ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (УНР: березень 1917-квітень 1918 рр.) 23.07.2015 02:15

конспект лекції

 

ТЕМА: «ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (УНР: березень 1917-квітень 1918 рр.)»

 

ПЛАН

1. Загальний історичний огляд

2. Державний лад

3. Судова система

4. Правова система

 

Основна література:

Історія держави і права: у 2-х тт. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре, 2003. – Т.2. – С. 5-111.

Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посібник / П. П. Музиченко. – К.: Знання, 2006. – С. 203-245.

Кульчицький В.С. Історія держави і права України: Навчальний посібник / В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик. – К.: Атіка, 2001. – С. 146-166.

Історія держави і права України: Підручник / За ред. А. С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 261-292.

 

 

Додаткова література:

1. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посібник / В. Ф. Верстюк. – К.: Заповіт, 1997. – 341 с.
2. Винниченко В. Відродження нації: Історія української революції. Март 1917 р. – грудень 1919 р.: В 3 ч. / В. Винниченко. – К.; Відень: Дзвін, 1920.
3. Галенко О. І. Нариси з історії дипломатії України / О. І. Галенко, Є. Є. Камінський, М. В. Кірсенко, М. Ф. Котляр, С. В. Кульчицький; В. А. Смолій (відп.ред.). – К.: Видавничий Дім "Альтернативи", 2001. – 736 с.
4. Дорошенко Д. Історія України 1917-1920: У 2 ч. / Д. Дорошенко. – Ужгород, 1932.
5. Єфремова Н. В. Суд і судочинство в Українській Народній Республіці, Українській Державі, Західноукраїнській Народній Республіці (1917-1920 рр.) / Н. В. Єфремова, Б. Й. Тищик, В. Т. Марчук. – Одеса; Львів: Фенікс, 2007. – 280 с.
6. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність: Зб. / НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / Ю. С. Шемшученко (відп.ред.), І. О. Кресіна (упоряд.). – 2-ге вид. – К., 2006. – 310 с.
7. Копиленко О. Л. "Сто днів" Центральної ради / О. Л. Копиленко. – К.: Україна, 1992. – 204 с.
8. Копиленко О. Л. Держава і право України 1917-1920 рр. / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
9. Кульчицький С. В. Нотатки про українські революції / С. В. Кульчицький; НАН України; Інститут історії України. – К., 2001. – 87 с.
10. Кульчицький С. В. Російська революція 1917 року: новий погляд / С. В. Кульчицький. – К.: Наш час, 2008. – 79 с.
11. Кульчицький С. В. Уряди України у ХХ ст. / С. В. Кульчицький, Н. П. Барановська, Т. Б. Бикова, С. Г. Богачук, В. Ф. Верстюк; Кабінет Міністрів України; НАН України / Володимир Михайлович Литвин (відп.ред.). – К.: Наукова думка, 2001. – 608 с.
12. Малик Я. Історія української державності / Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна. – Львів: Світ, 1993. – 246 с.
13. Мироненко О. М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради / О. М. Мироненко; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України; Академія правових наук України. – К., 1995. – 327 с.
14. Міцюк О. Доба Директорії УНР: Спомини і роздуми / О. Міцюк. – Львів, 1938.
15. Павленко Ю. Українська державність у 1917-1918 рр. / Ю. Павленко, Ю. Храмов. – К.: Манускрипт, 1995. – 263 с.
16. Симоненко Р. Г. Нариси історії виконавчої влади в Україні. 1917-квітень 1918 р. / Р. Г. Симоненко; НАН України; Інститут історії України / С.В. Кульчицький (гол.ред.). – К., 2000. – 150 с.
17. Слюсаренко А.Г. Історія української конституції / А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. – К.: Укр. Правнича Фундація: Право, 1997. – 464 с.
18. Тищик Б. Й. Становлення державності в Україні (1917-1922 рр.) / Б. Й. Тищик, О. А. Вівчаренко, Н. О. Лешкович. – Коломия: Вік, 2000. – 271 с.
19. Тищик Б. Й. Українська Народна Республіка 1918-1923 рр. / Б. Й. Тищик, О. А. Вівчаренко. – Коломия: Вік, 1993.
20. Тлущак Ю. М. Формування української правової традиції у сфері оподаткування та її втілення в розбудові національної державності 1917 – 1920 рр.: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ю. М. Тлущак; Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2004. – 20 с.
21. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали у 2-х тт. / Під ред. П. П. Толочко. – К.: Наукова думка, 1996.

 

Основні поняття:

Центральна Рада Мала рада Українська Народна Республіка (УНР) Всенародні збори

 

Основні джерела:

Універсали Центральної Ради

Статут Генерального секретаріату

Конституція УНР від 29 квітня 1918 року (Статут про державний устрій, права і вольності УНР)

 

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

В лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична рево­люція.

Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було прак­тично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тим­часовим урядом губернські й повітові комісари.

За ініціативою М. Грушевського та С. Єфремова створюється міжпартійний політичний блок "Товариство українських поступовців" (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. Згуртування національних сил в Україні привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру – Української Центральної ради.

Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політич­ного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано ви­датного українського історика і громадського діяча М. Грушевського. Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.

8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", яка за­кликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоврядуван­ня, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове вільне життя.

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.

Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5-7 квітня Український національний конгрес.

На Конгрес прибуло 900 делегатів від багатьох губерній, а також з Мос­кви, Петрограда, Криму, Кубані, Холмщини і Галичини. До складу Ради було обрано 150 представ­ників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних меншин, які прожива­ли в Україні. Головою Ради залишався М. Грушевський.

Важливе значення для відродження державності мала українізація армії. У Києві відбулося віче українських офіцерів (близько 1000 осіб), яке ухва­лило вважати себе Установчою військовою радою. Ініціатором створення української армії був палкий прихильник ідеї самостійної України поруч­ник Микола Міхновський, відомий політичний діяч, адвокат за фахом. Па­ралельно виникає Український військовий клуб ім. ГТ. Полуботка, у Києві розпочинається формування першої української військової частини – полку ім. Б. Хмельницького.

Об'єднати цей патріотичний рух взявся І Український військовий з'їзд, який відбувся в травні 1917 року. З'їзд приймає ухвалу про поповнення Чорноморського флоту українцями, а також укомплектування кількох ко­раблів Балтійського флоту українськими моряками. З'їзд утворив Військовий гене­ральний комітет у складі 18 осіб на чолі з Симоном Петлюрою.

5-11 червня 1917 року відбувся II Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому склад комітету було збільшено до 27 осіб. З'їзд затвердив статут Ге­нерального військового комітету.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення української армії для відродження державності. Саме тому Центральна рада відмовилася від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, який пропонував надати у її розпорядження Павло Скоропадський.

Центральна рада свої звернення до народу оформлює у вигляді Універсалів.

І Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Все­українського військового з'їзду. Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неабияк занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Центральна рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автономію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів.

3 липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду.

7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Росій­ської Федерації. В Універсалі були проголошені такі основні положення:

1) конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирсько­го землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;

2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;

3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;

4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смерт­ної кари як міри покарання;

5) закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;

6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;

7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, "національно-персональної автономії" та рівних прав тощо.

Не отримавши підтримки на І Всеукраїнському з'їзді рад у Києві 4 груд­ня 1917 року, більшовицькі делегати переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так в Україні виникло двовладдя.

9 січня 1918 року Центральна рада приймає свій останній – IV Універсал. Він сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Україна, зазначалося в IV Універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішні справи України. До скликання парламенту – Українських Установчих збо­рів– влада буде продовжувати здійснюватися Центральною радою та її ви­конавчим органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів було доручено продовжити мирні переговори з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру.

Універсал закликав піднятися на боротьбу "щодо так званих більшо­виків і інших напасників, які розграбовують і руйнують наш край".

Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замістьнеїстворити народну міліцію. З поверненням з фронту демобілізованих сол­датів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади – міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів "слід встановити на місцях таку власть, до якої б люди мали довір'я, і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви наро­ду". Всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів пропону­валося співпрацювати з місцевими органами влади.

На найближчому засіданні Центральної ради планувалося розглянути й прийняти закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прий­нявши за основу скасування власності й соціалізацію землі. Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження УНР. В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечен­ня інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх, хто потерпів від війни. Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль над усіма банками. Проголошувалося право всіх націй в УНР користувати­ся рівними правами і національно-персональною автономією.

ІV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення україн­ської держави.

Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. У січні 1918 року радянські війська розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну раду. 26 січня 1918 року після запеклих боїв більшовики захопили Київ.

На цей час у Брест-Литовську проходили мирні переговори між держа­вами Центрального блоку та Росією. Прагнучи будь-що підписати мирний договір з воюючими державами, радянський уряд був вимушений визнати повноваження української делегації на переговорах. На переговори поїха­ли представники Центральної ради на чолі з В. Голубовичем. Хоча україн­ська делегація була малочисельною і не мала певного дипломатичного досвіду, все ж вона активно захищала свої національні інтереси. 27 січня 1918 року Україна підписала мирний договір і звернулася з проханням до країн австро-угорського і німецького блоку допомогти їй у захисті цілісності своєї держави. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали оку­пацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральну раду, яка катастрофічно втрачала соціальну опору і авторитет. 29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної ради, на якому було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольности УНР), а М. Грушевського обрано Президентом України. Але ці вибо­ри не були легітимними, оскільки не існувало нормативних актів, які б передбачали цю посаду і регламентували порядок її обрання. Нічого не гово­рилося про посаду Президента і в щойно прийнятій Конституції України.

 

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Центральна рада. Після лютневих подій в Петрограді центром, навко­ло якого згуртувались національно-патріотичні сили України, стала Україн­ська Центральна рада.

На першому етапі Центральна рада, за словами М. Грушевського, була "Тимчасовим Українським Урядом" і фактично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконавчої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Планувалося, що Центральна рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Всеукраїнський Національний конгрес, що відбувся 17–21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної ради, як вищого територіально­го органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Цен­тральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою ро­боти Центральної ради були пленуми. Одним з перших документів, що юридично закріпляв статус Центральної ради, був "Наказ Українській Цен­тральній раді" від 5 травня 1917 року В Наказі говорилося, що робота Цен­тральної ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові) – скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні – їх скликали в разі нагальної необхідності. Загальні збори працювали посесійне. Комі­тет Центральної ради був постійно діючим органом, до складу якого вхо­дила Президія Ради і комісії.

Фактично, Комітет здійснював законодавчі функції в період між За­гальними зборами.

12 липня Центральна рада видала постанову, яка більш детально регла­ментувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. Згідно з постановою Комітет визначався як постійно діючий орган, що скликав чергові Загальні збори, поповнював склад Генерального Секретаріа­ту!, взагалі, вирішував всі "негайні справи". Чергові засідання Малої ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні – "по потребі". Для прийняття законодавчого акту необхідна була присутність не менше як двох третин загальної кількості членів Малої ради. 25 листопада 1917 року приймається Закон про утримання Центральної ради за державний кошт, 16 квітня 1918 року – закон, який гарантував недоторканність членів Центральної ради. 9 квітня 1918 року Центральна рада затвердила Закон про право безмитно­го одержання книжок та інших видань бібліотекою Центральної ради.

Свої рішення Центральна рада приймала у вигляді універсалів, поста­нов, ухвал, резолюцій.

Згідно з І Універсалом 28 червня 1917 року було створено перший український уряд – Генеральний секретаріат.

В документах того періоду він характеризувався як виконавчий комітет Центральної ради (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року), відповідальний перед Центральною радою орган (II Універсал), "правительство" (III Універсал). За IV Універсалом Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складав­ся з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кількість генеральних секретарств то зменшувалась (до 8), то зростала (до 14).

З утворенням Генерального секретаріату було покладено початок про­цесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.

29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генерального секрета­ріату, який М. Грушевський назвав "першою Конституцією України". Ста­тут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, по­рядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний секре­таріат був підзвітним Малій раді.

На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання судо­устрою, військового будівництва тощо. Особливе місце займали питання зовнішньої політики.

Чимало зусиль уряду потребували організаційні питання, які розгляда­лися майже на кожному його засіданні. Звертався Генеральний секретаріат і до питань дисципліни. Коли запізнення на його засідання стали хроніч­ним явищем, уряд 15 вересня 1917 року приймає постанову, що встанов­лювала штрафи: по одному карбованцю за кожну хвилину запізнення.

12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат розробив і затвердив Дек­ларацію, яка розширила його повноваження, обмежені Інструкцією Тим­часового уряду. Уточнювалася компетенція секретарств і Генерального секретаріату в цілому. Своє рішення Генеральний секретаріат приймав у формі декларацій, постанов, інструкцій. Офіційним органом уряду був "Вісник Генерального секретаріату".

Місцева влада і місцеве самоврядування. І Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади. Як відомо, більшовики були прихильни­ками злому попередньої державної системи. Центральна рада, навпаки, на­магалася пристосувати її до потреб національно-державного будівництва. Перебудова цих органів, за задумом керівників Центральної ради, повин­на пройти декілька етапів.

Перший етап мав за мету українізацію місцевих органів і їх переорієн­тацію на нову владу. У праці "Відродження нації" В. Винниченко писав: "кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земельна, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною радою".

На другому етапі передбачалася перебудова місцевої і загальної крайо­вої адміністративної влади в напрямку, знову ж таки, зміцнення зв'язку з Центральною радою.

На третьому етапі ставилося завдання розвитку місцевого самовряду­вання та розширення компетенції його органів.

Керівництво всією системою органів самоврядування здійснювало Ге­неральне секретарство (з квітня 1918 року – департамент місцевого само­врядування Міністерства внутрішніх справ), що зводило нанівець саму ідею самоврядування, адже централізація і місцеве самоврядування несумісні явища.

IV Універсал до існуючих органів місцевої влади додав ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, що ще більше заплутало систему органів самоврядування. Спробу врегулювання відносин між цими численними органами зробив Земельний закон, який було прийнято 27 січня 1918 року Відповідно ст. 4 Закону порядкування землями місцевого користування належало органам міського самоврядування, а іншими – сільським гро­мадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах їх компетенції.

6 березня 1918 року Центральна рада затвердила Закон "Про поділ Украї­ни на землі". Всю територію країни було розділено на тридцять дві землі. Відповідно з новим адміністративно-територіальним поділом повинна була будуватись система органів місцевої влади, які були визначені ст. 5 Кон­ституції УНР від 29 квітня 1918 року Цю систему складали: землі, волості і громади. Їм надавались права широкого самоврядування. За ст. 26 радам і управам громад, волостей і земель "належала єдина безпосередня місцева влада". Але цій системі не судилося стати практичним втіленням в життя.

 

СУДОВА СИСТЕМА

На перших порах після революції в Україні продовжують діяти суди, запроваджені в Російській імперії ще судовою реформою 1864 року.

На території України діяли такі судові органи: дільничі мирові суди, з'їзди мирових суддів, окружні суди, що створювалися один на кілька повітів. За ними йшли, як апеляційні інстанції, судові палати. Найвищою судовою інстанцією вважався Правлячий сенат у Петрограді. Крім цих судів, в Україні діяли також селянські волосні суди, верхні волосні суди тощо. Відразу ж після Лютневої революції було запроваджено посаду адмі­ністративних суддів у повітах і особливі адміністративні відділи при окружних судах. Створюються різні тимчасові судові органи, революційні трибунали тощо. Формально ця судова система збереглася в Україні і після приходу до влади Центральної ради.

13-14 червня 1918 року у Києві відбувся з'їзд українських юристів, який прийняв рішення про необхідність "творення і застосування українського права згідно даних науки, життя і правосвідомості". Судочинство повин­но було вестись "на мові того народу, серед якого суд відбувається". Судові та нотаріальні посади повинні були займати українці або особи, що воло­діють українською мовою та знають місцеві умови. З'їзд створив комісію для складання словника української правової термінології і комісію для видання всіх діючих нормативних актів українською мовою. Центральній раді запропоновано зробити українську судову систему незалежною від російської та створити для керівництва нею в якості найвищої судової інстанції Вищий крайовий суд, а для проведення реформи судової систе­ми створити на місцях інститут судових комісарів.

Програмні цілі Центральної ради щодо судової реформи знайшли відоб­раження в III Універсалі: "суд на Україні повинен бути справедливий, відповідно духові народу".

Організацію проведення судової реформи було покладено на Генераль­не секретарство судових справ. 23 листопада 1917 року Мала рада затверди­ла законопроект, згідно з яким "суд на Україні твориться іменем Україн­ської Народної Республіки".

16 грудня 1917 року Центральна рада законопроект про утворення (до скликання Всеукраїнських Установчих зборів) тимчасового Генерального суду.

Відповідно з ст. 1 Закону Генеральний суд складався з трьох департа­ментів: цивільного, карного (кримінального) і адміністративного. Він являвся вищою судовою інстанцією в Україні й здійснював нагляд над усіма судовими устано­вами і діяльністю працівників судових органів.

Судді Генерального суду, яких було 15 осіб, отримували звання гене­ральних суддів. Вони обиралися Центральною радою за поданням Гене­рального секретаріату судових справ на термін до прийняття Конституції УНР. Генеральний суд виступав як касаційна інстанція у справах нагляду над судовими установами, посадовими особами судового відомства, а також виконував функції "головного військового суду".

16 грудня 1917 року приймається Закон "Про заведення апеляційних судів". Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Хар­ківського і Одеського. Створили лише Київський апеляційний суд.

14 лютого 1918 року запроваджуються посади головних губернських військових комендантів, які отримували право створення революційних військових судів для оперативного розгляду справ про вбивства, пограбу­вання, підпали, зґвалтування та розбій. Відразу ж після розгляду справи такий суд розформовувався. До його складу входили професійний суддя, два представники від громадськості і чотири – за призначенням військо­вого коменданта. У розгляді справи мали право приймати участь захисник, приватний обвинувач і приватний позивач. Дізнання в справі проводили слідчі, що призначалися губернським або повітовим військовими комен­дантами. Ці суди розглядали справи як військових, так і цивільних осіб.

Кримінальні справи і проступки військовослужбовців розглядали Київський та Одеський військові суди, а згодом вищі військові суди у Києві та Кате­ринославі і 17 штабних судів – у Харкові, Полтаві, Одесі тощо.

На початку січня 1918 року Центральна рада приймає Закон "Про упо­рядження прокураторського нагляду на Україні". Створювалася прокураторія Генерального Суду, яка підпорядковувалася ще й Генеральному сек­ретарству судових справ. Очолював прокуратуру Старший прокурор, який призначався Генеральним секретарством судових справ. Подвійна підпо­рядкованість негативно впливала на діяльність прокуратури.

 

ПРАВОВА СИСТЕМА

Перший період діяльності Центральної ради носив здебільшого декла­ративний характер, про що вказував зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Універсали формували підвалини української державності, а декларації і інструкції містили плани законопроектних робіт.

25 листопада 1917 року Мала рада прийняла Закон про правонаступництво, який започаткував процес формування правової системи. Згідно з ним, усі російські закони, прийняті до 27 жовтня, залишалися чинними, а Центральна рада мала право приймати нові закони і інші нормативні акти чи скасовувати старі від імені УНР. Правоохоронним і місцевим органам влади і управління була дана вказівка змінити в діючих законах назву "Ро­сія" на "УНР".

Конституційне право. Відразу ж після проголошення І Універсалу Цен­тральна рада приступила до організації роботи по створенню Конституції України (Статуту автономної України).

24 червня 1917 року була затверджена "Інструкція, на основі якої зби­рається Комісія по підготовці Статуту автономної України". До складу Комісії було обрано 100 осіб, які представляли всі національності, що про­живали в Україні. Очолив конституційну комісію М. Грушевський. За IV Універсалом Конституцію мали ухвалити Всеукраїнські Установчі збо­ри, та за іронією долі її прийняла Центральна рада в останній день свого існування. Сталося це 29 квітня 1918 року.

Конституція мала підназву: "Статут про державний устрій, права і вольності УНР". Вона складалася з 8 розділів і 85 статей: І розділ – Загальні постанови; II розділ – Права громадян України; III розділ – Органи влади Української Народної Республіки; IV розділ – Всенародні збори Україн­ської Народної Республіки; V розділ – Про Раду Народних Міністрів Україн­ської Республіки; VI розділ – Суд Української Народної Республіки; VII розділ – Національні союзи; VI 11 розділ – Про тимчасове припинення гро­мадянських свобод.

У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що Українська Народ­на Республіка – держава "суверенна, самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3).

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України – єди­на, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. "Не пору­шуючи єдиної своєї власті, – підкреслюється у ст. 5. – УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування". Усім на­ціям і національностям, які населяють Україну, надавалося право "на впо­рядкування своїх культурних прав у національних союзах".

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадян.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у пе­редбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, – вказувалося у ст. 11 Конституції, – право УНР не знає".

У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла, таємниця листування. Порушення цих прав допускалося тільки правомочними дер­жавними органами у випадках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віро­сповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не були кримінальним злочином. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.

На території УНР скасовувались смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не мали права голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи державної влади, управління й судові органи.

Основу побудови вищих органів державистановила відома теорія розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всенародні Збори, виконавчу – Рада Народних Міністрів, судову – Генеральний суд.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та упра­ви – громад (сільських і міських), волостей, земель.

Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропор­ційною системою виборів: один депутат від 100 тис. жителів терміном на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, вво­дилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова органі­зовував і очолював роботу парламенту, виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст. 35).

Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціати­ви належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєст­рованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості 100 тис. осіб.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Голо­вою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд в цілому. У випадку вотуму недовіри вони були зобов'язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст. 58).

Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впро­довж семи днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на запит.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який оби­рався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який термін обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися – Конституція не говорить. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важ­ливе положення: "Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти" (ст. 63).

Судочинство оголошувалося усним і гласним, усі громадяни, незалеж­но від посад, – рівними перед судом і перед законом.

У останньому розділі Конституції йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) зупинення дії громадянських прав і свобод – у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових випадках – Рада Народних Міністрів.

Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади та управління, органи прокуратури, судо­ву систему тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період.

Найбільш важливим в галузі державного будівництва був Закон "Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки". Закон про вибори встановлював пропорційну систему виборів. У вибо­рах мали право брати участь громадяни, "котрим до дня виборів вийде 20 років". Позбавлялися виборчих прав засуджені, признані судовим рішен­ням банкрутами, дезертири, а також члени царської родини. Закон вста­новлював систему покарань за ті чи інші порушення під час організації і проведення виборів. Спочатку Установчі збори планувалося відкрити 9 січня 1918 року, та війна відсунула вибори на другий план. 11 квітня 1918 року Мала рада приймає рішення, за яким Установчі збори мали відкри­тися 12 травня 1918 року.

Закон про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року передбачав створення "національних кадастрів", куди б заносилися поіменно представники тієї чи іншої національності.

2-4 березня 1918 року приймається Закон про громадянство. Згідно з ним, громадянином УНР визнавався той, "хто народився на території Ук­раїни і зв'язаний з нею постійним перебуванням".

Незабаром з'являються два проекти нового закону про громадянство, автори яких фактично схилялися до "нульового" варіанта – громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України, або на час опублікування закону постій­но проживали на її території. Ні один з цих проектів Центральною радою не розглядався.

Фінансове право. Органами центрального управління в сфері фінансів було Генеральне секретарство фінансових справ (згодом Міністерство фінансів).

Найважливішими в цій галузі були питання про випуск державних кре­дитних білетів, про оподаткування, про державний бюджет: Закон про випуск державних кредитних білетів У.Н.Р. від 9 грудня 1917 року, Закон про випуск зобов'язань держав­ної скарбниці УНР 13 квітня 1918 року.

Єдиного акту, який би регламентував податки, не було. Згідно із Зако­ном від 9 грудня 1917 року "всі державні податки і прибутки, які на підставі існуючих законів" збиралися на території УНР, "визнавалися прибутками державного скарбу УНР".

11 квітня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про тимчасові роз­писки видатків на 1918 рік, в якому зазначалося, що до ухвалення першого бюджету УНР "державні видатки переводяться на підставі тимчасових роз­писів, які складаються відповідними міністерствами на кожні чотири місяці 1918 року і подаються через Міністерство фінансів на затвердження Цен­тральної ради". Але державний бюджет Центральна рада так і не спромог­лася прийняти.

Трудове право. Прообразом українського кодексу законів про працю став Закон про восьмигодинний робочий день від 25 січня 1918 року.

Цей Закон поширювався на всі підприємства з найманою працею, "не­залежно як від розміру цих підприємств, так і від того, кому вони нале­жать". Тривалість робочого часу становила 48 годин на тиждень. Закон регламентував особливості найму і праці жінок і неповнолітніх; нічні і понаднормові роботи; працю на шкідливому для здоров'я виробництві, встановлювалися святкові й неробочі дні.

Земельне право. III Універсал скасував право приватної власності на зем­лю. IV Універсал проголосив необхідність прийняття земельного закону і передачу землі трудовому народові без викупу. Наприкінці січня 1918 року Центральна рада ухвалила Земельний закон, основою якого стало скасуван­ня права власності на землю. Встановлювалося, що "землі відводяться зе­мельними комітетами в приватнотрудове користування сільським грома­дам та добровільно складеним товариствам". Щоб якось виправдатись перед заможнім селян­ством Центральна рада 29 квітня 1918 року прийняла поправку до Земельно­го закону, за якого ділянки розміром до 30 десятин не підлягали переділу.

У галузі цивільного права суди продовжували використовувати т. Х Зводу законів Російської імперії.

Зокрема, М. Грушевський був противником поняття "непорушність права власності". В нормативних актах Центральної ради не використо­вується термін "право володіння". Натомість часто зустрічається "право порядкування", "право користування", що говорило про негативне ставлення до приватної власності. Особливо це проявилося по відношенню до права приватної власності на землю. М. Грушевський навіть вважав, що настане час, коли "власність на землю, торгування землею" вважатимуть­ся таким же ненормальним явищем, як і "власність на людину-раба".

У галузі кримінального права в Україні діяло майже у повному обсязі Кримінальне уложення 1903 року.

5 березня 1918 року Центральна рада ухвалила Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави. В ньому вказува­лося, що коли яка-небудь особа після 22 січня 1918 року (після прийняття IV Універсалу) брала участь у війнах чи повстаннях проти України, вона втрачала право на українське громадянство і каралась висилкою за межі України. У випадку несанкціонованого повернення така особа ув'язнюва­лась на термін до п'яти років.

Слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також За­кон про амністію від 19 листопада 1917 року, яким звільнялися всі засу­джені за політичні злочини.