|
|
Главная \ Методичні вказівки \ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ У ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ
УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ У ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ« Назад
УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ У ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ 26.01.2015 14:02
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ
Кафедра менеджменту
До друку Проректор з навчальної та методичної роботи ________________/М.М. Касьяненко / «____» ___________20__р.
Навчально-методичний комплекс дисципліни “УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ У ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ” для підготовки спеціалістів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» спеціальності 7.03050801 ,,Фінанси і кредит” та для підготовки магістрів спеціальності 8.03050801 ,,Фінанси і кредит” денної та заочної форм навчання статус дисциплін за вибором
Ірпінь 2013 Навчально-методичний комплекс дисципліни «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері» містить: робочу програму; опорний конспект лекцій; методичні вказівки до організації підготовки, виконання і проведення семінарських занять, самостійної, індивідуально-консультаційної та розрахункової роботи; контрольні завдання, методи і критерії оцінювання знань та розподіл балів за модульно-рейтинговою системою; список рекомендованої літератури.
Укладачі: ___________ М.В. Гусятинський, к.т.н., доцент кафедри менеджменту
___________ І.Г. Канцур, асистент кафедри менеджменту
Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри менеджменту
Протокол № __ від “__” ______ 20__р.
Завідувач кафедри менеджменту _____________ М.В. Гусятинський, к.т.н., доцент кафедри менеджменту
Розглянуто і схвалено на засіданні вченої ради факультету фінансів та банківської справи, протокол № __ від “__” ______ 20__р.
Голова вченої ради факультету фінансів та банківської справи___________ В.П. Унинець-Ходаківська
Завідувач навчально-методичного відділу_________ О.О. Бойко-Слобожан
Реєстраційний № _____ ЗМІСТ
Передмова………………………………..................……………..........................4 1. Опис навчальної дисципліни..............................................................................7 2. Структура навчальної дисципліни.....................................................................9 3. Зміст навчальної дисципліни............................................................................13 4. Опорний конспект лекцій……….……..…………………….................…….22 5. Методичні вказівки до організації підготовки, виконання і проведення семінарських занять, самостійної, індивідуально-консультаційної та розрахункової роботи:.........................................................................................105 5.1. семінарські заняття..............................................................................1055.2. самостійна робота................................................................................120 5.3. індивідуально-консультаційна робота...............................................121 5.4. розрахункова робота...........................................................................122 6. Контрольні завдання, методи і критерії оцінювання знань та розподіл балів за модульно-рейтинговою системою.................................................................136 6.1. семестрова (підсумкова) оцінка з навчальної дисципліни.............136 6.2. семестровий (заліковий) контроль...................................................137 6.3. модульний контроль..........................................................................139 6.4. перелік орієнтовних тестових завданнь……………….…………. 139 7. Список рекомендованої літератури……………………………...................148
Передмова. Актуальність дисципліни. Економіка України знаходиться на завершальному етапі переходу від командно-адміністративної до ринкової економічної системи. Забезпечення інноваційного розвитку економіки держави є пріоритетним питанням сьогодення, оскільки інноваційна діяльність поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління, а також є процесом перетворення наукових знань у реальні позитивні зміни у суспільстві. Про здатність суспільства використовувати знання свідчать темпи розвитку та успіху країни. Велику роль відіграє ефективність управління інноваційною діяльністю, оскільки від розроблення інновацій, їх впровадження та широкої дифузії залежить реальне зростання економіки країни. Це пояснюється тим, що інновації, інноваційна діяльність мають безпосереднє відношення до економічного зростання ‑ основного джерела підвищення добробуту населення, економічної могутності будь-якої держави. Виходячи з вищесказаного, сформована структура програми курсу «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері». У програмі викладені концептуальні позиції про сутність інновацій та інтелектуальної власності, структура та державне регулювання інноваційної діяльності, роль управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері. Мета курсу: оволодіння теоретичними знаннями і практичними навичками, які необхідні для розуміння основ управління інноваційною діяльності сучасної держави. Програмою дисципліни «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері» передбачається вивчення досвіду оцінки ефективності управління інноваційною діяльністю, що дозволяє господарюючим суб’єктам різних сегментів фінансової сфери досягати високих економічних результатів. Завдання курсу: - з’ясування сутності інтелектуальної власності та її ролі у забезпеченні інноваційної діяльності; - вивчення структури та складових інноваційної діяльності; - визначення основних напрямків державного регулювання інноваційної діяльності; - висвітлення механізмів управління інноваційною діяльністю господарюючих суб’єктів різних сегментів фінансової сфери; - вивчення методів оцінки ефективності інновацій. Студенти повинні знати: сутність і складові інноваційної діяльності, методи державного регулювання інноваційною діяльністю, методики оцінки ефективності інновацій та механізми управління інноваційною діяльністю. Студенти повинні вміти: з точки зору управління інноваційною діяльністю використовувати теоретичний базис, застосовувати методологічні системи та методичний інструментарій, адекватний в умовах ринкової економіки. Засвоєння знань визначається технологією викладання дисципліни: вивчення матеріалу на лекціях (ознайомчий рівень), виконання завдань для самостійної роботи, індивідуальна та розрахункова робота і консультації з викладачем (репродуктивний рівень) та вирішення практичних завдань, розгляд конкретних ситуацій на практичних заняттях (креативний рівень). Навчальний процес здійснюється у таких формах, як класичні лекції, лекції-бесіди, лекції-консультації, доповіді, усні та письмові відповіді на теоретичні запитання, ситуаційні запитання, запитання понятійного апарату, розв’язання практичних завдань, складання конспекту по завданнях, які винесені на самостійну роботу, обговорення наукових публікацій. Ефективне викладання курсу передбачає залучення сучасних технічних засобів навчання (мультимедійні засоби, комп’ютер, графопроектор, відеофільм), нових методів і технологій активного навчання студентів. Взаємозв’язок з іншими дисциплінами: даний курс ґрунтується на знаннях, які студенти отримали під час вивчення таких дисциплін, як “Мікроекономіка”, “Макроекономіка”, “Фінанси”, “Економіка підприємства”, “Фінанси підприємства”, “Економічний аналіз”. Логіка курсу витримана у відповідності до основних етапів формування фінансового забезпечення інноваційної діяльності. У процесі викладання дисципліни використовується кредитно-модульна система організації навчально процесу, яка відповідає вимогам ECTS. У навчальному процесі використовуються такі методи навчання: лекції, семінарсько-практичні заняття, самостійна, індивідуальна та розрахункова робота. Форми і засоби контролю знань. Організація проміжного та підсумкового контролю знань з дисципліни здійснюється в рамках кредитно-модульної системи підготовки фахівців, що регламентується відповідними нормативно-правовими документами та інструкціями МОН України, НУДПСУ, в т.ч., безпосередньо, Положенням про кредитно-модульну систему організації навчального процесу в Національному університеті ДПС України, затвердженого в 2007 році зі змінами та доповненнями, затвердженими наказом № 368 від 09.03.2011 р. Під час модульних контролів та на підсумковій атестації при формуванні сумарної модульної оцінки в межах 100-бальної шкали в кінці семестру студент повинен показати своє вміння опрацьовувати і відтворювати інформацію, знаходити вихід із нестандартної ситуації, обґрунтовувати власні дії. За підсумками модульних контролів студенти можуть бути атестовані з виставленням семестрової оцінки, яка обов'язково враховує наукові та інші творчі здобутки студента в межах програми дисципліни. Студенти, які є допущеними (ті, що набрали не менше 25 балів) до семестрового контролю складають підсумковий модульний контроль з дисципліни, який оцінюється за 50 - бальною шкалою. Оцінювання знань студентів здійснюється за допомогою оцінювання усних і письмових відповідей на семінарсько-практичних заняттях, письмових контрольних заходів, написанні індивідуальної та розрахункової роботи. Оцінювання рівня знань студентів здійснюється за результатами ПМК. Навчально-методичний комплекс з курсу «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері» допоможе студентам денної і заочної форм навчання при підготовці до практичних і семінарських занять, самостійної роботи, виконанні індивідуальної, розрахункової та контрольних робіт, а також систематизувати та поглибити свої знання у галузі теорії та практики управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері.
Розподіл балів при рейтинговій системі з навчальної дисципліни: «Управління інноваційною діяльністю у фінасовій сфері»
1. ОПИС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Предмет: “Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері” – навчальна дисципліна за вибором циклу професійної підготовки фахівців галузі знань “Економіка і підприємництво” спеціальності “Фінанси і кредит”. Предметом вивчення дисципліни є основи управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері, її форми і методи оцінки ефективності інновацій. Мета: Забезпечити розуміння сутності інновацій та інтелектуальної власності, глибоке засвоєння методів державного регулювання та механізмів управління інноваційною діяльністю, методики оцінки ефективності інновацій. Програмою дисципліни "Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері" передбачається дати студентам знання з питань, пов'язаних з теоретичними засадами інноваційної діяльності, вивченням методів державного регулювання та механізмів управління інноваційною діяльністю, методики визначення ефективності інновацій.
Попередні дисципліни: основи економічної теорії, макро- та мікроекономіка, фінанси, економіка підприємства, економічний аналіз, тощо.
2. СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ для підготовки спеціалістів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» 7.03050801 «Фінанси і кредит» спеціалізація «Фінансова діяльність»
СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ для підготовки магістрів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» 8.03050801 «Фінанси і кредит» для магістерських програм «Управління процесами фінансового моніторингу», «Фінансовий менеджмент проектів і програм»
СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ для підготовки магістрів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» 8.03050801 «Фінанси і кредит» Для магістерської програми «Менеджмент у сфері банківської діяльності»
СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ для підготовки спеціалістів та магістрів всіх спеціальностей заочної форми навчання
3. ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ МОДУЛЬ 1 Тема 1. Роль інновацій в економічному розвитку країни Поняття сутності інновацій, їх місце в економічній системі на мікро- та макрорівні, структура інноваційного процесу, інноваційний цикл, інфраструктура, поняття види і складові інноваційної діяльності, методи державного регулювання інноваційною діяльністю.
План лекційного заняття: 1. Поняття інновацій та їх сучасна характеристика. 2. Місце інновацій в економічній системі на макро- та мікрорівні. 3. Інноваційна діяльність: поняття, види, складові. Інноваційна інфраструктура. 4. Державне регулювання інноваційних процесів.
План семінарського заняття: 1. Поняття інновацій та їх сучасна характеристика. 2. Місце інновацій в економічній системі на макро- та мікрорівні. 3. Інноваційна діяльність: поняття, види, складові. Інноваційна інфраструктура. 4. Державне регулювання інноваційних процесів.
Література: основна [6, 8], додаткова [4, періодичні видання]
Тема 2. фінансова інновація: фінансові інструменти та технології Сутність фінансової інновації та фінансової технології, види іінансових інструментів, фінансовий інжиніринг, як новітня фінансова технологія, фінансові послуги у сфері інноваційної діяльності, фінансові інновації на ринках цінних паперів.
План лекційного заняття: 1. Сутність фінансової інновації та її роль у забезпеченні економічного розвитку країни. 2. Фінансовий інжиніринг, як новітня фінансова технологія. 3. Фінансові послуги у сфері інноваційної діяльності.
Питання для самостійної роботи:
План семінарського заняття: 1. Сутність фінансової інновації та її роль у забезпеченні економічного розвитку країни. 2. Фінансовий інжиніринг, як новітня фінансова технологія. 3. Фінансові послуги у сфері інноваційної діяльності.
Література: основна [3, 14], додаткова [5, періодичні видання]
Тема 3. управління інноваційними процесами у банківській сфері
Економічна сутність банківської інновації, види банківських інновацій, завдання банківської інновації, концепція життєвого циклу банківської інновації,значення соціальних аспектів нововведень , методи оцінки ефективності інновацій.
План лекційного заняття.
План семінарського заняття:
Практичні завдання Задача 1. Підприємство розробило нову технологію виробництва харчових продуктів, що сприяла підвищенню ефективності використання обладнання підприємства і отримало патент на неї. Якщо раніше протягом року на виробничих потужностях підприємства можна було виробити 15 тис од. продукції, то після освоєння нової технології продуктивність збільшилась на 3 тис. од. продукції. Ціна одиниці продукції без ПДВ становить 200 грн. Собівартість продукції становить 75 % від обсягу її виробництва, податок на прибуток – 25%. Визначити вартість технології, якщо ставка дисконту дорівнює 22%, а тривалість прогнозного періоду – 5 років.
Задача 2. Власник підприємства планує придбати обладнання для впровадження нової технології через 2 роки. На сьогоднішній день вартість такого обладнання оцінюється в 450 000 грн. Чи вистачить у власника коштів на переобладнання підприємства, якщо він вкладатиме наприкінці кожного кварталу 50000 грн. на рахунок у банку під 24 % річних.
Задача 3. Розроблено три варіанта технології нового продукту. За даними таблиці розрахувати найефективніший варіант.
Література: основна [2, 9, 10], додаткова [2,5, періодичні видання]
Тема 4. управління інноваційними процесами у сфері страхування
Сучасний світогосподарський розвиток характеризується розгортанням глобалізаційних процесів, які докорінно змінюють структуру міжнародних економічних відносин. Фінансовий капітал стає найбільш глобалізованим економічним ресурсом, коли темпи його руху значно перевищують динаміку світового виробництва і торгівлі. Безпрецедентна міжнародна мобільність фінансових інструментів, їх інноваційний характер за умов лібералізації, з одного боку, обумовлює глобалізацію фінансових ринків, що функціонують у все більш уніфікованому висококонкурентному середовищі. Це надає нові можливості ефективного використання фінансових ресурсів, сприяє загальному економічному прогресу. З іншого боку, посилюється вплив деструктивних чинників, пов’язаних із глобальними спекулятивними операціями, загрозливо збільшується розрив між фінансовим і реальним секторами світової економіки, регіональна фінансова нестабільність провокує економічні кризи глобального характеру. Глобалізація ринку страхових послуг відбувається в умовах: загострення конкуренції між найкрупнішими транснаціональними страховиками; появи нових видів страхування і перестрахування; злиття страхового, банківського і фінансового капіталів; початку процесу формування всеохоплюючого і ефективного міжнародного страхового законодавства; адаптації національних ринків до нового режиму міжнародної торгівлі страховими послугами. Сучасний стан страхового ринку України свідчить про позитивні тенденції у даній сфері. Страхова діяльність в Україні почала набувати окреслених рис підприємницької діяльності лише протягом останніх шести-семи років, і страхові компанії все істотніше стають елементом ринкових відносин. Український страховий ринок має притаманні тільки йому особливості. Це поділ на страховиків що займаються класичним страхуванням, та ті що орієнтовані на корпоративних клієнтів з використанням відповідних фінансових схем оптимізації оподаткування. Коли страхова компанія набирає обертів і починає входити до ТОП-50, вона стає потенційним об’єктом ворожого поглинання. Методи захисту від такого поглинання з боку потужних фінансово-промислових груп, це підтримка компанії альтернативними потужними вітчизняними та іноземними інвесторами. Саме фінансовій та стратегічній безпеці страхової компанії присвячене введення в цю систему блоку соціальної системи сбалансованих показників діяльности. Він ориєнтований на потреби корпоративного управління. Приняття нашим законодавцем етичного кодексу корпоратинвого управління на наш погляд могло запобігти виникненню багатьох проблем пов"язаних з віносинами між менеджентом та старими та новими акціонерами. Старі і нові акціонери хотіли б бути впевненими що управління здійснюється як най ефективнішим методом, капіталізація зростає, збільшується щорічний обсяг продажу страхових послуг та грошові потоки також мають позитивний тренд до зростання.Але позитивна картина яка виникає з трьох форм фінансової звітності:балансу, звіт про фінансови результати,звіт про рух грошових коштів сьогодні не дає гарантій та впевненості акціонерам на майбутнє, бо за методикой експертів однієї з фірм "великої четвірки" Консалтингової компанії "Прайс Ватерхаус" оцінка вартості бізнесу лежить в площині теперешніх і майбутніх очікувань споживачів страхових послуг. Але це не заперечую що внутрішні ключові фактору успіху страхової компанії полягають у її стратегічній гнучкісті в сфері інновацій, організації, управління, співробітництва та компетенцій. Підсумовуючи вишесказане можна зробити наступні висновки. Інструменти стратегічного фінансового управління страховою компанією можуть виникати завдяки внутрішній креативній генерації ідей, концепцій, методов управлінською командою, або запозичуватись з зовнішніх витоків та адаптуватись до нашого часу, наших умов і ставати довгостроковою конкурентною перевагою, ідентифікуючи себе як унікальний, тобто не маючий аналогів у інших та важко копируемий або релевантний метод ведення страхового бізнесу.
План лекційного заняття. 1. Сутність та види інновацій у сфері страхування. 2. Інвестиційні процеси та інноваційні складові організації страхового бізнесу. 3. Зміст страхового ринку як об'єкта інноваційного впливу держави на розвиток економіки 4. Шляхи розвитку посередництва на страховому ринку України.
План семінарського заняття: 1. Сутність та види інновацій у сфері страхування. 2. Інвестиційні процеси та інноваційні складові організації страхового бізнесу. 3. Зміст страхового ринку як об'єкта інноваційного впливу держави на розвиток економіки 4. Шляхи розвитку посередництва на страховому ринку України. 5. Маркетинг інноваційних послуг на страховому ринку.
Література: основна [6, 10], додаткова [4, періодичні видання]
Тема 5. управління інноваційними процесами в сфері інвестиційної діяльності
Для ефективного розвитку економіки і досягнення стійкого економічного зростання необхідно не просто підвищувати економічну роль держави і підсилювати державне регулювання економіки, а також розширювати і зміцнювати взаємодію держави й підприємств у багатьох сферах їх діяльності. Держава і підприємства мають бути не пасивними суб'єктами господарювання. Вони повинні прагнути зробити найбільший внесок у забезпечення ефективного розширеного відтворення. Держава зобов'язана поліпшувати макроекономічні умови господарювання й ефективно розпоряджатися державними ресурсами, в тому числі інвестиційними засобами. Підприємства ж повинні домагатися високих стійких результатів у своїй виробничо-господарській діяльності, раціонально використовувати ресурси, зміцнювати свій виробничий і інвестиційний потенціал. Взаємодія підприємств і держави може здійснюватися за багатьма напрямками і в різних формах. Найважливіша роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Воно принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не є обов'язковими для окремих господарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Державне регулювання інвестиційної діяльності підприємств і підвищення їхньої активності цій сфері за допомогою сприяння формуванню й ефективній реалізації їх інвестиційного потенціалу за напрямами, що визначають його структуру (можливості фондового ринку і ринку позикового капіталу, стимули для зовнішніх інвесторів, податкова, амортизаційна політика, ефективність заходів щодо приватизації, розвиток нових напрямів у інвестиційній сфері, участь держави в приватних інвестиційних програмах і ряд інших), не може бути ефективним без проведення державою антициклічної й антикризової політики. Держава впливає на зміцнення інвестиційного потенціалу підприємств за багатьма напрямами, безпосередньо чи побічно: • шляхом впливу та зміцнення економіки в цілому, на поліпшення макро- і мікроекономічних умов господарювання; • шляхом поліпшення макроекономічних умов господарювання безпосередньо підприємств, насамперед впливаючи на процентні ставки і здешевлення кредитів, удосконалюючи оподатковування, регулюючи ціни й тарифи на продукцію і послуги тощо; • шляхом виділення дотацій і компенсацій підприємствам; • шляхом впливу на зменшення диспаритету цін на продукцію; • шляхом установлення державного замовлення на продукцію; • шляхом безпосереднього виділення підприємствам державних інвестицій; • шляхом створення і поліпшення правової, юридичної основи господарювання підприємств. Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами: - проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції; розроблення, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; - розроблення і впровадження нових ресурсоощадних технологій, призначених для поліпшення соціального й екологічного становища; - технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розроблення, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, що відповідають певним вимогам. Державну реєстрацію інноваційних проектів здійснює за поданням суб’єктів інноваційної діяльності спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів. Проект може фінансуватись із бюджетів різних рівнів, а також отримувати податкові та митні пільги. З метою реалізації найбільш важливих і пріоритетних інвестиційних проектів створюються технологічні парки. Згідно із Законом України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 технологічний парк — це юридична особа або об’єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукомістких розробок, високих технологій та конкурентоспроможної на світових ринках продукції інвестиційна діяльність є основною для лізингових компаній та інвестиційних фондів і компаній. Згідно зі ст. 292 ГК лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Фактично, це особлива форма довгострокової оренди, в якій поєднуються елементи купівлі-продажу, доручення, кредиту. Згідно зі ст. 806 ЦК за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуто ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Лізингодавцем може виступати суб’єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. 1. Фінансовий лізинг — це згідно з Законом України «Про фінансовий лізинг» від 11 грудня 2003 р. (раніше цей закон мав назву «Про лізинг») вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За цим договором лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше від одного року за встановлену плату (лізингові платежі). 2. Оперативний лізинг — це договір лізингу, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший від строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути подовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу. Потрібно підкреслити, що нині договір оперативного лізингу не має детального законодавчого регулювання, а тому його використання в господарській практиці є досить проблематичним. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо: 1) зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передавання цього майна йому в лізинг; 2) пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участі суб’єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти; 3) міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передавання його в лізинг. Предметом договору фінансового лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути об’єктами (предметом) лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу. До інших професійних суб’єктів інвестування відносять інститути спільного інвестування — корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладання їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Діяльність таких фондів регулюється Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.
План лекційного заняття.
План семінарського заняття:
Література: основна [6, 16], додаткова [4, періодичні видання]
4. ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
Тема 1. Роль інновацій в економічному розвитку країни
План лекційного заняття: 1. Поняття інновацій та їх сучасна характеристика. 2. Місце інновацій в економічній системі на макро- та мікрорівні. 3. Інноваційна діяльність: поняття, види, складові. Інноваційна інфраструктура. 4. Державне регулювання інноваційних процесів.
1. Поняття інновацій та їх сучасна характеристика. Інновація — це кінцевий результат впровадження досягнень НТП з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту. Інновації втілюються у вигляді нових технологій, видів продукції, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного та іншого характеру. Термін «інновація» нині активно використовують у ринковій економіці України як самостійно, так і для позначення низки близьких понять: «інноваційна діяльність», «інноваційний процес» тощо. Різні вчені трактують це поняття по-різному — залежно від предмета свого дослідження. Наприклад, І. Шумпетер під інновацією розуміє науково-організаційну комбінацію виробничих факторів з метою впровадження нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації в промисловості. Ю. П. Морозов трактує інновацію як прибуткове використання нововведень. Д. В. Соколов під інноваціями розуміє кінцевий результат створення і впровадження принципово нового або модифікованого нововведення, яке задовольняє конкретні суспільні потреби та уможливлює отримання ряду ефектів (економічного, соціального, науково-технічного, екологічного). М. Хучек зазначає, що інновація — це впровадження будь-якої нової речі, новини, реформи. Аналіз різноманітних визначень інновації веде до висновку, що специфічний зміст інновації становлять зміни, а головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін. Терміни «інновація» та «інноваційний процес» є близькими, але не однозначними. Інноваційний процес пов’язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Інноваційний процес складається з таких взаємозумовлених стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, дослідне виробництво, споживання. У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість учених додержується схеми: «фундаментальні дослідження —прикладні дослідження — розробки — дослідження ринку — конструювання — ринкове планування — дослідне виробництво — ринкове випробування — комерційне виробництво». На відміну від НТП інноваційний процес не закінчується впровадженням, або поширенням (дифузією). Новинка вдосконалюється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування й нові ринки. У загальному вигляді інноваційний процес можна вважати способом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології . Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва та сферу експлуатації. Він є системою стадій та робіт, яка має складну структуру.
Рис. Стадії інноваційного процесу Інноваційні процеси більшою мірою, ніж інші елементи НТП, пов’язані з ринковими відносинами. Їхня спрямованість і темпи залежать від соціально-економічного середовища, в якому вони функціонують і розвиваються. Розрізняють три форми інноваційного процесу:
Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення й використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється не тільки в самій інновації, а й у підготовці нових виробників для нововведення. Унаслідок взаємної конкуренції виробників нововведення вдосконалюється, набуває нових якостей, розширюються його ринки збуту. Процес поширення інновацій проходить дві фази: 1) створення нововведення і його розповсюдження; 2) дифузія нововведення. На першій фазі корисний ефект нововведення ще не реалізується повною мірою, а тільки створюються перспективи такої реалізації. На другій фазі внаслідок збільшення виробництва нововведення відбувається зниження витрат і збільшення споживачів, а отже, перерозподіл корисного ефекту. Дифузія інновацій — це процес їх передавання комунікаційними каналами, внаслідок чого нововведення проникають в інші галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Комплексний характер інновацій, багатосторонність і різноманітність сфер і способів їх використання зумовлюють необхідність запровадження певних класифікаційних ознак. Класифікація інновацій уможливлює конкретизацію напрямків інноваційного процесу, комплексну оцінку його результативності, а також вибір форм і методів державного регулювання, адекватних особливостям кожного інноваційного процесу. Класифікація інновацій
Таким чином, будь-яке нововведення є динамічна система, що характеризується як внутрішньою логікою (сам інноваційний процес), так і зовнішньою взаємодією з навколишнім середовищем (життєвий цикл інноваційного процесу). Структура інноваційного процесу змінюється при переході нововведення від однієї стадії до іншої. Від динамічних характеристик інновації залежать і її кінцеві результати - завершеність і ефективність, які, у свою чергу, визначають, наскільки успішно протікають усі стадії інноваційного процесу. Критичним моментом при цьому є перехід від простого відтворення до розширеного. На практиці ж цей перехід у багатьох випадках не здійснюється, що, у свою чергу, обумовлює незавершеність відповідного нововведення й виникнення багатьох проблем. Ефективність інновації, на відміну від завершеності (незважаючи на їхній очевидний взаємозв'язок), являє собою вплив уже реалізованого потенціалу інновації на різні параметри самої системи, у якій і здійснювався інноваційний процес. Це необхідно враховувати насамперед під час обговорення питання про масштаб інновації.
2. Місце інновацій в економічній системі на макро- та мікрорівні. Інновації забезпечують розширення пропозиції для ринку, зростання якості продуктів і послуг підприємств, досягнення високої продуктивності, реалізації стратегічних планів фірм та сприяють підвищенню кваліфікаційного рівня кадрів. Однією з основних причин гальмування процесу формування й реалізації інноваційної моделі економічного розвитку в Україні є нерозвиненість системного функціонування наукової та інноваційної сфери на регіональному рівні. В сучасних умовах, при зростанні мобільності людей, фінансів, виробничих потужностей, особливо у межах ЄС, необхідні не лише передові технології та виробництва, але в першу чергу регіони, готові прийняти їх та забезпечити їх діяльність. В розвинених країнах за минулі десятиліття відбулася так звана «регіональна революція», яка викликала трансформацію внутрішнього устрою економіки. Зсув акцентів інноваційного розвитку на регіональний рівень став кроком на шляху подолання історичної спеціалізації регіонів, що не завжди сприяє їх сталому розвитку через зависокі ризики зміни кон’юнктури або кризи. Так, владна еліта Європи почала усвідомлювати, що саме регіони є «двигуном» економічного розвитку, який базується на дослідженнях, техніці та інноваціях. Виникла мережева модель, яка включає автономні та, що важливо, взаємозамінні ланки – виробничі комплекси і підприємства, які на основі кооперації утворюють виробничий кластер. Ці регіони не мають жорсткої спеціалізації і здатні до інновацій і галузевої гнучкості, саме їх називають основою сталого розвитку і конкурентоспроможності країни. В Україні регіональна система інновацій знаходиться на стадії становлення. На цій стадії вона має функціонувати як інформаційна підсистема національної інноваційної системи, забезпечуючи необхідні інтерактивні та інституціональні умови інноваційного розвитку вітчизняних економічних суб’єктів. На стадії росту регіональної інноваційної системи (РІС) вже має стати самостійною інформаційною підсистемою, підсилюючи результативність входу національної економіки в світовий інноваційно-інформаційний простір. На стадії становлення РІС можливо використання досвіду впровадження моделей державного протекціонізму інноваційного розвитку сучасних західноєвропейських та азіатських країн. В основу методології вибору цих моделей покладені дослідження таких світових тенденцій, як локалізація, регіоналізація, глобалізація та їх впливу на розвиток національної інноваційної системи (рис. 1). Як випливає з рис. 1, тенденції централізації та децентралізації економічних зв’язків в межах національної інноваційної системи відбивають вплив тенденцій глобалізації та локалізації світового ринку.
Рис. 1 Тенденції економічних зв’язків в межах національної інноваційної системи Результатом поєднання глобалізації і локалізації на міжнародному рівні та децентралізації й централізації на національному рівні є процес регіоналізації. Регіоналізація відображає виділення певних територіальних секторів суспільно-економічного розвитку національного та світового господарства. В процесі еволюції систем управління інноваційним розвитком регіону під впливом глобалізаційних факторів зовнішнього середовища, слід визначити наступні інституціонально-економічні ознаки зміни концепцій управління інноваційними процесами на національному та регіональному рівнях: формування національного інформаційного ринку інновацій; поширення моделей “віртуального” партнерства регіональних підприємств в межах національної економіки; підсилення вагомості інформаційних ресурсів в структурі інноваційного потенціалу різнорівневих економічних систем національного господарства; формування єдиного інноваційно-інформаційного простору. Отже, перехід до інноваційного шляху розвитку економіки України пов’язаний з підвищенням ролі регіонального управління та збільшенням ефективності існуючої системи державного управління інноваційною діяльністю різнорівневих економічних суб’єктів. В цих умовах значна увага має приділятися визначенню оптимального співвідношення між регіональним управлінням та державним протекціонізмом в системі управління інноваційним розвитком реального сектору економіки. Загальновідомо, що розвиток сектора середнього та малого підприємництва (СМП) є однією з необхідних умов демократизації суспільства, формування потужного “середнього класу”, а також однією з основних складових забезпечення соціально-економічної безпеки України в умовах євроінтеграції та вступу до СОТ. Належний рівень конкурентоспроможності сектора СМП є запорукою його функціонування та розвитку в умовах різкого посилення конкуренції та насичення внутрішнього споживчого ринку. Низький рівень конкурентоспроможності сектора СМП регіону перешкоджає збільшенню обсягів виробництва та реалізації високотехнологічної продукції, формуванню здорового конкурентного середовища на споживчому ринку, зниженню рівня безробіття та посиленню соціальної захищеності громадян, збільшенню податкових надходжень до місцевого бюджету, активізації підприємницької діяльності та зростанню позитивного іміджу органів державного управління. Лише 46,9 % підприємств сектора середнього та малого підприємництва впевнені у достатньому рівні власної конкурентоспроможності при вступі України до СОТ (за даними Проекту БізПро “Малі та середні підприємства України: показники діяльності та стратегії розвитку”). Погіршення конкурентних позицій середніх та малих підприємств певних галузей економіки призведе до погіршення інтегрованих показників розвитку сектора СМП регіону (питома вага кількості середніх та малих підприємств, питома вага виробленої та реалізованої продукції (послуг), питома вага зайнятості у секторі СМП, питома вага сектора СМП у ВВП тощо), зниження рівня інвестиційної привабливості сектора СМП та підприємницької активностізагалом. Зрозуміло, що в загальнодержавних масштабах негативні наслідки будуть ще вагомішими. Стратегічні засади управління розвитком сектора СМП загалом повинні формуватись на загальнодержавному рівні. Водночас регіональні органи державного управління повинні володіти важелями оперативного впливу на розвиток цього сектора та посилення його конкурентоспроможності, що є закономірним та дозволить більш якісно враховувати особливості стану розвитку і структури економіки області, а також особливості розвитку сектора МП. Сьогодні в Україні спостерігається існування ряду негативних явищ, подолання яких дозволило б сектору середнього та малого підприємництва збільшити випуск інноваційної та високотехнологічної продукції: · інноваційна активність середніх та малих підприємств України перебуває на вкрай низькому рівні. Більшість промислових підприємств малого та середнього бізнесу взагалі не впроваджували і не мають на меті в подальшому реалізовувати інноваційні проекти. Частка підприємств, що здійснювали інновації, у 2008 р. становила 11,5 % загальної кількості, тоді як у 2002 р. – 14,8 %, у 2003 р. – 14,6 %. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі промислової у 2002-2008 рр. стабільно не перевищує 6,7 % ; · розвитку інноваційної діяльності українських середніх та малих підприємств перешкоджають фінансові чинники, що, насамперед, пов’язано з браком коштів. Відсутніми є механізми залучення венчурного капіталу, залучення заощаджень населення для інноваційної діяльності, не вирішені фінансово-кредитні питання, у тому числі відсутність доступу до кредитних ресурсів через зависокі процентні ставки, не розроблені механізми страхування інноваційних ризиків. Вкрай низькою є частка фінансування з держбюджету. Так, аналіз структури витрат фінансування технологічних інновацій підприємствами, здійснюваних у 2008 р., свідчить, що найбільшу частку цих витрат складають саме власні кошти підприємств (74 %). Однак, їх не вистачає і якість інноваційного процесу погіршується. Для порівняння: майже 90 % усіх науково-технічних робіт, здійснюваних в Європі та США фінансуються переважно за рахунок коштів з державного бюджету та цільових фондів стимулювання розвитку науки, високих технологій та виробництва нової продукції. Сьогодні українська держава практично індиферентна до інновацій: частка відповідних державних витрат склала у 2008 р. лише 1,3 % загальних витрат ; · дотепер несформовані пріоритети регіонального інноваційного розвитку та відсутні механізм інтеграції регіональних галузевих програм до національної інноваційної системи. Як наслідок – занизькими і нерівномірними є темпи регіонального розвитку. Так, згідно пілотного обстеження інноваційної діяльності за міжнародною методологією CIS 6 у декількох регіонах (м. Київ, АР Крим, Харківська, Донецька та Чернівецька обл.), рівень інноваційної активності підприємств коливається в діапазоні 10-30 %; рівень інноваційної активності великих підприємств України складає 23-49 %, середніх – 11-29 %, малих – 7-23 %. Найвищий показник – серед великих підприємств м. Києва, найнижчий – серед малих Чернівецької області. В м. Києві, АР Крим та Чернівецькій обл. найвищий рівень інноваційної активності має діяльність, пов’язана з комп’ютерами та ПЗ, консультуванням у сфері архітектури та інжинірингу, технічними випробуваннями (74,3 %). Для Харківської обл. – це переробна промисловість, а у Донецькій – це переробна промисловість і фінансова діяльність. Основним напрямком інноваційної діяльності (78-91 % підприємств) обстежених регіонів стало придбання машин, обладнання та ПЗ для виробництва нових продуктів та послуг; · стримує інновації відсутність можливості кооперування між підприємствами і науковими організаціями. Цей фактор випливає, по-перше, з браку інформації про нові технології та про ринки збуту, і, по-друге, з неготовності підприємств до нововведень, що свідчить про нерозвиненість самого ринку інновацій в країні та її регіонах. Про більшість наявних для комерціалізації нововведень споживач не знає, і відповідно, не може сформулювати попит. Одночасно розробник інноваційного продукту відчуває несприйнятливість підприємств до нововведень, зумовлене занизькою інноваційною культурою українського суспільства; · гальмує регіональний інноваційний розвиток нерозвиненість інноваційної інфраструктури, що має поєднувати ланки «ідея – наука – технологія – виробництво - ринок». Внаслідок відсутності механізмів комерціалізації результатів науково-технічних розробок та передачі їх до сфери виробництва найслабшою стає ланка «наука – технологія - виробництво». З міжнародного досвіду найперспективнішими для регіонів є: інноваційні центри, інноваційні бізнес-інкубатори, інноваційні кластери, ВЕЗ та технопарки . · занизькі темпи інноваційного розвитку за рахунок кластерів, хоча сама ідея їх створення вже знайшла своє відображення в роботі регіональних і місцевих органів управління України. Кластер виступає індустріальним комплексом на основі концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів, пов’язаних технологічним циклом. Причина виникнення кластерів полягає в необхідності створення технологічних зв’язків між галузями і секторами економіки для реалізації їх потенційних переваг. Нажаль, в Україні кількість кластерів збільшується повільно, і сьогодні вони існують лише у 8 областях. Найбільше їх – в Хмельницькій області, де розташовані швейний, будівельний, харчовий і туристичний кластери . · спостерігаються негативні тенденції у чисельності та віковій структурі наукового потенціалу. Відбувається невпинне скорочення числа науково-технічних співробітників. Якщо у 2005 р. їх кількість склала 106603 особи, у 2006 р. – 105512, у 2007 р. – 100245, то у 2008 р. – лише 96820, тобто зменшилась за 4 роки майже на 9 %. За останні 9 років в два рази зросла частка групи вчених із ступенем кандидата наук у віці від 61 до 71 років, а кількість фахівців до 40 років істотно скоротилася. Подібна ситуація склалася і з докторами наук, де група пенсійного віку складає найбільшу частину всієї їх чисельності. Середній вік кандидатів та докторів наук дорівнює відповідно 51 та 59 років, що також спричиняє своєрідний диспаритет професійних здібностей на регіональному ринку наукових послуг. На противагу цьому, вік науковців ВНЗ Європи і США знаходиться у межах 40-50 років, що дає змогу максимально забезпечити ефективне здійснення НДР ; · існування проблем кадрового характеру на національному та регіональному рівнях, а саме: відсутність знань з інноваційного менеджменту та досвіду в розробці бізнес-планів технологічно орієнтованих проектів, занизька кваліфікація управлінських кадрів для забезпечення інноваційного сталого розвитку регіону, відсутність досвіду ефективної роботи з інвесторами і налагодження зв’язків з потенційними партнерами, брак нормативно-правових знань та профільних фахівців з інтелектуальної власності. Втім, світовий досвід доводить, що саме активізація використання інновацій регіонами країни дозволяє досягти високої технологічної незалежності невеликих компаній, забезпечує зростання їх ефективності та конкурентоспроможності, що сприяє економічному розвитку як на регіональному, так і на національному рівні, та дозволяє досягти істотного підвищення доходів та якості життя населення. Економічні інструменти, за допомогою яких здійснюється державне регулювання інноваційною сферою економіки на макро- та мікрорівнях, спираються в основному, на залучення значного обсягу фінансових ресурсів. Запорукою їх успішного застосування може стати виділення пріоритетів у сфері державного управління інноваціями, підвищення конкурентоспроможності середнього та малого бізнесу, підтримку фундаментальних наукових досліджень, розвиток системи освіти тощо. Таким чином, виділені аспекти державного регулювання інноваційним розвитком регіонів доцільно навести у графічному вигляді. Запропонована схема наочно показує прямий вплив держави на макро- та мікрорівні та встановлює зворотні зв’язки реального сектору економіки (в тому числі середнього та малого підприємництва) з пріоритетами державного розвитку інноваційної сфери. Останні формуються згідно „Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр.” та Законами України „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” і включають до свого складу бюджетне фінансування інноваційної сфери, вдосконалення інноваційної інфраструктури, розвиток венчурного бізнесу тощо. При цьому взаємозв’язок між державою, регіональним розвитком інноваційної сфери та реальним сектором економіки визначається через державну підтримку наступними заходами: · розробка та впровадження на національному рівні регіональних інноваційних програм в секторі малого та середнього підприємництва, які є комплексом взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на розв’язання важливіших проблем інноваційного розвитку кожного регіону, окремих його галузей та територіальних громад.
Рис. Схема розвитку державного управління інноваційною діяльністю на регіональному рівні В регіонах має бути враховано місцеву специфіку: оцінені науково-технічні, фінансово-економічні, виробничі, соціальні та освітні можливості, що потрібні для інноваційного розвитку, вивчено потреби підприємств у технологічних інноваціях та наявний потенціал для їх створення. Це забезпечить керованість процесу, підвищить рівень інноваційної діяльності, юридично закріпить інноваційний напрямок розвитку регіону. · визначення джерел фінансування створення та функціонування інноваційних систем регіонів. На початкових етапах формування таких систем необхідним є активне сприяння держави. Необхідно створити регіональні структури (регіональний інвестиційний центр або фонд регіональних інвестицій), метою якого має бути максимально ефективне використання державних коштів. Це має відбуватися шляхом фінансування інноваційних проектів регіону, що пройшли експертизу незалежних фахівців, бажано навіть закордонних. Також вдосконалення фінансового забезпечення інноваційного розвитку регіонів припускає створення системи венчурного фінансування та формування єдиної бази проектів і програм. Це дозволить підвищити інвестиційну привабливість регіонів, досягти істотного збільшення інвестицій в інноваційні проекти, залучити приватний та державний капітал для фінансування НДКР, мобілізувати внутрішні фінансові ресурси регіонів для розвитку інноваційної діяльності. Важливим чинником мають стати пільги (або звільнення) у сплаті окремих місцевих податків для підприємств, що діятимуть протягом терміну реалізації інноваційного проекту. · організувати при державних регіональних адміністраціях відповідні структури зі сприяння науковій, науково-технічній та інноваційній діяльності, зокрема з розвитку трансферу наукового і науково-технічного продукту в регіоні та за його межами; створення центрів комерціалізації технологій, інформаційно-консалтингових центрів високих технологій, інформаційно-аналітичних центрів управління інвестиційними і комерційними ризиками, фондів підтримки венчурного підприємництва та малого бізнесу у сфері високих технологій, методичних та навчальних структур тощо. · створити механізми страхування і компенсації можливих ризиків інноваційної діяльностіта додаткове страхування внесків населення, оскільки інноваційна діяльність традиційно пов’язана з високим рівнем ризику, і за статистикою лише 10% впроваджуваних розробок мають комерційний успіх. · організувати систему прямих зв’язків науки і промисловості. Підвищення конкурентоспроможності українських малих та середніх підприємств неможливе без інформації про новітні прикладні та фундаментальні дослідження, для чого потрібні найтісніші зв’язки з первинними джерелами фундаментальної науки, що представлені НДІ та академічним сектором науки. Ці установи також зацікавлені у безпосередньому співробітництві з промисловими підприємствами через пошук фінансування своїх розробок і можливостей їх комерціалізації. Таке співробітництво вимагає утворення різноманітних форм інтеграції науки з промисловістю на зразок територіальних науково-промислових комплексів. · активізувати створення в регіонах інноваційної інфраструктури, що сприятиме розвитку трансферу технологій на території областей, визначить підходи до підтримки інноваційного підприємництва, забезпечить реалізацію кластерного підходу до розвитку інноваційного бізнесу. При розбудові інноваційної інфраструктури головна увага має приділятись створенню в регіонах організаційних структур із впровадження у виробництво нових технологій та інноваційної продукції. В свою чергу створення і функціонування розвиненої інноваційної інфраструктури в регіонах вимагає посилення правового поля, розробки та затвердження регіональної стратегії розвитку наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, а також відповідних нормативних рішень з організаційної, фінансової, інформаційної, кадрової підтримки та забезпечення реалізації інноваційної політики в регіоні. · необхідно активізувати створення сучасних соціально-інтеграційних систем, в т.ч. їх найефективнішої форми – промислово-інноваційних кластерів, формуванню яких сприятимуть інноваційні центри та бізнес-інкубатори. Інноваційний кластер має об’єднувати промислові підприємства, наукові та дослідні установи, біржі праці, фінансові та страхові компанії регіону. Кластеризація сприятиме зростанню якісних параметрів виробництва, розвитку малого підприємництва та збільшенню зайнятості населення. · створити регіональні системи реєстрації (патентування) результатів науково-технічних досліджень і системи повного або часткового продажу прав на винаходи, що уможливить формування ринку патентних послуг. Передумовами створення такого ринку є: моніторинг внутрішнього і світового ринку науково-технічної продукції; формування регіональних галузевих і міжгалузевих виробничих кластерів; встановлення зв’язків із центрами підтримки інноваційної діяльності та з провідними фондами венчурного капіталу з США, країн Європи та Азії, які спеціалізуються на застосуванні і розвитку аналогічних та близьких до них технологій. · оскільки створення ринку інновацій в регіонах суттєво гальмується відсутністю цілісної інформаційно-консалтингової мережі, необхідно забезпечити функціонування регіональної мережі інноваційного консалтингу. Це дозволить сформувати цілісну систему інформаційного забезпечення розвитку інноваційної діяльності. Так, в областях можливе створення інформаційно-пошукової системи, що міститиме нормативну, науково-технічну, патентну та економічну інформацію з провадження інновацій. Можливе створення центрів юридичних консультацій з питань захисту прав інтелектуальної власності, фахівці яких здійснюватимуть юридичний супровід реєстрації наукових розробок і проектів та експертизу договорів з передачі прав інтелектуальної власності. Єдина інформаційно-консалтингова система регіону забезпечить накопичення, постійне оновлення та обмін інформацією щодо інноваційного розвитку, а її послуги сприятимуть вирішенню питань, пов’язаних з комерціалізацією результатів науково-технічних розробок та передачею їх до виробництва. · вдосконалити систему підготовки спеціалістів для основних галузей високотехнологічного виробництва, що зокрема, пов’язано із підготовкою та навчанням молоді для вирішення питання кадрового забезпечення інноваційної інфраструктури. Для цього необхідним є відкриття спеціалізованих факультетів з підготовки фахівців з інноваційного менеджменту, управління технологічними змінами та права інтелектуальної власності. · створити високоефективну систему телекомунікацій, запровадити новітніх методів передачі та обробки інформації в інноваційній сфері, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в світовий інформаційний простір. · формування регіональної системи автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичної обробки, систематизації, консолідації, зберігання, розповсюдження і надання інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів. Таким чином, реалізація вищевказаних заходів дозволить: · забезпечити перехід економіки регіонів до інноваційно-інформаційної моделі розвитку; · здійснити реструктуризацію та диверсифікацію виробництва; · підвищити конкурентоспроможність економіки та ефективність державного управління інноваційною діяльністю у секторі середнього та малого бізнесу; · збільшити частку високотехнологічної та наукоємної продукції, що виробляється середніми та малими підприємствами; · створити нові робочі місця, активізувати інноваційне підприємництво; · забезпечити приток інвестицій у сферу впровадження наукових розробок та розвиток ринку інноваційних продуктів; · забезпечити вільний доступ бізнесу та науки до інформації в галузі останніх наукових розробок; · створити мережу малих інноваційних впроваджувальних підприємств; · створити єдину регіональну інформаційно-телекомунікативну систему; · підвищити інноваційну культуру суспільства.
3. Інноваційна діяльність: поняття, види, складові. Інноваційна інфраструктура. З поняттям інноваційного процесу тісно пов’язане інше поняття — інноваційна діяльність. Це діяльність, спрямована на використання й конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на внутрішньому і зарубіжному ринках. Інноваційна діяльність, яка пов’язана з капіталовкладенням в інновації, отримала назву інноваційної форми інвестування. Згідно зі ст. 325 ГК України інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. Інноваційна діяльність, як одна з форм інвестиційної діяльності, здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво й соціальну сферу. Видами інноваційної діяльності є: - випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; - прогресивні міжгалузеві структурні зміни; - реалізація довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності; - фінансування фундаментальних досліджень для досягнення якісних змін у стані продуктивних сил; - розробка та впровадження нової ресурсозберігаючої технології, яка призначена для поліпшення соціального та екологічного стану суспільства. Об’єктами інноваційної діяльності є розробка та впровадження нововведень у галузі техніки, технології, економіки, організації та управління (у сфері матеріального виробництва та в невиробничій сфері). Суб’єктами інноваційної діяльності є юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми і форми власності, громадяни України, держави, іноземні організації і громадяни, а також особи без громадянства, що беруть участь в інноваційній діяльності. Основним фундаментальним принципом економічного процвітання будь-якого виробничого підприємства і країни в цілому є постійне здійснення інноваційної діяльності і створення об’єктів промислової власності – основи випуску нової конкурентноздатної продукції, впровадження нової конкурентноздатної технології, що забезпечують одержання надприбутку. Особливість інноваційної діяльності полягає в тому, що вона є діяльністю підвищеного ризику порівняно зі звичайним підприємництвом (що також здійснюється на власний ризик). Цей підвищений ризик зумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю одержання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційна діяльність (інноваційне підприємництво) в розвинутих країнах має більш точну назву — вінчурний (ризиковий) бізнес. Таким чином, інноваційна діяльність спрямована на вкладення інвестицій у створення і використання промислової, інтелектуальної власності, науково-технічної продукції з метою одержання прибутку чи соціального ефекту, що відрізняється підвищеним ризиком у досягненні її результатів і реалізується в таких формах: - державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону; - комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами господарювання за рахунок власних або позичкових коштів з метою розвитку бази підприємництва; - соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соціальної сфери та інших невиробничих сфер; - іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами; - спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями (ст. 326 ГК; України). Результати інноваційної діяльності виражаються в інноваційній продукції, яка може бути у вигляді речової форми або без неї (наприклад „ноу-хау") та підлягає юридичному захисту. Основне завдання правового захисту результатів Інтелектуальної діяльності — це надання авторам технічних рішень, вченим, винахідникам на певний термін як винагороду за свою працю виключного права розпоряджатися своїм винаходом. Законодавчий захист винаходів гарантує автору, що результати його творчої діяльності не будуть безкоштовно використовуватись третіми особами. В цьому випадку виникає таке юридичне поняття як інтелектуальна власність. Основними вважаються три типи інтелектуальної власності: - патенти, які закріпляють за автором право на винахід; - авторське право, яке поширюється на інтелектуальний продукту сфері науки, літератури і мистецтва; - товарний знак, який дає змогу віднести конкретний вид виготовленого товару до його виробника. Патент — це документ, який видається компетентним державним органом, підтверджує визнання науково-технічного винаходу та засвідчує право патентовласника виготовляти та реалізувати продукцію, яка втілила винахід або використовувати технологічні процеси, які є винаходом, на монопольній основі. Таке право власності на винахід дозволяє власнику патенту у випадку порушення його прав звернуться в суд та вимагати компенсації своїх збитків. Товарні знаки дозволяють ідентифікувати продукцію окремого виробника. Вони служить орієнтиром під час вибору товару. При тому і виробник і продавці можуть мати свої окремі товарні знаки. Товарний знак виконує такі функції: - служить орієнтиром при виборі товару; - вказує на відповідність певному рівню якості товарів; - рекламує товар, ним забезпечує виробнику популярність. Товарний знак входить в склад нематеріальних активів та на рівні з патентом є предметом ліцензійних угод. Результатом ліцензійної угоди є ліцензія, яка є дозволом власника технології чи прав промислової власності на використання особою чи організацією винаходу, науково-технічного досягнення, технічних знань та виробничого досвіду, необхідного для організації виробництва, а також торгової марки протягом певного періоду часу за обумовлену в угоді винагороду. Розрізняють патентні ліцензії та „ноу-хау"— ліцензії. Патентна ліцензія надає право використання винаходу, захищеного патентом. „Ноу-хау" ліцензії дають дозвіл на використання технічних знань, практичного досвіду, технічну, комерційну, управлінську інформацію, які мають комерційну цінність та не захищені патентами. Наслідком інноваційної діяльності є також нові дизайнерсько-художні рішення зовнішнього виду виробу – промислові зразки. Промислові зразки відображають єдність технічних, функціональних та естетичних властивостей виробу, які також входять до складу нематеріальних активів і є предметом ліцензійних угод та об'єктом охорони промислової власності. Загалом, результатом інноваційної діяльності є підвищення конкурентоспроможності виготовленої продукції, успішна її реалізація на внутрішньому та зовнішньому ринках. Інноваційна інфраструктура На початку ХХІ століття найважливішим завданням державної політики в Україні стає формування інституціональних механізмів та інфраструктур інноваційної моделі економіки на усіх рівнях — національному, регіональному, локальному. В практиці міжнародних і вітчизняних установ, що працюють у сфері інноваційної діяльності, широко використовуються наступні поняття щодо визначення інноваційної інфраструктури. Інноваційна інфраструктура — сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно — комунікативні, юридичні, освітні тощо). До об'єктів інфраструктури підтримки підприємництва відносяться: бізнес-центри, бізнес-інкубатори, технопарки, лізингові центри, фінансово-кредитні установи (кредитні спілки, інші установи взаємного кредитування, кредитно-гарантійні установи), фонди підтримки підпрємництва, інвестиційні, інноваційні фонди і компанії, довірчі товариства, фондові і товарні біржі, інформаційно-консультативні установи, страхові компанії, аудиторські фірми. Інноваційна інфраструктура — організації (установи), які сприяють здійсненню інноваційної діяльності, себто комплекс організацій (установ), що мають підлеглий і допоміжний характер, які обслуговують інновацію і забезпечують умови нормального протікання інноваційного процесу. До складу інфраструктури входять: інноваційно-технологічні центри, технологічні інкубатори, технопарки, учбово-ділові центри і інші спеціалізовані організації. Інноваційна інфраструктура зумовлює темпи (швидкість) розвитку економіки країни. Досвід розвинених країн світу підтверджує, що в умовах глобальної конкуренції на світовому ринку неминуче виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, хто володіє найбільш ефективним механізмом інноваційної діяльності. Економіка суспільства є інноваційною, якщо в суспільстві є розвинені інноваційні інфраструктури, які здатні оперативно і гнучко реалізовувати необхідні в даний момент інновації, засновані на високих виробничих технологіях, і розвернути інноваційну діяльність. Ці структури мають бути універсальними і здійснювати створення будь-яких інновацій і розвиток будь-яких виробництв на конкурентоздатної основі. При цьому повинна бути налагоджена гнучка система випереджаючої підготовки і перепідготовки кадрів-професіоналів у сфері інноватіки і інноваційної діяльності, ефективно реалізуючих комплексні проекти відновлення і розвитку вітчизняних виробництв і територій. В їх розумінні інноваційна інфраструктура є основним інструментарієм і механізмом інноваційної економіки, вона здатна підняти економіку країни на дуже високий рівень. Виходячи з такого розуміння, інноваційна інфраструктура — це сукупність взаємозв'язаних, взаємодоповнюючих виробничо-технічних систем, організацій, фірм і відповідних організаційно-керуючих систем, необхідних і достатніх для ефективного здійснення інноваційної діяльності і реалізації інновацій. Цілеспрямована державна політика у створенні сприятливих умов для розвитку інноваційних процесів — основа корінного перелому в підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних виробництв. Створена з активною державною підтримкою інноваційна інфраструктура — інноваційно-технологічні центри, технопарки, інкубатори бізнесу, інформаційні системи, фонди підтримки інновацій, зокрема, венчурні, розвинена система підготовки і підвищення кваліфікації фахівців в галузі менеджменту — дозволяє розширити масштаби інноваційних процесів, залучаючи в них все нових і нових учасників. Формування інноваційної інфраструктури повинне базуватись на таких принципах: адекватність інфраструктури рівню розвитку регіону, відповідність реальним потребам, раціональне територіальне розміщення, функціональна концентрація на гострих проблемах інноваційної діяльності, доступність послуг для підприємців (територіальна, інформаційна, вартісна), залучення державних і недержавних ресурсів. З метою удосконалення інноваційної інфраструктури слід ширше залучати науково-технічний потенціал регіону (науково-виробничі підприємства, конструкторські бюро, лабораторії). На даному етапі важливими завданнями залишається упорядкування діяльності існуючих об'єктів інноваційної інфраструктури та координація процесів створення і розвитку нових установ, їх організаційне та методичне забезпечення. Для мотивації бізнесу до інновацій, необхідно створювати адекватні правові, економічні, податкові механізми, всіляко сприяти розвитку інноваційної інфраструктури. Якнайкращим варіантом розвитку інноваційного середовища є налагодження тісного контакту між державою, безпосередньо зацікавленою в зростанні інновацій, що підвищують соціально-економічне благополуччя громадян, освітою в особі вищих учбових закладів, що виступають як джерело інноваційних ідей, і бізнесом, здатним здійснити фінансування інноваційних розробок. Можливість здійснити вищеназване завдання надає створення мережі технопарків. Стимулювання зростання інновацій у сфері високих технологій повинне здійснюватися за рахунок залучення фінансових коштів в область інноваційного підприємництва і утримання висококваліфікованих кадрів шляхом створення нових робочих місць високого рівня престижу. Це і є основними завданнями технопарків в світовій практиці. Досягнення даних завдань можливе за рахунок тісної взаємодії капіталу (відособленого майна) і науково-технічного центру (вищого учбового закладу), чию науково-дослідну, дослідно-конструкторську та технологічну діяльність даний капітал покликаний фінансувати. Вказаний капітал утворюється за рахунок внесків інвесторів в статутний капітал комерційної організації, сама конструкція якої припускає відособлення майна юридичної особи від майна його засновників, а отже, служить формуванню капіталу. Таким чином, технопарк — така форма організації співпраці комерційної організації, науково-технічного центру і підприємства (тут під підприємством розуміється не майновий комплекс, а суб'єкт підприємницької діяльності — комерційна юридична особа), націлених на виробництво високотехнологічної продукції, при якому комерційна організація здійснює фінансування науково-дослідної і дослідно-конструкторської діяльності науково-технічного центру, науково-технічний центр надає результати своїй діяльності комерційної організації, що здійснює впровадження результатів даної діяльності у виробництво на підставі договору з підприємствами. Не дивлячись на те, що технопарки існують більш півстоліття, на даний момент не існує загальноприйнятого їх визначення або сталої класифікації. Міжнародна асоціація технологічних парків на початку 2002 роки запропонувала наступне визначення: "Технологічний парк — це організація, керована фахівцями, головною метою яких є збільшення добробуту місцевого співтовариства за допомогою просування інноваційної культури, а також змагальності інноваційного бізнесу і наукових організацій. Для досягнення цієї мети технопарк стимулює і управляє потоками знань і технологій між університетами, науково-дослідними інститутами, компаніями і ринками. Він спрощує створення і зростання інноваційних компаній за допомогою інкубаційних процесів і процесів виведення нових компаній з тих, що існують (spin-off processes). Технопарк крім високоякісних площ забезпечує інші послуги". Таке широке визначення технопарку мало на своїй меті обійняти всі існуючі в світі моделі. Таким чином дане визначення задає мінімальний набір стандартів і вимог для претендента на звання "технологічний парк". Міжнародна асоціація технопарків особливо відзначає еквівалентність таких понять як "технологічний парк", "технопол", "технологічний ареал", "дослідницький парк" і "науковий парк". У Великобританії звичайно використовують термін "науковий парк", в США — "дослідницький парк", в Росії —"технопарк". Організації, покликані стимулювати створення технологічних парків на своїй території визначають їх конкретніше. Так, Інноваційна рада Квінсленда пропонує наступне формулювання: "Технологічний парк — це юридична особа, створена для адекватнішого використання наукових і технологічних ресурсів для поліпшення економічної бази регіону. Місією технопарку є стимулювання регіонального розвитку, деіндустріалізація, а також спрощення реалізації комерційних і промислових інновацій. Діяльність технопарку збагачує наукову і/чи технічну культуру регіону, створює робочі місця і додану вартість". За даними Міжнародної асоціації технологічних і наукових парків, яка об'єднує нині 325 таких організацій в 70-ти країнах, дві третини всіх технопарків світу були створені після 1980 року. У Росії першими технопарками вважаються ще радянських часів "наукогради", а в 2007 році з федерального бюджету на розвиток семи нових технопарків планується виділити 2 мільярди карбованців (приблизно 75 мільйонів доларів). У більшості технопарків — і за кордоном, і тепер в Росії — передбачається створення так званих "інкубаторів" бізнесу, тобто таких підрозділів, які спеціально використовуються для "вирощування" нових компаній інноваційного бізнесу буквально "з нуля". Бізнес-інкубатори за своєю суттю це комплекс (приміщення, комунікації, бухгалтерія, господарська частина), який обслуговуватиме роботу створених фірм. Тут можуть "вирощуватися" 10-20-100 підприємств, які за декілька років повинні встати на ноги і піти працювати на економіку краю і Росії. Мета створення технопарків —стимулювання зростання інноваційної складової, як одного з найважливіших системних чинників економічного розвитку, формування конкурентних переваг вітчизняної економіки, забезпечення національної безпеки країни. Завдання: - залучення фінансових коштів в галузь інноваційного підприємництва; - створення інфраструктурного середовища для розвитку інноваційних продуктів; - утримання висококваліфікованих кадрів шляхом створення нових робочих місць відповідного рівня престижу.
Світовий досвід становлення технологічного ринку в США, Японії, Швеції, Тайвані і ін., показує, що основним елементом державної політики в розвинених країнах є програми стійкого розвитку і створення техноекополісів і технопаркових структур як інноваційних центрів. Економічний розвиток на зразок техноекополісів і технопарків перетворює периферійні області з відносно відсталою економікою у високорозвинуті регіони, забезпечені високими технологіями в різних сферах промислового і сільськогосподарського виробництва, транспорту, зв'язку. При цьому розв'язуються регіональні завдання соціального розвитку, зокрема, створення додаткових робочих місць, підготовка власних фахівців, створення інфраструктури і ін. У розвинених країнах ці структури розміщуються при великих наукових центрах. Користувачами технопарків виступають маленькі приватні фірми, засновані, як правило, молодими вченими, які прагнуть започаткувати конкурентоспроможний бізнес. Без відповідної допомоги, на початковому етапі, поява високотехнологічного бізнесу просто неможлива. Чим складніша наукова концепція, закладена в основу бізнес-проекту, тим більша підтримка має бути надана. Зазвичай послуги технопарку після відповідного обговорення бізнес-проекту незалежні експерти надають на період до 5-7 років. За цей час необхідно відпрацювати технологію, знайти партнерів і, найголовніше, — споживачів продукції. Фінансова діяльність компанії протягом цього періоду перебуває під безпосереднім контролем якогось банку (як правило, приватного), який може надати необхідну допомогу, але водночас контролює кожну угоду і стежить за тим, аби всі зусилля започаткованої справи, були спрямовані на розвиток бізнесу. На жаль, у наших реаліях технопарками оголошуються підприємства, в яких працюють десятки і більше людей, використовуючи вже досить розроблені й налагоджені технології. У надрах деяких науково-дослідних інститутів трапляються по-підприємницькому налаштовані люди, які прагнуть розпочати бізнес, побудований на науковому досвіді. Проте через відсутність справжніх технопарків вони фактично займаються прихованою комерцією на робочих місцях, маскуючи свою діяльність під науку й використовуючи інфраструктуру інститутів не за призначенням. З усіх визнаних у світі елементів забезпечення інноваційної діяльності в Україні присутні певним чином тільки технологічні парки, якими вироблено наукоємної продукції лише на 1,5 млрд. дол. і створено 3 тисячі нових робочих місць, що у кілька десятків разів менше, ніж в окремих технопарках Китаю чи Індії. На Всесвітньому форумі ООН (Ріо-де-Жанейро, 1992) за прийнятою Програмою стійкого розвитку, в розділі "Засоби здійснення" інвестиції, які виділені на організацію нових форм поселень, у 4-7 разів перевищують такі найважливіші розділи як охорона здоров'я, ліквідація бідності і освіта. Близько половини від фінансування всієї Програми йде на організацію Поселень. Співвідношення виділених ООН коштів відображають розуміння громадськістю всієї важливості розробки науково-обгрунтованих соціально-економічних структур для майбутнього людства. Теоретичною основою для вирішення вказаних проблем стала концепція Ф. Перро "полюси зростання", згідно якої розвиток периферійних районів йде навколо "вогнищ або полюсів зростання". В умовах обмеженості державного фінансування ідея осередкового фінансування привернула увагу економістів і політиків спочатку в США, а потім і в інших країнах. Сам термін "технополіс" з'явився в Японії. У інших країнах дотепер застосовуються його синоніми: високотехнологічні центри, наукові і технологічні парки і т.п. Якщо поняття "технопоселення", "технопарки" і "академгородки" використовуються для будь-якого територіального утворення наукового і високотехнологічного профілю, то поняття "технополіс" в його сучасному сенсі відноситься звичайно до цілого регіону або міського поселення в цілому. Її кінцева мета полягає в створенні сприятливих умов життя і діяльності населення на периферійних територіях на основі інтенсифікації освоєння власних ресурсів за умови економічної ефективності, екологічної безпеки і соціального комфорту. Концепція технополісів останнім часом зазнала ще і доповнення екологічними програмами, в ряді випадків стала називатися концепцією техноекополісів і є синтез чотирьох напрямів: стратегії досліджень у області наукоємкої технології, програм регіонального розвитку, процесу нововведень і поєднання інтересів сьогодення і майбутнього покоління. Найбільш закінчену форму ця концепція набула в Японії при розробці програми "Технополіси". Програми стійкого розвитку, що враховують інтереси нинішнього і майбутніх поколінь з погляду соціальних, економічних і екологічних вимог, стають основними в державній політиці найбільш розвинених країн. Одним із стержньових напрямів цієї політики є розробка і створення технополісів і технопаркових структур, які орієнтують інноваційну політику цих країн. В умовах глобального дефіциту бюджету пошук і формування ефективних принципів і моделей державної регіональної політики грає виключно важливу роль. В рамках єдиної держави політика створення технополісів направлена на забезпечення самостійного соціально-економічного розвитку регіонів на основі використання їх внутрішнього потенціалу і поєднання інтересів регіону і центру. Останніми роками намітився інтерес до проблеми створення техноекополісів в Росії, що пов'язане, в першу чергу, з потребою в нових концепціях господарювання і взаємодії територій і держави у процесі становлення ринкових відносин. При цьому необхідно враховувати, що будь-які спроби використання зарубіжного досвіду розвитку техноекополісів в Росії повинні бути, безумовно, узгоджені з місцевими умовами, такими як соціально-економічні, природнокліматичні, демографічні та інші. Зараз в Росії розробляється декілька програм техноекополісів, які можна об'єднати в генеральну програму "Російський Техноекополіс". Теоретична база проекту техноекополіс показується на результатах, одержаних в ИПУ РАН при розробці наступних проектів: Федеральна Програма соціально-економічного розвитку Далекого Сходу і Забайкалля (Техноекополіс Комсомольск —Амурськ — Сонячний); Федеральна Програма розвитку Півночі; Федеральна Програма "Сибір"; Технополіс "Російський ядерний Центр-Арзамас-16" і т.п.) Загальний обсяг інвестицій у створення технопарків у сфері високих технологій в семи регіонах РФ складе близько $2 млрд. Тільки до бюджету Московської області щорічні надходження від нових технопарків, які з'являться в Димитрові, Дубні, Чорноголівці, Троїцьку і інших містах Підмосков'я, складуть 17 млрд. крб. Взагалі, у Підмосков'ї із створенням технопарків з'явиться 40 тис. нових робочих місць, буде створено вісім інкубаторів бізнесу, в яких створюється близько 60 нових промислових підприємств. Для використання наукової бази Академії наук РФ у сфері приватно-державного партнерства в інноваційних галузях, на базі Наукового центру Російської Академії наук (РАН) в підмосковному м. Чорноголівка буде створено технопарк. Важливість активізації формування інноваційної інфраструктури в Україні обумовлюють і увагу до неї з боку державних, законодавчих органів, вчених та практичних фахівців. Це взагалі підтверджується наступним. Мінекономіки України розробило законопроект, який передбачає створення промислових парків. Вони можуть стати альтернативним варіантом вільним економічним зонам (ВЕЗ) і територіям пріоритетного розвитку (ТПР) та інструментом залучення інвестицій. Ідея промпарків полягає в підготовці інфраструктури для початку різнопрофільних виробництв, які компактно розташовуватимуться в єдиній зоні. Уряд вже запланував реалізацію пілотних проектів, зокрема, в Криму, в Київській, Львівській, Одеській і Харківській областях. Найпершим став парк в 30 км від столиці, уздовж траси Київ — Москва. За будівництво промпарка узялася "Київська інвестиційна група", яка має намір вкласти в об'єкт мінімум $60 млн. Розпочато будівництво аналогічних зон поблизу Вишгороду і Глевахи, а також в Одеській і Харківській областях. Крім того, починається будівництво парку на території Соломонове в Закарпатській області, де компанія "Єврокар" займається автоскладальним виробництвом. Кабінет Міністрів України затвердив порядок розгляду проектів технологічних парків. Проект відповідних змін до Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" (від 12 січня 2006 року N 3333-IV) затверджено на засіданні 14 березня 2007 року. Постановою Кабінету Міністрів України № 517 від 21 березня 2007 р. затверджено порядок проведення моніторингу і здійснення контролю за реалізацією проектів технологічних парків. Згідно Постанови порядок визначає процедуру проведення Міністерством освіти і науки моніторингу і здійснення контролю за реалізацією проектів технопарків, направлених на дослідження соціально-економічних результатів функціонування технопарків шляхом проведення перевірок виконання зобов'язань з реалізації проектів. На основі договору між Східноукраїнським національним університетом ім. В. Даля і Луганською міською радою, міською молодіжною радою і приватними підприємцями буде здійснений проект "Інкубатор бізнесу". Мета проекту — розширення можливостей застосування наукових розробок, впровадження інноваційних технологій, сприяння подальшому розвитку малого і середнього бізнесу серед молодих учених і студентської молоді. Проект покликаний підтримувати пріоритетні напрями розвитку молодіжного бізнесу в Луганську, сприяти розвитку системи взаємодій підприємців з органами державної влади, адміністрації міста і суспільства. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2006 р. N 1657 "Деякі питання організації діяльності технологічних парків" затверджено "Порядок державної реєстрації технологічних парків". Прийнято Закон України "Про науковий парк "Київська політехніка" ( від 22 грудня 2006 року N 523-V). Цей Закон регулює правові, економічні, організаційні відносини, пов'язані зі створенням і функціонуванням наукового парку "Київська політехніка", і спрямований на інтенсифікацію процесів розроблення, виробництва, впровадження високотехнологічної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищення надходжень до державного та місцевих бюджетів шляхом поєднання освіти, науки і виробництва. У даний час правова основа формування і вдосконалення інноваційної структури являє собою комплекс законодавчих і нормативно-правових актів, які регламентують такі питання: - створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів; - визначення порядку формування і розгляду пріоритетних напрямів їх діяльності; - удосконалення пільгового режиму діяльності технопарків; - стимулювання діяльності територіальних інноваційних структур. Законодавством України передбачається також створення таких основних видів інноваційних структур, як інноваційні бізнес-інкубатори, інноваційні центри, технопарки, технополіси, ефективність яких доведена досвідом розвинених країн.
4. Державне регулювання інноваційних процесів. Головною проблемою державного регулювання є проблема міри втручання держави в дію ринкових механізмів, які формують економічне середовище інноваційного процесу. Вирішити цю проблему можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов’язані з інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Досвід індустріально розвинутих країн доводить, що внаслідок застосування добре продуманої державної інноваційної політики можна досягти значного прискорення інноваційного процесу. Суспільні витрати на виробництво інноваційного продукту складаються з двох частин: по-перше, це приватні витрати суб’єкта інноваційного процесу (приватні витрати називають іще внутрішніми) і, по-друге, зовнішні для цього суб’єкта витрати, які зробили інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв’язку з продукуванням інноваційного продукту. Отже, суспільні витрати — це сума внутрішніх та зовнішніх витрат, пов’язаних з інноваційним процесом. Відповідно до цього визначаються граничні витрати. Граничні витрати — це така величина суспільних витрат, яка характеризує приріст витрат (внутрішніх та зовнішніх) унаслідок збільшення їх на одиницю виробництва інвестиційного продукту. В оцінці ефективності інноваційного процесу, крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб’єкт інноваційного процесу (такий ефект іще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв’язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Це стосується і граничних їхніх характеристик, що показують значення приросту цих ефектів на додаткову одиницю інноваційного продукту під час його виробництва та споживання. Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб’єктами інноваційної діяльності у зв’язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх. Зовнішні ефекти виникають у третіх осіб унаслідок того, що в ціні товару через дифузію інновацій не відображено витрат, пов’язаних із виготовленням цього товару, а також не відбувається перерозподілу ефекту між виробником і споживачем. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій. Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит. Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту. Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками: - сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; - орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу; - узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в інноваційній діяльності, захистом інтелектуальної власності; - сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного інноваційного підприємництва. До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі: - підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери, у тому числі шляхом створення перспективних науково-дослідних інститутів і лабораторій, які розробляють інноваційні проекти; - надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів; - створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами; - розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників інноваційного продукту; - створення системи атестації інноваційної продукції, що включає: розробку методик атестації, визначення установ та організацій, які матимуть право проводити таку атестацію, розробку та затвердження форм атестатів інноваційної продукції, що надаватимуть право виробникам такої продукції користуватися податковими пільгами; - створення державної інформаційної інфраструктури розвитком загальнонаціональної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж; створення установ для надання консультаційних, дорадчих та організаційних послуг інноваторам; - фінансова допомога вченим, винахідникам і малим фірмам, які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту у вигляді надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням, приладдям, приміщенням та сервісом, експертного кредитування та ін.; - зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників; - розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації; - створення сприятливого правового середовища для інноваторів: розвиток державного патентного права, правничих засад виробництва та споживання якісної продукції, системи стандартизації виробництв та окремих видів продукції, дозвіл на тимчасову монополію інноватора; - забезпечення сприятливих умов для міжнародної інвестиційної діяльності, зокрема зниження ставок ПДВ на обладнання, що ввозиться для виробництва інноваційної продукції; - захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці; - прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги; - державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.
Тема 2. фінансова інновація: фінансові інструменти та технології
1. Сутність фінансової інновації та її роль у забезпеченні економічного розвитку країни. 2. Фінансовий інжиніринг, як новітня фінансова технологія. 3. Фінансові послуги у сфері інноваційної діяльності.
1. Сутність фінансової інновації та її роль у забезпеченні економічного розвитку країни. Фінансові інновації - методи, застосовувані підприємствами для здійснення операцій з новими видами фінансових активів чи нових операцій з наявними активами задля ефективнішого використання їхніх фінансових ресурсів. Фінансова інновація є набором нових фінансових інструментів і фінансових технологій. Залежно від покладених на неї функції вона покликана розв'язувати різні завдання щодо реалізації товару або надання нових видів послуг, що є життєвоважливим для кожного підприємства. Зрозуміло, що коли йдеться про фінансові інновації, то маються на увазі інновації, що функціонують у фінансовій сфері. Поняття "фінансова інновація" передбачає якісний стрибок у роботі фінансового сектору, по суті — це вид творчості, який веде до появи зовсім нової, революційної технології, або новий поворот у використанні вже відомої ідеї. Прикладом такої творчості є розширення сфери строкових контрактів на торгівлю товарами й фінансовими інструментами, які раніше не використовувалися на ф'ючерсних майданчиках, введення нових варіантів свопів, створення нових типів взаємних фондів чи використання «смітникових» облігацій для фінансування викупу. Фінансова інновація складається з нових фінансових інструментів і фінансових технологій. Фінансові інструменти поділяються на: - концептуальні засоби — поняття й концепції, що лежать в основі фінансів як неформальної дисципліни (теорія вартості, теорія хеджування та ін.); -фізичні засоби — інструменти й процеси, які можна використати для досягнення конкретної мети (інструменти — звичайні акції, цінні папери з фіксованим доходом і т. п.; процеси — електронна система торгівлі цінними паперами та ін.). До нових (відносно) фінансових інструментів належать брокерські рахунки управління готівкою, облігації, забезпечення пулом іпотек, процентні свопи, конвертовані облігації з правом дострокового погашення, звільнені від податку облігації з плаваючою ставкою і ще багато інших. Фінансова технологія — це економічна й фінансова теорії, математичні й статистичні методи, комп'ютерна й телекомунікаційна техніка і т. п. Прикладом нових фінансових технологій виступає поява на Нью-Йоркській фондовій біржі комп'ютерної системи для поточного звіряння обсягу купівлі і продажу, відомої під назвою ДОТ-системи (Designated Order Turnaround (DOT) System). Фінансові інновації так само, як будь-які інші, можна поділити на: -кризові інновації, головною ознакою яких є розв'язання проблеми реалізації товару (роботи, послуги) у зв'язку з падінням попиту на нього і зменшенням обсягу його продажу, а також складнішої проблеми — виживання господарюючого суб'єкта на ринку в умовах жорсткої конкуренції. Кризова інновація спрямована на ліквідацію організаційної, виробничої, економічної чи фінансової кризи господарюючого суб'єкта; -інновації розвитку, метою яких є підвищення конкурентоспроможності продукту і самого господарюючого суб'єкта в майбутньому. Такі інновації викликані перспективними прогнозами господарської діяльності, наприклад прогнозами втрат конкурентоспроможності товару, падінням іміджу господарюючого суб'єкта, можливим його банкрутством; -нові фінансові операції, до яких належать форми контролю і обліку руху грошових коштів і цінних паперів (замінники грошей), методи планування фінансових показників, методологія складання фінансових планів різних видів (баланс доходів і витрат, план грошових потоків, бюджетування, оперативні фінансові плани та ін.), прийоми фінансового аналізу, форми організації фінансової роботи господарюючого суб'єкта, інтерактивне й інше аналогічне інвестування капіталу та інші дії, пов'язані зі спробою захоплення господарюючого суб'єкта (наприклад, дії "інвесторів-стерв'ятників"), дії із захоплення нових фінансових ринків; -нові фінансові продукти, які є формою матеріалізації таких фінансових операцій, які мають невідчутну форму, тому їх не можна продати. Втілюються у вигляді інструкцій, правил, методичних вказівок, формул, графіків, тобто якогось певного документа, який, у свою чергу, є фінансовим продуктом, а отже, об'єктом купівлі-продажу. Як самостійна економічна категорія фінансова інновація має такі особливості: -обов'язковість продажу нового фінансового продукту на ринку фінансових інновацій, тобто якщо продукт або операція не реалізовані, вони не є новими; -обов'язковість реалізації фінансової операції на ринку або всередині господарюючого суб'єкта; -функціональна залежність фінансової інновації від часу, тобто кожна інновація має свій життєвий цикл; -особливість самого фінансового продукту, яка виражається: у наявності масового й одиничного попиту; у функціонуванні лімітованого й нелімітованого продукту); в існуванні продукту у формі майна й у формі майнових прав. Оновлення існуючих та створення нових фінансових продуктів і послуг стало провідним чинником розвитку світових фінансових ринків протягом останніх 30-ти років. Фінансові інновації своєю появою ініціюють масштабні перетворення відповідних фінансових ринків і, як наслідок, впливають на розвиток економіки в цілому. Необхідність інноваційного шляху розвитку в Україні не підлягає сумнівам. При чому, вже зроблено вагомі кроки: розроблено і прийнято відповідну законодавчу базу, створено законодавчі передумови для функціонування ринку венчурного капіталу, розвивається мережа інноваційних структур, діють численні програми підтримки окремих проектів. Водночас, інновації все ще не стали реалією, формою та змістом вітчизняної економіки. Чому? По-перше, в нас, як і в більшості країн з перехідною економікою, існують закономірні перепони для широкого розповсюдження інновацій: дешева робоча сила, яка витісняє дорогу техніку; недостатність ринкових перетворень, що обумовлює слабкі позиції середнього класу - головного носія інновацій у суспільстві; загальмоване протягом кризового періоду оновлення основних фондів. Сьогодні реалією стало катастрофічне звуження ринку висококваліфікованої робочої сили, спроможної масово втілювати інновації. До того ж високі технології розвинулися в нас на тлі загального зубожіння. Попиту на високі технології у нас немає, бо його просто економічно не може бути, тому що ми поки що «не вживаємо» стільки високих технологій. Законодавчу базу в сфері іноваційної політики загалом можна вважати задовільною. Але спільний недолік законів, спрямованих на підтримку інноваційних процесів в країні, за оцінкою експертів, полягає увідсутності пріоритетної підтримки дійсно інноваційних проектів, які забезпечують розвиток технологічного устрою всієї економіки. Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності» виділяє вісім найважливіших пріоритетів. Проте вони деталізуються і розмиваються у тридцяти восьми пріоритетах. На думку фахівців, таке розпорошення і розконцентрованість може не дати очікуваних результатів. Економіка України сьогодні відчуває значну нестачу інвестиційних коштів. Істотну допомогу у процесі залучення інвестицій може надати фінансовий ринок, який останнім часом розвивається дуже стрімко. Основною перепоною, що стримує його зростання, і надалі є нестача цікавих для інвестора фінансових інструментів. Тому на даному етапі розвитку фінансового сектору економіки основну увагу варто приділити питанню впровадження на ринку капіталів нових фінансових інструментів. З одного боку, це має сприяти подальшому ефективному розвиткові банківських і небанківських фінансових інституцій, зокрема пенсійних фондів, страхових компаній, торговців цінними паперами, з другого - створити нові джерела покриття бюджетного дефіциту й фінансування пріоритетних програм розвитку тих чи інших галузей економіки та об'єктів інфраструктури. Адже важливою функцією нових фінансових інструментів є надання можливості юридичним і фізичним особам для легального повернення в реальний сектор економіки коштів, які обертаються поза банківським сектором, що, у свою чергу, сприятиме зміцненню фінансової системи в цілому. Основним фактором, що стримує інноваційну діяльність, є відсутність коштів для фінансування інноваційних змін. Це багато в чому зумовлено низьким ступенем зацікавленості різних економічних суб'єктів в інвестуванні капіталу в інноваційні процеси. Що ж стосується ресурсу, який має підтримувати інноваційну діяльність, то для того, щоб відбулися помітні структурні зміни в економіці, на думку економістів, потрібно не менше 5-10 % валового внутрішнього продукту щороку. Тобто треба вкладати фінансові ресурси обсягами 10-20 млрд. грн. Таких ресурсів, які могли б бути використані державними і недержавними інвесторами, зараз в країні просто немає. Інший бік цієї проблеми - держава не може постійно лише субсидувати. Необхідне масове залучення приватного і банківського капіталу до кредитування та інвестування новітніх досліджень та їхнього впровадження. Ситуація погіршується ще й через відсутність організаційно-економічних механізмів інвестування масштабних технологічних змін. Існуючий порядок фінансування державних науково-технічних програм, як правило, не забезпечує досягнення заданих кінцевих результатів. Органи виконавчої влади на різних рівнях неефективно використовують кошти для інноваційної трансформації. У той же час недержавні комерційні структури поки ще не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів, що забезпечували б базові технологічні зміни. Однією з головних проблем є й інформаційне забезпечення інноваційних процесів. Вільний доступ до інформації про об'єкти інтелектуальної власності, можливості їх комерціалізації може стати тим інструментом, що призведе до активізації інноваційних процесів в Україні. Поки що ми не маємо подібного інструменту розвитку інноватики в країні. На жаль, українське підприємництво досі не стало інноваційним. У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого - пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та вміння залучати ресурси з найрізноманітніших джерел. Процес виробництва передбачає створення нових благ, впровадження нових методів виробництва, освоєння нових ринків збуту; здійснення реорганізації в галузі і створення промислової організації нового типу. У нас же мале підприємництво здебільшого орієнтується на торговельно-посередницьку діяльність. Кількість інноваційно-активних підприємств не перевищує 10 % від їхньої загальної кількості. Головним спонукальним мотивом для розробки інновацій є бажання і прагнення керівництва підприємства здійснювати стратегічну діяльність взагалі і, зокрема, вести інноваційну політику. Іншими словами, на підприємстві мусить бути лідер-новатор, який готовий виділити ресурси на розробку нової продукції, а в запровадженні інновацій повинен бути зацікавлений весь персонал. Ще однією умовою для впровадження інновацій є ефективна система маркетингу і збуту. Більшість невдач з виведенням інновацій на ринок фахівці пояснюють тим, що вони виникають на базі нових знань, а не потреб, тоді як покупцям потрібен не новий товар, а нові вигоди. Найпростішим і пріоритетним напрямом в цьому аспекті може стати активізація процесів впровадження міжнародних і європейських стандартів у процес виробництва продукції. Саме впровадження стандартів спонукає менеджмент підприємства до оновлення технологій виробництва, отримання знаків якості на відповідну продукцію. Водночас, викликають занепокоєння можливі негативні наслідки зростання кількості фінансових інновацій: теоретичні розробки західних вчених-економістів свідчать про те, що в певних умовах безконтрольний «інноваційний бум» у фінансовій сфері містить загрозу для макроекономічної рівноваги, що підтверджено практикою розвинутих країн.
2. Фінансовий інжиніринг, як новітня фінансова технологія. В економічній літературі немає єдиної думки щодо визначення поняття “фінансовий інжиніринг”. Так, Ю. С. Масленченков під фінансовим інжинірингом розуміє “фінансове забезпечення клієнта з використанням різних банківських продуктів, у тому числі власних банківських фінансових технологій і фінансових інструментів ринку, яке відповідає потребам як клієнта, так і інтересам банку”. У книжці “Мировые финансы” фінансовий інжиніринг визначається як розвиток та творче застосування фінансових технологій для вирішення фінансових проблем та використання фінансових можливостей. Окремі економісти під фінансовим інжинірингом розуміють процес цілеспрямованого розроблення нових фінансових інструментів або нових схем здійснення фінансових операцій. Не вдаючись до аналізу зазначених вище та інших поглядів щодо змісту поняття “фінансовий інжиніринг”, ми зупинимось на визначенні, котре, на наш погляд, найкраще відбиває його суттєві риси: “фінансовий інжиніринг — це цілеспрямоване розроблення та реалізація нових фінансових інструментів та/або нових фінансових технологій, а також творчий пошук нових підходів до вирішення фінансових проблем за допомогою уже відомих фінансових інструментів та технологій”. Можна сказати, що фінансовий інжиніринг допомагає банкам та іншим фінансовим посередникам оперативніше та ефективніше реагувати на зміни, що відбуваються у світі, в законодавстві та економіці конкретної країни, всередині конкретного суб’єкта господарювання. Зауважимо, що фінансовий інжиніринг не слід ототожнювати з фінансовим аналізом, котрий є лише першим суттєвим етапом фінансового інжинірингу. Суть фінансового аналізу полягає в розчленуванні чи розкладі цілого на складові частини з метою їх вивчення, з’ясування відношення між ними, виявленні наявності проблеми та її першопричин. Фінансовий інжиніринг, використовуючи результати фінансового аналізу, відповідний власний інструментарій та операційні схеми, а також власне розуміння проблеми, займається розробленням, конструюванням та реалізацією нових фінансових інструментів та/або технологій з метою розв’язання відповідних фінансових проблем. В окремих випадках шляхи вирішення цих проблем мають одноразовий характер, вони непридатні для повторного використання. Водночас може бути, що готове рішення фінансової проблеми має досить широке застосування, тобто може використовуватися значною кількістю суб’єктів господарювання. Отже, кожний фінансовий інструмент чи схема повинні задовольняти конкретні потреби клієнта, у більшості випадків схеми фінансового інжинірингу не можуть бути універсальними та уніфікованими. У галузі корпоративних фінансів часто виникає потреба у фінансовому інжинірингу для створення нових інструментів або технологій захисту капіталів при здійсненні значних за обсягом комерційних операцій. До проблем фінансового інжинірингу належать питання, що виникають при злитті або поглинанні підприємств. Прикладом такого фінансового інжинірингу можна назвати появу “проміжного” фінансування. При “проміжному” фінансуванні інвестиційний банк надає кредит групі викупу на строк, доки не буде організовано фінансування на стабільнішій основі. Надаючи такий кредит, інвестиційний банк отримує не лише проценти, а й комісійні доходи за надання консультаційних та інших послуг. Водночас банк заінтересований у найскорішому поверненні кредиту, оскільки такий кредит є досить ризиковим. Фінансовий інжиніринг відіграє значну роль в управлінні короткостроковими та довгостроковими інвестиціями. Зокрема були розроблені та впроваджені в практику такі інструменти, як взаємні фонди грошового ринку, взаємні фонди та ринок REPO. Взаємні фонди грошового ринку продають свої паї дрібним інвесторам, а потім об’єднують кошти для наступного інвестування — так само, як і традиційні взаємні фонди. Різниця полягає в тому, що взаємні фонди грошового ринку інвестують кошти виключно в низькоризикові короткострокові інструменти грошового ринку. Дохід від цих інструментів потім розподіляється між пайовиками за відрахуванням невеликих комісійних. У більшості випадків вартість паю була постійною, дивіденди сплачувалися часто, як правило щоденно, і переглядались щомісяця. Потім взаємні фонди грошового ринку отримали можливість виписувати чеки, що ще більше підвищило їхню привабливість. REPO — це операції з продажу та купівлі цінних паперів з різними датами розрахунку. Зворотне REPO, або угода про купівлю цінних паперів із зворотним продажем, є дзеркальним відображенням REPO. Тобто, REPO та зворотне REPO — це фактично короткострокові кредити, забезпечені базисними цінними паперами, наприклад державними цінними паперами. Вони використовуються для одержання короткострокового фінансування, інвестування короткострокових залишків готівки або одержання цінних паперів для використання при “коротких” продажах. Значна роль фінансового інжинірингу пов’язана з обслуговуванням населення. Тут можна назвати, зокрема, “нау”-рахунки, індивідуальні пенсійні рахунки. Відчутну роль відіграє фінансовий інжиніринг у фінансуванні зовнішньої торгівлі, залученні грошових ресурсів для інвестицій; покритті бюджетного дефіциту, зниженні бази оподаткування у клієнта, включаючи самі банки; сек’юритизації активів; управлінні ризиками тощо. Розроблення нових інструментів або схем фінансового інжинірингу починається, як правило, з пошуку нових концептуальних ідей. Можливі два шляхи. При першому ідею нових інструментів та схем фінансового інжинірингу можуть висувати працівники банку. При другому — аналізується та узагальнюється ситуація в економіці, на ринку грошей, дії конкурентів, досліджуються потреби клієнтів та зміни в законодавстві тощо. Розвиток фінансового інжинірингу зумовлений низкою факторів, які умовно можна поділити на дві групи: екзогенні, що діють ззовні відносно фірми, та ендогенні, що є внутрішніми відносно неї і які вона частково може контролювати. До екзогенних факторів відносять зокрема: мінливість ціни; загальну глобалізацію ринків; податкові асиметрії; досягнення науки і технології; досягнення економічної та фінансової теорії; зміни в регулюючому законодавстві; посилення конкуренції; зниження операційних витрат тощо. Ендогенні фактори включають в себе такі, як потреби в ліквідності, несхильність акціонерів і менеджерів до ризику, розбіжності в інтересах власників і менеджерів, розрив між високим рівнем професіоналізму керуючих інвестиціями та поверхневим рівнем підготовки старшого персоналу.
3. Фінансові послуги у сфері інноваційної діяльності Послуги у сфері інноваційної діяльності (СІД) є процедурою передачі матеріальних та нематеріальних ресурсів (об'єктів інтелектуальної власності) між суб'єктами інноваційної діяльності, що здійснюється за їх згодою, встановленими правовідносинами та визначеними умовами для забезпечення впровадження у сферу споживання об'єктів інноваційної діяльності. Принципи і методи надання послуг у сфері інноваційної діяльності Послуги, що надаються суб’єктам інноваційної діяльності характеризуються за видами предмета передачі на:- послуги організаційно-управлінської підтримки інноваційних процесів, що пов'язані з передачею нематеріальних ресурсів - продукту інтелектуальної праці, і включають послуги консультативного, інжинірингового, реінжинірингового характеру (консалтинг), інформаційні, а також проектний аналіз, експертизу тощо; - фінансові послуги, що пов'язані з передачею фінансових ресурсів і які містять пряме фінансування (інвестування) інноваційних процесів (або їх окремих стадій) із використанням різних механізмів фінансування, а саме: на безповоротній основі - субсидії, гранти; на поворотній основі - позика, кредит, лізинг, проведення спільної діяльності, фінансові інвестиції; - послуги організаційно-фінансової та матеріально-технічної підтримки інноваційних процесів. Інноваційний проект як процес послідовної реалізації запланованого комплексу заходів, підпорядкованих меті просування продукту інтелектуальної праці у сферу споживання, має свій часовий вимір - життєвий цикл проекту (ЖЦП). Відповідно до стандарту розробки та розгляду інвестиційних проектів Організації промислового розвитку ООН (UNIDO) прийнято виділяти такі основні фази ЖЦП: - передінвестиційна фаза; - інвестиційна фаза; - експлуатаційна фаза. Інноваційний проект обов'язково повинен мати відповідний комплект технічної, організаційно-планової, а також розрахункової та аналітичної фінансово-економічної документації опису цих заходів на основі бізнес-плану проекту і документів про правоздатність заявника проекту. Сама процедура розроблення документації інноваційного проекту, його управління і супроводження є окремими видами послуг, надання яких є основним видом діяльності консалтингових та інжинірингових фірм. Критерії відбору інноваційних проектів: Науково-технічна ефективність; Соціальна ефективність; Економічна ефективність; Бюджетна ефективність..
Рис. Структура послуг у сфері інноваційної діяльності
Основні методи фінансування інноваційних проектів: 1) Компанія здійснює фінансування інноваційних та інвестиційних проектів за рахунок власних і залучених коштів компанії у вигляді фінансового кредиту, товарного кредиту (торгівля на виплат), фінансового чи оперативного лізингу (оренди), фінансової інвестиції, а також шляхом організації сумісної діяльності з виконавцями інноваційних проектів та іншими учасниками інноваційної діяльності. 2) Фінансовий кредит – кредит (позика), який надається, як правило, для фінансування до 70 відсотків вартості інноваційного або інвестиційного проекту. Фінансовий кредит (позика) надається, як правило, на термін до 3-х, а в окремих випадках – до 5 років. Погашення кредиту здійснюється у порядку, визначеному кредитним договором. Основними умовами надання кредитів є: поворотність, забезпеченість, строковість, платність та цільове використання. 3) Рішення про фінансування та кредитування інноваційного проекту в розмірі до 10 відсотків статутного капіталу приймає кредитна рада компанії, а понад 10 відсотків – правління компанії за погодженням зі спостережною радою компанії. 4) Компанія використовує схему двоетапного розгляду та відбору проектів, що передбачає: - попередній розгляд інноваційної пропозиції: комплекту документів, - розгляд і проектний аналіз бізнес-плану інноваційного проекту. 5) Інноваційна пропозиція подається заявником проекту до регіонального відділення компанії (за місцем реєстрації заявника). 6) Експертиза інноваційних проектів проводиться спеціалістами відділень. 7) За підготовленим заявником бізнес-планом інноваційного проекту провадиться фінансово-економічний аналіз з метою отримання якісної і максимально повної оцінки господарсько-фінансової діяльності заявника проекту, його платоспроможності та кредитоспроможності. 8) Рішення щодо фінансування інноваційного проекту приймає кредитна рада компанії. Послуги фінансових інститутів у сфері інноваційної діяльності Функції виробника інноваційного продукту виконує інноваційне підприємство (фірма), або ж, як прийнято називати його на заході – венчур: підприємство, яке займається розробкою, виробництвом та подальшою реалізацією принципово нових продуктів (послуг) та (або) нових технологій, та (або) нових організаційних форм господарювання.
Також інвестування у венчурну діяльність можуть здійснювати інвестиційні та комерційні банки. Оскільки інвестиційна діяльність є першочерговим завданням інвестиційних банків, їм належить більш вагома роль у венчурному фінансуванні. В загальному вигляді послуги фінансових інститутів у сфері інноваційної діяльності можна зобразити в наступному вигляді. 1) Організаційно-управлінські послуги пов'язані з передачею суб'єкту сфери інноваційної діяльності (СІД) інтелектуального продукту. Консалтингові послуги: а) Проектне управління включає в себе розроблення інноваційного проекту, проектний аналіз і саме управління проектом. б) Проектний аналіз провадиться з метою оцінювання доцільності надання фінансових послуг для реалізації інноваційного проекту, його життєздатності та ефективності, а також перевірки фінансово-економічних показників, розрахованих у проекті. Науково-технічна експертиза. Екологічна експертиза. Об'єктом цих експертиз у інноваційному проекті є науково-технічна розробка, технологія, що впроваджується у виробництво згідно з проектом. 2) Фінансові послуги, які надаються суб'єктам інноваційного процесу, визначаються стадією цього процесу та статусом і завданнями діяльності інституту, що надає ці послуги. Для визначення місця послуг розглянемо модель інституційного забезпечення інноваційного процесу, яку наведено на рис Фінансування інноваційних процесів на засадах повернення вкладених коштів здійснюються на стадії впровадження у виробництво результатів закінчених науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, науково-технічних розробок. Механізмом поворотного фінансування і відповідними послугами може бути: позика, кредит, лізинг, сумісна (спільна) діяльність, фінансова інвестиція. Державні фінансові інститути, що забезпечують реалізацію державної політики підтримки інноваційної діяльності за пріоритетними напрямами науково-технічного розвитку, здійснюють фінансування інноваційних проектів на пільгових умовах повернення наданого фінансування. Проблеми та перспективи розвитку послуг у сфері інноваційної діяльності в Україні Основні причини, які обмежують інноваційну діяльність: нестабільність фінансового стану та відсутність власних коштів промислових підприємств, надмірні кредитні ставки банків і відсутність довгострокового кредитування, слабкими мотиваційними чинниками впровадження інновацій. Сьогодні в Україні в наукових та бізнес колах все частіше наголошується на необхідності активного використання механізму венчурного фінансування як провідного джерела фінансового забезпечення інноваційної діяльності.. Загальна сума залученого венчурними фондами України капіталу знаходиться в межах 200-300 млн. дол., але фактично ними інвестовано не більше 100 млн., що фактично складає не більше 2 доларів в розрахунку на людину. Для порівняння: щорічні надходження у венчурні фонди Західної Європи в останні роки були на рівні 50-60 доларів на людину. За даними статистики Російської Асоціації Венчурного Інвестування на даний час у венчурних фондах Росії зібрано 2,5-3 млрд. євро, наприкінці 1998 р. ними було інвестовано 375 млн. євро в 125 компаній. Венчурний капітал є одним з найефективніших інструментів комерціалізації наукових нововведень та підвищення конкурентноздатності національної економіки Венчурне фінансування - провідне джерело фінансового забезпечення інноваційної діяльності, але практичних заходів щодо активного його застосування в Україні майже не здійснюється. Розмір вкладених венчурними фондами коштів в Україні складає не більше 1% від щорічних надходжень в європейські венчурні фонди, отримують венчурне фінансування лише 1–2% приватних підприємств. Умови України дозволяють визначити такими пріоритетами інноваційної діяльності літакобудування, суднобудування, матеріалознавство, ракетобудування, біотехнології, виробництво потужного енергетичного устаткування, впровадження енерго-, ресурсозберігаючих та інформаційних технологій, створення нових зразків військової зброї тощо. Слід визнати, що розвиток індустрії венчурного капіталу є довгостроковим завданням, виконання якого неможливе без відповідної політики з боку держави. Плани національного розвитку та промислова політика держави повинні розглядати венчурний капітал як частину їх стратегії розвитку, оскільки саме венчурний капітал є одним із найкращих інструментів підвищення конкурентноздатності української економіки.
Рис. Загальна модель інституційного забезпечення інноваційного процесу
Тема 3. управління інноваційними процесами у банківській сфері
План лекційного заняття. 1.Причини виникнення та сутність банківських інновацій. 2.Класифікація банківських інновацій. 3.Особливості інноваційної діяльності у банківській сфері. 4.Інноваційні стратегії комерційних банків.
1. Причини виникнення та сутність банківських інновацій Вивчаючи інновації у банківській сфері необхідно мати на увазі, що, на відміну від виробничих компаній, банки за своєю природою є достатньо консервативними організаціями. Незмінність змісту операцій, організаційних структур, процедур контролю, вмінь спів-робітників, навіть зовнішнього вигляду приміщень протягом три-валого часу складало основу формування їх іміджу як стабільних інститутів та, відповідно, довіри клієнтів. Тобто у сучасних умовах банки вимушені поєднувати те, що взагалі, здавалось би, не поєднується – розумний консерватизм та інновації. У коментарі одного із зарубіжних фінансових аналітиків, написаному з певною часткою гумору, навіть зустрічається такий вислів: «банківські інновації – це оксиморон» (від грец. – несумісні поняття, сполучення протилежних за значенням слів, як то «холодне полум’я», «гарячий лід» тощо). Застосування такого терміну пояснюється тим, що впровадження інновацій завжди означає прийнят-тя додаткових ризиків, а банки, взагалі-то, повинні намагатися їх мінімізувати. Тому, як наслідок, перехід до інноваційного типу розвитку означає для банків повну перебудову їх внутрішнього серед-овища, технологічних платформ, корпоративної культури. Основною причиною виникнення інновацій у банківській сфе-рі, до речі, як і в інших галузях економіки, є перспектива отриман-ня прибутку. Разом з тим, банки, відносини яких з клієнтами бу-дуються на принципах партнерства і взаємовигоди, зацікавлені і в примноженні капіталу своїх клієнтів, які сподіваються за рахунок банківських інновацій, при визначеному рівні ризику, отримати більшу матеріальну користь від співробітництва з банком, ніж рані-ше. Раціональність є реальним двигуном інноваційних процесів, які, у свою чергу, забезпечують неухильний розвиток банківської систе-ми. Для банківського бізнесу повністю справедливими є слова голо-ви компанії General Electric Джеффрі Імельта про те, що «єдиний спосіб отримувати прибуток та єдина причина вкладення коштів у компанії у майбутньому – це їх спроможність впроваджувати нововведення і ефективно диференціювати себе на ринку». Проте сприятливі умови виникнення банківських інновацій створюються, перш за все, змінами зовнішнього для банків серед-овища. У цьому зв’язку слід зазначити, що, починаючи з 1970-х років, світовий банківський бізнес знаходиться у стані постійного розвитку, чому сприяли дерегулювання банківської діяльності та лібералізація фінансових ринків, пов’язана з кардинальною зміною світової валютної системи. Але ще ніколи зміни не були такими ди-намічними, як тепер, завдяки, перш за все, процесам глобалізації та стрімкому розвитку інформаційних технологій. Під глобалізацією розуміється вихід економічних та політичних процесів за національні рамки і формування єдиного економічного і політичного простору. В епоху глобалізації розвиток усіх галузей економічного життя все більшою мірою визначається дією загально-світових факторів і все меншою – національних. У банківській сфері внаслідок дерегулювання у більшості країн ліквідовані інституційні розмежування між різними видами банківської та фінансової діяльності: комерційної, інвестиційної, страхової тощо. У результаті зник-нення вхідних бар’єрів, банки вимушені конкурувати одночасно на багатьох сегментах фінансового ринку, причому не тільки один з од-ним, а і з іншими фінансовими посередниками – страховими компа-ніями, інвестиційними фондами, фінансовими компаніями тощо. Лібералізація фінансової сфери означає відміну обмежень для входу на національні банківські ринки фінансових організацій – резидентів, тому вона відкрила простір для розвитку закордонної фі-ліальної мережі банків і формування міжнародного банківського біз-несу. Це, зрозуміло, посилило напругу конкурентної боротьби, проте одночасно активізувало процеси консолідації банківського капіталу. В усіх країнах посилилися процеси злиттів та поглинань, розширили-ся і стали більш різноманітними форми альянсів банків та їх кооперації з небанківськими кредитно-фінансовими установами. Одночасно у банківському бізнесі все нові можливості застосування отримують інформаційні технології. Якщо зовсім недавно інформаційні системи використовувалися переважно для обробки інформації, рідше – для забезпечення планування і контролю в бан-ках і розглядалися як засіб скорочення ручної праці та зниження ви-трат, то сьогодні інформаційні технології стали основою радикаль-них структурних змін у банківському бізнесі. Вони відкривають банкам цілодобовий вихід на будь-які географічні ринки, при цьому може здаватися, що традиційні конкурентні переваги банків – тісні довгочасні контакти з клієнтами та розвинута філіальна мережа – втрачають своє значення. Нові технології скорочують інформаційну асиметрію, підвищують ступінь прозорості ринку, роблять інформа-цію про клієнтів більш доступною, у результаті чого банки поступо-во втрачають переваги ексклюзивних партнерів компаній. Інформаційні технології так само, як і глобалізація, посилюють конкуренцію у банківській сфері, оскільки, по-перше, он-лайнові технології дозволяють клієнтам без особливих зусиль вибирати найбільш вигідні для них пропозиції послуг, що скорочує для банків можливості маневрування цінами. По-друге, надання банківських послуг стає доступним небанківським організаціям, зокрема, теле-комунікаційним фірмам. Причому останні часто орієнтуються не на проведення стандартних операцій, а пропонують індивідуальний пакет послуг для кожного свого клієнта. Під впливом конкуренції банки постійно працюють над скоро-ченням витрат задля підтримання конкурентних цін на послуги, впроваджуючи схеми контролю затрат та аналізу їх ефективності. Разом з тим, необхідність відповідати вимогам часу змушує їх збіль-шувати фінансування впровадження нових інформаційних та теле-комунікаційних технологій, розвиток електронних каналів продажу. Протиріччя між прагненням до економії та необхідністю значних капіталовкладень – це виклик часу, на який банки повинні постійно знаходити відповідь. Спеціалісти відмічають, що сьогодні банки у розвинутих країнах практично вже вичерпали можливості зростання як органічного, тобто за рахунок звичних внутрішніх джерел, так і за рахунок злит-тів та поглинань. Зниження відсоткової маржі і, взагалі, процеси дезінтермедіації, тобто відмова кредиторів і позичальників від послуг банків як фінансових посередників та їх орієнтація на пряме фінансування за схемою «інвестор – емітент цінних паперів», призводять до суттєвого зменшення доходів банків від традиційних операцій. Таким чином, для забезпечення самозбереження та розвитку у бан-ківських інститутах на перший план об’єктивно виходить потреба у формуванні нового, інноваційного мислення. В усьому світі зростаюча конкуренція і більш досвідчені та вимогливі клієнти, як ніколи раніше, вимагають від банків позиціонуватися, виділятися на ринку. Отримання ними конкурентної переваги залежить від своєчасної відповіді на навіть неявні, приховані потреби клієнтів. У сучасних умовах це досягається не тільки розробкою нових продуктів та послуг, а постійним запровадженням інновацій в усіх сферах діяльності банку з використанням ідей, що виникають, у тому числі, і за межами банківських приміщень. Створення банківських інновацій пов'язується також з необхідністю подолання кризових явищ, що час від часу виникають у бан-ківських системах. Останні, на жаль, завдяки специфіці своєї діяльності, більш схильні до нестабільності, ніж інші сектори народного господарства. Кризи розкривають найбільш актуальні проблеми функціонування банків, змінюють склад клієнтури, змушують модернізувати стратегії, тим самим активізуючи інноваційну спрямованість банківського бізнесу. Підводячи підсумок, можна сказати, що, фактично, у сучасних умовах банківська сфера потенційно є однією з найбільш інноваційних. Проте, враховуючи «технологічну» спрямованість статистики інновацій, особливо у пострадянських країнах, фінансові інститути практично не відображаються нею у числі інноваційно-активних підприємств. Так, дослідження, проведене наприкінці 1990-х років у Росії, зафіксувало, що серед обстежених більш ніж 3,5 тисяч під-приємств сфери фінансового посередництва, інноваційно-активних було тільки 3,7%, причому частка інноваційних послуг в їх загально-му обсязі склала у них тільки 1,2%. На жаль, навіть вище керівництво банківських установ нерідко ототожнює інновації тільки з технологічними змінами, в той час як реально останні становлять не дуже великий сегмент інновацій-ної діяльності банків. Інновація, як пише британське видання The Banker, це застосування технології до специфічної проблеми, мож-ливості або обставин. Чисельні невдалі IT- проекти є свідченням не-розуміння банками цієї фундаментальної різниці. Так, вже у перших роботах, присвячених даній тематиці, за-значалося, що поняття «інновація» можна застосувати до всіх но-вовведень в усіх сферах функціонування банку, що мають певний позитивний економічний або стратегічний ефект, як-то приріст клієнтської бази, збільшення частки ринку, скорочення витрат на проведення окремої операції тощо, або створюють умови для вищезазначеного. Крім того, банківські інновації вже тоді поділялися на внутрішні та зовнішні по відношенню до банку. До перших відноси-лися технологічні (розробка нових продуктів та технологій), адміні-стративні (зміни в організаційній структурі та управлінні), концеп-туальні (зміни стратегії діяльності). Зовнішні інновації включали комунікаційні (маркетингові та рекламні) та інвестиційно-кредитні (фінансування інноваційних проектів інших підприємств). На сьогоднішній день в економічній літературі існують різні за формою, але практично єдині за змістом визначення сутності банківських інновацій. Останні пропонується розуміти як удосконалення, оновлення напрямків та інструментів діяльності банку, тобто будь-які зміни, що покращують якісну основу відтворення банківських послуг. Більшість науковців та практичних фахівців погоджуються, що банківською інновацією є результат діяльності банку, спрямованої на отримання додаткових доходів у процесі створення сприятливих умов формування та розміщення ресурсного потенціалу за допомо-гою нововведень, що сприяють клієнтам в отриманні прибутку. Банківська інноваційна діяльність орієнтована на гармонізацію інтересів банку, споживачів та суспільства у цілому у рамках створення продуктів та послуг більш високої цінності, ніж у конкурентів. Серед неодмінних властивостей продуктових банківських інновацій називаються новизна, задоволення ринкового попиту та комерційна реалізованість. Проте тут слід зробити два зауваження. По-перше, на фінансових ринках, що розвиваються, новим може вважатися не тільки продукт, який самостійно розроблений банком та не має аналогів на ринку, не тільки вже відомий продукт, але виведений на інший ринок, а і зарубіжний банківський продукт, який тільки що запроваджується у національну практику. По-друге, вимога задоволення ринкового попиту та комерційна реалізованість практично не відноситься до управлінських та організаційних інно-вацій, які банк впроваджує для підвищення ефективності власних бізнес-процесів, хоч при успішному втіленні ці інноваційні рішення також можуть бути запропоновані на ринку. Зарубіжними аналітичними компаніями постійно відслідковуються тенденції у розвитку інноваційної діяльності світового банківського сектору, визначаються лідери. Так, за висновком Бостонської консалтингової групи, найбільш інноваційними банками у 2007 році були: Citigroup, Bank of America (обидва – найбільші у світі за розміром капіталу першого рівня американські банки), Goldman Sachs, Fidelity Investments (інвестиційні банки США), ING (Нідерланди). Останнім часом фахівцями було зроблено висновок про зміну природи сучасних інновацій, сутність якої розкривається в огляді «Наважитися бути іншим. Чому банківські інновації зараз мають значення?», підготовленому у 2006 році консалтинговим підрозді-лом корпорації IBM – IBM Global Business Services. Якщо раніше банки, в основному, фокусувалися на продуктових інноваціях, що забезпечували тимчасову перевагу, то зараз основна увага приділя-ється інноваціям бізнес-моделей, які дозволяють значно покращувати фінансові показники та є складними для перевершення конкурентами (див. табл. 2.2). 2. Класифікація банківських інновацій Однією з основоположних ознак класифікації банківських інновацій є предмет та сфера їх застосування. У цьому відношенні, як правило, виділяються: - продуктові інновації (створення нових продуктів та послуг), - ринкові інновації (що відкривають нові сфери застосування продукту), - процесні інновації (технології, організація діяльності, управління), іноді вони ще називаються забезпечувальними. З сучасної точки зору, ця класифікація є занадто укрупненою і залишає поза увагою деякі нові сфери інноваційної діяльності банків. Враховуючи зарубіжний досвід, серед продуктових інновацій доцільно окремо виділяти фінансові, які мають вигляд різноманітних фінансових інструментів, що обертаються на грошовому ринку. Від звичайних продуктових вони відрізняються причинами виникнен-ня, специфічним процесом створення, особливостями життєвого циклу. Згідно класифікації Банку міжнародних розрахунків, запропонованої у 1986 році, фінансові інновації, у свою чергу, поді-ляються на пов’язані з передачею цінового або кредитного ризику, з підвищенням ліквідності, спрямовані на збільшення можливостей запозичень та на зростання акціонерного капіталу. Для забезпечення більш точного позиціонування банку на фінансовому ринку у відповідності до обраної стратегії розвитку власне продуктові інновації необхідно поділяти на такі, що пов’язані з традиційної діяльністю банків як фінансових посередників (депозитною, кредитною, розрахунковою), та ті, що відображають їх проникнення у нові сфери фінансової діяльності. Серед ринкових інновацій, крім пов’язаних з виведенням товарів на нові ринки, слід, безумовно, виокремлювати інновації у каналах збуту та маркетингових комунікаціях комерційного банку, значення та динамічність змін яких останніми роками суттєво підвищилися. Назва останньої групи інновацій – забезпечувальні – відображає їх роль у процесі банківського виробництва: вдосконалювати умови та механізми виконання банками своєї основної функції у суспільстві, що полягає у задоволенні потреб економічних суб’єктів у різ-номанітних фінансових послугах. Ця група інновацій теж потребує конкретизації, оскільки вона об’єднує досить неоднорідні за своїм змістом процеси. У ній доцільно виділити: - технологічні інновації, що пов’язані з розвитком технічних мож-ливостей функціонування банку; - власне процесні інновації, що відображають удосконалення бан-ківських бізнес-процесів у рамках програм комплексного управ-ління якістю –TQM (англ. Total Quality Management), Six Sigma або на принципах реінжинірингу; - сервісні інновації, що полягають у розробці нових підходів до об-слуговування клієнтів; - управлінські інновації, що стосуються змін організаційної струк-тури банку, механізмів планування, контролю, стимулювання тощо; - концептуальні інновації, що полягають у змінах моделі та стратегії ведення бізнесу. Останні інновації вважаються найменш відомими. Провідний американський спеціаліст у галузі менеджменту Т. Девенпорт пояснює бізнес-модель як фундаментальну логіку організації для виходу на ринок та заробляння грошей та відмічає, що інновації бізнес-моделей є критичними для компаній, оскільки визначають їх економічну долю. Як один з можливих варіантів, він наводить при-клад переходу до е-коммерції. В умовах, коли банки намагаються вдосконалювати організацій-ні форми збуту своїх послуг клієнтам, зокрема, шляхом створення фінансових супермаркетів або повноцінних відділень на територі-ях торговельних підприємств, широкого розповсюдження у банків-ській діяльності набуває ще один тип інновацій, якому раніше не приділялося достатньо уваги, – у сфері оформлення приміщень (англ. store design innovations). Банківські офіси, перш за все у зарубіжних країнах, набувають все більш нетрадиційного вигляду з метою створення максимального комфорту для відвідувачів. У даному випадку показовим є приклад американського банку Umpqua Bank (штат Орегон), який з 1995 року впроваджує концепцію «повільного банкінгу», в якій банківське відділення розглядається не тільки як місце реалізації банківських продуктів, а і центр спілкування мешканців місцевої громади, осередок суспільного життя. Тому за зовнішнім виглядом воно більше нагадує кафе або клуб за інтересами. Цікаво, що цей дизайн, який був запатентова-ний банком у 2004 році, дозволив йому на протязі короткого періоду часу завоювати найбільшу частку ринку банківських послуг у регіо-ні і у 2008 році був удостоєний золотої винагороди у міжнародному конкурсі International Design Excellence Awards (IDEAs). За інноваційним потенціалом, банківські інновації, як і інновації в інших сферах діяльності, прийнято поділяти на: - радикальні, або базисні, які, нагадаємо, означають впровадження принципово нових продуктів та послуг, якісно нових технологій їх реалізації та надання, а також процесів, заснованих на нових науко-вих принципах. Радикальні нововведення можуть вимагати суттєвих інвестицій та бути тривалими у розробці, а їх комерціалізація є най-більш ризикованою. Проте саме вони мають максимальну цінність, оскільки вносять принципово нове у діяльність фінансового інсти-туту. Створення базисних інновацій комерційним банком свідчить про наявність у нього агресивної інноваційної стратегії, стратегії лі-дерства. Не випадково, наприклад, американський Bank of America, який першим почав у 1958 році випуск платіжних карток, і зараз вва-жається одним з найбільш інноваційних банків світу; - модифікуючі інновації – це невеликі, але важливі або суттєві покращен-ня продуктів та процесів. Вони переважають у фазах розповсюдження та стабільного розвитку життєвого циклу нововведень і покликані по-кращувати характеристики первинних моделей, не змінюючи прин-ципів, що лежать в основі їх створення. Прикладом може слугувати розробка банками технології смарт-карт, що мають такі ж самі базисні характеристики, що і карти з магнітною смугою, але є більш функці-ональними, зручними та захищеними при використанні. Модифікуючими інноваціями у сфері банківської діяльності також можна вва-жати постійний процес вдосконалення умов та технології здійснення базових операцій банків – залучення депозитів та надання кредитів; - комбінаторні (архітектурні) інновації дуже часто стають осно-вою створення нових продуктів для клієнтів, що задовольняють їх індивідуальні потреби. До цього типу інновацій у банківській сфері відноситься, зокрема, структуроване фінансування, еле-ментами якого можуть бути різні форми розміщення акцій ком-панії, сек’юритизація активів, викуп акцій за рахунок кредиту, лізинг, використання гарантій, страхового покриття тощо. Повна класифікація банківських інновацій за предметом та сферою їх застосування: - Пов'язані з виведенням товарів: 1.Інновації у каналах збуту на нові ринки 2. Інновації у маркстингових комунікаціях - Пов'язані з традиційною діяльністю банків як фінансових посередників (Відображають проникнення банків у нові сфери: 1. технолопчні 2. бізнес-процесні 3. сервісні 4. Процесні (забезпечувальнї) 5. управлшські 6. Інновації дизайну приміщснь - Пов'язані з передачею цінового або кредитного ризику: 1. концептуальні - Пов'язані з підвищенням піквідності: 1. Спрямовані на збільшення можливостей запозичень 2. Спрямовані на зростання акціонерного капіталу За обсягом впливу на банківську діяльність, інновації поділяються на локальні та системні. Локальні мають місце на окремій ділянці роботи, як правило, вони пов’язані із вдосконаленням тех-нології виконання операцій. Вони не потребують значних матеріальних витрат, підвищують ефективність однієї-двох операцій та не справляють помітного впливу на бізнес-процес у цілому. Це може бути впровадження сканування платіжних документів клієнтів замість їх ручного вводу в операційну систему банку, вдосконалення технології формування звітності тощо. Відмінністю системних інновацій є неможливість їх автономної реалізації без перебудови всього механізму створення цінності, а також залежність їх виникнення та ефективності впровадження від стану та технологій різних галузей. Системні інновації, серед яких можна назвати використання у банківському бізнесі комп’ютерної техніки, мережі Інтернет тощо, передбачають одночасне здійснення багатьох інновацій, що взаємодоповнюють, ініціюють та забезпечу-ють розвиток одна одної. Наприклад, впровадження у 1994 році в Україні загальнодержавної системи електронних платежів, будучи само по собі унікальним явищем у світовій банківській практиці, вимагало одночасної перебудови багатьох аспектів діяльності укра-їнських банків – від технічного забезпечення до бухгалтерського об-ліку операцій та вмінь працівників. Якщо системні інновації не одержують комплексного втілення, то ефективність їх значною мірою знижується. Правомірність цього поло-ження можна проілюструвати на прикладі запровадження українськими банками платіжних карток як міжнародних, так і локальних платіжних систем. У цілому вони надають багато переваг як самим банкам, так і їх клієнтам, проте свого завдання на макроекономічному рівні – суттєвого скорочення готівкового обігу на користь безготівкового – поки що не ви-конують у зв’язку з неможливістю здійснення розрахунків ними в бага-тьох точках продажу (невеликих магазинах, залізничних касах, підприємствах зв’язку, аптеках тощо), а також відсутності бізнес-моделей, які б зробили ці операції вигідними для торговців. У залежності від ринкової ситуації та обраної стратегії, банк може здійснювати реактивні або стратегічні інновації. Реактивні є відповіддю на нововведення, що впроваджені конкурентами, фактично вони є вимушеними і здійснюються з метою утримання ринкових позицій. Як правило, здійснення реактивних інновацій є більш витратним, ніж стратегічних. Здійснення стратегічних інновацій має випереджувальний характер з метою отримання конкурентних переваг, хоч останні на банківському ринку внаслідок його високої конкурентності та прозорості, як правило, не зберігаються протягом тривалого часу. Стратегічні інновації частіше спрямовані на формування нових потреб споживачів, ніж на задоволення існуючих. Тож за характером потреб, що задовольняються, виділяють: - інновації, що спрямовані на створення нових потреб. Вони з’являються достатньо рідко, тому що вимагають наявності у банків певного творчого та інноваційного потенціалу, підкріпленого результатами ретельних маркетингових і соціологічних досліджень. Крім того, дані інновації несуть у собі значні ризики невдачі у випадку помилкового стратегічного рішення. Прикладами вищезазначених інновацій в українській банківській прак-тиці може бути запровадження операцій з дорожніми чеками на початку 1990-х років або просування на початку 2000-х рр. такими банками, як Укрсоцбанк, ТАС-Комерцбанк, Укрсиббанк та інші, послуги факторингу; - інновації, що спрямовані на задоволення вже існуючих потреб, ви-никають або з власних розробок банку, або шляхом запозичення зарубіжного досвіду. Так на українському банківському ринку було запроваджено іпотечне кредитування фізичних осіб.
3. Особливості інноваційної діяльності у банківській сфері У сучасних умовах невпинного інноваційного розвитку система банківського регулювання повинна поступово переходити від практики запровадження формальних обмежень у діяльність банківських установ до більш ретельного контролю на-явності та ефективності їх внутрішніх систем ризик-менеджменту, побудова яких повинна орієнтуватися не тільки на національну економіку, а і на врахування впливу глобалізаційних процесів. Говорячи про особливості банківської інноваційної діяльності, слід зазначити, що банки, як і інші організації, в процесі її мають справу з об’єктами інтелектуальної власності (ІВ), в яких втілю-ються інноваційні рішення. Права інтелектуальної власності – це можливість, що надається законом, захистити свої досягнення (ре-зультати творчої, інноваційної діяльності або засоби індивідуаліза-ції – фірмові найменування та товарні знаки) від неправомірного використання конкурентами, що в умовах економічної боротьби на ринку є надзвичайно важливим. Специфічність основної маси ре-зультатів інноваційної діяльності банків – банківських продуктів та послуг, що мають нематеріальний характер, та вдосконалених бізнес-процесів – обумовлює особливості та проблеми захисту прав інтелектуальної власності кредитних інститутів. Теоретично можливі три варіанти захисту прав ІВ: патент, ноу-хау та авторські права. Патент надає виключну можливість автору на використання об’єкта інтелектуальної власності за своїм розсудом на протязі певного періоду часу. Дане право власника підтримується державою і захищається юридично. Отримання патенту – це найбільш розповсюджений у сфері матеріального виробництва спосіб відшкодування витрат на створення інновацій, що передбачає і право заборонити використання захищених об’єктів іншими особами, які можуть отримати доступ до такого використання лише через ліцензійні угоди. Так, банки, що беруть участь у міжнародних платіжних системах, використовують назви останніх на території національних держав саме на підставі ліцензійних договорів. Недоліками даного варіанту захисту прав ІВ є дорожнеча та тривалість процесу патентування і підтримання його у силі. У сфері банківського бізнесу до цього методу поки що вдаються рідко, оскільки рівень відповідальності за порушення прав часто не відпо-відає збиткам, багато нововведень не є патентоспроможними та застарівають швидше, ніж буде отриманий патент. Основним об’єктом патентування у банківській сфері залишаються товарні знаки, а не винаходи, корисні моделі, промислові зразки. Найбільш серйозною перепоною для банків на шляху одержання патентів є вимога патентного законодавства більшості країн щодо наявності «технічного аспекту» нововведення. Незважаючи на те, що з 2006 року у Міжнародній патентній класифікації з’явилася нова група, в яку об’єднані системи обробки даних або способи, специфічні для фінансів (включаючи банківську справу, інвестиції, оподаткування, страхування), патентні відомства, зокрема, європей-ських країн та Японії продовжують включати до ознак патентоспро-можності винаходу наявність технічної основи, тобто обов’язкового використання комп’ютерів, електронних комунікацій або баз даних. Згідно російського законодавства правила і методи господарської діяльності не вважаються самостійними винаходами, а патенти також стосуються лише технічних сторін діяльності фінансових уста-нов. Лише Американське бюро патентів і торгових марок з 2005 року вже дозволило патентувати різні унікальні методи ведення бізнесу, що стосуються будь-яких операцій, у тому числі маркетингу банківських продуктів та послуг, головне, щоб вони мали «ясний, конкрет-ний та помітний результат». Разом з тим, незважаючи на зазначені складнощі, інтерес банків до патентного захисту інновацій зростає, і в усіх розвинутих краї-нах збільшується кількість запатентованих відкриттів у сферах фі-нансів, кредиту та страхування. Якщо за тридцять років (з 1971р. по 2000 р.) кількість виданих патентів, що були пов’язані з фінансови-ми операціями, у США склала всього 455, то тільки за 2006 р. було подано 1170 заявок на патентування інновацій у сфері кредитуван-ня, операцій з цінними паперами, електронних систем платежів, платіжних карт, управління розрахунковими технологіями, ризика-ми тощо. Найбільшу кількість патентів мають банки Citigroup, Bank of America та Merrill Lynch. В Україні, згідно Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», винаходом (корисною моделлю) вважається результат інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології. Винаходи відповідають умовам патентоздатності, якщо є новими і промислово придатними, що означає, що вони можуть бути використані у промисловості або в іншій сфері діяльності. Таким чином, українське законодавство не висуває умови обов’язково технічного характеру нововведення, що, теоретично, відкриває комерційним банкам можливості для патентного захисту інновацій. Проте реально їх активність у цьому відношенні є незначною. З одинадцяти зареєстрованих в Україні патентів на винаходи (корисні моделі), власниками яких є банки, дев’ять належать Приватбанку і по одному – Національному банку України та банку «Аркада». Запатенто-вані, в основному, способи і системи здійснення електронних розрахунків, віддаленого доступу до рахунків у банку, ідентифікації користувачів тощо. Єдиним дійсно фінансовим винаходом став спосіб захисту коштів довгострокових фінансових вкладень від впливу інфляції, запатентований у 2003 році банком «Аркада». На сучасному етапі більша частина інноваційних розробок комерційних банків стає комерційною таємницею стосовно ноу-хау (англ. know-how – знати, як (зробити)), тобто відомостей про спосо-би здійснення професійної діяльності, що мають реальну або потенційну фінансову цінність з огляду на невідомість та недоступність третім особам. Неправомірне використання ноу-хау тягне за собою майнову відповідальність, що включає компенсацію його власнику прямих збитків, упущеної вигоди та моральних збитків. Гарантом охорони ноу-хау виступають основи цивільного законодавства. Проте, зважаючи на прозорість банківського ринку та активне рекламування самими банками нових продуктів та технологій, інноваційні ідеї дуже швидко стають надбанням конкурентів. Комерцій-ні банки в інноваційній діяльності традиційно активно використо-вують бенчмаркінг, тобто метод еталонного співставлення, основне завдання якого полягає у знаходженні та застосуванні, адаптуванні до власних умов найкращих ідей, які вже реалізовані лідерами у певній сфері бізнесу. Все це призводить до суттєвого скорочення, порівнюючи з іншими секторами економіки, строків існування ін-новаційної монополії у банківській галузі. Так, у 2004 році український банк ВаБанк репрезентував ексклюзивний на той момент вклад «Дитячий» і навіть зареєстрував свої права на цей продукт, але це не завадило конкурентам через певний період запровадити аналогічні вклади, змінивши тільки назву. Подібна ситуація спостерігається і у операторів мобільного зв’язку: як тільки один з них розробляє і запроваджує новий тариф або нову послугу, інші відразу підхоплюють ідею, змінивши, у кращому випадку, їх назву. Нарешті, частина розробок, що супроводжують виникнення нового банківського продукту (аналітичні матеріали рекламної спрямованості, огляди ситуації на фінансових ринках, тарифи, комп’ютерні програми для дистанційного банківського обслугову-вання, WEB- сайти тощо) залишаються у відкритому доступі для клієнтів. Вони стають об’єктами авторських прав, які взагалі поширюються на всі витвори мистецтва, літератури, науки незалежно від засобу або форми їх вираження, головне, щоб останні були оригінальними. Відповідно до міжнародного та національного законодавства, набуття авторського права не потребує виконання яких-небудь формальностей, проте його існування повинно враховуватися банками для захисту своїх прав інтелектуальної власності. Наступною особливістю інноваційного процесу у комерційних банках є те, що він, як правило, не включає такої стадії, як фундаментальні наукові дослідження, тому і витрати на них практично відсутні. Що стосується дослідно-конструкторських розробок, то певні орієнтири щодо їх визначення надає Керівництво Осло, в якому зазначається, що R&D у банківській сфері можуть стосуватися математичних досліджень, що мають відношення до аналізу фінан-сових ризиків, розробок моделей ризиків для кредитної політики, експериментальної розробки нового програмного забезпечення для «домашнього банкінгу», розробки техніки дослідження поведінки споживачів з метою створення нових типів рахунків або банківських послуг, розробки систем електронного або Інтернет банкінгу, нових або суттєво покращених фінансових послуг (нові концепції рахунків, кредитування, страхування або інструментів заощаджень), розробок нових методів виміру споживацьких очікувань та преференцій тощо. Таким чином, акцент робиться не на визначенні конкретної форми R&D, а на мету – новизну, прогрес у банківській справі, що втілюється у створенні нового методу, техніки або технології, про-дукту або послуги. Особливо активно банки розробляють внутрішнє програмне забезпечення, що є відображенням конкуренції за інноваційні продукти та високу якість обслуговування клієнтів, раціоналізацію підго-товки звітності та роботи бек-офісу. Згідно інформації британського департаменту торгівлі та промисловості, у 2005-2006 роках п’ять англійських банків на ці цілі витратили 705 млн фунтів стерлінгів, а 119 компаній-розробників програмного забезпечення – 932 млн. Уперше два провідних банка – HSBC та Royal Bank of Scotland – по-трапили до рейтингу компаній, що витрачають найбільше коштів на дослідження та розвиток (R&D). Ці банки зайняли, відповідно, 11 та 13 місця, слідом за нафтовими гігантами Shell та British Petroleum. Проте це стало можливим тільки після прийняття в Європі нових стандартів фінансової звітності, що дозволило розглядати ці витра-ти саме як інноваційні. Разом з тим, дуже часто імпульси щодо впровадження технологіч-них інновацій у банківському секторі виходять з інших галузей – елек-троніки, телекомунікацій, розробки програмного забезпечення тощо, тобто є зовнішніми по відношенню до банківської системи. Зокрема, показовим у цьому відношенні є відкриття на початку 2007 року компанією Hewlett Packard (НР) центру банківських інновацій у Мілані, Італія. У реальній обстановці НР демонструє своє бачення того, як комерційні банки можуть застосовувати розроблені ним інформацій-ні технології для найкращого обслуговування клієнтів та підвищення ефективності операцій. Таким чином, у даній ситуації банки виступають не інноваційними лідерами, а імітаторами, що пристосовують сторонні винаходи для власних потреб. Тому основними видами витрат банків у процесі розробки нововведень стають витрати на придбання технологій та обладнання, на збирання, аналіз та відбір інформації, маркетингові дослідження, консалтингове обслуговування. Характерною особливістю інноваційної діяльності комерційних банків є взаємообумовленість інновацій. Вона проявляється, зокре-ма, у тому, що впровадження сучасних інформаційних технологій відкриває шлях до створення нових банківських продуктів та технологій обслуговування клієнтів. Прикладами останніх є смарт-картки як новий інструмент ідентифікації та здійснення платежів, cash-менеджмент як метод управління коштами клієнта, call-центри як форма обслуговування клієнтів, система управління взаємовід-носинами з клієнтами – CMR тощо. Банки часто здійснюють інновації на вимогу клієнтів, перш за все корпоративних, тому основну увагу вони приділяють не стільки новизні продукту, який, в принципі, достатньо швидко можна відтво-рити, скільки його унікальності для клієнта, підвищенню зручності та привабливості обслуговування. Що стосується продуктових інновацій для масових клієнтів, то їх впровадження у банківському бізнесі особливо вимагає наявності надійних джерел інформації, проведення кваліфікованих маркетингових досліджень, почуття ринку, відпрацювання досконалої операційної техніки, визначення каналів збуту, оскільки, на відміну від інших сфер виробництва, тут практично неможливо провести лабораторні дослідження або експериментальні розробки. Помилкові інноваційні рішення неможливо просто вилучити з ринку, вони продовжують діяти до закінчення терміну банківських договорів. Тому українські банки, як, до речі, і банки інших пострадянських країн, більшою мірою концентруються на інноваціях, що спрямовані на створення нових потреб, активно запозичуючи при цьому зарубіжний досвід.
4. Інноваційні стратегії комерційних банків У сучасних умовах інноваційну діяльність будь-яких компаній, у тому числі і комерційних банків, неможливо уявити без визначення та структуризації їх інноваційних стратегій. Поняття «стратегія» – грецького походження. Первісно воно мало військове значення і означало «мистецтво генерала» знаходити шляхи до перемоги. Стратегія передбачає наявність мети та засобів її досягнення. Стратегія банку як програма дій, що спрямована на формування та утримання довгострокових конкурентних переваг на цільових ринках, відображає кількісні цілі розвитку банка та ті його внутрішні зміни, які повинні відбуватися для збільшення конкурентоспроможності. Необхідно розрізняти загальну корпоративну стратегію банка та її окремі складові – функціональні стратегії: фінансову, маркетингову, інформаційну, у тому числі і інноваційну, яку можна визначити як генеральну лінію поведінки компанії з приводу використання інновацій в її діяльності. Слід відмітити, що стратегія розвитку організації, як узагальнюючий план дій з досягнення певної мети, одночасно визначає та орієнтує стратегію управління інноваціями, тобто задає основи її формування і сутність. У свою чергу, інноваційна стратегія у динамічному зв’язку поглиблює, уточнює і сприяє реалізації корпоративної стратегії, створюючи з неї інтегроване ціле. Всі інноваційні стратегії формуються на основі системи цінностей компанії. Зрозуміло, що декілька навіть схожих кредитних інститутів оберуть різні шляхи досягнення тих чи інших поставлених цілей. Взагалі рішення про вибір певної інноваційної стратегії ухвалюється після визначення можливих типів стратегії та в результаті проведення цілого комплексу заходів з критичної оцінки сильних та слабких сторін банку (SWOT- аналіз). При цьому необхідно враховувати, що поточна ситуа-ція постійно змінюється, наявна інформація застаріває, тому в існуючі плани розвитку неминуче потрібно вносити корегування. При формуванні інноваційної стратегії на основі даних SWOT-аналізу необхідно враховувати, що зовнішні можливості та загрози можуть взаємно трансформуватися, раптово проявляючись протилежністю. Невикористані можливості перетворюються у загрози за умови, що їх використає конкурент, у той же час усунута загроза надасть перевагу перед конкурентами, якщо останні не зможуть її подолати. У економічній літературі існують різні класифікації інноваційних стратегій компаній, що можна застосувати і до діяльності комерційних банків. Одним з перших свій погляд на цю проблему висловив вже згадуваний нами угорський вчений Б. Санто, який зазначав, що корпоративні інноваційні стратегії можна класифікувати за предметним змістом та за «менеджерською поведінкою», тобто за характером. За предметним змістом вони розрізняються у залежності від ви-дів інновацій, що планується впроваджувати, – продуктові, сервісні, технологічні, бізнес-процесні, організаційні тощо. Також виділяється стратегія в області досліджень та розробок (R&D), якщо така діяльність присутня у банку. За характером, інноваційні стратегії поділяються на: - традиційну, коли банк не прагне ні до чого іншого, ніж підтри-мання якості надання існуючих послуг. У сучасних умовах, коли банківські ринки є ринками покупця, а не продавця, така пове-дінка є гарантією того, що через деякий час банк опиниться на узбіччі економічного життя. Фактично, це є варіантом практич-ної відсутності інноваційної стратегії; - «опортуністську», в іншому варіанті – сегментну, коли банк шукає ідеї таких продуктів, впровадження яких не потребує значних витрат і дозволить певний час домінувати на максимальній частці невеликого ринку. Застосування цієї стратегії зумовлено бажанням уникнути прямої конкуренції з провідними фінансо-вими інститутами у сфері стандартних послуг. У той же час у врахуванні спеціальних запитів споживача перевага знаходиться на боці того банку, який займається їх вивченням і задово-ленням. Пошук та використання таких «ніш» надання послуг вимагає глибокого знання ринкової ситуації, високого технологічного розвитку та адаптаційних властивостей. Прикладом застосування сегментної стратегії може служити діяльність багатьох невеликих американських банків, які стабільно утримують регіональні ринки, надаючи своїм послугам відтінок задоволення потреб саме місцевих громад; - імітаційну, коли запозичується оригінальний досвід лідерів або купуються ліцензії на використання певних технологій. Достатньо широко комерційні банки застосовують таку стратегію при вдосконаленні депозитного або розрахункового обслуговування клієнтів; - оборонну стратегію, що орієнтована на утримання конкурентних позицій на вже існуючих ринках, коли компанія не відчуває проблем збуту внаслідок відсутності конкуренції. Головна функція такої стратегії – підтримувати норму прибутку шляхом низьких витрат, зосереджуючи зусилля на забезпеченні максимального обсягу надання послуг для отримання економії на масштабі. Прикладом реалізації такої стратегії може бути запровадження карткових зарплатних проектів у невеликих населених пунктах, при наявності у них підрозділів потужного комерційного банку; - залежну стратегію, що у сфері банківського бізнесу характерна для філій банків, яким головні офіси передають інноваційні продукти з метою розширення сфери реалізації останніх; - наступальну, яка, як правило, поділяється на активну та помірну. Активна наступальна стратегія означає намагання стати першим, провідним, з інноваційної точки зору, кредитним інститутом на певному сегменті ринку або у певному регіоні. Метою цієї стратегії є максимальний прибуток, а характерною рисою – високий ризик. Для проведення активної наступальної стратегії необхідні: ефективно організований інноваційний процес, творчий потенціал працівників банку, керівництво, що мислить нетрадиційно і схильно до нових ідей, ґрунтовні маркетингові дослідження і гарне знання ринку, можливість розподілу ризиків. Уточнюючи ці умови, Білл Гейтс у своєї книзі «Бізнес зі швидкістю думки» зазначив: «Щоб випередити конкурентів, банк повинен мати інтелект. Я маю на увазі не тільки і не стільки високі розумові здібності співробітників банку. Мова йде про спроможність банка у цілому як організації ефективно використовувати кращі з ідей, що генеруються його співробітниками». Інноваційне лідерство на банківському ринку дає значні не тільки матеріальні, а і нематеріальні вигоди: зростання довіри до банку, покращення його іміджу, підвищення лояльності клієнтів тощо. Помірна наступальна стратегія забезпечує позиції «кращого другого», вона притаманна компаніям, які належать до «ранньої більшості», що слідує впритул за лідером. Її позитивні риси полягають у тому, що банк, уступаючи позицію лідера, запобігає виникненню гострого конфлікту з конкурентами і не робить помилок провідного інноватора при просуванні ним на ринок нового продукту. Мета цієї стратегії – уникнути високих ризиків і добитися стабільного прибутку, а дотримання її не є свідченням консерватизму або технологічної відсталості. Деякі банки спеціально підтримують деяке часове відста-вання і в результаті мають можливість проаналізувати проблеми, що супроводжують реалізацію продукту, хід конкуренції, думку спожи-вачів, підготувати вдосконалені рекламні матеріали тощо. Саме такої стратегії дотримувалися деякі великі українські банки при запровадженні масового споживчого кредитування на початку 2000-х років. Слід відмітити, що на початковому етапі розвитку банку миттєве формування наступальної стратегії не може розпочатися. Міра підготовленості кредитного інституту дозволяє застосовувати, швидше за все, традиційну, а потім – імітаційну політику. У той же час, від управлінських та фінансових можливостей банку, якісного розвитку колективу, амбіцій та компетентності керівництва залежить, як швидко він зможе перейти до застосування стратегії, заснованої на активному використанні власного потенціалу. З точки зору орієнтації на потреби клієнтів, у банківському менеджменті виділяються стратегії розробки інновацій, що можуть бути орієнтовані на попит (стратегія швидкого реагування) або на пропозицію нових продуктів (стратегія пропозиції). Стратегія швидкого реагування історично була першою, вона запроваджувалася з кінця 1970-х років і дозволила банкам вийти за рамки ролі тільки фінансових посередників, розширити базу прибутковості за рахунок комісійних доходів. Проте вона продемонструвала і певні проблеми банківської інноваційної діяльності. Парадоксально, але стрімке зростання асортименту фінансових продуктів та послуг, спрямоване на збільшення доходів банку, дуже часто на практиці приводило до протилежного результату. Виявилося, що чим більше продуктів, тим більше складнощів – у маркетингових проектах, у ро-боті з персоналом та клієнтами, у розробці бізнес-планів, відповідно, зростають операційні витрати, вимагається більш досконале програм-не забезпечення тощо. Надмірна диверсифікація, таким чином, може призводити і до скорочення прибутку. Розробка і реалізація інноваційної стратегії – відповідальний процес, що може призвести як до довгострокового зростання банку так, і до його занепаду. У цьому зв’язку великого значення набуває оцінка обґрунтованості стратегії, що повинна відповідати таким основним критеріям: - цілісності (стратегія не повинна містити взаємно несумісні цілі); - відповідності (стратегія повинна відповідати зовнішньому се-редовищу та змінам у ньому); - реалістичності (стратегія не повинна призводити до вичерпання ресурсів та виникнення проблем, що не розв’язуються). Безумовно, кожен окремий банк може паралельно застосовувати різні інноваційні стратегії для окремих сфер діяльності або асортиментних груп продуктів та послуг, що у сукупності формують корпоративну інноваційну політику, яка характеризується збалансованим ризиком. Керівництво банків повинно вибирати інноваційні стратегії з урахуванням тих тенденцій, які найбільше будуть впливати на їх діяльність у майбутньому. Це і різноманітні потреби певних демографічних груп, і внутрішні фінансові можливості, і можливості створення зовнішніх альянсів, і нові види ризиків, регуляторні впливи тощо. Кредитні інститути повинні відповідати зростаючим очікуванням клієнтів у питаннях зручності і ефективності взаємодії, впроваджуючи нові програмні продукти та бізнес-моделі, що зможуть працювати на стику фінансових послуг. Стати дійсно конкурентоспроможним може тільки той банк, який створення інновацій зробить нормою, стандартом свого існування. На думку західних фахівців, успішна інноваційна стратегія характеризується тим, що забезпечує такі очікувані результати, як диференціація, нейтралізація стратегій конкурентів або збільшення продуктивності. Для досягнення цього банк повинен: - застосовувати портфельний підхід до організації інноваційної діяльності, тобто постійно мати певний набір інноваційних ідей і проектів, які повинні регулярно переглядатися, щоб переконатися у найкращому розподілі ресурсів з точки зору довгострокових цілей; - бути готовим швидко змінювати стратегію. Постійно адаптуючи інноваційну активність до обставин, що змінюються, можливо використовувати потенціал зростання всюди, де він з’являється; - запроваджувати інноваційний менеджмент та формувати інноваційну культуру банку.
Тема 4. управління інноваційними процесами у сфері страхування
План лекційного заняття. 1. Сутність та види інновацій у сфері страхування. 2. Інвестиційні процеси та інноваційні складові організації страхового бізнесу. 3. Зміст страхового ринку як об'єкта інноваційного впливу держави на розвиток економіки 4. Шляхи розвитку посередництва на страховому ринку України.
1. Сутність та види інновацій у сфері страхування. Страхування в інноваційній сфері – це сукупність захисних заходів, до яких вдаються учасники для запобігання можливим збиткам від інноваційної діяльності, зумовленим економічними та іншими чинниками. • заміщення збитків у випадку появи несприятливої події; • покриття непрямих збитків, пов’язаних з проведенням інноваційної діяльності; • захист фінансових засобів, інвестованих в інноваційну сферу; • заміщення шкоди, що її спричинив страхувальник третім особам під час інноваційних процесів. Розглянемо суть техногенного страхування, оскільки він є інноваційним напрямом розвитку страхування та одним із інструментів екологізації економіки. Бачимо, що екологічне страхування виконує природоохоронну функцію і спрямоване на компенсацію збитків, завданих забрудненням довкілля. Екологічне страхування враховує опосередковані збитки, завдані громадянам (соціуму), економіці та довкіллю в процесі звичайної господарської діяльності і належить до підвидів страхування цивільної відповідальності, як зазначено в роботах. Збитки ж, завдані надзвичайними ситуаціями, мають прямий характер і компенсуються державою (суспільством). Техногенне страхування можна визначити як страхування майна юридичних чи фізичних осіб, особисте страхування та страхування відповідальності за шкоду, яка була завдана громадянам та юридичним особам внаслідок настання аварійного випадку, тобто НС. У такому разі техногенне страхування набуває надзвичайних (аварійних) рис й об'єднує в собі увесь комплекс збитків (прямих і опосередкованих). Сьогодні в Україні відсутня нормативно-правова база щодо техногенного страхування, оскільки воно не входить до переліку видів страхування в Законі Україні “Про страхування”, не передбачено в Цивільному кодексі України, а також не ухвалено спеціального закону про техногенне страхування. Основою правового механізму управління екологічним страхуванням є законодавство про охорону навколишнього середовища. Загалом Закон України “Про охорону навколишнього середовища” є першим серйозним досвідом застосування в Україні ринкового механізму вирішення екологічних проблем. Регуляторний механізм формується відповідним нормативно-правовим забезпеченням: накази; постанови; інструменти; методики. Сьогодні юридичні гарантії відшкодування збитків, завданих забрудненням довкілля та зниження якості природних ресурсів, належно не забезпечені цим механізмом. Отже, специфіка формування ринку страхових послуг із відшкодування техногенних збитків в Україні зумовлена нерозробленістю правової бази, відсутністю висококваліфікованих експертів та юристів, а також спеціальних методик з розрахунку тарифних ставок і резервних фондів. Ці особливості необхідно враховувати при визначенні строків страхування. Тому, на наш погляд, доцільніше було б починати техногенне страхування з короткострокового з поступовим переходом до довгострокового. Для страхування відповідальності на випадок забруднення НПС, на нашу думку, найефективнішим буде обов’язкове страхування як форма забезпечення страхового захисту інтересів третіх осіб (потерпілих). При майновому страхуванні фінансових збитків, зумовлених НС техногенного характеру, можна було б перейняти закордонний досвід „добровільно-обов’язкового” страхування, суть якого полягає в тому, що товаровиробник для отримання ліцензії на той чи інший вид діяльності, пов’язаної з потенційною екологічною небезпекою, зобов’язаний надати фінансову гарантію відшкодування збитку в межах раніше обумовленої суми. Отже, система ефективного страхового захисту інтересів держави, фізичних і юридичних осіб від техногенних ризиків може містити такі підвиди техногенного страхування: 1) страхування цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну екосистемам, а також третім особам в результаті настання техноло- гічного ризику; 2) страхування цивільної відповідальності природокористувачів за забруднення НПС, спричинення шкоди здоров'ю і майну третіх осіб; 3) страхування договірної відповідальності природокористувачів (водокористувачів, користувачів надр, лісокористувачів, землекористувачів); 4) страхування фінансових ризиків в частині страхування витрат на відновлення пошкоджених об'єктів, компонентів НПС (витрат на лісовідновлення, витрат на пожежогасіння тощо); 5) майнове страхування як природних, так і майнових, що опинилися в зоні НС, об'єктів (наприклад, страхування ризиків втрати, загибелі, пошкодження ділянок надр, ділянок лісового і водного фондів, об'єктів нерухомості переданих у користування або оренду); 6) страхування життя і здоров'я фізичних осіб від надзвичайних ризиків техногенного характеру; 7) особисте страхування інспекторів охорони лісових ділянок, морських акваторій, заповідників і національних парків та інших категорій службовців, що безпосередньо пов'язані своєю діяльністю з охороною НПС. Оцінюючи перспективи розвитку техногенного страхування, бачимо, що загалом страхування є однією з тих галузей економіки у якій за останні роки спостерігається зростання основних показників. Збільшилась кількість страховиків (у 2008 р. становила 475 компаній), рівень страхових виплат, який переважно є у 2 – 3 рази меншим від отриманих страхових премій. Істотним є приріст страхових резервів та кількості чинних договорів. Позитивною тенденцією є також зростання кількості наданих страхових послуг в Україні. Темпи збільшення страхових платежів продовжують випереджати темпи росту страхових виплат, намітилася тенденція значного збільшення сплачених статутних фондів, що свідчить про привабливість для інвестування страхового ринку як сфери, що динамічно розвивається, а також високої відповідальності страховиків за виконання зобов'язань перед страхувальниками. Як свідчать дані Держкомстату України, страхування — мало не єдина галузь економіки України, яка протягом останніх років має стабільний значний щорічний приріст обсягів наданих послуг. З урахуванням офіційного рівня інфляції обсяги ринку страхових послуг зросли цілком реально. Проте питома вага страхових платежів у всьому ВВП ще невелика (близько 1 %). Зазначимо, що техногенне страхування охоплює усі категорії страхових виплат: добровільне майнове страхування, обов'язкове страхування, добровільне страхування відповідальності, добровільне особисте страхування та страхування життя. Однак сьогодні техногенне страхування характеризується низькими темпами розвитку (за даними Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України), оскільки страхові платежі за обов’язковими видами страхування, що належать до техногенних видів страхування, переважно становлять менше від одного відсотка від загальної суми страхових платежів, отриманих страховими організаціями в 2006 р.. Отже, система управління техногенним страхуванням в Україні перебуває на початковому етапі свого формування та становлення, що свідчить про необхідність її розвитку в умовах глобалізації економіки України. На частку національного страхового ринку України сьогодні припадає лише до 0,01 % обсягу страхових послуг, що надаються на світовому страховому ринку та 0,05 % – в Європі. Це в 492 рази менше ніж у Німеччині; у 436 разів – ніж уФранції; у 16 разів – ніж уПольщі; у 14 разів – ніж у Росії. Серед негативних тенденцій розвитку цього виду страхування є відсутність системи збирання даних у формі статистичної звітності. Якщо стан екологічного страхування в Україні можна аналізувати за трьома видами страхування: 1) страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, якої може бути заподіяно пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки; 2) страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів; 3) страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів, які внесені до статистичної звітності, то стосовно техногенного страхування ситуація складніша: його види необхідно вибирати із підвидів майнового страхування, особистого страхування тощо. Отже, аналіз стану техногенного страхування в Україні показав, що цей вид страхування перебуває на стадії формування, є перспективним і потребує розроблення ефективних механізмів його формування. 2. Інвестиційні процеси та інноваційні складові організації страхового бізнесу. Страхування є складовою частиною фінансової системи. Його органи сприяють формуванню грошових ресурсів, відшкодуванню збитків, заподіяних природою, допомагають накопичити, зберегти частину коштів населенню. Нині стан страхового ринку в Україні відображає суперечливі процеси, характерні для сучасної економічної та політичної ситуації в країні, - колосальна потреба у страхових послугах найчастіше не може бути задоволена страховими органами. Досить сказати, що не більш як 5 % у сфері виробництва і споживання охоплені страхуванням, а в галузях видобувної промисловості ще менше. Разом з тим ринок України, що формується, створює об'єктивні умови для активного розвитку страхового бізнесу, появи різноманітних страхових організацій. Цьому сприяє й розвиток підприємництва, зорієнтованого на потреби населення, підприємств, комерційних організацій. Тому нині перед страховими організаціями постала проблема надання клієнтам якісно нових страхових послуг, таких як захист майна підприємців і їх фірм, ризиків, пов'язаних з впровадженням нових технологій, страхування будівельно-монтажних, екологічних, комерційних, фінансових, виробничих та інших ризиків, від безробіття, пенсійне страхування. Ці та багато інших видів послуг потрібно узаконити, тому необхідна нова страхова система, яка була б закріплена у законодавчих актах. Поки що в Україні ще не прийняті закони про демонополізацію страхування. Незважаючи на це, в 1994 р. в Україні функціонувало 650 страхових компаній, у тому числі з страхування підприємницького ризику- 120. Недержавні страхові компанії вже сьогодні створили відчутну конкуренцію держстраху, що виявляється у видах комерційного страхування, які надаються новим клієнтам. Відповідно до засновницьких документів і отриманої ліцензії альтернативні страхові компанії можуть здійснювати такі види страхування: особисте - страхування життя від нещасних випадків, медичне страхування; майнове - страхування засобів наземного, повітряного, водного транспорту, вантажів та інших видів майна, фінансових ризиків; відповідальності - страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та інших видів відповідальності; перестрахування - страхування одним страхувачем на визначених угодою умовах ризику виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником в іншого страхувача (перестрахувача); обов'язкове - види страхування, якщо право на проведення їх не передбачено законодавчими актами. Таким чином, поряд з державним розвивається страхування комерційне, альтернативне. В цілому це позитивно відбивається на розвитку страхування, оскільки воно працює на економіку і являє собою фінансові, тобто економічні відносини, в яких беруть участь дві сторони (два суб'єкти). Одна сторона (суб'єкт) - це страхове товариство (приватне або державне), яке називається страхувачем. Страхувач відпрацьовує умови страхування, пропонує їх своїм клієнтам - юридичним (підприємствам, організаціям, установам) та приватним особам. Якщо клієнтів влаштовують ці умови, то вони підписують договір за встановленою формою і роблять страхувачу внески згідно з договором. У світовій практиці він називається страховим полісом. Друга сторона (суб'єкт) цих економічних стосунків - це юридичні або приватні особи - страхувальники. У випадку, передбаченому страхуванням (стихійне лихо, нещасний випадок тощо), при якому страхувальнику завдано шкоди (економічної або здоров'ю), страхувач відповідно до умов договору, сплачує страховку (страхову премію, страховий внесок). Суму коштів, яка накопичується у страхувача, називають страховим (резервним) фондом. При державному страхуванні утворення і використання цього фонду перебуває у віданні державної системи страхових органів - Держстраху. Цей фонд є одним з централізованих грошових резервів держави. В разі альтернативного страхування - утворення і використання страхового резервного фонду перебуває у віданні страхової компанії. Отже, страхування - це економічні відносини, в які його суб'єкти -страхувачі та страхувальники - вступають у процесі створення спеціального фонду (об'єкт страхових відносин), що використовується страхувачем при сплаті грошей страхувальникам. При цьому слід підкреслити, що економічне страхування юридичних і приватних осіб як державою, так і страховими компаніями є найважливішою складовою частиною соціального забезпечення працюючого і непрацюючого (у тому числі безробітного) населення. Підприємцю без страхування працювати складно і він дедалі частіше звертається за послугами до страхових компаній. І потрібно сказати, що в основному пріоритет віддається недержавним структурам. Разом з тим новостворені страхові комерційні організації, не маючи досвіду роботи, достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів, часто відлякують підприємця і змушують його знову звертатися до Держстраху. Розуміючи це, ряд страхових організацій („Омета Ін-стер", „Аско" та ін.) розпочали підготовку власних кадрів для роботи в своїх установах. Не маючи фундаментальної державної та підприємницької підтримки, страховий ринок, як елемент ринку України, формується поспіхом, з масою деформацій і помилок, які потрібно буде виправляти у майбутньому. Страховий ринок - це особливе соціально-економічне середовище, сфера економічних відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає страхова послуга, формуються попит та про-позиції на неї.
Страховий ринок може бути охарактеризований за територіальною і галузевою ознакою: 1. За територіальною: а) внутрішній (регіональний) - представлений страховими компаніями, що визначають попит та пропозицію на страхову по- слугу в межах регіону; б) зовнішній (національний) - представлений страховими компаніями, що визначають попит та пропозицію на страхову по- слугу як на регіональному ринку, так і за його межами; в) світовий (міжнародний) - представлений страховими компаніями, що визначають попит та пропозицію на страхову по- слугу в масштабах світового господарства. 2. За галузевою: а) ринок страхування життя та здоров'я і ринок страху- вання майна і відповідальності (США); б) ринок страхування життя та страхування видів, інших ніж страхування життя (країни, інші ніж США); в) ринок перестрахування. Сучасний страховий ринок формується в умовах економіч-ної стабільності і поступового поліпшення базових макроеконо-мічних показників, зокрема, росту валового внутрішнього проду-кту, низьких темпів інфляції, стабільності національних валют, що дає можливість забезпечити динамічний його розвиток.
Можна виділити таки основні тенденції розвитку світового ринку страхових послуг: 1. Інтернаціоналізація і глобалізація страхового бізнесу. Ознаками глобалізації страхового ринку є прискорення концент-рації страхового капіталу, зменшення кількості страховиків і перестраховиків на національних страхових ринках, а також актив-ний процес купівлі акцій і злиття страхових компаній різних країн. У сучасній страховій діяльності беруть участь численні міжнародні страхові і перестрахові організації, що володіють розви-нутою мережею філій, дочірніх компаній і представництв у різних країнах світу. Саме ці організації є визнаними лідерами сьогоднішнього ринку. 2. Уніфікація регулювання страхового бізнесу. Інтернаціоналізація страхового бізнесу, у свою чергу, потребує уніфікації його регулювання. Європейські країни, що раніше від інших підключилися до формування глобального страхового ринку, випередили всі інші країни на шляху уніфікації його регулювання. Єдиний страховий ринок Європейського Союзу ґрунтується на прийнятті і виконанні Директив, що видаються окремо по страхуванню життя і ризиковому страхуванню. Завдяки уніфіковано-му законодавству у сфері регулювання діяльності фінансових інститутів стало можливим створення єдиної території взаємного надання страхових послуг без юридичного оформлення комерційної присутності на території даної країни (реєстрації філій або дочірніх організацій), що ще більше сприяло глобалізації і концнтрації страхового капіталу. 3. Інтегроване регулювання. Виникло внаслідок об'єднання страхового бізнесу і інших фінансових інститутів у рамках єдиних фінансових груп, з'єднання страхового капіталу з банківським, надання комплексних фінансових послуг. Воно припускає рівнобіжне регулювання і страховиків, і інших, зв'язаних з ними фінансових інститутів, а також поступове об'єднання систем кон-тролю, спільні дії органів страхового і банківського нагляду, податкових органів і т.п. Природно, у міру розвитку страхового ри-нку і його інтеграції з іншими фінансовими ринками, роль інтегрованого регулювання буде зростати, а коло застосовуваних у ньому методів - розширюватися. 4. Зростання потреб клієнтури. Об'єктивно високі стандарти життя населення в розвинутих країнах впливають на формування підвищених вимог до страхового обслуговування, тобто страхові компанії постійно вдосконалюють систему аквізщії страхових послуг, збільшують витрати на маркетингові дослідження. 5. Застосування нових інформаційних технологій. Ком-п'ютеризація збору й обробки інформації значно знижує трудомісткість, зменшує потік паперової документації, підвищує оперативність і точність прогнозування. Сучасні страхові компанії активно використовують програмні продукти для удосконалення системи управління, збільшення обсягів продажів страхових про-дуктів. Страхові компанії активно задіюють електронну мережу Internet для аквізиції страхових послуг. Активно здійснюється також впровадження в страховий бізнес кредитних карток. Основною структурною ланкою страхового ринку виступає страхова компанія. Страхова компанія - це історично визначена суспільна фо-рма конструювання страхового фонду, що має відособлену струк-туру, основним предметом діяльності якої виступає укладання та обслуговування договорів страхування. Страхові компанії можна класифікувати за деякими ознаками: а) за способом організації страхового фонду: - приватні; - акціонерні (корпоративні); - взаємні; - державні; б) за характером операцій: - спеціалізовані; - універсальні; в) за зоною обслуговування: - місцеві; - регіональні; - міжнародні. Проведені соціально-економічні дослідження свідчать про те, що останнім часом спостерігається розвиток ринку страхування в Україні як за кількісними показниками, так і за якістю послуг. Серед позитивних чинників розвитку страхового ринку України спостерігаються: - поступове зростання доходів населення з тенденцією до подолання низького рівня платоспроможності; - підвищення зацікавленості юридичних і фізичних осіб у захисті своїх майнових інтересів; - збільшення кількості прибуткових підприємств; - розвиток ринків фінансових послуг (у тому числі фондово-го ринку) і формування національної системи іпотечного креди-тування; - впровадження системи недержавного пенсійного забезпечення.
Український страховий ринок пропонує все більш різноманітний асортимент страхових послуг, про що свідчить, зокрема, значно більший перелік форм страхового захисту як обов'язкового, так і до-бровільного страхування. Страхування в Україні сьогодні на 96,2% представлене ризиковими видами. Страхувальники на 78,7% - юридичні особи. Частка страхування в ВВП постійно зростає, хоча досі є великим сектор страхування фінансових ризиків. Фахівці відмічають також недостатній рівень капіталізації страховиків у порівнянні з банківським сектором. Досить велика кількість страхових компаній в Україні є кептивними. Кептиви - акціонерні страхові компанії, що обслуговують переважно корпоративні страхові інтереси засновників - суб'єктів господарської діяльності, що входять до складу концернів або фі-нансово-промислових груп. Кептив може організовуватися як дочірня компанія. Перевагою організації кептіва є максимальне охоплення великого сегмента страхового ринку у сфері інтересів даного суб'єкта господарської діяльності. На українському страховому ринку кептивні страхові компанії представлені в достат-ній кількості, що пояснюється можливістю ізольованої роботи і практичною відсутністю конкуренції з боку інших страховиків у даному секторі ринку. Наприклад, метою утворення кептивної страхової організації крупним банком є, насамперед, забезпечення інтересів банку у сфері страхування фінансових ризиків. Така страхова компанія надає страхові послуги банку-засновнику та його клієнтам на пільгових умовах. Це надає перевагу банку щодо тарифів на страхові послуги, дає можливість контролю над фінансовим ста-ном страховика та страховими операціями. Прикладом таких ор-ганізацій в Україні є заснування АКБ „Промінвестбанк" та АКБ „Надра" власних страхових компаній - відповідно, АСК „Век-сель" та ЗАТ СК „Надра". Серед позитивних чинників членства України в COT для страхового ринку фахівці виділяють: - підвищення капіталізації галузі; - залучення іноземних інвестицій; - розвиток інфраструктури; - зростання якості страхових послуг; - зниження страхових тарифів; - оптимізація грошових потоків при перестрахуванні та лі-квідація тіньових схем. Серед можливих негативних наслідків прогнозують: - поглинання іноземними страховиками вітчизняних ком-паній; - можливість монополізації страхового ринку; - втрата контролю над страховими резервами та інвестиці- ями страховиків. Таким чином, держава повинна розробити продуману стратегію для забезпечення інтересів національних страховиків та страхувальників у процесі затвердження України як європейської держави. Сучасний етап розвитку вітчизняного страхового ринку характеризується процесом концентрації капіталу й об'єднання страховиків на основі єдності комерційних і методологічних ін-тересів з делегуванням окремих повноважень і централізованим регулюванням діяльності кожного учасника. Одним з перспективних напрямків концентрації капіталу є створення страхових груп. Основними завданнями створення страхових груп є: - розробка і реалізація єдиної стратегії розвитку страхування і проведення єдиної економічної, інвестиційної і соціальної політики учасниками корпорації; - розробка і виконання спільних програм, спрямованих на створення умов для ефективної комерційної діяльності всіх учасників; - організація централізованих резервних фондів. При здійсненні страхової діяльності учасники страхових груп використовують, як правило, єдині правила страхування і страхові продукти, а також єдину систему страхових тарифів. У більшості країн світу страховики мають право створювати професійні об'єднання, що ставлять метою захист інтересів своїх членів, а також співробітництво з іншими організаціями і об'єднаннями з питань, що представляють спільні інтереси. За своїм статусом страхові об'єднання не повинні здійснювати комерцій-ної діяльності. Відповідно до Закону України «Про страхування» страховики мають право на створення союзів, асоціацій та інших об'єднань для координації діяльності і захисту інтересів своїх членів, якщо це не суперечить чинному законодавству. В Україні найбільшим об'єднанням страховиків є Ліга страхових організацій України (ЛСОУ). ЛСОУ - це організація некомерційного типу, що не має ста-тусу юридичної особи, діє на принципах самоврядування і само-фінансування. ЛСОУ не є вищим або законодавчим органом сто-совно страховиків. Постанови даної організації носять характер рекомендацій. ЛСОУ не несе відповідальності щодо зобов'язань своїх членів. Членами ЛСОУ виступають близько 100 страхових компаній. Основні напрями діяльності ЛСОУ: - сприяння розробки рекомендацій з удосконалення страхового законодавства і методології страхування; - експертна оцінка нормативних актів, законопроектів, державних програм у сфері страхування; - захист інтересів членів організації в державних і цивільних установах; - підвищення кваліфікації членів ЛСОУ шляхом проведення семінарів, конференцій щодо ознайомлення з практикою зарубіжного страхового бізнесу. В Україні функціонують такі організації страховиків, як Моторне (Транспортне) страхове бюро, Морське й Авіаційне страхові бюро. Основні функції даних організацій: - координація діяльності страховиків, що проводять дані види страхування; - спільні дії, спрямовані на організацію перестрахування ризиків за кордоном; - розробка разом із зацікавленими організаціями системи заходів щодо зниження ризику автотранспортних ризиків, ризи-ків морських і авіаційних перевезень. Крім позитивних, в Україні існують також негативні фактори, що стримують розвиток страхового ринку, а саме: - низький рівень платоспроможності населення; - недосконалість захисту прав споживачів страхових послуг; - неузгодженість багатьох положень діючого законодавства; - відсутність правового регулювання діяльності страховиків у сфері обов'язкових видів страхування; - недостатність надійних фінансових інструментів для інвес-тування; - надмірна кількість страхових компаній і недостатній рі-вень капіталізації страховиків, а також слабкий розвиток націо-нального перестрахового ринку; - використання страхового ринку суб'єктами господарюван-ня для оптимізації оподатковування; - недостатній рівень кадрового і наукового забезпечення страхового ринку; - низький рівень страхової культури населення.
3. Зміст страхового ринку як об'єкта інноваційного впливу держави на розвиток економіки Страховий ринок – це особливі соціально-економічне середовище і сфера економічних відношень, де об’єктом купівлі-продажу (товаром) є страхова послуга, формуються попит і пропозиція на неї. Основна мета страхового ринку – забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення через продаж специфічної фінансової послуги (страхової гарантії), що здійснює матеріальну компенсацію шкоди (збитку), яка заподіяна майновим інтересам страхувальників у результаті настання подій, що називаються страховими випадками. Страховий ринок можна розглядати і як особливу систему організації грошових відносин із формування і розподілу страхового фонду, щоб забезпечити страховий захист суспільства за допомогою створення структури страхових організацій, які беруть участь у продажу відповідних страхових послуг. Страховий ринок може бути охарактеризований за територіальним і галузевим (видовим) принципом. У територіальному аспекті можна виділити: • внутрішній (місцевий) страховий ринок; • національний (зовнішній) страховий ринок; • міжнародний (світовий) страховий ринок. Внутрішній страховий ринок – місцевий ринок, де є безпосередній попит на страхові послуги з боку клієнтів, що може бути задоволений конкретними страховиками. Національний (зовнішній) страховий ринок – той ринок, який перебуває у межах певної держави, охоплює декілька внутрішніх ринків і до структури якого належать багато страхових компаній, котрі діють як у межах держави, так і за кордоном. Міжнародний (світовий) страховий ринок – це пропозиція і попит на страхові послуги у масштабах світового співтовариства. За галузевою (видовою) ознакою виділяють ринки: • особистого страхування; • майнового страхування; • страхування відповідальності; • страхування економічних ризиків; • перестраховування. Кожний із видових ринків можна поділити на відособлені сегменти: ринок страхування від нещасних випадків, вантажів і т.д. Ринкова економіка грунтується на свободі вибору продавця і покупця. Вільна гра попиту і пропозиції в умовах ринкової економіки стимулює появу таких страхових послуг, що об’єктивно потрібні страхувальнику. Свобода ціноутворення, виражена у тарифних ставках на страхові послуги, створює умови для конкуренції між страховиками. Страховий ринок представляє всю сукупність економічних відносин, що виникають при купівлі-продажу страхового продукту, і реалізує прямі відношення між страховиком і страхувальником за допомогою наповнення змісту страхової послуги конкретними товарно-грошовими відносинами. • коштів, що використовуються для формування страхового фонду для відшкодування збитків страхувальників після настання страхових випадків; • коштів, що потрібні для реалізації страхової послуги; • коштів, що формують прибуток страховика. Закон вартості, діючи у ринковій економіці, проявляється у наявності на страховому ринку послуги за ціною, що сформована на основі співвідношення попиту і пропозиції. При цьому очевидно, що ринкова ціна на страхову послугу повинна бути однакова для всіх страховиків, діючих на цьому ринку. Тому для завоювання ринку, забезпечення незалежності від конкурентів і збільшення прибутковості страхової діяльності потрібне зниження рівня індивідуальної вартості страхової послуги конкретного страховика щодо її ринкової вартості. Сучасний стан страхового ринку характеризується зростанням чисельності страхувальників значною мірою за рахунок юридичних осіб. Пояснюється така ситуація досить низьким рівнем доходів населення України. Приблизно 3% громадян України є достатньо платоспроможними, щоб користуватися страховими послугами. Страховий ринок України пропонує все ширший асортимент страхових послуг, про що свідчить, зокрема, значно ширший перелік форм страхового захисту як обов'язкового, так і добровільного страхування. Найбільшим попитом на страховому ринку України користуються послуги з добровільного страхування майна. Його частка в загальному обсягу страхових послуг становить 71%. Але, як свідчать експерти, застрахованими в Україні є всього близько 10% ризиків, тоді як у більшості розвинених країн світу їх частка становить 90—95%. Незважаючи на номінальне зростання обсягів страхових послуг, страхування як галузь економіки забезпечує перерозподіл всього 1,2% ВВП, тоді як у розвинених країнах світу цей показник коливається в межах 8—12%. В Україні проживає приблизно 7% населення Європи, а частка вітчизняного страхового ринку в загальноєвропейському обсязі страхових послуг становить усього 0,06%. Станом на 31 березня 2001 р. на ринку України пропонували страхові послуги 291 страховик. Тільки 50 із них мали сплачений статутний фонд, еквівалентний 500 тис. євро. Більше 70% страховиків мають статутний фонд менший, ніж 500 тис. грн. У середньому в Україні сплачений статутний фонд страхової компанії становить близько 2,3 млн. грн, а власний капітал — 4,3 млн. грн. Ці дані свідчать про низький рівень платоспроможності самих страховиків, що знижує довіру до них потенційних страхувальників. Із сказаного вище можна зробити такі висновки: Розвиток страхового ринку України є нагальною потребою, зумовленою зростанням рівня невизначеності та ризиковості економічних, політичних, соціальних та екологічних процесів. Можливості стрімкого розвитку ринку страхових послуг в Україні обмежені такими чинниками:
4. Шляхи розвитку посередництва на страховому ринку України. Інфраструктура страхового ринку це система посередників, які прямо або побічно здійснюють на ринку роботу, спрямовану на обслуговування продавців і покупців страхових послуг. Посередники можуть здійснювати послуги і виконувати роботи на різних етапах створення і реалізації страхового продукту, а також сприяти страховикам і страхувальникам у здійсненні ними тієї або іншої нестрахової діяльності. Якщо посередники виконують роботи і послуги першого напряму, то їх називають страховими. До складу страхових посередників входять прямі посередники (страхові агенти і брокери), що беруть участь безпосередньо в процесі продажу страхового продукту, і непрямі страхові посередники, що беруть участь у формуванні якісних характеристик страхового продукту, але не беруть участі у його реалізації. Посередників, що виконують роботи другого напрямку, на-зивають нестраховими. До них відносять посередників, що про-понують різного роду консультаційні, рекламні, інформаційні, кредитні, юридичні й інші послуги. Страхові агенти - громадяни або юридичні особи, що ді-ють від імені і за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності (укладання і обслуговування договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодуван-ня). Діють в інтересах страховика за комісійну винагороду на підставі агентської угоди, що повинна містити: - права та обов'язки сторін; - умови взаєморозрахунків між сторонами; - відповідальність сторін за невиконання договору й ін. Основними обов'язками страхового агента є: - перерахування страховику премій, отриманих від страху-вальника, протягом двох робочих днів після одержання; - оформлення договору страхування протягом одного робо-чого дня після одержання премії; - подекадне надання страховикові відомостей про укладені договори страхування і суми отриманих премій. Якщо агент порушує умови угоди, страховик зобов'язаний відповідно до діючого страхового законодавства перервати дію такої угоди на три і більше місяців. На сучасному етапі розвитку страхових відносин в індустріально розвинутих країнах роль страхових агентів часто викону-ють банки, поштові відділення, транспортні компанії (наприклад, при здійсненні обов'язкового страхування від нещасних випадків на транспорті), нотаріальні контори, туристичні агентства і т.д. Дані організації поряд з послугами за своєю основною діяльністю пропонують клієнтам укладання договорів за визначеним видом страхування. Взаємини між страховиком і страховими агентами -юридичними особами регулюються укладанням генеральних угод про співробітництво або спеціальними контрактами. Страхові брокери - громадяни або юридичні особи, зареєс-тровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької ді-яльності, що здійснюють посередницьку діяльність на страхово-му ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика(перестрахувальника). Основними завданнями посередницької діяльності страхового брокера на користь страхувальника (перестрахувальника) є: - визначення потреб страхувальника в захисті своїх інте-ресів (облік специфіки страхового ризику); - допомога в розробці договору страхування (консультації з ризик- менеджменту); - пошук страховиків, що відповідають вимогам страхуваль-ника; - ведення переговорів і укладання договорів страхування за дорученням страхувальника; - проведення розрахунків за договорами страхування; - підготовка документів для врегулювання збитків за стра-ховим випадком. Страховий брокер, так само як і страховий агент, діє на під-ставі угоди. Брокерська угода, крім основних положень (див. «агентська угода»), містить перелік основних обов'язків страхового брокера: - укладання договору страхування на найбільш вигідних для клієнта умовах зі страховиком, що має стійке фінансове ста- новище; - володіння всією необхідною для укладання договору ін-формацією і надання її клієнтові за його першою вимогою. Страховий брокер звичайно має визначену кількість клієнтів (страхувальників), яких він представляє на страховому ринку. Брокер повинен постійно вивчати ринкову кон'юнктуру, мати найбільш повну і точну інформацію, що стосується рейтингів страхових компаній, нових тенденцій розвитку страхової індуст-рії, змін у законодавстві, що можуть вплинути на бізнес клієнта. Комісійна винагорода брокера відчисляється з премії, що належить страховій компанії, у якій розміщений ризик страхувальника. Розмір комісії регулюється законами ринку і законодав-чих положень тієї або іншої країни. Оскільки страхові посередники вступають у безпосередній контакт зі споживачами страхових послуг, необхідні контроль і регулювання їхньої діяльності з боку держави. Особливо це стосується функціонування страхових брокерів, тому що контроль за діями страхових агентів покладається на страхові компанії. У більшості країн законодавство, що регулює посередницьку діяльність у сфері страхування, передбачає тверді вимоги до рівня професійної підготовки, умов реєстрації посередників, необхідності фінансових гарантій покриття відповідальності, що виникає при здійсненні посередництва. До непрямих страхових посередників відносять актуаріїв, діспашерів (аджастерів), аварійних комісарів, сюрвеєрів і т.д. В Україні зареєстрована Асоціація страхових посередників. Основна її мета - сприяння розвитку інституту страхового посе-редництва в Україні. 3 розвитком страхового ринку України роль посередників буде постійно зростати, оскільки при цьому буде забезпечуватися відповідне поліпшення якості страхових продуктів за рахунок налагодження тісного взаємозв'язку між споживачами і виробниками. Через відсутність в державі ефективної політики щодо розвитку страхових посередників, високі податки, відсутність кваліфікованих кадрів у достатній кількості та низькому попиту на такі послуги, сьогодні в Україні ринок посередників слабкий і незначний, що можна вважати однією з ознак нерозвиненості ринку. Багато страхових компаній фактично не залишають ризик на своєму утриманні, перестраховують його в більших компаніях, а самі існують переважно за рахунок різниці між прямим та перестрахувальним тарифами. Актуальність проблеми зумовлена безпосередньо впливом страхових посередників на фінансовий стан споживачів страхових послуг, а тому ця діяльність має бути надійною та такою, що викликає довіру. Лише надійне страхове посередництво може стати більш важливим та досягнути поширення на ринку, таким чином стимулюючи розвиток приватного зростання. Для того, аби забезпечити надійність страхових посередників та сприяти їх розвитку, необхідними є належне регулювання та нагляд за їх діяльністю. Страховий посередник - одна із трьох головних дійових осіб на страховому ринку поряд зі страхувальником і страховиком. Страхова індустрія використовує різні типи посередників та їх комбінації. Посередницькі функції можуть виконувати: персонал страхових компаній, агенти, брокери, банки, туристичні агентства, відділення зв'язку, агентства нерухомості, автосалони. Згідно Закону України «Про страхування» страхові агенти - громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика та виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов'язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування). Вони є представниками страховика і діють в його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із страховиком. Страхові брокери - громадяни або юридичні особи, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика». Отже, діяльність страхових агентів і страхових брокерів багато в чому має спільні риси, але юридичний статус таких осіб різний. Страховий агент є уповноваженим страховика і діє згідно з агентською угодою на визначеній території. Страховий брокер, навпаки, є уповноваженим страхувальника або страхової компанії, що бажає перестрахувати ризики за взятими на себе зобов'язаннями. Клієнт доручає брокерові здійснювати всі необхідні дії, пов'язані з управлінням своїми договорами страхування і розміщенням їх у страховій компанії на вибір брокера. Незалежність брокера від страховика - ключова відмінність брокера від агента. Саме незалежність брокера є гарантом того, що він, обираючи страхову компанію для свого клієнта, керується виключно інтересами останнього. У різних країнах світу співвідношення між кількістю агентів та брокерів, що діють на страховому ринку, помітно різні. На одних ринках переважають агенти, на інших - брокери. Так, наприклад, нідерландський страховий ринок називають «брокерським», У Франції 42 % страхових продуктів зі страхування життя продається через банки. Брокери Великої Британії забезпечують 70 % страхування, відмінного від страхування життя, та 44 % страхування життя. У Німеччині 50 % ризиків у промисловості страхується за посередництвом кептивних брокерів, а 65 % страхування життя та автомобільного транспорту провадять страхові агенти. Має значення те, як історично розвивався страховий ринок у тій чи іншій країні, особливості законодавчої системи, національні традиції та деякі інші фактори. Страхові посередники все ще грають другорядну роль на вітчизняному ринку страхування. Проте, зростаюча роль класичного страхування, а також прихід до України іноземних страховиків разом з їх стандартами роботи може в недалекому майбутньому зробити професію страхового агента і страхового брокера однієї з найбільш поширених на ринку. В Україні, також як і у всьому світі, сполучною ланкою між страховою компанією і її клієнтом є страхові брокери, які представляють інтереси страхувальників, а також страхові агенти, які працюють на страховиків. Проте, по своїх кількісних характеристиках український ринок страхових посередників кардинально відрізняється від переважної більшості західних країн. Для більшої частини розвинених ринків характерним є той факт, що кількість брокерів значно перевищує кількість страхових компаній - пропорція часто складає 1:10 або навіть більше. В Україні ж спостерігається абсолютно протилежна ситуація - на 400 страхових компаній доводиться менше 80 страхових брокерів. Міжнародний досвід свідчить, що, зазвичай, страхові поліси розповсюджують не страхові компанії, а страхові посередники. Саме вони складають найбільший канал збуту страхових полісів у більшості країн Європейського Союзу, на який припадає 70-90% усіх страхових премій, зібраних страховиками. Натомість Україна значно відстає від країн ЄС щодо рівня залучення страхових посередників до розповсюдження страхових полісів. В Україні на страхових брокерів припадає 5% від загальних страхових премій, одержаних страховиками. Що стосується страхових агентів, то інформація щодо їх діяльності є ненадійною, але численні об'єктивні факти підтверджують їх доволі обмежену роль. Через важливе значення страхового посередництва для належного функціонування страхового ринку у 2002 році Рада міністрів Європейського Союзу суттєво покращила систему регулювання страхових брокерів та агентів, затвердивши Директиву "Про страхове посередництво". Регуляторні норми Директиви націлені на усунення бар'єрів для здійснення страхового посередництва в межах Європейського Союзу. Вони також спрямовані на покращення захисту прав споживачів та гарантування рівного підходу до регулювання усіх фізичних та юридичних осіб, які розповсюджують страхові послуги Зокрема, Директива містить спеціальні реєстраційні вимоги до усіх посередників на ринку, кваліфікаційні вимоги, котрі страхові посередники зобов'язані виконати до подання заяви на реєстрацію, а також особливі вимоги щодо надання інформації страховими посередниками їх клієнтам. Для України було б раціонально використати позитивний європейський досвід у сфері регулювання та нагляду за страховим посередництвом. Перш за все, через те, що практика ЄС є корисною і націленою на захист прав споживачів, а також через те, що Україна чітко визначила для себе пріоритети щодо ЄС. В останні роки на українському ринку з’явилося чимало фінансових посередників. Їхню появу фінансисти пояснюють бумом страхування. У 2007 році обсяг страхових премій, зібраних страховиками, збільшився майже на 30%. За оцінками платників, у 2007 році 10% полісів було продано через посередників. В 2008 році ринок фінансових посередницьких послуг в Україні збільшився в 1,5-2 рази. Брокери стверджують, за їх допомогою можна заощадити від 0,5 до 4% ефективної ставки за кредитом і 1-1,5% вартості страховки. Як відомо, поліси КАСКО і страхування житла коштують недешево. Середня ціна КАСКО на страховому ринку – від 6% до 10% ринкової вартості автомобіля, житлового поліса – 1-1,5% страхової суми. [4]. На страховому ринку діє близько 80 страхових брокерів. Переважна більшість страхових компаній знаходиться у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі. По декілька страхових брокерів є у Івано-Франківську, Маріуполі, Львові, Рівному, Луганську, Луцьку, Чернівцях, Черкасах, Севастополі, Полтаві, Броварах. В Україні більшість полісів приватного страхування пропонується споживачам безпосередньо страховими компаніями, тоді як на розвинутих ринках страхові поліси розповсюджуються, головним чином, через страхових посередників. Низький рівень посередництва перешкоджає поширенню приватного страхування серед населення. Для покращення цієї ситуації ми пропонуємо здійснити кілька кроків в сфері регулювання та нагляду. По-перше, для підвищення надійності страхового посередництва регуляторний орган страхового сектору (Держкомісія) повинна регулювати усіх посередників, котрі присутні на ринку. По-друге, потрібно чітко визначити ліцензійні вимоги для усіх страхових посередників щодо рівня їх професійної кваліфікації, репутації та фінансового стану, а також організувати їх центральний реєстр. Крім того, аби "вирівняти" умови діяльності страхових брокерів та страхових агентів, потрібно дозволити брокерам отримувати комісійну винагороду від страховиків. Насамкінець, щоб покращити захист споживачів та підвищити рівень суспільної довіри до посередництва, потрібно запровадити вимоги щодо надання інформації посередниками своїм клієнтам та передбачити обов'язкове страхування професійної відповідальності усіх страхових посередників. Послуги як страхових агентів, так і страхових брокерів мають вплив на фінансовий стан та інтереси споживачів страхових послуг, а тому їх діяльність має бути надійною та такою, що викликає довіру в суспільстві. Для сприяння безпеки страхового посередництва цю діяльність необхідно належним чином регулювати. На разі в Україні лише інститут страхового брокера є об'єктом сертифікації, ліцензування та реєстрації з боку державного органу регулювання. Однак, навіть кілька випадків негативного досвіду співпраці страхових клієнтів зі страховими посередниками буде достатньо, щоб дискредитувати інститут страхового посередництва та перешкодити його розвитку. Тому потрібно запровадити однакові умови діяльності для страхових агентів та брокерів, як це має місце у багатьох країнах. Обидва типи посередників необхідно регулювати та контролювати за однаковими правилами без застосування будь-яких преференційних чи дискримінаційних заходів проти будь-кого з них. Така політика надасть свободу та стимули ринку розвиватися таким чином, що саме ринкові механізми визначатимуть, хто зі страхових посередників займе домінуючу позицію на ринку . Для покращення розвитку страхового ринку і посередників на ньому у тому числі, необхідно перш за все вдосконалити законодавство, а саме: ввести сертифікацію і реєстрацію страхових брокерів та агентів, привести українське страхове законодавство у відповідність до вимог нової Директиви Євросоюзу. Необхідно також забезпечити притік відтворення висококваліфікованих кадрів, без яких неможливе вирішення серйозних задач, що стоять перед вітчизняним страхуванням для брокерського співтовариства, розробити ефективні заходи з активізації розвитку брокерської діяльності, створити відповідні податкові та інвестиційні умови, які сприяли б розвитку цієї сфери страхування, зменшити податковий тиск. За умови прийняття відповідних дієвих заходів страхові посередники зможуть зайняти достойне місце на страховому ринку в Україні уже в найближчі роки. Визначальними чинниками реформування ринку посередницьких послуг у сфері страхування є: 1) законодавчі засади, що регламентують функціонування фінансового та страхового ринків України; 2) стратегія інтеграції України до ЄС та Світової організації торгівлі, прийняті Україною міжнародні зобов´язання, що визначають напрями та умови гармонізованого розвитку страхового ринку в Україні; 3) прийнятні для України світові аналоги гармонізованого розвитку страхового посередництва, що сприяють позитивному вирішенню проблем у цій сфері; 4) власний досвід розвитку і функціонування страхового посередництва. Водночас формування стабільної нормативно-правової бази — найголовніша передумова ефективного розвитку страхового посередництва. Законодавство у цій сфері має становити єдину правову систему як за взаємною узгодженістю норм, так і за цілісністю нормативного регулювання діяльності у сфері страхування. Це можливо у разі реалізації заходів, метою яких є спрямування дій центральних, регіональних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також учасників страхового ринку та створення режиму найбільшого сприяння розвитку страхового посередництва в Україні. Страхові посередники — головна продуктивна сила страхового ринку. Саме від них залежить якість обслуговування страхувальників (застрахованих осіб, вигодонабувачів), надання страхових послуг їх безпосереднім споживачам. Тому одним із першочергових завдань є створення належних умов для розвитку страхового посередництва. Також серед основних завдань розвитку страхового посередництва нині традиційно виокремлюють: 1) удосконалення системи захисту інтересів споживачів страхових послуг, а також забезпечення споживачів масовими страховими послугами; 2) посилення державного нагляду та регулювання діяльності страхових посередників; 3) удосконалення механізму професійної відповідальності страхових посередників перед споживачами страхових послуг та страховими (перестраховими) організаціями; 4) приведення вітчизняного страхового ринку у відповідність до світових стандартів та рекомендацій ЄС; 5) інформаційно-аналітичне забезпечення страхового посередництва. Страхове посередництво — це врегульована нормами права господарська діяльність страхового посередника (страхового (перестрахового) брокера, страхового агента), що здійснюється на професійній основі з метою отримання винагороди (прибутку), тобто є підприємницькою.
Тема 5. управління інноваційними процесами в сфері інвестиційної діяльності
План лекційного заняття. 1.Суть, структура та функції інвестиційного ринку 2.Інструментарій державного регулювання інвестиційного ринку в Україні. 3.Стан нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності на ринку інвестицій України.
1. Суть, структура та функції інвестиційного ринку
Розглядаючи інвестиційний ринок через об’єкти інвестування, як це пропонує І.О. Бланк акцентуємо увагу на:
В економічній системі країни, що функціонує на ринкових принципах, інвестиційний ринок відіграє велику роль, яка визначається наступнимиосновними функціями:
1. Активною мобілізацією тимчасово вільного капіталу з різноманітних джерел.
2. Ефективним розподілом акумульованого вільного капіталу між численними кінцевими його споживачами.
3. Визначенням найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері.
4. Формуванням ринкових цін на окремі інвестиційні товари, інструменти і послуги, що найбільш ефективно відображають співвідношення між їх пропозицією і попитом, яке склалося.
5. Здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем інвестиційних товарів та інструментів.
6. Формуванням умов для мінімізації інвестиційного і комерційного ризику.
7. Прискоренням обігу капіталу, яке сприяє активізації економічних процесів.
2. Інструментарій державного регулювання інвестиційного ринку в Україні. Державне регулювання будь-якої господарської діяльності здійснюється в двох формах: в формі законодавства та у формі програм. Зміст державного регулювання інвестиційної діяльності, яка безпосередньо стосується реалізації проектів, розкривається через його функції, засоби та об’єкти. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: Створення правових основ функціонуванн ринку капіталу Формування стратегічних і тактичних цілей і пріоритетів Додержання соціальних цінностей Дотримання спрямованості інвестицій на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції Захист конкуренції регулювання цін на інвестиції Частковий перерозподіл доходів галузей і виробництв Регулювання зовнішніх інвестицій і валютного ринку Спрямування інвестицій на розвиток економіки Засоби державного регулювання інвестиційної діяльності Організаційно-правове перетворення структури управ-ління і форм власності Прогнозу-вання і розробка програм Податково-бюджетне регулювання Грошово-кредитне регулювання Цінове регулюванння Структурно-інвестиційне регулювання Антимоно-польне ре-гулювання Соціально-економічні норми і нормативи Екологічні норми і нормативи Адміністративне регулювання Загальна схема класифікації засобів державного ре-гулювання інвестиційної діяльності, що існують в Україні, орієнтована на створення правових основ функціонування ринку капіталу, формулювання стратегічних і тактичних цілей і пріоритетів, додержання соціальних цінностей, дотримання спрямованості інвестицій на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції, частковий перерозподіл доходів галузей і виробництв, регулювання зовнішніх інвестицій і валютного ринку, спрямування інвестицій на розвиток економіки і повну зайнятість. Держава через фінансову та грошово-кредитну політику може впливати на зміну співвідношення між інвестиційним по-питом і пропозицією, а значить, на величину норми доходу від інвестування. Принципи регулювання інвестування в Україні ви-значаються різними законодавчими актами - Законами України, Указами Президента, Декретами Кабінету Міністрів, інструктив-ними матеріалами Фонду Держмайна та Мінфіну України. За час незалежності нашої держави прийнято більше ста нормативних та законодавчих актів, які стосуються інвестиційної діяльності. Формування ефективної державної інвестиційної політики в першу чергу залежить від правильного визначення її суті. В сучасній економічній літературі не існує єдиного погляду на державну інвестиційну політику. Вона визначається як частина держа-вної економічної політики, спрямованої на забезпечення ефективної інвестиційної діяльності економічних агентів, або - як комплекс правових, адміністративних та економічних заходів, спрямованих на поширення й активізацію інвестиційних процесів. Перше визначення носить надто загальну форму; інше - зводить інвестиційну політику держави лише до її заходів. Доцільно розглядати державну інвестиційну політику як діяльність держави щодо визначення мети, основних завдань і пріоритетних напрямів розвитку інвестиційного процесу в країні та комплекс заходів, спрямованих на реалізацію поставлених завдань. В умовах дефіциту інвестиційних ресурсів складною проблемою державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних напрямів інвестування. В основі її вирішення мають лежати, з одного боку, раціональне співвідношення між короткостроко-вими та довгостроковими завданнями інвестиційної політики держави, з іншого - орієнтація на першочергове інвестування таких сфер економіки, розвиток яких може слугувати передумовою для забезпечення загального економічного розвитку. Завдання, передбачені державною інвестиційною політикою, повинні спиратися на комплекс заходів, які здатні забезпечити їх вирішення. Заходи - це способи застосування відповідних інструментів, за допомогою яких держава спрямовує поведінку економічних агентів на вирішення завдань щодо інвестиційного розвитку. Тому ефективність інвестиційно спрямованих заходів залежить від того, якою мірою вони здатні корелювати із завданнями, передбаченими інвестиційною політикою держави. Отже, державна інвестиційна політика визначає не лише мету, завдання і пріоритети державної діяльності в інвестиційній сфері, а й заходи, які мають забезпечити необхідні передумови для втілення цієї політики в життя. Останній елемент державної інвестиційної політики є лише іншим виразом інвестиційно спрямованого державного регулювання. Від ефективності держа-вного регулювання інвестиційної діяльності залежить дієвість інвестиційної політики держави. Адже, державне регулювання - це метод реалізації інвестиційної політики держави в умовах ринко-вих відносин, в основі якого лежить застосування правових, економічних та адміністративних інструментів, спрямованих на вирішення завдань державної інвестиційної політики. Держава здійснює регулювання інвестиційної діяльності в різних формах: 1. Створення сприятливих економічнихумов для розвитку інвестування. Податкова політика (податкові пільги). Амортизаційна політика (застосування методів прискореної амортизації). Розширення використання коштів населення та інших поза-бюджетних джерел. Розвиток можливостей використання застави при кредиту-ванні інвесторів. Розвиток фінансового лізингу. Створення умов суб'єктам інвестиційної діяльності для фо-рмування власних грошових фондів розвитку. 2.Пряма участь держави в інвестційній діяльності, здійснюваній у формі капітальних вкладень. Розробка, затвердження і фінансування інвестиційних проектів, здійснюваних за рахунок коштів республіканського бюджету, місцевих бюджетів. Надання на конкурсних засадах державних гарантій по проектах, які здійснюються за кошти республіканського та місцевих бюджетів. Випуск облігаційних позик для фінансування конкретних інвестиційних проектів. 3.Непрямі форми державного регулювання інвестційної діяльності. Регулювання бюджетної політики. Регулювання грошово-кредитної політики. Регулювання фондового ринку. 4.1нші форми регулювання інвестщійної діяльності. Експертиза інвестиційних проектів.Захист законних прав та інтересів суб'єктів інвестиційної діяльності. Всі інструменти державної інвестиційної політики поділяються на інструменти прямого та непрямого регулювання. Ін-струменти прямого регулювання забезпечують безпосередній вплив держави на суб'єкти інвестиційної діяльності. Серед них в першу чергу можна виділити нормативно-правові акти, програми, норми амортизаційних відрахувань, бюджетне фінансування, державні закупівлі тощо. Інструменти непрямого регулювання впливають на суб'єкти інвестиційної діяльності опосередковано через їх економічні інтереси. До них належать інструменти податкової, грошово-кредитної та зовнішньоекономічної політики держави. Для регулювання грошових потоків в інвестиційній сфері доцільно поєднувати методи грошово-кредитної і фінансової по-літики. Грошово-кредитна політика може бути розроблена на до-вгострокову перспективу і через те вона є пріоритетною. Фінансова політика визначається фінансовими можливостями держави формувати в достатньому обсязі бюджет розвитку. Сьогодні, в умовах появи в українській економіці ознак стабілізації та зростання виробництва, регулююча роль держави має бути зорієнтована на закріплення позитивних тенденцій та ство-рення інвестиційного потенціалу для сталого економічного зростання. Головною передумовою для цього повинно стати забезпечення випереджаючого зростання інвестицій в основний капітал порівняно із зростанням валового внутрішнього продукту. Організаційно-економічний механізм державного регулювання залучення інвестицій є сукупністю принципів, форм і методів з відповідними інституційними й організаційними структу-рами, котрі виконують функції адекватні сучасному стану еконо-міки з активізації інвестиційного потенціалу для забезпечення стійкого економічного зростання. Реалізація організаційно-економічного механізму державного регулювання залучення інвестицій здійснюється на підставі використання принципів державного регулювання інвестиційної діяльності. До них належать: принцип паритетності, територіаль-но-галузевий і правовий, протиріччя в соціально-економічних процесах, нормативний принцип регулювання, а також адаптивний регулювання економічних систем і принцип структурованості. Реалізація вказаного механізму має на увазі визначення, аналіз і розробку напрямків, умов і методів регулювання. Процес державного регулювання інвестиційної діяльності забезпечує наявність низку умов регулювання, що містять умови ринкового механізму, макроекономічні, екологічні, фінансові і політичні, мотивації, нормативно-правові, соціальні та етнографічні, а також умови інформаційного забезпечення і державного регулювання. Оскільки державне регулювання залучення інвестицій це процес, що припускає безліч складових, його активізація немож-лива без раціонального використання факторів інформаційного, правового, організаційного і економічного забезпечення. До інформаційного забезпечення належать: стан капіталу галузей економіки, залучення і здійснення інвестиційної діяльності, стан інвестиційного потенціалу, а також діяльність суб'єктів та об'єктів інвестування. Правове забезпечення полягає у формуванні систе-ми законодавчих і нормативних актів державного регулювання і захисту прав інвесторів, методичному забезпеченні державного регулювання інвестування. Організаційне забезпечення містить у собі: систематизація державних органів регулювання в інвести-ційній сфері, організацію і технологію розробки та реалізації державних програм інвестування, забезпечення страхуванням ін-вестицій. Економічне забезпечення полягає у створенні джерел інвестицій і формуванні умов здійснення інвестування. Зважаючи на те, що пріоритети держави, інвестора та об'єкта інвестування не цілком збігаються з причинами, що зумовлено розбіжностями у підходах власників фінансових ресурсів і влас-ників об'єктів інвестування до очікуваного ефекту, завданням України є зближення зазначених пріоритетів використання ресурсів з національною концепцією розвитку.
3. Стан нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності на ринку інвестицій України. Сучасний етап розвитку економіки України характеризується зміною пріоритетів національного прогресу. Так, світове співтовариство в умовах глобалізації суспільних та соціально-економічних процесів визначає відправним фактором суспільного прогресу саме розвиток людини та якісні внески в людський потенціал, по відношенню до яких культура виробництва, продуктивність праці та інші пріоритети вважаються вторинними. На сьогодні, досягнення економічного розвитку шляхом широкомасштабного введення у господарський обіг таких продуктів інтелектуальної праці, як знання, технології, науково-технічні розробки, тощо для їх комерціалізації та досягнення соціально-економічного ефекту, визнається моделлю інноваційного розвитку економіки Євросоюзу. Обраний Україною шлях інтеграції до Євросоюзу вимагає зближення та інтеграцію національної економічної системи до систем країн ЄС. Це ставить Україну перед вибором запровадження тієї моделі розвитку, яка прийнята ЄС за базову, тобто моделі інноваційного розвитку. Особливими вимогами до характеру та темпів розвитку національної економіки після її виходу із багаторічного глибокого кризового стану стають завдання забезпечення її відтворювального інноваційного циклу на новій технологічній основі в умовах ринкової економіки, а також забезпечення соціальної спрямованості цього відтворювального циклу з максимально ефективним використанням інноваційного потенціалу країни, внутрішніх та зовнішніх ресурсів, досягнення випереджальних темпів динаміки розвитку порівняно з провідними країнами світу відповідно до напряму прогресу світової економіки. Таким чином, утвердження інноваційної моделі розвитку національної економіки забезпечить її конкурентоспроможність та вихід на траєкторію сталого розвитку. Тому перехід до інноваційної моделі розвитку національної економіки поступово стає імперативом державної політики. Це полягає, насамперед, у встановленні ефективного правового регулювання відносин у сфері інновацій. Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов Уряду, наказів центральних органів виконавчої влади тощо) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів. Зокрема, національне інноваційне законодавство включає норми Конституції України, Господарського кодексу, Закону України "Про інноваційну діяльність", Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні", Закону України "Про інвестиційну діяльність", Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" та інших нормативно-правових актів, які визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямовані на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Вихідні правові передумови державної інноваційної політики закладено в Конституції України. Стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової і технічної, а також інших видів творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав. У цій самій статті визначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Крім згаданих законодавчих актів, слід окремо відмітити прийняту Верховною Радою України 13 липня 1999 року Концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України. Концепція містить основні цілі, пріоритетні напрями та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення. Вона визначає засади взаємовідносин між державою та суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності, які ґрунтуються на необхідності пріоритетної державної підтримки науки, технологій та інновацій як джерела економічного зростання, складника національної культури, освіти та сфери реалізації інтелектуального потенціалу громадян. Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення постійного її розвитку. Відповідно до законодавства державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, у тому числі підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних. Зокрема, державне регулювання інноваційної діяльності, як передбачено статтею 6 Закону України "Про інвестиційну діяльність", здійснюється шляхом: визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів; формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм; створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності; захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності; фінансової підтримки виконання інноваційних проектів; стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів; встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності; підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем’єр-міністра України. До основних завдань Держінвестицій належить : участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності та створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності ( постанова Кабінету Міністрів України " від 16 травня 2007 р. N 749 "Деякі питання Державного агентства України з інвестицій та інновацій"). Ключовою проблемою державної інноваційної політики є формування та забезпечення реалізації її пріоритетів як головних та найважливіших напрямів системної діяльності. Державні пріоритети інноваційної діяльності викладені в Законі України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні", що визначає правові, економічні й організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в країні. Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні - науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави. Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов’язують органи виконавчої влади всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів. Стимулювання конкуренції та обмеження монополії забезпечує поширення інновацій на загальноекономічному рівні. Нормативною базою сприяння конкуренції є антимонопольне законодавство, спрямоване на розвиток конкурентного підприємництва, обмеження діяльності підприємств-монополістів, створення передумов для демонополізації економіки, запобігання недобросовісній конкуренції. Отже, для переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку необхідне досконале нормативно-правове забезпечення. Норми про інноваційну діяльність, що містяться в багатьох актах різних галузей законодавства України і за якими інновації є складовими інвестиційного процесу, утворюють в Україні законодавчу базу для здійснення і розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, яка має досить виразні ознаки постійного вдосконалення, але результативність її впливу на розвиток інноваційних процесів ще недостатня.
5.Методичні ВКАЗІВКИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДГОТОВКИ, ВИКОНАННЯ І ПРОВЕДЕННЯ семінарських занять, САМОСТІЙНОЇ, ІНДИВІДУАЛЬНО-КОНСУЛЬТАЦІЙНОЇ ТА РОЗРАХУНКОВОЇ РОБОТИ
Рекомендації для студентів денної та заочної форм навчання з курсу “Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері” для підготовки спеціалістів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» спеціальності 7.03050801 «Фінанси і кредит» спеціалізації «Фінансова діяльність» та для підготовки магістрів галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво» спеціальності 8.03050801 «Фінанси і кредит», магістерських програм «Управління процесами фінансового моніторингу», «Фінансовий менеджмент проектів і програм», «Менеджмент у сфері банківської діяльності» денної та заочної форм навчання розроблені на основі робочої навчальної програми курсу “Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері” затвердженої у 2009 році.
5.1. Семінарські заняттяАктивність на семінарських заняттях відноситься до поточного контролю знань і оцінюється за 25-ти бальною шкалою: максимальна оцінка за одне заняття дорівнює трьом балам. Готуючись до семінарських занять студенти досліджують визначені в програмі теоретичні питання, вивчають основні поняття, підбирають і опрацьовують матеріал для виконання самостійної, індивідуальної та розрахункової робіт.
Семінарське заняття №1
Тема 1. Роль інновацій в економічному розвитку країни У сучасному світі формується нова система цінностей. Науково-технологічний потенціал, його ефективність та інноваційна політика держави стають визначальними факторами у системі міжнародних відносин. Головним чинником тривалого зростання добробуту країн став науково-технічний прогрес та здатність держав до інноваційних змін. Саме спрямованість на досягнення технологічного лідерства самоорганізовує та самоутворює соціально-економічні моделі розвинутих країн. Тому, основу підвищення ефективності національної економіки сучасної України, поряд із природними і трудовими ресурсами, складає науково-технічний потенціал, використання якого розкриває можливості переходу країни в постіндустріальну інформаційну епоху. Перехід економіки до нового якісного стану підвищив значимість активізації інноваційної діяльності, проблем формування інноваційного потенціалу країни, який дозволяє реорганізувати економіку, прискорено розвивати наукомістке виробництво, яке повинно стати найважливішим чинником виходу з економічної кризи й забезпечення умов для економічного росту. Між економічними відносинами, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, заходами їхнього регулювання й самими інноваційними процесами у національній економіці існують складні взаємозв'язки. Це об'єктивно потребує теоретичного аналізу сутності й тенденцій розвитку інноваційної діяльності, з'ясування протиріч, що негативно відбиваються не тільки на економічних результатах безпосередніх виробників інноваційного продукту, але й на швидкості інноваційних перетворень та розвитку економіки країни взагалі. Існує потреба у подальшій оптимізації шляхів стимулювання інноваційного розвитку України, які спиратимуться як на існуючий досвід України, так і зарубіжний досвід. Необхідно зазначити, що в Україні законодавчо передбачені заходи по стимулюванню інноваційного розвитку - зокрема, ухвалено Закони України "Про інноваційну діяльність", "Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку наукоємних технологій", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки". Однак, дія окремих положень даних законів або призупинялась на певний період, або механізми регулювання та стимулювання інноваційної діяльності на практиці не є достатньо ефективними, крім того, не відзначається стабільністю державна політика щодо інноваційної інфраструктури (технопарків, технологічних інкубаторів), особливо в частині забезпечення їм передбачених законодавством пільг. З метою сприяння створенню фінансової бази для інноваційного прориву вітчизняної економіки державі необхідно акумулювати кошти як через бюджет, так і позабюджетні фонди; актуальним залишається питання сприяння акумуляції фінансових ресурсів суб'єктами господарювання, в тому числі за рахунок відновлення в повному обсязі дії існуючої нормативно-правової бази щодо фінансування та податкового і митного стимулювання інноваційної діяльності. Необхідним чинником стимулювання розвитку інноваційних процесів також є формування платоспроможного попиту в державі на наукомістку продукцію та сприяння формуванню інфраструктури, оскільки, в іншому разі, продукція не матиме належної реалізації і, як наслідок, кошти будуть використані лише на розвиток фундаментальної науки, а не на впровадження її результатів у виробництво, що, звичайно, не сприятиме піднесенню економіки. Вагомим елементом сприяння інноваційному розвитку є складання державних цільових програм, що повинні підтримувати розширення інноваційної діяльності та покращення умов її здійснення. Хоча, як свідчить досвід країн ЄС, Японії, Пд. Кореї та Китаю, вони не є запорукою ефективності інноваційної діяльності, однак дають можливість скоординувати заходи по інтенсифікації заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбачити контроль за витрачанням коштів. Розвиненість інституційної складової також впливає на розвиток інноваційних процесів. Вона передбачає як наявність дрібних центрів, що здійснюють інноваційну діяльність, так і єдиного державного центру, який хоч і не є гарантом ефективності, однак сприятиме координації інноваційних процесів, формуванню єдиного інноваційного простору. В даному аспекті цікавою є пропозиція щодо формування між окремими інституційними одиницями системи "вузи - наукові дослідження - виробництво", що передбачить єдність технологічних процесів. Кадрове забезпечення є основою сприяння інноваційному розвитку, оскільки без кадрів потрібної кваліфікації є неможливим розвиток науки і техніки. В даному випадку, увага приділяється державним навчальним закладам, які мають виступати основою отримання і оновлення знань відповідно до рівня розвитку науки. Інноваційна культура суспільства є також одним із складових елементів розвитку економіки та інтенсифікації інноваційної діяльності, оскільки інформує про досягнення науки і техніки, популяризує новинки, формує в них потребу, тобто покращує сприйняття населенням інновацій. Крім того, інноваційний розвиток неможливий без узгодження інноваційної політики з іншими напрямами державної політики, оскільки перша пов'язана із різними сферами економіко-політичного устрою держави, через що потрібна скоординованість для отримання належного ефекту.
План семінарського заняття: 1. Поняття інновацій та їх сучасна характеристика. 2. Місце інновацій в економічній системі на макро- та мікрорівні. 3. Інноваційна діяльність: поняття, види, складові. Інноваційна інфраструктура. 4. Державне регулювання інноваційних процесів.
Індивідуальні завдання до теми:
Питання для самостійної роботи:
Література: основна [6, 8], додаткова [4, періодичні видання]
Семінарське заняття №2
Тема 2. фінансова інновація: фінансові інструменти та технології
Фінансова інновація — це нові фінансові інструменти та фінансові технології. Фінансові інструменти поділяються на: - концептуальні засоби — поняття і концепції, що лежать в основі фінансів як неформальної дисципліни (теорія вартості, теорія хеджування й ін.); - фізичні засоби — інструменти і процеси, які можна використати досягнення якої-небудь конкретної мети (інструменти — звичайні акції, цінні папери з фіксованим доходом і т. п.; процеси — електронна система торгівлі цінними паперами й ін.). До нових (відносно) фінансових інструментів належать брокерські рахунки управління готівкою, облігації, забезпечення пулом іпотек, процентні свопи, конвертовані облігації з правом дострокового погашення, звільнені від податку облігації з плаваючою ставкою і ще багато інших. Фінансова технологія — це економічна і фінансова теорія, математичні й статистичні методи. Обізнаність про готові фінансові розробки, комп’ютерна та телекомунікаційна техніка і т. п. Прикладом нових фінансових технологій виступає поява на Н’ю-Йоркській фондовій біржі комп’ютерної системи для поточного звіряння обсягу купівлі і продажу, відомої під назвою ДОТ-системи (Designated Order Turnaround (DOT) System). Технологічні інновації прискорили і посилили процес глобалізації. Так, нові засоби зв’язку підвищили швидкість здійснення міжнародних операцій та сприяли збільшенню їх обсягу, зокрема через створення розрахунково-платіжних систем СВІФТ, ТАРГЕТ тощо. Як вважають експерти, інновації, що з’явилися останнім часом, створюють на фінансових ринках атмосферу невизначеності, невпевненості, нервозності, що підвищує нестабільність і можливість різких коливань, особливо на ринках держав, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Взагалі фінансова інновація як поняття означає: - якісний стрибок у наших уявлення. Це вид творчості, який веде до появи зовсім нової, революційної технології, наприклад своп, перший інструмент на основі пулу іпотек, перша облігація з нульовим купоном чи введення «смітникових» облігацій для фінансування викупу; - новий поворот у використанні вже відомої ідеї. Прикладом такої творчості служить розширення сфери строкових контрактів на торгівлю товарами і фінансовими інструментами, які раніше не використовувалися на ф’ючерсних майданчиках, введення нових варіантів свопів чи створення нових типів взаємних фондів; - об’єднання вже існуючих технологій чи процесів для створення інструмента, що пристосований до якої-небудь конкретної ситуації. Цей останній тип часто ігнорують у дискусіях з питань фінансового інжинірингу, хоча за ступенем важливості він не поступається першим двом. Прикладом є випадки застосування вже існуючих інструментів для зменшення фінансового ризику фірми, зниження вартості її фінансування, отримання користі з деяких існуючих особливостей бухгалтерського обліку і податкового законодавства чи з метою використання неефективного ринку. Дуже важко зрозуміти різницю між інноваціями, що являють собою справді якісний стрибок у мисленні, і тими, що визначають новий поворот у використанні відомих технологій. Розглянемо як приклад програмну торгівлю, прибуток у якій отримується як різниця між готівковим ринком акцій і ф’ючерсами на фондові індекси. Вихідна арбітражна стратегія, тобто купівля (продаж) готівкових активів за одночасного продажу (купівлі) ф’ючерсних контрактів, сама по собі не нова. Фактично у торгівлі зерном вона використовується вже понад століття. Але перенесення цієї стратегії на готівкові акції та індексні ф’ючерси потребувало створення складних математичних моделей, потужних комп’ютерів і електронних систем торгівлі цінними паперами. Якщо ми сконцентруємо свою увагу на базовій стратегії, то дійдемо висновку, що програмна торгівля є новим поворотом у розвитку старої ідеї. З іншого боку, якщо ми акцентуємо на зростанні ролі у роботі фінансових інженерів складного моделювання, розробок програмного забезпечення і комп’ютерних мереж зв’язку, то мусимо визнати, що дана інновація містить певний якісний стрибок. Процес розроблення нових фінансових інструментів і операційних схем (нових фінансових технологій) має назву фінансовий інжиніринг. Термін «фінансовий інжиніринг» з’явився у 1991 р. Фінансовий інжиніринг, за визначенням Дж. Фінерті, включає проектування, розроблення і реалізацію інноваційних фінансових інструментів і процесів, а також творчий пошук нових підходів до вирішення проблем у сфері фінансів. Особлива увага у визначенні спирається на «інноваційний» та «творчий» підхід. З погляду практики фінансовий інжиніринг охоплює багато різних сфер. Основними з них є: фінанси акціонерних компаній; торгівля; управління довгостроковими і короткостроковими вкладеннями грошових коштів; управління ризиками.
План семінарського заняття: 1. Сутність фінансової інновації та її роль у забезпеченні економічного розвитку країни. 2. Фінансовий інжиніринг, як новітня фінансова технологія. 3. Фінансові послуги у сфері інноваційної діяльності
Індивідуальні завдання до теми:
Питання для самостійної роботи:
Література:основна [3, 14], додаткова [5, періодичні видання]
Семінарське заняття №3
Тема 3. управління інноваційними процесами у банківській сфері
Становлення банківських систем у країнах з перехідною економікою відбувалося в непростих умовах перехідного періоду, який супроводжувався руйнуванням виробництва, гіперінфляцією, труднощами з приватизацією, відставанням законодавчої бази від реальних процесів, що відбувалися. Децентралізація і приватизація в економіці, у тому числі в банківському секторі, не завжди супроводжувалися адекватним і своєчасним створенням необхідної правової бази і відповідних інститутів. Створювані поспіхом інститути застави, аудиту не завжди були ефективними інструментами ринкової економіки і банківського сектора. У зв’язку з цим перехідні банківські системи характеризуються підвищенним рівнем несталості розвитку. Таким чином банки стикаються з великими ризиками та загрозами. Тому вони для утримання своїх позицій змущенні вести жорстку конкуренцію між банками, утримуватися в невизначенності завдяки ринковій нестабільністі, ще й при таких умовах отримувати прибуток, збільшувати кількість клієнтів, пропонуючи їм все нові послуги та можливості, щоб полегшити їм роботу з банківськими послугами. Таким чином, ефективність роботи банку і його конкурентоспроможність на ринку багато в чому залежать від впровадження нових банківських продуктів, тобто інновацій. Нові продукти і технології, які реалізовані на ринку, представляють на ринку інновацію. Інноваціями, що функціонують у фінансовій сфері, є фінансові інновації. Частина фінансових інновацій створюється банками у формі банківського продукту або операції (технології). Це банківські інновації. Банківська інновація – це реалізований у формі нового банківського продукту або операції кінцевий результат інноваційної діяльності банку. Під банківським продуктом розуміється матеріально оформлена частина банківської послуги (карта, ощадна книжка, дорожній чек, електронний гаманець тощо). Попит, що пред’являється покупцем на банківський продукт або операцію, визначає ступінь новизни цих видів нововведень. Рівень попиту на новий продукт визначає рівень його корисності, значить, і ступінь його новизни. Будь-яке нове явище зв’язане з часом. Категорія “час” є категорією життя будь-якого явища, у тому числі і економічного. Час є важливим стимулом розвитку ринку і чинником перемоги в конкурентній боротьбі. Випередити час означає випередити конкурентів. Банківська інновація є функцією часу. Вона діє тільки в рамках часу, які встановлені початковою і кінцевою точками життєвого циклу даної інновації. А це значить, що банківською інновацією не можуть вважатися банківський продукт або операція, які є новими тільки для даного банку, але які вже давно реалізовані в інших банках. До банківських інновацій не можуть відноситися також незначні зміни, які носять частковий характер і не змінюють зміст і сутність банківського продукту або операції, наприклад, зміна відсоткових ставок по депозитам, термінів депозитного внеску і ін. У світовій практиці зазвичай виділяють наступні види банківських інновацій: • банківський продукт на нових сегментах ринку; • інновації у нових сферах грошово-фінансового ринку; • управління готівкою та використання нових інформаційних технологій; • послуги фінансового посередництва, спрямовані на зниження операційних витрат та більш ефективне управління активами та зобов’язаннями; • нові продукти в традиційних сегментах позичкових капіталів. При цьому, як новий продукт чи послуга, банківська інновація проявляє себе тільки в процесі своєї реалізації на фінансовому ринку або всередині банку, а попит на інноваційний банківський продукт чи послугу визначає його ступінь новизни. Банкові як продуцентові банківської інновації доводиться постійно вирішувати чотири завдання: 1. Що треба зробити для розширення існуючих і освоєння нових фінансових ринків? 2. Що треба почати для розробки банківської інновації? 3. Що треба зробити для впровадження банківської інновації на ринку? 4. Як ефективно керувати банківською інновацією? Рішення цих задач створюють основу для визначення необхідного періоду часу, матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних ресурсів. Поєднання часу і ресурсів у єдиний процес визначають значимість концепції життєвого циклу банківської інновації для діяльності банків Концепція життєвого циклу банківської інновації має важливе значення при плануванні виробництва інновацій і організації інноваційного процессу банківській сфері. Життєвий цикл банківського продукту містить сім стадій: 1. Розробка нового банківського продукту; 2. Вихід на ринок; 3. Розвиток ринку; 4. Стабілізація ринку; 5. Зменшення ринку; 6. Зростання ринку; 7. Падіння ринку. Найважливішою стадією є перша стадія, на ній визначаються вірогідність подальшого успіху реалізації нового банківського продукту, його прибутковість, об’єм попиту і об’єм надходження грошей від реалізації продукту. Стадія виходу на ринок показує період впровадження нового продукту в господарське життя інвесторів-покупців. Ця стадія може охопити період впровадження продукту під впливом реклами в якому-небудь окремому регіоні або у фінансовій установі. Стадія виходу на ринок показує період впровадження нового продукту господарське життя інвесторів-покупців. Ця стадія може охопити період впровадження продукту під впливом реклами в якому-небудь окремому регіоні або у фінансовій установі. Стадія розвитку ринку пов’язана із зростанням обсягу продажу банківського продукту на ринку. Тривалість її показує час, протягом якого новий банківський продукт активно продається і ринок досягає певної межі насичення цим продуктом. Стадія стабілізація ринку означає, що ринок вже насичений даним банківським продуктом. На протязі цієї стадії обсяг продажу банківського продукту відносно стабільний. Тут активно діють економічні закони (закони попиту і пропозиції). На цій стадії спостерігається ефект від раніше проведених рекламних заходів, а також психологічних законів (“куплю тому, що всі купують”; ”куплю тому, що вигідно ” тощо) Стадія зменшення ринку – це стадія, на якій відбувається спад збуту банківського продукту. Проте на цій стадії ще існує попит на даний банківський продукт і, отже, існують усі об’єктивні передумови для збільшення обсягу продажу продукту. Стадія підйому ринку є логічним продовження попередньої стадії. Оскільки попит на продукт існує, то треба його задовольнити. Тому на цій стадії ринку вивчають умови попиту, змінюють свою кадрову і цінову політику, застосовують різні форми і методи організації торгівлі тощо. Все це дає змогу збільшити обсяг продажу і тривалість життєвого циклу банківського продукту на певний період часу. Стадія піднесення ринку продовжується досить короткий час і переходить у стадію падіння ринку. Стадія падіння ринку – це різке зниження об’єму продажу банківського продукту, тобто падіння його до нуля. На цій стадії відбувається повна реалізація лімітованого банківського продукту або повне припинення продажу нелімітованого банківського продукту через його непотрібність покупцям. Банківські операції не патентуються, але є ноу-хау. Тому продуцент банківської операції може втратити монополію на операцію, не продавши її на ринку. Крім того, працівники фінансових інститутів можуть самі розробити цю операцію, спираючись на якісь елементи операції, взяті або вкрадені (промислове шпигунство) у інших банків або фінансових інститутів для банківської системи України характерний шлях розвитку, за якого кількісні параметри зростання банківської системи в декілька разів перевищують зростання таких якісних параметрів як рівень капіталізації, рентабельності, фінасової стійкості. Недостатній рівень капіталізації та низька рентабельність діяльності виступають основними факторами, що стримуватимуть розвиток банківської системи. Тому для банків України на сьогодні важливим завданням продовжує залишатися забезпечення стабільних умов функціонування та розвитку, підвищення конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішніх фінансових ринках, посилення взаємодії банків з реальним сектором економіки. Також слід врахувати, що особливістю управління банківськими інноваціями є врахування соціальних аспектів нововведень і зміни їх соціальної значущості з часом. Велика роль у цьому належить державі, що за допомогою регулювання податкових ставок та надання пільг може стимулювати чи стримувати фінансування, а також і просування інновацій.
План семінарського заняття: 1. Причини виникнення та сутність банківських інновацій 2. Класифікація банківських інновацій 3. Особливості інноваційної діяльності у банківській сфері 4. Інноваційні стратегії комерційних банків
Індивідуальні завдання до теми: 1. Сутність та механізм банківського інжинірингу 2. Інновації у сфері банківського кредитування 3. Оцінка ефективності розробки банківських інновацій
Питання для самостійної роботи: 1. Інноваційні технології банківського обслуговування 2. Інновації у банківському менеджменті та маркетингу 3. Інноваційна діяльність банків у сфері залучення коштів клієнтів
Задача 1. Підприємство розробило нову технологію виробництва харчових продуктів, що сприяла підвищенню ефективності використання обладнання підприємства і отримало патент на неї. Якщо раніше протягом року на виробничих потужностях підприємства можна було виробити 15 тис од. продукції, то після освоєння нової технології продуктивність збільшилась на 3 тис. од. продукції. Ціна одиниці продукції без ПДВ становить 200 грн. Собівартість продукції становить 75 % від обсягу її виробництва, податок на прибуток – 25%. Визначити вартість технології, якщо ставка дисконту дорівнює 22%, а тривалість прогнозного періоду – 5 років.
Задача 2. Власник підприємства планує придбати обладнання для впровадження нової технології через 2 роки. На сьогоднішній день вартість такого обладнання оцінюється в 450 000 грн. Чи вистачить у власника коштів на переобладнання підприємства, якщо він вкладатиме наприкінці кожного кварталу 50000 грн. на рахунок у банку під 24 % річних.
Задача 3. Розроблено три варіанта технології нового продукту. За даними таблиці розрахувати найефективніший варіант.
Література: основна [2, 9, 10], додаткова [2,5, періодичні видання]
Семінарське заняття №4
Тема 4. управління інноваційними процесами у сфері страхування
Сучасний світогосподарський розвиток характеризується розгортанням глобалізаційних процесів, які докорінно змінюють структуру міжнародних економічних відносин. Фінансовий капітал стає найбільш глобалізованим економічним ресурсом, коли темпи його руху значно перевищують динаміку світового виробництва і торгівлі. Безпрецедентна міжнародна мобільність фінансових інструментів, їх інноваційний характер за умов лібералізації, з одного боку, обумовлює глобалізацію фінансових ринків, що функціонують у все більш уніфікованому висококонкурентному середовищі. Це надає нові можливості ефективного використання фінансових ресурсів, сприяє загальному економічному прогресу. З іншого боку, посилюється вплив деструктивних чинників, пов’язаних із глобальними спекулятивними операціями, загрозливо збільшується розрив між фінансовим і реальним секторами світової економіки, регіональна фінансова нестабільність провокує економічні кризи глобального характеру. Глобалізація ринку страхових послуг відбувається в умовах: загострення конкуренції між найкрупнішими транснаціональними страховиками; появи нових видів страхування і перестрахування; злиття страхового, банківського і фінансового капіталів; початку процесу формування всеохоплюючого і ефективного міжнародного страхового законодавства; адаптації національних ринків до нового режиму міжнародної торгівлі страховими послугами. Сучасний стан страхового ринку України свідчить про позитивні тенденції у даній сфері. Страхова діяльність в Україні почала набувати окреслених рис підприємницької діяльності лише протягом останніх шести-семи років, і страхові компанії все істотніше стають елементом ринкових відносин. Український страховий ринок має притаманні тільки йому особливості. Це поділ на страховиків що займаються класичним страхуванням, та ті що орієнтовані на корпоративних клієнтів з використанням відповідних фінансових схем оптимізації оподаткування. Коли страхова компанія набирає обертів і починає входити до ТОП-50, вона стає потенційним об’єктом ворожого поглинання. Методи захисту від такого поглинання з боку потужних фінансово-промислових груп, це підтримка компанії альтернативними потужними вітчизняними та іноземними інвесторами. Саме фінансовій та стратегічній безпеці страхової компанії присвячене введення в цю систему блоку соціальної системи сбалансованих показників діяльности. Він ориєнтований на потреби корпоративного управління. Приняття нашим законодавцем етичного кодексу корпоратинвого управління на наш погляд могло запобігти виникненню багатьох проблем пов"язаних з віносинами між менеджентом та старими та новими акціонерами. Старі і нові акціонери хотіли б бути впевненими що управління здійснюється як най ефективнішим методом, капіталізація зростає, збільшується щорічний обсяг продажу страхових послуг та грошові потоки також мають позитивний тренд до зростання.Але позитивна картина яка виникає з трьох форм фінансової звітності:балансу, звіт про фінансови результати,звіт про рух грошових коштів сьогодні не дає гарантій та впевненості акціонерам на майбутнє, бо за методикой експертів однієї з фірм "великої четвірки" Консалтингової компанії "Прайс Ватерхаус" оцінка вартості бізнесу лежить в площині теперешніх і майбутніх очікувань споживачів страхових послуг. Але це не заперечую що внутрішні ключові фактору успіху страхової компанії полягають у її стратегічній гнучкісті в сфері інновацій, організації, управління, співробітництва та компетенцій. Підсумовуючи вишесказане можна зробити наступні висновки. Інструменти стратегічного фінансового управління страховою компанією можуть виникати завдяки внутрішній креативній генерації ідей, концепцій, методов управлінською командою, або запозичуватись з зовнішніх витоків та адаптуватись до нашого часу, наших умов і ставати довгостроковою конкурентною перевагою, ідентифікуючи себе як унікальний, тобто не маючий аналогів у інших та важко копируемий або релевантний метод ведення страхового бізнесу.
План семінарського заняття: 1. Сутність та види інновацій у сфері страхування. 2. Інвестиційні процеси та інноваційні складові організації страхового бізнесу. 3. Зміст страхового ринку як об'єкта інноваційного впливу держави на розвиток економіки 4. Шляхи розвитку посередництва на страховому ринку України.
Індивідуальні завдання до теми:
Питання для самостійної роботи:
Література: основна [6, 8], додаткова [4, періодичні видання]
Семінарське заняття №5
Тема 5. управління інноваційними процесами в сфері інвестиційної діяльності
Для ефективного розвитку економіки і досягнення стійкого економічного зростання необхідно не просто підвищувати економічну роль держави і підсилювати державне регулювання економіки, а також розширювати і зміцнювати взаємодію держави й підприємств у багатьох сферах їх діяльності. Держава і підприємства мають бути не пасивними суб'єктами господарювання. Вони повинні прагнути зробити найбільший внесок у забезпечення ефективного розширеного відтворення. Держава зобов'язана поліпшувати макроекономічні умови господарювання й ефективно розпоряджатися державними ресурсами, в тому числі інвестиційними засобами. Підприємства ж повинні домагатися високих стійких результатів у своїй виробничо-господарській діяльності, раціонально використовувати ресурси, зміцнювати свій виробничий і інвестиційний потенціал. Взаємодія підприємств і держави може здійснюватися за багатьма напрямками і в різних формах. Найважливіша роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головних із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування. Воно принципово відрізняється від директивного планування засобів досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не є обов'язковими для окремих господарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Державне регулювання інвестиційної діяльності підприємств і підвищення їхньої активності цій сфері за допомогою сприяння формуванню й ефективній реалізації їх інвестиційного потенціалу за напрямами, що визначають його структуру (можливості фондового ринку і ринку позикового капіталу, стимули для зовнішніх інвесторів, податкова, амортизаційна політика, ефективність заходів щодо приватизації, розвиток нових напрямів у інвестиційній сфері, участь держави в приватних інвестиційних програмах і ряд інших), не може бути ефективним без проведення державою антициклічної й антикризової політики. Держава впливає на зміцнення інвестиційного потенціалу підприємств за багатьма напрямами, безпосередньо чи побічно: • шляхом впливу та зміцнення економіки в цілому, на поліпшення макро- і мікроекономічних умов господарювання; • шляхом поліпшення макроекономічних умов господарювання безпосередньо підприємств, насамперед впливаючи на процентні ставки і здешевлення кредитів, удосконалюючи оподатковування, регулюючи ціни й тарифи на продукцію і послуги тощо; • шляхом виділення дотацій і компенсацій підприємствам; • шляхом впливу на зменшення диспаритету цін на продукцію; • шляхом установлення державного замовлення на продукцію; • шляхом безпосереднього виділення підприємствам державних інвестицій; • шляхом створення і поліпшення правової, юридичної основи господарювання підприємств. Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами: - проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції; розроблення, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; - розроблення і впровадження нових ресурсоощадних технологій, призначених для поліпшення соціального й екологічного становища; - технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розроблення, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, що відповідають певним вимогам. Державну реєстрацію інноваційних проектів здійснює за поданням суб’єктів інноваційної діяльності спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів. Проект може фінансуватись із бюджетів різних рівнів, а також отримувати податкові та митні пільги. З метою реалізації найбільш важливих і пріоритетних інвестиційних проектів створюються технологічні парки. Згідно із Законом України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 16.07.1999 технологічний парк — це юридична особа або об’єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукомістких розробок, високих технологій та конкурентоспроможної на світових ринках продукції інвестиційна діяльність є основною для лізингових компаній та інвестиційних фондів і компаній. Згідно зі ст. 292 ГК лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Фактично, це особлива форма довгострокової оренди, в якій поєднуються елементи купівлі-продажу, доручення, кредиту. Згідно зі ст. 806 ЦК за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуто ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Лізингодавцем може виступати суб’єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів — фінансовий чи оперативний. 1. Фінансовий лізинг — це згідно з Законом України «Про фінансовий лізинг» від 11 грудня 2003 р. (раніше цей закон мав назву «Про лізинг») вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За цим договором лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше від одного року за встановлену плату (лізингові платежі). 2. Оперативний лізинг — це договір лізингу, у результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший від строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути подовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу. Потрібно підкреслити, що нині договір оперативного лізингу не має детального законодавчого регулювання, а тому його використання в господарській практиці є досить проблематичним. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо: 1) зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передавання цього майна йому в лізинг; 2) пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участі суб’єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти; 3) міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передавання його в лізинг. Предметом договору фінансового лізингу може бути неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути об’єктами (предметом) лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу. До інших професійних суб’єктів інвестування відносять інститути спільного інвестування — корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладання їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Діяльність таких фондів регулюється Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.
План семінарського заняття:
Індивідуальні завдання до теми:
Питання для самостійної роботи:
Література: основна [6, 8], додаткова [4, періодичні видання]
5.2. Самостійна роботаНа самостійну роботу з курсу «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері» студенту відводиться 9-30 годин (48 - для заочної форми навчання). Самостійна робота виконується студентом у процесі вивчення відповідної теми. Пошук відповідної літератури студент здійснює самостійно. Окрім літератури, яка рекомендується, студенти можуть користуватись додатковими джерелами. Рекомендується для кращого засвоєння питань, які виносяться на самостійне опрацювання, складати короткі конспекти або тези. Питання, які виносяться на самостійне опрацювання, обовязково обговорюються на семінарському занятті за відповідною темою.
Перелік питань, рекомендованих на самостійне опрацювання
Питання для самостійної роботи до теми 1:
Питання для самостійної роботи до теми 2: 1. Фінансові інновації: напрями застосування та досвід впровадження. 2. Фінансові інновації на світовому фінансовому ринку. 3. Інновації на ринку фінансових інструментів. Питання для самостійної роботи до теми 3: 1. Інноваційні технології банківського обслуговування 2. Інновації у банківському менеджменті та маркетингу 3. Інноваційна діяльність банків у сфері залучення коштів клієнтів Питання для самостійної роботи до теми 4:
Питання для самостійної роботи до теми 5:
5.3. Індивідувально-консультаційна робота
Індивідуальна робота виконується у термін, визначений викладачем до закінчення відповідного модулю і захищається в індивідуальному порядку. Робота виконується на листках формату А4, які скріплюються стиплером. Під час виконання індивідуальної роботи викладач надає консультації щодо виконання індивідуальної роботи, після виконання роботи перевіряються викладачем. Роботи, виконані несвоєчасно або не з відповідного варіанту не оцінюються і не зараховуються.
Перелік питань, рекомендованих на індивідуальне опрацювання
15. Інновації у сфері проектування. 16. Інновації як складова управління інноваційними програмами. 17. Інновації на ринку фінансових інструментів. 18. Роль та місце страхових посередників у створенні ефективної системи альтернативного вибору страховика. 19. Інноваційні технології банківського обслуговування. 20. Інноваційна діяльність банків у сфері залучення коштів клієнтів
5.4. Розрахунцова роботаРозрахункова робота — поширений тип письмової роботи з дисципліни, яка демонструє поглиблене практичне опрацювання відповідної теми. У процесі підготовки розрахункової роботи студент накопичує знання, практичні вміння та навички роботи з різними інформаційними джерелами, готується до майбутніх курсових і дипломних робіт. Багато розрахункових робіт з окремих дисциплін стали основою великих, глибоких досліджень студентів, створили підвалини для формування майбутніх науковців. Крім того, для студентів розрахункова робота є одним з основних типів індивідуальних завдань, який підводить їх до складніших робіт, що виконуватимуться під час написання дипломних робіт в майбутньому. Проте підготовка розрахункової роботи не виключає інші види самостійної роботи студентів з відповідного курсу. Критеріями оцінювання розрахункової роботи є: 1. Повнота проведених розрахунків. 2. Наукова і практична обґрунтованість висновків. 3. Стиль, логічність викладу, відповідність вимогам щодо оформлення. Відповідність розрахункової роботи всім наведеним критеріям дає змогу оцінити його найвище — оцінкою «відмінно». Невиконання однієї або кількох вимог знижує оцінку на таку саму кількість балів. Предмет «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері» - навчальна дисципліна за вибором циклу професійної підготовки фахівців. Предметом якого є вивчення комплексної системи організації управління інноваційною діяльністю господарюючих суб’єктів різних сегментів фінансової сфери, з’ясування сутності інтелектуальної власності та її ролі у забезпеченні інноваційної діяльності, вивчення структури та складових інноваційної діяльності та визначення основних напрямків державного регулювання інноваційної діяльності. Мета: забезпечити глибоке засвоєння студентами базових знань з теорії та практики кредитування інвестиційних проектів підприємств.
Необхідні формули для виконання розрахункової роботи
Реалізація будь-якого інноваційного проекту пов’язана з управлінням грошових потоків (інвестицій), що відображають динаміку необхідних витрат і отримання певних прибутків протягом життєвого циклу проекту. Тому, визначаючи ефективність інноваційного проекту, потрібно враховувати інвестиційні витрати, які понесе інвестор (банк чи інше підприємство). Проте, не всі підприємства згодні залучати зовнішнього інвестора. Вони намагаються використовувати свої фінансові ресурси (резервний фонд, амортизаційні відрахування) в альтернативний спосіб, тобто на реалізацію інноваційного проекту. Надалі будемо визначати ефективність інвестиційного проекту, яка забезпечить реалізацію технологічних інновацій. Залежно від основних форм здійснення інвестицій (тобто за рахунок залучених чи власних коштів), а також принципів оцінки ефективності інвестиційного проекту, використовується ряд методів, які умов-но можна поділити на дві групи:
Обидві групи методів ґрунтуються на визначенні ряду показників, що характеризують даний проект з позиції системного критерію. “ВАРТІСТЬ – РЕАЛІЗОВАНІСТЬ – ЕФЕКТИВНІСТЬ”. До першої групи відносяться наступні показники оцінки ефективності інвестиційного проекту: – чиста приведена вартість проекту або чистий дисконтований доход ( NPV); – індекс рентабельності проекту ( PI ); – внутрішня рентабельність проекту або внутрішня норма доходності ( IRR). Наступним показником, що формує методи другої групи, які не передбачають використання концепції дисконтування, є період окупності проекту ( ny ). Розраховуючи цей показник, можна застосувати процес дисконтування. Тоді отримаємо показник дисконтованого періоду окупності проекту ( PB ). Виділено ще один показник, розраховуючи який можна не використовувати процес дисконтування, – це бухгалтерська рентабельність проекту ( ROI ) або середня норма прибутку на інвестиції ( ARR ). Пропонуємо порядок розрахунку показників NPV , PI , IRR, ny , PB , ROI і ARR . Зазначимо, що показник NPV дає змогу порівняти між собою теперішню вартість майбутніх доходів від реалізації інвестиційного проекту (у фазі його експлуатації) з інвестиційними витратами, які необхідно здійснити в поточному періоді. При цьому сума чистого грошового потоку має дисконтуватися до того інтервалу часу, в якому передбачається початок реалізації інвестиційного проекту, а відповідно і здійснення відповідних витрат за ним (таке дискон-тування має проводитись за сталої відсоткової ставки, обраної для проведення розрахунків, окремо за кожним інтервалом часу). Якщо інвестиція ( I ) буде генерувати протягом n років річні доходи в розмірі P1, P2 , …, Pn , тоді загальна нагромаджена величина дисконтованих доходів ( PV ) і чиста приведена вартість ( NPV ) роз-раховуються за формулами:
де r – ставка дисконту; k = 1,..., n – термін дії проекту (термін, протягом якого інвестиція генерує прибуток); I – величина стартових інвестицій. Звідси, якщо: NPV > 0, то проект слід прийняти до реалізації; NPV < 0 – проект слід відхилити, оскільки є збитковим; NPV = 0 – проект забезпечить отримання тільки чистого нормального прибутку, який інвестор міг би здобути і в разі використання фінансів для інших цілей, і тому потребує подальшого аналізу. Якщо проектом передбачено неодноразове здійснення інвестицій, тобто послідовне інвестування фінансових ресурсів протягом t років, то формула для розрахунку показника NPV модифікується наступним чином:
де i – прогнозований середній рівень інфляції; j = 1,...,t – термін послідовного здійснення інвестицій. Слід зазначити, що згідно з рекомендаціями UNIDO – норма дисконту має бути прирівняна до фактичної відсоткової ставки за довгостроковими позиками на ринку капіталу. При формуванні ставки дисконту також необхідно враховувати рівень ризику інвестиційного проекту. Чим вищий рівень інвестиційного ризику за проектом, тим вищим має бути рівень інвестиційного прибутку за ним, а відповідно r – ставка дисконту, за якою проводиться розрахунок NPV . Коефіцієнт дисконтування має відповідати довжині періоду, який закладений в основі інвестиційного проекту. Індекс рентабельності PI розраховують за формулою
Якщо: PI > 1, то проект слід прийняти, оскільки він є прибутковий; PI < 1, то проект потрібно відхилити; PI = 1, проект потребує подальшого дослідження, оскільки величини, що зіставляються, дорівнюють одна одній. Показник внутрішньої норми доходності IRR характеризує ставку дисконту, за якої дисконтована вартість чистого грошового потоку за інвестиційним проектом дорівнює теперішній вартості інвестиційних витрат за ним. Тому внутрішня норма доходності є ставкою дисконту, за якої показник чистої приведено! вартості за інвестиційним проектом набирає нульового значення: IRR = г , при якому NPV = f{r) = О . Можливо визначити даний показник за такою схемою. В процесі аналізу обираються два значення ставки дисконту Г1<Г2 таким чином, щоб в інтервалі (г1, г2) функція NPV = f(r) змінювала свое значення з «+» на «-» або навпаки. Таким чином, можна застосувати формулу
Позитивне інвестиційне рішення про реалізацію проекту на основі показника внутрішньої норми доходності може бути прийнято за умови, що значення цього показника перевищує ставку дисконту, яка дорівнює мінімальному рівню норми прибутку на ринку капіталу з урахуванням відповідного рівня інвестиційного ризику. Якщо не враховувати фактор часу, то спрощений показник строку окупності інвестицій пу можна визначити за формулою
де I - розмір інвестиційних витрат; Р - щорічний середній чистий прибуток. Таким чином, строк окупності інвестицій - це тривалість часу, протягом якого недисконтовані прогнозні надходження грошових коштів перевищують недисконтовану суму інвестицій. Наступний показник, а саме дисконтований період окупності проекту пропонується розрахувати за таким алгоритмом, який залежить від рівномірності розподілу прогнозованих доходів від інвестицій (рисунок). Загальна формула для розрахунку критерію РВ має вигляд:
Таким чином, методи з використанням дисконтування відображають певну характеристику проекту з точки зору його економічної ефективності. Показник NPV вказує на абсолютну доходність проекту. Відношення чистого дисконтованого доходу до індексу доходності проекту характеризує вартість проекту. Показник PB відображає здатність реалізованості проекту. А сума показників PI і IRR характеризує економічну ефективність проекту відносно альтернативи використання грошових коштів. Методи без використання дисконтування характеризуються визначенням строку окупності інвестицій (це число років, необхідних для відшкодування інвестицій) та бухгалтерської рентабельності проекту ( ROI ) або середньої норми прибутку на інвестиції ( ARR ), причому, останні визначаються частіше, оскільки повніше характеризують ту вигоду, яку одержать власники підприємства та інвестори. У подальших дослідженнях, оцінюючи ефективність технологічної інновації, доцільно враховувати рівень ризику та проблему невизначеності в процесі інвестування.
Перелік варіантів завдань
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 1 Вихідні дані Ви менеджер державного підприємства „Козівський спиртовий завод”. У виробництво впроваджується новий агрегат для упакування тари, економічні результати від реалізації якого за роками наведено в таблиці 1. Таблиця 1
Завдання 1. Обрахуйте економічний ефект від використання нового агрегату з урахуванням чинника часу. 2. Обґрунтуйте можливі джерела залучення коштів для купівлі нового обладнання.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 2 Вихідні дані Проектний інститут розробляє технологічний процес потокової лінії з переробки сільськогосподарської сировини. Вартість проектних робіт становить 64 тис. грн., які мають бути освоєні протягом двох років: 44 тис. грн. – першого року та 20 тис. грн. – другого. Виготовлення технічних засобів триватиме рік. Вартість обладнання становить 70 тис. грн., а монтажу – 24 тис. грн., який також має бути виконаний протягом року. Освоєння нового технологічного процесу дасть змогу щорічно переробляти 1000 т сировини та виробляти 200 тис. банок консервної продукції за ціною 2,1 грн. за банку. Собівартість продукції 1,6 грн. за банку. Супутні капіталовкладення становлять 1100 грн. Щорічно. Термін експлуатації потокової лінії 5 років.
Завдання 1. Обчисліть економічний ефект від використання нової технології. 2. Запропонуйте можливі форми взаємодії проектного інституту та підприємства, що впроваджуватиме інноваційну розробку.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 3 Вихідні дані Інноваційний проект, що реалізується на державному підприємстві характеризується такими параметрами: обсяг інвестицій в інноваційний проект становить 1200 тис. грн. (на перший рік припадає 1000 тис. грн., на другий – 200 тис. грн. ). Грошові потоки, починаючи з другого року реалізації проекту становитимуть, відповідно, 200, 800, 1000, 1000, 1100 тис. грн. Дисконтна ставка – 5 %. Завдання Визначте індекс рентабельності інноваційного проекту та термін окупності інвестицій.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 4 Вихідні дані Ви спеціаліст апарату обласної державної адміністрації. Від Кабінету Міністрів України надійшло розпорядження розробити систему заходів на виконання Указу Президента України № 278 від 5 березня 2004 року „Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу” щодо залучення молоді до державної служби та підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня працівників обласної державної адміністрації. Станом на 1 січня 2003 року частка державних службовців віком до 35 років у загальній чисельності службовців місцевого органу державної виконавчої влади становила 6 %. За інформацією відділу кадрів обласної державної адміністрації фахівці, віком до 35 років, в середньому працюють в певному підрозділі обласної державної адміністрації не більше 5 років, звільняються та переходять на роботу в інші організації. Завдання Обґрунтуйте систему заходів на виконання Указу Президента України № 278 від 5 березня 2004 року „Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу” в контексті впровадження інноваційних форм управління кадрами. Пропозиції узагальніть у формі доповідної записки на ім’я заступника голови обласної державної адміністрації – керівника апарату обласної державної адміністрації.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 5 Вихідні дані Ви заступник директора комунального підприємства “Міськтеплокомуненерго”. Показники господарської діяльності КП „Міськтеплокомуненерго” в 2000–2003 роках наведено в таблиці 1.
Таблиця 1
Показники господарської діяльності КП „Міськтеплокомуненерго” в 2000-2003 роках
Завдання 1. Обчисліть абсолютну та відносну динаміку показників господарської діяльності комунального підприємства. Результати розрахунків занесіть у відповідні графи таблиці 1. 2. Підготуйте аналітичну записку на ім’я директора КП „Міськтеплокомуненерго” „Про результати господарської діяльності комунального підприємства „Міськтеплокомуненерго”. В аналітичній записці визначте можливі внутріорганізаційні та зовнішні причини існуючого стану підприємства. 3. З позиції інноваційного менеджменту запропонуйте шляхи розвитку комунальної організації.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 6 Вихідні дані Ви начальник відділу інформаційно-комп’ютерного забезпечення комунального підприємства „Міськводоканал”. Стан комп’ютерного забезпечення функціонування коммунального підприємства характеризується такими показниками (табл. 1). Таблиця 1 Комп’ютерне забезпечення КП „Міськводоканал”
Відповідно до нормативів для якісного обслуговування споживачів у житлово-комунальній сфері один персональний комп’ютер повинен припадати на 5000 мешканців. Для довідки: населення міста на 1 січня 2003 року становить 227 тис. осіб. Завдання 1.Проаналізуйте стан комп’ютерного забезпечення функціонування комунального підприємства. Зробіть висновок про його відповідність існуючим потребам міста та вимогам інноваційного розвитку житлово- комунальної сфери. 2.Обґрунтуйте можливі шляхи зміцнення комп’ютерно-інформаційної бази КП „Міськводоканал”.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 7 Вихідні дані Ви начальник планового відділу комунального підприємства „Міськтеплокомуненерго”. Показники господарської діяльності КП „Міськтеплокомуненерго” в 2000–2003 роках наведено в таблиці 1.
Таблиця 1 Показники господарської діяльності „Міськтеплокомуненерго” в 2000-2003 рр.
Інженерні комунікації теплового господарства міста фізично зношені на 80 %. В перспективі планується скорочення дотацій з міського бюджету КП „Міськтеплокомуненерго”. Існує можливість об’єднання комунальних підприємств „Міськтеплокомуненерго” та „Міськводоканал”.
Завдання Складіть концепцію стратегічного плану розвитку КП „Міськтеплокомуненерго” на період до 2010 року за структурно-змістовими блоками. В плані обов’язково передбачте розділ „Шляхи впровадження спеціального економічного інструментарію інноваційного менеджменту”.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 8 Вихідні дані Ви – провідний спеціаліст відділу менеджмент державного підприємства „Об’єднання спиртової промисловості області”, до складу якого входить 10 спиртових та горілчаних заводів області. Структура кінцевої ціни 1 пляшки горілки місткістю 0,5 л, що випускається державним підприємством „Козлівський спиртовий завод”, характеризується такими показниками (табл. 1). Таблиця 1 Структура кінцевої ціни 1 пляшки горілки місткістю 0,5 л для 1 дал, грн.
1 дал = 10 л. Акциз для 1 дал горілчаних виробів становить 64 грн. Ставка ПДВ – 20 %. На підприємстві „Козлівський спиртовий завод” відсутній відділ маркетингу, економістом-плановиком працює людина, що не має відповідної фахової підготовки. Директор та заступник директора державного підприємства „Козлівський спиртовий завод” мають технічну освіту. Завдання 1. Розрахуйте рентабельність виробництва одиниці горілчаної продукції, що випускається ДП „Козлівський спиртозавод”. Результати розрахунків занесіть у відповідні графи таблиці 1. 2. Підготуйте аналітичну записку на ім’я директора ДП „Об’єднання спиртової промисловості області” “Оцінка окремих фінансових показників товарної продукції Козлівського спиртового заводу” з урахуванням стану управлінської підсистеми підприємства. 3. Запропонуйте шляхи розвитку підприємства з позиції інноваційного менеджменту. УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 9 Вихідні дані Ви – директор комунального підприємства „Міський кінотеатр”. Для комунального кінотеатру на даний час актуальними є наступні проблеми: існування кінотеатру не за рахунок основної діяльності, а за рахунок орендарів; низька відвідуваність кіносеансів; необхідність ремонтних робіт та заміни обладнання. Населення міста складає 230 тис. осіб. Кінотеатр – останнє в місті підприємство даного профілю. Завдання 1. Здійсніть SWOT-аналіз ситуації, що склалася на комунальному підприємстві „Міський кінотеатр”, на основі якого побудуйте SWOT-матрицю за такою структурою: SWOT-матриця для оцінки внутрішнього й зовнішнього середовища комунального підприємства „Міський кінотеатр”
2. Запропонуйте організаційні, технологічні та інформаційні нововведення, які сприятимуть підвищенню ефективності функціонування кінотеатру.
УПРАВЛІНСЬКЕ ЗАВДАННЯ № 10 Вихідні дані Витрати на збирання сміття комунальними підприємствами А, Б та В міста характеризуються низкою показників (табл. 1).
Завдання 1. Проведіть порівняльний аналіз затрат по збору сміття трьома підприємствами. Таблиця 1 Витрати на збирання сміття, тис. грн.
2. Визначте, в якому підприємстві надання послуги зі збору сміття є найбільш дешевим. 3. Обґрунтуйте, які показники необхідно врахувати додаткові, щоб оцінити загальну ефективність збирання сміття підприємством. 4. Запропонуйте інноваційні шляхи утилізації побутового й промислового сміття в місті. Вивчіть можливість удосконалення організації управління процесом функціонування підприємств зі збирання сміття в місті.
Вимоги до оформлення розрахункової роботи
Кожен студент виконує 2 завдання, обираючи їх згідно таблиці. Таблиця
Робота виконується на листках формату А4, які скріплюються стиплером. При проведенні розрахунків студенти повинні пояснювати хід розв’язку, використовуючи необхідні формули розрахунків. В кінці роботи мають бути зроблені висновки за результатами проведених розрахунків. На підсумковому занятті проходить усний захист розрахункової роботи.
Критерії оцінювання виконання розрахункової роботи
Максимальна кількість балів за виконання розрахункової роботи дорівнює 20-ть балів. Роботи, виконані несвоєчасно не оцінюються і не зараховуються.
Шкала оцінювання знань студентів при виконанні розрахункової роботи
Приклад розрахунку
Розроблено три варіанти технології нового продукту. За даними таблиці розрахувати найефективніший варіант.
Використовуючи метод приведених витрат, визначимо найефективніший варіант запропонованого винаходу за формулою С + ЕнК, де С — річні витрати виробництва нового продукту; К — інвестиції; Ен — коефіцієнт ефективності, який приймаємо рівним 0,1. Варіант 1 = (13600 х 700) + 0,1 х 22500 = 11770 млн грн. Варіант 2 = (14700 х 1100)+ 0,1 х 27600 = 18930 млн грн. Варіант 3 = (13700 х 2500) + 0,1 х 19700 = 36220 млн грн. Найефективнішим варіантом винаходу є перший, бо тут найменші приведені витрати.
6.КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ, МЕТОДИ І КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ ТА РОЗПОДІЛ БАЛІВ ЗА МОДУЛЬНО-РЕЙТИНГОВОЮ СИСТЕМОЮ
Форми і засоби контролю та методи оцінювання знань
Контроль знань за певними періодами навчання – це модульний (в т.ч. поточний контроль та контрольний захід) та підсумковий контроль: виставлення державної семестрової оцінки, яка складається з сумарної оцінки,сформованої на підставі атестації та семестрового заліку. Об’єктом оцінки є діяльність студента під час лекційних, семінарських занять, індивідуальної, розрахункової та самостійної роботи. Курс «Управління інноваційною діяльністю у фінансовій сфері» складається з одного модуля,який включає один змістовий модуль. Сумарна оцінка з навчальної дисципліни не перевищу50 балів. Система підсумкового контролю з курсу та оцінювання знань і визначення рейтингу студентів передбачає семестровий залік. Протягом навчального семестру знання студентів оцінюються за 50-ти бальною шкалою. До заліку допускається студент якщо набрав не менше 25-ти балів. Оцінювання знань на заліку здійснюється також за 50-бальною шкалою. Студенти, які за результатами контрольних заходів (сумарної оцінки за модуль та заліку) набрали з дисципліни не менше від встановленої мінімальної кількості балів (50), атестуються з виставленням їм державної семестрової оцінки (“відмінно”,“дуже добре”, “добре”, “задовільно”, “достатньо”, “незадовільно”) відповідно до шкали переведення балів.
6.1. Семестрова (підсумкова) оцінка з навчальної дисципліни
Семестрова оцінка з навчальної дисципліни (семестрова предметна оцінка) – це сума балів за модуль. Державна семестрова оцінка (атестація студента) з навчальної дисципліни – це оцінка, яка визначається шляхом переведення семестрової оцінки, вираженої в 100-бальній шкалі, у державну систему оцінок за п’ятибальною шкалою: “відмінно”, “дуже добре”, “добре”, “задовільно”, “достатньо”, “незадовільно”, “неприйнятно” (див. табл. 5.1.1) і заноситься у відповідні документи у встановленому порядку.
Таблиця 6.1.1 Співставлення шкал оцінювання знань
FX означає: “незадовільно” – необхідно виконати певну додаткову роботу для успішного складання F означає: “неприйнятно” - необхідна значна подальша робота Студентам, які не виконали всіх обов'язкових видів робіт: контрольних, індивідуальних, розрахункових, самостійних робіт, лектор записує у графі "предметна семестрова оцінка" предметної відомості "не атестований ". Державну семестрову оцінку (крім оцінки "незадовільно") лектор записує у залікову книжку Атестація студента з навчальної дисципліни – це виставлення йому державної семестрової оцінки викладачем. Атестація студента з конкретної навчальної дисципліни включає результати: - модульної оцінки; - семестрового заліку. Максимальна кількість балів, яку може набрати студент, дорівнює 100 балам.
6.2. Семестровий (заліковий) контроль
Семестровий контроль з навчальної дисципліни – це семестровий залік. Семестровий залік – це підсумковий контрольний захід, призначений для перевірки засвоєння студентом теоретичного та практичного матеріалу з навчальної дисципліни. Залікова оцінка – це кількість балів у 50-бальній шкалі, яку студент отримав на семестровому заліку. Семестровий контроль здійснюється у письмовій формі, на який відводиться до 2-х академічних годин (1 пара). В залікові завдання включено 2 теоретичних завдання (перший рівень), 2 визначення (другий рівень) з різних тем навчальної дисципліни та одну задачу. Відповідь на кожне теоретичне завдання першого рівня оцінюється в 12 балів (12*2=24). Вірна відповідь на завдання другого рівня оцінюється в 5 балів (5*2=10). Правильно розв’язана задача оцінюється в 16 балів. Максимальна кількість балів за підсумкову модульну контрольну роботу дорівнює 50 балів. Якщо студент був відсутній під час написання підсумкової модульної контрольної роботи через поважну причину, він має право написати її за індивідуальним графіком, погодженим з викладачем. Студент не може повторно складати підсумкову модульну контрольну роботу.
Перелік питань до семестрового (залікового) контролю
6.3. Модульний контроль
Модульний контроль – це оцінювання засвоєння студентом навчального матеріалу, винесеного на контрольний захід. Модульна оцінка з навчальної дисципліни – це сума балів, отриманих студентом в результаті виконання контрольного, а також при поточних контролях на лекційних і семінарських заняттях та за виконання індивідуальної, розрахункової та самостійної роботи. Сумарна модульна оцінка – це сума модульної оцінки з навчальної дисципліни за семестр, яка не перевищує 50-ти балів. Згідно структури навчальної дисципліни модульний контроль засвоєння студентами знань проводиться один раз на передостанній парі. Змістовий модуль оцінюється під час проведення семінарських занять та контрольної роботи. Контрольна робота включає завдання по 5 темах. Кожен варіант містить 20 завдань. Вірна відповідь на одне тестове завдання оцінюється в 0,25 балів (0,25*20=5). Максимальна кількість балів за модульну контрольну роботу дорівнює 5 балів. Якщо студент був відсутній під час написання модульної контрольної роботи через поважну причину, він має право написати її за індивідуальним графіком, погодженим з викладачем. Студент не може повторно складати модульну контрольну роботу.
6.4. Перелік орієнтовних тестових завдань
1. Сутність інновації найкращим чином розкриває наступне визначення: 34. Постановка інноваційних цілей та завдань включає:
7. Список рекомендованОЇ літератури
Основна література
Додаткова література
Фахові періодичні видання
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||