Укрмова

Укрмова 13.10.2016 06:53

1Офіційноділовий стиль (підстилі, ознаки, мовні засоби)

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністювиділяється найвищою мірою книжності.

Підстилі:

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
2. Дипломатичний — використовується в сфері між­державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
3. Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.
4. Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Даний стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як зростом стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Мовні засоби: стандартна канцелярська лексика, складні речення, немає емоційно забарвлених слів; виклад

гранично точний, чітко регламентована будова і розміщення тексту, обсяг основних частин, відсутність індивідуальності автора.

2 Науковий стиль (призначення, підстилі, мовні особливості). Найтиповіші наукові тексти. Анотація. Рецензія. Тези. Конспект. Реферат

Науко́вий стиль мо́влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів.

Засоби наукового тилю: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

Підстилі

• власне науковий.
• науково-популярний.
• науково-навчальний

Анотація — це коротка, стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо. В ній зосереджується увага на найсуттєвішому: викладається змісхроботи та її мета. Анотація суттєво допомагає під час добору та вивчення літератури з того чи іншого питання та ознайомлення зі змістом книги.

Рецензія - аналіз, розбір, деяка оцінка публікації, твору або продукту, жанр газетно-журнальної публіцистики та літературної критики.

Тези — запис стисло сформульованих думок, які передають основні положення прочитаного.

Конспект — короткий пись-мовий запис змісту прочитаного.

Реферат – це усний виступ чи письмовий твір, у якому стисло викладаються основні положення статті, книги, наукового дослідження.

3 Поняття

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Офіційна мова — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — "надзвичайного") статусу

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики

4 Ознаки літературної мови

До найважливіших ознак літературної мови належать: 1)нормативність;

2)багатий лексичний фонд; 3)розгалужена система стилів;

4)багатофункціональність (використання у всіх сферах комунікації);

5)наявність усної і писемної форм. Основною її ознакою є наявність норм,

тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов'язкових

для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної,

територіальної належності. Отже, літературна мова — це внормована (або

кодифікована) мова суспільного спілкування.

Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.
      Мовні норми

1. Орфоепічні (норми правильної вимови)
2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування)
3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.)
4. Лексичні  (норми правильного слововживання)
5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників)
6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації)
7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі)
8.  Орфографічні (норми написання слів);
9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

5 Культура усного і писемного мовлення

Культура усного і писемного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає; в тому, щоб досконало знати мовні норми і дотримуватись їх.

В усному мовленні переважно використовуються прості реченця, тому що при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова або з одного натяку. Усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою. Писемній мові властиві як прості, так складні речення, вживання їх -потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова добирати доречно, з урахуванням знань і правил правопису, вдалого вибору слова.

6. Публічний виступ. Вимоги до публічного виступу. Жанри публічного виступу.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію.

Залежно від мети, теми, призначення та інших чинників публічного мовлення виділяють такі його жанри: доповідь, промова, лекція, бесіда, повідомлення.

Наукова доповідь – це виступ, у якому узагальнюють наукові дані, інформують про досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень.

Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань обов’язково з висновками та пропозиціями.

Промова – це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Вимоги: логічна стрункість, емоційна насиченість, вольові імпульси.

Ділова промова відрізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не емоційний її вплив, аргументованістю.

Повідомлення – це невеликий публічний виступ, невелика доповідь на якусь тему. Здебільшого пишуть за одним джерелом.

Бесіда проводиться звичайно з невеликою кількістю учасників і охоплює всього декілька питань.

Сучасні вимого повинні відповідати таким вимогам: доступність викладу, високий рівень науковості й достовірності, логічна культура оратора, яскравість та емоційність.

7. Мовленнєва професійна компетенція. Мовний етикет.

Мовний етикет – це набір, або спектр фраз, якими ми послуговуємося у щоденних ситуаціях: знайомства, звертання, вітання, прощання, подяки, співчуття, відмови, компліменту тощо. Діловий стиль реалізується також в усній формі у ділових нарадах, публічних виступах, телефонних розмовах.

"хто — кому — чому — про що — де — коли".

1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Тд.

Поради:

• Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.

• Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі.

• Вітаючись, не тримайте руки в кишенях. Зніміть рукавички (у рукавичках може дозволити собі вітатися лише жінка).

• Якщо ви молодший, вітайтеся першим.

• Якщо ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи хати друзів), вітайтеся першим (першою).

• Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).

• Підлеглий має привітати свого керівника (а руку може подати першим керівник).

• Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається той (та), хто заходить до кімнати (кабінету).

• Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря, потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).

2 із. Формули значенням прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! 3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, я дуже жалкую, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, винуватий (-а), 4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб'язні, прошу Вас, чи не змогли б Ви чи можу я попрохати

5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсер-дечнішу (найщирішу) подяку!

6. Конструкції побажальної модальності: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі (Вам)! Хай щастить! Зичу радості (гараздів, успіхів)! З роси і води!

7. Формули привітань з певної нагоди: Поздоровляю з Вітаю (Вас, тебе) з Прийми (-іть) поздоровлення (привітання) 8. Типізовані фрази ритуалу знайомства: Знайомтесь ....Я хочу представити тобі (Вам).... Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати) .... Рекомендую .... Маю честь представити (рекомендувати) тощо.

9. Звертання: товариство, друже, приятелю, подруго, колего...

10. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, авжеж, звичайно

11. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний (згоден); це не точно; неможна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтесь; шкодую, але я мушу відмовитись; нізащо; це даремна трата часу; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...

12. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стривоженість. Ваше хвилювання); це болить і мені;

13. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи не спробувати б Вам..., Поради:

• Завжди контролюйте себе що — кому — чому — про що — де — коли ви говорите.

• Дотримуйтесь правил мовного етикету.

• Засвідчуйте свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність.

9.Функції та види бесід. Стратегії поведінки під час ділової бесіди.

Бесіда -- це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. Бесіда сприяє також активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного.

Функції бесіди: обмін інформацією, формування перспективних заходів і процесів; контроль і координація вже розпочатих дій; взаємне спілкування людей під час виконання виробничих завдань;

 ритуальні, глибинно-особистісні ,та ділові..

Ділові бесіди. Їх предметом є конкретне діло. Інформаційні: у "конкурентній ситуації"; "підтиском мовника"; з метою викладу своєї позиції. Виходячи з професійної спрямованості розрізняють бесіди управлінські, педагогічні правові, медичні та ін. Тут основна увага приділяється особливостям саме ділових бесід і їх різновидам.

Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на індивідуальні та групові.

Індивідуальна бесіда -- це діалог двох співучасників, які є значущими одне для одного і прагнуть (обоє або один) досягти певної мети. При підготовці

-            обрати найбільш вдалі момент і місце для проведення бесіди і лише після цього домовлятися про зустріч;

-                       з'ясувати все про співрозмовника, зокрема його ставлення до ініціатора бесіди та рівень моральної культури;

-                      зібрати і систематизувати інформацію, необхідну для розмови;

-                       створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;

-                       визначити мету, стратегію та тактику проведення бесіди, скласти детальний план розмови, виділити базові слова, ключові речення;

-                      уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бе-сіди, передбачити нюанси, які можуть вплинути па її перебіг і результат.

Етапи індивідуальної бесіди: початок, пе¬редавання інформації, аргументування, спростування доказів спів¬бесідника та прийняття рішення.

 Контакт буває емоційним та інтелектуальним, епізодичним і пос¬тійним, усвідомленим і неусвідомленим, поверховим і глибинно-особистісним, вербальним і невербальним, ефективним і неефективним тощо.

 Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу. Вона потрібна для того, щоб інша людина мала змогу включитися в розмову. Якщо цього не зробити, бесіди як діалогу може не відбутися, бо розмовлятиме лише одна сторона.

 Після взаємного привітання відбувається знайомство. Існує бага¬то правил етикету, які передбачають поведінку людей на цьому етапі їх детально описано в посібниках з етикету. Лише зауважимо, що вже під час першої зустрічі дуже важливо запам’ятати прізви¬ще, ім’я співбесідника, його посаду. Ще Д. Карнегі писав, що для людини звук її імені є найсолодшим і найважливішим звуком людської мови.

 Після вербального контакту йде знову невербальний. Партнери розміщуються на дистанції, яка відповідає загальноприйнятим прави¬лам і власним бажанням.

• • уникати вступів на зразок “Якщо у вас є час вислухати мене”, “Вибачте, що я заважаю Вам”, “Давайте швиденько розбере¬мося”;

 • не примушувати співрозмовника одразу захищатися;

 • спочатку доцільно поговорити про співбесідника, потім — про тему розмови і лише потім — про себе;

 • тон бесіди має бути привітним, доброзичливим. Це допоможе співрозмовникові повірити у вашу щиру зацікавленість його проблемами;

 • співбесідник може бути добре проінформований щодо теми розмови, тому краще висловити свої сподівання на це або за¬питати його.

На етапі обговорення проблеми, як свідчать досвід і аналіз літе¬ратури, доцільно дотримуватися деяких правил, які полегшують ро¬зуміння співрозмовника і дають змогу обмінюватись інформацією:

 • уважно слухати і чути;

 • намагатися перейти від монологу до діалогу;

 • давати змогу співрозмовникові спокійно висловити свою думку;

 • укладати свою інформацію чітко, коротко й послідовно;

 • добирати способи .й засоби аргументування залежно від індивідуальних особливостей співрозмовника (рівня його мис¬лення, віку, статі, типу темпераменту тощо);

 • викладати докази в коректній формі..

 • спостерігаючи за співрозмовником, визначити момент для закінчення бесіди;

 • заздалегідь сформулювати мінімальну мету й обміркувати альтернативні варіанти розв’язання проблеми;

 • намагатися добитися добровільної згоди партнера;

 • не виявляти невпевненості, розгубленості наприкінці бесіди, навіть якщо її мети не було досягнуто;

 • закінчуючи бесіду, доцільно використати свій найсильніший аргумент.Роль цього етапу індивідуальної бесі¬ди — ‘”останнього враження” — не менш суттєва, ніж першого, зокрема, для продовження спілкування в майбутньому.

10.Наради, збори, перемовини, дискусії, дебати, як форми колективного обговорення професійних проблем.

Нарада — це такий вид управлінської діяльності, коли певна кількість учасників збирається в певному місці в обумовлений час для обговорення і прийняття рішень за раніше поставленими питаннями.

Наради — один з найефективніших способів обговорення важ¬ливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення. Крім того, на нараді керівництво може поінформувати працівників про свої плани. Проблема, яка виноситься для обговорення па нараду, може мати будь-який харак¬тер: виробничий, дисциплінарний, організаційний тощо. На нараді ви¬являються погляди зацікавлених сторін на проблему.

Виділяють такі типи нарад:

■ навчальна (конференція), мета якої — дати учасникам необхідні знання І підвищити їхню кваліфікацію;

■ інформаційна, необхідна для узагальнення даних і вивчення різних точок зору на конкретні проблеми;

■ пояснювальна, в ході якої керівництво прагне переконати працівників у правильності прийнятих відповідних рішень і необхідності відповідних дій;

■ проблемна, яка проводиться для того, щоб виробити метод, знайти шлях вирішення існуючих проблем.

Збори — це форма колективного обговорення ділових проблем, які хвилюють громадськість. їх проводять з метою спільного осмислення певного питання.

Розрізняють партійні збори, збори акціонерів, виборців, жителів мікрорайону тощо.

Збори можна розділити на декілька етапів:

— підготовка зборів;

— висвітлення проблеми та її обґрунтування;

— обговорення проблеми;

— ухвалення рішення.

Перемо́вини, також Перегово́ри — дискусія, взаємне спілкування з метою досягнення сумісного рішення.

Переговори — це обмін думками, який зазвичай відбувається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рівнях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер.

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальиий поштовх пробуджує бажання активно мислити.

 Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний.

На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обго¬ворення, добрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії.

На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий.

Третій етап дискусії — підбиття підсумків. Це, звичайно, робить ведучий. Проте можна доручити це і досвідченому спеціалісту з числа учасників. Він оцінить повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні точки зору, наголосить на значущих результатах обговорення.

Деба́ти — чітко структурований і спеціально організований публічний обмін думками між двома сторонами з актуальної теми. Цей різновид публічної дискусії учасники дебатів спрямовують на переконання в своїй правоті третьої сторони, а не одне одного. Тому вербальні і невербальні засоби, що використовуються учасниками дебатів, мають на меті отримання певного результату — сформувати у слухачів позитивне враження від власної позиції.

Дебати – це рольові інтелектуальні змагання, в яких одна команда аргументовано доводить певну тезу, а інша – опонує їй.

Дебати:

стимулюють розвиток критичного мислення – вміння аналізувати, виявляти сильні та слабкі сторони тих чи інших тез, виробляти оптимальне рішення з урахуванням наявних ресурсів;

розвиток структурного мислення – виховують вміння структурно викладати свої думки, будувати логічні схеми та виявляти в них суперечності;

розвиток риторичних навичок – сприяють оволодінню усним мовленням та мистецтвом переконання, розвивають вміння тримати себе перед аудиторією;

дозволяють поглиблювати і систематизувати нові знання з права, культури, релігії, філософії, політики та інших сфер суспільного життя;

опрацювати нові технології пошуку інформації та сприяють виробленню системного та об'ємного бачення тієї чи іншої проблеми;

виховують вміння працювати в колективі, толерантно ставитись до протилежних думок,

виховують повагу до людей та їх поглядів і переконань.

11Етикет телефоної розмови.Форма звертання в діловій розмові.

Основою успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність, доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко і ефективно вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення. Важливо щоб службова телефонна розмова велася у спокійному тоні і викликала позитивні емоції.

Службова розмова складається з таких компонентів:

1. Момент встановлення зв'язку. Момент встановлення зв'язку часом забирає багато часу й зусиль. Початкові фрази у службовій розмові повинні вказувати не лише на те, що зв'язок між сторонами встановлений (Алло! — Я слухаю) але й називати ці сторони. Розпочинаючи розмову, треба назвати своє прізвище, ім'я по батькові, а також сказати, від чийого імені Ви говорите (установа, службова особа та ін.). Звичайно, у відповідь теж називають себе й установу (при цьому сторони не забувають привітатися).

2. Виклад справи (введення в курс справи, постановка питання, обговорення  ситуації, відповідь). Обговорення певної ділової си­туації — це головний і найдовший за часом тривання етап будь-якої телефонної розмови. Лаконізм тут дося­гається за рахунок детально продуманого переліку го­ловних і другорядних питань, які вимагають короткої та конкретної відповіді. Встановлено, що короткі фрази легше сприймаються на слух, ніж довгі, а ще до того ускладнені дієприкметниковими або дієприслівниковими зворотами (добре б пам'ятати при цьому, що ведення надто довгих службових розмов — це вияв безцеремон­ності та неповаги до тих, хто теж чекає телефонної роз­мови).

3. Заключні слова, які означають, що розмову закінчено. ніціатива закінчення розмови належить звичайно тому, хто подзвонив, але якщо співбесідник значно старший за віком (чи службовим становищем), слід дати можливість закінчити розмову йому. Іноді й викликаний до телефону може ввічливо сказати, що з тієї чи іншої причини поспішає закінчити розмову (одна з таких причин — наявність у кабінеті відвідувача або службової особи). Якщо викликаний до телефону службовець - жінка, то співрозмовник повинен зачекати, щоб розмову закінчила вона. Довідки різного типу по телефону дають чітко, діло­вито, але спокійно, ввічливо й, по можливості, повно.

Звернення без імені – це звернення формальне до будь-кого – підлеглого чи начальника, сусіда чи попутника в громадському транспорті. Звернення по імені, а ще краще – по імені та по батькові – це звернення до особистості. Вимовляючи ім’я та по батькові, ми підкреслюємо повагу до людської гідності, демонструємо прихильність. Таке звернення свідчить про культуру людини. Звісно, люди не народжуються чемними. Ці якості виховуються, а потім стають звичкою.

12Терміни,використання термінів в фаховій мові.

Спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання — науки, культури, техніки, політики, економіки, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені образності, емоційно-експресивного забарвлення.

Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо.

Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні.

Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема в діловодстві. Наприклад: справа — означає один документ і сукупність документів, інше значення має словосполучення юридична справа. Правильне значення того чи іншого терміна допомагає з'ясувати контекст. При утворенні похідних форм терміна необхідно користуватися лише тими формами, які подаються в словнику чи довіднику, бо вільне словотворення може стати причиною неправильного використання та сприймання.

Слід уникати використання застарілих, нестандартних термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор. Це ускладнює розуміння змісту документа.

Отже, терміни кожної сфери науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками.

Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистеїггва має свою термінологію.

Можна виділити такі основні групи термінологічної лексики:

математичну (множення, кут, дільник, квадрат);

фізичну (молекула, електрон, калорія, енергія, вольт);

електротехнічну (контакт, струм, заземлення, ізоляція);

радіотехнічну (антена, радіоцентр, радіоприймач);

літературознавчу (драма, поема, анапест, сюжет, персонаж);

лінгвістичну (фонема, фонологія, афікс, іменник, сполучник, синтаксис, лексикологія, пароніми, діалект, метатеза, гіпотаксис, парадигма);

філософську (метафізика, базис, діалектика);

фінансову (банк, кредит, дебет, баланс, фінансувати);

хімічну (азот, водень, кисень, іонізація, хімічна реакція, оксиди);

біологічну (рецептор, клітина, тичинка);

медичну (хірургія, ін'єкція, пеніцилін, грип, термометр);

музичну (соло, тріо, квінтет, октава, балалайка);

морську (катер, боцман, кубрик, капітан);

залізничну (купе, експрес, провідник, тамбур, начальник тяги);

спортивну (футбол, тайм, гол, аут, шахи, гросмейстер, шах, ферзевий гамбіт) та ін.

 

 

13Ділові папери.Автобіографія.Доручення.Пропозиція.Розписка.Розпорядження.Характеристика.Довідка.Звіт.Прес-реліз.Резюме.Заява.Протокол.

Ділові папери(Докуме́нт — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини.

Документ — це будь-яке джерело інформації, передання людської думки, знань незалежно від того, чи втілене воно в матеріально фіксованій формі або є провідником (передавачем) інформації в часі.

Автобіогра́фія — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор;

Доручення — письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності.

Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Розписка — це документ, який підтверджує передачу й одержання грошей, матеріальних цінностей, документів тощо від установи чи приватної особи.

Розпорядження — це документ, який видається посадо­вими особами, державними органами, установами, під­приємствами в межах їх компетенції й має обов’язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та під­леглих установ, яким адресовано розпорядження.

Характеристика — Офіційний документ, в якому міститься відгук, висновок про чию-небудь трудову й громадську діяльність.

Довідка — документ, який містить опис та підтвердження юридичних та біографічних фактів і подій, пов’язаних з діяльністю окремих осіб, обставинами діяльності установ, організацій.- особисті - підтверджують біографічні чи юридичні факти конкретної особи;- службові

Звіт — письмове повідомлення про виконання певної роботи.Звіти бувають статистичні (цифрові) й текстові. Статистичні звіти пишуться на спеціальних, виготовлених друкарським способом бланках, текстові — на звичайному папері.

Прес-реліз - Це документ, в якому установа подає інформацію про певну подію або захід до засобів масової інформації (ЗМІ). Метою написання прес-релізу є ознайомлення ЗМІ з подією і подальше висвітлення її у найбільш вигідному або важливому для установи аспекті.

Резюмé (фр. résumé) CV (лат. curriculum vitae вимовляють курі´кулюм ві´те, що перекладається як «життєвий шлях») — це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.

Заява — документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів. Офіційне повідомлення в усній формі, в якому викладається певне прохання, теж називається заявою. За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні і зовнішні, які бувають від організацій, установ (службові) та особисті.

Протоко́л — перший, передній+приклеюю) — перший лист, приклеєний до звитку папіруса чи нотаріального документа, на якому була написана дата.

14Документ,його функції.

Докуме́нт — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини.

Функції документа

Головні функції – це зберігання й передача інформації в часі та просторі. Створюється документ з метою забезпе¬чення потреб суспільства за допомогою розмноженої документної інформації.

Загальні функції

Інформаційна — документ створюється для передачі або зберігання інформації.

Соціальна — задовольняє певну соціальну потребу.

Культурна — засіб зв'язку між організаціями та суспільними структурами.

Спеціальні функції

Управлінська — за допомогою документа виконується управління підприємством.

Правова — за документом закріплена юридична сила.

Історична — надбання історії, матеріальне підтвердження того, що відбувалося у світі.

ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ - Найбільш узагальнююча функція, Полягає в здатності документа зберігати і передавати (поширювати) інформацію у часі та / або просторі

ЗАГАЛЬНІ ФУНКЦІЇ - Характерні для всіх документів, незалежно від їх типу та виду. Інформаційна функція - Полягає в здатності документа задовольняти потреби суспільства в інформації, тобто служити джерелом інформації, знань

Комунікативна функція - Полягає в здатності документа бути інформативним засобом передачі, обміну, комунікації, спілкування, наступництва

Управлінська або регулятивна

Пізнавальна (освітня) або когнітивна функція

Правова функція

Загально-культурна функція

Гедонічна функція - Здатність документа служити засобом відпочинку, розваги, раціонального використання вільного часу.

Статистична функція - Здатність документа відображати кількісну характеристику інформації, служити засобом реєстрації і групування в формалізованому цифровому вираженні інформації, пов’язаної з господарськими, демографічними та іншими соціальними процесами з метою їх аналізу, контролю та оптимізації

Функція історичного джерела - Здатність документа служити засобом засвідчення історичних подій, фактів, бути підставою дослідження історії розвитку природи та суспільства

15 Класифікація документів.

        Документ (від лат. взірець, зразок) – це засіб закріплення на спеціальному матеріалі (папері) результатів діяльності установи або фірми.

       Класифікація службових документів – це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Мета класифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців.

       Документи поділяють за такими основними ознаками:

¨     за назвою -  наказ, протокол, статут, акт, довідка;

¨     за походженням -  службові та особисті;

¨     за місцем складання - внутрішні та зовнішні;

¨     за напрямком - вхідні та вихідні;

¨     за формою - типові, трафаретні, індивідуальні;

¨       за способом фіксації - письмові, графічні, акустичні,

фото- та  кінодокументи;

¨     за стадіями створення - оригінали та копії;

¨       за терміном зберігання - тимчасового зберігання (до 10 років), тривалого зберігання (понад 10 років), постійного зберігання;

¨       за змістом - організаційно–розпорядчі, фінансово–розрахункові, постачально–збутові тощо.

В управлінській (службовій) діяльності установ і фірм особливе місце займає організаційно-розпорядча документація (ОРД), яку поділяють на 5 груп:

¨  організаційна – положення, правила, статути, інструкції;

¨  розпорядча – розпорядження, постанови, накази;

¨  довідково-інформаційна – листи, телеграми, доповідні записки, довідки, акти тощо;

¨  з кадрових питань (по особовому складу) – заяви про працевлаштування,  автобіографії,  резюме, характеристики, накази по особовому складу, особові листки з обліку кадрів, особові картки, трудові книжки тощо;

¨  офіційно-особисті документи - пропозиції, заяви та скарги громадян,  розписки та доручення.

16Рек­ві­зити(вимоги до змісту і розташування)

Реквізити- основні елементи документа, що мають свою послідовність. Реквізити - це сукупність обов’язкових відомостей у документі, без яких він не може бути підставою для обліку і не має юридичної сили.

Кожний документ складається з  постійних рек­ві­зитів (тих, що друкуються під час виготовлення блан­ка) і змінних (тих, що фіксуються на бланку в процесі заповнення).

 

Реквізит	Місце розташування реквізиту і форма запису
Зображення Державного герба України	Зображення Державного герба України, герба Автономної Республіки на бланках із кутовим розміщенням реквізитів ставлять на верхньому полі бланка над серединою рядків з назвою установи
Емблема підприємства, установи, організації або товарного знака (знака обслуговування)	Відповідно до статуту (положення про установу) розміщують з лівого боку від назви установи.
Код підприємства, установи, організації	У верхньому правому кутку після реквізиту “довідкові відомості про організацію”
Код форми документа	Вище реквізиту “назва виду документа”
Найменування організації вищого рівня	У верхньому лівому кутку або посередині рядка
Найменування установи, організації або підприємства	У верхньому лівому кутку, може наноситися за допомогою штампа або друкарським способом.
Найменування філії, територіального відділення, структурного підрозділу	Нижче найменування установи. У верхньому лівому кутку, дозволяється друкувати машинописним способом
10Назва виду документа має відповідати переліку форм, що використовують в організації	Перелік містить назви уніфікованих форм документів згідно з ДК 010 і назви інших документів, що відповідають організаційно-правовому статусу установи. Розміщують посередині рядка. Наводиться в усіх документах, крім листів
11Дата документа	Дати підписання і затвердження документа, а також ті, що є в тексті, повинні бути оформлені цифровим способом. Якщо документ складено не на бланку, його дату про­ставляють під підписом, ліворуч. Дату затвердження документа зазначають у відповід­ній графі
9Індексування документів	У верхній частині сторінки ліворуч.
Місце складення або видання документа	Розташовують на рівні або нижче реквізитів “дата документа” та “індекс документа” посередині рядка У верхній частині сторінки зліва. Включає назву міста чи населеного пункту, де видається документ
15Гриф обмеження доступу до документа	Проставляють без лапок праворуч у верхньому куті на першій сторінці документа.
Адресати документа	У верхній частині сторінки праворуч. Кожний елемент пишеться із середини нового рядка з великої літери.
17Гриф затвердження.	У верхній правій частині документа. Елементи грифу затвердження: слово ЗА­ТВЕРДЖУЮ; назва посади; особистий підпис; ініціали та прізвище особи, яка затвердила документ; дата затвердження; слово ЗА­ТВЕРДЖЕНО; назва документа,  яким затверджено
Резолюція	У правому верхньому кутку. Якщо це місце зайняте іншим реквізитом, то резолюцію вміщують на будь-якій вільній площі лицьового боку сторінки документа, крім полів. Резолюція складається з таких елементів: ініціалів та прізвища виконавця, якому відправлений документ; вказівки про порядок у характері виконання документа; терміну виконання документа; особистого підпису керівника; дати.
24Гриф погодження	На зовнішній формі і складається зі слова ПОГОДЖЕНО, назви посади службової особи, включаючи назву установи, з якою погоджується документ, особистого підпису, його розшифрування, дати. Гриф погодження розміщується нижче від реквізиту “Підпис” або на окремій сторінці
Віза (внутрішнє узгодження проекту документа - це візування)	Віза складається з особистого підпису особи, що візує, і дати. Віза ставиться нижче реквізиту “підпис” від краю лівого поля.
Печатки бувають гербові та прості	Відбиток печатки проставляється так, щоб він захоплював частину назви посади особи, яка підписала документ, частину підпису і був зручним для прочитання
Відмітка про завірення (засвідчення) копії	у правому верхньому кутку пишеться слово “Копія”, під реквізитом “Під­пис” - слово “Правильно”); дата; посада виконавця; підпис і його розшифрування. У разі потреби підпис завіряється печаткою
Прізвище виконавця і номер його телефону (обов’язкові на вихідних документах; листах, довідках, висновках)	У нижньому лівому кутку зворотного або лицьо­вого боку останньої сторінки документа. Складається з прізвища виконавця і номера його службового телефону
Відмітка про виконання документа і направлення його до справи	У лівій або центральній частині нижнього поля першої сторінки документа і містить стислу довідку про виконання; слова “ДО СПРАВИ” та номер справи, до якої має бути підшитий документ; дату скерування документа до справи; підпис керівника структурного підрозділу або виконавця
Відмітка про перенесення даних на машинний носій	Після тексту в нижній частині документа і містить запис “Інформація перенесена на машинний носій”; підпис особи, відповідальної за перенесення даних; дату перенесення
31Відмітка про надходження	Праворуч на нижньому полі лівої сторінки до­кумента. Містить скорочену назву організації, що отримала документ; дату його надходження

 

17Вимоги до тексту докумен­та.

Текст — головний елемент документа. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких — достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість.

Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.
Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійного тлумачення слів та висловів.
Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.
Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи.
Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі.

18Публіцистичний стиль. Головні ознаки публіцистичного стилю.

Цей стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.

Основні ознаки:

-    доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),

-    поєднання логічності доводів і полемічності викладу,

-  поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,

-   наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,

-    наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол тощо).

 

19. Засоби невербальної комунікації.

 Невербальна комунікація — процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.

До засобів невербальної комунікації належать:
   1. Мова тіла: а) статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя і фігури будовою тіла); арт-ефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); запахи (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (дотики, потиски рук, поплескування); просодика (тембр, висота, гучність, темп мовлення, особливості наголошування, акцент голосу); екстралінгвістика (паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач); кінесика (комунікативно значущі рухи: міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода; контакт очей: спрямованість, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).
   2. Міжособистісний простір: дистанція; взаємне розміщення під час спілкування.
   3. Часові характеристики: тривалість спілкування; пунктуальність партнерів; своєчасність дій.

 

 

20.Лексикографія.  Типи словників.

Лексикографія — це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів.

Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і філологічні, або філологічні. Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання.

Є енциклопедичні словники загальні і спеціальні.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважлівішим типом є словник тлумачний.

Є словники: етимологічний (походження слова), історичні (слова певної історичної епохи), орфографічні (написання слів), орфоепічні (вимова і наголос слів), перекладні (слова перекладаються іншою мовою), термінологічі (терміни певної галузі і пояснення), синонімічний (подаються ряди синонімів)

21. Суть і види перекладу.

Пере́клад — відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Шлях до досягнення такої єдності не лежить через встановлення формальних відповідників. Зіставлення засобів різних мов, навіть найбільш віддалених, можливе лише шляхом зіставлення функцій, які виконують різні мовні засоби. Звідси точність перекладу полягає у функціональній, а не формальній відповідності оригіналу.

Окрім посередницької функції, перекладні твори виконують і творчу, продуктивну місію, бо завжди були важливим стимулом розвитку національних мов, літератур, культур.

Розрізняють такі форми перекладу:

усний (у тому числі синхронний),

письмовий,

опосередкований (здійснений не з оригіналу, мовою якого перекладач не володіє, а з посередника — перекладу цього тексту на третю мову),

авторизований — переклад, переглянутий і схвалений автором або зроблений за згодою автора,

автоматичний (машинний).

22. Особливості синтаксису ділової мови.

Синтаксис • граматична будова речень та словосполучень у мові та закономірності їхнього функціонування в мовленні.

1. Висока частотність у використанні і  повторюванні стійких
словосполучень    кліше;

1. Речення і текст мають розповідний характер, у письмових
   текстах питальні й окличні речення майже не використовуються;
2. Письмовий текст маг форму монолога:
3. Закріпленість у письмових текстах частин за певним місцем
   на аркуші і виділення їх особливими засобами (абзац, відступ, шрифт.
   параграф):
4. Наявність дієприслівникових зворотів (як правило, знаходяться
   на початку речення):
5. Перевага віддається простим реченням, в яких зберігається
   прямий   порядок  слів  (підмет  стоїть   перед  присудком;   узгоджене
   означення  знаходиться   перед означуваним  словом,  неузгоджене -
   одразу ж після нього; вставні слова ставляться на початку речення:
   вони вказують на висловлене раніше, служать для пояснення окремих
   слів і словосполучень, відсилають до джерел та ін.).
6. Використання непрямого порядку слів у ділових та наукових
   текстах   виправдане,   коли   треба   наголосити   на   певному   слові.
   Наприклад. \ повідомленні:  "Завтра відбудеться 'засідання атеста-
   ційної комісії", наголошується на часі проведення заходу.

Для правильного оформлення висловлювання важливо насам­
перед узгодити  присудок  з  підметом. 

23. Ділове листування. Види листів: оферта, лист-запит, лист-повідомлення, супровідний лист.

Ділове листування - невід'ємний засіб зв'язку і в наші дні. Зв'язки підприємства із зовнішніми організаціями, так як саме листи з'єднують організацію-автора з іншими установами.

Службовий лист - це узагальнена назва різних за змістом документів, оформлених відповідно до ДСТУ, пересилаються поштою, факсом або іншим способом.

Тексти листів у порівнянні з іншими документами є найдемократичнішими та найбагатшими щодо використання лексико-граматичних і стилістичних мовних засобів.

Основні (реквізити) листа за державним стандартом такі:

1. Державний герб (для державних підприємств). Має бути розташований посередині бланка або ліворуч над серединою рядка з назвою організації;

2. Логотип або емблема організації, установи чи підприємства. Відтворюється поряд із назвою організації;

3. Зображення державних нагород. Розташовуються у верхньому лівому кутку або посередині;

4. Код організації, установи чи підприємства;

5. код документа за ОКУД (якщо є);

6. найменування організації. Повна назва установи, організації чи підприємства — автора листа. Відтворюється угорі ліворуч за допомогою штампа або друкарським способом. (Назва структурного підрозділу. Дозволяється друкувати машинописним способом у верхньому лівому кутку);

7. поштова та телеграфна адреса; 8. номер телефону; 9. номер факсу, телетайпа;

10. номер рахунку в банку; Розташовують у верхньому лівому кутку, оформляють відповідно до поштових правил.

11. дата; Дату (день, місяць, рік) записують здебільшого словесно-цифровим способом. На бланках дату листа ставлять ліворуч угорі на спеціально відведеному для цього місці. Якщо лист написаний не на бланку, то дату вказують під текстом зліва.

12. індекс документа;

13. посилання на індекс та дату вхідного документа;

14. адресат; Листи адресують організації, установі чи підприємству, службовій або приватній особі. Назву установи і структурного підрозділу подають у називному відмінку, а найменування посади й прізвище — у давальному.

15. заголовок до тексту; Починати листа необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості.

16. текст; Текст листа складається з двох частин: опису фактів або подій, що послужили підставою для написання листа; висновків та пропозицій.

17. підпис;

18. прізвище та телефон виконавця. Підписує службовий лист переважно керівник установи (організації, підприємства), його заступник чи керівник структурного підрозділу. Якщо лист написано на бланку установи, то зазначають лише посаду, ініціали та прізвище особи, яка підписує лист (назву установи не повторюють).

Офе́рта (англ. offer) — пропозиція певній особі укласти угоду з урахуванням викладених умов. Може мати письмову або усну форму. Оферта вважається прийнятою після її затвердження.

Розрізняють два види оферти: тверду і вільну.

Тверда оферта — це документ, в якому надається письмова пропозиція на продаж визначеного товару, надісланий продавцем одному можливому покупцеві, де вказуються суттєві умови майбутнього контракту й визначено строк дії оферти.

Вільна оферта — це документ, який може бути виданий на одну й ту саму партію товару кільком можливим покупцям; не зв'язує продавця своєю пропозицією і не встановлює строк для відповіді.

Лист-запит. Це — різновид комерційного листа, що містить про­хання надати докладну інформацію про певні товари, послуги або уточнити вже наявну, попередню інформа­цію про фірму, банк тощо. Лист-запит складають на під­ставі ознайомлення з каталогами, проспектами, буклета­ми, прейскурантами, рекламними оголошеннями та ін­формацією, отриманою на виставках, ярмарках.

У листі-запиті обов'язково вказуємо:

• підставу для запиту;
• назву товару (його марку, якість, модель тощо);
• умови й термін постачання;умови оплати.

Лист-повідомлення. Це такий службовий лист, у якому доводять до чийо­гось відома, повідомляють комусь певну інформацію. Листи такого змісту надсилають тоді, коли треба сповіс­тити про зміну адреси чи назви установи (фірми, органі­зації), відкриття філії, початок виробництва тощо. Такі листи адресують здебільшого конкретній організації, установі,, фірмі.

Супровідний лист. Супровідні листи надсилаються разом із комерційними чи іншими документами (рахунком-фактурою, накладними, чеками) або ж при пересиланні креслень, каталогів, проспектів, прейскурантів, буклетів зразків нових товарів тощо й покликані інформаційно супроводжувати їх. Інколи вони є своєрідною констатацією факту надсилання: вам надіслано (що саме, у якій кількості, з якою метою).

24. Трудова угода. Контракт.

Контракт — це особлива форма трудового договору, в якому термін його дії, права та обов'язки і відповідаль­ність сторін (зокрема матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови ро­зірвання договору встановлюються угодою сторін. Сто­ронами в контракті є підприємство (роботодавець) в особі керівника та працівник.

Положення про порядок укладання контрактів під час прийняття (наймання) на роботу працівників, за­тверджене Кабінетом Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 170, визначає порядок укладання контрактів і працівниками незалежно від форми власності, виду діяль­ності та галузевої належності підприємства, установи. Реквізити контракту такі:

1. Назва документа зі стислим обгрунтуванням його
призначення (на виконання обов'язків..., на управління
підприємством тощо).

1. Дата й місце підписання.
2. Орган, що наймає керівника.

4.    Посада, прізвище, ім'я та по батькові того, кого
наймають.

1. Текст.
2. Підписи сторін в укладанні контракту.
3. Печатка.

Порядокукладанняконтракту

Контракт може укладатися як з ініціативи керівника підприємства, установи, так і особи, яка наймається на роботу.

Відповідно до ст. 24 Кодексу законів про працю Укра­їни контракт укладається в письмовій формі та підпису­ється роботодавцем і працівником, якого наймають на роботу за контрактом. За згодою працівника копію укла­деного з ним контракту може бути передано профспіл­ковому чи іншому органові, уповноваженому працівни­ком представляти його інтереси, для здійснення контро­лю за додержанням умов контракту.

Усі умови контракту обов'язково мають погоджувати­ся сторонами.

Оформляється він у двох примірниках, що мають од­накову юридичну чинність, і зберігаються у кожної зі сторін контракту.

Контракт набуває чинності від моменту його підпи­сання або від дати, обумовленої сторонами у контракті.

Контракт може бути змінений тільки за угодою сто­рін, складеною в письмовій формі.

Контракт є підставою для видання наказу про при­йняття працівника на роботу від дня, встановленого у контракті за угодою сторін.

Різницяміжтрудовимдоговороміконтрактом

Фахівці з проблем ділового мовлення¹ визначають та­ку різницю між контрактом і трудовим договором:

Контракт укладають тільки на певний термін, а трудо­вий договір — як на період виконання певної роботи, так і на невизначений термін.

У контракті, на відміну від трудового договору, мо­жуть визначатися додаткові підстави припинення та ро­зірвання контракту, не передбачені чинним законодав­ством.

За контрактом порядок надання працівникові від­пустки та зарплати може визначатися на розсуд керівни­ка, тоді як трудовий договір передбачає централізоване регулювання відпустки (за встановленим графіком).

У контракті, на відміну від трудового договору, мо­жуть застерігатися наслідки (додаткові гарантії та ком­пенсації' моральної та матеріальної шкоди) дострокового припинення контракту з незалежних від працівника причин.

Трудоваугода

Трудова угода укладається між організацією й люди­ною, яка не працює в цій організації. Коли в організації чи установі бракує фахівців із певної галузі, вона залучає для виконання деяких видів робіт працівників з інших установ.

Трудова угода містить такі реквізити:

1. Назва документа.

1. Дата й місце його складання.
2. Перелік сторін, що уклали угоду.
3. Зміст угоди із зазначенням обов'язків виконавця і
   замовника.
4. Юридичні адреси сторін.
5. Підписи сторін.
6. Печатка підприємства або організації.

Трудова угода складається у кількох примірниках, один — виконавцеві, інші зберігаються у справах органі-зації-замовника.

25. Термін. Види термінів. Основні ознаки терміна. Стандартизація термінології.

Те́рмін - слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.

Отже, основні ознаки терміна:

1.      Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.

2.      Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.

3.      Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.

4.      Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.

Термінологія —  розділ мовознавства, що вивчає терміни.

Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник). Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви — своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви — одиничне. Стан термінологічної справи будь-якої держави відображає її цивілізованість. Тому кожна держава особливо дбає про стан національної фахової мови, який віддзеркалюється у державних стандартах. Технологія творення термінологічних стандартів в ідеальному випадку повинна бути тривалим і практично виваженим процесом. Адже термінологічний стандарт – це результат спочатку лексикографічного усталення, визначеного наявними словниками та їхнім ”часом життя”, а потім практичного унормування усталеної термінології, відображеної у підручниках, навчальних посібниках, наукових працях, монографіях тощо. Попри це термінологічні стандарти, опираючись на досвід, повинні передувати галузевим, або, принаймні, виходити з ними одночасно, але вже з узгодженою (хай навіть не цілком усталеною) термінологією. У ширшому аспекті процес унормування стандартизації національних термінологій повинен переходити у загальносвітовий процес гармонізації – встановлення відношень еквівалентності між термінологіями держав у рамках одної чи кількох мов, що необхідно для кращого порозуміння на всіх рівнях міждержавних стосунків – політиці, науці, культурі, торгівлі, спорті тощо.

 

 

 

 

26. Візитна карта. Види візитних карток.

Візитна картка — це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

візитна картка обов’язково повинна бути:

• · стильною,
• · функціональною,
• · професійно зверстаною,
• · якісно надрукованою.

Візитна картка друкується не на дуже цупкому картоні розміром 5 х 10 см, при цьому жінки (як дружини, а не як офіційні особи) повинні мати візитки розміром 4x8 см. Вищі посадові особи інколи мають візитні картки розміром 5x10 см. Зараз входять у моду подвійні картки, які мають такий розмір у складеному вигляді.

Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:

1) Назву установи, організації;

2) Ім'я та прізвище (у нашій практиці — прізвище, ім'я, по батькові) власника картки;

3) Посаду;

4) Адресу установи, організації;

5) Номери телефонів, факсу.

Різновиди візитних карток

Світова практика має досвід використання різних видів візитних карток, що різняться функціональним призначенням.

Стандартна картка - зазвичай використовується під час знайомства, що передбачає подальші стосунки. Вона містить назву установи, прізвище, ім'я, по батькові (друкуються великими літерами), посаду, службову адресу, телефон (інколи й домашній).

Існує два основних види візиток — ділові й особисті, а також безліч інших утворених від них різновидів.

Ділові візитки — один з найважливіших елементів фірмового стилю організації. Тому для підтримки гарного іміджу фірми всі її співробітники повинні мати службові візитні картки, виконані в одному стилі. Право вибору зображуваних елементів емблем, торговельних марок, фірмових знаків або логотипів залишається за організацією. Але обов’язковою умовою є одне: кольори на візитках усіх співробітників повинні бути точно дотримані.

 

Автобіогра́фія —  це документ, в якому особа, що складає його, подає опис свого життя та діяльності в хронологічній послідовності.

Анотація — це коротка, стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо.

Антоніми – це слова з протилежним лексичним значенням, однак поєднані певним спільним фактором, наприклад: високий – низький (зріст), товстий – худий (статура), веселий – сумний (настрій)

Бесіда проводиться звичайно з невеликою кількістю учасників і охоплює всього декілька питань.

Бесіда індивідуальна - це діалог двох співучасників, які є значущими одне для одного і прагнуть (обоє або один) досягти певної мети.

Візитна картка — це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

Деба́ти — чітко структурований і спеціально організований публічний обмін думками між двома сторонами з актуальної теми.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми.

Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань обов’язково з висновками та пропозиціями.

Докуме́нт — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини.

Доручення — письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності.

Заява — документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.

Збори — це форма колективного обговорення ділових проблем, які хвилюють громадськість. їх проводять з метою спільного осмислення певного питання. Розрізняють партійні збори, збори акціонерів, виборців, жителів мікрорайону тощо.

Звіт — письмове повідомлення про виконання певної роботи. Звіти бувають статистичні (цифрові) й текстові.

Конспект — короткий пись-мовий запис змісту прочитаного чи почутого.

Контракт — це особлива форма трудового договору, в якому термін його дії, права та обов'язки і відповідаль­ність сторін (зокрема матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови ро­зірвання договору встановлюються угодою сторін.

Лексикографія — це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів.

Літературна мова— це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці.

Лист-запит — різновид комерційного листа, що містить про­хання надати докладну інформацію про певні товари, послуги або уточнити вже наявну, попередню інформа­цію про фірму, банк тощо.\

Лист-повідомлення - е такий службовий лист, у якому доводять до чийо­гось відома, повідомляють комусь певну інформацію.

Лист супровідний -  надсилаються разом із комерційними чи іншими документами (рахунком-фактурою, накладними, чеками) або ж при пересиланні креслень, каталогів, проспектів, прейскурантів, буклетів зразків нових товарів тощо й покликані інформаційно супроводжувати їх.

Мовний етикет – це набір, або спектр фраз, якими ми послуговуємося у щоденних ситуаціях: знайомства, звертання, вітання, прощання, подяки, співчуття, відмови, компліменту тощо.

Нарада — це такий вид управлінської діяльності, коли певна кількість учасників збирається в певному місці в обумовлений час для обговорення і прийняття рішень за раніше поставленими питаннями.

Наукова доповідь – це виступ, у якому узагальнюють наукові дані, інформують про досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень.

Науко́вий стиль — стиль, що використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності.

Невербальна комунікація — процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.

Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі (орфографічні, орфоепічні, морфологічні, ситаксичні, пунктуаційні, стилістичні, грфічні, лексичні, акцентуаційні)

Омо́німи — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення (наприклад: бал «оцінка», бал «вечір із танцями»)

Офе́рта — пропозиція певній особі укласти угоду з урахуванням викладених умов.

Офіційна мова — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами) статусу.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий.

Перегово́ри — дискусія, взаємне спілкування з метою досягнення сумісного рішення.

Пере́клад — відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми.

Повідомлення – це невеликий публічний виступ, невелика доповідь на якусь тему. Здебільшого пишуть за одним джерелом.

Прес-реліз - Це документ, в якому установа подає інформацію про певну подію або захід до засобів масової інформації (ЗМІ).

Промова – це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Вимоги: логічна стрункість, емоційна насиченість, вольові імпульси.

Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Протоко́л — перший лист, приклеєний до звитку папіруса чи нотаріального документа, на якому була написана дата.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію (жанри - доповідь, промова, лекція, бесіда, повідомлення)

Резюмé — це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.

Реквізити - це сукупність обов’язкових відомостей у документі, без яких він не може бути підставою для обліку і не має юридичної сили.

Реферат – це доповідь на будь-яку тему, золблена на основі критичного огляду літературного, наукового чи іншого матеріалу.

Рецензія — це критичний відгук на художній, науковий чи ін. твір, що містить коментарі, зауваження, тощо.

Розписка— це документ, який підтверджує передачу й одержання грошей, матеріальних цінностей, документів тощо від установи чи приватної особи.
Розпорядження— це документ, який видається посадо­вими особами, державними органами, установами, під­приємствами в межах їх компетенції й має обов’язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та під­леглих установ, яким адресовано розпорядження.

Синтаксис - наука, що вивчає граматичну будову речень та словосполучень у мові та закономірності їхнього функціонування в мовленні.

Синоніми – це слова, близькі за значенням і різні за звучанням (наприклад: проживати — мешкати, бажати — хотіти, башта — вежа)

Службовий лист - це узагальнена назва різних за змістом документів, оформлених відповідно до ДСТУ, пересилаються поштою, факсом або іншим способом.

Тези — запис стисло сформульованих думок, які передають основні положення прочитаного.

Текст — головний елемент документа.

Терміни - спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання — науки, культури, техніки, політики, економіки
Трудова угода — це документ, що укладається між організацією й люди­ною, яка не працює в цій організації.

ФОРМУЛЯР-ЗРАЗОК — це модель побудови форми документа, яка встановлює галузь використання, формати, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та основні реквізити

Характеристика — Офіційний документ, в якому міститься відгук, висновок про чию-небудь трудову й громадську діяльність.