2002. - № 61.

ється в порядку, встановленому законодавством, пропорційно його частці в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). Розрахунок належної учаснику частини прибутку здійснюється на дату виходу (виключення) з товариства (п. ЗО Постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 р. № 13).

Увага! Майном, яке підлягає розподілу, є власний капітал, тобто майно товариства, що залишається після погашення всіх його зобов'язань. Якщо ця різниця є негативною (має від'ємне значення), то частка не виділяється. Лише такий підхід дозволяє врахувати інтереси потенційних кредиторів
товариства, які щодо учасників мають пріоритет у задоволенні
своїх вимог за рахунок майна товариства.
Таким чином, учаснику виплачується дійсна вартість частки. Вона, як правило, відображає реальну ринкову вартість частки учасника. її слід розраховувати за балансом, складеним на день виходу з товариства.
Одна з проблем, яка при цьому може виникнути, це невідповідність балансової і ринкової вартості окремих об'єктів. Якщо учаснику, який виходить, дійсну вартість частки визначати за балансовою вартістю чистих активів, то його інтереси можуть бути порушені, оскільки він одержить менше, ніж вони насправді коштують. Якщо балансова вартість окремих активів (наприклад, незавершеного будівництва) перевищує ринкову, то можуть бути порушені інтереси товариства.
На думку окремих суддів Верховного Суду України, якщо порядок визначення вартості статутом не визначено, належить застосовувати за аналогією ч.І ст. 149 ЦК України, відповідно до якої обсяг коштів, що повинні бути виплачені, визначається згідно з балансом на день виходу (за балансовою вартістю чистих активів товариства). Інші варіанти по-требують спеціальної правової підстави1.
Як вихід можна застосовувати за аналогією закону Методику оцінки державних корпоративних прав2, відповідно до якої книжкова вартість державних корпоративних прав визначається за формулою:
1 Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема,
В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид.
дослідж., 2004. - Коментар до ст. 148. - С 385.
2 Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.1999 p. № 1406 (п.11,12).

КнВ = ВВКхА>
де КнВ - книжкова вартість державних корпоративних прав;
ВВК - вартість власного капіталу господарського товариства (су¬ма першого розділу пасиву балансу товариства); Д - розмір частки державних корпоративних прав у статутному фон¬ді господарського товариства у відсотках статутного фонду.
Книжкова вартість державних корпоративних прав, визначена за формулою, може бути скоригована, якщо:
- дані бухгалтерського обліку неправильно відображені в балансі, на що вказано в аудиторському висновку. У цьому разі книжкова вартість прав може коригуватися на підставі аудиторського висновку;
- вартість активів, відображена в балансі (з урахуванням результатів індексації вартості основних засобів, незавершеного капітального будівництва, а також результатів переоцінки товарно-матеріальних цінностей), істотно відрізняється від їх ринкової вартості. У цьому разі книжкова вартість прав може коригуватися за результатами екс-пертної оцінки власних активів господарського товариства. Отже, якщо дійсна вартість частки, розрахованої за балансом, істотно
не відповідає ринковій вартості активів, то зацікавлена особа вправі напо¬лягати на призначенні двох судових експертиз: будівельно-технічної - для визначення ринкової вартості нерухомого майна (або автотехнічної - для визначення вартості транспортних засобів) і судово-бухгалтерської - для визначення вартості частини майна товариства.
У разі виходу з господарського товариства учасника, який володіє часткою, що належить державі (територіальній громаді); вартість внеску такого учасника відповідно до ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» підлягає обов'язковій оцінці суб'єктом оціночної діяльності.
При визначенні частки учасника, котрий виходить, слід ураховувати положення статуту ТОВ. Відповідно до ч. 2 ст. 148 ЦК України порядок і спосіб визначення вартості частини майна товариства, що пропорцій¬на частці учасника у статутному капіталі, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом. Тому в статуті ТОВ може бути визначено, яка вартість береться до уваги (балансова чи ринкова), методика розрахунку частки (вона може відрізнятися від вищенаведеної),

504 ^g6«-право товариства утримати належні з учасника платежі, розстрочення платежів, санкції за несвоєчасний розрахунок тощо.
Однією з проблем є розрахунок частки в разі неповного внесення учас-ником свого внеску до статутного капіталу. Часто буває, що учасник вносить лише 50% свого внеску, необхідних для реєстрації товариства, а в разі виходу вимагає сплати усієї дійсної вартості частки.
В одній зі справ ВГСУ висловив таку правову позицію: у випадку виходу особи із складу товариства, учасники якого не сплатили повніс¬тю суму своїх вкладів у статутний капітал товариства, вказаній особі повинна бути виплачена дійсна вартість частини його частки, пропор-ційна оплаченій частині вкладу. У зв'язку з наведеними обставинами при вирішенні питання щодо визначення вартості частини майна відповіда¬ча, яка належить до виплати позивачу, господарському суду слід було визначити дійсну частину позивача у статутному капіталі товариства з урахуванням недовнесеного капіталу1.
Аналогічний підхід сприйняв В СУ2.
3.3.60. Виплата частки в натуральній формі
Законодавство передбачає грошову форму виплати частки як пріо-ритетну, але не єдину. Відповідно до ст. 54 Закону України «Про гос-подарські товариства» на вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній фор¬мі. Аналогічна норма міститься і в абз. 2 ч. 2 ст. 148 ЦК України: за до-мовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі.
Згода чи незгода товариства формується його органами, які діїоть від-повідно до статуту: вищим або виконавчим. Якщо інше не передбачено статутом, це питання належить до компетенції' виконавчого органу ТОВ.
Рішення ТОВ з цього питання не може бути оскаржене по суті. Воно відноситься до виключної компетенції товариства. Тому позовні ви¬моги про виділення частки в натурі судам не підвідомчі.
Звертає на себе увагу та обставина, що у ст. 54 згаданого Закону йдеться про повернення вкладу учасника, тобто фактично внесеного в статутний капітал майна. Натомість у ст. 148 ЦК України передбачено,
' Постанова Вищого господарського суду України від 03.11.2004 р. № 5/252. 2 Пункт ЗО Постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 р. № 13.

що учаснику може бути передано майно в натурі, тобто будь-яке майно товариства, а не лише те, яке було ним внесене.
Розрахунок з учасником шляхом передачі йому майна в натурі оформ-ляється актом приймання-передачі майна, в якому зазначається, яке саме майно повертається, його вартість та кількість. При цьому слід мати на увазі, що така операція прирівняюється до продажу товарів і є об'єктом оподаткування податком на додану вартість. Тобто з вартості переданих учаснику товарів товариство повинне буле сплатити податок на додану вартість, якщо воно зареєстроване платником цього податку відповідно до Закону.
Законом не заборонено проведення комбінованої форми розрахунку грошима і в натуральній формі, а також передачу учаснику певного майна, більшого за вартістю, ніж вартість частки, за умови доплати над-лишку товариству.
Закон установлює спеціальні правила на випадок, коли внеском учас-ника було право користування майном. У такому разі це майно поверта-ється учаснику без винагороди. Учасник не може вимагати сплати оренд¬ної плати, амортизації, компенсацій за користуванням цим майном.
3.3.61. Розпорядження правом
на одержання дійсної вартості частки
Право на одержання дійсної вартості частки є майновим правом ви-моги до товариства, а тому може бути відчужене, зокрема, шляхом укла-дення договору купівлі-продажу або відступлення права вимоги. Учасник вправі розпорядитися цим правом лише до одержання діїїсної вартості частки, оскільки після її виплати право вимоги припиняється.
На практиці трапляються випадки, коли учасник відмовляється від своєї частки в товаристві. У заявах пишуть «частку залишаю в розпоря-дженні товариства». Безперечно, як власник частки, учасник вправі роз-порядитися нею на власний розсуд і в тому числі залишити її товариству.

Увага! Слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. З ст. 719 ЦК України договір дарування майнового права укла¬дається в письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Тому залишення частки слід оформляти договором дарування, застосовуючи при цьому

положення ст. 147 ЦК України. Небезпека неналежного оформлення є і в тому, що учасник, який залишив частку на користь товариства, в подальшому може ставити питання про нікчемність цього право-чину і відповідно вимагати виплати йому дійсної вартості частки.
3.3.62. Виплата частини прибутку товариства
Крім частки в майні ТО В, учасник вправі одержати частину прибут-ку, одержаного товариством в даному році до моменту виходу. При-буток товариства - це не гроші, як ми це традиційно сприймаємо, не майно товариства, а джерело його утворення. Іншими словами, при-буток - це пасивна стаття балансу, в той час як майном товариства є те, що відображене в його активі. Прибуток - це різниця між валовими доходами і валовими витратами.
Приклад. Учасник, який мав частку у розмірі 25% статутного капіта-лу ТО В, вийшов з товариства 01.07.2006 p. TOB у 2006 році одержало чистий прибуток у розмірі 100 000 гривень. Різниця не є майном; май¬ном є грошові кошти, обладнання, товари, які придбані за рахунок прибутку, тобто майно на суму 100 000 гривень. Це майно відобража¬ється в активі балансу і враховується під час розрахунку вартості част¬ки учасника, який виходить з товариства. Учасник одержує вартість частини майна товариства у розмірі 25000 гривень і, крім того, частину прибутку - 25%, що за час його участі в товаристві (184 дні) становить 12534,25 гривень (100000 / 365 х 183 х 0,25). Разом учасник одержує 37534,25 гривень. Таким чином, учасник одержує за одне й те саме майно гроші двічі: по-перше, у складі вартості частини майна товариства, по-друге, у складі суми прибутку.
Цей висновок підтверджується й тим, що нерозподілений прибуток звітного року розташовано у рядку 480 балансу, який знаходиться в розділі «Власний капітал». Якщо вартість частки учасника, який ви-ходить, визначається як частина власного капіталу товариства, пропор-ційна розміру частки, то, очевидно, що сума прибутку (яка є частиною власного капіталу), вже до вартості частки включена.
Наведене означає, що норма ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» в частині виплати учаснику частини прибутку є неправиль-ною, економічно необґрунтованою і повинна бути скасована. Однак оскільки навіть неообгрунтовані закони обов'язкові, учасник, який ви-ходить, має право збагачуватися за рахунок товариства.

^«1^5 507
Частка прибутку визначається за результатами поточного року на підставі даних річного балансу за формулою:
4n = Pn/36SxKd,
де Чп - частина прибутку;
Рп - нерозподілений прибуток звітного року (рядок 480 балансу),
365 - кількість календарних днів у році;
Кд - кількість календарних днів року до дня виходу.
Частина прибутку не виділяється, якщо за результатами року отри-мано збитки.
Товариство зобов'язане здійснити цю виплату згідно із законом. Спеціального рішення зборів не потрібно.
3.3.63. Строк виплати частки
Строк виплати частки може бути встановлено статутом товариства. Якщо учасники такої норми не передбачили, застосовується норма, що міститься в ст. 54 Закону України «Про господарські товариства»: ви-плата частки провадиться після затвердження звіту за рік, в якому учасник вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу.
Частка може бути виділена не раніше затвердження звіту за рік. Річ¬ний звіт затверджується зборами учасників товариства і подається в податкову інспекцію у двомісячний строк після закінчення року, тобто до 1 березня наступного року1. Ця дата є певним орієнтиром для учас-ника. Здійснювати розрахунки до затвердження річного балансу това-риство не вправі, оскільки це буде порушенням ст. 54. Разом з тим за дострокову виплату частки відповідальності не передбачено. Максимальний строк розрахунку - 12 місяців з дня виходу. Проведення розрахунків допускається до спливу 12 місяців з дня виходу. Це граничний строк, тобто в останній день цього строку роз¬рахунок повинен завершитися, а не розпочатися. ТОВ вправі виконати розрахунок частковими платежами на рахунок учасника або шляхом видачі йому грошей готівкою, а учасник зобов'язаний таке виконання прийняти, оскільки це не суперечить суті зобов'язання. ' Підпункт 4.1.4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників подат¬ків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. // Відо¬мості Верховної Ради України. - 2001. - № 10. - Ст. 44.

Увага! Якщо учасник не згодний з розрахунком вартості частки, він вправі звернутися до суду з позовом про визнання права на одержання частини майна товариства.
Фактично предметом спору є вартість частки. У разі пропуску вста-новленого законом або статутом строку розрахунку учасник вправі вимагати стягнення її вартості в судовому порядку. З цього моменту він вправі також вимагати стягнення інфляційних витрат, відсотків річних, а також відшкодування неодержаних доходів. Однак, якщо між учасником і товариством існував спір щодо вартості частки, то товариство сплачує річні та інфляційні витрати за несвоєчасну виплату частки лише у ви-знаній і неоспорюваній ним суми; щодо присудженої судом суми - ли¬ше з моменту набрання рішенням суду законої сили, оскільки до цього часу зміст грошового зобов'язання (сума) було не визначено.
Статут ТОВ може містити спеціальні норми щодо відповідальносі за несвоєчасний розрахунок з учасником. Строк позовної давності слід відраховувати в загальному порядку, тобто з дня, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Цим днем є останній день установленого законом 12-місячного строку або день спливу строку розрахунку, установленого статутом.
3.3.64. Поняття виключення з ТОВ
Про можливість виключення йдетьсяуч. З ст. 100 ЦК України: учас¬ник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.
Учасники господарських товариств мають не лише права, а й несуть обов'язки, пов'язані з участю в товаристві. Основні з них визначені у ст. 11 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 117 ЦК України. Товариство вправі розраховувати на свідоме, добровільне і належне виконання корпоративних обов'язків усіма учасниками. Але на випадок їх невиконання, воно повинно мати певні засоби впливу на учасника-правопорушника. Серед таких засоби як юридичного, так і неюридичного характеру: громадський вплив (наприклад, поперед-ження), майнова відповідальність (наприклад, сплата річних за несвоє-часну сплату вкладу до статутного капіталу) та заходи корпоративного характеру, одним з яких є виключення учасника з товариства.

Виключення є формою корпоративної відповідальності учасника перед товариством і за своєю правовою сутністю є дією товариства, спрямо¬ваною на одностороннє припинення корпоративних правовідносин за невиконання учасником корпоративних обов'язків.
Виключення - це самостійна підстава припинення участі в товаристві, яку не слід ототожнювати з виходом учасника з товариства.
На відміну від виходу з товариства, виключення завжди має приму-совий характер і не залежить від бажання учасника. Воно можливе лише за наявності підстав, визначених законом та установчими документами, в той час як підстави (мотиви) виходу з товариства жодного правового значення не мають.
3.3.65. Підстави виключення
Відповідно до ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» може бути виключено учасника ТОВ, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства.
Важливо відзначити, що статті 140-151ЦК України, які стосуються ТОВ, не передбачають ні підстав, ні порядку виключення. Узагалі, про виключення згадано лише один раз - у п. 7 ч. 4 ст. 145 ЦКУкраїни, коли йдеться про виключну компетенцію загальних зборів учасників.
Зі змісту статей 64,72 Закону України «Про господарські товариства» вбачається, що є два види підстав для виключення:
1) учасник систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки;
2) учасник перешкоджає своїми діями досягненню цілей товари¬ства.
Кожна із цих підстав заслуговує на окремий докладний аналіз. Невиконання обов'язків учасника як підстава виключення. Для її застосування необхідно з'ясувати:
і) про невиконання (неналежне виконання) яких саме обов'язків йдеться;
2) що мається на увазі під невиконанням (неналежним) їх вико-нанням;
3) що мається на увазі під систематичністю.
Учасник може мати різні обов'язки - різні за змістом, суб'єктним складом, строком, підставами виникнення тощо. Візьмемо для прикла-

510 4bjPM*-
ду типовий випадок: учасник є директором товариства, яке розташова¬не в приміщенні, яке належить йому на праві власності, використовує свій власний автомобіль у службових цілях. Цей учасник має одночасно обов'язки як учасник товариства (корпоративні обов'язки), як директор (трудові обов'язки), як наймодавець приміщення (цивільно-правові обов'язки), як позикодавець (цивільно-правові обов'язки). Чи може він бути виключений з товариства, якщо, наприклад, відмовиться викорис-товувати власний автомобіль у службових цілях?
На нашу думку, слід ураховувати, що за невиконання різних за своєю природою обов'язків настає різна юридична відповідальність. Так, за невиконання трудових обов'язків ця відповідальність є дисциплінарною та матеріальною, за невиконання цивільних - майнова, а за невиконан¬ня корпоративних обов'язків - корпоративна.
Поняття обов'язків, яке застосовується у статтях 64,72 Закону «Про господарські товариства», слід тлумачити у вузькому значенні. До обов'язків, за невиконання яких учасника може бути виключено з товариства, слід віднести лише ті, які безпосередньо пов'язані з участю в товаристві і ви¬пливають з корпоративних правовідносин. Це обов'язки, які передбачені законом (ст. 117 ЦК, ст. 11 Закону «Про господарські товариства»), статутом ТОВ або рішеннями його органів управління.
Корпоративні відносини - це відносини між учасником і товариством. Тому невиконання обов'язків одним з учасників щодо іншого учасника (учасників) товариства, хоч би й вони були пов'язані з участю в товари-стві, не може вважатися корпоративним правопорушенням, а відтак не може бути й підставою для виключення.
Належним виконанням вважається виконання: 1) щодо належного предмета зобов'язання; 2) належною стороною; 3) у встановлений строк; 4) у належному місці. Невиконанням зобов'язання вважається невчинення дій, які зумовлені змістом зобов'язання (ст. 610 ЦК України). Неналежним вважається виконання, яке було проведене з порушенням вимог, передбачених договором та законом.
Невиконання обов'язків може бути підставою виключення лише тоді, коло воно є систематичним, оскільки про це прямо зазначено у статтях 64, 72 Закону України «Про господарські товариства». До того ж, під-ставою виключення учасника з ТОВ має бути систематичне невиконання ним обов'язків або систематичне неналежне виконання обов'язків, або систематичне перешкоджання досягненню цілей товариства.

Слід також визначити об'єктивні ознаки систематичності. На думку Держкомпідприємництва України, саме невиконання чи неналежне виконання учасником товариства обов'язків, передбачених ст. 11 За¬кону України «Про господарські товариства» та (або) статутом, учи¬нене (допущене) учасником товариства три чи більше разів, може бути підставою для виключення його зі складу учасників товариства1. При цьому аргументом для такого твердження є посилання на теорію права, в якій діяння (дія чи бездіяльність) вважається систематичним, якщо воно вчинено три чи більше разів. Заперечувати правильність вислов¬леної Держкомпідприємництвом позиції, не недоцільно, але слід ура¬ховувати, що поняття систематичності в різних галузях права застосо¬вується по-різному. Якщо в кримінальному праві, систематичність - це З рази і більше2, а в деяких випадках 3 рази і більше протягом одного року3, то в житловому і трудовому - 2 рази і більше4. Якщо надавати перевагу тому чи іншому підходу за аналогією, то корпоративні право¬відносини, як відносини приватні, за своєю правовою природою ближ¬чі до трудових, а не кримінально-правових (публічних) відносин. Утім, слід виходити з пріоритету інтересів учасника, якого виключають. У та¬кому випадку систематичним варто вважати 3 порушення і більше.
Питання про те, протягом якого часу зберігаються негативні право¬ві наслідки попередніх порушень, як кваліфікувати триваючі право-порушення, яким чином фіксувати невиконання обов'язків, чи треба враховувати тяжкість порушення та вину особи, яка його скоїла, слід вирішувати, виходячи з досвіду різних галузевих правових наук.
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
від 12.05.2003 р. № 28S9 // Інформаційно-пошукова база «Право»: Системний реє¬
страційний номер № V2859S63-03.
2 Пункт 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 «Про
практику призначення судами кримінального покарання» // Інформаційно-пошукова
система «Право»: Системний реєстраційний номер № V0007700-03.
3 Пункт 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 р. № 3 «Про
практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у
сфері господарської діяльності» // Інформаційно-пошукова система «Право»: Сис¬
темний реєстраційний номер № VA003700-03.
4 Пункт 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 р. № 2 «Про
деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу Украї¬
ни» // Інформаційно-пошукова система «Право»: Системний реєстраційний номер
№ V0002700-85, пункт 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р.
№ 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» // Дебет-Кредит (Галицькі
контракти). - 2008. - № 29. - С 279.

512 здрде*-
Оскільки законом не встановлено іншого, то при вирішенні цих пи¬тань, доцільно було б виходити з того, що триваюче порушення учасни¬ком своїх обов'язків є одним правопорушенням, а тому незалежно від часу, протягом якого воно триває, не створює систематичності.

Увага! Якщо учасник не сплатив вкладу до статутного капіталу, то його не може бути виключено з товариства за це порушення, оскільки воно не є систематичним. Однак, якщо питання про виконання цього обов'язку буде розглянуто на зборах учасників і збори своїм рішенням зобов'яжуть учас¬ника сплатити вклад, то несплата вкладу після такого рішення вважатиметься ще й невиконанням рішення зборів, а це вже окреме, самостійне, інше корпоративне правопорушення.
Ще однією проблемою є «строк давності» корпоративного право-порушення, яке може бути підставою для виключення. Імовірно, мож-ливість застосування негативних правових наслідків порушень доціль¬но зберігати упродовж трьох років, оскільки саме в межах цього строку товариство, права та інтереси якого порушено невиконанням (нена-лежним виконанням) обов'язків з боку учасника, вправі звернутися до суду за захистом своїх прав. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові, що є, по суті, відмовою у визнанні порушення таким, що зберігає таке правове значення. Тому врахування цих порушень для прийняття рішення про виключення означало б надання юридичної значимості факту, який втратив характер правопорушення.
Процесуальне законодавство не встановлює спеціальних правил до-казування підстав для виключення, тому при вирішенні спору слід ке-руватися загальними правилами: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і запере-чень. Водночас такий розподіл обов'язків з доказування видається не-правильним. Тягар доведення законності виключення повинно нести товариство. Такий підхід поступово вже формується і в судовій прак¬тиці'. Президія ВГСУ в п. 3.10 Рекомендацій відзначає, що в рішенні про виключення учасника з господарського товариства повинно бути
1 Постанова Вищого господарського суду України від 16.08.2007 р. у справі № 2-1956/06 // Єдиний державний реєстр судових рішень; Постанова Вищого господарського суду України від 02.08.2007 р. у справі № 2-1968/06 // Єдиний державний реєстр судових рішень.

обґрунтовано причини такого виключення і зазначено, які саме факти невиконання статутних обов'язків стали підставою виключення учас-ника з товариства, у чому полягає систематичність невиконання учас-ником товариства його обов'язків, якими саме діями (бездіяльністю) учасник перешкоджає досягненню цілей товариства. Відсутність відпо-відних відомостей у рішенні про виключення учасника з товариства може бути підставою визнання такого рішення недійсним за позовом даного учасника1.

Увага! Саме товариство повинно подбати про належну фіксацію фактів порушення та їх систематичності. Незва¬жаючи на те що спеціальної форми і процедури фіксації по¬рушень з боку учасника закон не передбачає, таку фіксацію доцільно здійснювати у формі, яка зебезпечує утворення до¬стовірних доказів, які в суді будуть визнані допустимими. Такими можуть бути письмові пояснення учасника, посадових осіб товари¬ства, рішення органів управління, первинні документи, що відобра¬жають господарські операції, висновки аудитора тощо.
Доказами реагування товариства на порушення з боку учасника можуть бути листи-звернення до нього про припинення правопору-шення, про виконання обов'язків, попередженя про неприпустимість порушень та інші. Усе це в майбутньому може переконати суд, що права та інтереси товариства були реально порушено і воно намага¬лося їх захисти.
Підставою для виключення може бути систематичне невиконання як одного й того самого обов'язку, так і кількох різних обов'язків. Систе-матичними і достатніми для виключення буде вважатися, наприклад, сукупність таких порушень: прострочення сплати вкладу до статутно¬го капіталу, невиконання рішення загальних зборів учасників і розголо-шення комерційної таємниці.
Невиконання учасником своїх обов'язків може відбутися з різних причин. Це повинно враховуватися. Є думка, що підставами виключен¬ня можуть визнаватися як винні дії учасника, так і будь-які інші юри-
1 Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 « Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпора¬тивних відносин» // Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.

дичні факти, у тому числі і не пов'язані з діями учасника1. Це можна зрозуміти так, що допускається можливість виключення учасника і за відсутності його вини, а також і за бездіяльність. Навряд чи можна з цим погодитися.

Увага! Корпоративні правовідносини є частиною цивіль¬них правовідносин, тому до корпоративної відповідальності повинні застосовуватися загальні умови цивільної відпові-дальності. Відповідно до cm. 614 ЦК України особа, яка по¬рушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено догово¬ром або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
У контексті виключення, це означає, що учасник, в діях якого немає вини, не може бути виключений з товариства. Якщо це сталося з причин, які є поважними, тобто об'єктивно перешкоджали або істотно усклад¬нювали належне виконання, то відповідати за ці порушення учасник не повинен.
Однак і тут виникає проблема, оскільки переліку поважних причин законом не передбачено. У цих випадках слід керуватися нормами цивіль¬ного законодавства, а саме ст. 617 ЦК України: особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або не¬переборної сили. Наявність випадку або непереборної сили повинен буде доводити учасник.
ВСУ в п. 29 Постанови Пленуму від 24.10.2008 р. № 13 відзначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних з виключенням учасника з товариства, господарські суди, як випливає зі змісту ст. 64 Закону про господарські товариства, повинні дослідити всі обставини, пов'язані з виключенням учасника з товариства, дати оцінку його поведінці, установити наявність негативних для товариства наслідків у зв'язку з діями (бездіяльністю) учасника. Якщо негативні наслідки ще не настали, потрібно правильно визначити вірогідність їх настання. Необхідно встановити причинний ' Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема,
ВЯ. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид.
дослідж., 2004. - Коментар до ст. 100. - С 292.

-wafers**
зв'язок між діями (бездіяльністю) учасника товариства та негативними наслідками для товариства, а також дослідити мотиви поведінки учас¬ника, форму вини тощо.
Вирішуючи питання про наявність факту перешкоджання учасником своїми діями досягненню цілей товариства, необхідно встановити, що поведінка учасника суттєво ускладнює діяльність товариства чи робить її практично неможливою.
Господарські суди повинні враховувати як фактичні обставини, що були підставою для виключення учасника з товариства, так і дотриман¬ня вимог законодавства та статуту при скликанні та проведенні загаль¬них зборів.
Перешкоджання досягненню цілей товариства. Виключення можли¬ве також і у випадку, коли учасник перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства. Точніше було б сказати «систематично перешкоджає», оскільки, як було з'ясовано вище, систематичність є сільною умовою. Для застосування цієї підстави слід з'ясувати: 1) що таке цілі товариства; 2) які дії учасника слід вважати такими, що перешкоджають.
Цілі товариства - поняття загальне, широке і невизначене. У широ¬кому розумінні, ціллю (або метою) будь-якого підприємницького това¬риства є одержання прибутку та наступний його розподіл між учасни¬ками. Це визначено безпосередньо в ст. 84 ЦК України.
Досягнення цілей товариства відбувається шляхом учинення різно¬манітних правочинів, укладення договорів, залучення та звільнення працівників, використання ресурсів, новітніх технологій, вдалого мар¬кетингу та менеджменту, вчинення багатьох інших дії, лише частина з яких має юридичне значення. Усе це охоплюється одним поняттям -«підприємницька діяльність».

Увага! У контексті виключення учасника з товариства перевагу слід надавати вузькому значенню «цілей това-риства», оскільки встановити, чи перешкоджають кон-кретні дії учасника досягненню загальної мети - одер¬жання прибутку (особливо коли товариство не є збитковим) можна лише гіпотетично. Установити необхідний причинно-наслідковий зв'язок між такими діями учасника і шко¬дою (у вигляді зменшення прибутку) у більшості випадків уза¬галі неможливо. Тому учасника слід було б вважати таким, що

si6 6Q£M*~ I
перешкоджає досягненню цілей товариства, якщо його дії є не-правомірними і перешкоджають нормальній підприємницькій діяльності товариства.
Деструктивні дії учасника можуть бути вчинені умисно або з не-обережності. Але видається, що законодавець мав на увазі умисні дії, спрямовані на створення перешкод товариству. Про це свідчить побу-дова правової норми та порядок слів: «учасник, який перешкоджає своїми діями...». Тут дії є способом перешкоджання, а акцент робиться саме на тому, що учасник перешкоджає (а не на його діях). Якщо б за-конодавець хотів надати правового значення і необережним діям учас-ника, то ця частина норми була б сформульована по-іншому, наприклад: «учасник, дії якого перешкоджають...»
/\іями, які перешкоджають досягненню цілей товариства, можуть, зокрема, вважатися такі протиправні дії учасника: вилучення частини документів товариства, вилучення або знищення печатки, створення перешкод для використання майна товариства, вилучення частини майна товариства, поширення неправдивої інформації, що завдає шко¬ди діловій репутації товариства, пошкодження документів або майна товариства, недобросовісна конкуренція, переманювання споживачів та постачальників, персоналу, продаж баз данних та інформації тощо.
Не повинні вважатися такими, що перешкоджають товариству, звернення учасника до правоохоронних органів, органів державної по-даткової служби, суду із заявами, скаргами з приводу порушень закону, які мають місце в товаристві. Формально ці дії є правомірними і спря-мовані на утвердження законності. Тому і стали потужним інструмен¬том у корпоративних конфліктах.
Правомірні дії учасника, хоч вони і перешкоджають досягненню цілей товариства (наприклад, дії на виконання рішення суду або умов дого-вору), не можуть бути підставою для його виключення.
Часто до дій, які перешкоджають досягннню цілей товариства, від-носять створення учасником так званих паралельних структур, які зай-маються тим самим видом підприємницької діяльності, що й ТОВ. При цьому використовується напрацьована товариством схема роботи, клієнти та постачальники, програмні продукти, досвід. Такі дії фактич¬но призводять до того, що частина прибутку, який могло б одержати товариство, осідає в паралельній структурі. Доходи паралельної струк-

тури - це неодержані доходи товариства. В особі учасника товариство фактично одержує потужного, обізнаного з усією інсайдерською інфор-мацією конкурента. Такі його дії однозначно можна кваліфікувати як такі, що перешкоджають досягненню цілей товариства.
Між тим закон не забороняє учасникам ТОВ конкурувати з товари-ством. Йдеться про добросовісну конкуренцію. Коли ж дії учасника являють собою недобросовісну конкуренцію, вони можуть слугувати підставою для його виключення.
В одшй зі справ суд визнав необґрунтованим виключення з товариства учасника, який завдав збитки, перебуваючи на посаді директора іншого товариства, яке мало партнерські зв'язки з першим товариством. Суд відзначив, що виникнення спірних правовідносин між юридичними особами не може мати наслідком виключення учасника з товариства, який є керівником товариства-контрагента, зі складу учасників1.
Деструктивні дії мають правове значення для виключення лише тоді, коли вони вчинені учасником або його уповноваженим представником (повірений діє від імені і за рахунок довірителя). Якщо ці дії вчиняються іншими особами, наприклад працівниками товариства, колишніми учас-никами, членами ом "і учасника, то підстав для виключення учасника не має. Навіть тоді, коли в усіх цих діях, так би мовити, «проглядається його рука». Корпоративна відповідальність є персональною, особистою. Тому учасник відповідає лише за ті порушення, які він особисто вчинив. Ви-ключати учасника з товариства за дії інших осіб не можна. Це, зокрема, стосується і випадків, коли частка переходить до іншої особи.
На практиці підстави для виключення учасника розглядаються шир-ше, ніж вони зазначені у ст. 64 Закону України «Про господарські то-вариства». Мають місце випадки виключення у зв'язку з неявкою учас-ника на збори учасників; втратою інтересу до діяльності товариства; звільненням учасника-працівника з товариства; небажанням робити додаткові вклади; за порушення трудової дисципліни тощо.
Ь цього приводу слід зазначити, що законодавством не передбачено обов'язку учасників брати участь в управлінні товариством. Це їх право, прямо передбачене п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦКУкраїни, а не обов'язок. Відповідно до ч.2 ст. 12 ЦКУкраїни нездшснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом. Не-
' Ухвала апеляційного суду м. Києва від 03.10.2006 р. // Юридична Україна.- 2006. -№11.-С 103-104.

518 ^фьЛ^
здійснення прав не може вважатися порушенням, тому учасник не пови-нен нести відповідальності за таку бездіяльність. Водночас може постати питання про зловживання учасником своїм правом.
Для порівняння можна відзначити, що суди Російської Федерації кваліфікують систематичне ухилення без поважної причини від участі в загальних зборах учасників товариства, яке позбавляє товариство можливості приймати рішення з питань, що потребують одностайнос¬ті всіх його учасників, як дії (бездіяльність) учасника, які роблять не¬можливою діяльність товариства або істотно її ускладнюють і є підста¬вою для виключення1.
Нездійснення учасниками прав на участь в управлінні ТОВ перешко-джає іншим учасникам як членам вищого органу управління товариства розглянути питання порядку денного, а отже, порушує їх права на участь в управліні товариством. Таким чином, з одного боку має місце нездійс-нення своїх прав учасником, який не з'являється на збори, і одночасно порушення прав учасників, які з'явилися. їх права порушуються, а отже, вони теж повинні мати можливості для захисту. Саме тому процедура вирішення питань у разі неявки учасника, повинна відповідати, в першу чергу, інтересам тих учасників, які на збори з'явилися.
Додаткові підстави виключення. Дискусійним є питання про мож¬ливість установлення додаткових підстав виключення учасника в стату¬ті ТОВ. На підставі ч. З ст. 100 ЦК України можна було б припустити, що окрім тих, які передбачені законом, статутом товариства може бути встановлено додаткові підстави виключення.
З іншого боку, спеціальні норми права теж містять підстави для ви¬ключення - ст. 128 ЦК України, ст. 64, 72 Закону України «Про госпо¬дарські товариства». Ці норми сформульовані як імперативні і в них прямо не передбачено можливості змінити (розширити чи звузити) під¬стави для виключення учасника з товариства. Проте це і не заборонено.
При вирішенні цього питання слід ураховувати кілька моментів. Ви-ключення - це насамперед санкція за корпоративне правопорушення. Встановлюючи підстави виключення, законодавець тим самим зазначає, за які саме корпоративні правопорушення може бути застосована така
' Пункт 17 Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації та Пленуму Ви¬щого Арбітражного суду Російської Федерації від 09.12.1999 р. № 90/14 // Цит. за: Филипова Л.В. Процессуальные особенности разрешения корпоративных споров // Арбитражная практика. - 2004. - № 12. - С. 35 - 45; с. 43.

санкція. У свою чергу, відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України за-сади цивільно-правової відповідальності (а корпоративна відповідальність є її різновидом) визначаються виключно законами. Неможливість роз¬ширення підстав виключення є однією з гарантш охорони корпоративних прав учасників товариства. В іншому випадку можна було б коригувати зміст статуту в тій частині, що стосується підстав виключення, під кон¬кретного небажаного учасника лише з наміром припинити його участь. Варто зазначити, що передбачені законом підстави виключення сфор¬мульовано достатньо широко і їх застосування передбачає встановлен¬ня корпоративного правопорушення, тобто невиконання учасником корпоративних обов'язків. Вичерпність підстав для виключення не пере¬шкоджає учасникам закріпити в статуті додаткові корпоративні обов'язки. Чим більше таких обов'язків буде передбачено статутом, тим більше випадків, коли можливе виключення.

Увага! Якщо законом визначено підстави виключення, установлення в установчих документах додаткових підстав виключення не допускається. Проте установчими докумен¬тами може бути передбачено додаткові корпоративні обов'язки, за невиконання яких може мати місце виключення з товариства.
Що ж до ч. З ст. 100 ЦК України, то слід мати на увазі, що вона за¬стосовується до усіх товариств (підприємницьких і непідприємницьких). Законодавством, що регулює діяльність непідприємницьких товариств (насамперед, громадських організацій та політичних партій), не перед¬бачено підстав виключення. Тому в цій частині їм доводиться керувати¬ся лише установчими документами. Натомість для господарських това¬риств підстави виключення регулюються спеціальним законодавством і саме воно підлягає застосуванню до цих правовідносин.
3.3.66. Порядок (процедура) виключення
Не менш важливим аспектом виключення є порядок (процедура) припинення корпоративних правовідносин з цих підстав.
Склад питань, які належать до порядку виключення, законом не пе¬редбачено. Порядок виключення включає в себе:
і) орган (особу), який уповноважений прийняти рішення про ви¬ключення;

S20 ОфьЯ^
2) порядок розгляду та вирішення цього питання уповноваженим органом (особою);
3) засіб фіксації рішення про виключення учасника з товариства.
У ТОВ (п. 7 ч. 4 ст. 145 ЦК України, ст. 64 Закону України «Про господарські товариства») це питання належить до виключної компе-тенції загальних зборів.
Рішення про виключення учасника з ТОВ приймається товариством в особі вищого органу - загальних зборів учасників, а не учасниками як такими. За законом учасники товариства, навіть якщо вони мають біль¬ше 50% голосів, не мають права приймати рішення про виключення інших учасників з товариства. Проведення загальних зборів їм не оми¬нути. Цей момент видається важливим з огляду на встановлення на¬лежності сторін у судовій справі, що може виникнути у зв'язку з оскар¬женням рішення про виключення. Відповідачем за таким позовом може бути товариство, а не його учасники.
ЦК України не встановлює спеціальних норм щодо порядку голосування з цього питання. Тому в цій частині до ТОВ застосовується загальне правило, закріплене у ч. 2 ст. 98 ЦК України: рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.
Разом з тим зазначена норма передбачає можливість застосування іншого правила, якщо воно передбачено законом. Відповідно до ст. 59 та ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» при вирішен¬ні питання про виключення учасника з товариства рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосують учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере.
За законодавством України пропозицію щодо виключення може вносити будь-який учасник, незалежно від розміру його частки та три-валості участі в ТОВ, а також виконавчий орган, оскільки він теж має право вимагати скликання загальних зборів учасників (ст. 62 Закону України «Про господарські товариства»).
Збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники, які володіють у сукупності більше 60% голосів. Тому учасник, який має частку не менше 40% статутного капіталу і знає, що до по-

рядку денного внесено питання про його виключення з товариства, може перешкодити виключенню шляхом неявки на збори, які без його участі є неповноважними. Одночасно паралізується прийняття й інших рішень, що мали розглядатися на зборах. Особливо часто така правова ситуація виникає тоді, коли частки між учасниками розподілені по-рівну, наприклад 50 на 50.
Рішення про виключення учасника приймається, якщо за нього про-голосують учасники, які в сукупності володіють більше 50% загальної кількості голосів. Тому якщо на зборах присутні учасники, які володіють, наприклад, 65% голосів, то більшість, необхідна для виключення, буде становити не 33%, а все одно 50% голосів. Це означає, що виключити можна лише того учасника, який має частку в розмірі менше 50% ста¬тутного капіталу.
Рішення про виключення оформляється протоколом зборів учасників товариства. Законом не встановлено особливих вимог до такого рішен-ня. Незважаючи на це, президія Вищого господарського суду України зазначила, що в рішенні про виключення учасника з господарського товариства повинно бути обґрунтовано причини такого виключення і зазначено, які саме факти невиконання статутних обов'язків стали під-ставою виключення учасника з товариства, у чому полягає систематич-ність невиконання учасником товариства його обов'язків, якими саме діями (бездіяльністю) учасник перешкоджає досягненню цілей товари-ства. Відсутність відповідних відомостей у рішенні про виключення учасника з товариства може бути підставою визнання такого рішення недійсним за позовом даного учасника1. Іншими словами, у протоколі зборів повинні бути зазначені фактичні обставини (тобто докази), які є підставою виключення.
Рішення про виключення учасника з товариства набирає чинності з моменту прийняття, незалежно від дати підписання протоколу зборів. Тому після його оголошення учасник, якого виключено, вважається таким, що припинив участь в товаристві. Участі в голосуванні з інших питань, які розглядаються після виключення, він не бере. Після виклю-чення, учасник вправі залишатися на зборах лише за згодою інших учасників, а на вимогу голови зборів повинен залишити зал, де відбува-ється засідання.
1 Пункт 3.10 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-S/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» // Вісник господарського судочинства. - 2008. - № 1.

Увага! Виключення учасника з ТОВ належить до компе-тенції зборів учасників ТОВ, а не суду.
3.3.67. Правові наслідки виключення
Відповідно до ч. 2 ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» виключення учасника з товариства призводить до наслідків, передбачених статтями 54 і 55 цього Закону. Тобто законодавець відсилає до норм, які регулюють оплату вартості майна при виході учасника з товариства (ст. 54) і спадкування (правонаступництво) частки учасника (ст. 55).
Складність визначення правових наслідків виключення з ТОВ по¬лягає в тому, що ст. 54 і ст. 55 Закону України «Про господарські това¬риства», які підлягають застосуванню, не збігаються між собою, а в якій частині застосовувати кожну з них до виключення, не встановлено. По¬рівняння змісту цих статей та спроба їх застосування до виключення, наштовхується на необхідність з'ясування, чому законодавець послався на дві статті: 54 і 55, а не одну з них?
Звернемо увагу, що виключення учасника призводить до наслідків, передбачених статтями 54 і 55 Закону. Ідеться саме про наслідки, пе¬редбачені цими статтями, які настають у разі виключення. Такими наслідками є:
і) виплата частини майна товариства пропорційно до частки в ста¬тутному капіталі протягом 12 місяців (ст. 54);
2) виплата належної учаснику частки прибутку, одержаного това¬риством в даному році до моменту його виключення (ст. 54);
3) повернення в натуральній формі без винагороди майна, переда¬ного учасником товариству тільки в користування (ст. 54);
4) зменшення розміру статутного капіталу (ст. 55).
Інші норми статей 54 і 55 Закону «Про господарські товариства» не можуть бути застосовані до виключення, оскільки суперечать суті ви¬ключення.
Законодавцеві було б достатньо послатися на ст. 54 цього Закону, оскільки правові наслідки виключення і виходу з товариства є тотожни¬ми. Необхідність посилатися ще й на ст. 55 викликана лише тим, що в ній згадується зменшення статутного капіталу товариства, про що не зазначено у ст. 54.

Разом з тим наслідки виключення мають свої особливості, порівняно із наслідками виходу. Так, строк проведення розрахунку з учасником, якого виключено, буде відраховуватися з моменту прийняття рішення про виключення. Зменшення статутного капіталу відбувається до про¬ведення розрахунків з учасником, котрого виключено.
Якщо внаслідок невиконання учасником обов'язків перед товариством йому було завдано шкоду, то товариство як кредитор вправі зарахувати свої зустрічні зобов'язання з виплати вартості частини майна товариства в рахунок відшкодування шкоди. Однак для цього розмір шкоди повинен бути безспірно встановлений.

Увага! Виключення учасника з ТОВ не означає автома-тичного припинення з ним трудових або цивільно-правових відносин. Тому, звільняючи учасника, який є директором то-вариства, доцільно одразу приймати й рішення про відсто-ронення, а ще краще - про його звільнення.
Виключення призводить до фактичної зміни складу учасників і є під-ставою для внесення змін до статуту ТОВ. Це слід мати на увазі при формуванні питань порядку денного і включати до нього разом з пи¬танням про виключення питання про затвердження змін до статуту. У противному разі це питання можна буде розглядати лише за згодою всіх учасників, що беруть участь у зборах, або на наступних зборах.
Державному реєстратору, окрім інших документів, необхідних для реє¬страції будь-яких змін, подається рішення загальних зборів ТОВ про ви¬ключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридич¬ної особи (ч. З ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»). Державний реєстратор не повинен з'ясовувати наявність підстав для виключення учасника, дотримання по¬рядку скликання зборів, виділення частки в майні товариства і не несе жод¬ної відповідальності за порушення, що мали місце під час виключення.
Незгода особи, стосовно якої прийнято рішення про виключення, її особисті звернення до реєстратора та інших осіб, у тому числі оскарження рішення про виключення в суді, не є перешкодою для здійснення держав¬ної реєстрації зміни складу учасників. Однак суд вправі заборонити дер¬жавному реєстратору проводити державну реєстрацію змін до статуту в порядку вжиття запобіжних заходів або заходів забезпечення позову.

3.3.68. Захист прав учасника, якого виключено
Учасник, якого виключили з ТО В, має право оскаржити це рішення до суду. Предметом позову в таких справах може бути визнання недійс¬ним та скасування рішення загальних зборів учасників, визнання не¬дійсною державної реєстрації змін до статуту, поновлення в товаристві, відшкодування моральної шкоди.
Відповідачем у справі є товариство. На практиці суди часто залучають до участі у справі як третіх осіб на стороні товариства учасників това¬риства. Це викликано тим, що поновлення учасника в товаристві при¬зведе до зміни складу учасників, часток у статутному капіталі, а тому стосується прав усіх учасників. Така правова позиція мала місце і в по¬становах Верховного Суду України. Однак достатніх правових підстав вона не має. Рішення у справі жодним чином не впливає на права та обов'язки товариства щодо тих його учасників, які голосували за ви¬ключення. Не виникають тут і регресні зобов'язання. Разом з тим участь у справі третіх осіб істотно утруднює її розгляд. Тому судам недоцільно їх залучати до справу як третіх осіб. Тим більше з власної ініціативи суд цього робити не вправі.
Рішення щодо виключення може бути оскаржене в межах загального строку позовної давності, тобто в межах трьох років.
Однією з найбільш складних проблем захисту прав виключеного учасника ерельність відновлення становища, яке існувало до порушення, тобто відновлення його статусу учасника товариства з тією самою часткою. Складність полягає в тому, що після виключення учасника статутний капітал товариства зменшується, корпоративні права «по-гашаються», а в товариства залишається лише майнове зобов'язання перед колишнім учасником щодо виплати певної грошової суми, яка пропорційна вартості колишньої частки.

Увага! Судове рішення не може створити корпоративні права заново. Воно може лише скасувати (визнати недійсним) певнерішення зборів учасників або кількарішень, врезультаті яких було зменшено статутний капітал. У такий спосіб від¬будеться відновлення становища, що існувало до порушення. Рішення, у резолютивній частині якого зазначено «поновити в това¬ристві з часткою такою-то», перспектив немає, оскільки невідомо,

де цю частку взяти, а точніше -у кого відібрати. Тому, формулюючи позові вимоги, слід чітко уявляти весь механізм, усі ті юридичні дії, які призвели до припинення корпоративних правовідносин.
Ситуація ще більше заплутується, якщо після виключення учасника було збільшено статутний капітал за рахунок внесків інших учасників. Ці дії є правомірними і не можуть вважатися такими, що порушують права та інтереси виключеного учасника, оскільки на момент їх учинен-ня, виключений учасник прав у товаристві не має. Якщо визнавати рі-шення про збільшення статутного капіталу недійсними, то порушують¬ся права та інтереси тих учасників, хто робив вклади.
У разі якщо суд дійде висновку, що виключення відбулося незаконно, скасує рішення зборів і поновить учасника в товаристві з моменту виклю¬чення, незаконність усіх подальших рішень зборів учасників, у тому числі і про прийняття нових учасників, збільшення статутного капіталу, буде полягати в тому, що вони ухвалені без повідомлення учасника, а його голо¬си не враховували ні під час визначення кворуму, ні під час голосування. Іншими словами, порушено право незаконно виключеного учасника на участь в управлінні товариством. При цьому кожне таке рішення повинно оцінюватися судом окремо, а вимоги про визнання їх недійсними - вирі¬шуватися з урахуванням того чи порушують ці рішення права та інтереси позивача, і чи могла його участь у зборах (з урахуванням частки, яку він мав) вплинути на прийняття рішення. Якщо частка такого учасника є не¬значною і не могла вплинути на результати голосування, то підстав для скасування або визнання недійсними цих рішень немає.
З урахуванням того, що збільшення статутного капіталу, прийняття нових учасників істотно утруднює вирішення спору та виконання рі-шення про поновлення учасника в товаристві, у судів є підстави для застосування заходів забезпечення позову у вигляді заборони держав-ному реєстратору проводити державну реєстрацію змін до статуту товариства.
Теоретично позов про поновлення в товаристві може бути пред'явлений і тоді, коли частка учаснику виплачена у встановленому порядку. Та об¬ставина, що розрахунок проведений, не може бути підставою для від¬мови у позові, оскільки підставою позову є незаконність рішення про виключення. У разі задоволення такого позову, товариство вправі звер-

нутися до суду з вимогою по повернення учасником безпідставно одер-жаної суми.
Складність судової форми захисту прав виключеного учасника та реального відновлення його порушених прав додатково переконують у необхідності встановлення судового контролю за виключенням.
3.3.69. Підстави звернення
стягнення на частку в статутному капіталі
ТОВ не несе відповідальності за зобов'язаннями учасників. За за¬гальним правилом, сформульованим у статтях 57 і 73 Закону України «Про господарські товариства», звернення стягнення на частку учас¬ника в товаристві за його власними зобов'язаннями не допускається. Така*норма має на меті зробити товариство незалежним від особистих зобов'язань учасника перед третіми особами.
Відповідно до ст. 149 ЦК України кредитори учасника-боржника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі това¬риства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Мета цих вимог - наступне звернення стягнення на виді¬лене учаснику майно.

Увага! В одних випадках йдеться про звернення стягнен¬ня на частку в статутному капіталі, а в інших - про звер¬нення стягнення на виділену товариством частину майна товариства. Це не тотожні явища, оскільки об'єкт право¬відносин різний.
При ототожненні цих об'єктів статті 57 і 73 Закону України «Про господарські товариства», які не допускають звернення стягнення на частку учасника в товаристві за його власними зобов'язаннями, втрати¬ли б сенс, оскільки б мали більше винятків, ніж правил.
Законодавець фактично встановлює не заборону звертати стягнення на частку в товаристві, а спеціальний механізм такого стягнення. Його специфіка полягає в тому, що об'єктом стягнення є не частка в статут¬ному капіталі, а частка в майні товариства, пропорційна розміру частки в статутному капіталі.

У такому вирішенні є своя логіка: в результаті звернення стягнення на частку в майні товариства у товариства не з'являється новий учасник (кредитор учасника-боржника або особа, котра придбає частку з при¬людних торгів), а лише зменшується його майнова маса на виділену частку учасника-боржника. У такий спосіб законодавець захищає інших учасників товариства від появи небажаних «гостей»- кредиторів. Во¬ни мають право претендувати лише на майнові права учасника-боржника і аж ніяк не впливають на управління.
Такий підхід має й вади. Кредитор змушений звертати стягнення на частину майна товариства, руйнувати його майнову основу, навіть тоді, коли він цього не хоче. Наприклад, якщо кредитор і боржник - учасни¬ки одного товариства. Звернути стягнення на саму частку в статутному капіталі він не може - забороняє закон. Не має значення й думка інших учасників товариства. Навіть тоді, коли вони згодні на вступ до товари¬ства нового учасника - кредитора, у межах процедури звернення стяг¬нення на частку це є неможливим.
Видається, що застосування різних понять є наслідком нечіткого розуміння їх співвідношення. Виділ частки в майні товариства є спеці¬альним (і єдиним) способом звернення стягнення на частку в статут¬ному капіталі. Тому одне не заперечує інше.

Увага! Загальне правило про недопустимість звернення стягнення на частку учасника за його власними зобов'язаннями не відповідає реальному стану речей. Частка як певний май¬новий актив повинна бути джерелом для відшкодування збитків, завданих учасником. У цьому випадку зацікавлені особи мають право звернути стягнення на цю частку шляхом пред'явлення товариству вимоги про її виділ і одержання відшкоду¬вання за рахунок вартості виділеного майна.
Закон визначає підстави, коли це можливо:
- при недостатності майна учасника для покриття його боргів (статті 57, 73 Закону України «Про господарські товариства», ст. 149 ЦК України);
- у разі недостатності іншого майна для задоволення вимог кредиторів (ст. 131 ЦК України)

- у разі недостатності у члена кооперативу іншого майна (п. 5 ст. 166
ЦК України).
Таким чином, загальними правовими підставами для звернення стяг-нення на частку є вимога кредитора і недостатність майна.
Право вимагати виділення частки для звернення стягнення мають лише кредитори. Кредитором є особа, яка має майнові вимоги до боржника. Ці вимоги повинні підтверджуватися відповідними документами (рішення суду, виконавчі написи нотаріусів, вимоги, визнані боржником).
Другою підставою є недостатність іншого майна учасника для задо-волення вимог його кредиторів. Постає питання, яким чином кредитор повинен довести таку недостатність? Адже товариство вправі відмови¬ти кредитору у виділенні частки учасника-боржника, посилаючись лише на те, що в нього є інше майно, на яке може бути звернуто стягнення. Кредитору треба довести зворотне.
Є думка, що при прийнятті рішення про стягнення з боржника грошо-вої суми суд зазвичай не вирішує питання, за рахунок якого майна борж-ника виконуватиметься судове рішення. Суд не виявляє, чи є у боржника майно, достатнє для виконання рішення суду. Тому вимога про звернення стягнення на частку можлива лише тоді, коли на забезпечення позову буде накладено майно на арешт боржника, проведено його опис, у результаті чого стане зрозуміло, що майна учасника товариства недостатньо для по¬гашення боргу і необхідно звернути стягнення на частку боржника, який є учасником товариства. Така ж вимога може бути пред'явлена і після при¬йняття судом рішення, якщо в процесі виконавчого провадження буде встановлено факт недостатності майна боржника1.
Це твердження не безспірне, адже навіть арешт та опис майна не можуть бути допустимим доказом недостатності майна боржника, оскільки його вартість під час опису не визначається. Окрім того, май-новий стан боржника може змінитися під час виконання рішення, а відтак недостатність майна як умова звернення стягнення на частку буде відсутня. Тому факт недостатності майна боржника може бути з'ясовано лише в межах виконавчого провадження.
Можна припустити й іншу ситуацію, коли ТОВ, яке бажає позбавити-ся учасника, виділяє його частку на вимогу кредиторів поза виконавчим
1 Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол), Н.С.Кузнєцової, В.В.Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005. —XI -832 с - Коментар до ст. 131 ЦК. - С. 351.

провадженням. У цьому випадку можуть бути порушені права учасника, який вважає, що має інше майно, на яке може бути звернене стягнення. З метою дотримання прав усіх суб'єктів корпоративних правовідно¬син і кредиторів звернення стягнення на частку в статутному капіталі слід проводити виключно в порядку виконавчого провадження.
3.3.70. Порядок звернення стягнення на частку
За загальним уявленням, стягнення на частку звертається за судовим рішенням, тобто шляхом подання позову до товариства. Таку думку ви-словлював Держкомпідприємництва1, аналогічну позицію можна зу-стріти в коментарях до ст. 149 ЦК України: підставою звернення стяг-нення на частку учасника-боржника є рішення суду, а виконання рішення відбувається відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Разом з тим відзначається, що судовий порядок не ви-ключає проведення розрахунків із кредиторами добровільно2.
Однак чинне законодавство не зобов'язує кредитора заявляти ви¬могу про виділ частки в судовому порядку (як це, наприклад, передба¬чено у ст. 25 Федерального Закону Російської Федерації «Про товариства з обмеженою відповідальністю») і не зазначає, кому саме він таку ви¬могу повинен заявити.
Вказується на те, що державний виконавець не вправі в процесі ви-конавчого провадження, що здійснюється стосовно боржника, який є учасником товариства, звернути стягнення на частину майна товариства, що відповідає частці цього учасника в статутному капіталі товариства. Це обґрунтовується тим, що визначення частини майна ТОВ, що під¬лягає виділу, пов'язується тільки з датою пред'явлення кредиторами вимог і не передбачає такого визначення із днем здійснення будь-яких дій іншими особами.
Кредитори такого учасника вправі звернутися з позовними вимогами до товариства з того моменту, коли буде встановлена недостатність іншо-
1 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
від 28.12.2006 р. № 9430 «Про порядок оформлення документів у зв'язку з припинен¬
ням участі в товаристві особи у випадку стягнення частки учасника» // Бухгалтер. -
2007. - № 10.
2 Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відповід. ред.
О.В.Дзери (кер. авт. кол), Н.С.Кузнєцової, В.В.Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005. -Т.1 -
832 с - Коментар до ст. 149 ЦК України. - С 387, 387.

го майна учасника для погашення боргів. Це може бути встановлено в разі прийняття заходів забезпечення позову до учасника-боржника1.
Таким чином, фактично пропонується такий загальний порядок звернення стягнення на частку учасника-боржника:
1) кредитор пред'являє позов до суду, суд постановляє рішення і ви-дає виконавчий документ про стягнення боргу з учасника-відповідача;
2) стягувач (кредитор) звертається до державної виконавчої служби за примусовим виконанням;
3) державний виконавець установлює недостатність майна боржника;
4) кредитор звертається до суду з позовом до товариства про виділення частки учасника-боржника і одержує виконавчий документ;
5} стягувач (кредитор учасника-боржника) звертається до державної виконавчої служби за примусовим виконанням рішення про стяг-нення з товариства частки учасника-боржника.
Як виняток допускається звернення стягнення безпосередньо на частку, якщо недостатність майна учасника-відповідача буде встановле-на під час розгляду справи в суді у зв'язку з виконанням ухвали суду про арешт та опис його майна.
Такий механізм є занадто складний і його практична реалізація ви-кликає багато неузгодженостей із законодавством про виконавче про-вадження. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»2 заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника. Якщо в боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезуль-татними, виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено част-ково, повертається стягувачеві (п. 2 ч. 1 ст. 40 Закону «Про виконавче провадження»). Таким чином, постанова державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачеві є доказом відсутності, а отже, і недостатності майна боржника.
' Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: У 4 т. / А.Г. Ярема, ВЛ. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - Коментар до ст. 149. - С. 387.
2 Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

Якщо припустити, що кредитор щойно звертається до суду з позовом до ТО В, суд постановляє рішення про звернення стягнення на частку учасника-боржника, а після набрання рішенням законної сили видає виконавчий документ, то з цього часу у кредитора є два виконавчих до-кументи: за першим - боржником є учасник, а за другим - саме товари-ство. Обидва ці документи можуть бути пред'явлені до виконання, причому не обов'язково до однієї виконавчої служби. Це створює по-тенційну небезпеку стягнення одного й того самого боргу двічі: окремо з учасника-боржника і окремо з товариства.
Кредитор вправі знову звертатися до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження та стягнення боргу з учасника-боржника. У свою чергу, державний виконавець повинен був би здійс-нювати виконання в загальному порядку, тобто надавати строк для добровільного виконання, розшукувати майно та кошти та звертати на них стягнення в порядку черговості. Це було б нелогічно, оскільки такі дії державним виконавцем вже проводилися і не дали результату, що й стало підставою для повернення виконавчого документа.
Може статися, що під час виконання рішення в учасника виявиться майно, достатнє для погашення боргу, наприклад, з'ясується, що він придбав нерухоме майно. З одного боку, відпадуть підстави для звер-нення стягнення на частку. З іншого боку, підстав для скасування рі-шення про звернення стягнення на частку та стягнення її вартості з товариства немає, оскільки придбання учасником майна після ухвален-ня цього рішення не може вважатися нововиявленою обставиною.

Увага! Звернення стягнення на частку в статутному ка-піталі ТОВ повинно бути одним із засобів виконання рішення про стягнення боргу з учасника-боржника та відбуватися в межах одного й того самого виконавчого провадження.
Щодо черговості звернення стягнення на частку, то відповідно до ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами в першу чергу звертається на кошти борж-ника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших кредит¬них організаціях, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржникові інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу. Остаточно черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається державним виконавцем.
Боржник не вправі самостійно запропонувати звернути стягнення на частку в статутному капіталі товариства, оскільки за законом це допускається в разі недостатності іншого майна учасника.
Постає й питання про першість стягнень на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, які провадять¬ся, в останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квар¬тиру (ст. 62 Закону України «Про виконавче провадження) або ж на частку в статутному капіталі, яка є рухомим майном. Очевидно, слід виходити зі значимості тих чи інших прав для людини: право на житло потребує більшої правової охорони, ніж право на частку. Тому спочат¬ку треба звертати стягнення на частку в статутному капіталі.
У разі звернення стягнення на майно юридичних осіб ст. 64 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає таку черговість :
і) кошти;
2) майно, яке безпосередньо не використовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, ва¬лютні цінності, легковий автотранспорт, предмети дизайну офісів та інше майно, готова продукція (товари);
3) інші матеріальні цінності, які безпосередньо не використовують¬ся у виробництві;
4) об'єкти нерухомого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировина і матеріали, призначені для здійснення ви-робництва.
Якщо виходити з аналогії, то найбільш подібним до частки об'єктом, який згадується в цій статті, є цінні папери - акції. Вони належать до майна, яке безпосередньо не використовується у виробництві, а отже, звернення стягнення на них проводиться в першу чергу, якщо коштів юридичної особи-боржника недостатньо. Але такий висновок супер-ечить нормам статей 57,73 Закону України «Про господарські товари-

ства», які допускають звернення стягнення на частку лише в разі недо-статності іншого майна.
Відповідно до ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» стягнен¬ня на майно боржника звертається в розмірах і обсягах, необхідних для виконання за виконавчим документом з урахуванням витрат на вико-нання та стягнення виконавчого збору. Відтак, може бути звернене стягнення на частину частки в статутному капіталі, хоча законом не передбачено, як визначити частину частки, достатню для повного ви-конання рішення. Такий висновок виходить з ч. 2 ст. 149 ЦК України, яка передбачає, що звернення стягнення на всю частку учасника в ста-тутному капіталі ТОВ припиняє його участь у товаристві, з чого можна припустити, що участь у товаристві не припиняється в разі звернення стягнення не на всю частку. Тобто останнє є можливим.
Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає спе-ціального порядку звернення стягнення на частку в статутному капі¬талі. Воно могло б відбуватися за аналогією закону в порядку, перед-баченому для звернення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в інших осіб (ст. 53 Закону України «Про виконавче про¬вадження» ). Але у виконавчому провадженні застосовується владний примус, тому з урахуванням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції аналогія тут застосовуватися не може.
Слід мати на увазі, що у випадку ліквідації юридичної особи, усі ви-конавчі документи передаються ліквідаційній комісії (арбітражному керуючому) (ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження»). Під час ліквідаційної процедури кредитори теж вправі вимагати звер¬нення стягнення на частку боржника в статутному капіталі ТОВ. Про¬те сам боржник з такою вимогою звернутися не має права, адже таке право надано лише кредиторам.
На практиці це положення не враховується. ВГСУ в оглядовому листі від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики роз¬гляду справ про банкрутство»1 навів як зразкову справу, суть якої по¬лягає в наступному. Ліквідатором було здійснено інвентаризацію май¬на банкрута та виявлено факт передачі новоствореному товариству майна банкрута, вартість якого складає дев'яносто відсотків від загаль¬ної суми статутного фонду товариства.
1 Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 25.03.2002 р. № 01 -8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство».

Виявивши частку, яка належить банкруту у статутному капіталі, з метою задоволення вимог кредиторів ліквідатор в установленому по¬рядку на підставі ч. 5 ст. 26 Закону «Про відновлення платоспромож¬ності боржника або визнання його банкрутом» порушив питання про виділення цієї частки.
З огляду на виявлення у ліквідаційній процедурі частки майна бан¬крута, яка перебуває у спільній власності останнього і ТОВ, за клопо¬танням ліквідатора ухвалою господарського суду товариству забороне¬но вчиняти щодо виявленого майна дії, пов'язані з його відчуженням чи будь-яким іншим розпорядженням. Вищий господарський суд України ухвалу залишив в силі.
Ця правова позиція є цікавою з огляду на те, що ч. 5 ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачає звернення стягнення на частку в ста¬тутному капіталі або виділення цієї частки. Відповідно до цієї статті «ліквідатор, виявивши частку, яка належить банкруту в спільному май¬ні, з метою задоволення вимог кредиторів в установленому порядку порушує питання про виділення цієї частки».
ВГСУ застосував норму, яка не регулює спірних правовідносин і безпідставно ототожнив частку у спільній власності та частку в статут¬ному капіталі товариства. За законом, учасник не має права вимагати виділу частки в статутному капіталі. Не виникає у нього таке право і під час банкрутства. Тому ліквідатор, який діє від імені банкрута, не вправі заявляти такої вимоги. Він вправі або продати частку, або вийти з това¬риства і вимагати виплати її дійсної вартості.
На відміну від російського законодавства, яке передбачає звернення стягнення на частку шляхом її продажу з прилюдних торгів*, ч. 2 ст. 57 Закону України «Про господарські товариства» визначає необхідність попереднього виділення частки.
Законом не встановлено строк, протягом якого товариство має здійс-нити виділення частки. Проте можливе застосування за аналогією ст. 54 Закону України «Про господарські товариства», яка передбачає 12-місячний термін, хоча такий тривалий строк не узгоджується зі строками виконавчого провадження та порушує інтереси кредиторів. Варто було б передбачати коротший строк - не більше 3 місяців.
1 Часть 3 ст. 25 Федерального Закона Российской Федерации «Об обществах с ограни¬ченной ответственностью» от 08.02.1998 г. № 14-ФЗ.

Виділення частки можливе як у грошовій, так і в натуральній формі. За змістом ст. 149 ЦК України кредитори мають право вимагати виді¬лення відповідної частини майна товариства, тобто в натуральній фор¬мі. Якщо взяти до уваги, що вартість майна під час звернення стягнення на частку визначається за балансовою вартістю, кредитору може бути вигідніше вимагати виділення частки в натурі з наступним її продажем за ринковою, а не балансовою вартістю.
Якщо частка виділяється в грошовій формі, то гроші повинні вноси¬тися на рахунок державної виконавчої служби і вже потім сплачуватися кредитору, а якщо в натуральній формі, то реалізація частки здійсню¬ється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження». ТОВ не має підстав для сплати вартості виділеної част¬ки безпосередньо кредитору, який заявив таку вимогу, оскільки можуть бути порушені права учасника або інших його кредиторів.
Частка в статутному капіталі ТОВ може бути предметом застави. Відповідно до ст. 44 Закону України «Про виконавче провадження» у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги про стяг¬нення з вартості заставленого майна. Тому якщо частка є предметом застави, в першу чергу стягнення звертається на цю частку.
Ця норма вступає в суперечність із загальним правилом про допус¬тимість звернення стягнення на частку лише у разі недостатності іншо¬го майна учасника-боржника.

Увага! Уразі застави часток (корпоративних прав) пере-вага повинна надаватися нормам заставного права.
3.3.71. Переважні права учасників
при зверненні стягнення на частку
В українському законодавстві це питання не врегульоване. Відсутня також пряма позиція з цього приводу й вищих судових інстанцій. На¬томість щодо звернення стягнення на акції в порядку примусового виконання судового рішення ВСУ вважає, що реалізація акцій здійсню¬ється з дотриманням конкурентних засад, а не за принципом здійснення переважного права акціонерів чи самого товариства на придбання акцій

товариства1. Такий підхід можна поширити на частку в статутному капіта¬лі ТОВ, адже правова природа переважних прав в ТОВ та AT є тотожною.

Увага! Надання учасникам товариства переважного права на придбання частки відповідає інтересам учасників, які за¬лишаються в товаристві, самого товариства та не суперечить інтересам кредиторів. Вони лише одержують додаткові спосо¬би задоволення своїх майнових інтересів за рахунок учасників.
3.3.72. Реєстрація змін до статуту
Унаслідок звернення стягнення на частку учасника-боржника його участь у товаристві припиняється, а це означає, що відбувається зміна складу учасників. Такі зміни потребують державної реєстрації, але по-рядок реєстрації саме таких змін законом не врегульований.
У випадку внесення змін до статуту ТОВ, пов'язаних зі зміною скла¬ду учасників у зв'язку з припиненням участі в товаристві особи у ви¬падку стягнення частки учасника відповідно до положень ч. 2 ст. 149 ЦК України, Держкомпідприємництво рекомендує подавати державно¬му реєстратору, окрім документів, перелік яких визначений ч. 1 ст. 29 Закону про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців, копію відповідного рішення суду2.
Натомість зазначена рекомендація не відповідає ч. 7 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців», яка прямо забороняє вимагати від заявника подання документів, які не передбачені законом.

Увага! Державний реєстратор повинен реєструвати змі¬ни і без судового рішення. У цьому випадку підстава припи¬нення участі в товаристві повинна бути викладена в про¬токолі загальних зборів учасників, на яких затверджено зміни до установчих документів.
' Узагальнення судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про господарські товариства» в частині регулювання діяльності акціонерних товариств від 01.01.2004 р.
2 Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 28.12.2006 р. № 9430 «Про порядок оформлення документів у зв'язку з припинен¬ням участі в товаристві особи у випадку стягнення частки учасника» // Бухгалтер. -2007. - № 10.

3.3.73.Ліквідація ТОВ
Ліквідація ТОВ відбувається в загальному порядку. Проте в ч. 2 ст. 150 ЦК України передбачено спеціальні обмеження щодо припинення то-вариства шляхом перетворення. Зокрема, ТОВ може бути перетворене лише в AT чи у виробничий кооператив.
Для учасників, ліквідація - це не лише підстава припинення юридич¬ної особи, але й підстава припинення корпоративних правовідносин із нею. Ця підстава, має такі особливості:
1) може мати місце як з ініціативи товариства (коли рішення прий-мається вищим органом), так і з ініціативи третіх осіб, за позовом яких суд приймає рішення про ліквідацію;
2) корпоративні правовідносини припиняються щодо всіх учасників;
3) припинення корпоративних правовідносин відбувається для усіх учасників в один час - з моменту державної реєстрації припинен¬ня (внесення відповідного запису до державного реєстру);
4) одночасно припиняються не лише корпоративні, але й усі інші правовідносини між учасником та юридичною особою.
Обмеження в ліквідаційній процедурі. До завершення ліквідації корпоративні правовідносини тривають, а отже, учасники і далі мають корпоративні права. Разом з тим під час ліквідаційної процедури ТОВ в певних правах обмежується (ч. 2 ст. 35 Закону України «Про держав¬ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»).
Ці обмеження опосередковано впливають і на зміст корпоративних правовідносин. Насамперед, важливо, що жодні рішення про внесення змін до статуту (зокрема, щодо складу учасників та розміру статутного капіталу) не можуть бути зареєстровані. Тому навіть якщо відбудеться вихід, виключення учасника, відступлення частки або вступ правона-ступника в товариство, то ці зміни не матимуть публічно-достовірного значення для третіх осіб, оскільки вони не можуть бути внесені до єди-ного державного реєстру. Такі зміни можна було б зареєструвати лише після вилучення з реєстру запису про припинення юридичної особи.

Увага! Неможливість внесення змін до статуту не по-збавляє учасника права вийти з товариства або відступити свою частку в статутному капіталі під час ліквідаційної процедури. Таких обмежень чи заборон законодавство не

538 ^ф*^^
передбачає. Разом з тим неможливість внести відповідний запис до державного реєстру буде істотною перешкодою для реалізації цих прав, адже при встановленні складу учасників товариства відомості державного реєстру будуть мати переважне значення. На це спря¬мована cm. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», яка закріплює принцип публіч¬ної достовірності відомостей державного реєстру.
Унаслідок цього збереження права на вихід з товариства під час лік¬відаційної процедури видається сумнівним. У такий спосіб може від¬бутися зміна статусу учасника товариства на статус його кредитора. Це важливо з огляду на черговість погашення вимог. Як кредитор колишній учасник вправі одержати відшкодування в четверту чергу. Якщо майна товариства недостатньо для погашення вимог усіх кредиторів четвертої черги, то учасники взагалі нічого не одержать. Коли ж він стає кредито¬ром четвертої черги, то він навіть у разі недостатності майна для пога¬шення усіх вимог четвертої черги, одержить частину пропорційно своїм вимогам. При цьому можливими є й зловживання з черговістю. Ніщо не заважає учаснику за змовою з товариством забезпечити свої вимоги з одержання дійсної вартості частки заставою. Так, колишній учасник стає вже кредитором першої черги. Фактично, це зловживання правом на вихід з метою завдання шкоди кредиторам товариства. Закон повинен обмежувати такі можливості.
Разом з тим можна змоделювати ситуацію, коли учасники, що мають у сукупності більше як 50% голосів, ухвалюють на зборах рішення про ліквідацію товариства без наміру її реального проведення. При цьому переслідується лише одна мета - перешкодити учаснику, який попередив про вихід, вийти з товариства. Зміни до статуту, пов'язані з вибуттям учасника, внести неможливо, а підстав для оскарження рішення про ліквідацію учасник не має,
Те саме можна сказати й про виключення. Адже вихід легко маску¬ється під виключення, особливо коли останнє відбувається за рішенням зборів учасників, Важче буде, коли виключення відбуватиметься в судо¬вому порядку. Тоді право товариства на виключення учасника в лікві¬даційній процедурі обмежувати було б недоцільно.
Очевидно, не повинно бути перешкод для відступлення частки під час ліквідації, вступу в товариство правонаступників та нових учасників.

^>Щ^539
Адже ці відносини не зачіпають майнових активів товариства, а отже, і не можуть порушити прав та інтересів кредиторів. Зазначене не стосу¬ється випадків викупу часток товариством. Такі операції в ліквідаційній процедурі повинні заборонятися.
3.4. Акціонерні товариства
Згідно з ЦК та Закону «Про господарські товариства» акціонерні товариства (далі - AT) є одним з видів господарських товариств. Саме таку назву отримало товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоратив¬ні права за якими посвідчуються акціями (ст. З Закону України «Про акціонерні товариства»).
3.4.1. Особливості AT як юридичної особи
Будучи корпорацією, AT являє собою насамперед «об'єднання капі¬талів», яке має працювати на акціонерів. Форма AT не вимагає від акці¬онерів ані праці в ньому, ані навіть участі в його управлінні (тобто участь у загальних зборах є правом, а не обов'язком акціонера), тобто акціоне¬ри максимально абстрагуються від особистої участі в AT. У цьому гос-подарському товаристві значущою є участь акціонерів капіталом, який концентрується шляхом продажу акцій. Утім особистість акціонерів ураховується, адже їх склад визначено через право власності на іменні цінні папери - акції. Навіть при значній кількості акціонерів існує визна¬ченість їх складу, що важливо для проведення загальних зборів і розпо¬ділу прибутків AT. Кожний акціонер персонально повідомляється про збори і кожний особисто може брати в них участь. Особистість акціо¬нера набуває значення тоді, коли він має значний пакет акцій, який надає йому можливість обиратися (бути обраним) до складу органів AT.
Правове становище AT не залежить від зміни у складі акціонерів майже до повного його оновлення.
Участь особи в AT не обмежується одним цим товариством. Особа може мати акції кількох AT, тобто бути акціонером і мати відповідно корпоративні права не одного лише товариства. Особа як акціонер не обмежується і в тому, щоб здійснювати діяльність, аналогічну діяльнос¬ті AT, а також вступати в правочини із самим АГ.
Особливістю AT є відсутність у ньому зв'язку між акціонерами. Згід-но з п. 8 ч.І ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства» корпоративні

права, які надаються акцією, належать кожному акціонеру і реалізують¬ся ним у корпоративних правовідносинах. Визначення останніх нада¬ється в ст. 167 ГК як відносин між учасником і товариством. Отже, в AT наявний лише зв'язок між AT та акціонером, в якому реалізуються кор¬поративні права - «права з акції». Між акціонерами прав не виникає. Це також є проявом відсутності «об'єднання осіб» в AT, на відміну від інших господарських товариств. Зазначене ускладнює і його розуміння як товариства, бо останнє зазвичай базується на договірних відносинах між учасниками, на зобов'язальному зв'язку між ними.
Спостерігається істотна відмінність AT як господарського товариства від усіх інших видів товариств, як би близько вона не стикалася з ними. Критеріями такого розмежування є насамперед випуск AT акцій. Відо¬мо, що жодне інше товариство і взагалі юридична особа не вправі ви¬пускати акції. Завдяки випуску акцій вдається залучити значний капітал, який вкладається численними інвесторами. Такий спосіб залучення капіталу є досить ефективним і популярним у світі.
Наступною особливістю AT є приділення значної уваги корпоратив-ному управлінню. Це обумовлюється значним складом акціонерів і нама-ганням побудувати структуру управління в АГ таким чином, щоб вона найоптимальніше враховувала права та інтереси всіх категорій акціоне-рів - і дрібних, і значних; і власників простих, і власників привілейованих акцій; і працюючих акціонерів, і сторонніх; і тих, хто обраний до органів АГ, і звичайних і т. ін. Фактично серед господарських товариств тільки в АГ передбачено створення наглядової ради як контрольного органу.
Специфіка АГ, необхідність детального опрацювання питань реалі-зації корпоративних прав акціонерів та корпоративного управління зумовили прийняття окремого закону, яким регулюються АГ. Решта господарських товариств регулюються Законом «Про господарські товариства».
Розглянуте вище дозволяє виокремити такі властивості АГ як юри-дичної особи:
a) AT є підприємницьким товариством (часто його відносять до комерційних організацій, хоча ЦК України не поділяє юридичні особи на комерційні та некомерційні), тобто таким, основною метою діяль¬ності якого є отримання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 84 ЦК);

б) головною особливістю АГ є поділ його статутного капіталу на
визначену кількість акцій однакової номінальної вартості (ч. 1 ст. 152
ЦК, ч. 1 ст. З Закону «Про акціонерні товариства»);
в) акції є цінними паперами, кожен з яких надає її власнику (акціоне¬
ру) рівний обсяг прав (корпоративних), але від кількості акцій (пакета
акцій), що належать акціонеру, залежить і обсяг його прав;
г) відносини між АГ та акціонерами носять корпоративний характер,
а відносини між акціонерами відсутні, адже жоден з них не має ані прав,
ані обов'язків по відношенню один до одного.
АГ як юридичній особі властива самостійна майнова відповідальність, завдяки якій досягнута мета максимально усунути осіб, які інвестували свій капітал, від відповідальності за результати його використання.
Згідно з ч. 2 ст. З Закону України «Про акціонерні товариства» АГ не відповідає за зобов'язаннями акціонерів, а акціонери не відповідають за зобов'язаннями АГ. До AT та його органів не можуть застосовувати¬ся будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонера¬ми протиправних дій. І навпаки.
Акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій. Це означає, що акціонери нічого не зможуть удіяти, якщо акції, які їм належать, знеціняться внаслідок не-прибуткової діяльності АГ або його банкрутства. Однак цим обмежують-ся ті негативні наслідки, яких можна очікувати від таких негараздів. Тобто в будь-якому разі акціонери не притягуються до відповідальності за боргами АГ, крім одного випадку: якщо вони не повністю оплатили акції, то вони відповідатимуть за зобов'язаннями АГ у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій у випадках, визначених статутом товариства (абз. З ч. 2 ст. З Закону «Про акціонерні товариства»).
Таке регулювання є не точним, адже акціонер у цих випадках мусить оплатити вартість акцій, на які він підписався, і тому ці дії не можна роз-цінити як його відповідальність за АГ, а як виконання своїх власних зобов'язань перед AT щодо оплати акцій. Тим самим акціонер вважається зобов'язаним по відношенню до АГ, а не по відношенню до кредиторів АГ.
У ч. 2 ст. 152 ЦК зазначається, що гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються законом. Закон «Про акціонерні товари¬ства» містить широкий спектр цих гарантій, більшість з яких зводиться до так званого «права на незгоду»1.
1 Це право та інші права акціонерів характеризуватимуться нижче.

542 £^M-
Деякі AT мають особливості свого статусу. Це приватні та публіч¬ні AT; державні і національні AT; AT, створені в процесі приватизації державних підприємств; AT, яке має одного акціонера.
У ч. 4 ст. 152 ЦК зазначається, що особливості правового статусу AT, створених у процесі приватизації державних підприємств, установлю-ються законом. Аналогічний вираз містить ст. 1 Закону «Про акціонер¬ні товариства». Утім, в ній окремо зазначається про: (а) особливості створення АГ у процесі приватизації та корпоратизації, (б) їх правовий статус та діяльність у період до виконання плану приватизації (розмі-щення акцій), що визначаються законодавством про приватизацію та корпоратизацію. Тобто цим встановлюється, що створені в процесі приватизації АГ мають особливості свого правового статусу не назав-жди, а лише при створенні та до виконання плану приватизації.
Звертає на себе увагу й те, що законодавством про приватизацію та корпоратизацію визначаються лише особливості їх створення та право-вого статусу. Насамперед це стосується етапу створення, який відбува-ється з ініціативи держави. Відповідно до Державної програми привати-зації випуск акцій спрямовано на концентрацію коштів для сплати вартості державного майна державі. Тобто само AT, створюване в про-цесі приватизації, коштів від випуску акцій не одержує. Акції ж АГ, ство-реного в процесі корпоратизації взагалі, є суто номінальним явищем.
Крім вказаних АГ, що мають свою специфіку, існують і так звані державні AT (їх ще називають національні акціонерні компанії - НАК) та державні холдингові компанії, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів. їх діяльність регулюється не тільки ЦК та Законом «Про акціонерні товариства», а і спеціальними законами. Особливості регулювання їх статусу стосу¬ються насамперед прав на майно, формування органів управління та здійснення ними своїх повноважень.
Існування державних АГ є цілком суперечливим ще й тому, що їх антиподом не є приватні AT, бо приватними є не всі АГ, а лише ті, які відповідають вимогам, зазначеним у ст. 5 вказаного Закону. Тобто іс-нуючий поділ AT на приватні та публічні не дозволяє застосувати ана-логічний поділ на державні та приватні.
Ще одна категорія AT, які мають свої особливості, це ті, у статутних капіталах яких є корпоративні права держави або територіальної гро-

мади. Щодо них Закон «Про акціонерні товариства» вказує на те, що ці особливості стосуються управління ними, які мають бути враховані і визначаються окремим законом. Це Закон «Про управління об'єктами державної власності».
Особливості має й створення, діяльність, припинення, виділ AT, які провадять діяльність на ринках фінансових послуг, що передбачається Законом від 12.07.2001 р. № 2664-ІП «Про фінансові послуги та дер-жавне регулювання ринків фінансових послуг». Частиною 2 ст. 8 цього Закону встановлюється, що закони України з питань регулювання ді-яльності господарських товариств та юридичних осіб інших організаційно-правових форм застосовуються до фінансових установ з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та законами з питань регулю¬вання окремих ринків фінансових послуг.
3.4.2. Типи AT
Незважаючи на те що в ЦК відсутнє позначення АГ на типи, вони передбачаються в Законі «Про акціонерні товариства». ЦК ж вживає такий вираз, як «AT, яке проводить відкриту підписку на акції».
Закон «Про господарські товариства» містив регулювання закритих та відкритих AT. Такі типи AT були сприйнятій в ГК. Тобто з 1991 рокуідо-тепер існують закриті та відкриті АГ і будуть існувати до їх перетворення на приватні і публічні відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень «Закону про акціонерні товариства» - протягом двох рокш із дня набран¬ня ним чинності. До цього часу створюватимуться тільки приватні та пу¬блічні АГ, а існуватимуть поряд з ними і закриті, і відкриті АГ, які ще не привели у відповідність до Закону свш правовий статус та статут.
Отже, ст. 5 Закону «Про акціонерні товариства» вказує на два типи AT: публічні та приватні. Відмінності між цими типами АГ стосують¬ся: (і) кількісного складу акціонерів; (2) розміщення акцій; (3) по¬рядку їх обігу.
1. Кількісний склад акціонерів приватного АГ не може перевищува¬ти 100 акціонерів. Кількісний склад публічного АГ не обмежується. Як приватне, так і публічне AT може створюватися однією особою (або складатися з однієї особи).
2. Публічне АГ може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій. Приватне AT може здійснювати тільки приватне розміщення

*44 4£йфь*~
акцій. У разі прийняття загальними зборами приватного AT рішення про здійснення публічного розміщення акцій до статуту товариства вносяться відповідні зміни, у тому числі про зміну типу товариства -з приватного на публічне.
3. Обіг акцій публічного AT здійснюється без жодних обмежень. Згід¬
но з ч. 1 ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства» акціонери публічного
АГ можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та
товариства. Згідно з ст. 24 Закону «Про акціонерні товариства» акції
перебувають у біржовому обороті, тобто правочини з ними укладаються
на біржі. Публічне АГ зобов'язане пройти процедуру лістингу та залиша¬
тися в біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. Укладання
договорів купівлі-продажу акцій публічного АГ, яке пройшло процедуру
лістингу на фондовій біржі, здійснюється лише на цій фондовій біржі.
Навпаки, акції приватного АГ не можуть купуватися та/або прода-ватися на фондовій біржі, за винятком продажу шляхом проведення на біржі аукціону.
Існує ще одна особливість обороту акцій приватного АГ - з ураху-ванням переважного права акціонерів цього АГ на придбання відчужу-ваних акцій, якщо це передбачено його статутом (ч. 2 ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства»).
4. На приватне АГ, на відміну від публічного, не покладається обов'язок по опублікуванню його фінансової інформації та інформації про афілі-йованих осіб. Навпаки, публічне АГ мусить щорічно публікувати в за¬собах масової інформації річний звіт, бухгалтерський баланс, рахунок прибутків та збитків тощо. Згідно з ч. З ст. 78 Закону «Про акціонерні товариства» публічне АГ не тільки має надавати таку інформацію акціо-нерам, Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, опри-люднювати її, а й зобов'язане мати власну веб-сторінку в мережі Інтер-нет, на якій розміщується інформація, що підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства, а також інформація, визначена пунктами 1-3, 5, 6,10, 11,13-16 ч.І ст. 77 цього Закону.
5. Річна звітність лише публічного AT підлягає обов'язковій аудитор-ській перевірці (ч. 1 ст. 75 Закону «Про акціонерні товариства»).
6. Існують і деякі особливості корпоративного управління в при-ватному АГ. Так, згідно з ч. 5 ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства» статутом такого АГ можуть бути передбачені інші питання, ніж зазна-

чені в цій статті, рішення щодо яких приймаються трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості.
З наведеного видно, що приватне AT близьке до існуючого раніше закритого АГ, а також до товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Відмінності між приватним AT та ТОВ полягають насамперед в тому, що в такому АГ існують акції як посвідчення частки в статутно¬му капіталі або стандартизація частки участі. Крім того, акціонера при¬ватного AT не можливо виключити і він сам не може вийти з АГ з ви¬могою проведення з ним розрахунків, як це має місце в ТОВ.
Водночас схожість між ними полягає саме в поширених на практиці заборонах безперешкодного (вільного, публічного ) обігу акцій. Саме таке прагнення було втілено в ГК, в якому міститься правило про пере¬важне право акціонерів закритих AT на придбання відчужуваних акціоне¬ром цього АГ акцій (безвідносно до того, чи є таке право в статуті АГ).
Слід вказати, що типи АГ (приватне та публічне) не являють собою самостійні організаційно-правові форми, а обидва є одним видом госпо¬дарського товариства - акціонерним. Відтак, зміна типу АГ не може вважатися припиненням у формі перетворення, про що прямо зазнача¬ється в абз. З ч.2 ст. 5 Закону «Про акціонерні товариства», і така зміна відбувається не за правилами, установлених статтями 104-108 ЦК.
Зміна типу АГ відбувається при прийнятті рішення загальними зборами про публічне розміщення акцій, при перевищенні кількості акціонерів більше 100 осіб. Порядок зміни типу АГ детально не вре-гульовано, але очевидно, що це має здійснюватися за рішенням за-гальних зборів шляхом унесення змін до статуту AT. Останнє є обов'язковим, оскільки в найменуванні AT обов'язково вказується його тип, а відповідно зміна типу потягне за собою зміну найменуван¬ня, що потребує фіксації в статуті.
У випадку коли тип АГ змінюється з публічного на приватний, право акціонерів на відчуження належних їм акцій без додержання переваж¬ного права інших акціонерів утрачається. Це можна розцінити як об¬меження прав акціонерів і тому зміна типу AT, проти чого голосував акціонер, є підставою обов'язкового викупу в нього акцій (п. 1 ч. 1 ст.68 Закону «Про акціонерні товариства»).
Особливості має й AT, створюване одним акціонером або AT, яке складається з одного акціонера (ч. 4 ст. 153 ЦК та ст. 6 Закону «Про

акціонерні товариства»). В інших країнах такі AT називаються ком-паніями однієї особи і мають свою специфіку. Попри докори в тому, що подібні AT називати товариствами не можна і що виходить штуч¬на конструкція, схожа з унітарним підприємством, і законодавство, і практика інших країн уже давно пройшли шлях адаптації до діяльнос¬ті компаній однієї особи. Англійська, американська, французька, ні¬мецька та інші правові доктрини виходять з того, що корпорація не обов'язково мусить бути складним утворенням, хоча вона саме як така найбільш типова1.
Сама назва «товариство» нібито вказує на об'єднання, але це лише данина історичній традиції, оскільки особи, які придбали акції діючого AT на фондовому ринку, навряд чи замислюються над тим, що купуючи акції, вони об'єднують свій капітал з іншими особами. У цьому розумінні точнішим є вживання терміна «залучення капіталу» з установленням засобу й мети такого залучення.
Особливості такого AT полягають у тому, що фактично вся «корпо-ративна влада» зосереджена в однієї особи, одного акціонера. Звідси виходить зайвим і проведення загальних зборів, бо навряд чи можна так назвати самого акціонера, й існування наглядової ради. Специфіку має й прийняття рішення акціонером, і порядок його оформлення, доведен¬ня цього рішення до виконавчого органу тощо.
3.4.3. Найменування AT
AT має своє найменування, що має відповідати вимогам ст. 90 та ч. З ст. 152 ЦК, а також ч. 4 ст. З Закону «Про акціонерні товариства», згідно з якими повне найменування AT українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) й організаційно-правову форму (акціонерне товариство). AT може мати скорочене найменуван¬ня українською мовою, повне та скорочене найменування іноземною мовою (мовами). AT може мати фірмове найменування.
Ці положення ЦК і Закону «Про акціонерні товариства» надто ла-конічні і не позбавлені суперечностей в порівнянні з іншими статтями ЦК. Зокрема, це стосується позначення в найменуванні AT його організаційно-правової форми. Натомість у ст. 83 ЦК вказується, що існують лише дві організаційно-правові форми - товариства та устано-
1 Цит. за: Мусин В.А. Указ. соч. - С.44.

ви1. Виходить, що «акціонерне товариство» - не є організаційно-правовою формою, а є видом господарського товариства.
У зарубіжному законодавстві цьому питанню приділяється більше уваги. Так, згідно з положенням (а) § 4.01 Revised Model Business Corporation Act, США, найменування корпорації має включати слово «корпорація», «інкорпороване», «компанія» або «з обмеженою від-повідальністю» або абревіатуру «Корп.», «Гнк.», «Ко», «Ltd», або слова чи абревіатуру, запозичену з іноземної мови, і при цьому не має містити слів або словосполучень, які вказують на те, що корпорація створена в цілях, інших, ніж це передбачено відповідним положенням цього Закону або документом про її створення.
Отже, очевидні істотні відмінності в порівнянні з українським під-ходом, який взагалі не припускає іншомовних позначень, а скорочення дозволяє лише в скороченому найменуванні.
Незважаючи на чіткий припис ч. З ст.152 про вказівку на те, що в найменуванні має позначатися «акціонерне товариство», інколи вжи-вається урізане позначення на кшталт «акціонерний банк».
Часто в найменуванні AT поміж іншим вказується «компанія», «фірма», «лімітед», «Ltd», що з одного боку, й не забороняється, а з іншого - є явно зайвим або помилковим. Так, «компанія» і «това¬риство» є однопорядковими назвами відповідної юридичної особи, «фірма» - це позначення не суб'єкта, а його найменування («право на фірму» - це право на фірмове найменування); «лімітед» та «Ltd» -позначки не українського походження і відображають обмежену від¬повідальність, що й так зрозуміло, адже це притаманно АГ (ч. 2 ст.152 ЦК). Тобто такий дубляж не є виправданим, а являє собою «масло масляне».
Тобто, як і раніше, закриті AT так і називалися, відтепер у найме-нуванні приватного AT має міститися слово «приватне», а відповіно в найменуванні публічних AT зазначатиметься, що вони є публічними. Можливо, виникне практика скорочення їх найменувань, адже як публічні, так і приватні AT матимуть скорочену назву ПАТ. Складність тут полягає ще й у тому, що прийняття приватним AT рішення про публічне розміщення акцій вимусить його не тільки змінити тип, а й
' Стосовно інших організаційно-правових форм, передбачуваних ГК, коментар надавав¬ся вище.

$48 Оф***^
печатку, штампи та інші реквізити, що супутньо торкається зміни типу й найменування. Це спричинить невиправдані труднощі. Варто було б позначати один підхід як до виду господарського товариства -AT, так і до його найменування. А різниця в типах AT ураховувалася б у статутах без зайвих перешкод до зміни численних ідивідуалізую-чих засобів цього товариства. Саме так і мало б бути згідно з ЦК, але по-іншому це питання врегульовано в Законі «Про акціонерні това¬риства».
3.4.4. Місцезнаходження AT
Місцезнаходженням AT є адреса його виконавчого органу, який ви-ступає від його імені (ст. 93 ЦК). Воно має значення не тільки для вчинення правочинів, звітування та обліку, а й для проведення загальних зборів: в ч. З ст. 35 Закону «Про акціонерні товариства» зазначається, що загальні збори акціонерів проводяться на території України, у межах населеного пункту за місцезнаходженням товариства, крім випадків, коли на день скликання загальних зборів 100 відсотками акцій товариства володіють іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації.
Згідно зі ст.13 Закону «Про акціонерні товариства» статут містить найменування AT, а про позначення його місця знаходження не йдеть¬ся. Ці дані містяться обов'язково в Державному реєстрі юридичних осіб. AT обов'язково повідомляє органи державної реєстрації юридичних осіб про зміну свого місцезнаходження та своєї поштової адреси. Таким чином, орган державної реєстрації матиме інформацію про те, куди звертатися кредиторам AT та іншим заінтересованим особам.
AT, як будь-як юридична особа, має печатку, може мати штамп та бланки зі своїм найменуванням, емблему, торговельну марку та інші засоби ідентифікації.
Строк, на який створюється АГ, не обмежується, за виключенням прямої вказівки на це в його статуті (ч. З ст. З Закону України «Про акціонерні товариства»).
3.4.5. Засновники та акціонери AT
AT може створюватися юридичними або фізичними особами. їх мі-німальна кількість не обмежується. AT може створюватися й однією

-М%^549
особою, але нею не може бути підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ч. 4 ст. 153 ЦК).
Звертає на себе увагу те, що ч. 4 ст. 153 ЦК вимагається реєстрація і опублікування відомостей про придбання усіх акцій одним акціонером для загального відома.
Максимальна кількість акціонерів приватного AT - 100 осіб, макси-мальна кількість акціонерів публічного AT не обмежується.
Засновником AT може виступати й держава в особі органу, уповно-важеного управляти державним майном, територіальна громада в осо¬бі органу, уповноваженого управляти комунальним майном.
Засновниками AT є вказані особи, що прийняли рішення про його заснування (ч. 1 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства»).
У подальшому в ЦК та Законі «Про акціонерні товариства» ці осо¬би не називаються засновниками. З набранням чинності Законом «Про акціонерні товариства» особи, які створили AT, вже не матимуть особ-ливого статусу в порівнянні з іншими акціонерами, як це було за Законом «Про господарські товариства». Наприклад, засновники вже не мусять тримати 25 % відсотків акцій протягом двох років.

Увага! Усі суб'єкти корпоративних відносин в AT імену-ються акціонерами.
Між тим залишається питання про співвідношення понять «учасник» та «акціонер», тобто чи можна акціонера іменувати учасником. Відпо-відно, чи поширюються на акціонера права та обов'язки учасників господарських, поміщені в статтях 116, 117 ЦК.
З одного боку, AT є різновидом господарського товариства і якщо термін «учасник» вживається стосовно всіх суб'єктів, які мають частки в статутних (складених) капіталах цих товариств, то й акціонери є учас-никами.
Проте ані в статтях 152 -162 ЦК, присвячених регулюванню AT, ані в Законі «Про акціонерні товариства», ані навіть в главі 1 розділу II Закону «Про господарські товариства» стосовно акціонерів не вжива-ється термін «учасник», крім ч. 4 ст. 153 ЦК України, в якій цей термін вживається, як здається, суто стилістично.

У науковій літературі акціонери іноді іменуються членами AT', що пов'язується з невідривністю корпоративних відносин з відносинами членства2.
Здавна повелось не тільки не надавати значення розбіжностям понять «учасник» та «акціонер», а й навпаки, усвідомлено їх ототожнювати. Так, ще Г.Ф. Шершеневич стверджував, що акціонером визнається той, хто є учасником у підприємстві з обмеженою для всіх відповідальністю, усе одно, чи має він акцію або пай3.
Разом з тим можливість або неможливість вживання по відношенню до акціонера терміна «учасник» носить принциповий характер. До-держання того чи іншого підходу до цієї проблеми визначає зміст кор-поративних відносин, в яких перебувають акціонер і AT.
Очевидно, до цього питання слід ставитися таким чином: «учасник» товариства - поняття родове, «акціонер» - видове. Права учасників товариства визначаються загальним чином, а права акціонерів - спеці-альними нормами законів. Відтак, якщо є спеціальна норма, дія загаль¬ної норми на акціонерів не поширюється.
У Законі «Про акціонерні товариства» акціонер іменується влас¬ником акцій товариства, а корпоративні права - сукупністю майно¬вих і немайнових прав, які випливають з права власності на акції. Це абсолютно узгоджується зі ст. 177 ЦК, яка як об'єкти цивільних прав (а отже, і права власності) називає цінні папери (а значить, і акції). Між тим слід зазначити, що вираз «власник акцій» має значення для реалізації акціонером свого «права на акції», тобто права їх про¬дати, передати у спадщину тощо. Що стосується «прав з акції» (тобто прав, що надаються акцією), то ними є корпоративні права, права акціонера.
1 Див.: Кашанина Т.В. Хозяйственные товарищества и общества: правовое регулирование
внутрифирменной деятельности. - М., 1995. - С.60.
2 Наприклад, Д.В. Аомакін розуміє під членством комплекс зв'язків учасників організації,
розглядає членські правовідносини (Див.: Ломакин Д.В. Акционерное правоотношение. -
М.: Спарк, 1997. - С. 15). Поняттям членства оперують також Н.В. Фомичева (Права
акционеров и их защита // Новое российское гражданское законодательство и практика
его применения: Сб. науч. статей / Под ред. З.И. Цыбуленко. Саратов: СГАП, 1998 - C.S9);
ОМ. Роднова (Природа прав, принадлежащих акционеру // Юридические записки Яро¬
славского государственного университета им. П.Г. Демидова / Под ред. В.Н. Карташева,
Л.И. Кругликова, В.В. Бутнева. - Ярославль, 2000. - Вып.4. - С.152 -153) та ін.
3 Див.: Шершеневич Г.Ф. Учебник торгового права. М, 1994. - С. 161.

-^^^ 551
Трапляється, що акціонерів називають «володільцями компанії»1, що не можна привітати у зв'язку з істотними розбіжностями понять акціонера і володільця,
З викладеного вище можна дійти висновку, що слід позбавлятися суперечливих термінів і використовувати чітко визначені терміни «влас-ник акцій» або «акціонер».
У законодавстві та науковій літературі стосовно акціонера часто вживається й термін «інвестор», правове становище якого визначено досить суперечливо.
• У Законі «Про цінні папери та фондовий ринок» йдеться про інвесторів в цінні папери, під якими пропонується розуміти фізичних та юридичних осіб, резидентів і нерезидентів, які набули права влас¬ності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних па¬перів відповідно до законодавства (ст. 2). Як видно, ці визначення майже тотожні.
• У ч. 2 ст. 13 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки2 (далі - Державна програма) йдеться про інвесторів як потенційних по-купців державного майна, а у ст. 12 Закону «Про приватизацію держав-ного майна» покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, розмежовуються.
• До того ж, у ст. 10 Державної програми виникає фігура промисло-вого інвестора, яким є «вітчизняний чи іноземний інвестор або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту та не менше трьох років виробляють про-дукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства, що приватизується, або споживають в основному виробництві продукцію (роботи, послуги) такого підприємства чи виробляють продукцію (роботи, послуги), яка використовується в основному виробництві підприємства, що прива-тизується, як основна сировина, чи здійснюють безпосередній контроль на таких підприємствах не менше одного року».
1 Див., наприклад: Шиткина И.С. Правовое обеспечение деятельности акционерного
общества. М.: Фонд «Правовая культура», 1997. - С. 26.
2 Затверджено Законом від 18.05.2000 р. № 1723-Ш // Офіційний вісник України. - 2000. -
№24.-Ст. 981.

Таким чином, до промислового інвестора висуваються додаткові вимоги, тобто він не просто придбаває пакет акцій, а й провадить діяльність у такій самій або схожій сфері, як і AT, акції якого ним купуються. Виокремлюється також фігура акціонера, який придбав пакет акцій під інвестиційні зобов'язання (статті 59, 129 та ін. Дер¬жавної програми). Іноді він називається «стратегічний інвес¬тор».
• За Законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» інвестор визначається або як осо¬ба, що має такий цінний папір, як інвестиційний сертифікат, який за¬свідчує її право власності на частку в пайовому інвестиційному фонді; або як особа, грошові кошти якої залучаються (об'єднуються) для здійс¬нення інститутом спільного інвестування діяльності з метою отриман¬ня прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпора¬тивні права та нерухомість.
• Законом «Про інвестиційну діяльність» надається найбільш широке визначення інвесторів як суб'єктів інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвес¬тори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяль¬ності (ст. 5).
• Ще одним терміном є «інституціональний інвестор», яким згідно зі ст. 2 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок» є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержав¬ні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійс¬нюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартос¬ті фінансових активів.

Увага! Термін «інвестор» може застосовуватися: - у широкому значенні - як особа, що вкладає кошти різних джерел походження в різні об'єкти - цінні папери, не-

рухомість, у статутний капітал господарського товариства тощо, що тягне виникнення в неї відповідно або речових, або зобов'язальних, або корпоративних прав)
- у вузькому значенні - як особа, що інвестує свої кошти в акції. Серед останніх можуть виокремлюватися такі інвестори, які здійс¬нюють свої права або на акцію, або з акції. Перші бувають як актив¬ними, що іменуються інвесторами на ринку цінних паперів, так і пасивними, що вкладають свої кошти до інститутів спільного ін¬вестування, які вже діють активно на ринку;другі - промисловими та стратегічними інвесторами.
Утім, таке узагальнене бачення не безспірне. Існує точка зору, що акціонер не може бути визнаний інвестором хоча б тому, що він є суб'єктом, який систематично і професійно одержує прибутки (в да¬ному випадку через своє майно - гроші)1. Навряд чи можна погоди¬тися з цим, бо такий підхід не тільки не відповідає сутності поняття акціонера, а й містить надто безапеляційне твердження про профе¬сійність акціонера і систематичність одержання ним прибутків, чого, як правило, немає. Якщо стати на цю позицію, то виходить, що інвес¬тор - це не професійна особа, до того ж така, що не розраховує на систематичність одержання прибутків. Бачиться, що це не так. Інвес¬тор, навпаки, - професіонал, а питання отримання прибутків більшою мірою залежить саме від нього, чого не можна сказати про акціонера, від якого нічого не залежить.

Увага! Існує така термінологія щодо осіб, які вкладають свої кошти в акції: учасник, засновник, акціонер, власник, володілець, інвестор (у тому числі інституціональний, про-мисловий, стратегічний, інвестору цінні папери). Прийнят-ними термінами є:
- для корпоративних відносин - «акціонер»;
- для відносин власності, продажу, спадкування - «власник акції»;
- для відносин з приводу інвестування в акції - «інвестор».
Див.: Бублик В. Правовое регулирование предпринимательства: частные и публичные начала: Гражданский кодекс об общих моделях соотношения частных и публичных прин¬ципов регулирования экономических отношений: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. -Екатеринбург, 2000. - С.19.

Останнім часом серед акціонерів стали розрізнятися інсайдери та аутсайдери.
Інсайдери - це «внутрішні» акціонери, під якими часто розуміють менеджерів (членів виконавчого органу), членів наглядової ради і вели-ких акціонерів. Останні саме для того і набували значний пакет акцій, щоб потрапити до органів AT. Тому всі значні акціонери представлені у виконавчому або контрольному органах AT.
Аутсайдери («зовнішні» акціонери) - це дрібні акціонери, які мають до 10 % акцій, внаслідок чого не можуть процедурно впливати на діяльність АГ, і нібито знаходяться зовні від справ товариства, поза вирішенням усіх актуальних і злободенних проблем, його повсякденних зв'язків. Отже, критерій поділу акціонерів на інсайдерів та аутсайдерів полягає в можли¬вості впливати на рішення, що приймаються товариством.
3.4.6. Права акціонерів
Правами акціонерів згідно з п. 8 ч. 1 ст. 2 Закону «Про акціонерні то-вариства» є права, що надаються їм акціями, тобто корпоративні права.
Корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціо-нера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні АГ, отримання диві-дендів та активів АГ у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутом.
Із цього виходить, що існує «комплект» прав акціонерів, що в будь-якому разі має кожен із них. Існують права, які передбачаються законом чи статутом або внутрішніми корпоративними актами АГ.
У будь-якому разі акціонер має такі права:
а) майнові: на отримання дивідендів та активів АГ у разі його лікві¬
дації;
б) немайнові: право на участь в управлінні АГ, включаючи ті, що
супроводжують це право (голосувати, обирати, бути обраним
тощо) і право на інформацію про діяльність АГ.
Усі вказані права є ніби «універсальними», тобто такими, що належать кожному і всякому акціонеру.
Права, які не передбачені у визначенні корпоративних прав, але які також має акціонер за наявності певних умов, такі:

а) переважне право на придбання акцій додаткового випуску;
б) право вимагати викупу акцій у певних випадках;
в) право на переважне придбання акцій приватного АГ при відчу¬
женні їх іншим акціонером цього товариства.
Існує ще одна група прав, які має акціонер як власник акції:
а) на відчуження акцій у різний спосіб (шляхом укладення різних
договорів - купівлі-продажу, міни, дарування тощо) з урахуванням ви¬
мог до біржового обігу акцій публічного АГ і позабіржового обігу акцій
приватного АГ, а також з урахуванням переважного права на придбан¬
ня акцій приватного АГ;
б) на спадкування акцій (передача акцій у спадщину і успадкування
акцій);
в) на заставу акцій та ін.
3.4.7. Право на дивіденди
Право на дивіденди не виникає само по собі з факту наявності в осо¬би акції, а обумовлюється деякими додатковими фактами - прибуткової діяльності АГ протягом року, тобто за умов наявності в АГ прибутку, і прийняття загальними зборами рішення про розподіл частки цього прибутку серед акціонерів. Причому останнє також можна поділити на: скликання загальних зборів акціонерів, включення до порядку денного цих питань, щоб ці збори відбулися, щоб за рішення про виплату диві-дендів було проголосовано.
Саме тому АГ і не може гарантувати виплату дивідендів власникам простих акцій, бо в нього не виникає зобов'язань з цього приводу.
Якщо питання про розмір і строк виплати дивідендів вирішено за-гальними зборами, так званий проголошений дивіденд стає боргом АГ, виплати якого акціонери мають право вимагати. Ці вимоги АГ зобов'язане задовольнити разом з вимогами інших кредиторів. У разі неотримання дивідендів відсотки на них нараховуватися не повинні. При неотриман¬ні акціонером дивідендів з вини АГ, він може вимагати виплати відсотків за безпідставне користування його коштами.
Слід ураховувати особливості регулювання питання про виплату дивідендів у випадку, коли акціонером є держава. За ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» господарська організація, у статутному капіталі якої є корпоративні права держави,

за підсумками календарного року зобов'язана спрямувати частину чисто¬го прибутку на виплату дивідендів.
Згідно з ч. 7 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» привілейовані акції надають їх власникам переважні (стосовно власників простих акцій) права на отримання частини прибутку AT у вигляді дивідендів. Частиною 5 ст. 14 Закону «Про акціонерні товари-ства» встановлюється, що статутом AT може бути передбачено ство-рення спеціального фонду для виплати дивідендів за привілейованими акціями. Порядок формування та використання такого фонду встанов-люється ДКЦПФР.
Розмір дивідендів, сплачуваних за простими акціями, залежить від багатьох чинників і вирішується загальними зборами акціонерів. Розмір дивідендів за привілейованими акціями зазначений заздалегідь.
Закон установлює певні заборони щодо виплати дивідендів. АГ не має права оголошувати та виплачувати дивіденди:
- до повної сплати всього статутного капіталу;
- при зменшенні вартості чистих активів АГ до розміру, меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду;
- в інших випадках, установлених законом (ст. 158 ЦК).
Стаття 31 Закону «Про акціонерні товариства» містить додаткові заборони, які диференційовані залежно від класу акцій, що належать акціонерам.
1. AT не має права приймати рішення про виплату дивідендів та
здійснювати виплату дивідендів за простими акціями в разі, якщо:
- звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встанов-леному законодавством порядку;
- власний капітал товариства менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідацій-ної вартості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю.
2. АГ не має права здійснювати виплату дивідендів за простими ак¬
ціями в разі, якщо:
- воно має зобов'язання про викуп акцій відповідно до ст. 68 цього Закону;
- поточні дивіденди за привілейованими акціями не виплачено пов-ністю.
3. AT не має права приймати рішення про виплату дивідендів та здій¬
снювати виплату дивідендів за привілейованими акціями в разі, якщо:

- звіт про результати розміщення акцій не зареєстровано у встанов-леному законодавством порядку;
- власний капітал АГ менший, ніж сума його статутного капіталу, резервного капіталу та розміру перевищення ліквідаційної вар¬тості привілейованих акцій над їх номінальною вартістю, влас¬ники яких мають переваги щодо черговості отримання виплат у разі ліквідації.
АГ не має права здійснювати виплату дивідендів за привілейованими акціями певного класу до виплати поточних дивідендів за привілейова-ними акціями, власники яких мають перевагу щодо черговості отриман-ня дивідендів.
3.4.8. Переважне право
на придбання акцій додаткових випусків
Переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково роз-міщуються товариством, діє лише в процесі приватного розміщення акцій та встановлюється законодавством (ч. З ст. 15 Закону «Про акціонерні товариства»).
Згідно з ч. 2 ст. 27 цього Закону переважне право надається акціоне¬ру - власнику простих акцій у процесі приватного розміщення обов'язково, в порядку, встановленому законодавством.
Переважне право надається акціонеру - власнику привілейованих акцій, якщо це передбачено статутом AT Це положення Закону слід розуміти в контексті ч. З ст. 156 ЦК України, де вказується, що пере-важне право акціонерів на акції додаткового випуску може бути вста-новлене в статуті або законі.
Згідно зч. 1 ст. 27 Закону «Про акціонерні товариства» переважним правом акціонерів визнається: право акціонера - власника простих акцій придбавати розміщувані товариством прості акції пропорційно частці належних йому простих акцій у загальній кількості простих акцій; право акціонера - власника привілейованих акцій придбавати розміщу¬вані товариством привілейовані акції цього або іншого класу, якщо акції такого класу надають їх власникам перевагу щодо черговості отри¬мання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, пропорційно частці належних акціонеру привілейованих акцій певного класу в за¬гальній кількості привілейованих акцій цього класу.

Віднині цим виключається можливість скористатися ст. 156 ЦК України своєрідним чином, наприклад, установленням у статуті AT правила про такі умови застосування переважного права на придбан¬ня акцій додаткових випусків, які не нададуть можливість набути це право всім акціонерам. На практиці не виключалися випадки при¬йняття рішення про їх розподіл лише між тими акціонерами, які мають певні пакети акцій.
З прийняттям Закону «Про акціонерні товариства» відбулося за-конодавче регулювання переважного права на придбання акціонерами акцій додаткових випусків зі встановленням переважного права всіх ак-ціонерів на пропорційне придбання додатково випущених акцій.
3.4.9. Право на викуп акцій
Згідно зі ст. 68 Закону «Про акціонерні товариства» кожний акціо¬нер - власник простих акцій товариства має право вимагати здійснення обов'язкового викупу акціонерним товариством належних йому голо-суючих акцій, якщо він зареєструвався для участі в загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішення про:
і) злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділ товариства, зміну його типу з публічного на приватне;
2) учинення товариством значного правочину;
3) зміну розміру статутного капіталу.
Кожний акціонер - власник привілейованих акцій має право вима¬гати здійснення обов'язкового викупу товариством належних йому привілейованих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти прийняття загальними зборами рішення про: і) внесення змін до статуту товариства, якими передбачається розміщення нового класу привілейованих акцій, власники яких мати¬муть перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат під час ліквідації AT;
2) розширення обсягу прав акціонерів - власників розміщених кла¬сів привілейованих акцій, які мають перевагу щодо черговості отриман¬ня дивідендів чи виплат під час ліквідації AT.
У Законі встановлюється механізм реалізації акціонерами права на обов'язковий викуп їх акцій.

3.4.10. Право на переважне придбання акцій приватного AT при відчуженні їх іншим акціонером цього товариства
Переважне право на придбання акцій, що продаються акціонерами AT, мають всі акціонери цього товариства пропорційно кількості акцій, що належать кожному з них.
Переважне право акціонерів на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами цього товариства, діє протягом двох місяців з дня отримання товариством повідомлення акціонера про намір продати акції, якщо коротший строк не передбачено статутом товариства.
Акціонери, які бажають реалізувати своє право, можуть придбати акції за ціною та на умовах, запропонованих акціонером третій особі.
Крім акціонерів, переважне право придбання акцій, що продаються його акціонерами, може бути передбачено для самого приватного AT, якщо відповідні положення містяться в його статуті. Це право реалізу-ється AT за умов, якщо акціонери не використали своє переважне право на придбання акцій протягом 10 днів після закінчення строку дії переважного права на придбання цих акцій акціонерами, якщо коротший строк не передбачено статутом AT.
Строк переважного права, передбачений статутом товариства, не може бути меншим ніж 20 днів з дня отримання товариством відповід¬ного повідомлення. Строк переважного права припиняється у разі, якщо до його спливу від усіх акціонерів товариства та самого товариства отри-мані письмові заяви про використання або про відмову від використання переважного права на купівлю акцій. Порядок реалізації переважного права акціонерів та приватного AT на придбання відчужуваних акціоне-ром цього AT акцій передбачається ч. 4 ст. 7 Закону «Про акціонерні товариства». При цьому здійснення всіх необхідних дій для додержання переважного права покладаються на акціонера, який має намір продати свої акції. Цей акціонер зобов'язаний письмово повідомити про це решту акціонери* та саме AT із зазначенням ціни та інших умов продажу акцій. Повідомлення акціонерів товариства здійснюється через товариство. Після отримання вказаного повідомлення AT зобов'язане протягом двох робочих днів направити його копії всім акціонерам.
Акціонер приватного AT, який бажає продати свої акції, може уклас-ти договір з третьою особою лише в разі, якщо інші акціонери цього

AT та/або само AT не скористаються переважним правом на придбан¬ня всіх акцій, що пропонуються для продажу, протягом установленого Законом або статутом строку. При цьому продаж має відбуватися за ціною та на умовах, що повідомлені AT та його акціонерам. У разі по-рушення зазначеного у цій статті переважного права на придбання акцій будь-який акціонер товариства та/або саме товариство, якщо статутом товариства передбачено переважне право на придбання акцій товариством, має право протягом трьох місяців з моменту, коли акці¬онер чи товариство дізналися або повинні були дізнатися про таке порушення, вимагати в судовому порядку переведення на них прав та обов'язків покупця акцій.

Увага! Переважне право акціонерів приватного AT має особливий характер. Воно не може уступатися іншим особам, тобто це право належить тільки акціонерам.
І ще одне, на що слід звернути увагу: зазначене переважне право не може бути реалізоване акціонерами та приватним AT у випадках, якщо акціонер дарує акції або передає їх третій особі за договором довічного утримання (догляду). Утім, іноді приватні AT, які бажають не допусти¬ти участь у ньому сторонніх осіб, урегульовують ці питання у своєму статуті.
Спірним є питання щодо того, чи спрацьовує переважне право при-дбання акцій у випадку, якщо акціонер має намір реалізувати свої акції за договором міни. На користь позитивної відповіді на це питання можна навести статті 715 та 716 ЦК, згідно з якими до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо це не суперечить суті зобов'язань. При цьому кожна зі сторін визнається продавцем товару, який вона зобов'язується передати (тобто акцій), і покупцем товару, що вона зобов'язується прийняти в обмін.
Не поширюється переважне право й на випадки переходу права власності на цінні папери цього товариства в результаті їх спадкування чи правонаступництва. У разі виникнення права звернення стягнення на акції у зв'язку з їх заставою відчуження таких акцій здійснюється з дотриманням переважного права акціонерів на такі акції. Тобто у ви-падку, коли акціонер приватного AT має намір продати належні йому акції, для збереження існуючого розподілу акцій та відповідно важелів

управління в АГ, акціонери часто воліють, щоб акції не продавалися стороннім особам. Тому Законом передбачається можливість залишити ці акції серед акціонерів, надавши їм дві можливості для цього у вигля¬ді переважного права на їх придбання акціонерами або АГ. При цьому перше місце серед вказаних переважних прав посідає право акціонерів і лише якщо вони не використали своє право на переважне придбання відчужуваних акцій, то це може зробити AT.
Як правило, в AT більше можливостей для придбання акцій. Досяга-ється й мета збереження співвідношення участі в капіталі акціонерів, які залишилися. Такі акції можуть бути анульовані (ст. 17 Закону «Про акціонерні товариства») або придбані згодом акціонерами цього АГ. Зрозуміло, що протягом часу до вирішення долі цих акцій, вони не на-дають нікому жодних корпоративних прав.
Унаслідок таких правил щодо збереження «приватності» (або «за-критості») АГ стримується рух його капіталу. Та й в цілому вказані механізми збереження розподілу капіталу та відсутність відкритого продажу акцій не сприяють збільшенню його обсягу, а відтак - у при-ватних AT нижче рівень технічного переобладнання, воно не відкрите для інновацій і тому є вразливим в конкурентному середовищі.
3.4.11. Створення AT
AT створюється здісненням певних передбачених законом дш. Створен¬ня АГ відбувається у два етапи: до державної реєстрації АГ і після неї.
♦ До державної реєстрації:
- засновники приймають рішення про створення AT;
- укладають засновницький договір;
- проводять закрите (приватне) розміщення його акцій,
- проводять установчі збори;
- здійснюють державну реєстрацію AT.
♦ Після державної реєстрації:
- AT звітує перед ДКЦПФР про результати закритого (приватного) розміщення акцій зі здійсненням нею реєстрації звіту;
- АГ отримує свідоцтво про державну реєстрацію випуску акцій;
- засновникам видаються документи, що підтверджують право власності на акції;
- відбувається публічне розміщення акцій публічного АГ.

Детальніше порядок створення AT врегульовано в ч. 5 ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства», який деталізує, зокрема:
1) порядок відпуску акцій, який включає:
- подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію ви-пуску акцій до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР);
- реєстрація випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва ДКЦПФР;
- присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цін¬них паперів;
- укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслугову-вання емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів до-говору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

- закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників AT;
- оплата засновниками повної номінальної вартості акцій;
2) проведення зборів засновників:
- перших, які так і називаються і метою яких є прийняття рішення про створення AT та укладення засновницького договору;
- других, які мають назву «установчі збори» та скликаються після розміщення та плати всіх акцій засновниками для затвердження результатів закритого (приватного) розміщення акцій, затвер-дження статуту AT, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;

3) реєстрація AT та його статуту в органах державної реєстрації;
4) звітування перед ДКЦПФР про результати закритого (приватного) розміщення акцій та отримання після цього всіх необхідних документів.
Вимоги до установчих зборів містяться в ст. 10 Закону «Про акціо-нерні товариства», згідно з якою вони мають бути проведені протягом трьох місяців з дати повної оплати акцій засновниками. Кількість голо¬сів засновника на установчих зборах визначається кількістю акцій то-вариства, які підлягають придбанню цим засновником. Тобто фактично на установчих зборах відбувається голосування за корпоративним принципом, прив'язуючи голоси не до акціонера, а до кількості акцій, що він має набути. Перелік питань, що мають вирішуватися на установ¬чих зборах, також міститься в Законі. Серед них питання про:
і) заснування товариства;

1) затвердження оцінки майна, що вноситься засновниками в раху¬нок оплати акцій товариства;
3) затвердження статуту товариства;
4) утворення органів товариства;
5) уповноваження представника (представників) на здійснення по-дальшої діяльності щодо утворення товариства;
6) обрання органів AT;
7) затвердження результатів розміщення акцій;
8) вчинення інших дій, необхідних для створення товариства.
Дії, що порушують процедуру створення AT, установлену Законом, є підставою для прийняття ДКЦПФР рішення про відмову в реєстрації звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій. Після чого ДКЦПФР звертається до суду з позовом про ліквідацію АГ.
3.4.12. Засновницький договір
У Законі «Про акціонерні товариства» договір, що укладається за-сновниками, називається «засновницьким», а в ст. 153 ЦК такого терміну немає.
Засновницький договір, що укладається між засновниками АГ, слід відрізняти від засновницького договору повного та командитного то-вариства. Останні є установчими документами цих товариств, а заснов-ницький договір при створенні АГ установчим документом AT не є (ч. 2 ст. 153 ЦК, ч. З ст. 9 Закону «Про акціонерні товариства»).
На відміну від ст. 153 ЦК, де зазначається, що засновники «укла-дають між собою договір», у ч. З ст. 9 Закону «Про акціонерні това-риства» вказується, що ними може укладатися засновницький договір. Тобто якщо за ЦК виходить, що в разі створення АГ двома і більше засновниками договір між ними має бути укладено, то за Законом такого імперативу немає.
Утім, для засновників АГ навряд чи буде можливим не укладати до-говір, адже це вимагається необхідністю відкриття рахунку в банку для оплати вартості акцій.
Зміст та строк дії засновницького договору. У цьому договорі визначаються порядок провадження спільної діяльності щодо створен¬ня АГ, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору.

Натомість в абз.З ч.З ст.9 Закону «Про акціонерні товариства» вста-новлюється, що засновницький договір діє до дати реєстрації ДКЦПФР звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.
Форма засновницького договору. Форма засновницького договору проста письмова, а в разі створення AT фізичними особами, він підлягає нотаріальному посвідченню (абз. З ч. 2 ст .153 ЦК).

Увага! Дещо інакше врегульовує форму договору Закон «Про акціонерні товариства», в абз. 4 ч.З ст.9 якого визна-чається: «Якщо товариство створюється за участю фізич-них осіб, їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному засвідченню».
Різниця між нотаріальним посвідченням договору та нотаріальним засвідченням підписів засновників істотна, і ця неузгодженість має бути усунена. Між тим в Прикінцевих і перехідних положеннях Закону «Про акціонерні товариства» не зазначається про внесення змін до ЦК.
Слід при цьому враховувати наслідки, які встановлює ЦК при недо-держанні вимог про нотаріальне посвідчення договору - він є нікчемним (ст. 220). Аналогічного наслідку при недодержанні вимог про нотарі-альне засвідчення підписів законом не передбачається.
3.4.13. Статут AT
Статут AT має містити, крім загальноприйнятих відомостей про на-йменування, місцезнаходження корпорації та її припинення, ще такі інформативні та регулюючі блоки: (а) управління корпорацією (види органів, порядок їх формування, компетенція, прийняття рішень тощо); (б) порядок формування майна корпорації (статутного або складеного капіталу, його збільшення або зменшення); (в) порядок реалізації учас-никами своїх прав (майнових та немайнових).
Вимоги, що містяться у ст. 154 ЦК, до статуту АГ, були прокоменто-вані вище. До цього слід додати, що враховуючи численні дозволи, що містяться в Законі «Про акціонерні товариства», врегулювати ті чи інші аспекти діяльності товариства, порядок та механізм реалізації прав акціонерів, а іноді навіть самі ці права в статуті, доцільно вказати на те, які саме норми Закону при цьому мають ураховуватися.
Оскільки у ст. 145 та 159 ЦК та ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» встановлюється невичерпний перелік питань, що становлять

виключну компетенцію загальних зборів учасників та акціонерів з перед-баченням можливості розширити у статуті їх коло, це можна використати при розробленні статутів або внесенні до них змін і доповнень.
У статуті можна передбачити й передачу деяких питань з компетенції вищого органу до компетенції інших органів корпорації - виконавчого або контрольного. Слід лише мати на увазі, що питання виключної компетенції такій передачі не підлягають.
У статуті можна передбачити прийняття рішення загальними збора¬ми методом опитування. Слід ураховувати, що цей метод прийняття рішень може застосовуватися лише за наявності відповідного положен¬ня в статуті AT (ст. 48 Закону «Про акціонерні товариства») і за умов, якщо кількість акціонерів не перевищує 25 осіб.
При позитивному вирішенні цього питання у принципі слід одно¬часно передбачати в статуті саму процедуру опитування, зокрема, над-силання учасникам проекту рішення або питань для голосування, уста-новлення строку, протягом якого учасники мають відреагувати на це, передбачити письмову форму відповіді, строк інформування учасників про прийняте рішення, порядок оформлення результатів такого опиту-вання та ін.
Суттєві особливості управління в AT з одним акціонером вимагають урахування з відповідним врегулюванням їх в статуті, де слід передба-чити порядок здійснення цим учасником своїх функцій, порядок прий-няття ним рішень, порядок оформлення цих рішень.
У статутах врегульовуються й численні особливості управління в знач¬них та дрібнихАТ, публічних та приватних АГ, що у відсутність диферен¬ціації в законодавчому регулюванні викликає нагальну потребу.
Мають свої особливості порівняно з АГ і так звані державні AT. Основною їх відмінністю є відсутність у них вищого органу як такого, у зв'язку з чим вирішення питань, віднесених до компетенції вищого органу, до скликання перших загальних зборів акціонерів покладаєть¬ся на органи виконавчої влади або наглядову раду1. Це ускладнює правозастосування, оскільки в чинному законодавстві відсутні спеці¬альні норми, які 6 регулювали особливості порядку управління дер-' Узагальнення судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про господарські товариства» у частині регулювання діяльності акціонерних товариств, зроблені судовою палатою в цивільних справах ВСУ 01. 01. 04 р. // Архів Верховного Суду України.

жавними AT до продажу їх акцій. Такі особливості регулюються, як правило, в їх статутах.
Важливим є питання врегулювання у статуті порядку формування виконавчого органу корпорації. Адже у ст. 52 як компетенція наглядової ради передбачаються обрання та відкликання повноважень голови і членів виконавчого органу, що при порівнянні зі ст. 59 викликає питан¬ня та різні варіанти їх вирішення.
Вагомими і значущими є питання заміни померлого члена виконав-чого органу, особливо якщо це одноособовий орган. Для колегіального ж органу не менш значущим є поступова ротація його членів.
Для всіх АГ істотне значення набуває врегулювання питань відпові-дальності, про що зазначається тільки загальним чином у ч. 4 ст. 92 ЦК.
У статуті АГ доцільно врегулювати порядок оцінки і внесення май-нових вкладів (оплати акцій майном). Можливо, є сенс закріпити у статуті положення щодо залучення суб'єкта оціночної діяльності для проведення експертної оцінки майнового вкладу. Особливого значення це набуває в разі внесення якоїсь унікальної технології, ноу-хау, інших об'єктів інтелектуальної власності. Підвищується значущість такого підходу при створенні інноваційних компаній.
Хоча залучення суб'єкта оціночної діяльності передбачено в ст. 8 За-кону «Про акціонерні товариства», є потреба в урегулюванні порядку затвердження наглядовою радою ринкової вартості майна (цінних папе-рів), адже така вартість лише визначається на засадах незалежної оцінки (ч. 1 ст. 8 Закону) і має бути затверджена наглядовою радою (ч. З ст. 8).
Бажано в статуті врегулювати нюанси реалізації акціонерами права на інформацію - яку інформацію можуть одержати акціонери, від кого, в який строк, в якому вигляді, які заборони можливі при цьому.
Стаття 13 Закону «Про акціонерні товариства» вимагає зазначення в статуті АГ про наявність переважного права акціонерів приватного товариства на придбання його акцій, які пропонуються їх власником до продажу третій особі, та визначення порядку їх реалізації.
3.4.14. Відповідальність засновників
Крім загальних норм ч. З ст. 153 ЦК про солідарну відповідальність засновників АГ, яку вони несуть за пов'язаними з його заснуванням зобов'язаннями, що виникли до його державної реєстрації, та про умо¬ву переходу відповідальності за цими зобов'язаннях до АГ в разі схва-

лення дій засновників загальними зборами акціонерів, ст. 12 Закону «Про акціонерні товариства» містить й уточнення. У ній встановлю¬ється, по-перше, що таке рішення може прийматися загальними зборами акціонерів протягом шести місяців після державної реєстрації AT; по-друге, інформація про такі зобов'язання товариства має бути відобра-жена у статуті товариства.
Утім, ЦК не встановлює наслідків невиконання цієї вимоги, на від¬міну, наприклад, від законодавства Німеччини, яке містить аналогічне правило і передбачає, що без цього договори і дії з їх виконання щодо АГ є недійсними1.
Слід звернути увагу й на таке: по-перше, на відміну від Закону «Про господарські товариства», яким ці питання вирішувалися установчими зборами, за ЦК воно перебуває в компетенції загальних зборів; по-друге, за вказаним Законом схвалювалися угоди, укладені засновниками до створення АГ, а за ЦК - дії засновників, пов'язані з його створенням. Угоди (за сучасною термінологією - правочини) є діями, але термін «дії» ширше за «правочини».
Засновники, які понесли витрати на створення АГ, зобов'язані нада¬ти письмовий звіт про них, у якому вказати всі правочини, укладені ними до проведення установчих зборів, та витрати за ними. Після об¬рання правління, наглядової ради і ревізорів останні здійснюють пере¬вірку процесу заснування АГ і складають звіт про свої дії з обґрунту¬ванням зроблених ними висновків. При проведенні такої перевірки ревізори мають право одержувати від засновників будь-які пояснення і документи, залучати експертів, за що мають право на винагороду.
Якщо ж схвалення не відбудеться і АГ витрати засновників прийма¬ти на себе не буде, засновники не отримають відповідної компенсації. Це може стосуватися діяльності засновників по створенню AT в цілому, тобто будь-яких дій, із несенням невиправдано високих витрат. Заснов-ники залишаються зобов'язаними щодо них як солідарні боржники. При цьому подібне зобов'язання хоча й було пов'язано із заснуванням АГ, але є самостійним і ніяк не залежить в майбутньому від становища за-сновників у АГ.
1 55 26,32-35 Акціонерного закону Німеччини // Закон об акционерных обществах от 06.09.1965 г. // Германское право. Часть II. Торговое уложение и другие законы: Пер. с нем./ Серия: Современное зарубежное и международное частное право. - М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. - С.163-327.

3.4.15. Статутний капітал AT
Статутний капітал традиційно вважається зосередженням (ядром) корпоративної власності. Поняття статутного капіталу важливе і для формування майна AT при його створенні, і для розподілу акцій серед акціонерів, і для корпоративного управління, адже голосування на за-гальних зборах відбувається за принципом «одна акція - один голос».
Важливими є питання початкового формування статутного капіталу і його зміни в подальшому; функцій статутного капіталу; правового режиму вкладів, унесених в оплату акцій; співвідношення понять «май-но», «статутний капітал», «активи», «фонди», «частка в статутному капіталі», «корпоративні права» та «акції» та ін.
Термін «статутний капітал» використовується в ЦК (ст. 115 та ін.) та в сучасному бухгалтерському обліку1. У податковому законодавстві поняття «статутний капітал» і «статутний фонд» фактично ототожне¬ні2. У ГК використовується термін «статутний фонд» (ст. 87 та ін.).
По суті, «фонд» є поняттям економічним, фіксується в балансі кор-порації і має обліково-бухгалтерське значення. За бухгалтерським за-конодавством він являє собою сукупність вкладів (у грошовому виразі) учасників (власників) у майно при створенні юридичної особи для за-безпечення її діяльності в розмірах, визначених установчими докумен-тами. Звідси і випливає уявлення про статутний капітал (фонд) як но-мінальну вартісну умовну величину, яка до того ж є стартовою і відображає джерело формування коштів.
Отже, статутний капітал - поняття бухгалтерське, запозичене правом для своєї мети. Він не є ні майном, ні об'єктом цивільного права взагалі, а являє собою бухгалтерсько-правовий засіб, постійний бухгалтерський шифр, в якому відображається майно, що має існувати, а не те, що дійсно існує3. Натомість через нього простежується зв'язок з майном товари¬ства, яке вже є об'єктом права.
Так, поширеним є визначення статутного капіталу як зафіксованої установчими документами і оціненої учасниками в національній валю¬ті (а у випадках, передбачених законом, також і в іноземній валюті)
1 Пункт 37 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого
Наказом Мінфіну України від 31.03.1999 р. № 87.
2 Пункт 1.8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
3 Батистар.Т. Правовое регулирование акционерных общества в Панаме: Автореф. дис....
канд. юрид. наук. М., 1978. - С.80.

сукупності вкладів, об'єднаних учасниками при створенні господар-ського товариства для забезпечення його діяльності1; як грошового еквівалента майна, яке повинно передаватися товариству у вигляді вне-сків для забезпечення його діяльності та як сплати його учасниками отримуваних ними майнових прав2; як суми вкладів учасників, що ви-конують функції джерела коштів товариства3.
Відповідно до ч. 1 ст. 155 ЦК статутний капітал AT утворюється з вартості вкладів акціонерів, унесених внаслідок придбання ними акцій. Це означає, що статутний капітал безпосередньо не пов'язаний ні з грошима, ні з майном, що передаються як вклади або в оплату акцій, тому що гроші корпорацією можуть вільно використовуватись, а майно може відчужуватися, споживатися або списуватися як зношене, що не впливає на розмір статутного капіталу. У зв'язку з цим статутний капітал ніколи не відображає дійсної вартості майна, яке знаходиться на балан¬сі корпорації, і сам по собі не є реально існуючим об'єктом.

Увага! Статутний капітал, не будучи об'єктом, не може відчужуватися. Неможна вчиняти правочин з продажу статут¬ного капіталу. Не вірно говорити й про право власності на ста¬тутний капітал. На нього неможна звертати стягнення.
Згідно з визначенням AT (ст. 152 ЦК) його статутний капітал поді-лений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Це можуть бути прості та привілейовані акції. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі статутного капіталу АГ не може перевищувати два-дцяти п'яти відсотків (ч.І ст.158 ЦК,ч.5 ст.20 Закону «Про акціонерні товариства»).
Отже, статутний капітал:
- слугує визначенню участі кожного акціонера залежно від кількос¬ті акцій;
- є критерієм рівноваги для співвідношення з активами, бо в разі зменшення активів і порівнянні зі статутним капіталом товариство
1 Кибєнко Е.Р. Корпоративное право Украины: Учебное пособие - X.: Эспада, 2001.
С.114.
2 Ямкова О.С. Правове регулювання статутного фонду комерційних організацій; Автореф.
дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04. - Донецьк, 2000. - СЮ.
3 Глибко С.В.Сущностные признаки акционерного общества: Дис. ... канд. юрид. наук:
12.00.03.-Х, 1995. -СІ IS.

зобов'язано заявити про зменшення свого статутного капіталу (ч. З ст. 155 ЦК). Тому останній виступає показником прибутко¬вої роботи AT; - необхідний для розпочинання підприємницької діяльності, адже
статутний капітал є першоджерелом формування майна AT. Виходячи з цього, наголошується на таких функціях статутного ка-піталу, як стартова, гарантійна та визначально-структурна щодо корпоративних прав акціонерів.
Законодавство України намагається забезпечити додержання гаран-тійної функції статутного капіталу. У ньому чітко врегульоване форму-вання статутного капіталу, встановлюється його мінімальний розмір, який для АГ має бути не менше 1250 мінімальних заробітних плат (ст. 14 Закону «Про акціонерні товариства»), порядок його збільшення та умови і порядок зменшення.
У законодавстві передбачаються і строки його формування. Згідно з частинами 3 та 4 ст. 11 Закону «Про акціонерні товариства» кожний засновник АГ повинен оплатити повну вартість придбаних акцій до дати затвердження результатів розміщення першого випуску акцій. У проти-вному разі АГ вважається не заснованим. У будь-якому разі статутний капітал АГ має бути сформований (акції оплаченими) до державної реє-страції товариства, а точніше -до скликання установчих зборів (ч. 1 ст. 10 Закону «Про акціонерні товариства»). Відкрита підписка на акції не провадиться до повної сплати статутного капіталу (ч. 2 ст. 155 ЦК). Гарантійній функції статутного капіталу відповідають:
а) заборона зменшення розміру статутного капіталу корпорацій без
згоди їх кредиторів;
б) заборона виплати дивідендів при збитковій роботі АГ та в інших
випадках, передбачених ст. 31 Закону «Про акціонерні товариства»;
в) вимога оголосити про зменшення статутного капіталу в разі змен¬
шення чистих активів АГ за результатами фінансового року в порівнян¬
ні зі статутним капіталом (ч. З ст. 155 ЦК).
Усі ці заходи спрямовані на те, щоб статутний капітал став не наду-маним фіктивним відображенням первісно існуючого капіталу, а реаль-ною вартістю активів АГ.
Статутний (складений) капітал товариства не є раз і назавжди не-змінним. Він може (а в певних випадках - мусить) зменшуватися або збільшуватися.

Статутний капітал АГ збільшується шляхом підвищення номіналь¬ної вартості акцій або розміщення додаткових акцій існуючої номіналь¬ної вартості у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
АГ має право збільшувати статутний капітал після ре ~страції звітів про результати розміщення всіх попередніх випусків акцій. Додаткові емісії акцій спрямовані на залучення капіталу, необхідного для діяль-ності АГ. Рішення про це приймається тільки загальними зборами ак-ціонерів.
Якщо статутний капітал АГ збільшується шляхом підвищення номі-нальної вартості акцій, то при цьому додаткової емісії і оплати акцій не відбувається.
Законом «Про акціонерні товариства» встановлено певні заборони до збільшення статутного капіталу. Зокрема:
- АГ не вправі приймати рішення про збільшення статутного капі-талу шляхом публічного розміщення акцій, якщо розмір власного капіталу є меншим, ніж розмір його статутного капіталу;
- не допускається збільшення статутного капіталу АГ у разі наявнос¬ті викуплених товариством акцій, а також для покриття збитків;
- обов'язковою умовою збільшення статутного капіталу АГ є від-повідність розміру статутного капіталу після його збільшення вимогам про мінімальний його розмір на дату реєстрації змін до статуту товариства.
Зменшення статутного капіталу AT відбувається в порядку, вста-новленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом анулювання раніше викуплених товариством акцій та зменшення їх загальної кіль-кості, якщо це передбачено статутом товариства.
При цьому вимагається заздалегідь повідомити про це кожного креди¬тора, вимоги якого до АГ не забезпечені заставою, гарантією чи по¬рукою, про таке рішення. Такі кредитори вправі протягом 30 днів після надходження їм повідомлення звернутися до товариства з письмовою вимогою про здійснення протягом 45 днів одного з таких заходів на вибір товариства: забезпечення виконання зобов'язань шляхом укла-дення договору застави чи поруки, дострокового припинення або ви-конання зобов'язань перед кредитором, якщо інше не передбачено до-говором між АГ та кредитором.

572 ^^ff#**4h-
Зменшення AT статутного капіталу нижче встановленого законом розміру має наслідком ліквідацію товариства.
В AT частка статутного капіталу перетворилася на окремий об'єкт права - цінний папір (акцію). При цьому слід усвідомлювати співвідно-шення між правами на майно та правами на акцію.
Ш
Увага! Не можна ототожнювати акціонерів із співвлас¬никами.
Безперечним є те, що єдина річ, власниками якої є акціонери, - це їхня акція1 як цінний папір. Відтак, замість фізичних властивостей, при-таманних тілесній речі, акціонер має набір прав, які іменуються корпо-ративними правами або правами з акції.
Пов'язаність частки (частки в статутному капіталі) з цілим (статутним капіталом) спостерігається й в залежності номінальної вартості акції від статутного капіталу. Навпаки ж, курсова вартість акцій залежить від активів AT, а не від його статутного капіталу. Тому нині в ЦК й перед-бачено приведення у відповідність цих категорій, які врешті-решт при-ведуть і до співвідношення з курсом акцій. Таке співставлення також свідчить про відносну незалежність акцій від своєї матриці - статутно¬го капіталу, хоча на перший погляд це неможливо.
Слід застерегти проти ототожнення викупу в акціонерів акцій або реалізацією ними акцій із «виходом» з AT Цей термін взагалі непри-йнятний для акціонерів, які не «виходять» з AT і не «входять» в AT, a відчужують свої акції в порядку, передбаченому статтями 7 та 24 За¬кону «Про акціонерні товариства», або акції в них викуповуються самим АГ в порядку, передбаченому Законом.
3.4.16. Управління в AT
В АГ існують такі органи: вищий - загальні збори і виконавчий, який може бути як колегіальним, так і одноособовим. Якщо в АГ біль¬ше десяти акціонерів, у ньому створюється контрольний орган - на¬глядова рада.
Та й річчю це має вважатися з певними застереженнями, а тим більше, якщо йдеться про бездокументарні акції. їх речовий характер полягає в тому, що випущені в документар¬ній формі, вони можуть триматися в руках, їх можна пошкодити, знищити, вкрасти. Це їх фактичні властивості як речей. Юридично ж вони піддаються такому ж регулюванню, як речі, якими можна розпоряджатися.

Загальні збори. Крім коментованих вище положень ЦК про загальні збори товариств, стосовно загальних зборів акціонерів варто звернути увагу на таке. Перш за все це детальне регулювання порядку скликання, проведення загальних зборів, порядку прийняття ними рішень (голосу-вання), фіксації цих рішень та інших процедурних питань.
У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери неза-лежно від кількості і виду акцій, що їм належать. Тобто це можуть бути і власники привілейованих акцій, які не мають права голосу. Не можна нехтувати дрібними акціонерами, які так само, як і значні, мають право брати участь у зборах, незважаючи на нечисленність їх голосів. Між тим судова практика по спорах про захист прав акціонерів, не запрошених на загальні збори, доводить, що з одного боку, суди встановлюють на-явність порушення, але з іншого - виходять з того, що присутність дрібних акціонерів на загальних зборах істотно не вплинула 6 на прий-няття ним рішення.
Важливим питанням є визначення кола осіб, запрошуваних на загальні збори. Для цього потрібне складання списків акціонерів і оформлення повноважень представників акціонерів. Останні можуть брати участь в загальних зборах на підставі довіреності, оформленої в установленому порядку, тобто вона має бути посвідчена нотаріально, або реєстратором, або депозитарієм, або зберігачем (якщо йдеться про участь у загальних зборах акціонерів - ч. З ст. 38 Закону «Про акціонерні товариства»).
Перелік акціонерів, які мають право на участь у зборах, визначається відповідно до реєстру (якщо акції випущені в документарній формі, такий реєстр веде реєстратор чи само товариство, якщо в бездокумен-тарній, то депозитарій). Усі акціонери вносяться до списку власників іменних акцій, що складається товариством, реєстратором чи депози-тарієм на дату, визначену наглядовою радою, але не раніше 60 днів до проведення загальних зборів.
До цього переліку можуть вноситися зміни особою або органом товариства, передбаченими статутом чи положенням про загальні збо¬ри АГ. Зокрема, це може мати місце у випадках, коли право власності на акції перейшло в період після складання переліку акціонерів, але до дати проведення загальних зборів. Новий акціонер має можливість взяти участь у загальних зборах, однак він не буде включений до пере¬ліку акціонерів, який складено на визначену дату і, як наслідок, не буде

574 ^#a-персонально сповіщений про проведення загальних зборів. Відповідно до норм п.7.15 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів операція з переоформлення права власності на іменні цінні папери здійснюється реєстратором протягом п'яти робочих днів від дати прийняття документів1.
Представники акціонерів. Безумовно, держава-акціонер і акціонери-юридичні особи діють у правовідносинах, включаючи і участь у загальних зборах, через своїх представників. Беруть участь у загальних зборах також і представники осіб з неповним обсягом дієздатності або недієздатних. Так, неповнолітні особи реалізують право на участь у загальних зборах відповідно до загальних вимог про їхню дієздатність, а саме:
- від імені малолітніх (вік до 14 років) у загальних зборах беруть участь батьки, усиновителі або опікуни;
- неповнолітні (вік від 14 до 18 років) особисто беруть участь у загальних зборах (п. З ч. 1 ст. 32 ЦК), якщо заборони на це не містить¬ся в законі або в статуті AT; якщо ж йдеться про таких неповнолітніх осіб, що набули дієздатність у повному обсязі (ч. 2 ст. 34 ЦК, ст. 35 ЦК), то ці обмеження на таких осіб не поширюються.
Члени виконавчого органу, що не є акціонерами, також можуть брати участь у загальних зборах. Вони можуть там виступати, давати пояснен-ня, але не мають права голосувати з питань порядку денного. На прак-тиці на збори також часто запрошуються кандидати на обрання до складу виконавчого органу, головний бухгалтер, керівники структурних підрозділів, аудитор, реєстратор, а також інші особи, участь яких у збо-рах може бути визнана доцільною.
Представники Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку мо¬жуть брати участь лише на стадії реєстрації акціонерів, здійснюючи контроль за нею, за умови, що вони до початку реєстрації письмово по-відомили про це AT (ч. 4 ст. 40 Закону «Про акціонерні товариства»).
Повідомлення акціонерів про загальні збори. Акціонери AT мають бути повідомлені про скликання загальних зборів за ЗО днів до дати їх проведення (ч. 1 ст. 35, Закону «Про акціонерні товариства»).
1 Такого терміну реєстратор повинен додержуватись при наданні йому пакета документів, який містить не більше 50 операцій перереєстрації прав власності в межах одного емі¬тента (п.7.16 Положення). Якщо таких операцій більше, то за умови оплати послуг реє¬стратора строк проведення операцій визначається за домовленістю між реєстратором та особою, що надає такий пакет документів, але не пізніше семи робочих днів.

Повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів повинне бути персональним, а разі, якщо в АГ більше 1000 акціонерів, - робить¬ся й загальне повідомлення шляхом публікації в офіційному друкованому органі. Публічне АГ додатково надсилає повідомлення про проведення загальних зборів та їх порядок денний фондовій біржі, на якій це това-риство пройшло процедуру лістингу.
Повідомлення розсилає особа, яка скликає загальні збори, або особа, яка веде облік прав власності на акції товариства в разі скликання за-гальних зборів акціонерами. Персональне повідомлення або розсила-ється власникам іменних акцій замовленою кореспонденцією, або вру-чається під розписку. Цей порядок визначається статутом АГ.

Увага! Звичайно, що для AT, яке складається з однієї особи, вказані правила взагалі не застосовуються, як і інші вимоги щодо порядку скликання та проведення загальних зборів (ч. 1 ст. 49 Закону «Про акціонерні товариства»).
У повідомленні містяться відомості, що необхідні акціонерам для здійснення ними свого права на участь у загальних зборах, а саме: крім найменування та місцезнаходження АГ, дата, час і місце проведення за-гальних зборів із максимальною деталізацією останнього, майже до зазна¬чення номера кімнати, офісу або залу, куди мають прибути акціонери, час початку і закінчення реєстрації акціонерів для участі в загальних зборах; дата складення переліку акціонерів, які мають право на участь у загальних зборах; перелік питань, що виносяться на голосування, а також відомос¬ті про порядок ознайомлення акціонерів з інформацією стосовно питань порядку денного, адреса, за якою будуть прийматися пропозиції щодо доповнень порядку денного. З огляду на особливості розгляду включено¬го до порядку денного питання про зміну розміру статутного капіталу АГ, акціонерам надаються додаткові повідомлення.
Важливим як для акціонерів, так і для наглядової ради, що організує загальні збори, є вирішення питання про місце їх проведення, про тех-нічне забезпечення та інші супутні питання. Загальні збори акціонерів проводяться на території України, в межах населеного пункту за міс-цезнаходженням товариства, крім випадків, коли на день скликання загальних зборів 100 відсотками акцій товариства володіють іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації. Звичайно, слід виходити з кількості акціонерів, які очіку-

576 Ьф*&-
ються на загальні збори, щоб зал міг їх вмістити і не треба було б пере-міщення в інше місце для цього.
Передують загальним зборам заходи щодо реєстрації акціонерів (їх представників), які прибули для участі у зборах. Ця реєстрація здійсню-ється згідно з переліком акціонерів, складеним в порядку, передбачено¬му законодавством про депозитарну систему України. Реєстрація про-водиться із зазначенням кількості голосів кожного з учасників загальних зборів (акціонерів або їхніх представників). Одночасно перевіряються повноваження представників акціонерів.
Реєстрацію здійснює реєстраційна комісія, призначена наглядовою радою, або реєстратор чи депозитарій товариства, шляхом складання переліку акціонерів, що зареєструвалися для участі у загальних зборах, який підписує голова комісії або відповідно представник реєстратора чи депозитарія. Цей перелік потім додається до протоколу загальних зборів. Акціонер, який не зареєструвався, не має права брати участь у загальних зборах.
Після закінчення реєстрації акціонерів визначається наявність кво-руму для прийняття рішень, тобто правомочність загальних зборів, про що доповідається акціонерам для їх відкриття.
Загальні збори вважаються правомочними за наявності акціонерів, що мають у сукупності не менше 60% голосуючих акцій (ч. 2 ст. 41 За¬кону «Про акціонерні товариства»). Визначення кворуму має істотне значення, оскільки позитивна відповідь на те, чи є кворум, надає мож¬ливість продовжити роботу загальних зборів, а негативна - таку мож¬ливість виключає. При цьому слід ураховувати таке.
По-перше, підрахування кількості голосів акціонерів, які берутьучасть у зборах, здійснюється один раз перед початком загальних зборів за ре¬зультатами реєстрації акціонерів для участі в них. У разі проведення зборів протягом двох днів наступного дня реєстрація не відбувається. У випадку, якщо загальні збори в процесі їх перебігу покинули акціоне¬ри, це також не тягне за собою необхідність повторного встановлення наявності кворуму. Тоді виникне інша складність - чи буде набрана більшість голосів за рішення того чи іншого питання.
По-друге, якщо в AT є акції, які ним були викуплені в акціонерів і не реалізовані (не розподілені) до загальних зборів, то ці акції при визна-ченні кворуму не враховуються, вони виключаються із загальної кіль-кості акцій, що надають право голосу.

-§^1^577
По-третє, акції, на які накладено арешт, ураховуються при визна¬ченні наявності кворуму. Такий висновок виходить зі ст. SS Закону «Про виконавче провадження», за якою арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користування майном або вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам. Арешт акцій регулюється Порядком накладення арешту на цінні папери1, згідно з яким такі акції підлягають обов'язковому вилученню та негайній передачі на зберігання до установ Національного банку, їх обіг обмежується шляхом блокування реєстро-утримувачем на особовому рахунку власника2. Отже, метою накладення арешту на акції є часткове обмеження прав акціонера як власника акцій щодо вільного розпорядження ними, а не позбавлення його можливості реалізації прав, що надаються акцією, на участь в управлінні AT. Відтак, акціонер, акції якого перебувають під арештом, обмежується у своїх «правах на акцію» і не обмежується у своїх «правах з акції».
Після закінченні розгляду кожного питання проводиться голосуван-ня за принципом «одна акція - один голос», крім проведення кумуля-тивного голосування (ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства»).
Кумулятивним є голосування під час обрання органів товариства, коли загальна кількість голосів акціонера помножується на кількість членів органу акціонерного товариства, що обираються, а акціонер має право віддати всі підраховані таким чином голоси за одного кандидата або розподілити їх між кількома кандидатами.
Голосують акціонери-власники простих акцій. Але це право можуть мати й акціонери - власники привілейованих акцій в разі, якщо це перед¬бачено статутом AT або під час вирішення загальними зборами акціо¬нерного товариства таких питань:
1) припинення AT, що передбачає конвертацію привілейованих акцій
цього класу у привілейовані акції іншого класу, прості акції або інші
цінні папери;
2) внесення змін до статуту AT, що передбачають обмеження прав акціонерів - власників цього класу привілейованих акцій;
3) внесення змін до статуту AT, що передбачають розміїцення ново¬го класу привілейованих акцій, власники яких матимуть перевагу щодо
1 Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.1999 р. № 1744.
2 Що означає припинення реєстрації переходу права власності на іменні цінні папери,
обтяжені зобов'язаннями.

S78 ^g&*^
черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства, або збільшення обсягу прав акціонерів - власників розміщених класів привілейованих акцій, які мають перевагу щодо черговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації товариства (ст. 26 Закону «Про акціонерні товариства»).
Одна привілейована акція надає акціонеру один голос для вирішення кожного питання. Статутом AT може передбачатися спеціальний по-рядок підрахунку голосів - разом чи окремо від голосів за простими та/ або іншими класами привілейованих акцій.
Особливості голосування мають місце у випадку, якщо одна акція належить декільком особам (спільно її успадкованим, подружжю або особам, які спільно придбали акції). Ураховуючи, що голосують «не особи, а акції», співвласники акції повинні дійти згоди в питаннях голо-сування. Як правило, вони уповноважують кого-небудь одного голо-сувати від імені всіх або призначають представника.
Рішення загальних зборів AT приймається простою більшістю голо¬сів акціонерів, крім випадків, коли вимагається прийняття рішення кваліфікованою більшістю голосів (%) від загальної "їх кількості, а саме з питань стсовно прийняття рішення щодо: (а) внесення змін до стату¬ту товариства; (б) анулювання викуплених акцій; (в) зміни типу това¬риства; (г) розміїцення акцій; (д) збільшення або зменшення статутно¬го капіталу товариства; (є) виділу та припинення товариства, його ліквідацію з усіма її наслідками.
Статутом приватного AT можуть бути передбачені інші питання, рішення щодо яких приймаються трьома чвертями голосів акціонерів від загальної їх кількості, крім питань, визначених в абзаці другому час¬тини третьої ст. 42 Закону «Про акціонерні товариства».
Статутом приватного AT може також встановлюватися більша кіль-кість голосів акціонерів, необхідних для прийняття рішень з питань порядку денного, крім питань про: дострокове припинення повноважень посадових осіб органів товариства; звернення з позовом до посадових осіб органів товариства стосовно відшкодування збитків, завданих то-вариству; звернення з позовом у разі недотримання вимог Закону при вчиненні значного правочину.
Голосування здійснюється, як правило, шляхом заповнення виданих акціонерам (представникам) при реєстрації бюлетенів. Обов'язковий

такий спосіб голосування: (а) в AT, що здійснило публічне розміщення акцій; (б) в АГ з кількістю акціонерів - власників простих акцій това-риства понад 100 осіб; (в) при голосуванні з питань викупу акціонерним товариством акцій в акціонера на його вимогу.
Підрахунок голосів здійснюється лічильною комісією, що фіксується в протоколі про підсумки голосування, який додається до протоколу загальних зборів. Повноваження лічильної комісії за договором можуть передаватися реєстратору або депозитарію товариства. Про підсумки голосування повідомляється голова зборів, який інформує про це при-сутніх на загальних зборах.
Протокол загальних зборів. Рішення загальних учасників корпора¬ції - це особливий юридичний акт, що приймається в процесі реалізації вказаним органом своєї компетенції, і спрямований на формування волі корпорації1. Послідовність (хід) загальних зборів, тобто всі обго¬ворені на ньому питання, виступи, підсумки голосування, прийняті ним рішення оформлюються протоколом. Ведення протоколу забезпечує секретар. Протокол підписується головою і секретарем, які несуть від-повідальність за вірогідність даних, викладених у протоколі.
На практиці часто виникає питання, наскільки докладно інформація має фіксуватися у протоколі. Слід зазначити, що протокол не є стено-грамою, тобто дослівне наведення всіх виступів у ньому не є доцільним. У ньому мають відображатися відомості, встановлені в ст. 46 Закону «Про акціонерні товариства» (дата, місце проведення, вид, час реє-страції акціонерів, початку та закінчення зборів, відомості про кворум, хто виступав з основною доповіддю, її зміст, виступи у дебатах (обго-ворення питання), запитання та відповіді, результати голосування, прийняті рішення).
Оформлення протоколу загальних зборів і додатків до нього має бути завершене в термін не більше 10 робочих днів з моменту закриття зборів. Він підписується головою і секретарем зборів, підшивається, скріплюється печаткою товариства та підписом голови виконавчого органу товариства (уразі колегіального виконавчого органу) або одно-особового виконавчого органу.
1 Синенко А.Ю. Эмиссия корпоративных ценных бумаг: правовое регулирование, теория и практика. - М.: Статут, 2002, с. 19; Пахомова Н.Н. Основы теории корпоративных отношений (правовой аспект): Монография. Екатеринбург: Налоги и финансовое право, 2004. - 139 с.

Законами України передбачаються й інші варіанти проведення за-гальних зборів - у формі заочного голосування (ст. 48 Закону «Про ак-ціонерні товариства») та методом опитування (ч. 4 ст. 60 Закону «Про господарські товариства»).
Заочне голосування допускається за умов, якщо: (а) це передбачено статутом AT; (б) кількість акціонерів такого AT не повинна переви-щувати 25 осіб.
Порядок заочного голосування (опитування) такий: (а) проект рі-шення або питання для голосування надсилається акціонерам - власни-кам голосуючих акцій; (б) останні повинні в письмовій формі викласти щодо нього свою думку; (в) протягом 10 днів з дати одержання повідом-лення від останнього акціонера всі акціонери - власники голосуючих акцій повинні бути в письмовій формі проінформовані головою зборів про прийняте рішення; (г) рішення вважається прийнятим у разі, якщо за нього проголосували всі акціонери - власники голосуючих акцій.
Застосування такого способу голосування надасть змогу оперативно вирішувати необхідні питання, що відносяться до компетенції загальних зборів, уникати невиправданих витрат та створення штучних ситуацій, які перешкоджають скликанню зборів. Існує багато AT, кількість акціо-нерів яких досить незначна, і в яких доцільно застосувати такий спосіб ухвалення рішень. До речі, більш захищеними будуть і дрібні акціонери, які зможуть безпосередньо виявляти свою волю письмово, ніж призна-чати представника, видаючи йому довіреність, як то склалося в Україні.
Метод опитування застосовується і при проведенні загальних зборів акціонерів корпоративного інвестиційного фонду. Порядок прийняття рішень в цьому випадку визначається нормативно-правовими актами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ч.З ст.16 За¬кону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»).
Акціонер за наявності підстав для цього може оскаржити рішення загальних зборів, якщо його права та охоронювані законом інтереси порушуються цим рішенням.
В Україні однією з найгостріших проблем є відсутність контролю учасників за збереженням змісту тих рішень, що приймаються на за-гальних зборах. Не виключаються й такі порушення, як внесення згодом виконавчим органом самостійно чи під впливом контролюючих акціо-

нерів будь-яких змін до рішення загальних зборів. Це стає можливим, оскільки, на відміну від змін до статуту, які підлягають державній реє-страції, після якої змінити текст уже неможливо, більшість інших рішень загальних зборів, включаючи й ті, якими затверджені внутрішні норма-тивні акти товариства, є абсолютно відкритими для будь-яких подальших «корекцій», що здійснюються в інтересах виконавчого органу або осіб, що його контролюють. У такій ситуації дуже ефективним було б запо¬зичення досвіду інших країн із запровадження обов'язкового надання реєстратору іменних акцій або іншим особам (нотаріусу, депозитарію) рішень загальних зборів з питань, що становлять виключну їх компетен¬цію, у п'ятиденний строк з моменту їх ухвалення.
3.4.17. Наглядова рада товариства
Наглядова рада є постійно діючим органом, призначеним здійсню-вати контроль за діяльністю виконавчого органу AT та захист прав ак-ціонерів.
Обов'язковість наявності ради товариства передбачена в (a) AT з кількістю більше 10 акціонерів - власників простих акцій; (б) створених в процесі корпоратизації та приватизації1; (в) в інвестиційних фондах (статті 14 та 25 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайо¬ві та корпоративні інвестиційні фонди»); (г) в банківських установах (статті 7 та 37 Закону «Про банки і банківську діяльність»)2.
Однак варто зауважити, що чинне законодавство України не містить єдиного визначення цього органу. Якщо в Конституції України (ч. 4 ст. 103; ч. 1 ст. 120), ЦК (ст. 160) та Законі «Про акціонерні товариства» (розділ VIII) цей орган носить назву «наглядова рада», то в ГК - «ра-
1 Указ Президента України «Про корпоратизацію підприємств» від 15.06.1993 р. //
Урядовий кур'єр. - 1993. - 17 червня; Положення про порядок корпоратизації підпри¬
ємств, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 р. № 508 //
Урядовий кур'єр. - 1993. - 15 липня; Положення про спостережну раду, затверджене
Постановою Кабінетом Міністрів України від 19.07.1993р. № 556; Постанова Кабінету
Міністрів України від 15.05.2000 р. № 791 «Про управління корпоративними правами
держави» // Офіційний Вісник України. - 2000. - № 20; Порядок управління акціями
(частками), які перебувають, у державній власності господарських товариств, створених
за участю Фонду державного майна, затверджений Постановою Кабінету Міністрів
України від 16.05. 2001 р. № 518 // Офіційний вісник України. - 2001. - 21. - Ст. 931.
2 Відповідно до чинного законодавством в AT, чисельність акціонерів яких не перевищує
50, рада товариства не створюється (ч. 2 ст. 46 Закону України «Про господарські то¬
вариства»).

да товариства (спостережна рада) » (ч. З ст. 89), в Законі «Про банки і банківську діяльність» - спостережна рада (ст. 39), що створює певні незручності при застосуванні різної термінології. Безумовно, таке ста-новище не може бути визнане нормальним, тому необхідно встановити в законодавстві України єдиний термін для ради AT незалежно від сфе¬ри його функціонування (банківської, страхової, інвестиційної тощо). Формування складу наглядової ради. У Законі «Про акціонерні това-риства» не вказується, що вона створюється тільки з акціонерів і що вона покликана представляти їх інтереси. Натомість у ч. 1 ст. 53 цього Закону вказується не необмеженість кількості представників акціонера в наглядо¬вій раді, що похідним чином свідчить про те, що її члени так чи інакше, але представляють інтереси акціонерів в цьому органі AT. Відтак, її можна вважати представницьким та контролюючим органом акціонерів.

Увага! Це не свідчить про наявність представництва, що регулюється гл.17 ЦК, адже наглядова рада як орган юридич¬ної особи не перебуває у правовідносинах представництва з акціонерами, а має свою компетенцію, яка функціонально наближена до відносин, для яких властиве представництво інтересів. Незважаючи на порядок формування наглядової ради, за-вдяки якому до її складу потрапляють представники крупних акці-онерів, які мають кількість голосів, пропорційну належному їм паке¬ту акцій, член наглядової ради не може розглядатись як представник окремого акціонера чи акціонерів. Наглядова рада має захищати інтереси у сіх акціонерів (як групи осіб, інтереси яких часто є проти¬лежними інтересам найманих осіб, менеджерів)1.
Наглядова рада обирається загальними зборами та підзвітна їм у своїй діяльності. Обрання членів наглядової ради публічного AT здійс-нюється виключно шляхом кумулятивного голосування. Для формуван¬ня складу наглядової ради приватного AT існують два варіанти, які ви-значаються статутом AT:
1) або за принципом пропорційності представництва у її складі пред-ставників акціонерів відповідно до кількості належних акціонерам голо-суючих акцій,
1 Утім, проблемою українських наглядових рад £ те, що основний конфлікт у рамках товариства виникає не між акціонерами та менеджерами (як це притаманно англо-американській моде¬лі корпоративного управління), а між контролюючим акціонером (акціонерами) та мінори-таріями. Для вирішення цього конфлікту наглядова рада не є належним інструментом.

2) або шляхом кумулятивного голосування.
Кількісний склад наглядової ради встановлюється загальними зборами AT, але з урахуванням вимог Закону про те, що в разі наявності в товари¬стві акціонерів - власників простих акцій від 100 до 1000 осіб наглядова рада має складатися не менше ніж з п'яти осіб; з кількістю понад 1000 - не менше ніж із семи осіб, а в товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій понад 10 000 осіб - не менше ніж із дев'яти осіб.
Члени наглядової ради AT обираються з числа фізичних осіб, які мають повну дієздатність. З одного боку, в цьому є сенс, оскільки член-ство в наглядовій раді має бути функціональним і її члени мають здійс-нювати ту діяльність, яка є компетенцією цього органу. Відтак, це може бути тільки фізична особа.

Увага! Серед акціонерів є не лише фізичні, а й юридичні особи, а також держава та територіальні громади. Від їх імені в корпоративних відносинах діють певні фізичні особи, які й обираються до наглядової ради. Разом з тим в разі при¬пинення зв'язку цих осіб з тією організацією, де вони працюва¬ли, неминуче постане питання про збереження чи втрату ними повно¬важень членів наглядової ради, адже вони туди потрапили не самі по собі, а як представники відповідної юридичної особи, державного ор-гану або органу місцевого самоврядування. Більше того, переобрання до складу наглядової ради замість них інших осіб пов'язуватиметься зі скликанням загальних зборів.
ДКЦПФР рекомендує при обранні членів наглядової ради врахову-вати інформацію про кандидатів, яка повинна, зокрема, містити відо¬мості щодо кількості акцій товариства, які йому належать; його освіти та професійної підготовки; досвіду роботи, у тому числі на керівних посадах; наявності суттєвих зв'язків з товариством, його виконавчим органом або крупним акціонером. Члени наглядової ради повинні во-лодіти знаннями, кваліфікацією та досвідом, необхідними для виконан¬ня своїх посадових обов'язків. Вони повинні мати можливість приді¬ляти роботі у наглядовій раді достатню кількість часу. Критерії підбору кандидатів у члени ради повинні визначатись у внутрішніх документах товариства. При визначенні критеріїв підбору та висуненні особи кан-дидатом у члени ради необхідно обов'язково врахувати, що рада повинна

складатись з осіб, які володіють необхідними знаннями, навичками та досвідом для виконання своїх функцій. Зважаючи на необхідність здійс-нення радою загального керівництва та контролю за фінансово-господарською діяльністю товариства, кожна особа, яка висувається на посаду члена ради, повинна мати на час обрання спеціальну освіту з питань корпоративного управління та володіти базовими навичками фінансового (економічного) аналізу або набути їх під час перебування на посаді. Крім кваліфікації та досвіду кандидатів при обранні членів ради, доцільно враховувати й такі фактори, як репутація та вік кандида-та, наявність потенційного конфлікту інтересів, можлива участь канди-дата у вирішенні питань, пов'язаних зі здійсненням товариством зо-внішньоекономічної діяльності тощо.
Члени наглядової ради AT не можуть бути членами його виконавчо¬го органу та ревізійної комісії.
Член наглядової ради здійснює свої повноваження на підставі договору з AT, що підписується від імені останнього особою, уповноваженою за¬гальними зборами. Закон при цьому не робить застережень щодо посадо¬вих осіб державних оргашв та органів місцевого самоврядування в разі їх обрання до наглядової ради. Вказується лише на те, що виконання повно¬важень члена наглядової ради державними службовцями здійснюється у випадках та в порядку, визначених законом. Виконання повноважень чле¬на наглядової ради особами, які перебувають на службі в органах місцево¬го самоврядування, здійснюється відповідно до законодавства.

Увага! За Законом «Про акціонерні товариства» члени наглядової ради не можуть знаходитись у трудових відноси¬нах з товариством. І це вірно, адже наявність трудових відносин означатиме, що кожний член наглядової ради під¬коряється виконавчому органу товариства й, зокрема, його керівникові.
Натомість чинне законодавство не забороняє укладати трудові до-говори з членами наглядової ради. Так, Державний класифікатор про-фесій (ДК 003-95) передбачає наявність зазначених професій (1210.1 -Голова спостережної ради; 2441.2 - член спостережної ради). Про можливість укладення трудових договорів із членами наглядової ради згадується в п. 7.3 Зразкового статуту AT, затвердженого ДКЦПФР.

Компетенція наглядової ради. Компетенцію наглядової ради скла-дають різні питання: (а) що стосуються сфери формування виконавчо¬го органу AT та контролю за його діяльністю; (б) передані їй на вирі¬шення загальними зборами; (в) щодо скликання загальних зборів; (г) інші поточні питання корпоративного управління AT, зокрема щодо його цінних паперів.
Статтею 52 Закону «Про акціонерні товариства» передбачена ви-ключна компетенція наглядової ради, до якої, зокрема, відносяться прийняття рішення про проведення чергових та позачергових загальних зборш; про анулювання акцій чи продаж раніше викуплених товариством акцій; затвердження ринкової вартості майна у випадках, передбачених цим Законом; обрання та відкликання повноважень голови і членів ви¬конавчого органу та ін.
Питання, що належать до виключної компетенції наглядової ради AT, не можуть вирішуватися іншими органами товариства, крім загальних зборів, за винятком випадків, установлених цим Законом.
Наглядова рада повинна визначати, як правило, у тісній співпраці з виконавчим органом AT, шляхи досягнення мети товариства, тобто стра¬тегію його діяльності. Вона має забезпечувати послідовність діяльності AT згідно з визначеною стратегією та здшснювати постійну перевірку її ефективності. Нарешті, наглядова рада повинна визначати політику то¬вариства, тобто методи управління товариством і те, яким чином його діяльність відбивається на учасниках корпоративних відносин.
У процесі контролю за фінансово-господарською діяльністю това-риства наглядова рада повинна здійснювати моніторинг за ходом реа-лізації виконавчим органом визначеної стратегії та планів товариства. З метою виконання цієї функції вона повинна здійснювати контроль за належним виконанням виконавчим органом своїх обов'язків та регуляр-но оцінювати результати його діяльності. Крім того, наглядова рада повинна забезпечувати цілісність та ефективність існуючих у товаристві систем обліку та контролю, перевіряти достовірність квартальної та річної фінансової звітності, яка оприлюднюється товариством.
Утім, дієвість наглядової ради залежить не від наділення її функціями зі стратегічного керівництва, а в забезпеченні дійсної незалежності її членів. У сучасних умовах в Україні наглядова рада може реально проти¬діяти виконавчому органу лише у двох випадках - якщо товариство

586 ^ф^^
створено в процесі приватизації (корпоратизації) і має державну част¬ку у статутному фонді (капіталі)' чи якщо в товаристві спостерігається певний паритет сил (відсутній контролюючий акціонер чи інша особа, яка може контролювати товариство). У цих випадках до наглядової ради можуть потрапити незалежні особи. Проте для України, як і для інших країн континентальної Європи, характерним є тяжіння до кон¬центрації контролю над товариством у руках однієї особи чи групи пов'язаних осіб. Таким чином, дійсно незалежна наглядова рада поки що не стає реальністю за наявності в товаристві контролюючого акціо¬нера (групи акціонерів).
Критерії незалежності членів наглядової ради повинні бути визна¬чені у внутрішніх документах товариства. Товариство може встановлю¬вати додаткові та (або) більш вибагливі вимоги до незалежності членів наглядової ради. Наглядова рада повинна щороку визначати відповід-ність тих чи інших членів наглядової ради вимогам незалежності, вста-новлених товариством. Інформація про кількість «незалежних» членів наглядової ради повинна розкриватись у річному звіті товариства.
Засідання наглядової ради скликаються з ініціативи голови нагля-дової ради або на вимогу члена наглядової ради, ревізійної комісії, ви-конавчого органу чи його члена, інших осіб, визначених статутом AT, які беруть участь у засіданні наглядової ради.
Засідання наглядової ради проводяться в міру необхідності з періо-дичністю, визначеною статутом, але не рідше одного разу на квартал. Вони є правомочними, якщо в них бере участь не менше ніж половина її складу, якщо інше не передбачено статутом AT або положенням про його наглядову раду. Статут AT або положення про наглядову раду може передбачати порядок прийняття наглядовою радою рішення шляхом проведення заочного голосування (опитування). Рішення на-глядової ради приймається простою більшістю голосів членів наглядо¬вої ради, які беруть участь у засіданні та мають право голосу, якщо інше не встановлено статутом AT або положенням про його наглядову раду. Голосування відбувається за принципом «один член наглядової ради -один голос», хоча статутом або положенням про наглядову раду AT
1 У такому товаристві спостережна рада формується з осіб, які не залежать від товариства (його виконавчого органу). Детальніше див. Кибенко Е., Доля Т. Наблюдательный совет акционерного общества: функции, порядок формирования, компетенция // Підпри¬ємництво, господарство і право. - 2001. - № 10. - С. 25 - 28.

може передбачатися право вирішального голосу голови наглядової ради у разі рівного розподілу голосів членів наглядової ради під час прийнят-тя рішень. На засіданні наглядової ради ведеться протокол.
ДКЦПФР надає також низку рекомендацій щодо організації роботи наглядової ради, вказуючи на те, що члени наглядової ради повинні мати доступ до повної, достовірної та своєчасної інформації для прийняття виважених рішень. Право наглядової ради на доступ до інформації, а також обов'язок органів товариства щодо надання інформації наглядовій раді повинні бути детально обумовлені у внутрішніх документах това-риства. Забезпечення необхідної інформаційної бази для здійснення наглядовою радою своїх функцій є спільним завданням виконавчого органу (щодо обов'язку надання інформації) та наглядової ради (щодо обов'язку збору інформації). У разі ненадання виконавчим органом необ-хідної інформації чи надання неповної інформації, члени наглядової ради зобов'язані вимагати від виконавчого органу надання такої інфор¬мації в повному обсязі. Члени наглядової ради повинні мати можливість ставити запитання, з'ясовувати та уточнювати незрозумілі питання і отримувати відповіді на них від виконавчого органу.

Увага!
♦ Члени наглядової ради повинні виконувати свої обов'язки
особисто і не можуть передавати свої повноваження іншим
особам.
♦ Залежно від кількісного складу та функцій наглядової
ради, у складі ради доцільно формувати комітети наглядової ради
для попереднього розгляду, аналізу та підготовки проектів рішень з
питань, які відносяться до компетенції наглядової ради; аудиторський
комітет та комітет з питань призначень і винагород, більшість
членів яких повинні бути незалежними.
• За підсумками року наглядова рада повинна звітувати перед загальними зборами про свою діяльність та загальний стан това-риства.
3.4.18. Виконавчий орган AT
Традиційно доктрина цивільного права і законодавство відносять виконавчі органи до класичних органів корпорації, які представляють останню в цивільних правовідносинах. Якщо загальні збори учасників

формують волю корпорації, то волевиявляючим її органом незалежно від виду, є виконавчий орган, який здійснює функцію з безпосередньо¬го управління корпорацією (ч. 1 ст. 161 ЦК; ч. 2 ст. 145 ЦК України, гл. IX Закону «Про акціонерні товариства», ст. 62 Закону «Про госпо¬дарські товариства»).
Відповідно до ч. 1 ст. 161 ЦК виконавчим органом AT, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом. Виконавчий орган вирішує всі питання діяльнос¬ті AT, крім тих, що віднесені до виключної компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді AT та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені AT у межах, установлених ста-тутом АГ і законом.
У ч. 2 ст. 161 ЦК передбачено різні моделі побудови виконавчого органу АГ. Він може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одно-осібним (директор, генеральний директор).

Увага! У товаристві може бути лише один виконавчий орган. Членом виконавчого органу AT може бути будь-яка фізична особа, яка має повну дієздатність і не є членом на-глядової ради чи ревізійної комісії.
Відповідно до ст. 52 Закону «Про акціонерні товариства» питання формування виконавчого органу AT віднесені до компетенції наглядової ради.
Чинним законодавством України не передбачено вимог щодо кіль¬кості та складу виконавчого органу АГ. Ці питання мають бути визна¬чені у статуті або внутрішньому положенні про виконавчий орган AT На практиці існують різні моделі формування колегіального виконав¬чого органу - до нього можуть обиратися представники крупних акціо¬нерів (тобто використовується принцип представництва капіталів), фахівці з певних питань (функціональний принцип), керівники струк¬турних та відокремлених підрозділів (структурний чи територіальний принцип). Ці моделі можуть змішуватися.
Закон не містить вимог щодо організації діяльності виконавчого органу. Відповідні норми мають бути закріплені у статуті чи окремому положенні про виконавчий орган (їх зміст залежатиме від того, в якій формі утворено виконавчий орган).

На засіданні колегіального виконавчого органу мають право бути присутніми члени наглядової ради, а також представник профспілково-го або іншого уповноваженого трудовим колективом органу. На засі-данні колегіального виконавчого органу ведеться протокол, який містить відкриту для ознайомлення інформацію.
Законодавство дуже лаконічно визначає компетенцію виконавчого органу. Відповідно до ч. 1 ст. 161 ЦК виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства. Незважаю-чи на такий «залишковий» принцип закріплення компетенції виконав-чого органу, в статутах АГ питання щодо компетенції цього органу викладається, зазвичай, дуже докладно.
Важливим моментом є розмежування компетенції колегіального ви-конавчого органу та його голови. Голова колегіального виконавчого органу, який обирається наглядовою радою АГ, якщо інше не перед-бачено статутом товариства, організовує роботу колегіального вико-навчого органу, діє без довіреності від імені АГ відповідно до рішень колегіального виконавчого органу. Інший член колегіального виконав-чого органу в порядку, визначеному законодавством України, також може бути наділений цими повноваженнями, якщо це передбачено статутом товариства.
Якщо в АГ діє одноосібний виконавчий орган, порядок прийняття ним рішень установлюється статутом або положенням про виконавчий орган AT У разі неможливості виконання особою, яка здійснює повно-важення одноосібного виконавчого органу, своїх повноважень, ці пов-новаження здійснюються призначеною нею особою, якщо інше не пе-редбачено статутом або положенням про виконавчий орган. Якщо розглядати керівника товариства як працівника, з яким відповідно до ч. 4 ст. 65 ГК обов'язково має бути укладено трудовий договір (контр¬акт), то видача довіреності іншій особі вбачається неможливою, оскіль¬ки за трудовим договором працівник зобов'язаний особисто виконува¬ти свої трудові обов'язки. Утім, це не виключає можливості видавати довіреність на вчинення окремих дій від імені юридичної особи (напри¬клад, підписання договору)'. Але, що стосується передання повноважень ' Тобто потрібно розрізняти випадки, коли представнику доручається виконання певних дій від імені керівника та від імені самої юридичної особи.

відповідно до наказу, то тут жодних явних обмежень для керівника не існує - він може призначити виконуючого обов'язки замість себе, пере-дати більшість своїх повноважень призначеним ним заступникам.
Ризики від несанкціонованого передання повноважень можуть бути зменшені шляхом внесення обмежувальних положень до статуту AT та відповідних посадових інструкцій. Так, у статуті може бути зазначено, що керівник має особисто здійснювати свої повноваження, може бути детально врегульований механізм призначення виконуючого обов'язки та заступників керівника з окресленням тих повноважень, які цим осо¬бам можуть передаватися.
Відповідно до ст. 23 Закону «Про господарські товариства» голова та члени виконавчого органу товариства є посадовими особами. Цією статтею та ст. 62 Закону «Про акціонерні товариства» висуваються певні вимоги до посадових осіб, а також заборони певним категоріям державних службовців обіймати ці посади в AT. Відповідальність членів виконавчого органу AT щодо повного обсягу відшкодування збитків, заподіяних йому внаслідок дій цих осіб не в інтересах товариства, перед-бачена ч.4 ст.92 ЦК та ст.63 Закону «Про акціонерні товариства». Якщо в AT колегіальний орган, то має місце солідарна відповідальність його членів.
3.4.19. Аудиторська перевірка. Інші форми контролю в AT
Є внутрішній та зовнішній контроль за діяльністю органів AT Вну-трішній контроль стосується діяльності органів управління і його здійс-нюють відповідні органи та учасники, а зовнішній - сторонні організа¬ції. Як правило, це державні органи.
Найбільш вагомим і значущим є контроль в AT, враховуючи численність складу акціонерів, публічність та інфраструктуру його діяльності. На сьогоднішній день повноваження зі здійснення контролю в АГ розподі¬лені між двома органами - наглядовою радою та ревізійною комісією.
Внутрішній аудит. Служба внутрішнього аудиту є своєрідним аналогом ревізійної комісії, але її відмінність від останньої полягає у професійності діяльності, вимоги про що завжди мали місце стосовно проведення внутрішнього аудиту у фінансових установах. Так, п. 3.6 Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку

України від 20.03.1998 р. № 114і, встановлює, що служба внутрішнього аудиту банку повинна бути укомплектована професійно придатними, кваліфікованими кадрами, які в змозі виконувати покладені на них функціональні обов'язки. Працівники служби внутрішнього аудиту по-винні володіти базовими знаннями у сфері бухгалтерського обліку і фінансів, права, інформаційних технологій, управління активами та пасивами, фінансового, організаційного менеджменту банку тощо.
Ревізійна комісія. Звертає на себе увагу той факт, що у ЦК такий орган, як ревізійна комісія, взагалі не згадується. У ч. 4 ст. 160 ЦК лише зазначається, що наглядова рада АГ визначає форми контролю за ді-яльністю його виконавчого органу.
Утім, ревізійна комісія передбачається ГК та Законом «Про акціонер¬ні товариства». Згідно зі ст. 73 останнього вона обирається загальними зборами для проведення перевірки фінансово-господарської діяльності AT. При цьому встановлюється, що в АГ з кількістю акціонерів - влас-ників простих акцій товариства до 100 осіб запроваджується посада ревізора (або обирається ревізійна комісія), а в товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій товариства більш як 100 осіб обов'язково обирається ревізійна комісія.
Ревізійна комісія (ревізор) може обиратися для проведення спеці-альної перевірки фінансово-господарської діяльності товариства або на визначений період. Строк повноважень членів ревізійної комісії (ревізора) встановлюється на період до дати проведення чергових річних загальних зборів, якщо статутом товариства, або положенням про ревізійну комісію, або рішенням загальних зборів АГ не передба¬чено інший строк повноважень, але не більше ніж на п'ять років.
Ревізор або члени ревізійної комісії є абсолютно незалежними, що забезпечує об'єктивність їх оцінки діяльності АГ. Для цього законом встановлюється, що не можуть бути членами ревізійної комісії (ревізо-ром): член наглядової ради; член виконавчого органу; корпоративний секретар; члени інших органів товариства. Не можуть входити члени ревізійної комісії (ревізор) і до складу лічильної комісії товариства. Натомість у Законі «Про акціонерні товариства», на відміну від За¬кону «Про господарські товариства» (ст. 63) не вказується, що фор¬муватися ревізійна комісія має тільки з числа акціонерів. Тобто залиш.і -1 Офіційний вісник України. - 1998 р. - № 21. - Ст. 775.

ється правило, що лише учасники можуть входити до складу ревізійної комісії, тільки стосовно товариства з обмеженою або додатковою від-повідальністю.
Ревізор/члени ревізійної комісії наділені досить вагомими правами та обов'язками, зокрема, вони мають право вносити пропозиції до по¬рядку денного загальних зборів та вимагати скликання позачергових загальних зборів. Члени ревізійної комісії (ревізор) мають право бути присутніми на загальних зборах та брати участь в обговоренні питань порядку денного з правом дорадчого голосу, а також у засіданнях на¬глядової ради та виконавчого органу у випадках, передбачених Законом «Про акціонерні товариства», статутом або внутрішніми положення¬ми товариства. Звичайно, це стосується того випадку, коли членами ревізійної комісії є не акціонери, а сторонні для AT особи.
Ревізор/ревізійна комісія здійснює контроль шляхом проведення пере-вірок фінансово-господарської діяльності AT за результатами фінансово-го року, якщо інше не передбачено статутом товариства, положенням про ревізійну комісію або рішенням загальних зборів. Природно, що для на¬лежного виконання ревізором/ревізійною комісією своїх повноважень вони мають право набути доступу до всіх необхідних для перевірки до-кументів. Це їм забезпечує виконавчий орган товариства.
За підсумками перевірок фінансово-господарської діяльності AT ре-візійна комісія (ревізор) готує висновок, в якому міститься інформація, якою або підтверджена достовірність та повнота даних фінансової звіт-ності за відповідний період, або навпаки, наводяться факти порушення законодавства. Усе це доводиться до відома учасників/акціонерів на за-гальних зборах і тягне за собою відповідну реакцію щодо визнання по-зитивною або навпаки діяльність органів товариства. В останньому ви-падку, звичайно, постає питання про заміну певних посад, а можливо, про притягнення до відповідальності членів відповідних органів товариства згідно з ч. 4 ст. 92 ЦК та ст. 63 Закону «Про акціонерні товариства».
Незалежний аудит. Основний тягар перевірки фінансового-господарської діяльності товариств сьогодні покладено на незалежних аудиторів, порядок обрання (заміни) яких докладно регулюється За-коном «Про акціонерні товариства».
Специфіка аудиторських перевірок AT передбачена у ст. 162 ЦК. Цією статтею встановлюється, що AT, яке зобов'язане відповідно до закону

^-ЩїЗ' S93 публікувати для загального відома документи, передбачені ст.152 ЦК, повинне для перевірки та підтвердження правильності річної фінансової звітності щорічно залучати аудитора, не пов'язаного майновими інтереса¬ми з товариством чи з його учасниками. Тобто річна фінансова звітність публічного АГ підлягає обов'язковій перевірці незалежним аудитором.
У ч. 2 ст. 162 ЦК та ч. 5 ст. 75 Закону «Про акціонерні товариства» передбачено, що аудиторська перевірка діяльності АГ, у тому числі та-кого, що не зобов'язане публікувати для загального відома документи, має бути проведена в будь-який час на вимогу акціонерів, які разом володіють не менш як десятьма відсотками акцій. Для цього ними само-стійно укладається договір з аудитором. Витрати, пов'язані з проведен-ням такої перевірки, покладаються на осіб, на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка, якщо загальними зборами акціонерів не буде ухвалене рішення про інше.
Для належної діяльності аудитора посадові особи товариства зобов'язані забезпечити йому доступ до всіх документів, необхідних для перевірки результатів фінансово-господарської діяльності товариства.
Незалежний аудитор не перебуває у правовідносинах з товариством (звичайно, крім договору про надання аудиторських послуг), має відпо-відати вимогам Закону «Про аудиторську діяльність». Законом встанов-люються й обмеження кола осіб, які не можуть виступати аудитором, а саме: афілійована особа товариства; афілійована особа посадової особи товариства; особа, яка надає консультаційні послуги товариству.
Крім незалежного аудита, який здійснює одночасно і зовнішній, але певною мірою і внутрішній контроль, за діяльністю AT наглядає ДКЦПФР.
ДКЦПФР згідно зі ст.7 Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» здійснює державне регулювання та контроль за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, а також у сфері спільного інвестування; покликана також захищати права інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і при-пинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосуван¬ня санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень. Звичайно, що ці завдання ДКЦПФР може виконувати шляхом здійснен¬ня контролю за діяльністю органів АГ. Згідно зі ст. 8 Закону «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» ДКЦПФР

здійснює контроль за достовірністю і розкриттям інформації, що нада¬ється AT; проводить самостійно чи разом з іншими відповідними орга¬нами перевірки та ревізії фінансово-господарської діяльності AT; над¬силає їм обов'язкові для виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про цінні папери та вимагає надання необхід¬них документів відповідно до чинного законодавства; надсилає матері¬али в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, за які передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність, якщо до компетенції ДКЦПФР не входить накладення адміністративних стягнень за відповідні правопорушення та ін. Уже із цього неповного переліку стає ясно, що цей державний орган наділений вагомими повноважен¬нями щодо контролю за діяльністю органів AT.
Звичайно, що за виявлені недоліки в роботі цих органів настає відпо-відальність.
3.5. Акціонерні товариства з особливим правовим статусом (створені в процесі приватизації та корпоратизації)
3.5.1. АГ як суб'єкти державного сектора економіки
Залежно від впливу держави на господарську діяльність AT воно або відноситься до суб'єктів державного сектора економіки, або ні. Термін «суб'єкти державного сектора економіки» використовується законо¬давством України давно1, але вперше його визначення надано ГК Укра¬їни (ч. 2 ст. 22 ГК), а роз'яснення - ВГСУ2. ГКУ відносить до них:
а) суб'єктів, що діють на основі лише державної власності;
б) суб'єктів, державна частка у статутному фонді яких перевищує
п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі пра¬
во вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Кабінет Міністрів України повинен був визначити суб єктів господарю¬вання, що належать до державного сектора економіки (п. 4 Прикінцевих положень ГК). Однак до цього часу це не зроблено. Судова практика ви¬ходить з того, що відсутність такого визначення не перешкоджає віднесен-
1 Закон України від 26.01.1993 р. № 2939-ХП « Про державну контрольно-ревізійну служ¬
бу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 13. - Ст, 110.
2 Інформаційний лист ВГСУ від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики
застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України».

ню конкретної юридичної особи до державного сектора економіки на підставі аналізу її установчих документів та інших доказів1.
Необхідно підкреслити, що статус акціонерних компаній, що не від¬носяться до державного сектора економіки (в яких держава є мінори-тарним акціонером), не відрізняється від акціонерних компаній, в яких держава взагалі не бере участі.
Водночас статус акціонерних компаній - суб'єктів державного сек¬тора економіки характеризується значною специфікою. Наприклад, такі товариства зобов'язані на кожний наступний рік складати і вико¬нувати річний фінансовий план, як і державні підприємства2. Органи державної контрольно-ревізійної служби мають повноваження (компе¬тенцію) проводити державний фінансовий контроль їх фінансово-господарської діяльності3. Законом встановлено розмір штрафних санкцій за порушення зобов'язання, стороною якого є таке товариство4, особливий порядок здійснення ними внутрішніх та зовнішніх запозичень, надання гарантій5 та оплати дивідендів на акції, що належать державі6, порядок створення та діяльності ревізійної комісії7, порядок здійснен¬ня реструктуризації та досудової санації8.
1 Постанова Вищого господарського суду України від 04.03.2005 р. у справі № 42/266 //
Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.
2 Стаття 89 ГК.
3 Стаття 16 Закону «Про управління об'єктами державної власності» // Відомості Верхов¬
ної Ради України. - 2006. - № 46. - Ст. 456; Частина 1 ст. 2 Закону України «Про дер¬
жавну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.1993 р. № 2939-ХН) // Відо¬
мості Верховної Ради України. - 1993. - № 13. - Ст. 110.
4 Стаття 231 ГК.
5 Стаття 12 Закону «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких
законодавчих актів України» // Урядовий кур'єр. - 2007. - № 247.
6 Стаття 61 Закону «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких
законодавчих актів України» // Урядовий кур'єр. - 2007. - № 247; Постанова Господар¬
ського суду міста Києва від 23.10.2007 р. у справі № 45/504-А-38/260-А // Електронний
ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.
' Закон «Про управління об'єктами державної власності»; Типове положення про реві-зійну комісію господарського товариства, в статутному капіталі якого державна частка перевищує 50 відсотків; Порядок здійснення реструктуризації та досудової санації, затверджений Наказом ФДМУ від 11.12.2007 р. № 1929 // Українська інвестиційна га¬зета. - 2008. - № 12; Постанова Кабінету Міністрів України від 21.03.2007 р. № 536 «Деякі питання реалізації статті 11 Закону України «Про управління об'єктами держав¬ної власності» // Урядовий кур'єр. - 2007. - № 60.
* Типовий план реструктуризації та досудової санації господарських товариств, у статут¬них фондах яких державна частка становить більше ніж 50 відсотків, затверджений Наказом Фонду державного майна України від 17.11.2004 р. № 2502 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 51. - Ст. 3392.

Однією з найбільших правових проблем, що існує в таких акціонерних компаніях, є визначення правового режиму їх майна.
З одного боку, якщо виходити з того, що AT є господарським товари-ством, то відповідно Закону «Про господарські товариства» (ст. 12), ст. 1 IS ЦК, ст. 85 ГКтовариство є власником: і) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; 2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; 3) одержаних доходів; 4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом. При цьому жодних виключень стосовно пра¬вового режиму майна господарських товариств, включаючи AT, у тому числі акції якого належать державі, закон не містить.
З іншого боку, якщо вважати AT, 50 і більше відсотків акцій яких на-лежать державі, суб'єктами державного сектора економіки, то відповід¬но до ст. 22 ГК вони як такі здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління, тобто вони взагалі не визнаються власниками свого майна.
У дійсності ж у статутах конкретних товариств можна зустріти нор¬ми, відповідно до яких вони визнаються власниками майна, в інших випадках - не визнаються.
Можна стверджувати, що на сьогодні відсутні чіткі положення, які б ви¬значали правовий режим державних АГ, сто відсотків акцій яких перебувають у державши власності (державних акціонерних товариств). Міністерство юстиції України у своєму листі від 11.01.2007 р. № 19-32/2' роз'яснило, що АГ, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів вико¬навчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна в поршнянні з шшими господарськими товариствами, які створюються у за¬гальному порядку, а саме: державне майно, передане до статутного фонду державних АГ, залишається в державши власності, і відчуження його мож¬ливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаціїіні процедури. Власником майна, переданого до статутного фонду державного АГ, є держава в особі Кабшету Міністрш України (чи Ьшіого органу вико¬навчої влади, який виступив засновником такого товариства).
Функції з управління корпоративними правами держави виконують-ся безпосередньо, без скликання зборів акціонерів, Кабінетом Міністрів України, Фондом державного майна України, уповноваженими органами
1 Орієнтир. - 2007. - № 5; Адвокат Бухгалтера. - 2007. - № 4; Бухгалтерия. Налоги. Биз¬нес. - 2007. - № 9.

-^lbS-S97 управління в разі, якщо корпоративні права держави становлять 100 відсот¬ки у статутному фонді господарської організації. Управління товариствами, у статутному фонді яких є корпоративні права держави, здійснюється згідно із законодавством залежно від розміру цих корпоративних прав1.
З 2001 року стосовно господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, установлено мора-торій на застосування примусової реалізації майна2, тобто на майно таких товариств не може бути звернено стягнення за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крш ридень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, а також їх майно не може бути продано в про¬цесі ліквідаційної процедури при визнанні боржника банкрутом.
Акціонерні компанії - суб'єкти державного сектора економиш можуть виникати в результаті:
і) заснування компанії державою з іншими засновниками;
2) створення компанії державою одноособово на базі існуючих одно¬го або декількох державних підприємств, акціонерних товариств, майно або акції яких вносяться до статутного фонду такої компанії.
3.5.2. Різновиди AT, єдиним засновником яких є держава
Заснування компанії державою та іншими засновниками може від-бутися за умови, що розмір корпоративних прав держави перевищува-тиме 50 відсотків її статутного фонду3. Що стосується компаній, єдиним
1 Стаття 11 Закону «Про управління об'єктами державної власності» // Відомості Верховної
Ради України. - 2006. - № 46. - Ст. 456; Роз'яснення ДКЦПФР від 09.06.2008 р. № 5 «Про
порядок застосування статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної влас¬
ності», статей 41, 43 Закону України «Про господарські товариства» щодо можливості
прийняття уповноваженим органом управління, який здійснює функції з управління корпо¬
ративними правами держави в акціонерному товаристві, корпоративні права держави у ста¬
тутному фонді якого становлять 75 і більше відсотків, рішень з процедурних питань прове¬
дення загальних зборів акціонері» // Відомості Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку. -2008. - № 11 їв; Ухвала Конституційного Суду України про відмову у
відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Президента
України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпорядження Кабі¬
нету Міністрів України « Про здійснення Кабінетом Міністрів України повноважень з управ¬
ління державними корпоративними правами» від 09.09.2008 р. у справі № 2-38/2008.
2 Закон «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» // Відомості Верхов¬
ної Ради України. -2002. - № 10. - Ст. 77.
3 Стаття 11 Закону «Про управління об'єктами державної власності» // Відомості Верхов¬
ної Ради України. -2006. - № 46. - Ст. 456.

засновником яких є держава, то аналіз чинного законодавства свідчить, що наразі в Україні існують такі їх різновиди.
1. ВАТ, створені в процесі приватизації. Правовою основою їх створення є Закон України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 р. № 2164-ХІІ та Державна програма приватизації на відпо¬відний рік.
Таке товариство створюється шляхом перетворення державного підприємства на відкрите AT. Вартість майна державного підприємства, оціненого відповідно до вимог законодавства1, складає статутний капі¬тал ВАТ, на розмір якого випускаються акції товариства.
З моменту створення такого товариства до набуття в процесі привати-зації' прав власності на його акції іншими акціонерами AT є корпорацією однієї особи. її засновником є орган приватизації, що прийняв рішення про приватизацію державного підприємства та перетворення його на АГ.
У цей період товариство діє на підставі статуту, розробленого відпо¬відно до Типового статуту2 та затвердженого засновником. Після при¬ватизації пакета акцій, передбаченого планом приватизації, товариство стає класичною корпорацією, тобто має декілька учасників. На цьому етапі загальними зборами акціонерів статут товариства може бути ви¬кладено в новій редакції, що не відповідатиме Типовому статуту.
Таке товариство є власником майна, переданого засновником у влас-ність як вклад до статутного капіталу (п. 3.5 Типового статуту). Органи товариства та їх компетенція щодо розпорядження майном визначені в розділі 9 Типового статуту.
2. ВАТ, що виникли в процесі корпоратизації. Правовою основою їх створення є Указ Президента від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств». Створюються такі ВАТ шляхом перетворення державних підприємств, закритих АГ, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність до чинного законодавства на відкриті АГ.
1 Методика оцінки майна, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України
від 10.12.2003 р. № 1891 // Урядовий кур'єр. - 2004. - № 21.
2 Типовий статут відкритого акціонерного товариства, що утворене шляхом приватиза¬
ції майна державного підприємства, затверджений Наказом ФДМУ від 12.12.1994 р.
№ 787, Міністерства економіки України від 13.12.1994 р. № 177 // Електронний ресурс
Ліга: Еліт 8.0.1.

ГК використовує термін «державне акціонерне товариство», ро¬зуміючи під ним державне унітарне комерційне підприємство, пере¬творене у випадках та порядку, передбачених законом, на корпорати-зоване підприємство (державне акціонерне товариство) ( п. 7 ст. 74 ГК). Особливості створення та діяльності державних АГ визначають¬ся ГК, Законом України «Про державні підприємства», іншими за¬конами (п. 11 ст. 81 ГК).
Однак наразі законів про державні підприємства та про корпорати¬зацію державних підприємств не існує, а ГК, ЦК, Закон «Про госпо¬дарські товариства» не містять норм, які б відрізняли державні AT від інших АГ в питаннях порядку створення, правового режиму майна, переданого до їх статутних капіталів засновником (засновниками) то¬вариства та інших особливостей.
ВАТ, що виникли в процесі корпоратизації, до моменту прийняття ріїпення про приватизацію та продаж їх акцій також є корпораціями од¬нієї особи. їх засновниками є органи, уповноважені управляти цим май¬ном - центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабіїїету Міністрів України органи та обласні державні адміністрації1.
У цей період специфічним є управління таким товариством, бо його засновник виконує повноваження загальних зборів шляхом прийняття рішень (розпоряджень)2.
Оскільки процес корпоратизації був підготовкою до приватизації, то ті акціонерні компанії, акції яких було приватизовано, в результаті стали класичними корпораціями з декількома учасниками і з класичним корпоративним управлінням.
Інша частина таких компаній була включена до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації3 і тому вони
1 Стаття 3 Указу Президента від 15.06.1993 р. «Про корпоратизацію підприємств» // Урядовий кур'єр, 1993.- № 89-90.
1 Пункти 3.5, 3.6, пп. 8.2.1 Типового статуту Відкритого акціонерного товариства, ство¬реного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердженого Наказом Мнекономіки, ФДМУ, Мін'юсту від 31.08.1993 р. № 55/365/10/5; пункти 4.5, 9.1, 9.2 Типового статуту відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпора¬тизації державного підприємства, яке не підлягає приватизації, затвердженого Наказом ФДМУ, Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України від 28.09.2004 р. № 2007/363 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 42. - Ст. 2807.
3 Закон України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають при¬ватизації» // Відомості Верховної Ради України. -1999. - № 37. - Ст. 332.

до цього часу залишаються корпораціями однієї особи, функції загаль-них зборів акціонерів в яких реалізує засновник.
Цей різновид ВАТ у повній відповідності до вимог ст. 12 Закону «Про господарські товариства». Положення про порядок корпоратизації підприємств, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 05.07.93 p. № 508 і, підтверджених судовою практикою2 є власником майна, переданого йому засновником до статутного капіталу, а держа¬ва є власником акцій таких товариств.
3. Державні акціонерні компанії (ДАКи) та Національні акціо¬нерні компанії (НАКи), процедура створення яких значно відрізня¬ється від процедури приватизації чи корпоратизації. Фактично ці ВАТ створювались в індивідуальному порядку. Наприклад, НАК «Нафто-газ України» створена Указом Президента України «Про реформу¬вання нафтогазового комплексу України» від 25.02.1998 р.3; ДАК «Укрресурси» - Указом Президента України від 21.12.1994 р. «Про реформування системи матеріально-технічного забезпечення народ¬ного господарства»4; ДАК «Хліб України» - Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р.; ДАК «Укрмедпром» - Постано¬вою КМУ від 05.06.2000 р. № 897 «Про подальше реформування медичної та мікробіологічної промисловості»5.
Тому статус цих акціонерних компаній характеризується значною специфікою. Наприклад, щодо НАК «Нафтогаз України», дочірніх та заснованих нею підприємств не може бути порушено справу про банкрутство6.
Статутний фонд таких товариств формувався шляхом передачі до нього майна державних підприємств (організацій) та акцій корпора-тизованих підприємств цілої галузі (підгалузі) економіки. При цьому правовий режим майна НАК, ДАК неоднаковий. В деяких з них дер¬жава передає активи до статутного фонду не у власність, залишаючи
1 Урядовий кур'єр. - 1993. - № 105.
2 Рішення Господарського суду м. Києва від 22.04.2005 р. у справі № 27/28-3/212 //
Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.
3 Урядовий кур'єр. - 1998. - № 43-44.
4 Голос України. - 1994. -№ 247.
5 Офіційний вісник України. - 2000. - № 23. - Ст. 945.
Стаття 7 Закону «Про трубопровідний транспорт» // Відомості Верховної Ради Укра¬їни. - 1996.- № 29.- Ст. 139.

право власності за собою1, в інших - товариства визнаються власни¬ками майна2.
Цікавим наслідком такої процедури формування статутного капіта¬лу НАКів, ДАКів стало те, що їх дочірні підприємства та ВАТ, контр¬ольним пакетом акцій яких володіють НАКи, ДАКи, втратили статус державних підприємств і суб'єктів державного сектора економіки, що підтверджується судовою практикою3.
Водночас, непоодинокі випадки, коли державне майно передається не до статутного фонду ДАКу (НАКу), а на його баланс без визначення правового режиму такого майна. Можна стверджувати, що таке майно не перейшло у власність ДАКу і остання володіє ним на праві господар-ського відання.
До приватизації таких компаній вони є корпораціями однієї особи -засновником їх є держава в особі Кабінету Міністрів України. Акціоне-рами компанії є: держава в особі уповноваженого органу - до прийнят¬тя в установленому порядку рішення про приватизацію майна компанії та в особі Фонду державного майна України - після передачі йому акцій
1 Так, відповідно до п. 31 Статуту ДАК «Хліб України», затвердженого Постановою КМУ
від від 14.03.2001 р. № 240 «майно, яке не підлягає приватизації і передане до статутного
фонду Компанії, перебуває у державній власності до прийняття відповідно до законодав¬
ства спеціального рішення про приватизацію»; до п. 21 Статуту НАК «Енергетична
компанія України», затвердженого Постановою КМУ від 22.06. 2004 р. № 794 «пакети
акцій, закріплені у державній власності та передані до статутного фонду Компанії, не
можуть відчужуватися або використовуватися для формування статутних фондів інших
підприємств»; до п. 4 Статуту ДАК «Укрресурси», затвердженого Постановою Кабіне¬
ту Міністрів України від 21.01.1995 р. № 46 «до скликання перших загальних зборів акці¬
онерів та затвердження ними Статуту Компанії державні пакети акцій відкритих акціо¬
нерних товариств та державне майно, які були передані до статутного фонду Компанії, не
можуть бути відчужені (продані) або передані в заставу без ріїпення засновника».
2 Наприклад, відповідно до пунктів 6.1, 6.3,6.4 Статуту НАК «Нафтогаз України», за¬
твердженого Постановою КМУ від 25.05.1998 р. № 747, майно цієї Компанії складаєть¬
ся з майна, що належить їй на праві власності, а саме з основних засобів, обігових коштів,
часток акцій дочірніх підприємств, а також фінансових та інших активів, відображених
у бухгалтерському балансі Компанії, а також формується за рахунок інших надходжень,
що не суперечать законодавству України. Здійснюючи право власності, Компанія воло¬
діє, користується та розпоряджається належним їй майном, вчиняючи стосовно нього
будь-які дії, що не суперечать закону та меті діяльності Компанії, зокрема, із продажу,
обміну, передачі в оренду чи застави засобів виробництва та інших матеріальних ціннос¬
тей, використання та відчуження їх в інший спосіб.
3 Ухвала Харківського апеляційного господарського суду від 19.06.2007 р. у справі № АС40/35-
07, Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1; Ухвала Київського апеляційного господарського
суду від 07.03.2007 р. у справі № 32/669-А Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1.

602 ^g&O^
компанії, визначених для продажу згідно з прийнятим рішенням про приватизацію її майна.
У період до проведення перших загальних зборів акціонерів повно¬важення вищого органу управління Компанії здійснює спостережна рада компанії, склад якої, в тому числі і її голову, голову правління та його членів, затверджує Кабінет Міністрів України1.
4. Холдинги. З 1994 року правовою основою їх створення було Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі кор-поратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11.05.1994 р. № 224/94 (далі - Положення про холдингові компа¬нії»), 3 прийняттям Закону «Про холдингові компанії в Україні»2 (далі - Закон про холдингові компанії) державні холдингові компанії та'їх корпоративні підприємства, утворені в порядку, визначеному Положенням про холдингові компанії, до набрання чинності Законом про холдингові компанії, зобов'язані протягом трьох років привести свої установчі документи у відповідність до вимог Закону про холдин¬гові компанії.
Державною холдинговою компанією є компанія, утворена у формі відкритого AT, не менш як 100 відсотків акцій якого належить державі. Вона утворюється органами, уповноваженими управляти державним майном, та/або державними органами приватизації. Єдиним акціонером державної холдингової компанії від моменту її утворення до завершен¬ня процедури приватизації або припинення є держава. Пакети акцій (часток, паїв) або інше майно, передані до статутного фонду державної холдингової компанії, перебувають у державній власності і закріплю¬ються за нею на праві господарського відання. При цьому державні пакети акцій (часток, паїв) та державне майно, передані державою до статутного фонду державної холдингової компанії, не можуть бути від¬чужені або перебувати в заставі, використані для формування статутних фондів будь-яких підприємств.
' Пункти 5.1, 5.2, підпункти 10,2,1, 10,3.1, 10,4.2 Статуту НАК «Нафтогаз України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.05,1998 р. Ш 747 // Електронний ресурс Ліга: Еліт 8.0.1; пункти ЗО, 59-75 Статуту ДАК «Хліб України», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14.03.2001 р, № 240 (у ре¬дакції Постанови Кабінету Міністрів України від 02.07.2007 р. № 887) // Офіційний вісник України. -2001. - № 12. - Ст. 489.
2 Відомості Верховної Ради України // 2006. - № 34. - Ст. 291.

Згідно з роз'ясненнями Міністерства юстиції України (наведений вище Лист від 11.01.2007 р. № 19-32/2) власником майна, переда¬ного до статутного фонду державної холдингової компанії, є дер¬жава в особі органів, уповноважених управляти державним майном, та/або державних органів приватизації. Тому при реєстрації прав власності робиться відмітка, що зазначене майно передано до ста¬тутного фонду державної холдингової компанії на праві господар¬ського відання1. Це підтверджується і нормами конкретних статутів холдингів2.

Увага! При нотаріальному посвідченні договорів відчужен¬ня майна АГ, що є суб'єктами державного сектора економіки, нотаріусу необхідно особливу увагу звернути на правовий режим майна такого товариства - яким чином це питання вирішується в нормативному акті, на підставі якого ство¬рене таке AT, в статуті конкретного AT, акті приймання-передачі майна тощо. Залежно від того, є таке AT власником майна чи воло¬діє ним на праві господарського відання, залежить вирішення питан¬ня про органи AT, компетентні приймати рішення про відчуження майна. Якщо AT володіє майном на праві господарського відання, таке майно залишається державним і його відчуження регулюється, зокрема, Порядком відчуження державної власності3.
Лист від 11.01.2007 р. № 19-32/2 // Орієнтир. - 2007. - № 5; Адвокат Бухгалтера. -2007. - № 4; Бухгалтерия. Налоги. Бизнес. - 2007. - № 9.
Так, відповідно до п. 4.2 Статуту Акціонерної судноплавної холдингової компанії «Сі Трайдент», затвердженого Наказом Міністерства транспорту України від 03.12.2002 р. № 862, майно Компанії, що є державною власністю, закріплюється за нею на праві пов¬ного господарського відання.
Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 // Офі¬ційний вісник України. - 2007. - № 43. - Ст. 1714.

604 ^Ф**%^

§ 4. ОКРЕМІ ВИДИ ТОВАРИСТВ

Стаття 118. Залежне господарське товариство
1. Господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідаль-ністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонер¬ного товариства.
2. Господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу то¬вариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного то¬вариства, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом.
4.1. Залежні господарські товариства. Холдинги

4.1.1. Залежні господарські товариства
У процесі концентрації підприємницької діяльності та капіталу серед самостійних юридичних осіб спостеріга¬ється поява відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійного суб'єкта права на еконо¬мічно залежного суб'єкта.
Існування відносин контролю або залежності між юридичними та/ або фізичними особами знайшло відображення в багатьох нормах українського права різної галузевої належності. Поняття «пов'язані», «асоційовані», «афілійовані», «взаємозалежні» особи сьогодні зу-стрічаються в різних законодавчих актах. При цьому чинниками, які впливають на наявність таких відносин, є не тільки контроль в еконо-мічному значенні, а й трудові та родинні відносини.
Специфіка таких відносин ураховується при побудові норм цивіль-ного, господарського та іншого законодавства при регулюванні відносин з участю залежних (за ЦК) чи дочірніх (за ГК) товариств. Відповідно

інші особи, які кореспондують ним і фактично обумовлюють їх залеж-ність, іменуються контролюючими або головними.
Найбільш дискусійною є наявність або відсутність між основним та залежним товариствами відносин юридичної підпорядкованості, а отже, влади і підкорення. Тим більше, що це сприймається природним навіть за термінологією («залежне»). Водночас вплив головного (основного) товариства на залежне не впливає на оцінку волевиявлення основного товариства як того чи іншого юридичного факту1. Відносини залежнос¬ті не впливають і на оцінку волевиявлення не тільки головного, а й за¬лежного товариства. Волевиявлення залежного і основного товариств слід оцінювати, виходячи перш за все з їх статусу як самостійних учас¬ників цивільних правовідносин.
Відносини залежності для зобов'язальних відносин, в яких беруть участь основне або залежне господарські товариства, значення не мають, бо в ци¬вільному обороті беруть участь, як і завжди, самостійні юридичні особи.
Наявність відносин контролю, залежності зафіксували «фіскальні» галузі законодавства (податкове, митне), конкурентне законодавство та законодавство, що регулює сферу фінансових послуг (банківське, страхове, інвестиційне).
Таке «перехресне» регулювання відносин залежності обумовлено переплетінням впливу різних галузей законодавства на ці відносини, які завжди містять фактор ризику, оскільки в пов'язаних осіб виникає мож-ливість здійснення узгодженої діяльності, найчастіше спрямованої на ухилення від вимог закону. Натомість у відсутність прямої законодавчої заборони зазначених дій вони матимуть суто легальний характер, хоча і потребують додержання додаткових вимог, додержання яких вимага¬тимуть різні державні органи, під наглядом яких здійснюватиметься узгоджена діяльність.
Так, у ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-Ш контроль визначається через вирішальний вплив однієї чи кількох пов'язаних юридичних та/або фізичних осіб на господарську діяльність суб'єкта господарювання чи його частини, який здійснюється безпосередньо або через інших осіб завдяки: 1 Сарбаш С. В. Исполнение договорного обязательства третьим лицом. - М.: Статут, 2003. - С. 9; Сарбаш С. В. Исполнение договорного обязательства. - М.: Статут, 2005. -636 с.-С. 124-125.

- праву володіння чи користування всіма активами чи їх значною частиною;
- праву, яке забезпечує вирішальний вплив на його органи управ-ління;
- укладенню договорів, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов'язкові до виконання вказів¬ки або виконувати функції органу управління суб'єкта господа-рювання;
- заміщенню керівних посад органів управління суб'єкта господа-рювання особою, яка вже обіймає такі посади в інших суб'єктах господарювання.
Таким чином, аналізований закон вводить додаткові підстави вста-новлення контролю, не врегульовані цивільним законодавством, зо¬крема, укладення договору, який дає можливість одній особі визначати умови господарської діяльності іншої юридичної особи.
Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 19 «Об'єднання підприємств», затвердженим Наказом Міністерства фі¬нансів України від 07.07.1999 р. № 163, контроль також визначено через вирішальний вплив на діяльність підприємства, але зазначається й мета такого впливу - одержання вигод від його діяльності.
У Сьомій Директиві ЄС від 13.06.1983 р. встановлюються умови, за яких звітність груп компаній підлягає консолідації. Безспірно те, що норми про публічну звітність здатні найкращим чином «виявити» групу, тобто надати «юридичні обриси» цьому економічному за своєю природою явищу.
В умовах високого ступеня взаємозв'язків в економіці і створення розгалуженої системи залежних організацій необхідно враховувати не лише безпосередню (пряму) участь основної юридичної особи групи в капіталі дочірніх організацій, а й непряму та спільну участь.
Так, згідно з ч. 1 ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства» афілійо-вані одна щодо іншої особи (далі - афілійовані особи):
- юридичні особи, за умови, що одна з них здійснює контроль над іншою чи обидві перебувають під контролем третьої особи;
- члени сім'ї фізичної особи - чоловік (дружина), а також батьки (усиновителі), опікуни (піклувальники), брати, сестри, діти та їхні чоловіки (дружини), які спільно провадять господарську ді¬яльність;

- фізична особа та члени її сім'ї, які спільно провадять господарську діяльність, і юридична особа, якщо ця фізична особа та/або члени її сім'ї здійснюють контроль над юридичною особою. Певною мірою визнання факту існування відносин залежності супере¬чить одному з основних постулатів цивільного права - про юридичну особу як автономного та незалежного учасника правовідносин. Утім, у певних актах законодавства відносини залежності знайшли своє закріп¬лення, що поступово формувало підходи до вдосконалення регулюван¬ня поняття «група» з відповідними правовими зв'язками усередині. Це насамперед холдинги, а крім них, - банківські та фінансові групи, промислово-фінансові групи (ПФГ), асоційовані підприємства, під¬дані регулюванню відповідно ГК та банківським законодавством.
ЦК обмежився лише однією ст. 118, застосування якої викликає чимало запитань і яка має аналізуватися в порівнянні з господарським, антимонопольним, податковим, митним та іншим законодавством. Слід також зазначити, що відносини залежності виникають тільки якщо йдеться про підприємницькі товариства, оскільки унітарні юридичні особи (таким поняттям оперує ГК) апріорі вважаються залежними від свого єдиного засновника (учасника).
У ч. 1 ст. 118 ЦК закріплюється поняття залежного товариства, яким може бути тільки AT, ТОВ та ТДВ, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу ТОВ чи ТДВ чи двадцять або більше відсотків прос¬тих акцій AT
Поріг у 20 %, установлений законодавцем для визначення залежності, покликаний зафіксувати кількісний критерій можливості однієї особи (учаснику товариства) впливати на рішення другої - залежного товари-ства. Водночас 20 % дещо не узгоджуються з усталеними механізмами впливу в корпоративному управлінні, адже за загальним правилом, така можливість досягається при мінімальному блокуючому пакеті у 25 % (можливість заблокувати прийняття рішень загальних зборів, що вима-гають кваліфікованої більшості) або у 40 % (можливість блокування проведення загальних зборів). Двадцятивідсотковий поріг володіння корпоративними правами містить податкове законодавство та законодав¬ство про бухгалтерський облік та звітність. Положення (стандарт) бух-

608 ^g^~
галтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції»1, містить поняття «сут-тєвий вплив», визначаючи його як повноваження брати участь у прийнятті рішень з фінансової, господарської та комерційної політики об'єкта інвестування без здійснення контролю цієї політики. Свідченням суттєвого впливу, зокрема, може бути «володіння двадцятьма або більше відсотками акцій (статутного капіталу) підприємства».
Закон «Про оподаткування прибутку підприємств»2 при визначен¬ні кола пов'язаних осіб зазначає, що під здійсненням контролю слід розуміти володіння безпосередньо або через більшу кількість пов'язаних фізичних чи юридичних осіб найбільшою часткою (паєм, пакетом акцій) статутного фонду платника податку або управління найбільшою кіль-кістю голосів у керівному органі такого платника податку або володін¬ня часткою (паєм, пакетом акцій), не меншою 20 відсотків від статут¬ного фонду платника податку (п. 1.26).
Очевидно, що цивільне, податкове і бухгалтерське законодавство містять однаковий підхід до наявності залежності між підприємниць¬кими товариствами.
Митний кодекс України встановлює, що особи вважаються взаємо-залежними, якщо: а) один з учасників угоди - фізична особа чи посадо¬ва особа одного з підприємств - учасників угоди є одночасно посадовою особою іншого підприємства - учасника угоди; б) учасники угоди є співвласниками підприємства; в) учасники угоди пов'язані трудовими відносинами; г) один з учасників угоди володіє вкладом (паєм) чи акці¬ями з правом голосу в статутному капіталі іншого учасника угоди, які становлять не менше п'яти відсотків статутного капіталу; ґ) обидва учасники угоди перебувають під прямим чи непрямим контролем тре¬тьої особи; д) учасники угоди спільно, прямо чи непрямо контролюють третю особу; є) один з учасників угоди прямо чи непрямо контролює іншого учасника угоди; є) учасники угоди - фізичні особи чи посадові особи підприємств - учасників угоди є родичами3.
1 Фінансові інвестиції: Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 12, затверджене
Наказом Міністерства фінансів України від 26.04.2000 р. № 91 // Офіційний вісник
України. - 2000. - № 21. - Ст. 870.
2 Про оподаткування прибутку підприємства: Закон України від 28.12.1994 р. № 334/94-
ВР (у редакції Закону України від 22.05.1997 р. № 283/97-ВР) // Відомості Верховної
Ради України. - 1997. - № 27. - Ст. 181.
3 Офіційний вісник України. - 2002. - № 31. - Ст. 1444.

-^^3-609
Між тим наявність відносин залежності завжди визначається кон-кретними обставинами і тому встановлювати єдиний для всіх випадків критерій (у тому числі щодо володіння певною часткою корпоратив¬них прав) не цілком доцільно. Так, особа, що має 20 % акцій, зможе впливати на рішення товариства, якщо інші акціонери володіють меншими частками і не діють спільно. Навпаки, якщо акціонер хоч і є власником 20%-го пакета (тобто формальну вимогу до його розміру, встановлену у ст. 118 ЦК, додержано), але у інший акціонер матиме 80 % акцій, перший вважатиметься міноритарним акціонером і буде
залежним товариством.
Критерії визначення залежності. Критерії визначення залежності, установлені ГК, дещо відрізняються від запроваджених у ЦК.
Стаття 126 ГК «Асоційовані підприємства. Холдингові компанії», вперше визначає поняття групи юридичних осіб - суб'єктів господарю-вання. Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГК України, асоційовані підприємства (господарські організації) - це група суб'єктів господарювання - юри¬дичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі у статутному фонді та/або
управлінні.
Таким чином, ГК визначає, що декілька юридичних осіб можуть бути пов'язані між собою відносинами залежності. Така залежність може мати економічний характер (участь у статутному фонді) та/або орга¬нізаційний характер (участь в управлінні). Юридичні особи, що пов'язані відносинами залежності, тобто входять до складу групи, називаються
асоційованими.
Угім, термін «асоційовані», уживаний у контексті ГК, є невдалим. Загальноприйнятим у практиці розвинених країн є розуміння асоцшова-ного підприємства як такого, що знаходиться під певним впливом іншого підприємства, але без встановлення між ними відносин контролю1.
На відміну від ЦК, ГК зазначає, що залежність між юридичними осо¬бами може мати різний ступень, розрізняючи просту та вирішальну
залежність.
Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає, якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим 1 Ьейцун І. До питання про концепцію об'єднання юридичних осіб в праві України та Євро¬пейських країн // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 11. - С 105.

біо4£лф«ь-
(залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до за¬кону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.
Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підпри-ємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння конт-рольним пакетом акцій.
Варто зауважити, що зазначені дефініції нечіткі і викликають багато питань. Незрозуміло, про які рішення залежного підприємства йдеться у визначенні простої залежності. Оскільки закон згадує про кваліфіко¬вану більшість, очевидно, це рішення будь-яких колегіальних органів підприємства. Але тоді із схеми випадають товариства чи підприємства, що мають одноосібний виконавчий орган.
Термін «переважна участь», ужитий у визначені вирішальної залеж-ності, є неточним. Із нього незрозуміло, мається на увазі абсолютна пере¬вага (тобто володіння понад 50% корпоративних прав підприємства) чи відносна перевага над іншими акціонерами (тобто володіння пакетом акцій у 2%, коли інші акціонери мають пакети, що не перевищують 1 %).
Поняття «контрольний пакет акцій», яке використовує ГК, теж не є чітко визначеним, адже лише за непрямими ознаками даного тексту (наприклад, вирішальна залежність, про яку йдеться в ч. З, начебто має бути більшою ніж проста, що описується в ч. 2 ст. 126 ГК) можна вва-жати, що в ч. З йдеться про володіння (управління) часткою, що пере-вищує 50%'.
Неоднозначним є й поняття «переважна участь у органах управління», особливо коли сьогодні в ч. 1 ст. 53 Закону «Про акціонерні товариства» встановлюється, що члени наглядової ради AT обираються з числа фі¬зичних осіб. Тобто підприємницьке товариство, будучи акціонером, не обирається до наглядової ради і відтак, не може брати участь в цьому органі управління.
Безперечно, що дефініції залежних (дочірніх) підприємницьких това-риств, що містяться в ЦК та ГК, потребують суттєвого вдосконалення.
1 Карпов Л. Накодексили... Комментарий к Хозяйственному кодексу // Бухгалтер. -2004. - № 3. -С. 41.

Основною проблемою регулювання відносин, що складаються в рамках груп підприємницьких товариств, є не встановлення наявності чи відсутності залежних відносин, а той правовий режим (особливос¬ті регулювання), який має бути запроваджений щодо пов'язаних юри-дичних осіб.
Відносини, що складаються між основним та залежним (материнським та дочірнім) товариством, мають свою специфіку. Особливості існують і у відносинах за участю афілійованих осіб. Усе це впливає на корпора¬тивні зв'язки та права учасників відносин між вказаними суб'єктами.
У сукупності особливості діяльності пов'язаних юридичних осіб, встановлені чинним законодавством України, зводяться до такого.
1. Частина 2 ст. 118 ЦК передбачає, що головне товариство зобов'язане оприлюднити інформацію про придбання (набуття) ним двадцяти або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або до¬датковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій AT. ГК також вимагає оприлюднення відомостей про наявність простої та вирішальної залежності відповідно до ст. 126 ГК1.
2. ГК закріплює, що відносини вирішальної залежності можуть уста-новлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимо-нопольного комітету України (далі - АМКУ). Ця норма є сформульо-ваною невдало, бо з неї випливає, що АМКУ повинен надавати згоду на встановлення відносин вирішальної залежності щодо будь якого під-приємства, незалежно від його розміру та положення на ринку. Це су-перечить основним цілям та принципам конкурентного законодавства, закладеним у Законі «Про захист економічної конкуренції»2, Положен¬ні про концентрацію3.
' Ця вимога вбачається абсолютно зайвою. Слід зазначити, що інформація про власників пакетів акцій, які дорівнюють 10 %, є публічною (ст. 39 Закону України «Про цінні папе¬ри та фондовий ринок»). Крім того, відомості про учасників юридичної особи із зазна¬ченням розміру їх внесків повинні включатись до Єдиного державного реєстру юридич¬них осіб та фізичних осіб - підприємців і відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» є відкритими для громад¬ськості. Тому не вбачається жодної практичної потреби в додатковому оприлюдненні інформації про власників 20%-го пакета акцій чи частки у статутному капіталі AT, бо це тільки призведе до додаткових незручностей і витрат для учасників товариств.
2 Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11.01.2001 р. № 2210-ІП //
Офіційний вісник України. - 2001. - № 7. - Ст. 260.
3 Положення про концентрацію, затверджене Розпорядженням АМКУ від 19.02.2002 р.
№ 33-р // Офіційний вісник України. - 2002. - № 13. - Ст. 679.

4.1.2. Холдингові компанії
У ст. 1 Закону України «Про холдингові компанії в Україні» від 15.03.2006 p. № 3528-IV холдингова компанія визначається як відкрите AT, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими кор-поративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпора-тивних підприємств. Корпоративним підприємством може бути будь-яке господарське товариство. Холдинговий корпоративний пакет акцій (часток, паїв) - це пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підпри-ємства, який перевищує 50 відсотків чи становить величину, яка забез-печує право вирішального впливу на господарську діяльність корпора-тивного підприємства. Законом передбачено, що статутний фонд холдингової компанії має бути сформований переважно корпоратив¬ними правами (не менше 80 %).
Законом не заборонено здійснення компанією іншої господарської діяльності крім управління холдинговими корпоративними пакетами, тобто не передбачено існування холдингової компанії як «чистого холдингу», якому не дозволено займатися будь-якою господарською діяльністю. Утім, статутом компанії можуть бути встановлені певні об-меження щодо правочинів, які мають право вчиняти органи управління компанії, а також випуску цінних паперів.
Досить суворі обмеження встановлені щодо продажу холдинговою компанією холдингового пакета акцій (часток). Прийняття рішення про відчуження таких пакетів належить до виключної компетенції загальних зборів. Зазначене рішення приймається більшістю в 3Л голосів. Більше того, встановлюються підвищені вимоги щодо кворуму таких зборів - на них мають бути присутні акціонери (представники), що мають відпо¬відно до статуту холдингової компанії більше 80% голосів.
Корпоративному підприємству забороняється мати у власності акції своєї холдингової компанії (тобто забороняється перехресний холдинг).
Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність хол-дингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається бан-крутом, то холдингова компанш несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства.
Інший приклад регулювання діяльності груп зустрічаємо в банків-ському законодавстві.

У Законі України «Про банки і банківську діяльність»' наявна ст. 11 «Банківська холдингова група». Ця стаття надає чітке визначення по-няттю «групи» і містить цивільно-правові норми, що регулюють ді-яльність юридичних осіб, які входять до складу групи: «Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми бан-ками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін. Банківські хол-дингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків - членів групи, а також ство-рення системи управління спільною діяльністю... Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбаче¬но законом або угодою між ними».
Схожою за змістом є ст. 12, що присвячена питанням створення та ді-яльності фінансової холдингової групи. Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові по¬слуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. Материнській компанії має належати понад 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасникш фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансо¬вої холдингової групи при здійсненні своєї діяльності з управління та ко¬ординації дшльності його членів на виконання законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо іїшіе не передбачено законом або угодою між ними.
Слід зазначити, що банківська холдингова група та фінансова хол-дингова група є різновидом економічної групи, для яких законом перед-
1 Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш // Відо¬мості Верховної Ради України. - 2001. - № 5 - 6. - Ст. ЗО.

бачена спеціальна реєстрація, що здійснюється НБУ (ст. 9 Закону «Про банки і банківську діяльність», Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об'єднань1). Це зумовлено можливим впливом таких груп на функціонування не тільки безпосередньо бан-ківської, а також і валютно-фінансової системи України взагалі, тобто питаннями державної економічної безпеки.
Групи товариств відомі й Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-Ш, за яким суб'єктом господарю-вання визнається також група суб'єктів господарювання у випадку, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими (абз. 11 ст. 1).
4.2. Приватні підприємства
4.2.1. Визначення приватного підприємства
ЦК не передбачає такого виду юридичної особи, як приватне підпри-ємство (далі - ПП). Однак у дійсності вони існують, тому що їхнє створення було передбачено у свій час Законом України «Про підпри-ємства в Україні», а нині - ГК. Протягом всього часу існування ПП залишаються без відповіді численні питання про їх правовий статус і правовий режим їх майна - і стосовно майнових прав, на яких належить майно цьому підприємству, і тих прав, які має його засновник(и). Усі переймаються і проблемами спадкування в разі смерті засновника ПП, і проблемами управління ним.
Відповідь на ці питання вимагає аналізу ПП у такому контексті:
і) ПП як об'єкт й як суб'єкт права;
2) ПП як вид або організаційно-правова форма підприємств;
3) ПП як унітарне або корпоративне підприємство (за терміноло¬гією ГК);
4) співвідношення понять «ПП» й «компанія однієї особи» в ро¬зумінні господарського товариства, створеного однією особою;
5) правовий режим майна ПП і поняття «власник підприємства».
Відповідно до статті 191 ЦК підприємство є об'єктом права - єди¬ним майновим комплексом. Тому в ЦК не вживається термін «під¬приємство» стосовно суб'єктів права. Немає в ньому й поняття при¬ватного підприємства.
1 Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об'єднань, за¬тверджене постановою Правління НБУ від 31.08.2001 р. № 377 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 43. - Ст. 1936.

Згідно з ГК підприємство залишилося суб'єктом права й цей Кодекс містить перелік різних підприємств, у тому числі ПП. Іншими закона¬ми ПП не передбачено, отже, воно є підприємством, урегульованим тільки в ГК.
Визначення ПП надається в ст. 113 ГК: ПП - це підприємство, що діє на основі приватної власності одного або декількох фізичних осіб або на основі приватної власності юридичної особи.
З огляду на це визначення й класифікації підприємств у цілому, що міститься в ч. 1 ст. 63 ГК, створюється враження, що законодавець, по-перше, побудував цю класифікацію, виходячи із форм власності й тоді виходить: приватна форма власності - приватні підприємства; по-друге, що воно схоже з господарським товариством, але є самостійною організаційно-правовою формою юридичної особи.
Відповісти на запитання, чи так це насправді, можна, проаналізував-ши ст. 113 ГК.
Зі ст.ПЗ ГК виходить, що ПП може бути створено однією або де-кількома фізичними особами або однією юридичною особою - власни-ком (виходить, що таким засновником може бути товариство або уста-нова, бо й ті, і інші є власниками). І навпаки, ПП не може бути створено декількома юридичними особами або фізичною (йми) і юридичною (йми) особами. Очевидно, саме в цьому повинна вбачатися перша відмінність ПП від господарського товариства, яке може бути створене як фізичною (ими), так й юридичною (йми) особою(ами).Тому відрізня¬ється суб'єктний склад господарського товариства й ПП.
Про кваліфікацію ПП, створеного однією особою, як унітарного або корпоративного можна судити, виходячи з визначення цих понять, що містяться в ч. З ст. 63 ГК. При цьому виникає нерозв'язна проблема, оскільки відповідно до ч. 5 цієї статті корпоративними є ПП, засновані на приватній власності двох або більше осіб, а ПП, засновані на приват-ній власності однієї особи, еунітарними (ч. 4 ст. 63).
Іншими словами, ПП може бути як унітарним, так і корпоративним залежно від кількості його засновників (учасників).
Водночас порівняння ПП з господарським товариством показує, що якщо навіть господарське товариство створене однією особою, воно визнається корпоративним (ч. 5 ст. 63 ГК). Звідси не зрозуміло, чоыу для ПП аналогічне неможливо.

Без відповіді залишається й питання, які відмінності ПП, створено¬го однією особою, від господарського товариства, створеного однією особою (тобто такого, що має одного учасника).
Із частин 3 й 4 ст. 63 ГК виходить, що ПП, створене однією особою, може бути тільки унітарним, на відміну від господарського товариства, створеного однією особою. Отже, якщо фізична особа хоче створити юридичну особу (виступити єдиним її засновником ), то ГК надає їй ви-бір - або це буде господарське товариство (але тільки ТОВ/ТДВ або AT), або це буде ПП. У першому випадку для відповідного господарського товариства діють загальні вимоги про мінімальний розмір статутного капіталу (ст. 52 Закону України «Про господарські товариства», ст.14 Закону «Про акціонерні товариства»). Для ПП таких вимог не існує.
Якщо ПП створюється юридичною особою - власником (наприклад, господарським товариством), то чи буде воно називатися приватним підприємством? Чи існують ПП, створені товариством з обмеженою відповідальністю, або акціонерним товариством, або громадською організацією, або релігійною організацією? Тим більше, що відповідно до ст. 9 Закону «Про господарські товариства» ці підприємства є до¬чірніми. Поняттям «дочірнє підприємство» оперує й ГК, у ч. 9 ст. 63 і в ст. 126 якого йдеться про них, як про залежні підприємства.
Тоді виходить, що приватне й дочірнє підприємства - поняття то¬тожні. Відповісти на запитання, наскільки це вірно, не уявляється мож¬ливим у зв'язку із заплутаністю господарського законодавства.
Отже, якщо ст. 113 ГК допускає створення ПП однією фізичною особою й створення ПП однією юридичною особою, то в дійсності створюються ПП тільки однією фізичною особою. Якщо ж підприємство створюється однією юридичною особою, то воно називається не ПП, а «підприємство громадської організації» (якщо вона виступила його засновником) або «дочірнє підприємство» (якщо заснувало таке під-приємство господарське товариство).
Відтак, якщо ПП із засновниками - юридичними особами не ство-рюються, то можна поставити під сумнів і той факт, що ПП може створюватися засновником - фізичною особою. Адже не може бути, щоб половина визначення ПП, наданого в ст. 113 ГК, була хибною і не приводила до створення ПП, а діяла лише друга половина цього визначення.

Якщо ж говорити про можливості створення ПП декількома осо¬бами (не важливо - фізичними чи юридичними), то потрібні серйозні підстави, щоб їх відмежувати від господарських товариств.
Цікавою є відповідь, що дає практика: ПП - це дуже зручна форма, тому що не вимагає мінімального статутного капіталу й взагалі нічим не регулюється, а дозволяє уникнути відповідальності засновника(ів) цього підприємства.
Безумовно, це змушує задуматися, чи може закон (тобто ГК) бути не тільки непродуманим і містити помилкову класифікацію підприємств, але й сприяти створенню юридичних осіб, за допомогою яких можли¬вими стають різні зловживання, що дозволяють при цьому несумлінним особам уникнути відповідальності?
4.2.2. Право на майно
Важливими при характеристиці ПП є й питання про його право на майно. Або те, чи ПП є власником свого майна, чи ні. Існує кілька точок зору щодо цього питання.
• Якщо виходити з того, що ПП з одним засновником може бути тільки унітарним (ч. 4 ст. 63 ГК), то можливі два варіанти: унітарне ПП може бути як власником, так і мати майно на праві господарсько¬го відання1.
• Мають місце й твердження, що ПП є не власником, а суб'єктом права господарського відання2.
• Протилежною є думка, що ПП є власником свого майна3.
Подібні розбіжності викликані не тільки спірністю правового стату¬су ПП (унітарного або корпоративного, заснованого одним або декіль¬кома засновниками, фізичними або юридичними особами), але й визна¬ченням ПП, наданим у статтях 113 й 63 ГК. Адже формулювання «підприємство, засноване на приватній власності», сприймається неод¬нозначно й не містить чіткої вказівки на те, чи є ПП власником, чи ні.
' Кібенко О. Правовий режим майна приватного підприємства // Юридичний радник. -2005.-№1.-С 37-41.
2 Балацька В. Щоб не сталося «ЧП», коли купуєш або продаєш ПП // Нотаріат для вас. -
2000. - № 4. - С 23.
3 Гула О. Перетворення приватного підприємства на приватне товариство: шляхи вдо¬
сконалення організаційно-правової форми підприємництва // Підприємництво, госпо¬
дарство і право. - 2003. - № 4. - С 82-84.

Увага! Можуть існувати:
і)ПП, створені однією особою (фізичною або юридичною) та кількома особами;
2) ПП - власники і ПП-невласники. Це слід з'ясувати на підставі їх статутів.
Якщо ПП створене одним засновником - фізичною особою і є власни-ком майна, то відповідно засновник власником бути не може, у нього виникають майнові права на майно ПП, але не право власності. Най-прийнятніше було б дані права назвати корпоративними, але цьому заважає ч. 4 ст. 63 ГК. Оскільки засновник один, то небезспірно нази¬вати його право часткою у статутному капіталі ПП, що становить 100% цього капіталу, логічніше тоді вказувати про право засновника на ста¬тутний капітал ПП. Однак підтримувати такий підхід так само безза¬перечно не можна, адже статутний капітал сам по собі не є оборото-здатним об'єктом, і тому право на нього також є достатньо умовним.
Отже, проблематика однозначного визначення прав засновника на майно ПП не може бути вирішена в сучасному стані регулювання ПП. Якщо неможливо взагалі відмовитися від такої форми, як ПП, і є нагальна потреба в позначенні тих прав, що має засновник, наприклад, у разі їхнього відчуження за договором чи в порядку спадкування, то найближчою до реальності є вказівка на нього як на майнове право за-сновника приватного підприємства.
Якщо ПП створене однією фізичною особою (тобто має одного заснов-ника - фізичну особу) і не є власником майна, то це майно належить ПП на праві господарського відання (ст. 136 ГК).
Власником же майна ПП буде сам засновник. Як власник засновник здійснює всі правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном. Тобто він може укладати правочини з ним (продавати майно ПП, передавати у спадщину тощо). Разом з тим дані питання мають врегульовуватися в статуті ПП, де встановлюється по-рядок відчуження майна ПП та укладення з таким майном інших право-чинів. Цей аспект важливий, оскільки засновник хоча і є власником майна ПП, але не повинен поводитися з ним так само, як і з іншим сво¬їм майном, бо майно ПП використовується в процесі діяльності іншої особи - приватного підприємства. Для порівняння: у державного чи

комунального підприємства, що не є власником, а власником його май¬на виступає відповідно держава або територіальна громада, майно не може бути цим власником вилучене в будь-який час, бо це завадить не тільки його діяльності, а й цивільному обороту, в якому дані підпри-ємства беруть участь. Те саме стосується й майна ПП.
У відношенні ПП як невласника варто вказати, що цього не пови¬нно бути, оскільки право господарського відання - суто радянське правове вигадництво. Воно було покликано виправдати існування монолітної державної власності, а за державними підприємствами, яких була переважна більшість, закріпити майно на іншому праві. Звідси й виникла така концепція, що, до речі різниться й з довірчою власністю. Це виключно розробка часів радянського права. Не тільки недоцільно, але й свідомо неправильно поширювати сьогодні спеці¬альний правовий режим, що був розроблений у радянські часи, на юридичних осіб приватного права. У цивільному обороті повинні бути тільки власники.
Якщо ПП створене декількома фЬичними особами і є власником майна, то воно являє собою так зване корпоративне підприємство (термін, застосовуваний в ГК), але не господарське товариство. На практиці такий варіант зустрічається вкрай рідко. Фактично в такому разі ПП майже ідентичне ТО В, а відрізняється від нього лише відсутністю міні¬мального статутного капіталу. Адже якби в нього був наявний цей ка¬пітал, то не було б сенсу в обранні такої організаційної форми підпри¬ємницької діяльності, як ПП.
Як і господарське товариство, таке ПП виступатиме власником, а його засновники матимуть корпоративні права, що визначатимуться правом на частку в статутному капіталі ПП. Останнє не суперечить визначенню корпоративних прав, наведених у ст. 167 ГК, бо їх можуть мати не лише учасники господарських товариств, а й особи, частка яких визначається в майні господарчого суб'єкта.
У разі відчуження даних прав предметом договору купівлі-продажу буде право на частку в статутному капіталі ПП.
Якщо ПП створене декількома фізичними особами і не є власником майна, тобто його майно належить на праві спільної власності його за-сновникам. Вірогідності створення таких ПП мало, оскільки нині навіть фермерські господарства, що раніше не вважалися власниками, а право

на майно яких належало членам цього фермерського господарства як співвласникам, сьогодні вже є власниками. Проте, якщо і припустити існування такої моделі ПП, то його засновники як співвласники матимуть право на частку в спільному майні - майні ПП, а ПП належатиме право господарського відання на це майно.
З огляду на численні нестиковки ПП з тією або іншою класифікацією, з тим або іншим підходом до його визначення, можна зробити єдино вірний висновок: ППяк окремого виду юридичної особи не існує й існува-ти не може. Як не може існувати, наприклад, така юридична особа, як товариство або господарське товариство. Ми не можемо їх створити. Ми можемо тільки створити товариство з обмеженою (додатковою) відповідальністю, повне, командитне або акціонерне товариство. Тому ПП повинне бути виключене з реальної дійсності, а реєстратори не повинні реєструвати такі юридичні особи, як ПП.

Увага! На це слід не тільки зважувати, а й, консультуючи засновників, які звернулися до нотаріуса для посвідчення уста-новчих документів чи засвідчення підписів на них, звертати їх увагу на такі неподолані труднощі, які спіткають їх у випадку створення ПП. Важливо, щоб засновники цеусвідом-лювали і не використовували надто проблемну форму, яка іменуєть¬ся «приватне підприємство». Більше того, бажано було б повсюдно проводити роботу з перетворення існуючих ПП на господарські товариства.
4.2.3. Відповідальність засновника за боргами ПП
Відповідно до загальних юридичних канонів юридична особа несе самостійну майнову відповідальність і згідно зі ст. 96 ЦК ні його заснов-ник (засновники) не відповідає за боргами створеної ними юридичної особи, ні остання не відповідає за боргами засновника. Тоді виходить, що засновник(и) ПП не відповідає за його боргами. Якщо ж застосува¬ти ст. 126 ГК, то згідно з їїч. 6 допускається відповідальність контролю¬ючого підприємства за боргами дочірнього.
Тому однозначно відповісти на запитання, чи нестимуть відповідаль-ність засновники ПП за його боргами чи ні, звичайно, за наявності умов для цього, неможливо.

4.2.4. Відчуження майнових прав, які належать засновникам ПП
Визначення корпоративних прав, закріплене у ст. 167 ГК, та поняття корпоративного підприємства, що міститься в ч. 5 ст. 63 ГК, дозволяють стверджувати, що корпоративні права мають учасники будь-якої госпо-дарської організації з корпоративним устроєм. Тому можна вважати, що в разі, коли ПП створене декількома засновниками, останні мають корпоративні права. Разом з тим це твердження не вирішує питання, чи можна відчужувати корпоративні права, оскільки наявні істотні пере-шкоди для визнання їх об'єктом цивільних прав, з яким можна укладати договори та інші правочини.
Законодавство розмежовує поняття «частка в статутному капіта-лі», «права учасників господарського товариства» та «корпоративні права». Щодо «прав засновника ПП», то вони в ГК взагалі не врегульо-вані, і дуже важко надати їм зрозумілу правову характеристику, тим більше, коли на практиці існують декілька різновидів приватних підпри-ємств - і власників, і невласників, і створених однією, і кількома осо¬бами, а отже, тих, в яких засновники мають корпоративні права, та ті, засновники яких цих прав мати не можуть.
Таким чином, як і в попередніх випадках аналізу правового статусу ПП та його майна, однозначності у відповіді на запитання, що являють собою ці права та стосовно їхнього обігу, не існує. Найлогічніше до-рівнятися до прав учасників ТО В, аби аналогічно поводитися з відчу-женням прав засновників ПП. Права учасників господарських товариств обумовлюються їх часткою в статутному (складеному) капіталі. Тому окремим оборотоздатним об'єктом корпоративні права не є. Об'єктом є частка в статутному (складеному) капіталі.
Отже, не слід вести мову і про відчуження корпоративних прав, що належать засновникові ПП, бо крім проблеми з оборотоздатністю кор-поративних прав взагалі вона ще й «подвоюється», оскільки йдеться не про «чисті» корпоративні права, а про «корпоративні права заснов¬ника ПП».
З наведених міркувань можна дійти висновку, що підчас існування в Україні суперечливого законодавства нотаріусам слід виходити з без-проблемного визначення предмета договору. Ним має бути частка в статутному капіталі ПП.

Якщо ж засновник ПП один, то як предмет договору купівлі-продажу має вказуватися майнове право засновника на майно ПП. Звичайно, що це компроміс, але компроміс розумний, бо інші варіанти тим більше неприйнятні.
4.2.5. Спадкування майна ПП
Спадкування майна ПП залежить від того, яке право мав засновник (чи засновники) на майно цього підприємства. Якщо засновник був власником, то спадкуватиметься майно ПП, яке і позначається у свідо¬цтві про право на спадщину. У противному разі спадкуватиметься майнове право засновника на майно ПП (на зразок з правом на частку в статутному капіталі учасника господарського товариства). Якщо ж ПП мало кілька засновників і йдеться про спадкування того, що нале¬жало одному з них, то до спадкової маси входитиме право на частку в статутному капіталі ПП.
Разом з тим залишається не з * ясованим питання, чи стає спадкоємець (спадкоємці) померлого засновником ПП, тобто чи заступає він (вони) місце померлого?
Як і стосовно інших численних запитань, це також не врегульовано в ГК. Очевидно, у такому разі воно має знайти належне регулювання на рівні статуту ПП. Слід зазначити, що це важливий аспект, оскільки як і у випадках з учасниками ТО В, спадкоємці засновника ПП можуть не виявити згоди вступити до ПП або інші засновники ПП виступатимуть проти. Тоді у спадкоємця виникає право вимагати від ПП сплатити йому частку майна ПП, пропорційну частці померлого. Виникає ситу¬ація, за якої частка в статутному капіталі не переходить до спадкоємця, а переходить натомість право майнової вимоги.
Бажано всі ці нюанси врегулювати в статуті ПП. Однак у разі від¬сутності такого регулювання і виникненні спору є високий ступінь ві¬рогідності того, що суд застосує за аналогією відповідні норми про права учасників ТОВ.
Отже, однозначної відповіді на питання, як спадкується майно ПП, надати не можна, адже слід, передусім, уважно проаналізувати його статут і зробити висновок, який правовий статус цього підпри¬ємства і правовий режим його майна. Від цього залежить, що спад¬куватиметься.

4.3. Підприємства з іноземними інвестиціями
4.3.1. Правовий статус підприємства з іноземними інвести¬ціями
Розвиток іноземного інвестування в Україні диктує необхідність аналізу правового статусу такого суб'єкта, як підприємства з іноземни¬ми інвестиціями (далі - ПП).
Правове регулювання такого підприємства здійснюється відповідно до Закону «Про режим іноземного інвестування», ГК, Закону «Про інвестиційну діяльність», а також інших нормативно-правових актів.
Закон «Про режим іноземного інвестування», визначає, що підпри¬ємством з іноземними інвестиціями є: підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодав¬ства України, іноземна інвестиція в статутному капіталі якого (за його наявності) становить не менше 10 відсотків.
Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвести¬ціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.
Майже аналогічне визначення ПП міститься в ГК (ч. 2 ст. 63), хоча в ньому не зазначається, що ПІІ може створюватися в будь-який організаційно-правовій формі. Стаття 63 ГК «Види та організаційні форми підприємств» серед інших підприємств зазначає й ПІІ. З цього може здатися, що ГК запроваджує інший підхід, ніж це передбачено в Законі «Про режим іноземного інвестування». Утім, навряд чи окре¬мими організаційно-правовими формами можна визнати інші, наведені в ст. 63 види та форми підприємств, - приватні, державні, комунальні, унітарні, корпоративні, малі тощо.
Принципова різниця між підходами щодо правового статусу ПІІ, які містяться в ГКта в Законі «Про режим іноземного інвестування», по¬лягає в такому: або можна створювати ПІІ як таке (тобто воно буде іншим, ніж ТОВ, AT та т.п.), або ПІІ створюється у звичайній формі товариства (скоріше за все - господарського), яке буде віднесене до ПІІ за наявності умов, передбачених в ст. 1 Закону «Про режим іноземного інвестування», - наявності іноземної інвестиції у встановленому роз¬мірі. Слід зауважити, що давно устоявся другий підхід.
ЦК розглядає підприємство як єдиний майновий комплекс і не від¬носить його до організаційно-лравових форм чи видів юридичної особи.

Увага! ПП слід віднести до товариств з урахуванням особливостей законодавчого врегулювання, передбаченого Законом «Прорежим іноземного інвестування». ШІ, якемае за мету отримання прибутку, буде мати статус господар-ського товариства і створюватися відповідно як AT, ТОВ,
ТАВ, повне або командитне товариство. Найбільш поширені ППу
формі AT або ТОВ.
Відтак, на ШІ поширюються положення Закону «Про господарські товариства», який закріплює питання їхнього створення та припинен¬ня (ст. 19), визначає їх учасників (ст.З), права та обов'язки (статті 10, її), найменування (ст.2), установчі документи (ст. 4), строк діяльності (ст. 5), державну реєстрацію товариства (ст.6) та змін до його установ¬чих документів (ст. 7) та ін.
Таким чином, на ШІ, залежно від характеру його діяльності по-ширюється дія певної сукупності законів та підзаконних нормативно-правових актів, серед яких ЦК, ГК та закони «Про режим інозем¬ного інвестування», «Про господарські товариства», «Про інвестиційну діяльність», Порядок визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями, затверджений Постановою КМУ від 05.09.1996 р. № 1061, Постанова КМУ від 07.08.1996 р. № 937 «Про порядок видачі, обліку і погашення век¬селів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземно¬го інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвес¬тиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна» та ін.
4.3.2. Критерії віднесення товариства до ШІ
Критерієм віднесення товариства до ПП є обов'язкова наявність в його статутному капіталі іноземної інвестиції в розмірі не менше 10 і не більше 99, 9 %, оскільки у противному разі ця юридична особа стає «іноземним підприємством» (ст. 117ГК).
Іноземне підприємство - це унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі влас-ності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Отже, за ГК:
- по-перше, іноземне підприємство, не завжди є господарським товариством, оскільки останнє, навіть якщо всі частки або акції належать одному учас¬нику (компанія однієї особи), все одно є корпоративною юридичною особою. А іноземне підприємство може бути й унітарним, тобто таким, що не припускає поділу статутного капіталу на частки. Це само по собі доводить, що ГК розцінює ці підприємства як окрему організаційно-правову форму, що не збігається з господарськими товариствами;
- по-друге, іноземне підприємство за ГК створюється й реєструється в Україні. Це принципово змінює усталене уявлення про іноземні підприємства як такі, що створені за межами України, тобто за за-конодавством іншої держави;
- по-третє, принциповою відмінністю іноземного підприємства та ПП за ГК є те, що перші мають одного або кількох учасників (заснов-ника/ів) - тільки іноземних фізичних чи юридичних осіб, а другі -поряд з іноземцями - й вітчизняних учасників. Хоча останнє є лише припущенням, оскільки ані в ст. 116 ГК, ані в ст. 1 Закону «Про режим іноземного інвестування» не встановлюється вимога до учасників ПП, щоб хоча б один із них був іноземною фізичною або юридичною особою. Адже у визначеннях ПП вказується лише на те, що в нього вноситься іноземна інвестиція. Але хто її вносить, у за¬конах прямо не визначається;
- по-четверте, у ч. 4 ст.117 ГК зазначається, що умови і порядок ство-рення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом, Законом України «Про режим іно¬земного інвестування», іншими законами. Тобто іноземне підпри¬ємство, за ГК, є певним різновидом ПП. А відтак, воно також не являє собою окрему організаційно-правову форму, а, як і ШІ, має створюватися в уже встановленій формі, тобто у формі підприєм¬ницького товариства. У свою чергу, виходить, що іноземне підпри¬ємство не може бути унітарним, бо товариство має завжди корпо¬ративний устрій.
Викладене вище доводить суперечливість господарсько-правового регу¬лювання ШІ та іноземних підприємств, які слід створювати, як то склалося до набрання чинності ГК у формі господарського товариства, зокрема ТОВ, ТАВ або AT.

При цьому Закон імперативно вимагає наявності у статутному капіталі ШІ іноземної інвестиції, що становить не менше десяти від¬сотків. Натомість постає питання, чи залежить статус ШІ від цієї умови і які правові наслідки в разі, якщо їх відсоток буде нижчим, ніж установлений законом? Відповідь очевидна - жодних негативних правових наслідків для діяльності юридичної особи в цьому випадку не існує. Це впливає лише на правовий статус господарського товари¬ства. Так, відсутність у статутному капіталі господарського товариства десяти відсотків іноземних інвестицій робить його звичайним госпо¬дарським товариством. А за наявності цих десяти відсотків господар¬ське товариство являтиме собою ШІ.
4.3.3.Учасники ПІІ
Закон «Про режим іноземного інвестування», надаючи визначення підприємству з іноземними інвестиціями, не вказує на його учасників, а лише побіжно зазначає їх (ст. 17). ГК розглядає ПІІ лише як засновника іншої юридичної особи (п. 4 ст. 116), ЦК не містить положень про них (оскільки не регулює й самі ПІІ), не зазначені вони і в спеціальних за-конах та нормативно-правових актах.
Водночас постає питання: якщо ПІІ є за ГК окремою організаційно-правовою формою підприємства, то мали б бути окремо визначені й його учасники та їх права і обов'язки, які різняться від тих прав і обов'язків, що мають учасники господарських товариств. Утім, ГК фіксує права учасників інших юридичних осіб - господарських товариств (статті 80, 85, 86, 88, 89,91 ГК), об'єднань підприємств (статті 120,123,124 ГК), промислово-фінансової групи (ст. 125 ГК), а нічого не зазначає про права учасників ПІІ. Це свідчить про те, що ГК, попри твердження, що ПІІ є окремою організаційно-правовою формою підприємств, фактич¬но ототожнює його з організаційно-правовою формою відповідної юридичної особи - господарського товариства. Саме тому вважається достатнім урегулювання прав учасників ПІІ як прав учасників госпо¬дарських товариств (АО, ТОВ, ТДВ та ін.).
У відсутність окремого законодавчого врегулювання до учасників ПІІ мають застосовуватися загальні положення про учасників госпо-дарських товариств. Відповідно до ЦК та Закону «Про господарські товариства» ними є фізичні особи (громадяни України, іноземні гро-

мадяни, особи без громадянства), юридичні особи - як вітчизняні, так і іноземні, а також міжнародні організації. При цьому законом гаранто-вано рівність цих суб'єктів щодо участі в товаристві.
Закон також розглядає поняття єдиного учасника. Ним може бути фізична та юридична особа, яка створила господарське товариство одноособово. Очевидно, що це стосується участі одного іноземного інвестора у створенні товариства - АГ або ТОВ, яке за ГК і являтиме собою іноземне підприємство.
Варте уваги і правове становище іноземного інвестора. Потребує визначення, хто ним може бути, як він діє в Україні та які правові гаран-тії його діяльності.
• Закон визначає поняття іноземного інвестора і перелічує суб'єктів, які можуть ним бути - це суб'єкти, які проводять інвестиційну діяльність в Україні, тобто здійснюють сукупність практичних дій щодо реалізації інвестицій (п. 1 ст. 1 Закону «Про режим іноземного інвестування», п. 1 ст. 2 Закону «Про інвестиційну діяльність»).
• Іноземними інвесторами є:

- юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;
- фізичні особи - іноземці, які не мають постійного місця прожи¬вання на території України і не обмежені в дієздатності;
- іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
- інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

• Займаючись інвестиційною діяльністю, іноземні інвестори вклада-ють певні цінності (іноземні інвестиції) в об'єкти інвестиційної діяль¬ності - будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах економіки, цінні папери, цільові грошові вклади, науково- технічну продукцію, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування», ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).
• Метою вкладення цих цінностей може бути як отримання прибут¬ку, так і досягнення певного соціального ефекту.
• Іноземний інвестор, здійснюючи інвестиційну діяльність в Україні, може діяти безпосередньо в межах своєї дієздатності або через пред-

ставника, що означає видачу останньому відповідного доручення. До-говір доручення укладається між іноземним інвестором та іншою осо¬бою, яка буде представляти його інтереси в Україні з приводу вкладення інвестиції та відповідної реалізації прав учасника господарського това-риства, до якого була внесена інвестиція, - корпоративних прав. Тому інвестору необов' язково бути присутнім в Україні на загальних зборах чи на засіданнях інших органів, до яких його було обрано, оскільки це може бути складним та незручним для нього.
• Зазвичай на підставі договору доручення іноземним інвестором ви-дається довіреність, яка надає право представнику діяти від імені інозем-ного інвестора як у державних органах, так і в органах управління ПП. У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначено юридичні дії, які належить учинити повіреному. Ці дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК). Крім того, договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, а також строк дії доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. При цьому довіреність має складатися за законом країни походження іноземного інвестора.
У п. 146 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріу-сами України вказується, що нотаріуси посвідчують довіреності, скла-дені від імені фізичної особи або юридичної особи, на ім'я однієї або кількох осіб з чітко визначеними юридичними діями, які належить учи-нити представникові.
Як правило, довіреність видається іноземним інвестором за місцем свого проживання, але може видаватися й в Україні під час його пере-бування тут. У першому випадку діють правила країни місця проживан-ня іноземного інвестора з урахуванням вимог українського законодав-ства. У другому - українське законодавство.
• За загальним правилом довіреність повинна мати письмову форму, а нотаріальному посвідченню підлягає в разі, коли видається на здійс¬нення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню (ч.І ст.245 ЦК). Довіреність та її скасування підлягають обов'язковій ре¬єстрації в Єдиному реєстрі довіреностей відповідно до вимог Поло¬ження про Єдиний реєстр довіреностей для довіреностей, виданих на території України.

Стаття 34 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка регулює право, що застосовується до довіреності, встановлює, що по-рядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, в якій видана довіреність.
При видачі довіреності слід керуватися також Положенням про по-рядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 27.12.2004 р. № 142/5/310.
Довіреність має бути перекладена та легалізована. Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладе¬ні їй нотаріусом або перекладачем у письмовій або усній формі, про що зазначається в посвідчувальному написі. При цьому особа, що не воло¬діє мовою, якою виготовлено документ, підписується тією мовою, яку вона знає (п. 9 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій но¬таріусами України).
Документи, які складено за кордоном за участю іноземної влади або від неї виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації орга-нами Міністерства закордонних справ України. Без легалізації такі до-кументи приймаються нотаріусами лише у випадках, передбачених за-конодавством України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (щодо яких держава Україна визнала себе правонаступником). (Перелік держав та відповідних до¬говорів див. том 2, с 38.)
Якщо довіреність видана таким іноземним інвестором, як іноземна юридична особа публічного права, іноземна держава чи орган держав¬ної влади та місцевого самоврядування, то така довіреність має статус офіційного документа - письмового підтвердження фактів та подій, що мають юридичне значення, або з якими чинне законодавство пов'язує виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків фізичних або юри-дичних осіб та підлягає консульській легалізації (п. 1.1 Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні та за кордоном). При цьому консульська легалізація здійснюється виключно стосовно офіційних документів, які видані за участю органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, і не поширюється на до-кументи міжнародних громадських організацій.

Така легалізація здійснюється уповноваженим працівником Депар-таменту консульської служби МЗС України, представництв МЗС на території України або консульською посадовою особою закордонної дипломатичної установи України (п. 2.2 Інструкції про порядок кон-сульської легалізації офіційних документів в Україні та за кордоном).
Довіреність, складена за участю органів державної влади та органів місцевого самоврядування або таких, що від них виходять, як на тери-торії України, так і за кордоном, підлягає консульській легалізації після нотаріального засвідчення її копії та оформлення Міністерством юсти¬ції України (п. 4.2 Інструкції про порядок консульської легалізації офі¬ційних документів в Україні та за кордоном).
Департамент консульської служби МЗС України також приймає на легалізацію:
а) офіційні документи, крім документів комерційного характеру,
складені і засвідчені на території іноземних держав органами державної
влади, які уповноважені підтверджувати їх дшсність, і призначені для
використання в Україні за умови їх засвідчення в МЗС країни походжен¬
ня документа та її дипломатичного представництва в Україні в установ¬
леному порядку;
б) офіційні документи, складені і засвідчені безпосередньо в дипло¬
матичних представництвах іноземних держав в Україні;
в) офіційні документи, складені і засвідчені компетентними органами
держав, з якими Україна має двосторонні (багатосторонні) угоди про
правову допомогу, що передбачають відмову від легалізації офіційних
документів, для використання в третіх країнах, за умови їх засвідчення
в дипломатичних представництвах цих держав в Україні.
4.3.4. Статутний капітал ПП
Підприємство з іноземними інвестиціями, як і будь-яка інша юри¬дична особа, може мати свій статутний капітал.
За загальним правилом вкладами до статутного капіталу ПП можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку. Остання здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, установлених законом, вона під¬лягає незалежній експертній перевірці (п. 2 ст. 115 ЦК).
Закон «Про режим іноземного інвестування» оперує специфічним терміном, який характеризує внесок до статутного капіталу юридичної осо-

би - іноземні інвестиції, тобто цінності, що вкладаються іноземними інвес-торами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Закон «Про режим іноземного інвестування» установлює перелік іно¬земних інвестицій, які можуть бути вкладом до статутного капіталу ПП:
- іноземна валюта, що визнається конвертованою Національним банком України;
- валюта України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвесту¬вання чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законо¬давства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
- будь-яке рухоме і нерухоме майно та пов'язані з ним майнові права;
- акції, облігації, інші цінні папери, а також корпоративні права (пра¬ва власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражені у конвертованій валюті;
- грошові вимоги та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвер-тованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
- будь-які права інтелектуальної власності, вартість яких у конвертова-ній валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також під-тверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарш і послуг, ноу-хау тощо;
- права на здшснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природнихресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конверто-ванії! валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни швестора або міжнародними торговельними звичаями;
- інші цінності відповідно до законодавства України.
Законодавством урегульовано специфічні аспекти щодо майнового
режиму внесків у статутний капітал підприємства з іноземними інвести-ціями. Так, майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвес¬тора до статутного капіталу ПП, звільняється від обкладення митом. Виключення становлять товари для реалізації або власного споживання

632 ^p*J£^
(п. 1 ст. 18 Закону «Про режим іноземного інвестування»). Режим пропуску такого майна на територію України врегульовано Законом «Про режим іноземного інвестування» та Постановою КМУ від 07.08.1996 p. № 937 «Про порядок видачі, обліку і погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвес¬тора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність, та сплати ввізного мита у разі відчуження цього майна».
4.3.5. Створення ПІІ
Створення ПІІ за законодавством України відбувається за загальни¬ми правилами, оскільки законодавство не передбачає особливого по¬рядку їх створення. Утім, у ЦК та законах «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» та «Про режим іно-земного інвестування» позначаються певні умови, за наявності яких юридична особа визнається ПІІ:
і) до установчих документів ПІІ закон ставить певні вимоги. Так, крім відомостей, передбачених законодавством України для відповідних організаційно-правових форм юридичних осіб, вони повинні містити відомості про державну приналежність їх засновників (учасників) (ст. 17 Закону «Про режим іноземного інвестування»);
2) існує певна вимога до документів, що подаються для державної реєстрації Till: іноземна юридична особа, яка засновує або бере участь у заснуванні суб'єкта підприємницької діяльності на території України, зобов'язана засвідчити свою реєстрацію у країні місцезнаходження від-повідними документом - витягом із торговельного, судового, банків¬ського реєстру. Цей документ повинен відповідати вимогам, що став¬ляться до оформлення документів, які подаються державному реєстратору (п. 7 ст. 24 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»);
З ) внески до статутного капіталу ПІІ, тобто іноземні інвестиції, а також інвестиції українських партнерів, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін на основі цін міжнарод¬них ринків або ринку України. Перерахування інвестиційних сум в іно¬земній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, який визначається Національним банком України.

^Щ?ЗбЗЗ
При цьому важливим є визначення дня, на який вираховується курс НБУ, адже він може змінитися в період між складанням статуту та дер-жавною реєстрацією ПІІ або посвідченням договору між учасниками, в якому також вказуються розміри вкладів, та державною реєстрацією.
У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців із дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвесту-вання в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю намомент припинення інвестиційної діяльності (ст. 11 Закону «Про режим іно-земного інвестування»).
4.3.6. Державна реєстрація ПІІ
Державній реєстрації підлягає також сама іноземна інвестиція. Така реєстрація здійснюється відповідними міськими державними адміні-страціями, які є її органами1, у визначеному законом порядку (п. 1 ст. 395 ГК, ст. 13 Закону «Про режим іноземного інвестування»). Положенням «Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій» фіксується перелік документів, які іноземний інвестор або уповноважена ним осо¬ба мають подати до органу державної реєстрації.
Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом при-своєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвес-тиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчу-ється підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації (п. 5 Положення).
Як і в разі державної реєстрації юридичних осіб, закон передбачає відмову в державній реєстрації й іноземних інвестицій, фіксує підстави такої відмови, визначає форму її складення, а також право юридичної особи оскаржити відмову в державній реєстрації в судовому порядку (ст. 14 Закону «Про режим іноземного інвестування»).
Передбачаються також правові наслідки незареєстрованості інозем¬них інвестицій. Так, незареєстровані іноземні інвестиції не дають пра¬ва на одержання пільг та гарантій, передбачених законом для іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями (ч. З ст. 395 ГК). 1 Пункт 2 Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвер-дженого Постановою КМУ від 07.08.1996 р. № 928.

4.3.7. Здійснення підприємницької діяльності ШІ
Ще однією характерною рисою підприємства з іноземними інвести-ціями є можливість здійснення ним підприємницької діяльності.
За загальним правилом воно самостійно визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), включаючи ціну на них (ст. 18 Закону «Про режим іноземного інвестування»). ШІ також має право виготовляти продукцію, визначення та перелік якої закріплено в Порядку визначен¬ня продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвести¬ціями, затвердженому Постановою КМУ від 05.09.1996 р. № 1061. Так, серед цієї продукції зазначено продукцію мисливського, рибальського та морського промислів, рослинну продукцію і т.ін. (п. З Порядку). Утім, неточним є віднесення до продукції власного виробництва корисних та супутніх копалин. Очевидно, що може йтися лише про видобування.
Для здійснення своєї діяльності ШІ має право залучати на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шля¬хом організації конкурсів і торгів.
ПП при здійсненні ними підприємницької діяльності мають певні обов'язки:
- додержуватись державних норм і стандартів, встановлених законо-давством України;
- виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, які пред'являються в межах їх компетенції;
- в установленому порядку надавати бухгалтерську і статистичну звітність;
- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного законодавства;
- виплачувати податки й інші платежі з дотриманням положень За¬кону України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» від 17,02.2000 р. № 1457-ІП;
- у відповідних випадках одержати ліцензію згідно з Порядком при-йняття та розгляду Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України документів для отримання індивідуальних ліцен¬зій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами Украї¬ни, затвердженим Наказом Мінекономіки України від 07.11.2000 р. № 240, та Інструкцією про порядок видачі індивідуальних ліцензій

на здійснення інвестицій за кордон, затвердженою Постановою
Правління Національного банку України від 16.03.1999 р. № 122.
Продукція підприємств з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензу¬ванню та квотуванню за умови її сертифікації як продукції власного вироб¬ництва в порядку, установленому Кабшетом Міїистрш України.
Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між підприємством з іноземними інвестиціями та іншими суб'єктами, є договір, який повинен у необхідних випадках відповідати Положенню про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.1997 р. № 112.
4.3.8. Право власності. Право інтелектуальної власності ПП
ПП, як будь-яке господарське товариство, є власником свого майна. Як будь-який власник ПП може на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.
Між тим законом окремо регулюється право ПП передавати на основі договору володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результати 'їх здійснення фізичним і юридичним особам у порядку, встанов¬леному законодавством (п. З ст. 7 Закону «Про швестицшну діяльність»). З викладеного вище виходить, що інвестиція, внесена до ПП, зако¬нодавцем розглядається дещо окремо від іншого майна ПП. Підсилює це враження положення Закону про те, що іноземному інвестору гаран¬тується повернення інвестиції. Так, за загальним правилом у разі при¬пинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного капіталу) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припи¬нення інвестиційної діяльності (ст. 11 Закону «Про режим іноземного інвестування»). Тобто виходить, що інвестицію слід повертати ту, що була внесена і за тією оцінкою, яка зазначена в статуті. Але це часто не¬можливо за причини амортизації основних фондів, унесених як інвес¬тиції (наприклад, обладнання), або використання матеріалів, унесених як такі. Якщо ж вноситься майнове право на об'єкт інтелектуальної власності, то воно з часом може знецінитися.

636 &фь*~
Крім того, для українських учасників господарських товариств подіб-ної норми про повернення їм майна, унесеного як вклад до статутного капіталу, законом не встановлено. Тому зазначене право іноземного інвестора є надто проблематичним.
Законодавством урегульована охорона і здійснення прав інтелекту-альної власності підприємств з іноземними інвестиціями. Так, останні самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію в Укра¬їні та за кордоном) винаходів, промислових зразків, товарних знаків та інших, які їм належать, об'єктів інтелектуальної власності відповідно до законодавства України.
Підприємства з іноземними інвестиціями виплачують податки в загаль-ному порядку відповідно до вимог податкового законодавства України. Утім, Законом «Про іноземні інвестиції», що втратив чинність у зв'язку з прийняттям Закону «Про режим іноземного інвестування», передбача-лись певні пільги для іноземних інвесторів. Нині ж діючий Закон «Про режим іноземного інвестування» прямо не передбачає таких пільг.
Законом «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження», встановлюється, що на території України до суб'єктів підприємницької діяльності або інших юридичних осіб, їх філій, відділень, відокремлених підрозділів, включаючи постійні пред-ставництва нерезидентів (далі - підприємства), створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення, застосо-вується національний режим валютного регулювання та справляння податків, зборів (обов'язкових платежів), установлений законами Укра¬їни для підприємств, створених без участі іноземних інвестицій.
4.4. Біржі
ЦК України безпосередньо не містить будь-яких положень щодо правового статусу бірж як суб'єктів цивільного права. Власне, біржі та біржова діяльність у тексті ЦК згадуються лише двічі: у ст. 650 (щодо особливостей укладення договорів на біржах) та у ч. 4 ст. 656 (правова регламентація відносин щодо договорів купівлі-продажу на біржах).
Отже, ключовими законодавчими актами з питань бірж є ГК України, а також закони України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. № 1956-ХІІ й «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 р. № 3480-IV.

Слід мати на увазі, що незважаючи на наявність у вказаному ключо-вому нормативному матеріалі кодифікованого акта (ГК) спеціальне біржове законодавство позбавлене, так би мовити, «загальної частини», тобто норм, які могли б бути застосовані до усіх видів бірж. Справа в тому, що сам ГК окремо регламентує правовий статус товарних (статті 278-282) і фондових (статті 360-361) бірж. Зазначене змушує в межах цього видання аналізувати особливості товарних та фондових бірж окремо, без виділення спільних рис та схожих відносин у біржовій тор-гівлі товарними та фондовими цінностями.
4.4.1. Товарні біржі
Товарна біржа - це особливий суб'єкт господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям (ч. 1 ст. 279 ГК). Визначення товарної біржі, яке надається в ч. 1 ст. 1 Закону України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. № 1956-ХІІ, є в цілому аналогічним і тільки додатково ак¬центує увагу на природі товарної біржі як організації - об'єднанні осіб.
Організаційно-правова форма товарної біржі. Питання щодо організаційно-правової форми товарної біржі на практиці й в теорії вирі-шується неоднозначно, чому немало сприяє заплутаність приписш спеці¬ального біржового законодавства. Так, з наведених вище легальних визначень товарної біржі безпосередньо зробити висновок про її організаційно-правову форму неможливо, адже з них лише випливає, що:
а) товарна біржа є господарською організацією (ч. 1 ст. 278 ГК);
б) товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання (ч. 1
ст.279ГК);
в) товарна біржа є організацією (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про
товарну біржу»).
Сукупність зазначених характеристик дозволяє однозначно зробити лише той висновок, що товарна біржа у всякому випадку має бути юри-дичною особою (що підтверджують й прямі приписи ч. 2 ст. 279 ГК й ч. 2 ст. 1 Закону України «Про товарну біржу»), адже за змістом п. 1 ч. 2 ст.55 ГК такий різновид суб'єктів господарювання, як господарська організація, завжди має статус юридичної особи.
Вирішити питання про організаційно-правову форму товарної біржі можливо лише послідовно обмежуючи коло припустимих форм з огля-

638 &ф*Я~
ду на певні ключові приписи чинного біржового законодавства щодо правового статусу товарних бірж, а саме:
а) відповідно до ч. 7 ст. 279 ГК та ч. З ст. 1 Закону України «Про
товарну біржу», за якими товарна біржа не має на меті одержання при¬
бутку. За таких умов з можливих для товарної біржі організаційно-
правових форм автоматично виключаються всі підприємницькі товари¬
ства (у тому числі виробничі кооперативи);
б) відповідно до ч. З ст. 279 ГК та ч. 2 ст. 5 Закону України «Про то¬
варну біржу» засновниками і членами товарної біржі не можуть бути
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також
державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю
або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або
місцевих бюджетів. Зазначене виключає для товарної біржі організаційно-
правову форму державного, комунального чи змішаного підприємства;
в) відповідно до ч. З ст. 279 ГК, а також ч. 1 ст. 5 Закону України «Про
товарну біржу» товарна біржа створюється на основі добровільного
об'єднання заінтересованих суб'єктів господарювання (юридичних чи
фізичних осіб). Зазначене унеможливлює створення товарної біржі в
організаційно-правовій формі будь-якого унітарного підприємства
(в тому числі приватного підприємства). З цих же причин неможливим
є створення товарної біржі в організаційно-правовій формі установи,
адже товарна біржа є об'єднанням осіб, а установа - цільовим об'єднанням
чи виділенням майна (ч. З ст. 83 ЦК).

Увага! Єдиною можливою для створення товарної біржі організаційно-правовою формою є непідприємницьке товари¬ство (ст. 85 ЦК).
Разом з тим з практичних позицій слід мати на увазі, що КОПФГ передбачено окрему організаційно-правову форму - товарна біржа (код 915, розділ 900 «Інші організаційно-правові форми»). При цьому необ-хідно враховувати й те, що таке вирішення розглядуваного питання суперечить закону з вищевикладених підстав.
Заснування та державна реєстрація товарної біржі. Заснування та державна реєстрація товарних бірж за змістом ч. 6 ст. 279 ГК та ст. 7 Закону України «Про товарну біржу» здійснюється в загальному по-рядку, передбаченому ЦК, ГК та Законом України «Про державну ре-

єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Разом з тим для товарних бірж законодавчо передбачено й певні особливості їх створення.
Слід мати на увазі, що відповідно до ч. З ст. 279 ГК товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання заінтересованих суб'єктів господарювання.

Увага! Положення н. 1 ст. 5 Закону України «Про товар¬ну біржу» про можливість заснування товарних бірж юри¬дичними та фізичними особами слід тлумачити обмежуваль¬но: товарна біржа може бути заснована тільки такими юридичними та фізичними особами, які мають статус суб'єкта господарювання відповідно до приписів ст. 55 ГК.
Крім того, за прямими приписами ч. З ст. 279 ГК та ч. 2 ст. 5 Закону України «Про товарну біржу» засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самовря-дування, а також державні і комунальні підприємства, установи та ор-ганізації, що повністю або частково утримуються за рахунок Держав-ного бюджету України або місцевих бюджетів.
Законодавчі приписи щодо установчих документів товарної біржі не є однозначними. Оскільки товарна біржа створюється у формі непід-приємницького товариства, то на процес її заснування поширюються приписи ч. 2 ст. 87 ЦК, відповідно до яких установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький до-говір між учасниками (тобто тільки щось одне з двох вказаних), якщо інше не встановлено законом. Утім, неважко побачити, що ця норма цивільного законодавства не є абсолютно визначеною. З одного боку, ЦК не визначає точно, які саме документи є установчими для непідпри-ємницьких товариств (на відміну від товариств підприємницьких, щодо яких відповідні вказівки у нормах ЦК є однозначними). З іншого ж - іс¬нує закон, до якого відсилають положення ч. 2 ст. 87 ЦК: згідно і з ч. 1 ст. 57 ГК установчими документами суб'єкта господарювання є і заснов-ницький договір, і статут. До того ж спеціально для бірж частини 4 та 5 ст. 279 ГК передбачають і укладення засновницького договору, і за-твердження статуту.

640 ^gS^g-

Увага! Виходить, що за ГК установчими документами товарної біржі є засновницький договір та статут одно-часно. Це не відповідає загальному цивілістичному підходу щодо того, що всяка юридична особа може мати лише один установчий документ.
Зміст засновницького договору товарної біржі визначається як за-гальними приписами цивільного законодавства з цього питання (ч. 2 ст. 88 ЦК, ч. З ст. 57 ГК), так і спеціальними приписами біржового за-конодавства (ч. 4 ст. 279 ГК, ч. З ст. 5 Закону України «Про товарну біржу»), відповідно до яких засновницький договір товарної біржі має також містити положення про порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов'язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків.
Зміст статуту товарної біржі визначається як загальними приписами цивільного законодавства з цього питання (ч. 1 ст. 88 ЦК, ч. 4 ст. 57 ГК), так і спеціальними приписами біржового законодавства (ст. 6 Закону України «Про товарну біржу»), відповідно до яких статут товарної біржі додатково до визначених загальними правилами положень має визначати також: а) організаційну структуру біржі, що не є рівнозначною структурі органів управління біржею; б) права та обов'язки членів бір¬жі та біржі перед третіми особами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед її членами; в) порядок і умови застосування санкцій; г) майнову відповідальність членів біржі.
Структура органів управління товарною біржею. Структура органів управління товарною біржею визначена ст. 11 Закону України «Про товарну біржу». Крім того, питання управління товарною біржею, що за своєю організаційно-правовою формою є непідприємницьким товариством, регламентуються також приписами статей 98 і 99 ЦК.
Вищим органом управління товарної біржі є загальні збори її членів. Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про товарну біржу» членами товарної біржі є засновники, а також прийняті до її складу згідно зі статутом біржі вітчизняні та іноземні юридичні і фізичні особи. По¬рядок прийняття у члени біржі та вибуття зі складу її членів визначаєть¬ся статутом товарної біржі. Оскільки за змістом ч. З ст. 279 ГК та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про товарну біржу» товарна біржа об'єднує

-=^Щ^641
суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність), то юридичні та фізичні особи, які не є суб'єктами господарювання в розумінні ст. 55 ГК, не тільки не можуть виступати засновниками біржі, а й не вправі становитися чле¬нами вже заснованої товарної біржі.
У період між загальними зборами членів товарної біржі управління нею здійснює біржовий комітет (рада біржі), яка є колективним вико-навчим органом товарної біржі. Виконавча дирекція біржі не включена ст. 11 Закону України «Про товарну біржу» до складу її органів управ-ління і тому не може вважатися виконавчим органом товарної біржі1.
Контролюючим органом товарної біржі є контрольна (ревізійна) комісія. Біржовий комітет (рада біржі) і контрольна (ревізійна) комісія обираються загальними зборами членів товарної біржі, компетенція та повноваження комітету і комісії визначаються статутом товарної біржі. Закон не визначає мінімального чи максимального кількісного складу біржового комітету (ради біржі) і контрольної (ревізійної) комісії, а так само не визначає строк їх повноважень і того, чи мають право оби-ратися до складу цих органів особи, що не є членами біржі. Зазначені питання також мають врегульовуватися статутом товарної біржі, адже за змістом своїм входять до складу поняття «порядку утворення» ор-ганів управління товарної біржі.
Управління товарною біржею. Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України «Про товарну біржу» для управління товарною біржею та забезпечен¬ня її функцій на біржі створюються виконавча дирекція (яка, виходячи з її назви, є завжди органом колегіальним) та спеціальні підрозділи: розрахункова палата, біржовий арбітраж, котирувальна комісія та інші підрозділи і допоміжні служби, необхідні для її діяльності.
При цьому ст. 11 вказаного Закону не визначає ані виконавчу дирек-цію, ані інші структурні підрозділи біржі як органи управління товарною біржею. Разом з тим на практиці трапляються випадки, коли структур¬ні підрозділи біржі (найчастіше - виконавча дирекція) наділяються в статуті біржі повноваженнями саме органів управління, і суди не вба¬чають у цьому нічого протизаконного. Більше того, трапляється фор¬мування відповідно до статуту біржі одноосібного виконавчого орга-
1 Разом з тим практика не завжди дотримується вказаного обмеження (див. «Управління товарною біржею» цього коментарю).

642 ^фь%^
ну - виконавчого директора1. Зазначена практика суперечить приписам статей 11 і 12 Закону України «Про товарну біржу», що не передбача¬ють можливості існування одноосібних органів управління біржею взагалі. Послатися ж тут на положення ч. 2 ст. 99 ЦК, яка припускає існування у товаристві одноосібного виконавчого органу, на наш погляд, не можна, адже відповідні норми статей 11 і 12 Закону України «Про товарну біржу» є згідно з ч. 2 ст. 9 ЦК спеціальним законом, що перед-бачає особливості регулювання майнових відносин у сфері господарю¬вання (у даному випадку - у сфері біржової діяльності).
Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про товарну біржу» підрозділи біржі діють на основі положень, що затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або уповноваженим ними органом (звичайно, під таким органом мається на увазі орган біржі). Разом з тим відповідно до абз. 6 ч. 2 ст. 6 вказаного Закону організаційна структура біржі має визна¬чатися її статутом. Тому створення підрозділів біржі, не передбачених її статутом, без внесення до статуту відповідних змін є неправомірним.
Майно товарної біржі. Товарна біржа є власником свого майна (ч. З ст. 13 Закону України «Про товарну біржу»). У цілому, вказаний Закон не визначає будь-яких істотних особливостей у правовому режимі май¬на товарної біржі, обмежуючись у своїх статтях 13 та 14 загальними декларативними положеннями. Отже, майно товарної біржі формуєть¬ся та використовується у порядку, загальному для юридичних осіб певної організаційно-правової форми взагалі.
Припинення товарної біржі. Добровільне припинення (реоргані¬зація з припиненням чи ліквідація) товарної біржі здійснюється за рі¬шенням загальних зборів членів біржі (ст. 282 ГК, ст. 21 Закону України «Про товарну біржу»). Щодо порядку реорганізації товарної біржі шляхом виділу закон взагалі не містить будь-яких спеціальних приписів,
' Так, Київський міжобласний апеляційний господарський суд у своїй постанові від 20.07.2006 р. у справі № 02-03/1022/11, вирішуючи процесуальне питання про право виконавчого директора товарної біржі на підписання позовної заяви, з посиланням на ст. 12 Закону України «Про товарну біржу» визнав виконавчого директора органом управління (виконавчим органом) біржі й зазначив, що право підписання позовної за¬яви у нього було. Таке трактування процесуальних прав виконавчого директора біржі без коригування може бути перенесено й на матеріальні правовідносини (не говорячи вже про фактичне визнання судом законності створення на підставі статуту біржі тако¬го органу управління, як виконавчий директор, а не виконавча дирекція як колегіальний структурний підрозділ біржі).

^48feS-643
тому положення ст. 282 ГК, ст.21 Закону України «Про товарну біржу» в такому випадку слід застосовувати з посиланням на ч. 2 ст. 109 ЦК. У цілому реорганізація та ліквідація товарної біржі відбувається в по¬рядку, загальному для юридичних осіб.
4.4.2. Фондові біржі
За змістом ст. 20 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» фондові біржі є професійними учасниками фондового ринку, що здійснюють діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку, тобто діяльність із створення організаційних, технологічних, інформа¬ційних, правових та інших умов для збирання та поширення інформації стосовно попиту і пропозицій, проведення регулярних торгів фінансо¬вими інструментами за встановленими правилами, централізованого укладення і виконання договорів щодо фінансових інструментів, у тому числі здійснення клірингу та розрахунків за ними, та розв'язання спорів між членами організатора торгівлі.
Організаційно-правова форма фондової біржі. Питання щодо організаційно-правової форми фондової біржі вирішено законом досить чітко: відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 p. № 3480-IV фондова біржа утво¬рюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повно¬го, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальніс¬тю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до ЦК, законів, що регулюють питання утворення, діяльності та припинення юридичних осіб, з особливостями, визначеними вказаним Законом. Утім, наступний же абзац ч. 1 ст. 20 вказаного Закону визначає, що прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її заснов¬никами (учасниками).
Зазначене формулювання кардинально відрізняє статус фондової біржі від статусу товарної біржі, яка взагалі не може мати на меті одер¬жання прибутку: натомість фондова біржа може мати на меті одержан¬ня прибутку (а якщо вона створюється у формі AT чи ТОВ, тобто під¬приємницьких товариств, то повинна мати на меті одержання прибутку), справа лише в тому, що закон обмежує напрями використання цього при¬бутку. Щоправда, реально це обмеження можна вважати ефемерним,

адже навряд чи щось заважає виводити прибуток фондової біржі через схему профільних послуг, що надаватимуться їй пов'язаними із засно-вниками юридичними чи фізичними особами й тільки ними (наскільки самі засновники про це подбають).
Разом з тим з практичних позицій слід мати на увазі, що КОПФГ передбачено окрему організаційно-правову форму - фондова біржа (код 920, розділ 900 «Інші організаційно-правові форми»). При цьому необ-хідно враховувати й те, що таке вирішення розглядуваного питання суперечить прямим приписам закону, викладеним вище.
Заснування та державна реєстрація фондової біржі. Заснування та державна реєстрація фондових бірж за змістом частин 2 та 4 ст. 360 ГК та ч. З ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» здійснюється в загальному порядку, передбаченому ЦК, ГК та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців».
Разом з тим для фондових бірж законодавчо передбачено й певні особливості їх створення, що розглядаються нижче в даному пункті цього коментарю. Відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками - торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об'єднанням, що налічує не менше ніж двадцять торговців цінними паперами. При цьому закон запроваджує обмеження корпо-ративного контролю в межах фондових бірж - частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою ніж 5 відсотків статутного ка-піталу фондової біржі.
Наслідки зниження вищезазначеної мінімальної кількості членів (тоб¬то в термінології ЦК - учасників відповідного товариства) фондової біржі визначені законом і є досить суттєвими. Так, згідно з ч. 4 ст. 21 За¬кону України «Про цінні папери та фондовий ринок» діяльність фондо¬вої біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється ДКЦПФР в разі, коли кількість її членів стала менше ніж 20, а якщо фондову біржу утворено у формі дочірнього підприємства об'єднання торговців цінни¬ми паперами - коли кількість членів такого об'єднання стала менше ніж 20. Якщо протягом шести місяців (з дня зупинення діяльності) прийняття нових членів не відбулося, діяльність фондової біржі припиняється.

Також слід мати на увазі, що згідно з ч. 5 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» у разі анулювання отриманої торгов¬цем цінними паперами ліцензії на право провадження професійної ді¬яльності на фондовому ринку його членство у фондовій біржі тимчасо¬во зупиняється до поновлення ним ліцензії або надання на біржу листа щодо виключення його з членів біржі. Тимчасове зупинення членства такого учасника біржі не є підставою для зупинення діяльності біржі, адже саме по собі членство в біржі анулюванням ліцензії не припиня¬ється: право участі у товаристві продовжується, і відповідні корпора¬тивні права такого члена біржі зазнають лише певних обмежень. На наш погляд, ці обмеження полягають у збереженні за таким членом біржі просто права членства (участі) із зупиненням усіх його активних скла¬дових та майнових корпоративних прав. Утім, оскільки закон не роз¬криває конкретних наслідків зупинення членства у фондовій біржі для правового статусу конкретного члена, доцільним є заповнити цю про¬галину положеннями статуту самої фондової біржі.
Відповідно до ч. 5 ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фон¬довий ринок» членами фондової біржі можуть бути виключно торговці цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професій¬ної діяльності на фондовому ринку. Зазначена вимога має бути викона¬на вже на стадії прийняття рішення про заснування фондової біржі.
Установчий документ фондової біржі. Установчим документом фондової біржі є статут. Зміст статуту фондової біржі визначається як загальними приписами цивільного законодавства із цього питання (ч. 1 ст. 88 ЦК, ч. 4 ст. 57 ГК), так і спеціальними приписами біржового за-конодавства ч. 2 ст. 22 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», які, втім, нічого особливого порівняно із загальними вимогами не містять. Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» статут фондової біржі затверджується вищим органом фондової біржі.
Увага! Проте, не слід вважати, що державна реєстрація фондової біржі може бути здійснена без подання статуту - просто формулю¬вання наведеної норми закону не є до кінця коректним, адже при за¬снуванні фондової біржі її статут затверджується засновниками (установчими зборами).

646 -^—
Згідно з ч. З ст. 21 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» слова «фондова біржа» та похідні від них дозволяється вико-ристовувати лише юридичним особам, які створені та функціонують відповідно до вимог вказаного Закону.
Здійснення діяльності фондової біржі. Відповідно до ч. 2 ст. 20 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» для здійснен¬ня своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний ка¬пітал у розмірі, не меншому ніж 3 мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому ніж 6 міль¬йонів гривень.

Увага! Зазначені вимоги не слід розглядати як приписи щодо мінімального розміру статутного капіталу фондової біржі, адже власний капітал є категорією бухгалтерського обліку, що включає в себе й інші позиції, крім статутного капіталу.
Органи управління фондової біржі. Структура органів управління фондової біржі спеціальним законодавством не визначена. Тому органи управління фондової біржі та їх компетенція визначаються статутом біржі з урахуванням загальних приписів цивільного законодавства що¬до структури та повноважень органів управління юридичної особи певної організаційно-правової форми (AT, TOB чи дочірнього підпри¬ємства).
Припинення фондової біржі. Законом не передбачено особливостей порядку припинення фондових бірж порівняно із загальними правила¬ми цивільного законодавства щодо припинення юридичних осіб відпо¬відної організаційно-правової форми. Особливий випадок обов'язкового припинення фондової біржі у зв'язку зі зменшенням кількості її членів нижче легального мінімуму розглянуто вище (див. «Заснування та державна реєстрація фондових бірж» цього коментарю).

-^*Щ& 647
§5. КООПЕРАТИВИ
Стаття 163. Поняття виробничого кооперативу
1. Виробничим кооперативом є добровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої Z*') або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків. Статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого коо¬перативу на засадах членства також інших осіб.
2. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну від-повідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.
3. Найменування кооперативу має містити його назву, а також слова «виробничий кооператив».
4. Правовий статус виробничих кооперативів, права та обов'язки їх членів встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
5. Особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть встановлюватися законом.
Стаття 164. Установчі документи виробничого кооперативу
1 .Установчим документом виробничого кооперативу є його статут, що затверджується загальними зборами його членів.
2. Статут виробничого кооперативу має містити крім відо-мостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за пору¬шення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови суб-сидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями ко-



оперативу; склад і компетенцію органів управління коопера¬тиву та про порядок ухвалення ними рішень.
3. Кількість членів кооперативу не може бути меншою, ніж встановлено законом.
Стаття 165. Майно виробничого кооперативу
1. Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту ко¬оперативу.
2. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до
дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсот¬
ків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом
року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не
встановлений статутом кооперативу.
Порядок внесення пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і зако¬ном.
3. Виробничий кооператив не має права випускати акції.
4. Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньоїтрудовоїучасті, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.
5. Майно, що залишилося після ліквідації виробничого коо¬перативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляєть-ся між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.
Стаття 166. Припинення членства у виробни¬чому кооперативі і перехід паю
1. Член виробничого кооперативу має право на ви¬хід із кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість паю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені стату-том кооперативу.
Видача паю, виплата вартості паю та інші виплати членові кооперативу, що виходить з нього, здійснюються у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом.
2. Член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом.

Член виробничого кооперативу, якого виключили із коо¬перативу, має право на одержання паю та інших виплат, вста¬новлених статутом кооперативу, відповідно до частини першої цієї статті.
3. Член виробничого кооперативу має право передати свій
пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше
не встановлено статутом кооперативу і законом.
Передання паю (його частини) особі, яка не є членом ви¬робничого кооперативу, допускається лише за згодою коопе¬ративу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини). По¬рядок відчуження паю чи його частини іншому членові коо-перативу або третій особі встановлюється статутом коопера¬тиву і законом.
4. У разі смерті члена виробничого кооперативу його спад¬
коємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо інше
не встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти
спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спад¬
коємцям вартість паю померлого члена кооперативу.
5. Звернення стягнення на пай члена виробничого коопера¬тиву за його власними зобов'язаннями допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна у порядку, встановле¬ному статутом кооперативу і законом.
6. У разі звернення заставодержателем стягнення на пай члена виробничого кооперативу, що переданий у заставу, за-стосовуються положення частини третьої цієї статті.

5.1. Кооперативне законодавство
Як свідчить світова практика, кооперативи не поширені . в країнах з розвинутою економікою.
Не користуються популярністю виробничі коопе-ративи і в Україні, враховуючи можливість створення різних видів господарських товариств. Споживчі товариства мають досить багато проблем щодо визнання права власності на об'єкти нерухомості, які виникли ще за радянських часів. Сьогодні не існує нагальної потреби створення дачних, садових та житлово-будівельних кооперативів, оскільки відсутні обмеження набуття у власність земельних ділянок та житлових будинків громадянами. На зміну гаражним кооперативам прийшли багатоповерхові стоянки авто-

■ 650 ^gf|0^
мобілів, а на зміну ЖБК (ЖК) - інвестиційне будівництво житла. Також не можна не відмітити тенденції розвитку житлового зако¬нодавства, яке поступово «підштовхує» ЖБК (ЖК) на перетво¬рення в об'єднання співвласників багатоквартирного будинку. І головне - власники гаражів, квартир, земельних ділянок, дачних (садових) будинків не мають бажання бути членами кооперативів, враховуючи принцип добровільності членства.
Та все ж таки в Україні продовжують існувати різні види коопе¬ративів, які є власниками значного за вартістю майна, а їх члени -власниками різних об'єктів корпоративних прав. Тому нотаріуси повинні знати та аналізувати не просту систему нормативних актів, які визначають правовий статус різних видів кооперативів, а також права їх членів.
Правовий статус різних видів кооперативів регулюється значною кількістю нормативних актів, зокрема ЦК (статті 84-86,150,163-166, 384,977); ГК (статті 63,93,94-111,336,338 ), законами «Про спожив-чукооперацію» (1992), <<Просільськогосподарськукооперацію»(і997), «Про банки і банківську діяльність» (2000), «Про кредитні спілки» ' (2001), «Про кооперацію» (2003) та ін.
Крім того, дотепер діють нормативні акти, які були прийняті ще під час існування Радянського Союзу ', а також нормативні акти Укооп¬спілки, які регулюють відносини з участю споживчих товариств та споживчих спілок2 та нормативні акти Національного банку і Держав¬ної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, які ви-
1 Постанова Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 р. № 186 «Про затвердження Примір-
ного статуту житлово-будівельного кооперативу» // ЗПУРСР. - 1985. - № 5. - Ст. 41;
Постанова Ради Міністрів УРСР від 05.06.1985 р. № 228 «Про затвердження Правил
обліку громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу» // ЗП
УРСР. - 1985. - № 6. - Ст. 46.
2 Положення про організацію пайового господарства споживчої кооперації України;
Програма завершення розмежування і закріплення власності в споживчій кооперації
України (Укоопспілки); Положення про громадське майно (основні засоби) спожив¬
чої кооперації України; Положення про порядок продажу на аукціонах основних за¬
собів підприємств і організацій споживчої кооперації України; Положення про май¬
нові сертифікати на право на пай (частки) в майні споживчого товариства,
підприємства споживспілки та ведення реєстрів власників майнових сертифікатів.
Положення про спеціальний фонд кооперативних виплат; Положення про неподільний
фонд споживчого товариства та ін.

значають особливості створення та діяльності кооперативних банків та кредитних спілок1.
Ураховуючи, що багато кооперативів збереглося з радянських часів, а радянське законодавство визнавало кооперативи власниками, право на майно деяких кооперативів виникло ще в першій половині XX сто¬річчя. Складність ситуації можна продемонструвати на підставі поста¬нови Вищого адміністративного Суду України від 12.06.2007 р. щодо вирішення спору про державну реєстрацію права власності на будівлі, яку було винесено на підставі нормативних актів, прийнятих майже 70 років тому.
В липні 2005 року Мукачівський кооперативний фінансово-комерційний технікум звернувся до суду з позовом до Виноградівської районної державної адміністрації' та Виноградівського районного бюро технічної інвентаризації, в якому позивач про¬сив: зобов'язати Виноградівське районне БТІ здійснити реєстрацію права власності на майно, що знаходиться на території Виноградівського філіалу Мукачівського кооперативного фінансово-комерційного технікуму та зобов'язати Виноградівську районну державну адміністрацію оформити право власності на об'єкт нерухомого майна з подальшою видачею свідоцтва про право власності на дане майно. Спірна будівля технікуму в м. Севлюші (нині м. Виноградів) була введена в експлуатацію в 1928 році, тобто збудована в період входження Закарпаття до складу А8стро-Угорщини. Постановою Народної Ради Закарпатської України від б вересня 1945 року «Про організацію торговельних технікумів» на базі Мукачівської та Севлюської торгових
1 Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 375 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 24.10.2001 р. за № 906/6097; Положення про особливості реорганізації банку за рішен¬ням його власників, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 27.06.2008 р. № 189 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України 12.09.2008 р. за № 845/15536; Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвер¬джена Постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 р. № 368 та зареєстрована в Міністерстві юстиції'України 26.09.2001 за №841/6032; Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валю¬тах, затверджена Постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492, зареєстрована в Міністерстві юстиції'України 17.12.2003 р. за № 1172/8493; Лі¬цензійні умови провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг, затверджені Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 02.12.2003 р. № 146, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25.12.2003 р. за № 1225/8546; Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Держав¬ного реєстру фінансових установ, затверджене Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22.06.2004 р. № 1099, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 07.07.2004 р. за № 847/9446; Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 11.11.2003 р. № 116 «Про затвердження Переліку внутрішніх положень кредитної спілки », зареєстроване в Мініс¬терстві юстиції України 25.11.2003 р. за № 1078/8399 та ін.

6S2 Щ*фьЯ>-
академій організовано Торгові технікуми, за якими закріплено всі будівлі, устатку¬вання, які належали торговим академіям. Рада Міністрів УРСР та Центральний Комі¬тет КП(б)У спільною постановою від 22 червня 1946року «Про реорганізацію торго¬вих академій в містах Мукачево і Севлюше» зобов'язали Закарпатський облвиконком і обком КП(б)У закріпити за Мукачівським кооперативним технікумом займані ними приміщення, що у відповідності до протоколу №75 засідання бюро обкому КП(б)У від 24.07.1946 р. На виконання зазначеної вище постанови спірна будівля була пе¬редана Севлюському кооперативному технікуму Закарпатської облспоживспіл кита знаходилась на його балансі, що ніким зі сторін не оспорюється. Згідно постанови РНК СРСР від 15.02.1936 р. №254 підприємства, будівлі і споруди передаються від державних організацій державним безоплатно з балансу на баланс, а передача вказаного майна від державних організацій кооперативним і навпаки здійснюється за плату, якщо постановами чи розпорядженнями Ради Міністрів СРСР, Ради Міністрів союзних республік не передбачено іншого порядку розрахунків. Отже, передача належних державі будівель у власність кооперативним та іншим громадським орга¬нізаціям на час прийняття постанови Ради Міністрів УРСР та Центрального Комітету КП(б)У від 22.06.1946 р. за № 0128 була здійснена в межах компетенції органів, а тому власність на будівлі торгівельних академій в містах Мукачево і Севлюш (нині Вино-градів) була набута позивачем в межах норм законодавства, чинного на момент набуття права власності. Висновок судів обох інстанцій щодо здійснення такої пере¬дачі лише в оплатному порядку є помилковим, адже Цивільний кодекс УРСР, який був чинним на час передачі спірної будівлі позивачу, передбачав можливість безоплат¬ної передачі майна органами держави кооперативним організаціям та враховуючи ту обставину, що постанова Ради Міністрів УРСР та Центрального Комітету КП(б)У від 22.06.1946 р. за №1128 не містить умови про оплату такої передачі. Оскільки на під¬ставі постанови Ради Міністрів УРСР та Центрального Комітету КП(б)У від 22.06.1946 р. «Про реорганізацію торгових академій в містах Мукачево і Севлюше» позивач як правонаступник Виноградівського кооперативного училища набув право власнос¬ті на спірну будівлю, то видавати свідоцтво на право власності не потрібно. Відпо¬відно до ст. 19 Закону України від 01.07.2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» підставою для державної реєстра¬ції прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на неру¬хоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, акти органів державної влади або орга¬нів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом.
Існує і більш універсальне рішення суду щодо підтвердження права власності споживчих товариств та споживчих спілок на колгоспні ринки1.
Конституційний суд, виносячи таке рішення, керувався Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 14.04.1987 р. № 124 «Про заходи по поліпшенню роботи колгоспних ринків» та одноймен¬ною Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26.02.1987 р.
1 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Цен¬тральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України «Про споживчу кооперацію», частини чет¬вертої статті 37 Закону України «Про кооперацію» (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації).

№ 265, Постановою Ради Міністрів Української РСР «Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і спо¬руд» від 28.04.1980 р. № 285, прийнятою на виконання Постанови Ради Міністрів СРСР від 16.10.1979 р. № 940. У рішенні зазначалося, що безоплатна передача колгоспних ринків організаціям споживчої кооперації не суперечила чинному на той час законодавству, внаслідок чого ці ринки як цілісні майнові об'єкти залишалися у володінні і корис¬туванні організацій споживчої кооперації, які відповідно до положень Закону України «Про власність» набули права власності на передане їм майно на підставі правовстановлюючих документів.
Нотаріуси можуть стикатися зі статутами дачних, гаражних та садів-ничих кооперативів, які були прийняті ще в 60-ті роки на підставі при-мірних статутів, а також у 80-х роках минулого століття на підставі За¬кону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» та Закону СРСР «Про кооперацію СРСР»1. Така ситуація склалася у зв'язку з тим, що ЦК та ГК не вимагали обов'язкового внесення змін до діючих статутів кооперативів у зв'язку з прийняттям цих законодавчих актів.
Ш
Увага! Існують протиріччя між законодавчими актами, які визначають правовий статус окремих видів кооперати-вів, щодо видів майнових прав членів кооперативів.
По-перше, це стосується об'єктів права власності члена кооперативу, якими різні законодавчі акти визнають:
а) пай у майні (ст. 165 ЦК), пай (ст.25 Закону «Про сільськогоспо¬
дарську кооперацію»);
б) загальну частку (ст. 21 Закону «Про кооперацію»);
' Примірний статут кооперативу по будівництву та експлуатації творчих майстерень художників, затверджений Постановою Ради Міністрів УРСР від 26.03.1987 р. № 98 // ЗП УРСР. - 1987. - № 4. - Ст. 22; Постанова Ради Міністрів УРСР «Про організацію кооперативів по заготівлі й переробці вторинної сировини» від 26.02.1987 р. № 54 // ЗП УРСР. - 1987. - № 5. - Ст.29; Закон СССР «Об индивидуальной трудовой деятель¬ности» от 19.11.1986 г. // ВВС. - 1986. - №47. - Ст.964; Постанова Ради Міністрів УРСР від 06.09.1958 р. № 1261 «Про затвердження типових статутів житлово-будівельного і дачно-будівельного кооперативів» // ЗП УРСР. - 1958. - № 9. - Ст.176; Постанова Ради Міністрів УРСР від 16.11.1962 р. № 1318 «Про затвердження Примірного стату¬ту кооперативу по будівництву та експлуатації колективних гаражів-стоянок для авто¬мобілів і мотоциклів, що знаходяться в особистій власності громадян» // ЗП УРСР. -1962.-№11.-Ст.165.

в) пай у статутному капіталі (ст. 8 Закону «Про банки і банківську
діяльність;
г) частку в майні (ст. 9 Закону «Про споживчу кооперацію»).
При цьому одні нормативні акти визнають такі об'єкти оборотоз-
датними, а інші лише надають право членам кооперативу у випадку виходу (виключення) або їх спадкоємцям на отримання грошових коштів чи майна.
По-друге, незалежно від того, чи є кооператив непідприємницьким (споживчі товариства, кредитні спілки, обслуговуючі кооперативи), законодавчі акти надають право на отримання прибутку членам таких кооперативів. Новий ЦК України визначив кооперативи як товариства. Статті 84 та 86 ЦК віднесли виробничі кооперативи до підприємниць¬ких товариств, а споживчі - до непідприємницьких товариств. Відмінність між першими і другими полягала у праві учасників (членів) підприєм¬ницьких товариств на отримання прибутку.
Натомість у Законі «Про кооперацію», прийнятому 10.07.2003 р. не встановлено, що тільки члени виробничого кооперативу (як підпри¬ємницького товариства) мають право на отримання частини прибутку від діяльності кооперативу.
Але все ж таки спробуємо розібратися у невиправдано складній сис¬темі кооперативних товариств та надати рекомендації, які найменш зашкодять корпоративним інтересам як кооперативів, так і їх членів.
Перш за все розберемося в системі типів та видів кооперативів.
5.2. Типи та види кооперативів
На відміну від Закону СРСР «Про кооперацію», де визначалися два типи кооперативів (виробничі та споживчі), Закон України «Про коо¬перацію» виділяє такі типи кооперативів, як:
- виробничий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господар¬ської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку;
- обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шля¬хом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою прова-

дження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків за¬гального обороту кооперативу;
- споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогос¬подарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.
Закон «Про кооперацію» визначає таке поняття, як споживчий коо¬ператив та споживче товариство. Що стосується останнього, то право¬вий статус споживчих товариств та спілок визначає Закон «Про спо¬живчу кооперацію», відповідно до якого споживче товариство - це самостійна, демократична організація громадян, які на основі добро¬вільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення сво¬го економічного і соціального стану (ст. 5).
Система споживчої кооперації була створена ще за часів Радянсько¬го Союзу. До неї входили споживчі товариства, що об'єднувалися у спілки за принципом територіальності, а також підприємства споживчої кооперації. Ця система збереглася і сьогодні. До неї не входять спо¬живчі кооперативи, які створювалися вже після прийняття Закону СРСР «Про кооперацію СРСР», зокрема гаражні, дачні, житлово-будівельні, житлові кооперативи.
Споживчі товариства, їх спілки та підприємства споживчої коопера¬ції мають особливий правовий статус серед кооперативних товариств не тільки через те, що ця система юридичних осіб була створена ще часів існування Радянського Союзу, а також через те, що їх правовий статус визначають нормативні акти, які були прийняті Укоопспілкою. Враховуючи це, можна виділити такий вид споживчих кооперативів, як споживчі товариства.
Одним із видів кооперативів є сільськогосподарський кооператив -юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровіль¬ного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності у сільському господарстві та обслуговування

переважно членів кооперативу (ст. 1 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» ). Цей Закон виділяє два види таких кооперативів:
- сільськогосподарський виробничий кооператив - юридична осо¬ба, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподар¬ськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва;
- сільськогосподарський обслуговуючий кооператив - кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності.
Не виділяє Закон «Про кооперацію» такого виду кооперативів, як кооперативні банки, правовий статус яких визначається Законом «Про банкиі банківську діяльність». Існують два види кооперативних банків: . місцеві (у межах області), членами яких можуть бути як фізичні так і юридичні особи, та центральні кооперативні банки, членами яких є місцеві кооперативні банки. їх члени відповідно до Закону «Про банки і банківську діяльність» не зобов'язані брати трудову участь у діяльнос¬ті кооперативного банку. Тому, навряд, кооперативні банки (місцеві та центральні) можна віднести до виробничих кооперативів.
Традиційно одним із видів споживчих кооперативів були кредитні спілки (кредитні союзи). Зовсім іншим шляхом пішла Україна. Тимчасо-вим положенням положення про кредитні спілки в Україні, затвердженим Указом Президента України від 20.09.1993 р.1, кредитні спілки визнава-лися громадськими організаціями, головною метою яких є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. Закон «Про кредитні спілки» вже не на¬зиває кредитні спілки громадськими організаціями, але і не встановлює чітко, в якій саме організаційно-правовій формі вони створюються.
Відповідно до ст. 1 цього Закону кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Засто-сування такої ознаки кредитної спілки, як «кооперативні засади», а 1 Указ Президента України « Про Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні» від 20.09.1993 р. № 377/93 // Офіційний сайт Верховної Ради України. - www.rada.kiev.ua

також виділення такого об'єкта корпоративних прав, як пай, дає під¬ставу для висновку про віднесення кредитних спілок до кооперативних товариств (кооперативів).
Стаття 6 Закону «Про кооперацію» визначає, що за напрямами ді-яльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. З аналізу цієї норми можна дійти висновку, що обслуговуючі, споживчі та виробничі кооперативи можуть здійснювати діяльність щодо надання транспортних, освітніх та медичних послуг. З такою концепцією Закону можна було б погоди¬тися. Але все ж таки постають запитання:
- чи можуть здійснювати ці три типи кооперативів (виробничий, споживчий та обслуговуючий) житлово-будівельну, гаражну, садово-городницьку діяльність?
- до яких типів кооперативів потрібно віднести такі кооперативи, як ЖБК (ЖК), гаражний, дачний, садовий тощо, які були створені ще до прийняття Закону «Про кооперацію»?
Такі види кооперативів є обслуговуючими, оскільки їх метою є на¬дання послуг переважно членам кооперативу.
Отже, можна зробити висновок, що існують такі типи (види) коопе-ративів: виробничі кооперативи, сільськогосподарські виробничі коопера-тиви, кооперативні банки (місцеві та центральні), обслуговуючі коопе-ративи, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, споживчі кооперативи, споживчі товариства, кредитні спілки.
Тобто існує ціла система кооперативних товариств. Водночас Дер-жавний класифікатор (затверджений наказом Держспоживстандарту України від 28.05.2004 р.) передбачає такі групи об'єктів класифікації, як кооперативи (код 300), які у свою чергу поділяються: на виробничий кооператив (код 310), обслуговуючий кооператив (код 320), споживчий кооператив (код 330), сільськогосподарський виробничий кооператив (код 340), сільськогосподарський обслуговуючий кооператив (код 350), кооперативний банк (код 390). Водночас споживчі товариства входять до інших організаційно-правові форм (код 900) і мають код 930.
Крім того, існують різні види об'єднань кооперативів: - кооперативне об'єднання - спілка, ліга, асоціація, альянс та інші форми добровільного об'єднання кооперативів за видами діяль-

ності чи територіальною ознакою з метою створення сприятливих умов для діяльності кооперативів, що входять до його складу, та їх членів (статті 1, 30-33 Закону «Про кооперацію»);
- споживчі спілки (місцеві та Центральна) - об'єднання спожив-чих товариств (ст. 8 Закону «Про споживчу кооперацію»);
- асоціації кредитних спілок (місцеві та Всеукраїнські) - об'єднання кредитних спілок (ст. 24 Закону «Про кредитні спілки);
- об'єднання (асоціація, спілка) сільськогосподарських коопера-тивів - юридичні особи, які об'єднують сільськогосподарські кооперативи (статті 1,26 Закону «Про сільськогосподарську ко-операцію»).
Також кооперативи та їх об'єднання мають право створювати особливі види підприємств. Так, відповідно до ч. 8 ст. 111 ГК споживчі товариства або спілки (об'єднання) споживчих товариств мають право створювати унітарні або корпоративні підприємства. Правове положення таких під¬приємств визначає як ГК, так і нормативні акти Укоопспілки.
Стаття 5 Закону «Про кооперацію» встановила, що законодавство про кооперацію базується на нормах Конституції України, ЦК, цього Закону, інших законодавчих актів з питань кооперації. Отже, з цього можна зробити висновок, що, крім Закону «Про кооперацію», право¬вий статус деяких видів кооперативів визначають і інші законодавчі акти, а саме закони «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про споживчу кооперацію», «Про банки і банківську діяльність» та ін.

Увага! Чим більше нормативних актів визначають правовий статус юридичної особи, тим більше суперечностей між ними можна знайти. У зв'язку з цим нотаріусам можна запропонува¬ти такі правила застосування складної системи кооператив¬ного законодавства. По-перше, застосовувати нормативні акти, відповідно до ієрар¬хії. Це стосується, зокрема визначення об'єктів права власності членів таких кооперативів, їх оборотоздатності. Але враховуючи те, що законодавчі акти повинні відповідати ЦК, потрібно надава¬ти перевагу кодифікованому акту.
По-друге, якщо існують спеціальні законодавчі акти, які визначають правове положення окремих видів кооперативів, пропонуємо надавати перевагу правовому регулюванню відносин з участю таких кооперати-

вів, як споживчі спілки, сільськогосподарські кооперативи, кооператив¬ні банки, кредитні спілки, саме спеціальним правовим актам. Підста¬вою для цього висновку є cm.S Закону України «Про кооперацію».
По-третє, враховуючи правову «плутанину» щодо регулювання кооперативних відносин, нотаріусам потрібно вивчати статути конкретних кооперативів для визначення майнових прав їх членів у випадку оформлення спадщини чи відчуження об'єктів корпоратив-них прав. Водночас нотаріусам при оформленні спадщини навряд чи потрібно відходити від статуту кооперативу, якщо він хоча і супе-речить ЦК, але відповідає Закону «Про кооперацію». Це, зокрема стосується випадків, коли у статутах виробничих кооперативів зазначається, що члену кооперативу належить загальна частка, а не пай, як це встановлено в ЦК.
По-четверте, попри встановлення в ЦК того, що споживча коо-перація є ^підприємницькими товариствами, сумнівно, щоб нота-ріуси заперечували проти існуючого таусталеного порядку розподі-лу прибутку (пайових виплат) між членами товариств. Така практика була започаткована ще Законом «Про споживчу коопе-рацію», а після прийняття Закону «Про кооперацію» Укоопспілкою було розроблено ряд нормативних актів, які є обов'язковими для юридичних осіб споживчої кооперації, що конкретизують отриман-ня членами споживчих товариств різних видів виплат (прибутку). Тому хоча споживчі товариства мають непідприємницьку природу, нотаріуси будуть вимушені включати у спадкове майно грошові кошти, які отримують спадкоємціу вигляді кооперативних виплат, прибутку (доходів), тощо.
5.3. Виробничі кооперативи
ЦК не визначає особливостей створення, управління та припинення ви¬робничих кооперативів. Ці відносини регулює Закон «Про кооперацію».
5.3.1. Члени та засновники кооперативу
Вимоги до членів та засновників кооперативу дещо відрізняються За загальним правилом засновниками кооперативу можуть бути гро¬мадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності коо-перативів через своїх представників (ст. 97 ГК).

Утім, ст. 10 Закону «Про кооперацію», не зазначає про право 16-річних на заснування кооперативу, а тому логічно стверджувати, що засновниками кооперативу можуть бути лише особи, які досягли 18-річного віку.
ГК не надає права юридичним особам бути членами виробничого кооперативу. Членами виробничих кооперативів можуть бути лише особи, які беруть трудову участь в його діяльності, а відтак ними мо¬жуть бути тільки фізичні особи, які досягли 16-річного віку (ч. 2 ст. 10 Закону «Про кооперацію»). ГК встановлює таку підставу припинен¬ня членства, як припинення трудової участі в діяльності кооперативу (ч.4ст.97ГК).
Натомість за ч.І ст. 163 ЦК статутом кооперативу та законом може бути передбачено участь у діяльності виробничого кооперативу на за-садах членства й інших осіб. Очевидно, йдеться про асоційованих членів кооперативу.
5.3.2. Порядок створення кооперативів
Стаття 7 Закону «Про кооперацію» визначає такий порядок ство¬рення кооперативів. Рішення про створення кооперативу приймається установчими зборами та оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах:
- для фізичної особи - прізвище, ім'я та по батькові, паспортні дані (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, -дані документа, який його замінює);
- для юридичної особи - прізвище, ім'я та по батькові уповноваже-ного представника юридичної особи, дані про державну реєстра-цію, що підтверджуються свідоцтвом про державну реєстрацію або його нотаріально завіреною копією, документ, що підтверджує його повноваження.
Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу - підписом її уповноваженого представника.
При створенні кооперативу складається список членів та асоційова-них членів кооперативу, який затверджується загальними зборами.
Слід зазначити, що такий порядок створення кооперативів можна за-стосовувати для обслуговуючих, споживчих кооперативів та товариств.

5.3.3. Статут кооперативів
Установчим документом кооперативу є статут. Частина 2 ст. 164 ЦК визначає, що статут виробничого кооперативу має містити, крім відо-мостей, передбачених ст. 88 Кодексу (найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього), відо-мості про: розмір пайового внеску члена кооперативу; склад і порядок внесення пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідаль¬ність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; ха¬рактер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.
Що стосується найменування виробничого кооперативу, то ч. 4 ст. 95 ГК встановлює, що виробничий кооператив може також іменуватися «кооперативне підприємство».
5.3.4. Органи управління кооперативу та їх компетенція
Органами кооперативу є загальні збори (конференція) членів коо-перативу, спостережна рада, правління, ревізійна комісія.
ЦК не встановлює компетенцію органів управління виробничих кооперативів. Ці відносини регулює ГКта Закон «Про кооперацію».
• Стаття 102 ГК до компетенції загальних зборів відносить прий-няття рішення про: внесення змін до статуту кооперативу; обрання шляхом прямого таємного голосування голови кооперативу, членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спо-стережної ради кооперативу; затвердження напрямів розвитку коопе-ративу; заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність; визначення видів і розмірів фондів кооперативу, порядку їх формування та використання; затвердження правил внутрішнього роз-порядку кооперативного підприємства, його річного звіту і балансу, порядку формування і розподілу доходу, рішення правління (голови) кооперативу про прийняття нових членів; вирішення питань про вхо-дження кооперативного підприємства до об'єднань підприємств (коо-

662 ^ф^^
перативів), участь кооперативу у заснуванні інших суб'єктів господа¬рювання; реорганізацію або ліквідацію кооперативу.
Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присут¬ні більше половини членів виробничого кооперативу, а рішення прий¬маються більшістю голосів від загальної кількості членів кооперативу (ч. 4 ст. 102 ГК). Основним принципом кооперативного управління є рівність прав членів кооперативу. Це закріплює ч.І ст. 96 ГК.
Дещо інші питання до компетенції загальних зборів кооперативів відносить Закон «Про кооперацію». Ураховуючи, що ГК, визначивши компетенцію загальних зборів виробничих кооперативів, не встановив, що до компетенції цього органу управління законом можуть бути від¬несені інші питання, вважаємо, що можна керуватися нормами ГК при вирішенні цього питання. Водночас потрібно пам'ятати, що до компе¬тенції загальних зборів може бути віднесено і розгляд інших питань (ч. 2 ст. 102 ЦК).
• Стаття 103 ГКта ст. 16 Закону «Про кооперацію» встановлюють, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу, а в коопера¬тиві, до складу якого входить менше ніж 10 членів, обирається лише голова кооперативу.
Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконан-ня їх рішень; розробляє і вносить на затвердження загальних зборів на¬прями розвитку кооперативу; скликає загальні збори членів кооперативу і контролює виконання прийнятих ними рішень; вносить на затверджен¬ня загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів та припинення членства; забезпечує збереження майна кооперативу; організовує проведення незалежних аудиторських перевірок діяльності кооперативу; вирішує питання навчання членів кооперативу, співробіт¬ництва з вітчизняними та іноземними організаціями; представляє коопе¬ратив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізични-ми особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу; делегує виконавчому директору кооперативу право на прийняття відповідних

^»Щі?Зббз
рішень з питань компетенції правління, якщо це передбачено статутом кооперативу; вирішує інші питання діяльності кооперативу.
Правління очолює голова кооперативу, який обирається загальними зборами членів виробничого кооперативу. Функції голови кооперативу і порядок його відкликання визначаються статутом кооперативу. Члени правління можуть обирати зі свого складу заступника голови та секре¬таря правління відповідно до статуту кооперативу.
Функції та повноваження правління здійснюють загальні збори та голова кооперативу відповідно до статуту, якщо до складу виробничо¬го кооперативу входить менше десяти членів.
Одне з основних питань, з якими стикаються нотаріуси на практиці, це питання представництва юридичної особи. У ГК ми не знайдемо чіткої відповіді на питання, хто представляє кооператив (правління, голова правління чи виконавчий директор), бо представництво коопе¬ративу ним не відноситься ані до компетенції голови правління, ані до компетенції правління.
Стаття 104 ГКта ст. 16 Закону «Про кооперацію» визначають пра¬вовий статус виконавчого директора, якого правління виробничого кооперативу може наймати для оперативного управління діяльністю кооперативу. Він не може бути членом кооперативу. Його функції ви¬значаються статутом. У разі відсутності у виробничому кооперативі посади виконавчого директора роботою кооперативного підприємства керує голова кооперативу.

Увага! Для того щоб визначати орган, який може здійс¬нювати представництво виробничого кооперативу, нотарі¬усам необхідно уважно знайомитися зі статутом. Якщо у статуті чітко не зазначено повноваження правління, вико¬навчого директора, голови кооперативу, то можна керува¬тися нормами Закону «Про кооперацію».
У тому випадку, коли у виробничому кооперативі є виконавчий ди¬ректор, його повноваження щодо представництва кооперативу можуть бути визначені як у статуті кооперативу, так і в рішеннях правління ви¬робничого кооперативу.
Крім цього, у виробничих кооперативах існує такий орган управлін¬ня, як спостережна рада, компетенція якої встановлюється статутом (105 ГК).

Увага! Уважно вивчайте статути та компетенцію тако¬го органу, оскільки можливо, що до компетенції цього органу управління може бути віднесено прийняття рішення щодо укладення окремих видів договорів або прийняття рішення про створення чи участь у інших юридичних особах тощо.
5.3.5. Об'єкти права власності членів виробничих кооперативів
ЦК встановлює такі підходи до визначення об'єкта права власності членів виробничих кооперативів:
- майно, що є у власності кооперативу, поділяється на паї його
членів відповідно до статуту кооперативу (ч.І ст. 165 ЦК);
„ - члени кооперативу мають право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом і законом. Передання паю (його частини) особі, яка не є членом ви-робничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його частини іншому членові кооперативу або третій особі вста¬новлюється статутом кооперативу і законом (ч. З ст. 166 ЦК);
- можливість передачі у спадщину паю та прийняття спадкоємців у
члени виробничого кооперативу, якщо інше не встановлено ста¬
тутом. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу
кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена
кооперативу (ч. 4 ст. 166 ЦК).
Дещо інші підходи до визначення об'єкта права власності членів ви-робничого кооперативу має Закон «Про кооперацію».
Стаття 2 Закону встановлює, що пай - це майновий поворотний вне-сок члена (асоційованого члена) кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, у тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки.
Правовий режим паю та його значення для визначення загальної , частки члена кооперативу майні передбачається ст. 21 Закону України «Про кооперацію», яка встановлює, що:
- пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового
внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески

оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від його фактичного внеску до пайового фонду;
- паї, у тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфіко-ваними і в сумі визначають загальну частку кожного члена коопе-ративу в майні кооперативу;
- у разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі;
- право власності членів кооперативу - фізичних осіб на свою за-гальну частку успадковується.
Також не можна не зазначити, що ст. 12 Закону «Про кооперацію» та ст. ГК 99 встановлюють, що член кооперативу має право на одержан¬ня паю в разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом.
Отже, наявні відмінності між ЦК та Законом «Про кооперацію».
По-перше, це різні оборотоздатні об'єкти права власності. За ЦК -ним є пайу майні, а за Законом «Про кооперацію» - загальна частка, яка може бути успадкована.
По-друге, ЦК надає право визначати статутом розмір паю, а Закон ставить залежність загальної частки від персоніфікованих паїв.
По-третє, Закон не надає членам кооперативу право на відчуження загальної части, а ЦК надає право члену виробничого кооперативу на відчуження паю в порядку, визначеному статутом.
На практиці нотаріуси можуть зустрітися з різними статутами ви-робничих кооперативів, в основу яких було покладено чи ЦК, чи Закон «Про кооперацію». Тому для визначення об'єкта права власності членів виробничих кооперативів потрібно звертатися до їх статутів.
5.3.6. Право членів кооперативу на отримання частини прибутку кооперативу
Частина 4 ст. 165 ЦК надає право членам виробничих кооперативів отримувати частку прибутку кооперативу. Стаття 95 ГК визначає право члена кооперативу на одержання частки доходу, а ст. 12 Закону «Про кооперацію» надає право на отримання кооперативних виплат та виплат на паї.

666 ^JeJM^
Згідно зі ст. 26 Закону «Про кооперацію»:
- кооперативні виплати - частина доходу, що розподіляється за результатами фінансового року між членами кооперативу пропор¬ційно їх участі в господарській діяльності кооперативу в порядку, визначеному рішенням вищого органу управління кооперативу;
- виплати на паї - це виплати частини доходу кооперативу на паї члена та асоційованого члена кооперативу. Розмір виплат на паї встановлюється рішенням загальних зборів членів кооперативу після відрахувань обов'язкових коштів на формування і поповнен¬ня його фондів. Виплати можуть здійснюватися у грошовій формі, товарами, цінними паперами, а також у формі збільшення паю та в інших формах, передбачених статутом кооперативу. Загальна сума виплат на паї не може перевищувати 20 відсотків доходу, ви-значеного до розподілу.
Як бачимо, три законодавчі акти по-різному визначають права членів кооперативу щодо отримання прибутку (доходу) членами кооперативу.
Ураховуючи, що виробничий кооператив є підприємницьким това¬риством, незалежно від того, як називатимуться прибуток, дохід, коо¬перативні виплати, їх члени мають право на отримання доходу (при¬бутку) та інших виплат, якщо це передбачено статутом кооперативу. Отже, якщо спадкодавець не отримав прибуток, дохід, кооперативні виплати, але вони були нараховані та не виплачені, у спадкове майно також включається право вимагати від кооперативу сплати грошових коштів (прибутку, доходу, кооперативних виплат).
Що стосується спадщини, то у випадку відмови кооперативу у прий-нятті спадкоємців у члени виробничого кооперативу спадковим майном є не пай, а майнове право на виплату вартості паю кооперативом. Хоча сьогодні, незалежно від того, чи стають спадкоємці членами коопера¬тиву, нотаріусами до складу спадщини включається пай у кооперативах. Такий підхід повинен бути змінений, бо набуваючи права власності на пай у кооперативі, спадкоємець автоматично набуває статусу члена (учасника) юридичної особи. У тому ж випадку, коли спадкоємець чле¬на кооперативу відмовляється від участі в товаристві та/або кооператив відмовляє йому в цьому, спадкоємець набуває право на виплату йому вартості паю. Така концепція спадкового майна повинна бути сприйня¬та нотаріальною практикою.

5.3.7. Розрахунки з членами кооперативу при його ліквідації
Стаття 29 Закону «Про кооперацію» встановлює, що майно коопе¬ративу, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів коопера¬тиву, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, коо¬перативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об'єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами коопера¬тиву в порядку, визначеному статутом. Отже, до спадкової маси може бути також включене майно, яке розподіляється між членами коопера¬тивів, у випадку ліквідації кооперативу.
Майнові права, крім членів кооперативів, мають ще асоційовані члени (фізична чи юридична особа, яка внесла пайовий внесок і корис¬тується правом дорадчого голосу в кооперативі). Стаття 14 Закону «Про кооперацію» наділяє асоційованого члена правом на отримання паю при ліквідації кооперативу. Порядок вступу до кооперативу та участь асоційованого члена в господарській та іншій діяльності кооперативу, права та обов'язки такого члена, розміри паїв та виплат на паї визнача¬ються статутом кооперативу. Отже, для визначення майнових прав асоційованих членів кооперативу необхідне звернення нотаріуса до статуту. Асоційовані члени можуть також бути у споживчих та обслу¬говуючих кооперативах.
5.4. Сільськогосподарські виробничі кооперативи
Стаття 163 ЦК передбачає, що особливості створення і діяльності сільськогосподарських кооперативів можуть установлюватися законом. Необхідність особливого правового регулювання сільськогосподарських кооперативів викликана тим, що їх членами можуть бути сільськогос¬подарські товаровиробники.
Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» визначає такі особ¬ливості створення та діяльності цих кооперативів.
Членами виробничого кооперативу можуть бути тільки фізичні осо¬би, а членами обслуговуючого кооперативу - як фізичні, так і юридичні особи, які користуються послугами, формують фонди та беруть участь у діяльності кооперативу (ч. 1 ст. 8 Закону). При цьому потрібно пам'ятати, що засновниками сільськогосподарського кооперативу можуть бути громадяни України та юридичні особи, зареєстровані в Україні (ч. 2 ст. 5 Закону). Як бачимо, наявна деяка плутанина у визначенні за¬сновників та членів сільськогосподарського кооперативу.

Засновниками виробничого сільськогосподарського кооперативу мають право бути фізичні особи - громадяни України, а членами коопе-ративу можуть бути не тільки громадяни України.
Членами сільськогосподарських кооперативів можуть бути сільськогос¬подарські товаровиробники (фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, в якої валовий дохід, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного ви¬робництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу, а також особи, які мають особисті підсобні господарства.
Статут кооперативу, крім відомостей, установлених ст. 88 Закону, повинен містити: порядок формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів виробничого кооперати¬ву розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї (ч.І ст.7 Закону).
Право на отримання кооперативних виплат та нарахування часток доходу на паї (ст. 24 Закону «Про кооперацію»). Кооператив¬ні виплати у сільськогосподарських кооперативах - це частина доходу кооперативу, яка розподіляється між членами кооперативу (об'єднання) відповідно до обсягів робіт, послуг, коштів, одержаних кооперативом у вигляді надбавок до цін під час реалізації продукції та внаслідок знижен-ня цін у разі придбання товарів у постачальницьких кооперативах та з урахуванням трудової та іншої участі членів кооперативу в його діяль-ності. Статутом кооперативу може бути передбачено різний відсоток часток доходу на паї для членів й асоційованих членів кооперативу. Ви-плата часток доходу на паї може здійснюватися грошима, товарами, цінними паперами, збільшенням паю тощо.
Асоційовані члени кооперативу мають першочергове право на отри-мання свого майнового внеску та відповідних часток доходу і повернення їх земельних ділянок у натурі (на місцевості) в разі ліквідації' кооперативу (ч. 5 ст. 12 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»).
Майно кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди, Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних

внесків та майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом (ст. 21 Закону).
Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами коопера-тиву пропорційно вартості їх паю (ч.4 ст. 38 ЦК).
Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» не закріплює право членів кооперативу вільного розпорядження паєм. Але якщо таке право встановлено статутом, то на наш погляд, пай може стати об'єктом цивільно-правових договорів між сільськогосподарськими товарови-робниками. Крім цього, відповідно до ч. 2 ст. 25 Закону пай може успадковуватися.
Стаття 25 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» встановлює, що в разі виходу з кооперативу фізична чи юридична особа має право на отримання майнового паю натурою, грошима або, за бажанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ді¬лянки - в натурі (на місцевості). Згідно зі статтею 1 Закону «Про сіль¬ськогосподарську кооперацію» пай - це майновий внесок у створення та розвиток кооперативу його члена, який здійснюється шляхом переда¬чі кооперативу майна, у тому числі грошей, майнових прав, земельної ділянки, і встановлюється статутом сільськогосподарських кооперативів. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних час¬тинах і/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності (п.4 ст. 21 Закону).
Статті 11,24 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію» визна-чають, що члени кооперативу мають право на одержання: кооперативних виплат - частки доходу на пай (додатковий пай.) Тому до складу спадщи¬ни можуть включатися грошові кошти та майно, яке повинно бути ви¬плачено спадкодавцю у вигляді кооперативних виплат та доходів.

Увага! На практиці мають місце випадки, коли сільсько-господарські виробничі кооперативи приймають статути, керуючись ЦК чи ГК або Законом «Про кооперацію». Тому майнові права членів сільськогосподарських виробничих коо¬перативів, визначені у статуті, можуть відрізнятися від тих, які встановлені Законом «Про сільськогосподарську коопера-

цію». А отже, для визначення майнових прав членів сільськогоспо-дарських виробничих кооперативів (права на відчуження паю, отри¬мання прибутку чи корпоративних виплат), перш за все потрібно керуватися статутами цих кооперативів.
5. 5. Кооперативні банки
Стаття 8 Закону «Про банки і банківську діяльність» встановила такі особливості правового статусу кооперативних банків:
- створення за принципом територіальності. Тому кооперативні
банки поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки;
- мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) коо-
, перативного банку має бути не менше 50 осіб;
- учасниками центрального кооперативного банку є місцеві коопе-ративні банки;
- рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України відповідно до ст. 31 Закону: для місцевих кооперативних банків - 1 мільйон евро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 мільйони євро; для банків, які здійсню-ють свою діяльність на території всієї України, - 5 мільйонів євро;
- прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фі-нансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.
Відмінною ознакою кооперативних банків від виробничих коопера-тивів є те, що у таких банках формується статутний капітал, який поді-ляється на паї, а у виробничих кооперативів на паї поділяється майно. Така вимога пов'язана з тим, що банки повинні мати статутний капітал не менше встановленого нормативними актами.
Що стосується оборотоздатності паю членів кооперативних бан¬ків, то Закон «Про банки і банківську діяльність» не регулює ці від¬носини. Тому для відповіді на ці питання потрібно звертатися до ста¬тутів кооперативних банків.
Закон установлює особливості щодо обороту паїв кооперативних банків:
- існує підписка на паї, яка може бути здійснена навіть за наявності
збитків банку (ст. 33 Закону);

^М^4£ 671
- банки мають право придбавати паї з наступним письмовим повідом¬ленням Національного банку України про укладені угоди, яке має бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод (ст. 33 Закону);
- юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10,25,50 та 75 від¬сотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов'язана отримати письмо¬вий дозвіл Національного банку України. Якщо таке збільшення пройшло без одержання письмового дозволу Національного бан¬ку України, останній має право заборонити такій особі прямо чи опосередковано, повністю чи частково користуватися правом голосу придбаних (паїв) та брати участь будь-яким чином в управ¬лінні справами банку (ст. 34 Закону).
Відповідно до ст. 37 Закону «Про банки і банківську діяльність» органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку. Компетенцію цих органів ви-значають статті 38-40 Закону.
Слід також зазначити, що ст. 8 Закону «Про банкиі банківську діяльність» передбачає, що законодавство про кооперацію поширюється на коопера¬тивні банки в частині, що не суперечить цьому Закону. Так, зокрема, майно кооперативних банків, що залишилося після задоволення потреб кредито¬рів, підлягає використанню відповідно до законодавства України про коо¬перацію (ст.96 Закону «Про банки і банківську діяльність»).
5.6. Споживчі кооперативи
Закон «Про кооперацію» не встановлює особливостей правового регулювання споживчих кооперативів. Вони створюються для органі-зації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів. Тому порядок ство-рення, управління, реорганізації та ліквідації таких кооперативів, права та обов'язки їх членів визначаються Законом «Про кооперацію».
Члени споживчих кооперативів не повинні мати права на отримання прибутку, але на практиці можна зустріти статути споживчих коопера-

тивів, згідно з якими члени матимуть таке право. Виправити цю ситуації нотаріуси не в змозі.

Увага! Якщо статутом споживчого кооперативу надано права на отримання кооперативних виплат чи виплат на паї, то згідно із Законом «Про кооперацію» можна включа-ти не отримані спадкоємцем суми у вигляді таких виплат до спадкового майна.
Існує широке коло кооперативів, які за своєю сутністю є споживчи¬ми. Це споживчі товариства, житлово-будівельні, житлові, гаражні, дачно-будівельні кооперативи, товариства індивідуальних забудовників, садівницькі і садово-городні товариства, а також кооперативи, що вхо-дять до системи споживчої кооперації.
Історично склалося, що ці два види споживчих кооперативів розви-валися автономно і такі кооперативи, як житлово-будівельні, гаражні, дачно-будівельні тощо, не входили до системи споживчої кооперації, яка мала досить централізовану за територіальним принципом систему.
Прийняття в 1992 році Закону України «Про споживчу кооперацію» визначив лише правовий статус споживчих товариств та спілок, зали-шивши поза полем свого правового регулювання такі кооперативи, як дачні, гаражні, садівничі, житлово-будівельні (житлові).
5.7. Кооперативи системи споживчої кооперації (споживчі товариства)
У п. 6 ст. 9 вказаного Закону зазначається, що суб'єктами права влас-ності споживчої кооперації є члени споживчого товариства, трудові колективи кооперативних підприємств і організацій, а також юридичні особи, частка яких у власності визначається відповідними статутами. Безумовно ця норма є помилкою, оскільки споживча кооперація - це система юридичних осіб, яка включає в себе споживчі товариства, під-приємства, організації, спілки.
Не зважаючи на те що ЦК відносить споживчі товариства до непід-приємницьких товариств, ст. 6 Закону «Про споживчу кооперацію» встановлює, що члени товариств мають право одержувати частину прибутку, що розподіляється за результатами господарської діяльності

відповідно до їх пайового внеску. Це також підтверджується Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якого споживчі товариства нарівні з усіма іншими підприємницькими юридичними особами можуть визнаватися банкрутами (ст. 5).
Відповідно до п. 1 ст. 9 цього Закону кожний член споживчого товари¬ства має свою частку в його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та шших внескш, а також нарахованих на них дивідендів.
Що стосується визначення об'єкта права власності членів споживчих спілок та їх майнових прав, то для їх визначення необхідно звертатися до нормативних актів, які приймаються Укоопспілкою.
Перш за все необхідно зазначити, що з прийняттям Закону «Про споживчу кооперацію» виникло питання про розмежування і закріп¬лення власності в споживчій кооперації України. Не існувало процеду¬ри визначення розмірів паїв конкретних членів споживчих товариств. Ураховуючи «масове» залучення сільських жителів у члени споживчої кооперації без фіксації вступу, виходу, виключення із членів, необхідно було визначити і членів споживчих товариств. Тому було прийнято від-повідні нормативні акти, згідно з якими до 31 грудня 2000 року необ¬хідно було провести перереєстрацію членів споживчих спілок. У систе¬мі споживчої кооперації було проведено розмежування і закріплення власності, у тому числі було встановлено порядок визначення паїв чле¬нів споживчих товариств. Була прийнята Програма завершення роз-межування і закріплення власності в споживчій кооперації України (Укоопспілки), яка затверджена Постановою XVJII (позачергового) з'їзду споживчої кооперації України. Відповідно до Програми основною умовою права пайовика на основний і додатковий пай (частки) в майні спожив¬чого товариства і споживспілок є членство в споживчому товаристві, яке підтверджено Всеукраїнською перереєстрацією членів споживчих товариств станом на 1 січня 2000 року. Пайовики, які не пройшли пере¬реєстрацію з поважних (підтверджених документально) причин, мали право до 1 липня 2002 року подати заяву правлінню споживчого това¬риства про поновлення їх у членстві. У разі поновлення громадян у членстві споживчого товариства вони вважаються такими, що пройшли Всеукраїнську перереєстрацію і мають право на пай (частки) в майні споживчого товариства і споживспілок на загальних підставах.

Рішення про розмір основного паю (часток) кожного пайовика в май¬ні споживчого товариства і споживспілок та їх закріплення за пайовиком приймають загальні збори (збори уповноважених) пайовиків. Про при-йняте рішення щодо розміру часток пайовику вручається у двомісячний термін довідка з відривним талоном. Пайовик у двомісячний термін з дня одержання довідки (повідомлення) зобов'язаний підписати із споживчим товариством, підприємством, співвласником якого він вирішив стати, договір про сплату пайового внеску на визначений основний пай (частки) в майні споживчого товариства, споживспілок. Пайовик у разі відмови від визначеного йому основного паю (часток) у майні споживчого това¬риства і споживспілок зобов'язаний у двомісячний термін з дня одержан¬ня довідки повернути споживчому товариству відривний талон.
Надалі Укоопспілкою приймалися інші нормативні акти, які встанов-лювали порядок сплати пайових внесків, визначення розміру паїв та їх виплати, право на отримання прибутку членів споживчих товариств. 8 листопада 2002 року Правління центральної спілки споживчих това-риств України прийняло постанову № 355 «Про нормативні та інструк-тивні документи Укоопспілки», якою було затверджено Положення про майнові сертифікати на право на пай (частку) в майні споживчого то-вариства, підприємства споживспілки та ведення реєстрів власників майнових сертифікатів, яке встановило що:
- майновий сертифікат - іменний документ, який видається спо-живчим товариством, споживспілкою пайовику та засвідчує право на пай (частку) в майні споживчого товариства, підприємства споживспілки;
- з дня одержання майнового сертифіката пайовик має право на воло¬діння, користування і розпорядження паєм (часткою) в майні спо¬живчого товариства, підприємства споживспілки на власний розсуд;
- право на пай (частку) може бути об'єктом купівлі-продажу, дару-вання, обмінювання, успадкування, застави;
- пайовику, який згідно з поданою заявою відмовляється від права на пай (частку) в майні споживчого товариства, підприємства споживспілки, на який видано майновий сертифікат, повертаєть¬ся його вартість грошима або матеріальними цінностями в по¬рядку, визначеному Програмою, а майновий сертифікат на право на пай (частку) повертається споживчому товариству, підпри¬ємству споживспілки.

Увага! Об'єктом права власності членів споживчих това¬риств є пай, який можна було включати у спадкове майне, а також відчужувати члену споживчого товариства. Для під¬твердження права на пай член споживчого товариства по¬винен був мати сертифікат.
Надалі з прийняттям Закону «Про кооперацію» було прийнято ряд нормативних актів, які врегулювали майнові права членів споживчих товариств.
Постановою четвертих зборів Ради Укоопспілки дев'ятнадцятого скликання 24.01.2007 р. було затверджене Положення про організацію пайового господарства споживчої кооперації України, яке є обов'язковим для споживчих товариств і регулює відносини: приймання в члени, асоційовані члени споживчого товариства; приймання додаткових па-йових внесків на формування фінансових ресурсів; кооперативних виплат та виплат на паї; списання обов'язкових пайових внесків членів споживчого товариства та/або закріпленої за ними частки в майні спо-живчого товариства на покриття збитків споживчого товариства; пере-вірки стану обліку членів споживчого товариства.
У цьому Положенні установлено що:
- підтвердженням членства у споживчому товаристві є членський квиток;
- на кожного громадянина, прийнятого у члени (асоційовані члени) споживчого товариства, відкривається особистий рахунок. На цьому рахунку відображалися внески члена споживчого товариства. При цьому допускалося списання обов'язкових пайових внесків членів спо¬живчого товариства на покриття збитків від господарсько-фінансової діяльності споживчого товариства, що проводиться за рішенням за¬гальних зборів членів споживчого товариства або уповноваженого ними органу. У разі списання збитків за рахунок обов'язкових пайових внесків члени споживчого товариства зобов'язані протягом терміну, який встановлюють загальні збори членів споживчого товариства, від¬новити суму обов'язкових пайових внесків;

Увага!
- разі смерті члена (асоційованого члена) споживчого то-вариства обов'язкові, додаткові пайові внески та цільові внески, нараховані і несплачені кооперативні виплати та виплати на

676 ^ф^^
паї повертаються спадкоємцям)/ порядку, установленому законодав-ством України;
- передача пайових внесків третім особам (юридичним і фізичним) не допускається, а не витребувані колишніми членами (асоційованими членами) споживчого товариства протягом трьох років з дня вибуття обов'язкові пайові внески і нараховані кооперативні виплати та виплати на паї зараховуються до неподільного фонду споживчого товариства;
- на суму доходу, спрямованого на кооперативні виплати членам (асоційованим членам) споживчого товариства, складається розрахунково-платіжна відомість. Кооперативні виплати нараховуються щомісяця, а виплачуються в терміни, встановлені договором, в сумі затверджених планових розмірів.
Крім прав на пайові внески та отримання кооперативних витрат та внесків член споживчого товариства має право на пай (частку). Застосу-вання такої термінології викликане тим, що, як зазначалося вище, Закон «Про споживчу кооперацію» виділяє такий об'єкт права власності ж частка. Водночас Закон «Про кооперацію» в деяких випадках оперує таким терміном, як пай. Тому, напевно, попереджаючи спірні питання, нормативні акти застосовують такий термін, як частка (пай).
Положення про майнові сертифікати на право на пай (частки) в майні споживчого товариства, підприємства споживспілки та ведення реєстрів власників майнових сертифікатів, затверджене постановою VI зборів Ради Укоопспілки XVII скликання від 03.04.2003 р. (зі змінами від 25.01.2006 p.), визначає правовий режим частки (паю) членів споживчих товариств:
- право на пай (частку) в майні споживчого товариства набувається пайовиком після виконання ним своїх зобов'язань щодо сплати спо-живчому товариству пайових внесків та отримання майнового серти-фіката на право на пай (частку) в майні споживчого товариства;
- член споживчого товариство має право передати на пай (частку);
- членам споживчого товариств видаються майнові сертифікати, які є іменними документами, що засвідчує право на пай (частку);
- майновий сертифікат видається правлінням споживчого товариства члену споживчого товариства або особі, яка має право на його отримання;
- споживче товариство, споживспілка, пайовики мають переважне право перед іншими юридичними і фізичними особами на придбання права на пай (частку) в майні споживчого товариства, яке продається. Порядок реалізації переважного права встановлюється Положенням;

Увага!
- власник права на пай (частку) в майні споживчого то¬вариства при його продажу, даруванні тощо у місячний тер¬мін після здійснення цієї операції подає споживчому товариству нотаріально завірену копію договору. Така вимога Положен¬ня напевно примусить члена споживчого товариства укладати до-говори відчуження паю у письмовій формі та нотаріально його по-свідчувати;
- при зміні власників майнових сертифікатів в Укоопспілку, сертифі-кати підлягають заміні.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про споживчу кооперацію» членство у споживчому товаристві може бути індивідуальним і колектив-ним. Індивідуальними членами споживчих товариств можуть бути гро-мадяни, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у здійсненні цілей і завдань споживчого товариства, а членами учнівських споживчих товариств, що створюються при загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах, можуть бути особи, які досягли 14-річного віку. Так, ст. 11 цього Закону передбачала, що кооперативи організову-ються і діють як на самостійних засадах, так і при державних, коопера-тивних чи громадських підприємствах, організаціях, установах. Але ство¬рення кооперативів при інших юридичних особах не несло жодних правових наслідків, оскільки між юридичною особою, при якій створено кооператив, та кооперативом не існувало ніякої організаційної або май-нової єдності. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону «Про споживчу кооперацію» колективними членами споживчого товариства можуть бути селянські (фермерські) господарства, колективні сільськогосподарські підприємства, господарські товариства, кооперативні, державні та інші підприємства, що поділяють його цілі та інтереси. Визначення поняття колективного членства було запозичене із Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР», який передбачав, що до споживчих товариств разом з громадянами можуть вступати колективні члени - кооперативи по виробництву продукції, товарів і наданню послуг, інші підприємства і організації (п.2 ст. 48).
Майно належить кооперативам на праві власності. Закон «Про ко-операцію» до компетенції загальних зборів відносить визначення роз-мірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; прий-няття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном.

Це дає підставу для висновку щодо необхідності прийняття рішення загальними зборами щодо розпорядження майном товариства. Така норма виглядає хоча і абсурдною, але вона існує в Законі.

Увага! Нотаріуси повинні звернути на це увагу, коли по-свідчують договори щодо відчуження або передачіу користу¬вання майна, яке належить на праві власності кооперативам. Водночас ч. 4 cm. 19 Закону встановлює, що володіння, корис¬тування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визна¬ченої статутом кооперативу. Тому для визначення права на розпо¬рядження майном кооперативу перш за все потрібно ознайомитися з його статутом.

Увага! Право на розпорядження майном споживчого това-риства обмежене. Відповідно до п. 2 cm. 10 Закону «Про спо¬живчу кооперацію» майно споживчих товариств може бути продано, передано, здано в оренду, надано в позичку і безоплат¬не тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колек¬тивам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з'їздів відповідних спілок або уповноважених ними органів. Отже, фактично право на розпорядження майном споживчо¬го товариства має лише спілка, тобто інша юридична особа. Водночас взаємовідносини між споживчими товариствами та їх спілками буду¬ються на договірних засадах. Згідно зі cm. 8 Закону «Про споживчу кооперацію» споживчі товариства можуть на добровільних засадах об'єднуватися в місцеві спілки, Центральну спілку споживчих товариств України і мають право вільного виходу з них.

Увага! Відповідно до cm. 319 ЦК власник на свій розсуд воло¬діє, користується і розпоряджається належним йому майном. Тому положення Закону «Про споживчу кооперацію» щодо права спілок розпоряджатися майном споживчих товариств суперечить загальним засадам реалізації права власності. На нашу думку, рішення щодо розпорядження майном споживчого товари¬ства повинні приймати органи управління самого товариства відповід-

но до 'їх компетенції, яка визначається статутом товариства, а не органи спілки споживчих товариств. Утім, норми cm. 10 Закону «Про споживчу кооперацію» все ж таки вимагають нотаріусів задуматися над її застосуванням для запобігання проблемам, що можуть виникнути внаслідок суперечного законодавчого регулювання означених питань.
При цьому слід звернутися до нормативних актів Укоопспілки, які є обов'язковими для споживчих товариств, у цьому допоможе Положен¬ня про громадське майно (основні засоби) споживчої кооперації Укра¬їни, затверджене Постановою шостих зборів Ради Укоопспілки сімнад¬цятого скликання 03.04.2003 p., зі змінами і доповненнями, унесеними сьомими зборами Ради Укоопспілки сімнадцятого скликання 22.03.2004 p., яке є обов'язковим для застосування споживчими товариства.
Громадське майно (основні засоби) споживчої кооперації України є власністю споживчих товариств, райспоживспілок, облспоживспілок, Кримспоживспілки і Укоопспілки.
Це Положення встановлює такі умови розпорядження майном спо-живчого товариства:
- володіння, користування і розпорядження основними засобами здійснюють вищі органи управління споживчих товариств і споживспілок або уповноважені ними органи згідно із законодавством України, нор-мативними актами Укоопспілки та статутами споживчих товариств і споживспілок (п.1.4);
- усі основні засоби споживчої кооперації України поділяються на неподільне і подільне громадське майно (п.2.3).

Увага!
- об'єкти основних засобів (будівлі, споруди), які зараховані до неподільного громадського майна споживчої кооперації, не можуть бути продані, безоплатно передані, внесені до статут¬ного капіталу інших підприємств, передані в заставу, фінансо¬вий лізинг (крім організацій і підприємств системи Укоопспілки) (п. 2.3.3). Отже, нотаріусам при посвідченні договорів потрібно мати документи, що те чи інше майно не включено до неподільного майна. Такими доку¬ментами є Перелік неподільного і подільного громадського майна, який затверджується вищим органом управління споживчих товариств, споживспілок або уповноваженими ними органами;

- у разі виробничої необхідності за рішенням вищих органів управлін-ня споживчих товариств, споживспілок або уповноважених ними органів, за попередньою згодою (постановою) правління облспоживспілки, Крим-споживспілки, Укоопспілки, об'єкти основних засобів неподільного гро-мадського майна можуть бути предметом застави при отриманні бан-ківських кредитів для забезпечення статутної діяльності споживчих товариств, споживспілок, їх підприємств (об'єднань) (п.2.3.3);
- передача орендодавцем права користування окремими інвентарними об'єктами основних засобів орендарю на платній основі та на визна¬чений власником строк проводиться за рішенням вищого органу управ¬ління споживчого товариства, споживспілки або уповноваженим ним органом, а передача права користування основними засобами (єдиним майновим комплексом) позасистемним орендарям, крім того, за поперед¬ньою згодою (постановою) правління облспоживспілки, Кримспожив-спілки стосовно основних засобів (єдиного майнового комплексу) споживчих товариств, райспоживспілок; Укоопспілки стосовно основ¬них засобів (єдиного майнового комплексу) Кримспоживспілки, обл-споживспілок, інших членів Укоопспілки (п. 4.2 );

Увага!
- продаж майна здійснюється за рішенням вищого органу управління споживчого товариства, споживспілки або уповно-важеного ним органу, а будівель і транспортних засобів, крім того, за попередньою згодою (постановою) правління Крим¬споживспілки, облспоживспілки стосовно майна споживчих товариств, райспоживспілок, включаючи майно, яке обліковується на балансі їх підприємств або правління Укоопспілки стосовно майна Кримспо¬живспілки, облспоживспілок, інших членів Укоопспілки, включаючи майно, яке обліковується на балансі їх підприємств (п.5.3).
- майно продається з аукціону будь-яким юридичним чи фізичним
особам, а споживчим товариствам, споживспілкам, їх підприємствам
(об'єднанням) системи Центральної спілки споживчих товариств Укра¬
їни (Укоопспілки), які зареєстровані в Єдиному державному реєстрі
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не менше 5 років, про¬
даж майна проводиться з внутрісистемного аукціону. Продаж майна з
аукціону здійснюється в порядку, встановленому Положенням про по¬
рядок продажу на аукціонах основних засобів підприємств і організацій

споживчої кооперації України1. З аукціону продається майно: будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, силові машини та устаткування, обладнання процесу виробництва та їх части-ни, лабораторне обладнання, вимірювальні та регулюючі прилади, цистерни та резервуари, транспортні засоби, об'єкти незавершеного будівництва, юридичні особи та/або частина корпоративного права споживчого товариства, споживспілки на частку в статутному фонді (капіталі) підприємства (пункти 5.5,5.5.1,5.5.5);
- основні засоби (крім неподільного громадського майна) у разі не-можливості використання їх за призначенням, а також неможливості продажу, передачі в операційну оренду, внеску до статутного капіталу суб'єктів господарювання можуть бути безоплатно передані споживчим товариствам, споживспілкам системи Центральної спілки споживчих товариств України, органам місцевого самоврядування, державним органам, а також громадам офіційно зареєстрованих релігійних конфе-сій для загальногромадських цілей, якщо це не створить конкуренцію споживчій кооперації (п.6.1);

Увага!
- безоплатна передача основних засобів за межі системи Укоопспілки проводиться за рішенням вищого органу управ¬ління споживчого товариства, споживспілки або уповноваже¬ного ним органу за попередньою згодою (постановою) правлін¬ня облспоживспілки, Кримспоживспілки стосовно основних засобів споживчих товариств, райспоживспілок, включаючи основні засоби, які обліковуються на балансах їх підприємств та інших суб'єктів господарювання; Укоопспілки стосовно основних засобів Кримспожив¬спілки, облспоживспілок, інших членів Укоопспілки, включаючи основні засоби, які обліковуються на балансах їх підприємств та інших суб'єктів господарювання за актом приймання-передачі (п. 6.3);
- основні засоби (крім неподільного громадського майна) можуть бути передані в заставу за рішенням вищого органу управління споживчого товариства, споживспілки або уповноваженим ним органом у розмірі не більше подільної частини громадського майна (основних засобів) за договором застави за попередньою згодою (постановою) правління облспоживспілки,
' Це Положення затверджене Постановою других зборів Ради Укоопспілки сімнадцято¬го скликання.

Кримспоживспілки стосовно основних засобів споживчих товариств, райспоживспілок, включаючи основні засоби, які обліковуються на балан¬сах їх підприємств та інших суб'єктів господарювання; Укоопспілки сто¬совно основних засобів Кримспоживспілки, облспоживспілок, інших членів Укоопспілки, включаючи основні засоби, які обліковуються на ба¬лансах їх підприємств та інших суб'єктів господарювання (п. 8.1);

Увага!
- передача основних засобів як внесок до статутного ка¬піталу організацій і підприємств системи Укоопспілки про¬водиться за рішенням вищого органу управління споживчого товариства, споживспілки або уповноваженого ним органу за актом приймання-передачі, а передача основних засобів як внесок * до статутного капіталу позасистемних організацій і підприємств в обмін на емітовані ними корпоративні права проводиться за рі¬шенням вищого органу управління, або уповноваженого ним органу за попередньою згодою (постановою) правління облспоживспілки, Кримспоживспілки, стосовно основних засобів споживчих товариств, райспоживспілок; Правління Укоопспілки стосовно основних засобів Кримспоживспілки, облспоживспілок, інших членів Укоопспілки. Бу¬дівлі і споруди, які зараховані до неподільного громадського майна, можуть бути передані як внесок до статутного капіталу тільки організаціям і підприємствам системи Укоопспілки.
Отже, укладення договорів зі споживчими товариствами є досить проблематичним та викличе безліч проблем у нотаріусів. Варто зверну-ти увагу на певні заборони щодо вчинення деяких правочинів, а також порядок попереднього узгодження їх учинення.
Крім цього, на сьогодні існують випадки виходу споживчих товариств із обласних, районних спілок, що викликає певні труднощі стосовно ре-алізації права на розпорядження майном, яке належить їм на праві влас-ності. Натомість нормативні акти Укоопспілки можуть регулювати лише відносини з участю споживчих товариств, які входять у таку спілку.
5.8. Обслуговуючі кооперативи
Аналіз визначення типів кооперативів у Законі «Про кооперацію» дає підстави стверджувати, що загалом критерієм поділу на типи була взята мета кооперативу.

Обслуговуючий кооператив має на меті надання послуг переважно членам кооперативу; споживчий кооператив - організацію торговель-ного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, си-ровини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задо-волення споживчих потреб його членів; виробничий - здійснення господарської та виробничої діяльності.
При цьому обслуговуючий та споживчий не мають на меті отриман-ня прибутку, а виробничий має. З такої класифікації кооперативів мож-на було б зробити висновок, що обслуговуючий та споживчий коопе-ратив є ^підприємницькими товариствами.
Незалежно від типу кооперативу Закон «Про кооперацію» надає членам кооперативу такі майнові права: отримувати виплати на паї та кооперативні виплати (ст. 26 Закону); на отримання паю у випадку ліквідації кооперативу (ст. 29 Закону); на одержання своєї загальної частки натурою, грошима або (за бажанням) цінними паперами відпо-відно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - в натурі у разі виходу або виключення з кооперативу фізичної або юридичної осо-би, а також на передачу загальної частки у спадок (ст. 21 Закону).
В Україні, крім споживчих товариств системи споживчої кооперації, існують й інші види кооперативних товариств: житлово-будівельні (ЖБК), житлові (ЖК), гаражні (ГК), дачно-будівельні (ДБК), городні, садівницькі. На сьогодні в Києві створено ряд житлових кооперативів, які мають статус обслуговуючих, їм виділяються земельні ділянки для будівництва житлових будинків.
Правове положення ЖБК та ЖК регулюють нормативні акти, які були прийняті ще у 80-х роках минулого століття. До системи норма-тивних актів, які регулюють діяльність ЖБК, зокрема, входять: Жит-ловий кодекс УРСР1, Примірний статут ЖБК2, Правила обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК3. Інші ж кооперативи не мають спеціаль¬ного правового регулювання, оскільки всі нормативні акти, які регулю¬вали їх діяльність, втратили чинність.
' Житловий кодекс УРСР від 30.06.1983 р. // ВВР УРСР. - 1983. - № 28. - Ст.574.
2 Постанова Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985 р. № 186 «Про затвердження Примір-
ного статуту житлово-будівельного кооперативу» // ЗП УРСР. - 1985. - №5. - Ст. 41.
3 Постанова Ради Міністрів УРСР від 05.06.1985 р. № 228 «Про затвердження Правил
обліку громадян, які бажають вступити до житлово-будівельного кооперативу» // ЗП
УРСР. - 1985. - № 6. - Ст. 46.

684 ^*g&*^
ЖБК організовується з метою забезпечення житлом членів коо-перативу і членів їхніх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку (будинків), а у випадках, передбачених законодав¬ством, - одно- і двоквартирних жилих будинків садибного типу або багатоквартирного блокованого жилого будинку (будинків) з надвір¬ними будівлями за власні кошти кооперативу з допомогою банків¬ського кредиту, а також для подальшої експлуатації та управління цим будинком (будинками) (п. 1 Примірного статуту ЖБК). Як бачимо, основною метою ЖБК, яку визначають нормативні акти, є забезпе¬чення житлом.
Відмінність ЖБК від дачно-будівельних, гаражних, садівничих, город-ніх кооперативів полягає в тому, що члени ЖБК не мають технічної можливості відособитись в експлуатації жилого будинку, в якому роз-ташовані квартири, в яких вони проживають, оскільки існують спільні елементи будинку, які потребують і спільної експлуатації, і ремонту тощо. Що стосується гаражних, дачно-будівельних, городніх та інших видів кооперативів, то з наданням права на приватизацію земельних ділянок члени кооперативу здійснюють користування об'єктами права власності (земельною ділянкою, гаражем, дачним будинком), реалізую-чи свої правомочності власника.
Постанова Кабінету Міністрів від 31.07.1995 р. № 588 «Про затвер-дження Положення про порядок організації та діяльності об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному користуванні» рекомендувала для забезпечення ефективного використання житла ЖБК, члени яких повністю розрахувалися за надані їм на будівництво кредити, реорганізуватися в товариства (об'єднання) співвласників будинку. А для заохочення цього процесу місцеві органи влади були зобов'язані безоплатно провадити перереєстрацію статутів ЖБК та сприяти створенню таких формувань власників індивідуальних житло¬вих будинків, як товариства співвласників будинку.
Закон «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» встановив процедуру реорганізації ЖБК в об'єднання співвласників багатоквартирного будинку.
Відмінність ЖБК від об'єднання співвласників багатоквартирного будинку полягає в такому.

По-перше, ЖБК створюється з метою будівництва жилого будинку та його експлуатації, а об'єднання - тільки для належного утримання та експлуатації.
По-друге, члени кооперативу мають рівні права щодо голосування у вищому органі управління, а в статуті об'єднання можна передбачати інший порядок голосування, наприклад, залежно від розміру площі, яка належить власнику.

Увага!
По-третє, найсуттєвіша відмінність полягає в тому, що власником будинку в ЖБК є кооператив, а в об'єднанні - всі співвласники жилого будинку, що викликає дуже багато супер¬ечок як теоретичного характеру, так і практичного засто¬сування, про що йтиметься далі.
Скоро перед нотаріусами може постати питання щодо застосування ст.384 ЦК. Зазначена норма передбачає, що будинок, споруджений або придбаний ЖБК або ЖК, є його власністю, а в разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. У законодавстві не встановлений порядок оформлення такого викупу. Відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5 місцеві органи видають свідоцтво на право власності на квартиру. Так само оформляється й право влас¬ності членів ЖК, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, товариства або об'єднання, які повністю внесли свої пайові внески.
Такий порядок оформлення права власності було встановлено відпо-відно до ст. 15 Закону «Про власність»1.
5.9. Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи
Майнові права членів сільськогосподарських обслуговуючих коопе-ративів, а також об'єктів їх права власності визначення їх, порядку його обороту, у тому числі спадкування, є тотожними правам членів сільсько¬господарських виробничих кооперативів. Однак існують деякі особли¬вості правового статусу цих юридичних осіб, а саме:
' На сьогодні втратив чинність.

&
686 ^ф^^
- у статуті кооперативу потрібно зазначати форми участі членів обслуговуючого кооперативу в кооперативі (ст. 7 Закону);
- членами кооперативу можуть бути як фізичні, так і юридичні осо-би, Закону (ст. 8 Закону.
Відповідно до ст. 2 Закону обслуговуючі кооперативи, здійснюючи обслуговування членів кооперативу, не ставлять за мету отримання прибутку. Між тим Закон не позбавляє членів обслуговуючих виробни¬чих кооперативів на отримання прибутку.
5.10. Кредитні спілки
Відповідно до ст. 1 Закону «Про кредитні спілки» кредитна спілка -це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професій¬ними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою за¬доволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кре¬дитної спілки.
Натомість члени мають право на отримання нерозподіленого доходу, що залишається в розпорядженні кредитної спілки за підсумками фі¬нансового року, пропорційно розміру їх пайових внесків у вигляді від¬сотків (процентів), а також на отримання доходу на пайові членські внески. Це суперечить ст. 85 ЦК, яка не надає учасникам непідприєм-ницьких товариств права на отримання прибутку.
Закон «Про кредитні спілки» не визначає об'єкт права власності чле¬нів спілки. Водночас майнові права членів пов'язані з пайовими внесками. Так, член кредитної спілки має право на повернення обов'язкового пайо¬вого внеску у випадку виходу, а також на отримання доходу на пайовий внесок (ч.7 ст.10, ст. 11). Тому право на отримання пайового внеску та доходу мають і спадкоємці члена кредитної спілки. У разі смерті члена кредитної спілки довідки про його внески та рахунки видаються спадко¬ємцям та консульським установам іноземних держав, у провадженні яких знаходяться справи про спадщину (ч. 5 ст. 21 Закону).

-*%*%&& 6*7
§ 6. НЕПІДПРИЄМНИЦЬКІ ТОВАРИСТВА
Стаття 85. Непідприємницькі товариства
1. Непідприємницькими товариствами є товариства,
які не мають на меті одержання прибутку для його на-
') ступного розподілу між учасниками.
2. Особливості правового статусу окремих видів не-
підприємницьких товариств встановлюються законом.
Стаття 86. Здійснення підприємницької діяль-ості непідприємницькими товариствами установами
1. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини, проголошеним Загальною декларацією прав людини1, і гарантується Конституцією України !' (ст. 36), яка передбачає, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громад¬ські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задово¬лення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте¬ресів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я на¬селення або захисту прав і свобод інших людей.
На час проголошення Україною незалежності існувала досить вели¬ка кількість добровільних організацій, творчих спілок, а також розгалу¬жена система професійних спілок.
Але їх доля склалася по-різному. Організації, які були зареєстровані відповідно до Постанови Президії Верховної РадиУРСР «Про порядок
1 Общая декларация прав человеком от 10.12.1948 г. // Международные акты о правах человека. Сборник документов. - М.: НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М), 2000. - 784 с.

реєстрації громадських об'єднань» від 29.09.1990 p., як новостворені політичні партії, добровільні товариства, громадські рухи, фонди та інші подібні об'єднання в порядку, встановленому Тимчасовими прави¬лами розгляду заяв про реєстрацію статутів громадських об'єднань, затвердженими Постановою Ради Міністрів УРСР від 21.12.1990 р. № 385, набували статусу юридичних осіб та визнавалися самостійними суб'єктами цивільних правовідносин. Непоодинокими були випадки, коли всесоюзні громадські організації передавали новоствореним ор¬ганізаціям своє майно. За таких обставин «виживали» ті громадські організації, які фактично виходили із всесоюзних організацій та визна¬валися самостійними юридичними особами.
Згідно з Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 р. № 2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» майно та фінансові ресурси розташованих на території України під-приємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загально-союзних громадських організацій колишнього Союзу РСР. Фонду державного майна України було доручено прийняти майно цих підпри-ємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.
Постанова ВР України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 04.02.1994 р. встановила, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності май-на загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодер-жавною власністю, а Кабінету Міністрів України до 1 березня 1994 ро¬ку у встановленому порядку визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна.
Такі не досить визначені з точки зору цивілістичних інститутів форму-лювання, як «прийняття майна», «визнання майна загальносоюзних громадських організацій загальнодержавною власністю до визначення правонаступників майна» стануть підставою для неоднозначного тлума-чення цих норм, та визначення суб'єкта права власності на це майно. Не можна не зазначити, що сьогодні ст. 7 Закону «Про управління об'єктами державної власності» (2006) передбачає, що Фонд державного майна України здійснює відповідно до законодавства право розпорядження

майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного та встановлює наявність та визначає розмір корпоративних прав держави у майні громадських організацій колишнього СРСР, розташованих на території України.
Увага! Незважаючи на вказане нормативно-правове регу-лювання статусу майна колишніх загальносоюзних громадських організацій, спори із цього приводу тривають, що має врахо¬вуватись приукладенні договорів, їх нотаріальному посвідчен¬ні та встановленні наявності переходу права власності.
Прикладом може слугувати постанова Вищого господарського суду від 05 черв¬ня 2008 p., no справі № 38/303 за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави, в особі Фонду державного майна України до ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» ТОВ «Виробничо-побутовий комплекс «Зоряний» та 3-тя особа Федерація профспілок України про визнання договору купівлі-продажу не¬дійсним. Ця справа по суті є правовою позицією Вищого господарського суду щодо права власності на майно загальносоюзних профспілкових організацій (ВЦСПС), яке знаходилося у віданні Федерації профспілок України.
04.12.1991 між Радою Федерації незалежних профспілок України та Фондом со¬ціального страхування України укладено установчий договір про створення акці¬онерного товариства «Укрпрофоздоровниця», до статутного фонду якого Радою Федерації незалежних профспілок України внесено санаторно-курортні заклади профспілок України, а 23.12.1991 здійснена державна реєстрація цього товариства. 25.03.1993 Федерацією професійних спілок України (правонаступник Ради Федера¬ції незалежних профспілок України) прийнята постанова №11-3-20 «Про реалізацію та передачу основних фондів збиткових і безперспективних лікувально-оздоровчих закладів AT «Укрпрофоздоровниця», відповідно до якої правлінню AT «Укрпрофоз¬доровниця» дозволено реалізацію на конкурсних засадах основних фондів лікувально-оздоровчих збиткових закладів. На підставі зазначеної постанови 04.10.1993 між Київським відділенням AT «Укрпрофоздоровниця» та Виробничо-побутовим коо-перативом «Зоряний» укладено договір купівлі-продажу майна санаторію. Проку¬рором в інтересах Фонду державного майна України заявлено позов про визнання зазначеного договору купівлі-продажу недійсним і застосування наслідків його недійсності. Суд не задовольнив вимоги, мотивуючи це поміж іншим недоведеніс¬тю того, що майно за спірним договором після безоплатної передачі його в I960 ро¬ці профспілкам від Міністерства охорони здоров'я України продовжувало пере¬бувати у власності держави та на виконання постанови Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишньо¬го Союзу РСР, розташовані на території України» від 10.04.1992 №2268-ХІІ переда¬валось в управління Фонду державного майна України, який зобов'язаний був прийняти таке майно до 01.05.1992. Колегія суддів ВГСУ погодилася з висновком Київського апеляційного господарського суду, що майно за спірним договором на момент набуття чинності постановою ВРУ 1994 р. не належало до майна загально¬союзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, а перебувало у власнос¬ті ТОВ «Виробничо-побутовий комплекс «Зоряний».

Таке становище дозволяє дійти таких висновків:
- на виконання постанови Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колиш¬нього Союзу РСР, розташовані на території України» від 10.04.1992, майно громадських організацій передавалось тимчасово, до ви¬значення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, в управління Фонду держав-ного майна України, який зобов'язаний був прийняти таке майно до 01.05.1992. А якщо майно не було прийнято до цієї дати, то держава «запізнилася» стати власником такого майна;
- у випадку, коли загальносоюзні громадські організації колишньо¬го Союзу РСР відчужували майно до прийняття постанови ВР України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 04.02.1994 р. № 3943-ХП, то вони мали на це право.
Ще один приклад спірності визначення права власності громадських організа¬цій демонструє постанова ВГСУ по справі, яка стосується ДТСААФ (№ 1/23 від 29 липня 2008 р.) у касаційному провадженні.
Вищий господарський суд залишив без змін Постанову Київського апеляційно¬го господарського суду від 18.07.2005 та рішення господарського суду Чернігівської області від 31.03.2005 у справі № 1/23 господарського суду Чернігівської області, а касаційне подання - без задоволення. Рішення господарських судів, які залишили¬ся без змін, мотивовано тими обставинами, що будівництво об'єкта здійснювалося не за рахунок ДТСААФ СРСР, отже, власністю ДТСААФ СРСР не був, тому на нього не розповсюджується дія постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3943-ХП «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР». Постановою Кабінету Міністрів України від 13.01.1995 № 18 «Про визначення орга¬нів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» вирішено до законодавчого визначення суб'єктів права власності май¬на загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташова¬ного на території України, покласти на міністерства повноваження органів управ¬ління цим майном згідно з додатком. В переліку майна загальносоюзних громадських організацій, визначеного додатком до цієї постанови, майна ДТСААФ СРСР немає. За наведеного суд вважає недоведеним факт порушення інтересів держави.
^jw А Увага!
& A J Нотаріуси повинні зробити такі висновки із цих справ: tjPmrf1 1. Нотаріусам доведеться стикатися з правовстановлюваль-Ш І ними документами на право власності громадських організацій, які були створені ще під нас існування Радянського Союзу. 2. Не все майно загальносоюзних громадських організацій перейшло у державну власність.

3. Існує майно, яке перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, але «мас статус державного», тобто управлін¬ня та розпорядження ним надане державному органу - Фонду дер¬жавного майна України.
4. Судові рішення свідчать про неоднозначність прав ж це майно як у правонаступників колишніх загальносоюзних громадських організацій, так і у держави, а також у осіб, які придбали це майно за договорами або в порядку реорганізації вказаних громадських організацій.
Отже, загальним висновком з приводу попередніх тверджень може бути те, що на сьогодні правова оцінка прав на майно колишніх загаль¬носоюзних громадських організацій є спірною, що тягне за собою не¬безпеку при вчиненні правочинів із цим майном.
6.1. Сучасна система непідприємницьких юридич¬них осіб
Україною була прийнята значна кількість нормативних актів, які ви¬значали правовий статус непідприємницьких юридичних осіб1. Тому в Україні склалася досить строката система непідприємницьких юридич¬них осіб до якої входять:
' Закон Україн «Про об'єднання громадян» // Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 34. - Ст. 504; Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 46. -Ст. 292; Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 01.12.1998 р. № 281-XTV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 1. - Ст. 2; Закон України «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 р. № 1584-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 24. - Ст. 182; Закон України «Про наукову та науково-технічну дія^лність» від 13.12.1991 р. № 1977-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 12. - Ст.165; Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. № 2887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 62; Закон України «Про об'єднання спіпвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. № 2866-III // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 10. - Ст. 78; Закон України «Про організації роботодавців» від 24.05.2001 р. № 2436-Ш // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 32. - Ст. 171; Закон України «Про професійних творчих працівни¬ків та творчі спілки» від 07.10.1997 р. № 554/97-ВР // Відомості Верховної Ради Укра¬їни. - 1997. -№52. - Ст.312; Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаран¬тії діяльності» від 15.09.1999 p. № 1045-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 45. - Ст. 397; Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.0 4.1991 р. № 987-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1991. -№ 25. - Ст. 283; Згікон України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.1997 р. № 0671 // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 13. - Ст. 52; Закон України «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р. № 3808-ХІІ // Відо¬мості Верховної Рад и України. - 1994. - № 14. - Ст. 80.

- об'єднання громадян:
- громадські організації: професійні спілки (профспілки) та твор¬чі спілки, спортивні організації (Національний Олімпійський комітет України, фізкультурно-спортивні товариства; спортив¬ні федерації, національні спортивні федерації), молодіжні та дитячі громадські організації; організація роботодавців та ін.;
- політичні партії;

- релігійні організації (релігійні громади, управління і центри, мо-настирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духо¬вні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з ви-щезазначених релігійних організацій, центри);
- благодійні організації (фонди, установи та інші благодійні органі-зації);
- самоврядні організації (нотаріусів, аудиторів, професійнихучасни-ків ринку цінних паперів та ін.);
- об'єднання співвласників багатоквартирного будинку;
- товариства покупців, організації орендарів;
- об'єднання непідприємницьких громадських організацій, об'єднань співвласників багатоквартирного будинку та інших підприємниць-ких та непідприємницьких юридичних осіб та фізичних осіб, вклю-чаючи підприємців
- інші види непідприємницьких юридичних осіб.
Не можна сказати, що така система непідприємницьких товариств є виправданою і досконалою, але ці юридичні особи є учасниками цивіль-них правовідносин, тому нотаріуси повинні знати особливості право¬вого статусу таких юридичних осіб.
Відповідно до ст. 85 ЦК непідприємницькими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Утім, їх види в ЦК не визначені. Не існує й єдиного зако-нодавчого акта, який би їх систематизував. Але все ж таки можна виді-лити такі види непідприємницьких юридичних осіб приватного права: установи та товариства, які у свою чергу поділяються на споживчі коо-перативи, громадські об'єднання, організації орендарів, товариства покупців та інші об'єднання юридичних та фізичних осіб. Крім цього, існують такі види непідприємницьких товариств, стосовно яких дуже важко визначитися, чи є вони самостійними видами, чи ні. Зокрема, це стосується самоврядувальних організацій, товарних бірж, об'єднань

непідприємницьких юридичних осіб, об єднань непідприємницьких та/ чи підприємницьких юридичних осіб, торгово-промислових палат та ін. Фактично виділення таких видів юридичних осіб було проведено виходячи із мети чи виду діяльності.
6.2. Державна реєстрація
непідприємницьких товариств
Однією з особливостей непідприємницьких товариств є те, що до прийняття Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі-зичних осіб -підприємців» не існувало єдиного законодавчого акта, який би встановлював загальну систему державної реєстрації юридичних осіб. Тому порядок реєстрації непідприємницьких юридичних осіб (легалізація) або державна реєстрація їх статутів визначалися законами, які встановлювали їх правовий статус. Ця особливість реєстрації непід-приємницьких юридичних осіб була сприйнята і Законом «Про дер-жавну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Згідно з ч. 2 ст. 3 цього Закону можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, політичних партій, торгово-промислових палат, бірж, а також інших установ та організацій.
Між тим відповідно до ч. 1 статті 3 Закону «Про державну реєстра¬цію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкуван¬ня, а також фізичних осіб - підприємців. Тому юридичні особи набува¬ють статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому саме цим Законом.
Відповідно до ч. 4 ст. З Закону Міністерство юстиції України та його територіальні органи здійснюють реєстрацію (легалізацію) об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок та їх об'єднань), благодійних організацій, політичних партій, творчих спілок та їх територіальних осередків, адвокатських об'єднань, торгово-промислових палат, бірж, інших установ та організацій, визначених законом, та видають свідоцтво про державну реєстрацію, оформлене державним реєстратором у від-повідному виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або в районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адмі-ністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

694 4£*2$Ъ*~ 6.3. Окремі види непідприємницьких товариств
6.3.1. Об'єднання громадян
Закон України «Про об'єднання громадян» (1992) визначив право¬вий статус громадських організацій та об'єднань. Цей Закон не поши¬рюється на релігійні, кооперативні організації, об'єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (у тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищ¬ні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.
Стаття 1 Закону «Про об'єднання громадян» встановлює, що об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод і незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спіл¬ка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Увага! Головною особливістю правового статусу членів громадських організацій та партій є те, що їх члени не мають жодних майнових прав щодо цих юридичних осіб і не мають права отримання прибутку та майна у випадку їх ліквідації.
6.3.2. Громадські організації
Громадські організації - це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Іс-нують різні види громадських організацій: спортивні організації, твор¬чі спілки, громадські організації жертв нацистських переслідувань, моло-діжні та дитячі громадські організації.
Відповідно до ст. 9 Закону «Про об'єднання громадян» об'єднання утворюються і діють за всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осе¬редки в більшості її областей.

До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поши-рюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.
Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширю-ється на територію України і хоча б однієї іншої держави. Поділ об'єднань громадян на всеукраїнські, місцеві та міжнародні не можна вважати як визнання за ними окремої організаційно-правової форми, оскільки в даному випадку йдеться тільки про територіальне поширення діяльнос¬ті цих юридичних осіб. До того ж порядок їх створення, реорганізації та припинення, реалізації права власності, порядок управління не має жодних особливостей.
Громадські організації можуть бути як юридичними особами, так і не мати таких прав. Перші підлягають обов'язковій державній реєстра¬ції. Другі легалізуються (офіційно визнаються) шляхом їх повідомлен¬ня про заснування. Такі об'єднання громадян не є суб'єктами цивільних правовідносин. Тому не можуть визнаватися суб'єктами права власнос¬ті, бути учасниками договірних відносин, а також мати будь-які цивіль¬ні права та обов'язки, нести цивільну відповідальність.
Процедура легалізації громадських організації здійснюється відпо-відно до Положення про порядок легалізації об'єднань громадян, затвер-дженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 140. Легалізація всеукраїнських об 'єднань громадян і міжнародних громадських організацій здійснюється Мін' юстом, їх місцевих осередків та місцевих об'єднань громадян - Головним управлінням юстиції Мін'юсту в Авто¬номній Республіці Крим, обласними, Кшвським та Севастопольським міськими, районними, районними в містах Києві та Севастополі управ¬ліннями юстиції, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад народних депутатів. У разі реєстрації об'єднання громадян заснов¬никові видається свідоцтво про реєстрацію встановленого Положенням зразка. Зареєстрованому об'єднанню громадян присвоюється відповідний номер, і воно вноситься до Реєстру об'єднань громадян.
Відомості про реєстрацію всеукраїнських об'єднань громадян та міжнародних громадських організацій Мін'юст подає в 10-денний термін до головного обчислювального центру Мінстату. Відомості про реєстрацію місцевих об'єднань громадян реєструючий орган передає органу державної статистики відповідно в області, районі,

місті. Для легалізації громадської організації шляхом повідомлення про її заснування до легалізуючого органу подається заява, підписана не менш як трьома засновниками громадської організації або її уповноваженими представниками.
Органи, які реєструють громадські організації, також реєструють зміни до статутів цих юридичних осіб. Про реєстрацію змін установчих документів приймається відповідне рішення про реєстрацію змін з виконанням відповідної позначки на титульному аркуші статуту. Але надалі такі зміни до установчих документів реєструє також державний реєстратор відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни Укра-їни; громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку. Стаття 12 Закону «Про об'єднання громадян» встановлює, що членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій ви¬значається їх статутами відповідно до законодавства. Так, Закон «Про молодіжні та дитячі громадські організації» встановлює, що індивідуаль¬ними членами молодіжних громадських організацій можуть бути особи віком від 14 до 35 років, індивідуальними членами дитячих громадських організацій - особи віком від 6 до 18 років. Вступ неповнолітніх віком до 10 років до дитячих громадських організацій здійснюється за письмовою згодою батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників (ст. 5 Закону).
Громадські організації є суб'єктами права власності, тому мають право бути власниками майна та коштів, необхідних для здійснення їх статутної діяльності. Відповідно до ст. 21 цього Закону громадська організація набуває права власності на кошти та інше майно, передане їй засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступ¬них та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом, а також на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комер-ційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та орга-нізацій, заснованих підприємств. Стаття 23 Закону «Про об'єднання громадян» передбачає, що право власності об'єднань громадян реалі-зують їх вищі органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди

тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо управління майном може бути по¬кладено вищими органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.

Увага! Нотаріусам потрібно уважно вивчати статут об'єднання громадян для визначення компетенції органів управ¬ління щодо розпорядження майном об'єднання громадян.
З метою виконання статутних завдань і цілей відповідно до ст. 23 Закону зареєстровані громадські організації можуть здійснювати необ-хідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахунковихустанов і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому законодавством.
Натомість ст. 86 ЦК передбачає можливість здійснення непідприємниць-кими товариствами та установами поряд зі своєю основною діяльністю підприємницької, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Ураховуючи норми ЦК і Закону «Про об'єднання громадян», мож¬на зробити висновок, що громадські організації не мають права здій-снювати підприємницьку діяльність, але отримувати прибутки від створених ними підприємницьких юридичних осіб мають право. Однак із цього загального правила є винятки, зокрема, щодо національних спортивних федерацій.
Законами України встановлено право створювати особливі види гро-мадських об'єднань, зокрема громадські наукові організації1, громадські організації та інші об'єднання ветеранш вшни2, громадські об'єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також по¬садовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних право¬порушень і злочинів, захисті життя та здоров'я громадян, інтересів сус¬пільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей
1 Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність» від 13.12.1991 р. № 1977-XII (зі змінами, внесеними згідно з декретами і законами) // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 12. - Ст. 165.
1 Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. № 3551-ХІІ (із змінами, внесеними згідно із законами) // Відомості Верхов¬ної Ради України. - 1993. - № 45. - Ст. 425.

і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин1 та ін. Відповідно до Закону України «Про жертви нацистськихпереслідувань»2 утворюються громадські організації жертв нацистських переслідувань, які з метою реалізації ними своїх прав і свобод діють у межах повноважень, що передбачені законодавством України про об'єднання громадян та їх статутами, зареєстрованими в установленому порядку. Представники всеукраїнських та міжнародних громадських організацій жертв нацист¬ських переслідувань входять до складу спостережної ради Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення», який є єдиним розпорядником коштів, що надходять для компенсаційних виплат жерт-вам нацистських переслідувань, та координатором здійснення гуманітар-них програм щодо жертв нацистських переслідувань.
6.3.3. Спортивні громадські організації
Закон України «Про фізичну культуру і спорт» визначає порядок створення та діяльності спортивних громадських об'єднань, спортивних федерацій та фізкультурно-спортивних товариств. Закон виділяє ті громадські організації:
- спортивна федерація (асоціація, спілка, об'єднання тощо) - це гро-мадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що створю-ється для розвитку відповідного виду спорту (версії). КМУ за поданням центрального органу виконавчої влади з фізичної культури і спорту визна¬чає перелік видів спорту (версії), відповідно до специфіки яких спортивна федерація має право набувати всеукраїнського статусу незалежно від на¬явності місцевих осередки? у більшості областей України, в Автономній Республіці Крим, у містах Києві та Севастополі. Спортивна федерація може мати місцевий або всеукраїнський статус і не може набувати статусу міжнародної. Надання спортивній федерації статусу національної здій-снюється на конкурсних засадах відповідно до положення про порядок проведення конкурсу, що затверджується центральним органом виконав¬чої влади з фізичної культури і спорту (Положення про порядок прове¬дення конкурсу про надання спортивній федерації статусу національної спортивної федерації, затверджене Наказом Мінсім'ямолодьспорту від
' Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» від 22.2000 р. № 1835-Ш (зі змінами, внесеними згідно із законами) // Відо¬мості Верховної Ради України. - 2000. - № 40. - Ст. 338.
2 Закон України «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 p. № 1S84-III // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 24. - Ст. 182.

22.01.2008 р. № 107, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 18.02.2008 за № 130/14821) (статті 35,36-1-36-6 Закону);
- фізкультурно-спортивне товариство - громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що створюється громадянами України з метою сприяння розвитку фізичної культури та спорту (ст.36-7-36-9 Закону);
Національний Олімпійський комітет України - незалежна, неуря¬дова, громадська організація, яка координує Олімпійський рух в Укра¬їні (ст. 35 Закону).
Відповідно до ст. 36 Закону громадська спортивна організація повинна заснувати підприємство, якщо вона організовує або бере участь у про¬веденні платних фізкультурно-спортивних заходів і одержує від цього протягом року прибуток, що перевищує 1000 розмірів мінімальної за¬робітної плати, або якщо спортсмени за участь в таких заходах одержу¬ють разову винагороду, що перевищує 100 розмірів мінімальної заро-бітної плати. Незаконно отриманий прибуток вилучається в дохід держави. Ця норма не поширюється на національні спортивні федера¬ції та Національний Олімпійський комітет України.
В Україні існують спортивні організації, які були ще створені до на¬буття незалежності Україною.

Увага! Можуть виникати випадки, коли нотаріусу по¬трібно визначити та проаналізувати правовстановлюваль-ні документи на право власності цих спортивних організацій. Причому такий аналіз нотаріуси повинні провадити на під¬ставі нормативних актів, які були прийняті іншими громад¬ськими та політичними організаціями Радянського Союзу.
З цього приводу наведемо справу, розглянуту ВСУ щодо визначення
суб'єкта права власності на об'єкт нерухомого майна (Постанова від
24.12.2002 р. № 20-2/228-4/467(20-7/070), який був переданий на
баланс державним підприємством спортивній організації на підставі
акта приймання передачі.
Постановою Ради Міністрів СРСР, Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок, Центрального комітету ВЛКСМ № 945 від 2 серпня 1988 року «Про удосконалення ке¬рівництва футболом, іншими ігровими видами спорту і додаткові заходи по впорядку¬ванню утримання команд та спортсменів по основних видах спорту» передбачалась можливість передачі державними підприємствами спортивним клубам в оренду чи безкоштовне користування будинків, приміщень, спортивних споруд, обладнання, а

700 ^S^J^
також іншого майна, яке відноситься до основних фондів. Розпорядженням виконкому Севастопольської міської Ради народних депутатів від 5 квітня 1990 року за № 160-р об'єднання, якому належав стадіон, зобов'язувалось вирішити питання про його пере¬дачу футбольно-спортивному клубу, який був створений цим же розпорядженням як госпрозрахунковий клуб. Наказом директора та постановою профспілкового комітету цього ж об'єднання стадіон був переданий на баланс футбольно-спортивному клубу «Чайка» безкоштовно. А отже, між цими суб'єктами виникли відносини безоплатного користування майном. Порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд при зміні форми власності визначався постановою Ради Міністрів України від 28 квітня 1980 року «Про порядок передачі підприємств, об'єднань, орга¬нізацій, установ, будинків і споруд», якою встановлювався лише оплатний порядок передачі майна, і як виняток, про що вказано в пункті 9 зазначеної постанови, безоплат¬но могли передаватися кооперативним та іншим громадським організаціям будинки і споруди у разі неможливості передати їх у встановленому порядку. При передачі спірного стадіону, який знаходився у державній власності, вказаний порядок не за-стосовувався, що свідчить про те, що зміни форми власності не відбулося і футбольно-сгіортивний клуб власником стадіону не став.
До цього доповнимо, що у випадку передачі державними юридичними особами ще за час існування Радянського Союзу спортивним організаці-ям майна на підставі Постанови Ради Міністрів СРСР, Всесоюзної Цен-тральної Ради Професійних Спілок, Центрального комітету ВЛКСМ від 02.08.1988 р. № 945 право власності на таке майно не набувається, оскіль¬ки постанова не встановлювала можливість передачі у власність майна.
Управління спортивними організаціями здійснюється відповідно до Закону «Про об'єднання громадян».
6.3.4. Молодіжні та дитячі громадські організації
Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» ви-значає статус, особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних і дитячих громадських організацій та державні гарантії забезпечення їх діяльності. Метою молодіжних громадських організацій є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів їхніх членів. Метою дитячих громадських організацій є здійснен¬ня діяльності, спрямованої на реалізацію та захист їх прав і свобод, твор¬чих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законо¬давству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства.
Статус молодіжних і дитячих громадських організацій та їх спілок, а такожїхправ визначається відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян». Молодіжний рух в Україні координується Українським на¬ціональним комітетом молодіжних організацій, який є незалежною

-**rftife& 701
неурядовою організацією і має статус всеукраїнської спілки молодіжних та дитячих громадських організацій.
Слід зазначити, що молодіжні та дитячі організації мають об'єкти права власності зовсім «не дитячого» призначення. Наведемо Поста-нову Вищого господарського суду від 04.10.2006 р. № 30/2-06-102.
Рішенням від 31.03.06 господарського суду Одеської області у первісному позові про зобов'язання передати майно (відповідно до переліку) Одеській міській раді відмовлено. Зустрічну позовну заяву Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту та Фонду державного майна України задоволено. Визнано право власності на цілісний майновий комплекс Дитячого центру «Молода гвардія» вартістю 4264155,22 грн. за державою, органом, до сфери управління якого відноситься Дитячий центр «Моло¬да гвардія», зазначено Міністерством України у справах сім'ї, молоді та спорту.
Як встановлено судовими інстанціями, які приймали рішення у даній справі, піо¬нерський табір «Молода гвардія» існує з 1924 р. Постановою Ради Міністрів УРСР від 10.01.1956 р. №59 «Про організацію сезонного санаторного піонерського табору типу «Артек» в м. Одесі» реорганізовано дитячий санаторій Головкурсанупру на ку¬рорті Лузанівка в м. Одесі в сезонний санаторний піонерський табір типу «Артек» на 200 місць із назвою «Молода гвардія» та прийнято його з 1956 р. на республіканський бюджет. Постановою Ради Міністрів УРСР від 02.11.1960 р. № 1805 Республіканський піонерський табір «Молода гвардія» передано з відання Міністерства охорони здоров'я УРСР у відання ЦК ЛКСМУ та постановлено провести передачу з відання Міністерства охорони здоров'я УРСР у відання ЦК ЛКСМУ безоплатно Управлінню Справами ЦК ЛКСМУ з бюджету УРСР на його утримання.
Рішенням ЦК ЛКСМУ Республіканський піонерський табір «Молода гвардія» пере¬дано Спілці піонерських організацій України (протокол №5 засідання бюро ЦК ЛКСМУ від 3-5 грудня 1990 p.), про що складено акт від 11 квітня 1991 р. про передачу майна республіканського піонерського табору «Молода гвардія» від ЦК ЛКСМУ координа¬ційній раді Спілки піонерських організацій України у власність безоплатно згідно з актом оцінки майна від 11.04.1991 р. Спільним листом від 29 травня 1991 р. ЦК ЛКСМУ та Координаційна рада СПОУ звернулися до Прем'єр-міністра УРСР з проханням терміново прийняти рішення Кабінету Міністрів УРСР про утримання та розвиток піонерського табору «Молода гвардія». Рада Міністрів УРСР листом від 13.08.1991 р. за № 28-1802/54 повідомила про передачу даного табору з відання Міністерства охорони здоров'я УРСР у відання ЦК ЛКСМУ безоплатно зі всіма будинками, споруда¬ми, майном, інвентарем та автотранспортом та зазначила, що згідно діючого законо-давства ЦК ЛКСМУ має право самостійно передати зазначений заклад в інше відання, а тому приймати рішення Кабінету Міністрів УРСР з даного питання не має потреби. Відповідно до протоколу №13 від 20.09.1991 р. на цьому засіданні бюро ЦК ЛКСМУ іирішено передати Спілці піонерських організацій України піонерський табір «Мо¬лода гвардія» та затвердити Акт передачі. Постановою бюро Координаційної ради СПОУ від 07.02.1992 р. реорганізовано Республіканський піонерський табір «Молода гвардія» в Дитячий центр «Молода гвардія» Координаційної спілки піонерських ор-ганізацій України, затверджено статут ДЦ, який зареєстровано рішенням виконкому Суворовської райради народних депутатів від 17.04.1992 р. за № 928. 22 березня 2000 р. Федерацію дитячих організацій України як всеукраїнську спілку дитячих громадської організацій зареєстровано Міністерством юстиції України.

Судами враховано положення Постанови Верховної Ради України «Про введен¬ня в дію Закону України «Про обернення майна Компартії України та КПРС на дер¬жавну власність» від 20.12.1991 p., згідно якої Тимчасовій комісії Верховної ради України щодо націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України було до¬ручено продовжити роботу по з'ясуванню всіх обставин, пов'язаних з власністю на майно ВЛКСМ, ЛКСМУ та їх правонаступниками. До завершення роботи комісії було заборонено відчуження на користь інших осіб або громадян майна, яке належало ЛКСМ, ЛКСМУ (МДС) і перейшло Спілці молодіжних організацій України як право¬наступнику ЛКСМ (МДС). Оскільки результати роботи комісії не були оприлюднені, а правовий статус майна комсомолу залишився невизначеним, то суди дійшли ви¬сновку про необхідність керуватися іншими нормативними актами, зокрема За¬коном України «Про підприємства, установи, організаціїсоюзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.04.1992 p., постановою Верховної ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 04.02.1994 p., якими закріплено, що тимчасово, до законодавчого визна¬чення суб'єктів власності майна загальносоюзних громадських організацій колиш¬нього Союзу РСР, розташованого на територіїУкраїни, зазначене майно є загально-державною власністю. За таких обставин, форма власності майна піонерського табору «Молода гвардія» з моменту передачі його не змінювалась.
Тому ВГСУ задовольнив зустрічну позовну заяву про визнання права державної власності на цілісний майновий комплекс Дитячого центру «Молода гвардія» та ви¬значення органом, до сфери управління якого відноситься ДЦ, Міністерство України у справах сімї, молоді та спорту, з врахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин та розпорядження КМУ щодо віднесення ДЦ «Молода гвардія» до сфери управління Міністерства України у справах сім'ї', молоді та спорту.
6.3.5. Професійні спілки
Об'єднання людей за професіями у спілки з метою надання останні¬ми допомоги в організації та діяльності відповідних професійних груп здійснюється вже давно. Одним із найбільш поширених видів непідпри-ємницьких об'єднань громадян, які існували як за радянської влади, так і сьогодні, є професійні спілки. Головною метою цих юридичних осіб є представництво та захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки в органах державної влади та місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями на основі системи ко-лективних договорів, а також з іншими об'єднаннями громадян. А в питаннях колективних інтересів працівників профспілки здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їхнього членства у профспілках. Правовий статус цих юридичних осіб регулює Закон «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Відповідно до ст. 1 Закону «Про професійні спілки, їх права та гаран-тії діяльності» професійна спілка (профспілка) - добровільна неприбутко-

ва громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).
Первинна організація профспілки - добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі. Осо¬бливістю створення професшних спілок є те, що права на їх створення не мають іноземні громадяни та особи без громадянства, але вони можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено статутами останніх.
Профспілки можуть мати статус:
- первинних - профспілки чи організації профспілки, які діють на під-приємстві, в установі, організації, навчальному закладі або об'єднують членів профспілки, які забезпечують себе роботою самостійно чи працюють на різних підприємствах, в установах, організаціях або у фізичних осіб;
- місцевих - профспілки, які об'єднують не менш як дві первинні проф-спілкові організації, що діють на різних підприємствах, в установах, організаціях однієї адміністративно-територіальної одиниці (міста, району в місті, району, села, селища);
- обласних - профспілки, організації яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя; в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі;
- регіональних - профспілки, організаціїякихє в більшості адміїгістративно-територіальних одиниць двох або більше областей;
- всеукраїнських - профспілки в яких є організацій в більшості
адміністративно-територіальних одиниць України чи наявність ор¬
ганізацій профспілки в більшості з тих адміністративно-територіальних
одиниць України, де розташовані підприємства, установи або орга¬
нізації певної галузі.
Статус республіканських профспілок Автономної Республіки Крим визначається за ознаками всеукраїнських профспілок стосовно терито¬рії Автономної Республіки Крим.
Всеукраїнські профспілки можуть без спеціального дозволу викорис-товувати у своєму найменуванні слово «Україна» та похідні від нього.

Стаття 16 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії ді-яльності» встановлює, що легалізація всеукраїнських профспілок, їх об'єднань здійснюється Міністерством юстиції України. Інших проф-спілок, їх об'єднань - відповідно Головним управлінням юстиції Мініс-терства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київськими та Севастопольськими міськими, районними, районними у містах, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції.
Професійні спілки були найбільш розповсюдженими громадськими організаціями в Радянському Союзі. Вони були власниками величезно¬го за вартістю майна. Так, зокрема, постановою Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 р. № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будин¬ків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», з метою даль¬шого поліпшення організації відпочинку та санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок у цій важливій справі, Українській республіканській Раді профспілок передано безоплат¬но у відання всі діючі госпрозрахункові санаторії (крім туберкульозних), будинки відпочинку, пансіонати, курортні поліклініки, які знаходились у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпо¬чинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього Управ¬ління; також, профспілкам передавались Головне республіканське і те¬риторіальні управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку з усіма підприємствами і організаціями, що знаходяться у їх віданні, шта¬ти управлінського апарату республіканського і територіальних курорт¬них управлінь, обладнання, транспорт, земельні ділянки, жилі будинки, парки, асигнування на їх управління, плани з праці, капіталовкладення, фонди на всі види матеріалів і ліміти на проектування та інші кошти.

Увага! Складність роботи нотаріусів з профспілковими організаціями полягає в тому, що необхідно досить часто визначати право цих організації на майно. Це стосується, зокрема санаторіїв, баз відпочинку, готелів тощо, які зна¬ходилися на території України, але перебували у власності юридичних осіб, у тому числі профспілкових інших союзних республік. З цього приводу можна навести висновок Фонду державного майна щодо визначення права власності на об'єкт нерухомості.

Наказом Фонду державного майна України від 24.03.2004 № 573 затверджені ви¬сновки щодо правового статусу (права власності) «Корпусу № 3 пансіонату «Чайка» (Україна, Миколаївська область, Березанський район, с. Коблеве). Розпорядженням Ради міністрів Молдавської РСР № 12-р від 8 січня 1965 було створено Тираспільську автобазу Головного управління «Молдплодоовоч». Наказом державного агропромис¬лового Комітету Молдавської РСР від 19 лютого 1986 року № 23 затверджено органі¬заційну структуру Держагропрому Молдавської РСР та створено виробниче об'єднання автомобільного транспорту «Молдагротранс» Держагропрому МРСР. Тираспільське автотранспортне підприємство № 2 (АТП-2) увійшло до складу ВО «Молдагротранс». Станом на 1 грудня 1990 року Тираспільське АТП-2 входило до складу Республікан¬ського кооперативно-державного об'єднання «Молдплодовочпром», що було підпо¬рядковане Міністерству сільського господарства і продовольства Молдавської РСР. Рішенням № 363 від 27 травня 1968 виконавчого комітету Миколаївської обласної Ради виділено земельну ділянку 1,5 га Головному управлінню при Раді Міністрів Молдавської РСР «Молдплодовоч» під будівництво бази відпочинку. Профспілкова конференція АТП-2 «Молплодовоч» 16.04.70 р. (Протокол № 7) постановила побуду¬вати пансіонат в с Коблеве Березанського району Миколаївської області. На зазна¬ченій ділянці в 1973 році було побудовано трьохповерховий спальний корпус. Спальний корпус № 3 пансіонату «Чайка» не мав статусу юридичної особи. В 1974 році був переданий в оренду Молдавській республіканській раді по управлінню ку¬рортами профспілокта за станом на 01.12.90 входив до складу Молдавського об'єднання пансіонатів в Коблеве. Враховуючи, що станом на 1 грудня 1990 року «Корпус № З пансіонату «Чайка» (Україна, Миколаївська область, Березанський район, с Коблеве) перебував у віданні республіканського органу управління - Міністерства сільського господарства і продовольства Молдавської РСР, у відповідності до статті 2 Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регу¬лювання відносин власності від 11.08.94, із змінами, внесеними Протоколом між Ка¬бінетом Міністрів України і Урядом Республіки Молдова від 27.04.99, зазначений «Корпус № 3 пансіонату «Чайка» можна визнати власністю Республіки Молдова.
Складність ситуації, яка виникла з визначенням прав на майно проф-спілок, стала підставою для прийняття 22 лютого 2007 року Закону «Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Феде-рації професійних спілок України», який:
- встановив до 1 січня 2008 року мораторій на відчуження нерухомо¬го майна санаторно-курортного, туристичного та фізкультурно-спортивного призначення (санаторіїв, готелів, туристичних та спор-тивних баз, майнових комплексів відповідних підприємств, їх структурних підрозділш, окремих будшель, споруд, приміщень тощо) та основних засобів виробництва, які перебувають у володінні Фе¬дерації професійних спілок України, господарських товариств та шших суб'єктів господарювання, учасником (акціонером) чи заснов¬ником яких є Федерація професійних спілок України, а також акцій (часток, паїв) господарських товариств, які здійснюють відповідну діяльність, що перебувають у володінні Федерації професіїших спі-

706 %^Ц*<Л^
лок України. Під відчуженням майна розуміється укладення та ви¬конання договорів купівлі-продажу, застави, іпотеки, внесення його до статутних капіталів (фондів) суб'єктів господарювання, інших цивільно-правових правочинів, які передбачають перехід права власності до інших юридичних та фізичних осіб; - тимчасово до прийняття законодавчого акта про визначення суб'єктів права власності майна, яке перебуває у володінні Феде¬рації професійних спілок України, було встановлено мораторій на передачу вказаного майна в оренду чи інше користування фізичним та юридичним особам. Відповідно до ст. 7 Закону «Про професійні спілки, їх права та га¬рантії діяльності» членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власнос¬ті і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі. А якщо це передбачено статутом профспілки, то її членами можуть бути особи, зайняті творчою діяль¬ністю, члени селянських (фермерських) господарств, фізичні особи -суб'єкти підприємницької діяльності, а також особи, які навчаються у професійно-технічних або вищих навчальних закладах, особи, які звіль¬нилися з роботи чи служби у зв'язку з виходом на пенсію або які тим¬часово не працюють. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина (працівника), подана в первинну організацію профспілки. При створенні профспілки прийом до неї здійснюється установчими зборами. Статутами (положеннями) може бути передбачено обмежен¬ня щодо подвійного членства у профспілках.
З метою реалізації статутних завдань профспілки можуть здійсню-вати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, створення в установленому законодавством порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки (ст. 35 Закону).
6.3.6. Творчі професійні об'єднання
Ще за часів існування Радянського Союзу творчі об'єднання громадян виділялися як самостійні види громадських організацій. Члени таких творчих спілок мали певні пільги, наприклад, щодо прав на надання

додаткової жилої площі1. Після прийняття Закону «Про об'єднання громадян» такі юридичні особи створювалися та діяли відповідно до цього Закону. Враховуючи специфіку їх діяльності, 7 жовтня 1997 року було прийнято Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», який визначив правовий статус творчих спілок.
Відповідно до ст. 1 цього Закону творчі спілки - це добровільні об'єднання професійних творчих працівників (фізичних осіб, творча діяльність яких становить їх основне заняття, що завершується ство-ренням і оприлюдненням творів або їх інтерпретацією в галузі культури та мистецтва і є головним джерелом їх доходів, незалежно від того, мають вони чи не мають будь-яких юридично оформлених трудових відносини відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва), яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Основними напрямами ді-яльності творчої спілки є: творча діяльність у галузі культури і мистецтва; розвиток національної культури та мистецтва, розроблення і втілення в життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем'єр, фестивалів тощо. Творчі спілки України можуть мати статус :
- всеукраїнських творчих спілок - спілки, діяльність яких поширю-ється на територію всієї України і які мають місцеві творчі осеред¬ки у більшості її областей.
- регіональних (місцевих) творчих спілок - спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.
Всеукраїнським творчим спілкам може надаватися статус національ¬них. Порядок надання творчим спілкам статусу національних установ¬люється Кабінетом Міністрів України за пропозицією засновника твор¬чої спілки і Міністерства культури та мистецтв України.
Стаття 8 вказаного Закону встановила, що творча спілка створю¬ється групою професійних творчих працівників відповідного фахо¬вого напряму в галузі культури та мистецтва (всеукраїнська - у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) - не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації. Питання про надання спілці професій¬них творчих працівників статусу творчої спілки як суб'єкта творчої 1 Жилищный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий /Отв. ред. В.И. Зайчук. - К.: Изд-во полит, лит. Украины, 1990. - С.132.

діяльності вирішується при реєстрації спілки в порядку, встановлено¬му Кабінетом Міністрів України1.
Державна реєстрація всеукраїнських творчих спілок здійснюється Міністерством юстиції України, а їх територіальних осередків та регіо-нальних (місцевих) творчих спілок - відповідними місцевими органами виконавчої влади. Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, у мі-сячний строк видає засновникам свідоцтво про державну реєстрацію творчої спілки за зразком, установленим Кабінетом Міністрів України. У необхідних випадках орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, проводить перевірку відомостей, зазначениху поданих документах. З мо-менту реєстрації творча спілка чи її територіальний осередок набувають статусу юридичної особи. Відносини щодо державної реєстрації творчих спілок регулюються Постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.1998 р. № 1017 «Питання державної реєстрації творчих спілок».

Увага! Стаття 9 Закону встановлює, що всеукраїнські творчі спілки, які діяли як юридичні особи до 24.08.1991 p., є правонаступниками майна відповідних творчих спілок ко¬лишнього Союзу РСР, мають право на щорічну фінансову допомогу з Державного бюджету України. Інші творчі спілки можуть отримувати фінансову допомогу з республіканського бюдже¬ту Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Як, бачимо, на законодавчому рівні, на відміну від профспілкових організацій, ви-рішено питання щодо правонаступництва майна колишніх учасни-ків загальносоюзних організацій.
Джерела формування майна та коштів творчих спілок встановлює ст. 21 Закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», відно¬сячи до них, окрім внесків членів творчих спілок, також винагороди за управління майновими правами авторш відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права»; фінансування з Державного бюджету України; майно колишніх загальносоюзних творчих спілок Союзу РСР, до якого належать розташовані на території України будинки, споруди, матеріально-технічні засоби, які станом на 24 серпня 1991 року згідно з правоустановчими документами перебували у віданні творчих спілок ко-
' Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок надання статусу національних всеукраїнським творчим спілкам» від 06.07.1998 р. № 1015 // Збірник урядових норма¬тивних актів України. - 1999. - №1.

лишнього Союзу РСР або у володінні чи користуванні відповідних респу-бліканських або територіальних структур, зокрема (Всеукраїнській музич¬иш спілці, Спілці архітекторів України, Спілці дизайнерш України, Спілці журналістш України, Спілці кінематографістів України та ш.

Увага! Порядок передачі нерухомого майна творчим спілкам регулюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 10.07.1998 р. № 10S8 «Про передачу нерухомого майна твор¬чим спілкам»1. Ця постанова затверджує: Перелік розташо¬ваних на території України підприємств, установ та органі¬зацій творчих спілок колишнього Союзу РСР, будинки і споруди яких передаютьсяу власність творчих спілок України) Перелік приміщень, які є державною власністю і передаються в безоплатне довічне корис¬тування творчих спілок України; Перелік будинків і приміщень, які є комунальною власністю і рекомендуються для передачіу власність або в довічне користування творчих спілок України. Що стосується тер¬міну «довічне користування», то він викличе на практиці питання, оскільки не визначено вид договору, на підставі якого здійснюватиметь¬ся користування таким майном творчими спілками.
Органами управління творчих спілок відповідно до ст. 14 Закону є загальні збори (з'їзд, конференція), правління, президія (рада тощо) та голова правління. Органи, які здійснюють представництво спілки, а також порядок розпорядження майном, яке належить їй на праві влас-ності, визначаються її статутом.
6.3.7. Інші професійні об'єднання
Законодавством України передбачено також створення інших гро-мадських об'єднань за професійними ознаками. Відповідно до Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» саморегулівні організації оцінювачів - це всеукраїнські гро-мадські організації, що об'єднують фізичних осіб, які визнані оцінюва-чами в порядку, встановленому цим Законом, отримали свій статус відповідно до вимог цього Закону та здійснюють повноваження з гро-мадського регулювання оціночної діяльності. Утворення та порядок
1 Постанова Кабінету Міністрів України «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам» від 10.07.1998 р. № 1058 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабіне¬ту Міністрів) // Офіційний вісник України. - 1998. - № 28.

діяльності саморегулівних організацій оцінювачів регулюються зако-нодавством про об'єднання громадян з урахуванням особливостей, установлених цим Законом.
Стаття 28 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» надає досить широкі повноваження само-регулівним організаціям оцінювачів щодо громадського регулювання оціночної діяльності: контроль за виконанням положень (національних ' стандартів) оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна, забезпеченням належної якості оцінки майна, яка проводиться оцінювачами, - її членами; рецензування звіту про оцінку майна, яка проводиться оцінювачами, - членами саморегулівної організації оціню-вачів, на вимогу інших організацій, громадян, юридичних осіб відповід¬но дб вимог положень (національних стандартів) оцінки майна та в порядку, встановленому саморегулівною організацією оцінювачів.
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси мо-жуть об'єднуватися в регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації. Об'єднання нотаріусів представляють їх інтереси в держав-них та інших органах, захищають соціальні та професійні права нотаріу-сів, здійснюють методичну і видавничу роботу, можуть створювати спеціальні фонди і діють відповідно до своїх статутів.
Відповідно до ст. 4 Закону «Про адвокатуру» адвокати мають право об'єднуватися з іншими адвокатами в адвокатські колегії та інші адвокат¬ські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокат¬ських об'єднань1. Ще у 1990 році Міністерством юстиції України було зареєстровано Спілку адвокатів України, яка відповідно до п. 1 Статуту є громадською організацією, а п. 4.2 цього Статуту допускає можливість членства в цій громадській організації як фізичних осіб - адвокатів, так і . юридичних осіб - адвокатських об'єднань, у тому числі асоціацій2.
6.3.8. Організація роботодавців
Відповідно до Закону «Про організації роботодавцш» організацією роботодавцш є громадська неприбуткова організація, яка об'єднує робо-тодавців на засадах добровільності та рівноправності з метою представни¬цтва і захисту їх прав та інтересів. Організації роботодавцш та їх об'єднання
1 Закон України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. № 2887-ХІІ (із змінами, внесеними
згідно із законами) // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 9. - Ст.62.
2 Статут громадської організації «Спілка юристів України» // О. Д. Святоцький, М.М. Ми-
хеєнко // Адвокатура України. - К.: Ін Юре, 1997. - С.202-204.

діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конфе-ренцією) роботодавців, організацій роботодавців. Головною метою орга¬нізації роботодавців є представництво та захист законних інтересів робо¬тодавцш у економічній, соціально-трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального партнерства.
Організації роботодавців мають складну структуру, в яку входять самі організації та їх об'єднання, що створюються і діють за територі-альною або галузевою ознакою і мають статус:
- місцевих організацій - організації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці і які на момент державної реєстрації об'єднують не менше де-сяти роботодавців цієї адміністративно-територіальної одиниці або двох і більше роботодавців певної галузі в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці;
- місцевих об'єднань - організації роботодавцш, які на час державної реє¬страції об'єднують дві і більше організації роботодавців відповідної адміністративно-територіальної одиниці або дві і більше організації робо¬тодавцш певної галузі відповідної адміїгістративно-територіальної одиниці;
- обласних. Київської та Севастопольської міських організацій - орга¬
нізації роботодавців, діяльність яких поширюється на територію відпо¬
відної області, міст Києва та Севастополя і які на час державної реєстра¬
ції об'єднують не менше десяти роботодавців більшості районів і міст
обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та Се¬
вастополі або двох і більше роботодавців певної галузі з тих районів і
міст обласного підпорядкування цієї області, районів у містах Києві та
Севастополі, де сконцентровані підприємства цієї галузі;
- обласних, Київського та Севастопольського міських об'єднань - органі¬зації роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують дві і більше обласні організації роботодавців відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі або дві і більше обласні організації роботодавців певної галузі відповідної області, міські у містах Києві та Севастополі;
- республіканських організацій - організації роботодавців, які на час державної реєстрації об'єднують не менше десяти роботодавців біль-шості адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим або двох і більше роботодавців певної галузі з тих адміністративно-територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентро¬вані підприємства цієї галузі;

- республіканських об'єднань - організації роботодавців, які на час
державної реєстрації об'єднують дві і більше республіканські організа¬
ції роботодавців більшості адміністративно-територіальних одиниць
Автономної Республіки Крим або дві і більше республіканські органі¬
зації роботодавців певної галузі більшості з тих адміністративно-
територіальних одиниць Автономної Республіки Крим, де сконцентро¬
вані підприємства цієї галузі;
- всеукраїнських об'єднань - організації роботодавців мають об'єднання,
. які на час державної реєстрації об'єднують обласні організації робото¬
давців більшості областей України та Автономної Республіки Крим,
обласні організації роботодавців певної галузі тих областей, де скон¬
центровані підприємства цієї галузі;
- міжнародних - організації та об'єднання організацій роботодавців,
діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої
держави.
Засновниками об'єднання організацій роботодавців є організації роботодавців.
Членами організацій роботодавців можуть бути роботодавці відпо-відно до цього Закону. Роботодавець може бути одночасно членом де-кількох організацій роботодавців.
Членами об'єднань організацій роботодавців можуть бути організації роботодавців. Організація роботодавців може бути членом галузевого і територіального об'єднання організацій роботодавців
Повторюючи хибну концепцію КЗпП України щодо визнання стороною трудового договору (контракту) власника підприємства, установи, орга¬нізації або уповноваженого ним органу, Закон «Про організації робото¬давців» відносить до роботодавців зазначених осіб, а не юридичних осіб. Тощ і реєстрація організації роботодавців та їх об'єднання здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про об'єднання громадян», на що вказує ст. 13 Закону «Про організації роботодавців».
Джерелами формування майна та коштів організацій роботодавців можуть бути доходи від підприємств, установ, організацій, часток, паїв, акцій, що належать організаціям роботодавців та їх об'єднанням.
Стаття 26 Закону встановлює, що організації роботодавців та їх об'єднання володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності і не може використовуватися для діяль-ності, спрямованої на отримання прибутку.

Закон не встановлює компетенцію органів управління та особливості користування та розпорядження майном організацій роботодавців. Ці відносини регулюють статути цих організацій. Реєструються організації орендодавців відповідно до Закону «Про об'єднання громадян».
6.3.9. Політичні партії
Одним з видів об'єднань громадян є політичні партії. Стаття 2 За¬кону «Про об'єднання громадян» дає визначення поняття політичної партії як об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціо¬нальної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх скла¬ді. Політичні партії мають статус юридичної особи. Правовий статус політичних партій, крім Закону «Про об'єднання громадян, визначає Закон «Про політичні партії в Україні».
ЗО серпня 1991 року Президія Верховної Ради України видала Указ «Про заборону діяльності Компартії України». Верховній Раді Крим¬ської АРСР та відповідним місцевим Радам народних депутатів до¬ручалось до закінчення розслідування прийняти на баланс майно, що належало організаціям Компартії України, за винятком майна Управ¬ління Справами ЦК КПРС та ЦК Компартії України, яке передано на баланс Верховної Ради України. І хоча відповідно до рішення Консти¬туційного суду Указ був визнаний неконституційним Комуністична партія України, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об'єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України у складі КПРС'.
Політичні партії реєструються у Міністерстві юстиції України, яке видає їм реєстраційне свідоцтво.
У політичних партіях можуть існувати різні структурні утворення:
- обласні, міські і районні організацій або інших структурних утво-рень, які передбачені статутом партії. їх реєстрація здійснюється від-повідними органами юстиції Міністерства юстиції'України. Вони можуть
1 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 139 на¬родних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) указів Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компар-тіїУкраїни» і «Про заборону діяльності Компартії України» (справа про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрована 22.07.1991 p.).

744 €ф**~
набувати статусу юридичної особи, якщо це передбачено статутом партії. Після реєстрації МЮ видає відповідне свідоцтво;
- первинні осередки політичної партії, яким статутом політичної
партії не надається право юридичної особи, легалізують свою діяльність
шляхом письмового повідомлення про утворення до відповідного ор¬
гану юстиції Міністерства юстиції України, а також відповідні місцеві
органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Закон встановлює певні особливості правового статусу політичних партій, зокрема:
і) політичні партії створюються і діїоть тільки із всеукраїнським стату¬сом (ст. 9 Закону України «Про об" єднання громадян»); створюються за шіїдативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не утримуються в місцях позбавлення волі (ст. 11);
2) забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Державній прикор-донній службі України, на державних підприємствах, в установах і ор-ганізаціях, державних навчальних закладах (ст. 4).
Політичним партіям прямо або опосередковано заборонено:
- одержувати кошти та інше майно від: іноземних держав та органі¬зацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без грома¬дянства; державних органів, державних підприємств, установ та орга¬нізацій, кріїн випадків, передбачених законами України; підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків; нелегалізованих об'єднань громадян; анонімних пожертвувачів. Політичні партії не мають права одержувати доходи від акцій та інших цінних паперів; їм забороняється мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них ко¬штовності (ст. 22);
- засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та за-йматись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів (ст. 24) та ін.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян. Тому повноваження щодо розпорядження майном політичної партії можуть встановлюватися як статутом, так і рішенням вищих органів управління (ст. 23 Закону «Про об'єднання громадян»).
6.4. Релігійні організації
Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. Визначення меж втру-чання держави в реалізацію громадянами своїх релігійних потреб пов'язане не тільки з вирішенням основного питання щодо надання права на свободу віросповідання, а й з вирішенням питань створення, діяльності релігійних організацій як окремого виду юридичних осіб.
Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свобо-ду світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Конституція також проголосила принцип відокрем-лення церкви і релігійних організацій від держави. Але відокремлення релігійних організацій від держави не означає повного відсторонення держави від їх правового регулювання.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з ви-щезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представля-ються своїми центрами (управліннями). Відповідно до ст. 14 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» право юридичної особи можуть мати й релігійні громади за умови, якщо вони зареєстрували свій статут (положення). Отже, Закон надає вичерпний перелік видів релігійних організацій, на які поширюється дія цього Закону. Те, що цей перелік розширеному тлумаченню не підлягає, на нашу думку, обмежує право віруючих на створення інших релігійних організацій згідно з прийнятими у відповідних релігійних конфесіях традиціями.

Увага! Релігійні громади можуть мати статус юридичної особи. Утому випадку, коли вони не бажають реєструвати¬ся, вони не набувають статусу юридичних осіб. Повідомлен¬ня державних органів про утворення релігійної громади не є обов'язковим. Релігійні громади, які не мають статусу юри¬дичної особи, не визнаються суб'єктами цивільних правовідносин.
Із визначення поняття релігійного об'єднання не можна надати одно-значної відповіді на запитання, чи є релігійне об'єднання юридичною особою, чи ні. Статті 9 та 14 Закону визначають, що юридичними осо-бами є релігійні управління та центри, а не об'єднання. Релігійні управ-ління та центри лише представляють такі об'єднання
Стаття 13 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» за-значає, що релігійна організація набуває статусу юридичної особи з дня реєстрації її статуту. Але з прийняттям Закону «Про державну реєстра-цію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» статусу юридич¬ної особи ці організації набувають саме з дня державної реєстрації відповідно до зазначеного Закону.
Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реє-страцію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим. Релі¬гійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до дер-жавного органу України у справах релігій.
6.4.1. Право релігійної організації на своє майно
Відповідно до п. 6 Роз'яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону «Про сво-боду совісті та релігійні організації»1 кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в ці¬лому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власни-
' Роз'яснення Вищого господарського суду від 29.02.1996 p. № 02-S/109 «Про деякі пи¬тання, що виникають при застосуванні Закону «Про свободу совісті та релігійні орга¬нізації» // Офіційний сайт Верховної Ради України. - www.rada.kiev.ua.

ком придбаного чи створеного нею нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником. Така позиція збігається і з позицією ЦК, де кож-на юридична особа визнається власником свого майна.
Дуже важливе значення для будь-якої юридичної особи має визна-чення порядку формування її майна та розпорядження ним. Стаття 12 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» закріплює ви¬могу щодо необхідності зазначення у статуті майнового стану релігійної організації. Поняття «майновий стан» застосовується найчастіше до визначення видів майна, яке належить на праві власності юридичній особі. Але навряд чи у статуті релігійної організації потрібно зазначати перелік майна, власником якого є ця юридична особа. Більш правильним, на нашу думку, було б визначати порядок та джерела формування майна релігійної організації, а не майновий стан юридичної особи.
До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнане державною власністю згідно зі ст. 366 Адміністра-тивного кодексу Української РСР 1927 року1. Цей законодавчий акт не був визнаний нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не по-родив правових наслідків, тому релігійні організації, які існували до на-ціоналізації церковного майна, не можуть подавати позовів про повер-нення такого майна у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Але наша держава йде назустріч релігійним організаціям, передаючи їм у власність церковне майно. Тому особливістю формування майна релігій-них організацій та виникнення майнових прав є передача цим організа-ціям у власність або користування майном, що є державною власністю.
Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в АР Крим -Уряду Автономної Республіки Крим.
Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передають¬ся організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне корис¬тування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно
1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України « Про свободу совісті та релі-гійні організації» // Офіційний сайт Верховної Ради України. - www.rada.kiev.ua.

за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
Указаний порядок передачі у власність або користування державного майна суперечить чинному законодавству України, оскільки згідно з п. 5 ст. 116 Конституції України управління об'єктами державної власності здійснює Кабінет Міністрів. Отже, відповідно до Конституції України питання про передачу у власність або користування релігійним організа-ціям державного майна має вирішуватися не місцевими органами влади, а Кабінетом Міністрів. Така невідповідність ст. 17 Закону Конституції України призвела до того, що Кабінетом Міністрів були прийняті різні розпорядження щодо передачі майна релігійним організаціям. Можна виділити три способи передачі: у власність, безоплатне користування або на умовах охоронного договору. Об'єктами передачі були, як правило, будівлі, в окремих випадках - цілісний майновий комплекс. Так, відповід¬но до Розпорядження Кабінету Міністри від 26.04.2002 р. № 228 об'єктом передачі був цілісний майновий комплекс Київського державного науково-виробничого учбового комбинату, який ліквідувався.
Культова будівля і майно, що є державною власністю, може переда-ватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган ви-значає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
Відповідно до Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при засто-суванні Закону України «Про свободу совісті та реліїійні організації» під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеці¬ально призначені для задоволення релігійних потреб громадян.

Увага! Зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходять¬ся на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо). Зазначені обставини можуть встанов¬люватись документами служби технічної інвентаризації. У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових, господарські суди повинні призначати експертизу.

Майно може передаватися релігійній організації на підставі догово-ру пожертви (ст. 729 ЦК). Тому для здійснення контролю за викорис-танням майна можна говорити про необхідність укладення договору пожертви у випадку безоплатної передачі майна державою у власність релігійним організаціям для досягнення певної мети.
Складніше вирішити питання про використання майна, право влас-ності на яке вже перейшло до релігійної організації до введення у дію нового ЦК. На жаль, держава не матиме можливості здійснювати конт-роль за його використанням. Повернуто державі може бути лише май-но, яке є пам'яткою історії чи культури шляхом викупу відповідно до СТ. 352 ЦК у випадку, коли в результаті дій або бездіяльності власника, йому загрожує пошкодження або знищення.
Передача майна у безоплатне користування є цивільно-правовим до¬говором і до набрання чинності ЦК України регулювалася нормами глави 27 ЦКУРСР. Постановою Кабінету Міністрів України № 1699 від 23.10.2003 р. було затверджено Типовий договір про безоплатне користу¬вання релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю1. Нині це договір позички (ст. 827 ЦК).

Увага! При його укладенні необхідно додержуватися фор¬ми, встановленої ст. 793 ЦК, яка вимагає нотаріального посвідчення таких договорів у випадку, коли строк договорів позички нерухомого майна становить три роки та більше.
Ще одним договором, який укладається з приводу користування майна релігійною організацією, є охоронний договір.
Поняття «охоронний договір» не визначає правових засад користу-вання релігійними організаціями переданим майном - оплатність чи безоплатність користування, порядок проведення капітального чи по-точного ремонту, строки користування тощо. Відповідно до ст. 23 За-кону «Про охорону культурної спадщини» усі власники пам'яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм влас-ності на ці пам'ятки, зобов'язані укладати охоронні договори. Поста-новою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р.№1768 затвердже¬но Порядок укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної ' Постанова Кабінету Міністрів України від 23.10.2003 р. № 1699 «Про затвердження
Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими
будівлями та іншим майном, що є державною власністю» // ЗУ. - 2003. - № 44.

720 ^g|^-
спадщини. Пункт 2 цього Порядку встановлює, що охоронний договір може укладати особа, якій пам'ятка культурної спадщини передана в користування.
Ш
Увага! Передання майна у користування не може прова¬дитися на підставі охоронного договору.
Релігійні організаціїу порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати ви-давничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогоспо¬дарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи (ст.19 За¬кону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).
Управління та розпорядження майном релігійної організації здійс-нюється відповідно до її статуту.
Члени релігійних організацій не мають жодних майнових прав щодо майна релігійної організації.
6.5. Благодійні організації
Можливість юридичних осіб бути членами непідприємницьких юридичних осіб, які мають на меті здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб, установлено ст. 5 Закону «Про благодійництво та благодійні організації». Членами таких непідприємницьких юридичних осіб можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Благодійні організації, як і об'єднання громадян утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на:
- всеукраїнські, діяльність яких поширюється на територію всієї України та які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості областей України, місцеві та міжнародні;
- місцеві, діяльність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-територіальної одиниці;
- міжнародні, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Державна реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих

благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) все-українських, міжнародних благодійних організацій - відповідними місцевими органами виконавчої влади відповідно до Положення про Порядок державної реєстрації благодійних організацій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р. № 382. Але статус юридичної особи благодійна організація набуває лише з дня вне-сення до єдиного державного реєстру.
Законом встановлені особливості формування майна благодійних організацій та розпорядження ним.
Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків.

Увага! Відповідно до частин другої і третьої cm. 19 За¬кону:
- джерелом формування майна та коштів благодійної
організації не можуть бути кредити;
- майно і кошти благодійної організації не можуть бути
предметом застави.
Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону надходження благодійної організації від фінансової діяльності спрямовуються винятково на благодійництво і забезпечення господарської діяльності у розмірах та порядку, передбаче-них цим Законом.
Отже, укладені благодійницькою організацією договори, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-які інші цілі, крім зазна-чених у цій нормі Закону та в статутах відповідних організацій, можуть бути визнані недійсними.
Частиною 4 ст. 5 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») установлено, що положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб, які діють у формі благодійного фонду. Отже, благодійні фонди можуть бути визнані бан-крутами. Що стосується благодійних установ та інших благодійних організацій, то вони не можуть визнаватися банкрутами. Це виглядає дещо дивним, ураховуючи, що законодавством не встановлено особли-вості їх створення, формування майна, розпорядження ним.

6.6. Торгово-промислова палата
Торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самовряд¬ною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відпо¬відно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці та їх об'єднання. Вона може здійснювати підприємницьку ді¬яльність лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статут¬них завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань (Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»).
Завданнями торгово-промислових палат є: сприяння розвиткові зов-нішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, по-дання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва; представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами; організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, коор-динація їх взаємовідносин з державою в особі її органів; участь в органі-зації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахів¬ців - громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі та ін. Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути ство¬рена лише одна торгово-промислова палата. Членами Торгово-промислової палати України є торгово-промислові палати, створені відповідно до цього Закону, юридичні особи, які створені і діють відповідно до законо¬давства України, громадяни України, що зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання. Члени регіональних торгово-промислових палат одночас¬но є членами Торгово-промислової палати України.
Торгово-промислова палата створюється за ініціативою не менш як 50 засновників, які знаходяться на відповідній території.
Державна реєстрація Торгово-промислової палати України прова-диться Міністерством юстиції України, Торгово-промислової палати Автономної Республіки Крим - Головним управлінням юстиції Мініс-

терства юстиції України в Автономній Республіці Крим, інших торгово-промислових палат - відповідно обласними, Київським та Севастополь-ським міськими управліннями юстиції. Надалі ТПП повинні пройти процедуру державної реєстрації.
Джерелами формування майна торгово-промислових палат є вступні та членські внески, прибуток від господарської діяльності торгово-промислових палат, створених ними підприємств та інших організацій, інші доходи та надходження, отримання яких не суперечить законодав-ству України. У разі виходу або виключення відповідно до статуту із складу членів торгово-промислової палати сплачені членські внески не повертаються і претензії на частину майна торгово-промислової палати не задовольняються. Майно та кошти торгово-промислової палати в разі виходу або виключення із складу її членів поділу не підлягає (ст. 12 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні»).
6.7. Об'єднання співвласників
багатоквартирного будинку
Процес приватизації житлового фонду в постсоціалістичних країнах викликав необхідність створення окремого виду юридичних осіб, метою яких є спільна експлуатація жилого будинку. Такий вид юридичних осіб існує в багатьох країнах і має назву кондомініум. Термін «кондомініум» має латинське походження. У римському праві поняття «condominium» було синонімом слова «communio» (спільна власність). У сучасному праві багатьох країн інститут кондомініуму має спеціальне значення.
Поняття кондомініуму не набуло нормативного закріплення в Україні, але вже понад 15 років провадяться «нормативні» досліди щодо визна¬чення виду юридичної особи, яка могла б стати замінником житлових експлуатаційних організацій і провадила експлуатацію жилих багатоквар¬тирних будинків. За ці роки не було такої юридичної особи, як об'єднання (товариство) співвласників багатоквартирного будинку, яка привертала б таку увагу з боку нормотворчих органів. І справа тут не у великій кількос¬ті створених об'єднань і необхідності постійного оновлення їх правового регулювання - вони не набули досить великого поширення в Україні.
Уперше можливість створення юридичної особи (товариства або об'єднання індивідуальних власників квартир і будинків), метою якої було забезпечення ефективного використання приватизованих квартир

та управління ними, було задекларовано ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду»1. У зв'язку із цим Постановою Кабінету Міністрів від 08.10.1992 р. № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» було затвер¬джено Типовий статут товариства (об'єднання) власників квартир (будинків)2. Цікавим є той факт, що Закон «Про приватизацію держав¬ного житлового фонду» чітко не визначив організаційної форми юри¬дичної особи, яка створюється для управління приватизованими кварти¬рами, а тільки дав їй назву. Ще більше заплутав ситуацію п. З Типового статуту, визначивши, що можна створювати як господарське товариство, так і об'єднання, які створювалися у формі господарського товариства.
Цри цьому Типовий статут не виокремлював особливості правового регулювання товариства та об'єднання. Тому можна дійти висновку, що відмінностей у правовому статусі «товариства» та «об'єднання» не існувало, це були синоніми для визначення одного виду юридичної осо-би. Загалом більшість норм Типового статуту було присвячено регулю-ванню діяльності органів управління товариства (об'єднання).
Стаття 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» визначила, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвлас-никами допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки в майні будинку. Як бачимо, закон давав лише примірний перелік майна, що є спільною власністю і, крім цього, не встановлював вид спільної власності (частковоїчи сумісної). Не розвинув це положен¬ня й Типовий статут товариства (об'єднання). Плутанину щодо визна¬чення суб'єкта права власності на допоміжні приміщення внесло Поло¬ження про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене Наказом Державного комітету України по житлово-
1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - Ст. 524 (із змінами, внесеними
згідно із законами від 22.02.94 р. № 3981-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -
1994. - № 24. - Ст.182; від 05.02.97 р. № 40/97-ВР // Відомості Верховної Ради Украї¬
ни. - 1997. - № 12. - Ст. 100; від 18.11.1 997 р. №642/97-ВР // Відомості Верховної Ради
України . - 1998. - № 10. - Ст. 36).
2 Постанова Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 р. № 572 «Про механізм впрова¬
дження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (із змінами,
внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів // Комп'ютерна правова система
«Нормативні акти України».

комунальному господарству від 15.09.1992 р. № 56і. Пункт 41 цього Положення визначав, що не підлягають приватизації допоміжні примі-щення жилих будинків, які призначені для забезпечення експлуатації та обслуговування будинку (приміщення теплопунктів, котельних, сміттє-збірників, колясочних, приміщення, через які прокладені мережі комуні-кації, а також приміщення, які використовуються для розміщення об-слуговуючого будинок персоналу, та складські приміщення) і їх власником, після приватизації квартир будинку, є товариство власників квартир.

Увага! Нотаріуси посвідчували різні види договорів, відпо¬відно до яких органи місцевого самоврядування передавали у власність товариств власників квартир допоміжні приміщен¬ня. Це були і договори дарування, і договори купівлі-продажу. Передавалась у власність юридичних осіб нерухомість і на підставі акта прийому-передачі без оформлення нотаріального дого¬вору купівлі-продажу чи дарування. Такі акти визнавалися правовста-новлювальними документами, на підставі яких провадилися реєстра¬ція переходу права власності на нерухоме майно у БТІ. Тому нотаріуси на практиці можуть зустрітися з різними видами право-встановлювальниих документів на право власності товариств (об'єднань) власників квартир (будинків).
На відміну від Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» Постанова Кабінету Міністрів України від 31.07.1995 р. № 588, якою було затверджене Положення про порядок організації та діяльнос¬ті об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному ко-ристуванні2, встановила Перелік майна, що може перебувати в загальному користуванні, віднісши до нього такі об'єкти, як допоміжні приміщення, технічне обладнання, які відповідно до Закону «Про приватизацію дер¬жавного житлового фонду» могли бути тільки у спільнш власності осіб,
1 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердже¬
не Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від
15.09.1992 р. № 56 (із змінами, внесеними згідно з Наказом Держжитлокомунгоспу від
05.08.1994 р. №72) // Комп'ютерна правова система «Нормативні акти України».
2 Положення про порядок організації та діяльності об'єднань, що створюються власни¬
ками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває
у загальному користуванні, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від
31.07.1995 р. № 588 // Комп'ютерна правова система «Нормативні акти України».

які приватизували квартири. Водночас залишалося чинним і Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, яке виді-ляло товариство як власника допоміжних приміщень.
29 листопада 2001 року було прийнято Закон «Про об'єднання спів-власників багатоквартирного будинку». Важливим досягненням цього Закону є те, що ним встановлено принцип добровільності створення об'єднання і тим самим покладено край суперечкам із цього питання, а також членства, у тому числі й виходу із членів об'єднання. Це підтримав і ЦК, який ст. 385 встановив, що власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку можуть створюва-ти об'єднання власників квартир (житла).
Об'єднання може бути створене двома шляхами:
-* заснуванням його співвласниками житлового будинку (ст. 6 За-кону);
- шляхом реорганізації ЖБК (ст. 5 Закону).
Закон виділяє п'ять видів засновників (членів) об'єднання:
- особи, які приватизували квартиру;
- особи, які придбали квартиру;
- особи, які є власниками жилих приміщень;
- особи, які є власниками нежилих приміщень;
- власник будинку.
Що стосується поняття власника будинку, то навряд чи потрібно виді-ляти такого суб'єкта. Державні або комунальні юридичні особи є лише балансоутримувачами жилого будинку і не мають на нього жодних речових прав. Про це свідчить й аналіз положень Закону, ст. 11 якого встановлює, що об'єднання після набуття статусу юридичної особи може: прийняти на власний баланс весь житловий комплекс або за договором з попереднім власником залишити його балансоутримувачем усього житлового комп¬лексу або його частини. Такої ж самої концепції дотримувалися й розроб¬ники Порядку передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р. № 1521', який регулює не перехід права власності від балан-соутримувача жилого будинку, а тільки передачу з балансу на баланс.
Ще один спосіб створення об'єднання встановлений для житлових будинків, які були побудовані після вступу Закону в дію. Оформлення
' Постанова Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р, № 1521 «Про реалізацію За¬кону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» // Офіцій¬ний вісник України. - 2002. - № 42.

права власності на новозбудований будинок провадиться з видачею сві-доцтва про право власності за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуата-цію. Власник будинку протягом 2 місяцш повинен або створити об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ), або укласти договір з будь-якою юридичною особою, статут якої передбачає можли¬вість здшснення такої діяльності, про передачу їй на баланс усього жит¬лового будинку разом з необхідною технічною документацією.
Об'єднання діє на підставі статуту, який повинен відповідати Типо-вому статуту. Його затверджено Наказом Державного комітету з питань житлово-комунального господарства від 27.08.2003 р. № 141;
Порядок державної реєстрації об'єднань співвласників багатоквар-тирного будинку затверджено Постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію Закону України «Про об'єднання співвласників бага-токвартирного будинку» від 11.10.2002 р. N№1521.
Окремо зазначимо про проблематику прав на допоміжні приміщення. Відповідно до положень частини першої ст. 1 Закону України «Про об'єднання спшвласникш багатоквартирного будинку» допоміжні примі-щення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забез-печення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні ко-ридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машин¬ні відділенім ліфтш, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміїцень будинку, технічного обладнан¬ня, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні при-міщення (кладові, сараї тощо) передаються у власність квартиронайма¬чів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Відповідно до пунктів 1.1 та 1.2 ріїпення Конститущйного Суду України від 02.03.2004 р. № 4-рп/2004 допоміжні примицення (підвали, сараї, кла¬довки, горища, колясочнііт. ш.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні

приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного бу-динку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Тому місцеві органи самоврядування не мають право вирішувати питання добудови, надбудови житлового бу¬динку. Укладати договори відчуження допоміжних приміщень.
Багатоповерховий будинок є складним об'єктом, в який входять квар-тири кімнати, нежилі приміщення, допоміжні приміщення. На сьогодні виникають проблеми визначення конкретних видів приміщення, які визнаються допоміжними та мають особливий правовий режим.
При цьому допоміжні приміщення можуть визнаватися, як загальним так і неподільним майном.
Неподільне майно - неподільна частина житлового комплексу, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елемен¬тів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне функціонування жилого будинку.
Загальне майно - частина допоміжних приміщень житлового комп-лексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умо-вах, визначених у статуті об'єднання (кладові, гаражі, в тому числі під-земні, майстерні тощо).

Увага! Стаття 19 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» встановлює, що неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності спів¬власників багатоквартирного будинку. Неподільне майно не підлягає відчуженню.
Загальне майно перебуваєу спільній частковій власності співвласни-ків багатоквартирного будинку. Власники приміщень володіють, корис-туються і в установлених цим Законом та цивільним законодавством межах розпоряджаються спільним майном.
Відповідно до ст. 26 цього Закону в порядку, передбаченому статутом, правління об'єднання за дорученням загальних зборів може укласти до¬говір оренди з фізичною або юридичною особою щодо приміщень, які перебувають у спільній власності членів об'єднання. Водночас ст. 19 За¬кону встановлює, що до виключної компетенції загальних зборів членів об'єднання відноситься: питання про використання об'єктів, що перебу-

-**$&& 729
вають у спільній власності членів об'єднання; прийняття рішень про пере-дачу в оренду об'єктів, які перебувають у спільній власності членів об'єднання, фізичним і юридичним особам. Тому з аналізу цих статей можна зробити висновок, що для передачі в оренду майна, яке знаходиться у спільній власності, необхідне рішення загальних зборів членів об'єднання.
У сьогоднішній практиці часто виникають питання, пов'язані з про-веденням приватизації підвальних приміщень в багатоквартирних жит-лових будинках. Закон «Про приватизацію державного житлового фонду» не визначив вичерпний перелік допоміжних приміщень; пере¬лік приміщень, які слід відносити до допоміжних; чітких критеріїв від¬несення тих чи інших нежилих приміщень до допоміжних приміщень. Особливо важливими виявилися підвальні приміщення.
Закон установив такий критерій віднесення приміщень до допоміжних -призначення приміщень для забезпечення експлуатації будинку та побуто¬вого обслуговування мешканців будинку; а також установив перелік при¬міщень, які можуть відноситись до допоміжних. Цей перелік є приблизним, оскільки вирішуючи питання, відноситься чи ні приміщення до допоміжних, слід виходити із того, чи призначені ці приміщення для забезпечення екс¬плуатації будинку та побутового обслуговування мешканцш будинку. Так, сходові клітини, кладові, вестибюлі можуть знаходитись в окремих жилих або нежилих приміїценнях (наприклад, сходові клітини у двоповерхових квартирах або нежилих приміщеннях) та призначатись для експлуатації лише цих окремих приміїцень та обслуговування їх мешканцш, а не меш¬канцш всього багатоквартирного будинку, а підвальні приміщення можуть бути обладнані для здійснення певного виду діяльності і не призначені для експлуатації будинку або побутового обслуговування мешканців (напри¬клад, при здійсненні торговельної діяльності в них розміїцується стаціо¬нарне холодильне обладнання, грошові сховища банків тощо).
Можна говорити, що підвальні приміщення можуть належати до допоміжних приміщень будинку та бути призначені для обслуговуван¬ня будинку (розміщення в них технічного обладнання тощо), а можуть і не належати та не бути призначені для цих цілей (здійснення торго¬вельної діяльності тощо).
Віднесення приміщень до допоміжних, пов'язане насамперед з їх цільовим призначенням, а саме для експлуатації та обслуговування будинку.
Слід мати на увазі, що такий критерій, як прокладення комунікацій через приміщення, є не зовсім точним, оскільки комунікації проходять

730 ^gpJ$^
практично через всі приміщення будинку включаючи приватизовані квартири, однак це не є підставою для віднесення таких приміщень до спільної власності власників квартир, які знаходяться в жилому будин¬ку. Тому відповідно до п. 41 Положення, підвальні приміщення відно¬сяться до допоміжних приміщень лише у випадку, якщо вони відповіда¬ють загальній ознаці допоміжних приміщень, а саме призначені для експлуатації та обслуговування будинку.
Відповідно до п. 40 Положення приватизація вбудованих в жилих будинках нежилих приміщень, які призначені для соціально-побутового обслуговування громадян за місцем проживання (магазини, аптеки, бібліотеки, поліклініки та інші) або орендуються юридичними чи фі-зичними особами, здійснюється колишнім власником будинку після завершення в них приватизації квартир за погодженням зі створеним товариством власників квартир, можна дійти висновку, що до допоміж-них приміщень будинку відносились приміщення, які призначені для забезпечення експлуатації та обслуговування будинку.
Таким чином, власники квартир багатоквартирних будинків відпо-відно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визнавались співвласниками лише тих підвальних приміщень, які відносились до допоміжних приміщень будинку, тобто були призначені для забезпечення експлуатації та обслуговування бу-динку. Інші нежилі приміщення, розташовані в підвалах багатоквартир-них будинків, які не призначені для забезпечення експлуатації та об-слуговування будинку, не були спільною власністю власників квартир.

Увага! І ті й інші нежилі приміщення можуть бути при-ватизовані, але залежно від специфіки цього приміщення це може бути або одночасно з приватизацією квартир (і тоді допоміжні приміщення стають об'єктом права власності влас¬ників квартир), або на підставах, передбачених законодавством про приватизацію (і тоді ці приміщення, не будучи допоміжними, при¬ватизуються особами, які виявили бажання стати їх власниками і уклали відповідний договір з органом місцевого самоврядування).
Об'єднання власників житлового будинку після набуття статусу юридичної особи може: прийняти на власний баланс весь житловий комплекс; за договором з попереднім власником залишити його балан-соутримувачем усього житлового комплексу або його частини; укласти

договір з будь-якою юридичною особою, статут якої передбачає мож-ливість здійснення такої діяльності, про передачу їй на баланс усього житлового комплексу або його частини.
Органами управління об'єднання є загальні збори його членів, прав-ління, їх компетенція визначається Законом «Про об'єднання співвлас-ників багатоквартирного будинку» (ст.11).
У разі якщо балансоутримувачем є об'єднання, рішення про форму управління приймається на загальних зборах кваліфікованою більшістю голосів. У цьому випадку управління неподільним та загальним майном житлового комплексу об'єднання може здійснюватися у формі: управ-ління неподільним та загальним майном через статутні органи об'єднання; передачі всіх або частини функцій по управлінню неподільним та за¬гальним майном житлового комплексу юридичній особі за договором; делегування визначених статутом повноважень по управлінню непо¬дільним та загальним майном житлового комплексу асоціації об'єднання співвласників багатоквартирного будинку.
6.8. Організація орендарів та товариство покупців
Організації орендарів та товариства покупців - це види юридичних осіб, які виникли в Україні з початком процесу приватизації, а також передачі в оренду державного та комунального майна. Зазначені юри-дичні особи мають дуже багато спільних рис, а також загальні правові підходи законодавця до визначення їх правового статусу.
Товариства покупців виникли з прийняттям Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03.1992 р.1 Стаття 8 цього Закону (у редакції Закону 1992 року) визначала, що для спільної участі у приватизації громадяни можуть засновувати товариство по-купців шляхом укладання угоди про сумісну діяльність. Закон чітко не визначив, чи є товариство юридичною особою, а лише зазначив, що в межах своїх повноважень товариство користується правами юридичної особи. Відповідно до п. 1 розділу 1 Порядку створення та реєстрації товариства покупців у процесі приватизації, затвердженого наказом ФДМ від 08.09. 1992 р. № 3702, товариство покупців - це добровільне
1 Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03. 1992 р.
№ 2163-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 24. - Ст. 348.
2 Наказ ФДМ від 25.05.1993 р. № 235 «Про затвердження Порядку створення та реєстра¬
ції товариства покупців у процесі приватизації в новій редакції» // Офіційний сайт
Верховної Ради України. - www.rada.kiev.ua.

об'єднання громадян, які уклали угоду про спільну діяльність з метою придбання об'єктів приватизації в колективну власність.
Дещо пізніше, Юквітня 1992 року було прийнято Закон України «Про оренду майна державних підприємств та організацій»1, відповідно до ст. 6 якого орендарями майна державних підприємств могли бути організації орендарш, створені членами трудового колективу державного підприємства, організації, їх структурних підрозділів. Ця юридична особа створювалася трудовим колективом державного підприємства. Не можна не зазначити, що Закон України «Про власність»2, прийнятий ще в 1991 році, виділяв такий вид юридичної особи, як колектив орендарів. Статті 20 та 22 Закону «Про власність» встановлювали, що суб'єктами права колективної влас¬ності серед інших є колективи орендарів, а об'єктами права власності ко¬лективу орендарів - вироблена продукція, одержані доходи та іїшіе майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Але надалі в жодному нормативному акті, який врегульовував орендні відносини, про такий вид юридичної особи, як колектив орендарів, не згадувалося.
Товариство покупців відповідно до Закону України «Про привати-зацію майна державних підприємств» (у редакції 1992 року) мало право: викупу підприємства; укладання договору купівлі-продажу; при¬йняття майна у власність; підготовку установчих документів і вирішен¬ня інших організаційних питань щодо створення на основі придбаного майна господарського товариства чи іншого виду підприємства; участі як позивача або відповідача в суді чи господарському суді (ст.8).
Відповідно до статей 15 і 17 Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» орендар, а отже, й організація орендарів мали право обирати організаційну форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна, затверджувати її статут, а створене орендарем підприємство, господарське товариство тощо стає правонаступником прав та обов'язків державного підприємства, орга-нізації відповідно до договору оренди.
Головною метою цих юридичних осіб є здійснення певних дій щодо укла¬дення договору оренди державного та комунального майна (організація орендарів), а також договору купівлі-продажу при приватизації такого майна (товариство покупців, організація орендарів).
1 Закон України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 10.04.1992 р.
№ 2269-ХІІ // Відомості Верховної Ради України . - 1992. - № 30. - Ст. 416.
2 Закон України «Про власність» від 07.02.1991 р. № 697-ХІІ (зі змінами, внесеними
згідно із законами, декретами, постановами ВР) // Відомості Верховної Ради України. -
1991. -№20.-Ст.249.

При цьому ст. 25 Закону України «Про оренду майна державних під-приємств та організацій» встановлювала, що правом власності на виго-товлену на основі орендованого майна продукцію, інше майно, набуте створеним організацією орендарів підприємством, господарським това-риством тощо, а також дохід (прибуток), одержаний орендарем, має організація орендарів. Створені ж орендарем підприємство, товариство тощо наділяються правом господарського відання щодо виробленої про-дукції. Існування двох юридичних осіб при оренді державного і комуналь¬ного майна, безумовно, не відповідало цивілістичним принципам побу¬дови як договірних відносин, так і функціонування юридичних осіб, на що нами зверталася увага1. Так, організація орендарів була стороною договору оренди, а користувалося орендованим майном та сплачувало орендну плату створене орендарем підприємство.
30 грудня 1994 року Президент України видав Указ «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні»2. В його пунктах 4 та 5 було встановлено, що товариства покупців мають право на приватизацію орендованих приміщень, якщо ними було раніше при-ватизоване майно державного чи комунального підприємства. У зв'язку з цим товариства покупців укладали з органами приватизації договори на приватизацію нежилих приміщень і реєструвалися як власники об'єктів нерухомості в органах технічної інвентаризації. Непоодинокими були випадки, коли організація орендарів для приватизації майна створюва¬ла ще й товариство покупців. Отже, після приватизації майна існувало вже три юридичні особи: організація орендарів, товариство покупців і підприємство (господарське товариство, орендне підприємство, колек-тивне підприємство). І після цього виникало дуже багато проблем щодо подальшої долі таких юридичних осіб, як організація орендарів, това-риство покупців, а також порядку створення юридичних осіб суб'єктів підприємницької діяльності і передачі їм приватизованого майна.
14 березня 1995 року Верховною Радою України було прийнято нову редакцію Закону «Про оренду державного майна», назва якого стала вже - Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України
1 Кучеренко 1.М. Правові протиріччя Закону України «Про оренду майна державних під¬приємств та організацій» // Правова держава: 36. наук. пр. - К.: ІДП НАН України, 1995.-Вип. 6.-С 189.
Указ Президента України «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» від 30.12.1994 р. № 827/94 // Комп'ютерна правова система «Нормативні акти України».

734 ^gS^I-
«Про оренду майна державних підприємств та організацій»1. Відповідно до його ст. 6 орендарями цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу) могли бути господарські това-риства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його структурного підрозділу. Господарське товариство створювалося після прийняття рішення про оренду цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу (ст. 8 Закону). Отже, з цього часу вже не створювалися організації орендарів.
Натомість приймаючи нову редакцію цього Закону, законодавець не вирішив питання щодо організацій орендарів, які були раніше створені та були стороною довгострокових договорів оренди. Не відмовилися від та¬кого виду юридичної особи, як організація орендарів, і деякі законодавчі акти, наприклад, ст. 17 Закону «Про приватизацію державного майна», яка діє й сьогодні, встановлює, що засновником акціонерного товариства при приватизації державного майна може бути організація орендарів.
Аналогічна доля спіткала й товариства покупців. З прийняттям 19 лю-того 1997 року нової редакції Закону «Про приватизацію державного майна» товариство покупців вже не визнавалося суб'єктом приватиза¬ції, проте, на жаль, жоден правовий акт не визначив їх подальшої долі, тобто припинення їх діяльності, порядку їх реорганізації в господарські товариства, розподілу акцій між членами товариства, які були привати-зовані. Тому до цього часу зазначені юридичні особи продовжують іс-нувати, що, безумовно, не відповідає сучасним відносинам.
Однією з причин того, що організації орендарів та товариства по-купців не припинили своєї діяльності є й те, що їх члени побоюються, що їх позбавлять певних гарантованих законодавством прав. Так, від-повідно до п. 49 Закону України «Про державну програму приватизації»2 покупець, який приватизував державне майно, але не приватизував об'єкт нерухомості, має переважне право на його викуп без застосуван¬ня конкурсних способів приватизації. Тому у випадку, коли приватиза¬цію державного чи комунального майна було проведено організацією орендарів чи товариством покупців, які надалі не були приєднані до
' Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про оренду майна
державних підприємств та організацій» від 14.03.1995 р. № 98/95-ВР // Відомості
Верховної Ради України. - 199S. - № 15. - Ст. 99. 2 Закон України «Про державну програму приватизації» від 18.05.2000 р. № 1723 (із
змінами, внесеними згідно із законами) // Відомості Верховної Ради України. - 2000. -
№ 33-34. - Ст. 272.

господарського товариства (колективного чи орендного підприємства), що було досить проблематично, зазначені юридичні особи й повинні укладати договір на приватизацію об'єкта нерухомості.
Спільним між товариством покупців та організацією орендарів було те, що зазначені юридичні особи створювалися трудовими колективами державних та комунальних підприємств, яким надавалося пріоритетне право на оренду та приватизацію державного та комунального майна. Вони укладали договори викупу майна державних та комунальних під-приємств, а отже, набували права власності на приватизоване майно. Тому на сьогодні в БТІ зареєстровані як власники приватизованого майна товариства покупців та організації орендарів.

Увага! На практиці нотаріуси можуть зустрітися з такими випадками:
і) товариства покупців чи організація орендарів перетво¬рювалися в різні види господарських товариства чи підпри¬ємств. У такому випадку останні є правонаступниками то¬вариства покупців та організації орендарів, а отже, набувають право власності на приватизоване майно. Перереєстрація права власності на приватизоване майно у випадку реорганізації не здійснюється;
2) товариство покупців чи організація орендарів стали заснов-никами господарського товариства чи підприємства1 та передали до його статутного фонду (капіталу) приватизоване майно, а потім розподілили між членами товариства та організації акції (частки, паї, вклади) створених господарських товариств та підприємств. У такому випадку господарське товариство чи підприємство повин¬но отримати свідоцтво про право власності на приватизоване майно, яке було внесено до статутного фонду (капіталу);
3) товариство покупців чи організація орендарів існують пара-лельно з створеними їх членами господарськими товариствами та підприємствами. У такому випадку приватизоване майно залиша-ється власністю товариства покупців та організації орендарів. А створені їх членами господарські товариства та підприємства не набувають права власності на приватизоване товариствами по-купців чи організації орендарів майно.
і
Це не можна включати у наявність численних непорозумінь з видами юридичних осіб, які існували як за Законом «Про підприємства в Україні», так і дотепер за ГК України.

734
«Про до йог підпрі риств; його с після держа Отже На
ВИрІІІ
булиі
кого: ,
акти,
якад
при г
AJ
того
май?
ції, г
тобі
това
зова
нув;
С
куп
що
пов
по»
об'с
НЯ) ЦІК Ор(

ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ:
Науково-практичний коментар
(пояснення, тлумачення, рекомендації
з використанням позицій вищих судових інстанцій,
Міністерства юстиції, науковців, фахівців)
Том З ЮРИДИЧНА ОСОБА
Редактор Н. 0. Парфьонова
Підписано до друку 10.04.2009 р. Формат 60x90 1 /16. Папір офсетний. Гарнітура Ато Pro. Друк офсетний. Умов, друк арк. 23. Наклад 2000 прим.
ФО-П Колісник А. А. Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серії ДК№ 3327 від 02.12.2008 р.
тел.: (050) 970-90-23.
Надруковано в друкарні ПП «Діса плюс», м. Харків, вул. Леніна, 29, кв. 5.
Ц 58 Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснен¬ня, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). - T. 3: Юридична особа / За ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Серія «Коментарі та аналі¬тика». — X.: Страйд, 2009. — 736 с
ISBN 978-966-2233-00-1.
ISBN 978-966-2233-02-5 (Том 3).
У третьому томі цієї книги наведено науковий коментар підрозділу 2 розділу II Цивільного кодексу України «Юридична особа». Коментар ураховує останні новели цивільного законодавства, зокрема, з питань правового статусу окремих видів юри-дичних осіб, їх участі в цивільних правовідносинах. Видання буде корисним для фа-хівців, оскільки особлива увага приділяється практичному застосуванню цивільно-правових норм. Матеріал подано авторами в доступній, цікавій формі, він містить по-яснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстан-цій, Міністерства юстиції України, науковців, фахівців.
У другому томі наведено науковий коментар підрозділу 1 розділу II Цивільного кодексу України «Фізична особа».
Для суддів, нотаріусів, адвокатів, науковців, викладачів і студентів вищих навчаль¬них закладів, юристів-практиків.
ББК 67.9(4Укр)404-3 УДК347(477)(094.58)