Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов

Не нашли подходящий заказ?

Заказать в 1 клик: /contactus

Главная \ Методичні вказівки \ ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

« Назад

ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ 16.10.2016 11:00

ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ

МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА

В РОЗ'ЯСНЕННЯХ 1 ЛИСТАХ

ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО

СУДУ УКРАЇНИ

За загальною редакцією

Голови Вищого господарського суду України

Д. М. Притики

КИЇВ • ЮСТІНІАН • 2002

ББК 67.9(4УКР)304

В52

Укладач В. Е. Беляневич, кандидат юридичних наук

За загальною редакцією

Голови Вищого господарського суду України

Д. М. Притики.

В52 Вирішення господарських спорів

Застосування норм матеріального права

в роз ясненнях І листах Вищого господарського

суду України -К Юстішан, 2002 - 640 с

ISBN - 966-96155-2-6

Вміщені у цьому виданні матеріали являють собою систематизовані витяги з чинних роз'яснень та Інформаційних листів Вищого господарського (арбітражного) суду України з питань застосування норм матеріального права у вирішенні господарських спорів

Використані тексти роз яснень та листів Вищого господарського (арбітражного) суду України наведені з урахуванням змін І доповнень станом на 1 серпня 2002 року

Збірник розрахований на практикуючих юристів, суддів, адвокатів, викладачів І студентів юридичних учбових закладів, усіх тих, хто цікавиться практикою вирішення господарських спорів

ББК 67.9(4УКР)304

ISBN - 966-96155-2-6 © Видавництво «Юстішан», 2002

ЗМІСТ

Вступ 4

I Правовий статус суб'єктів

II Підприємства Об єднання підприємств Господарські товариства 6

1 2 Нсшдприьмницькі організації 40

2 Право власності 65

3 Інтелектуальна власність 98

4 Основні засади підприємництва 103

5 Зовнішньоекономічна діяльність Валютне регулювання 121

6 Митне регулювання 128 7. Податки І збори Бюджетні відносини 131

8 Захист економічної конкуренції 205

9 Зобов'язання (заі альт питання) 213

10 Окремі види доі оворш

101 Посіавка 237

102 КоІІтракІацш 279 10 3 Майновий паном Оренда Лізинг 286 104 Підряд 314

10 5 Перевезення 319

106 Сірахуваиия 381

107 Кредитування Банківська дія Іьшсіь 384

108 Сумісна діяльнії, І ь 396

109 Постачання енергоресурсів 402 1010 Інші види доюворів 410

11 Визнання угод недійсними 411

12 Позадоговірні зобов'язання 437

13 Забезпечення виконання зобов'язань

13 1 Застава 455

132 Порука 480

14. Розрахунки 482

15. Вексельний обіг 487

16. Відносини приватизації 491

17. Земельні відносини 529

18 Екологічні відносний 553

19 Інформація І зи'язок 576

20 Цінні папери Фондовий ринок 577

21 Банкрутство 578

22 Визнання недійсними актів державних та Інших органш 611

23 Позовна давність 624

ВСТУП

В процесі «малої» судової реформи Істотних змін зазнали норми й Інститути господарського судочинства Зокрема Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу Ук раши» від 21 червня 2001 року до Арбітражного процесуального кодек су введено розділ ХІІ-2 «Перегляд судових рішень Вищого господарсь кого суду України Верховним Судом України»

Відповідно до статті 111-14 Господарського процесуального кодексу України сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного господарського суду до Верховного Суду України Як зазначається у статті 111-15 цього ж Кодексу, Верховний Суд України переглядає у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України у випадках, коли вони оскаржені

1) з мотивів застосування Вищим господарським судом України закону чи Іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України,

2) у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду Іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права,

3) у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону чи Іншого нормативно-правового акта у аналогічних справах,

4) на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України

Отже, підстави для оскарження постанови Вищого господарського суду України до Верховного Суду України є досить обмеженими

Привертає увагу друга підстава невідповідність постанови Вищого господарського суду України рішенням Верховного Суду України чи Вищого суду Іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права Закон не конкретизує, про які саме рішення йдеться Наразі судова практика має справу лише з роз'ясненнями та листами Вищого господарського суду України

Як зазначається у підпункті третьому пункту 1 статті 39 Закону України «Про судоустрій України», до повноважень вищого спещалізова ного суду, в тому числі Вищого господарського суду України, віднесено надання методичної допомоги судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі н узагальнення та аналізу судової статистики У зв'язку

з цим Вищий господарський суд дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції Видання якихось Інших актів з питань застосування норм матеріального права Вищим господарським судом законодавство не передбачає

До введення в дію Закону України «Про судоустрій України» Вищий арбітражний суд України, згідно з пунктом 3 статті 12 Закону України «Про арбітражний суд», забезпечував однаковість практики застосування законодавства, І роз'яснення Вищого арбітражного суду були обов'язковими для суддів І учасників господарських правовідносин, що застосовують законодавство, з яко го дано таке роз'яснення Те, що зараз законодавець позбавив роз'яснення Вищого господарського суду обов'язкової сили, не зменшує їх значення, як таких, що орієнтують підлеглі суди у величезному масиві законодавчих актів а також нормативно-правових актів, які регулюють господарські відносини Роз'яснення та листи Вищого господарського суду України, попри їх рекомендаційний характер, об'єктивно впливають на процес правозастосування, а також відіграють певну роль у врегулюванні правовідносин, що виникають між суб'єктами господарювання

Слід також зважити на те, що судове рішення (постанова) може бути скасоване Верховним Судом України, якщо воно прийнято з порушенням чи неправильним застосуванням норм матеріального права, а підставою для оскарження, як зазначалося вище, може бути невідповідність оскаржуваної постанови рішенням Вищого спеціалізованого суду з питань застосування норм матеріального права

З викладеного виходить необхідність ознайомлення широких кіл юристів, фахівців Інших галузей, підприємців, керівників І фахівців органів державної влади І місцевого самоврядування, Інших осіб, що беруть участь у господарських відносинах, з документами Вищого господарського суду України, в яких викладена позиція вищої спеціалізованої судової Інстанції з питань застосування норм матеріального права

У цьому збірнику в систематизованому вигляді подаються витяги з чинних роз'яснень та листів Вищого господарського (арбітражного) суду з питань застосування норм матеріального права у господарських відносинах та у господарському судочинстві

Документи подані Із змінами І доповненнями станом на 1 серпня 2002 року

Вадим Беляневич,

кандидат юридичних наук,

адвокат адвокатської фірми

«Сергій Козьяков та партнери»

1. ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ'ЄКТІВ

1.1. ПІДПРИЄМСТВА. ОБ'ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ. ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА

1. Згідно з пунктом 2 статті 5 Закону Української РСР «Про підприємства в Українській РСР» підприємство може бути створене в результаті виділення із складу діючих підприємств, організацій або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Як вбачається із змісту цієї норми, для створення підприємства на базі структурної одиниці необхідно рішення як трудового колективу цієї структурної одиниці, так і трудового колективу об'єднання чи підприємства. Таке правозастосування Закону про підприємства підтверджується також і змістом пункту 3 статті 15 цього Закону, яка передбачає права трудового колективу підприємства. Відповідно до цієї статті трудовий колектив державного підприємства бере участь у вирішенні питання про виділення із складу підприємства одного чи кількох структурних підрозділів для створення нового підприємства.

[Інформаційний лист від 01.12.92 р. №01-8/1433 «Про застосування пункту 2 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні»].

2. Відповідно до статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні» державна реєстрація підприємства здійснюється виконкомом відповідної Ради народних депутатів або місцевою державною адміністрацією за місцезнаходженням підприємства не пізніше 15 днів від дня подання заяви. Перереєстрація підприємства провадиться в порядку, встановленому для його реєстрації.

[п.1 Роз'яснення від 15.06.93р. №01-6/676 «Про деякі питання застосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

3. Якщо у державній реєстрації підприємства відмовлено або ЇЇ не проведено у встановлений строк, засновник підприємства (стаття 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та пункт 4 постанови Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990 р. №278) відповідно до пункту 3 статті 6 Закону

України «Про підприємства в Україні» має право звернутися до суду з позовною заявою про визнання недійсним акта виконавчого комітету Ради народних депутатів чи місцевої державної адміністрації про відмову в реєстрації підприємства або про зобов'язання відповідного органу здійснити державну реєстрацію підприємства.

[п.2 Роз'яснення aid 15.06.93p. №01-6/676 «Про деякі питання застосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

4. Відповідно до статті 8 Закону України «Про підприємництво» судовий порядок скасування державної реєстрації підприємства встановлений для випадків: визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України. У таких випадках виконком Ради народних депутатів або місцева державна адміністрація не мають права скасувати власне рішення про державну реєстрацію підприємства. Ці дії слід визнавати такими, що не відповідають чинному законодавству і не породжують для підприємства будь-яких правових наслідків. В інших випадках, тобто коли для скасування державної реєстрації підприємства не встановлено судового порядку, рішення про скасування державної реєстрації може бути визнане недійсним в порядку, передбаченому законодавством. Якщо при вирішенні такого спору будуть виявлені обставини, за наявністю яких в реєстрації підприємства необхідно було відмовити, позов про визнання недійсним рішення про скасування реєстрації задоволенню не підлягає.

[п.4 Роз'яснення від 15.06.93 р. №01-6/676 «Про деякі питання застосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

5. Ліквідоване підприємство має право звернутись до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта про його ліквідацію до моменту виключення з державного реєстру.

[пЛ Листа від 06.06.94р. №01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

6. Органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об'єднання підприємств, створених на добровільних засадах.

[п.2 Листа від 06.06.94 р. №01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

7. Якщо кредитор вважає, що ліквідаційна комісія необгрунтоване відхилила його вимогу до підприємства, яке ліквідується, він має право до виключення останнього з державного реєстру подати у встановленому порядку позов до цього підприємства.

[п.З Листа від 06.06.94 р. №01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

8. Чинне законодавство не передбачає розгляду в арбітражному суді позовів трудових колективів про визнання недійсними актів про ліквідацію або реорганізацію підприємства.

[п.7Листа від 06.06.94р. №01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

9. За необхідності накладення арешту на майно боржника -товариства з обмеженою відповідальністю слід враховувати, що учасники його несуть відповідальність тільки в межах їхніх вкладів (стаття 50 Закону України «Про господарські товариства»), а не особистим майном.

[п.1.2 Листа від 22.11.94 р. №01-8/847 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

10. Відповідно до статей 12 та 13 Закону України «Про господарські товариства» засновники та учасники товариства вносять у статутний фонд внески, зокрема у вигляді будинків, споруд, обладнання, цінних паперів, грошових коштів, які залишаються їхньою власністю. Крім того, засновники або учасники товариства можуть передати йому майно у власність. Отже, у разі відсутності у боржника достатніх коштів для задоволення обгрунтованих вимог кредиторів, останні мають право вимагати звернення стягнення на майно (грошові кошти) боржника, які належать йому у вигляді внесків у статутний фонд як засновнику або учаснику господарського товариства.

[п.11 Листа від 07.12.95 р. №01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

11. На майно, яке боржник передав у власність господарського товариства, не може бути звернено стягнення за його зобов'язаннями. При цьому слід мати на увазі деякі особливості правового регулювання цього питання. Так, якщо особа є за-

сновником (учасником) товариства з обмеженою відповідальністю, то його внесок складає частину статутного фонду і хоча він не втрачає права власності на цю частку, згідно з статтею 57 Закону України «Про господарські товариства», звернення стягнення на цю частку не допускається.

12. З метою задоволення своїх вимог за рахунок частки боржника у статутному фонді такого товариства кредитор перш за все має звернутися до товариства з' вимогою про виділення частки боржника у порядку, передбаченому статтею 55 цього Закону. Якщо товариство ухиляється від задоволення цієї вимоги, кредитор засновника (учасника) товариства вправі звернутися до арбітражного суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

13. Крім звернення стягнення на частку боржника у статутному фонді товариства, кредитор вправі вимагати звернення стягнення на частку майна товариства, належного боржникові пропорційно його частки у статутному фонді (стаття 54 Закону України «Про господарські товариства»). Цей принцип звернення стягнення на майно (грошові кошти) боржника, внесене до статутного фонду, застосовується до Товариства з додатковою відповідальністю (останній абзац статті 65 Закону) та до повного або командитного товариства (статті 73 та 77 Закону).

[п.11 Листа від 07.12.95 р. №01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів>>].

14. Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» регулює відносини, пов'язані не лише із створенням, ліквідацією та реорганізацією промислово-фінансових груп, але й з виробничо-господарською і фінансовою діяльністю, пов'язаною з виконанням державної програми, з метою реалізації якої й було створено ПФГ. Тому при вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням, виконанням, зміною та розірванням

Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, арбітражним судам слід керуватись нормами законодавства, що регулюють відповідні відносини, зокрема Цивільним кодексом України та антимонопольним законодавством.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

15. Головне підприємство і учасники ПФГ згідно зі статтею 2 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство. ПФГ не має статусу юридичної особи.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

16. Головне підприємство і учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. Ця діяльність відповідно до статті 434 Цивільного кодексу України є окремим видом сумісної діяльності.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

17. Сторони самостійно визначають умови Генеральної угоди, крім тих, що випливають з державних програм, з метою реалізації яких і створено ПФГ. Пункт 3 статті 2 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» визначає істотні умови Угоди, якими є: назва ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидатура президента ПФГ; його права і обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ, термін дії Угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають необхідними ініціатори створення ПФГ.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

18. Угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України і набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ. Отже, до моменту прийняття Кабінетом Міністрів України по-

станови про створення (реєстрацію) ПФГ в учасників ПФГ відсутні правові підстави вимагати виконання Угоди. Ініціатива укладання угоди може виходити від будь-якого з її учасників.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України -«Про промислово-фінансові групи в Україні»].

19. Згідно з пунктом 8 статті 2 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» взаємні зобов'язання головного підприємства і учасників ПФГ щодо виробництва кінцевої продукції, а також взаємні зобов'язання учасників ПФГ щодо виробництва проміжної продукції ПФГ оформлюються Генеральною угодою про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ і двосторонніми угодами про поставки проміжної продукції (або надання відповідних послуг). Цими угодами визначається взаємна відповідальність сторін за порушення зобов'язань.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислова-фінансові групи в Україні»].

20. Укладаючи Генеральну угоду, сторони визначають обов'язок кожного з учасників ПФГ щодо внесків, необхідних для досягнення мети, з якою створюється ПФГ. Такими внесками можуть бути грошові суми, майно, трудова участь, надання послуг, розробка і забезпечення проектною документацією тощо. Відповідно до статті 432 Цивільного кодексу України усі ці внески є спільною власністю учасників Угоди з визначенням часток (долі) кожного. Тому в разі реорганізації або ліквідації ПФГ її учасник має право вимагати повернення своєї частки спільного майна в натурі або шляхом грошової компенсації, якщо виділ майна в натурі неможливий без нерозмірної шкоди для його господарського призначення (стаття 115 Цивільного кодексу України).

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

21. В процесі дії Генеральної угоди кожний з її учасників без згоди інших учасників ПФГ не має права розпоряджатися своєю часткою у спільній власності. З метою реалізації державних програм право розпорядження спільним майном, у тому числі шляхом його відчуження, має головне підприємство ПФГ, за умови, що це передбачено Генеральною угодою.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислова-фінансові групи в Україні»].

22. Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні» передбачено, що право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ (пункт 2 статті 2 Закону). Вимоги статті 431 Цивільного кодексу України щодо видачі довіреності для ведення спільних справ у даному випадку не застосовуються. За таких обставин Головне підприємство укладає угоди, пов'язані з досягненням мети, з якою створена ПФГ, від власного імені, і саме набуває цивільних прав і несе обов'язки за укладеними угодами. В процесі їх виконання Головне підприємство не з його вини і вини контрагента за угодами може мати певні витрати -збитки (наприклад, податки, витрати з орендної плати, збитки у зв'язку з інфляційними процесами, експлуатаційні витрати тощо). У таких випадках воно має право, у тому числі шляхом подання позову до арбітражного суду, вимагати їх покриття усіма учасниками ПФГ, відповідно до статті 433 Цивільного кодексу України.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи о Україні»].

23. Згідно з пунктом 1 статті 3 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ ухвалюється Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, і оформлюється постановою.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

24. Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ виносить Кабінет Міністрів України лише за умов попереднього ухвалення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України. Міждержавним договором про створення ПФГ повинні бути затверджені: Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ; назва ПФГ; головне підприємство ПФГ; вичерпний перелік учасників ПФГ; вичерпний перелік кінцевої продукції ПФГ; термін, на який створюється ПФГ; умови оподаткування головного підприємства і учасників ПФГ відповідно

до закону України, гарантії (пункт 6 статті 3 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні»).

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

25. Виключення (вихід) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ згідно зі статтею 6 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінетом Міністрів України. Виключення (вихід) із складу ПФГ головного підприємства ПФГ тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію відповідно до статті 3 цього Закону. Таким чином, раніше укладена Генеральна угода про сумісну діяльність ПФГ з виробництва кінцевої продукції втрачає юридичну силу з моменту винесення Кабінетом Міністрів України постанови про виключення (вихід) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ. Знов укладена Генеральна угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про нову реєстрацію ПФГ.

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

26. Відповідно до пункту 2 статті 6 Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника із складу ПФГ Кабінет Міністрів України може здійснювати у таких випадках: за поданням Головної державної податкової інспекції України у разі більш як дворазового порушення норм статей 4 і 5 цього Закону; припинення постановою або законом, прийнятими Верховною Радою України, виконання Державної програми, з метою реалізації якої згідно з статтею 3 цього Закону було створено ПФГ; у зв'язку з неефективною реалізацією ПФГ відповідних державних програм, а також у випадку використання головним підприємством або учасником ПФГ пільг, наданих статтею 4 Закону, не для виробництва кінцевої і проміжної продукції ПФГ (пункт 5 статті 4 Закону).

[Інформаційний лист від 25.06.96 р. №01-8/234 «Про Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні»].

27. За змістом пункту 1 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та пункту 3 статті 6 Закону України

«Про власність» підставою для створення підприємства є рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або трудового колективу. Порядок створення підприємства та його реєстрації визначається Законами України «Про підприємства в Україні» та «Про підприємство», а щодо окремих категорій підприємств - також іншими законодавчими актами України. Зокрема, господарські товариства відповідно до статті 1 Закону України «Про господарські товариства» створюються на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності. При застосуванні цих норм необхідно враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.92 №24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» останнім заборонено бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів, за винятками, передбаченими у пунктах 1 і 7 цього Декрету.

[п.1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

28. Законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства, тому при вирішенні спорів господарським судам слід виходити з того, що таке рішення має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір. При цьому слід мати на увазі, що створення нового суб'єкта підприємницької діяльності та визначення його організаційно-правової форми регулюється не положеннями Цивільного кодексу України про сумісну діяльність, а іншими актами законодавства, зокрема Законами України «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».

29. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації. Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Тому, вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, господарським судам слід виходити з того, що такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу України). Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону України «Про господарські товариства». Щодо установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання.

/я. 1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

30. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства можуть створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до анти-монопольного законодавства України. Такий поділ може застосовуватися лише на підставах і в порядку, встановленому Законом України «Про захист економічної конкуренції». Цією нормою Закону України «Про підприємства в Україні» передбачена також можливість створення підприємств у результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів або" на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів і за наявності згоди власника чи уповноваженого ним органу.

[п.2 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

31. Створення підприємств та господарських товариств, 75 і більше відсотків майна яких належить державі, шляхом поділу іншого підприємства або виділення структурних підрозділів (одиниць) повинне здійснюватися з дотриманням вимог Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць,

затвердженого наказом Мінекономіки України, Мінстату України та Антимонопольного комітету України від 20.04.94 №43/79/5. При вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням норми статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні», господарським судам слід враховувати, що згода власника (уповноваженого ним органу) на створення підприємства на базі структурної одиниці діючого об'єднання також є актом управління і повинна мати ясний і недвозначний характер; нею не може вважатися, зокрема, згода власника (уповноваженого ним органу) на перереєстрацію підприємства з ініціативи трудового колективу.

32. У разі відмови власника (уповноваженого ним органу) у виділенні зі складу об'єднання структурної одиниці, яка є юридичною особою, вона вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідного рішення власника (уповноваженого ним органу) недійсним. Однак чинне законодавство не надає такого права тим структурним підрозділам об'єднань, які хоча і є суб'єктами господарювання, але не мають статусу юридичної особи, а так само і структурним підрозділам підприємств, оскільки ці підрозділи відповідно до абзацу третього пункту 1 статті 1 Закону України «Про підприємства в Україні» також не є юридичними особами.

[п.2 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Ь створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

33. Чинне законодавство України, зокрема, пункт 1 статті З і пункт 1 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та частина перша статті 4 Закону України «Про господарські товариства» передбачають необхідність погодження у ряді випадків рішень про створення, реорганізацію суб'єктів підприємницької діяльності з Антимонопольним комітетом України. Такі випадки передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 1994 року №765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків», а щодо господарських товариств - Положенням про холдінгові компанії, що створюються у процесі корпоратизації

та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 року №224.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

34. Рішення про створення об'єднання потребує згоди Ан-тимонопольного комітету України в усіх випадках. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними актами Антимонопольного комітету України.

35. У разі відмови Антимонопольного комітету України у наданні згоди на створення, реорганізацію суб'єкта підприємницької діяльності засновник останнього, який є юридичною особою, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпорядження) Антимонопольного комітету України.

36. Відповідно до статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні», статті 6 Закону України «Про господарські товариства» підприємство (товариство) вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Частиною першою статті 8 Закону України «Про підприємництво» передбачено, що державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті Ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Чинне законодавство пов'язує державну реєстрацію з внесенням даних з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності (яка водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.

[п.4 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

22-304 17

37 Рішення відповідного органу виконавчої влади про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності з місцезнаходженням за межами підвідомчої цьому оріанові території може бути за позовом Іншого суб'єкта підприємницької діяльності або прокурора визнане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компетенції Орган, на який покладено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці функції Іншим органам, структурним підрозділам, хоча б І наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам за дорученням Що ж до видачі свідоцтва про державну реєстрацію, то вона може покладатись на структурний підрозділ чи посадову особу згідно з розподілом функціональних обов'язків, оскільки свідоцтво є похідним від відповідного рішення

[п 4 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

38 Порядок державної реєстрації підприємств незалежно від їх організаційних форм І форм власності визначається Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 05 98 №740 з подальшими змінами І доповненнями (далі - Положення) Перелік документів, що подаються для державної реєстрації, наведений у частині другій статті 8 Закону України «Про підприємництво» та пункті 3 Положення, є вичерпним

[п 4 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 -«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

39 Якщо у державній реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності відмовлено або п не проведено за наявності усіх необхідних для цього документів у встановлений строк (не більше п'яти робочих днів), засновник суб'єкта підприємницької діяльності, який є підприємством чи організацією у розумінні статті 1 Господарського процесуального кодексу України, вправі відповідно до частини двадцять другої статті 8 Закону України «Про підприємництво» звернутися до господарського суду з заявою про визнання недійсним акта відповідного органу про відмову в реєстрації

суб'єкта підприємницької діяльності або про спонукання його провести таку реєстрацію

[п 4 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

40 Відповідно до чинного законодавства, зокрема, частини дванадцятої статті 8 Закону України «Про підприємництво», перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації При вирішенні спорів, пов'язаних Із створенням (реєстрацією) підприємств, господарським судам необхідно враховувати, що згідно з пунктом 20 Положення перереєстрації потребує лише зміна назви, організаційно-правової форми або форми власності суб'єктів підприємництва Оскільки вчинення зазначених дій не охоплюється поняттям реорганізації підприємства, то здійснення заходів щодо перереєстрації останнього не тягне за собою правових наслідків у вигляді виключення його з державного реєстру України

41 Чинне законодавство не передбачає реєстрації відособлених підрозділів підприємств (філіалів, представництв тощо) Тому вимоги органів, які здійснюють державну реєстрацію, щодо подання для такої реєстрації положень про відособлені підрозділи та Інших документів, що стосуються діяльності останніх, повинні оцінюватися господарськими судами при вирішенні спорів як таю, що не відповідають законодавству І не породжують правових наслідків

[п5 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

42 Як виняток обов'язкову реєстрацію встановлено для представників Іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (стаття 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність») Реєстрація здійснюється Міністерством економіки України відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв Іноземних суб'єктів господарської

2-2304 19

діяльності в Україні, затвердженої наказом МЗЕЗторгу України від 18 01 96 №30 У разі відмови у реєстрації або неприйняття рішення про реєстрацію у встановлений строк Іноземний суб'єкт господарської діяльності вправі звернутися до господарського суду Із заявою відповідно про визнання недійсним рішення про відмову у реєстрації або про спонукання Мінекономіки України здійснити реєстрацію представництва

[п 5 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

43 Здійснення ліквідації І реорганізації (злиття, поєднання, поділу, виділення, перетворення) підприємства віднесено до компетенції власника (уповноваженого ним органу), а у випадках, передбачених Законом України «Про підприємства в Україні», - власника за участю трудового колективу чи органу, уповноваженого створювати відповідні підприємства, або суду чи господарського суду, а щодо господарських товариств -до компетенції їх вищих органів, суду чи господарського суду

[п 9 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

44 У разі прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію підприємства державними чи Іншими органами, які не є власниками майна або не мають від них відповідних повноважень, такі рішення за позовами самих підприємств або одного чи кількох їх засновників повинні визнаватись недійсними

[п9 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

45 Прийняті Антимонопольним комітетом України чи його територіальними відділеннями постанови про примусовий поділ монопольних утворень (стаття 16 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності») є не рішеннями про реорганізацію цих утворень, а підставами для п здійснення на розсуд самого утворення за умови усунення його монопольного становища на ринку

[п 9 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов 'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

46 Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» та статті 22 Закону України «Про господарські товариства» підприємство вважається реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України (господарське товариство - з моменту внесення запису про припинення його діяльності до державного реєстру)

[п 10 Роз'яснення від 120996 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

47 У разі злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна та відповідних прав І обов'язків до нових підприємств визначається, якщо Інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточного або розподільного акту чи балансу (частина друга статті 37 Цивільного кодексу України), І тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто виключення його з державного реєстру Якщо в розподільному акті (балансі) відображено лише розподіл майна, а дані про розподіл кредиторської І дебіторської заборгованості відсутні, розподіл заборгованості за наявності спору здійснюється між новоутвореними підприємствами пропорційно вартості отриманого ними майна

[п 10 Роз'яснення від 12 09 96 р №02 5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

48 Нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов'язання, несуть за ними матеріальну відповідальність І у випадку, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реорганізацію правопопередника Перетворення державного підприємства на підприємство, засноване на Іншій формі власності, не припиняє його зобов'язань

[п 10 Роз'яснення від 12 09 96 р №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

49 Вирішуючи питання про правонаступництво, потрібно мати на увазі, що запис в установчих документах про правонаступництво має Істотне значення для визнання право-наступництва Однак суттєве значення мають також фак-

тично здійснені організаційно-економічні перетворення, з якими чинне законодавство пов'язує перехід майнових прав та обов'язків, а саме: рішення власника (власників), підписання передаточного або розподільного акта чи балансу. Отже у разі виникнення питань, пов'язаних з правонаступ-ництвом, слід здійснювати аналіз документів, що стосуються переходу прав і обов'язків на майно (майнові права) чи його відповідну частину.

[п.10 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

50. Порядок і умови реорганізації об'єднань, створених підприємствами на добровільних засадах згідно зі статтею З Закону України «Про підприємства в Україні», визначаються установчими документами про створення об'єднань. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію чи ліквідацію таких об'єднань повинні визначатися недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству.

[п.11 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

51. Здійснення реорганізації підприємств, заснованого на колективній формі власності, становить компетенцію його вищого органу управління (загальних зборів, конференції тощо). Тому прийняття одним чи кількома з його структурних підрозділів рішення щодо поділу підприємства, виділення з його складу тощо без згоди цих вищих органів управління повинне визнаватися таким, що суперечить чинному законодавству, оскільки порушує права колективного власника.

[п. 12 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

52. Відповідно до пункту 2 статті 37 Закону України «Про власність» у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного підприємства трудовий колектив

вправі вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його на інше підприємство, засноване на колективній власності.

[п.13 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

53. У передачі в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів може бути відмовлено лише з підстав, передбачених законом, зокрема, пунктом 4 статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

[п.13 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

54. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» припинення діяльності підприємства, майно якого передане в оренду, здійснюється шляхом його реорганізації через приєднання до орендаря з дати видання про це відповідного наказу органу, уповноваженого управляти майном.

[п.14 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

55. Відповідно до підпункту «в» частини четвертої статті 19 Закону України «Про господарські товариства» товариство ліквідується на підставі рішення господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. У процесі вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням зазначеної норми, господарським судам необхідно з'ясовувати, по-перше, чи віднесено чинним законодавством до компетенції органу, що подає позов, здійснення контролю за діяльністю відповідача і, по-друге, наявність у такого органу права на звернення з позовом до господарського суду (частина друга статті 1 Господарського процесуального кодексу України).

[п.16 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

56. Такими, що систематично порушують законодавство, слід вважати господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства.

[п. 16 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

57. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам. Оцінюючи, наскільки шкода є значною, слід виходити з конкретних обставин справи, враховуючи, зокрема, розмір витрат, які зробила юридична (фізична) особа, що зазнала шкоди, чи має зробити для усунення згаданих наслідків. На підтвердження факту порушення та розміру шкоди можуть подаватися будь-які докази з додержанням вимог щодо їх належності, зокрема акти та інші матеріали перевірок, прийняті за їх підсумками акти державних та інших органів (рішення, постанови, накази тощо), документи, що свідчать про застосування до підприємства штрафних та фінансових санкцій і т. ін. У розгляді справ, пов'язаних із ліквідацією підприємств, господарському суду необхідно здійснювати оцінку усіх фактичних обставин, за яких вчинено порушення, і можливі наслідки задоволення позову, у тому числі для інших юридичних осіб та громадян.

58. Відповідно до пункту 2 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємство ліквідується у випадку, якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі доку-

менти і рішення про створення підприємства. У цих випадках господарським судом вирішується спір не про ліквідацію підприємства, а про визнання недійсними установчих документів підприємства чи рішення про його створення. Відповідний позов може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю підприємства, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-яким підприємством чи організацією, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси в зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного підприємства, тоді як позов про ліквідацію підприємства може бути поданий лише у випадках, прямо передбачених законом.

[п.17 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

59. Підставами для визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засновано.

[п. 17 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

60. Скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, передбачене частиною одинадцятою статті 8 Закону України «Про підприємництво», тягне ті ж правові наслідки, що й ліквідація підприємства.

[п.18 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

61. Судовий порядок скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності встановлений для випадків: визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; несвоєчасного сповіщення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну своєї назви, ор-

ганізаційно-правової форми, форми власності та місцезнаходження; визнання підприємства банкрутом; неподання протягом року в органи державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством. У таких випадках орган, який здійснив державну реєстрацію підприємства, не має права скасувати власне рішення про реєстрацію. У разі скасування такого рішення відповідні дії органу державної реєстрації слід визнавати такими, що не відповідають чинному законодавству і не породжують для підприємства будь-яких правових наслідків.

[п.18.1 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

62. У разі виникнення спору про визнання установчих документів підприємства недійсними позов може бути поданий на підставі як пункту 2 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні», так і частини вісімнадцятої статті 8 Закону України «Про підприємництво», тобто про скасування державної реєстрації.

[п.18.1.1 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

63. Обов'язок доведення обставин, пов'язаних із здійсненням діяльності, що суперечить чинному законодавству чи установчим документам, покладається на позивача. Згідно із частиною першою статті 26 Цивільного кодексу України юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Отже, такою, що суперечить установчим документам, може вважатися діяльність підприємства, яка не відповідає цілям його створення, зазначеним у статуті (установчому договорі). Діяльністю, що суперечить чинному законодавству, може бути визнана діяльність, яка заборонена законом (наприклад, укладання угод стосовно предметів, вилучених з цивільного обігу, здійснення підприємницької діяльності без відповідної ліцензії тощо). Підставою для скасування державної реєстрації підприємства є постійне протягом певного періоду часу здійснення такої діяльності. Окремі порушення чинного законодавства, яких припускалося підприємство у здійсненні діяльності, що сама по собі не супе-

речить закону, не тягнуть за собою правових наслідків у вигляді скасування його державної реєстрації.

[п.18.1.2 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

64. Відповідно до частини сімнадцятої статті 8 Закону України «Про підприємництво» орган державної реєстрації може звернутися до господарського суду з позовом про скасування державної реєстрації у разі невиконання суб'єктом підприємницької діяльності вимоги щодо повідомлення цього органу у семиденний строк про зміну свого місцезнаходження (частина шістнадцята цієї ж статті). Позивач згідно з частиною першою статті 33 Господарського процесуального кодексу України повинен подати докази того, що суб'єкт підприємницької діяльності фактично змінив своє місцезнаходження. Такими доказами можуть бути відповідні акти, складені працівниками органів, що здійснюють контроль за діяльністю цих суб'єктів, довідки органів управління житлово-комунальним господарством або орендодавців за договором оренди державного майна про фактичну відсутність суб'єкта підприємницької діяльності за його місцезнаходженням тощо, у сукупності з іншими доказами, які підтверджують його фактичне місцезнаходження -довідками та квитанціями відділень зв'язку, рекламними оголошеннями, транспортними накладними, платіжними документами та ін. Необхідно враховувати, що саме лише припинення підприємницької діяльності за відсутності доказів зміни суб'єктом підприємницької діяльності свого місцезнаходження без своєчасного сповіщення про це реєструючого органу не є підставою для прийняття рішення про скасування державної реєстрації. Господарським судам слід мати на увазі, що відповідно до статті ЗО Цивільного кодексу України місцем знаходження юридичної особи визнається місцезнаходження її постійно діючого органу. Тому підставою для скасування державної реєстрації може бути лише несповіщення в установлений строк про зміну саме цієї адреси, а не адрес окремих виробничих підрозділів суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.18.1.3 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

65. У разі несвоєчасного сповіщення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми і форми власності (частина одинадцята статті 8 Закону України «Про підприємництво») позов про скасування державної реєстрації може бути подано органом, що здійснює таку реєстрацію, а також прокурором чи його заступником (частина перша статті 2 Господарського процесуального кодексу України). Слід мати на увазі, що зміна складу учасників господарського товариства або зміна засновника приватного підприємства не тягнуть за собою зміни організаційної форми, а так само не змінюють форми власності. Такі зміни не є підставою для перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, і отже, неповідомлення про них не може вважатися підставою для скасування державної реєстрації.

[п.18.1.4 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

66. У вирішенні спорів, пов'язаних зі скасуванням державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності у зв'язку з неподанням ним протягом року податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, господарські суди повинні враховувати таке. Строки подання відповідних документів встановлено згідно з Порядком подання фінансової звітності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 №419, а також наказом Державної податкової адміністрації України від 08.07.97 №214 (з подальшими змінами і доповненнями), яким затверджено Порядок складання декларації про прибуток підприємства. Таким чином, рік, протягом якого суб'єкт підприємницької діяльності не звітував перед податковим органом, повинен обчислюватись з дати, коли необхідну звітність було подано востаннє. За змістом пункту 17 частини першої статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» позови про скасування державної реєстрації у випадках неподання необхідних документів вправі подавати органи цієї служби.

[п.18.1.5 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

67. В тих випадках, тобто коли для скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не встановлено судового порядку, рішення про скасування державної реєстрації може бути визнане недійсним в порядку, передбаченому законодавством.

[п.18.2 Роз'яснення від 12.09.96р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

68. Чинне законодавство, зокрема, пункт 1 статті 3, пункт 1 статті 5 і пункт 1 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні», статті 4 і 19 Закону України «Про господарські товариства», передбачає у ряді випадків необхідність погодження рішень про створення, реорганізацію і ліквідацію (припинення діяльності) підприємств з антимонопольними органами. Такі випадки передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.94 №765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.05.97 №499), а щодо господарських товариств - Положенням про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11.05.94 №224. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається Антимонопольним комітетом України.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

69. У разі відмови Антимонопольного комітету України чи його органу у наданні згоди на створення, реорганізацію, ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності засновник останнього, який є підприємством чи організацією у розумінні частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного акта Антимонопольного комітету України.

70. У разі відсутності згоди Антимонопольного комітету України чи його органу на створення, реорганізацію або ліквідацію

суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію), затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.02.2002 №33-р, акт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або рішення про його реорганізацію чи ліквідацію мають визнаватися недійсними.

71. Створення господарським судом ліквідаційної комісії та проведення ліквідаційної процедури, за винятком випадків, зазначених у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і здійснення контролю за процесом ліквідації підприємства Господарським процесуальним кодексом України не передбачено. Обов'язки щодо здійснення ліквідації підприємства не можуть покладатися господарським судом на орган, який здійснив державну реєстрацію цього підприємства, у тому числі і в тих випадках, коли судове рішення про скасування такої реєстрації прийнято за позовом зазначеного органу.

[п.20 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

72. Відповідно до пункту 2 статті 35 Закону України «Про підприємства в Україні» ліквідаційна комісія зобов'язана провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.

[п.21 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

73. В період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи. Водночас ліквідаційна комісія не є юридичною особою і отже може бути учасником судового процесу на загальних підставах. Тому якщо організація-кредитор вважає, що ліквідаційна комісія He-обгрунтовано відхилила її вимогу до підприємства, що

ЗО

ліквідується, вона вправі до виключення останнього з державного реєстру України звернутися в установленому порядку з позовом до цього підприємства.

[п.21 Роз'яснення aid 12.09.96 p. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»]

74. Претензії та позовні заяви, не пред'явлені (не подані) до виключення підприємства з державного реєстру, хоча б по них не закінчився строк позовної давності, задоволенню не підлягають. Те саме стосується позовів, поданих до господарського суду з пропуском передбаченого пунктом 3 статті 36 Закону України «Про підприємства в Україні» місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії кредитора до ліквідовуваного підприємства.

75. У разі незгоди підприємства з рішенням про його реорганізацію чи ліквідацію воно має право звернутися до господарського суду з заявою про визнання такого рішення недійсним також до моменту виключення його з державного реєстру.

76. Підприємство вважається створеним з дня його державної реєстрації. Ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру України. Частина дев'ятнадцята статті 8 Закону України «Про підприємництво» пов'язує втрату підприємством статусу юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Отже саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру.

[п.22 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

77. Відповідно до пункту 4 Указу Президента України від 28.12.94 №812/94 дивіденди або інші надходження від прибутку на частку державного майна, переданого до статутних фондів суб'єктів підприємницької діяльності, перераховуються державним підприємствам, частка майна яких передана до статутних фондів. На акціонерні товариства, у статутному фонді яких є частка державного майна, дія цього Указу не поширюється, і тому вони зобов'язані були у 1995 році, згідно з пунктом 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 30.04.93 №44-93, перерахувати до бюджету дивіденди або інші надходження від прибутку на частку державного майна, переданого до їхніх статутних фондів засновниками.

[п.4 Листа від 30.09.96р. №01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

78. Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Закону України «Про підприємства в Україні» у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів, державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності може бути скасовано в судовому порядку. Оскільки суб'єкт підприємницької діяльності подає для державної реєстрації пакет документів, зазначений у цій статті, заінтересована сторона повинна звертатись з заявою про визнання недійсним усього пакету установчих документів і скасування державної реєстрації суб'єкта підприємництва.

[п.9 Листа від 30.09.96 р. №01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

79. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутство» кредитор подає письмову заяву за майновими вимогами до боржника. Зазначена норма не носить імперативного характеру. Тому та обставина, що кредитор не звернувся в арбітражний суд з відповідною заявою, не позбавляє його права звернутися до ліквідкому в порядку, передбаченому статтею 36 Закону України «Про підприємства в Україні».

[п.11.6Листа від 30.09.96р. №01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

80. Чинне законодавство України, у тому числі Цивільний кодекс України, Закон України «Про підприємства в Україні»,

не визначає поняття «дочірнє підприємство» і не передбачає особливостей створення таких підприємств. Отже, створення, реорганізація, ліквідація, а також діяльність дочірнього підприємства, тобто такого, яке засновано іншим («материнським») підприємством, регламентуються загальними нормами Законів України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та ін.

/я. 1 Листа 24.01.97р. №01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

81. У відповідності зі статтею 16 Закону України «Про господарські товариства» таке товариство має право змінювати свій статутний фонд з обов'язковим внесенням цих змін до установчих документів. Але згаданий Закон не вимагає від уже створеного господарського товариства змінювати статутний фонд кожного разу, коли змінюється мінімальний розмір заробітної плати.

[п.1.3 Листа від 15.05.97 р. №01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

82. Згідно зі статтею 6 Закону України «Про господарські товариства» права юридичної особи ці товариства набувають з дня їх державної реєстрації. Названа стаття не ставить можливість реєстрації у залежність від характеру чи виду їх діяльності, крім заборонених чинним законодавством України. Проте страхові компанії або товариства, набувши статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, вправі розпочати страхову діяльність лише за умови внесення їх до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) чи державного реєстру страхових та перестрахових брокерів (пункт 1 статті 36 Закону України «Про страхування») та одержання ліцензії спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (стаття 38 цього ж Закону).

[п.2 Листа від 24.11.97р. №01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

83. Закон України «Про споживчу кооперацію», зокрема частина друга пункту 3 статті 17, не ототожнює підприємства і організації споживчої кооперації з господарствами агропро-

32-304 33

мислового комплексу, а лише надає їм право користування тими ж пільгами, які надані або можуть бути надані господарствам агропромислового комплексу. Що ж до статті 4 Указу Президента України від 16.03.95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України», то вона стосується як підприємств оптової і роздрібної торгівлі незалежно від форм власності, так і товаровиробників агропромислового комплексу з урахуванням того, покупцем чи продавцем виступає кожний з них у даній конкретній ситуації. [п.2 Листа 10.03.98р. №01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

84. Пункт 1 статті 23 Закону України «Про підприємства в Україні» надає підприємству право реалізовувати виготовлену продукцію за цінами і тарифами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі. За змістом пункту 5 статті 24 цього ж Закону підприємство, крім виготовлення продукції, вправі також виконувати роботи або надавати послуги. Таким чином, слід дійти висновку, що виконані роботи, надані послуги можуть оплачуватися в порядку, передбаченому пунктом 1 статті 23 згаданого Закону. Отже, підприємство може самостійно встановлювати вартість паркування автомобілів на стоянці. Якщо актом перевірки державної інспекції по контролю за цінами на підставі статті 14 Закону України «Про ціни і ціноутворення» встановлено необґрунтованість одержання підприємством спірної суми виручки, спір підлягає вирішенню з урахуванням цієї обставини. Слід також мати на увазі, що відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про ціни і ціноутворення» (зі змінами, внесеними Законом України від 18.11.97) стягнення зазначених у цій нормі сум здійснюється у судовому порядку.

[п.4 Листа від 14.10.98р. №01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

85. Згідно з пунктом «б» частини першої статті 10 Закону України «Про господарські товариства» (в редакції Закону України від 23.12.97, введеного в дію з 22.01.98) право на отримання дивідендів пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів. Питання про виплату дивідендів засновни-

ку, який не повністю сплатив свій внесок до статутного фонду, повинно вирішуватись з урахуванням установчих документів та зібраних у справі доказів.

[п.5 Листа від 21.06.99 №01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

86. Відповідно до статті 1 та пункту 2 статті 10 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» його дія поширюється на військові частини, заклади, установи і організації Збройних Сил України та інші утворені згідно з законами України військові формування.

[п.1 Листа вії) 11.11.99р. №01-8/531 «ПроЗакон України «Прогос-подарську діяльність у Збройних Силах України»].

87. Суб'єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи і організації, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень і видатків, рахунки в установах банків та гербову печатку (частина перша статті 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»).

[п.2 Листа від 11.11.99р. №01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

88. Види господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, визначає Кабінет Міністрів України (частина друга статті 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»). Частиною третьою статті 3 Закону передбачено ліцензування тих видів діяльності військових частин, які підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства України.

[п.2 Листа від 11.11.99р. №01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

89. Військові частини повинні реєструватись як суб'єкти господарської діяльності в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (стаття 4 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»). Відповідний Порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.2000 №749.

[п.4 Листа від 11.11.99р. №01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

5-2-304 35

90. Стаття 6 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» передбачає можливість обмеження або припинення господарської діяльності військової частини за рішенням Міністерства оборони України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до цієї норми постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 №1919 затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил.

[п.5Листавід 11.11.99р.№01-8/531 «ПроЗакон України «Прогос-подарську діяльність у Збройних Силах України»].

91. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється не лише з метою захисту прав учасників фондового ринку, але й дотримання його учасниками вимог актів законодавства. Указом Президента України від 14 лютого 1997 року №142/97 «Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку» до компетенції останньої віднесено здійснення державного контролю за додержанням законодавства у сфері обігу цінних паперів та їх похідних на території України. Згідно з статтями 4 та 37 Закону України «Про господарські товариства» до установчих документів акціонерного товариства, поряд з іншими обов'язковими положеннями, включаються положення стосовно видів акцій, що випускаються, їх номінальної вартості, співвідношення акцій різних видів, кількості акцій, що купуються засновниками, наслідків невиконання зобов'язань по випуску акцій, а також інші положення, якщо вони не суперечать законодавству України. Отже, Державна комісія України з цінних паперів та фондового ринку та її територіальні органи, реалізуючи надані пунктом 10 статті 8 Закону повноваження, вправі вимагати від акціонерного товариства як емітента приведення його статуту у відповідність до вимог чинного законодавства за умови, що ці порушення пов'язані із сферою обігу цінних паперів та їх похідних. Що ж до ухилення учасників ринку цінних паперів від виконання розпоряджень про усунення порушень актів законодавства щодо цінних паперів, то Державна комісія України з цінних паперів та фондового ринку та її територіальні органи з урахуванням вимог підпункту 6 пункту 5 Положення про Державну комісію з

цінних паперів та фондового ринку, затвердженого названим Указом Президента України, мають право звертатися до арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери.

[п.8Листа від 30.12.99р. №01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

92. Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів. Згідно з частиною другою статті 14 згаданого Закону названі органи за дорученням прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, податкових інспекцій у випадках, передбачених Законом, проводять ревізії та перевірки на підконтрольних підприємствах, організаціях та в установах всіх форм власності. Таким чином, законодавець визначив коло суб'єктів, які підконтрольні органам державної контрольно-ревізійної служби. Отже, якщо підприємство, установа чи організація не є підконтрольною органам державної контрольно-ревізійної служби у розумінні наведених норм цього Закону, останні не вправі застосовувати до них фінансові санкції на підставі пункту 10 статті 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» та пункту 7 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

[п.4 Листа від 10.08.2000р. №01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

93. Вирішуючи спори, пов'язані з правонаступництвом колективних сільськогосподарських підприємств, слід керуватися приписами статті 37 Цивільного кодексу України та статті 31 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», а також Порядком оформлення правонаступництва за зобов'язаннями реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом Міністерства аграрної

політики України від 14.03.2001 р. №63. Відповідно до пункту 5 статті 31 названого Закону у разі поділу підприємства до новос-творених підприємств переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. Пункт 17 згаданого Порядку визначає, що роздільний (передавальний) баланс разом з установчими документами підприємства-правонаступ-ника є правовою підставою для встановлення наявності та обсягів правонаступництва за майновими правами та обов'язками КСП. Роздільний акт (баланс) повинен містити положення про правонаступництво за всіма зобов'язаннями реорганізованого підприємства щодо всіх кредиторів та боржників. Роздільний акт (баланс) затверджується загальними зборами (зборами уповноважених) членів підприємства або органом, що прийняв рішення про реорганізацію підприємства, та надається разом з установчими документами для державної реєстрації новостворених юридичних осіб або внесення змін в установчі документи діючих юридичних осіб. Неподання разом з установчими документами роздільного акта (балансу) може бути підставою для відмови у реєстрації юридичної особи. У разі здійснення державної реєстрації за відсутності затвердженого роздільного акта (балансу) заінтересовані особи не позбавлені права звернутися з позовом про визнання недійсними установчих документів таких юридичних осіб. У вирішенні відповідних спорів арбітражні суди повинні також враховувати вимоги Порядку розподілу та використання майна реорганізованих колективних сільськогосподарських підприємств, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики України від 14.03.2001 р. №62.

[п.2.4 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. №01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

94. Відмова у реєстрації представника акціонера для участі у загальних зборах за відсутності передбачених законом підстав є порушенням законодавства про цінні папери.

[п.4 Листа від 24.07.2001 р. №01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

95. У вирішенні про правові наслідки неподання або порушення строків подання підприємством даних про вивільнення працівників у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці питання слід виходити з вимог пункту 5 статті 20 Закону України «Про зайнятість населення» з урахуванням того, що правонаступником зазначеного у цій нормі Державного фонду сприяння зайнятості є Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (пункт 3 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).

[п.5 Листа від 29.08.2001 р. №01-8/935 *Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

1.2. НЕШДПРИЄМНИЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Відповідно до статей 13 і 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї Республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у державному органі України у справах релігій.

[п.1 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

2. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту.

3. Як визначає стаття 7 Закону, релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.

[п.2 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

4. Під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Тому, зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо).

Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації.

[п.4 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 •«Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

5. Права релігійних громад, які в установленому порядку користувалися культовими будівлями і майном до введення в дію Закону, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з пунктом 4 Постанови Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року про порядок введення цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

6. Відповідно до статті 8 Закону держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею.

1. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329 - 331 Цивільного кодексу. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону (статті 28 - 32 Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженого Указом Президії Верховної Ради України від 1 листопада 1976 p., з наступними змінами і доповненнями, стаття 20 Закону УРСР «Про охорону і використання пам'яток історії

та культури», пункти 59, 61 «Положение об охране й исполь-зовании памятников истории й культури», затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.82 №865).

8. У той же час, відповідно до пункту «В» статті 10 зазначеного Положення про релігійні об'єднання, громади віруючих могли користуватись для молитовних зборів спорудою (приміщенням), наданою їм окремими громадянами або виконавчим комітетом районної, міської Ради народних депутатів за договором оренди. Останній, згідно зі статтею 34 Положення, укладався з окремими віруючими, які і несли відповідальність за цим договором.

9. Відповідно до статті 16 Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади за цих підстав, дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу.

10. Відповідно до статей 17 і 18 Закону кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України «Про власність»).

[п.6 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

11. Відповідно до статті 17 Закону культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями,

на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 №53/94 ц. р. дію цього пункту продовжено до 01.12.97.) Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави.

[п.7 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 -«Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України -«Про свободу совісті та релігійні організації»].

12. Постановами Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 року, №83 «Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям», Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1991 року №198 та від 8 червня 1992 року №311 «Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям» затверджений перелік культових споруд - визначних пам'яток архітектури, що не можуть бути передані у постійне користування релігійним організаціям. За змістом цих постанов не допускається передача культових споруд, зазначених у переліку, також у власність релігійних організацій

[п.9.1 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Яро деякі питання, Що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

13. Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року «Про порядок введення в дію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року «Про внесення змін до постанови Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації») на відповідні державні органи покладено обов'язок забезпечити згідно з зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності. Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим. Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати наперед установленого або пріоритетного значення при вирішенні конкретних спорів. Згідно з вимогами цієї постанови господарський суд повинен враховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принципів рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій, закріплених в статті 5 Закону. Тобто слід виходити з того, що врахування обоюдних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях.

[п.9.2 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

14. Не може вважатись пристосованим для відправлення масових богослужінь і релігійних обрядів такий вид культових будівель, як капличка, тобто споруда-усипальня на цвинтарі.

15. Господарські суди повинні захищати інтереси релігійних громад, що складаються з переселенців, які залишили в країнах, де проживали до переселення, культові будівлі і майно. Зокрема слід визнавати недійсними рішення державних органів про передачу у власність релігійної організації культової споруди, якщо остання належить на праві користування громаді переселенців або їх нащадкам. Доказами, що свідчать про зазначені обставини, можуть бути повідомлення Міністерства закордонних справ України, іноземних установ тощо.

16. Під поверненням культових будівель і майна слід розуміти повернення зазначених будівель і майна у власність релігійних організацій того ж самого конфесійного напряму, наприклад, громадам православної церкви, Римо-католицької церкви тощо.

[п.9.3 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

17. Оскільки стаття 83 Цивільного кодексу не передбачає виключень щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними рішень відповідних державних органів про повернення чи передачу культових будівель або майна у власність, то до цих вимог застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного кодексу). Якщо релігійна організація отримала статус юридичної особи після винесення державним органом зазначеного рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня реєстрації її статуту в установленому законом порядку.

[п.9.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

18. Заінтересовані релігійні організації звертаються до господарського суду з вимогою про визнання недійсними рішень про повернення або передачу культових будівель і майна

іншим релігійним організаціям з позицій власника або володільця, права яких оспорюються. Можливість подання такого позову виникла лише після введення в дію Закону України «Про власність» (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи відповідно до норм останнього Закону, мали право звертатись до господарського суду із зазначеними позовами у встановленому законодавством порядку

[п.9.6 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

19. До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України «Про власність» зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства

[п.9.8 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

20. Рішення компетентного державного органу, зазначеного у статті 17 Закону, про повернення або передачу культової будівлі або майна у власність конкретної релігійної громади є необоротним, тобто таким, що не може бути скасовано наступним рішенням цього ж органу. Перехід права власності на

будівлю або інше майно може бити визнано недійсним лише за рішенням суду у встановленому законодавством порядку.

[п.9.9 Роз'яснення від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

21. Згідно із статтею 36 Конституції України громадяни України мають право об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (стаття 37 Конституції України). Основні засади створення та діяльності об'єднань громадян передбачені Законом України «Про об'єднання громадян».

[Лист від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

22. Перелік осіб, які можуть бути засновниками об'єднань громадян, наведений у статті 11 Закону України «Про об'єднання громадян». Останній не надає права підприємствам та організаціям виступати засновниками чи співзасновниками об'єднань громадян.

[п.1.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

23. Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про об'єднання громадян» легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування.

[п.1.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

24. Легалізація всеукраїнських об'єднань громадян, діяльність яких поширюється на територію всієї України, здійснюється Міністерством юстиції України. Легалізація місцевих об'єднань громадян здійснюється управлінням юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад - у залежності від того, на територію якої адміністративно-територіальної одиниці поширюється діяльність відповідного об'єднання громадян. Якщо ж така діяльність поширюється на територію двох і

більше адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється тим із зазначених органів, на територію якого поширюється вся діяльність громадської організації.

[п.1.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

25. Порядок легалізації об'єднань громадян визначений постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року №140 «Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян» із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №280 «Про внесення змін до Положення про порядок легалізації об'єднань громадян». Наведений у пункті 3 цього Положення перелік документів, що подаються для легалізації громадського об'єднання, є вичерпним.

[п.1.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

26. Відповідно до статті 24 Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднання громадян вправі здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність виключно шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством. Відповідні підприємства, установи і організації мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (положеннями). Розмежування відповідальності об'єднання громадян та заснованого (створеного) ним підприємства, установи, організації здійснюється за правилами, передбаченими статтею 32 Цивільного кодексу України.

[п.2.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

27. Політичні партії та створювані ними установи і організації не можуть бути засновниками підприємств, крім засобів масової інформації, а також займатись господарською та іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою та проведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).

[п.2.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

28. Недодержання об'єднаннями громадян встановлених законом вимог щодо господарської діяльності може бути підставою для визнання у судовому порядку недійсними установчих документів заснованих ними підприємств, установ і організацій.

[п.2.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

29. Передбачені статтею 28 Закону України «Про об'єднання громадян» стягнення за порушення законодавства можуть бути застосовані до об'єднання громадян арбітражним судом за поданням легалізуючого органу або прокурора чи його заступника. Процесуальною формою названого подання є позовна заява.

[п.3.1 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»-].

30. Стягнення у вигляді письмового попередження застосовується щодо об'єднань громадян відповідним легалізуючим органом у разі вчинення об'єднанням громадян правопорушення, яке не тягне обов'язкового застосування іншого передбаченого Законом України «Про об'єднання громадян» виду стягнення (стаття 29 Закону).

[п.3.1 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

31. Оскільки Законом не визначено розмір та порядок застосування штрафу за грубе або систематичне вчинення правопорушення (стаття ЗО Закону України «Про об'єднання громадян»), відповідне стягнення практично не може бути застосоване арбітражним судом.

[п.3.2 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

32. З метою припинення незаконної діяльності об'єднання громадян за поданням легалізуючого органу або прокурора чи його заступника арбітражний суд на підставі статті 31 Закону України «Про об'єднання громадян» може тимчасово заборонити окремі види діяльності або тимчасово заборонити діяльність об'єднання громадян на строк до трьох місяців. Питання про продовження терміну тимчасової заборони діяльності об'єднання громадян (частина друга цієї статті) вирішується арбітражним судом на підставі відповідної позовної заяви з урахуванням

42-304 49

того, що загальний термін тимчасової заборони не повинен перевищувати шість місяців. Відповідно до частини четвертої статті 31 Закону при усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони за клопотанням об'єднання громадян, його діяльність може бути відновлена судом в повному обсязі.

[п.3.3 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

33. До конституційних гарантій права громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації належить вичерпний перелік підстав та порядок припинення діяльності громадських об'єднань. Встановлений в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей перелік підстав заборони діяльності об'єднань громадян визначається статтею 37 Конституції України та статтею 4 Закону України «Про об'єднання громадян».

[п.3.4 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

34. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку. За рішенням суду може бути здійснено примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян (стаття 32 Закону України «Про об'єднання громадян»). Рішення державного чи іншого, крім судового, органу про заборону діяльності громадських об'єднань за позовами самих об'єднань, прокурора чи його заступника повинні визнаватися недійсними з моменту їх прийняття.

[п.3.4 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

35. Об'єднання громадян створюються для спільної реалізації його членами (учасниками) своїх прав і свобод на основі єдності інтересів та виконання обов'язків, що відображають головну мету, завдання, напрямки, форми та методи діяльності об'єднань. Отже, у разі подання позову про заборону діяльності об'єднання громадян через порушення законодавства України його місцевим структурним осередком арбітражному суду слід керуватися статтями 4 та 32 Закону України «Про об'єднання громадян».

[п.3.5 Листа від 30.12.97р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

36. Під грубим порушенням слід розуміти одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку об'єднання громадян і яке потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам (наприклад, продовження протиправної діяльності, незважаючи на вимогу уповноважених на те органів припинити її).

[п.3.6 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

37. Такими, що систематично порушують законодавство, слід вважати об'єднання громадян, які раніше допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства.

[п.3.7 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

38. Підставою скасування запису в Реєстрі об'єднань громадян є судове рішення про припинення діяльності об'єднання громадян.

[п.3.8 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

39. Згідно із статтею 14 Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднання громадян набувають статусу юридичної особи лише у разі реєстрації (офіційного визнання).

[п.4.1 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

40. Відповідно до частини шостої статті 14 Закону України «Про об'єднання громадян» місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад реєструють в обов'язковому порядку місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян за умови, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об'єднань. В разі реєстрації місцевих осередків вони не набувають статусу юридичної особи.

[п.4.2 Листа від 30.12.97 р. №01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»].

-t'2.304

41 У об'єднань громадян, які були утворені, зокрема, у разі виділення одного чи кількох місцевих осередків зі складу діючого заресстрованого об'єднання або внаслідок вибуття частини його членів (учасників), а так само в результаті реорганізації об'єднання громадян - створення на базі діючого місцевого осередку нового громадського об'єднання чи спілки об'єднань громадян або поділу об'єднання тощо, право на звернення до арбітражного суду виникає у новостворених об'єднань за умови їх реєстрації (офіційного визнання)

[п43 Листа від 301297 р N«01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»]

42 Перереєстрація об'єднань громадян здійснюється відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян»

[п 4 4 Листа від 301297 р N«01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»]

43 Рішення (свідоцтво) про реєстрацію об'єднання громадян є актом державного органу, який здійснив реєстрацію

[п 45 Листа від 301297 р N«01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян»]

44 Відповідно до статті 1 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» благодійна організація - це недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в Інтересах суспільства або окремих категорій осіб зпдно з Законом, тобто безкорисливої діяльності, що не передбачає одержання прибутків від неї Благодійниками, за змістом Закону, можуть бути як фізичні, так І юридичні особи

[Лист від 140198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

46 Стаття 5 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», наводячи перелік фізичних та юридичних осіб, які можуть бути засновниками благодійних організацій, забороняє виступати засновниками цих організацій органам державної влади, органам місцевого самоврядування, а також державним І комунальним підприємствам, установам, організаціям України, що фінансуються з бюджету У разі порушення зазначеної вимоги Закону арбітражний суд може визнати рішення про створення відповідної благодійної організації недійсним

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

47 Благодійна організація набуває права юридичної особи з моменту п державної реєстрації, яка здійснюється у такому порядку всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій - Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, відділень (філій, представництв) всеукраїнських міжнародних благодійних організацій - відповідними місцевими органами виконавчої влади (стаття 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»)

[Лист від 14 0198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла гойїйництво та благодійні організації»]

48 Перелік документів, що подаються для державної реєстрації, наведений в частині 4 статті 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації», І є вичерпним

[Лист від 14 0198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

49 Рішення відповідного органу виконавчої влади про реєстрацію благодійної організації з місцезнаходженням за межами підвідомчої цьому органові території може бути визнане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компетенції відповідного органу Назване рішення може бути визнане недійсним також за позовом реєструючого органу в разі встановлення ним факту фальсифікації установчих документів (частина десята статті 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»)

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»]

50 За змістом статті 9 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» підставами для відмови у державній реєстрації благодійної організації є виключно порушення встановленого чинним законодавством порядку створення такої організації або наявність раніше зареєстрованої благодійної організації з такою ж назвою У вирішенні питань, пов'язаних з реорганізацією та ліквідацією благодійних організацій, слід керуватися загальними правилами, встановленими статтею 37 Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених статтею 10 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» та відповідни-

ми нормами статутів (положень) окремих благодійних організацій (абзац сьомий частини другої статті 12 Закону).

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

51. Відповідно до статті 13 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» благодійні організації мають право, зокрема, утворювати свої відділення, філії, представництва (далі - відокремлені підрозділи). Порядок їх створення встановлюється Кабінетом Міністрів України (стаття 7 Закону). Обов'язкову реєстрацію встановлено лише для відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій (частина друга статті 8 Закону). Відокремлені підрозділи благодійної організації здійснюють свою діяльність від імені благодійної організації, що їх утворила.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

52. Благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об'єднання, що сприяють виконанню статутних завдань (частина статті 13 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»). Благодійні організації можуть бути засновниками засобів масової інформації підприємств і організацій (абзац дев'ятий статті 13 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»). Розмежування відповідальності благодійних організацій та заснованих ними юридичних осіб здійснюється за загальними правилами, передбаченими статтею 32 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

53. У власності благодійної організації можуть перебувати рухоме й нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні активи, кошти, а також інше майно, придбане на законних підставах. Благодійна організація має право здійснювати щодо майна та коштів, які є у її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям та законодавству України (стаття 18 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»).

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

54. Право власності благодійної організації згідно з вимогами статті ЗО Закону України «Про власність» здійснюють зазначені у статті 17 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» органи управління власника відповідно до їх компетенції.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

55. Перелік джерел формування майна та коштів благодійних організацій визначений статтею 19 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків. Відповідно до частини другої і третьої статті 19 Закону джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави. Угоди, укладені з порушенням названих вимог Закону, можуть визнаватися недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

56. Частиною четвертою статті 20 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» передбачено можливість надання податкових та інших пільг фізичним і юридичним особам, які віддають частину своїх прибутків, заощаджень або майна на благодійну діяльність. Зокрема, підпунктом 5.1.21 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» (у редакції Закону України від 19.11.97) звільняються від оподаткування цим податком операції з подання благодійної допомоги, а саме безоплатна передача товарів (робіт, послуг) зазначеним у названому Законі установам та організаціям (наукові, навчальні, спортивні заклади тощо), а також операції з безоплатної передачі таких товарів (робіт, послуг) набувачам (суб'єктам) благодійної допомоги відповідно до законодавства України.

[Лист від 14.01.98 р. №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

57. Благодійні організації, що існують лише на членські внески і добровільні пожертвування, звільняються від сплати

податків та штих платежів до бюджету І спеціальних фондів (частина п'ята статті 20 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»)

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

58 Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» надходження благодійної організації від фінансової діяльності спрямовуються винятково на благодійництво І забезпечення господарської діяльності у розмірах та порядку, передбачених цим Законом Отже, укладені благодійницькою організацією угоди, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-які Інші цілі, крім зазначених у цій нормі Закону та в статутах (положеннях) відповідних організацій, можуть бути визнані недійсними з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 50 Цивільного кодексу України, зокрема за позовами органів, на які покладено контроль за діяльністю благодійних організацій (стаття 22 Закону)

[Лист від 140198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»]

59 Згідно з пунктом 2 розділу VI Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» до приведення законодавства у відповідність Із Законом нормативно-правові акти України застосовуються у частині, що не суперечить йому

[Лист від 140198 р №01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»]

60 Відповідно до статті 1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» Торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що об'єднує юридичних осіб, які створені І діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

61 Торгово-промислова палата набувас статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації, яка здійснюється у такому порядку Торгово-промислової палати України - Міністерством юстиції України, Торгово-промислової палати Автономної Республіки Крим - Головним управлінням юстиції Міністер-

ства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Інших торгово-промислових палат - відповідно обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями юстиції Зміни до статуту торгово-промислової палати підлягають реєстрації в порядку, передбаченому для державної реєстрації торгово-промислової палати (стаття 9 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»)

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

62 За змістом пункту 7 статті 9 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» підставами для відмови у державній реєстрації торгово-промислової палати є виключно порушення встановленого чинним законодавством порядку створення такої палати або невідповідність її статуту законодавству України У разі незгоди з відмовою у державній реєстрації або порушення реєструючим органом передбаченого пунктом З статті 9 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» терміну розгляду заяви про реєстрацію торгово-промислової палати засновники не позбавлені права звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним рішення про відмову у державній реєстрації або про спонукання відповідного державного органу здійснити реєстрацію

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

63 Рішення відповідного органу про реєстрацію торгово-промислової палати з місцезнаходженням за межами підвідомчої цьому органові території може бути визнане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компетенції відповідного органу Назване рішення може бути визнане недійсним також за позовом органу, що здійснює державну реєстрацію, чи заінтересованої юридичної особи в разі наявності раніше зареєстрованої торгово-промислової палати у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці (стаття 5 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»)

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

64 Згідно зі статтею 10 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» діяльність торгово-промислової палати припиняється шляхом її ліквідації, яка проводиться за

рішенням засновника торгово-промислової палати або за рішенням її вищого керівного органу, а також за рішенням суду у випадках І порядку, встановлених законодавством України Однак чинне законодавство таких випадків щодо торгово-промислової палати не передбачає

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

65 У вирішенні питань, пов'язаних з припиненням діяльності торгово-промислової палати, слід керуватися загальними правилами, встановленими статтею 37 Цивільного кодексу України, з урахуванням особливостей, передбачених статтею 10 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та відповідними нормами статуту торгово-промислової палати

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

66 Членами торгово-промислової палати можуть бути лише юридичні особи, які створені І діють відповідно до законодавства України, та громадяни України, зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання (стаття 7 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні») Прибуток, одержаний торгово-промисловою палатою, не розподіляється між її членами Крім того, торгово-промислова палата не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, так само як члени торгово-промислової палати не відповідають за п зобов'язаннями (стаття 1 Закону)

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

67 Відповідно до статті 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислові палати мають право, зокрема, створювати, реорганізовувати І ліквідовувати підприємства та Інші організації з метою виконання своїх статутних завдань Торгово-промислова палата не відповідає за зобов'язаннями створених нею підприємств та Інших організацій, так само як підприємства та Інші організації не відповідають за зобов'язаннями торгово-промислової палати (стаття 1 Закону)

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

68 Статтею 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» передбачено право торгово-промислових

палат створювати за Ініціативою учасників спору третейські суди, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівщв-консультантш Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, на території України в частині, що не суперечить Конституції І законам України, діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями І установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО грудня 1975 року №121 (з наступними змінами І доповненнями)

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Утраті»]

69 Торгово-промислові палати можуть виконувати І Інші, крім зазначених у статті 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», повноваження, що не суперечать законодавству України (абзац шістнадцятий цієї статті) Зокрема, Торгово-промислова палата України виконує на комерційній основі за заявками зацікавлених підприємств, організацій, об'єднань, фірм та приватних осіб незалежну експертизу кількості, якості, комплектності товарів (під словом «товар» маються на увазі також продукція, сировина), визначення їх вартості, а також проведення експертизи походження експортних товарів, експертизи на відповідність товару коду Гармонізованої системи опису І кодування товарів (пункт 1 1 Інструкції про порядок проведення експертиз в ТПП України, затвердженої рішенням президії ТПП України, протокол №76 від 10 06 92)

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»]

79 У власності торгово-промислової палати можуть перебувати будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, кошти, цінні папери та Інше майно, необхідне для здійснення статутних завдань Перелік джерел формування майна торгово-промислових палат визначений пунктом 2 статті 12 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» Майно торгово-промислових палат використовується для забезпечення їх статутної діяльності (пункт 3 статті 12 Закону) Отже, у разі укладення торгово-промисловою палатою угод у супе-

речності з встановленими цілями її діяльності (статті 3 Закону), такі угоди можуть визнаватися недійсними на підставі статті 50 Цивільного кодексу України

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

71 У разі виходу або виключення відповідно до статуту Із складу членів торгово-промислової палати членські внески не повертаються І претензії на частину майна торгово-промислової палати не задовольняються Майно та кошти торгово-промислової палати у разі виходу або виключення Із складу й членів поділу не підлягає (пункт 3 статті 12 Закону України «Про торгово-промислові палати в Украпи») У зв'язку з цим, а також з урахуванням тієї обставини, що Закон не передбачає припинення діяльності торгово-промислової палати шляхом реорганізації, а отже, й правонаступництва щодо її майна, у арбітражних судів відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, пов'язаних з витребуванням частини майна торгово-промислової палати у зазначених випадках

[Лист від 05 03 98 р №01-8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

72 Згідно з пунктом 5 статті 13 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» при Торгово-промисловій палаті України діють Міжнародний комерційний арбітражний суд І Морська арбітражна комісія Діяльність цих установ регулюється Законом України «Про Міжнародний комерційний арбітраж»

[Лист від 05 03 98 р №01 8/80 «Про Закон України «Про торгова промислові палати в Україні»]

73 Частиною четвертою статті 3 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що назву «профспілка» або похідні від неї можуть використо вувати лише ті організації, які діють на підставі Закону Дія Закону не поширюється на діяльність об'єднань громадян, створених відповідно до Інших Законів України

[п 1 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

74 Відповідно до статті 4 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» законодавство про профспілки складається з Конституції України, Закону Ук-

раїни «Про об'єднання громадян», цього Закону, Кодексу законів про працю, Інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них До профспілок застосовується Закон України «Про об'єднання громадян», якщо Інше не передбачено Законом

[п 2 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

75 Частиною четвертою статті 4 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що у разі коли міжнародними договорами, конвенціями, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено більш високий рівень гарантій щодо забезпечення діяльності профспілок, то застосовуються норми міжнародного договору або угоди Ця норма кореспондується з вимогами частини третьої статті 4 Арбітражного процесуального кодексу України

[п 2 Листа від 26 1099 р №01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

76 Стаття 8 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» надає профспілкам право утворювати на добровільних засадах об'єднання (ради, федерації, конфедерації тощо) з метою виконання своїх статутних завдань Профспілки - засновники об'єднань повинні укласти відповідну угоду І затвердити статут (положення) об'єднання, у якому, зокрема, повинні бути визначені права об'єднання Статус об'єднань профспілок визначається за статусом членів, яких вони об'єднують Статус профспілок визначено статтею 11 Закону, яка поділяє їх на первинні, місцеві, обласні, регіональні, республіканські, всеукраїнські

[пЗ Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

77 Легалізацію (офіційне визнання) профспілок та їх об'єднань, яка є обов'язковою, здійснюють залежно від статусу профспілки, об'єднання, Міністерство юстиції України та його відповідні управління шляхом реєстрації Порядок І строки реєстрації профспілок чи їх об'єднань визначено статтею 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» Цією статтею передбачено, зокрема, що профспілки та їх об'єднання набувають права юридичної особі

би з моменту затвердження статуту (положення) Статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, тобто п організаційні ланки, які діють на підставі п статуту

[п 4 Листа від 26 1099 р N«01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

78 Легалізуючий орган може відмовити у реєстрації профспілки чи п об'єднання у разі невідповідності поданих для реєстрації документів статусу профспілки або об'єднання, визначеному відповідно до статті 11 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності» Частиною шостою статті 16 Закону передбачено, що рішення про відмову в легалізації може бути оскаржено до місцевого суду

[п 4 Листа від 26 1099 р №01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

79 Згідно з частиною одинадцятою статті 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілка, п організації, об'єднання профспілок здійснюють свої повноваження, набувають цивільних прав І беруть на себе цивільні обов'язки через свої виборні органи, які діють у межах прав, наданих їм за законом та статутом (положенням) У зв'язку з цим слід мати на увазі, що сторонами або Іншими учасниками судового процесу повинні виступати саме профспілки (їх організації, об'єднання профспілок), а не їх органи

[п4 Листа від 26 1099 р N«01 8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гаранти діяльності»]

80 Згідно зі статтею 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх об'єднання можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску)

[п 5 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

81 Діяльність профспілок, їх об'єднань, яка порушує Конституцію України та закони України, може бути заборонена лише за рішенням місцевого суду, а профспілок зі статусом всеукраїнських І республіканських та об'єднань профспілок з відповідним статусом - лише за рішенням Верховного Суду України (частина третя статті 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності») Отже, рішення про примусовий розпуск, припинення, а також заборону

діяльності профспілок, їх об'єднань, прийняте будь-яким Іншим органом, підлягає визнанню недійсним за заявою заінтересованої особи

[п 5 1 Листа від 26 10 99 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

82 Рішення про примусовий розпуск об'єднання, прийняте арбітражним судом, не тягне за собою розпуску профспілок, які входять до цього об'єднання

[п 5 2 Листа від 26 10 99 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

83 Прийняте судове рішення про примусовий розпуск профспілки чи об'єднання профспілок позбавляє останніх статусу юридичної особи з моменту виключення п з Реєстру об'єднань громадян Оскільки виключення профспілки чи об'єднання з названого Реєстру І анулювання свідоцтва про реєстрацію здійснює легалізуючий орган, повідомити про це в засобах масової Інформації зобов'язаний саме він, про що слід зазначити у рішенні арбітражного суду про примусовий розпуск профспілки або об'єднання профспілок Копія такого рішення надсилається легалізуючому органу

[п 53 Листа від 26 10 99 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

84 Стаття 18 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не визначає наслідків заборони діяльності профспілки чи об'єднання профспілок, а також кола осіб, які можуть звернутись з такою вимогою до суду У разі виникнення пов'язаних з цим питань арбітражний суд повинен керуватись відповідними приписами Закону України «Про об'єднання громадян»

[п 5 4 Листа від 26 1099 р №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»]

85 Відповідно до статті 34 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та Інше майно, джерела виникнення яких визначено цією статтею Одним з таких джерел є, зокрема, господарська діяльність створених профспілками чи їх об'єднаннями на підставі статті 35 Закону підприємств І організацій Арбітражним судам слід мати на увазі, що позбавлення профспілок права власності або права

володіння та користування майном, переданим їм у господарське відання, може мати місце лише за рішенням суду з підстав, визначених законами України.

[п.6 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

86. Згідно з частиною четвертою статті 34 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» фінансовий контроль за коштами профспілок та їх об'єднань органами державної влади та органами місцевого самоврядування не здійснюється.

[п.6 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

87. Частина перша статті 25 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» надає профспілкам, зокрема, право представляти інтереси працівників підприємства-боржника в комітеті кредиторів у ході процедури банкрутства, а пункт 17 статті 38 Закону уповноважує виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації представляти інтереси працівників підприємства-боржника у ході процедури банкрутства.

[п.7 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

88. Пунктом 2 розділу VI Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено обов'язок профспілок та їх об'єднань, які діяли на території України, пройти перереєстрацію (легалізацію) протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом. Профспілки, їх організації (організаційні ланки), об'єднання профспілок, які зареєстровані до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», перереєстрації не потребують (пункт З розділу II «Прикінцеві положення» названого Закону).

[п.8 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

89. Слід звернути увагу також на пункт 4 розділу VI Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», згідно з яким закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить Закону.

[п.8 Листа від 26.10.99 р. №01-8/505 «Про Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»].

2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

1. При вирішенні спорів слід виходити з того, що майно, яке належить до державної власності і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, тобто підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності, визначеним статутом підприємства (стаття 37 Закону України «Про власність» та пункт 2 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»). Права підприємства щодо розпорядження закріпленим за ним майном, у тому числі державним, визначені, зокрема, в пунктах 5 та 6 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні». Так, підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності.

[п.2 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

1. Вирішуючи спори, пов'язані, зокрема, з оцінкою законності укладених підприємством договорів купівлі-продажу або оренди його майна, господарському суду перш за все необхідно з'ясувати відповідність угоди чинному законодавству та статуту підприємства. Наприклад, Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» підприємствам, що є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам. Оскільки ця норма стосується підприємств, що є у загальнодержавній власності, її не можна застосовувати до інших державних підприємств, тобто таких, що належать до державної, але комунальної власності.

52-304 65

3 Загальною для всіх державних підприємств с норма статті 10 Закону України «Про підприємства в Украпи» (в редакції Закону України від 07 07 92 №2554-ХІІ «Про внесення змін І доповнень до деяких законодавчих актів України»), згідно з якою відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю І закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України (Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна України від 300799 №1474) Зазначене обмеження не поширюється на передачу за плату засобів виробництва одним державним підприємством Іншому державному підприємству, тобто коли ці засоби залишаються у державній власності

[п2 Роз'яснення від 020494 р N«02-5/225 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»]

4 Підприємство не має права укладати перелічені у пунктах 5 І 6 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні» угоди щодо закріпленого за ним державного майна ще І тоді, коли відповідне обмеження цього права прямо передбачено його статутом

[п2 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»]

5 Захист права державної власності, повного господарського відання та оперативного управління цією власністю здійснюється господарським судом, зокрема, при вирішенні питання про відповідність укладених угод чинному законодавству Наприклад, регіональне відділення Фонду державного майна уклало з організацією орендарів договір оренди цілісного майнового комплексу, передача в оренду якого згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року №26-92 не допускається В наведеному випадку суд визнає таку угоду недійсною з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України

[п 4 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»]

6 Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями н діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу України) Що ж до захисту права державної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні господарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод, укладених підприємством (організацією) в суперечності з його статутом або Положенням Такою угодою, наприклад, може бути договір кушвії-продажу закріпленого за підприємством будинку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про заборону здійснювати зазначені дії

1 Власник має право вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння (віндикація) або від добросовісного набувача (стаття 50 Закону України «Про власність» та стаття 145 Цивільного кодексу України) Слід мати на увазі, що позивачем за таким позовом може бути як власник державного майна, так І юридична особа, яка володіє майном на праві повного господарського відання або оперативного управління (пункт 5 статті 48 Закону України «Про власність»)

[п5 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаній, з судовим захистом права державної власності»]

8 Незаконним є володіння чужим майном без законних підстав або коли такі підстави раніше були, а потім відпали, наприклад, після закінчення строку договору майнового найму

[п 5 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер жавної власності»]

9 Чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння майном, якщо Інше не буде встановлено господарським судом (стаття 49 Закону України «Про власність») Отже встановлення господарським судом факту незаконного володіння чужим майном або добросовісного (правомірного) володіння необхідно для визначення можливості витребування майна його власником (володільцем) Так, якщо витребування майна з чужого незакон-

''2 зм 67

ного володіння не пов'язане з будь-якими обставинами, за якими річ вибула з володіння власника, то для задоволення вимог щодо витребування майна від добросовісного набувача необхідні умови, передбачені статтею 145 Цивільного кодексу.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з су довгім захистом права державної власності»].

10. У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України щодо недійсних угод, чинне законодавство дещо інакше регулює питання розрахунків при поверненні майна з незаконного володіння.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

11. Державне майно у всіх випадках підлягає поверненню в натурі незалежно від затрат добросовісного чи недобросовісного набувача на поліпшення цього майна. Особливість полягає у тому, що відповідно до статті 148 Цивільного кодексу України такі набувачі мають право вимагати від власника відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна.

12. Якщо відділити поліпшення неможливо, то тільки добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості майна.

13. До поняття «необхідні витрати» слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності. Отже, інші витрати, тобто не «необхідні», відшкодуванню не підлягають.

14. Якщо майно повертається від недобросовісного володільця і зроблене ним поліпшення неможливо відділити від майна без його пошкодження, то разом з майном таке поліпшення без відшкодування переходить до власника.

15. Належне до повернення майно може виявитися пошкодженим і за таких обставин власник або законний володілець має право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. При вирішенні спорів відносно розміру відшкодування заподіяної шкоди господарському суду слід виходити зі статті 453 Цивільного кодексу України та розділу VIII Закону України «Про власність». Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду особу надати майно того ж роду і якості, виправити пошкоджене майно або іншим шляхом відновити його попередню якість. Якщо за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі неможливе, з винної сторони стягуються збитки, виходячи з реальної вартості майна або з вартості робіт, які необхідно здійснити власнику, щоб виправити пошкоджене майно. Зазначені засоби відшкодування шкоди не позбавляють власника (законного володільця) права вимагати відшкодування доходів, не одержаних у зв'язку із заподіянням шкоди майну.

16. Закон України «Про власність» передбачає ряд підстав, з яких власник має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних, зокрема, в результаті прийняття законодавчого акту, який припиняє право власності: у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано належне власникові майно; у разі обставин надзвичайного характеру тощо. Що ж до віндикації майна, то Закон України «Про власність» не регулює питання відшкодування недобросовісним володільцем заподіяної власникові шкоди. При вирішенні таких спорів господарському суду слід виходити зі статей 440 та 453 Цивільного кодексу, відповідно до яких власник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не

покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до статті 148 Цивільного кодексу

[п 5 Роз'яснення від 02 04 94 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорю, пов'язаних j судовим захистом права державної власності»]

17 Захист права власності, повного господарського відання або оперативного управління не обов'язково пов'язаний тільки з неправомірним позбавленням власника (підприємства, організації) володіння майном Відповідно до пунктів 2 та 5 статті 48 Закону України «Про власність» вони мають право зверну І ися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права, хоч би ці порушення І не були поєднані з позбавленням володіння (негаторний позов)

[п 6 Роз'яснення від 02 04 94 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»]

18 Вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності, слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безсшрною ознакою його права власності ТІ То ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого державного підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності Таким чином спір, як правило, виникає не про визнання права власності, а про те, яке підприємство (організація) має право повного господарського відання (оперативного управління) державним майном

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деям питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права дер жавної власності»]

19 Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу І вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захисте й права дер жавної власності»]

20 Одним з основних критеріїв визначення законності володіння державним майном І відображення його на балансі

підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02 5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»]

21 Найчастіше, заперечуючи вшдикацшні позови щодо державного майна, господарюючі суб'єкти Інших форм власності або громадські організації посилаються на те, що спірне майно передане (продане) їм ще до встановлення мораторію на зміну форм власності на державне майно (Постанова Верховної Ради України від 29 11 90 №506-ХП) та до заборони підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передавати безоплатно майно Іншим підприємствам (Декрет Кабінету Міністрів України від 15 12 92 №8-92) Якщо державне майно безоплатно передане або продане за Ініціативою органів державної влади І управління після встановлення мораторію та після прийняття Кабінетом Міністрів України зазначеного Декрету, то заява про визнання таких рішень недійсними або вшдикащйний позов підлягають задоволенню В Інших випадках господарському суду слід оцінювати правомірність передачі або продажу державного майна, виходячи з законодавства, яке діяло на момент здійснення зазначених дій

[п 7 Роз'яснення від 020494 р №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»]

22 При розгляді негаторного позову, тобто пов'язаного з вимогою» про усунення перешкод у користуванні приміщенням, яке знаходиться на балансі відповідача, господарському суду слід виходити з такого Знаходження будинку, що належить до загальнодержавної або до комунальної власності, на балансі одного підприємства (організації) не означає, що останній має виключне право користування всіма приміщеннями цього будинку Якщо будинок збудований за рахунок державних централізованих джерел фінансування І власник (орган, уповноважений управляти державним майном) визначив належність спірного приміщення кожному з підприємств (ор-

ганізацій), то факт знаходження будинку на балансі одного з підприємств не є підставою для визнання його єдиним законним володільцем усіх приміщень цього будинку. Аналогічні питання виникають і тоді, коли будинок побудований за участю декількох підприємств (організацій). За таких обставин позивач з метою підтвердження свого права на користування і розпорядження конкретним нежилим приміщенням, яке знаходиться на балансі відповідача, повинен подати господарському суду документи, що підтверджують його участь у витратах на будівництво будинку для визначення його частки приміщення або рішення власника (органа, уповноваженого управляти державним майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).

[п.8 Роз'яснення від 02.04.94 р. №02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

23. В залежності від конкретних обставин один з учасників сумісної діяльності може звернутися до іншого учасника (учасників) з позовом про витребування своєї частки майна з чужого незаконного володіння (віндикація) або з негаторним позовом, тобто про усунення будь-яких порушень свого права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння майном.

[п.10 Роз'яснення від 28.04.95 р. №02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

24. Відповідно до статей 17 і 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України «Про власність»).

25. Відповідно до статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» зазначені державні органи зобов'язані протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. (Розпорядженням Президента України від 22.06.94 №53/94 ц. р. дію цього пункту продовжено до 01.12.97). Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави.

[п.7 Роз'яснення від 29.02.96р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

26. До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Відповідно до статті 4 Закону України «Про власність» зазначені державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об'єктів будь-які дії, що не суперечать закону. Тому в арбітражних судів немає

підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі І майно або про зобов'язання цих органів передати зазначені будівлі І майно у власність або в користування, оскільки Інше рішення порушує право державної власності, виходячи Із змісту чинного законодавства

[п98 Роз'яснення від 29 02 96 р №02 5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»]

27 Об'єктом вшдикаційного позову може бути Індивідуально визначене майно, а не майно, що визначається родовими ознаками До останнього, зокрема, належать грошові суми Тому позови про повернення коштів з чужого незаконного володіння, в тому числі безпідставно стягнутих у безспірному порядку, не с вшдикащйними, І правила статті 148 Цивільного кодексу України щодо них не застосовуються

[п 4 Листа від 24 11 97р №01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

28 У власності благодійної організації можуть перебувати рухоме й нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні активи, кошти, а також Інше майно, придбане на законних підставах Благодійна організація має право здійснювати щодо майна та коштів, які суп власності, будь-які угоди, що не суперечать п статутним цілям та законодавству України (стаття 18 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»)

[Лист від 14 01 98 р №01-8/9 «Про Закон України «Про бла годшництво та благодійні організації»]

29 Право власності благодійної організації згідно з вимогами статті ЗО Закону України «Про власність» здійснюють зазначені у статті 17 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» органи управління власника відповідно до їх компетенції

[Лист від 140198 р №01 8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»]

30 Згідно з пунктом 1 сі am 10 Закону України «Про лізинг» об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власнісію лізингодавця У разі переходу права влас-

пості на об'єкт лізингу від лізингодавця до Іншої особи договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника

[Лист від 23 03 98р №01 8/104 «Про Закон України «Пролізинг»]

31 Відповідно до частини першої пункту 10 розділу V Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі -Закон) суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст, яких представляють відповідні ради Останнім згідно з пунктом ЗО статті 26 Закону надане право вирішувати на пленарних засіданнях питання, пов'язані з приватизацією об'єктів комунальної власності Разом з тим пункт 31 цієї ж статті дозволяє сільським, селищним, міським радам передачу Іншим органам повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення ЗІ свого боку обласна рада згідно з частиною другою пункту 10 розділу V Закону або сама управляє майном, переданим до комунальної власності, або може уповноважити на це певний орган Таким чином для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору, пов'язаного з відчуженням об'єкту комунальної власності, арбітражному суду слід з'ясувати, хго є власником предмета цього договору, а в разі необхідності - пересвідчитись у наявності рішень сесій відповідних рад про делегування їх повноважень у цих питаннях обласній раді

[п 3 Листа від 17 0898 р №01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

32 Статті 13, 22, 34 та 35 Закону України «Про власність» не вміщують жодних обмежень можливості мати у власності -чи то приватній, колективній або комунальній - недобудовані споруди, якщо вони придбані на підставах, передбачених актами законодавства України, наприклад, законами України, що регулюють відносини приватизації

[п 9 Листа від 17 0898 р №01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

33 Відчуження майна особою, яка фактично не була його власником, є підставою для визнання відповідної угоди недійсною

[п 4 Листа від 14 1098 р №01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»]

34. Перевищення державним органом наданих йому повноважень щодо розпорядження державною власністю є підставою для визнання відповідного акта такого органу недійсним.

[п.5 Листа від 14.10.98 р. №01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

35. Відчуження майна без згоди його власника не допускається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання відповідної угоди недійсною.

[п.6 Листа від 14.10.98 р. №01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

36. У вирішенні спорів, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння (віндикацією майна), господарським судам необхідно враховувати, що сам лише факт відчуження майна підприємства, установи, організації, якій воно не належить на праві власності (повного господарського відання, оперативного управління), не є підставою для визнання угоди про відчуження недійсною. Правові наслідки такої угоди мають визначатися з урахуванням, зокрема, статей 145 і 225 Цивільного кодексу.

[п.15 Роз'яснення від 12.03.99 р. №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

37. Перебування майна на балансі підприємства не є безспірною ознакою його права власності на це майно.

[п.2.2 Листа від 04.02.2000р. №01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

38. Відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92 №8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» покладає управління цим майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади (крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України).

[п.1.1 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

39. Здійснення повноважень власника державного майна у процесі приватизації покладено на державні органи приватизації (пункт 3 статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна»). Разом з тим слід мати на увазі, що обсяг відповідних повноважень не може виходити за межі, визначені правовими актами, які регулюють діяльність згаданих органів, а саме: Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, положеннями про регіональні відділення цього Фонду та законами України про приватизацію державного майна. Зокрема, органи приватизації не вправі на власний розсуд здійснювати перерозподіл майна між підприємствами.

[п.1.2 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

40. Право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти тощо належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах (пункт 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), які згідно зі статтею 143 Конституції України безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Як передбачено пунктом 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», зазначені органи від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

[п.13 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

41. Представницькі органи місцевого самоврядування -сільські, селищні, міські ради - вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (пункт 31 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Зокрема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління

в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності

[п 1 3 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

42 Що ж до районних І обласних рад, то їх повноваження щодо користування І розпорядження таким майном має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (пункт 19 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»)

[п 13 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

43 Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною адміністрацією, остання в межах повноважень, делегованих їй згідно зі статтею 119 Конституції України відповідною радою, здійснює управління майном, що належить до комунальної власності

[п 13 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

44 Право колективної власності (стаття 21 Закону України «Про власність») здійснюється колективним власником через створені ним органи управління, вищі (загальні збори, конференції, з'їзди тощо), які здійснюють повноваження колективного власника щодо володіння, користування І розпорядження належними йому об'єктами власності у повному обсязі, І органи, які створюються цими вищими органами для здійснення окремих функцій з господарського управління колективним майном (пункти 2 І 3 статті ЗО Закону). У спорах, пов'язаних Із захистом права власності, арбітражним судам слід ретельно з'ясовувати обсяг правоздатності відповідних органів щодо прийняття ними рішень, пов'язаних з користуванням І розпорядженням майном

[п 1 4 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

45 Згідно зі статтею 2 Закону України «Про власність» уп форми власності рівноправні, Україна створює рівні умови для розвитку усіх форм власності та їх захисту У зв'язку з цим арбітражним судам необхідно враховувати, що відповідно до частини п'ятої статті 15 Закону України «Про підприємництво» та частини другої статті 4 Арбітражного процесуального кодексу України акти державних органів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності Інших форм власності, не повинні застосовуватись арбітражними судами повністю або у відповідній частині

[п 2 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

46 Відповідно до статей 13, 22 - 29, 34 І 35 Закону України «Про власність» у власності можуть бути будь-які об'єкти, якщо Інше не передбачено законодавчими актами України Не виключене перебування у власності І об'єктів незавершеного будівництва.

[п 3 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

47 Чинне законодавство передбачає певні обмеження щодо користування та розпорядження майном, що належить державним підприємствам (на праві повного господарського відання), в тому числі казенним (яким майно належить на праві оперативного управління). Перші вправі відчужувати від держави засоби виробництва, що є державною власністю, виключно на конкурентних засадах у порядку, що визначається Фондом державного майна України, другі - лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном (пункт З статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»).

[п 4 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

48 Відчуження державного майна може здійснюватись також відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

[п 4 Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

49. Обмеження щодо відчуження майна державних, у тому числі казенних, підприємств, не стосуються підприємств, заснованих на комунальній власності, оскільки останні не є державними.

[п.4 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

50. Відповідно до пункту 4 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні» джерелом формування майна підприємств є, зокрема, грошові та матеріальні внески засновника.

51. У вирішенні спорів слід мати на увазі, що з моменту передачі майна підприємствам їх засновниками (учасниками) у власність, зокрема, як внеску до статутного фонду згідно зі статтями 12 і 13 Закону України «Про господарські товариства», та державної реєстрації відповідних підприємств засновники (учасники) набувають права власності на статутний фонд (капітал) або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частини прибутку юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації.

52. Судовий захист права власності та майнових інтересів власників здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами: про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості; про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю, про поділ спільного майна або виділ з нього певної частки; про визнання недійсними договорів, пов'язаних з відчуженням майна, а також про визнання зазначених договорів дійсними на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу; про визнання недійсними актів державних та інших органів, що порушують майнові права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій; про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або

збитків, завданих порушенням майнових прав підприємств і організацій; іншими позовами, пов'язаними з охороною права власності підприємств і організацій. Відповідні положення поширюються також на підприємства і організації, які хоча й не є власниками, але володіють майном з підстав, передбачених законом (на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління) чи договором (наприклад, згідно з договором майнового найму).

[п.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

53. Чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння майном, якщо інше не буде встановлено арбітражним судом (стаття 49 Закону України «Про власність»).

[п.6 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

54. Згідно зі статтею 50 Закону України «Про власність» і статтею 145 Цивільного кодексу власник вправі вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також належного йому майна, придбаного володільцем від особи, яка не мала права його відчужувати.

[п.6.1 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

55. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Позов про витребування майна, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в арбітражному суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього у її незаконному володінні.

56. Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії ре-

62-304 81

чей, що визначаються родовими ознаками (мірою, вагою тощо), але в такому разі має бути якимось чином Індивідуалізоване (наприклад, цукор у мішках за певними цифровими або Іншими характерними позначками) У разі загибелі Індивіду ально визначеного майна власник (законний володілець) може звернутися лише з вимогою про відшкодування збитків

[п 6 1 Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням прача власності та його захистом»]

57 Питання про можливість повернення Індивідуально визначеної речі, яка зазнала змін, переробки, має вирішуватись залежно від характеру таких змін, їх Істотності Якщо майно змінило своє початкове господарське призначення, слід визнати, що підстав для задоволення віндикаційного позову немає, І настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків Якщо ж майно зберегло своє господарське призначення, то питання про зроблені поліпшення вирішується за правилами, передбаченими статтею 148 Цивільного кодексу

[п 6 1 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас пості та його захистом»]

58 Подання віндикаційного позову не виключає можливості пред'явлення вимоги про відшкодування збитків, завданих позбавленням володіння даним майном

[п 6 1 Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

59 Майно від добросовісного набувача (тобто такого, який не знав І не повинен був знати, що особа, яка вчинила відчуження майна, не мала на це права) може бути витребуване власником лише за наявності підстав, зазначених у частині першій статті 145 Цивільного кодексу, а саме у разі придбання майна за плату та вибуття його з володіння власника чи особи, якій воно було передане власником, поза їх волею Згадана норма не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади Гроші І цінні папери на пред'явника

взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набу вача ні за яких умов (стаття 147 Цивільного кодексу)

/я 6 2 Листа від 3101 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке региіює питання, пов'язані Із здійсненням права в час пості та його захистом»]

60 Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна на відповідне майно обгрунтовано претендували треті особи, І про це набувачеві було відомо

[п 6 2 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

61 Якщо набувач одержав майно безоплатно від особи, що не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках незалежно від того, чи є набувач добросовісним (частина третя статті 145 Цивільного кодексу)

[пЬЗ Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

62 Якщо особа володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (наприклад, у разі закінчення дії договору), то така особа є незаконним володільцем, І до неї може бути подано вшдикащиний позов

[п 63 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

63 Статтею 50 Закону України «Про власність» встановлено трирічну позовну давність стосовно вимог про повернення майна з чужого незаконною володіння, що відповідає загальному строку позовної давності, зазначеному у статті 71 Цивільною кодексу У спорах, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння, наслідки закінчення строку позовної давності визначаються за загальними прави-чами, встановленими статтею 80 цьою Кодексу, включаючи можливість захисту порушеного права у випадках подання позову після закінчення строку позовної давності

[п 6 4 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи зако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його загистом»]

6-2 зо t 83

64. Відмова у позові про витребування майна у зв'язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця. Таке майно має вважатися безхазяйним (стаття 137 Цивільного кодексу).

[п.6.4 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

65. У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу щодо недійсних угод, чинне законодавство дещо інакше регулює питання розрахунків, пов'язаних з поверненням майна з незаконного володіння. Таке питання постає, власне, лише у разі повернення майна власникові з чужого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача (частина перша і друга статті 145, стаття 147 Цивільного кодексу), то й розрахунки між ним і власником не здійснюються.

[п.6.5 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

66. Власник має право вимагати повернення чи відшкодування доходів за весь час володіння лише від недобросовісного набувача. Що ж до добросовісного набувача, то власник в разі повернення (віндикації) майна може вимагати відшкодування доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи, таким моментом може вважатися момент одержання претензії, а якщо претензія з передбачених законом підстав не пред'являлася або не була одержана, то момент одержання копії позовної заяви; а коли й вона з якихось причин не надійшла за адресою, то момент одержання ухвали арбітражного суду про порушення провадження у справі.

67. Лише добросовісний набувач має право на залишення за собою зроблених ним поліпшень майна, які можуть бути відділені без пошкодження майна, а у разі неможливості відділити поліпшення - на відшкодування зроблених на поліпшення фактичних витрат, але не більше розміру збільшен-

ня вартості речі. Що ж до недобросовісного набувача, то, беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого. Поліпшення, які можуть бути відділені без пошкодження майна, недобросовісний набувач може залишити собі. Невіддільні ж від майна поліпшення мають перейти до власника майна безоплатно.

68. Як добросовісний, так і недобросовісний набувач майна, що повертається власникові, вправі вимагати від останнього відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно, з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. До поняття «необхідні витрати» слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності. Отже, інші витрати, тобто такі, що не є «необхідними», відшкодуванню не підлягають.

69. Якщо підприємство чи організація - позивач у справі про витребування майна з чужого незаконного володіння -набула права власності на підставі акта державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству, або угоди, що не відповідає вимогам закону, у неї, як правило, немає правових підстав для витребування майна. На виняток із цього правила у випадках, коли в процесі вирішення спору про витребування майна з чужого незаконного володіння виявляється, що право власності позивача грунтується на угоді, яка може бути визнана недійсною лише за позовами осіб, зазначених у статтях 55 -57 Цивільного кодексу, арбітражний суд не повинен у цьому ж процесі за відсутності зустрічного позову відповідача давати правову оцінку угоди і визнавати ЇЇ недійсною, оскільки це можливо виключно за позовом заінтересованої особи.

[п.6.6 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

70. Належне до повернення майно може виявитись пошкодженим, і за таких обставин власник має право вимагати відшко-

дування шкоди, заподіяної цьому майну У вирішенні спорів стосовно розміру відшкодування заподіяної шкоди арбітражному суду слід виходити Із загальних засад відповідальності за заподіяння шкоди відповідно до статей 440 І 453 Цивільного кодексу Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду особу надати майно тих же роду І якості, виправити пошкоджене майно або Іншим шляхом відновити його попередню якість Якщо ж за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі неможливе, з винної особи стягуються збитки, виходячи з реальної вартості майна або вартості робіт, які необхідно здійснити власнику для виправлення пошкодженого майна Якщо після прийняття рішення арбітражного суду розмір збитків змінився в результаті зростання цш на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред'явити з цих підстав додаткові вимоги щодо відшкодування збитків Із додержанням доарбітражного порядку врегулювання спорів

[п 6 7 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

71 Здійснене відшкодування шкоди не позбавляє власника права вимагати відшкодування доходів, не одержаних у зв'язку Із заподіянням шкоди майну

[п 6 8 Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

72 Відповідно до пунктів 2 І 5 статті 48 Закону України «Про власність» власник може звернутися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права, не пов'язаних з неправомірним позбавленням володіння (негаторний позов) Для подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування й розпорядження були результатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки Достатньо, щоб такі дії (бездіяльність) об'єктивно порушували права власника І були протиправними Позовна давність до відповідних вимог не застосовується, оскільки правопорушення триває у часі Якщо ж на момент подання позову воно припинилося, то підстав для задоволення позову немає

[п 7 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

73 Захист прав І охоронюваних законом Інтересів підприємств І організацій за негаторним позовом надається арбітражним судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке Існувало до порушення права Якщо негаторний позов визнано обгрунтованим, у резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії, які повинен вчинити відповідач щодо усунення порушень права власника, І строк виконання цих дій У разі невиконання такого рішення арбітражний суд видає наказ на примусове виконання рішення

74 Підприємство чи організація, яка не є власником майна, але володіє ним на праві повного господарського відання, оперативного управління чи з Інших підстав (наприклад, на підставі адміністративного акта), мас такі ж права на захист свого права, як І сам власник, а також право на захист свого володіння від власника (пункт 5 статті 48 Закону України «Про власність») Зокрема, такий володілець майна може витребувати його з чужого незаконного володіння з тих же підстав І в такому ж порядку, як І сам власник У певних випадках він вправі витребувати майно І у власника, який протиправне позбавив його права володіння, у тому числі всупереч умовам договору (наприклад, оренди, застави тощо) Однак в останньому випадку слід керуватися не згаданою нормою Закону, а нормами, які регулюють відносини за відповідним договором

[п 8 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

75. Якщо в разі порушення третьою особою права володіння, користування І розпорядження майном власник І володілець цього майна набувають однорідного права на подання позову, то у вирішенні питання про те, хто з них може подати позов про захист права, слід виходити з обсягу правомочностей обох названих осіб Якщо право володіння належить не власникові, то позов вправі подавати володілець майна Власник може звернутися з таким позо-

вом лише після припинення у володільця згаданого права на володіння.

[п.8 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

76. Вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності чи усуненням перешкод у користуванні майном, арбітражні суди повинні мати на увазі, що підтвердженням наявності такого права можуть бути насамперед правовстанов-лювальні документи. Перелік таких документів наведено у додатку №1 до Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб (затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.98 №121).

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

77. Самі лише свідоцтва про право власності на певний об'єкт майна не є правовстановлювальними документами. Зазначені свідоцтва не можуть виступати і предметом спору: таким може бути лише правовстановлювальний документ, на підставі якого видано свідоцтво, а у відповідних випадках - також акт про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна.

[п.9 Листа від 31.01.2001 р. №01-8/98 -«Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом»].

78. Арбітражним судам слід виходити з того, що перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності. Таким чином спір, як правило, виникає не про визнання права власності чи усунення перешкод, а про те, яке підприємство (організація) має право повного господарського відання (оперативного управління) державним майном.

79. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

80. Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання. Аналогічні питання виникають і тоді, коли, наприклад, будинок побудований за участю декількох підприємств (організацій). За таких обставин позивач з метою підтвердження свого права на користування і розпорядження конкретним нежилим приміщенням, яке перебуває на балансі відповідача, повинен подати арбітражному суду документи, що підтверджують його участь у витратах на спорудження будинку для визначення його частки приміщення або рішення власника (органу, уповноваженого управляти майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).

81. У вирішенні спорів, пов'язаних з оцінкою правомірності передачі або продажу державного майна, арбітражним судам слід виходити з вимог законодавства, яке діяло на момент вчинення зазначених дій. Так, якщо державне майно безоплатно передане або продане за рішенням державного органу після встановлення мораторію на зміну форм власності на державне майно (Постанова Верховної Ради України від 29.11.90 №506-ХІ1 «Про захист суверенних прав власності Української РСР») та після прийняття Кабінетом Міністрів Декрету від 15.12.92 №8-92 «Про уп-

равлшня майном, що є у загальнодержавній власності», то заява про визнання такого рішення недійсним або вшди-каційний позов підлягає задоволенню

[п 9 Листа від 31 01 2001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права впас пості та його захистом»]

82 Якщо у встановленому порядку державне майно, зокрема, підприємство, передано в оренду підприємству Іншої форми власності або організації орендарів, то це майно не втрачає статусу державної власності (хоча саме підприємство вже не є державним) У цьому випадку ні орган, уповноважений управляти державним майном, ні орендодавець не мають права вимагати від орендарів частки доходу, одержаного внаслідок використання державної власності Взаємовідносини сторін регулюються нормами договору майнового найму (оренди) та чинним законодавством, І оплата за здане в оренду державне майно повинна здійснюватись згідно з Методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04 10 95 №786 (з подальшими змінами І доповненнями) Наведене стосується не тільки прибутку, одержаного за рахунок використання державної власності, але й майна, придбаного підприємством за рахунок свого прибутку

[п 11 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захисточ»]

83 Згідно зі статтею 27 Житлового кодексу України жила площа в будинках, споруджених Із залученням у порядку пайової участі коштів підприємств, установ, організацій, розподіляється для заселення між учасниками будівництва пропорційно до внесених ними коштів

[п 12 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

84 Якщо для спорудження будинку пайовик перерахував основному замовнику кошти І у договорі, укладеному ними, передбачено кількість одно-, дво- та трикімнатних квартир, що підлягають передачі пайовику, останній у разі невиконання замовником свого зобов'язання вправі звернутись до

арбітражного суду з відповідним позовом, зокрема про визнання права власності на приміщення відповідно до переданих на такі цілі коштів

[п 12 1 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регуїюь питання, пов'язані Із здійсненням права влас ноіті та його захисток»]

85 У випадку відсутності у доі оворі між пайовиком І основним замовником переліку квартир, що підлягають передачі пайовику, коли спір вирішується до видачі ордерів на квартири та заселення введеного в експлуатацію будинку, арбітражний суд приймає рішення про передачу замовником пайовику певних квартир з урахуванням здійсненого останнім фінансування

[п 122Листа від31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписизако нодавства, яке регуїює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

86 Якщо в процесі спорудження будинку вартість його збільшилась хоча б І з не залежних від замовника причин, він вправі порушити питання про внесення відповідних змін до договору, укладеного з пайовиком Якщо такі зміни не внесено, пайовик має право вимагати виконання зобов'язань за договором у повному обсязі

[п 123Листа від31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписизако ноиавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його загистом»]

87 Зпдно зі статтею 7 Закону України «Про власність» власник відповідає за своїми зобов'язаннями усім майном, на яке може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів Це правило стосується І частки у спільній власності Так, на всю спільну сумісну власність стягнення може бути звернено лише за спільними зобов'язаннями усіх учасників цієї власності, а також коли таку відповідальність передбачено законом (зокрема, відповідно до статті 18 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» особи, які ведуть таке І осподарство, відповідають усім майном, що є їх спільною власністю, за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової га податкової дисципліни, санітарних І ветеринарних правил, вимої щодо якості продукції та штих правил здійснення господарської діяльності)

[п 12 4Листа від31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписизако нодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

88 Відповідно до статті 114 Цивільного кодексу в разі продажу частки у спільній власності з порушенням передбаченого цією статтею права привілеєвої купівлі Інший учасник спільної власності протягом трьох місяців після продажу частки третій особі може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав І обов'язків покупця Даний тримісячний строк є присічним, тому позовні вимоги, заявлені після його закінчення, задоволенню не підлягають Поданий у такій ситуації позов про визнання угоди недійсною також не може бути задоволений Якщо позовні вимоги заявлено кількома співвласниками, що бажають здійснити своє право на переважну купівлю неправомірно відчуженої долі, перевагу має бути віддано тому з них, хто раніше за Інших звернувся з позовом, а в разі подання позову одного й того самого дня різними особами - тому, хто з огляду на конкретні обставини справи більше за Інших потребує набуття долі

[п 13 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про йеям приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

89 Пунктом 3 статті 7 Закону України «Про власність» передбачено, що власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України Відповідний випадок передбачено зокрема пунктом 3 статті 39 Закону України «Про підприємства в Україні», зпдно з якою за недостатності у казенної о підприємства коштів та Іншого майна, достатнього для відповідальності за їх зобов'язаннями, таку відповідальність несе власник Отже, у разі відсутності або недостатності у казенного підприємства коштів для виконання ним своїх зобов'язань арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку встановлювати державний орган, уповноважений управляти відповідним державним майном

[п 17Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законе давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас ності та його захистом»]

90 На підставі пункту 4 1 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться

місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, а на приватизовані квартири державного житлового фонду - державними органами приватизації Бюро технічної Інвентаризації згідно з пунктом 1 4 Інструкції здійснює лише державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна, отже, воно може бути відповідачем не за позовами про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, а лише про спонукання видати реєстраційне свідоцтво за наявності у заявника правовстановлюючого документа

[п 18 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права влас пості та його захистом»]

91 Відповідно до статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів І послуг» право власності на знак для товарів І послуг засвідчується відповідним свідоцтвом Тому тільки з моменту видачі свідоцтва України на такий знак у його власника виникає виключне право користуватись І розпоряджатись знаком та вимагати усунення будь-яких посягань на свої права власника свідоцтва Що ж до правового режиму пріоритету заявки, то він визначений статтею 9 названого Закону

[п 20 Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

92 Згідно з частиною четвертою статті 4 Закону України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України» та організацій, що віднесені до п відання, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів Отже, вимоги, пов'язані Із зверненням стягнення на зазначене майно, не можуть бути задоволені господарськими судами

[п 21 Листа від 31 012001 р №01 8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

93 Власник майна вправі на свій розсуд укладати щодо нього безпосередньо або через уповноважену особу будь-які угоди, які не суперечать закону, у тому числі договори оренди майна

[п 3 Листа від 12 04 2001 р №01-8/442 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»]

94 Відповідно до статей 1 І 47 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація с місцевим органом виконавчої влади, входить до системи органів вико навчої влади, фінансується за рахунок Державного бюджету Ук раши І має закріплене за нею на праві управління майно, що є державною власністю Таким чином, майно названого органу підпадає під ознаки, наведені у статті 39 Закону України «Про власність», яка регулює правовий режим майна державної установи (організації) Згідно з пунктом 3 згаданої статті Закону України «Про власність» державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами що є в її розпорядженні Отже закон не передбачає можливості звернення стягнення на майно цих установ (організацій) за їх зобов'язаннями Не допускається І безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, в рахунок погашення зобов'язань бюджетних установ (стаття 25 Бюджетного кодексу України)

[п 12 Інформаційного листа від 13 022002 р №01 8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинном законодавства у вирішенні спорів та внесення змін І доповнень до деяких Інфор маціиних листів»]

95 Відповідно до частини 3 статті 4 Закону України «Про державний матеріальний резерв» запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження, а також підприємства, установи І організації та Інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, І земельні ділянки, на яких вони розміщені, є державною власністю І не підлягають приватизації Передача майна, закріпленого за цими підприємствами, установами І організаціями, у тому числі в оренду, проводиться на підставі рішення Кабінету Міністрів України Згідно з частиною 3 статті 39 Закону України «Про власність» державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що с в п розпорядженні, а у разі недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за п зобов'язаннями несе власник Тому господарські суди не можуть приймати рішення про звернення стягнення на майно установ І організацій системи державного резерву Звернення стягнення на майно підприємств системи державного резерву, що належить їм на праві повного

господарською відання, не допускається на підставі Закону України від 29 листопада 2001 року №2864-111 «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»

[п 3 Інформаційного чиста від 13 02 2002 р №01 8/153 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю підприємств установ та організацій, що вводять до системи державного резерву»]

96 Згідно зі статтею 1 Закону України «Про введення мо раторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків

[п 11нформаційного листа від 13 02 2002 р №01 8/152 «Про Закон \крати «Про введення мораторію на примусову реалізацію чайна»]

97 Відповідно до статті 2 Закону України «Про підприємства в Україні» до державних підприємств відносяться підприємства, засновані на державній власності, в тому числі казенні підприємства Статутний фонд державного підприємства не поділений на акції (частки, паї) І тому за свою організаційно-правовою формою таке підприємство є унітарним підприємством Отже мораторій на застосування примусової реалізації майна, встановлений Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», поширюється на усі державні підприємства

[п 2 Інфор мацшного листа від 13 02 2002 р №01 8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»]

98 За статтею 1 Закону України «Про господарські товари ства» до господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитш товариства Згідно зі статтею 13 цього Закону вклад учасників та засновників товариства, оцінений у національній грошовій одиниці, складає їх частку у статутному фонді Тому дія мораторію поширюється виключно на господарські товариства, у статутних фондах яких частка держави становить 25 І більше відсотків Мораторій також поширюється на акціонерні това риства, в яких держава є власником не менше 25 відсотків загальної кількості емітованих цими товариствами акцій

[п 3 Інформаційного листа від 13 02 2002 р №01 8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»]

99. Відповідно до статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств. До об'єктів нерухомого майна слід відносити майно, пов'язане із землею - будівлі, споруди, квартири, підприємства (їх структурні підрозділи) як цілісні майнові комплекси, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. До інших засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності підприємства, слід відносити лише ті майнові активи, які обліковуються як необоротні згідно з положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 р. №87 (з подальшими змінами і доповненнями). Дія мораторію не поширюється на ту частину майнових активів підприємства, що обліковуються як оборотні активи, а саме грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців з дати складання балансу. Отже оборотні активи підприємств може бути примусово реалізовано для задоволення вимог кредиторів. До акцій, що належать державі в майні господарських товариств і переданих до статутних фондів підприємств, слід відносити усі види акцій, зазначені у статті 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» і емітовані іншими акціонерними товариствами. За змістом статті 2 Закону дія мораторію не поширюється на облігації підприємств та векселі, передані державою в установленому порядку до статутного фонду підприємств, зазначених у статті 1 Закону.

[п.4 Інформаційного листа від 13.02.2002р. №01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

100. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій поширюється, зокрема, на звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. Вичерпний перелік таких рішень визначено

статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження». Отже мораторій поширюється на усі випадки звернення стягнення на майно підприємств, зазначених у статті 1 Закону, за рішеннями, ухвалами та постановами господарських судів.

[п.5 Інформаційного листа від 13.02.2002р. №01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

101. Відповідно до статей 1 та 3 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій діє до прийняття закону про внесення змін до законів України «Про виконавче провадження», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», у якому буде передбачено вдосконалення механізму примусової реалізації майна підприємств. Тому у разі порушення справи за позовом про звернення стягнення на майно підприємств, зазначених у статті 1 Закону, господарський суд на підставі частини першої статті 79 ГПК повинен зупинити провадження зі справи до вирішення відповідного питання компетентними органами, крім випадків, коли позивач змінив предмет позову відповідно до вимог статті 22 цього Кодексу.

[п.7 Інформаційного листа від 13.02.2002р. №01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

72-304

3. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

1 Відповідно до статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів І послуг» право власності на знак засвідчує відповідне свідоцтво Тому тільки з моменту видачі свідоцтва України на знак товарів І послуг у його власника виникає виключне право користуватись І розпоряджатись знаком та вимагати усунення будь-яких посягань на свої права як власника свідоцтва Що ж до правового режиму пріоритету заявки, то він визначений статтею 9 згаданого Закону

[п 11 Листа 24 01 97 р №01 8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

2 Право на фірмове найменування підприємства, в якому за змістом статті 9 Закону України «Про підприємства в Україні» визначаються вид, організаційна форма підприємства та Інші ознаки, що його Індивідуалізують, тобто відрізняють від Іншого підприємства, виникає з моменту державної реєстрації Відповідно до статті 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи фірмового найменування, що може призвести до змішування з діяльністю Іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання Таким чином для визнання дій господарюючого суб'єкта недобросовісною конкуренцією, яка підпадає під ознаки статті 4 зазначеного Закону, має значення тотожність або схожість фірмового найменування, також наявність конкуренції, тобто змагальності підприємців, коли самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на умови реалізації товарів на ринку товарів При цьому вид підприємств не має вирішального значення для відповідної кваліфікації дій підприємця

[п 4 1 Листа від 15 05 97р №01 8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинною законодавства у вирішенні спорів»]

3 Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та «Про захист від недобросовісної конкуренції» не ставлять настання передбачених законодавством наслідків неправомірного використання чужих позначень в залежність

від наявності вини підприємця та заподіяних такими діями збитків власнику фірмового найменування

[п 4 2 Листа від 15 05 97р №01 8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

4 Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 09 91 р «При порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» до прийняття відповідних актів законодавства України на п території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції І законам України Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би питання, пов'язані з визначенням фірмового найменування, на території України в частині, що не суперечить Конституції І законам України, діє Положення про фірму, затверджене постановою ЦВК І РНК СРСР від 22 06 27 р Що ж до чинності в Україні Паризької конвенції про охорону Інтелектуальної власності, то за повідомленням Міжнародного бюро І Світової організації Інтелектуальної власності 25 грудня 1991 р визначається як дата, з якої Україна приєдналась до цієї конвенції

[п 6 Листа від 15 0597р №01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

5 У вирішенні питання, чи має право лщензіат або правонаступник власника патенту забороняти Іншим особам використовувати винахід (корисну модель), слід виходити з вимог чинного законодавства, зокрема частини восьмої статті 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи І корисні моделі» (далі -Закон), відповідно до якої договір про передачу права на винахід (корисну модель) І ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі І підписані сторонами Зазначені договори набирають чинності стосовно будь-якої Іншої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру Визначення поняття «Реєстр» наведено у статті 1 Закону Офіційний бюлетень видається центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони Інтелектуальної власності Порядок розгляду та реєстрації у Державному департаменті Інтелектуальної власності договору про передачу власності на винахід (корисну модель) та ліцензійного договору на використання винаходу (ко-

7-2304 99

рисної моделі) визначено відповідною Інструкцією, затвердженою наказом Міністерства освіти І науки від 18 09 2000 №451

[п 7Листа 10 03 98р №01 8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

6 У вирішенні спорів, пов'язаних Із здійсненням та захистом права власності на винаходи (корисні моделі), промислові зразки, знаки для товарів І послуг, топографії Інтегральних мікросхем, арбітражним судам слід враховувати, зокрема, таке Право власності на відповідні об'єкти посвідчується виданими у встановленому порядку патентами або свідоцтвами

[п 19 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його затстом»]

1 Частинами шостою І сьомою статті 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи І корисні моделі» передбачено можливість передачі власником права власності на винахід (корисну модель) або на використання винаходу (корисної моделі) за договором, який укладається у письмовій формі І підписується сторонами Така передача та надання ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) вважаються дійсними для будь-якої Іншої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру (частина восьма статті 28 названого Закону) Аналогічні приписи вміщено у Законах України «Про охорону прав на промислові зразки» (пункти 4-6 статті 20), «Про охорону прав на знаки для товарів І послуг» (пункти 4-6 статті 16), «Про охорону прав на топографи Інтегральних мікросхем» (частини третя І п'ята статті 16) Визначення поняття «Реєстр» наведено у статтях 1 названих Законів Офіційний бюлетень видається центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони Інтелектуальної власності.

[п 19Листа від 31 012001 р №01-8/98 «Про деякгприписи законодавства, яке регулюь питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

8 Порядок розгляду та реєстрації у цьому органі договорів про передачу права на відповідний об'єкт Інтелектуальної власності визначається відомчими нормативними актами

[п 19 Листа від 31 012001 р N«01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його затистон»]

100

9 Ліцензійний договір на відміну від договору передачі права власності на об'єкт не позбавляє власника відповідного права за ліцензійним договором передається лише право на використання об'єкта

[п 19 Листа від 31 01 2001 р №01-8/98 «Про деякі приписи законе давства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

10 Розміщення в мережі Інтернет твору у вигляді, доступному для публічного використання, є иоі о відтворенням та потребує дозволу особи, яка має авторське право

[п 1 Оглядового листа від 14 01 2002 р №01-8/31 «Про деякі пи татя практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако нодавства про Інтелектуальну власність»]

11 Використання без дозволу уповноваженої на те особи знака для товарів І послуг Іншого господарюючого суб'єкта, який має пріоритет на його використання, є недобросовісною конкуренцією

[п2 Оглядового листа від 14 012002 р №01-8/31 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако нодавства про Інтелектуальну власність»]

12 У вирішенні питання про момент виникнення у власника свідоцтва на знак для товарів І послуг права забороняти його використання Іншими особами необхідно точно з'ясовувати дату подання заявки на знак, оскільки з цією датою пов'язується виникнення прав, які випливають Із свідоцтва про право власності на знак

[п 3 Оглядового листа від 14012002 р №01 8/31 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про Інтелектуальну власність»]

13 Свідоцтво про реєстрацію знака, тотожного або схожого настільки, що його можна сплутати з охоронюваним законом фірмовим найменуванням Іншої особи, підлягає визнанню недійсним з огляду на невідповідність такого знака визначеним законом умовам надання правової охорони

[п4 Оглядового чиста від 14012002 р №01-8/31 «Про деям питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про Інтелектуальну власність»]

14 Необхідною умовою для застосування статті 20 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів І послуг»,

101

якою передбачено право власника свідоцтва на знак для товарів і послуг вимагати відшкодування заподіяних йому збитків, є доведення факту порушення його прав особою, до якої подається позов.

[п.5 Оглядового листа від 14.01.2002 р. №01-8/31 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про інтелектуальну власність»].

4. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПІДПРИЄМНИЦТВА

1. Відповідно до статей 1 і 2 Закону України «Про підприємництво» суб'єктами підприємництва, тобто безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, можуть бути як юридичні особи усіх форм власності, так і фізичні особи за винятками, передбаченими статтею 2 Закону. Підприємницька діяльність здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

[п.1 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

2. Виходячи зі змісту частини другої статті 1 Закону України «Про підприємництво», його норми не підлягають застосуванню щодо юридичних та фізичних осіб - засновників суб'єктів підприємницької діяльності та власників корпоративних прав, якщо вони самі не займаються підприємництвом (за винятком випадків, передбачених законодавством).

[п.1.4 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

3. Чинне законодавство не обмежує суб'єктів підприємницької діяльності у виборі виду такої діяльності за винятками, передбаченими статтями 3 і 4 Закону України «Про підприємництво», статтями 2 і 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

[п.2 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

4. Ліцензуванню підлягають усі види підприємницької діяльності, зазначені у статтях 2 і 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Порядок видачі, переоформлення, анулювання ліцензій визначено Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Статтею 4 названого Закону право видачі ліцензії надано органам виконавчої влади, визначеним Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноваженим виконавчим органам рад. Перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від

103

14112000 №1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»

[п2 1 Роз'яснення від 060897 р №02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

5 Ліцензування деяких видів підприємницької діяльності, зазначених у частині другій статті 2 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», здійснюється у порядку, встановленому законами, які регулюють

ВІДПОВІДНІ ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ

[п2 1 Роз'яснення від 060897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

6 Згідно з абзацом дванадцятим пункту 7 Положення ліцензія на здійснення певного виду діяльності видається на строк, визначений органом, який п видає, але не менше як на З роки Продовження терміну дії ліцензії здійснюється у порядку, встановленому для п одержання Отже, видача ліцензії на строк, менший трьох років, або відмова у продовженні строку дії ліцензії надають суб'єкту підприємництва право звернутись до суду або господарського суду за захистом своїх Інтересів (стаття 8 Положення)

[п 2 2 Роз'яснення від 060897 р №02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

1 Орган, що видав ліцензію, має право зупинити п дію на певний строк або анулювати п Господарським судам слід мати на увазі, що зупинення дії ліцензії на певний строк можливе у випадках порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов та/або невиконання ним у встановлений строк обов'язкових до виконання розпоряджень органу, спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів України, чи органу, який видав ліцензію, щодо дотримання ліцензійних умов (частина шістнадцята статті 4 Закону)

[п22 Роз'яснення від 060897р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

8 Орган ліцензування має право анулювати ліцензію з підстав, передбачених частиною першою статті 21 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» Відповідне рішення може бути оскаржено лщензіатом до експертно-апеляційної ради (стаття 7, частина п'ята статті 21 названого Закону) або в судовому порядку В останньому

104

випадку попереднє звернення позивача до експертно-апеляційної ради не є обов'язковим

[п 2 2 Роз'яснення від 06 0897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

9 Статтею 12 Закону України «Про підприємництво» (в редакції Закону України від 12 11 96 р ) передбачено, що держава гарантує суб'єктам підприємництва усіх форм власності рівні можливості доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, Інших ресурсів А за умов поставки підприємцем товарів (виконання робіт, надання послуг) для задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню йою матеріально-технічними та Іншими ресурсами

[п 3 Роз'яснення від 060897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

10 Згідно зі статтею 15 Закону України «Про підприємництво» виконання робіт І поставок для державних потреб оформлюється договорами, які укладаються суб'єктом підприємництва з відповідним державним органом Спори, що виникають у процесі укладання, зміни, розірвання та виконання таких договорів, вирішуються господарським судом на загальних підставах

[пЗ Роз'яснення від 060897 р №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

11 Згідно з частиною п'ятою статті 15 Закону України «Про підприємництво» (в редакції Закону України від 13 07 95 р ) не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності Інших форм власності У разі прийняття державним органом такого акта господарський суд повинен керуватись частиною другою статті 4 ШК (в редакції від 13 05 97 р )

[пЗ Роз'яснення від 060897 р №02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

12 На підставі пункту 1 статті 21 Закону України «Про підприємства в Україні» відносини підприємства з Іншими підприємствами, організаціями І громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів Суб'єкти підприємництва вільні у виборі предмета договору,

105

визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

[п.4 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

13. Вирішуючи спори, пов'язані з підприємницькою діяльністю, господарський суд має керуватись нормами цивільного законодавства, тобто залежно від предмету зобов'язання взаємовідносини сторін можуть оформлятись договорами поставки, підряду, купівлі-продажу тощо.

14. Відповідно до статті 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.96 р. (з подальшими змінами та доповненнями) такі види підприємництва, як надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, можуть здійснюватись лише за наявності патенту, порядок одержання якого встановлений цим Законом.

[п.5 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Згідно з пунктом 2 статті 3-1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (в редакції Закону України від 10.02.98 р.) побутовими є платні послуги, що надаються замовникам з метою задоволення їх особистих потреб. Перелік таких послуг визначається Кабінетом Міністрів України і не може змінюватись протягом бюджетного року. Названий у цьому пункті Закон не визначає порядку вирішення спорів, які можуть виникати у зв'язку, наприклад, з відмовою у видачі патенту, його анулюванням тощо. Тому господарські суди повинні керуватись загальними нормами ГПК щодо вирішення спорів, виходячи з суб'єктного складу їх учасників.

16. Поряд з одержанням патенту на право займатись організацією грального бізнесу цей же вид діяльності відповідно до пункту 29 статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» повинен ліцензуватись, тобто суб'єкти господарської діяльності, до яких, зокрема,

106

відносяться підприємці, що здійснюють таку діяльність, зобов'язані одержати на неї ліцензію.

[п 6 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

17. Якщо торговий патент відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (в редакції Закону України від 10.02.98 р.) є державним свідоцтвом, яке посвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування і видається податковим органом за місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності, то ліцензія є документом державного зразка, який засвідчує право лщензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності і видається Радою міністрів Автономної Республіки Крим та відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями (пункт 31 Переліку органів ліцензування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 №1698).

[п.6 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

18. Якщо суб'єкт підприємництва, який здійснює діяльність, що підлягає патентуванню, має структурні (відокремлені) підрозділи, патент придбавається окремо для кожного такого підрозділу.

19. У статті 8 Закону України «Про підприємництво» наведений вичерпний перелік документів, які подаються для реєстрації суб'єкта підприємництва. До цього переліку не включено ні ліцензію, ні торговий патент. Господарські суди, вирішуючи спори, що виникають у процесі укладання чи виконання договорів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю, зобов'язані перевіряти її відповідність чинному законодавству і в разі відсутності у суб'єкта підприємництва ліцензії або торгового патенту визнавати такі договори недійсними, оскільки вони не відповідають вимогам Закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про 'деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

107

20. Якщо господарський суд встановить, що угоду укладено на такий вид діяльності, підприємництво в якому не застосовується (статті 3 і 4 Закону України «Про підприємництво»), цю угоду слід визнавати недійсною як таку, що суперечить закону або інтересам держави з наслідками, передбаченими статтями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно від обставин і матеріалів справи.

[п.7 Роз'яснення aid 06.08.97 p. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

21. Закон України «Про підприємництво» передбачає право суб'єкта підприємницької діяльності на відшкодування збитків, завданих йому державними органами, юридичними особами чи громадянами (частина четверта статті 12, частина третя статті 13, частина шоста статті 15 Закону). Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або господарським судом. Заподіяна шкода підлягає відшкодуванню у повному обсязі (статті 203 і 440 Цивільного кодексу України).

[п.8 Роз'яснення від 06.08.97 р. №02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України, «Про підприємництво»].

22. На відміну від попередньої до нової редакції статті 4 Закону України «Про підприємництво» включено умови, за яких суб'єкту підприємництва може бути відмовлено у видачі ліцензії на певний вид діяльності, анульовано видану ліцензію, зупинено та поновлено її дію. Рішення про відмову у видачі ліцензії, зупинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржено суб'єктом підприємницької діяльності у судовому порядку.

[п.1 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво»].

23. Суттєві доповнення внесено до статті 8 Закону України «Про підприємництво», зокрема до переліку підстав скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності: державну реєстрацію може бути скасовано у разі несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну не тільки місця його знаходження, а й назви, організаційної форми або форми власності. Державну реєстрацію може бути скасовано також у випадку визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом або внаслідок неподання ним протягом року до органів державної податко-

108

ної служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

[п.2 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво»].

24. Строки подання відповідної звітності встановлені Порядком подання фінансової звітності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 №419, а також наказом Державної податкової адміністрації України від 08.07.97 №214 (зареєстровано в Мінюсті України 14.08.97 за №313/2117), яким затверджено Порядок складання декларації про прибуток підприємства. Таким чином, рік, протягом якого суб'єкт підприємницької діяльності не звітував перед відповідним податковим органом, повинен обчислюватись з дати, коли необхідну звітність було подано востаннє.

[п.2 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво»].

25. Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється реєструючим органом за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством.

[п.2 Листа від 13.02.98р. №01-8/55 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво»].

26. Відповідно до статті 3 Закону України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами», а також Тимчасового порядку видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.96 №493 (з подальшими змінами), реєстрація органами податкової адміністрації місць зберігання оптових партій алкогольних напоїв та тютюнових виробів є однією з обов'язкових умов для отримання господарюючим суб'єктом спеціального дозволу (ліцензії) на право торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами. Підприємці, які вже отримали ліцензію, за наявності місць зберігання оптових партій зазначеної продукції також повинні зареєструвати належні їм склади і бази (пункт 5 Положення про порядок обов'язкової реєстрації місць зберігання оптових партій алкогольних на-

109

поїв та тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.01.97 р. №89). Отже, невиконання суб'єктом господарювання цих вимог є порушенням обов'язкових правил реалізації алкогольних напоїв та тютюнових виробів, і державні податкові органи не позбавлені права застосовувати до порушників фінансові санкції у вигляді штрафів на підставі абзацу 4 частини другої статті 17 Закону України від 19.12.95 «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами».

[п.1.1 Листа від 17.08.98 р. №01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. За змістом пункту 3 статті 1 Закону України від 26 червня 1997 року «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» (зі змінами, внесеними Законами України від 03.12.97 р. №680/97-ВР та від 24.07.98 p. M64-XIV) фізичні особи -суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих робітників, є платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування незалежно від призначення і виплати цим особам державної пенсії будь-якого виду.

[п.2 Листа від 29.01.99 р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

28. Указом Президента України від 09.12.97 №1342/97 затверджено Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, яким на цей Комітет покладено, зокрема, впровадження системи державної реєстрації права власності на нерухоме майно (далі - державна реєстрація). Вона здійснюється у порядку, встановленому відповідною Інструкцією, що затверджена наказом названого Комітету від 09.06.98 р. №121, спеціально уповноваженими на це державними комунальними підприємствами - бюро технічної інвентаризації. Законодавство України не надає будь-яким іншим підприємствам чи організаціям права здійснювати державну реєстрацію. Отже, установчі документи інших, крім згаданих підприємств, суб'єктів підприємницької діяльності як державної, так і будь-якої іншої форми власності, що передбачають право цих суб'єктів здійснювати державну

110

реєстрацію, підлягають визнанню недійсними у відповідній частині як такі, що суперечать чинному законодавству.

[п.4 Листа від 29.01.99 р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

29. Закон України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами» і Тимчасовий порядок видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.05.96 р. №493, розрізняють поняття оптової і роздрібної торгівлі переліченими товарами й відповідно розмежовують порядок видачі спеціальних дозволів (ліцензій) на право здійснення торгівлі ними, у тому числі внесення плати за ліцензію. За змістом пункту 8 і абзацу четвертого пункту 16 названого Тимчасового порядку недійсною без відмітки про внесення чергових платежів вважається ліцензія саме на оптову торгівлю названими товарами. Що ж до ліцензії на роздрібну торгівлю цими ж товарами, то згадані нормативні акти не пов'язують вирішення питання про її дійсність із настанням терміну внесення поточної плати за таку ліцензію.

[п.1 Листа від 06.04.99р. №01-8/151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

30. Відповідно до статті 8 Закону України «Про ціни і ціноутворення» державне регулювання цін і тарифів здійснюється, зокрема, шляхом встановлення граничних рівнів цін (тарифів). Встановлення і зміну державних фіксованих та регульованих цін (тарифів) віднесено до компетенції уповноважених на це державних органів України (статті 9 і 10 названого Закону). Регулювання внутрішнього ціноутворення на експортну та імпортну продукцію визначається, згідно зі статтею 11 цього ж Закону, Кабінетом Міністрів України. Отже, здійснення торгівлі імпортними тютюновими виробами за цінами, що не узгоджуються із визначеним у встановленому порядку граничним рівнем цін, тягне відповідальність за порушення державної дисципліни цін.

[п.З Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

111

31. Порядок накладення штрафів за порушення юридичними особами правил діяльності на ринку цінних паперів визначено статтею 12 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» і розділами 3-8 Правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій, затверджених наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.01.97 р. №2 (у редакції рішення названої Комісії від 13.02.2001 р. №27).

[п.4 Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

32. Розрахунки, що здійснюються через касу установи банку шляхом внесення готівки для зарахування на поточний рахунок юридичної особи, вважаються готівковими. Торговельна діяльність за такими розрахунками підлягає патентуванню.

[п.1 Листа від 11.05.2000 р. №01-8/206 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

33. Порушення встановленого порядку реалізації алкогольних напоїв у кіоску, що належить громадянину - суб'єкту підприємницької діяльності, є підставою для притягнення останнього до встановленої законом відповідальності незалежно від того, якою конкретно особою здійснювалась роздрібна торгівля.

[п.5 Листа від 11.05.2000 р. №01-8/206 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

34. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

[п.1 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

35. Дія Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» поширюється на всіх суб'єктів гос-

112

Іюдарювання, якими є зареєстровані в установленому законодавством порядку юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, що провадять господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичні особи -суб'єкти підприємницької діяльності.

[п.2 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

36. Частиною другою статті 2 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» передбачено, що ліцензування у названих цією нормою сферах повинно здійснюватись згідно з законами, які регулюють відповідні відносини.

[п.2 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

37. Господарською, у розумінні Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», є не лише підприємницька, а й будь-яка діяльність юридичних осіб і названих фізичних осіб, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт (статті 1, 2 Закону). Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, викладений у статті 9 та у частині другій статті 2 Закону і є вичерпним.

[п.2 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

38. З огляду на вимоги частини третьої статті 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню, без виданої у встановленому порядку ліцензії є незаконним, а укладені суб'єктами господарювання договори, спрямовані на здійснення такої діяльності, повинні визнаватись недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

39. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає (статті 4-6) повноваження органів державної влади у сфері ліцензування, у тому числі спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

82-304 113

Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, на який згідно з Положенням, затвердженим Указом Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» №721/2000 р. від 25.05.2000, покладено відповідні завдання у сфері ліцензування. Перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. №1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування».

[п.4 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

40. Частина п'ята статті 5 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» передбачає можливість оскарження розпоряджень спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування до суду.

[п.5 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

41. Необхідно мати на увазі, що передбачений частиною третьою статті 7 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» розгляд заяв, претензій та скарг суб'єктів господарювання на рішення органів ліцензування, який здійснюється експертно-апеляційною радою, не позбавляє заінтересованих осіб права на звернення безпосередньо до суду.

[п.5 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

42. Згідно із статтею 11 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» рішення про видачу або про відмову у видачі ліцензії приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження відповідної заяви та доданих до неї документів. Повідомлення про прийняття рішення щодо видачі ліцензії або про відмову у ЇЇ видачі надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення.

[п.6 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

43. У видачі ліцензії може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у частині третій статті 11 Закону України «Про ліцензу-

114

вання певних видів господарської діяльності». Суб'єкт господарювання, щодо якого прийнято рішення про відмову у видачі ліцензії, вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання такого рішення недійсним та/або про спонукання органу ліцензування видати ліцензію. Предметом спору в арбітражному суді може бути також і залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду (частини восьма, дев'ята статті 10 Закону).

[п.6 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

44. Якщо протягом зазначених у статті 11 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» строків органом ліцензування не буде надіслано (не буде видано) суб'єкту господарювання рішення про видачу або про відмову у видачі ліцензії, останній так само не позбавлений права на звернення до арбітражного суду з позовом про спонукання цього органу видати ліцензію.

[п.6 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

45. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (частина сьома статті 12) передбачає також можливість оскарження у судовому порядку, тобто шляхом подання відповідного позову, рішення про результати конкурсу на отримання ліцензій для здійснення господарської діяльності, пов'язаної з використанням обмежених ресурсів. Перелік таких видів господарської діяльності наведений у частині десятій згаданої статті Закону.

[п.7Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

46. Рішення арбітражного суду про визнання недійсним рішення про відмову у видачі ліцензії та/або щодо спонукання органу ліцензування видати ліцензію не замінює самої ліцензії, оскільки здійснення ліцензування не віднесено до повноважень судового органу.

[п.8 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

47. Стаття 13 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначає, що на території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Зразок бланка ліцензії єдиного зразка та його

8-2-304

опис затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.11.2000 р. №1719 «Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності». Відповідно до пункту 3 статті 24 Закону ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, які видані в установленому порядку до набрання чинності цим Законом і ліцензування яких передбачено цим Законом, діють до закінчення встановлених у них строків, а бланки цих ліцензій підлягають заміні на бланки ліцензій єдиного зразка протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

[п.9 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

48. Відповідно до статті 14 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності не може бути меншим ніж три роки. За видачу ліцензії справляється плата (стаття 15). Відповідний термін дії ліцензії, а також розміри та порядок зарахування плати за її видачу до Державного бюджету України встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 р. №1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу».

[п.10 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

49. Стаття 19 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» містить вимоги щодо ведення ліцензійних справ, журналу обліку заяв і виданих ліцензій та ліцензійного реєстру. Відповідні документи в оригіналі або належним чином завірені витяги з них можуть прийматись арбітражними судами як докази у справах зі спорів, пов'язаних з видачею ліцензій, зокрема, у визначенні строків такої видачі тощо. Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру визначено постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2000 №1658 про затвердження названого Порядку.

[п.11 Листа від 13.09.2000р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

116

50. Вичерпний перелік підстав для анулювання ліцензій органом ліцензування наведено у частині першій статті 21 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». У разі незгоди з відповідним рішенням ліцензіат вправі на власний вибір вирішувати питання про звернення зі скаргою до експертно-апеляційної ради або безпосередньо до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним рішення про анулювання ліцензії. Предметом спору у такому разі має бути саме рішення про анулювання ліцензії, але не акти, що зазначені у частинах першій і третій статті 21 Закону. Викладені у цих актах обставини можуть бути лише підставою для прийняття згаданого рішення.

[п.12 Листа від 13.09.2000 р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

51. Згідно з пунктом 2 статті 24 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», до приведення законодавства у відповідність із Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

[п.13 Листа від 13.09.2000 р. №01-8/493 «Про Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»].

52. Чинне законодавство не ставить здійснення підприємницької діяльності у залежність від того, чи має підприємець рахунки в установах банків, і якщо підприємець здійснює діяльність без банківського рахунку.

[п.9 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

53. Пункт 17 частини першої статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону України від 21.09.2000 р. №1987-111) надає податковим органам право звертатися у передбачених законом випадках до суду або арбітражного суду з заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Отже, названі органи за наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону, не позбавлені права на звернення до арбітражного суду з позовами про скасування державної реєстрації підприємця.

[п.11 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

117

54. Вирішуючи спори, пов'язані з майновою відповідальністю підприємця, арбітражний суд повинен мати на увазі, що чинне законодавство України не передбачає відокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Тому стягнення на його майно може бути звернено за рішенням арбітражного суду на загальних підставах.

[п.12 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

55. Перелік підстав скасування державної реєстрації підприємця, у тому числі за рішенням арбітражного суду, визначений статтею 8 Закону України «Про підприємництво» та постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року №740 «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності», є вичерпним. Що ж до припинення діяльності підприємця, то перелік таких підстав встановлено статтею 11 Закону, відповідно до якої таку діяльність може бути припинено, зокрема у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання, на підставі рішення арбітражного суду, а також з інших підстав, передбачених законодавством України.

[п.13 Листа від 23.10.2000р. №01-8/556 «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

56. Діяльність з надання медичних послуг населенню вдома не потребує застосування електронного контрольно-касового апарату.

[п.1 Листа від 09.112000 р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорю, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

57. Відповідальність за порушення суб'єктами підприємницької діяльності порядку здійснення розрахунків із споживачами передбачена статтею 6 Закону України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».

[п.З Листа від 09.11.2000 р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

118

58. Обмеженість кількості символів, відведених для програмування у касовому апараті, не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від необхідності програмувати назву товару з відображенням відповідних відмінностей, використовуючи для цього скорочення.

[п.4 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

59. Моделі електронних контрольно-касових апаратів, конструкція яких дозволяє використовувати їх у вагонах-рестора-нах, внесені до Державного реєстру електронних контрольно-касових апаратів і комп'ютерних систем лише 02.10.98.

[п.5 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

60. Не сплачені у встановлений строк фінансові санкції за порушення вимог Закону України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» підлягають стягненню з громадян - суб'єктів підприємницької діяльності у претензійно-позовному порядку.

[п.6 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

61. Здійснення розрахунків із споживачами за готівку без застосування товарно-касової книги або ненадання її на вимогу службових осіб контролюючих органів є підставою для притягнення суб'єкта підприємницької діяльності до встановленої Законом України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» відповідальності.

[п 7 Листа від 09.112000р. №01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

119

62. Для громадян - суб'єктів підприємницької діяльності -платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування об'єкт оподаткування визначається відповідно до пункту 2 статті 2 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» та підпункту 5.3.1 пункту 5.3 Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України, затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України від 03.06.99 №4-6 (з подальшими змінами і доповненнями). Названою Інструкцією, зокрема, передбачено, що обчислення чистого доходу, який є об'єктом оподаткування, здійснюється на підставі витягів з податкових декларацій, завірених податковою інспекцією, що подаються платником до Пенсійного фонду в 15-денний строк після закінчення кварталу. Що ж до порядку заповнення податкових декларацій, то його встановлено Інструкцією про прибутковий податок з громадян, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.93 №12 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.2 Ласта від 04.12.2000 р. №01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

120

5. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ. ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1. Відповідно до Указу Президента України «Про заходи щодо стимулювання зовнішньоекономічної діяльності» відносини між підприємствами, установами і організаціями України з контрагентами інших держав колишнього Союзу РСР на даний час регулюються виключно Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також іншими законами України.

[Інформаційний Лист від 08.05.92р. №01-8/551 «Про деякі питання застосування Указу Президента України «Про заходи щодо стимулювання зовнішньоекономічної діяльності»].

2. Договори (контракти) підприємств, установ і організацій України на поставку продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання господарюючим суб'єктам держав колишнього Союзу РСР, у тому числі держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, повинні укладатись відповідно до статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

[ІнформаційнийЛист від 08.05.92р. №01-8/551 «Про деякі питання застосування Указу Президента України «Про заходи щодо стимулювання зовнішньоекономічної діяльності»].

3. Оскільки Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», іншими законами України та міждержавними угодами України не передбачена можливість примусового укладання договору (контракту), у арбітражних судів немає правових підстав для зобов'язання підприємств, установ і організацій України укласти договір поставки продукції (товарів) за заявами господарюючих суб'єктів інших держав колишнього Союзу РСР, крім випадків доведення до постачальника державного замовлення на поставку продукції (товарів) і виділення споживачу відповідних лімітів.

4. Спори про спонукання підприємств, установ і організацій України укласти договір поставки продукції (товарів) за заявами господарюючих суб'єктів інших держав колишнього Союзу РСР та по умовах таких договорів підляга-

121

ють розгляду арбітражними судами на загальних підставах. При вирішенні спорів необхідно враховувати вказівки Кабінету Міністрів України від 28 квітня 1992 року №18-957/98, відповідно до яких поставка продукції за межі України повинна здійснюватись за умови її попередньої оплати, або виставлення акредитиву в банку, що обслуговує постачальника.

5. Статтею 3 Угоди держав - учасниць СНД від 15 травня 1992 року про заходи по забезпеченню поліпшення розрахунків між господарськими організаціями держав-учасниць СНД за несвоєчасне здійснення розрахунків за поставлені товари та надані послуги встановлена пеня у розмірі не менше 0,2 відсотка за кожний день прострочки платежу. Таким чином, якщо у договорі сторони не погодили більш високий відсоток пені, то стягненню підлягає пеня у розмірі, встановленому цією Угодою.

[п.11 Роз'яснення від 29.04.94 р. №02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

6. Як виняток, обов'язкову реєстрацію встановлено для представників іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (стаття 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Реєстрація здійснюється Міністерством економіки України відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом МЗЕЗ-торгу України від 18.01.96 №30. У разі відмови у реєстрації або неприйняття рішення про реєстрацію у встановлений строк іноземний суб'єкт господарської діяльності вправі звернутися до арбітражного суду із заявою відповідно про визнання недійсним рішення про відмову у реєстрації або про спонукання Мінекономіки України здійснити реєстрацію представництва.

[п.5 Роз'яснення від 12.09.96 р. №02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

122

7. Умовою стягнення з підприємства санкцій, передбачених частиною другою статті 9 Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах», є встановлення самого факту ввезення на митну територію України іншої, ніж обумовлено контрактом готової продукції, незалежно від будь-яких інших обставин, в тому числі наявності чи відсутності вини підприємства у ввезенні іншої продукції, ніж передбачено контрактом.

[п.6 Листа від 29.01.99р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»-].

8. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» регулює відносини, пов'язані із перерахуванням грошових сум. Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» товарообмінна (бартерна) операція визначається як один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. Отже, у арбітражного суду немає правових підстав для застосування правил статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» до правовідносин, які є предметом регулювання Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності». Разом з тим слід враховувати, що за наявності у договорі умови змішаної форми оплати або у разі переоформлення в установленому порядку бартерного договору на інші види зовнішньоекономічного договору (частина четверта статті 2 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності») такий договір підпадає у частині, опосередкованій рухом коштів у готівковій або безготівковій формі, під дію частини другої статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (з урахуванням вимог згаданої частини четвертої статті 2 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартер-

123

них) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», згідно з якими строк одержання валютної виручки у такому разі не поновлюється і не переривається, а строк грошової оплати високоліквідних товарів продовжується до 90 днів).

[п.2 Листа від 06.04.99 р. №01-8/151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

9. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» підставою для зупинення передбачених статтями 1 і 2 Закону термінів є прийняття зазначеної у ньому позовної заяви судом або арбітражним судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України. Перелік названих у статті 4 Закону судових органів та арбітражів (третейських судів) є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, підставою для зупинення відповідних термінів є прийняття третейським судом позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, однак таким судом може бути лише Міжнародний комерційний арбітражний суд чи Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України.

[п.5 Листа від 30.12.99р. №01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

10. Стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року зі справи №1-7/99 положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам, які пом'якшують або скасовують відповідальність, може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в даному нормативно-правовому акті. Оскільки Закон України «Про внесення змін до деяких декретів Кабінету Міністрів України з питань валютного регулювання» від

124

03.06.97 p. відповідної норми не містить, юридичні особи у наведеному випадку не звільняються від відповідальності.

[п.9 Листа від 30.12.99 р. №01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

11. Відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності пені за порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті, не регулюються цивільним законодавством.

[п.1 Листа від 07.02.2000 р. №01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

12. Пеня за порушення 90-денного терміну надходження валютної виручки застосовується до резидента незалежно від причин, з яких цей термін порушено.

[п.2 Листа від 07.02.2000 р. №01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

13. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не ставить стягнення пені за порушення встановлених термінів зарахування виручки резидентів в іноземній валюті на їх валютні рахунки в уповноважених банках у залежність від причин, з яких терміни порушено. Підставою для застосування визначених цим Законом санкцій є лише факт порушення терміну відповідного зарахування виручки в іноземній валюті. Отже, мирова угода, що затверджена судом у процесі вирішення спору про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання ним термінів, передбачених експортно-імпортним контрактом, не може бути підставою для звільнення резидента від відповідальності, встановленої Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

[п.1.1 Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

14. Законом України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» передбачені підстави для зупинення термінів проведення відповідних операцій та звільнення від сплати пені за їх порушення. Такою підставою, згідно з названим Законом, є прийняття судом, арбітражним судом чи Морською арбітраж-

125

ною комісією при Торгово-промисловій палаті України або іншим уповноваженим арбітражем, в тому числі в іншій країні, позовної заяви про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання строків та інших умов, визначених бартерним договором.

[п.1.2 Інформаційного листа від 10.05.2000р. №01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

15. Відповідальність за порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», не ставиться названим Законом у залежність від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі й заснованих на заліку взаємної заборгованості резидента і нерезидента.

[п.1.3 Оглядового листа від 22.09.2000р. №01-8/516 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

16. Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або застави правомірне лише на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України.

[п.2 Оглядового листа від 20.04.2001 р. №01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

17. Вивезення нерезидентами за межі України іноземної валюти (за винятком іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах) потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

[п.6 Листа від 11.06.2001 р. №01-8/677 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

18. Передбачені частиною першою статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення строки притягнення до адміністративної відповідальності не підлягають застосуванню до правовідносин, пов'язаних із стягненням штрафних санкцій з суб'єктів господарювання - юридичних осіб за порушення ними валютного законодавства.

[п.1 Оглядового листа від 27.11.2001р. №01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням валютного законодавства»].

126

19. Здійснення резидентами імпортних операцій на умовах відстрочення поставки у разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу постачальникові імпортованої продукції, потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

[п.2 Оглядового листа від 27.11.2001 р. №01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням валютного законодавства»].

20. Вимоги Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» щодо терміну зарахування на валютний рахунок виручки в іноземній валюті під час здійснення експортних операцій поширюються також на вексельну форму розрахунків.

[п3 Оглядового листа від 27.11.2001р. №01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням валютного законодавства»].

21. Невиконання вимог закону щодо отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення розрахунків між резидентом та нерезидентом у національній валюті України є підставою для притягнення резидента до відповідальності за порушення валютного законодавства.

[п.4 Оглядового листа від 27.11.2001р. №01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням валютного законодавства»].

127

6. МИТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1. За змістом статті 25 Закону України «Про Єдиний митний тариф» підставою для стягнення мита з власника товарів чи інших предметів за розпорядженням митних органів є сам факт несплати мита у встановлені строки, незалежно від причин, з яких це сталося. У разі ж якщо при цьому з власника товарів (інших предметів) стягнуто передбачену частиною третьою цієї статті пеню, то спір про визнання розпорядження митного органу недійсним у частині стягнення пені та/або зворотнє стягнення відповідної суми підлягає вирішенню з урахуванням можливості недобору мита через невиконання чи неналежне виконання митним органом свого обов'язку щодо нарахування мита (частина перша статті 17 названого Закону).

[п.7Листа від 30.09.96р. №01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

2. Відповідно до Конституції України (стаття 124) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Правосуддя у господарських відносинах здійснюється арбітражним судом, до повноважень якого належить вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (стаття 1 Закону України «Про арбітражний суд»). Стаття 12 Арбітражного процесуального кодексу України відносить до підвідомчих арбітражним судам, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві. Згадані норми Конституції України та інших законодавчих актів не містять будь-яких винятків стосовно спорів за участю митних органів. Отже, приписи статті 152 Митного кодексу України, а також пункту 7 Порядку заповнення й використання Картки відмови у пропуску на митну територію України чи митному оформленні товарів та інших предметів, затвердженого наказом Державної митної служби України від 24.04.99 р. №239, щодо можливості оскарження дій митного органу за підпорядкованістю не перешкоджають зверненню підприємств - власників товарів до арбітражного суду з позовними вимогами, пов'язаними з визнанням відмови у митному оформленні недійсною. Питання про оскарження дій митних

128

органів та їх посадових осіб за підпорядкованістю або про захист своїх інтересів шляхом звернення до арбітражного суду вирішується підприємством на власний вибір. Що ж до згаданої картки, то нею фіксується відмова у митному оформленні товару, вона заповнюється згідно з названим вище Порядком уповноваженою на це посадовою особою за встановленою формою, має обов'язкову силу і породжує певні правові наслідки для власника товарів, а отже, є актом державного органу.

[п.5 Листа від 29.01.99р. №01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

3. Відповідно до статті 3 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» однією з необхідних умов застосування відповідних санкцій є неввезення на митну територію України товарів за бартерною угодою протягом встановлених частинами першою - третьою статті 2 цього Закону строків з дати митного оформлення (дати виписки вивізної вантажної митної декларації) товарів, що фактично експортовані за таким договором. Що ж до ввезення товарів, то воно вважається здійсненим з моменту оформлення відповідної вантажної митної декларації у порядку, встановленому Положенням про вантажну митну декларацію, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 09.06.97 р. №574.

[п.1.2 Листа від 21.06.99 №01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

4. Відповідно до статті 37 Митного кодексу України переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів підлягає митному оформленню. Операції, шо входять до митного оформлення, і порядок їх здійснення визначаються Державною митною службою України відповідно до цього Кодексу. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 09.06.97 р. №574 Положення про вантажну митну декларацію пов'язує початок митного оформлення з обов'язковим поданням суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності згаданої декларації та прийняттям її органом Державної митної служби України (пункти 2-6 названого Положення), а здійсненим митне оформлення може вважатись за наявності на всіх аркушах декларації особистої номерної печатки інспекто-

92-304 129

pa митниці (пункт 8 цього ж Положення). Що ж до моменту перетину митного кордону, то він має визначитись згідно з абзацами десятим - чотирнадцятим пункту 1.7 Інструкції про порядок заповнення вантажної митної декларації, затвердженої наказом Державної митної служби України від 09.07.97 р. №307.

[п.7'Листа від 21.06.99р. №01-8/292 «Яро деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

5. Момент перетину митного кордону визначається згідно з вимогами абзаців десятого - чотирнадцятого пункту 1.7 Інструкції про порядок заповнення вантажної митної декларації, затвердженої наказом Державної митної служби України від 09.07.97 р. №307. Необхідно також мати на увазі, що чинним законодавством передбачено оформлення попередніх вантажних митних декларацій щодо окремих видів товарів. Порядок такого оформлення регламентовано постановами Кабінету Міністрів України від 23.01.97 р. №52 «Про порядок внесення обов'язкових платежів у разі імпорту окремих видів товарів» (з наступними змінами) та від 02.04.98 р. №419 «Про заходи щодо посилення контролю за ввезенням в Україну окремих видів товарів, що імпортуються суб'єктами підприємницької діяльності», а також наказом Державної митної служби України від 04.05.98 №267 «Про затвердження Положення про порядок контролю за ввезенням на митну територію України окремих видів товарів» (з наступними змінами).

[п.2 Листа від 24.09.99р. №01-8/451 «Дро деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

6. Встановлення розмірів митних зборів та плати за митні процедури здійснюється Кабінетом Міністрів України.

[п.1.1 Листа від 31.07.2000р. №01-8/380 «Про вирішення спорів Вищим арбітражним судом України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

1. Встановлення Кабінетом Міністрів України додаткового митного збору за митне оформлення нафтопродуктів із зарахуванням його до державного бюджету та цільовим направленням до Пенсійного фонду не суперечить чинному законодавству України.

[п.1.2 Листа від 31.07.2000р. №01-8/380 «Про вирішення спорів Вищим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

130

7. ПОДАТКИ І ЗБОРИ. БЮДЖЕТНІ ВІДНОСИНИ

1. Оскільки суми податків, прихованих доходів та штрафів за приховування (заниження) доходу стягуються у безспірно-му порядку на підставі рішення податкової інспекції, питання про повернення стягнутої суми може бути вирішене арбітражним судом тільки за умови визнання недійсним рішення (акту) податкової інспекції про стягнення зазначених сум.

[п.З Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

2. Згідно з ч. 2 статті 31 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 р. № 55-93 «Про режим іноземного інвестування», підприємства з іноземними інвестиціями звільнені на п'ять років від нових податків, які не були передбачені законодавчими актами на 20 травня 1993 року. За дорученням Голови Верховної Ради України Комісія Верховної Ради України з питань економічної політики та управління народним господарством листом від 12 січня 1995 р. № 06-8/5-554 повідомила Вищий арбітражний суд України, Головну державну податкову інспекцію України та Державний митний комітет України про те, що запроваджений статтею 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 1994 рік» податок на добавлену вартість та акцизний збір з імпортних товарів є новим. Таким чином, підприємства з іноземними інвестиціями на п'ять років звільнені від сплати податку на добавлену вартість та акцизного збору з імпортних товарів.

[Лист від 17.01.95 р. № 01-8/26 -«Про податок на добавлену вартість та акцизний збір з підприємств з іноземними інвестиціями на імпортні товари»].

3. Підприємства, установи, організації, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, на підставі статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) можуть звертатись до господарського суду, якщо вважають, що податковими органами порушені їх права і охоронювані законом інтереси. Що ж до податкових органів, то вони можуть

9-2.304

звертатись до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

4. Статтею 14 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» передбачена можливість оскарження у встановленому законом порядку рішень, дій або бездіяльності податкових органів.

[п. 1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

5. Складені посадовими особами податкових органів (у тому числі їх керівниками чи заступниками керівників) акти перевірок грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, інших документів, пов'язаних із обчисленням і сплатою податків (обов'язкових платежів), а також інші матеріали документальних перевірок (довідки, розрахунки, письмові пропозиції осіб, що здійснювали перевірку тощо), не можуть розглядатись як акти у розумінні частини четвертої статті 5 ГПК і отже не можуть бути предметом спору у господарському суді. Викладені у цих документах обставини можуть бути лише підставою для вжиття керівником податкового органу чи його заступником відповідних заходів. Що ж до рішень про застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій, то вони повинні відповідати формі, що встановлена Інструкцією про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби, затвердженою наказом Державної податкової адміністрації України від 17.03.2001 р. № 110 (з подальшими змінами).

6. Підписання керівником і відповідною посадовою особою підприємства, установи, організації акта про проведення перевірки (пункт 2 статті 9 Закону України «Про систему оподаткування») не позбавляє це підприємство, установу, організацію права на звернення в подальшому до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

132

7. У вирішенні спорів про визнання недійсними актів податкових органів господарським судам слід виходити з того, що обов'язок доведення обставин, які стали підставою для прийняття цих актів, покладається на відповідний податковий орган. Ці обставини можуть доводитись, зокрема, матеріалами документальних перевірок з описом змісту порушення, допущеного платником податку, посиланням на первинні облікові документи із зазначенням реквізитів цих останніх (назва, дата, номер тощо) або із долученням до матеріалів перевірки оригіналів чи належно завірених копій таких документів. У разі необхідності з'ясування обставин, які мають значення для правильного розгляду таких справ, господарським судам слід витребувати докази, які використовувались для підтвердження встановлених перевіркою податкових порушень. Такими доказами можуть бути, зокрема, первинні документи, звіти, розрахунки, пояснення посадових осіб, висновки фахівців, залучених до проведення перевірки, тощо.

[пЗ Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

8. Суми фінансових санкцій, що застосовуються до платників податків державною податковою інспекцією, а також пеня за несвоєчасну сплату податків і неподаткових платежів стягуються понад суми донарахованих податків та інших обов'язкових платежів. Тому сплата цих санкцій і пені не звільняє платника податку від обов'язку щодо сплати податку (платежу). Такий обов'язок, згідно з пунктом 3 статті 9 Закону України «Про систему оподаткування» (у редакції від 18.02.97 р.) припиняється лише зі сплатою податку, збору (платежу) або його скасуванням.

[п.4 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

9. Підставами для застосування щодо платників податків заходів відповідальності, передбачених законодавчими актами, зокрема Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», є приховання (заниження) або несплата платниками сум податків, інших обов'язкових платежів до бюджетів незалежно від причин, з яких це сталося. Не має значення і наявність чи відсутність умислу у діях відповідних працівників організації - платника податків. Така відповідальність настає і в тому разі, якщо порушення сталося через помилкове застосування законо-

133

давства про оподаткування, недбалість, недосвідченість чи розрахункову помилку. Так само не може братись до уваги фінансово-господарський стан підприємства, установи, організації.

[п.5 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

10. Відповідальність, встановлена Законом України «Про державну податкову службу в Україні» і Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», застосовується лише до платників податків, тобто підприємств, установ, організацій, які мають об'єкт оподаткування й зобов'язані у зв'язку з цим сплачувати відповідний податок. Якщо підприємство, установа, організація виступає не як платник податків, а як особа, яка у встановленому законом порядку зобов'язана утримувати й перераховувати до бюджету податок з доходів, сплачуваних нею іншим особам, то за порушення такого порядку встановлюється спеціальна відповідальність, зокрема, за порушення порядку перерахування до бюджетів підприємствами, установами та організаціями сум прибуткового податку з доходів фізичних осіб.

[п.6 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

11. Підприємства, установи та організації у разі незгоди з рішенням чи діями податкових органів вправі на власний вибір вирішувати питання про оскарження цих рішень (дій) в порядку підпорядкованості або про захист своїх майнових інтересів шляхом звернення до господарського суду. В останньому випадку попереднє звернення зі скаргою до відповідного органу не є обов'язковим. Якщо податковий орган, до якого оскаржено рішення податкової інспекції, відмовив у задоволенні скарги, заінтересована особа не позбавлена права звернутися з позовом до податкової інспекції, яка прийняла рішення, в господарський суд за місцем її знаходження. Необхідності у залученні до участі у справі іншого відповідача в особі податкового органу, який розглядав скаргу, в такому разі немає.

[п.7 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

134

12. Відповідно до пункту 2 статті 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» до функцій Державної податкової адміністрації України віднесено розробку і видання інструктивних і методичних документів, пов'язаних з нарахуванням і сплатою податків, інших обов'язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів. При вирішенні спорів зазначені акти Державної податкової адміністрації України застосовуються господарськими судами на загальних підставах відповідно до статті 4 ГПК з урахуванням вимог частини другої цієї статті. Що ж до роз'яснень, у тому числі письмових, які даються Головною державною податковою інспекцією України відповідно до пункту 4 статті 8 зазначеного Закону, то вони не є нормативними актами, і при вирішенні спорів повинні оцінюватися господарськими судами поряд з іншими матеріалами у справі.

[п.8 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

13. Відносини, що виникають між підприємствами, установами, організаціями і державною податковою інспекцією у зв'язку із здійсненням нею своїх контрольних функцій відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні», не є цивільно-правовими. Тому строки позовної давності, встановлені статтями 71 і 72 Цивільного кодексу України, до них не застосовуються.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

14. Строки давності щодо стягнення податкового боргу визначаються відповідно до пунктів 15.1 і 15.2 статті 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

15. Що ж до позовів про визнання недійсними актів податкових органів, то їх подання є формою захисту цивільних прав, тому до таких позовів повинен застосовуватись загальний строк позовної давності, передбачений статтею 71 названого Кодексу.

135

16. У вирішенні питання про повернення коштів з бюджету господарським судам слід враховувати граничні строки, зазначені у пункті 15.3 статті 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 -«Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

17. Перебіг строку, встановленого для подання заяви на повернення надміру сплачених або невідшкодованих податків і зборів, інших обов'язкових платежів, не може бути перервано, але може бути продовжено у випадках, зазначених у підпункті 15.4 статті 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

18. Згідно з частиною третьою статті 9 Закону України «Про систему оподаткування» обов'язок юридичної особи щодо сплати податку, збору (обов'язкового платежу) припиняється їх скасуванням. Що ж до заборгованості за податком, збором (обов'язковим платежем), яка виникла до їх скасування, то вона підлягає погашенню (стягненню) на загальних підставах, якщо законом не передбачено інше, зокрема, пунктом 3 розділу II Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Згаданий обов'язок вважається виконаним лише у разі надходження відповідних сум до бюджету (позабюджетних фондів). В іншому разі вони є недоїмкою і можуть бути стягнуті у встановленому порядку.

[п.10 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

19. Обчислення (донарахування) податку або іншого обов'язкового платежу (визначення об'єктів і ставок оподаткування тощо) здійснюється на підставі тих норм законодавства, що були чинними у податкові періоди, за які здійснюється таке обчислення (донарахування). Порядок (правовий механізм) стягнення заборгованості за податками або іншими обов'язко-

136

вими платежами до бюджетів чи позабюджетних фондів, у тому числі прийняття відповідних рішень податковими органами тощо, визначається тими нормами законодавства, які були чинними на момент стягнення суми відповідної заборгованості. Що ж до розміру фінансових санкцій за наслідками документальних перевірок, які здійснюються податковими органами, то відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про систему оподаткування» він має визначатися відповідно до законодавчих актів, чинних на день завершення таких перевірок. Отже, якщо на момент вирішення спору розмір фінансових санкцій змінився, господарському суду слід виходити з того їх розміру, який існував на день завершення перевірки. Наявність у підприємства, установи, організації переплати по податках у певні періоди не є підставою для звільнення від відповідальності за несплату податку в інші періоди, оскільки сума переплати на вимогу платника могла бути повернена йому з бюджету чи зарахована у сплату в наступні періоди.

20. Стягнення коштів у доход держави може здійснюватись податковими органами лише шляхом подання до господарських судів позовів до підприємств, установ та організацій у випадках, передбачених законодавчими актами.

[п.12 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

21. Питання про підстави визнання угод недійсними (пункт 11 статті 10 Закону) повинні вирішуватись відповідно до вимог глави 3 Цивільного кодексу України, інших актів законодавства, та з урахуванням завдань податкових органів, передбачених абзацом другим статті 2 Закону. Відповідна норма названого Кодексу або іншого нормативно-правового акта, на підставі якої угода визнається недійсною, застосовується залежно від конкретних обставин, пов'язаних з порушенням вимог законодавства про податки та ухиленням від їх сплати.

[п.12.1 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

137

22. Що ж до наслідків визнання угоди недійсною, то у цих випадках вони настають на підставі статті 49 Цивільного кодексу України.

23. Звернення податкового органу з позовом про стягнення в доход держави одержаних підприємством, установою, організацією чи громадянином коштів може мати місце і в тих випадках, коли встановлено факти надходження цих коштів до відповідної юридичної чи фізичної особи без установлених законом підстав. Розглядаючи відповідні справи, господарські суди повинні мати на увазі, що будь-які кошти можуть бути одержані підприємством, установою чи організацією виключно з підстав, передбачених законом, іншим нормативно-правовим актом або їх установчими документами чи угодами, які відповідають закону.

[п.12.2 Роз'яснення від 12.05.95р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

24. Згідно з частиною третьою статті 13 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» підприємства, установи, організації не позбавлені права вимагати відшкодування збитків (шкоди), включаючи очікуваний і неодержа-ний прибуток, яких завдано їм в результаті виконання вказівок, що містяться у в акті податкового органу. Загальні підстави такої відповідальності встановлено статтями 440 -442 Цивільного кодексу України.

[п.13 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

25. У разі реорганізації юридичної особи до нововиниклої юридичної особи (осіб) переходять права і обов'язки реорганізованої юридичної особи згідно з передаточним балансом. Якщо на момент реорганізації майно реорганізованої юридичної особи вже було обтяжене зобов'язаннями перед бюджетом чи позабюджетним фондом щодо сплати недоїмки, ці зобов'язання поряд із зобов'язаннями перед іншими кредиторами мають бути включені в передаточний баланс. Тому ново-створена юридична особа, що є правонаступником реорганізо-

138

ваної юридичної особи, зобов'язана виконати відповідне податкове зобов'язання у повному обсязі.

[п.14 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

26. Пунктом 8.6 статті 8 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачено письмове узгодження платником податків, активи якого перебувають у податковій заставі, певних операцій з цими активами із податковим органом. Порушення платником податків відповідних вимог є підставою для визнання недійсними угод, пов'язаних з такими операціями. Заяви підприємств, установ і організацій про визнання недійсним акта податкового органу про відмову у такому узгодженні або про спонукання податкового органу здійснити таке узгодження підлягають розглядові господарськими судами на загальних підставах.

[п.15 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

27. За змістом частини другої статті 1 та статті 7 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (податкова міліція) не є юридичними особами. Отже, сторонами у спорах, які виникають у зв'язку з діяльністю податкової міліції, можуть бути відповідні податкові органи, у складі яких перебувають названі підрозділи. Як випливає із статті 22 Закону, податкова міліція виконує як функції правоохоронних органів, так і деякі функції податкових органів. У зв'язку з цим господарським судам необхідно враховувати таке. Рішення та дії податкової міліції, її посадових та службових осіб, пов'язані із здійсненням оперативно-розшукових, кримінально-процесуальних та охоронних функцій, розслідуванням і провадженням у справах про адміністративні правопорушення, можуть бути оскаржені до суду загальної юрисдикції або прокуратури у порядку, визначеному Кримінально-процесуальним кодексом України і Кодексом України про адміністративні правопорушення. Розгляду у господарських судах відповідні заяви не підлягають. Що ж до актів, які пов'язані із здійсненням податковою міліцією контро-

139

лю за додержанням податкового законодавства І які, на думку платників податків, порушують їх права та охоронювані законом інтереси, то вони можуть бути предметом спору у господарському суді. Так, якщо керівник податкової міліції є заступником керівника відповідного податкового органу, то він відповідно до частини другої статті 11 Закону користується певними правами, передбаченими цією статтею. Оскільки в такому разі керівник податкової міліції діє саме як заступник керівника податкового органу, зацікавлене підприємство чи організація згідно із статтями 12 і 14 Закону не позбавлені права оскаржити відповідне рішення за підпорядкованістю або звернутися до господарського суду з позовною заявою.

[п.16 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 -«Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

28. За договором комісії комісіонер, вчиняючи угоди, виступає від свого імені, але за дорученням і за рахунок комітента. Відповідно до статей 404 і 405 Цивільного кодексу України по виконанні доручення комісіонер зобов'язаний передати комітентові все одержане по виконаному дорученню, а комітент зобов'язаний прийняти від комісіонера все виконане за дорученням. Отже, усе одержане в результаті реалізації угод, укладених комісіонером з третіми особами на виконання договору комісії, є власністю комітента і підлягає оподаткуванню в установленому порядку саме у нього, якщо інше не передбачено чинним законодавством. Що ж до комісіонера, то у нього об'єктом оподаткування може бути комісійна винагорода, яку він вправі одержати від комітента згідно зі статтею 406 названого Кодексу.

[п.19 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби»].

29. Відповідно до пункту 1 статті 27 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» оподаткування прибутку такого господарства проводиться у порядку, встановленому законодавством для сільськогосподарських підприємств. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від сплати податку звільняються підприємства -з прибутку, одержаного від виробництва сільськогосподарської

140

продукції та продукції її переробки на власних виробничих потужностях, за винятком продукції, переліченої у цих статтях зазначених законів.

[п.1 Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

30. Пунктом 2 Постанови Верховної Ради України від 31.05.95 р. «Про застосування статті 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 1994 рік» установлено, що у 1995 році до прийняття відповідних законодавчих актів України застосовується механізм стягнення податку на добавлену вартість і акцизного збору, передбачений статтею 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 1994 рік» із застосуванням ставки податку на добавлену вартість у розмірі 20 відсотків. При вирішенні спорів арбітражним судам слід виходити з того, що передбачений статтею 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 1994 рік» механізм стягнення вказаних податків застосовується протягом 1995 року, починаючи з 1 січня ц. p., до прийняття відповідних законодавчих актів України.

[Лист від 25.07.95р. № 02-5/527 «Про практику застосування при вирішенні спорів пункту 2 Постанови Верховної Ради України «Про застосування статті 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 1994 рік»].

31. Відповідно до пункту 6 статті II Закону України «Про систему оподаткування» суми податків та інших обов'язкових платежів, не внесені у встановлений термін, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій стягуються з підприємств, установ та організацій за весь час ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів. Згідно з пунктами 3 статті 9 цього Закону обов'язок юридичної особи щодо сплати податку або іншого обов'язкового платежу припиняється із сплатою податку (платежу) або його скасування. Чинними актами законодавства не скасовано ні Закону України «Про оподаткування доходів підприємств і організацій», ні передбаченої пунктом 1 статті 14 Закону України «Про систему оподаткування» норми, згідно з якою до загальнодержавних податків належить, зокрема, податок на доходи підприємств та організацій. Закон України «Про оподаткування прибутку

141

підприємств» відповідно до постанови Верховної Ради України про введення його в дію застосовується при нарахуванні податку, починаючи з підсумків діяльності за січень 1995 року. Таким чином, нарахування заборгованості по сплаті податку на доходи підприємств та організацій за 1994 рік, а так само сум фінансових санкцій та пені у зв'язку з його несплатою чи несвоєчасною сплатою має здійснюватись на загальних підставах відповідно до Законів України «Про державну податкову службу в Україні», «Про систему оподаткування» та інших нормативних актів.

[Лист від 26.12.95 р. № 01-10/944 «Щодо податків та інших обов'язкових платежів, не внесених у встановлений термін, а також суми штрафів та інших фінансових санкцій, що стягуються з підприємств, установ та організацій за ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів»].

32. Статтею 10 Закону України «Про Державний бюджет України на 1996 рік» органам системи Міністерства фінансів України надано право за наслідками документальних перевірок стягувати у безспірному порядку з підприємств і організацій прострочену заборгованість по наданих їм в 1994 - 1996 роках позичках, у тому числі і у вигляді товарного кредиту (на умовах поточного року, оренди, лізингу) під державний контракт сільськогосподарської продукції та інших позичок, а також у разі нецільового їх використання з нарахуванням пені в розмірі 0,5 відсотка непогашеної заборгованості (сум нецільового використання) за кожний день до повного їх повернення.

[Лист від 08.05.96 р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Державний бюджет України на 1996 рік»].

33. Органам податкової служби України статтею 20 Закону України «Про Державний бюджет України на 1996 рік» надано право списувати також у безспірному порядку не повернуті протягом місяця з дня прийняття Закону іноземні кредити, одержані під гарантії Кабінету Міністрів України та витрати, пов'язані з покриттям заборгованості гарантом. Безспірне списання повинно здійснюватись за місцем знаходження позичальника у повній сумі не внесених у строк платежів з урахуванням пені.

[Лист від 08.05.96 р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Державний бюджет України на 1996 рік»].

142

34. Статтею 28 України «Про Державний бюджет України на 1996 рік» підприємствам промисловості, транспорту, агропромислового та будівельного комплексів надано відстрочку до 1 грудня 1996 року щодо сплати податків і платежів до бюджету та позабюджетних фондів, які не сплачені станом на 1 січня 1996 року та сум пені, штрафних або фінансових санкцій, нарахованих підприємствам і організаціям станом на 1 січня 1996 року. Рішення про відстрочку платежів приймається щодо сум заборгованості, яку не сплачено на дату прийняття рішення, без нарахування пені і відсотків за користування податковим кредитом, починаючи з 1 січня 1996 року. У зв'язку з цим зупинено до 1 січня 1997 року дію пункту 3 статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів», а також пункту 5 статті 11 Закону України «Про систему оподаткування» в частині строків сплати донарахованих у 1996 році сум пені, штрафних та фінансових санкцій. Зазначені суми, нараховані за наслідками перевірок контролюючими органами, повинні сплачуватись підприємствами і організаціями до бюджетів і фондів протягом 1996 року щомісячно рівними частинами.

[Лист від 08.05.96р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Державний бюджет України на 1996 рік»-].

35. Частиною четвертою статті 28 Закону України «Про Державний бюджет України на 1996 рік» на Мінфін України покладено затвердження порядку оформлення відстрочок по платежах і термін сплати відстрочених сум з урахуванням фінансового стану підприємств. У зв'язку з цим зупинено дію статті 22 Закону України «Про Державний бюджет України на

1995 рік» та статті 9 названого вище Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 8-93 щодо відстрочки і розстрочки недоїмок, які утворились після 1 січня

1996 року.

[Лист від 08.05.96р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Державний бюджет України на 1996 рік»].

36. Арбітражним судам необхідно мати на увазі, що відстрочки сплати пені, фінансових та інших санкцій, визначені Законом України «Про Державний бюджет України на

143

1996 рік», стосуються лише заборгованості по податках та неподаткових платежах, що вносяться до державного бюджету і державних позабюджетних фондів.

[Лист від 08.05.96 р. № 01-8/174 «Про Закон України «Про Державний бюджет України на 1996 рік»].

37. Статтею 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, які саме заклади віднесено до закладів охорони здоров'я. Що ж до баз відпочинку, профілакторіїв та інших оздоровчих закладів, то про них йдеться у статті 32 Основ - «Сприяння здоровому способу життя населення». Отже, такі оздоровчі заклади не є об'єктами охорони здоров'я і тому не підпадають під дію статті 10 Правил застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», затверджених Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 р. № 247/95-ВР, у частині зменшення оподатковуваного прибутку підприємств на суму витрат на утримання оздоровчих закладів.

[п.9 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів» (в редакції Листа від 15.05.97 р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»)].

38. Стаття 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995 рік» (у редакції Закону України від 15 грудня 1995 року «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про Державний бюджет України на 1995 рік») в частині формування Фонду розвитку паливно-енергетичного комплексу за рахунок відрахувань 15 відсотків вартості обсягу реалізації бензину та дизпалива в роздрібній торговельній мережі діє з 14 травня 1996 року, тобто з дня опублікування постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.96 р. «Про затвердження Положення про Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу».

[п.1 Листа від 13.11.96 р. № 01-8/388 «Про застосування статті 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995рік»»].

39. Кошти, внесені суб'єктами підприємництва та стягнуті з них за рішеннями податкових органів до цього Фонду у розмірі 15 відсотків від вартості обсягу реалізації бензину та дизпалива за період з 15 грудня 1995 року до 14 травня 1996 року, врахову-

144

ються у рахунок зменшення майбутніх платежів до Державного бюджету України.

[п.2 Листа від 13.11.96р. № 01-8/388 «Про застосування статті 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995рік»»].

40. Пеня і штрафні санкції до суб'єктів підприємницької діяльності з питань розрахунків з Державним бюджетом України щодо сплати 15 відсотків до Фонду розвитку паливно-енергетичного комплексу не застосовуються до 1 січня 1997 року. До цієї ж дати зазначені суб'єкти, які не внесли обов'язкових платежів до Фонду, повинні розрахуватись з Державним бюджетом без сплати нарахованих пені та штрафних санкцій.

[п.З Листа від 13.11.96р. № 01-8/388 «Про застосування статті 37 Закону України «Про Державний бюджет України на 1995рік»»].

41. У відповідності до пункта 2 статті 15 Закону України «Про систему оподаткування», місцеві податки і збори, до яких належить і ринковий збір, та порядок їх сплати встановлюються виключно органами місцевого самоврядування, до бюджетів яких зараховуються одержані кошти. Право надавати пільги щодо сплати цих податків і зборів, звільняти від їх сплати або розстрочувати внесення таких платежів надано органам місцевого самоврядування статтею 1 Закону України «Про систему оподаткування» та статтею 18 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 р. «Про місцеві податки і збори». Що ж до наказу Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 12.03.96 р. № 157, яким затверджено Правила торгівлі на ринках, пунктом 21 цих Правил, яким передбачено, що ринковий збір не справляється з сільськогосподарських та деяких інших підприємств у разі укладення ними з дирекцією ринку договорів оренди приміщень чи стаціонарних пунктів торгівлі, по суті надано пільги щодо сплати ринкового збору підприємствами, які орендують приміщення на ринках. До компетенції Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України надання пільг стосовно сплати місцевих податків і зборів чинним законодавством не віднесено. До того ж слід взяти до уваги, що ринковий збір зараховується до місцевого бюджету, орендна ж плата надходить орендодавцеві.

[Лист від 25.12.96 р. № 01-3/431 «До доручення Кабінету Міністрів України від 12.12.96 № інд. 67»].

42. Кошти, одержані без достатніх підстав, які згідно з пунк-

102-304 145

том 11 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» підлягають стягненню в доход держави, це, у даному разі, усі кошти, що одержані від торгівлі, наприклад, алкогольними напоями або тютюновими виробами без отримання відповідних ліцензій.

[п.7 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

43. Відповідно до частини четвертої статті 1 Закону України «Про систему оподаткування» (у редакції Закону України від 19.04.97 р.) податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено Законом, крім визначених Законом України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України», сплаті не підлягають.

[Лист від 13.05.97р. № 01-8/161 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування»].

44. Статті 14 і 15 Закону України «Про систему оподаткування» містять перелік загальнодержавних і місцевих податків і зборів (обов'язкових платежів). Будь-які податки і збори (обов'язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону (частина шоста статті 1 Закону). Згідно з частиною третьою статті 2 Закону до відповідних бюджетів зараховуються також відрахування та збори на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України. Що ж до відрахування коштів до державних та інших цільових фондів, які не передбачені Законом, то згідно з пунктом 2 статті 16 Закону України «Про систему оподаткування» воно здійснюється суб'єктами підприємництва виключно на добровільних засадах за рахунок чистого прибутку після сплати усіх податків і зборів (обов'язкових платежів).

[Лист від 13.05.97р. № 01-8/161 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування»].

45. Пунктом 3 Порядку введення в дію Закону України «Про систему оподаткування» встановлено також, що заборгованість платників щодо податків, зборів (обов'язкових платежів), у тому числі платежів у галузеві та інші фонди, обов'язковість сплати яких не передбачена статтями 14 і 15 Закону, за станом на дату введення Закону в дію списується з платників і сплаті не

146

підлягає. Отже, у арбітражних судів немає правових підстав для задоволення позовних вимог, пов'язаних із стягненням будь-яких відрахувань (платежів, внесків, зборів), які не зазначені у статтях 14 і 15 Закону і в Законі України «Про джерела фінансування дорожнього господарства України».

[Лист від 13.05.97р. № 01-8/161 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування»].

46. За змістом пункту 11 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» і пункту 8 статті 10 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» стягнення в доход держави коштів, одержаних підприємствами, установами та організаціями за угодами, можливе лише за умови визнання цих останніх недійсними. Питання про застосування тієї чи іншої норми закону, на підставі якої угода визнається недійсною, повинно вирішуватись залежно від конкретних обставин та матеріалів справи. При цьому необхідно враховувати, що згадані Закони не ставлять настання наслідків у вигляді стягнення одержаних за такою угодою коштів у доход держави в залежність від наявності умислу у сторін угоди.

[п.2.1 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

47. Будь-які кошти можуть бути одержані підприємством, установою чи організацією лише з підстав, передбачених законом або їх установчими документами чи угодами, які відповідають закону. Позов податкового органу чи органу державної контрольно-ревізійної служби про стягнення коштів у доход держави може бути задоволений лише за умови подання позивачем доказів зарахування цих коштів на розрахунковий рахунок відповідача за відсутності названих підстав.

[п.2.2 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

48. Нарахування податку на прибуток банку за пільговими ставками здійснюється, якщо податковий орган не доведе факту нецільового використання кредиту позичальником, тобто Що останній використав одержані у кредит кошти не на придбання сировини чи певної сільськогосподарської продукції у ЇЇ

10'2-ЗМ

виробника, а на будь-які інші потреби. У цьому випадку слід виходити з вимог пункту 8 угоди від 16.08.94 p., укладеної АКБ «Україна», Мінфіном України та Держкомлегтексом України щодо надання кредиту підприємствам легкої і текстильної промисловості, згідно з яким у разі використання коштів не за цільовим призначенням одержані за наданий кредит проценти враховуються при розрахунку доходів, що оподатковуються за ставкою 55%.

[п.2.3 Листа від 15.05.97 р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

49. У законодавчому порядку поняття «будівля нежилого призначення» не визначено. Вирішуючи це питання, слід виходити з умов договору оренди. Якщо комунікації по обслуговуванню орендованої будівлі не житлового призначення є предметом договору, то витрати орендаря на їх капітальний ремонт можуть бути віднесені на витрати виробництва, що відносяться на собівартість продукції відповідно до статті 9 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та підпункту «г» пункту 24 Постанови Верховної Ради України від 27.06.95 р. № 247 «Про затвердження Правил застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

[п.2.4 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

50. У відповідності до статті 3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» оподатковуваний балансовий прибуток підприємства зменшується на суму витрат на утримання об'єктів соціально-культурного призначення, що перебувають на балансі підприємства. Частиною п'ятою статті 10 Правил застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до об'єктів соціально-культурного призначення віднесено, зокрема, об'єкти охорони здоров'я і табори відпочинку та оздоровлення дітей. Правила затверджено Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 р. № 247/95-ВР. Статтею 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, які саме заклади віднесено до закладів охорони здоров'я. Що ж до баз відпочинку, профілакторіїв та інших оздоровчих закладів, то про них йдеться у статті 32 Ос-

148

hob - «Сприяння здоровому способу життя населення». Отже, такі оздоровчі заклади не є об'єктами охорони здоров'я, про які згадано у частині п'ятій статті 10 Правил застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Підтвердженням цього висновку служить і новий Державний класифікатор України, затверджений наказом Держстандарту України від 22.10.96 р. № 441, у якому до розділу «Охорона здоров'я та соціальна допомога» (коди 85.11.1-85.14.2) також не віднесено відпочинок на базах відпочинку чи у пансіонатах. Цей вид відпочинку вміщено у розділі 55 класифікатора (коди 55.2-55.23.2). На підставі статті 16 названих вище Основ Міністерство охорони здоров'я України наказом від 22.06.95 р. № 114 затвердило Перелік закладів охорони здоров'я, до якого також не включено бази відпочинку, пансіонати тощо (наказ зареєстровано у Мін'юсті України 02.11.95 р. за № 399/935).

[п.2.5 Листа від 15.05.97 р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

51. Згідно з пунктом 7 Інструкції про порядок застосування та стягнення фінансових санкцій органами державної податкової служби, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 20.04.95 № 28 відповідальність у вигляді фінансових санкцій настає і в тому разі, якщо порушення сталося через помилкове застосування законодавства про оподаткування, недбалість, недосвідченість чи розрахункову помилку. Інструкцією (пункти 7,8) передбачено випадки, у яких фінансові санкції не застосовуються, зокрема у разі переплати по одному виду податків чи зборів (обов'язкових платежів) у рахунок погашення належної до сплати суми іншого податку (збору, обов'язкового платежу).

[п.1.1 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

52. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 року не ставить право податкової адміністрації стягувати санкції за порушення строків надходження валютної виручки у залежність від причин, з яких резидент своєчасно не розрахувався. Таким чином, двосторонній

149

акт приймання, яким встановлено неналежну якість експортованого товару, може бути підставою для здійснення додаткових розрахунків між контрагентами, але не для звільнення від фінансових санкцій, передбачених вищезгаданим Законом.

[п. 1.2 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

53. У застосуванні Закону України «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» між суб'єктами підприємницької діяльності і державними податковими органами виникають адміністративно-правові відносини, які поряд з іншими нормативними актами регулюються Кодексом України про адміністративні правопорушення.

[Лист від 04.12.9?'р. № 01-8/465 «Про підвідомчість справ за скаргами на постанови державних податкових органів про конфіскацію товарів»].

54. Частиною четвертою статті 20 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» передбачено можливість надання податкових та інших пільг фізичним і юридичним особам, які віддають частину своїх прибутків, заощаджень або майна на благодійну діяльність. Зокрема, підпунктом 5.1.21 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» (у редакції Закону України від 19.11.97 р.) звільняються від оподаткування цим податком операції з подання благодійної допомоги, а саме безоплатна передача товарів (робіт, послуг) зазначеним у названому Законі установам та організаціям (наукові, навчальні, спортивні заклади тощо), а також операції з безоплатної передачі таких товарів (робіт, послуг) набувачам (суб'єктам) благодійної допомоги відповідно до законодавства України.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

55. Благодійні організації, що існують лише на членські внески і добровільні пожертвування, звільняються від сплати податків та інших платежів до бюджету і спеціальних фондів (частина п'ята статті 20 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»),

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

150

56. Сама лише відсутність у складеному державним податковим органом акті перевірки посилання на законодавчі акти, вимоги яких порушено господарюючим суб'єктом, атак само недодержання 10-денного терміну прийняття рішення про застосування та стягнення фінансових санкцій не є підставою для визнання відповідного рішення державного податкового органу недійсним.

[п. 1-1 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

57. Днем встановлення порушення слід вважати дату складання працівниками державного податкового органу відповідного акта перевірки.

[п.1.2Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

58. Чинне законодавство України не вміщує чіткого визначення поняття «комплекс» чи то сільськогосподарський, чи будівельний. Проте за змістом пункту 1 статті 1 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року» платниками податків, що мають право на реструктуризацію недоїмок за податками, є, власне, суб'єкти господарювання усіх галузей промисловості (крім платників, зазначених у пунктах 2 і 3 статті 7 цього Закону), незалежно від форми власності та приналежності до того чи іншого комплексу.

[п.1.3 Листа від 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

59. Відповідно до статті 6 Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом і обов'язковою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею; до того ж на підставі накладної вноситься провізна плата та інші платежі за перевезення. За змістом статті 47 Статуту автомобільного транспорту УРСР основним перевізним, а також і розрахунковим документом, що відображає розрахунки з провізних платежів, є накладна, яка є одночасно й обов'язковою письмовою формою договору перевезення, оскільки цей договір може бути укладено лише за умови подання вантажовідправником разом з вантажем і накладної. Отже, для вирішення питання про віднесення видатків

151

на оплату послуг транспортно-експедиційних організацій на собівартість продукції платник повинен подати первинні документи, що підтверджують факт користування транспортно-експедиційними послугами.

[п.1.4 Листа від 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

60. Під терміном «базис поставки», який вживається у підпункті «з» пункту 25 «Правил застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», затверджених Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 р. № 247/95-ВР, слід розуміти погоджені сторонами умови договору поставки продукції (товарів), зокрема щодо розподілу між сторонами транспортних витрат (див., наприклад, пункт 34 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, пункт 27 Положення про поставки товарів народного споживання, затверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.88 № 888).

[п.1.5 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

61. Відповідно до пункту 7 статті 6 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року» на спеціальному рахунку платника податків, відкритому у банку, де знаходиться його розрахунковий рахунок, обліковуються розрахункові документи щодо стягнення у безспірному порядку сум заборгованості (за винятком випадків безспірного стягнення коштів за рішеннями суду, арбітражного суду та виконавчими написами нотаріусів). Отже, за змістом наведеного пункту рішення арбітражного суду підлягає виконанню без реструктуризації заборгованості незалежно від того, що стягнення заборгованості звернено на майно боржника. До того ж, слід мати на увазі, що реструктуруватись може лише заборгованість за податками (платежами), пенею, штрафними та фінансовими санкціями, зазначеними у пункті 4 статті 1 названого вище Закону, а не взагалі будь-які борги перед бюджетами відповідних рівнів.

[пЛ.6 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

152

62. Відповідно до статті 23 Закону України «Про підприємства в Україні» рівень вільних цін визначається виготовлювачами продукції (в т. ч. підакцизних товарів) самостійно або на договірній основі. Що стосується включення до складу вільних цін собівартості, то у введеному в дію з 1 липня 1997 р. Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» відсутнє визначення поняття «собівартість» та її елементів. Крім того, вказаний Закон не передбачає можливості трактування його положень будь-якими органами виконавчої влади. Виходячи з цього, не може вважатись порушенням Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» заниження собівартості продукції.

[п.8 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

63. Правовий режим податкового векселя є спеціальним порівняно з тим, що передбачений для векселя Женевською конвенцією 1930 року та Постановою Верховної Ради України від 17.06.92 «Про застосування векселів у господарському обігу України». Зокрема, пункт 11.5 статті 11 Закону України «Про податок на додану вартість», а також Порядок випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.97 № 1104, не передбачають надання платниками податку податкового векселя з відміткою «без протесту» чи іншою рівнозначною. Згідно з пунктом 18 цього Порядку протест у неплатежі податкового векселя не здійснюється. У разі його несплати у встановлений строк сума векселя підлягає стягненню з векселедавця державною податковою адміністрацією - векселе-держателем у порядку, передбаченому для стягнення недоїмки за обов'язковими платежами до бюджету. У даний час такий порядок регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 21.01.93 р. № 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів».

[п.1.2 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

153

64. Стаття 2 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників за станом на 31 березня 1997 року» не ставить списання заборгованості за пенею, штрафними та фінансовими санкціями у залежність від строку виявлення цієї заборгованості.

[п.1.3 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

65. Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» права, передбачені пунктом 7 частини першої цієї статті щодо застосування до підприємств, установ і організацій фінансових санкцій, надаються, зокрема, заступникам керівників податкових органів. Якщо керівник податкової міліції є заступником керівника відповідного податкового органу, то він користується згаданими правами у повному обсязі. Оскільки у такому разі він діє саме як заступник керівника податкового органу, зацікавлене підприємство, установа чи організація відповідно до статей 12 і 14 названого Закону не позбавлена права оскаржити рішення про застосування фінансових санкцій за підпорядкованістю або звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання його недійсним.

[п.1.4 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

66. Пункт 17 частини першої статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону України від 21.09.2000 р. № 1987-ІП) надає податковим органам право звертатися у передбачених законом випадках до суду або арбітражного суду з заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.1.5 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

67. За змістом статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 р. № 56-93 «Про місцеві податки і збори» (далі -Декрет № 56-93) ринковий збір є платою, яку вносить продавець власнику ринку за користування торговим місцем протягом робочого дня ринку. Торгове місце може бути як у павільйоні, так і на критих чи відкритих столах, майданчиках

154

тощо. Сплата ринкового збору не надає особі, яка одержала торгове місце, права власності на нього. Вноситься ринковий збір до початку торгівлі. Що ж до окремих кіосків, павільйонів, лотків, палаток тощо, які розташовані на території ринку, але належать на праві власності іншим суб'єктам підприємницької діяльності, то вони не є торговим місцем у розумінні статті 4 Декрету № 56-93. Стосунки власників цих об'єктів торгівлі з адміністрацією ринку регулюються статтею 17 Декрету № 56-93, Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», Правилами торгівлі на ринках, затвердженими наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 12.03.96 р. № 157 (зареєстровано Мін'юстом України 25.03.96 р. № 138/1163), та іншими актами законодавства, зокрема тими, що регулюють відносини оренди. [п.1.6 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

68. За змістом пунктів 2 і 3 статті 15 Закону України «Про систему оподаткування» та статті 17 Декрету № 56-93 відповідний збір встановлюється сільськими, селищними та міськими радами не за діяльність з роздрібної торгівлі, а за дозвіл на розміщення об'єкта торгівлі. Отже, встановлення такого місцевого збору не може стосуватися тих об'єктів торгівлі, які збудовані до набрання чинності Декретом № 56-93. Збір за видачу дозволу на розміщення стаціонарного об'єкта торгівлі повинен сплачуватись за кожний об'єкт, на розміщення якого такий дозвіл надається (стаття 17 Декрету № 56-93).

[п.1.7 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

69. Обов'язкове відрахування підприємствами, установами і організаціями коштів для фінансування і матеріально-технічного забезпечення сільських пожежних команд не передбачене Законом України «Про систему оподаткування», зокрема статтями 14 і 15 цього Закону.

[п.5 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

155

70. Відповідно до частини другої статті 381 Цивільного кодексу України без згоди юридичних осіб списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішенням суду та за виконавчими написами нотаріусів. Чинні законодавчі акти не передбачають права Державного казначейства стягувати плату за користування комерційними банками тимчасово вільними залишками коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів і позабюджетних фондів.

[п.11 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

71. Якщо рішення податкової адміністрації пов'язано з виконанням зовнішньоекономічного контракту, необхідно досліджувати питання про право, що застосовується до нього.

[п.7 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

72. Згідно з пунктом 5.1.19 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції від 26.09.97 р.) від цього виду оподаткування звільнено операції з приватизації державного майна в обмін на приватизаційні папери або компенсаційні сертифікати, а також з безоплатної приватизації житлового фонду, присадибних земельних ділянок та земельних паїв. Відповідно до пункту 7 статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна» продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані місцевими радами, які згідно з пунктом 1.3 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» є платниками цього податку (див. також пункт 1.4 цієї статті).

[п.1.1 Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

73. Закон України «Про державну податкову службу в Україні», вміщуючи вимоги щодо застосування державними податковими органами фінансових санкцій, стягнення з підприємств, установ, організацій до бюджетів та державних цільових фондів донарахованих за результатами перевірок

156

сум податків, Інших платежів згідно з рішеннями зазначених органів (підпункти 7, 8 статті 11 названого Закону), не робить винятків з цих вимог у разі звернення стягнення на суми, належні недоїмникові від його дебіторів. Отже, у таких випадках рішення уповноваженої посадової особи податкового органу як управлінський акт цього органу повинне прийматися на загальних підставах.

[п.1.2 Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

74. За змістом пунктів 2 і 7 статті 6 Закону України від 05.06.97 р. № 314/97-ВР «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року» не підлягає ні списанню, ані реструктуризації податкова заборгованість, про списання якої до набрання чинності Законом було видано наказ арбітражного суду або вчинено виконавчий напис нотаріуса. Указ Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків -сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» такого припису не містить, так само як не містить стаття 10 цього Указу і посилання на пункти 2 і 7 статті 6 Закону. На податкову заборгованість, яка була предметом судового розгляду і щодо якої до набрання чинності Указом Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» прийнято рішення суду (арбітражного суду) про звернення стягнення на майно платника податку -сільськогосподарського підприємства чи цукрового заводу (комбінату) дія цього Указу поширюється за умови перегляду судом (арбітражним судом) такого рішення після набрання чинності Указом Президента України від 18.06.98 № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» (абзац третій Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Прези-

157

дента України від 18 червня 1998 року № 651»). З урахуванням наведеного арбітражним судам необхідно мати на увазі, що відповідний перегляд може бути здійснений ними у зв'язку з виданням Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651» згідно з вимогами розділу XIII Арбітражного процесуального кодексу України.

[п.1 Листа від 10.02.99 р. № 01-8/69 «Про Указ Президента України від 27 січня 1999 року № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»].

75. Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» з платників податків - сільськогосподарських підприємств за певних умов може бути списано всю суму податкової заборгованості до Державного бюджету України і державних цільових фондів за станом на 1 січня 1998 року. Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» та за умови виконання передбачених нею вимог списанню підлягають суми податкової заборгованості до Державного бюджету України та державних цільових фондів, яка реструктуризована відповідно до Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків -сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» (абзац четвертий Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»). Таким чином, на підставі Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» не може бути списано суму податкової заборгованості, яку було реструктуризо-вано згідно з Законом України від 05.06.97 р. № 314/97-ВР

158

«Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року».

[п.2 Листа від 10.02.99 р. № 01-8/69 «Про Указ Президента України від 27 січня 1999 року № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»].

76. Пунктами 3 і 4 статті 5 Закону України від 05.06.97 р. № 314/97-ВР «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року» податкові органи зобов'язані притягати до відповідальності власника (або уповноважений ним орган) того платника податку, який протягом трьох місяців не сплачує реструктуризовану заборгованість, та подавати заяву про визнання такого платника податку банкрутом. Разом з тим згідно зі статтею 6 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року», органи стягнення зупиняють до 1 січня 2000 року стягнення у безспірному порядку сум реструктури-зованої податкової заборгованості. Згідно зі статтею 6 Указу Президента України від 18.06.98 № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» органи стягнення зупиняють до 1 січня 2000 року стягнення у безспірному порядку сум податкової заборгованості, яка реструктуризована відповідно до Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року». Відповідальність за несплату такої рест-руктуризованої податкової заборгованості настає після порушення платником податків встановлених цим Указом умов та строків її сплати (абзац п'ятий Указу Президента України від 27.01.99 р. № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»). Отже, передбачене статтею 6 Указу Президента України від 18.06.98 р. № 651/98 «Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - сільськогосподарських

159

підприємств і цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року» зупинення стягнення застосовується лише щодо тієї податкової заборгованості, яку реструктуризовано відповідно до цього Указу.

[п.З Листа від 10.02.99 р. № 01-8/69 «Про Указ Президента України від 27 січня 1999 року № 71/99 «Про тлумачення окремих положень Указу Президента України від 18 червня 1998 року № 651»].

77. Частиною другою статті 11 Закону України «Про систему оподаткування» (в редакції Закону України від 05.03.98 р. № 199/98-ВР) передбачено, що фінансові санкції за наслідками документальних перевірок та ревізій обчислюються у розмірах, передбачених законодавством, чинним на день завершення таких перевірок або ревізій. Тому у процесі розгляду справи про стягнення пені за несвоєчасне внесення платежів до Фонду арбітражний суд повинен виходити з вимог того законодавства, яке діяло на день закінчення перевірки або ревізії. Що ж до пункту 10.1 Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами страхових внесків до Пенсійного фонду, затвердженої постановою правління Фонду від 06.09.96 р. № 11-1 (з подальшими змінами і доповненнями), то він може застосовуватись для обчислення пені лише за умови, що його вимоги не суперечать названому вище законодавству (частина друга статті 4 Арбітражного процесуального кодексу України).

[п. 1 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

78. Указ Президента України від 12.06.95 р. № 436/95 «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» не ставить застосування фінансових санкцій за перевищення лімітів залишку готівки в касах у залежність від специфіки роботи того чи іншого підприємства. Частина перша пункту 2 Порядку ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 02.02.95 № 21 (в редакції постанови Правління НБУ від 13.10.97 р. № 334 з подальшими змінами і доповненнями), надає підприємству (клієнту) право протягом року звернутись до обслуговуючого банку з заявкою-розрахунком про перегляд встановленого ліміту залишку готівки в касі. Отже, підприємство, яке працює цілодобово, може скористатись цим правом з огляду на спе-

160

цифіку його роботи. Відповідно до частини першої пункту 1 названого вище Порядку його дія поширюється на усіх юридичних осіб (крім банків і органів зв'язку) незалежно від форми власності і виду діяльності, які здійснюють касові операції в національній валюті.

[п.7 Листа від 31.03.99 р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

79. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від 04.03.98 № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами» з дня виникнення податкової заборгованості у податковій заставі перебуває все майно і майнові права платника податків, тобто названий Указ не пов'язує розмір недоїмки за податками чи іншими обов'язковими платежами з загальною вартістю всього майна боржника. На підставі статті 6 цього ж Указу державна податкова служба має пріоритет щодо цього майна і майнових прав.

[п.8 Листа від 31.03.99 р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

80. Статтею 1 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» передбачено списання сум податкової заборгованості зі сплати пені, штрафних і фінансових санкцій до Державного бюджету України та суми податкової заборгованості по сплаті загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів), що зараховуються до місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування України, нарахованих з платників податків - цукрових заводів (комбінатів) станом на 1 січня 1998 року та з сільськогосподарських підприємств, включаючи рибні господарства, риболовецькі колгоспи, селянські (фермерські) господарства, насіннєві заводи, районні агротехсервісні підприємства і підприємства райсільгоспхімії за послуги, надані сільськогосподарським товаровиробникам, вищі сільськогоспо-

112-304

161

дарські заклади освіти І - II рівнів акредитації, сільськогосподарські професійно-технічні училища, незалежно від форм власності і господарювання (далі - платники податків) станом на 1 січня 1999 року.

[Лист від 14.04.99 р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999року»].

81. Арбітражним судам слід звернути увагу на те, що дія Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» не поширюється на суми пені, нараховані За порушення строків розрахунків за здійснення операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

82. Відповідно до статті 2 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» заборгованість за податками (обов'язковими платежами), вичерпний перелік яких наведено у статті 4 Закону, за винятком сум нарахованих на неї пені, штрафних і фінансових санкцій, що списуються на підставі статті 1 Закону, реструктуризація для цукрових заводів (комбінатів) станом на 1 січня 1998 року, для решти платників податків, названих у статті 1 Закону - станом на 1 січня 1999 року. Реструктуризація здійснюється шляхом розстрочення платежів на 120 місяців, сплата заборгованості починається з 1 січня 2004 року і проводиться рівними частинами до 15 числа кожного місяця.

[Лист від 14.04.99 р № 01-8/172 «Про Закон України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року»].

162

83. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» з платників податків, які у 1998 році сплатили до Державного бюджету України і державних цільових фондів суми, що дорівнюють або перевищують нараховані суми податків і зборів (обов'язкових платежів) на 1998 рік, списується вся сума податкової заборгованості до Державного бюджету України і державних цільових фондів станом на 1 січня 1999 року з урахуванням сум заборгованості відповідно до Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року». Платники податків, які за підсумками 1998 року виконали умови, передбачені статтею 3 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року», повинні у тижневий строк подати заяви про списання заборгованості до органів стягнення, а останні - у двотижневий строк прийняти відповідні рішення (стаття 7 Закону).

84. На підставі статей 5 і 6 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» органи стягнення у місячний строк з дня набрання ним чинності приймають рішення про списання, а у тримісячний строк - про реструктуризацію заборгованості, про що у тижневий строк з дня прийняття рішень повідомляють платників податків, і до 1 січня 2004 року зупиняють списання у безспірному порядку реструктуризованої заборгованості та відкликають з установ банків розрахункові документи Щодо її сплати. Що ж до податкової заборгованості за місцевими податками і зборами (обов'язковими платежами), а також з

П'2.304 163

пені, штрафних і фінансових санкцій, нарахованих згідно з законодавством на цю заборгованість, то питання про їх списання та реструктуризацію повинно вирішуватись відповідною радою у двомісячний строк з дня набрання чинності Законом України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» і за його правилами (стаття 9 Закону).

85. Арбітражним судам слід звернути увагу на ту обставину, що згідно зі статтею 10 Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» у процесі списання та реструктуризації податкової заборгованості органи стягнення і платники податків повинні керуватись вимогами окремих статей Закону України від 05.06.97 р. «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року». Зокрема, за нормами цього Закону реструктурована податкова заборгованість не підлягає індексації і на неї не можуть нараховуватись проценти за податковим кредитом та пеня, штрафні і фінансові санкції. Крім того, на вимоги, що випливають зі сплати реструктуризованої заборгованості, не поширюються строки позовної давності. За правилами Закону від 05.06.97 р. повинна застосовуватись відповідальність платників податків за несплату реструктуризованої заборгованості у встановлені строки.

86. Арбітражним судам слід мати на увазі, що дія Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів

164

(комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року» не поширюється на нерезидентів, які є платниками податків і зборів (обов'язкових платежів), згідно з законодавством України.

[Лист від 14.04.99р. № 01-8/172 «Про Закон України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - цукрових заводів (комбінатів) за станом на 1 січня 1998 року та сільськогосподарських підприємств за станом на 1 січня 1999 року»].

87. За змістом частини третьої статті 2 Цивільного кодексу України відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами майнової відповідальності до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті та ввезення товарів за бартерними операціями, не регулюються цивільним законодавством. Тому відсутні правові підстави для застосування до цих відносин статті 72 Цивільного кодексу України.

[п.1.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

88. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» не ставить стягнення пені за порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, у залежність від обраного сторонами порядку проведення розрахунків, у тому числі і основаних на заліку взаємозаборгованості резидента і нерезидента.

[п.1.3 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

89. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від 31.08.98 «Про невідкладні заходи щодо погашення заборгованості з виплати пенсій» збір на обов'язкове пенсійне страхування за ставками, встановленими цим Указом, підлягає сплаті у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Такий порядок встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.98 № 1740 «Про затвердження Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій», якій надано зворотну силу (пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 24.11.98 № 1852).

[п.2.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

165

90. Відповідно до пункту 2 статті 2 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» такий збір з зазначених у цьому пункті осіб обчислюється, виходячи з суми оподатковуваного доходу (прибутку). Такий доход (прибуток) визначається відповідно до статті 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» та Інструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.93 № 12 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.2.2 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

91. Статтею 2 Закону України «Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення» до числа платників названого збору віднесено тих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють її з метою отримання прибутку, а також сплачують заробітну плату. Отже, для стягнення цього збору необхідна наявність обох зазначених у названій статті умов.

[п.2.3 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

92. Актом у розумінні статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України є офіційний письмовий документ, який породжує правові наслідки, зокрема, певні обов'язки і заборони. Відповідно до частини другої статті 2 Указу Президента України від 04.03.98 р. № 167/98 «Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами», який набрав чинності з 22.04.98 p., орган державної податкової служби у триденний строк від дня виникнення податкової застави повідомляє у письмовій формі відповідного платника податків про податкову заставу належного йому майна і майнових прав. Форму такого повідомлення затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.98 р. № 941 «Про затвердження Порядку звернення стягнення на рухоме майно, що перебуває у податковій заставі, для погашення податкової заборгованості платників податків (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності) та реалізації такого майна» (додаток № 1 до названого Поряд-

166

ку). Для платника податків згадані правові наслідки встановлені, зокрема, статтями 4 та 5 цього ж Указу. Таким чином, заяви платників податків про визнання недійсними зазначених повідомлень податкових органів підлягають розгляду арбітражними судами на загальних підставах.

[п.1.1 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

93. Відповідно до пункту 18.3 статті 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» перелік офшор-них зон оприлюднено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.02.2002 р. № 53-р (див. газету «Урядовий кур'єр» від 23.02.2002).

/й.7.2 Листа від 24.09.99р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

94. Відповідно до пункту 16.7 статті 16 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції від 30.12.97 р.) розрахунки авансових платежів здійснюються платником податку самостійно без подання податкової декларації. Повідомлення про результати таких розрахунків надсилається податковому органу в терміни, передбачені для сплати авансових внесків. Штрафні санкції за відхилення розмірів сплачених авансових внесків від розмірів внесків, перерахованих за результатами звітного кварталу, не застосовуються.

[п.1.3 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

95. Згідно з пунктом 6 статті 9 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» реєстратори розрахункових операцій та розрахункові книжки не застосовуються при продажу товарів (наданні послуг) суб'єктами підприємницької діяльності - фізичними особами, оподаткування доходів яких здійснюється відповідно до законодавства з питань оподаткування суб'єктів малого підприємництва (в тому числі шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку), якщо такі суб'єкти не здійснюють продаж підакцизних товарів (крім пива на розлив), за умови ведення такими особами книг обліку доходів і ви-

167

трат у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за поданням державного органу, уповноваженого провадити державну регуляторну політику. Такий порядок врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 № 1269 «Про затвердження Порядку ведення книги обліку доходів і витрат».

[п.1.4 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

96. Згідно з підпунктом 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 Закону. Отже, включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку на додану вартість, що підтверджені податковою накладною, заповненою не зареєстрованою в податковому органі особою, може бути підставою для притягнення платника податку до встановленої законодавством відповідальності, у тому числі для застосування санкцій, нарахованих на суму податкового кредиту, що, зокрема, передбачено підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону. Проте питання щодо відповідальності платника податку на додану вартість за внесення цього податку до бюджету повинно вирішуватись з урахуванням конкретних обставин справи і поданих сторонами доказів, у тому числі доказів вчинення покупцем дій, зазначених у підпункті 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону.

[п.1.1 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

97. Відповідно до пункту 2 статті 9 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» при виконанні усіх банківських операцій, крім операцій з купівлі-продажу іноземної валюти, реєстратори розрахункових операцій не застосовуються.

/я. 1.2 Листа від ЗО. 12.99 р. № 01-8/612 •«Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

98. Відповідно до статті 2 Закону України «Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорно-

168

бильської катастрофи та соціального захисту населення» платниками збору до названого фонду є суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, громадські та інші установи і організації (крім бюджетних), які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку. Статтею 1 Закону України «Про міліцію» визначено, що міліція в Україні є державним озброєним органом виконавчої влади, який згідно зі статтею 7 Закону України «Про міліцію» виконує визначені цією статтею функції, у тому числі охоронні. І хоча міліція охорони утримується за рахунок коштів, що надходять за договорами охорони об'єктів, ці надходження не є прибутком у розумінні статті 1 згаданого Закону, а сама міліція не є суб'єктом підприємницької діяльності.

[п.1.3 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні споріа окремих норм чинного законодавства»].

99. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції від 27.05.97 з наступними змінами і доповненнями) ставить визначення дати збільшення валового доходу підприємства у залежність від конкретних обставин, а саме від настання дня (дати), коли сталася одна з певних подій: зарахування коштів замовника на банківський рахунок платника податку в оплату робіт (послуг), що підлягають продажу, або фактичне надання результатів робіт (послуг) платником податку (підпункт 11.3.1 статті 11 названого Закону); надходження бюджетних коштів на розрахунковий рахунок платника податку або отримання ним відповідної компенсації у будь-якому іншому вигляді, включаючи зменшення заборгованості такого платника податку за його зобов'язаннями перед бюджетом (у разі продажу робіт чи послуг з оплатою за рахунок бюджетних коштів, підпункт 11.3.5 статті 11 цього ж Закону). Отже, у розгляді справ, пов'язаних із застосуванням відповідних норм, арбітражному суду слід у кожному випадку з'ясовувати тривалість відповідного податкового періоду (рік, квартал), за який нараховується податок на прибуток, та яка із згаданих подій сталася раніше протягом цього періоду, і в залежності від цього вирішувати питання про віднесення коштів до валового доходу платника податків.

[п.1.4 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

169

100. Закон України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» (зі змінами, внесеними Законом України від 22.10.98), так само як і Указ Президента України від 31.08.98 № 957 «Про невідкладні заходи щодо погашення заборгованості з виплати пенсій» не розмежовує поняття «ювелірні вироби з золота» за ознаками походження таких виробів, тобто не ставить обов'язок сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування у залежність від того, новий це виріб чи вживаний, а також від тієї обставини, яка саме торгівля (роздрібна, комісійна тощо) при цьому здійснюється. Не містять відповідного поділу і пункти 6-11 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.98 р. № 1740 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п. 7 Листа від 30.12.99р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

101. Згідно з пунктом 19.1.3 Інструкції про прибутковий податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 21.04.93 р. № 12, громадяни, доходи яких підлягають оподаткуванню відповідно до Декрету, зобов'язані пред'являти підприємствам, установам, організаціям і фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності, які виплачують доходи, документи, що підтверджують право на одержання пільг. Відповідно до листа Головної державної податкової інспекції України від 04.12.95 р. № 10-214/10-5773 «Про деякі питання оподаткування», надісланого на підставі пункту 2 статті 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції від 24.12.93 p.), підставою звільнення від оподаткування доходів громадян, передбачених пунктом «є» статті 5 Декрету «Про прибутковий податок з громадян», є довідка місцевої ради, що підтверджує походження продукції. Таким чином, у разі відсутності у громадян зазначеної довідки доходи, отримані ними від продажу сільгосппродукції, оподатковуються на загальних підставах.

[п.1.2 Листа від 04.02.2000р. № 01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

170

102. Національний банк України не є суб'єктом оподаткування за Законом України «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів».

[п. 1.3 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

103. Підставою для зменшення сум податку на особових рахунках платників є рішення керівника (заступника керівника) органу державної податкової служби, прийняте на підставі акта перевірки.

[п.1.5 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

104. Відсутність оформлених документів на земельну ділянку не звільняє власників та землекористувачів від сплати земельного податку.

[п.З Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

105. Сума податку на додану вартість підлягає відшкодуванню на підставі податкової декларації за звітний період протягом місяця, наступного після подачі такої декларації.

[п.4 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

106. Застосування податковим органом ставок акцизного збору на нафтопродукти, встановлених не законом, а іншим нормативним актом, є підставою для визнання відповідного рішення податкового органу недійсним.

[п.5 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

107. Включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку на додану вартість, що підтверджені податковою накладною, виданою не зареєстрованою в податковому органі особою та заповненою з порушенням вимог щодо її оформлення, може бути підставою для притягнення платника податку до встановленої законом відповідальності.

[п.6 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

108. Якщо законом, який запроваджує відповідний податок, не встановлено відповідальності за приховування або заниження цього податку, така відповідальність застосовується

171

170

[п.1.3 Листа від 04.02.2000р. № 01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

[п. 1.5 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

[п.З Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

[п.4 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

[п.5 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

[п.6 Листа від 07.02.2000 р. № 01-8/48 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

171

відповідно до пункту 7 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

[п. 1 Листа від 10.03.2000 р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

109. Залишки коштів на бюджетних рахунках підлягають списанню та перераховуванню в доход Державного бюджету України лише на кінець операційного дня 31 грудня бюджетного року.

[п.6 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

110. Підприємство в тридцятиденний термін після виплати громадянам коштів за придбані у них акції повинно направляти до податкових органів за місцем проживання продавців відомості про розмір виплаченого доходу та суми нарахованого на нього податку.

[п.8 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

111. Відповідно до пункту 1 статті 8, пункту 1 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції від 05.02.98 р.) органи державної податкової служби мають право перевіряти наявність ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. З цим приписом кореспондується частина перша статті 16 Закону України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами», згідно з якою контроль за дотриманням норм цього Закону здійснюють, зокрема, органи в межах компетенції, визначеної чинним законодавством, тобто і державні податкові органи. Що ж до пункту 7 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», то наведений у ньому перелік фінансових санкцій, які вправі застосовувати згадані органи, не є вичерпним. Відповідні фінансові санкції (штрафи, пеня) можуть встановлюватися й іншими законодавчими актами. У даному разі частинами четвертою і п'ятою статті 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та

172

тютюновими виробами» визначено, що рішення про стягнення штрафів, передбачених частиною другою цієї статті, приймаються органом, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами, та іншими органами виконавчої влади у межах їх компетенції. У разі невиконання суб'єктом підприємницької діяльності рішення відповідних органів сума штрафу стягується в безспірному порядку державною податковою інспекцією за його місцезнаходженням.

[п.1.3 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

112. Частиною першою статті 14 Угоди між Російською Федерацією та Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.97 р. (далі - Угода) передбачено, що податкові відрахування відповідно до законодавства України здійснюють підприємства, організації і установи Чорноморського флоту (пункт 2 статті 2 Угоди), а не військові формування (пункт 1 статті 2 Угоди). Отже, у вирішенні спорів, пов'язаних з застосуванням законодавства про податки, суд повинен виходити з вимог статті 14 Угоди.

[п.1.4 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

113. Питання оподаткування податком на додану вартість операцій з продажу нерезидентам путівок на санаторно-курортне лікування та відпочинок у санаторно-курортних закладах Автономної Республіки Крим врегульовано абзацом другим підпункту 5.1.9 пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» із змінами та доповненнями від 07.07.99 р. Що ж до правовідносин, які склалися під час дії Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р. № 14-92 «Про податок на добавлену вартість», то до них треба застосовувати підпункт «р» пункту 1 статті 5 згаданого Декрету, який передбачає, що путівки на санаторно-курортне лікування звільняються від податку на добавлену вартість.

[п. 1.5 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

173

114. Вжитий в абзаці першому підпункту 5.3.6 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» вислів «які є окремими юридичними особами» стосується усіх органів управління об'єднань платників податку, у тому числі холдингових компаній.

[п.1.6 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

115. Звернення стягнення недоїмки за податками на суми, які належить одержати недоїмникові від його дебіторів, може здійснюватись лише у разі підтвердження такої дебіторської заборгованості у встановленому порядку.

[п.2 Листа від 11.05.2000 р. № 01-8/206 «Дро деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

116. Відсутність можливості візуального контролю споживачами за електронним контрольно-касовим апаратом та індикатором клієнта є порушенням порядку розрахунків із споживачами. Пунктом 5.1 Положення про порядок реєстрації і застосування електронних контрольно-касових апаратів при розрахунках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 18.09.97 № 343 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України (в редакції наказу від 31.12.98 № 660), передбачена обов'язковість візуального контролю з боку покупця за реєстрацією операцій продажу. Індикатори клієнта електронного контрольно-касового апарата повинні бути розгорнуті в площині, яка забезпечує максимальну можливість читання клієнтом інформації про сплату грошових сум за отриману покупку.

[п.4 Листа від 11.05.2000р. № 01-8/206 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

117. Рішенням Вищого арбітражного суду України від 21.12.99 у справі № 1/97 визнано недійсною частину першу пункту 5 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України

174

від 30.05.97 № 165 (в редакції наказу Державної податкової адміністрації України від 08.10.98 № 469). Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов від 28.04.2000 № 04-1/1-7/21 рішення Вищого арбітражного суду з цієї справи залишено без зміни.

[Лист від 31.05.2000 р. № 01-8/251 «Про рішення Вищого арбітражного суду України зі справи про визнання недійсною частини першої пункту 5 Порядку заповнення податкової накладної»].

118. Згідно з статтею 5 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів» розмір плати за землю державними підприємствами зв'язку, які займаються розповсюдженням теле- і радіопрограм, не може перевищувати розміру плати за землю закладами культури. Пунктом 4 статті 12 Закону України «Про плату за землю» передбачено звільнення від земельного податку, зокрема, вітчизняних закладів культури. Одночасно арбітражним судам слід мати на увазі, що відповідно до частини першої статті 69 Земельного кодексу України землі, що надані у користування підприємствам і організаціям, що експлуатують мережі зв'язку, визнаються землями зв'язку. Частиною першою статті 6 Закону України «Про зв'язок» також передбачено, що землі, надані підприємствам, установам і організаціям зв'язку для використання у визначених цією нормою цілях, відносяться саме до земель зв'язку. Згідно ж із Загальним класифікатором «Галузі народного господарства», затвердженим наказом Міністерства статистики України від 24.01.94 р. № 21 (з подальшими змінами), радіотелевізійні передавальні центри віднесені до галузі «52300 «Електро- і радіозв'язок». Відповідно до статті 8 Закону України «Про плату за землю» податок на земельні ділянки, надані, зокрема, для підприємств зв'язку, справляється з розрахунку 5 відсотків від грошової оцінки одиниці площі пашні по області. Враховуючи викладене, не передбачені підстави для віднесення таких землекористувачів, як радіотелевізійні передавальні центри, до закладів культури і, отже, для звільнення їх від сплати земельного податку.

[Лист від 26.06.2000 г. № 05-2/275 «Про сплату земельного податку радіотелевізійними передавальними центрами»].

119. Абзац другий пункту 21 постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.97 р. № 247 «Про звіти керівників мініс-

175

терств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій про підсумки роботи народного господарства у січні 1997 року» щодо необхідних для відшкодування податку на додану вартість документів, не містить положень, які не відповідають законодавству України.

[п.2 Листа вій 31.072000р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Вищим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

120. Порядок проведення державними податковими органами інвентаризації податкової заборгованості платників податків за станом на 31.03.97 р. та її списання і реструктуризації, затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 22.07.97 р. № 242, видано правомірно на виконання Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року».

[п.6 Листа від 31.07.2000 р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Вищим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

121. Відповідно до статті 1 Закону України «Про товарну біржу» остання є юридичною особою і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій. Як передбачено статтею 15 названого Закону, біржовою операцією визнається угода, що відповідає визначеним у цій статті умовам, у тому числі якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. Отже, необхідною складовою частиною надання послуг в укладенні біржових угод є її реєстрація на біржі. З огляду на викладене операції щодо реєстрації угод на біржі підпадають під ознаки терміну «продаж послуг» пункту 1.4 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість». Разом з тим, питання стосовно правомірності сплати податку на додану вартість з цих операцій необхідно вирішувати з урахуванням статті 2 Закону України «Про податок на додану вартість».

[п.1.1 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

176

122. Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» не ставить наявність у суб'єкта підприємницької діяльності права на особливий порядок оподаткування у залежність від того, у якій формі він здійснював розрахунки зі своїми контрагентами.

[п 1.2 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

123. Рішенням Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 у справі № 1/18 визнано недійсною постанову Кабінету Міністрів України від 26.01.99 № 85 «Про порядок зарахування до Державного бюджету на 1999 рік частини амортизаційних відрахувань». Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов від 29.07.99 назване рішення з цієї справи залишено без зміни. Постановою президії Вищого арбітражного суду України від 04.08.2000 № 02-7/1-138/1188 названі рішення та постанова Вищого арбітражного суду України з цієї справи скасовані, відповідна постанова визнана такою, що видана в межах повноважень Кабінету Міністрів України.

[Лист від 07.09.2000р. № 01-8/481 «Про постанову президії Вищого арбітражного суду України зі справи про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України»].

124. Арбітражним судам також слід мати на увазі, що Кодекс України про адміністративні правопорушення визначає суб'єктом відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення лише фізичну особу (у тому числі службову), а не юридичну особу (підприємство, установу, організацію). Отже, не має правових підстав для застосування статті 38 названого Кодексу до правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням органами державної податкової служби до підприємств, установ та організацій встановлених Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» фінансових санкцій.

[Лист від 07.09.2000р. № 01-8/480 «Про Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг»].

122-3W

177

125. Звернення стягнення недоїмки за податками на суми, які належить одержати недоїмникові від його дебіторів, може здійснюватися лише у разі підтвердження такої дебіторської заборгованості у встановленому порядку.

[п.1.1 Оглядового листа від 22.09.2000р. №01-8/516 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

125. У вирішенні питання щодо правомірності нарахування податковими органами податку на репатріацію доходів нерезидента необхідно враховувати приписи міжнародних договорів про усунення подвійного оподаткування, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

[п.1.2 Оглядового листа від 22.09.2000р. №01-8/516 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

126. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від 28.06.99 р. № 746 «Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» підприємці мають право обирати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком шляхом одержання свідоцтва про сплату єдиного податку. Перехід підприємця до спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності здійснюється у разі подання ним заяви до податкового органу за місцем його державної реєстрації, який зобов'язаний протягом десяти робочих днів безоплатно видати підприємцю свідоцтво на право сплати єдиного податку або надати письмову вмотивовану відмову. Порядок видачі свідоцтва про сплату єдиного податку суб'єктом малого підприємництва - фізичною особою затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 29.10.99 р. № 599. У разі ухилення від видачі або відмови у видачі такого свідоцтва підприємець вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання відповідного акта державного податкового органу недійсним та/або про спонукання цього органу видати свідоцтво.

[п.8Листа від 23.10.2000р. № 01-8/556 «Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян»].

127. Посадові особи податкової міліції мають право здійснювати перевірки суб'єктів підприємницької діяльності з питань дотримання ними вимог Закону України «Про застосу-

178

вання електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг».

[п.2 Листа від 09.11.2000 р. № 01-8/636 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів (за матеріалами справ, розглянутих арбітражними судами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя)»].

128. Припис, вміщений у підпункті 7.3.6 пункту 7.3 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», має застосовуватись за наявності будь-якої іноземної валюти або заборгованості в іноземній валюті на обліку платника податку на кінець податкового періоду незалежно від підстав одержання ним іноземної валюти або виникнення заборгованості у такій валюті.

[п.1.1 Листа від 04.12.2000 р. № 01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

129. За змістом пункту 13.2 статті 13 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» на резидента або постійне представництво нерезидента покладено обов'язок утримувати і перераховувати до відповідного бюджету податок на репатріацію доходів від суми доходу, що виплачується нерезиденту (крім доходів, зазначених у пунктах 13.3 - 13.7 цієї статті), якщо інше не передбачено нормами міжнародних угод, які набрали чинності. Пункт 13.1 статті 13 Закону відносить до доходів, отриманих нерезидентом із джерелом їх походження з України, зокрема проценти, що сплачуються на користь нерезидента, у тому числі проценти за борговими зобов'язаннями, випущеними (виданими) резидентом. Слід звернути увагу також на пункт 13.4 статті 13 Закону, згідно з яким не підлягають оподаткуванню доходи, отримані нерезидентами у вигляді процентів, сплачених нерезидентам за отримані Україною позики (кредити або державні зовнішні запозичення), які відображаються у державному бюджеті України чи кошторисі Національного банку України.

[п.1.2 Листа від 04.12.2000 р. № 01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12-2-304

179

130 У арбітражного суду немає правових підстав вважати названий Указ Президента України від 28 06 99 № 761 «Про впорядкування механізму сплати ринкового збору» нечинним, оскільки Верховною Радого України не приймався ні закон, предметом регулювання якого було б справляння названого збору, ані рішення про відхилення відповідного законопроекту (пункт 4 розділу XV Конституції України) 3 цього приводу див також «Інформацію до Указів Президента України, виданих у 1999 році відповідно до пункту 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України за станом на 25 жовтня 1999 року», вміщену у газеті «Урядовий кур'єр» від 28 10 99 № 203 (розділ І «Укази Президента України, які набрали чинності І діють»)

[п13 Листа від 04 122000 р № 01 8/718 «Про деякі питання практики застосування окремиг норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

131 Бартерні (товарообмінні) операції з використанням векселів, у яких вексель виступає як товар, підлягають оподаткуванню податком на додану вартість на загальних підставах

[п 2 Листа від 11 12 2000 р №01 8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами су до вої колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

132 Операції, вексель у яких виступає як розрахунковий документ, не с об'єктом оподаткування податком на додану вартість

[п 3 Листа від 11 12 2000 р №01 8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судо вої колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ух вал, постанов)»]

133 Передача векселів, отриманих як страхові внески за договорами страхування, третім особам не є операцією з торгівлі цінними паперами та не підлягає оподаткуванню податком на прибуток

[п 4 Листа від 1112 2000 р № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

134 Курсові різниці, що виникають в результаті перерахунку кредитних коштів в Іноземній валюті у національну валюту

180

України, підлягають оподаткуванню у порядку, передбаченому законом для оподаткування операцій Із розрахунками в Іноземній валюті

[п 7 Листа від 31 01 2001 р № 01 8/97 «Про деякі питання прак тики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням І виконанням кредит ниг договорів (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

135 Відповідно до пункту 116 статті 11 Закону України «Про податок на додану вартість» до 1 січня 2000 року діяли положення Закону, які встановлювали оподаткування операцій з продажу електроенергії податком на додану вартість за нульовою ставкою Починаючи з цієї дати на операції з продажу на митній території України електроенергії поширюються вимоги пункту 6 1 статті 6 Закону, що передбачають оподаткування цих операцій за ставкою 20 відсотків Платником податку з таких операцій, тобто особою, яка згідно з пунктом 1 З статті 1 Закону зобов'язана утримувати та вносити до бюджету податок на додану вартість, є продавець електроенергії

[п 1 11нформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

136 Відповідно до підпункту 745 пункту 7 4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» у разі, коли на момент перевірки платника податку податковим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються непідтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у ви-Іляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на непідтверджену суму податкового кредиту Оскільки названим Законом не встановлено відповідальність за завищення у податковій декларації суми податкового кредиту, то фінансові санкції за таке порушення можуть застосовуватись на підставі пункту 7 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»

[п12 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де ям питання практики застосування окремих норм чинного законодав ства у вирішенні спорів»]

137 Згідно з приписами статті 3 Указу Президента України від 03 07 98 № 727/98 р «Про спрощену систему опо-

181

даткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (у редакції Указу Президента України від 28.06.99 р. № 746/99) суб'єкт підприємницької діяльності не є платником податку на додану вартість, якщо ним прийнято рішення сплачувати єдиний податок за ставкою 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору. Отже, за змістом зазначеного Указу передбачено звільнення суб'єктів малого підприємництва від сплати податку на додану вартість лише з операцій реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), а не з операцій ввезення (пересилання) товарів на митну територію України (підпункт 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість»), тому такий податок сплачується суб'єктами підприємницької діяльності на загальних підставах відповідно до чинного законодавства.

[п.1.3 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

138. Відповідно до статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за усіма видами заборгованості банкрута. Що ж до вимог, пов'язаних із стягненням сум податків і зборів (інших обов'язкових платежів), нарахованих після прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом, то їх визнання та задоволення може здійснюватись на загальних підставах, визначених названим Законом.

[п.1.4 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

139. Відповідно до підпункту 7.9.1 пункту 7.9 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню, зокрема, операції, пов'язані з поверненням платнику податку коштів або майна з довірчого управління, а також основної суми депозиту (вкладу), у тому числі шляхом погашення

182

(викупу) ощадних (депозитних) сертифікатів, або з інших строкових чи довірчих рахунків, відкритих іншими особами на користь такого платника податку, у тому числі шляхом погашення облігацій, векселів чи інвестиційних сертифікатів. Названий Закон не дає визначення терміну «погашення цінного паперу». Таке визначення вміщено у пункті 3.4 Положення про депозитарну діяльність, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26.05.98 № 61, за яким погашення цінного паперу є сукупність дій емітента щодо припинення обігу цінних паперів та їх анулювання відповідно до умов випуску.

[п.1.5 Інформаційного листа від 20.04.2001р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

139. Порушення сторонами договору законодавства про податки не є підставою для визнання його недійсним. Якщо податковим органом не подано доказів спрямованості укладеної угоди на вчинення порушення податкового законодавства, несплата податків (обов'язкових платежів) не є підставою для визнання угоди недійсною.

[п.13 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

140. Відповідно до пункту «а» статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 № 18-92 «Про акцизний збір» платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності, а також їх філії, відділення (інші відокремлені підрозділи) - виробники підакцизних товарів (послуг) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

141. Згідно з пунктом «а» статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 № 18-92 «Про акцизний збір» об'єктом оподаткування акцизним збором є обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи,

183

послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатою.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаним із застосуванням Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

142. Як свідчать матеріали судових справ, підприємства - виробники нафтопродуктів беруть участь як у процесі виробництва відповідної продукції, так і у процесі її реалізації шляхом відвантаження підприємству-замовнику або, за його вказівкою, кінцевому споживачеві із здійсненням відповідних розрахунків. У зв'язку з цим у вирішенні спорів, пов'язаних зі сплатою акцизного збору із оборотів з реалізації нафтопродуктів, слід у кожному конкретному випадку з'ясувати умови, на яких здійснювалась переробка і реалізація нафтопереробними підприємствами нафтопродуктів, виготовлених з давальницької сировини, у тому числі умови переходу права власності на нафтопродукти, розрахунків за реалізовані нафтопродукти тощо.

143.3 25 квітня 2001 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 22.03.2001 № 2324-ПІ, якому не надано зворотної сили. Отже, з моменту набрання чинності цим Законом у вирішенні спорів, пов'язаних зі сплатою акцизного збору із оборотів з реалізації нафтопродуктів, виготовлених нафтопереробними підприємствами з давальницької сировини, що відбулися після 24.04.2001 p., слід враховувати таке. Відповідно до Закону пункт «а» статті 2 Декрету викладено у новій редакції, за якою платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності, а також їх філії, відділення (інші відокремлені підрозділи) - виробники підакцизних товарів на митній території України, у тому числі з давальницької сировини по товарах (продукції), на які встановлено ставки акцизного збору у твердих сумах, а також замовники, за дорученням яких виготовляється продукція на давальницьких умовах по товарах, на які встановлено ставки акцизного збору у відсотках до обороту, які сплачують акцизний збір виробнику.

184

144. Водночас у новій редакції викладено пункт «а» статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р. № 18-92 «Про акцизний збір», згідно з якою об'єктом оподаткування є обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції), у тому числі з давальницької сировини, шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатою, а також обсяги відвантажених підакцизних товарів (продукції), виготовлених з давальницької сировини.

[Інформаційний лист від 23.04.2001 р. № 01-8/482 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір»].

145. Умовою відвантаження виробником (переробником) готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, його власнику або за його дорученням іншій особі є документальне підтвердження банківської установи про перерахування відповідної суми акцизного збору на розрахунковий рахунок виробника (переробника).

146. Законом України від 13.12.2001 р. «Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» статтю 1 Декрету доповнено абзацами, у яких наводиться визначення понять «давальницька сировина» і «давальницькі

умови».

147. Відповідно до гш. «д» п. 13 Інструкції про порядок обчислення і сплати податку на додану вартість отримані позивачем дотації з бюджету як відшкодування понесених ним збитків не можуть вважатися об'єктом оподаткування. Також згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» бюджетні дотації теж не підлягають оподаткуванню.

[Лист від 05.05.2001 р. № 02-8/5-341/734].

148. Операції із застосуванням векселів не підлягають оподаткуванню на підставі пп. 11.11 ст. 11 Закону України «Про

185

податок на додану вартість», оскільки передача позивачу векселя є оплатою третьою особою орендних платежів за дорученням фізичних осіб за безстрокове користування квартирами як їх постійного проживання і не може бути об'єктом оподаткування ПДВ.

[Лист від 05.05.2001р. № 02-8/5-341/734].

149. Згідно із підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» підставою для включення до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплаченої у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), є подання покупцем заяви до податкового органу лише у разі порушення продавцем порядку виписування податкової накладної на вимогу покупця. Право ж на складання податкових накладних відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у передбаченому Законом порядку. Отже, подання покупцем відповідної заяви у наведеному випадку не може бути підставою для включення суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

[п.2.3 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

150. За несвоєчасну сплату збору до Державного інноваційного фонду пеня не стягується.

[п.4 Листа від 11.06.2001 р. № 01-8/677 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

151. Рішення податкового органу про донарахування прибуткового податку визнано недійсним, оскільки суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, який придбав спеціальний торговий патент, звільняється від сплати прибуткового податку.

[п.5 Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

152. Дія Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» не поширюється на торговельну діяльність підприємств і організацій споживчої кооперації, тому

186

рішення податкового органу про застосування до підприємства фінансових санкцій за здійснення торговельної діяльності без патенту визнано недійсним.

[п.6 Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

153. Платник податку не припустився порушень податкового законодавства, оскільки отримані ним за договором позики кошти не включаються до валового доходу і не підлягають оподаткуванню податком на прибуток.

[п.7Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

154. Відповідно до статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 р. № 18-92 «Про акцизний збір» податковим агентом вважається уповноважений державний орган, що здійснює продаж підакцизних товарів, вилучених з вільного обігу або конфіскованих у випадках, передбачених законодавством. Статтею 6 Декрету передбачено, що податковий агент не є платником акцизного збору, але є особою, уповноваженою законодавством нараховувати, стягувати акцизний збір з його платників та вносити його до бюджету. Оскільки Законами України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» органам державної виконавчої служби таких повноважень не надано, вони не є податковими агентами у розумінні статті 1 Декрету.

[п.1.1 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

155. Відповідно до пункту 3.1 статті 3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку та суму амортизаційних відрахувань. Згідно з пунктом 4.1 статті 4 цього Закону валовий дохід - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній

187

(морській) економічній зоні, так і за її межами. Визначення терміну «доходи» містить пункт 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 р. № 87, відповідно до якого доходами є збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Власним капіталом згідно з названим Положенням є частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань. Статтею 374 Цивільного кодексу України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. У результаті отримання позики зобов'язання зростають на суму, що дорівнює сумі позики, тобто сума власного капіталу позичальника не зростає. Отже, сам факт отримання грошових коштів за договором позики не може свідчити про отримання доходу, оскільки таке джерело надходження коштів має своїм наслідком виникнення боргового зобов'язання.

[п.1.2 Листа від 29.08.2001 р. ЛС° 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

156. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 14 Закону України «Про систему оподаткування» збір до Державного інноваційного фонду належить до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів). Водночас законодавством не визначено періоди і строки сплати цього збору. Отже, вимоги щодо сплати платником податку пені за порушення строків сплати збору до Державного інноваційного фонду не можуть вважатися такими, що грунтуються на законі.

[п.1.3 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

157. Згідно з підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету,

188

визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду. Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 названого Закону у разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді встановлених законом фінансових санкцій, нарахованих на непідтверджену суму податкового кредиту. Водночас Закон України «Про податок на додану вартість» не ставить застосування фінансових санкцій у залежність від факту отримання платником податку суми бюджетного відшкодування.

[п.1.4 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

158. Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» органам державної податкової служби України надано право стягувати у безспірному порядку з суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України пеню за порушення ними строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним договором.

[п.1.5 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

159. Підставою для застосування органом державної податкової служби фінансових санкцій є сам факт порушення платником податку законодавства про оподаткування, незалежно від того, у результаті якої перевірки - основної чи додаткової - встановлено таке порушення.

[п.1.6 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

160. Відповідно до підпункту 1.3 пункту 1 Порядку складання декларації про прибуток підприємства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від

189

08.07.97 p. № 214, декларація про прибуток підприємств складається платниками податку. Підпунктом 1.4 пункту 1 цього Порядку встановлено, що у декларації не повинно бути ніяких підчисток, помарок, непомітних виправлень. Виправлення помилок у декларації проводиться з дотриманням Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 р. № 88. її То ж до органів державної податкової служби, то вони згідно із статтею 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» здійснюють контроль за додержанням законодавства про податки, інші платежі, проводять перевірки фактів приховування і заниження сум податків і інших платежів і забезпечують застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України за порушення податкового законодавства.

[п.1.7 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

161. Відповідно до підпункту 5.2.4 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до складу валових витрат включаються суми коштів, внесених до страхових резервів у порядку, передбаченому статтею 12 Закону. З підпункту 12.2.2 пункту 12.2 статті 12 Закону вбачається, що створення страхового резерву за рахунок збільшення валових витрат здійснюється банками самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами (іншими видами заборгованості), визнаними нестандартними за методикою, яка встановлюється Національним банком України. Відповідну методику визначено Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 р. № 279.

[п.1.8 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

162. Дія підпункту 7.3.6 пункту 7.3 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» поширюється на

190

будь-яку іноземну валюту або заборгованість в іноземній валюті, що перебуває на обліку платника податку на кінець звітного періоду.

[п.1.10 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

163. Відповідно до статті 6 Указу Президента України від 28.06.99 № 746/99 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником, зокрема, податку на прибуток підприємств. Отже, пункт 6.1 статті 6 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» застосовується до правовідносин, що виникли у звітному (податковому) кварталі після переходу платника єдиного податку на загальну систему оподаткування.

[п.1.11 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

164. Відповідно до пункту 1.3 статті 1 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» податковий борг (недоїмка) - це податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), узгоджене платником податків або встановлене судом, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов'язання. Податкове зобов'язання, згідно з пунктом 1.2 статті 1 названого Закону, - це зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України. Відповідно до підпункту 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» органами, уповноваженими здійснювати заходи з погашення податкового боргу (органами стягнення), є виключно податкові органи, а також державні виконавці у межах їх компетенції.

[п.1.12 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

191

165. Коригування нормативів відрахувань від прибуткового податку з громадян до бюджетів не віднесено до компетенції господарського суду.

[п.1.13 Листа від 29.08.2001 р № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

166. Статтею 36 Закону України «Про Державний бюджет на 2001 рік» передбачено, що положення статей 1, 6 та частин другої і третьої статті 35 цього Закону застосовуються при складанні, затвердженні і виконанні бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Відповідно до пункту 3 статті 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» складання і виконання районних І обласних бюджетів здійснюється відповідними державними адміністраціями згідно з цим Законом та законом про бюджетну систему.

[п.2 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

167. Обов'язок щодо сплати земельного податку у осіб, до яких перейшло право на будівлі чи споруди, виникає з моменту набуття цими особами названого права.

[п.2 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

168. Встановлена законом пільга за земельним податком поширюється на суб'єктів господарювання незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності

[п.З Оглядового листа від 16.11.2001р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

169. Відсутність обов'язкових реквізитів податкової накладної позбавляє покупця права на податковий кредит.

[п.1 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки»].

170. Операції з перевезення залізницею експортних вантажів між внутрішньою митницею і митницею на кордоні, тобто без перетину державного кордону України, підляга-

192

ють оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20 відсотків.

[п.2 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки»].

171. Операції з передачі основних фондів як внесків до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

[п.З Оглядового листа від 23.11.2001р. № 01-8/1271 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки»].

172. Відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, потребує письмового узгодження з податковим органом.

[п.4 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки»].

173. Наявність переплати податку не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від відповідальності за порушення законодавства про податки.

[п.5 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки»].

174. Платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є особи, у власності яких є такі засоби.

[п.6 Оглядового листа від 23.11.2001 р. № 01-8/1271 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки»].

175. Курсові різниці, що виникли в результаті перерахунку кредитних коштів в іноземній валюті у національну валюту України, обґрунтовано віднесено платником податку на прибуток до складу валових витрат.

[п.5 Оглядового листа від 27.11.2001р. № 01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням валютного законодавства»].

176. Відповідно до підпункту 18.1.1 пункту 18.1 статті 18 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі - Закон) списанню з платників податків підлягає податко-

193

вий борг (крім пені та штрафних санкцій), який виник станом на 31 грудня 1999 року і не сплачений на день набрання чинності цією статтею (21.02.2001 p.). Згідно із підпунктом 18.1.2 пункту 18.1 статті 18 Закону податковий борг, який виник у період з 1 січня 2000 року до 1 січня 2001 року і не сплачений на день набрання чинності цією статтею, може бути за бажанням платника податку розстрочений на певних умовах. Перелік податків і зборів (обов'язкових платежів), на які поширюється списання та розстрочення заборгованості згідно зі статтею 18 Закону, визначено у статтях 14 та 15 Закону України «Про систему оподаткування», і він є вичерпним. Станом на 31 грудня 1999 року відрахування на дорожні роботи мали статус обов'язкових неподаткових платежів і у перелік податків і зборів (обов'язкових платежів), про які йдеться у статті 18 Закону, не входили. З огляду на викладене застосування до заборгованості з відрахувань на дорожні роботи норм Закону є безпідставним. Заборгованість з відрахувань на дорожні роботи підлягає списанню або реструктуризації тільки у випадках, передбачених законодавством, а саме: відповідно до Закону України «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії», Закону України «Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків - підприємств тракторобудування та комбайнобудування», Закону України «Про списання заборгованості відкритого акціонерного товариства «АвтоЗАЗ», Закону України «Про списання податкової заборгованості підприємств водного транспорту, що виникла у зв'язку з обмеженням судноплавства по Дунаю», Закону України «Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств легкої та деревообробної промисловості Чернівецької області».

[Інформаційний лист від 25.01.2002 р. № 01-8/95 «Про деякі питання, пов'язані зі списанням та розстроченням заборгованості з відрахувань на дорожні роботи»].

177. За змістом статей 3, 5 та 6 Закону України «Про податок на додану вартість» операції з продажу майна банкрута відносяться до об'єкта оподаткування і оподатковуються за ставкою 20 відсотків. Отже, у разі проведення операцій з продажу майна банкрута ліквідатор є платником податку на дода-

194

ну вартість у порядку, передбаченому Законом України «Про податок на додану вартість».

[п 2 Інформаційного листа від 12.02.2002 р. № 01-8/141 «Про деякі питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»].

178. Відповідно до статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею. Вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) задовольняються у третю чергу. Отже, податок на додану вартість за операціями з продажу майна банкрута повинен сплачуватись до бюджету лише після задоволення вимог кредиторів першої та другої черг, визначених статтею 31 Закону, а не у строк, встановлений підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

[п.З Інформаційного листа від 12.02.2002р. № 01-8/141 «Про деякг питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»].

179. Відповідно до частини 14 статті 21 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» розрахунки з кредиторами у процедурі санації проводяться боржником відповідно до реєстру вимог кредиторів, починаючи з дня затвердження господарським судом звіту керуючого санацією у порядку черговості, передбаченому статтею 31 цього Закону. Отже, у разі продажу майна боржника у процедурі санації сплата сум податку на додану вартість за цими операціями провадиться до бюджету лише після задоволення вимог кредиторів першої та другої черг.

[п.4 Інформаційного листа від 12.02.2002р. № 01-8/141 «Про деякі питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»].

180. Що слід вважати «недоплатою» у розумінні підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». З огляду на приписи підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 названого Закону недоплатою у розумінні цього підпункту є сума податкового зобов'язання, яку контролюючий орган донараховує самостійно. Слід враховувати, що штрафні санкції застосовуються у розмірі п'яти відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, встановлених для сплати податку, збору (обов'язкового платежу), почина-

195

ючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання платником податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше двадцяти п'яти відсотків названої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Наявність переплати податку не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від відповідальності за порушення законодавства про податки, оскільки закон пов'язує застосування штрафних санкцій до платника податку з виявленням факту порушення законодавства про податки. Штрафні санкції не застосовуються у разі, коли платник податку до початку перевірки органом державної податкової служби самостійно виявив порушення в обчисленні податку, письмово повідомив про це податковий орган і здійснив відповідні розрахунки з бюджетом.

[п.2.2 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

181. Згідно з абзацом четвертим пункту 1 статті 2 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» (у редакції Закону України від 17.02.2000 № 1461-ІП) фактичні витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до пунктів «б» - «з» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», є об'єктом оподаткування за ставкою 100 відсотків. Отже, у разі несплати такого збору у встановлений строк відповідні кошти є податковим боргом (недоїмкою), здійснювати заходи з погашення якого згідно з підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» мають право лише податкові органи. Що ж до права органів Пенсійного фонду звертатися до господарського суду з позовами про стягнення заборгованості за названими витратами, яка виникла до набрання чинності Законом України від 17.02.2000 № 1461-ІП, тобто до 15.03.2000, коли такі витрати не мали статусу об'єкта оподаткування, то відповідне питання повинно вирішуватись з урахуванням приписів частини другої статті 1 ГПК.

[п.2.4 Інформаційного листа від 13.02.2002 р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

196

182. Відповідно до підпункту 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках, є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 цієї статті визначено, що податкова накладна повинна містити, зокрема, порядковий номер і місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість. Відсутність цих реквізитів позбавляє покупця права на включення до податкового кредиту витрат зі сплати податку на додану вартість на підставі такої накладної, оскільки вона не відповідає вимогам Закону. Водночас слід мати на увазі, що згідно з підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону у разі порушення продавцем порядку виписування податкової накладної покупець має право звернутися до кінця поточного податкового періоду з відповідною заявою до податкового органу за своїм місцезнаходженням. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують придбання товарів (робіт, послуг). Своєчасно подана заява є підставою для включення до податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачену у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг).

[п. 11нформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

183. Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку на додану вартість та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у передбаченому Законом порядку. Отже, податкові накладні, що видані не зареєстрованою у податковому органі особою, не надають покупцеві права віднести відповідні суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

[п.2 Інформаційного листа від 14.02.2002 p. Ns 01 -8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

184. Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по

197

сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у цьому підпункті документами, платник податку несе відповідальність у вигляді встановлених законодавством фінансових санкцій, нарахованих на цю суму податкового кредиту. Включення до податкової декларації суми податку на додану вартість, яка підлягає відшкодуванню з бюджету, без належного підтвердження є завищенням такого відшкодування і відповідно заниженням податкового зобов'язання платника податку. Оскільки у таких випадках відповідно до підпункту «б» підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» податковий орган самостійно визначає суму податкового зобов'язання, до платника податку застосовуються штрафні санкції, передбачені підпунктом 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 цього Закону.

[п.З Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

185. Стаття 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначає порядок обчислення і сплати податку на додану вартість, і підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 цієї статті встановлено, що суми податку, які підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-яким продажем товарів протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду. Відповідно до підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону у разі коли за результатами звітного періоду сума податку на додану вартість, визначена згідно з підпунктом 7.7.1 цієї статті, має від'ємне значення, така сума підлягає відшкодуванню платнику податку з Державного бюджету України протягом місяця, наступного після подачі декларації. Підставою для отримання відшко-

198

дування є дані тільки податкової декларації за звітний період. Згідно з пунктом 3.4 Порядку заповнення та подання податкової декларації по податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від

30.05.97 р. № 166 (у редакції наказу Державної податкової адміністрації України від 18.04.2001 р. № 170), платник податку самостійно обчислює суму податкового зобов'язання, яку зазначає у декларації. Дані, наведені у декларації, мають відповідати даним бухгалтерського обліку платника та даним книг податкового обліку. Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи державної податкової служби здійснюють, зокрема, перевірку бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій. Згідно з наказом Державної податкової адміністрації України від

25.03.98 р. № 139 «Про посилення контролю за проведенням установленого порядку відшкодування податку на додану вартість» відшкодування податку на додану вартість у сумі більше 10000 гривень проводиться після документальної перевірки платника та зустрічних перевірок його основних постачальників, за наявності дозволу на відшкодування вищестоящого податкового органу. З огляду на викладене, обов'язковість проведення зустрічних перевірок визначається податковими органами самостійно. Проте призначення податковим органом проведення такої перевірки не може подовжити визначений Законом місячний термін відшкодування з Державного бюджету України податку на додану вартість (з цього приводу див. пункт 4 оглядового листа Вищого арбітражного суду України від 07.02.2000 № 01-8/48).

[п.4 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

186. Згідно з абзацом першим підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» у разі коли за результатами звітного періоду сума, визначена згідно з підпунктом 7.7.1 цієї статті, має від'ємне значення, така сума підлягає відшкодуванню платнику податку з Державного бюджету України протягом місяця, наступного після подачі декларації. Отже, за загальним правилом перебіг строку відшкодування податку на додану вартість розпочинається з

199

першого числа місяця, наступного після подачі платником податку декларації, відповідно до вимог підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Слід мати на увазі, що згідно з абзацом шостим підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону для підприємств гірничо-металургійного комплексу, які брали участь в економічному експерименті, що проводився з 1 липня 1999 року до 1 січня 2002 року, у разі коли за результатами звітного періоду сума податку на додану вартість, визначена як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань та сумою податкового кредиту за будь-якими операціями з купівлі-продажу товарів (робіт, послуг), мала від'ємне значення, така сума підлягала відшкодуванню з Державного бюджету України платнику податку протягом місяця, що наступав після подання податкової декларації. Таким чином, для підприємств гірничо-металургійного комплексу, що були включені до Переліку підприємств, які брали участь в економічному експерименті, затвердженому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань промислової політики, перебіг строку відшкодування податку на додану вартість за податковими періодами з 1 липня 1999 року до 1 січня 2002 року розпочинався з дня, наступного після подання декларації платником податку.

[п.5 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

187. Відповідно до підпункту 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» суми, що не відшкодовані платнику податку протягом місяця, наступного після подачі декларації, вважаються бюджетною заборгованістю. На суму бюджетної заборгованості нараховуються проценти на рівні 120 відсотків від облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент її виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення. Порядок відшкодування податку на додану вартість затверджено наказом Державної податкової адміністрації України та Головного управління Державного казначейства України від 02.07.97 р. № 209/72 (у редакції наказу Державної податкової адміністрації України та Державного

200

казначейства України від 21.05.2001 № 200/86). Відповідно до пунктів 6.3 - 6.5 цього Порядку податкові органи в особовому рахунку платника податку за прострочення терміну відшкодування податку на додану вартість нараховують проценти (на рівні 120 відсотків річних від облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент її виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення), які за заявою платника податку можуть бути перераховані на його розрахунковий рахунок або направлені на погашення податкового зобов'язання з податку на додану вартість. Затверджена названим Порядком форма висновку про суми відшкодування податку на додану вартість містить вказівки про відшкодування з бюджету загальної суми відшкодування, у тому числі процентів за несвоєчасне відшкодування податку на додану вартість.

[п.6 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

188. Згідно з підпунктом 7.7.3 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» платник податку має право у будь-який момент після виникнення бюджетної заборгованості звернутися до суду з позовом про стягнення коштів бюджету. Отже, за змістом цієї норми Закону платник податків не позбавлений права звертатися до суду з позовами про стягнення відсотків за бюджетною заборгованістю у зв'язку з несвоєчасним відшкодуванням суми податку на додану вартість. Закон не передбачає можливості стягнення бюджетної заборгованості з урахуванням індексу інфляції. Що ж до цивільно-правових норм, то згідно із статтею 2 Цивільного кодексу України вони не застосовуються до податкових і бюджетних відносин. Водночас слід мати на увазі, що відповідно до частини третьої статті 13 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету.

[п.7 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

189. Відповідно до вимог підпункту 3.2.8 пункту 3.2 статті З Закону України «Про податок на додану вартість» не є

201

об'єктом оподаткування податком на додану вартість операції з передачі основних фондів як внеску до статутного фонду юридичної особи для формування її цілісного майнового комплексу в обмін на її корпоративні права, у тому числі при ввезенні основних фондів на митну територію України (крім підакцизних товарів). Відповідно до пункту 3 статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» підприємством з іноземними інвестиціями є підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Статтею 3 названого Закону передбачено можливість здійснення іноземних інвестицій у формі часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств. Згідно із статтею 13 Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Отже, якщо іноземним інвестором внесено іноземну інвестицію в обсязі статутного фонду підприємства, така операція з передачі основних фондів як внесків до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

[п.9 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

190. Відповідно до пункту 1.19 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» бартер (товарний обмін) є господарською операцією, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг). За змістом статті 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків. Згідно зі статтею 21 цього Закону вексель - це цінний папір,

202

який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Відповідно до пункту 13 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29.03.2001 № 135, у здійсненні розрахунків може застосовуватись, зокрема, вексельна форма останніх. З огляду на викладене, операція з передачі споживачем векселя за спожиту електроенергію (тобто коли вексель є розрахунковим документом, а не товаром) не є бартерною і не оподатковується податком на додану вартість.

[п.10 Інформаційного листа від 14.02.2002р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

191. Згідно з приписами статті 3 Указу Президента України від 03.07.98 № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (у редакції Указу Президента України від 28.06.99 р. № 746/99) суб'єкт підприємницької діяльності не є платником податку на додану вартість, якщо ним прийнято рішення сплачувати єдиний податок за ставкою 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору. Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку на додану вартість та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 Закону. Суб'єкти підприємницької діяльності, що перейшли на спрощену систему оподаткування, яка не передбачає сплати податку або передбачає його сплату в іншому, ніж визначено Законом, порядку, втрачають право на нарахування податку, податковий кредит та складання податкової накладної, а також на отримання відшкодування за податковий період, в якому відбувся такий перехід. Це правило поширюється також на підприємства з іноземними інвестиціями, звільнені від сплати податку.

[п.11 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

203

192. Відповідно до статті 3 Указу Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (у редакції Указу Президента України від 28.06.99 № 746/99) суб'єкт підприємницької діяльності не є платником податку на додану вартість, якщо ним прийнято рішення сплачувати єдиний податок за ставкою 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору. Отже, Указ передбачає звільнення суб'єктів малого підприємництва від сплати податку на додану вартість лише з операцій, пов'язаних з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), тому податок на додану вартість з операцій щодо ввезення (пересилання) товарів на митну територію України сплачується такими суб'єктами підприємницької діяльності на загальних підставах відповідно до чинного законодавства.

[п. 12 Інформаційного листа від 14.02.2002 р. № 01-8/157 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про податок на додану вартість»].

8. ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

1. Відповідно до статті 11 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» Антимонопольний комітет України має право давати підприємцям обов'язкові для виконання розпорядження про припинення порушень антимонополь-ного законодавства та про відновлення початкового стану, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення неправомірних угод між підприємцями.

[п.1 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

2. Антимонопольному комітету України надане також право давати органам управління обов'язкові для виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству.

3. Антимонопольний комітет України утворює територіальні управління, повноваження яких визначаються цим Комітетом у межах його компетенції (стаття 9 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»). Отже, Антимонопольний комітет України має право делегувати свої права щодо дачі підприємцям та органам управління обов'язкових для виконання розпоряджень, передбачених абзацами 3 та 4 статті 11 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

4. Розпорядження Антимонопольного комітету України і його територіальних управлінь підлягають виконанню у передбачені цими розпорядженнями строки (стаття 25 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»). Якщо підприємець

205

ухиляється від виконання такого розпорядження, Антимоно-польний комітет України або його територіальне управління, яке має відповідне повноваження Комітету і статус юридичної особи, має право на загальних підставах звернутися до арбітражного суду з позовом про примусове усунення порушень антимо-нопольного законодавства.

[п.2 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

5. Антимонопольному комітету України або його територіальному управлінню надане право звернення до арбітражного суду з позовами тільки до підприємця, а не до органу управління, який не виконує їх розпорядження про скасування або зміну прийнятих ним неправомірних актів, про припинення порушень і укладених ним угод, що суперечать антимоно-польному законодавству (абзац 8 статті 11 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»).

[п2 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

6. У разі порушення суб'єктом підприємницької діяльності - юридичною особою статей 4, 5 і 7 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» незаконно одержаний ним прибуток підлягає стягненню до державного бюджету. Відповідно до статей 11 та 21 Закону таке стягнення здійснює арбітражний суд за позовом Антимонопольного комітету України або його територіального управління.

[п.З Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

1. У випадках, передбачених статтею 19 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», Антимо-нопольний комітет України або його територіальне управління, якому надані такі повноваження, приймають розпорядження про накладання на підприємців штрафів (абз. 7 ст. 11 Закону). З дня одержання такого розпорядження підприємці

206

зобов'язані у 30-денний строк сплатити накладений на них штраф, а у разі відмови від сплати штрафу його стягують у безспірному порядку (стаття 25 Закону). Таким чином, позови про стягнення штрафів, встановлених статтею 19 Закону, не підлягають вирішенню арбітражним судом.

[п.4 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 •«Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

8. Відповідно до статті 24 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» у випадках незгоди з розпорядженням Антимонопольного комітету України і його територіальних управлінь, підприємці, органи влади і управління та інші заінтересовані особи мають право звернутися до арбітражного суду із заявою про скасування чи зміну повністю або частково розпорядження Антимонопольного комітету України і його територіальних управлінь. Оскільки цією статтею Закону не зроблено винятку щодо розпорядження про накладання штрафів, встановлених статтею 19 Закону, підприємці мають право звернутися до арбітражного суду із заявою про скасування чи зміну такого розпорядження в порядку, передбаченому Арбітражним процесуальним кодексом України.

[п.5 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

9. Неправомірні розпорядження Антимонопольного комітету України або його територіальних управлінь можуть заподіяти збитки. Такі збитки відшкодовуються за рахунок державного бюджету незалежно від вини конкретних посадових осіб Антимонопольного комітету України і його територіальних управлінь (пункт 3 статті 24 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»).

[п.6 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

207

10. Антимонопольним комітетом у судовому порядку також відшкодовуються в повному обсязі збитки, заподіяні розголошенням відомостей, що становлять комерційну таємницю (абз. 4 ст. 13 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»). У випадку відхилення претензії про відшкодування заподіяних збитків заінтересована особа має право на загальних підставах звернутися до арбітражного суду з відповідним позовом до Антимонопольного комітету України або його територіального управління.

1. Зловживання монопольним становищем та недобросовісна конкуренція (статті 4 та 7 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності») можуть заподіяти збитки іншим господарюючим суб'єктам. Такі збитки підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб відповідно до норм цивільного законодавства України, тобто глави 40 Цивільного кодексу України (стаття 22 Закону).

(п.7 Роз'яснення від 18.05.92 р. № 01-8/585-1 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»].

8. Чинне законодавство України, зокрема, пункт 1 статті 3 і пункт 1 статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та частина перша статті 4 Закону України «Про господарські товариства» передбачають необхідність погодження у ряді випадків рішень про створення, реорганізацію суб'єктів підприємницької діяльності з Антимонопольним комітетом України. Такі випадки передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 1994 року № 765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків», а щодо господарських товариств - Положенням про холдінгові компанії, що створюються у процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 року № 224.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

208

9. Рішення про створення об'єднання потребує згоди Анти-монопольного комітету України в усіх випадках. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними актами Антимонопольного комітету України.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

10. У разі відмови Антимонопольного комітету України у наданні згоди на створення, реорганізацію суб'єкта підприємницької діяльності засновник останнього, який є юридичною особою, вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпорядження) Антимонопольного комітету України.

[п.З Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

11. За відсутності згоди Антимонопольного комітету України чи його органу на створення, реорганізацію чи ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до Положення про контроль за економічною концентрацією, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.05.98 р. № 134-р (у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 18.02.2000 № 31-р), акт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або рішення про його реорганізацію чи ліквідацію повинне визнаватися недійсним.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

12. Згідно з пунктом 3 статті 25 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (в редакції Закону України від 18.11.97) у разі відмови підприємця від сплати штрафу та пені стягнення проводиться за рішенням суду (арбітражного суду) за позовом Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення. Що ж до розподілу коштів, стягнутих'до Державного бюджету та цільового позабюджетного фонду розвитку та захисту конкуренції, то він повинен здійснюватись не арбітражним судом, а антимо-нопольними органами відповідно до вимог названого Закону,

14 2-304

209

а також постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.94 № 264 та інших підзаконних актів.

[п. 12 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Визнання недійсними рішень Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень і скасування постанов цих органів тягнуть за собою аналогічні наслідки. У разі пропуску заявником з поважних причин тридцятиденного строку, встановленого статтею 24 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» для звернення до арбітражного суду з заявою про скасування чи зміну повністю або частково рішення названих органів, арбітражний суд вправі поновити цей строк, як і будь-який інший процесуальний строк.

[п.5 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

13. Стаття 19 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» не ставить обов'язок суб'єкта підприємницької діяльності сплатити штраф за порушення антимонопольного законодавства у залежність від фінансового стану платника. Стаття 205 Цивільного кодексу України надає суду право зменшувати розмір неустойки (пені, штрафу) лише у випадках порушення суб'єктом підприємницької діяльності зобов'язань за цивільно-правовими угодами. Тому арбітражному суду слід керуватись вимогами антимонопольного законодавства.

[п.6 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

14. Відповідно до статті 31 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» систему державної санітарно-епідеміологічної служби становлять, зокрема, органи, установи і заклади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров'я України. Пунктом 4 Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.99 № 1109, обласні санітарно-епідеміологічні станції віднесено до системи державної санітарно-епідеміологічної служби. На

210

установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби системи Міністерства охорони здоров'я України покладаються функції спеціально уповноважених відповідних адміністративно-територіальних, транспортних та об'єктових органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду. Отже, обласні санітарно-епідеміологічні станції можуть бути суб'єктами відповідальності, передбаченої статтею 6 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

[п.3Листа від30.12.99р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

15. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 %.

[п.7 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

16. Укладення угоди, що призвела до встановлення монопольних тарифів на оплату послуг щодо реєстрації прав власності на іменні цінні папери акціонерних товариств, визнано антиконкурентними узгодженими діями, відповідальність за вчинення яких передбачена Законом України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

[п.3.1 Оглядового листа від 04.12.2000 р. № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

17. Несвоєчасне подання суб'єктом господарювання на вимогу державного уповноваженого Антимонопольного комітету України передбаченої законом інформації є порушенням антимонопольного законодавства і тягне за собою застосування штрафних санкцій.

[п.1 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Антимонопольного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

18. Передбачений частиною першою статті 303 Кодексу України про адміністративні правопорушення тримісячний строк не підлягає застосуванню до правовідносин, пов'яза-

W'2-зм 211

них зі стягненням штрафних санкцій з суб'єктів господарювання - юридичних осіб за порушення ними антимонополь-ного законодавства.

[п.2 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

19. Суб'єкт господарювання, частка якого на ринку відповідного товару перевищує 35 відсотків, визнається таким, що займає монопольне становище.

[п.З Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

20. Нав'язування суб'єктом господарювання - монополістом таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне становище, а також його часткова або повна відмова від надання послуг за відсутності альтернативних можливостей, що призводить до створення дефіциту на ринку, розглядаються як зловживання монопольним становищем.

[п.4 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

21. Факт нав'язування суб'єктом господарювання товару, не потрібного контрагенту, повинен бути доведений антимо-нопольним органом.

[п.5 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

22. Група суб'єктів господарювання, хоча б один з яких здійснює контроль над іншими, вважається єдиним суб'єктом господарювання, який визнається таким, що займає монопольне становище у разі, якщо його частка на ринку відповідного товару перевищує 35 відсотків.

[п.6 Оглядового листа від 17.04.2001 р. № 01-8/459 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Антимонополь-ного комітету України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

212

9. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1. Частина друга статті 205 Цивільного кодексу України не вміщує посилання на майновий стан сторін як на підставу зменшення розміру неустойки, що підлягає стягненню зі сторони, винної у порушенні зобов'язань.

[п.3.9.2 Роз'яснення від 25.02.92р. № 01-6/244 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України»].

1. За невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником він на вимогу кредитора зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки, а також сплатити встановлену законом або договором неустойку (штраф, пеню).

[п.1 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

3. Майнова відповідальність відповідно до статті 209 Цивільного кодексу України покладається на боржника лише при наявності його вини у невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язання, крім випадків, коли чинним законодавством або договором прямо передбачена відповідальність незалежно від вини. Вирішуючи спори, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, арбітражні суди повинні послідовно застосовувати принцип вини.

[п.2 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

4. Оскільки відповідно до статті 209 Цивільного кодексу України відсутність вини доводиться стороною, яка порушила зобов'язання, арбітражні суди повинні виходити з того, що відповідач у випадку невизнання позову з мотиву відсутності вини зобов'язаний довести свої заперечення. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, арбітражний суд зобов'язаний витребувати від сторін, інших підприємств, установ і організацій, незалежно від їх участі у справі, документи і матеріали, які необхідні для правильного вирішення спору.

[п.З Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

5. У разі визнання арбітражним судом недоведеним факту невиконання або неналежного виконання зобов'язання відповідач звільняється від майнової відповідальності не на підставі

213

статті 209 Цивільного кодексу України, а тому, що позивач не довів факт порушення боржником зобов'язання. Відповідач звільняється від відповідальності на підставі статті 209 Цивільного кодексу України тільки тоді, коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання мало місце, але він довів відсутність у цьому своєї вини.

[п.4 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

6. Чинне законодавство надає арбітражному суду право зменшувати розмір відповідальності боржника якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін, або кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, а також не вжив заходів до їх зменшення (стаття 211 Цивільного кодексу України). Крім того, відповідно до статті 205 Цивільного кодексу України і пункту 3 статті 83 Арбітражного процесуального кодексу України арбітражний суд має право у виняткових випадках зменшувати розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню з сторони, що порушила зобов'язання. Таким чином, стаття 209 Цивільного кодексу України не наділяє арбітражний суд правом зменшення розміру відповідальності боржника, а стаття 205 Цивільного кодексу України і пункт 3 статті 83 Арбітражного процесуального кодексу України не є підставами для зменшення розміру збитків, що завдані неналежним виконанням зобов'язання.

[п.5 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

7. Вирішуючи питання про відшкодування боржником збитків, завданих невиконанням зобов'язання, арбітражний суд повинен враховувати причинний зв'язок між фактом невиконання або неналежного виконання зобов'язання і розміром завданих цим збитків.

[п.6 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

8. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін (принцип змішаної відповідальності), необхідно враховувати ступінь вини кожної із сторін.

[п.6 Роз'яснення від 20.05.92 р. № 01-8/598 «Про застосування статті 209 Цивільного кодексу України»].

214

9. Якщо в договорі відсутня умова про строк попередньої оплати продукції, то у цьому випадку зобов'язання щодо здійснення попередньої оплати не визначене строком його виконання. У такому випадку сторони повинні керуватись статтею 165 Цивільного кодексу України, тобто покупець повинен виконати своє зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги поставщика здійснити попередню оплату продукції, яка підлягає поставці.

[п.8Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

10. При вирішенні питання про стягнення збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, арбітражний суд повинен дослідити, чи вживались позивачем заходи щодо зменшення розміру збитків.

[п.1 Листа від 17.06.93 р. № 01-8/683 «Про окремі недоліки у вирішенні господарських спорів»].

11. Відповідно до статті 197 Цивільного кодексу України уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону або договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. До набувача вимоги переходять права, що забезпечують виконання зобов'язання. Виходячи з цього, кредитор не має права залишити за собою основні вимоги за зобов'язанням і уступити іншій особі тільки права, що забезпечують його виконання, наприклад, стягнення неустойки за недопоставку продукції або штрафу за прострочку повернення засобів упаковки багаторазового використання.

[п. 1 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги І переводу боргу»].

12. Як випливає із статті 197 Цивільного кодексу України, у разі уступки кредитором основної вимоги за зобов'язанням до набувача автоматично переходять права, що забезпечують його виконання. Отже, якщо кредитор уступає іншій особі основні вимоги, угода про таку уступку не вимагає окремої умови про уступку права на вжиття до боржника заходів, що забезпечують виконання зобов'язання (неустойка, штраф, пеня).

[п.1 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

215

13. Для вирішення питання щодо правомірності дій кредитора перш за все необхідно з'ясувати, чи не суперечить уступ-ка вимоги іншій особі закону (нормативному акту), що регулює конкретні взаємовідносини. Так, статтею 133 Статуту залізниць України і статтею 163 Статуту автомобільного транспорту України передбачений вичерпний перелік осіб, яким кредитор має право уступити свої вимоги щодо перевізника. Таким чином, переуступку такого права іншим особам слід визнати протиправною.

[п.2 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

14. Чинне законодавство не вимагає згоди боржника на ус-тупку кредитором вимоги іншій особі. Про уступку вимоги кредитор зобов'язаний повідомити боржника і якщо він цього не зробив, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається виконанням належному кредиторові (стаття 199 Цивільного кодексу України).

[п.З Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

15. Відповідно до статті 42 Цивільного кодексу України угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі. Як правило, угоди між господарюючими суб'єктами - юридичними особами повинні укладатись у письмовій формі (стаття 44 Цивільного кодексу України). Уступка кредитором вимоги іншій особі також є угодою і тому, якщо угода між первісним кредитором і боржником укладена у письмовій формі, угода про уступку вимоги теж повинна бути вчинена в простій письмовій формі (стаття 202 Цивільного кодексу України).

[п.4 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

16. Законодавство зобов'язує кредитора повідомити боржника про уступку вимоги і при цьому не вимагає надіслання останньому угоди між первісним кредитором та іншою особою про уступку вимоги. Однак, якщо новий кредитор звертається з претензією та позовом до боржника, він повинен подати докази про те, що саме йому первісний кредитор уступив вимогу. Таким доказом є письмова угода між ним та первісним кредитором про уступку вимоги. Але з цього правила можуть бути виключення. Так, відповідно до статті 43 і пункту 1 статті 44

216

Цивільного кодексу України, угоди, у тому числі між юридичними особами, можуть укладатись й усно, якщо вони виконуються під час їх укладання. Наприклад, договір купівлі-прода-жу. Щодо таких угод стаття 202 Цивільного кодексу України не вимагає укладання письмової угоди про уступку вимоги. Отже, в даному разі доказом уступки вимоги є повідомлення боржника первісним кредитором про уступку вимоги іншій особі.

[п.4 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

17. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання, що виникло з договору, може бути покладене в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя особа зв'язана з однією з сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. Покладання виконання зобов'язання на третю особу не вимагає згоди іншої сторони. У цьому випадку зобов'язання між сторонами за договором -кредитором та боржником - залишається не зміненим. Щодо переводу боргу на іншу особу, то згідно зі статтею 201 Цивільного кодексу України таке право надане тільки боржнику й лише за згодою кредитора. Якщо кредитор не дає згоди на перевід боргу іншій особі, то боржник не має права на перевід боргу, оскільки це б означало односторонню зміну умов договору (стаття 162 Цивільного кодексу України). У разі згоди кредитора на перевід боргу іншій особі між первісним і новим боржником укладається угода в простій письмовій формі (стаття 202 Цивільного кодексу України), і новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора всі заперечення, засновані на відносинах між кредитором і первісним боржником.

[п.5 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

18. Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з угод або внаслідок заподіяння шкоди.

[п.1 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

217

19. Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, господарський суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. При цьому господарському суду слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (стаття 203 Цивільного кодексу України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 Цивільного кодексу України). Тому помилковими є рішення окремих господарських судів, які при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань, посилаються на статтю 440 Цивільного кодексу України.

20. Необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 Цивільного кодексу України.

21. Розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (стаття 206 Цивільного кодексу України).

[п.2 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

22. Збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодувати контрагент за договором.

23. У випадку невиконання договору чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента (стаття 209 Цивільного кодексу України).

218

24. У випадках порушення зобов'язання за договором цивільне законодавство (стаття 209 Цивільного кодексу України) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже, позивач не повинен доказувати наявність вини відповідача у заподіянні шкоди.

[п.6 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкодш-].

25. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватись згідно із законом чи договором неустойкою (штрафом, пенею). Отже, майнова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання, тобто зобов'язання, в силу якого боржник зобов'язаний сплатити певну грошову суму за будь-якою цивільно-правовою угодою, настає відповідно до закону чи договору у вигляді неустойки (штрафу, пені). Крім того, згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний відшкодувати кредитору завдані цим збитки.

[п.1 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

26. Моментом виконання грошового зобов'язання є дата списання коштів з рахунку платника.

27. З дати набрання чинності Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (далі - Закон), тобто з 14 січня 1997 року, розмір пені за прострочку платежу повинен встановлюватися за згодою сторін, тобто в договорі (стаття 1 Закону), а угодою про проведення касово-розрахункових операцій повинен встановлюватися розмір пені, яка сплачується банком на користь одержувача коштів у разі затримки їх зарахування на рахунок клієнта (стаття 2 Закону).

[п.2 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

28. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями

219

1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені меншого ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами законодавства.

[п.2.1 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

29. Конкретний розмір пені, що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України «Про зв'язок». Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.

[п.2.1 Роз'яснення від 29.04.94р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

30. Відповідно до статті 4 Закону пеня, яка нарахована та не сплачена на день набрання ним чинності, може бути за згодою сторін перерахована одержувачу коштів. За відсутності такої згоди та відмови у перерахуванні відповідних коштів, спори про стягнення пені, нарахованої до 14 січня 1997 року, підлягають вирішенню на загальних підставах. При цьому загальна сума пені не може бути обмежена встановленим статтею 4 Закону розміром подвійної облікової ставки Національного банку України, оскільки Закон не має зворотної сили і повинен застосовуватись лише до тих правовідносин, які склалися після 14 січня 1997 року.

[п.2.2 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

31. Статтею 2 Закону встановлено відповідальність банку лише за затримку зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта. Якщо банк платника не виконав зобов'язання щодо списання коштів у день надходження платіжних документів, то відповідальність банку, як і розмір такої відповідальності передбачені Постановою Верховної Ради України від 25 червня 1993 року «Про норматив обігу платіжних

220

документів в Україні» (в редакції Постанови Верховної Ради України від 23 січня 1997 року № 25/97-ВР).

[п.2.3 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

32. Оскільки пеня як один із видів неустойки є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання, встановлена чинним законодавством або договором майнова відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань повинна застосовуватись до несправних платників тільки по відповідних зобов'язаннях за укладеними договорами. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі статтею 154 Цивільного кодексу України договір, який повинен бути укладений у письмовій формі, може укладатись як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка ЇЇ надсилає.

[п.З Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

33. Якщо у договорі не визначений строк, протягом якого повинно бути виконано грошове зобов'язання, арбітражним судам необхідно виходити з вимог статті 165 Цивільного кодексу України, згідно з якою кредитор вправі вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання у будь-який час. При цьому боржник повинен виконати таке зобов'язання у семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором. Таким днем слід вважати дату одержання вимоги боржником. Оскільки названою статтею не визначена форма пред'явлення вимоги кредитором, останній може здійснити своє право як шляхом надіслання платіжної вимоги-доручення, так і шляхом звернення до боржника з листом, телеграмою тощо.

[п.4 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

34. Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Виходячи з цього, пеня, встановлена чинним законодавством або договором, підлягає сплаті за весь період часу,

221

протягом якого не виконано грошове зобов'язання з урахуванням 6-місячного строку позовної давності. При цьому визнання боржником претензії кредитора про оплату продукції (товарів), робіт чи послуг без перерахування заборгованості не може бути підставою для припинення нарахування пені за прострочку платежу.

[п.5 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

35. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України у разі покладення виконання зобов'язання на третю особу відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець. Такі норми, наприклад, встановлені пунктом 66 Положення про поставки продукції та пунктом 57 Положення про поставки товарів і тому відповідальність за несвоєчасну оплату продукції (товарів) несуть як покупець за договором, так і платник, але за всіх обставин для стягнення пені за прострочку платежу з одержувача (платника) необхідні договірні відносини як між постачальником і покупцем, так і між останнім та одержувачем.

[п.6 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

36. При вирішенні питання про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань арбітражні суди повинні враховувати, що чинним законодавством (наприклад, Указом Президента України від 28 жовтня 1993 року «Про державний контракт і державне замовлення на 1994 рік») або договором для розрахунків за продукцію (товари), роботи та послуги може бути встановлена попередня оплата.

[п.8 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

37. Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кожний день прострочки і в межах 6-місячного строку позовної давності, необхідно відрізняти від відсотків за користування чужими коштами, що є платою саме за користування чужими

222

коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Стягнення цих відсотків передбачено, зокрема, пунктом 67 Положення про поставки продукції та пунктом 58 Положення про поставки товарів (при повторній оплаті однієї і тієї ж продукції (товарів), неправильному застосуванні цін тощо).

[п.9 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

38. Якщо платник необгрунтоване відмовився від оплати продукції (товарів), робіт (послуг) і згідно із законом чи договором зобов'язаний сплатити за це штраф (пункт 66 Положення про поставки продукції та пункт 57 Положення про поставки товарів), то пеня підлягає стягненню незалежно від сплати штрафу за ухилення від оплати.

[п.10 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

39. Статтею 3 Угоди держав - учасниць СНД від 15 травня 1992 року про заходи по забезпеченню поліпшення розрахунків між господарськими організаціями держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав за несвоєчасне здійснення розрахунків за поставлені товари та надані послуги встановлена пеня у розмірі не менше 0,2 відсотка за кожний день прострочки платежу. Таким чином, якщо у договорі сторони не погодили більш високий відсоток пені, то стягненню підлягає пеня у розмірі, встановленому цією Угодою.

[п.11 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

40. У тих випадках, коли при вирішенні спору встановлено, що жилий будинок заселений на підставі належно виданих ордерів, дольщик має право вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання, зокрема, пов'язаних з придбанням відповідної кількості квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

41. Сторона за договором має право вимагати від несправної сторони відшкодування відсотків, сплачених банку за користу-

223

вання кредитом. Якщо відповідно до договору покупець здійснив попередню оплату продукції, що підлягає поставці, а постачальник не виконав зобов'язання, тобто не відвантажив продукцію в належний строк, то згідно зі статтею 208 Цивільного кодексу України він, крім сплати неустойки, зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Сплачені кредитором банку відсотки за користування кредитом є його збитками. Ці збитки необхідно обчислювати з дня спливу строків виконання зобов'язання за договором або з дня, коли сума відповідно до договору повинна бути повернута, незалежно від строку, на який було взято кредит.

[п.6Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

42. У тому випадку, коли після спливу строку повернення кредиту кредитор сплатив банку підвищені відсотки за користування кредитом, сплачені банку підвищені відсотки за користування кредитом також підлягають стягненню з боржника.

[п.6 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

43. Сплачені кредитором відсотки за користування кредитом до дня, коли боржник повинен був виконати зобов'язання за договором, можуть бути стягнуті з відповідача тільки у випадку подання позивачем доказів, що підтверджують як причинний зв'язок між невиконанням зобов'язання і заподіяними збитками, так і прийняття кредитором заходів до запобігання або зменшення збитків.

[п.6 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

44. За наявності належно оформлених повноважень юридичної особи керівники її відособлених підрозділів (філій, представництв, відділень) мають право укладати договори від імені юридичної особи у межах наданих повноважень. Якщо керівник відособленого підрозділу має такі повноваження, але у тексті договору помилково відсутні вказівки на те, що договір укладений від імені юридичної особи, то тільки ця обставина не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках договір слід вважати укладеним від імені юридичної особи.

[п.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/220 «Про укладання договорів відособленими підрозділами юридичних осіб»].

224

45. Обов'язок відшкодування моральної (немайнової) шкоди передбачений главою 40 Цивільного кодексу України, пов'язаний із зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, а не із зобов'язанням, яке виникає з договору чи з інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу (стаття 151 Цивільного кодексу України). Виходячи з викладеного, у випадках невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань у арбітражного суду відсутні підстави для застосування до винної сторони статті 440-1 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 27.04.95р. № 01-8/281 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

46. Кредитор не позбавлений права вимагати в установленому порядку відшкодування усіх збитків, завданих йому до припинення зобов'язання, у тому числі пов'язаних з втратою майна (стаття 203 Цивільного кодексу України). Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, та з інших підстав, визначених главою 19 Цивільного кодексу України. Оскільки рішення арбітражного суду не входить до переліку підстав припинення зобов'язань, в разі коли до виконання рішення про відшкодування збитків збільшились ціни на майно, для придбання якого були стягнуті грошові кошти, кредитор не позбавлений права заявити додаткові вимоги до боржника.

[п.2.1 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

47. Закон України «Про банкрутство» надає право, а не зобов'язує кредитора звертатись до арбітражного суду з заявою про порушення справи про банкрутство. Тому, якщо кредитор не скористався своїм правом, цю обставину не можна вважати такою, що свідчить про невжиття заходів до зменшення збитків.

[п.2.2 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

48. Для спору про відшкодування збитків визначальним У дотриманні встановленого порядку його доарбітражного врегулювання є розмір вимог на день звернення з позовом.

152-3(И

225

Оскільки збільшення ціни позову потребує додаткового обгрунтування, тому ціна позову повинна відповідати сумі претензії.

[п.2.3 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих, норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

48. Відповідно до статті 179 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) визнається зазначена у законі або договорі грошова сума, яку повинен сплатити боржник в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань. Таким чином, встановлене договором (угодою) забезпечення виконання зобов'язань шляхом нарахування неустойки виключно в натурі, без визначення грошової суми, суперечить чинному законодавству.

[п.7 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

50. Чинне законодавство не обмежує права кредитора щодо вибору часу здійснення уступки вимоги іншій особі. Отже, кредитор має право уступити свою вимогу до боржника-відповіда-ча і після звернення до нього з позовом, але до прийняття судом рішення. За цих обставин, оскільки первісний кредитор вибув з зобов'язання, то у позові йому слід відмовити.

[п.12 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

51. В разі уступки вимоги слід вважати, що має місце порушення прав не первісного, а нового кредитора. Таким чином, факт пред'явлення претензії первісним кредитором не звільняє нового кредитора від обов'язку додержання порядку доарбітражного врегулювання спору і в залежності від результату розгляду його претензії вирішення питання про звернення до арбітражного суду з самостійним позовом до боржника.

52. При вирішенні спорів про стягнення пені за порушення платіжної дисципліни арбітражним судам слід враховувати, що Указом від 05.04.96 р. № 243/96 «Про заходи щодо

226

стабілізації фінансового стану підприємств» підприємства звільнені від сплати пені, нарахованої у відповідності з Указами Президента України від 16 березня 1995 року № 227 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві» (зі змінами, внесеними Указами від 31.03.95 № 277 та від 09.12.95 № 1139), а не на підставі інших актів законодавства. Таким чином, спори про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань підлягають вирішенню на загальних підставах.

[Лист від 25.04.96р. № 01-8/167 «Про застосування Указу Президента України від 5 квітня 1996 року Л? 243/96»].

53. При вирішенні спорів, пов'язаних з розрахунками за реалізацію сільськогосподарської продукції, виникло питання: які товаровиробники агропромислового комплексу мають право на одержання пені, встановленої Указом Президента України від 16.03.95 р. № 227/95, на що Вищий арбітражний суд України повідомив таке. Товаровиробник, незалежно від організаційної форми та форми власності (стаття 4 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві») має право на одержання встановленої статтею 4 названого Указу пені за умови, якщо сільськогосподарська продукція чи продовольство вироблені безпосередньо ним самим.

[п.З Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

54. Припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги (стаття 217 Цивільного кодексу України) - це одностороння угода, яка оформляється заявою однієї з сторін. Якщо друга сторона не погоджується з проведенням зарахування, спір підлягає вирішенню по суті з урахуванням усіх матеріалів і обставин справи, у тому числі і передбачених статтею 218 Цивільного кодексу України.

[п.4 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

55. У статті 197 Цивільного кодексу України йдеться про уступку вимоги кредитора іншій особі, а не про уступку цій особі права стягнення за рішенням суду. Чинне законодавство

Н'2-304

227

не надає стягувачеві права уступити виконання судового рішення іншій особі. Отже, кредитор може уступити право вимоги тільки до прийняття рішення судом.

[п.10 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

56. У частині другій статті 205 Цивільного кодексу України, у якій ідеться про право арбітражу або третейського суду зменшувати у виняткових випадках належну до сплати кредиторові неустойку, відсутнє посилання на тяжкий фінансовий стан боржника як на підставу для зменшення неустойки.

[п. 12 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

57. Відповідно до статті 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» пеня, яка нарахована та не сплачена на день набрання ним чинності, може бути за згодою сторін перерахована за період дії терміну позовної давності, але розмір її не повинен перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховувалась пеня. За відсутності такої згоди спори про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, нарахованої до 14 січня 1997 року, підлягають вирішенню на загальних підставах. При цьому нарахована сума пені не може бути обмежена встановленим статтею 4 Закону розміром подвійної облікової ставки Національного банку України, оскільки Закон не має зворотної сили і повинен застосовуватись лише до тих правовідносин, які склалися після 14 січня 1997 року.

[Лист від 14.02.97р. № 05-1/39 «Про рішення, прийняте нарадою з питань арбітражної практики»].

58. За змістом статті 178 Цивільного кодексу України штраф і пеня є лише різновидами неустойки як засобу забезпечення виконання зобов'язання. Отже, якщо сторони в договорі передбачили відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань у вигляді штрафу, правила статті 4 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» щодо обмеження розміру стягнен-

228

ня подвійною обліковою ставкою Національного банку України мають застосовуватися на загальних підставах.

[п.2 Листа 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

59. Згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Що ж до грошового зобов'язання, то воно виконується за місцем знаходження боржника, якщо інше не передбачено в законі або договорі (стаття 167 Цивільного кодексу України). Отже до списання коштів з рахунку боржника його зобов'язання не можуть вважатися виконаними у зв'язку з відсутністю коштів на кореспондентському рахунку банку, що обслуговує боржника, з усіма наслідками, що з цього випливають, аж до звернення стягнення на майно боржника. Останній, у свою чергу, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків установою банку, з вини якої заподіяні ці збитки.

[п.8 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

60. За змістом статей 197, 198 Цивільного кодексу України внаслідок уступки вимоги до нового кредитора від первісного переходить право в повному обсязі. Тому, якщо договір про уступку вимоги містить пункти, які передбачають залишення за первісним кредитором певного обсягу прав стосовно боржника або встановлюють зобов'язання нового кредитора щодо первісного (наприклад, повернути йому повністю або частково витребувані від боржника кошти чи інше майно), арбітражний суд з урахуванням обставин та матеріалів справи може визнати зазначений договір недійсним повністю чи у певній частині на підставі статті 48 або частини другої статті 58 Цивільного кодексу України (удавана угода). В останньому випадку справа підлягає розгляду по суті із застосуванням правил, що регулюють саме ту угоду, яку сторони мали на увазі. Якщо така угода суперечить закону, вона також має бути визнана недійсною.

/я. 7 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

229

61. Згідно з частиною першою статті 197 Цивільного кодексу України кредитор, який уступив вимогу іншій особі, практично вибуває з зобов'язання, оскільки право вимагати виконання зобов'язання за договором набуває інший кредитор. Отже, і право вносити зміни або доповнення до умов договору чи розірвати його переходить до нового кредитора.

[п.8 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

62. Господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у статті 43 Цивільного кодексу. Таким чином, свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди - правилом. Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись в письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відтиску печатки підприємства, установи, організації на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема статтею 66 Цивільного кодексу.

[п.6 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

63. Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством встановлені спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод. Наприклад, договір перевозки повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами.

64. Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі (стаття 47 Цивільного кодексу). Зокрема вимоги щодо обов'язкової нотаріальної форми угоди встановлені для довіреності на укладення угод, що потребують нотаріальної форми (стаття 65 Цивільного кодексу), довіреності, за якою повноваження передаються іншій особі (стаття 68 Цивільного кодексу), договору іпотеки (стаття 32

230

Закону України «Про заставу»), договору купівлі-продажу об'єкта приватизації (стаття 27 Закону України «Про приватизацію державного майна») та інших договорів, щодо яких це передбачено законом.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

65. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України захист цивільних прав здійснюється, зокрема, шляхом стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, обсяг яких визначено статтею 203 згаданого Кодексу. Боржник зобов'язаний відшкодувати завдані збитки у всіх випадках, якщо інше не передбачено законом. Оскільки статті 203 і 440 Цивільного кодексу України закріплюють принцип повного відшкодування збитків, слід виходити з того, що збитки (прямі та упущена вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

67. Індекси розраховуються Державним комітетом статистики України (раніше - Міністерство статистики України), починаючи з серпня 1991 року щомісячно і публікуються, зокрема, у газеті «Урядовий кур'єр». Повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на Державний комітет статистики України ці показники згідно зі статтями 19, 21 і 22 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть використовуватись для визначення розміру завданих збитків.

[п.1 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

68. Оскільки індекс інфляції є змінною величиною, позивач, який бажає стягнути збитки з урахуванням цього індексу, повинен у кожному конкретному випадку подати господарсь-

231

кому суду обгрунтований розрахунок, відповідної суми. Оцінюючи поданий позивачем розрахунок господарський суд повинен виходити з розміру збитків, обрахованого за цінами і тарифами, що діють в умовах інфляції.

/П.2 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

69. Якщо після прийняття господарським судом рішення про відшкодування збитків їх розмір збільшився в результаті росту цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред'явити нову претензію та позов до винної особи.

[п.4 Роз'яснення від 12.05.99 р. № 02-5/223 «Про деякі питання, пов'язані з застосуванням індексу інфляції»].

70. Процент, який сплачує покупець (замовник) постачальникові, - це плата за наданий товарний кредит. Сторони за договором на підставі Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» з метою забезпечення зобов'язання вправі також передбачити неустойку (пеню), яку покупець має сплатити постачальникові у разі невиконання зобов'язання розрахуватися у визначений договором строк.

[п.4 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

71. Згідно з статтею 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» військові частини як суб'єкти господарської діяльності несуть передбачену законом та договором відповідальність за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних чи юридичних осіб, державі. Відповідальність військової частини як суб'єкта господарської діяльності обмежується коштами, які надходять на її рахунок за відповідними статтями (крім захищених статей), а у разі недостатності цих коштів відповідальність за зобов'язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.

[п.7 Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

72. У випадку відсутності або недостатності коштів на рахунку військової частини стягнення за її зобов'язаннями за будь-яких умов не може бути звернено на закріплене за військовою частиною майно. У цих ситуаціях до участі у справі може бути

232

залучено Міністерство оборони України. Що ж до переліку майна, закріпленого за військовою частиною, та порядку його відчуження, то вони визначені відповідно статтями 1 і 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». [п.7 Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

73. Зазначена сторонами за договором про перевід боргу умова про те, що чинність такого договору триває до виконання боржником зобов'язання у повному обсязі з одночасним встановленням терміну виконання, не суперечить вимогам законодавства, у тому числі Цивільного кодексу України. З дати укладення угоди про перевід боргу новому боржникові у повному обсязі переходять обов'язки первісного боржника. Останній вибуває із зобов'язання і не відповідає перед кредитором за невиконання зобов'язань перед боржником. Кредитор, за згодою якого боржником на певний термін переведено борг на іншу особу, повинен самостійно вирішувати питання щодо задоволення своїх вимог.

74. Проведення підприємствами заліку взаємної заборгованості за договорами оренди та підряду не є товарообмінною (бартерною) операцією.

[п.2 Оглядового листа від 22.09.2000 р. № 01-8/516 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

75. Наявність заборгованості третьої особи перед боржником не звільняє останнього від обов'язку виконати свої зобов'язання за договором, укладеним ним з кредитором.

[п.6Листа від 11.12.2000р. № 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

76. Якщо договором купівлі-продажу передбачено альтернативну форму розрахунків: у грошовій формі або шляхом передачі векселів, і покупцем на виконання договору здійснено передачу векселів продавцю, зобов'язання покупця щодо оплати вважається виконаним належним чином.

[п.5 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

233

77. Розірвання кредитного договору у зв'язку з його невиконанням не може бути єдиною підставою для припинення права застави і поруки.

[п.2 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

78. Угоди, укладені від імені товариства до моменту його реєстрації, визнаються укладеними ним тільки за умови їх подальшого схвалення товариством.

[п.1.5 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

79. За відсутності у договорі істотних умов він визнається неукладеним.

[п.4 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

80. Кредитор вправі вимагати сплати боржником визначеної законом або договором неустойки, проте її розмір у виняткових випадках може бути зменшено судом.

[п.1 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

81. У вирішенні спорів про зобов'язання боржника передати майно, визначене родовими ознаками, слід керуватися частиною третьою статті 208 Цивільного кодексу України, яка визначає, що у зобов'язаннях між організаціями кредитор вправі вимагати від боржника передачі речей і в тому разі, коли речі визначені родовими ознаками. У разі невиконання боржником зобов'язання в натурі кредитор вправі вимагати відшкодування завданих цим збитків (стаття 203 названого кодексу).

[п.2.5 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

234

82. Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок, зокрема, закону чи договору. Згідно із статтею 216 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Таким слід вважати виконання з додержанням визначених законодавством чи договором певних умов. Якщо хоча б однієї з цих умов не додержа-но, то сам лише факт закінчення строку дії договору не може розцінюватись як підстава для звільнення боржника від відповідальності, зокрема за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання. Отже, стягнення пені у зв'язку з цим має здійснюватися незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороченого строку позовної давності (стаття 72 Цивільного кодексу).

[п.2.6 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

83. Врахування встановленого індексу інфляції на підставі Закону України «Про внесення зміни до статті 214 Цивільного кодексу Української РСР» від 08.10.99 p. № 1136-XIV правомірне лише з 03.11.99 р. - дня набрання чинності цим Законом, оскільки відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

[п.2.9 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

84. Законодавчі акти України, у тому числі Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», не містять приписів щодо заборони на вираження грошових зобов'язань у іноземній валюті.

[п.4 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

85. Встановлення у договорі ціни товару в іноземній валюті не суперечить закону.

[п.6 Оглядового листа від 27.11.2001р. № 01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням валютного законодавства»].

235

86. Передача права пред'явлення претензій та позовів у порядку статті 133 Статуту залізниць України не є уступкою права вимоги у зобов'язаннях, пов'язаних з перевезенням вантажів.

[п.1.5 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

10. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ 10.1. ПОСТАВКА

1. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.01.92 р. № 39-р звільнено, як виняток, підприємства Мінлісгоспу та Держдеревпрому України, що поставляють рудниковий стояк для потреб вугледобувної промисловості України, від сплати штрафних санкцій за недопоставку деревини споживачам на внутрішній ринок.

[Лист від 27.01.92 р. № 01-7/104 «Про звільнення від сплати штрафних санкцій»].

1. Спори, пов'язані з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари при перевозках, за відсутністю вини перевізника не відносяться ні до спорів, що випливають з поставки продукції (товарів) неналежної якості, ні до спорів про недостачі. Такі спори, а також справи, пов'язані з пошкодженням зворотної тари при перевозках, слід розглядати як спори про відшкодування збитків.

[Постанова від 15.10.92 року № 1 «Про вирішення спорів, пов'язаних з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари»].

3. Приймання продукції і товарів, що надійшли до покупця (одержувача) пошкодженими в результаті їх бою або пошкодження тари, а також пошкодженої зворотної тари повинно здійснюватись у порядку, передбаченому договором, а якщо такий порядок договором не встановлений - доведення обставин і причин їх пошкодження повинно здійснюватись стосовно Інструкції про порядок приймання продукції (товарів) за якістю. З метою виключення своєї вини одержувач повинен зафіксувати факт надходження пошкодженої продукції (товарів), а також зворотної тари в процесі розвантаження транспортних засобів.

[Постанова від 15.10.92 року № 1 «Про вирішення спорів, пов'язаних з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари»].

4. Якщо в процесі приймання продукції (товарів) буде встановлено, що причиною пошкодження (знищення) продукції (товарів) є їх неналежна якість (конструктивні, технологічні чи інші виробничі недоліки), то відповідальність за

237

відвантаження продукції (товарів) неналежної якості і строк позовної давності повинні застосовуватись в порядку та розмірах, передбачених чинним законодавством.

[Постанова від 15.10.92року № 1 «Про вирішення спорів, пов'язаних з пошкодженням (знищенням) продукції і товарів у результаті їх бою або пошкодження тари»].

5. У тих випадках, коли прийомка продовольчих товарів здійснюється за правилами Інструкції про порядок прийомки продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю, товари, відвантажені в асортименті, повинні прийматись за кількістю по кожній позиції асортименту окремо. В актах прийомки таких товарів необхідно відображати кількість недостачі кожного з найменувань одержаного товару.

[Лист від 24.12.92 р. № 01-8/1530 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках»].

6. Норма розходжень у показниках вагів застосовується лише тоді, коли виявлена недостача не перевищує норми природної втрати вантажу і норми розходження у показаннях вагів.

7. За наявності в прийомних документах вад, через які ці документи позбавлено доказової сили, слід вважати недоведе-ним факт недостачі, а не вину вантажовідправника.

8. Всі питання застосування, обігу і повернення засобів упаковки, у тому числі майнової відповідальності за порушення зобов'язання щодо цих засобів, повинні знайти своє регулювання в договорі (контракті).

[п.1 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної І картонної тари та паперових мішків»].

9. Після звільнення від продукції і товарів усі види засобів упаковки багаторазового використання підлягають обов'язковому поверненню, якщо інше не передбачено Правилами за-

238

стосування, обігу і повернення цих засобів або договором (п. З Правил). Якщо Правилами або договором покупець (одержувач) продукції і товарів не звільнений від обов'язку повернення засобів упаковки багаторазового використання, ці засоби підлягають обов'язковому поверненню в кількості, порядку і строки, передбачені Правилами.

[п.2 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

10. Обов'язок повернення засобів упаковки багаторазового використання є зобов'язанням, виконання якого відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України може забезпечуватися неустойкою (штрафом).

[п.З Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

11. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1992 року № 174 до компетенції Міністерства державних ресурсів України віднесено вирішення питання щодо відповідальності за несвоєчасне повернення засобів упаковки багаторазового використання. Відповідно до пункту 95 Правил застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання за прострочку повернення (здачі) цих засобів до 15 днів покупець (одержувач) сплачує постачальнику штраф у розмірі 150 % ціни придбання таких засобів, а понад 15 днів - 300 % з урахуванням раніше сплаченого штрафу. Зазначені штрафи можуть бути стягнуті лише за наявності договору поставки продукції (товарів) між постачальником і покупцем (одержувачем).

12. Щодо Правил повторного використання дерев'яної, картонної тари та паперових мішків, які регулюють взаємовідносини тароздавачів і тарних підприємств, то відповідно до пункту 7 цих Правил здача дерев'яної, картон-

239

ної тари та паперових мішків на тарні підприємства проводиться без обов'язкового укладання договорів. Повторне використання тари для упаковки виробленої продукції таро-здавач може здійснити тільки за умови укладання про це договору з тарним підприємством. Якщо такий договір не укладений, тара та паперові мішки підлягають здачі на тарні підприємства в кількості, встановленій пунктом 5 Правил повторного використання дерев'яної, картонної тари та паперових мішків.

13. У тих випадках, коли штраф за прострочку повернення (здачі) засобів упаковки і тари до 15 днів не стягнутий, у тому числі внаслідок пропуску строку позовної давності, у господарського суду нема підстав при стягненні штрафу в розмірі 300 % відраховувати суму штрафу, яку б покупець (тарозда-вач) повинен був сплатити за прострочку повернення (здачі) засобів упаковки або тари до 15 днів.

14. Згідно зі статтею 164 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання, що виникло з договору, може бути покладено в цілому або частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя особа зв'язана з однією з сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. У разі покладання виконання зобов'язання на третю особу, у тому числі шляхом видачі рознарядок на відвантаження продукції, відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідальність несе безпосередньо виконавець. Оскільки законодавством України не передбачено, що відповідальність за прострочку повернення засобів упаковки багаторазового використання може нести одержувач продукції, відповідальність за невиконання або неналежне вико-

240

пання цього зобов'язання повинна нести сторона за договором, тобто покупець.

[п.4 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки г повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

15. Відповідно до пункту 98 Правил застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання штрафи, передбачені пунктами 95, 96, 97 цих Правил, застосовуються у претензійно-позовному порядку у випадках, зазначених у договорах. У разі відсутності у договорі умов щодо обов'язкового повернення засобів упаковки та майнової відповідальності за порушення такого зобов'язання в арбітражного суду немає правових підстав для задоволення вимог, пов'язаних зі сплатою зазначених штрафів.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

16. Коли продукцію (товари) відвантажено за вказівкою покупця за договором, і з вини одержувача покупець сплатив постачальнику штраф за прострочку повернення засобів упаковки, він вправі звернутися до одержувача з вимогою про відшкодування збитків, заподіяних сплатою штрафу.

17. Відповідно до пункту 3 Правил застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання у випадках одержання продукції і товарів від постачальників - організацій матеріально-технічного постачання і оптових торговельних підприємств (організацій) засоби упаковки повертаються цим підприємствам і організаціям. У такому разі постачальник має самостійне право на стягнення з покупця (одержувача) штрафу за прострочку повернення засобів упаковки багаторазового використання.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

«2-3(4 241

18. Відповідно до пункту 8 Правил застосування, обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання відправник продукції і товарів зобов'язаний протягом 2 днів після відвантаження рекомендованим листом надіслати одержувачу сертифікат. При затримці з висилкою сертифіката строк повернення засобів упаковки збільшується на кількість днів затримки. Отже, у разі порушення строку висилки сертифіката, строк повернення засобів упаковки слід обчислювати після закінчення двох днів з дати відвантаження продукції (товару) з урахуванням кількості днів, на яку затримано висилку сертифікатів. Якщо затримка з висилкою сертифіката перевищує ЗО днів, строк повернення засобів упаковки збільшується тільки на ЗО днів і після цього такі засоби підлягають поверненню відправнику продукції (товарів), тобто максимальна кількість днів, на яку збільшується строк повернення засобів упаковки у випадку затримки з висилкою сертифіката, не може перевищувати ЗО днів. Відсутність сертифіката на повернення засобів упаковки не звільняє від відповідальності за прострочку їх повернення.

[п.6 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

19. З введенням у дію Закону України «Про захист прав споживача» обов'язок усунення недоліків товару покладений не на виготовлювача, а на продавця - торговельне підприємство. Тому фактично відпадає необхідність укладання договорів між підприємством-виготовлювачем і підприємством побутового обслуговування населення. Згідно зі ст. 250 Цивільного кодексу України та Положенням про поставки товарів поставщик зобов'язаний безоплатно виправити недоліки товару, на який встановлено гарантійний строк або замінити товар. Ці норми регулюють відносини між поставщиком (виготовлювачем) і покупцем (торговельним підприємством). У зв'язку з цим не виключається можливість укладання за згодою сторін договору між виготовлювачем і відповідним підприємством, в т.ч. по сервісному обслуговуванню товарів, які прийняті від населення внаслідок недоліків, однак такі взаємини не регулюються Типовими договорами.

[п. 1 Листа від 14.06.93 р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

242

20. Пунктами 73 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і 64 Положення про поставки товарів народного споживання передбачений порядок вирахування санкцій, встановлених цими Положеннями. Якщо товари реалізуються за регульованими цінами, неустойка (штраф, пеня) за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором поставки стягується виходячи з цих цін з відрахуванням торговельної знижки, а по продукції - з цієї ціни без врахування встановлених надбавок. При реалізації продукції і товарів за вільними (договірними) цінами штрафні санкції слід стягувати виходячи з цієї ціни без будь-яких надбавок та суми податку на добавлену вартість.

[п.4 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

21. Відповідно до пункту 1 статті 21 Закону «Про підприємства в Україні» підприємства вільні у виборі предмета договору і визначенні зобов'язання. Щодо поставки продукції для державних потреб, то такі поставки також здійснюються на підставі договорів, але з урахуванням порядку, що визначається законодавчими актами України (пункт 2 статті 20 Закону «Про підприємства в Україні»).

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

22. Якщо підприємство, у тому числі яке належить до загальнодержавної (комунальної) власності, поставляє продукцію не для державних потреб, то відповідно до пункту 1 статті 21 Закону «Про підприємства в Україні» поставщик (продавець) сам визначає предмет договору і свої зобов'язання. У цьому випадку держава, крім важелів економічного порядку, не має права втручатись у вирішення питання збуту продукції.

23. Поняття «державний контракт» відрізняється від поняття контракту (договору), який укладають на підставі державного замовлення, тим, що державний контракт укладають орга-

243

ни державної виконавчої влади, визначені у додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 10.02.93 № 100, оплату продукції гарантує держава за рахунок державного бюджету.

24. Характерною рисою державного замовлення є те, що його виконання стимулюється шляхом надання виконавцю економічних та інших пільг, порядок надання яких та їх розмір після затвердження Кабінетом Міністрів України доводиться до замовників, а також підприємств-виконавців через галузеві міністерства, відомства.

25. Відповідно до розділу 1 Тимчасового положення про порядок формування та розміщення обсягів поставок продукції (робіт, послуг) для виконання державних контрактів і державного замовлення на 1993 рік, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.02.93 № 100, укладання державного контракту або договору на підставі державного замовлення обов'язкове тільки для підприємств-монополістів. Отже, інші підприємства мають право відмовитись від укладання державного контракту або виконання державного замовлення.

[пЗ Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

26. Згідно зі статтею 42 Цивільного кодексу України мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. Чинне законодавство, яке регулює взаємовідносини за договором (контрактом) поставки продукції, не передбачає, що відсутність відповіді підприємства на пропозицію замовника укласти державний контракт або прийняти до виконання державне замовлення слід розцінювати як згоду підприємства-виконавця. Тому у разі неодержання відповіді підприємства-монополіста на пропозицію замовника укласти державний контракт або прийняти до виконання державне замовлення і укласти на його підставі договір замовник

244

має право звернутись до арбітражного суду з заявою про зобов'язання такого підприємства укласти відповідний контракт (договір). Щодо інших підприємств-виконавців, то у випадках відмови від укладання державного контракту або прийняття державного замовлення, а також відсутності відповіді на пропозиції замовника у арбітражного суду нема підстав для зобов'язання підприємства укласти контракт (договір) або вважати, що підприємство прийняло замовлення до виконання.

[п.4 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

27. За своєю правовою природою державний контракт на поставку продукції і договір (контракт), укладений на підставі державного замовлення, є договором поставки і, крім наведених нормативних актів щодо поставки продукції для державних потреб у 1993 році, взаємовідносини сторін регулюються нормами зобов'язального права та Положеннями про поставку продукції (товарів), у частині, що не суперечить законодавству України.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

28. Відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов, тобто визнаних такими за законом або необхідних для договорів даного виду. Істотними умовами договору поставки продукції є предмет контракту (договору), тобто номенклатура, кількість і якість продукції, строк поставки і ціна (пункт 19 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення). Якщо ці обов'язкові умови в договорі відсутні, він вважається неукладеним.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

29. Вимоги підприємця-виконавця щодо обов'язку замовника забезпечити його матеріально-технічними ресурсами в обсязі, номенклатурі та асортименті, необхідними для виконання державного контракту або державного замовлення, задоволенню не підлягають. Кабінет Міністрів України Декре-

245

том від 22 січня 1993 р. «Про державний контракт і державне замовлення на 1993 рік» зупинив дію абзаців другого і третього пункту 22 Закону «Про підприємства в Україні» та встановив, що такі виконавці самостійно забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами. Виняток становлять окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється і централізовано розподіляється державою. Перелік таких ресурсів затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10.02.93 № 100. Розподіл цієї продукції здійснюється через відповідні міністерства і відомства.

[п.7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

30. Відповідно до Тимчасового положення про порядок формування та розміщення обсягів поставок продукції (робіт, послуг) для виконання державних контрактів і державного замовлення на 1993 рік конкретні економічні та інші пільги, які надаються виконавцям державного замовлення, визначаються Кабінетом Міністрів України і тому вимоги поставщика про надання йому замовником (покупцем) пільг, обсяг і види яких виходять за межі, затверджені Кабінетом Міністрів України, не підлягають задоволенню.

31. У розділі 2 Тимчасового положення про порядок формування та розміщення обсягів поставок продукції (робіт, послуг) для виконання державних контрактів і державного замовлення на 1993 рік зазначено, що у разі невиконання зобов'язань, що випливають з державних контрактів, сторони несуть відповідальність, передбачену цим контрактом і чинним законодавством.

[п.7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

32. При вирішенні спорів щодо встановлення в контракті видів і розміру майнової відповідальності сторін слід виходити з того, що в контракті можуть бути передбачені санкції за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за пору-

246

шення яких законодавством санкції не встановлені, а також збільшений розмір санкцій, передбачений Положенням про поставки, тільки за згодою обох сторін (пункт 71 Положення про поставки продукції).

[п 7 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

33. При вирішенні спорів, пов'язаних з поставкою за державним контрактом або державним замовленням продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, технічних умов, іншим обов'язковим для сторін нормам або договору, слід виходити з того, що відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм і правил, встановлена Декретом Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1993 р. «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення», не виключає застосування до підприємств-виготовлювачів (поставщиків) майнових санкцій, передбачених Положенням про поставки (контрактом, договором) та стягнення їх на користь замовника (покупця) або одержувача продукції відповідно до чинного законодавства.

34. Відповідно до Угоди про загальні умови поставок товарів між організаціями держав - учасниць СНД (набула чинності з 1 липня 1992 року) поставщик зобов'язаний укласти договір поставки продукції (товарів), коли така поставка передбачена міждержавною (міжурядовою) угодою і до поставщика у встановленому порядку доведено повідомлення відповідного державного органу за місцем знаходження покупця про прикріплення покупця до поставщика (пункт 10 Угоди). При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням таких договорів, необхідно враховувати вимоги чинного законодавства щодо: форм розрахунків (постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 03.12.92 № 675 «Про нормалізацію розрахунків з суб'єктами господарської діяльності країн, що використовують рублі як засіб платежу», інструктивний лист Кабінету Міністрів України та Національного банку України від 26.04.93 № 10046-19020/730); режиму квотування і

247

ліцензування експорту продукції і товарів (Декрети Кабінету Міністрів України від 26.12.92 «Про встановлення спеціального режиму експорту окремих видів товарів» та від 12.01.93 «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)», постанова Кабінету Міністрів України від 22.03.93 № 212 «Про загальні обсяги квот щодо експорту продукції та порядок експорту в межах державного замовлення і державного контракту»); встановлення ціни (постанова Кабінету Міністрів України від 05.06.93 № 421 «Про розрахунки у разі експорту продукції (робіт, послуг) у межах державного контракту»).

[п.8 Роз'яснення від 15.06.93 р. № 01-6/675 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням договорів поставки продукції (товарів) в 1993 році»].

35. Деякі вантажовідправники заперечують акти прийомки продукції (товарів) за кількістю, посилаючись на те, що відповідно до п. 19 Інструкції про порядок прийомки продукції і товарів за кількістю одержувач повинен здійснити перевірку ваги вантажу на вагах того ж типу, на яких вантаж був зважений в пункті відправлення. Такі заперечення є безпідставними, оскільки чинними нормами, що регулюють порядок прийомки продукції (товарів), не встановлений обов'язок вантажоодержувача зважувати вантаж на вагах того ж типу, на яких він був зважений в пункті відправлення. Пункт 13 зазначеної Інструкції передбачає не однотипність вагів і не засіб визначення кількості, а лише одиниць вимірювання. Тому вимоги щодо перевірки ваги вантажу у пункті призначення на вагах того ж типу, на яких було проведене зважування при відвантаженні, не грунтуються на чинних нормативних актах.

[п.1 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

36. Передбачений п. 8 Інструкції про порядок прийомки продукції і товарів за якістю строк складання акту про виявлені виробничі недоліки товарів на оптові організації торгівлі не поширюється. При розгляді справ за позовами організацій оптової торгівлі (баз) до виготовлювачів (постачальників) виникають спори щодо додержання порядку прийомки товару за якістю, зокрема про право бази складати акт про виробничі недоліки товарів протягом чотирьох місяців після їх одержання.

248

Вирішуючи такі спори, слід мати на увазі, що у даному випадку посилання на п. 8 зазначеної Інструкції як на норму, яка надає базі право скласти акт про неналежну якість товару на протязі 4-х місяців після його одержання, є помилковим. Відповідно до п. 8 Інструкції торговельні організації мають право незалежно від перевірки якості товару, проведеної ними в строки, передбачені п. 6 Інструкції, скласти акт про виявлені виробничі недоліки, якщо такі недоліки встановлені при підготовці товарів до роздрібного продажу або в процесі цього продажу. Здійснення базою оптової торгівлі підготовки товару для відвантаження до роздрібної торговельної мережі не можна ототожнювати з підготовкою товару до роздрібного продажу, який проводить лише підприємство роздрібної торгівлі. Таким чином, право скласти акт про виявлені виробничі недоліки на протязі чотирьох місяців після одержання товару надане не всім торговельним підприємствам (організаціям), а тільки тим, які здійснюють роздрібний продаж товарів. Одночасно необхідно враховувати, що п. 8 Інструкції регламентує строк складання акту щодо продукції (товарів), на яку не встановлені гарантійні строки експлуатації. Так, якщо, зокрема, на товар встановлений гарантійний строк експлуатації, перебіг якого починається з дня роздрібного продажу, то при вирішенні питання про своєчасність прийомки товару за якістю слід керуватись абз. 5 п. 9 Інструкції, відповідно до якого акт про приховані недоліки таких товарів може складатися в період зберігання до продажу незалежно від часу його одержання.

[п.2 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

37. Відповідно до п. 5 Інструкції про порядок прийомки продукції і товарів за якістю покупці, у тому числі бази оптових торговельних підприємств, які перевідправляють продукцію (товари) в упаковці первісного виготовлювача (відправника), повинні здійснити прийомку продукції і товарів за якістю, якщо їх одержано у пошкодженій, відкритій або не-маркірованій тарі, у тарі з пошкодженими пломбами або за наявності ознак пошкодження, псування продукції і товарів. При вирішенні спорів, що виникають з питання визначення поняття «відкрита тара», слід виходити з того, що це тара, конст-

249

рукція якої не передбачає застосування кришки або затвору і для перевірки наявності в цій тарі продукції (товарів) нема необхідності порушувати цілісність тари або пломби (розкривати приколочені кришки, зривати пломби тощо).

[п.З Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

38. Наявність акта прийомки фактичної кількості одержаної продукції не звільняє одержувача від обов'язку складання акта прийомки після надходження рахунку-фактури. Відповідно до п. 12 Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю продукція приймається за транспортними і супровідними документами (рахунок-фактура, специфікація, опис, пакувальний ярлик та ін.) відправника. За відсутності всіх або деяких з цих документів одержувач складає акт про фактичну наявність продукції і в ньому зазначає, які документи відсутні. Одержувач зобов'язаний скласти акт про фактичну наявність продукції і тоді, коли її кількість відповідає пакувальним ярликам (специфікації). У тих випадках, коли після одержання рахунку-фактури буде встановлено, що кількість прийнятої за актом про фактичну наявність продукції менша, ніж зазначено в рахунку, має складатися акт відповідно до пунктів 16, 20, 25 зазначеної Інструкції. Тому посилання одержувача на відсутність потреби у складанні акта прийомки, оскільки одержано ту кількість виробів, яка зазначена в пакувальних ярликах, є безпідставним.

[п.4 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

39. Представник громадськості підприємства-одержувача може брати участь у прийомці продукції за кількістю не більше двох разів на місяць. Питання про допустимість участі у прийомці продукції за кількістю конкретної особи на протязі місяця вирішується в залежності від того, скільки разів цій особі видавалось посвідчення на право участі у прийомці певної партії продукції. Якщо таких посвідчень представнику громадськості було видано не більше двох на протязі місяця, то вимоги п. 20 Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю слід вважати додержаними. При цьому не має значення, що партія

250

продукції надійшла в декількох вагонах або контейнерах і навіть що прийомка тривала більше одного дня. Якщо представник громадськості був уповноважений брати участь у прийомці продукції, яка надійшла маршрутом вагонів або у мехсекціях, і за результатами прийомки було складено декілька актів, то в цьому випадку таку прийомку слід враховувати як одну, незважаючи на те, що загальна кількість продукції складалась з декількох партій. Інструкція про порядок прийомки продукції за якістю не містить зазначеного обмеження щодо участі представника громадськості у прийомці продукції за якістю. Відповідно до Інструкцій про порядок прийомки продукції за кількістю та якістю представник громадськості підприємства-одержувача призначається керівником підприємства з числа осіб, затверджених рішенням профкому цього підприємства. Якщо на підприємстві немає профспілкової організації, представник громадськості не може бути затвердженим іншими громадськими організаціями або трудовим колективом.

[п.5 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

40. Якщо згідно з вимогами договору, стандарту, іншої нормативно-технічної документації, зокрема, п. 20 Інструкції про порядок прийомки продукції за якістю її прийомка повинна бути проведена відповідною інспекцією або експертом бюро товарних експертиз, акт про неналежну якість продукції, складений за участю представників громадськості або іншого підприємства, вважається належним тільки у тих випадках, коли в місці знаходження одержувача така інспекція або бюро товарних експертиз відсутні або у разі їх відмови виділити експерта. Місцезнаходження покупця - це район діяльності відповідної інспекції або бюро товарних експертиз. Зазначене порушення порядку прийомки продукції за якістю господарському суду слід оцінювати на загальних підставах з урахуванням причин порушення.

[п.6 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

41. Якщо постачальник (відправник) зазначив на тарі вагу брутто та нетто, у тому числі шляхом наклеювання ярлика,

251

одержувач зобов'язаний перевірити вагу брутто в строк, передбачений в підпункті «а» п. 9 Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю, тобто в момент ЇЇ одержання. У випадку виявлення невідповідності ваги брутто вазі, зазначеній у транспортних або супровідних документах чи на трафареті, одержувач не повинен розкривати тару та упаковку (п. 16 Інструкції) решти місць, а зупинити прийомку, зберегти продукцію і провести подальшу прийомку відповідно до пунктів 17 та 18 Інструкції.

[п.7 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомною продукції і товарів за кількістю та якістю»].

42. Відповідно до п. 36 Інструкції про порядок прийомки продукції за якістю виготовлювач (відправник, постачальник) має право перевірити якість продукції, яку забраковано і повернуто одержувачем (покупцем) у порядку і у випадках, передбачених обов'язковими правилами або договором. Таким чином, мова йде не тільки про право на таку перевірку, а й про необхідність встановлення нормативним актом або договором порядку перевірки якості продукції, яка забракована одержувачем (покупцем) і повернута виготовлювачу (постачальнику). При цьому слід мати на увазі, що Інструкція визначає порядок прийомки продукції за якістю одержувачем (покупцем), а не виготовлювачем, якому повернуто забраковану продукцію.

[п.8 Роз'яснення від 12.10.93 р. № 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов'язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю»].

43. При вирішенні спорів, пов'язаних з умовою договору про право виготовлювача (постачальника) перевіряти якість забракованої і повернутої йому продукції, необхідно виходити з того, що чинне законодавство не надає такого права, якщо неналежну якість продукції встановлено висновком відповідної інспекції або бюро товарних експертиз. У цих випадках виготовлювач (постачальник), не згодний з таким висновком, може оскаржити їх у встановленому порядку і вимагати проведення повторної експертизи.

252

44. Інколи в актах, складених за результатами перевірки якості забракованоі і повернутої продукції, констатується, що встановлений одержувачем (покупцем) продукції дефект «не підтвердився», І на цій підставі виготовлювач (постачальник) заперечує свою відповідальність за поставку неякісної продукції. При вирішенні таких спорів господарським судам слід мати на увазі, що відповідно до статей 209 та 250 Цивільного кодексу України постачальник не несе відповідальності за неналежне виконання зобов'язання за умови подання доказів відсутності своєї вини, зокрема, того, що недоліки виникли внаслідок порушення одержувачем правил користування продукцією або зберігання її. Таким чином, якщо одержувач (покупець) подав докази поставки продукції неналежної якості (виходу виробу з ладу в період гарантійного строку) виготовлювач (постачальник) не може бути звільненим від відповідальності за мотивами непідтвердження дефекту при перевірці, поки він не доведе відсутності своєї вини або того, що дефект виник з вини одержувача, тобто порушення останнім правил користування або зберігання продукції.

45. При вирішенні спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості або некомплектних, а також в неналежній тарі (упаковці), господарським судам необхідно керуватись статтями 248 - 253 Цивільного кодексу України, положеннями про поставки продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання, стандартами, іншою обов'язковою для сторін нормативно-технічною документацією, інструкціями про порядок приймання продукції (товарів) за якістю, а також договором.

[п.1 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

46. Щодо відносин підприємств і організацій України з господарюючими суб'єктами держав - учасниць СНД, то відповідно до Угоди про загальні умови поставок товарів між організаціями держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав усі питання якості і комплектності продукції (товарів),

253

що поставляється, у тому числі майнова відповідальність сторін, повинні визначатись в договорі за взаємним погодженням між постачальником та споживачем. Застосування до цих відносин положень про поставки продукції і товарів, у тому числі встановленої ними майнової відповідальності, може мати місце тільки тоді, коли це передбачено договором з посиланням на конкретні норми зазначених положень.

47. Встановлена положеннями про поставки майнова відповідальність у вигляді штрафу за поставку продукції (товарів) неналежної якості, некомплектної або в неналежній тарі (упаковці) є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання (стаття 178 Цивільного кодексу України). Отже, ці санкції господарський суд може застосовувати тільки за порушення зобов'язань за договором поставки (стаття 253 Цивільного кодексу України). Таким чином, за відсутності договору поставки у господарського суду нема правових підстав стягувати зазначені санкції, у тому числі обертати їх у доход державного бюджету.

[п.2 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

48. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання, що виникло з договору, може бути покладене в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само, якщо третя особа зв'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю або відповідним договором. У цьому разі відповідальність за неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо чинним законодавством не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець. Положенням про поставки продукції і товарів передбачено, що відповідальність за поставку продукції і товарів неналежної якості може бути покладена як на постачальника, так і на виготовлювача, який не є постачальником відносно одержувача. Однак, якщо за договором поставки виготовлювач, який не є постачальником для одержувача, здійснив за вказівкою свого покупця транзитне відвантаження продукції, то на такого виго-

254

товлювача за позовом одержувача може бути покладена відповідальність за поставку продукції неналежної якості за умови наявності договору між одержувачем та покупцем виготовлювача. У разі відвантаження продукції (товарів) без такого договору виготовлювач не може нести відповідальність перед одержувачем, який встановив їх неналежну якість.

[п.З Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

49. Відповідно до положень про поставки виготовлювач (постачальник) несе відповідальність за якість продукції і товарів у цілому, включаючи складові частини і комплектуючі вироби, тобто і у тих випадках, коли стандартами, іншою нормативно-технічною документацією передбачено, що за якість складових частин та комплектуючих виробів несе відповідальність їх виготовлювач. Якщо позовні вимоги задоволені за рахунок постачальника основного виробу або останній добровільно задовольнив вимоги покупця (одержувача), постачальник (виготовлювач) продукції (товарів) має право звернутися до постачальника (виготовлювача) комплектуючого виробу з вимогою про відшкодування завданих збитків, у тому числі суми штрафу, сплаченої покупцю (одержувачу) у зв'язку з поставкою основного виробу неналежної якості.

[п.4 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

50. Якщо товари реалізуються за регульованими цінами, встановлені пунктами 52 та 53 Положення про поставки товарів народного споживання штрафи стягуються, виходячи з цих цін з відрахуванням торговельної знижки. У разі поставки товарів за вільними (договірними) цінами ці штрафи слід стягувати, виходячи з цієї ціни без врахування будь-яких надбавок та суми податку на добавлену вартість. Встановлені пунктами 59 і 60 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення штрафи стягуються, виходячи з регульованих або вільних (договірних) цін без врахування надбавок та суми податку на добавлену вартість.

[п.5 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

255

52. Відповідно до статті 250 Цивільного кодексу України, пунктів 40 та 33 положень про поставки продукції і товарів постачальник зобов'язаний безоплатно виправити недоліки продукції (товарів), на яку встановлено гарантійний строк, або замінити її, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслідок порушення покупцем правил користування продукцією або зберігання її. Виправлення недоліків або заміна продукції (товарів) за вибором постачальника (виготовлювача) повинні бути здійснені в 20-денний строк після одержання повідомлення покупця (одержувача), якщо інший строк не встановлений обов'язковими для сторін правилами чи їх угодою. Якщо покупець (одержувач) не повідомив постачальника (виготовлювача) про виявлені недоліки продукції (товарів), останній звільняється від сплати штрафу, передбаченого пунктами 59 та 52 положень про поставки продукції і товарів.

[п.6 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

53. Відповідно до статті 14 Закону «Про захист прав споживачів» продавець за вибором покупця забезпечує заміну товаром аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості, або відповідне зниження його купівельної ціни, або безплатне усунення недоліків товару чи відшкодування затрат покупця на їх виправлення, або розірвання договору купівлі-про-дажу та відшкодування збитків, яких зазнав покупець. Не в усіх перелічених випадках надіслання повідомлення про неналежну якість товару є підставою для стягнення з постачальника (виготовлювача) штрафу, передбаченого пунктом 52 Положення про поставки товарів народного споживання. Так, незважаючи на це повідомлення, штраф не підлягає стягненню, якщо продавець здійснив відповідне зниження ціни товару, відшкодував затрати покупця на виправлення недоліків або сам виправив недоліки. Тільки у випадку заміни товару неналежної якості або розірвання договору і повернення вартості товару торговельне підприємство-покупець (одержувач) має право стягнути зазначений штраф з постачальника (виготовлювача), якщо останній після одержання повідомлення про неналежну якість товару у встановлений строк не виправив недоліки або не замінив товар.

256

54. Згідно з пунктами 41 та 34 положень про поставки продукції і товарів у випадку поставки продукції (товарів) з дефектами, які можуть бути усунені на місці, виготовлювач (постачальник) зобов'язаний на вимогу покупця (одержувача) у встановлений строк виправити ці дефекти, у тому числі шляхом заміни продукції (товарів). Таким чином, надіслання тільки повідомлення про наявність дефектів без вимоги щодо їх усунення не є підставою для стягнення з постачальника (виготовлювача) штрафу, передбаченого пунктами 59 та 52 положень про поставки продукції і товарів.

[п.7 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

55. Якщо якість продукції (товарів) не відповідає стандартам, технічним умовам, іншій документації, зразкам (еталонам) або умовам договору, покупець (одержувач) має право відмовитись від її прийняття і вимагати заміни (пункти 41 та 34 положень про поставки продукції і товарів). За таких обставин постачальник (виготовлювач) сплачує штраф, передбачений пунктами 59 та 52 положень про поставки продукції і товарів, у тому числі і у випадку заміни продукції (товарів).

[п.8 Роз'яснення від 12.11.93 р. Л* 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

56. Відповідно до пунктів 24 та 19 положень про поставки продукції і товарів покупець має право односторонньо відмовитись від виконання договору, тобто розірвати договір, у випадках поставки продукції (товарів), яка не відповідає вимогам стандартів, технічних умов, іншій документації, зразкам (еталонам). У цьому випадку постачальник зобов'язаний відшкодувати покупцю усі збитки, пов'язані з розірванням договору. Договір вважається розірваним (зміненим) через місяць після одержання постачальником письмового повідомлення покупця про відмову від виконання договору, якщо інший, більш тривалий строк не буде зазначений у цьому повідомленні. Продукція (товари), виготовлена та відвантажена постачальником до одержання такого повідомлення, повинна бути прийнята і оплачена покупцем.

[п.9 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

П2-304 257

57. При укладанні договору сторони не мають права передбачати менш високі показники, ніж встановлені обов'язковими вимогами стандартів, нормативно-технічної документації щодо якості продукції (товарів). Якщо в договорі передбачені менш високі вимоги, при вирішенні спору господарському суду слід виходити з вимог стандартів, нормативно-технічної документації, а не з умови договору. Чинне законодавство (пункти 39 та 32 положень про поставки) надає сторонам право передбачити в договорі більш високі вимоги щодо якості продукції (товарів) у порівнянні з стандартами, технічними умовами, іншою документацією, зразками (еталонами). За невиконання цієї умови договору майнова відповідальність постачальника (виготовлювача) застосовується лише тоді, коли це передбачено договором.

[п.10 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

58. Якщо продукція (товари) відповідає умовам договору, стандартам, іншій нормативно-технічній документації, але виявилась більш низького сорту (якості) у порівнянні з документом, що посвідчує її якість, майнові санкції за це порушення, а також за неналежну маркіровку (зазначення більш високого сорту, ніж фактичний) можуть бути застосовані господарським судом тільки тоді, коли такі санкції передбачені договором. У цих випадках покупець (одержувач) має право вимагати від постачальника (виготовлювача) відшкодування завданих йому збитків, у тому числі у вигляді уцінки продукції (товарів), у зв'язку з неналежним виконанням договірних зобов'язань. Вимоги щодо стягнення суми уцінки підлягають задоволенню за умови подання доказів доведення уцінки до споживача або переоцінки продукції (товарів).

[п.11 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 -«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

59. Відповідно до пунктів 41 та 34 положення про поставки покупець (одержувач) має право відмовитись від прийняття продукції (товарів) більш низького сорту (якості) у порівнянні з документом, що посвідчує її якість, але за умови, коли її кількість перевищує обсяг відповідного сорту (якості)

258

за договором, або якщо поставка цієї продукції (товарів) взагалі не передбачена договором.

[п.11 Роз'яснення від 12.11.93р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

60. Продукція (товари) повинна поставлятися комплектне відповідно до вимог стандартів, технічних умов або інших обов'язкових для сторін норм, однак сторони можуть передбачити в договорі поставку продукції (товарів) з додатковими до комплекту виробами (складовими частинами) або без окремих виробів (складових частин), що входять до комплекту, але не потрібні покупцеві. Що ж до продукції виробничо-технічного призначення, то у договорі може бути передбачена її поставка окремими частинами комплекту, в тому числі їх відвантаження безпосередньо виготовлювачами. За цих умов зобов'язання постачальника вважається виконаним належним чином, якщо остання частина комплекту була відвантажена у встановлений договором строк поставки. У протилежному випадку, тобто коли остання частина комплекту відвантажена постачальником або виготовлювачем після закінчення строку поставки, постачальник несе відповідальність, встановлену за поставку некомплектної продукції, у тому числі сплачує відповідний штраф.

[п.12 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

61. Застосовуючи відповідальність, встановлену Положенням про поставки або договором, за поставку немаркірованої або неналежно маркірованої продукції (товарів) господарським судам слід виходити з того, що неналежною маркіровкою є така, що не відповідає стандартам, іншій нормативно-технічній документації або умовам договору (зокрема, відсутність одного або декількох обов'язкових реквізитів маркіровки, зазначення невірних відомостей щодо найменування, якості, сорту, ціни, нечіткість відтиску, що виключає читання маркіровки).

[п.13 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

П'2-304

259

62. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР» не можуть застосовуватися пункти 69 і 60 положень про поставки у частині безакцентного стягнення штрафів, передбачених цими положеннями. Спори, пов'язані зі стягненням згаданих штрафів, вирішуються господарськими судами на загальних підставах.

[п.14 Роз'яснення від 12.11.93 р. № 01-6/1205 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних»].

64. Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 12.11.93 № 932 оплата продукції (виконаних робіт, наданих послуг) здійснюється: за державним контрактом -центральними органами державної виконавчої влади, які видали завдання, за рахунок коштів з державного бюджету; за продукцію, виготовлену згідно з державним замовленням і поставлену за міждержавними угодами, - Державним комітетом з матеріальних ресурсів, Міністерством зовнішніх економічних зв'язків, Міністерством сільського господарства і продовольства, Державним комітетом по харчовій промисловості та підприємствами й організаціями, які входять до їхньої сфери управління, відповідно до закріпленої, за цими органами номенклатури за рахунок наявних у них коштів і банківських кредитів; за продукцію, виготовлену за державним замовленням і поставлену споживачам України, - безпосередньо споживачами продукції, які уклали договори поставки, за рахунок власних коштів.

[Лист від 10.01.94 р. № 05-2/10 «Про порядок формування та розміщення державного контракту і державного замовлення у 1994 році»].

65. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням державного контракту або договору, заснованого на державному замовленні, слід мати на увазі, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12.11.93 № 932 виконавці державного контракту і державного замовлення вправі самостійно обирати шляхи поставки виготовленої продукції замовнику (споживачу).

260

66. У зв'язку з інфляцією виникають питання щодо права постачальника вимагати від покупця (одержувача) оплати продукції за більш високими, ніж обумовлено договором цінами і правомірності відмови постачальника поставляти продукцію у разі незгоди покупця з оплатою її за цінами вище договірних. Якщо розрахунки за продукцію здійснюються за договірними цінами, постачальник не має права вимагати оплати продукції за іншою (підвищеною) ціною, доки у встановленому порядку не будуть внесені відповідні зміни до умов договору щодо ціни. Зі свого боку кредитор за договором згідно зі статтею 208 Цивільного кодексу України має право вимагати від боржника (постачальника) передачі продукції в натурі.

[п.7 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

67. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу України у разі покладення виконання зобов'язання на третю особу відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець. Такі норми, наприклад, встановлені пунктом 66 Положення про поставки продукції та пунктом 57 Положення про поставки товарів і тому відповідальність за несвоєчасну оплату продукції (товарів) несуть як покупець за договором, так і платник, але за всіх обставин для стягнення пені за прострочку платежу з одержувача (платника) необхідні договірні відносини як між постачальником і покупцем, так і між останнім та одержувачем.

68. При вирішенні питання про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань арбітражні суди повинні враховувати, що чинним законодавством (наприклад, Указом Президента України від 28 жовтня 1993 року «Про державний контракт і державне замовлення на 1994 рік») або договором для розрахунків за продукцію (товари), роботи та послуги може бути встановлена попередня оплата.

[п.8 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Дро деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

261

69. Пеню як один із видів неустойки, яка стягується за кожний день прострочки і в межах 6-місячного строку позовної давності, необхідно відрізняти від відсотків за користування чужими коштами, що є платою саме за користування чужими коштами, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Стягнення цих відсотків передбачено, зокрема, пунктом 67 Положення про поставки продукції та пунктом 58 Положення про поставки товарів (при повторній оплаті однієї і тієї ж продукції (товарів), неправильному застосуванні цін тощо).

[п.9 Роз'яснення від 29.04.94 p. Me 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

70. На запитання, чи діє на території України Інструкція про порядок обслуговування в гарантійний період експлуатації проданої колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським підприємствам техніки, затверджена постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 04.04.83 № 271, Вищим арбітражним судом України дано таку відповідь. Відносини по поставках сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським підприємствам і організаціям регулюються Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення. Оскільки Положення про поставки сільськогосподарської техніки скасовано, названа вище Інструкція, яку було затверджено на підставі цього Положення, фактично втратила чинність.

[п.8Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

71. За договором поставки підприємство (організація)-по-стачальник зобов'язується передати у певні строки або строк підприємству (організації)-покупцеві у власність або у оперативне управління певні товари, а покупець зобов'язується прийняти товари і оплатити їхню вартість за встановленою договором ціною. Ці зобов'язання повинні виконуватися сторонами належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону та договору. Згідно зі статтею 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання за договором поставки забезпечується неустойкою (штрафом, пенею). Крім зазна-

262

чених видів забезпечення виконання зобов'язання, боржник у разі невиконання або неналежного його виконання зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу України).

[п.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

72. Чинне законодавство не передбачає будь-яких обмежень відповідальності сторін за договором поставки. Отже, у випадках невиконання або неналежного виконання умов договору кожна із сторін має право вимагати від свого контрагента, який не виконав або неналежним чином виконав зобов'язання, сплати неустойки і відшкодування завданих цим збитків. При цьому слід мати на увазі, що за загальним правилом, встановленим статтею 204 Цивільного кодексу України, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка). З цього загального правила законом або договором можуть бути передбачені певні виключення, а саме: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).

73. Якщо .інше не передбачено договором поставки, за невиконання або неналежне виконання зобов'язання до винної сторони застосовується залікова неустойка, крім випадків поставки товарів неналежної якості або некомплектних, та недопос-тавки чи прострочки поставки товарів (частина друга статті 253 Цивільного кодексу України, пункт 74 Положення про поставки продукції, пункт 65 Положення про поставки товарів).

263

74. Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України обсяг збитків, які підлягають відшкодуванню, складають витрати, зроблені кредитором внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, втрата або пошкодження майна кредитора (наприклад, у процесі перевозки за відсутності вини перевізника), а також неодержані доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Зазначений принцип застосовується щодо всіх випадків порушення зобов'язання, тобто недопоставки, прострочки поставки товарів, поставки товарів неналежної якості або некомплектних, необгрунтованого ухилення від їх оплати, односторонньої відмови від одержання товарів, поставка яких передбачена договором тощо. При цьому сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли на це є згода покупця (стаття 207 Цивільного кодексу України, пункт 1 статті 31 Закону України «Про підприємства в Україні»).

[п.1.1 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Цро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

75. Згідно з пунктом 74 Положення про поставки продукції та пунктом 65 Положення про поставки товарів сторони мають право передбачити в договорі можливість відшкодування збитків у твердій сумі, яка підлягає стягненню у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання за договором. Зазначена умова договору означає, що у кожному випадку порушення зобов'язання кредитор не повинен доводити дійсний розмір своїх збитків, однак у разі застосування залікової неустойки ці збитки підлягають стягненню в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).

[п.1.2 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»-].

76. Умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, у тому числі у вигляді відшкодування збитків, є вина боржника. Таким чином, у разі заподіяння збитків боржник може бути звільненим від цієї відповідальності,

264

якщо він доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання (стаття 209 Цивільного кодексу України). При цьому слід мати на увазі, що посилання боржника на такі причини невиконання зобов'язання, як недопоставка сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо не є підставою для висновку про відсутність його вини, тобто для звільнення від обов'язку відшкодувати завдані ним збитки контрагентові за договором.

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

11. Кредитор не повинен доводити вину боржника у порушенні зобов'язання. На нього покладений обов'язок доведення факту невиконання або неналежного виконання зобов'язання, прямого причинного зв'язку між порушенням зобов'язання і завданими збитками та їх розміру.

78. Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов'язання, пов'язане з необхідністю з'ясування таких обставин, як вина кредитора або вина обох сторін. З цих питань слід керуватися статтями 210 та 211 Цивільного кодексу України. Зокрема, господарський суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення. У випадках посилання боржника на ці обставини, обов'язок їх доведення покладений на боржника (стаття 33 Арбітражного процесуального кодексу України).

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

79. У випадках, коли позивачу заподіяні збитки з вини декількох постачальників, кожний з них несе відповідальність, виходячи з того, у якій мірі невиконання ним свого зобов'язання спричинилося до збитків кредитора. У зв'язку з цим господарсь-

265

кому суду слід з'ясувати обсяг порушеного зобов'язання кожним з відповідачів та оцінити значення і питому вагу цих порушень у заподіянні збитків. Якщо невиконання зобов'язання вплинуло на виникнення збитків у рівній мірі, то заподіяні збитки слід віднести на кожного з несправних контрагентів у рівних частках, а не пропорційно обсягу або сумі невиконаного зобов'язання.

[п.1.3 Роз'яснення від 30.03.95р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

80. Відповідно до статей 18 та 20 Закону України «Про підприємства в Україні» підприємство самостійно планує свою діяльність і основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності на всіх підприємствах незалежно від форм власності є прибуток (доход). Визначаючи ці показники, підприємства незалежно від форми власності повинні керуватися Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким прибуток визначається як скоригова-ний валовий доход відповідного звітного періоду, зменшений на суму валових витрат виробництва та обігу і суму амортизаційних відрахувань, і включає зокрема загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг). У торговельних організаціях виручка від реалізації визначається за валовим доходом, що є сумою торговельних надбавок, знижок і націнок на реалізовані товари. Отже, якщо підприємство не одержало запланований ним доход з вини контрагента, який не виконав свого зобов'язання, і між фактом неодержання цього доходу та невиконанням контрагентом зобов'язання є прямий причинний зв'язок, боржник на вимогу кредитора має відшкодувати завдані цим збитки незалежно від того, що позивач виконав або навіть перевиконав свій план по доходах за рахунок перевиконання плану виробництва по інших видах продукції (товарів). І По ж до торговельних, посередницьких та постачальницько-збутових організацій, то відшкодуванню підлягають неодержані ними суми торговельних надбавок, знижок, націнок, які б вони одержали від реалізації продукції (товарів) у разі належного виконання їх контрагентами своїх зобов'язань.

[п.2 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

266

81. Підприємство планує свою діяльність, у тому числі одержання прибутку (доходу), на певний період своєї господарської діяльності, враховуючи укладені ним договори на одержання продукції (товарів), матеріалів, сировини тощо та договори на реалізацію ним готової продукції (товарів), надання послуг. Таким чином, якщо постачальник не виконав свого зобов'язання щодо поставки продукції (товарів), матеріалів та сировини у встановлений договором строк, у зв'язку з чим покупець у запланованому періоді не одержав прибуток (доход), завдані цим збитки підлягають відшкодуванню, незалежно від того, що у наступному періоді поставки постачальник поповнив недопостав-лену продукцію і від цього, але вже за межами запланованого періоду, підприємство одержало прибуток (доход).

[п2 Роз'яснення від 30.03.95р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

82. При вирішенні питання щодо неодержаного прибутку (доходу) слід мати на увазі таке. Як у промислових підприємств, так і у торговельних, постачальницько-збутових, збутових підприємств (організацій) є умовно-постійні та умовно-змінні витрати. Наслідками невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, наприклад, недопоставкою продукції, є, зокрема, зменшення обсягу виробництва чи реалізації продукції (робіт, послуг), внаслідок чого кредитор не одержав прибуток (доход) і, крім того, у нього збільшуються умовно-постійні витрати в собівартості його продукції, а у торговельних підприємствах зростають фактичні витрати обігу. Такі умовно-постійні витрати не підлягають виключенню з суми стягуваних господарським судом збитків. Торговельна знижка (націнка), яка надається торговельному (посередницькому) підприємству (організації), за виключенням умовно-змінних витрат, які останні не внесуть у зв'язку з недопоставкою їм товарів (упаковка, транспортування, тощо), створює прибуток (доход) покупців. Тому з торговельної знижки (націнки), що надається при поставках конкретного виду товарів, підлягає виключенню та її частка, яка призначається на покриття умовно-змінних витрат.

[п.З Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

267

83. Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Виходячи з сучасних умов господарювання, викладена у другому реченні частини другої цієї статті норма щодо соціалістичних організацій практично не може знайти свого практичного застосування. Отже, у разі прострочення боржником виконання зобов'язання, кредитор за усіх обставин має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, заподіяних зазначеним простроченням.

[п.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

84. Що ж до прострочення кредитора, то згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України він визнається таким, що прострочив, якщо відмовився прийняти належне виконання зобов'язання. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків. Наприклад, відповідно до пункту 24 Положення про поставки продукції покупець вправі відмовитись від передбаченої договором продукції за умови повного відшкодування постачальнику завданих цим збитків. Такі збитки складають, зокрема, не одержаний постачальником прибуток (доход), який він одержав би в результаті виконання зобов'язання, а також сума, на яку збільшились його умовно-постійні витрати. При вирішенні таких спорів господарському суду слід мати на увазі, що постачальник повинен подати докази вживання ним заходів до зменшення збитків, наприклад, про неможливість реалізації продукції, від прийняття якої покупець відмовився, іншим споживачам. Отже, в усіх випадках невиконання або неналежного виконання зобов'язання винна сторона за договором поставки повинна відшкодувати контрагентові не тільки завдані цим прямі збитки, а й неодержані доходи, які були б одержані, якби зобов'язання було б виконано (упущену вигоду).

[п.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

268

85. У вирішенні спорів з питань відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки, слід виходити з того, що збитки (прямі та упущена вигода) підлягають відшкодуванню з урахуванням офіційного індексу інфляції. Проте позивач у кожному конкретному випадку повинен подати відповідний обгрунтований розрахунок заподіяних йому збитків.

86. Однією із складових частин збитків є сплачена кредитором з вини боржника неустойка (штраф). Відшкодуванню підлягають суми фактично сплаченої кредитором неустойки (штрафу), а не ті, які кредитор має сплатити відповідно до чинного законодавства або договору.

[п.5 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

86. Боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові збитки у вигляді різниці між сумою, стягнутої ним з боржника неустойки (штрафу) і сумою, сплаченої кредитором з вини боржника неустойки (штрафу) за своїми зобов'язаннями.

[п.5.2 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

87. Якщо кредитор не стягнув з боржника передбачену законодавством (договором) неустойку (штраф), на яку він має самостійне право, і строк позовної давності закінчився, то за цих обставин з суми заподіяних збитків, пов'язаних зі сплаченою кредитором неустойкою (штрафом), слід відрахувати ті суми, які кредитор одержав би з боржника за умови своєчасного звернення до останнього з відповідним позовом.

[п.5.3 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

269

88. Коли кредитор не має самостійного (прямого) права на стягнення з боржника неустойки (штрафу), наприклад, у зв'язку з неналежною якістю його продукції внаслідок виходу з ладу комплектуючого виробу боржника, і сплатив відповідну суму штрафу, то пов'язані з цим збитки підлягають відшкодуванню за рахунок постачальника такого виробу в порядку регресу. При цьому слід мати на увазі, що до регресних позовів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних поставкою продукції неналежної якості, застосовується шестимісячний строк позовної давності.

[п.5.4 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»-].

89. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР» не можуть застосовуватися пункт 69 Положень про поставки продукції і пункт 60 Положення про поставки товарів. Спори про стягнення штрафів, передбачених цими Положеннями, підлягають вирішенню господарськими судами на загальних підставах.

[п.5.5 Роз'яснення від 30.03.95 р. № 02-5/218 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки»].

90. У випадку втрати засобів упаковки багаторазового використання покупець (одержувач) крім штрафу за порушення строку повернення засобів упаковки повинен відшкодувати постачальнику вартість цих засобів, виходячи з ціни їх придбання.

[п.2.1 Листа від 27.04.95 р. № 01-8/281 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

91. Якщо договором або Правилами застосування обігу і повернення засобів упаковки багаторазового використання, затверджених наказом Міністерства державних ресурсів України від 16.06.92 № 15, щодо окремих видів цих засобів не встановлений вид транспорту, яким вони повертаються, то, виходячи зі змісту статті 211 Цивільного кодексу України, покупець при виборі виду транспорту повинен вжити заходів до

270

зменшення витрат постачальника, за рахунок якого повертаються засоби упаковки.

[п.2.2 Листа від 27.04.95р. № 01-8/281 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

92. Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» регулює цивільно-правові відносини, пов'язані не лише з поставками продукції (товарів), але й з підрядом. Тому-то у вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням державних контрактів, арбітражним судам слід керуватися відповідними нормами законодавства, що регулюють такі відносини, зокрема, Цивільним кодексом України.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

93. Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» не регулює відносини, що виникають у зв'язку з формуванням і розміщенням державного замовлення на висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також питання, пов'язані з укладанням та виконанням договорів (контрактів), які забезпечують поставку (закупівлю) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння, військової техніки та інших спеціально визначених (специфічних) товарів (частина четверта статті 3 Закону). Закупівля ж сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента України від 18.01.96 № 62/96 «Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік».

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

94. Державними замовниками відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені Законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи,

271

уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

95. Кабінет Міністрів України визначає також центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб. Аналогічну функцію щодо поставок продукції для забезпечення виконання регіональних програм здійснюють Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації (частина друга статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»). Слід мати на увазі, що названим органам не надано право уповноважувати інші установи і організації здійснювати функції державних замовників. Вони визначають потреби у продукції для забезпечення регіональних програм і одночасно виступають як державні замовники.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

96. Відповідно до частини третьої статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» державні замовники мають право на договірній основі делегувати частину своїх функцій відповідним підприємствам, установам та організаціям на умовах, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, до вирішення Урядом України питання про те, які саме з цих функцій і в якому порядку державний замовник може передавати іншим підприємствам, установам та організаціям, у арбітражних судів при вирішенні спорів немає правових підстав брати до уваги дії державних замовників, пов'язані з делегуванням ними частини своїх функцій. Поряд з цим згідно зі статтею 164 Цивільного кодексу України державний замовник не позбавлений права покласти виконання своїх обов'язків на третю особу, і за таких обставин відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань за договором несе державний замовник.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

97. Вибір виконавців державного замовлення здійснюється шляхом проведення конкурсного відбору (частина третя

272

статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»). Порядок організації та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг) визначений відповідним Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28.06.97 № 694 «Про організацію та проведення тендерів у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)».

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

98. Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» (частина восьма статті 2) визначені підприємства і організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим. Це не виключає укладення державного контракту підприємствами незалежно від форм власності на добровільній основі.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

99. Центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення поставок продукції для державних потреб, доводять до державних замовників збалансовані з фінансовими ресурсами обсяги поставок продукції для укладення державних контрактів з виконавцями державного замовлення, якщо інше не встановлене законом (частина друга статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»). Отже до моменту доведення таких обсягів продукції у державного замовника відсутні правові підстави вимагати укладення державного контракту з виконавцями державного замовлення.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

100. Державні замовники, виходячи з інтересів держави, укладають з виконавцями державного замовлення державний контракт (договір), самостійно визначаючи його умови, крім тих, що випливають з державного замовлення або передбачені чинним законодавством.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

101. Виконавці державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання договорів з підприємствами-постачальниками, поста-

18 2-304

273

чальницько-збутовими та посередницькими організаціями. Для підприємств, організацій-постачальників найважливіших видів матеріально-технічних ресурсів Кабінет Міністрів України може встановлювати спеціальні квоти (державне бронювання) та обов'язковий продаж цих ресурсів виконавцям державного замовлення (частина друга статті 3 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»).

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

102. Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» не регулює питання щодо обов'язку розробки і надіслання іншій стороні проекту державного контракту (договору). Отже, це може зробити як державний замовник, так і виконавець державного замовлення. Розбіжності щодо умов контракту, які можуть виникнути при його укладанні, слід вирішувати у відповідності зі статтею 10 Арбітражного процесуального кодексу України.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

103. За рішенням Кабінету Міністрів України державний замовник може вносити необхідні зміни до державного контракту (договору) або припиняти його дію згідно з чинним законодавством України (частина сьома статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»). При вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням цієї норми Закону, необхідно враховувати, що відповідно до статті 162 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом. Якщо у державного замовника або виконавця виникає необхідність внести зміни чи розірвати державний контракт (договір), вони повинні керуватись статтею 11 Арбітражного процесуального кодексу України. При цьому слід мати на увазі, що державний замовник має право відмовитися від виконання державного контракту на підставі частини четвертої статті 4 Закону, а також за обставин, що передбачені статтею 24 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та статтею 19 Положення про поставки товарів народного споживання.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

274

104. У частиш восьмій статті 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» зазначені виконавці державного замовлення, для яких воно є обов'язковим, якщо його виконання не спричиняє збитків цим виконавцям. У випадках, коли підприємства, установи чи організації, для яких виконання державного замовлення є обов'язковим, ухиляються від укладання державного контракту, необхідно виходити з того, що вони зобов'язані укласти такий контракт, доки не доведуть, що виконання державного замовлення неминуче спричинятиме їм збитки.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

105. Частиною першою статті 4 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання державного контракту на поставку продукції для державних потреб з винної сторони стягується передбачена контрактом неустойка (штраф, пеня), а також відшкодовуються завдані збитки. Таким чином, виходячи з Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» , розділи Положень про поставки продукції і товарів щодо майнової відповідальності сторін за договором поставки не поширюються на відносини сторін за державним контрактом (договором) на поставку продукції для державних потреб. Проте сторони не позбавлені права самостійно передбачити у договорі майнову відповідальність згідно з цими Положеннями з посиланням на конкретні їх пункти.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

106. Вирішення питання про майнову відповідальність таких виконавців за необгрунтовану відмову від укладання державного контракту залежить від відсутності технічних можливостей виконання державного замовлення (частина друга статті 4 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»). Доведення зазначеної обставини є обов'язком виконавця державного замовлення.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

18*2-30}

275

107. Взаємини господарюючих суб'єктів держав - учасниць СНД щодо поставки товарів регулюються Угодою про загальні умови поставок товарів між організаціями держав - учасниць СНД, підписаною у м. Києві 20.03.92 р. Частиною третьою статті 20 цієї угоди передбачено, що у разі порушення стороною 20-тиденного строку передачі на розгляд відповідного органу розбіжностей до договору поставки, останній набирає сили в редакції сторони, яка надіслала протокол розбіжностей.

[п.5 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

108. За змістом абзацу п'ятого частини першої статті 23 Закону України «Про захист прав споживачів» розмір відповідальності господарюючих суб'єктів за зазначені у цій нормі порушення повинен встановлюватись виходячи з вартості партії товару, одержаного для реалізації від поставщика, а не з ціни, за якою господарюючий суб'єкт реалізовує цей товар. Якщо ціна склотари є заставною і визначена окремо від вартості товару, то при встановленні розміру відповідальності господарюючого суб'єкта вартість такої тари враховуватись не повинна.

[п.8 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

109. Згідно зі статтею 2 Указу Президента України від 05.01.95 № 24/95 сплату компенсації за проданий за державним контрактом цукор покладено на Мінсільгосппрод і Держхарчо-пром України. Та обставина, що у затвердженому 09.02.95 р. Першим віце-прем'єр-міністром України та погодженому з Національним банком України Порядку компенсації сільськогосподарським товаровиробникам втрат, зумовлених інфляцією, за продукцію, реалізовану у 1994 році за державним контрактом, викладений і порядок розрахунків за цукор, не суперечить змісту Указу Президента України від 05.01.95 № 24/95.

[п.8Листа від 30.09.96р. № 01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

110. Відповідно до частини третьої пункту 5 Порядку компенсації сільськогосподарським товаровиробникам втрат, зумовлених інфляцією, за продукцію, реалізовану у 1994 році за

276

державним контрактом, затвердженого 09.02.95 р. Першим віце-прем'єр-міністром України за погодженням з першим заступником Голови Національного банку України, грошові кошти товаровиробникам повинні перераховувати заготівельні та переробні підприємства і організації в міру надходження коштів на рахунки цих підприємств і організацій від виробничих об'єднань елеваторної і зернопереробної промисловості.

[п.6Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

111. Право господарюючого суб'єкта кредитувати інших за рахунок власного майна випливає з його повноважень власника, які встановлені Законом України «Про власність», зокрема, статтями 2, 4, ЗО, 37 - 39 та пунктом 5 статті 24 Закону України «Про підприємства в Україні», відповідно до якого підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупцями (споживачами) процентів за користування цим кредитом. З порівняльного аналізу поняття, предмету і значення договорів поставки і кредиту, у тому числі товарного, випливає, що у даному випадку кредитні зобов'язання є похідними договору поставки, і не виділяються у самостійний вид договірних правовідносин. Статтею 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено, зокрема, такі види кредиту: фінансовий та товарний. Отже, укладання господарюючими суб'єктами договору поставки товарів на умовах відстрочення кінцевого розрахунку та під процент не суперечить чинному законодавству України. Процент, який сплачує покупець (замовник) постачальникові, - це плата за наданий товарний кредит. Сторони за договором на підставі Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» з метою забезпечення зобов'язання вправі також передбачити неустойку (пеню), яку покупець має сплатити постачальникові у разі невиконання зобов'язання розрахуватися у визначений договором строк.

[п.4 Листа від 24.09.99р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

112. Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в уста-

277

новлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а за відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Отже, збільшення чи зменшення ціни відповідної продукції може бути підставою для відповідного коригування зобов'язання щодо кількості продукції, яка обмінюється за бартерним договором, проте таке коригування припустимо виключно за згодою сторін такого договору.

[п.З Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10.2. КОНТРАКТАЦІЯ

1. Кабінетом Міністрів України ЗО грудня 1991 року постановою № 395 затверджено Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, яке є обов'язковим при укладанні і виконанні договорів контрактації для всіх виробників сільськогосподарської продукції і сировини незалежно від форм власності, відомчої підпорядкованості господарств і заготівельних організацій .

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

1. Положенням про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, зокрема, передбачено, що для забезпечення внутрішніх потреб республіки в продовольстві і сировині, виконання міжурядових угод та створення необхідних резервів запроваджується державне замовлення на сільськогосподарську продукцію, обсяги якого доводяться до товаровиробників, у тому числі селянських (фермерських) господарств. Визначені обсяги державного замовлення є основою для укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

3. Вивезення, експедирування та розвантаження законтрактованої продукції забезпечують заготівельні організації за свій рахунок власним або залученим транспортом. За домовленістю вивезення цієї продукції може провадитись транспортом господарств з відшкодуванням витрат заготівельними організаціями.

4. Положенням про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік встановлена майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договору

279

контрактації сільськогосподарської продукції, а також за про-строчку поставки або недопоставку продукції виробничо-технічного призначення, невиконання робіт (послуг) районним підприємством матеріально-технічного і сервісного забезпечення та районним виробничим об'єднанням по аг* рохіїмічному обслуговуванню відповідно до укладеної з господарством угоди.

[Інформаційний лист від 27.01.92 р. № 01-7/103 «Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації на 1992 рік»].

5. У разі невиконання договорів контрактації господарства сплачують заготівельним організаціям і переробним підприємствам штраф у розмірі вартості недопоставленої продукції, крім випадків недобору продукції внаслідок стихійного лиха.

6. За невиконання договірних зобов'язань по прийманню сільськогосподарської продукції заготівельники сплачують господарствам штраф у розмірі вартості неприйнятої про-дукідії за цінами, визначеними в договорах, а також відшкодовують витрати по доставці її в обидва кінці. У разі неправильного визначення кількості, якості і вартості прийнятої сільськогосподарської продукції заготівельник повертає господарству недоплачену суму та сплачує до позабюджетних фондів штраф у розмірі 200 відсотків від цієї суми.

7. За невиконання договірних зобов'язань по зустрічному продажу цукру, олії, макухи (шротів), меляси, жому, а також неповернення знежиреного молока за подану сировину заготівельник несе відповідальність у вигляді сплати господарству вартості недопоставленої продукції переробки, що не звільняє його від поставки її в повному обсязі.

280

8. Районні підприємства матеріально-технічного і сервісного забезпечення та районні виробничі об'єднання по агрохімічному обслуговуванню за прострочку поставки або недопоставку продукції виробничо-технічного призначення, невиконання робіт (послуг) відповідно до укладеної угоди сплачують господарствам штраф у розмірі вартості недопоставленої продукції або невиконаних робіт (послуг). Таку ж відповідальність несуть промислові підприємства України за прострочку або недопоставку продукції виробничо-технічного призначення за договорами з постачальницькими організаціями агропромислового комплексу.

9. Відповідно до урядової Програми надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану, погодженої Верховною Радою України, постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1991 р. № 136 «Про встановлення єдиного державного замовлення Української РСР на поставку продукції та виконання робіт (послуг) на 1992 рік» для забезпечення стабілізації економіки республіки на 1992 рік для підприємств, об'єднань і організацій незалежно від форм власності запроваджується єдине, державне замовлення на поставку продукції, у тому числі сільгосппродукції.

[п.1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

10. Указом Президента України від 4 травня 1992 року «Про державне замовлення в Україні» передбачено, що на час переходу економіки України до ринкових відносин, формування вільного ринку продукції сільського господарства державне замовлення є обов'язковим до виконання.

[п.1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

11. При вирішенні господарських спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, арбітражним судам слід керу-

281

ватись Положенням про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від ЗО грудня 1991 р. № 395.

[п. 1 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

12. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік, Положення про порядок укладання і виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції застосовується в частині, що не протирічить Положенню, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від ЗО грудня 1991 р. № 395.

13. Підставою для укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції є державне замовлення, обсяги якого доводяться безпосередньо до товаровиробників, у тому числі до селянських (фермерських) господарств Радою Міністрів Республіки Крим, облвиконкомами, міськ(рай)ви-конкомами, місцевою державною адміністрацією в межах встановленого їм державного замовлення. У разі незгоди з доведеним державним замовленням на сільськогосподарську продукцію підприємства-товаровиробники, на які поширюється дія Закону України «Про підприємства в Українській РСР» на підставі пункту 2 статті 27 цього Закону мають право звернутись до арбітражного суду з заявою про визнання державного замовлення повністю або частково недійсним. Оскільки відповідно до статті 1 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» відносини, пов'язані з створенням і діяльністю цих господарств, регулюються Законом «Про підприємства в Українській РСР», селянське (фермерське) господарство також має право звернутись до арбітражного суду з аналогічною заявою. Щодо споживчої організації, то таке право їй надане пунктом 7 статті 17 Закону України «Про спо-

282

живчу кооперацію». «Колгоспи мають право звернутись до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним державного замовлення на підставі пункту 2 статті 10 Закону СРСР «Про кооперацію в СРСР».

[п.2 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 •«Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

14. Якщо у встановленому порядку до державного замовлення не внесені зміни, при вирішенні спорів по умовах договору щодо кількості і асортименту продукції необхідно виходити з того, що ці умови повинні відповідати державному замовленню.

[п.З Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

15. Відповідно до Положення закупівля всього обсягу сільськогосподарської продукції і сировини в 1992 р. в рахунок державного замовлення провадиться за цінами згідно з домовленістю. Таким чином, спори, що виникають при погодженні ціни, підлягають вирішенню арбітражним судом на загальних підставах. При цьому необхідно враховувати, що до договірної ціни не включаються витрати по вивезенню, експедируванню та розвантаженню законтрактованої продукції. Згідно з Положенням перелічені витрати відносяться за рахунок заготівельних організацій.

[п.4 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 •«Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

16. У випадку невиконання договору контрактації щодо кількості та асортименту належної до здачі продукції в 1992 році господарства сплачують заготівельнику і переробним підприємствам неустойку у розмірі вартості незданої продукції за цінами, визначеними в договорі. Як зазначено у Положенні, цю неустойку господарство сплачує крім випадків недобору продукції внаслідок стихійного лиха. Однак це не означає, що тільки стихійне лихо є підставою для звільнення господарства від відповідальності, тобто що воно несе

283

відповідальність без вини. При вирішенні таких спорів необхідно виходити з того, що крім стихійного лиха можуть бути і інші обставини, які свідчать про відсутність вини господарства у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання (стаття 209 Цивільного кодексу України). Щодо стихійного лиха, то при вирішенні спорів слід оцінювати подані господарством документи (висновок компетентних органів, довідки метеослужби, акти органів страхування тощо) і визначити, у якій мірі стихійне лихо вплинуло на неналежне виконання зобов'язання за договором контрактації.

[п.5 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

17. Відповідно до Положення за невиконання договірних зобов'язань по прийманню сільськогосподарської продукції заготівельник сплачує господарству неустойку у розмірі вартості неприйнятої продукції в цінах, визначених в договорі. При вирішенні спорів щодо застосування цієї відповідальності слід виходити з умов договору про місце здачі-прий-мання продукції з поданих доказів про наявність або відсутність у господарстві продукції, яка підлягає прийманню за погодженим графіком, відмову заготівельника від приймання продукції, яку доставлено на прийомний пункт засобами господарства тощо. Зокрема, такими доказами можуть бути товарно-транспортні документи, акти, звітні документи господарства.

[п.6 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

18. Відповідальність заготівельника перед господарством за неправильне визначення кількості, якості і неправильну оплату прийнятої сільськогосподарської продукції передбачена статтею 33 Положення про порядок укладання і виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції. Таким чином, встановлену Положенням відповідальність заготівельника за ці порушення у вигляді сплати до позабюджетних фондів штрафу у розмірі 200 відсотків від неоплаченої у зв'яз-

284

ку з цим суми слід розглядати як додаткову, тобто таку, яка застосовується поряд з сумою штрафу, що стягується на користь господарства.

[п.7 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

19. Виходячи з вартості законтрактованої продукції господарствам видаються сертифікати для придбання матеріально-технічних ресурсів. На підставі цих сертифікатів господарства та інші товаровиробники укладають договори поставки з районними підприємствами матеріально-технічного і сервісного забезпечення, агрохімічного обслуговування відповідно до розподілу фондів управлінням сільського господарства або органом, що виконує ці функції.

[п.8 Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/857 «Про деякі питання застосування при вирішенні господарських спорів Положення про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1992 рік»].

20. При вирішенні питання щодо розміру майнової відповідальності перед господарством (товаровиробником) за прострочку поставки або недопоставку продукції, а також відповідальності підприємств України перед постачальницькими організаціями агропромислового комплексу за такі порушення зобов'язань необхідно керуватись не Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення, а цим Положенням, тобто стягувати неустойку у розмірі вартості недопоставленої продукції.

21. Закупівля ж сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента України від 18.01.96 № 62/96 «Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік».

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

285

10.3. МАЙНОВИЙ НАЙОМ. ОРЕНДА. ЛІЗИНГ

1. Відповідно до п. 5 статті 265 Цивільного кодексу України при припиненні договору найму орендар зобов'язаний повернути майно у тому стані в якому він його одержав з урахуванням нормального зносу, або у стані обумовленому договором. У разі невиконання обов'язку щодо повернення майна в натурі, він зобов'язаний відшкодувати наймодавцю завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу України), зокрема, балансову вартість майна з урахуванням зносу, а також неодер-жані наймодавцем доходи, які він одержав би, якщо майно було би йому повернуте.

[п.6 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

1. У вирішенні питання про те, чи є об'єкт оренди цілісним майновим комплексом, слід виходити з вимог частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

[п.1 Листа від 05.10.93 р. № 01-8/1076 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Якщо у встановленому порядку державне майно, зокрема, підприємство, передано в оренду підприємству іншої форми власності або організації орендарів, то це майно не втрачає статусу державної власності (хоча саме підприємство вже не є державним). У цьому випадку ні орган, уповноважений управляти державним майном, ні орендодавець не мають права вимагати від орендарів частки доходу, одержаного внаслідок використання державної власності. Взаємовідносини сторін регулюються нормами договору майнового найму (оренди) і оплата за здане в оренду державне майно повинна здійснюватись згідно з методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року № 786 з подальшими змінами і доповненнями. Наведене стосується не тільки прибутку, одержаного за рахунок використання державної власності, але й майна, придбаного підприємством за рахунок свого прибутку.

[п.9 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

286

4. На запитання, чи може бути розірваний достроково договір оренди, якщо орендарем своєчасно не вноситься орендна плата і якщо її розмір встановлено без урахування рівня інфляційних процесів, дано таку відповідь. Договір майнового найму (оренди) може бути розірваний достроково з підстав, зазначених у статті 269 Цивільного кодексу України, пункт З якої передбачає невнесення орендної плати як одну з таких підстав. Що ж до дострокового розірвання договору з мотиву встановлення розміру орендної плати без урахування інфляції, то законодавство такої підстави не передбачає.

[п.3 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Яро деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів »].

5. У відповідності з пунктом 165 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 14.06.94 №18/5, нотаріус вчиняє виконавчий напис, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Отже, якщо нотаріус безпідставно відмовив у вчиненні виконавчого напису, його дії можна оскаржити до суду загальної юрисдикції у порядку, передбаченому главою 39 Цивільного процесуального кодексу України. У разі, коли подані стягувачем орендної плати та комунальних платежів, у т. ч. за енергоносії, документи не дають підстав вважати його вимоги безспірними, стягувач має право звернутись до боржника з відповідним позовом.

[п.3.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. Суб'єктом права власності цілісного майнового комплексу відповідно до статті 20 Закону України «По власність» є колектив орендарів. Працівникам, які припинили трудові відносини з цим підприємством, на підставі статті 23 цього Закону має бути сплачена вартість їх вкладу і вони перестають бути співвласниками майна підприємства. Вибуття працівників із складу власників позбавляє їх права вирішувати питання діяльності підприємства, які відносяться до компетенції власників майна. Так, згідно з пунктом 4 статті 14 Закону України «Про підприємства в Україні» вищим керівним органом колективного підприємства, який вправі вирішувати будь-які

287

питання діяльності підприємства, є загальні збори (конференція) власників майна.

[п.5 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

1. За змістом статті 18 Закону України «Про банкрутство» та статті ЗО Закону України «Про оренду державного майна» ліквідаційна комісія не повинна включати до складу ліквідаційної маси орендоване майно, і отже на нього не може звертатися стягнення.

[п.11.6Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

8. За загальним правилом, встановленим пунктом 3 статті 269 Цивільного кодексу України, дострокове розірвання договору майнового найму можливе у разі невнесення наймачем найомної плати, тобто плати за користування майном, а не будь-яких інших платежів, в т. ч. за користування теплої енергією, охорону приміщення, опалення тощо. У разі уклаг дення договору оренди державного або комунального майна відповідний договір на підставі частини третьої статті 26 Заког ну України «Про оренду державного та комунального майна» може бути розірваний за рішенням суду (арбітражного суду)» зокрема, у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань.

[п3 Листа від 10.03.98р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

9. Відповідно до статті 1 Закону України «Про лізинг» лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визі начений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням-і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавив майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. • >

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Пролізит»},

10. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про лізинг» об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до aat

288

конодавства, не заборонене до вільного обігу на ринку І щодо якої немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду). Зазначене майно, яке є в державній власності, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідні органи визначені, зокрема, Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.92 № 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності».

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

11. Не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, зазначені у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, укладений з порушенням вимог згаданої норми Закону, може бути визнаний недійсним з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

12. За змістом пункту 2 статті 1 Закону України «Про лізинг» лізинг може здійснюватись тільки на підставі договору лізингу. Такий договір укладається між суб'єктами лізингу, перелік яких визначений у статті 3 Закону, у формі багатосторонньої угоди - за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу, або двосторонньої - між лізингодав-цем і лізингоодержувачем (пункт 1 статті 6 Закону). Згідно з пунктом 2 цієї статті Закону договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Недодержання такої форми не тягне за собою визнання договору лізингу недійсним (стаття 46 Цивільного кодексу України). У разі виникнення спору, пов'язаного з виконанням договору лізингу, арбітражний суд з урахуванням вимог статті 153 Цивільного кодексу України та статті 7 Закону, що містить перелік істотних умов договору лізингу, може визнати договір неукладеним, якщо буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди з усіх цих умов.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

13. За змістом пункту 2 статті 9 Закону України «Про лізинг»у разі невиконання лізингодавцем обов'язків щодо передачі об'єкту лізингу лізингоодержувачу останній вправі

19 І-ЗІН

289

звернутися з позовом про спонукання лізингодавця передати зазначений об'єкт та відшкодування завданих затримкою передачі збитків або про розірвання договору та відшкодування збитків, завданих йому невиконанням умов договору. З іншого боку, у разі неповернення лізингодавцю об'єкта лізингу у строки і на умовах, визначених договором лізингу, лізингода-вець вправі звернутися до лізингоодержувача з позовом про витребування зазначеного об'єкта та відшкодування збитків, завданих затримкою передачі, відповідно до умов договору та законодавства України (пункт 4 статті 9 Закону). Відшкодування збитків має здійснюватись на загальних підставах відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

14. Згідно з пунктом 1 статті 10 Закону України «Про лізинг» об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. У разі переходу права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу зберігає чинність щодо нового власника.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

15. Право на збереження чинності договору лізингу належить лізингоодержувачу незалежно від підстави переходу майна від одного власника до іншого. Під «іншою особою», про яку йдеться у згаданій нормі, слід розуміти будь-якого набувача об'єкту лізингу. Разом з тим, лізингоодержувач не може скористатися правом на збереження чинності договору у разі переходу об'єкту лізингу до іншої особи без правонаступ-ництва, наприклад, при конфіскації, оскільки в таких випадках до нового власника не переходять права й обов'язки колишнього власника майна.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

16. Право користування об'єктом лізингу належить лізингоодержувачу тільки на умовах, визначених договором лізингу (пункт 3 статті 10 Закону України «Про лізинг»). Користування об'єктом лізингу з порушенням цих умов є підставою для звернення лізингодавця з вимогою про розірвання договору на підставі пункту 2 статті 17 Закону.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

17. Пунктом 4 статті 10 Закону України «Про лізинг» встановлено, що у разі банкрутства лізингоодержувача, аре-

290

_шту чи конфіскації його -майна, об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізингодавцю. У вирішенні питання про правомірність віднесення майнових об'єктів та коштів до ліквідаційної маси слід керуватися вимогами статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

18. Статті 11 і 12 Закону України «Про лізинг» визначають права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача. Зокрема, підпункт 3 пункту 1 статті 11 і підпункт 2 пункту 1 статті 12 Закону встановлюють право лізингодавця і лізингоодержувача вимагати відшкодування збитків, завданих внаслідок дій або бездіяльності контрагента за договором при виконанні умов лізингу. Відшкодування збитків повинне здійснюватись на підставі і в розмірах, визначених статтею 203 Цивільного кодексу України. Сторонами може бути погоджено додаткові умови щодо майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання договору лізингу, і такі умови, що не суперечать чинному законодавству, повинні застосовуватись арбітражним судом у вирішенні спорів.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

19. Після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт лізингу не було викуплено лізингоодержувачем або строк використання об'єкту не продовжено, він підлягає поверненню лізингодавцю (підпункт 5 пункту 2 статті 11, підпункт 5 пункту 2 статті 12 Закону України «Про лізинг»). У разі неповернення об'єкту лізингу лізингодавець вправі звернутися з позовом про його витребування у лізингоодержувача. Повернення об'єкту лізингу може бути здійснено також у безспірному порядку на підставі відповідного виконавчого напису нотаріуса (стаття 87 Закону України «Про нотаріат»; пункт 8 Переліку Документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172). Слід мати на увазі, що відповідно До статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Отже, якщо між сторонами дого-

291

вору лізингу існує спір, пов'язаний із поверненням об'єкту лізингу, справа з відповідного спору підвідомча арбітражному суду на загальних підставах.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

20. Стаття 16 Закону України «Про лізинг» містить вимоги щодо внесення лізингових платежів і встановлює обов'язок лізингоодержувача щодо їх своєчасної сплати. Розмір, склад та графік сплати лізингових платежів є однією з істотних умов договору лізингу (пункт 1 статті 7 Закону). У зв'язку з наведеним необхідно враховувати, що підпунктом 2 пункту 1 статті 11 Закону передбачене право лізингодавця вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків. Цьому праву лізингодавця відповідає передбачений підпунктом 3 пункту 2 статті 12 Закону обов'язок лізингоодержувача повернути лізингодавцю на його вимогу об'єкт лізингу у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків. Таке повернення відповідно до пункту 5 статті 9 Закону здійснюється у безспірному порядку згідно з виконавчим написом, учиненим у державній нотаріальній конторі. Витребування майна від боржника здійснюється у порядку, визначеному главою 14 Закону України «Про нотаріат» і главою 12 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18.06.94 № 18/5. Водночас лізингодавець не позбавлений права на витребування об'єкту лізингу у судовому порядку.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Відповідно до пункту 2 статті 17 Закону України «Про лізинг» у разі порушення умов договору лізингу суб'єкти мають право вимагати розірвання договору у встановленому законодавством України порядку. Зазначена норма може застосовуватись незалежно від того, чи містить договір лізингу умови його дострокового розірвання, як це зазначено у пункті 1 статті 7 Закону. Підставою для звернення з вимогою про розірвання договору може бути, за змістом згаданої норми, порушення будь-якої з його умов, зокрема тих, що стосуються прав та обов'язків сторін договору.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

292

22. Закон України «Про лізинг» містить вимоги щодо обов'язкової реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку договорів лізингу у разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір майнового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії. Згідно з пунктом 1 статті 21 Закону відповідні договори, не зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними. У вирішенні пов'язаних з цим спорів слід застосувати як підставу визнання договору недійсним саме зазначену норму Закону; що ж до наслідків визнання договору недійсним, то вони визначаються відповідно до частини другої статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

23. Якщо Фонд державного майна України чи його регіональне відділення дали дозвіл на укладення договору оренди після його оформлення сторонами, у арбітражного суду немає правових підстав визнавати такий договір недійсним тільки з цієї причини. Якщо судом будуть виявлені інші порушення чинного законодавства, що є підставами для визнання договору оренди недійсним чи не укладеним, арбітражний суд повинен оцінювати їх у сукупності та приймати рішення за результатами такої оцінки (глава III Цивільного кодексу України).

[п.1.1 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

24. Відповідно до пункту 2 статті 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції від 23.12.97 р.) договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його укладено. Оскільки строк дії договору оренди, укладеного господарським товариством та підприємцем, закінчився, орендодавець вправі порушувати питання про повернення йому об'єкта оренди (пункт 1 статті 27 названого вище Закону) за умов дотримання ним вимог частини другої статті 17 цього ж Закону.

[п.1.2 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

25. Земельні ділянки не можуть бути об'єктами лізингу (пункт 3 статті 2 Закону України «Про лізинг»).

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

293

26. Відповідно до статті 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» військові частини вправі здавати закріплене за ними майно в оренду юридичним і фізичним особам. Порядок одержання дозволу на передачу закріпленого за військовою частиною рухомого та нерухомого майна в оренду визначено постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778. Арбітражним судам слід мати на увазі, що здача в оренду озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки забороняється (частина третя статті 7). Отже, у разі укладення військовою частиною договору оренди майна з порушенням цього припису такий договір повинен визнаватись недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України. Цією ж статтею передбачено, що передача в оренду військового майна здійснюється виключно на конкурсних засадах. Умови та порядок проведення конкурсів визначається Фондом державного майна України за погодженням з Міністерством оборони України. Вони ж здійснюють і оцінку вартості майна за затвердженою Кабінетом Міністрів України методикою.

[п.6 Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

27. Відповідальність за безпеку польотів повітряних суден, у тому числі орендованих, несе експлуатант.

[п.9 Листа від 10.03.2000р. № 01-8/106 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

28. Законом України «Про оренду державного та комунального майна» регулюються правовідносини, пов'язані з орендою державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності. Згідно зі статтею З Закону ці правовідносини регулюються також нормами Цивільного кодексу України, зокрема, главою 25 його, та іншими нормативними актами. Крім того, Законом регулюється оренда майна інших, крім державної та комунальної, форм власності майна, якщо орендарями виступають державні підприємства.

[п.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

29. Відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та ор-

294

ганізаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» (стаття 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

[п.1 Роз'яснення від 25-05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

30. Правовий режим оренди майна, яке перебуває у приватній чи колективній власності, може регулюватись Законом, якщо інше не передбачено законодавством або договором оренди.

31. Об'єктами оренди може бути лише майно, зазначене у частині 1 статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Укладення договорів оренди майна, яке відповідно до пункту 2 статті 4 Закону та інших законодавчих актів України, зокрема Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.92 № 26-92, не може бути об'єктом оренди, є підставою для визнання таких договорів недійсними згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.2 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

32. Господарським судам слід мати на увазі, що передбачені абзацом третім частини першої статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» викуп оборотних матеріальних засобів та використання грошових коштів, одержаних від їх викупу, а також грошових коштів, наданих орендареві на умовах кредиту, повинні здійснюватись у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.95 № 629 «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» (з подальшими змінами і доповненнями).

295

33. Господарські суди повинні виходити з того, що статтею 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в імперативному порядку визначено органи, яким надано право бути орендодавцями. Щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України, орендодавцями можуть бути Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва.

[п.З Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

34. Підприємства мають право виступати орендодавцями, як правило, тільки щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна площею до 200 кв. м, а для того, щоб підприємство мало право передати в оренду структурний підрозділ (філію, цех, дільницю) або нерухоме майно (будівлю, споруду, приміщення) площею понад 200 кв. м, воно (підприємство) повинно одержати дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення, представництва. Якщо майно перебуває у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності, то такий дозвіл може бути наданий органом, зазначеним в абзаці третьому статті 5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

[п.З Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»]

35. Ініціатива щодо оренди майна може виходити від орендарів, перелічених у статті 6 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», на яких покладений обов'язок разом із заявою про укладання договору оренди направити орендодавцю проект договору, а також інші документи, перелік яких затверджено наказом Фонду державного майна України від 17.04.2001 № 649. Під зазначеними у частині першій статті 6 Закону «іншими юридичними особами» слід розуміти будь-яких юридичних осіб, у тому числі всі види підприємств та їх об'єднань, передбачені статтями 2 і 3 Закону

296

України «Про підприємства в Україні». Прямої заборони орендувати державне або комунальне майно для підприємств з іноземними інвестиціями, кооперативів, професійних спілок, політичних партій, регіональних та інших громадських об'єднань Закон не вміщує. За змістом частини сьомої статті 9 Закону ініціювати укладення договору оренди нерухомого майна може і бюджетна установа, організація, яка має пріоритетне право на оренду нерухомого майна перед іншими заявниками.

[п.4.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

36. У разі звернення місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування до Фонду державного майна України, його регіонального відділення, представництва з пропозицією про розміщення бюджетної установи, організації Фонд державного майна України (його відповідні органи) у 15-денний строк з дня одержання пропозиції може запропонувати підприємству, заснованому на державній формі власності, укласти договір оренди з бюджетною установою, організацією. Якщо підприємство не погодиться з цією пропозицією, Фонд державного майна України (чи його органи) вправі сам укласти такий договір.

[п.4.1 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

37. Право укладення договору оренди з бюджетною установою, організацією за відсутності згоди підприємства, що є власністю Автономної Республіки Крим або перебуває у комунальній власності, надано також органам, уповноваженим управляти відповідною власністю (частина третя статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

38. У разі відмови в укладанні договору оренди майна з підстав, не передбачених абзацом сьомим частини четвертої статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересована особа має право звернутися до господарського суду із заявою про

297

спонукання компетентного органу (підприємства) укласти договір оренди (частина восьма статті 9 Закону). Що ж до об'єктів інших форм власності (колективної, приватної), то укладення договору оренди такого майна може мати місце тільки за згодою власника або уповноваженої ним особи, незалежно від того, чи є орендар бюджетною або будь-якою іншою установою, організацією.

[п.4.3 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

39. Статтями 4-6 Указу Президента України від 30.12.94 р. № 827/94 «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» (з подальшими змінами) передбачені випадки надання державними органами приватизації приміщень в оренду шляхом продажу патентів на право оренди цих приміщень. За наявності обставин, визначених названим Указом, та за умови додержання його вимог орган приватизації (орендодавець) зобов'язаний здійснити продаж патенту відповідній юридичній чи фізичній особі та протягом місяця з моменту виникнення права на патент укласти виключно з власником патенту договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) на термін дії патенту (пункт 4.2 Положення про патент на право оренди будівель (споруд, приміщень), затвердженого наказом Фонду державного майна України від 31.01.95 р. № 90 з подальшими змінами). У разі коли орган приватизації відмовив у продажу патенту або протягом зазначеного строку не уклав договір оренди з власником патенту, заінтересована особа не позбавлена права звернутися до господарського суду із заявою про спонукання цього органу до укладення договору купівлі-продажу патенту та договору оренди нежитлового приміщення (будівлі).

[п.5 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

40. Якщо ініціатива щодо оренди цілісного майнового комплексу виходить не від трудового колективу, орендодавець відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» повинен у триденний строк повідомити про неї трудовий колектив підприємства, його структурного підрозділу, стосовно якого подано заяву про оренду. Трудовий колектив протягом п'ятнадцяти днів з дня одер-

298

жання повідомлення вправі прийняти рішення про оренду цілісного майнового комплексу, його структурного підрозділу, створити господарське товариство і подати в установленому порядку заяву орендодавцю про оренду відповідного майна. Порушення трудовим колективом цього строку позбавляє його переваги перед іншими бажаючими взяти це майно в оренду, але не виключає можливості брати участь у конкурсі претендентів (абзац перший частини сьомої статті 9 Закону). Тому під «відсутністю заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства чи його структурного підрозділу» слід розуміти відсутність такої заяви протягом передбачених частиною третьою статті 7 Закону п'ятнадцяти днів. [п.6 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

41. Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі, якщо ініціатива щодо оренди цілісного майнового комплексу виходить від трудового колективу його структурного підрозділу, рішення повинно прийматись простою більшістю голосів членів всього трудового колективу підприємства. Коли ж йдеться про оренду майна структурного підрозділу підприємства, згода трудового колективу всього підприємства не потрібна, достатньо простої більшості голосів членів трудового колективу цього структурного підрозділу.

[п.7 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

42. Вступ до господарського товариства, створеного членами трудового колективу, нових членів з числа працівників цього колективу повинен оформлятись додатковою угодою до установчого договору, оскільки відповідно до абзацу третього пункту 5 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 № 740 (з подальшими доповненнями), передбачене нотаріальне посвідчення підпису фізичної особи в установчих документах.

299

43. Відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними для договору оренди є умови, визначені частиною першою статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Отже, тільки за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані чинним законодавством, можна вважати договір оренди майна укладеним. Умова договору щодо вартості об'єкта оренди повинна відповідати Методиці, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.95 № 629 (з подальшими змінами та доповненнями).

[п.8 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

44. Слід мати на увазі, що відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України істотними умовами договору оренди можуть бути також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Згідно з частиною другою статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» за згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені і інші умови, наприклад, щодо використання орендарем об'єкту оренди за цільовим призначенням.

45. Частиною третьою статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено загальне правило, згідно з яким прийняті після укладення договору оренди законодавчі акти, які погіршують становище орендаря, не поширюються на взаємини останнього з орендодавцем за раніше укладеним договором. Винятком з цього правила є стаття 21 Закону, згідно з якою збільшення цін і тарифів може бути підставою для відповідної зміни на вимогу однієї з сторін розміру орендної плати, хоча б це і погіршувало фінансове становище орендаря. Отже, збільшення цін і тарифів може тягти за собою внесення відповідних змін до договору оренди.

[п.8 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

300

46. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Поряд з цим частина друга цієї статті Закону не виключає можливості передачі розбіжностей, що виникають при укладанні договору оренди, на вирішення господарського суду. У такому випадку договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності відповідним рішенням господарського суду і на умовах, зазначених у цьому рішенні.

[п.9 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

47. Вирішуючи спори, пов'язані з укладанням договору оренди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи додержано орендодавцями вимоги щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном, та органом Антимонополь-ного комітету України питання про передачу майна в оренду (абзаци другий, третій і четвертий частини другої статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Якщо, незважаючи на одержання заяви про передачу майна в оренду, орендодавець не направить відповідні документи зазначеним органам, тобто фактично ухиляється від укладання договору оренди з підстав, не передбачених Законом, провадження у справі про спонукання укласти такий договір слід зупинити і зобов'язати орендодавця направити необхідні документи цим органам на погодження. Разом з тим відповідно до абзацу четвертого частини третьої статті 9 Закону укладення договору оренди вважається погодженим з органами, зазначеними у цьому абзаці, якщо орендодавець у встановлений строк не одержить від них необхідних висновків, дозволу на укладення договору, відмови чи пропозицій щодо розміщення бюджетної установи, організації.

48. Слід також мати на увазі, що орган Антимонопольного комітету України має право не дати згоди на передачу майна в оренду з підстав, перелічених у абзацах другому - четвертому частини другої статті 9 Закону України «Про оренду держав-

301

ного та комунального майна», а орган, уповноважений управляти майном, має право не дати згоди на виділення структурного підрозділу підприємства.

49. Передача в оренду окремого індивідуально визначеного майна (крім нерухомого) здійснюється орендодавцем-підприємством без погодження з органом, уповноваженим управляти майном, або з органом Антимонопольного комітету України (абзац перший частини четвертої статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

50. Порядок і строки передачі орендованого майна орендареві повинні визначатись у договорі. Закон України «Про оренду державного та комунального майна», зокрема стаття 13, не вміщує вказівок щодо документального оформлення факту передачі. Тому передача орендованого майна може бути оформлена відповідним актом приймання-передачі, передаточним балансом і т. ін. З моменту, коли орендодавець повинен був передати об'єкт оренди орендареві, у останнього виникає право вимагати примусової передачі йому орендованого майна та відшкодування збитків, завданих порушенням строку передачі, або відмовитись від договору оренди і вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням договору оренди.

[п. 10 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

51. Відповідно до пункту 5 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» у разі приєднання одного підприємства до іншого до останнього переходять усі майнові права і обов'язки приєднаного підприємства, в тому числі право вимоги і борги. У цих випадках орендар відповідає за борги приєднаного підприємства і у разі, якщо прийняті ним активи не покривають кредиторської заборгованості.

[п.11 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

302

52. У разі оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства орендар стає правонаступником у повному обсязі прав і обов'язків підприємства лише в частині правовідносин цього підприємства з його структурним підрозділом.

53. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, за відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

[п.12 Роз'яснення від 25.052000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

54. Частиною другою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» встановлено місячний термін, протягом якого орендодавець або орендар можуть заявити про припинення або зміну умов договору після закінчення його строку. Таку заяву заінтересована сторона може також подати і до закінчення строку дії договору оренди. За усіх умов після закінчення терміну дії договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право продовження договору оренди на новий термін. Отже, якщо після закінчення строку дії договору оренди орендодавець передав спірне майно в оренду іншій особі, орендар за попереднім договором має право звернутися до господарського суду із заявою про спонукання орендодавця продовжити дію цього договору на новий термін та про визнання договору з новим орендарем недійсним (частини друга і третя статті 17 Закону).

[п.12 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

55. У вирішенні відповідного спору слід виходити, зокрема, з того, що належне виконання орендарем договору оренди пре-зюмується, якщо орендодавцем не буде доведено інше. Водночас якщо не буде подано доказів того, що орендодавець уклав чи укладає договір оренди з іншою особою, а натомість буде встановлено, що він має намір використовувати майно для

303

власних потреб, то підстави для задоволення позову про спонукання до продовження дії договору оренди відсутні.

[п. 12 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

56. Якщо заяву про припинення чи зміну умов договору оренди подано стороною за договором після закінчення терміну, встановленого частиною другою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», але друга сторона не згодна припиняти чи змінювати умови договору, останній вважається продовженим на тих же умовах і на той же строк. Якщо ж сторона, що направила таку заяву з порушенням місячного строку, наполягатиме на розірванні чи зміні умов договору оренди, спір підлягає вирішенню у претензійно-позовному порядку відповідно до вимог статті 11 Господарського процесуального кодексу України.

57. Одностороння відмова від договору оренди не допускається. Однак на вимогу однієї із сторін цей договір може бути достроково розірвано за погодженням сторін, а за наявності спору - за рішенням господарського суду. Підставою для розірвання договору може бути належним чином доведене невиконання орендарем хоча б одного з його зобов'язань, передбачених статтею 18 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» або договором оренди, а також вчинення ним одного чи кількох порушень, зазначених у статті 269 Цивільного кодексу України.

[п.13 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

58. Орендар зі свого боку не позбавлений права вимагати розірвання договору оренди з підстав, визначених статтею 270 Цивільного кодексу.

[п. 13 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

59. Однією з Істотних умов договору оренди є орендна плата, яка встановлюється, як правило, у грошовій формі. Річна

304

орендна плата за користування цілісним майновим комплексом не може перевищувати десяти відсотків вартості орендованого майна (частина перша статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Методика розрахунку та порядок використання орендної плати визначаються: для об'єктів, що перебувають у державній власності, - Кабінетом Міністрів України (постанова № 786 від 04.10.95 р. з подальшими змінами і доповненнями); для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим, - органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим; для об'єктів комунальної власності - органами місцевого самоврядування. До затвердження відповідних документів сторони за договором оренди вносять орендну плату в розмірі, визначеному договором оренди. Згадана Методика може застосовуватись для розрахунку плати за оренду комунального майна, якщо таке рішення прийнято органами місцевого самоврядування.

[п 14 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

60. Порядок і умови надання передбачених частиною четвертою статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» пільг щодо орендної плати встановлено Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.96 № 271 (з подальшими змінами).

[п.14 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

61. За згодою сторін орендна плата може встановлюватись у натуральній або грошово-натуральній формі. Якщо одна із сторін заперечує проти зазначених форм орендної плати, у господарського суду відсутні правові підстави для задоволення пропозицій другої сторони щодо застосування таких форм орендної плати (стаття 20 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Якщо в договорі оренди передбачено натуральну або грошово-натуральну форму орендної плати, орендар замість грошей може вносити орендну плату шляхом передачі орендодавцеві частини своєї продукції, виконання певних робіт чи надання послуг. Проте у разі якщо чинним законодавством чи договором оренди передбачені

202-304 305

майнові санкції за порушення умов договору, вони можуть стягуватись виключно у грошовій формі.

[п.14.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

62. Вирішуючи спори, пов'язані з укладанням та виконанням договорів оренди, господарські суди повинні враховувати вимоги статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», згідно з якою єдиним законним засобом платежу на території України є валюта України.

[п.14.1 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»]

63. Частина третя статті 21 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» надає орендареві право за певних умов вимагати зменшення орендної плати. У вирішенні відповідних спорів презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обгрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з не залежних від нього причин, зокрема внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили чи у зв'язку з природними властивостями майна, що є об'єктом оренди тощо. Якщо у погіршенні цього майна або у створенні гірших умов користування ним винні обидві сторони за договором, розмір орендної плати також може бути зменшений, але лише у частині, яка відповідає вині орендодавця у зменшенні можливості користуватися майном. Господарським судам слід виходити з того, що зміна умов господарювання, наприклад, зміни у податковій політиці, у рівні попиту на товари, роботи, послуги тощо, можуть бути підставою для зміни розміру орендної плати, якщо це передбачено договором оренди.

[п.14.2 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

64. Істотне погіршення стану об'єкта оренди може бути наслідком стихійного лиха, тобто відбутись не з вини орендаря

306

чи будь-якої іншої особи, або виникнути з будь-яких технічних причин, що призвели до понаднормативного зносу орендованого майна, у зв'язку з чим процент амортизації його виявився більше передбачуваного. В такому разі розмір зменшення плати визначається виходячи із строків і характеру погіршення порівняно з умовами користування і станом майна, що визначені в нормативному порядку чи самим договором, або випливають з призначення майна. У разі необхідності господарський суд не позбавлений права призначити відповідну експертизу.

65. Якщо орендар з не залежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми Закону він вправі порушувати питання і про повне звільнення його від внесення орендної плати. Такими обставинами можуть бути, зокрема, здійснення капітального ремонту (якщо його повинен робити орендодавець), прострочення орендодавцем надання майна орендареві, наявність у майні недоліків, які виключали його використання за призначенням тощо. У разі коли за відповідний період часу, протягом якого орендоване майно не використовувалось, орендну плату було внесено, орендар вправі вимагати її повернення.

[п.14.3 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

66. Зміна умови договору щодо ставок орендної плати може мати місце лише за погодженням сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України (частини перша і друга статті 21 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). У разі не-досягнення згоди з цього питання за заявою заінтересованої сторони спір вирішується господарським судом.

67. Частиною шостою статті 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що

307

стягнення заборгованості по орендній платі провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса. Відповідні приписи містяться також у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172 (з подальшими змінами). Водночас слід враховувати, що розміри такої плати встановлюються та змінюються договором між орендодавцем і орендарем (зокрема згідно зі статтями 10, 19 - 21 Закону). А відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Отже, якщо між сторонами договору оренди державного чи комунального майна існує спір, пов'язаний із стягненням заборгованості з орендної плати або пені за несвоєчасне внесення такої плати, справа з відповідного спору підвідомча господарському суду на загальних підставах.

[п.14.4 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

68. Відповідно до статті 23 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передача майна в оренду не припиняє права власності на це майно, і тому у разі банкрутства орендаря він відповідає за свої борги тільки майном, яке належить йому на праві власності (стаття ЗО Закону). Таким чином, розглядаючи справи, пов'язані з майновою відповідальністю орендаря, а також справу про його банкрутство, господарський суд не має права на задоволення позовних вимог (вимог кредиторів) за рахунок майна, яке передано орендарю в оренду.

[п.15 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

69. У випадку визнання банкрутом орендодавця належне йому на праві власності майно включається до ліквідаційної маси.

[п.15 Роз'яснення від 25.05.2000р. JV? 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

308

70. Абзац четвертий частини третьої статті 23 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» надає орендареві право здійснювати за власні кошти реконструкцію, технічне переоснащення чи поліпшення орендованого майна за погодженням з орендодавцем. Вирішуючи спори, пов'язані з використанням орендарем цього права, господарський суд повинен мати на увазі, що згода орендодавця на реконструкцію, переоснащення чи поліпшення орендованого майна має бути втілена у певну документальну форму, якщо ці дії не передбачені у самому договорі оренди.

[п.15 Роз'яснення від 25.052000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

11. Господарським судам слід враховувати, що відповідно до статті 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендоване майно приватизується згідно з чинним законодавством, тобто оренду з викупом як спосіб приватизації Закон не передбачає, а отже, відсутнє і переважне право орендаря на викуп об'єкта оренди, за винятком тих випадків, коли право на викуп такого майна було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом у редакції від 14.03.95. Необхідно також мати на увазі, що пунктом 42 Державної програми приватизації на 1999 рік, затвердженої Указом Президента України від 24.02.99 № 209, передбачено, що у разі коли орендарем будівлі (споруди, приміщення) за згодою орендодавця здійснено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого об'єкта, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків балансової вартості будівлі (споруди, приміщення), орендар одержує право викупу цієї будівлі (споруди, приміщення).

[п.16 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

72. У разі припинення договору оренди (розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмова від його продовження, банкрутство орендаря) орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди. Що ж до майна підприємства, його структурного підрозділу, яке передано в оренду, то, вирішуючи спори, пов'язані з поверненням майна після припинення догово-

309

ру оренди, необхідно враховувати таке. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» після передачі майна підприємства в оренду його діяльність як державного підприємства припиняється шляхом приєднання до орендаря, а структурного підрозділу - шляхом виділення з підприємства з наступним приєднанням до орендаря, з дати видання про це відповідного наказу органом, уповноваженим управляти майном. У свою чергу й орган управління орендаря приймає рішення про приєднання підприємства або його структурного підрозділу до орендаря. Оскільки діяльність підприємства, його структурного підрозділу як державних припиняється, у вирішенні питання щодо юридичної особи, яка має право на позов про повернення майна після припинення договору оренди, слід керуватись частиною третьою статті 27 Закону. Згідно з цією нормою орендар повинен передати орендоване майно тому підприємству, яке буде визначено орендодавцем.

[п. 17 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

73. У вирішенні питань, пов'язаних з поверненням орендованих цілісних майнових комплексів підприємств після припинення або розірвання договору оренди, господарські суди повинні керуватись також Порядком повернення орендованих цілісних майнових комплексів..., затвердженим наказом Фонду державного майна України від 07.08.97 р. № 847, та наказом названого Фонду від 09.01.98 р. № 19, яким затверджено коефіцієнти індексації вартості оборотних засобів, зданих в оренду станом на 1 січня 1998 року.

[п.17 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

74. Припинення дії договору оренди у зв'язку з приватизацією, орендованого майна може мати місце виключно у разі, якщо це майно приватизовано орендарем. В інших випадках договір оренди зберігає чинність для нового власника майна. Що ж до припинення договору оренди у зв'язку з банкрутством орендаря - юридичної особи, то дію цього договору слід вважати припиненою лише якщо після затвердження ліквідаційного балансу суд виносить ухвалу про ліквідацію

310

орендаря, оскільки за наявності у банкрута майна, достатнього для задоволення вимог кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність (частина третя статті 32 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

[п. 17 Роз'яснення від 25.05.2000 р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

75. У вирішенні спорів, пов'язаних з правами і обов'язками сторін у зв'язку з поліпшенням або погіршенням орендованого майна та захистом права орендаря на таке майно, господарським судам належить керуватися статтями 271, 272 Цивільного кодексу України, статтями 27 та 28 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». У разі заподіяння шкоди об'єкту оренди з вини третіх осіб останні несуть відповідальність перед орендарем відповідно до глави 40 Цивільного кодексу України.

[п.18 Роз'яснення від 25.05.2000р. № 02-5/237 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна»].

76. У зв'язку із розірванням договору оренди майно, яке є предметом цього договору, підлягає поверненню власникові.

[п.5 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

77. У разі поліпшення з дозволу орендодавця орендованого майна орендар має право на відшкодування зроблених з цією метою необхідних витрат.

In. 1 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

78. У разі закінчення строку дії договору оренди та відмови орендодавця від його продовження орендар зобов'язаний повернути об'єкт оренди орендодавцеві.

[п.2 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

79. Власник майна вправі на свій розсуд укладати щодо нього безпосередньо або через уповноважену особу будь-які угоди, які не суперечать закону, у тому числі договори оренди майна.

[п 3 Листа від 12.04.2001 р № 01-8/442 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

311

80. Визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди не тягне за собою недійсність договору оренди в цілому у разі його відповідності вимогам закону.

[п.4 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

81. Нормативне встановлення нових орендних ставок є підставою для внесення до договору оренди відповідних змін.

[п.5 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

82. Невиконання обов'язку щодо внесення у встановлений законом строк орендної плати є підставою для розірвання договору оренди.

[п.6 Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

83. Відсутність у договорі оренди усіх істотних умов є підставою для визнання такого договору неукладеним та припинення провадження у справі про визнання його недійсним.

[п.7Листа від 12.04.2001 р. № 01-8/442 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з орендними правовідносинами»].

84. Об'єкт оренди у період дії відповідного договору не може бути об'єктом оренди за іншим договором, укладеним пізніше.

[п.1.4 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Яро деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

85. Умова договору оренди, яка визначає розмір орендної плати в іноземній валюті, не суперечить законодавству України.

[п.8 Листа від 11.06.2001 р. № 01-8/677 «Яро практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

86. З огляду на приписи статті 256 Цивільного кодексу України та статей 2 і 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у господарського суду немає підстав вважати укладення договору оренди «наданням послуги», а орендну плату за названим договором - «ціною», що підпадає під ознаки Закону України «Про ціни і ціноутворення». Методика розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затверджена постановою Кабінету

312

Міністрів України від 04.10.95 № 786 (з наступними змінами і доповненнями), має застосовуватись господарським судом у вирішенні спорів виключно з урахуванням вимог Закону України «Про оренду державного та комунального майна», зокрема статті 19 цього законодавчого акта. Що ж до повноважень державної інспекції з контролю за цінами, то вони стосуються виключно контролю за додержанням порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів (стаття 13 Закону України «Про ціни і ціноутворення»).

[п.9 Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10.4. ПІДРЯД

1. Колегія Державного комітету України у справах архітек-; тури, будівництва І охорони історичного середовища постановою від 4 грудня 1991 року № 59 затвердила Загальні умови-складання підрядних контрактів у капітальному будівництві України на 1992 рік, якими необхідно керуватись при розгляді господарських спорів.

[Інформаційний лист від 05.03.92 р. № 01-8/302 «Про Загальні умови складання підрядних контрактів у капітальному будівництві України на 1992 рік»].

1. Відповідно до статті 357 Цивільного кодексу України в даний час договори підряду на капітальне будівництво на території України укладаються І виконуються відповідно до Правил про договори підряду на капітальне будівництво, затверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1986 року № 1550

[п. 1 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

3. Згідно з п. 4 постанови Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1988 року № 929 майнову відповідальність за порушення зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво, встановлену зазначеними Правилами, застосовують до замовника і підрядчика тільки за умови будівництва об'єктів за державним замовленням. В усіх інших випадках відповідальність за порушення зобов'язань щодо будівництва об'єктів сторони мають право передбачати в договорі.

[п.1 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

4. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів підряду на капітальне будівництво, арбітражним судам перш за все необхідно з'ясувати підстави укладання договору, тобто чи будується об'єкт за державним замовленням.

[п.1 Листа від 20.1192 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

314

5. Щодо укладення і виконання договорів між генеральними підрядчиками та субпідрядними організаціями, то з цих питань слід керуватись Положенням про взаємовідносини організацій - генеральних підрядчиків з субпідрядними організаціями.

[п.1 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

6. Якщо договір підряду сторони укладають на підставі державного замовлення, вони мають право передбачити в договорі санкції за невиконання таких зобов'язань, за порушення яких чинним законодавством санкції не встановлені (пункт 37 Правил про договори підряду на капітальне будівництво).

[п.3 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

7. Правила не надають сторонам права при укладанні договору підряду на капітальне будівництво за державним замовленням підвищувати розмір встановлених цими Правилами санкцій. Щодо інших договорів підряду на капітальне будівництво, то сторони не обмежені у визначенні розміру майнових санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

[п.З Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

8. Щодо обсягу відповідальності сторін за договором підряду на капітальне будівництво, то незалежно від підстав укладення таких договорів цей обсяг визначається статтею 356 Цивільного кодексу України, відповідно до якої за невиконання або неналежне виконання обов'язків відповідальна сторона відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або пошкодженні її майна. Таким чином, законом встановлена обмежена відповідальність сторін за порушення договору підряду на капітальне будівництво.

9. При вирішенні спорів деякі арбітражні суди погоджуються з вимогами підрядчика щодо обов'язку замовника відшкоду-

315

вати збитки, заподіяні порушеннями окремих умов договору, тобто без врахування того, що відповідно до статті 356 Цивільного кодексу України та пункту 38 Правил ці збитки сторона відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, яку стягнуто не за порушення окремої умови, а в цілому за договором. [п.З Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

10. Правила не передбачають майнової відповідальності замовника за необгрунтовану відмову від оплати рахунків за виконані монтажно-будівельні роботи та прострочку платежу. При вирішенні розбіжностей щодо встановлення в договорі цієї відповідальності слід виходити з того, що згідно з пунктом 13 постанови Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1988 року № 929 за необгрунтовану повну або часткову відмову від акцепту платіжної вимоги за виконані роботи замовник сплачує підрядчику штраф у розмірі 5 відсотків суми, від оплати якої він відмовився. Що ж до неустойки (пені) за порушення строків платежів за виконані роботи (надані послуги), то з цього питання слід керуватися Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», а з моменту набрання чинності Законом України «Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів» - статтею 5 названого Закону.

[п.4 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

11. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.92 № 449, якою затверджено відповідне Положення.

[п.6 Листа від 20.11.92 р. № 01-8/1386 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво»].

12. Відповідно до статей 207, 208 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виконане в натурі. Виконання в натурі договору підряду законодавством не обмежується строком дії договору. Обов'язку боржника виконати зобов'язання в натурі протиставлене право кредитора в разі прострочки

316

відмовитись від прийняття виконання (стаття 213 Цивільного кодексу України). Таким чином, якщо замовник не відмовився від виконання простроченого підрядчиком зобов'язання, останній має нести майнову відповідальність у вигляді штрафу (пені) до моменту виконання зобов'язання в натурі або відмови замовника від прийняття виконання.

[п.2 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

13. Відповідно до статті 27 Житлового кодексу Української РСР жила площа у будинках, споруджених із залученням у порядку пайової участі коштів підприємств, установ та організацій, розподіляється для заселення між учасниками будівництва пропорційно переданим ними коштам. У випадках, коли для будівництва певного жилого будинку дольщик перерахував основному замовнику кошти і у договорі визначені умови щодо кількості квартир з однієї, двох, трьох і більше кімнат, які належить передати дольщику після прийняття будинку в експлуатацію, слід виходити з такого. Якщо замовник не виконує свого зобов'язання щодо передачі обумовленої договором жилої площі дольщику, останній має право звернутись до арбітражного суду із позовом і вимагати передачі площі у натурі. У разі відсутності у договорі умови щодо конкретних квартир, які належить передати дольщику, і спір вирішується до видачі ордерів громадянам та до заселення прийнятого до експлуатації будинку, арбітражний суд може прийняти рішення про передачу замовником дольщику певних квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

14. Якщо при вирішенні спору буде виявлено, що у процесі будівництва жилого будинку сталося його подорожчання і дольщик на обгрунтовану вимогу замовника не перерахував додаткові кошти, то рішення про зобов'язання замовника передати дольщику квартири слід приймати у межах раніше переданих коштів. При цьому кількість квартир, що неналежить дольщику, визначається виходячи з вартості жилої площі на момент виділення квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

317

15. У тих випадках, коли при вирішенні спору встановлено, що жилий будинок заселений на підставі належно виданих ордерів, арбітражний суд за заявою позивача (дольщика) має право змінити підставу або предмет позову, наприклад, замість передачі жилої площі в натурі вирішити питання про стягнення із замовника вартості належних де передачі квартир або стягнути із замовника кошти, внесені дольщиком на будівництво будинку. В останньому випадку дольщик має право вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання, зокрема, пов'язаних з придбанням відповідної кількості квартир.

[п.5 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

16. Згідно зі статтею 332 Цивільного кодексу України виконання підрядчиком на свій ризик певних робіт по ремонту та обслуговуванню ліфтів спеціалізованими ремонтно-будівельними організаціями за завданням замовника здійснюється за договором підряду і не є наданням комунальних послуг у розумінні названого вище Указу Президента України від 26.09.95 № 884 «Про оплату за комунальні послуги та електроенергію бюджетними установами і організаціями».

[п.6 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»-].

17. Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» регулює цивільно-правові відносини, пов'язані не лише з поставками продукції (товарів), але й з підрядом. Тому-то у вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням державних контрактів, арбітражним судам слід керуватися відповідними нормами законодавства, що регулюють такі відносини, зокрема Цивільним кодексом України.

[Лист від 12.03.96 р. № 01-8/110 «Про Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»].

18. Відсутність проектно-кошторисної документації за договором підряду є підставою для визнання його неукладеним.

[п. 7 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

318

10.5. ПЕРЕВЕЗЕННЯ

1. Чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевозки вантажу, встановлений перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже ніякі інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу.

[п.2.2 Роз'яснення від25.02.92р. № 01-6/244 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України»].

2. Відповідно до статті 365 Цивільного кодексу України і статті 159 Статуту автомобільного транспорту Української РСР до пред'явлення автотранспортному підприємству позову, що пов'язаний з втратами, недостачами, псуванням або пошкодженням вантажу, розрахунками за перевозку, стягненням штрафів, а також з інших підстав, які випливають з цього Статуту, обов'язкове пред'явлення до нього претензії. Позови можуть бути пред'явлені до автотранспортного підприємства вантажовідправником чи вантажоодержувачем тільки у випадках повної або часткової відмови задовольнити їх претензію або неодержання у передбачені статтею 166 Статуту строки відповіді на претензію.

[п.1.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

3. Питання про те, кому належить право на звернення з претензією та позовом, пов'язаними з перевезенням вантажів, вирішується в залежності від предмета спору. Так, відповідно до статті 160 Статуту у випадках втрати вантажу таке право надане вантажовідправнику або вантажоодержувачу, а при недостачі, псуванні чи пошкодженні вантажу - вантажоодержувачу. Щодо претензії та позовів про стягнення штрафу за про-строчку в доставці вантажу при міжміських перевезеннях (стаття 138 Статуту), то право на пред'явлення претензій та позовів також надане вантажоодержувачу.

[п.1.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

319

4. Стаття 163 Статуту передбачає можливість передачі права на пред'явлення претензій та позовів, зокрема вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, що засвідчується пе-реуступочним написом на товарно-транспортному документі (параграф 5 розділу 10 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом. Переуступка такого права може мати місце за попередньою згодою іншої сторони. Оформлення пе-реуступки права окремим листом чинним законодавством не передбачено. Однак, якщо автопідприємство, незважаючи на недодержання правил оформлення переуступки права, прийняло і розглянуло претензію по суті, воно не може потім посилатися на те, що позов пред'явлений неналежним позивачем.

[п.1.3 Роз'яснення від 21.07.92 p. № 01-6/S56 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

5. Претензії, що випливають з перевезення вантажів, пред'являються автотранспортному підприємству, що видав вантаж, а в разі повної його втрати - автотранспортному підприємству, яке прийняло вантаж до перевезення (стаття 161 Статуту).

[п.1.6 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»}.

6. Перевезення вантажів у міжміському сполученні з завантаженням у вантажовідправника і вивантаженням у вантажоодержувача (система наскрізного руху) здійснюється через обласні транспортно-експедиційні підприємства, які виписують товарно-транспортні документи (пункти 7 та 8 Положення про організацію і виконання міжміських та міжреспубліканських перевозок вантажів автомобільним транспортом в УРСР, затверджене наказом Міністерства автомобільного транспорту України від 14.07.86 р. № 159). Отже, автотранспортним підприємством, що прийняло вантаж до перевезення, вважається обласне транспортно-експедиційне підприємство, до якого у випадку повної втрати вантажу слід пред'являти претензію.

[п.1.6 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

320

7. Якщо приймання вантажу до перевезення здійснило автотранспортне підприємство без оформлення через обласне транспортно-експедиційне підприємство, претензії і позови про втрату вантажу належить пред'являти до цього автотранспортного підприємства - володільця автомобіля.

[п.1.6 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

8. Відповідно до статті 127 Статуту автотранспортні підприємства (у тому числі транспортно-експедиційні), вантажовідправники та вантажоодержувачі несуть матеріальну відповідальність за порушення зобов'язань, що випливають з договору перевезень вантажів, на підставі Статуту. Будь-які угоди між ними, що мають на меті змінити відповідальність або звільнити від відповідальності, покладеної на них Статутом або Правилами, не мають сили. Таким чином, автотранспортні підприємства вантажовідправників і вантажоодержувачі в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, що випливають із Статуту, несуть матеріальну відповідальність в межах, передбачених відповідними його статтями (стаття 153 Статуту).

[п.3.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

9. За загальними нормами цивільного законодавства особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише при наявності вини, крім випадків, передбачених законом (стаття 209 Цивільного кодексу України).

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

10. Щодо підстав покладання відповідальності на автотранспортне підприємство, вантажовідправника та вантажоодержувача, то поряд із застосуванням принципу вини, Статут передбачає випадки, коли встановлену ним відповідальність зазначені особи несуть незалежно від їх вини.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

212-304 321

11. Дослідження наявності або відсутності вини необхідне при вирішенні питання про покладання на автотранспортне підприємство відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу (статті 133 та 134 Статуту). Тільки за наявності вини автотранспортного підприємства на нього може бути покладена відповідальність за прострочку в доставці вантажу (стаття 138 Статуту).

[п.3.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

12. Як приклад застосування майнової відповідальності автотранспортного підприємства і вантажовідправника без вини можна навести стягнення з них штрафу за невиконання зобов'язання щодо обсягів належного до перевезення вантажу, оскільки стаття 132 Статуту передбачає вичерпний перелік обставин, за якими вони звільняються від відповідальності за вказане порушення.

13. Відповідальність за прийнятий до перевозки вантаж несе автотранспортне підприємство (стаття 362 Цивільного кодексу України та стаття 133 Статуту). Розмір цієї відповідальності встановлений статтею 136 Статуту. Поряд з цим слід мати на увазі таке. Відповідно до підпункту «і« пункту 7 Типового договору на централізований завоз (вивіз) вантажів на станції залізниць, у порти (на пристані) і аеропорти (додаток 1 до розділу 47 Правил) перевізник зобов'язаний у випадках недостачі або пошкодження вантажу витребувати від станції (порту, пристані) комерційні та інші акти, а в разі відмови від складання акта оскаржити таку відмову у встановленому порядку та здійснити прийомку у відповідності з чинними інструкціями. Якщо перевізник не виконав цього обов'язку, він несе перед замовником майнову відповідальність у розмірі фактичної шкоди (пункт 15 Типового договору), тобто тих сум, які б замовник мав право стягнути з попереднього перевізника або з вантажовідправника.

[п.ЗЗ Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

322

14. Відповідно до статей 140 і 165 Статуту вантаж вважається втраченим по закінченні ЗО діб з дня закінчення строку його доставки при міжміських перевезеннях і 10 діб з дня прийняття вантажу при міських і приміських перевезеннях. Строки доставки вантажу і порядок їх обчислення встановлені параграфом 12 розділу 45 та параграфу 16 розділу 46 Правил. Таким чином, якщо вантаж не доставлений в зазначені строки вантажоодержувач (вантажовідправник) має право пред'явити до автотранспортного підприємства, яке прийняло вантаж до перевоз-ки, претензію про відшкодування дійсної його вартості (пункт «а« статті 136 Статуту). Після пред'явлення такої претензії доставка перевізником частки вантажу не породжує для заявника обов'язку пред'явити нову претензію про недостачу вантажу.

[п.4.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

15. Видача вантажу провадиться автотранспортним підприємством у залежності від того, як перевізник прийняв його від вантажовідправника. Якщо вантаж прийнятий за вагою та кількістю місць і перевозився не за пломбами відправника, автотранспортне підприємство повинно видати вантаж з перевіркою у тому ж порядку, в якому вантаж було прийнято від вантажовідправника.

[п.4.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

16. Відповідно до статті 65 Статуту вантажі, вантажі, що прибули у справних автомобілях, причепах, окремих секціях автомобіля, контейнерах і цистернах з непошкодженими пломбами відправника видаються вантажоодержувачу без перевірки ваги, стану вантажу і кількість місць.

17. Перевізник зобов'язаний видати вантаж з перевіркою у випадках прибуття його в несправному кузові або з пошкодженими пломбами, а також з пломбами попутної вантажної автостанції. Вантаж видається з перевіркою і тоді, коли навантаження здійснено автотранспортним підприємством зі складу

21'2-ЗМ

323

вантажної станції або у випадках видачі зі складу автостанції (стаття 66 Статуту).

18. В усіх випадках тарні і штучні вантажі видаються з перевіркою ваги і стану вантажу тільки у пошкоджених місцях.

19. У залежності від того, як вантаж прийнятий до перевоз-ки, також стану транспортних засобів, у пункті призначення вирішується питання про порядок оформлення результатів видачі вантажу одержувачу. Якщо відправник здав автотранспортному підприємству для перевозки вантаж без визначення ваги і кількості, тобто в опломбованих транспортних засобах, і автомобіль, його секція, контейнер прибули у справному стані з непошкодженими пломбами відправника, вантажоодержувач у товарно-транспортній накладній своїм підписом та печаткою (штампом) засвідчує прийом вантажу (параграф 7 розділу 5 Правил). За цих обставин прийомка вантажу за кількістю та якістю провадиться одержувачем без участі перевізника відповідно до вимог Інструкції про порядок прийомки продукції і товарів за кількістю та якістю. Оскільки у даному випадку водій не уповноважений брати участь у складанні акту прийомки вантажу одержувачем, акт, складений тільки за участю одержувача та водія, визнається одностороннім.

20. Обставини, що можуть служити підставою для матеріальної відповідальності автотранспортних підприємств при автомобільних перевезеннях, стверджуються записами в товарно-транспортних документах. Якщо перевізник зобов'язаний видати вантаж з перевіркою ваги і кількості місць, результати видачі фіксуються в товарно-транспортному документі з зазначенням обставин, перелічених у параграфі 2 розділу 9 Правил. Відповідно до параграфу 3 цього розділу Правил записи в товарно-транспортних документах, зокрема,

324

про невідповідність ваги І кількості місць вантажу, повинні засвідчуватися підписом одержувача та водія, який є представником автотранспортного підприємства.

[п.4.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

21. Односторонні записи як вантажоодержувача, так і водія визнаються недійсними. Тому в разі розбіжностей між одержувачем і водієм, а також при ухиленні водія від засвідчення факту недостачі вантажу в товарно-транспортному документі або від складання акту вантажоодержувач зобов'язаний поруч із записом про недостачу вантажу у зазначеному документі, здійснити його приймання за правилами, встановленими параграфом 5 розділу 9 Правил.

22. Автотранспортне підприємство несе відповідальність за прийнятий до перевозки вантаж поки не доведе, що втрата, недостача, псування або пошкодження вантажу сталися через обставини, яким він не міг запобігти і усунення яких від нього не залежало. Перелік цих обставин, обов'язок доведення яких покладений на перевізника, наведений у статті 133 Статуту.

[п.4.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

23. Якщо незбереження вантажу сталося за обставин, перелічених у статті 134 Статуту, обов'язок доведення вини автотранспортного підприємства покладений на заявника претензії. Зокрема, якщо одержувач прийняв вантаж від автотранспортного підприємства за нібито справними пломбами вантажовідправника, а потім судовими або слідчими органами буде встановлено, що до видачі вантажу справність пломби не була забезпечена, автотранспортне підприємство має нести відповідальність за недостачу вантажу, встановлену одержувачем у належному порядку.

325

24. Згідно з параграфами 4 та 14 розділу 3 Правил пломби вантажовідправника повинні мати скорочене найменування відправника та контрольні знаки з літерним і цифровим позначенням. Відповідно до параграфу 15 цього розділу Правил автотранспортне підприємство не повинно здійснювати перевезення вантажу з неправильно навішеною пломбою або з неясним відтиском встановлених знаків. При виявленні цих обставин вантажоодержувачем за його вимогою автотранспортне підприємство повинно видати вантаж з перевіркою, результати якої зазначаються в товарно-транспортному документі або в акті. У цьому випадку перевізник несе відповідальність за нез-береження вантажу доки не доведе відсутність своєї вини.

[п.4.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про 'деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

25. З метою встановлення причин несхоронності вантажу, що не виключає необхідності проведення експертизи пломб, вантажоодержувач повинен індивідуалізувати пломби і зберігати їх до вирішення спору про місце і причини недостачі вантажу. Індивідуалізація пломб полягає у поданні доказів їх незалежності до конкретного транспортного засобу і виключення можливості доступу до пломб у період їх зберігання.

26. Відповідно до статті 128 Статуту автотранспортні підприємства, вантажовідправники і вантажоодержувачі несуть взаємну матеріальну відповідальність за невиконання плану перевезень і прийнятого до виконання разового замовлення.

[п.5.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

27. Оскільки в даний час до автотранспортних підприємств плани перевезень вантажів не доводяться, сторони несуть зазначену відповідальність за невиконання зобов'язань щодо обсягів належного до перевезення вантажу за договором (разовим замовленням).

326

28. При вирішенні спорів, пов'язаних з невиконанням цих зобов'язань, слід виходити з того, що статтею 128 Статуту встановлена відповідальність за невивезення вантажу у кількості, передбаченій «місячним планом«. У зв'язку з цим, до зміни цієї статті Статуту, слід виходити з того, що встановлений нею штраф стягується за невивезення вантажу у кількості, передбаченій договором на певний місяць. Нормативними актами, що регулюють вказані відносини, не передбачено загального принципу виконання квартальних обсягів перевезення вантажу рівномірно по місяцях і тому арбітражний суд не має підстав при вирішенні спору, пов'язаного зі стягненням штрафу, для поділу квартального обсягу на три місяці. Таким чином, якщо в договорі відсутні обсяги вивезення вантажу по місяцях, жодна з сторін не має права на стягнення встановленого статтею 128 Статуту штрафу.

[п.5.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозах вантажів автомобільним транспортом»].

29. Виконання зобов'язань щодо кількості належного до пе-ревозки вантажу враховується в обліковій картці, яка підписується автотранспортним підприємством і вантажовідправником (вантажоодержувачем). На підставі цієї картки автотранспортне підприємство після закінчення місяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, повідомляє вантажовідправнику (вантажоодержувачу) розрахунок належної кожній з сторін суми штрафу, які підлягають сплаті в п'ятиденний строк. Якщо вантажовідправник або вантажоодержувач відмовляється від підписання облікової картки, про це складається акт (параграф 5 додатка 2 до розділу 1 Правил).

[п.5.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

30. У випадку ухилення боржника від сплати штрафу, право на пред'явлення до нього претензії виникає з дня закінчення строку, встановленого для звірення записів в обліковій картці (параграфи 6 та 12 додатка 2 до розділу 1 Правил).

327

31. Відповідно до статті 44 Статуту автотранспортні підприємства в разі неподачі з їх вини рухомого складу, передбаченого договором місячного обсягу перевезення вантажів, зобов'язані на вимогу вантажовідправника (вантажоодержувача) виділяти автомобілі для поповнення недовантаження протягом наступного місяця даного кварталу. Рухомий склад, не наданий в останньому місяці кварталу, повинен бути виділений в першому місяці наступного кварталу.

[п.5.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

32. Порядок виділення автомобілів для поповнення недовантаження встановлюється за погодженням сторін, і потім ці автомобілі подаються на підставі заявок вантажовідправника (вантажоодержувача) (параграф 11 розділу 1 Правил). Отже, при порушенні цього погодженого порядку сторони несуть відповідальність, встановлену статтями 128,128-1 та 131 Статуту.

[п.5.3 Роз'яснення вій 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

33. Статтею 132 Статуту встановлений вичерпний перелік обставин, за якими сторони звільняються від сплати штрафу за невиконання зобов'язань щодо обсягів належного до перевезення вантажу.

[п.5.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

34. При вирішенні спорів про стягнення штрафу слід мати на увазі, що: а) автотранспортне підприємство має право відмовитись від перевезення, якщо вантажовідправником пред'явлено до перевезення вантаж, не зазначений заявкою або прийнятим до виконання разовим замовленням, або з призначенням в інший пункт (стаття 145 Статуту); б) вантаж, який був пред'явлений вантажовідправником у стані, що не відповідає правилам перевезення, і не був приведений ним у належний стан у строк, який забезпечує своєчасне відправлення, вважається непред'явленим (стаття 52 Статуту); в) до внесення провізної плати автотранспортні підприємства, як правило, вантажі до перевезення не приймають (стаття 104 Стату-

328

_ту); г) подача рухомого складу, непридатного до перевезення, передбаченого договором вантажу, дорівнюється неподачі транспортних засобів (стаття 44 Статуту).

[п.5.4 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

35. Відповідно до статті 128-1 Статуту автотранспортне підприємство, вантажовідправник несуть відповідальність за неподачу або невикористання контейнерів, що належать автотранспортному підприємству. Таким чином, ця норма поширюється на випадки невиконання автотранспортним підприємством зобов'язань по завозу контейнерів, що належать залізниці. За невиконання такого зобов'язання автотранспортне підприємство несе відповідальність за статтею 128 Статуту, тобто не за кількість недоданих контейнерів, а за тонни невивезеного вантажу.

[п.6.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

36. Згідно з параграфом 19 розділу 25 Правил перевезення вантажів в універсальних контейнерах Міністерства шляхів сполучення при здійсненні транспортно-експедиційного обслуговування за договорами між автотранспортним підприємством і залізницею відповідальність перед залізницею за затримку ЇЇ контейнерів понад встановлені норми (стаття 157 Статуту залізниць) несуть автотранспортні підприємства. Виключення з цього зроблено лише щодо відповідальності за умови відкриття пунктів обміну контейнерів на підприємствах-одержувачах. Відповідно до параграфу 27 зазначених Правил у випадках затримки контейнерів на цих пунктах понад встановлені норми відповідальність перед залізницею несе те підприємство (організація), у веденні якого є такий пункт обміну контейнерів.

[п.6.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

37. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР» не може застосовуватися стаття 149 Статуту. Спори, пов'язані зі стягненням штрафів, передбачених стаття-

329

ми 142, 143, частиною другою статті 146, статтею 148 Статуту, вирішуються арбітражними судами на загальних підставах.

[п.6.3 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про 'деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

38. Згідно з пунктом 25 Інструкції про порядок завантаження у попутному напрямі підприємствами автомобільного транспорту загального користування порожніх вантажних автомобілів підприємств і організацій відповідальність за не-схоронність вантажів перед вантажовідправниками несуть автостанції, які завантажили порожні автомобілі. У свою чергу володільці автотранспорту несуть цю відповідальність перед автостанціями, які забезпечили завантаження. Таким чином, вантажоодержувачі, які не одержали вантаж або одержали його з недостачею, зіпсованим або пошкодженим, не мають права пред'являти претензії та позови ні до автостанції, яка завантажила автомобілі у попутному напрямі, ні до володільця автотранспорту.

[п.7.1 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

38. Взаємовідносини сторін щодо перевезення вантажів у попутному напрямі не випливають із Статуту автомобільного транспорту. Виходячи з п. 29 зазначеної Інструкції, питання про відшкодування шкоди, заподіяної несхоронністю вантажів, слід вирішувати на підставі загальних норм цивільного законодавства України. Щодо порядку доарбітражного врегулювання спору, то з цього питання необхідно керуватись розділом 2 Арбітражного процесуального кодексу України, а не Статутом автомобільного транспорту.

[п.7.2 Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

39. Відповідно до параграфу 12 розділу 4 та параграфу 14 розділу 3 Правил перевозок вантажів визначення ваги нетто здійснюється шляхом відрахування з ваги брутто маси вагону за трафаретом (з бруса).

[Лист від 14.08.92 р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

330

40. Відповідно до п. 12 Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю, якщо продукцію одержано у декількох вагонах, вартість якої сплачена за одним розрахунковим документом, одержувач зобов'язаний перевірити кількість цієї продукції в усіх вагонах.

[Лист від 14.08.92р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

41. Арбітражний суд відповідальність за недостачу вугілля поклав на залізницю тільки на тій підставі, що на станції відправлення представником залізниці було підтверджено правильність визначення ваги вантажовідправником, про що складений акт зважування. Помилковість такого підходу до вирішення спору полягає у тому, що участь залізниці у зважуванні вантажу, завантаженого засобами відправника, відповідно до Статуту залізниці ще не є доказом вини перевізника у несхоронності вантажу.

[Лист від 14.08.92р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

42. Деякі підприємства-одержувачі залучають як представників громадськості вантажників, прийомоздаваль-ників транспортного цеху, майстрів завантаження, вагарів тощо, які за змістом Інструкції про порядок прийомки продукції за кількістю не можуть залучатись як представники громадськості.

[Лист від 14.08.92р. № 01-8/958 «Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

43. В процесі перевезення вугілля дрібних фракцій може вирівнюватися і тому констатація комерційних актів про рівномірне навантаження ще не є обставиною, яка свідчить про відсутність відповідальності перевізника за схоронність прийнятого до перевозки вантажу. Якщо на станції призначення буде встановлено, що вагон прибув завантажений не до повної місткості, залізниця має нести відповідальність за недостачу вантажу доки не доведе вину вантажовідправника (стаття 148 Статуту залізниць). До того ж у розпорядженні залізниці є правовий засіб, застосування якого усуне розбіжності щодо місця виникнення недостачі вантажу, а саме використання залізницею наданого їй права відмовляти у прийнятті вагонів, які недован-

331

тажені до технічних норм або повної місткості, і вимагати здійснення дозавантаження таких вагонів (параграф 36 розділу 3 Правил перевозок вантажів).

[Лист від 14.08.92 р. № 01-8/958 Про результати вивчення справ, пов'язаних з недостачами вугілля при поставках та перевозках»].

44. Прибуття вагону з відкритими люками слід розглядати як одну з ознак несхоронної перевозки, а тому згідно зі ст. 148 Статуту залізниць перевізник повинний нести відповідальність за недостачу вантажу, доки не доведе відсутності своєї вини. Такими доказами можуть бути, зокрема, несправність запорів, що виключає можливість закриття люка; відсутність ознак відкриття люків іззовні та ін., що повинно знайти своє відображення в комерційному акті та акті технічного огляду вагона. Перевізник зобов'язаний довести, що вагон був відправлений з відкритими люками з вини вантажовідправника, а залізниця не могла виявити цього при відправленні.

45. Вивантаження вагону залізницею з одночасною видачею вантажу і перевіркою його кількості передбачає водночас приймання вантажу представником одержувача або автотранспортного підприємства загального користування, який повинен засвідчити особистим підписом обставини, зазначені в комерційному акті, та кількість вантажу. Відсутність такого підпису є порушенням вимог параграфу 10 розділу 37 Правил перевозок вантажів і не дає підстав вважати цей акт доказом вини вантажовідправника в недостачі вантажу.

46. Якщо факт прибуття вантажу в справному вагоні за непо-шкодженими пломбами відправника повинен засвідчуватись відміткою станції призначення про видачу вантажу в порядку, передбаченому ст. 65 (67) Статуту залізниць, він не може засвідчуватись будь-якими іншими документами, в т.ч. і довідками станції призначення. Залізниця, як це передбачено її Статутом, повинна на вимогу одержувача в гр. 6 накладної робити відмітки про порядок видачі вантажу. При вирішенні спорів, пов'язаних з

332

недостачами, коли в накладній відсутня належна відмітка про те, в якому стані отримано вантаж від органу транспорту, немає підстав покладати відповідальність за недостачу на відправника, оскільки вона могла статись внаслідок несхоронної перевозки.

47. Передбачена статтею 52 Статуту залізниць плата за збереження вантажів не є штрафом, а тому арбітражний суд не має права зменшувати цю плату.

[п.9 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

48. Статтею 133 Статуту залізниць України і статтею 163 Статуту автомобільного транспорту України передбачений вичерпний перелік осіб, яким кредитор має право уступити свої вимоги щодо перевізника. Таким чином, переуступку такого права іншим особам слід визнати протиправною.

[п.2 Роз'яснення від 14.12.93 р. № 01-6/1301 «Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу»].

49. Радою по залізничному транспорту держав - учасниць Співдружності 26 - 27 травня 1994 року затверджено Інструкцію по актово-претензійній роботі на залізницях держав -учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки. Інструкція набуває чинності з 1 січня 1995 року. Відповідно до Статуту залізниць та Правил перевозок вантажів Інструкцією передбачений порядок складання комерційних актів, визначення розміру фактичної втрати та пошкодження вантажу при перевозках, обчислення та застосування норм природної втратида граничних розходжень в результатах визначення маси нетто, порядок пересилки комерційних актів та розгляд претензій при перевозках вантажів у міжнародному сполученні тощо.

[Лист від 08.12.94 р. № 01-8/891 «Про Інструкцію по актово-претензійній роботі на залізницях держав-учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки»].

50. Згідно з параграфом 147 Інструкції по актово-претензійній роботі на залізницях держав - учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки з недостачі маси вантажу, виявленої на

333

станції призначення, необхідно відрахувати норму природної втрати, встановлену для цього вантажу, та граничне розходження в результатах визначення маси нетто.

[Лист від 08.12.94 р. № 01-8/891 «Про Інструкцію по актово-пре-тензійній роботі на залізницях держав-учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки»].

51. Слід звернути увагу на те, що відповідно до параграфу 133 Інструкції по актово-претензійній роботі на залізницях держав -учасниць Співдружності, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Естонської Республіки, якщо згідно з транспортними документами вантажоодержувачем (вантажовідправником) є структурна одиниця об'єднання (підприємства), яка не має статусу юридичної особи, з претензією до залізниці має право звернутись об'єднання (підприємство) без оформлення переуступки такого права переуступочним написом. Інструкція не вимагає наявності переуступочного напису і у тих випадках, коли з претензією до залізниці за дорученням об'єднання (підприємства) звертається структурна одиниця, яка не є юридичною особою. Така структурна одиниця разом з документами, що обґрунтовують претензію, повинна додати до претензії виписку з положення про структурну одиницю, доручення або наказ об'єднання (підприємства), які свідчать про надання їй права на звернення з претензією до залізниці.

52. Згідно з пунктом 33 статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягає надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів. Тому, якщо такі перевезення не мають характеру послуг, що надаються іншим юридичним чи фізичним особам, а здійснюються суб'єктом господарювання виключно для забезпечення власних потреб, немає правових підстав вважати їх такими, що потребують ліцензування.

[п.2 Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

53. Згідно зі статтею 372 Цивільного кодексу України та статтею 25 Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93 № 47-93 «Про страхування» страхова компанія не позбавлена

334

права зворотньої вимоги (регресу) до залізниці. При визначенні обсягу відповідальності залізниці слід виходити з вимог статті 13 Закону України «Про транспорт» та Статуту залізниць. Відповідні претензії та позови повинні пред'являтись до Управління залізниці призначення.

[п.4 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

54. Частина перша статті 7 Закону України «Про транспорт» передбачає безакцентний порядок розрахунків за послуги транспорту на основі чинних тарифів. Тому в разі надання послуг за договірною ціною такий порядок їх оплати застосовуватись не може.

[п.6 Інформаційного листа від 01.07.96 р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

55. Статтею 5 Статуту залізниць України на Мінтранс України покладено розробку і затвердження Правил перевезення вантажів, Технічних умов навантаження і кріплення вантажів та деяких інших нормативних документів. До їх затвердження згідно з Постановою Верховної Ради України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» у вирішенні спорів мають застосовуватись відповідні нормативні акти Союзу РСР у частині, що не суперечить Статуту.

[п.1 Листа від 17.04.98 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць України»].

56. Згідно з розділом III Статуту залізниць України взаємовідносини залізниць з вантажовідправниками та вантажоодержувачами будуються на договірних засадах. Форми договорів щодо організації перевезень встановлюються названими вище Правилами.

[п.2 Листа від 17.04.98 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць України»].

57. Відповідальність залізниці, вантажовідправників, вантажоодержувачів, транспортних, експедиторських і посередницьких організацій, представників вантажовідправника чи вантажоодержувача визначаються Статутом залізниць України та окремими договорами (розділ VII Статуту). Цим же розділом передбачено розміри відповідальності, порядок і строки звернення з претензіями та позовами, що випливають з

335

перевезень, а також порядок і строки розгляду претензій залізницею, умови, за яких залізниця звільняється від відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу і прострочки його доставки.

[п.З Листа від 17.04.98 р. № 01-8/142 «Про Статут залізниць України»].

58. У вирішенні питання визначення плати за користування вагонами, які належать іншим державам слід виходити з вимог постанови Кабінету Міністрів України від 28.10.96 № 1312 «Про номерний облік простою вантажних вагонів, які належать іншим державам» і Правил користування вагонами і контейнерами, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 25.02.99 № 113, якими передбачено, зокрема, що ці Правила визначають порядок і умови користування вагонами і контейнерами парку залізниць інших держав.

[п.13Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякіпитання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

59. Статут залізниць України та Правила експлуатації, номерного обліку і розрахунків за користування вантажними вагонами власності інших держав, затверджені 24 травня 1996 року згідно з дорученням Ради по залізничному транспорту, держав - учасниць Співдружності, Латвійської, Литовської і Естонської Республік, надають право залізницям України використовувати вагони, що належать власникам, розташованим за межами України, для перевезення вантажів у внутрішньодержавному сполученні. Вимоги щодо такого використання вагонів містяться в розділі 1 згаданих Правил. Отже, вантажовласники, порти на підставі статті 119 Статуту залізниць України повинні відшкодовувати залізницям плату за користування вагонами інших держав від часу прийому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних операцій у порядку, визначеному Укрзалізницею відповідно до міжнародних договорів України з цих питань. Відповідний порядок встановлено Правилами користування вагонами і контейнерами, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 25.02.99 № 113, якими передбачено, зокрема, що ці Правила визначають порядок і умови користування вагонами і контейнерами парку залізниць інших держав.

[п..7 Листа від 29.01.99р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

336

60. На підставі статті 358 Цивільного кодексу України, статті 45 Статуту автомобільного транспорту Української РСР та розділу 14 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом України, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.97 № 363, розрахунки за перевезення вантажів випливають з договору перевозки, тому відносини автотранспортного підприємства і замовників автотранспорту регулюються згаданим Статутом та Правилами перевезень вантажів. Отже, для позовів автотранспортних підприємств про стягнення заборгованості за надані послуги з перевезення вантажів слід застосовувати шестимісячний строк позовної давності, встановлений статтею 366 Цивільного кодексу України та статтею 168 Статуту автомобільного транспорту Української РСР. Цей строк обчислюється з дня настання події, що стала підставою подання позову.

[п.8 Листа від 29.01.99 р. JV? 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

61. Документом, який підтверджує вартість вантажу, не обов'язково повинні бути передбачені статтею 115 Статуту залізниць України рахунок або інший документ відправника. Такими доказами за змістом статті 130 названого Статуту можуть бути й інші розрахункові документи, зокрема платіжні доручення на перерахування коштів. Отже, якщо розрахунки за продукцію здійснювались шляхом перерахування коштів поставщику (продавцю), який не є відправником вантажу, залізниця не має права залишати без розгляду претензію про відшкодування втрат, недостачі, псування або пошкодження вантажу тільки з тієї підстави, що до претензії не додано рахунок відправника вантажу.

[п.3.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

62. Згідно зі статтею 71 Статуту залізниць України (далі - Статут) взаємовідносини залізниці з іншими підприємствами щодо порядку і умов експлуатації залізничних під'їзних колій, подачі і забирання вагонів визначається договором. Статтею 76 Статуту передбачено, Що порядок розроблення та форми таких договорів встановлюються Правилами перевезення вантажів. До затвер-

222-3W 337

дження Міністерством транспорту України зазначених Правил взаємовідносини залізниці з контрагентами мають визначатись законодавством, чинним на момент укладання відповідних договорів, та цими договорами. Залізниці також вправі на підставі угод надавати у користування суб'єктам підприємницької діяльності станційні склади і майданчики, що перебувають у їх віданні, та приймати рішення про складування за плату суб'єктами підприємницької діяльності вантажів у смузі відведення, а також надавати дозвіл на будівництво тимчасових споруд (статті 9 і 12 Статуту). Розмір відповідної плати повинен встановлюватись сторонами в договорі.

[п.3.2 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

63. Накази Міністерства транспорту України від 02.02.99 № 53 «Про затвердження ставок плати за користування вагонами і контейнерами залізниць» та від 25.02.99 № 113 «Про затвердження Правил користування вагонами і контейнерами» видані відповідно до чинного законодавства.

[п.3 Листа від 31.07.2000 р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Вищим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

64. Порти повинні відшкодовувати залізницям плату за користування вагонами інших держав від часу прийому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних операцій.

[п.1 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

65. Заяви суб'єктів господарської діяльності - власників під'їзних колій, які експлуатують вагони, забезпечуючи транспортне обслуговування контрагентів (вантажовідправників, вантажоодержувачів), і водночас стверджують, що вони не повинні вносити плату за користування вагонами, оскільки нібито фактично не користуються вагонами для власних господарських потреб, є безпідставними. Для цих суб'єктів, які взяли на себе функції приймання вагонів від залізниці, подачі їх під навантаження (розвантаження) вантажовідправникам (вантажоодержувачам) та повернення залізниці навантажених або порожніх вагонів, операції з вагонами є господарською

338

діяльністю і джерелом доходів. У цьому випадку саме зазначені суб'єкти виступають перед залізницею як користувачі вагонів. В інших випадках, згідно із статтею 119 Статуту залізниць, користувачами вагонів є вантажовідправники, вантажоодержувачі, порти, організації, установи, громадяни -суб'єкти підприємницької діяльності, які забирають вагони від залізниці своїми локомотивами або яким вагони подаються локомотивами залізниці.

[Інформаційний лист від 20.08.2001 р. № 01-8/917 «Про застосування деяких норм Статуту залізниць України та Правил перевезення вантажів»].

66. Факт непромивки, неочищення вагонів від залишків вантажу та сміття після вивантаження засобами одержувача засвідчується залізницею актом загальної форми, який підписується особами, які беруть участь у засвідченні обставин, що стали підставою для складання акта. Відповідно до статті 35 Статуту залізниць України та підпункту 1.3 пункту 1 Правил перевезення вантажів навалом і насипом, затверджених наказом Міністерства транспорту України (далі - Мінтранс України) від 20.08.2001 № 542, промивання вагонів після вивантаження забруднювальних вантажів здійснюється одержувачем у спеціально обладнаних місцях. Перелік таких вантажів зазначено у додатку 2 до названих Правил. У разі відсутності в одержувача умов та можливостей для промивання вагонів залізниця може виконувати ці роботи з оплатою за договором, виходячи із ставок зборів за промивання вагонів, затверджених відповідною залізницею. Статут не передбачає обов'язку вантажоодержувача оплачувати залізниці витрати, пов'язані з промиванням вагонів, лише у разі подання документів, що засвідчують факт промивання вагонів. Тому вимоги щодо представлення таких документів є неправомірними. Чинним законодавством на залізницю не покладено обов'язку надання розрахункових документів, що підтверджують розмір витрат, пов'язаних з промиванням вагонів, оскільки відповідно до статті 60 Статуту ставки зборів з вантажоодержувачів за очищення, промивання та дезінфекцію вагонів засобами залізниць у випадках, передбачених вищеназваною статтею Статуту, затверджуються залізницями. Підставою для здійснення розрахунків за надання залізницею додаткових послуг, зокрема про-

22'2-ЗМ

339

минання вагонів, згідно зі статтею 62 Статуту та з підпунктом 2.6 пункту 2 Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 № 644, є підписана працівником станції та платником накопичувальна картка. Слід враховувати, що передбачену статтею 123 Статуту відповідальність за здавання неочищеного рухомого складу або контейнерів порти несуть не тільки у випадках, коли вони виступають вантажоодержувачами, але і у випадках, коли вони не є вантажоодержувачами, а лише здійснюють вивантаження вагонів (при перевалці вантажу в прямому змішаному сполученні, відвантаженні імпортного вантажу тощо).

[п.3.1 Інформаційною листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

67. Згідно зі статтею 119 Статуту залізниць України за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазначеної плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами користування вагонами і контейнерами, затвердженими наказом Мінтрансу України від 25.02.99 № 113. Під користуванням вагонами (контейнерами) слід розуміти використання відповідного рухомого складу певним суб'єктом господарської діяльності, у тому числі власником залізничної під'їзної колії, який безпосередньо приймає вагони (контейнери) від залізниці для виконання з ними подальших операцій, а потім повертає їх залізниці. Час користування, за який цим суб'єктом господарської діяльності вноситься відповідна плата, визначається від моменту прийому вагонів (контейнерів) від залізниці до моменту їх повернення залізниці. Що ж до взаємовідносин суб'єктів господарської діяльності з третіми особами-контрагентами, яких вони обслуговують (тобто безпосередньо з вантажовідправниками і вантажоодержувачами), то вони визначаються і реалізуються без участі залізниць.

340

Відповідальність перед залізницею у зв'язку з використанням вагонів (контейнерів) несе суб'єкт господарської діяльності, який приймає від неї цей рухомий склад.

[п.3.2 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

68. Згідно із статтею 8 Закону України «Про залізничний транспорт» та статтею 17 Статуту залізниць України перевезення вантажів залізничним транспортом організовуються на договірних засадах. Форму договору про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення та надані залізницею послуги встановлено Правилами розрахунків за перевезення вантажів (додаток № 1 до пункту 2.3 названих Правил). У договорі визначаються обсяги, строки та умови надання транспортних засобів, порядок розрахунків за перевезення та додаткові послуги, а також відповідальність за порушення зобов'язань.

[п.1.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

69. Наявність договору про організацію перевезень вантажів не звільняє вантажовідправника від обов'язку подання планів та заявок на перевезення вантажів у порядку і строки, передбачені Тимчасовим положенням про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України. Цей договір не замінює договір на перевезення конкретного вантажу й не звільняє сторони від обов'язку укласти договір про експлуатацію залізничних під'їзних колій або про подачу та забирання вагонів у передбачених Статутом залізниць України випадках.

[п.1.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

70. Оскільки укладення договору про організацію перевезень не є обов'язковим, у разі відмови однієї з сторін укласти такий договір вимоги іншої сторони про його укладання у судовому порядку задоволенню не підлягають.

[п.1.1 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

341

71. Взаємовідносини залізниці з іншими підприємствами щодо порядку і умов експлуатації залізничних під'їзних колій, подачі та забирання вагонів згідно зі статтею 21 Закону України «Про залізничний транспорт» та статтею 71 Статуту залізниць України визначаються договором. Порядок розроблення та форми таких договорів встановлено Правилами обслуговування залізничних під'їзних колій (додатки 1 та 2 до пункту 2.1). Порядок виконання перевалочних операцій на під'їзних коліях морських (річкових) портів визначається договором, що укладається залізницею з портом за формою, яку також встановлено названими Правилами (додаток 3 до пункту 2.1). Отже, взаємовідносини залізниці з контрагентами мають визначатись Статутом, Правилами перевезення та відповідними договорами.

[п.1.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

72. У застосуванні відповідних норм господарському суду слід мати на увазі приписи статті 22 Закону України «Про залізничний транспорт» і статті 10 Закону України «Про природні монополії», згідно з якими залізниці не мають права відмовляти підприємствам в укладенні зазначених договорів. Тому за наявності такої відмови підприємство не позбавлене права на звернення до господарського суду з позовом про спонукання залізниці до укладення відповідного договору. Що ж до підприємств, то чинне законодавство не передбачає їх обов'язку укладати зазначені договори.

73. Статут залізниць України і Правила обслуговування залізничних під'їзних колій не надають начальнику дирекції перевезень залізниці або начальнику станції права підписувати договір експлуатації залізничної під'їзної колії та договір подачі та забирання вагонів. Згідно зі статтею 77 Статуту і пунктом 3.5 цих Правил з боку залізниці договори підписує начальник залізниці (особа, що виконує його обов'язки) або особа, уповноважена начальником залізниці.

[п.1.3 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

342

74. У разі спору між залізницею та власником під'їзної колії щодо договору, підписаного начальником дирекції перевезень залізниці або начальником залізничної станції, залізниця повинна надати господарському суду доручення на підписання договору начальником залізничної станції.

75. Згідно з частиною другою статті 22 Статуту залізниць України та пунктами 8 і 9 Правил перевезення вантажів в універсальних контейнерах, пунктом 1.3 Правил перевезення вантажів навалом і насипом додаткові операції, пов'язані з перевезенням вантажів (завантаження, розвантаження, зважування, експедирування тощо), здійснюються залізницею на підставі окремих договорів.

[п.1.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

76. Залізниці вправі на підставі угод надавати у користування суб'єктам підприємницької діяльності станційні склади і майданчики, що перебувають у їх віданні, та приймати рішення про складування за плату суб'єктами підприємницької діяльності вантажів у смузі відведення, а також надавати дозвіл на будівництво тимчасових споруд (статті 9, 12 Статуту залізниць України і пункт 1.9 Правил обслуговування залізничних під'їзних колій). Розмір відповідної плати встановлюється сторонами у договорі.

77. Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди про перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею і одночасно є договором застави вантажу як гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення.

[п.1.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

343

78. Передача права пред'явлення претензій та позовів у порядку статті 133 Статуту залізниць України не є уступкою права вимоги у зобов'язаннях, пов'язаних з перевезенням вантажів.

[п.1.5 Роз'яснення aid 29.05.2002 p. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

79. У вирішенні спорів, пов'язаних з перевезенням вантажів у прямому міжнародному сполученні, слід враховувати приписи параграфа 4 статті 29 Угоди, який забороняє пред'являти претензії за однією накладною на суму до 23 швейцарських франків у разі повної або часткової втрати, зменшення маси, пошкодження, псування вантажу або зниження якості вантажу з інших підстав; на суму до 5 швейцарських франків - у разі прострочення доставки вантажу або перебору провізних платежів. Ці приписи мають застосовуватись господарським судом з урахуванням частини третьої статті 4 ГПК. Якщо суд дійде висновку, що суму відповідної претензії завищено штучно, у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

[п.2.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

80. Згідно зі статтею 363 Цивільного кодексу і статтями 114 і 115 Статуту залізниць України залізниця відповідає за незбе-реження прийнятого до перевезення вантажу у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи в розмірі тієї суми, на яку було знижено його вартість. Вартість вантажу визначається на підставі загальної суми рахунка або іншого документа відправника, який підтверджує кількість і вартість відправленого вантажу, зокрема, договору або контракту купівлі-продажу, специфікації на вантаж, довідки відправника про кількість, ціну і вартість відправленого вантажу, підписаної головним (старшим) бухгалтером. Вартість вантажу, що перевозиться з оголошеною вартістю, визначається у такому ж порядку (пункт 4 Правил перевезення вантажів з оголошеною вартістю).

[п 2.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

81. У разі коли договори купівлі-продажу або поставки укладаються між посередниками, а договір перевезення укладається

344

між першим продавцем-вантажовідправником і залізницею на доставку вантажу кінцевому покупцеві - вантажоодержувачу, документи посередників про кількість та ціну, за якими вони продали продукцію, не можуть визнаватись належними доказами вартості і ціни відвантаженої продукції, оскільки залізниця несе відповідальність виходячи з вартості вантажу, визначеної на підставі документа вантажовідправника.

[п.2.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

82. Для подання позовів до залізниці згідно зі статтею 366 Цивільного кодексу та статтею 136 Статуту залізниць України встановлено двомісячний строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з дня одержання відповіді на претензію або з дня закінчення строку, встановленого для такої відповіді (стаття 135 Статуту). У разі коли згаданий двомісячний строк пропущено з поважних причин, суд має право поновити цей строк на підставі статті 80 Цивільного кодексу.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

83. Якщо претензію не було пред'явлено, але залізниця залучається до участі у справі з ініціативи господарського суду, строк позовної давності обчислюється з дня, коли позивач повинен був одержати відповідь на претензію у разі її своєчасного пред'явлення.

84. У вирішенні спору за позовом до залізниці та вантажовідправника (вантажоодержувача) може виявитися, що строк позовної давності за позовом вантажовідправника (вантажоодержувача) менший ніж загальний строк для пред'явлення претензії та подання позову до залізниці. За цих обставин питання про поновлення строку позовної давності за позовом до вантажовідправника (вантажоодержувача) за наявності поважних причин підлягає вирішенню господарським судом на загальних підставах.

345

85. Для подання залізницею позовів до вантажовідправника (вантажоодержувача), що випливають з перевезення вантажів, встановлено 6-місячний строк позовної давності (стаття 366 Цивільного кодексу та стаття 137 Статуту залізниць України).

86. Строк позовної давності, встановлений статтею 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, згідно з параграфом 4 статті 31 Угоди не підлягає поновленню судом навіть за поважних причин його пропуску.

87. Статут залізниць України не надає права на звернення з позовами підприємствам, установам та організаціям залізничного транспорту загального користування. Право на звернення з позовами до вантажовідправників (вантажоодержувачів) за змістом статей 1 та 137 Статуту мають відповідні залізниці, а не їх дирекції, станції та інші структурні підрозділи.

[п.2.15Роз'яснення від 29.05.2002р. №04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

88. За змістом частини третьої статті 358 Цивільного кодексу, статті 105 Статуту залізниць України сторони несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених Статутом та окремими договорами. Тому у вирішенні спору, пов'язаного з невиконанням або неналежним виконанням залізницею, вантажовідправником, вантажоодержувачем обов'язків, що виникли у зв'язку з перевезенням вантажів, слід враховувати, що вони несуть відповідальність лише в межах, передбачених Статутом, а у встановлених ним випадках - угодою сторін. Вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору перевезення у розмірі більшому, ніж це передбачено Статутом, задоволенню не підлягають.

[п.2.16 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

346

89. За договором перевезення вантажу залізниця зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення та видати його одержувачу і несе відповідальність за збереження вантажу з моменту прийняття його для перевезення і до моменту видачі одержувачу, поки не доведе, що втрата, недостача, псування або пошкодження вантажу сталося внаслідок обставин, яким залізниця не могла запобігти та усунення яких від неї не залежало (стаття 110 Статуту залізниць України).

[п.3.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

90. У статті 111 Статуту залізниць України наведено перелік обставин, наявність яких звільняє залізницю від відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу. Відповідно до статті 362 Цивільного кодексу залізниця може бути звільнена від відповідальності, якщо вона доведе і інші обставини, що свідчать про відсутність її вини.

92. Обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника та вантажоодержувача при перевезенні вантажів залізницею, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць (стаття 129 Статуту залізниць України).

[п.3.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

93. Стаття 129 Статуту та пункт 2 Правил складання актів містять перелік обставин, за наявності яких залізниця повинна скласти комерційний акт, якщо вона сама виявила зазначені обставини або якщо про існування хоча б однієї з них заявив одержувач чи відправник вантажу. Форму такого акта визначено у додатку 1 до Правил складання актів. Комерційні акти у міжнародних перевезеннях складаються відповідно до угод про міжнародне сполучення.

347

94. Обов'язок скласти комерційний акт виникає у залізниці лише у випадках, коли вона згідно зі статтею 52 Статуту залізниць України зобов'язана перевірити масу, кількість місць і стан вантажу.

95. У разі вилучення або знищення підкарантинного вантажу карантинний інспектор складає акт загальної форми, у разі вилучення або знищення такого вантажу на прикордонній станції комерційний акт складається за участю представника карантинної інспекції. Витрати, пов'язані з поверненням та переадресуванням підкарантинних вантажів, розкриттям та упакуванням таких вантажів, доставкою їх до місця знезараження, стягуються на станції призначення з одержувача на підставі акта загальної форми про всі такі випадки та відмітки у накладній про складання такого акта (пункт 2.15 Правил перевезення вантажів, які підлягають фітосанітарному контролю).

96. Відповідно до пунктів 18, 23 та 24 Правил видачі вантажів одержувач не може вимагати від залізниці проведення перевірки та складення комерційного акта після початку вивантаження, яке здійснюється на місцях загального користування; коли одержувач розпочав вивантаження без представника станції; у випадку видачі швидкопсувних вантажів, що прибули в справних рефрижераторних вагонах без порушення граничного терміну перевезення і режиму обслуговування.

[п.3.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

97. Згідно з пунктом 12 Правил видачі вантажів комерційний акт про пошкодження тари також не складається у разі відсутності пошкодження вантажу. Факт відсутності або пошкодження однієї із пломб за наявності хоча б однієї справної пломби на дверях з обох сторін критого вагона, рефрижераторної секції, обладнаних додатковими запірно-пломбу-вальними пристроями відповідно до пункту 13 названих Пра-

348

вил, засвідчується не комерційним актом, а актом загальної форми. Інші обставини, за наявності яких складається акт загальної форми, передбачено пунктом 3 Правил складання актів, а форму таких актів визначено додатком 6 до Правил користування вагонами. У разі витікання, псування або підмочування вантажу внаслідок технічної несправності вагону (контейнера), крім комерційного акта, складається також акт про технічний стан вагона (додаток 2 до Правил складання актів). [п.3.3 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

98. Стаття 24 Статуту залізниць України надає залізницям право перевіряти правильність відомостей, зазначених відправником у залізничній накладній, а також періодично перевіряти кількість та масу вантажу, що зазначаються у накладній, у тому числі і після прибуття вантажу на станцію призначення. Пункт 26 Тарифного керівництва також надає залізниці право на договірних засадах зважувати та перевіряти масу вантажів при прийманні, видачі і перевантаженні у випадках, не передбачених Правилами перевезення, і згідно зі статтею 129 Статуту складати комерційний акт. Тому складання залізницею комерційного акту у випадках, коли залізниця не зобов'язана була видавати вантаж з перевіркою, не може бути підставою для визнання відповідного комерційного акта таким, що не має доказового значення.

99. Порядок складання комерційних актів передбачено Правилами складання актів та розділами 2-4 Інструкції з актово-претензійної роботи. Якщо у комерційному акті відсутній докладний опис обставин, за яких сталося незбереження вантажу, зокрема, про стан запірно-штомбувальних пристроїв та пломб, технічного стану вагону (контейнера) тощо, залізниця несе за це відповідальність, доки не доведе відсутність своєї вини.

[п.3.3 Роз'яснення від 29.052002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

100. Якщо начальник залізничної станції необгрунтоване відмовився скласти комерційний акт або акт загальної форми,

349

вантажоодержувач має право оскаржити таку відмову у порядку, передбаченому пунктом 16 Правил складання актів, і здійснити приймання вантажу відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції (товарів) за якістю та кількістю. У разі додержання порядку оскарження відмови у складанні зазначених актів вантажоодержувач має право звернутися до залізниці з претензією, до якої необхідно додати докази оскарження дій начальника станції залізниці та акти приймання вантажу.

[п.3.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

101. У разі коли начальник Дирекції залізничних перевезень визнав обгрунтованою заяву вантажоодержувача про безпідставну відмову начальника станції скласти та видати комерційний акт, з вантажоодержувача за весь час затримки складання та видачі комерційного акта плата за зберігання вантажу та користування вагонами протягом часу затримки складання акта не стягується.

102. Підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом вантажоодержувача є квитанція, яка свідчить про те, що вантаж був прийнятий залізницею до перевезення. Якщо вантажоодержувач не має можливості пред'явити таку квитанцію, він повинен додати до претензії та позовної заяви документ про сплату вартості вантажу і довідку станції відправлення про прийняття його до перевезення з відміткою станції призначення про неприбуття вантажу. У разі ухилення залізниці від видачі зазначеної довідки або від вчинення відмітки про неприбуття вантажу доказами у вирішенні спору щодо відповідальності залізниці за втрату вантажу можуть бути, зокрема, документи, які підтверджують надіслання залізниці запиту про необхідність видачі довідки або оскарження до Дирекції залізничних перевезень відмови станції призначення від вчинення відмітки про неприбуття вантажу. Ці докази додаються до претензії.

[п.3.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

350

103. Вантаж вважається втраченим, якщо його не було видано одержувачу на вимогу останнього протягом ЗО діб з моменту закінчення терміну доставки, а у разі перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні - після закінчення двох місяців з дня прийняття вантажу до перевезення (стаття 117 Статуту залізниць України).

[п.3.6 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

104. У випадках відвантаження матеріальних цінностей маршрутом або групою вагонів за однією накладною неприбуття на станцію призначення одного чи кількох вагонів слід розглядати як недостачу, а не втрату вантажу. Це має істотне значення не тільки для вирішення питання щодо порядку та строку пред'явлення до залізниці претензії, але й для визначення доказів, на підставі яких відповідальність за недостачу може бути покладено на перевізника. Таким доказом є комерційний акт.

[п.3.6 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

105. Якщо вантаж надійшов на станцію призначення у критому вагоні за справними пломбами чи запірно-пломбуваль-ними пристроями відправника, але з відчиненими люками, цю обставину слід розглядати як одну з ознак несправності вагона, якщо Правилами або угодою залізниці з відправником не передбачено перевезення цього вантажу у вагоні з відкритими люками (наприклад, для вентилювання). Тому відповідно до статті 110 Статуту залізниць України залізниця несе відповідальність за незбереження вантажу, якщо не доведе, що недостача виникла з вини відправника. Такими доводами можуть вважатися, зокрема, несправність запорів, що виключає можливість зачинення люку; відсутність ознак відкриття люку з зовнішнього боку вагона або та обставина, що за своїми габаритами вантаж не міг бути вилучений через люки тощо. Усе це повинно знайти відображення у комерційному акті та в акті технічного огляду вагона.

[п.3.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

351

106. Коли з матеріалів справи вбачається, що відправник не зачинив люк, а перевізник прийняв вагон до перевезення, хоча мав можливість встановити цю обставину, і у процесі перевезення вантаж було вилучено через люк, господарський суд може вирішити питання про покладення відповідальності як на відправника, так і на залізницю пропорційно вині кожного з них.

[п.3.7 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

107. Відповідно до параграфа 19 розділу 1 Технічних умов розміщення та закріплення вантажів на відкритому рухомому складі (далі - Технічні умови) правильність розміщення та закріплення вантажів перевіряє залізниця. У вагонному листі повинна бути зроблена відмітка «вантаж завантажений та закріплений правильно». Однак Статутом не передбачено відповідальність перевізника за пошкодження вантажу, що перевозиться на відкритому рухомому складі, тільки з тієї підстави, що при завантаженні засобами відправника станція зробила зазначену відмітку. У разі пошкодження вантажу внаслідок неправильного розміщення та закріплення відповідальність покладається на відправника, доки він не доведе вину залізниці.

[пЗ.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

108. Враховуючи, що перевізник фактично не проконтролював правильність розміщення та закріплення вантажу, прийняв до перевезення платформи або напіввагони, які завантажено з порушенням вимог Технічних умов, господарський суд має право вирішити питання про покладення відповідальності за заподіяну шкоду як на відправника, так і на перевізника у залежності від ступеня вини кожного з них.

[п.3.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

109. У вирішенні спорів, пов'язаних з пошкодженням залізобетонних, азбестоцементних виробів та конструкцій, слід мати на увазі, що відповідно до параграфа 4 глави 4 Технічних умов відповідальність за міцність усіх строповоч-них вузлів та дерев'яних прокладок, які застосовуються для

352

закріплення вантажу, несе вантажовідправник. Тому, якщо буде встановлено, що пошкодження цих виробів є наслідком неміцності строповочних вузлів, випадання (переміщення) прокладок, відповідальність повинен нести відправник, якщо він не доведе вину залізниці.

110. На залізницю не може покладатися відповідальність за пошкодження вантажу через його неправильне кріплення в критих, ізотермічних та інших вагонах (контейнерах), що пломбуються, тому що залізниця приймає до перевезення вагони (контейнери) в опломбованому стані і не може перевірити правильність кріплення.

111. Відповідно до статті 31 Статуту залізниць України залізниця зобов'язана подавати під завантаження справні, придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необхідних випадках -продезінфіковані вагони та контейнери. Оскільки незбере-ження вантажу може бути наслідком як технічної несправності вагону або контейнера, так і їх непридатності для перевезення певного вантажу (тобто у комерційному відношенні), то у вирішенні спорів слід розмежовувати відповідні поняття. Вагон (контейнер) може бути цілком справним, але таким, що не забезпечить збереження якості певного вантажу, наприклад, має стійкий запах, що впливає на завантажені до нього продовольчі товари. Саме у такому випадку йдеться про непридатність вагона (контейнера) у комерційному відношенні. Згідно з зазначеною статтею Статуту придатність рухомого складу для перевезення відповідного вантажу у комерційному відношенні визначається відправником або залізницею, якщо вона здійснює завантаження. Отже, якщо псування вантажу є наслідком комерційної несправності вагона (контейнера), відповідальність за це несе той, хто завантажив продукцію.

[п.3.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

232-ЗМ 353

112. У випадках коли під завантаження поданий несправний за своїм технічним станом вагон або контейнер, відправник повинен відмовитись від їх використання. Якщо він цього не зробив, відповідальність за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу, що сталися внаслідок технічної несправності рухомого складу, покладається на відправника. Винятки з цього правила можуть мати місце тоді, коли з матеріалів справи вбачається, що технічна несправність мала прихований характер або виникла у процесі перевезення вантажу. Прихованими є такі технічні несправності, які не могли бути виявлені відправником під час звичайного огляду вагону або контейнера. У такому разі відповідальність за незбереження вантажу покладається на залізницю.

113. Якщо незбереження вантажу сталося внаслідок того, що вагон чи контейнер поряд з прихованими несправностями або з несправностями, які виникли під час транспортування, мали ще й такі, які могли бути виявлені до завантаження, господарський суд може вирішити питання про покладення відповідальності як на залізницю, так і на відправника. Для правильного вирішення питань щодо відповідальності за незбереження вантажу внаслідок технічної несправності рухомого складу господарський суд повинен провести досконале дослідження не тільки комерційного акта, але й акта про технічний стан вагону або контейнера і дати їм відповідну оцінку.

114. Відповідно до пункту 13 Правил перевезення вантажів у спеціальних та спеціалізованих контейнерах відправників і одержувачів питання відповідальності за несвоєчасне повернення та пошкодження спеціальних контейнерів регулюються між одержувачами і власниками контейнерів без участі залізниці. Проте, якщо спеціальні контейнери несвоєчасно повернуто або пошкоджено з вини залізниці, вона несе за це

354

відповідальність у порядку, встановленому статтею 126 Статуту залізниць України.

[п.3.10 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

115. Згідно зі статтею 41 Статуту залізниць України залізниця зобов'язана доставити вантаж за призначенням у встановлений строк. Терміни доставки вантажу визначені пунктом 1.1 Правил обчислення термінів доставки вантажів. Проте термін доставки вантажу, який підлягає фітосанітарному контролю, не може бути більшим за термін дії фітосанітарного сертифіката.

[п.3.11 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

116. Згідно з пунктом «в» статті 130 Статуту залізниць України належним доказом прострочення доставки вантажу залізницею є накладна. Доказом затримки, яка трапилася з вини відправника чи одержувача, що дає право залізниці на збільшення терміну доставки вантажу відповідно до пункту 2.9 Правил обчислення термінів доставки вантажів, є відмітка у перевізних документах, яка завіряється підписом працівника станції і календарним штемпелем. Тому відсутність такої відмітки на накладній позбавляє залізницю права на збільшення терміну доставки вантажу.

[п.3.11 Роз'яснення від29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

117. Залізниця звільняється від відповідальності за псування швидкопсувного вантажу, якщо він прибув без порушення встановленого режиму перевезень (охолодження, опалення, вентиляція) і термін перебування вантажу в дорозі не перевищив граничного терміну перевезень, встановленого правилами перевезення швидкопсувних вантажів (пункт «д» статті 111 Статуту залізниць України).

[п.3.12 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

118. Відповідальність за пред'явлений до перевезення вантаж у нестандартній чи неякісній упаковці несе відправник (пункт 3 Правил приймання вантажів до перевезення). У разі

23-2.304

355

коли залізниця порушить вимоги пункту 22 названих Правил і прийме до перевезення навантажений в один вагон вантаж, який за своїм властивостями може пошкодити або зіпсувати інші вантажі, залізниця несе відповідальність за псування або пошкодження вантажу лише у випадках, якщо вона знала або повинна була знати про ці властивості.

119. Псування вантажу може бути наслідком обставин, які залежать від відправника (наприклад, неправильне завантаження вагону, відвантаження перезрілої плодоовочевої продукції тощо) і поряд з цим - прострочки доставки, яка перевищує граничний термін перевезень, що певною мірою сприяло збільшенню кількості зіпсованої продукції. За таких обставин господарському суду необхідно вирішувати питання про покладення відповідальності як на відправника, так і на перевізника залежно від ступеню їх вини.

[п.3.12 Раз 'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

120. Якщо продукція зіпсована в результаті прострочення доставки, але одержувач не звернувся до залізниці з вимогою про її видачу і оформлення результатів видачі комерційним актом, він не має права на відшкодування збитків за рахунок відправника. У випадках псування продукції з вини відправника та залізниці, яка допустила прострочку доставки, у разі відсутності комерційного акта або доказів оскарження необгрунтованої відмови скласти такий акт з відправника не може бути стягнуто кошти, які господарський суд мав би стягнути з залізниці, якби вона брала участь у справі.

[пЗ. 12Роз'яснення від29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякіпитан-ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

121. Відповідно до статті 114 Статуту залізниць України залізниця відшкодовує завдану недостачею, псуванням або пошкодженням вантажу шкоду у розмірі дійсної його вартості або у розмірі тієї суми, на яку знижено вартість вантажу.

[пЗ. 13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

356

122. Недостача маси вантажу, з огляду на яку відшкодовуються збитки, в усіх випадках обчислюється з урахуванням норми природної втрати та граничного розходження визначення маси нетто вантажу під час перевезення.

[п.3.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

123. Згідно із статтею 53 Статуту залізниць України, пунктом ЗО Правил видачі вантажів та розділом 5 Інструкції з актово-претензійної роботи у разі потреби встановлення розміру або причини недостачі, псування або пошкодження вантажу і суми, на яку знижено його вартість, залізниця за власною ініціативою чи на вимогу одержувача запрошує експертів. Якщо станція призначення ухиляється від пред'явлення вантажу до експертизи, у тому числі на письмову вимогу одержувача, останній має право оскаржити таку відмову і сам пред'явити вантаж до експертизи, повідомивши про час її проведення станцію призначення. У разі відсутності доказів такого повідомлення акт експертизи, складений без участі відповідного представника залізниці, не може вважатися належним доказом у господарському спорі.

124. Якщо в акті експертизи, проведеної з ініціативи залізниці, відсутні дані про суму або відсотки зниження вартості пошкодженого (зіпсованого) вантажу, одержувач має право вимагати від начальника станції призначення повторної експертизи, а у разі його відмови від пред'явлення вантажу до експертизи одержувач може оскаржити цю відмову і сам пред'явити вантаж до експертизи.

[п.3.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»]

125. Згідно зі статтею 114 Статуту залізниць України поряд з відшкодуванням збитків залізниця зобов'язана відшкодувати сплачену за перевезення цього вантажу провізну плату, якщо її не включено до вартості втраченого вантажу, лише

357

у випадку повної втрати вантажу. Відшкодування провізної плати у разі нестачі, псування або пошкодження вантажу Статут не передбачає.

126. Господарський суд не може зобов'язувати залізницю відремонтувати або доукомплектувати пошкоджену (розукомплектовану) з її вини продукцію, оскільки це не передбачено Статутом залізниць України. Частину п'яту статті 114 Статуту, якою обумовлено, що витрати і збитки, не передбачені договором перевезення і Статутом, не підлягають відшкодуванню, слід застосовувати з урахуванням статті 4 ГПК.

[п.3.14 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

127. За пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезень або який потребує під час перевезення особливих заходів безпеки, та з неправильним зазначенням його найменування або властивостей з відправника, крім заподіяних залізниці збитків і витрат, стягується штраф у розмірі, передбаченому статтею 118 Статуту залізниць України.

[пЗ. 15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

128. Перевезення небезпечних вантажів допускається у випадках, передбачених Правилами перевезення небезпечних вантажів залізницями, затвердженими 05.04.96 на п'ятнадцятому засіданні Ради залізничного транспорту держав - учасниць СНД. Якщо через порушення відправником зазначених Правил сталася аварія, збитки відшкодовуються відправником.

[п.3.15Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

129. У застосуванні статті 118 Статуту залізниць України слід мати на увазі, що штраф підлягає стягненню за самий факт допущення вантажовідправником зазначених у цій статті порушень, встановлених залізницею як на станції призначен-

358

ня або під час перевезення, так і на станції відправлення після пред'явлення вантажу до перевезення, незалежно від того, чи завдано залізниці у зв'язку з цим збитки.

[п 3.15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

130. Однак штраф за пред'явлення вантажу, який заборонено до перевезення, підлягає стягненню, якщо порушення виявлено залізницею після укладення договору перевезення. Договір про перевезення вважається укладеним з моменту прийняття вантажу до перевезення, що засвідчується накладенням календарного штемпеля станції відправлення в перевізних документах (пункт 28 Правил приймання вантажів до перевезення).

[п.3.15 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

131. Збитки, завдані залізниці через допущені відправником порушення, що зазначені у статті 118 Статуту залізниць України, підлягають відшкодуванню відправником незалежно від сплати ним штрафу.

132. У вирішенні спорів, пов'язаних з незбереженням окремих вантажів, перелік яких затверджено пунктом 1 Правил перевезення вантажів у супроводі провідників відправників (одержувачів), необхідно виходити з того, що вони повинні транспортуватись у супроводі провідника вантажовідправника або вантажоодержувача. Якщо залізниця порушила цю вимогу і прийняла до перевезення зазначений вантаж без супроводження провідником вантажовідправника (вантажоодержувача), у тому числі на експорт, не забезпечила його збереження у процесі перевезення і не довела, що втрата, недостача або пошкодження виникли внаслідок обставин, яким залізниця не могла запобігти і усунення яких від неї не залежало, відповідальність за пошкодження та розукомплектування техніки згідно зі статтею 110 Статуту залізниць України повинен нести перевізник.

[п.3.16 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

359

133. Наказом Мінтрансу України від 20.01.97 № 18 «Про охорону І супроводження вантажів, що перевозяться залізничним транспортом України» (з подальшими змінами і доповненнями) встановлено перелік вантажів, які повинні супроводжуватися особовим складом відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті на всьому шляху прямування залізницями України. До цих вантажів віднесено автомобілі та їх частини усіх найменувань, у тому числі спеціальні, крім напівпричепів, причепів та частин до автомобілів повною масою більш як 3,5 т і спеціальних, які підлягають супроводженню відправником, а також машини сільськогосподарські та їх частини, трактори та їх частини. Отже, відповідальність за несхоронність відповідного вантажу несе залізниця, якщо не доведе, що несхоронність виникла не з її вини, зокрема, нестачу виявлено у закритому та опломбованому відправником багажному відділенні автомобіля, подряпини кузова виявлені в таких місцях, які залізниця не могла помітити при прийнятті вантажу до перевезення, пошкодження скла автотракторної техніки сталося з причин, яким працівник відомчої охорони не міг перешкодити, та за інших подібних обставин.

134. Відповідно до пункту 27 Правил видачі вантажів вантаж вважається доставленим без утрати, якщо різниця між масою, вказаною в пункті відправлення в залізничній накладній, та масою, визначеною на станції призначення, не перевищує норми природної втрати і граничного розходження у визначення маси нетто. Виходячи з цього, у разі виявлення недостачі чи надлишку маси, які не перевищують норми (за відсутності ознак розкрадання), станція на вимогу одержувача зобов'язана зробити в накладній відмітку, передбачену пунктом 31 названих Правил. Значення норм недостачі (суми норми природної втрати та граничного розходження визначення маси нетто) передбачено пунктом 27 Правил видачі вантажів.

[п.3.17 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

135. Якщо недостача маси вантажу знаходиться у межах норми природної втрати та граничного розходження визна-

360

чення маси нетто, у одержувача відсутні підстави вважати, що він одержав вантаж з недостачею та вимагати від залізниці складання комерційного акта.

[п.3.17 Раз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

136. Стаття 23 Статуту залізниць України надає право під час перевезення масових вантажів у випадках, передбачених пунктом 6.1 Правил оформлення перевізних документів, оформлення однієї накладної, на зворотному боці якої зазначаються для кожного вагона маса вантажу і кількість місць. Отже, у разі виявлення недостачі в окремому вагоні норму природної втрати та граничне розходження визначення маси нетто слід застосовувати саме щодо цього вагону, а не до загальної маси всього маршруту або групи вагонів. У разі виявлення недостачі норму природної втрати та граничне розходження визначення маси нетто застосовують до всієї ваги лише у випадку недодержання вимоги щодо оформлення накладної на маршрут або групу вагонів.

[п.3.18 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

137. Якщо у пункті відвантаження масу вантажу визначено шляхом зважування, а у пункті одержання - за обміром або навпаки, то у вирішенні спорів, пов'язаних з недостачею вантажу, слід виходити з того, що зважування є більш точним способом визначення маси вантажу.

138. У вирішенні спорів, пов'язаних із збереженням вантажу під час перевезення насипом у вагонах відкритого типу, зокрема вугілля, необхідно виходити з того, що стаття 111 Статуту залізниць України звільняє перевізника від відповідальності за втрату та недостачу вантажу, якщо вантаж прибув на станцію призначення у непошкодженому відкритому рухомому складі, завантаженому засобами відправника за відсутності ознак втрати, псування або пошкодження вантажу під час перевезення. Це правило поширюється і на випадки, коли

361

відповідно до пункту 2 Правил перевезення вантажів у вагонах відкритого типу залізниця на прохання відправника, за згодою одержувача, перевозить у вагонах відкритого типу вантажі, не зазначені у додатку до цих Правил.

In 3 19 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

139 Відправник згідно зі статтею 37 Статуту залізниць України повинен визначити масу вантажу і зазначити ЇЇ у

алізничній накладній. Якщо залізниця використає своє право перевірити правильність даних, зазначених відправником у накладній, та візьме участь у контрольній перевірці маси вантажу то сама лише ця обставина не є підставою для покладання відповідальності за недостачу вантажу на залізницю, а повинна оцінюватись поряд з іншими обставинами справи.

In 3 19 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякіпитан-поактики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

140 Прибуття напіввагону на станцію призначення з недовантаженням до рівня бортів не свідчить про втрату або розпадання вантажу при перевезенні, оскільки згідно із статтею

111 Статуту залізниць України позивач має довести вину перевізника. Залізниця вправі перевіряти дані, зазначені відправником у залізничній накладній, але не зобов'язана перевіряти

cv усіх вантажів, які вона приймає до перевезення. Не має також правового значення оцінка того, чи могла залізниця при прийнятті вантажу до перевезення побачити недовантаження у вагоні, оскільки Статут та Правила перевезення не передбачають визначення маси вантажу «на око». До того ж, різні ван-

жі мають різну питому вагу та вологість, внаслідок чого маса 70 тонн може займати лише третину або половину вагона.

141 За змістом статті 31 Статуту залізниць України та пунктів 5 і 6 Правил перевезення вантажів у вагонах відкритого типу вантажовідправник перед навантаженням вантажу у напіввагон повинен визначити придатність рухомого складу для перевезення вантажу у комерційному відношенні, при за-

362

вантаженні вантажів, які містять дрібні фракції, - усунути щілини та конструктивні зазори напіввагонів, а також вжити заходів щодо запобігання видуванню або висипанню вантажу. [п.3.20 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

142. Прибуття вагону з порушенням строку доставки не свідчить про вину залізниці у недостачі вантажу. Причинний зв'язок між простроченням доставки вантажу та його недостачею може бути встановлено, якщо відправник завантажив вантаж у комерційне непридатний напіввагон, а залізниця доставила вантаж з порушенням строку доставки, внаслідок чого вантаж висипався і втрачався не тільки за час нормативного строку перевезення, а й після закінчення терміну доставки. За таких обставин суд має з'ясувати ступінь вини кожного у втраті вантажу та покласти відповідальність на відправника та залізницю у відповідній пропорції.

[п.3.20 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

143. З метою забезпечення збереженості вантажу відповідно до пункту 6 Правил перевезення вантажів у вагонах відкритого типу на їх поверхню може наноситися захисне маркування або застосовуватися покриття чи інше закріплення верхнього шару вантажу. Конструкція відповідних пристроїв і установок, порядок ущільнення вантажів, застосування захисної плівки (емульсії), кріплення та маркування, що забезпечують збереження і свідчать про відсутність втрати вантажу при перевезенні, визначається інструкцією, розробленою відправником і узгодженою з залізницею (пункт 7 названих Правил).

[п.3.21 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

144. Відправник відповідно до пункту 2.4 Правил оформлення перевізних документів може робити у залізничній накладній відмітку про застосування додаткових заходів щодо збереження вантажу.

[п.3.21 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

363

145. За послуги, пов'язані з видачею вантажу з перевіркою його маси, вантажоодержувач сплачує залізниці кошти відповідно до Тарифного керівництва № 1 «Тарифи на вантажні залізничні перевезення». У разі відсутності у залізниці вагів і зважування вантажу на вагах, що належать автотранспортній організації або вантажоодержувачу, залізниця має право на одержання лише тієї суми, яка становить витрати з надання послуги свого працівника, що здійснив зважування.

[п.3.22 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

146. Вантаж, який надійшов у справному контейнері з не-пошкодженими пломбами відправника, видається без перевірки кількості, стану та маси вантажу, у тому числі автотранспортній організації.

147. Якщо з посиланням на статтю 52 Статуту залізниць України залізниця видала вантаж без перевірки, а після відкриття вагону (контейнера) виявлено їх несправність прихованого характеру, внаслідок чого виникли втрата, недостача, псування або пошкодження вантажу, одержувач має право звернутися до залізниці з вимогою видати вантаж з перевіркою та оформленням її результатів комерційним актом. Це повною мірою стосується й вантажу, який швидко псується, якщо його транспортували з охолодженням І після розкриття вагона було виявлено, що вантаж У процесі перевезення зіпсувався з обставин, які не виключають відповідальності залізниці.

148. Передбачений статтею 122 Статуту залізниць України штраф за неправильно зазначені відомості про масу, кількість місць вантажу, його назву, код та адресу одержувача стягується з відправника, а не з одержувача, як це зазначено у пункті 5.5 Правил оформлення перевізних документів. Підставою для покладення на відправника відповідальності за

364

неправильне зазначення ним указаних відомостей є акт за-j-альної форми або комерційний акт, складений у випадках передбачених статтею 129 Статуту залізниць України.

[п.3.23 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-^іЯ практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

149. Підстави, з яких залізниця та вантажовідправник несуть відповідальність за невиконання плану перевезень вантажів, передбачено статтею 106 Статуту залізниць України.

[п.4.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питан-#я практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

150. Документом, що підтверджує виконання плану перевезень, є облікова картка, яку відповідно до статті 20 Статуту залізниць України ведуть працівники станції і підписують начальник станції та вантажовідправник після закінчення кожної доби. Відповідно до параграфа 2 розділу 2 Правил перевезення вантажів залізницями Союзу РСР цю картку ведуть у одному екземплярі за кожним вантажем номенклатури плану. Відповідальність за невиконання плану перевезень сторони несуть щодо кожної номенклатури плану, тобто таку відповідальність визначають за кожною обліковою карткою окремо.

[п.4.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

151. На вимогу вантажовідправника за додаткову плату, розмір якої встановлено пунктом 9 розділу 2 Тарифного керівництва № 1, станція зобов'язана здійснювати облік виконання плану перевезень у двох екземплярах облікової картки, один з яких знаходиться на станції, а другий - у вантажовідправника.

152. Згідно з пунктом 3 Правил складання актів у разі відмови вантажовідправника від підписання цієї картки складається акт загальної форми. Таким чином, якщо вантажовідправник не підписав облікову картку і оскаржує факт

365

подачі вагонів для виконання плану перевезень, залізниця може обґрунтовувати свої вимоги про стягнення штрафу за невиконання плану перевезень обліковою карткою лише за умови подання доказу ухилення вантажовідправника від її підписання, тобто акта загальної форми.

153. Відповідно до статті 209 Цивільного кодексу боржник несе майнову відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання лише за наявності його вини, крім випадків, передбачених законом або договором. Статутом залізниць України встановлено вичерпний перелік обставин, за яких залізниця та вантажовідправник не несуть майнової відповідальності за невиконання плану перевезень вантажів (статті 107 і 108 Статуту).

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

154. Поряд з цим у вирішенні спорів слід виходити з того, що наведений у пунктах «а» зазначених статей Статуту залізниць України перелік явищ стихійного характеру (замети, повінь, пожежа), не є вичерпним, тобто підставою для звільнення від відповідальності за невиконання плану перевезень вантажів можуть бути і інші, крім зазначених, явища стихійного характеру.

155. Вантажовідправник звільняється від сплати штрафу за невиконання плану перевезень у разі припинення виробництва відвантажуваної продукції протягом трьох і більше діб підряд лише у разі припинення виробництва внаслідок аварії, але не з інших причин, як-от: через відсутність сировини, електричної енергії і т. ін. Факт аварії та тривалість припинення у зв'язку з цим виробництва відвантажуваної продукції повинен довести вантажовідправник.

366

156. Якщо аварія у вантажовідправника фактично не призвела до припинення виробництва, підстав для його звільнення від сплати штрафу за невиконання плану перевезень немає.

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

157. У застосуванні пунктів «б» статей 107 і 108 Статуту залізниць України слід виходити з того, що заборона або припинення відвантаження вантажів у певному напрямку згідно зі статтею 29 Статуту може здійснюватись Укрзалізницею за погодженням з Мінтрансом.

[п.4.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

158. Затримкою вантажовідправником вагонів під вивантаженням (пункт «в» статті 108 Статуту залізниць України) слід вважати затримку вагонів, поданих під подвійні операції. Таким чином, залізниця звільняється від сплати штрафу за неподання тієї кількості і тих вагонів, які були затримані під вивантаженням чи не могли бути подані під навантаження з цієї причини. Факт затримки вантажовідправником вагонів під вивантаженням повинна довести залізниця.

[п.4.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

159. У застосуванні пункту «г» статті 108 Статуту залізниць України під неплатоспроможністю відправника слід розуміти відсутність на рахунку відправника коштів у розмірі, достатньому для сплати залізничного тарифу та сплати додаткових послуг, пов'язаних з відправленням запланованої кількості вантажу у даний період.

[п.4.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

160. Відповідно до Тимчасового положення про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України, затвердженого наказом Мінтрансу -України від 02.03.95 № 89, у разі здійснення перевезення певних вантажів за планом, наданим до початку місяця, в якому планується переве-

367

зення, залізниця затверджує обсяги перевезень вантажів з розподілом їх за родом, станціями відправлення та залізницями призначення, а якщо вантаж перевозять у межах залізниці відправлення - з розподілом за станціями призначення.

[п.4.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

161. Вантажовідправник не несе відповідальності за невиконання плану перевезень, якщо він змінив станцію призначення у межах однієї залізниці, оскільки статтею 106 Статуту залізниць України таку відповідальність встановлено лише за невиконання плану перевезень у межах залізниці призначення, а не її станцій.

162. Якщо залізниця у першій і другій декадах місяця подала більшу кількість вагонів, ніж це було передбачено планом, і ці вагони були завантажені, а на третю декаду вантажовідправник подав заявку без врахування зайво поданих вагонів і таку заявку було прийнято, відповідальність залізниці і відправника за невиконання плану визначається за результатами роботи в цілому за місяць.

[п.4.6 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

163. Сплата штрафу за невиконання плану перевезень не звільняє залізницю від обов'язку надолужити недовантаження протягом наступного місяця. Відповідно до статті 19 Статуту залізниць України залізниця у разі неподання з її вини рухомого складу для виконання місячного плану перевезень вантажів зобов'язана на замовлення вантажовідправника виділити рухомий склад, щоб надолужити недовантаження протягом наступного місяця.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

164. Недовантаження може надолужуватися лише на замовлення вантажовідправника, з яким він має звернутися до

368

залізниці не пізніше 2-го числа наступного за звітним місяця (пункт 17 Тимчасового положення про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України, затвердженого наказом Мінтрансу України від 02.03.95 № 89). Отже за відсутності такого звернення, поданого у зазначений строк, залізниця звільняється від обов'язку виділяти рухомий склад для надолуження недовантаження.

[п.4.7 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

165. Порядок виділення рухомого складу для надолуження недовантаження, яке мало місце з вини залізниці, встановлюється за погодженням між залізницею та вантажовідправником. У разі порушення погодженого порядку залізниця за незабезпечення подачі вагонів, а вантажовідправник за невикористання поданих вагонів чи відмову від вагонів несуть відповідальність, встановлену статтею 106 Статуту залізниць України.

166. Якщо вантажовідправник запропонував певний порядок надолуження недовантаження, а залізниця — відмінний від нього, і жодну з цих пропозицій не було прийнято, порядок надолуження не можна вважати погодженим. У такому разі ні залізниця, ні вантажовідправник не несуть зазначеної відповідальності.

167. Термін погодження порядку надолуження недовантаження законодавством не встановлено, тому вантажовідправник має право у своєму замовленні зазначити строк для відповіді. Коли замовлення складено без зазначення строку для відповіді, залізниця повинна дати відповідь протягом нормально необхідного для цього часу, але не пізніше дня, що вказаний вантажовідправником як перший день виділення рухомого складу.

242-3W 369

168. Якщо залізниця не дала відповіді на пропозиції вантажовідправника щодо порядку виділення рухомого складу для надолуження недовантаження або заперечує проти надолуження недовантаження з посиланням на відсутність рухомого складу, вона зобов'язана виділити рухомий склад для надолуження недовантаження у порядку, що був запропонований вантажовідправником.

169. У випадку подачі під навантаження вантажів, що плануються у тоннах та вагонах, рухомого складу, місткість та вантажопідйомність якого не дозволяє відправнику виконати передбачене планом перевезень статистичне навантаження, відправник не несе відповідальність за недовантаження проти плану перевезень (пункт «г» статті 107 Статуту залізниць України). За таких обставин у разі повного використання передбачених декадним планом вагонів залізниця зобов'язана додатково подати, а вантажовідправник - прийняти та забезпечити завантаження вагонів у кількості, яка необхідна для виконання плану навантаження у тоннах.

[п.4.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

170. Згідно з пунктом 5 Тимчасового положення про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України перевезення вантажів у вагонах, які належать вантажовідправнику (вантажоодержувачу) або орендованих ним, коли щодо таких вагонів є дозвіл на їх вихід до загальної мережі залізниці, здійснюється за рахунок загального плану перевезень вантажів. Обсяг завантаження вантажів у такі вагони встановлюється вантажовідправником та зазначається у розгорнутому плані перевезень. Якщо план перевезень у таких вагонах не виконано з вини вантажовідправника, ні він, ні залізниця не несуть відповідальність за невиконання плану.

[п.4.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

370

171. У разі коли вантажовідправник не може здійснити перевезення у запланованих власних або орендованих вагонах з причин, які від нього не залежать (стихійне лихо, обмеження навантаження та інші причини), залізниця зобов'язана надати рухомий склад загального користування згідно із замовленням відправника, поданим не менш як за три доби до дня навантаження (пункт 5 Тимчасового положення про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України).

172. Нарахування штрафу за невиконання плану перевезень провадиться після закінчення місяця. Пункт 18 Тимчасового положення про порядок місячного планування перевезень вантажів залізничним транспортом України надає можливість за погодженням між вантажовідправником та начальником залізниці встановлювати інший, крім декадного, строк розрахунків за невиконання плану перевезень вантажів.

[п.4.10 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

173. Не пізніше 10 числа наступного місяця начальник станції повідомляє вантажовідправнику розрахунок суми штрафу за невиконання плану перевезень. Повідомлення може бути зроблено у будь-якій формі: вручення представнику рахунку-фактури, надсилання листа, телеграми, вручення другого примірника облікової картки або в інший спосіб. Доказами такого повідомлення можуть бути відповідні документи. Нараховані суми підлягають сплаті у п'ятиденний термін.

174. Відсутність доказів повідомлення залізницею вантажовідправника про суми нарахованих штрафів не є перешкодою для пред'явлення претензії та позову, оскільки встановлений статтею 109 Статуту залізниць України 10-денний строк не є присічним.

24-2-3W 371

175. Платежі за перевезення вантажів і надання додаткових послуг відправник повинен сплатити залізниці на станції відправлення готівкою, чеками, або шляхом безготівкового розрахунку через розрахункові підрозділи залізниць. Остаточні розрахунки між залізницями і одержувачами за перевезення вантажів і надання додаткових послуг здійснюються на станціях призначення. Відправка або видача вантажів можуть бути затримані до внесення платежів (стаття 62 Статуту залізниць України).

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

176. Відповідно до статті 62 Статуту залізниць України у разі несвоєчасного внесення вантажовідправником, вантажоодержувачем, експедитором належної плати, зборів та штрафів справляється пеня за кожний день затримки у розмірі, встановленому законодавством. Чинне законодавство не встановлює розмір такої пені. Проте залізниця може укласти з вантажовідправником та вантажоодержувачем угоду про порядок розрахунків за перевезення та додаткові послуги, передбачивши у ній конкретні умови оплати послуг та розмір пені за порушення умов такої оплати згідно з Правилами розрахунків за перевезення вантажів.

177. Згідно з Правилами розрахунків за перевезення вантажів та Типовим договором про організацію перевезень вантажів і проведення розрахунків за перевезення розрахунковий підрозділ залізниці (далі - ТехПД) на підставі укладеного договору отримані в порядку передоплати суми зараховує на особовий рахунок платника і списує їх в міру оформлення та надходження розрахункових документів за здійснені перевезення, надані послуги та штрафи.

178. Списання коштів з особового рахунку проводиться на підставі перевізних документів, накопичувальних карток, відо-

372

мостей плати за користування вагонами та контейнерами. Усі належні залізниці платежі за додаткові послуги, штрафи (якщо вони не були включені у відомості плати за користування вагонами і контейнерами) включаються в накопичувальні картки. [п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

179. Перевізні документи, відомості плати за користування вагонами і контейнерами, накопичувальні картки мають бути підписані уповноваженим працівником платника. У разі відмови від підписання зазначених документів залізниця складає акт загальної форми, додає його до відповідного документа та надсилає в ТехПД для списання грошей з особового рахунку.

[п.5.1 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

180. У разі незгоди платника з підставами або розміром нарахування, він має право звернутися з претензією та позовом до залізниці з вимогою повернути у встановленому Статутом залізниць України порядку на особовий рахунок зайво нараховану суму.

181. Вантажі видаються на станції призначення зазначеному у накладній одержувачу після внесення усіх належних залізниці платежів. Підприємства залізничного транспорту загального користування мають право на заставу переданих їм для перевезення вантажів як гарантії отримання належної провізної плати та інших платежів (стаття 51 Статуту залізниць України). Залізнична накладна одночасно є договором застави вантажу. Заставне право діє, поки вантаж перебуває у віданні залізниці. З цього випливає, що заставне право на вантаж залізниця може використовувати лише для забезпечення отримання платежів за даною конкретною накладною, але не як гарантію отримання платежів за попередні чи наступні перевезення та послуги.

[п.5.2 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

373

182. Стаття 48 Статуту залізниць України не надає залізниці права реалізувати вантаж, що надійшов на станцію призначення у зв'язку з невнесенням вантажоодержувачем усіх належних залізниці платежів до закінчення тридобового терміну, наданого названою статтею вантажовідправнику для розпорядження вантажем. У разі порушення встановленого статтями 48 та 51 Статуту термінів реалізації вантажу залізниця повинна відшкодовувати вантажовідправнику (вантажоодержувачу) шкоду, пов'язану з неправомірною реалізацією вантажу.

183. У разі використання залізницею згідно зі статтею 51 Статуту залізниць України свого заставного права на вантаж, застосовується порядок реалізації, встановлений статтею 49 Статуту та Правилами реалізації вантажів.

[п.5.2 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

184. Кошти, одержані залізницею за реалізований вантаж, за мінусом належної залізниці суми, перераховуються зазначеним у накладній одержувачу або відправнику в залежності від того, хто з них оплатив вартість вантажу і заявив претензію залізниці. У разі неможливості такого розрахунку залізниця використовує кошти згідно зі статтею 50 Статуту залізниць України.

185. Пунктом 5 Правил зберігання вантажів передбачено, що у разі коли одержувач не вивіз вантаж з місця загального користування у терміни, встановлені статтею 46 Статуту залізниць України, з нього стягується плата за зберігання вантажу, встановлена тарифом, незалежно від того, чиїми засобами здійснюється охорона вантажу. Винятком з цього правила може бути прострочення та доставка залізницею вантажу до порту призначення після закінчення навігації. У такому випадку згідно зі статтею 88

374

Статуту відповідальне зберігання в порту здійснюється за рахунок залізниці.

[п.5.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

186. Якщо залізниця не повідомить про прибуття вантажу, одержувач звільняється від внесення плати за користування вагонами (контейнерами) і за зберігання вантажу до того часу, як буде надіслано повідомлення (пункт 4 Правил видачі вантажів).

[п.5.3 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»-].

187. У разі здавання одержувачем, портом після вивантаження неочищеного рухомого складу або контейнерів одержувач, порт відшкодовують залізниці витрати, пов'язані з очищенням порожніх вагонів у пунктах їх наступного навантаження шляхом сплати залізниці штрафу у розмірі, передбаченому статтею 123 Статуту залізниць України, і плати за затримку вагонів під очищенням згідно зі статтею 119 Статуту.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

188. Оскільки відповідно до статті 125 Статуту залізниць України після прибуття вантажу на станцію призначення всю відповідальність перед залізницею несе одержувач, він відшкодовує зазначені витрати і у випадку, коли вантаж було навантажено у неочищені вагони відправником.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

189. Факт непромивки, неочищення вагонів від залишків вантажу та сміття після вивантаження засобами одержувача засвідчується залізницею актом загальної форми, який підписується особами, що беруть участь у засвідченні обставин, що стали підставою для складання акта.

375

190. Відповідно до статті 35 Статуту залізниць України та підпункту 1.3 пункту 1 Правил перевезення вантажів навалом і насипом промивання вагонів після вивантаження забруднювальних вантажів здійснюється одержувачем у спеціально обладнаних місцях. Перелік таких вантажів зазначено у додатку

2 до названих Правил.

191. У разі відсутності в одержувача умов та можливостей для промивання вагонів залізниця може виконувати ці роботи

3 оплатою за договором, виходячи із ставок зборів за промивання вагонів, затверджених відповідною залізницею. Статут залізниць України не передбачає обов'язку залізниці подавати вантажоодержувачу документи, що засвідчують факт промивання вагонів. Тому вимоги щодо документального підтвердження виконання відповідних робіт є неправомірними.

[п.5Л Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

192. Чинним законодавством на залізницю не покладено обов'язку надання розрахункових документів, що підтверджують розмір витрат, пов'язаних з промиванням вагонів, оскільки відповідно до статті 60 Статуту залізниць України ставки зборів з вантажоодержувачів за очищення, промивання та дезінфекцію вагонів засобами залізниць у випадках, передбачених вищеназваною статтею Статуту, затверджуються залізницями.

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

193. Підставою для здійснення розрахунків за надання залізницею додаткових послуг, зокрема промивання вагонів, згідно зі статтею 62 Статуту залізниць України таз підпунктом 2.6 пункту 2 Правил розрахунків за перевезення вантажів є підписана працівником станції та платником накопичувальна картка.

376

194. Слід враховувати, що передбачену статтею 123 Статуту залізниць України відповідальність за здавання неочищено-го рухомого складу або контейнерів порти несуть не тільки у випадках, коли вони виступають вантажоодержувачами, але і у випадках, коли вони не є вантажоодержувачами, а лише здійснюють вивантаження вагонів (при перевалці вантажу в прямому змішаному сполученні, відвантаженні імпортного вантажу тощо).

[п.5.4 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

195. Тарифи на перевезення, розмір додаткових зборів, пов'язаних з перевезенням, а також розмір штрафів, які застосовуються на усіх залізницях України для усіх відправників і одержувачів вантажів, встановлено Тарифним керівництвом № 1, а також Тарифною політикою залізниць України, яка затверджується кожного року. Назване Керівництво вміщує пояснення щодо застосування та схеми обліку тарифів за перевезення (провізної плати), розміри додаткових зборів за операції, пов'язані з перевезенням вантажів, а також перелік додаткових операцій, які залізниця може виконувати на прохання відправника або одержувача за окремими договорами на підставі вільних тарифів.

[п.5.5 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

196. Слід враховувати, що без виконання додаткових операцій, зазначених у розділі 2 Тарифного керівництва № 1, вантаж не може бути навантажено та прийнято до перевезення або видано вантажоодержувачу на станції призначення.

197. Виконання залізницею додаткових операцій, пов'язаних з перевезенням вантажів (завантаження, розвантаження, зважування, експедирування тощо), згідно зі статтею 22 Статуту залізниць України здійснюється на підставі окремих договорів. Оплата за ці операції вноситься у розмірах, встановлених Тарифним керівництвом № 1. У разі виникнення спору

377

про підстави та розмір такої оплати обов'язок доведення відповідних обставин покладається на залізницю.

198. Вантажі, зазначені у Переліку, який затверджено наказом Мінтрансу України від 20.01.97 № 18 «Про охорону і супроводження вантажів, що перевозяться залізничним транспортом України», приймаються до перевезення під воєнізованою охороною залізниці, за що відправник вносить залізниці окрему плату. У разі супроводження вантажу під час перевезення провідником відправника (одержувача) плата за охорону не справляється.

[п.5.6 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

199. Стаття 58 Статуту залізниць України дозволяє залізницям виконувати перевезення, роботи та надавати послуги, які не є обов'язковими для залізниць. Орієнтовний перелік таких послуг та робіт містить пункт 26 розділу 1 Тарифного керівництва № 1. Вартість цих послуг сплачується за вільними тарифами, які визначаються за домовленістю сторін у порядку, що не суперечить антимонопольному законодавству. У такому разі залізниця та підприємство-замовник самостійно визначають способи встановлення договірних відносин та погодження тарифу: укладання угоди, підписання протоколу, обмін листами, погодження за допомогою засобів зв'язку та інше, виходячи з умов надання послуг. У разі виникнення спору з приводу безпідставного нарахування платежів за додаткові послуги залізниця має довести, що відправник, одержувач або експедитор замовляли ці додаткові послуги і що між сторонами встановлено договірні відносини та погоджено відповідні тарифи.

[п.5.7 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

200. Згідно зі статтею 119 Статуту залізниць України за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, порта-

378

ми, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата. Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення від зазначеної плати у разі затримки вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами користування вагонами і контейнерами.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

201. Під користуванням вагонами (контейнерами) слід розуміти використання відповідного рухомого складу певним суб'єктом господарської діяльності, у тому числі власником залізничної під'їзної колії, який безпосередньо приймає вагони (контейнери) від залізниці для виконання подальших операцій з ними, а потім повертає їх залізниці.

202. Час користування, за який цим суб'єктом господарської діяльності вноситься відповідна плата, визначається від моменту прийняття вагонів (контейнерів) від залізниці до моменту їх повернення залізниці.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

203. Взаємовідносини суб'єктів господарської діяльності з третіми особами-контрагентами, яких вони обслуговують (тобто безпосередньо з вантажовідправниками і вантажоодержувачами), визначаються і реалізуються без участі залізниць. Відповідальність перед залізницею у зв'язку з використанням вагонів (контейнерів) несе суб'єкт господарської діяльності, який приймає від неї цей рухомий склад.

[п.5.8 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

204. Правила експлуатації, номерного обліку і розрахунків за користування вантажними вагонами, що є власністю інших держав, затверджені 24 травня 1996 року згідно з дорученням Ради залізничного транспорту, держав -

379

учасниць Співдружності, Латвійської, Литовської і Естонської Республік, надають право залізницям України використовувати вагони, що належать власникам, розташованим за межами України, для перевезення вантажів у внутрішньодержавному сполученні. Вимоги щодо такого використання вагонів містяться у розділі 1 згаданих Правил.

[п.5.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

205. Вантажовласники, порти на підставі статті 119 Статуту залізниць України повинні відшкодовувати залізницям плату за користування вагонами інших держав від часу прийому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних операцій у порядку, визначеному Укрзалізницею відповідно до міжнародних договорів України з цих питань. Відповідний порядок визначено постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.96 № 1312 «Про номерний облік простою вантажних вагонів, які належать іншим державам» та Правилами користування вагонами і контейнерами.

[п.5.9 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею »_/.

206. Розрахунки за перевезення експортно-імпортних вантажів здійснюються згідно з міжнародними угодами та чинним законодавством.

[п.5.9 Роз'яснення від 29.05.2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

380

10.6. СТРАХУВАННЯ

1. Відповідно до статті 370 Цивільного кодексу України, частини третьої статті 3 та статті 16 Закону України «Про страхування», укладаючи договір страхування, страхувальник має право за згодою застрахованої особи передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірки відповідності умов договору чинному законодавству, господарський суд повинен з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхової суми банку, що надав кредит. За відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та процентів, навіть й у тому випадку, якщо між страховиком і страхувальником укладений договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхування, банк має перевірити наявність в договорі обов'язку страховика у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму банку.

[п.6.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

2. Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у статті 26 Закону України «Про страхування». Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договором можуть бути передбачені й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

[п.6.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

3. Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про страхування» факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог статті 44 Цивільного кодексу України та статті 16 Закону України «Про страхування», і отже, в господарського суду немає правових підстав

381

для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який посвідчує договір.

[п.6.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

4. Договір страхування, як передбачено частиною третьою статті 16 Закону України «Про страхування», набуває чинності з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування. Зокрема, згідно зі статтею 6 згаданого Закону загальні умови і порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно. Якщо між страховиком і страхувальником укладено договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинні прийматися до уваги.

5. Страховик має відповідати за договором страхування тільки у випадку відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредитним договором.

[п.6.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Згідно зі статтею 372 Цивільного кодексу України та статтею 25 Декрету Кабінету Міністрів України від 10.05.93 № 47-93 «Про страхування» страхова компанія не позбавлена права зворотньої вимоги (регресу) до залізниці. При визначенні обсягу відповідальності залізниці слід виходити з вимог статті 13 Закону України «Про транспорт» та Статуту залізниць. Відповідні претензії та позови повинні пред'являтись до Управління залізниці призначення.

[п.4 Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Згідно зі статтею 6 Закону України «Про господарські товариства» права юридичної особи ці товариства набувають з

382

дня їх державної реєстрації. Названа стаття не ставить можливість реєстрації у залежність від характеру чи виду їх діяльності, крім заборонених чинним законодавством України. Проте страхові компанії або товариства, набувши статусу юридичної особи з дня державної реєстрації, вправі розпочати страхову діяльність лише за умови внесення їх до Єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) чи державного реєстру страхових та перестрахових брокерів (пункт 1 статті 36 Закону України «Про страхування-*) та одержання ліцензії спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (стаття 38 цього ж Закону).

[п.2 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10.7. КРЕДИТУВАННЯ. БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Постановою Верховної Ради України від 25 червня 1993 року «Про норматив обігу платіжних документів в Україні» (у редакції Постанови Верховної Ради України від 23 січня 1997 року № 25/97-ВР) визначено нормативи поштового обігу платіжних документів та передбачено, що установи банків повинні забезпечити зарахування або списання коштів за отриманими платіжними документами у день їх надходження. При визначенні, чи додержані нормативи обігу платіжних документів, арбітражним судам слід враховувати кількість днів поштового обігу документів і вважати строк дотриманим, якщо платіж надійшов до обслуговуючого банку не пізніше дев'ятого (у межах України) або п'ятого (для внутрішньообласних розрахунків) дня з моменту здачі платіжних документів боржником до свого банку.

[п.12 Роз'яснення від 29.04.94 р. № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»].

2. Якщо банк платника не виконав зобов'язання щодо списання коштів у день надходження платіжних документів і в результаті цього кошти надійшли у банк кредитора з порушенням встановленого терміну, платник має право у безспірному порядку стягнути із банку пеню у розмірі, передбаченому пунктом 3 названої Постанови. У разі затримки зарахування коштів на рахунок клієнта з вини банку, з яким укладено угоду про касово-розрахункове обслуговування, банк сплачує пеню в розмірі, визначеному угодою про проведення касово-розрахункових операцій за кожний день прострочки.

3. Як платник, так і одержувач коштів відповідно до статей 203 та 204 Цивільного кодексу України мають право вимагати від свого банку відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язань.

384

4. Відповідно до статті 42 Закону України «Про Національний банк України» до функцій Національного банку України віднесено надання кредитів лише комерційним банкам. Що ж до видачі кредитів підприємствам, установам і організаціям, то ця функція віднесена до компетенції комерційних банків.

[п. 1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. До компетенції комерційних банків віднесено надання кредитів резидентам в іноземній валюті за індивідуальною ліцензією Національного банку України (пункт 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»). Термін і суми таких кредитів мають обмеження, встановлені Національним банком України. Перевищення хоча б одного із обмежень відносно термінів і сум валютного кредиту вимагає індивідуального дозволу Національного банку України.

[п.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

6. Згідно з частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції Декрету Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1993 року № 38-93 «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій, пов'язаних з видачею кредитів, крім банків, іншими юридичними особами забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України (стаття 382 Цивільного кодексу України). Чинне на цей час законодавство України не передбачає таких випадків. Отже, договори кредитування, що укладені між юридичними особами (крім банківського кредиту), слід визнавати такими, що не відповідають вимогам закону, до таких договорів необхідно застосовувати наслідки, передбачені статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

1. Згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність» кредитування господарюючих суб'єктів здійснює комерційний

252-ЗМ 385

банк, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Отже, якщо це передбачено відповідними повноваженнями структурної одиниці (положення, статут, довіреність), остання має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладання кредитних договорів від імені банку, відсутність в тексті договору посилання на те, що цей договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладений від імені банку.

[п.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

8. Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому письмово схвалив цю угоду, то у таких випадках слід керуватись статтею 63 Цивільного кодексу України.

9. Чинне законодавство, зокрема глава 33 Цивільного кодексу України та Закон України «Про банки і банківську діяльність», не передбачає вимоги щодо форми і змісту кредитного договору. З цього питання необхідно виходити з загальних правил, встановлених статтями 44, 153 та 154 Цивільного кодексу України. Оскільки усні угоди є такими, що виконуються під час їх укладання (стаття 43 Цивільного кодексу України), а виконання зобов'язання за кредитним договором не збігається з моментом його укладання, то кредитний договір повинен бути укладений у письмовій формі. Відповідно до статті 154 Цивільного кодексу України цей договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає.

[пЗ Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

386

10. Відповідно до частини шостої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки по своїх операціях. Порядок встановлення цих ставок передбачений пунктом 16 Положення про кредитування, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 року № 299 (з подальшими змінами і доповненнями). Отже, розмір процентної ставки за кредит, а так само порядок її сплати встановлюються банком і визначаються у кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які існують на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки Національного банку України та інших обставин.

[п.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

11. Одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 162 Цивільного кодексу України). Щодо кредитного договору чинне законодавство не містить винятків з цього загального правила. Таким чином внесення змін до кредитного договору, зокрема щодо розміру процентної ставки, може здійснюватись, у тому числі й у випадку зміни облікової ставки Національним банком України, лише у порядку, передбаченому статтею 11 Арбітражного процесуального кодексу України. Якщо сторони не досягли згоди щодо розміру ставки за кредит, у господарського суду відсутні підстави для встановлення цього розміру, оскільки відповідна умова є істотною для кредитних договорів і потребує згоди сторін, у тому числі в разі його зміни Національним банком України.

12. Відповідно до статті- 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати процентної ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

[п.5 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

25-2.304

13. Підставою для покладання відповідальності за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та поручителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до статті 191 Цивільного кодексу України, яка поширюється і на гарантії (стаття 196 Цивільного кодексу України), недодержання письмової форми тягне недійсність договору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у частині другій статті 154 Цивільного кодексу України. Так, одним з доказів укладання договору гарантії є письмове повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, телефонограма тощо) -гаранту про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встановленими договірні відносини між банком та гарантом, якщо в договорі банку з позичальником є посилання на надісланий банку гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі таке посилання на гарантійний лист відсутнє, слід вважати, що договірні відносини банка і гаранта не встановлені.

[п.5.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»-].

14. Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед банком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими статтями 174 та 175 Цивільного кодексу України. Що ж до гарантії, то чинне законодавство не передбачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до статті 191 Цивільного кодексу України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконання нею свого зобов'язання за кредитним договором. Отже, гарант несе субсідіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від гаранта сплати основної заборгованості позичальника та

388

сум процентної ставки за наданий кредит тільки у випадку відсутності у боржника грошових коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.

[п.5.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

15. Згідно зі статтею 194 Цивільного кодексу України порука або гарантія припиняється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання, зокрема виконання зобов'язання позичальником (стаття 216 Цивільного кодексу України). Порука чи гарантія також припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений господарським судом. У випадку, коли в кредитному договорі строк виконання позичальником зобов'язання про повернення банку кредиту не зазначений, або визначений моментом вимоги банку, то при відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарантії (частина друга статті 194 Цивільного кодексу України).

[п.5.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

16. Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору відсутні посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями само по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

[п.5.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

17. Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Процентна ставка є плата за наданий кредит, а не неустойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та процентної ставки у визна-

389

чений договором строк до нього може бути застосована майнова відповідальність згідно із Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

[п.7 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

18. При вирішенні питання щодо відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочку платежу позичальником слід виходити з такого. Відповідно до частини 2 статті 192 Цивільного кодексу України поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом відсутня умова про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочку платежу позичальником, у господарського суду нема правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта.

[п.7 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

19. Оскільки проценти за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих процентів застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

[п.7 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Цро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

20. Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (стаття 178 Цивільного кодексу України та стаття 3 Закону України «Про заставу»),

[п.8 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

21. Згідно з абзацом другим пункту 2 статті 24 Закону України «Про підприємства в Україні» державним підприємствам забороняється виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльності банківських кредитів. Оскільки

390

гарантія є фактично формою поруки, така заборона стосується й договору поруки (стаття 191 Цивільного кодексу України).

[п.5Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

22. Відповідно до статті 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» стягнення на кошти та інші цінності фізичних чи юридичних осіб, що знаходяться у банку, може бути звернене за виконавчими документами, передбаченими законами України. За змістом статті 54 Закону України «Про нотаріат» за бажанням сторін нотаріусом посвідчуються будь-які угоди, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми. Отже, відповідно до пункту 1 Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, заборгованість за кредитними договорами може стягуватись комерційними банками на підставі виконавчих написів нотаріусів.

[п.2 Листа від 16.10.95р. № 01-8/732 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

23. Укладання при посередництві фондової біржі договорів купівлі-продажу кредитних ресурсів не відповідає чинному законодавству, зокрема, статті 382 Цивільного кодексу України, статті 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 32 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу». До таких договорів повинні застосовуватись наслідки, передбачені статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.5 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

24. Статтею 5.1 Указу Президента України від 16.03.95 № 227/95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві» встановлено відповідальність комерційних банків, зокрема за виконання розрахункових операцій з порушенням порядку, передбаченого статтею 5 Указу. За змістом статті 5 Указу усі грошові надходження підприємству в національній валюті України зараховуються банками тільки на розрахунковий (поточний) рахунок, за окремими винятками, зазначеними в Указі. Отже, у цьому Указі йдеться про ті кошти, які надходять даному підприємству від інших суб'єктів господарювання. Що ж до коштів, які перера-

391

ховуються підприємством, то чинне законодавство не покладає на банк, що здійснює касово-розрахункове обслуговування підприємства, обов'язку контролювати правомірність їх перерахування на рахунки інших суб'єктів господарювання.

[п.З Листа, від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики 3acm.ocyeat-t.-njt окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

25. Відповідно до пункту 4 статті 24 Закону України «Про підприємства в Україні» (в редакції Закону України від 16.10.96) підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Згідно з абзацом 4 пункту 18 розділу II Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29.03.2001 № 135, визначено порядок виконання розрахункових документів. Спочатку виконуються платіжні вимоги, оформлені на підставі рішень судів, потім - розрахункові документи на сплату платежів до бюд:жетів, після цього - платіжні вимоги, оформлені на підставі інших виконавчих документів. Усі інші документи виконуються у порядку їх послідовного надходження.

[п.З Листа <зід 24.11.97р. №01-8/452 «Про деякі питання практики застосувсшп-я. окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

26. Якщо неправомірними діями банку організації завдано збитків або заподіяно шкоду, то, у залежності від конкретних обставин, вона не позбавлена права вимагати відшкодування збитків чи шкоди на підставі статей 203 або 440 Цивільного кодексу України.

[п.4 Листа aid 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосуват-шл окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Відповідно до частини другої і третьої статті 19 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити.

[Лист aiD ~t4.O1.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та. благодійні організації»].

392

28. Уповноваженим банком, який обслуговує поточні рахунки із спеціальним режимом використання учасників оптового ринку електричної енергії, є Промінвестбанк (постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2001 № 1592 «Про визначення уповноваженого банку«). Перелік енергопостачаль-них компаній та їх структурних підрозділів, яким відкриті поточні рахунки із спеціальним режимом використання для розрахунків за електроенергію в установах Промінвестбанку, затверджено постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 05.12.2001 № 1205 «Про Перелік розподільчих рахунків енергопостачальних компаній та їх структурних підрозділів» (з подальшими змінами).

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електроенергетику»].

29. Відповідно до частини другої статті 381 Цивільного кодексу України без згоди юридичних осіб списання (стягнення) коштів, що знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, установлених законами України, а також за рішенням суду та за виконавчими написами нотаріусів. Чинні законодавчі акти не передбачають права Державного казначейства стягувати плату за користування комерційними банками тимчасово вільними залишками коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів і позабюджетних фондів.

30. Відповідальність у вигляді пені за порушення установою банку нормативу обігу платіжних документів може застосовуватись виключно до банку відправника коштів.

[п.З Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

31. Частина перша статті 191 Цивільного кодексу України надає право сторонам за договором поруки передбачити зобов'язання поручителя перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останньою свого зобов'язання не в повному обсязі, а в частині. Це право кореспондується з частиною другою статті 192 згаданого Кодексу, за якою поручитель відповідає в

393

тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, наведені умови договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання третьою особою - позичальником лише в частині повернення суми кредиту «без врахування процентів за користування ним та штрафних санкцій», не суперечить чинному законодавству. Що ж до порядку погашення заборгованості за кредитом, у тому числі за рахунок коштів, перерахованих поручителем, то з цього питання слід керуватись відповідними приписами статті 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», тобто виходити з того, що у першу чергу повинна погашатись заборгованість за процентами.

[п.З Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

32. Надіслання кредитором позичальникові пропозиції про внесення змін до кредитного договору і підписання позичальником документа про розрахунки за договором згідно з новою процентною ставкою та перерахування відповідних відсотків вважається за досягнення сторонами згоди щодо розміру процентної ставки.

[п.1 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

33. Додаткова угода до кредитного договору, укладена без наміру створити юридичні наслідки, визнається недійсною.

[п.4 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

34. Несвоєчасне перерахування банком коштів за кредитним договором, що стало перешкодою для виконання договірних зобов'язань боржником, звільняє останнього від сплати відсотків за час прострочення кредитора, але не звільняє від сплати основного боргу.

[п.5 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

394

35. Сплата позичальником відсотків за користування кредитними коштами розглядається як доказ схвалення юридичної особою кредитної угоди, укладеної від ЇЇ імені представником, який не мав належних повноважень.

[п.6 Листа від 31.01.2001 р. № 01-8/97 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

36. Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок, зокрема, закону чи договору. Згідно із статтею 216 названого Кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Таким слід вважати виконання з додержанням визначених законодавством чи договором певних умов, якими щодо кредитних договорів є, зокрема, повернення, строковість та платність (пункт 9 Положення Національного банку України про кредитування, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28.09.95 № 246). Якщо таких умов або хоча б однієї з них не додержано, то сам лише факт закінчення строку, на який було надано кредит, не може розцінюватись як підстава для припинення нарахування і сплати відсотків за користування кредитом, оскільки такі відсотки за своїм характером є платою і підлягають стягненню за весь час користування кредитом з урахуванням загального строку позовної давності (стаття 71 Цивільного кодексу України).

[п.7 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

37. Відповідно до статті 164 Цивільного кодексу кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою, якщо з закону, договору або з суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. Виходячи з цього, у банку-кредитора відсутні правові підстави для відмови у прийнятті коштів, сплачених за боржника третьою особою, якщо у кредитному договорі відсутня вимога щодо особистого виконання зобов'язання боржником.

[п.2.1 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

395

10.8. СУМІСНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Взаємовідносини сторін за договором про сумісну діяльність регулюються главою 38 Цивільного кодексу України та загальними положеннями про зобов'язання (глави 14 - 19 цього Кодексу).

[п.1 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

2. Як зазначено у статті 430 Цивільного кодексу України, предметом договору є сумісна діяльність сторін для досягнення спільної господарської мети. Такі договори можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми, тобто без обмеження кількості учасників сумісної діяльності.

3. При вирішенні питання щодо предмету сумісної діяльності слід виходити з того, що наведений у статті 430 Цивільного кодексу України перелік цілей такої діяльності не є вичерпним. Отже, господарчі суб'єкти різних форм власності не позбавлені права укласти договір для досягнення спільної господарської мети шляхом їх сумісної діяльності, яка не забороняється чинним законодавством.

4. Відповідно до статті 44 Цивільного кодексу України договори про сумісну діяльність повинні укладатись у письмовій формі, тобто шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає (стаття 154 Цивільного кодексу України).

[п.2 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

5. Оскільки глава 38 Цивільного кодексу України не передбачає обов'язкових реквізитів договору про сумісну діяльність, то вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, слід виходити з того, що такий договір вва-

396

жається укладеним, коли між сторонами у письмовій формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах, необхідних для його виконання, наприклад, мета договору, порядок та умови ведення спільних справ, види та обсяг внесків кожної із сторін, умови використання результатів сумісної діяльності тощо.

6. При вирішенні спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність, необхідно мати на увазі, що такими договорами передбачаються права і обов'язки сторін щодо досягнення певної господарської мети без створення суб'єкта права - окремої юридичної особи. Грошові та інші майнові внески учасників цього договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх сумісної діяльності, є спільною власністю сторін, яка за своїм характером є частковою (дольо-вою) власністю (статті 432 та 112 Цивільного кодексу України).

[п.З Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

1. Створення суб'єктами господарської діяльності спільного підприємства, господарського товариства, тобто окремої юридичної особи, регулюється не договором про сумісну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства. В свою чергу це не виключає можливості укладання спільним підприємством або господарським товариством договору з іншою юридичною особою про сумісну діяльність. За своїми ознаками цей договір повинен відповідати вимогам глави 38 Цивільного кодексу України.

8. Договором про сумісну діяльність опосередковуються взаємовідносини виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, місцевих державних адміністрацій з розташованими на відповідній території підприємствами, установами та організаціями щодо залучення (об'єднання) їх коштів, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої

397

інфраструктури, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад (пункти 5, 6 частини першої статті 28, пункт 4 частини першої статті 31, пункт 6 частини першої статті 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Сумісна діяльність може також здійснюватися шляхом інвестування відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність» та Закону України «Про режим іноземного інвестування».

[п.З Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

9. Укладаючи договір про сумісну діяльність сторони повинні вирішити питання про порядок ведення спільних справ. Чинне законодавство не обмежує їх у виборі форми цього порядку. Наприклад, сторонами може бути створена рада з числа їх працівників, яка приймає рішення не більшістю голосів, а за загальною згодою. Якщо договором про сумісну діяльність передбачена така форма ведення спільних справ, то у випадку необхідності укладання договорів для досягнення мети сумісної діяльності (договори підряду, оренди, поставки тощо) такі договори укладаються всіма учасниками сумісної діяльності або за їх дорученням одним з них.

[п.4 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

10. Якщо відповідно до статті 431 Цивільного кодексу України керівництво сумісною діяльністю сторони доручили одному з учасників договору, то на останнього покладається і ведення спільних справ усіх учасників договору. Крім умови договору про покладення ведення спільних справ на одного з учасників договору інші учасники договору видають довіреність про надання йому повноважень для представництва перед третіми особами. Така довіреність повинна бути оформлена відповідно до глави 4 Цивільного кодексу України. За таких обставин особа, на яку покладено ведення спільних справ, укладає договори, пов'язані з забезпеченням сумісної діяльності, від свого імені і сама набуває цивільних прав і несе обов'язки за договорами. В процесі їх виконання ця особа не з ЇЇ вини і вини контрагента може мати певні витрати (збитки).

398

У таких випадках вона має право, у тому числі шляхом пред'явлення позову, вимагати їх покриття усіма учасниками сумісної діяльності відповідно до статті 433 Цивільного кодексу України (наприклад, витрати по орендній платі, експлуатаційні витрати, сплата мита, збитки у зв'язку з інфляційним процесом тощо).

11. Відповідно до статті 162 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом. Щодо договору про сумісну діяльність чинне законодавство таких випадків не передбачає. Отже, кожний з учасників договору про сумісну діяльність має право ставити питання про дострокове розірвання цього договору (виходу з числа учасників сумісної діяльності) на загальних підставах.

[п.5 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

12. Укладаючи договір про сумісну діяльність, сторони визначають обов'язок кожної з них щодо внесків, необхідних для досягнення мети сумісної діяльності. Такими внесками можуть бути грошові суми, майно, трудова участь, надання послуг, розробка і забезпечення проектною документацією тощо. Відповідно до статті 432 Цивільного кодексу України усі ці внески набувають статусу не спільної сумісної, а спільної їх власності з визначенням часток (долі). Тому у випадку розірвання договору про сумісну діяльність її учасник має право вимагати повернення своєї частки спільного майна в натурі або шляхом грошової компенсації, якщо виділ майна в натурі неможливий без нерозмірної шкоди для його господарського призначення (стаття 115 Цивільного кодексу України).

[п.6.1 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

13. В процесі дії договору про сумісну діяльність кожний з її учасників без згоди інших сторін не має права розпоряджатись

399

своєю часткою у спільній власності. З метою досягнення результатів сумісної діяльності право розпорядження спільним майном, у тому числі шляхом його відчуження, має особа, на яку покладено ведення спільних справ, за умови, що це передбачено договором і дорученням. При цьому слід мати на увазі певні обмеження права відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством (частина 3 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні») та Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.99 № 1477.

[п.6.2 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

14. Спільну (часткову) власність учасників договору про сумісну діяльність складають не тільки їх внески, але й майно, створене або придбане в результаті їх сумісної діяльності. Правовий режим цих складових частин спільної власності однаковий, тобто учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися створеним або придбаним майном без згоди інших учасників договору.

[п.6.3 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

15. Предметом договору про сумісну діяльність, тобто досягнення певної господарської мети, може бути не тільки будівництво жилого будинку, виробничих потужностей тощо, але й їх спільна експлуатація. За таких обставин взаємовідносини сторін, крім глави 38 Цивільного кодексу України, регулюються загальними нормами Закону України «Про власність» та главою 11 Цивільного кодексу України (спільна власність). Цей договір припиняється після досягнення мети сумісної діяльності (стаття 216 Цивільного кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

16. Відповідно до статті 433 Цивільного кодексу України порядок покриття витрат, передбачених договором про сумісну діяльність, і збитків, що виникли в результаті сумісної

400

діяльності, визначається договором. Якщо договором такий порядок не передбачений, то при вирішенні спорів господарським судам необхідно виходити з того, що спільні витрати і збитки покриваються за рахунок спільного майна учасників договору про сумісну діяльність, тобто за рахунок їх грошових та інших майнових внесків, а також майна, яке створене або придбане в результаті їх сумісної діяльності.

[п.8 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

17. В процесі сумісної діяльності може статися таке, що для досягнення мети договору, а також для покриття витрат та збитків, пов'язаних з експлуатацією предмету договору, не вистачає спільного майна учасників. Якщо учасники сумісної діяльності не досягли згоди щодо обсягів додаткових внесків для покриття витрат і збитків, то при вирішенні спору господарський суд на підставі статті 433 Цивільного кодексу України розподіляє такі витрати та збитки пропорційно їх внескам у спільне майно.

18. В залежності від конкретних обставин один з учасників сумісної діяльності може звернутися до іншого учасника (учасників) з позовом про витребування своєї частки майна з чужого незаконного володіння (віндикація) або з негаторним позовом, тобто про усунення будь-яких порушень свого права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння майном.

[п.9 Роз'яснення від 28.04.95 р. № 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність»].

26 2-304

401

10.9. ПОСТАЧАННЯ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ

1./При вирішенні спорів, пов'язаних зі стягненням пені за несвоєчасне внесення платежів за газ, тепло- і водопостачання та електроенергію, виникло питання про те, чи поширюється дія постанови Кабінету Міністрів України від 11.06.94 № 387 «Про часткове звільнення підприємств і організацій тепло-, водопостачання і водовідведення від сплати пені за несвоєчасні розрахунки за газ, електроенергію та придбану теплоенергію» на підприємства, що споживають газ та електроенергію для вироблення тепла і подачі води бюджетним організаціям. Вищий арбітражний суд України повідомив, що згаданою постановою від сплати пені за несвоєчасне внесення платежів звільнено лише підприємства і організації житлово-комунального господарства. Цією ж постановою визначено, що названі підприємства і організації звільняються від сплати пені в межах сум заборгованості їм установ і організацій, які повністю або частково фінансуються з державного чи місцевого бюджетів.

[п.7Листа від 22.11.94р. № 01-8/847 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Згідно з пунктом 12 додатка до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють), зокрема, тарифи на теплову енергію (послуги теплопостачання) для всіх груп споживачів, що відпускається енергопостачальницькими організаціями і підприємствами незалежно від форм власності. Відповідні повноваження не поширюються на тарифи, що встановлюються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (абзац другий пункту 1 названої постанови). Цією нормою названого Закону передбачено, що встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів стосовно оплати зокрема комунальних послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади, а також погодження в установленому порядку цих питань з

402

підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності, віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

[п.6 Листа від 30.09.96р. № 01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Закон України «Про електроенергетику» регулює відносини, що виникають у зв'язку з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, державним наглядом за безпечним виконанням робіт на об'єктах електроенергетики незалежно від форм власності, безпечною експлуатацією енергетичного обладнання і державним наглядом за режимами споживання електричної і теплової енергії.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

4. Відповідно до статті 6 Закону України «Про електроенергетику» об'єкти електроенергетики можуть перебувати у різних формах власності.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

5. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється відповідно до законодавства України про приватизацію, але з урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет Міністрів України за поданням Фонду державного майна України приймає рішення про закріплення у державній власності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає приватизації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної системи України та централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, магістральні і міждержавні електричні мережі, а також майно наукових установ загальнодержавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону України «Про електроенергетику»). Будь-які угоди, спрямовані на приватизацію об'єктів електроенергетики з порушенням зазначених вимог Закону, повинні визнаватися недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

26-2-304 403

6 Стаття 9 Закону України «Про електроенергетику» відносить до повноважень Державної Інспекції з експлуатації електричних станцій І мереж, Державної Інспекції з енергетичного нагляду здійснення державного нагляду за експлуатацією електричних станцій режимами споживання електричної та теплової енергії, надання відповідних приписів щодо усунення порушень нормативно-правових актів та з Інших питань державного нагляду в енергетиці та застосування санкції до суб'єктів господарської діяльності за порушення законодавства про електроенергетику Право застосовувати майнові санкції до господарюючих суб'єктів надане І Національній комісії регулювання електроенергетики України (стаття 12 Закону)

[Лист від 25 02 98р № 01 8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»]

1 Загальні підстави застосування І розмір цих санкцій визначені статтею 27 Закону України «Про електроенергетику», а порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику -відповідним Положенням (далі - Положення), що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 210799 № 1312 Обов'язковою умовою накладення штрафу є видання уповноваженим органом відповідної постанови за встановленою формою (частина четверта названої статті) згідно з додатком № 2 до Положення У разі незгоди з такою постановою підприємство чи організація не позбавлені права звернутися до арбітражного суду Із заявою про визнання її недійсною Зпдно з пунктом 10 Положення у разі несплати штрафу протягом ЗО днів з дня винесення постанови про його накладення він стягується в судовому порядку

[Лист від 25 0298р №01 8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»]

8 Відповідно до статті 11 Закону України «Про електроенергетику» органом державного регулювання діяльності в електроенергетиці є Національна комісія регулювання електроенергетики України Стаття 13 Закону відносить до її повноважень видачу спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення діяльності з виробництва, передачі та постачання електричної енергії

[Лист від 25 02 98 р № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»]

404

9 Національна комісія регулювання електроенергетики України регулює тарифи на передачу І постачання електричної енергії Крім того, регулювання тарифів на теплову енергію здійснюють Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська І Севастопольська міські державні адміністрації, крім випадків, передбачених Законом (стаття 17 Закону України «Про електроенергетику») У зв'язку з цим арбітражним судам у вирішенні спорів, пов'язаних з укладенням договорів між споживачем енергії І енергопостачальника-ми, слід мати на увазі, що сторони у таких договорах повинні виходити з чинних тарифів, визначених у встановленому порядку уповноваженими органами

[Лист від 25 0298 р № 01-8/73 «Про Закон України «Про елект роенергетику»]

10 Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про електроенергетику» споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником Вимоги енерго-постачальника щодо спонукання споживача енергії укласти договір користування електричною енергією можуть бути задоволені з урахуванням причин відмови в укладенні такого договору та Інших обставин І матеріалів конкретної справи

[Лист від 25 02 98 р № 01 8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»]

11 Правопорушення в електроенергетиці тягне за собою встановлену законодавством відповідальність, зокрема цивільну, у вигляді обов'язку відшкодувати завдані збитки (шкоду) на загальних підставах, передбачених статтями 203 або 440, 441 Цивільного кодексу України залежно від наявності договірних відносин між енергопостачальником І споживачем енергії Частинами п'ятою І шостою статті 24 та частинами п'ятою І шостою статті 26 Закону України «Про електроенергетику» передбачено також спеціальні заходи відповідальності енергопостачальників та споживачів енергії за порушення умов договору на користування електричною енергією Стягнення зазначених у цих нормах Закону коштів здійснюється на підставі належно обгрунтованих розрахунків у порядку, передбаченому чинним законодавством

[Лист від 25 0298 р № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»]

405

/ 12. Частиною шостою статті 15 Закону України «Про електроенергетику» передбачено, що всі учасники оптового ринку електричної енергії укладають договори купівлі-продажу електричної енергії з суб'єктом підприємницької діяльності, який здійснює оптове постачання електричної енергії відповідно до договору, на підставі якого створюється оптовий ринок електричної енергії. Визначення термінів «оптовий ринок електричної енергії», «постачання електричної енергії» наведено у статті 1 Закону.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Яро Закон України «Про електроенергетику»].

13. Статтею 15-1 Закону України «Про електроенергетику» встановлено порядок здійснення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії. Згідно з частиною четвертою цієї статті умови про оплату електричної енергії саме коштами та про відкриття поточного рахунку із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії (енергопоста-чальника, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території) є обов'язковими умовами договору купівлі-продажу електричної енергії між оптовим постачальником електричної енергії та енергопостачаль-ником (договору на постачання електричної енергії між енерго-постачальником, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, та споживачем). Тому в разі відсутності цих умов у договорі купівлі-продажу електричної енергії він згідно із статтею 153 Цивільного кодексу України визнається не укладеним. До того ж відповідно до частини шостої статті 26 Закону у разі проведення споживачем розрахунків в інших формах (тобто не коштами) та/або сплати коштів на інші рахунки, крім поточного, такі кошти не враховуються як оплата спожитої електричної енергії, їх використання здійснюється у порядку, передбаченому частиною другою статті 15-1 Закону. Визначення понять «поточний рахунок із спеціальним режимом використання», «енергопостачальник», «споживач енергії» також вміщено у статті 1 Закону.

[Лист вій 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

14. Уповноваженим банком, який обслуговує поточні рахунки із спеціальним режимом використання учасників опто-

406

вого ринку електричної енергії, є Промінвестбанк (постанова Кабінету Міністрів України від 29.11.2001 № 1592 «Про визначення уповноваженого банку»). Перелік енергопостачаль-них компаній та їх структурних підрозділів, яким відкриті поточні рахунки із спеціальним режимом використання для розрахунків за електроенергію в установах Промінвестбанку, затверджено постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 05.12.2001 № 1205 «Про Перелік розподільчих рахунків енергопостачальних компаній та їх структурних підрозділів» (з подальшими змінами).

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

15. На поточні рахунки із спеціальним режимом використання не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями учасників оптового ринку електричної енергії, і операції на цих рахунках не підлягають призупиненню (частини шоста і сьома статті 15-1 Закону). Акти органів державної виконавчої влади, які порушують зазначені приписи Закону, повинні визнаватися недійсними незалежно від того, чи відповідають такі акти вимогам інших норм чинного законодавства.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

16. Частиною другою статті 24 Закону України «Про електроенергетику» передбачено, що енергопостачальники, які здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укладенні договору на постачання електричної енергії. Отже за наявності такої відмови споживач вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про спонукання відповідного енергопостачальника до укладення договору на постачання електричної енергії.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

17. Згідно з частиною сьомою статті 27 Закону України «Про електроенергетику» санкції, передбачені частиною восьмою статті 24, частинами третьою, четвертою і п'ятою статті 26 та частиною третьою цієї статті, застосовуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Ці санкції визначено постановою Кабінету Міністрів України від 19.07.2000

407

№ 1139 «Про затвердження Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику». У разі незгоди з відповідним актом Національної комісії регулювання електроенергетики України - постановою про призначення керуючого (тимчасової адміністрації) енергопостачальника або рішенням про зупинення дії чи про анулювання ліцензії на провадження підприємницької діяльності з постачання електричної енергії на певній території - енергопостачальник не позбавлений права на звернення до арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним.

[Лист від 25.02.98 р. № 01-8/73 «Про Закон України «Про електроенергетику»].

18. Відповідно до пункту 8.2 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31.07.96 № 28 (зареєстровано в Мін'юсті України 02.08.96 за № 417/1442), розрахунки зі споживачами електроенергії здійснюються або за роздрібними цінами, затвердженими НКРЕ, або за договірною ціною. Згідно з пунктами 8.16 та 8.17 названих вище Правил у разі виявлення у споживача пошкоджень приладів обліку електроенергії енергопостачальна організація здійснює перерахунок за користування електроенергією за час з дня останньої перевірки, але не більше як у межах строку позовної давності, а у випадках, передбачених абзацом другим пункту 8.17-3 дня відкриття споживачеві особистого рахунку і теж у межах строків позовної давності. Порядок оплати нарахованої енергопостачальною організацією електроенергії визначений пунктом 8.19 цих же Правил.

[п.2 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

19. Відповідно до пункту 20 Правил надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.97 № 1497, обсяг використаної води може обраховуватися як виходячи з середньомісячної витрати за два попередніх місяці, так і за нормативами, затвердженими місцевими органами державної виконавчої влади. Проте слід мати на увазі, що згідно з пунктом 19 цих же Правил справляння плати за нор-

408

мами за наявності в будинку засобів побудинкового чи по-квартирного обліку не допускається за винятком випадків, передбачених пунктами 13 і 18 цих Правил.

/я.З Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

20. Постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.98 № 1998 «Про удосконалення порядку формування цін» не містить вказівок щодо будь-яких перерахунків зі споживачами продукції за минулі роки - у ній ідеться лише про приведення ціни на продукцію у відповідність з її реальною собівартістю з урахуванням питомої ваги імпортних сировини і матеріалів, використаних у виготовленні продукції та сплачених в іноземній валюті станом на 01.12.98.

[п.6 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

10.10. ІНШІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

1. В практиці вирішення спорів, пов'язаних з виконанням зобов'язань за договором схову, виникло питання щодо переходу до охоронця права власності на предмет договору у разі втрати останнього і наступного його відшукання та сплати у зв'язку з втратою вартості втраченого предмета другій стороні. Чинним законодавством не передбачено, що у охоронця за договором схову виникає право власності на втрачене ним майно у разі відшкодування другій стороні його вартості. Тому якщо після сплати вартості втраченого майна воно буде відшукане і повернене охоронцеві, власник має право вимагати від охоронця повернення свого майна

[п.4Листа від 07.04.94р. №01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

2. Пунктом 9-м Примірного договору охорони об'єктів, затвердженого наказом Міністра внутрішніх справ України від 22.07.92 №496, передбачений обов'язок володільця об'єкту надавати співробітникам охорони житлову площу, в т. ч. місця в гуртожитках, та забезпечувати цих співробітників і членів їх сімей поліклініками, лікарнями тощо на загальних з робітниками і службовцями охоронюваного об'єкту підставах. У зв'язку із запереченнями проти цих вимог володільців об'єктів виникло питання щодо правомірності таких вимог, на яке Вищий арбітражний суд України відповів: із зазначеного питання слід керуватись пунктом 20 Положення про Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 року №615, відповідно до якого власник може надавати працівникам Служби охорони, які безпосередньо несуть службу по охороні об'єкта, житло чи місця в гуртожитках за рахунок власних коштів або коштів Служби охорони. Отже, законодавством України не встановлений обов'язок власника об'єкта надавати працівникам Служби охорони житло або інші послуги, перелічені в зазначеному Положенні.

[п.5Листа від 07.04.94р. №01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду за договором доручення, якщо це передбачено відповідним договором.

[п.З Листа від 11.12.2000р. №01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

410

11. ВИЗНАННЯ УГОД НЕДІЙСНИМИ

1. Захист права державної власності, повного господарського відання та оперативного управління цією власністю здійснюється арбітражним судом, зокрема, при вирішенні питання про відповідність укладених угод чинному законодавству. Наприклад, регіональне відділення Фонду державного майна уклало з організацією орендарів договір оренди цілісного майнового комплексу, передача в оренду якого згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року № 26-92 не допускається. В наведеному випадку суд визнає таку угоду недійсною з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

2. Недійсною є також угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями ЇЇ діяльності (стаття 50 Цивільного кодексу України). Що ж до захисту права державної власності, то цю статтю слід застосувати при вирішенні господарських спорів, пов'язаних з визнанням недійсними угод, укладених підприємством (організацією) в суперечності з його статутом або Положенням. Такою угодою, наприклад, може бути договір купівлі-продажу закріпленого за підприємством будинку або здачі його в оренду всупереч умові статуту про заборону здійснювати зазначені дії.

[п.4 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»-].

2. У вирішенні питання про чинність господарського договору, проект якого не був завізований тією чи іншою посадовою особою підприємства, установи чи організації, що його уклала, арбітражному суду слід виходити з такого. Візування проекту господарського договору є внутрішньою (всередині підприємства, установи чи організації) погодження цього проекту в порядку підготовки його до підписання. Тому за відсутності візи посадової особи (головного чи старшого бухгалтера, юрисконсульта тощо) господарський договір, укладений підприємством, установою чи організацією через свої органи, які

411

діяли в межах прав, наданих їм законом або статутом (стаття 29 Цивільного кодексу України), не може бути визнаний недійсним. [п.2 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Якщо структурна одиниця банку (відділення, філія) одержала від банку належним чином оформлені повноваження на укладання кредитних договорів від імені банку, відсутність в тексті договору посилання на те, що цей договір укладений від імені банку за наданими повноваженнями не може бути підставою для визнання договору недійсним. За цих обставин слід вважати, що договір укладений від імені банку.

4. Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому письмово схвалив цю угоду, то у таких випадках слід керуватись статтею 63 Цивільного кодексу України.

5. Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені повноваження на укладання від її імені договорів гарантії або поруки, то обставина, що в тексті договору відсутні посилання на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, само по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

6. Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмету застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то за таких обставин слід застосовувати статтю 48 Цивільного кодексу України.

[п.8.1 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

412

7. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством (статті 13,14 Закону України «Про заставу», стаття 48 Цивільного кодексу України). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально посвідчений. У протилежному випадку умови договору щодо застави слід визнавати недійсними.

[п.8.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

8. Встановлений статтею 20 Закону України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» строк є присіяним і до нього не можуть застосовуватись правила щодо перебігу та поновлення строків позовної давності. Цей строк встановлено для визнання недійсними угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, конкурсу, тому він не стосується договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, що укладається за результатами аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсними таких договорів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Угоди, укладені за результатами конкурсу, можуть визнаватися недійсними з підстав, передбачених статтею 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а також за правилами глави 3 Цивільного кодексу України. Відсутність рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між органом приватизації і покупцем, оскільки укладання такого договору фактично є згодою продавця з результатами конкурсу. Крім того, рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії є актом ненормативного характеру.

[п.4.1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

413

10. Саме лише визнання арбітражним судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття арбітражним судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру.

/га.22 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

11. Відповідно до статті 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено не укладення договорів, а затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Таким чином, лише недодержання встановленого установчими документами порядку, за яким потрібне затвердження кредитного договору, підписаного головою правління банку без порушення наданих йому повноважень, не може бути підставою для визнання такого договору недійсним.

[п.4 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12. Домовленість сторін про розірвання договору не виключає проведення між ними розрахунків за зобов'язаннями, що виникли до розірвання договору, у тому числі застосування заходів майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання цих зобов'язань. Недійсна ж угода за загальним правилом вважається недійсною з моменту її укладення (стаття 59 Цивільного кодексу України) і не створює будь-яких правових наслідків. Таким чином, якщо сторони домовились про розірвання договору до вирішення спору, пов'язаного з визнанням цього договору недійсним, арбітражний суд повинен вирішити такий спір по суті незалежно від домовленості сторін.

[п.2 Листа від 24.01.97 р. № 01-8/25 «Про окремі рішення, прийняті нарадою з питань арбітражної практики»].

13.У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на здійснення певної господарської діяльності договір, безпосе-

414

редньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу України, оскільки він не відповідає вимогам закону.

[п.7 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

14. Арбітражні суди, вирішуючи спори, що виникають у процесі укладання чи виконання договорів, пов'язаних з підприємницькою діяльністю, зобов'язані перевіряти її відповідність чинному законодавству і в разі відсутності у суб'єкта підприємництва ліцензії або торгового патенту визнавати такі договори недійсними, оскільки вони не відповідають вимогам Закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

[п.7 Роз'яснення від 06.08.97 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»].

15. Якщо арбітражний суд встановить, що угоду укладено на такий вид діяльності, підприємництво в якому не застосовується (статті 3 і 4 Закону України «Про підприємництво»), цю угоду слід визнавати недійсною як таку, що суперечить закону або інтересам держави з наслідками, передбаченими статтями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно від обставин і матеріалів справи.

15. Передбачений частиною другою статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» місячний строк для подання заяв про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, встановлено, по-перше, для певного кола суб'єктів правовідносин, пов'язаних з приватизацією (учасників аукціону, конкурсу та органів приватизації), по-друге, виключно щодо тих випадків, які наведені у частині першій цієї статті. Позов про визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди недійсною може бути поданий іншою особою та/або з інших підстав, ніж зазначені у статті 20 названого Закону.

[п.8 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

16. Перелік джерел формування майна та коштів благодійних організацій визначений статтею 19 Закону України

415

«Про благодійництво та благодійні організації». Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків. Відповідно до частини другої і третьої статті 19 Закону джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кредити. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави. Угоди, укладені з порушенням названих вимог Закону, можуть визнаватися недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

17. Згідно з частиною четвертою статті 21 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» надходження благодійної організації від фінансової діяльності спрямовуються винятково на благодійництво і забезпечення господарської діяльності у розмірах та порядку, передбачених цим Законом. Отже, укладені благодійницькою організацією угоди, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-які інші цілі, крім зазначених у цій нормі Закону та в статутах (положеннях) відповідних організацій, можуть бути визнані недійсними з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 50 Цивільного кодексу України, зокрема за позовами органів, на які покладено контроль за діяльністю благодійних організацій (стаття 22 Закону).

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

18. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється відповідно до законодавства України про приватизацію, але з урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет Міністрів України за поданням Фонду державного майна України приймає рішення про закріплення у державній власності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає приватизації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної системи України та централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, магістральні і міждержавні електричні мережі, а також майно наукових установ загальнодер-

416

жавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону України «Про електроенергетику»). Будь-які угоди, спрямовані на приватизацію об'єктів електроенергетики з порушенням зазначених вимог Закону, повинні визнаватися недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електроенергетику»].

19. Майно торгово-промислових палат використовується для забезпечення їх статутної діяльності (пункт 3 статті 12 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»). Отже, у разі укладення торгово-промисловою палатою угод у суперечності з встановленими цілями її діяльності (статті З Закону), такі угоди можуть визнаватися недійсними на підставі статті 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 05.03.98р. № 01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»].

20. Не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, зазначені у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, укладений з порушенням вимог згаданої норми Закону, може бути визнаний недійсним з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Закон України «Про лізинг» містить вимоги щодо обов'язкової реєстрації у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку договорів лізингу у разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір майнового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії. Згідно з пунктом 1 статті 21 Закону відповідні договори, не зареєстровані у встановленому порядку, визнаються недійсними. У вирішенні пов'язаних з цим спорів слід застосувати як підставу визнання договору недійсним саме зазначену норму Закону; що ж до наслідків визнання договору недійсним, то вони визначаються відповідно до частини другої статті 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 23.03.98р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

272-304 417

22. Для правильного вирішення спору про визнання недійсним договору, пов'язаного з відчуженням об'єкту комунальної власності, арбітражному суду слід з'ясувати, хто є власником предмета цього договору, а в разі необхідності - пересвідчитись у наявності рішень сесій відповідних рад про делегування їх повноважень у цих питаннях обласній раді.

[п.З Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

23. Відчуження майна особою, яка фактично не була його власником, є підставою для визнання відповідної угоди недійсною.

[п.4 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

24. Відчуження майна без згоди його власника не допускається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання відповідної угоди недійсною.

[п.6 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

25. Якщо Фонд державного майна України чи його регіональне відділення дали дозвіл на укладення договору оренди після його оформлення сторонами, у арбітражного суду немає правових підстав визнавати такий договір недійсним тільки з цієї причини. Якщо судом будуть виявлені інші порушення чинного законодавства, що є підставами для визнання договору оренди недійсним чи не укладеним, арбітражний суд повинен оцінювати їх у сукупності та приймати рішення за результатами такої оцінки (глава III Цивільного кодексу України).

26. За змістом статей 197, 198 Цивільного кодексу України внаслідок уступки вимоги до нового кредитора від первісного переходить право в повному обсязі. Тому, якщо договір про ус-тупку вимоги містить пункти, які передбачають залишення за первісним кредитором певного обсягу прав стосовно боржни-

418

ка або встановлюють зобов'язання нового кредитора щодо первісного (наприклад, повернути йому повністю або частково витребувані від боржника кошти чи інше майно), арбітражний суд з урахуванням обставин та матеріалів справи може визнати зазначений договір недійсним повністю чи у певній частині на підставі статті 48 або частини другої статті 58 Цивільного кодексу України (удавана угода). В останньому випадку справа підлягає розгляду по суті із застосуванням правил, що регулюють саме ту угоду, яку сторони мали на увазі. Якщо така угода суперечить закону, вона також має бути визнана недійсною.

[п.7Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Стаття 6 Закону України «Про оренду землі» містить перелік осіб, які можуть бути орендарями землі. Згідно з частиною третьою цієї статті орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише ті юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності. Порушення вимог згаданої норми може бути підставою для визнання договору оренди землі недійсним згідно зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

28. Перелік істотних умов договору оренди землі наведено у частині другій статті 14 Закону України «Про оренду землі». Необхідно мати на увазі, що згідно із частиною третьою цієї ж статті відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істотних умов, а також порушення вимог статей 4 - 7, 9, 13, 15 Закону є підставою для визнання договору недійсним. Пов'язані з цим правові наслідки мають визначатися з урахуванням обставин і матеріалів конкретної справи відповідно до вимог розділу 3 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

29. У разі визнання недійсним договору оренди земельної ділянки одержана орендодавцем орендна плата за фактичний

419

строк оренди землі не повертається (частина четверта статті 19 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

30. Орендар не вправі укладати угоди, пов'язані з купівлею-продажем, даруванням, заставою орендованої земельної ділянки, а також її обміном. Відповідні угоди мають визнаватися недійсними на підставі статті 114 Земельного кодексу України із застосуванням наслідків, передбачених статтею 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

31. Угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі -Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», пункту 2 статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», пункту 3 статті 14 Закону України «Про оренду землі» тощо.

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

32. Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

33. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді

420

визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною. Водночас законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, пункт 5 статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

[п.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

34. У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для даного договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору.

[п.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

35. Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий стан або в інших формах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають під ознаки статей 48,49,50,58 Цивільного кодексу, а також укладені з порушенням форми, якщо законом спеціально передбачено таку форму (стаття 46 і частина перша статті 47 Цивільного кодексу).

[п.З Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

36. Окрему категорію становлять угоди, які можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку за позовом заінтересованої особи, прокурора чи його заступника. Якщо відповідну угоду не визнано недійсною у зазначеному порядку, вона має такі ж правові наслідки, як і будь-яка дійсна уго-

421

да. До згаданих угод належать, зокрема, такі, що укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною (статті 56, 57 Цивільного кодексу).

[п.3.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

37. За загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу). Це стосується і згаданих раніше угод, визнаних недійсними у судовому порядку. Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними, наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо. У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною господарський суд повинен зазначити у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу).

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»-].

38. Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення, так і лише на майбутнє тягне, залежно від підстав такого визнання, майнові наслідки, передбачені статтями 48 - 58 Цивільного кодексу.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

39. Якщо угода визнається недійсною лише на майбутнє господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках порушені (оспорювані) права і охоронювані законом інтереси сторони за угодою, які виникли до визнання її недійсною, підлягають судовому захистові на загальних підставах.

[п.3.2 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

40. Оскільки домовленість сторін про розірвання угоди не виключає проведення між сторонами розрахунків за зобов'язаннями, що виникли до розірвання угоди, у тому числі застосування заходів майнової відповідальності за невиконання (неналежне виконання) зобов'язань, це не позбавляє сторо-

422

ни права на звернення в подальшому з позовом про визнання такої угоди недійсною.

41. Недійсні угоди, як правило, не породжують для сторін прав та обов'язків, тому до вимог про визнання недійсними таких угод строки позовної давності не застосовуються. Однак необхідно мати на увазі, що до вимог про визнання недійсними угод, які можуть бути визнані такими лише за позовами осіб, зазначених у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу, діють загальні правила щодо строку позовної давності, оскільки спеціальних правил стосовно цих випадків законодавство не передбачає.

[п.3.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

42. Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі (стаття 45 Цивільного кодексу). Виходячи з цього, господарський суд, приймаючи рішення про недійсність угоди, укладеної сторонами з порушенням установленої законом форми, повинен керуватися законодавчим актом, який прямо передбачає такі наслідки порушення форми даного виду угод. Зокрема, недійсними внаслідок недодержання простої письмової форми є угоди про неустойку і поруку (статті 180, 191 Цивільного кодексу), заставу (стаття 13 Закону України «Про заставу»).

43. У зв'язку з недодержанням нотаріальної форми визнаються недійсними лише такі угоди, які відповідно до закону підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню у порядку, встановленому Законом України «Про нотаріат». Вирішуючи відповідні спори, господарські суди повинні перевіряти, чи підлягала укладена угода такому посвідченню та чому сторона за договором ухилилася від нотаріального посвідчення угоди.

44. Якщо однією з сторін угода виконана повністю або частково, а друга сторона ухиляється від нотаріального

423

посвідчення угоди, господарський суд на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу вправі за позовом сторони, яка виконала угоду, визнати таку угоду дійсною. Судове рішення у цьому випадку замінює нотаріальне посвідчення. Однак, якщо угода містить протиправні умови, відповідний позов не може бути задоволений.

[п.7 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

45. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом.

[п.8 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

46. Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до господарського суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону.

47. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

424

48. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами.

[п.9 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

49. Підписання особою (органом юридичної особи) угоди без відповідних повноважень, а також з порушенням наданих їй повноважень може згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу бути підставою для визнання укладеної угоди недійсною як такої, що не відповідає вимогам закону.

[п.9 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

50. Письмова угода може бути укладена від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час укладення угод діє у межах своєї компетенції без довіреності. Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

[п.9.1 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

51. Угода, укладена представником юридичної особи або керівником ЇЇ відособленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому

425

припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

52. Наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.). У такому випадку вимога про визнання угоди недійсною з мотивів відсутності належних повноважень представника на укладення угоди задоволенню не підлягає.

[п.9.2 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

53. Якщо керівник відособленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що ЇЇ укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

54. За загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут. У цих випадках угода може бути визнана

426

недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження.

[п.9.3 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

55. Відповідно до статті 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Цією нормою передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчими документами акціонерного товариства право органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним.

[п.9.4 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

56. На підставі статті 48 Цивільного кодексу недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

[п.10 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

57. Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

58. У разі відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності договір, безпосередньо пов'язаний з такою діяльністю, повинен бути

427

визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу, оскільки він не відповідає вимогам закону.

59. Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до статті 49 Цивільного кодексу є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. До угод, що підпадають під ознаки статті 49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14,15 Конституції України, розділ II Закону України «Про власність»), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

[п.11 Роз'яснення від 12.03.99 р. JV? 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

60. Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу. Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.

[п.11 Роз'яснення вій 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

428

61. За змістом статті 49 Цивільного кодексу стягнення у доход держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечна інтересам держави і суспільства угода була повністю або частково виконана хоча б однією з сторін. Якщо за наявності умислу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною без застосування наслідків, передбачених цією статтею.

[п.11 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

62. Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності (частина перша статті 26 Цивільного кодексу) відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям ЇЇ діяльності, є позастатутною і має визнаватися недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу. Позастатутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначеними в установчих документах юридичної особи. У вирішенні спорів господарським судам слід враховувати, що під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, підприємства та організації можуть укладати й різноманітні угоди, які є похідними, супутніми їх основній діяльності і випливають з цієї останньої.

[п.12 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

63. Господарські суди, вирішуючи спори, пов'язані з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, повинні виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності. Тому недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і

429

угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

68. Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу представника учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди.

69. Погроза може вважатися підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які склалися на момент укладення угоди, вбачається, що відмова учасника угоди або його представника від укладення угоди могло спричинити шкоду законним інтересам зазначених осіб чи однієї з них.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 •«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»],

70. Зловмисна угода — це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

71. Мнима угода (стаття 58 Цивільного кодексу) є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, господарський суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будь-яких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приведені до попереднього стану.

[п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

72. Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), господарський

431

форми вини учасників угоди в її укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

64. Вимоги про визнання недійсними угод, укладених внаслідок помилки, розглядаються господарськими судами за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки (стаття 56 Цивільного кодексу), а укладені внаслідок обману, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною - за позовом підприємства, установи, організації, що потерпіла від цих протиправних дій (стаття 57 Цивільного кодексу).

65. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на ЇЇ волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

66. У вирішенні спорів про визнання угод недійсними на підставі статті 57 Цивільного кодексу господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо укладення угоди.

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

67. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації, що уклала

430

форми вини учасників угоди в ЇЇ укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою.

65. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу.

430

[п.13 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

70. Зловмисна угода - це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір.

431

суд на підставі частини другої статті 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, господарський суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною. [п.14 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

73. У вирішенні спорів, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння (віндикацією майна), господарським судам необхідно враховувати, що сам лише факт відчуження майна підприємства, установи, організації, якій воно не належить на праві власності (повного господарського відання, оперативного управління), не є підставою для визнання угоди про відчуження недійсною. Правові наслідки такої угоди мають визначатися з урахуванням, зокрема, статей 145 і 225 Цивільного кодексу.

[п.15 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

74. За загальним правилом статті 60 Цивільного кодексу угода не може бути визнана повністю недійсною, якщо не відповідають законові лише окремі її частини і обставини справи свідчать про те, що угода була б укладена і без включення до неї недійсної її частини. Якщо в законі прямо не передбачено вид договору, то господарюючі суб'єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини через угоди, що вміщують елементи різних видів угод, і навіть таких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права і обов'язки. У таких випадках господарському суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з'ясувати законність застосування актів законодавства, елементи яких складають зміст угоди, та обставини їх виконання, і приймаючи рішення, застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям сторін й вирішити питання щодо законності частини угоди за правилами, що стосуються визнання угод недійсними. Недійсними частини угод визнаються за загальними правилами визнання угод недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина угоди була виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, з яких вона визнана недійсною.

[п.16 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

432

75. Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу).

[п.17 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

76. За неможливості повернути майно в натурі (через його втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен відшкодувати первісну вартість майна.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

77. Якщо господарський суд, розглядаючи справу, встановить, що одна із сторін діяла умисно в угоді, яку укладено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або уклала угоду шляхом обману, погрози, зловмисної угоди з представником другої сторони, господарський суд на виняток із зазначених загальних правил усе виконане такою стороною і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного звертає в доход держави. За неможливості передачі майна в доход держави в натурі стягується його вартість.

78. У разі визнання господарським судом угоди недійсною обов'язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони (сторін) з моменту прийняття відповідного судового рішення.

79. Наслідки недійсності угоди підлягають застосуванню лише стосовно сторін даної угоди, тому на особу, яка не є стороною угоди, не може бути покладено обов'язок щодо повернення майна за угодою, у якій вона не брала участі. Водночас заінтересована особа - учасник визнаної недійсною угоди не позбавлена права вимагати виконаного її контрагентом від третьої особи, що не є стороною угоди, як отриманого без належних правових підстав.

80. Чинне законодавство не передбачає відшкодування збитків, яких можуть зазнати сторони чи одна з них внаслідок самого факту недійсності угоди. Однак між сторонами можуть виникати взаємні розрахунки, пов'язані з поверненням

28 2-JW

433

майна, (зокрема, у зв'язку з погіршенням чи покращенням його стану за час користування), які мають бути у відповідних випадках здійснені. У разі виникнення спору між сторонами він може бути вирішений господарським судом як під час провадження у справі про визнання угоди недійсною, так і окремо від нього, - залежно від змісту позовних вимог. З метою правильного вирішення таких спорів господарський суд може за клопотанням заінтересованої сторони або власною ініціативою вимагати від сторін проведення взаєморозра-хунків. Що ж до витрат, втрат або пошкодження майна, завданих стороні в результаті виконання нею угоди, визнаної недійсною, то рішення про їх відшкодування виноситься господарським судом лише у випадках, прямо передбачених законом (статті 56, 57 Цивільного кодексу) за позовом заінтересованої сторони і за умови, що визнана недійсною угода була виконана хоча б однією із сторін у будь-якій частині.

[п.18 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Дро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

81. Підприємство вважається створеним з дня його державної реєстрації (стаття 6 Закону України «Про підприємства в Україні»). Ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру України (стаття 34 цього ж Закону). За змістом частини дев'ятнадцятої статті 8 Закону України «Про підприємництво» підприємство втрачає статус юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Отже, саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства та/або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру. Проте у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяль-

434

цос.ті угоди мають визнаватися недійсними згідно із статтею 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення.

[п.19 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

82. Якщо у встановленому порядку буде з'ясовано, що зміну носіїв корпоративних прав або продажу таких прав здійснено для укладання відповідним суб'єктом підприємницької діяльності угод з метою ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів або легалізації коштів, набутих злочинним шляхом, суд має визнавати такі угоди недійсними за ознаками статті 49 Цивільного кодексу України.

83. Визнання угоди недійсною не тягне за собою наслідків у вигляді визнання недійсними договорів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язання, яке випливає з цієї угоди, якщо вони самі по собі відповідають вимогам закону. Дія таких договорів (застави, поруки, гарантії) припиняється: договору застави - на підставі статті 28 Закону України «Про заставу», договорів поруки і гарантії - на підставі частини першої статті 194 Цивільного кодексу у зв'язку з припиненням забезпечених відповідно заставою, порукою чи гарантією зобов'язань.

[п.20 Роз'яснення від 12.03.99 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»].

84. Відповідно до статті 20 Закону України «Про власність» суб'єктом права колективної власності є, зокрема, господарське товариство, яке набуває цивільних прав і обов'язків через свої органи. Тому у разі укладення договору застави органом господарського товариства без порушення наданих йому повноважень та норм чинного законодавства у арбітражного суду відсутні правові підстави для визнання такого договору недійсним.

[п.4 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

85. Угода, укладена керівником юридичної особи без належно оформлених повноважень на ЇЇ укладення або з перевищенням цих повноважень, визнається недійсною як така, що не відповідає вимогам закону.

[пЗ Оглядового листа від 22.09.2000р. № 01-8/516 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»].

435

86. Невиконання стороною угоди обов'язків щодо подання звітності і сплати податків не є підставою для визнання угоди недійсною.

[п.1.1 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

87. Вимога про визнання податкової накладної недійсною не може бути предметом розгляду в арбітражному суді, а недодержання письмової форми угоди тягне за собою її недійсність лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено у законі.

/й. 1.2 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

88. Порушення сторонами договору законодавства про податки не є підставою для визнання його недійсним. Якщо податковим органом не подано доказів спрямованості укладеної угоди на вчинення порушення податкового законодавства, несплата податків (обов'язкових платежів) не є підставою для визнання угоди недійсною.

[п.1.3 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

89. Договір визнається недійсним, якщо укладений особою, не уповноваженою на його укладання і у подальшому не схвалений особою, яку представляють.

[пЗ Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

90. Договір купівлі-продажу цінних паперів визнається недійсним, якщо їх випуск не зареєстровано Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

[п.6 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

436

12. ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1. Ори вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням зазначених витрат, слід виходити з того, що відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 19.11.87 № 1318 підприємства і організації повинні відшкодовувати такі витрати тільки у тих випадках, коли захворювання сталося внаслідок несприятливих виробничих умов, виробничих травм і отруєнь, харчових отруєнь і гострих кишкових інфекцій, пов'язаних з порушенням протиепідемічного режиму на харчових об'єктах, а також дорож-ньо-траспортних пригод з вини транспортних організацій.

[п.2 Листа від 08.12.92 р. № 01-8/1485 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням витрат лікувальних закладів на лікування громадян»].

2. Відповідно до статті 440 Цивільного кодексу України заподіяна шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі. Присуджуючи відшкодування шкоди, арбітражний суд відповідно до обставин справи зобов'язує особу, відповідальну за шкоду, відшкодовувати її в натурі або повністю відшкодувати збитки (стаття 453 Цивільного кодексу України). Поняття збитків наведене в статті 203 Цивільного кодексу України. Виходячи із змісту статті 203 Цивільного кодексу України, втрата майна підлягає відшкодуванню за цінами, які діяли на момент заподіяння шкоди. В залежності від конкретних обставин і поданих доказів позивач, крім вимоги про відшкодування вартості майна, має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.

[п.5 Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

3. Відповідно до п. З статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні» засновник - юридична особа має право стягнути через арбітражний суд з виконкому Ради народних депутатів або місцевої державної адміністрації збитки, завдані йому внаслідок незаконної відмови у реєстрації. Однак чинне законодавство не надає засновникові права стягувати збитки, які він вважає завданими внаслідок порушення строку здійснення державної реєстрації підприємства.

[п.5 Роз'яснення від 15.06.93р. № 01-6/676 «Про деякі питання застосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

437

4. Якщо у випадку прострочки здійснення державної реєстрації підприємства його засновник звернувся до арбітражного суду з позовною заявою про зобов'язання виконкому Ради народних депутатів чи місцевої державної адміністрації провести таку реєстрацію і арбітражний суд задовольнив позовну вимогу засновника, останній має право на відшкодування збитків, завданих йому невиконанням рішення арбітражного суду.

5. Необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 Цивільного кодексу України.

6. При відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі (стаття 440 Цивільного кодексу України).

1. Позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла, за виключенням відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.

8. За зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини особи, яка заподіяла шкоду (стаття 440 Цивільного кодексу України). Однак є виключення з цього загального правила, коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (стаття 450 Цивільного кодексу України).

438

9. Крім застосування принципу вини при вирішенні спорів про відшкодування шкоди необхідно виходити з того, що шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його володілець звільняється від обов'язку відшкодування шкоди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

10. Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні шкоди є груба необережність потерпілого, ж> з урахуванням ступеня його вини господарський суд зменшує розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування або відмовляє у відшкодуванні шкоди.

11. Вирішуючи спори, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної взаємодією джерел підвищеної небезпеки, наприклад, зіткненням транспортних засобів, слід виходити з того, що у цьому випадку шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з урахуванням принципу вини (стаття 440 Цивільного кодексу України). Отже, за цих обставин обов'язок відшкодування шкоди покладається на того володільця джерела підвищеної небезпеки, з вини якого заподіяно шкоду. Якщо винні обидва володільця джерел підвищеної небезпеки, шкода відшкодовується кожним з них в залежності від ступеню вини кожного. У разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу обставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові підстави для покладання відповідальності на іншу сторону. При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.

439

12. Норма статті 451 Цивільного кодексу України, згідно з якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, застосовується і до відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Отже, якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами, передбаченими статтею 175 Цивільного кодексу України.

[п.3 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

13. Якщо шкоду заподіяно джерелом підвищеної небезпеки, його володілець несе відповідальність перед потерпілим і у тому разі, коли че є наслідком вини осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах або експлуатують таке джерело на підставах, передбачених Законом.

[п.З Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

14. У випадку протиправного вибуття джерела підвищеної небезпеки, що повинен довести його володілець, останній, як правило, не несе відповідальності за заподіяну шкоду. За таких обставин відповідальність несе особа, яка вчинила протиправні дії. Виключення з цього правила може мати місце, коли протиправним діям сприяла вина володільця джерела підвищеної небезпеки, наприклад, коли не була забезпечена охорона такого джерела тощо. У такому разі в залежності від ступеню вини певна частка відповідальності за заподіяну шкоду може бути покладена на володільця джерела підвищеної небезпеки.

15. Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені статтями 440 та 450 Цивільного кодексу України, застосовують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища.

[п.5 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

440

16. Відповідно до статті 441 Цивільного кодексу України позивач повинен довести, що шкода заподіяна працівниками відповідача під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням шкоди і розмір відшкодування.

[п.6 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

17. За зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (стаття 440 Цивільного кодексу України) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже, позивач не повинен доказувати наявність вини відповідача у заподіянні шкоди, навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.

18. Стаття 453 Цивільного кодексу України при вирішенні питання щодо способу відшкодування шкоди на перше місце ставить обов'язок особи, відповідальної за шкоду, відшкодувати її в натурі (надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ і таке інше), а потім вже повністю відшкодувати заподіяні збитки. Отже, при вирішенні спорів відповідно до обставин справи господарському суду необхідно визначити спосіб відшкодування шкоди, виходячи з того, що заподіяна майну шкода відшкодовується у вигляді збитків, коли відшкодування її в натурі неможливе.

/й.7 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

19. Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (стаття 203 Цивільного кодексу України). Під збитками розуміються витрати, пов'язані з виправленням пошкодженого майна, а в разі неможливості виправлення (втрати) - його дійсна вартість.

[п.7 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

20. Витрати потерпілої особи по виправленню пошкодженого майна ЇЇ засобами і коштами визначаються, виходячи з

441

реальних витрат позивача. Позовні вимоги про відшкодування вартості втраченої речі підлягають задоволенню в розмірі дійсної її вартості на момент заподіяння шкоди. Однак, це не виключає права потерпілої особи крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв'язку з втратою речі, у тому числі з урахування, офіційного індексу інфляції.

21. Належне до повернення майно може виявитися пошкодженим і за таких обставин власник або законний володілець має право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. При вирішенні спорів відносно розміру відшкодування заподіяної шкоди арбітражному суду слід виходити зі статті 453 Цивільного кодексу України та розділу VIII Закону України «Про власність». Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо, зобов'язати відповідальну за шкоду особу надати майно того ж роду і якості, виправити пошкоджене майно або іншим шляхом відновити його попередню якість. Якщо за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі неможливе, з винної сторони стягуються збитки, виходячи з реальної вартості майна або з вартості робіт, які необхідно здійснити власнику, щоб виправити пошкоджене майно.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

22. Закон України «Про власність» передбачає ряд підстав, з яких власник має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних, зокрема, в результаті прийняття законодавчого акту, який припиняє право власності: у разі вилучення земельної ділянки, на якій розташовано належне власникові майно; у разі обставин надзвичайного характеру тощо.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

23. Що ж до віндикації майна, то Закон України «Про власність» не регулює питання відшкодування недобросовісним володільцем заподіяної власникові шкоди. При вирішенні таких спорів арбітражному суду слід. виходити зі статей 440 та 453 Цивільного кодексу, відповідно до яких влас-

442

ник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до статті 148 Цивільного кодексу.

[п.5 Роз'яснення від 02.04.94 р. № 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності»].

24. Відповідно до статті 6 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» підприємства і організації мають право на відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушення санітарного законодавства юридичними і фізичними особами.

[Лист від 19.07.94 р. № 01-8/462 «Про Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»].

25. Статтею 48 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» встановлено, що підприємства, установи, організації, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки підприємствам, установам, організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на надання медичної допомоги потерпілим. При цьому сплата передбачених статтею 46 Закону фінансових санкцій не звільняє порушників від обов'язку відшкодування підприємствам, установам, організаціям збитків, яких вони зазнали внаслідок порушення санітарного законодавства (частина шоста статті 47 Закону).

26. Згідно з частиною третьою статті 13 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» підприємства, установи, організації не позбавлені права вимагати відшкодування збитків (шкоди), включаючи очікуваний і неодержаний прибуток, яких завдано їм в результаті виконання вказівок, що містяться в акті податкового органу. Загальні підстави такої відповідальності встановлено статтями 440 - 442 Цивільного кодексу України.

[п.13 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

443

27. У відповідності з чинним природоохоронним законодавством України шкода, завдана його порушенням, повинна відшкодовуватись у розмірах, визначених на підставі затверджених у встановленому порядку такс і методик обчислення розміру шкоди. Оскільки в Україні не затверджено методики обчислення розміру шкоди, завданої рибним запасам забрудненням рибогосподарських водоймищ, для визначення її розміру на підставі Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» може застосовуватись названа вище Тимчасова методика. В цій Методиці для обчислення розміру збитків закладено вартісну оцінку біоресурсів у 1 куб. м, яку одержано як середнє значення по усіх рибогосподарських водоймах і яка включає у себе вартість живих ресурсів, у тому числі рослинних, в рублях колишнього СРСР, а не у російських рублях. Тому для визначення розміру збитків у карбованцях за курсом Національного банку України, встановленим для рубля Російської Федерації, немає правових підстав. Для підрахунку розміру збитків арбітражний суд повинен призначити відповідну експертизу.

[п.2.4 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

28. Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема, угоди (договори) та зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Законом України від 6 травня 1993 року «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» встановлено обов'язок винної особи відшкодувати моральну шкоду. Цим Законом главу 40 Цивільного кодексу України, яка регулює зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, доповнено статтею 440-1. Таким чином, дія цієї статті Цивільного кодексу України не поширюється на зобов'язання, які виникають з угод (договорів). Що ж до останніх, то відповідальність особи, винної у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання, обмежується обов'язком відшкодувати завдані цим збитки та

444

сплатою неустойки (статті 203 та 204 Цивільного кодексу України), якщо інше не передбачено законом.

[п.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

29. Підприємство чи організація має право вимагати відшкодування моральної шкоди відповідно до статей 7 та 440-1 Цивільного кодексу України, інших спеціальних законодавчих актів, зокрема статті 49 Закону України «Про інформацію», статті 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права», статті 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування». При цьому слід мати на увазі, що стаття 47 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», у якій йдеться про відшкодування моральної шкоди громадянинові, не виключає права підприємства чи організації на відшкодування цієї шкоди на підставі частини другої статті 7 Цивільного кодексу України.

30. Моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Відповідно до чинного законодавства моральна (немайнова) шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі. При цьому, якщо дії винної особи заподіяли як майнову, так і моральну (немайнову) шкоду, то відшкодування майнової шкоди не звільняє таку особу від обов'язку відшкодувати моральну шкоду.

[п.2 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

31. При вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди, слід мати на увазі, що відповідно до статті 440-1 Цивільного кодексу України винна у заподіянні цієї шкоди особа може бути звільнена від обов'язку відшкодування тільки за умови, якщо вона доведе відсутність своєї вини (умислу або необережності). Таким чином, позивач повинен довести лише факт заподіяння йому моральної шкоди відповідачем, а не наявність у цьому вини останнього.

[пЗ Роз'яснення від 29.02.96р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»]

445

32. Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду. Найбільш характерними випадками заподіяння моральної шкоди таким особам є поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам (стаття 7 Цивільного кодексу України, стаття 49 Закону України «Про інформацію». Авторське право може належати як фізичній особі, так і підприємству чи організації. Порушення авторського права і суміжних прав також тягне за собою обов'язок відшкодування моральної шкоди (пункт 3 статті 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

[п.4 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

33. Моральна шкода пов'язана з порушенням немайнових прав. Відповідно до статті 83 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. Згідно зі статтею 7 Цивільного кодексу України щодо вимог про компенсацію моральної шкоди, заподіяної відомостями, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію, встановлено строк позовної давності в один рік.

[п.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

34. Розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. При визначенні обсягу компенсації моральної шкоди слід виходити з того, що він не залежить від заподіяної відповідачем майнової шкоди, яку останній повинен відшкодувати відповідно до статті 440 Цивільного кодексу України. За усіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

[п.6 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Яро деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

446

35. При заподіянні моральної шкоди неправомірними діями кількох осіб питання про розмір відшкодування слід вирішувати з урахуванням ступеня вини кожного з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду заподіяно спільно, тобто взаємопов'язаними сукупними діями винних осіб, вони відповідно до статті 451 Цивільного кодексу України несуть перед потерпілим солідарну відповідальність.

[п.8 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

36. Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо.

[п.9.1 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди»].

37. Відповідно до чинного законодавства обов'язок відшкодування моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них.

38. Прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Тому справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду господарськими судами лише за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заявника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спростування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.

39. Орган масової інформації не відшкодовує моральної шкоди у випадках, передбачених статтею 42 Закону України

447

«Про друковані засоби масової Інформації (пресу) в Україні» І статтею 48 Закону України «Про телебачення І радіомовлення» Такими випадками, зокрема, є публікація (розповсюдження) відомостей, одержаних від Інформаційних агентств або якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій І об'єднань громадян чи відтворенням матеріалів, опублікованих Іншим друкованим засобом масової Інформації з посиланням на нього Редакція друкованого органу масової Інформації та теле-радюорганізація не відшкодовують моральної шкоди також у випадках відтворення виступів народних депутатів або якщо відомості містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису

[п 9 2 Роз'яснення від 29 02 96р № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних.з відшкодуванням моральної шкоди»]

40 Закон України «Про підприємництво» передбачає право суб'єкта підприємницької діяльності на відшкодування збитків, завданих йому державними органами, юридичними особами чи громадянами (частина четверта статті 12, частина третя статті 13, частина шоста статті 15 Закону) Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражним судом Заподіяна шкода підлягає відшкодуванню у повному обсязі (статті 203 І 440 Цивільного кодексу України)

[п 8 Роз'яснення від 06 08 97 р № 02 5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»]

41 Статті 42 І 43 Закону України «Про відходи» не містять будь-яких винятків щодо притягнення до відповідальності за порушення законодавства про відходи осіб, винних у таких порушеннях Тому органи місцевого самоврядування повинні відшкодовувати шкоду, завдану невиконанням покладених на них статтею 21 цього Закону обов'язків, на загальних підставах

[п 9 Листа від 3103 99 р №01 -8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»]

42 Відповідно до частини третьої пункту 20 статті 14 Закону України від 22 10 93 «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (в редакції Закону від 23 11 95) та пункту «б» частини першої статті 77 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенси, що отримують учасники війни, підвищуються на 50 відсотків мінімальної пенсії за віком За-

448

значені акти законодавства не ставлять таке підвищення розміру пенсії у залежність від виду державної пенси, яку отримує учасник війни, І це підвищення не можна вважати надбавкою до пенси по Інвалідності у розумінні статті 33 Закону України «Про пенсійне забезпечення» Оскільки сума пенсії по Інвалідності встановлена органами соціального забезпечення з урахуванням п підвищеного розміру, то підприємство, відповідальне за заподіяну шкоду, зобов'язане відповідно до статті 460 Цивільного кодексу України відшкодувати цю суму Пенсійному фонду України, який здійснив п виплату

[п 3 Листа від 24 09 99 р № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»]

43 Неподання позивачем доказів протиправності дій (бездіяльності) відповідача, його вини у заподіянні шкоди та наявності причинного зв'язку між такими діями (бездіяльністю) І виною є підставою для відмови у задоволенні позову про відшкодування шкоди

[п 4 Листа від 11 12 2000р JV° 01-8/737 «Про практику вирішення окремих категорій спорів»]

44 Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями державних чи громадських організацій, а також службових осіб, встановлено статтею 442 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) Відповідне зобов'язання є позадоговірним, тобто воно виникає внаслідок заподіяння шкоди Іншій особі (абзац п'ятий частини другої статті 4 Цивільного кодексу), а не з угод Якщо між державною чи громадською організацією з одного боку І підприємством, установою чи організацією - з Іншого Існують зобов'язання, які виникають з договору, то відповідальність за порушення таких зобов'язань настає на загальних підставах згідно з главою 18 Цивільного кодексу та з Інших підстав, зазначених у відповідних главах цього Кодексу І передбачених самими договорами

[п 1 Листа від 29 12 2000 р № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

45 Незаконними визнаються дії, що порушують встановлений законом або Іншим нормативно-правовим актом порядок І умови здійснення даним органом владних функцій або виходять за межі його повноважень Шкода, заподіяна правомірни-

29 2 зм 449

ми діями державних І громадських організацій, відшкодуванню не підлягає (наприклад, примусове вилучення або знищення майна у передбачених законом випадках) 3 урахуванням обставин конкретної справи правомірним може вважатися І заподіяння шкоди у стані крайньої необхідності (стаття 445 Цивільного кодексу)

46 Відповідальність, передбачена статтею 442 Цивільного кодексу, настає у разі заподіяння шкоди по-перше, у галузі адміністративного управління, тобто управлінської діяльності у формі прийняття (видання) актів обов'язкового характеру Якщо шкоду заподіяно не у сфері адміністративних відносин, а в результаті господарської І технічної діяльності (наприклад, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди), відповідальність настає на загальних підставах відповідно до статей 440, 441 та Інших статей Цивільного кодексу, по-друге, діями службової особи, яка внаслідок свого службового становища (займаної посади) або за окремим дорученням наділена у певній галузі адміністративної діяльності владними повноваженнями щодо невизначеного кола осіб, тобто осіб, що не перебувають у її безпосередньому підпорядкуванні У визначенні поняття службової особи слід виходити з вимог статті 2 Закону України «Про державну службу» І статті 164 Кримінального кодексу України

47 Стаття 442 Цивільного кодексу пов'язує відшкодування шкоди, завданої організаціям незаконними діями у галузі адміністративного управління, Із спеціальним порядком, який встановлюється законом Передбачена цією нормою відповідальність настає лише у випадках, коли закон передбачає таку відповідальність, як-от Закон України «Про підприємництво» (частина шоста статті 15), Закон України «Про підприємства в Україні» (абзац другий пункту 2 статті 27), Закон України «Про Інвестиційну діяльність» (абзац третій пункту 2 статті 18), Закон України «Про державну податкову службу в Україні» (частина третя статті 13), Закон України «Про споживчу кооперацію» (аб-

450

зац четвертий пункту 7 статті 17) та Ін За відсутності відповідного законодавчого припису у арбітражного суду немає правових підстав для задоволення вимог про відшкодування шкоди

[п 2 Листа від 29 12 2000 р № 01 8/795 «Про деякі приписи зако нодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

48 Актами адміністративного управління (адміністративними актами), якими може бути заподіяно шкоду організації, є різні владні односторонні приписи державних І громадських організацій (останніх - у тому разі, якщо відповідно до закону вони вправі приймати акти адміністративного управління), що суперечать закону або Іншим нормативно-правовим актам Не виключена й можливість заподіяння шкоди безпосередніми діями щодо застосування примусових заходів (наприклад, у разі примусового вилучення майна) Якщо припис державної чи громадської організації має письмову форму, вимогу про відшкодування шкоди може бути об'єднано з вимогою про визнання відповідного акта недійсним

[п 3 Листа від 29 12 2000 р № 01 8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

49 Шкода може бути заподіяна не лише діями, а й бездіяльністю державних чи громадських організацій або їх службових осіб внаслідок невиконання покладених на них згідно Із законом певних функцій, зокрема, пов'язаних з видачею різних актів (ліцензій, дозволів, патентів тощо), за відсутності яких заінтересоване підприємство чи організація не вправі здійснювати певну діяльність У таких випадках період часу, за який може бути здійснено розрахунок І стягнення суми на відшкодування шкоди, визначається з дня, наступного за останньою датою строку, встановленого законом для виконання державною чи громадською організацією відповідної дії

[п 4 Листа від 29 12 2000 р № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій»]

50 Розглядаючи справи про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних І громадських організацій, арбітражні суди повинні обов'язково враховувати наявність таких умов відповідальності, як безпосередній причинний зв'язок між

29-2304 451

згаданими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина відповідача. Остання виражається через вину службових осіб даної державної чи громадської організації, які вчинили неправильні службові дії. Якщо з поданих позивачем матеріалів неможливо зробити висновок про те, чи є у даному випадку згадані умови відповідальності, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

[п.5 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

51. Обсяг відшкодування збитків, завданих державними та іншими організаціями підприємствам, установам та організаціям, визначається відповідно до вимог тих спеціальних норм законодавства, які встановлюють можливість такого відшкодування. Так, статтею 27 Закону України «Про підприємства в Україні» передбачено відшкодування завданих збитків, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток. Ця норма підлягає застосуванню в усіх випадках, коли йдеться про відшкодування шкоди, завданої підприємству, в тому числі і у разі, коли інший законодавчий акт, що передбачає відшкодування шкоди (наприклад, Закон України «Про державну податкову службу в Україні»), не містить припису щодо відшкодування очікуваного і неодержаного підприємством прибутку.

[п.6 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

52. Розмір шкоди, завданої підприємству, установі чи організації, може зростати з перебігом часу, зокрема, у разі, коли відповідне підприємство, установу, організацію певними неправомірними діями державного органу було позбавлено можливості користуватися належними їй коштами. В такому випадку завдана шкода підлягає відшкодуванню за весь відповідний період часу. Посилання державного органу на несвоєчасність звернення позивача з вимогою про повернення спірної суми і про відшкодування шкоди не можуть братися до уваги, оскільки, у випадку порушення майнових прав позивача, такий орган повинен був сам вжити заходів до їх поновлення, не очікуючи на будь-яке звернення з цього приводу.

[п. 7 Листа від 29.12.2000 р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

452

53. У разі визнання згідно з рішенням арбітражного суду недійсним акта державного органу, на підставі якого з підприємства, установи чи організації була списана у безспірному порядку грошова сума, згаданий орган повинен вжити заходів до повернення цієї суми на відповідний рахунок позивача і в тому випадку, коли останнім не заявлялася окрема вимога про зворотне стягнення такої суми. У разі, коли державний орган - відповідач у справі не зробив цього, заінтересоване підприємство не позбавлене права вимагати відшкодування завданої йому у зв'язку з цим шкоди за весь період часу з дня прийняття (видання) визнаного недійсним акта, якщо інше не передбачено законом.

54. У вирішенні питання про відповідальність державної чи громадської організації за заподіяну нею шкоду застосовуються на загальних підставах правила статті 454 Цивільного кодексу щодо зменшення розміру відшкодування або відмови у відшкодуванні з урахуванням вини потерпілого, якщо інше не передбачено законом. Наявність вини підприємства чи організації, яка в такому разі є потерпілою, має бути доведена організацією, що завдала шкоди. Ступінь вини позивача і відповідача визначається конкретно, у відсотках (наприклад, 50 і 50 або 75 і 25), з урахуванням матеріалів і фактичних обставин справи. Відповідно до встановленого арбітражним судом ступеня вини зменшується й розмір належного позивачеві відшкодування.

[п.8 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Яро деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

55. Якщо шкоду підприємству, установі чи організації заподіяно у зв'язку з виданням акта державним чи іншим органом, то у вирішенні спору про відшкодування шкоди арбітражний суд повинен здійснити правову оцінку такого акта на предмет його відповідності вимогам закону, хоча б позивач і не порушував питання про визнання цього акта недійсним.

[п.10 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

453

56. У разі відсутності або недостатності у державної організації коштів, необхідних для відшкодування заподіяною нею шкоди, арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку відповідно до вимог розділу V Закону України «Про власність» та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.92 № 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», встановлювати державний орган, уповноважений управляти державним майном.

[п.11 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

57. Стягнення коштів з реєстраційних рахунків, відкритих в органах Державного казначейства України організаціям, які перейшли на казначейську форму виконання бюджетів за видатками, здійснюється з урахуванням кодів бюджетної класифікації. Що ж до позабюджетних коштів організацій, які утримуються за рахунок державного бюджету, то їх стягнення здійснюється безпосередньо з надходжень на позабюджетний рахунок, без урахування згаданих кодів.

[п. 11 Листа від 29.12.2000р. № 01-8/795 «Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій»].

454

13. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ 13.1. ЗАСТАВА

1. Відповідно до статті 11 Закону України «Про заставу» в редакції Закону України від 25 лютого 1994 року «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про заставу» державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Стаття 4 Закону «Про заставу» містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає.

2. Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмету застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то за таких обставин слід застосовувати статтю 48 Цивільного кодексу України.

3. Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому ж договорі передбачити умови щодо забезпечення зобов'язання боржника заставою. Однак при цьому слід мати на увазі, що у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений.

[п.8.2 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

4. Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи проценти за наданий кредит, відшкодування збитків, завданих прострочкою вико-

455

нання, а у випадках, передбачених договором, також неустойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодовуються витрати банку по утриманню цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (стаття 19 Закону «Про заставу»).

[п.8.3 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

5. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється банком відповідно до статті 20 Закону «Про заставу», а щодо майна селянського (фермерського) господарства - відповідно до пункту 4 статті 25 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство».

6. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено договором.

[п.8.4 Роз'яснення від 06.10.94 р. № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»].

1. Згідно зі статтею 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заста-водержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

8. Якщо заставлене майно знаходиться у заставодержателя і боржник погодився з пропозицією кредитора про задоволення вимог за рахунок цього майна (що не суперечить статті 20 Закону України «Про заставу»), то у заставодержателя відсутні підстави для звернення з відповідним позовом до

456

арбітражного суду. Якщо ж предмет застави знаходиться у заставодавця і не переданий заставодержателю незважаючи на визнання його вимоги, останній вправі звернутися до арбітражного суду з відповідним позовом.

[п.5 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Відповідно до п. 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.94 № 18/5, нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму (стаття 13 Закону України «Про заставу»). Однак за бажанням сторін можуть посвідчу-ватись і угоди, щодо яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми. Отже, якщо за бажанням сторін договір застави було посвідчено нотаріусом, то на підставі пункту 1 Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172, нотаріус має право вчинити відповідний виконавчий напис.

[п.1.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

10. Майно і кошти благодійної організації не можуть бути предметом застави.

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

11. Передання в оренду земельної ділянки, обтяженої заставою, без згоди заставодержателя (частина шоста статті 7 Закону України «Про оренду землі») тягне за собою визнання договору оренди недійсним відповідно до статті 114 Земельного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

12. Відповідно до статті 3 Закону України «Про заставу» заставою може бути забезпечена дійсна вимога, і застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.

[п.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

457

13. Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах. Отже, у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у господарського суду немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов'язання. Те ж саме стосується вимоги, щодо якої закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється господарським судом на підставі частини другої статті 80 Цивільного кодексу України.

14. Чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (частина третя статті 181 Цивільного кодексу, частина друга статті 3 Закону України «Про заставу»).

15. Володіння заставленим майном можуть здійснювати на підставі закону чи договору заставодавець, заставодержатель або третя особа (стаття 9 Закону України «Про заставу»).

[п.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

16. Якщо заставодавець всупереч вимогам закону чи договору не передасть предмет застави у володіння заставодержа-телю, наприклад, у разі закладу (стаття 44 Закону), заставодержатель вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

17. У разі коли предмет застави згідно із законом чи договором перебуває у володінні заставодавця або третьої особи і

458

право застави виключає можливість продати чи передати будь-кому заставлене майно, проте заставодавець протягом дії застави це вчинить, заставодержатель вправі звернутися до господарського суду з позовом про визнання відповідної угоди недійсною.

18. За змістом статті 11 Закону України «Про заставу» заставодавцем - як боржником, так і майновим поручителем -може бути підприємство чи організація, що є власником майна і має право відчужувати заставлене майно, або держава в особі уповноважених нею органів, а також підприємство чи організація, яким власником передано це майно і право застави на нього. Таку передачу може бути здійснено, зокрема, шляхом закріплення майна за юридичною особою на праві повного господарського відання на підставі законів України, установчих документів, що регулюють її діяльність, чи відповідного рішення власника майна (уповноваженого ним органу).

[п.З Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

19. Статтею 11 Закону України «Про заставу» передбачено спеціальні вимоги щодо погодження деякими суб'єктами підприємницької діяльності застави їх майна з відповідними державними органами. Зокрема, порядок погодження органами приватизації умов договорів застави майна деяких підприємств, у тому числі державних, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна, визначено наказом Фонду державного майна України від 06.02.2001 № 163 «Про погодження органами приватизації умов договорів застави майна». Недодержання згаданих вимог законодавства є підставою для визнання договору застави недійсним згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

20. Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників (частина перша статті 6 Закону України «Про заставу»). Оскільки

459

відповідно до статті 13 Закону договір застави повинен укладатися у письмовій формі, то згода співвласників майна, що є предметом застави, також має бути зафіксована у письмовій формі, наприклад, шляхом підписання договору усіма співвласниками або уповноваженими ними особами. Якщо ж один чи декілька співвласників цього майна - підприємства чи організації - такої згоди не дають, заставодавець не позбавлений права звернутися на підставі частини першої статті 113 та статті 115 Цивільного кодексу з вимогою про виділ своєї частки з спільного майна з метою подальшої передачі її у заставу.

[п.3.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

21. Якщо майно, що перебуває у спільній власності, передано в заставу без згоди усіх співвласників, то відповідний договір може бути визнаний господарським судом недійсним за позовом будь-кого із співвласників майна - підприємства чи організації, права та охоронювані законом інтереси якої порушено.

22. Якщо майно перебуває у колективній власності, слід виходити з вимог статті ЗО Закону України «Про власність», згідно з якою право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника, які відповідним рішенням можуть покласти окремі функції з управління колективним майном на створювані ними органи. У разі виникнення спору щодо відповідності укладеного таким органом договору застави вимогам закону господарському суду слід витребувати документальне підтвердження повноважень органу управління підприємства чи організації стосовно розпорядження майном, яке є предметом застави.

[п.3.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

23. Виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей. Водночас господарським судам слід мати на увазі, що питання

460

про заставу таких коштів може вирішуватись за правилами розділу V Закону стосовно застави майнових прав.

[п.3.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

24. Договір застави може бути визнаний недійсним за позовом третьої особи, яка вважає, що предмет застави належить їй на праві власності чи повного господарського відання і довела цю обставину. Якщо предмет застави являє собою індивідуально визначене майно, відповідна вимога може бути поєднана з вимогою про повернення цього майна з чужого незаконного володіння (заставодавця чи заставодержателя) на підставі статті 50 Закону України «Про власність». У разі застави кредиторові речі, яка не належить заставодавцю, причому кредитор не знав і не повинен був знати, що річ не належить заставодавцю (добросовісний заставодержатель), право власника підлягає захисту лише за умови, що дана річ була власником загублена, або в нього викрадена чи вибула з володіння іншим шляхом поза його волею (стаття 148 Цивільного кодексу). У решті випадків заставне право заставодержателя зберігається, а власник речі має право на підставі статті 440 Цивільного кодексу вимагати відшкодування шкоди від заставодавця, який заставив його річ.

[п.3.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

25. Заставодавцем може бути не лише боржник за забезпеченим заставою зобов'язанням, а й третя особа (майновий поручитель). Оскільки така особа не є боржником за основним договором, її зобов'язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна, якщо інше не передбачено законом або договором. До майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов'язання, переходять усі права кредитора за цим зобов'язанням.

[п.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

26. Закон містить перелік істотних умов договору застави (стаття 12, а щодо застави товарів в обороті або у переробці, також стаття 41 Закону України «Про заставу»). Опис заставленого май-

461

на повинен містити Індивідуальні ознаки останнього, які дозволяють встановити, яке саме майно є предметом застави, і відрізнити його від однорідних предметів. Ця вимога не стосується застави товарів в обороті або у переробці, оскільки вони визначаються родовими ознаками, однак у договорі має бути зазначено види товарів, якими можна замінити предмет застави. Лише за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства, а також тих умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди, договір застави відповідно до вимог статті 153 Цивільного кодексу можна вважати укладеним.

[п.5 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

27. Якщо у процесі вирішення спору, пов'язаного із заставою, буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди стосовно істотних умов договору застави, договір вважається не укладеним і не може бути прийнятий господарським судом в обгрунтування вимог і заперечень сторін.

28. Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі (стаття 13 Закону України «Про заставу»). Недодержання сторонами цієї вимоги тягне не загальні наслідки недодержання письмової форми угод, передбачені статтею 46 Цивільного кодексу, а недійсність договору з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу.

[п.6 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

29. У деяких випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, причому недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору з тими ж наслідками (статті 13, 14 Закону України «Про заставу»), в тому числі і у разі порушення вимог Закону щодо місця нотаріального посвідчення договору.

[п.6.1 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

462

30. Якщо в силу частини третьої статті 4 Закону України «Про заставу» предметом застави є майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, що підлягає нотаріальному посвідченню, то таке посвідчення на момент укладення договору практично не може бути здійснене через відсутність у заставодавця відповідних пра-вовстановлюючих документів на це майно. Але в подальшому, після набуття заставодавцем права власності на майно, що є предметом застави, нотаріальне посвідчення договору є обов'язковим.

31. Слід враховувати, що сам лише факт нотаріального посвідчення договору застави не має для господарського суду обов'язкового значення у розумінні відповідності його вимогам закону. Якщо такий договір суперечить законодавству або вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави, господарський суд визнає його недійсним повністю чи у певній частині.

[п.6.2 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

32. Якщо нотаріальне посвідчення договору застави не є обов'язковим в силу законодавства, але одна із сторін наполягає на ньому і щодо цієї умови не досягнуто згоди, то договір слід вважати не укладеним. Однак слід мати на увазі, що у тому разі, коли одна із сторін договору застави, який всупереч вимогам Закону не посвідчений нотаріально, виконала його повністю або частково, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення, то сторона, яка виконала договір, вправі на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу звернутися до господарського суду з позовом про визнання договору дійсним. Відповідна вимога може бути заявлена цією стороною і в процесі вирішення спору, пов'язаного з виконанням договору застави.

[п.6.3 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

463

33. Вирішуючи спір про визнання договору дійсним, господарський суд повинен перевірити, чи потребувала за законом виконана угода нотаріального посвідчення, чи не містить договір застави протизаконних умов та витребувати докази: звернення до відповідача з вимогою щодо нотаріального посвідчення договору застави і ухилення його від виконання цієї вимоги (зокрема, листи, телеграми, телефонограми сторін з цього питання); повного чи часткового виконання договору (перерахування коштів, передачі майна тощо). Чинне законодавство не надає господарському суду права визнавати договір дійсним за власною ініціативою.

[п.6.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

34. Відповідно до статті 15 Закону України «Про заставу» застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом, а застава рухомого майна може бути зареєстрована у Державному реєстрі застав рухомого майна, ведення якого покладено на держателя названого реєстру - Міністерство юстиції України. Стаття 15 Закону у цій редакції набрала чинності з 01.03.99, і отже, підлягає застосуванню лише до пов'язаних із заставою правовідносин, які виникли після зазначеної дати.

[п.7 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

35. Реєстрація застави рухомого майна здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно з статтею 15-1 Закону України «Про заставу» та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.98 № 1185.

36. Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та заставо-держателями застав, які зареєстровані пізніше (частина п'ята статті 18 Закону України «Про заставу»). Державна реєстрація

464

застави не є елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі й права звернення стягнення на це майно, переважно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі.

37. Згідно з частиною дев'ятою статті 15-1 Закону України «Про заставу», якщо після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель не виконав своїх обов'язків щодо подання заяви про виключення з Державного реєстру застав рухомого майна запису про реєстрацію застави, він повинен відшкодувати заставодавцю спричинені у зв'язку з цим збитки. Таке відшкодування здійснюється за позовом заставодавця на загальних підставах відповідно до статті 440 Цивільного кодексу.

38. За загальним правилом право звернення стягнення на предмет застави виникає у заставодержателя, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано (частина перша статті 20 Закону України «Про заставу»). Винятки з цього правила можуть встановлюватися законом (наприклад, частиною другою статті 20, частиною першою статті 36, частиною другою статті 46 Закону) або договором.

[п.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

39. Господарським судам слід враховувати, що право звернення стягнення на заставлене майно належить заставодержа-телю і тоді, коли забезпечене заставою зобов'язання боржника не виконано третіми особами, за дії яких боржник несе відповідальність (стаття 164 Цивільного кодексу).

ЗО 2-304

40. Згідно з частиною шостою статті 20 Закону України «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.

41. За змістом глави 14 Закону України «Про нотаріат» та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172 (з подальшими доповненнями), витребування від боржника заставленого майна на підставі виконавчих написів нотаріусів здійснюється у разі, коли договір застави є нотаріально посвідченим. Отже у такому випадку господарським судам слід на підставі пункту 1 статті 62 Господарського процесуального кодексу України відмовляти у прийнятті позовних заяв про звернення стягнення на заставлене майно. Однак це не стосується тих випадків, коли договір застави визнаний дійсним на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу.

42. Оскільки заставою може забезпечуватись лише дійсна вимога, господарським судам слід з'ясовувати обставини, пов'язані з існуванням забезпечуваного заставою зобов'язання боржника. Якщо таке зобов'язання ще не виникло, право застави також не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть на передачу предмета застави за-ставодержателю. Наприклад, за договором банківської позички право застави виникає лише після фактичного одержання суми позички боржником.

[п.8.2 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

43. За змістом частини шостої статті 20 Закону України 466

«Про заставу» задоволення вимог із заставленого майна може бути здійснене на підставі договору застави.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України -«Про заставу»].

44. Навіть якщо договір застави містить умови, які визначають можливість і правовий механізм набуття заставодержателем права власності (повного господарського відання) на заставлене майно, кредитор (заставодержатель) і в цьому разі вправі подати позов про звернення стягнення на заставлене майно.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

45. За правилом, встановленим статтею 20 Закону України «Про заставу», пунктом 4 статті 25 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» у разі несвоєчасного повернення одержаних кредитів установи банку без звернення до суду, господарського суду можуть скористатися правом на реалізацію заставленого майна. Якщо ж між сторонами існує спір або установою банку не реалізовано згадане право, з незалежних від неї причин, заява банку про звернення стягнення на заставлене майно у зв'язку з невиконанням селянським (фермерським) господарством зобов'язань за договором банківської позички підлягає розгляду на загальних підставах.

[п.8.3 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

46. Умови договору застави щодо відчуження майна на користь заставодержателя не повинні суперечити вимогам чинного законодавства, зокрема щодо звернення стягнення на майно державного підприємства чи підприємства, не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності (частина шоста статті 20 Закону України «Про заставу», частина третя статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»). Договір, який не відповідає цим вимогам, повинен визнаватися господарським судом недійсним повністю чи у певній частині згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

зо-2-зм 467

47. Закон передбачає можливість подальших застав вже заставленого майна і у зв'язку з цим задоволення вимог заставодер-жателя, в якого право застави виникло пізніше, лише після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів, а також заставодержателів зареєстрованої застави рухомого майна. Тому у разі якщо у провадженні господарського суду одночасно є два чи більше спорів, пов'язаних із зверненням стягнення на заставлене майно та задоволенням вимог заставодержателів за рахунок цього майна (статті 19, 20 Закону України «Про заставу»), предметом яких є одне й те саме майно, то незалежно від дати надходження відповідних позовів господарський суд повинен насамперед розглянути справу, позивачем у якій є попередній заставодер-жатель або заставодержатель зареєстрованої застави рухомого маііна, а у решті справ до її вирішення по суті зупинити провадження на підставі частини першої статті 79 ГПК.

[п.8.4 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

48. За умови, якщо заставодавець подасть докази того, що він повідомив про всі попередні застави, а також про характер і розмір забезпечених ними зобов'язань кожного із заставодержателів, усі наслідки недостатності заставленого майна для задоволення вимог наступних заставодержателів за рахунок зазначеного майна після того, як задоволене позов попереднього заставо-держателя, покладаються саме на цих заставодержателів. Але в цьому разі наступні заставодержателі не позбавлені права згідно зі статтею 24 Закону України «Про заставу» одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення їх вимог, з іншого майна боржника у порядку черговості, передбаченої законодавством.

49. У разі ж невиконання заставодавцем обов'язку щодо повідомлення про попередні застави майна заставодержателі, виходячи з вимог статті 18 Закону України «Про заставу», не позбавлені права на підставі статті 203 Цивільного кодексу звернутися з позовами про відшкодування завданих їм у зв'язку з цим збитків.

468

50. Звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не обов'язком заставодержателя. Тому справи зі спорів, пов'язаних з невиконанням боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання (наприклад, за позовами про стягнення відповідних коштів з боржника або поручителя чи гаранта), повинні бути розглянуті по суті незалежно від того, чи реалізував кредитор (заставодержатель) це право.

[п.8.5 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

51. За змістом частини четвертої статті 38 Закону України «Про заставу» здійснення оцінки майнового комплексу підприємства, який є предметом іпотеки, у разі його переходу до заставодержателя є обов'язковим. Така оцінка здійснюється на момент переходу цього комплексу до заставодержателя за згодою сторін, а в разі недосягнення згоди - за рішенням господарського суду, який у такому випадку повинен виходити з балансової вартості предмета іпотеки на момент вирішення відповідного спору, а за необхідності - вирішити питання про призначення експертизи.

[п.8.6 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

52. Майновий комплекс підприємства переходить до заставодержателя, як зазначено у названій нормі Закону, в разі якщо це передбачено договором чи законом. Оскільки чинне законодавство відповідних випадків не передбачає, у вирішенні питань, пов'язаних з таким переходом, слід виходити з умов договору.

53. Якщо стягнення на предмет застави звертається на підставі договору, який було укладено з урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 17.08.95 № 655 «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами», господарським судам слід враховувати таке. У передбачених цією постановою випадках оцінка вартості майна, що є предметом застави, здійснюється

469

Фондом державного майна України, а вартості майнових прав та цінних паперів - Міністерством фінансів України. Тому така оцінка не може бути здійснена чи змінена за згодою сторін або за рішенням господарського суду.

Гп.8.7 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

54. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства чи підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій якого є у державній власності, може бути здійснене лише на підставі судового рішення (частина шоста статті 20 Закону України «Про заставу»). Угоди, укладені з порушенням цієї вимоги, повинні визнаватися недійсними згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу.

[п.8.8 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

55. Порядок реалізації заставленого майна спеціалізованими організаціями через аукціон (публічні торги) визначається чинним законодавством, зокрема, статтею 21 Закону України «Про заставу» та відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження».

fn.8.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

56. Укладена з порушенням вимог чинного законодавства угода про відчуження переданого у заставу майна, що є державною власністю, може бути визнана недійсною з урахуванням конкретних обставин справи на підставі статті 48 або статті 49 Цивільного кодексу.

Гп.8.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

57. Закон не виключає можливості залишення за заставо-держателем за згодою заставодавця заставленого майна за початковою оцінкою, якщо аукціон (публічні торги) не відбувся (стаття 21 Закону України «Про заставу»).

Гп.8.10 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

470

58. Якщо заставодавець такої згоди не дав, то заставлене майно реалізується у встановленому порядку (якщо інше не передбачено договором) з урахуванням вимог пунктів 18 і 19 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.97 № 1448.

[п.8.10 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

59. Заставлене майно не може бути залишене за заставодер-жателем, якщо воно належить державному підприємству або відкритому акціонерному товариству, створеному у процесі корпоратизації, усі акції якого перебувають у державній власності, оскільки реалізація такого майна не може здійснюватись інакше, ніж з аукціонів (публічних торгів).

[п.8.10 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

60. Згідно зі статтею 37 Закону України «Про заставу» у разі звернення стягнення на предмет застави, яким є будівля чи споруда, заставодержатель як набувач майна має право на одержання земельної ділянки відповідно до законодавства України.

[п.8.11 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

61. Право на земельну ділянку, яке виникло в зв'язку з переходом до заставоодержувача права на будівлю (споруду), повинно бути оформлено місцевою радою у порядку, передбаченому Земельним кодексом України. У разі її ухилення від вчинення таких дій заінтересоване підприємство, установа, організація у відповідності зі статтями 74, 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вправі звернутися до господарського суду з заявою про спонукання ради видати державний акт або укласти відповідний договір.

[п.8.11 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

62. У разі виникнення загрози загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержа-

471

теля останній на підставі частини другої статті 46 Закону України «Про заставу» вправі вимагати його заміни, а за відмови заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет закладу. У зв'язку з цим він повинен подати докази звернення до .заставодавця з такою вимогою і відсутності згоди заставодавця виконати її; таким доказом може бути копія відповідного листа (телеграми, телефонограми тощо) та документ, що підтверджує його надіслання заставодавцю, або письмова відмова заставодавця. У вирішенні спорів необхідно враховувати, що таке стягнення може здійснюватися і в тому разі, коли згадана загроза виникла не з вини заставодавця, а з не залежних від нього причин, наприклад, через природні властивості речі, яка є предметом закладу.

[п.8.12 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

63. Звернення стягнення на заставлене майно пов'язане з переходом права власності (повного господарського відання) на це майно, що може зумовити потребу у його державній перереєстрації (наприклад, стосовно об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо). У разі відмови відповідного державного органу від здійснення перереєстрації майна, що було предметом застави, заінтересоване підприємство чи організація не позбавлені права звернутися до господарського суду з заявою про визнання недійсним акта державного органу про відмову у перереєстрації або про спонукання його здійснити перереєстрацію майна.

[п.8.13 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

64. За змістом частини другої статті 17 та абзацу шостого статті 35 Закону України «Про заставу» відчуження майна, що є предметом застави, можливе лише за згодою заставодержа-теля. Слід також мати на увазі, що згідно зі статтею 73 Закону України «Про нотаріат» державний нотаріус чи інша особа, що вчиняє нотаріальні дії, посвідчуючи договір застави нерухомого майна, накладають заборону його відчуження, яку може бути знято лише за умов, зазначених у статті 74 названого Закону. Угода про відчуження заставленого майна, укладена з по-

472

рушенням згаданих вимог законодавчих актів, може бути визнана господарським судом недійсною згідно зі статтею 48 Цивільного Кодексу.

[п.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

65. Частина перша статті 27 Закону України «Про заставу» передбачає збереження застави в разі переходу предмета застави у власність (а так само і у повне господарське відання) іншої особи. Згадана норма застосовується, зокрема, тоді, коли між заставодавцем та іншою особою існує правонаступництво, що виникло з передбачених законом підстав. Якщо ж право застави виникло у іншої особи, незалежно від волі заставодавця, наприклад, у разі примусового продажу заставленого майна, то ця норма застосована бути не може, і право застави припиняється (абзац п'ятий статті 28 Закону).

[п.9 Роз'яснення від 24.12.99 p. Ms 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

66. Збереження права застави стосовно нового власника майна чи організації, до якої перейшло право повного господарського відання цим майном, не залежить від того, чи знала особа, яка одержала це майно, про таке право. Якщо вона не знала, це не впливає на право застави, але має значення для відносин між цією особою і заставодавцем. Зокрема, у разі укладення договору купівлі-продажу предмету застави невиконання заставодавцем обов'язку попередити покупця про право застави дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (стаття 229 Цивільного кодексу). Наслідки у вигляді обов'язку заставодавця відшкодувати збитки тягне і відчуження у покупця проданого предмета застави (стаття 239 цього ж Кодексу). В обох випадках відшкодування збитків здійснюється на загальних підставах, передбачених статтею 203 Цивільного кодексу.

[п.9 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних, із застосуванням Закону України «Про заставу»].

67. Відповідно до частини третьої статті 197 Цивільного кодексу у разі уступки вимоги до ЇЇ набувача переходять

473

права, що забезпечують виконання зобов'язання. Отже в результаті уступки вимоги за забезпеченим заставою зобов'язанням право застави переходить від первісного кредитора до нового, якщо інше не передбачено угодою, виконання якої забезпечене заставою. Щодо права застави, яке перейшло до нового кредитора, діють загальні правила уступки вимоги і переводу боргу.

[п. 10 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

68. Право застави припиняється з загальних підстав, зазначених у главі 19 Цивільного кодексу, а також з обставин, вичерпний перелік яких наведено у статтях 28 і 29 Закону України «Про заставу». Застосовуючи ці норми, слід враховувати, що припинення існування (загибель) заставленого майна хоча й припиняє заставу незалежно від причин, з яких це сталося, але не вирішує наперед питання про відповідальність за-ставодержателя чи заставодавця одного перед одним за загибель предмета застави, що сталася з вини когось із них. Кожна із сторін договору вправі звернутися до іншої з позовом про відшкодування завданих у зв'язку з цим збитків, а якщо загибле майно було застраховане, заставодержатель має переважне перед іншими кредиторами право задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування (частина четверта статті 10 Закону). Що ж до загибелі чи пошкодження предмета іпотеки, то це тягне за собою не лише припинення застави, а й обов'язок боржника (заставодавця) надати аналогічне за вартістю нерухоме майно або ж виконати зобов'язання незалежно від настання терміну у повному обсязі чи у відповідній частині (статті 33, 35 Закону). Якщо у договорі застави зазначено оцінку предмета застави, то вартість майна, відшукуваного замість загиблого, повинна відповідати цій оцінці, крім випадків, коли сторонами погоджено інші умови.

[п.11 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

69. За змістом статей 35, 36 Закону України «Про заставу» в разі невжиття заставодавцем заходів, передбачених договором іпотеки або необхідних для збереження предмета іпотеки,

474

включаючи проведення капітального та поточного ремонту, заставодержатель має право звернутися до господарського суду з позовом про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання (про повернення позички, стягнення коштів за договором купівлі-продажу чи оренди тощо) незалежно від терміну виконання цього зобов'язання, а у разі необхідності -про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідні вимоги можуть бути об'єднані в одній позовній заяві. У таких випадках позивач повинен подати докази невжиття заходів щодо збереження предмету іпотеки і необхідності звернення стягнення на цей предмет, які свідчили б про неспроможність боржника (заставодавця) виконати забезпечене іпотекою зобов'язання, зокрема через брак коштів, про систематичне ухилення його від виконання зобов'язань за договором тощо.

[п.12 Роз'яснення від 24.12.99р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

70. Якщо предметом застави є будівлі чи споруди, то у разі звернення стягнення на них заставодержатель має право одержати у встановленому порядку й земельну ділянку, на якій розташовано ці будівлі (споруди). Стаття 37 Закону України «Про заставу» не ставить наявність такого права у залежність від того, чи містить договір іпотеки будівлі (споруди) окрему умову про перехід права на земельну ділянку. У разі звернення стягнення на будівлі (споруди) згідно з рішенням господарського суду відповідне рішення є підставою для оформлення права власності або користування відповідною земельною ділянкою у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

[п.13 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

71. Розглядаючи справи за позовами заставодавців до за-ставодержателів у зв'язку з втратою, недостачею, пошкодженням предмета закладу, слід мати на увазі, що обов'язок заста-водержателя відшкодувати заподіяні цим збитки виникає лише за умови, якщо таке передбачено законодавчим актом або договором (стаття 48 Закону України «Про заставу»). Якщо законом чи договором такий обов'язок заставодержателя передбачено, то господарський суд має виходити з презумпції

475

вини заставодержателя, який повинен подати докази того, що втрата, недостача чи пошкодження предмета закладу сталися з незалежних від нього причин.

[п.14 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

72. Заставодержатель, якому завдано збитків у зв'язку з діями держави (державних органів) стосовно примусового вилучення заставленого майна чи припинення права власності на заставлене майно, вправі звернутися з позовом до відповідного державного органу про відшкодування цих збитків у повному обсязі, хоча б згадані дії були правомірними. У таких випадках господарським судам слід застосовувати загальні норми цивільного законодавства стосовно відшкодування шкоди із врахуванням спеціальних норм, передбачених статтею 57 Закону України «Про заставу», які, зокрема, не ставлять обов'язок щодо відшкодування шкоди у залежність від наявності вини у діях відповідача.

[п.15 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

73. Якщо збитки завдані заставодержателю у зв'язку з виданням державним органом акта, який не відповідає чинному законодавству, то заставодержатель вправі вимагати відшкодування цих збитків у повному обсязі на підставі як загальних норм цивільного законодавства, так і спеціальних, зокрема статті 58 Закону України «Про заставу», статті 27 Закону України «Про підприємства в Україні», статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо, а також згідно із статтею 12 ГПК оспорити такий акт. Вимоги щодо визнання недійсним відповідного акта і відшкодування збитків можуть бути об'єднані в одній заяві.

[п. 15 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

74. Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» запроваджено податкову заставу як спосіб забезпечення не погашеного у строк податково-

476

го зобов'язання. Податкову заставу слід відрізняти від застави, яка відповідно до статті 181 Цивільного кодексу і статті 1 Закону України «Про заставу» є одним із способів забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань. Кожний з цих Законів має свій власний предмет регулювання. Водночас необхідно враховувати, що внесення запису до Державного реєстру застав рухомого майна про наявність податкових вимог до платників податків, які порушують вимоги податкового законодавства, здійснюється держателем Державного реєстру за заявою державних податкових органів України у такому ж порядку як і реєстрація застави рухомого майна - способу забезпечення зобов'язання (стаття 15-1 Закону).

[п.16 Роз'яснення від 24.12.99 р. № 02-5/602 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу»].

75. Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» містить заборону надавати майно, що перебуває у податковій заставі, у наступну заставу (підпункт 8.6.3 пункту 8.6 статті 8 названого Закону). «Наступною заставою» у даному разі є та, яка виникає у зв'язку з укладенням договору застави, тобто з правовідносин, що регулюються Законом. Порушення відповідного припису є підставою для визнання договору застави недійсним згідно із статтею 48 Цивільного кодексу.

76. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про заставу» застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Водночас це не позбавляє сторони права на підставі статті 12 названого Закону включити у договір застави, крім обов'язкових його умов, будь-які інші умови, щодо яких сторони дійшли згоди, у тому числі встановити відповідальність заставодавця за збереження предмета застави.

[п.6 Листа від 30.12.99 р. № 01-8/612 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

477

77. Заборона відчужувати заставлене майно без згоди за-ставодержателя стосується виключно предмета застави.

[п.5 Оглядового листа від 20.04.2001 р. № 01-8/481 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

78. Оскільки заставою може забезпечуватися лише дійсна вимога, право застави за договором позики виникає лише після фактичного одержання суми позики боржником.

[п.2 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних гз забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

79. Передача у заставу майна відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, з моменту прийняття рішення про його приватизацію потребує дозволу відповідного органу приватизації.

[пЗ Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

80. Право застави припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання.

[п.4 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

81. Договір застави майна, укладений особою, яка не є його власником і не має права відчужувати заставлене майно, визнається недійсним.

[п.5 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

82. Строк, встановлений статтею 194 Цивільного кодексу України для подання позову до поручителя, не застосовується до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і за-ставодержателя за договором застави.

[п.6 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практи-

478

ку вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

83. Факт припинення поруки не тягне за собою припинення договору застави з огляду на самостійність згаданих видів забезпечення виконання зобов'язань.

[п.7 Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 •«Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

84. Відповідно до статті 20 Закону України «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду (арбітражного або третейського суду), на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Отже, сторони у договорі застави можуть визначити порядок переходу права власності на предмет застави до заставодержателя у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання.

[п.2.2 Інформаційного листа від 07.06.2001 р. № 01-8/665 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році»].

13.2. ПОРУКА

1. Згідно з абзацом другим пункту 2 статті 24 Закону України «Про підприємства в Україні» державним підприємствам забороняється виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльності банківських кредитів. Оскільки гарантія є фактично формою поруки, така заборона стосується й договору поруки (стаття 191 Цивільного кодексу України).

2. Відповідно до пункту 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мін'юсту України від 14.06.94 № 18/5, нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму. Однак, за бажанням сторін посвідчуються і інші угоди, для яких законодавство не вимагає обов'язкової нотаріальної форми. Отже, якщо за бажанням комерційного банку та поручителя договір поруки був посвідчений нотаріусом, то за цих обставин на підставі розділу І Переліку, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 121.10.76 № 483, нотаріус має право вчинити виконавчий напис про стягнення грошових сум.

[п. 10 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Порука припиняється, якщо банк протягом трьох місяців з дня настання строку виконання зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя (див. також пункт 5.3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 06.10.94 № 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з виконанням кредитних договорів»).

[п.10 Листа від 07.12.95 р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. Частина перша статті 191 Цивільного кодексу України надає право сторонам за договором поруки передбачити зобов'язання поручителя перед кредитором іншої особи відпо-

480

відати за виконання останньою свого зобов'язання не в повному обсязі, а в частині. Це право кореспондується з частиною другою статті 192 згаданого Кодексу, за якою поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Отже, наведені умови договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання третьою особою - позичальником лише в частині повернення суми кредиту «без врахування процентів за користування ним та штрафних санкцій», не суперечить чинному законодавству.

[пЗ Листа від 29.01.99р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

31 2-304

14. РОЗРАХУНКИ

1. Якщо з підприємства, установи, організації у безакцептно-му порядку стягнуті суми з порушенням чинного законодавства, тобто коли законом не надане право на безакцентне стягнення або в разі порушення встановленого порядку чи строку такого стягнення, позов про зворотне стягнення необгрунтоване списаних сум підлягає задоволенню без розгляду заперечень відповідача щодо суті спору. У цьому випадку до стягувача може бути застосована майнова відповідальність за необгрунтоване безакцентне списання коштів, якщо такі санкції передбачені чинним законодавством чи укладеним сторонами договором.

[Лист від 05.03.92 р. № 01-8/303 «Про зворотне стягнення сум, списаних у безакцентному порядку з порушенням законодавства»- (В редакції інформаційного листа від 21 березня 1995 року № 01-8/186)].

2. У зв'язку із скасуванням розрахунків за поставлену продукцію шляхом пред'явлення на інкасо платіжної вимоги, по-ставщик і покупець у договорі визначають строк здійснення попередньої оплати продукції, яка підлягає поставці.

3. Оскільки між державами - учасницями СНД відсутня угода про безспірне списання сум за визнаними претензіями, а законодавство однієї держави не може механічно поширюватись на взаємовідносини з господарюючим суб'єктом іншої держави, при необгрунтованому ухиленні боржника від перерахування заборгованості, в т. ч. і за визнаною претензією, кредитор вправі звернутись до арбітражного суду з відповідним позовом.

[п.7 Листа від 05.10.93 р. № 01-8/1076 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. З набранням чинності Законом України від 3 грудня 1996 року «Про внесення зміни до Цивільного кодексу Української РСР» не можуть застосовуватися пункти 69 і 60 положень про поставки у частині безакцептного стягнення штрафів, передбачених цими положеннями. Спори, пов'язані зі стягненням згаданих штрафів, вирішуються арбітражними судами на загальних підставах.

482

5. На розпорядження податкової служби про списання певних сум до бюджету поширюється дія нормативних актів Національного банку України, згідно з якими такі документи враховуються кредитними установами на позабалансовому рахунку 9803 «Розрахункові документи, обов'язкові до сплати». Таким чином, названі документи набувають статусу виконавчих не на підставі Закону України «Про виконавче провадження», а за правилами Національного банку України.

[п.6 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. У вирішенні спорів слід враховувати, що відповідно до підпункту 19.3.1 пункту 19.3 статті 19 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» з моменту набрання цим Законом чинності банки не здійснюють облік заборгованості клієнтів, не сплаченої у строк, та не ведуть картотеку за винятком випадків, коли такі операції здійснюються банками у межах укладених ними цивільно-правових угод.

1. Частина перша статті 7 Закону України «Про транспорт» передбачає безакцентний порядок розрахунків за послуги транспорту на основі чинних тарифів. Тому в разі надання послуг за договірною ціною такий порядок їх оплати застосовуватись не може.

8. Відповідно до пункту 4 статті 24 Закону України «Про підприємства в Україні» (в редакції Закону України від 16.10.96 р.) підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Згідно з абзацом 4 пункту 18 розділу II Інструкції про безготівкові розра-

31'2-ЗІН

483

хунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 29.03.2001 р. № 135, визначено порядок виконання розрахункових документів. Спочатку виконуються платіжні вимоги, оформлені на підставі рішень судів, потім - розрахункові документи на сплату платежів до бюджетів, після цього -платіжні вимоги, оформлені на підставі інших виконавчих документів. Усі інші документи виконуються у порядку їх послідовного надходження.

[п3Листа від24.11.97р. № 01-8/452 •«Про деякіпитання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

9. Статтею 15-1 Закону України «Про електроенергетику» встановлено порядок здійснення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії. Згідно з частиною четвертою цієї статті умови про оплату електричної енергії саме коштами та про відкриття поточного рахунку із спеціальним режимом використання оптового постачальника електричної енергії (енергопостачальника, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території) є обов'язковими умовами договору купівлі-продажу електричної енергії між оптовим постачальником електричної енергії та енергопостачальником (договору на постачання електричної енергії між енергопостачальником, що здійснює підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, та споживачем).

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електроенергетику»].

10. За змістом пунктів 1 і 3 Положення про Міністерство агропромислового комплексу України, затвердженого Указом Президента України від 15.11.97 № 1282/97, підприємства переробної промисловості, незалежно від того, чи виробляють вони продукцію з власної сировини, чи використовують давальницьку, належать до агропромислового комплексу, і отже, на них поширюється дія статті 4 Указу Президента України від 16.03.95 № 227/95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві».

[п.6 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

484

11. Статтею 4 Указу Президента України від 16.03.95 р. № 227/95 «Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України» встановлено термін, протягом якого підприємства торгівлі зобов'язані перерахувати вартість одержаної сільськогосподарської продукції товаровиробникам агропромислового комплексу. Цей Указ не надає сторонам за договором права на їх розсуд змінювати строк розрахунків за продукцію, визначений статтею 4 зазначеного вище Указу. Тому встановлення підприємствами торгівлі і сільськогосподарськими товаровиробниками в договорах інших строків перерахування вартості продукції її виробнику повинно тягти за собою наслідки, передбачені статтею 48 Цивільного кодексу України.

[п.5 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

12. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» регулює відносини, пов'язані із перерахуванням грошових сум. Відповідно до статті 1 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» товарообмінна (бартерна) операція визначається як один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. Отже у арбітражного суду немає правових підстав для застосування правил статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» до правовідносин, які є предметом регулювання Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності». Разом з тим, слід враховувати, що за наявності у договорі умови змішаної форми оплати або у разі переоформлення в установленому порядку бартерного договору на інші види зовнішньоекономічного договору (частина четверта статті 2 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньо-

485

економічної діяльності») такий договір підпадає у частині, опосередкованій рухом коштів у готівковій або безготівковій формі, під дію частини другої статті 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (з урахуванням вимог згаданої частини четвертої статті 2 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності», згідно з якими строк одержання валютної виручки у такому разі не поновлюється і не переривається, а строк грошової оплати висо-коліквідних товарів продовжується до 90 днів).

[п.2 Листа від 06.04.99р. № 01-8/151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Підприємство вправі самостійно встановлювати черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, крім випадків, передбачених законами України.

[п.1.1 Листа від 04.02.2000 р. № 01-8/47 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

14. Наказ Головного управління Державного казначейства України від 22.03.99 р. № 25 «Про затвердження Порядку безспірного списання коштів з реєстраційних рахунків установ та організацій, оплата видатків яких здійснюється з єдиного казначейського рахунка» виданий відповідно до вимог чинного законодавства України.

[п.4 Листа від 31.07.2000 р. № 01-8/380 «Про вирішення спорів Вищим арбітражним судом України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

486

15. ВЕКСЕЛЬНИЙ ОБІГ

1. За змістом пункту 48 Положення про переказний і простий вексель відповідальність за несплату обумовленої векселем суми настає із дня строку платежу у розмірі шести та трьох процентів без вказівки про те, що відповідальність у такому розмірі застосовується за кожний день прострочки. Отже, зазначені проценти мають нараховуватись виходячи з того, що це є річні ставки. Таке розуміння згаданої норми узгоджується зі статтею 214 Цивільного кодексу України, що передбачає сплату боржником, який прострочив виконання грошового зобов'язання, трьох процентів річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів. Будь-який інший механізм нарахування процентів грунтувався б на розширеному тлумаченні пункту 48 названого Положення і тому не може бути застосований арбітражним судом.

[п.5 Листа 10.03.98 р. JV? 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

2. Правовий режим податкового векселя є спеціальним порівняно з тим, що передбачений для векселя Женевською конвенцією 1930 року та Постановою Верховної Ради України від 17.06.92 «Про застосування векселів у господарському обігу України». Зокрема, пункт 11.5 статті 11 Закону України «Про податок на додану вартість», а також Порядок випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.97 № 1104, не передбачають надання платниками податку податкового векселя з відміткою «без протесту» чи іншою рівнозначною. Згідно з пунктом 18 цього Порядку протест у неплатежі податкового векселя не здійснюється. У разі його несплати у встановлений строк сума векселя підлягає стягненню з векселедавця державною податковою адміністрацією - векселе-держателем у порядку, передбаченому для стягнення недоїмки за обов'язковими платежами до бюджету. У даний час такий порядок регулюється Декретом Кабінету Міністрів

487

України від 21.01.93 p. № 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів».

/я. 1.2 Листа від 17.08.98 р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

3. Векселедержатель, який не отримав платіж, має право на стягнення заборгованості за векселем у судовому порядку в межах вексельної давності, встановленої Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі. Згідно зі статтею 77 Уніфікованого закону до простого векселя застосовуються, оскільки вони не є несумісними з природою цього документа, постанови, що відносяться до переказного векселя, зокрема, строки вексельної давності (статті 70-71 Уніфікованого закону). Відповідно до статті 78 Уніфікованого закону векселедавець простого векселя зобов'язаний так само, як і акцептант за переказним векселем. Отже позови за векселями до акцептанта переказного чи векселедавця простого векселя можуть бути заявлені на протязі трьох років з дня строку платежу незалежно від протесту векселя.

[п.7 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»-].

4. Верховною Радою України було прийнято Закони України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі» від 06.07.99, «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі» від 06.07.99 р. і «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів». Міністерство закордонних справ України листом від 03.02.2000 р. № 4.3/7-612-126 поінформувало Вищий арбітражний суд України про те, що згідно з повідомленням Генерального секретаря ООН названі Женевські конвенції 1930 року набрали чинності для України 6 січня 2000 року.

[Лист від 10.03.2000р. № 01-8/104 «Про дату набрання чинності Женевськими вексельними конвенціями 1930 року для України»].

5. Векселедержатель має право на подання позову до усіх осіб, які видали, акцептували, індосували переказний вексель

488

або поставили на ньому аваль, оскільки названі особи є солідарне зобов'язаними перед векселедержателем.

[пЛ Листа від 11.12.2000 р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

6. Бартерні (товарообмінні) операції з використанням векселів, у яких вексель виступає як товар, підлягають оподаткуванню податком на додану вартість на загальних підставах.

[п.2 Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

1. Операції, вексель у яких виступає як розрахунковий документ, не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

[п.З Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

8. Передача векселів, отриманих як страхові внески за договорами страхування, третім особам не є операцією з торгівлі цінними паперами та не підлягає оподаткуванню податком на прибуток.

[п А Листа від 11.12.2000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

9. Якщо договором купівлі-продажу передбачено альтернативну форму розрахунків: у грошовій формі або шляхом передачі векселів, і покупцем на виконання договору здійснено передачу векселів продавцю, зобов'язання покупця щодо оплати вважається виконаним належним чином.

[п5Листа від 11.122000р. № 01-8/738 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних з вексельним обігом (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

10. Викладення тексту вексельного бланка російською мовою не є підставою для визнання його таким, що виконаний з дефектом форми.

[п.4 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

489

11 Вимоги Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в Іноземній валюті» щодо терміну зарахування на валютний рахунок виручки в Іноземній валюті під час здійснення експортних операцій поширюються також на вексельну форму розрахункгв-

[п 3 Оглядового листа від 27 112001 р №01-8/1289 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням ва лютного законодавства»]

12 Встановлений Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі, запровадженим Женевською конвенцією 1930 року, порядок передачі векселів не передбачає відчуження vx шляхом здійснення цивільно-правових угод, зокрема, купівлі-продажу Водночас чинне законодавство України не забороняє торгівлю векселями, але у цьому випадку послідовну передачу векселя слід вважати перерваною, І, якщо на векселі відсутній Індосамент, питання, пов'язані Із стягненням заборгованості за векселем, регулюються нормами цивільного права, а не вексельним законодавством, оскільки у таких випадках вексель втрачає свою силу І набуває статусу боргового документа (стаття 216 Цивільного кодексу України)

[п 13 Інформаційного листа від 13 02 2002 р № 01 8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодав ства у вирішенні спорів та внесення змін І доповнень до деякш Інформаційних листів»]

490

16. ВІДНОСИНИ ПРИВАТИЗАЦІЇ

1 Згідно Із статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 20 05 93 № 57-93 «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду» рішення про приватизацію цілісних майнових комплексів, зданих в оренду з правом викупу, приймаються державними органами приватизації, якщо на це є згода орендаря В Інших випадках, тобто коли об'єктом оренди не є цілісний майновий комплекс, відповідне рішення приймається органом приватизації без згоди орендаря Названий Декрет Кабінету Міністрів України, встановлюючи можливість прийняття рішення про приватизацію зданого в оренду цілісного майнового комплексу лише за згодою орендаря, виходив з того, що у протилежному випадку це означало б дострокове розірвання договору оренди з підстав, не передбачених чинним законодавством

[п 1 Листа від 05 1093 р № 01 8/1076 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»]

2 Реєстрація товариства покупців (стаття 8 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств») не виключає необхідності подачі покупцем - юридичною особою до відповідного органу приватизації заяви про приватизацію згідно з п 4 ст 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»

[п 8 1 Листа від 07 04 94р JV° 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів »]

3 Відповідно до статті 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» однією з умов викупу об'єктів малої приватизації працівниками цих об'єктів є подача заяви про приватизацію не пізніше як через 15 днів з дня опублікування переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу Тільки у випадках, коли покупці не подали заяви на приватизацію у встановлений термін, об'єкт може бути проданий на аукціоні, за конкурсом

[п 8 2 Листа від 07 04 94р № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»]

491

4. Згідно з п. 5 ст. 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» орган приватизації може відмовити покупцям у приватизації у випадку, коли місцева Рада народних депутатів не затвердила відповідного переліку підприємств.

[п.8.3 Листа від 07.04.94 р. № 01-8/237 «Про деякі питання застосування чинного законодавства при вирішенні спорів»].

5. Встановлений статтею 20 Закону України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» строк є присічним і до нього не можуть застосовуватись правила щодо перебігу та поновлення строків позовної давності. Цей строк встановлено для визнання недійсними угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, конкурсу, тому він не стосується договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, що укладається за результатами аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсними таких договорів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

[п.З Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. У Відомостях Верховної Ради України № 24, 1994 року, ст. 183, опубліковано Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», в якому друге речення частини другої статті 8 Закону викладене в такій редакції: «За умови, що товариство покупців об'єднує більш як 50 відсотків працюючих, воно користується пріоритетним правом у виборі способу приватизації, крім випадків, щодо яких встановлені обмеження законами України». 13 травня 1994 року газета «Голос України», яка є офіційним органом Верховної Ради України, надрукувала уточнення до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», в якому друге речення частини другої статті 8 викладено так: «При цьому товариство покупців повинно об'єднувати більше 50 відсотків працюючих на підприємстві (у структурному підрозділі)». У зв'язку із суттєвими розбіжностями у текстах, які мають принципове значення для вирішення спорів, Вищий арбітражний суд України звернувся

492

з відповідним запитом до Верховної Ради України. Контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації листом від 14.03.96 № 06-24/9-132 повідомила, що при вирішенні спорів, пов'язаних з приватизацією майна державних підприємств, слід керуватись статтею 8 у редакції, вміщеній у Відомостях Верховної Ради України, оскільки надруковане в газеті уточнення Верховною Радою України не приймалось.

[Лист від 21.03.96р. № 01-8/120 «Про редакцію частини 2 статті 8 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»-].

1. Пунктом 2 статті 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» встановлено місячний строк для подання заяв про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі. Що ж до заяви про визнання недійсним рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії, то строк подання її названою статтею не обмежується.

[п.4.1 Листа від 10.06.96 р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

8. Угоди, укладені за результатами конкурсу, можуть визнаватися недійсними з підстав, передбачених статтею 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», а також за правилами глави 3 Цивільного кодексу України. Відсутність рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між органом приватизації і покупцем, оскільки укладання такого договору фактично є згодою продавця з результатами конкурсу. Крім того, рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії є актом ненормативного характеру.

[п.4.1 Листа від 10.06.96 р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Стаття II Указу Президента України від 30.12.94 р. № 827 «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» не ставить право товариства покупців на одержання 10 % коштів, що надійшли за проданий об'єкт малої приватизації, у залежність від форми оплати придбаного об'єкта.

493

У відповідності зтгунктом 3 статті 1 Закону України «Про приватизаційні папери» одним із обов'язкових реквізитів приватизаційного паперу є його номінальне значення у вартісному (тобто грошовому) обчисленні. Отже, належні товариству покупців 10 % коштів, одержаних за проданий об'єкт, обчислюються, виходячи з загальної ціни продажу у грошовому вираженні, включаючи і вартість вкладених приватизаційних паперів у їх номінальному значенні.

[п.1.1 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

10. Частиною другою статті II названого вище Указу Президента України передбачено право товариства покупців, яке не стало переможцем аукціону або конкурсу, одержати 10 % з ціни продажу об'єкта з відповідного позабюджетного фонду приватизації або з рахунку орендодавця приміщення (бюджету місцевого самоврядування), а не від покупця. Тому та обставина, що покупець не розрахувався за придбаний об'єкт малої приватизації, не повинна ущемляти майнові інтереси товариства покупців.

[п. 1.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

11. Пунктом 1 статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валютою України визнається єдиний законний засіб платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань. У відповідності зі статтею 2 Указу Президента України від 07.11.92 р. № 549/92 «Про реформу грошової системи України» такими засобами платежу є український (тобто національний) карбованець, представником якого виступає купон Національного банку України. Отже, національною валютою України до Указу Президента від 25.08.96 р. «Про грошову реформу в Україні» був український карбованець. Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» було прийнято до введення в обіг українського карбованця як єдиного законного засобу платежу.

[п.10.2 Листа від 30.09.96 р. № 01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

494

12. Згідно з Законом України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» приватизації підлягають підприємства агропромислового комплексу, які перебувають у загальнодержавній, республіканській (Автономної Республіки Крим) та комунальній власності, для яких основним видом діяльності є виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції та продукції рибного і лісового господарства, виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам. Перелік таких підприємств затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.96 р. № 638 «Про підприємства, що приватизуються з урахуванням особливостей, визначених законодавством для агропромислового комплексу» (зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.96 р. № 1144).

[п.1 Листа від 18.03.97 р. ЛС° 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

13. На відміну від переліку способів приватизації, вміщеного у статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна», підприємства агропромислового комплексу можуть приватизуватись шляхом перетворення їх тільки або у колективні сільськогосподарські підприємства, або у відкриті акціонерні товариства в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.96 № 1099 «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства». Отже підприємства агропромислового комплексу, як правило, не можуть бути продані з аукціону або за конкурсом, у тому числі з виключним застосуванням майнових сертифікатів чи вільно конвертованої валюти, а також приватизовані шляхом викупу зданого в оренду майна або продажу державної частки (акцій, паїв) у майні підприємства, що приватизується, на фондовій біржі чи в інший спосіб, що передбачає конкуренцію покупців. Рішення органу приватизації, яким визначений інший ніж передбачено Законом України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» спосіб приватизації підприємства агропромислового комплексу, не відповідатиме вимогам цього Закону.

[п.2 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

495

14. У відповідності до статті 2, частини третьої статті 8 та статей 9,11, 13,14 і 15 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» приватизація майна перелічених у цих статтях підприємств здійснюється шляхом перетворення їх виключно у відкриті акціонерні товариства. Виняток з цього правила складають ті з названих у статті 2 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості майна яких є недостатньою для формування статутного фонду відкритого акціонерного товариства (стаття 24 Закону України «Про господарські товариства»). Такі підприємства можуть приватизуватись шляхом викупу майна працівниками цих підприємств і прирівняними до них особами (частина третя статті 3 Закону) за власні кошти, приватизаційні і компенсаційні сертифікати на умовах, передбачених статтею 3 Закону, або за кошти підприємств зі змішаною формою власності.

[п.З Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

15. Підприємства, зазначені у статтях 2, 13 і 15 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», які створені шляхом викупу зданого в оренду державного майна, до набрання чинності Законом, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства, якщо вони мали або мають прямі договірні зв'язки з сільськогосподарськими товаровиробниками, що є для них постачальниками сировини, споживачами робіт чи послуг.

[п.4 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

16. Приватизація майна підприємств, зазначених у статті 11 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Перелік таких об'єктів наведений у додатку до Постанови Верховної Ради України від 10.07.96 р. № 291/96-ВР «Про порядок введення в дію Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (з доповненням, внесеним Постановою Верховної Ради України від 27.12.96 р. № 661/96-ВР).

[п.5 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

496

17. Приватизація об'єктів незавершеного будівництва агропромислового комплексу, які не були приватизовані до набрання чинності Законом України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», має суттєву відмінність від загальних правил приватизації, визначених Указом Президента України від 14.10.93 р. № 456/93 «Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва» (зі змінами і доповненнями, внесеними Указом Президента України від 02.06.95 р. № 416/95). Ця відмінність полягає у тому, що об'єкти незавершеного будівництва агропромислового комплексу у відповідності зі статтею 17 Закону можуть передаватись органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріоритетним правом викупу працівниками цих підприємств частки державного майна у зазначених об'єктах.

[п.6 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

18. Згідно зі статтею 19 Закону України «Про приватизацію державного майна» інформація про приватизацію будь-якого об'єкта повинна вміщувати, зокрема, умови його продажу. Такою умовою щодо об'єкта незавершеного будівництва агропромислового комплексу є обов'язок потенційного покупця добудувати об'єкт, після чого він набуває пріоритетного права викупу частки державного майна у даному об'єкті.

19. Оскільки стаття 17 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» не носить імперативного характеру, слід дійти висновку, що у разі, коли жодне з сільськогосподарських підприємств після опублікування переліку об'єктів незавершеного будівництва, які підлягають приватизації (стаття 19 Закону України «Про приватизацію державного майна» та пункт 1 статті 7 Закону України про малу приватизацію), протягом тридцяти днів з дня опублікування переліку не звернеться з відповідною заявою до органу приватизації, останній, керуючись частиною другою статті 4 названого вище Указу Президента України від 14.10.93 р. № 456/93 (в редакції Указу від 02.06.95 № 416/95),

32 2-ЗМ

497

вправі прийняти рішення про продаж цього об'єкта з аукціону або за конкурсом на- загальних підставах, тобто без вимоги щодо завершення будівництва.

20. Згідно зі статтею 19 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» наявні у державних підприємств агропромислового комплексу (крім перелічених у статті 14 Закону) об'єкти соціально-побутового призначення, інженерні мережі та споруди комунального господарства, у тому числі і побудовані за кошти фонду соціального розвитку, приватизації разом з майном підприємства не підлягають. Ці об'єкти за згодою власників підприємств передаються органами приватизації у комунальну власність, а заклади фізкультурно-спортивного призначення - сільським спортивним товариствам. Таким чином, зазначені у частині першій статті 19 Закону об'єкти не змінюють своєї приналежності, тобто залишаються власністю держави у формі комунальної власності.

[п.7 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

21. Однією з особливостей приватизації майна агропромислового комплексу є те, що на відміну від вимог пункту 4 статті 10 Закону України «Про аудиторську діяльність» проведення аудиту в процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств визнано не обов'язковим (стаття 24 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»). Отже, у випадках приватизації підприємств інших форм власності їх аудит проводиться на загальних підставах.

[п.8 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

22. У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» рішення щодо майбутньої організаційної форми підприємства, що приватизується, - колективне підприємство або відкрите акціонерне товариство - приймають загальні збори працівників (збори уповноважених). За відсутності згоди загальних зборів (зборів уповноважених)

498

відкритого акціонерного товариства орган приватизації не вправі самостійно визначити майбутню організаційну форму підприємства, що приватизується.

[п.9 Листа від 18.03.97 р. № 01-8/91 «Про Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»].

23. Згідно з пунктом 1 статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» конкурс може бути припинено або об'єкт приватизації знімається з конкурсного відбору в разі істотних порушень правил оголошення і проведення конкурсу, передбачених цим Законом (наприклад, якщо на конкурс подано заяву лише одним покупцем замість двох, як цього вимагає пункт 1 статті 16 названого Закону). Припинення конкурсу або зняття об'єкта приватизації з конкурсного відбору до компетенції арбітражного суду не належить. У разі якщо конкурсна комісія, незважаючи на наявність істотних порушень правил оголошення і проведення конкурсу, прийняла рішення про продаж об'єкта, орган приватизації вправі не затверджувати протокол засідання конкурсної комісії як такий, що суперечить вимогам чинного законодавства і тому не породжує будь-яких правових наслідків для учасників конкурсу. І тільки якщо орган приватизації затвердив такий протокол, учасник конкурсу або і сам орган приватизації на підставі пункту 2 статті 20 згаданого Закону вправі звернутись до арбітражного суду з заявою про визнання недійсною угоди, укладеної за результатами конкурсу.

[п.1.1 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

24. Оскільки укладення договору купівлі-продажу об'єкта приватизації за конкурсом неможливе без затвердження органом приватизації результатів конкурсу, (стаття 18 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», у разі відмови органу приватизації затвердити протокол конкурсної комісії і укласти договір купівлі-продажу об'єкта приватизації з покупцем останній вправі звернутись за захистом своїх законних інтересів до арбітражного суду на загальних підставах (стаття ЗО Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»).

32-2.304

499

Вирішуючи такий спір, арбітражний суд повинен звернути увагу на обгрунтованість відмови органу приватизації затвердити протокол конкурсної комісії.

[п.1.2 Листа від 15.05.92Р- № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

25. Передбачений частиною другою статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» місячний строк для подання заяв про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, встановлено, по-перше, для певного кола суб'єктів правовідносин, пов'язаних з приватизацією (учасників аукціону, конкурсу та органів приватизації), по-друге, виключно щодо тих випадків, які наведені у частині першій цієї статті. Позов про визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди недійсною може бути поданий іншою особою та/або з інших підстав, ніж зазначені у статті 20 названого Закону.

[п.8Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

26. Приватизація об'єктів електроенергетики здійснюється відповідно до законодавства України про приватизацію, але з урахуванням особливостей, визначених Законом. Зокрема, у разі приватизації об'єктів електроенергетики Кабінет Міністрів України за поданням Фонду державного майна України приймає рішення про закріплення у державній власності пакета акцій акціонерних товариств, створених на базі об'єктів електроенергетики. Окрім того, не підлягає приватизації майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної системи України та централізоване диспетчерське (оперативно-технологічне) управління, магістральні і міждержавні електричні мережі, а також майно наукових установ загальнодержавного значення (частина третя і четверта статті 6 Закону України «Про електроенергетику»).

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Яро електроенергетику»].

27. Відповідно до пункту 2 статті 20 Закону України «Про приватизацію державного майна» у разі приватизації об'єкта шляхом викупу оцінка його вартості здійснюється експертним

500

шляхом або способом, що враховує потенційну прибутковість. Згідно з пунктом 6 Методики оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.96 р. № 961, державний орган приватизації вправі самостійно обирати метод визначення вартості майна -за масовою чи експертною оцінкою. У випадку, якщо покупці, зокрема трудовий колектив підприємства, майно якого приватизується, не погоджуються з планом приватизації, який передбачає початкову ціну об'єкта приватизації, арбітражному суду слід керуватися статтею 14 Закону України «Про приватизацію державного майна».

[п.6 Листа від 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

28. Частиною другою пункту 6 статті 17 Закону про малу приватизацію передбачено, що протокол аукціону підписується ліцитатором як уповноваженим представником органу приватизації-продавця (пункт 1 статті 17 цього Закону) і покупцем, який одержав право на придбання об'єкта. Оскільки відповідно до статті 41 Цивільного кодексу України дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків, визнаються угодами, можна дійти висновку, що підписання протоколу аукціону обома сторонами також слід вважати укладенням ними угоди. У такому випадку орган приватизації, не згодний з результатами аукціону, повинен згідно з пунктом 2 статті 20 Закону про малу приватизацію порушувати питання про визнання угоди недійсною з підстав, зазначених у пункті 1 цієї ж статті, а не скасовувати результати аукціону своїм наказом чи розпорядженням.

[Лист від 06.04.98 р. № 05-2/99 «Про надіслання довідки про результати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

29. Орган приватизації не вправі був анулювати результати аукціону, але має право звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним протоколу цього аукціону як укладеної угоди.

501

30. Арбітражний суд не має повноважень щодо визначення способу приватизації.

[Лист від 06.04.98 р~№ 05-2/99 «Про надіслання довідки про результати вивчення практики розгляду спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів органів приватизації»].

31. Закон України про малу приватизацію та стаття 162 Цивільного кодексу України не надають продавцю права односторонньої відмови від виконання зобов'язання за договором.

32. Відповідно до пункту 3 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного майна» (аналогічна норма містилася і у попередній редакції цього Закону) контрольні комісії, утворені місцевою радою, створюються лише для забезпечення контролю за ходом приватизації. Питання ж про способи приватизації вирішує виключно власник майна.

33. Згідно з пунктом 7 Порядку створення та реєстрації товариства покупців у процесі приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 25.05.93 № 235, товариство покупців, створене з метою придбання об'єктів приватизації, припиняє свою діяльність після досягнення поставленої мети. У разі якщо договорами, укладеними між відділенням Фонду державного майна України і товариствами покупців, було передбачено обов'язок останніх щодо внесення інвестицій і такий обов'язок не виконано, то мету діяльності відповідного товариства не можна вважати досягнутою, а його діяльність - припиненою. Отже, таке товариство покупців може бути відповідачем у справі за позовом відділення Фонду державного майна України. Що ж до відповідальності покупця за невиконання умов договору купівлі-продажу в частині внесення інвестицій, передбаченої пунктом 5 статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», то вона застосовується протягом усього періоду чинності такого договору

502

з урахуванням строків позовної давності (статті 71 і 72 Цивільного кодексу України), які обчислюються з дати, коли інвестиції повинні були бути внесені.

[п.2 Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

34. Згідно з пунктом 5.1.19 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції від 26.09.97) від цього виду оподаткування звільнено операції з приватизації державного майна в обмін на приватизаційні папери або компенсаційні сертифікати, а також з безоплатної приватизації житлового фонду, присадибних земельних ділянок та земельних паїв. Відповідно до пункту 7 статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна» продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані місцевими радами, які згідно з пунктом 1.3 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» є платниками цього податку (див. також пункт 1.4 цієї статті).

[п.1.1 Листа від 29.01.99р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

35. Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України, узгодженим з Міністерством економіки України, затверджує перелік військового майна, яке не підлягає приватизації (частина третя статті 1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»).

[пЗ Листа від 11.11.99 р. № 01-8/531 «Про Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»].

36. Договір купівлі-продажу об'єкта приватизації може бути розірваний, якщо його умови щодо внесення інвестицій не виконані. Порядок оформлення угод приватизації регламентовано статтею 27 Закону України «Про приватизацію державного майна», пунктом 2 якої передбачено, що умова про внесення інвестицій виключно у грошовій формі, їх розміри та строки є обов'язковою для договору купівлі-продажу. Пунктом 5 цієї ж норми встановлено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням арбітражного суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених цим договором, у визначені стро-

503

ки Закон не ставить застосування відповідних санкцій у залежність від тієї обставини, чи зазначені вони у договорі кушвлі-продажу

[п 1 Листа від 28 04 2000 р № 01-8/188 «Про деякі питання прак тики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

37 Договір кушвлі-продажу пакетів акцій може бути визнано недійсним у разі невиконання покупцем умов договору щодо порядку відчуження пакету акцій та розрахунків за них

[п 3 Листа від 28 04 2000 р № 01 8/188 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

38 За пропозицією однієї Із сторін ціна об'єкта приватизації під час укладання договору кушвлі-продажу майна може бути збільшена з урахуванням податку на додану вартість

[п 4 Листа від 28 04 2000 р №01 8/188 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

39 Внесення до договору кушвлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства змін у частині умов Інвестування, у тому числі щодо розміру сум, строків та напрямку Інвестування, здійснюється виключно за угодою сторін

[п 6 Оглядового листа від 22 09 2000 р № 01-8/516 «Про практи ку вирішення окремих категорій спорів»]

40 Відсутність згоди Фонду державного майна України на перевід боржником свого боргу за договором купівлі-продажу пакета акцій на Іншу особу є підставою для визнання укладеного договору недійсним як такого, що не відповідає вимогам закону

[п 2 1 Оглядового листа від 04 12 2000 р № 01-8/719 «Про де які питання практики вирішення спорів, пов'язаних j функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, по станов)»]

41 Укладення Фондом майна Автономної Республіки Крим від свого Імені договору купівлі-продажу пакета акцій,

504

що є об'єктом загальнодержавної власності, за наявності відповідних повноважень, наданих Фондом державного майна України, є правомірним

[п 2 2 Оглядового листа від 04 122000 р № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

42 У здійсненні продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства за конкурсом невиконання покупцем умов участі у конкурсі є підставою для визнання недійсним договору кушвлі-продажу пакета акцій, укладеного за результатами конкурсу

[п23 Оглядового листа від 04 12 2000 р № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колеги Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»]

43 Здійснення повноважень власника державного майна у процесі приватизації покладено на державні органи приватизації (пункт 3 статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна») Разом з тим, слід мати на увазі, що обсяг відповідних повноважень не може виходити за межі, визначені правовими актами, які регулюють діяльність згаданих органів, а саме Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, положеннями про регіональні відділення цього Фонду та законами України про приватизацію державного майна Зокрема, органи приватизації не вправі на власний розсуд здійснювати перерозподіл майна між підприємствами

[п 12 Листа від 31 012001 р № 01-8/98 «Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані Із здійсненням права власності та його захистом»]

44 Чинне законодавство, у тому числі Цивільний кодекс України, Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про приватизацію державного майна» тощо, не ставить можливість звернення стягнення на майно підприємства-боржника за рішенням суду у залежність від тієї обставини, чи належить відповідне підприємство до об'єктів, що не підлягають приватизації

[п 2 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

505

45. Нормативно-правові акти з питань приватизації, у тому числі видані Фондом Державного майна України, застосовуються у вирішенні пов'язаних з приватизацією спорів, якщо вони відповідають вимогам законів з питань приватизації.

[п. 1 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

46. До відносин приватизації застосовується законодавство, чинне на момент виникнення цих відносин.

[п. 1 Листа від 25.04.2001 р. № 01 -8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

47. Відповідно до частини другої статті 1 Закону про малу приватизацію до не врегульованих ним відносин з приватизації невеликих державних підприємств застосовуються норми Закону. Згідно зі статтею ЗО Закону України «Про приватизацію державного майна» спори, що виникають у процесі приватизації, вирішуються в установленому порядку судом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

[п.2 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

48. Коло суб'єктів приватизації визначено статтею 6 Закону України «Про приватизацію державного майна», згідно з якою цими суб'єктами є: державні органи приватизації, покупці (їх представники) та посередники. Перелік осіб, які можуть бути покупцями, наведено у статті 8 Закону.

[п.З Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

49. Абзацом четвертим частини другої статті 5 Закону про малу приватизацію з числа осіб, що можуть бути покупцями, виключено тих, яким законодавством заборонено займатися підприємницькою діяльністю (стаття 2 Закону України «Про підприємництво»). Стаття 5 Закону про малу приватизацію не передбачає також участі посередників у малій приватизації.

506

50. Здійснення приватизації державного майна покладено на органи, перелік яких наведено у частинах першій, шостій і сьомій статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна». Такими органами є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо майна, яке є державною власністю; органи приватизації в Автономній Республіці Крим - щодо майна, яке є у власності Автономної Республіки Крим згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.94 № 238 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю та власністю Автономної Республіки Крим». Названі органи складають єдину систему державних органів приватизації в Україні, повноваження яких визначено частиною третьою статті 7 Закону. До компетенції цих органів віднесено, зокрема, продаж державного майна у процесі його приватизації.

[п.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

51. Закон України «Про приватизацію державного майна» не надає державним органам приватизації права делегувати свої повноваження будь-якому іншому органу, тому договори купівлі-продажу, укладені іншим, ніж державний орган приватизації, продавцем, повинні визнаватись недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України.

[п.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

52. Продаж майна, яке перебуває у комунальній власності здійснюється органами, створюваними відповідними місцевими радами та їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними (частина сьома статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

53. Перелік об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, визначено частиною першою статті 5 Закону «Про приватизацію державного майна». Разом з тим, у частині другій цієї ж статті визначено об'єкти, які не підлягають при-

507

ватизацп у зв язку з їх загальнодержавним значенням, а також передбачено, що не підлягають приватизації казенні підприємства. Вирішуючи питання про належність конкретного об'єкта до одного з відповідних переліків, арбітражні суди повинні виходити також з вимог Закону України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» та Постанови Верховної Ради України від 10.07.96 р. № 291/96-ВР «Про порядок введення в дію Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі», якою, зокрема, затверджено Перелік державних підприємств та організацій агропромислового комплексу, приватизація майна яких здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України (з подальшими змінами). [п.5 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

54. На підставі частини четвертої статті 12 Закону України «Про приватизацію державного майна» та частини шостої статті 7 Закону про малу приватизацію з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства стосовно цього підприємства припиняється чинність окремих норм Закону України «Про підприємства в Україні». Такі підприємства не вправі без дозволу органу приватизації укладати угоди купівлі-продажу, передачі, обміну, здачі в оренду майна, що знаходиться у віданні підприємства, надавати це майно безоплатно, списувати його, випускати та придбавати цінні папери, надавати та одержувати певного розміру кредити. Укладені у цей період підприємством всупереч вимогам названих норм угоди повинні визнаватись недійсними як такі, що не відповідають закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

[п.6 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

55. Згідно зі статтею 12 Закону України «Про приватизацію державного майна» ініціатива щодо приватизації певного об'єкта може виходити як від органів приватизації, так і від покупців, що визнаються такими відповідно до статті 8 Закону. Відмова у приватизації припустима лише з підстав, визначе-

508

них частиною третьою статті 12 Закону та абзацом другим частини п'ятої статті 7 Закону про малу приватизацію. Акти органів приватизації про відмову у приватизації можуть визнаватись недійсними на загальних підставах за заявами заінтересованих осіб.

[п. 7 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

56. У разі ухилення державного органу приватизації від розгляду заяви про приватизацію особа, заяву якої не розглянуто у встановлений законом строк, не позбавлена права звернутись до арбітражного суду з заявою про спонукання державного органу приватизації прийняти належне рішення.

57. Арбітражним судам слід мати на увазі рішення Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп, яким передбачено таке. Положення частин першої, третьої статті 7 Закону про малу приватизацію щодо ініціативи покупців про включення відповідного майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, треба розуміти як право покупця пропонувати проведення приватизації конкретного об'єкта малої приватизації у вказаний ним спосіб, зокрема, шляхом викупу. Пропозиція покупця щодо способу приватизації підлягає розгляду у визначений законом строк, але вона не є обов'язковою для органів, які визначають або затверджують переліки об'єктів малої приватизації, за винятком випадків, передбачених статтею 11 Закону про малу приватизацію та іншими законами.

[п.7 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

58. Положення частини п'ятої статті 7 Закону про малу приватизацію слід розуміти так, що органи приватизації зобов'язані розглянути подані покупцями заяви та, у разі відсутності встановлених цим Законом підстав для відмови у приватизації, включити конкретне підприємство до переліку об'єктів, що підлягають приватизації у встановлений спосіб,

509

або прийняти рішення про відмову в приватизації. Включення підприємства до іншого,/ніж пропонує покупець, переліку об'єктів приватизації не може розглядатися як відмова у приватизації.

59. Вичерпний перелік способів приватизації державного майна визначено статтею 15 Закону України «Про приватизацію державного майна», статтею 3 Закону про малу приватизацію, відповідними статтями Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі та Програмою.

[п.8 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

60. Пунктом 51 розділу IX Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки (затверджена Законом України від 18.05.2000 р. № 1723-ІП) передбачено право пріоритетного (пільгового) викупу орендарем орендованого державного майна (будівлі, споруди, приміщення) за умови здійснення ним за рахунок власних коштів за згодою орендодавця невідокремле-ного поліпшення (капітального ремонту тощо) вартістю не менше 25 % залишкової вартості будівлі (споруди, приміщення). У випадку якщо залишкова вартість такого поліпшення менша 25 % (поточний ремонт), орендована будівля (споруда, приміщення) приватизується на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), а орендар, який не став переможцем конкурсу, аукціону, одержує право на грошову компенсацію вартості здійсненного поліпшення за рахунок коштів, отриманих від продажу об'єкта приватизації. У випадку відмови державного органу приватизації сплатити орендареві таку компенсацію спірні питання щодо її стягнення можуть бути предметом судового розгляду. У разі здійснення поліпшення орендованого майна за власною ініціативою без погодження з орендодавцем орендар не набуває права пільгового викупу державного майна та втрачає право на відповідну грошову компенсацію незалежно від обсягу та вартості невідокремленого поліпшення (абзац 3 частини другої статті 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»). Зазначене

510

І Іе стосується продажу об'єктів незавершеного будівництва шляхом некомерційного конкурсу з умовою завершення спорудження довгобудів.

61. Здійснення приватизації способом, не передбаченим чинним законодавством для даного об'єкта, є підставою для визнання угоди приватизації недійсною. Наприклад, якщо приватизація об'єкта оренди здійснюється не шляхом викупу орендованого майна, цей об'єкт повинен бути виставлений на аукціон або конкурс. Інші, неконкурентні способи продажу державного майна можуть застосовуватись лише щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом, і у порядку, передбаченому абзацом другим частини першої статті 21 Закону про малу приватизацію.

[п.8 Листа від 25.04.2001р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

62. Арбітражний суд, визнаючи недійсним акт відповідного органу приватизації, не вправі своїм рішенням змінювати чи скасовувати визначений згідно з законодавством спосіб приватизації конкретного об'єкта. Вимоги заінтересованої особи щодо зміни чи скасування способу приватизації розгляду арбітражним судом не підлягають.

63. Одним із способів приватизації державного майна є викуп його за договором оренди. Якщо договір оренди не припинив свого існування (стаття 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), державний орган приватизації не вправі приймати рішення про приватизацію цього майна іншим крім викупу способом, а в разі прийняття такого рішення воно повинно визнаватись недійсним за позовом заінтересованої особи. Винятком з цього правила є відсутність заяви працівників орендного підприємства на його приватизацію.

[п.9 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

511

64. Відповідно до частини дев'ятої статті 17 Закону України «Про приватизацію державного майна» орендар має право на викуп об'єкта оренди, якща це було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Якщо ж договір оренди укладено після набрання чинності цим Законом або в договорі, укладеному до набрання ним чинності, не передбачено викуп об'єкта оренди, приватизація такого об'єкта здійснюється відповідно до чинного законодавства (стаття 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»).

[п.9.1 Листа від 25.04.2001 p. № 01-8/50O «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

65. У випадках приватизації шляхом викупу орендного підприємства як цілісного майнового комплексу укладення договору купівлі-продажу є обов'язковим, хоча б у договорі оренди і було передбачено всі необхідні умови викупу, визначені абзацом другим частини дев'ятої статті 17 Закону України «Про приватизацію державного майна» (частина перша статті 27 Закону).

[п.9.2 Листа від 25.04.2001 p. № 01-8/50O «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

66. Закон надає орендареві право відмовитись від викупу об'єкта оренди (абзац третій частини дев'ятої статті 17 Закону України «Про приватизацію державного майна»). Отже, якщо державний орган приватизації включив такий об'єкт до переліку тих, що приватизуються шляхом викупу, за відсутності згоди орендаря на приватизацію, у тому числі шляхом викупу, арбітражний суд не повинен зобов'язувати орендаря виконувати цю умову договору оренди. Зі свого боку орендар, відмовившись від приватизації об'єкта оренди, втрачає право ініціювати продовження строку дії договору оренди після його закінчення (частина друга статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.92 № 9-92 «Про додаткове регулювання орендних відносин» з подальшими змінами та доповненнями).

[п.9.3 Листа від 25.04.2001 p. № 01-8/50O «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

67. З метою приватизації орендованого цілісного майнового комплексу державного підприємства, організації, їх струк-

512

турних підрозділів (крім невеликих державних підприємств) державні органи приватизації та орендарі можуть заснувати відкрите акціонерне товариство (частина перша статті 17 Закону України «Про приватизацію державного майна»), яке підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. З моменту реєстрації товариства договір оренди вважається розірваним, а товариство стає правонаступником прав і обов'язків орендаря (частина третя статті 17 Закону).

[п.9.4 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

68. Якщо орендар відмовиться виступити засновником акціонерного товариства, приватизація зданого в оренду майна здійснюється без його згоди шляхом продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у майні акціонерного товариства (частина восьма статті 17 та стаття 18 Закону України «Про приватизацію державного майна»). У цьому випадку договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна до кінця строку дії договору оренди.

69. Порядок перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.96 № 1099 (з подальшими змінами і доповненнями).

70. У вирішенні спорів, пов'язаних з продажем на аукціоні, за конкурсом об'єктів незавершеного будівництва, що знаходяться на балансі державних чи комунальних підприємств, необхідно враховувати, що ці об'єкти входять до складу майнових активів таких підприємств і можуть бути продані на умовах і в порядку, передбаченому Законом про малу приватизацію.

[п.10 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

332-зм 513

71. Згідно з абзацом першим пункту 25 Методики оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 № 1554, акти оцінки вартості майна, а також висновки експерта про вартість оцінюваного майна, тобто вірогідної ціни продажу, підлягають затвердженню керівником державного органу приватизації у двомісячний термін з дати оцінки (крім випадків, зазначених у підпункті 10 пункту 12 Методики). Затверджені у встановленому порядку акт оцінки або висновок експерта можуть оспорюватись і визнаватись недійсними на загальних підставах. У випадку порушення державним органом приватизації строку затвердження акта оцінки (висновку експерта) заінтересована сторона вправі звернутись з відповідною заявою за підпорядкованістю.

[п.11 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

72. Термін дії акта оцінки майна (висновку експерта про вартість оцінюваного майна та звіту про експертну оцінку) обмежений двома місяцями з дня його затвердження; термін дії висновку експерта та звіту експерта про експертну оцінку оцінюваного майна для реєстрації статуту господарського товариства, що створюється на базі державного майна, - 6 місяців від дати затвердження. В окремих випадках цей термін може бути продовжений за рішенням державного органу приватизації, але не більш ніж на 3 місяці, або на строк, необхідний для повторного проведення аукціону (конкурсу), погодження у передбачених законодавством випадках умов приватизації об'єкта з Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади.

[п.11 Листа від 25.04.2001 p. № 01-S/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

73. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про приватизацію державного майна» державний орган приватизації затверджує склад комісії з приватизації і встановлює строк подання проекту плану приватизації. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 14 Закону до розробки проекту плану приватизації може бути включено проект реорганізації об'єкта, у

514

якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів юридичних осіб.

[п. 12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

74. У вирішенні спорів, пов'язаних з реорганізацією підприємств у процесі їх приватизації шляхом виділу структурних підрозділів і створення на їх основі самостійних підприємств, арбітражним судам доцільно враховувати таке. Згадана реорганізація може здійснюватись лише після прийняття рішення про приватизацію підприємства (а не його структурного підрозділу, перетворюваного у самостійне підприємство), у тому числі і на підставі заявки трудового колективу структурного підрозділу, поданої у порядку, передбаченому статтею 12 Закону України «Про приватизацію державного майна». Після прийняття рішення про приватизацію підприємства у цілому державний орган приватизації вправі здійснити реорганізацію даного підприємства, у тому числі шляхом виділу з його складу одного чи декількох структурних підрозділів, для чого не потрібна згода всього трудового колективу підприємства.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

75. У разі виникнення спору, пов'язаного з перетворенням структурних підрозділів державних чи комунальних підприємств у відкриті акціонерні товариства, арбітражний суд має врахувати, що таке перетворення здійснюється за рішенням трудового колективу цього підрозділу і представника власника, тобто згода трудових колективів інших структурних підрозділів підприємства не потрібна.

/п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

76. Примусовий поділ господарюючого суб'єкта можливий за умов, передбачених розділом 3 Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Ан-тимонопольного комітету України від 20.04.94 № 43/79/5, а са-

33*2-304

515

ме: можливості організаційного та/або територіального відокремлення структурного підрозділу; відсутності тісного технологічного зв'язку структурного підрозділу з підприємством; дотримання вимог антимонопольного законодавства.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

77. Якщо рішення про заснування акціонерного товариства на базі структурного підрозділу прийнято без дотримання цих умов, воно може бути визнане недійсним арбітражним судом на загальних підставах. Крім того, арбітражний суд може визнати недійсними установчі документи такого акціонерного товариства або рішення про його реєстрацію.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

78. Підприємства не позбавлені права на звернення до арбітражного суду із заявами про визнання недійсними виданих у процесі підготовки до приватизації актів державних чи інших органів щодо створення, реорганізації чи ліквідації підприємств. До таких актів належать, зокрема, рішення про перетворення підприємства у відкрите акціонерне товариство, про виділ зі складу підприємства структурних підрозділів, про створення на базі цих підрозділів самостійних підприємств тощо.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

79. Державні органи приватизації можуть звертатись до арбітражного суду у справах, пов'язаних з захистом майнових інтересів держави, у тому числі з заявами про визнання недійсними актів державних чи інших органів, виданих з питань, які чинним законодавством віднесені до компетенції державних органів приватизації.

[п.12 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

80. Згідно з частиною четвертою статті 14 Закону України «Про приватизацію державного майна» проект плану приватизації, розроблений комісією з приватизації (статті 13 і 14 Закону),

516

та альтернативний проект плану, поданий трудовим колективом підприємства, майно якого приватизується (частина третя статті 14 Закону), розглядаються місцевими органами ФДМУ. План приватизації підлягає затвердженню цим органом і доведенню до заінтересованих осіб протягом 10 днів з дати одержання проектів. [п.13 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

81. Рішення про затвердження плану приватизації відповідно до частини п'ятої статті 14 Закону України «Про приватизацію державного майна» може бути оскаржено у десятиденний строк безпосередньо до ФДМУ чи Верховної Ради Автономної Республіки Крим незалежно від того, органом якого рівня воно прийняте.

[п.13 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

82. Закон України «Про приватизацію державного майна» не визначає терміну, з якого слід обчислювати зазначений у частині п'ятій статті 14 цього Закону строк. Проте, оскільки право оскарження рішення державного органу приватизації надано заінтересованим особам, слід дійти висновку, що цей строк повинен обчислюватись з дати одержання рішення заінтересованою особою, а не з дати його прийняття.

[п.13.1 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

83. Недотримання порядку оскарження рішення про затвердження плану приватизації не позбавляє заінтересованих осіб права звернутись за судовим захистом їх прав та інтересів на загальних підставах.

[п. 13.1 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

84. Органам приватизації, створеним місцевими радами (частина сьома статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна»), не надано право затверджувати плани приватизації. Отже, у випадку прийняття цими органами такого рішення воно повинно бути визнано недійсним як таке,

517

що прийняте з перевищенням даним органом його компетенції. На зазначені рішення не поширюється порядок оскарження, передбачений частиною п'ятою статті 14 Закону.

[п.13.2 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

85. Одним із способів приватизації державного майна, визначених статтею 15 Закону України «Про приватизацію державного майна», є продаж об'єктів приватизації на аукціоні або за конкурсом, організацію і проведення яких статтями 17 та 18 Закону про малу приватизацію покладено на органи приватизації.

[п.14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

86. Відповідно до статті 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» продаж об'єктів приватизації на аукціоні або за конкурсом здійснюється в порядку, встановленому розділом IV Закону про малу приватизацію. Арбітражним судам необхідно мати на увазі, що на аукціоні або за конкурсом не можуть продаватись об'єкти, які підлягають приватизації шляхом викупу за договором оренди, крім випадків, коли працівники орендного підприємства не подали заявки на приватизацію.

87. Відповідно до абзацу третього частини шостої статті 17 Закону про малу приватизацію протокол аукціону, підписаний ліцитатором і покупцем, підлягає затвердженню органом приватизації, який проводив аукціон. Аналогічна вимога міститься в абзаці третьому частини сьомої статті 18 цього ж Закону щодо протоколу засідання конкурсної комісії.

88. Відсутність згоди державного органу приватизації на затвердження протоколів аукціону чи конкурсної комісії не є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного за результатами аукціону, конкурсу, між органом

518

приватизації як продавцем і покупцем об'єкта, оскільки укладення такого договору фактично є згодою продавця з наслідками аукціону, конкурсу.

89. Вирішуючи спори про визнання недійсними актів державних органів приватизації, арбітражні суди повинні враховувати, що згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про представництво Фонду державного майна України у районі, місті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.94 р. № 412, у питаннях приватизації майна, яке перебуває у комунальній власності району чи міста, представництво ФДМУ підзвітне відповідній раді, тобто власнику майна. Отже, вищестоящий орган ФДМУ не вправі скасовувати акти представництва з питань приватизації або пропонувати скасувати їх представництву.

[п. 14 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

90. Частиною другою статті 20 Закону про малу приватизацію право звертатись з заявами про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, надано будь-якому учаснику аукціону, конкурсу або державному органу приватизації. Проте арбітражним судам необхідно мати на увазі, що обмеження кола суб'єктів, які вправі звертатись з такими заявами, стосується лише випадків припинення аукціону, конкурсу і зняття об'єкта з торгів чи конкурсного відбору з підстав, перелічених у частині першій цієї ж статті. З усіх інших підстав із заявою про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, може звернутись як учасник аукціону (конкурсу), так і будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси порушено.

[п.16 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

91. Право звернення таких осіб із заявами про визнання укладених за результатами аукціону, конкурсу угод недійсними не обмежено будь-яким конкретним строком, крім строку позовної давності. Що ж до учасників аукціону, конкурсу і органів приватизації, то для них встановлений частиною другою

519

статті 20 Закону про малу приватизацію строк подання заяви про визнання угоди недійсною з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, є присічним, і до нього не можуть застосовуватись правила перебігу та відновлення строків позовної давності, як і правила статті 53 АПК. Цей строк встановлено для визнання недійсними угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, конкурсу, тому він не стосується договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, що укладається за результатами аукціону, конкурсу. Щодо визнання недійсними таких договорів повинні застосовуватись загальні правила, встановлені нормами глави 3 Цивільного кодексу України.

92. Під зазначеними у частині першій статті 20 Закону про малу приватизацію «іншими правилами оголошення та проведення аукціону, конкурсу», істотне порушення яких може бути підставою для визнання укладеної на аукціоні, конкурсі угоди недійсною, слід розуміти порушення вимог абзацу другого частини шостої і частини сьомої статті 16, частини п'ятої і шостої статті 17, статті 18 та ін. Закону про малу приватизацію.

93. Із заявою про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного за результатами аукціону або конкурсу, вправі звернутись до арбітражного суду потенційний покупець, якому державний орган приватизації, що організував проведення аукціону чи конкурсу, відмовив у праві брати участь в аукціоні, конкурсі. Відповідачами у такій справі можуть бути покупець, що придбав об'єкт на аукціоні чи за конкурсом, і державний орган приватизації, що виступав як продавець об'єкта.

[п.17 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»-].

94. Вирішуючи питання про визнання договору купівлі-продажу недійсним, арбітражний суд має враховувати визначений частиною третьою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного майна» перелік осіб, які не можуть вважа-

520

тись покупцями, і оцінювати причини відмови таким особам у праві брати участь в аукціоні, конкурсі, виходячи з відповідності цих причин чинному законодавству.

[п.17 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

95. Згідно з частиною другою статті 8 Закону із членів трудового колективу підприємства, що приватизується, може бути створено господарське товариство. Положення про порядок створення господарських товариств для участі в приватизації об'єктів групи А затверджено наказом ФДМУ від 08.10.96 р. № 1182 (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.18 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

96. Господарське товариство, до складу якого увійшло не менше 50 відсотків працівників підприємства, що приватизується шляхом продажу на аукціоні, за конкурсом, користується пільгами, встановленими частиною третьою статті 25 Закону. Проте Законом України «Про приватизацію державного майна» не визначено, на який момент слід обчислювати співвідношення між загальною чисельністю трудового колективу і кількістю працівників, що увійшли до складу засновників господарського товариства. Зважаючи на те, що встановлені названою вище нормою пільги стосуються оплати придбаного на аукціоні, за конкурсом об'єкта приватизації, можна дійти висновку, що таке співвідношення слід обчислювати на момент надання пільг, тобто укладення договору купівлі-про-дажу. Необхідно також мати на увазі, що особи, зазначені у частині другій статті 25 Закону, мають право лише на пільги, встановлені частиною першою цієї ж статті, оскільки ці особи не є працівниками підприємства, що приватизується. Отже, у разі коли з матеріалів справи буде встановлено, що до складу господарського товариства увійшли сторонні особи, у арбітражного суду є правові підстави для визнання недійсними як установчих документів такого товариства, так і укладеного ним договору купівлі-продажу.

521

97. Якщо господарське товариство, створене членами трудового колективу, не стало переможцем конкурсу (аукціону), воно згідно з частиною другою статті 11 Указу Президента України від 30.12.94 № 827/94 «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» (з подальшими змінами та доповненнями) має право одержати 10 % з ціни продажу об'єкта з відповідного позабюджетного фонду приватизації або з рахунка орендодавця приміщення (бюджету місцевого самоврядування). Тому та обставина, що покупець не розрахувався за придбаний об'єкт, не повинна ущемляти майнові інтереси цього товариства. Належні товариству 10 % коштів з ціни продажу обчислюються, виходячи з загальної ціни у грошовому вираженні, хоча б об'єкт було продано за майнові сертифікати, земельні бони тощо.

[п.18 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про 'деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

98. Статтею 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» та статтею 23 Закону про малу приватизацію передбачено укладення між продавцем і покупцем договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Ці угоди як окрема юридична категорія угод мають назву «угоди приватизації» (стаття 27 Закону) і є особливими договорами купівлі-продажу державного майна, на які поширюються також відповідні норми цивільного законодавства про угоди, якщо інше не випливає із законодавства про приватизацію. У разі ухилення однієї з сторін від укладення такого договору арбітражний суд вправі спонукати укласти цей договір лише продавця.

[п.19 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

99. Відмова у приватизації можлива виключно у випадках, зазначених відповідно у частині третій статті 12 Закону України «Про приватизацію державного майна» та абзаці другому частини п'ятої статті 7 Закону про малу приватизацію. У решті випадків, тобто коли державними органами приватизації у встановленому порядку прийнято рішення щодо приватизації об'єкта, такий орган в подальшому не вправі відмовити в укладенні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. У разі його ухилення від укладення такого договору арбітражний суд за позовом покупця

522

вправі спонукати продавця укласти названий договір, за умови, що рішення про приватизацію об'єкта не суперечить закону.

100. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону про малу приватизацію до договору купівлі-продажу державного майна включаються зобов'язання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи викупу, відповідальність та правові наслідки невиконання умов договору. У разі виникнення спору щодо включення до проекту договору купівлі-продажу відповідних пунктів або внесення їх до вже укладеного договору (якщо з якоїсь причини їх не було включено до проекту) арбітражному суду необхідно виходити з того, що згаданий припис закону має імперативний характер, і зазначені в ньому умови обов'язково мають міститися у договорі.

101. Оскільки відповідно до частини четвертої статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» та частини першої статті 23 Закону про малу приватизацію договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, ухилення покупця від посвідчення договору повинно тягти за собою наслідки, передбачені статтею 47 Цивільного кодексу України.

[п.20 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

102. Згідно з частиною п'ятою статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду або арбітражного суду у разі невиконання однією з сторін у визначені строки зобов'язань, передбачених договором, зокрема, тих, перелік яких наведений у частині другій статті 5 Закону.

[п.21 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

103. Відповідальність покупців за порушення умов договору купівлі-продажу об'єкта приватизації передбачено частина-

523

ми четвертою і п'ятою статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна» та постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.97 р. № 910 «Про порядок сплати і розмір неустойки за повну або часткову несплату покупцями коштів за об'єкти приватизації». Вирішуючи пов'язані з порушенням покупцем умов договору купівлі-продажу спори, арбітражний суд повинен виходити з того, що зазначена у пункті другому названої постанови пеня за несвоєчасну сплату неустойки чинним законодавством не передбачена.

[п.21 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

104. Санкції, зазначені у статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», у тому числі з питань внесення інвестицій застосовуються протягом дії договору купівлі-продажу з урахуванням строків позовної давності (статті 71 і 72 Цивільного кодексу України), які обчислюються з дати, коли певні суми повинні були бути внесені.

105. Порядок повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів (далі - Порядок) затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 № 32. Відповідно до пункту 8 Порядку розмір збитків, завданих об'єкту приватизації за час володіння ним покупцем, обчислюється згідно з Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.96 № 116. Що ж до інших збитків, крім завданих об'єкту приватизації, то вони за змістом пункту 9 Порядку відшкодовуються на загальних підставах, визначених законодавством.

106. Зазначені у частині другій статті 27 Закону України «Про приватизацію державного майна» зобов'язання зберігають свою дію для осіб, які придбають об'єкт приватизації у разі його відчу-

524

ження протягом терміну дії цих зобов'язань. Таке відчуження можливо виключно за згодою державного органу приватизації, який здійснює контроль за виконанням зобов'язань (частина друга статті 27 Закону). Недодержання цієї вимоги є підставою для визнання відповідної угоди недійсною згідно із статтею 48 Цивільного кодексу України. Порядок надання державними органами приватизації згоди на подальше відчуження об'єктів, придбаних покупцями державного майна за договорами купівлі-продажу, затверджено наказом ФДМУ від 30.03.2001 р. № 500.

[п.22 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

107. Згідно з Законом про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі приватизації підлягають підприємства агропромислового комплексу, які перебувають у загальнодержавній, республіканській (Автономної Республіки Крим) та комунальній власності, для яких основним видом діяльності є виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції та продукції рибного і лісового господарства, виконання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам. Перелік таких підприємств затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.96 р. № 638 «Про підприємства, що приватизуються з урахуванням особливостей, визначених законодавством для агропромислового комплексу» (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.96 р. № 1144).

[п.23 Листа від 25.04.2001р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

108. Підприємства агропромислового комплексу, на відміну від інших, можуть приватизуватись тільки шляхом перетворення їх або у колективні сільськогосподарські підприємства, або у відкриті акціонерні товариства в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.96 р. № 1099. Тобто підприємства агропромислового комплексу, як правило, не можуть бути продані з аукціону або за конкурсом, а також приватизовані шляхом викупу зданого в оренду майна чи продажу державної частки (акцій, паїв) у майні підприємства, що приватизується, на фондовій біржі

525

або в інший спосоіб, який передбачає конкуренцію покупців. Рішення державного органу приватизації, яким визначено інший, ніж передбачено Законом про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі, спосіб приватизації, не відповідатиме вимогам цього Закону.

[п.23 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

109. Відповідно до статті 2, частини третьої статті 8, статей 9, 11,13, 14І15 Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі приватизація майна перелічених у цих статтях підприємств здійснюється шляхом перетворення їх виключно у відкриті акціонерні товариства. Виняток з цього правила становлять ті з названих у статті 2 Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості майна яких недостатня для формування статутного фонду відкритого акціонерного товариства (стаття 24 Закону України «Про господарські товариства»). Такі підприємства можуть приватизуватись шляхом викупу майна їх працівниками і прирівняними до них особами (частина третя статті 3 Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі).

[п.24 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

110. Підприємства, зазначені у статтях 2,13 і 15 Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі, які створені шляхом викупу зданого в оренду державного майна до набрання ним чинності, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства, якщо вони мають або мали прямі договірні зв'язки з сільськогосподарськими товаровиробниками, що є для них постачальниками сировини, споживачами робіт чи послуг.

[п.25 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

111. Частиною другою пункту 12 Постанови Верховної Ради України від 17.06.94 р. № 59/94-ВР «Про подолання кризового стану в агропромисловому комплексі» органам приватизації за-

526

боронено укладати договори оренди майна підприємств і організацій агропромислового комплексу та додаткові угоди на право його викупу без участі сільськогосподарських товаровиробників. Угоди, укладені без їх участі, слід визнавати недійсними як такі, що не відповідають вимогам законодавства.

112. Приватизація об'єктів незавершеного будівництва агропромислового комплексу, які не були приватизовані до набрання чинності Законом про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі, відрізняється від загальних правил, визначених іншим законодавством України з питань приватизації державного майна. Ця відмінність полягає у тому, що об'єкти незавершеного будівництва агропромислового комплексу можуть передаватись органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріоритетним правом викупу працівниками цих підприємств державної частки майна у зазначених об'єктах (стаття 17 Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі).

[п.26 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

113. Згідно зі статтею 19 Закону України «Про приватизацію державного майна» інформація про приватизацію будь-якого об'єкта повинна вміщувати, зокрема, умови його продажу. Такою умовою щодо об'єкта незавершеного будівництва агропромислового комплексу є обов'язок потенційного покупця добудувати об'єкт, після чого покупець набуває пріоритетного права викупу державної частки майна у даному об'єкті.

/п.26 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

114. Оскільки стаття 17 Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі не носить імперативного характеру, слід дійти висновку, що в разі, коли жодне сільськогосподарське підприємство протягом ЗО днів з дня опублікування переліку об'єктів незавершеного будівництва,

527

які підлягають приватизації, не звернеться з відповідною заявою до органу приватизації, останній, керуючись статтею 14 Закону України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» вправі прийняти рішення про продаж цього об'єкта на аукціоні або за конкурсом на загальних підставах, тобто як з вимогою щодо завершення будівництва, так і без неї (частина друга статті 16 Закону про малу приватизацію).

[п.27 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

115. На підставі Закону про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі наказом ФДМУ від 17.08.2000 р. № 1718 затверджено Положення про план приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу. Перелік таких підприємств наведено у пункті 2 розділу 1 цього Положення. Одночасно у пункті 2 Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств, затвердженого вищеназваним наказом, визначено підприємства, що вважаються сільськогосподарськими. До таких віднесено підприємства, які згідно з Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД), затвердженою і введеною в дію наказом Держстандарту України від 22.10.96 р. № 441, мають коди від 01.1 до 01.3. Отже, у вирішенні спорів, пов'язаних з приватизацією підприємств агропромислового комплексу, арбітражним судам необхідно керуватись згаданими вище Положеннями та Класифікацією видів економічної діяльності.

[п.28 Листа від 25.04.2001 р. № 01-8/500 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна»].

116. Передача у заставу майна відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, з моменту прийняття рішення про його приватизацію потребує дозволу відповідного органу приватизації.

[п.З Оглядового листа від 30.05.2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

528

17. ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ

1. Вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування провадиться на підставі рішення відповідної ради лише за згодою власників землі і землекористувачів у порядку і на умовах, визначених статтями 31-34 Земельного кодексу України, а в разі відмови власника землі або користувача - юридичної особи чи громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності - за рішенням арбітражного суду. Право на звернення до арбітражного суду з відповідною заявою надане радам. Згода власника землі або землекористувача на вилучення земельної ділянки повинна бути дана у письмовій формі, а у разі прийняття радою відповідного рішення без такої згоди власник землі або землекористувач - юридична особа чи громадянин - суб'єкт підприємницької діяльності - має право на звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсним такого рішення ради на підставі статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

[п. 10 Листа від 14.06.93 р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

2. Вимоги про повернення за належністю самовільно зайнятих земельних ділянок (стаття 116 Земельного кодексу України) по суті є спором про визнання права власності (володіння) на земельну ділянку або про усунення перешкод щодо користування цією ділянкою. Такі спори слід розглядати як спори немайнового характеру.

[п.11 Листа від 14.06.93 р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

3. У зв'язку з затвердженням Укрзалізницею підвищуючого коефіцієнту до тарифів на вантажні перевезення і пов'язані з ними послуги виникло питання щодо правомірності вимог залізниці підвищити орендну плату за користування вільними ділянками землі у смузі відводу для складування вантажів підприємств і організацій тощо, на яке Вищим арбітражним судом України дано таку відповідь. Згідно зі статтею 36 Земельного кодексу України та статтею 18 Закону України «Про пла-

342-30»

529

ту за землю» орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін в договорі оренди. Таким чином законодавство України регулює усі питання, пов'язані з орендною платою за землю для будь-яких землекористувачів, не виключаючи залізниць. На підставі Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» у арбітражного суду немає правових підстав для застосування статті 13 Статуту залізниць, якою встановлення ставок плати за землю віднесене до компетенції Міністерства шляхів сполучення (в Україні - Мінтрансу).

[п.З Листа від 22.11.94 р. № 01-8/847 «Про деякі питання практики застосування окремихнорм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. Оскільки поділ юридичної особи тягне за собою припинення її діяльності (частина перша статті 37 Цивільного кодексу України), а у зв'язку з цим та відповідно до статті 27 Земельного кодексу України - і припинення права користування землею, то питання про надання у користування земельних ділянок нововиниклим у результаті поділу юридичним особам повинно вирішуватись в порядку, передбаченому главою 2 Земельного кодексу України. Якщо реорганізацію було здійснено без припинення юридичної особи, тобто шляхом виділення, то вирішення питання про надання земельної ділянки у користування новому підприємству також належить до компетенції відповідної Ради чи державної адміністрації.

[п.З Листа від 16.10.95р. № 01-8/732 •«Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

5. Для визначення поняття «несільськогосподарські потреби» слід виходити зі змісту статті 48 Земельного кодексу України, якою до «сільськогосподарських потреб» віднесено використання земель з метою ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння, випасання худоби; ведення товарного сільськогосподарського виробництва; дослідницької і навчальної роботи, пропаганди передового досвіду у сільськогосподарському виробництві. Отже, всі інші землі відносяться до несільськогосподарських.

[п.З Листа від 07.12.95р. № 01-8/870 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

530

6. Відповідно до статті 51 Земельного кодексу України та статті 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» спори, пов'язані з відмовою Ради народних депутатів у відведенні земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства вирішуються вищестоящою Радою, а в разі її відмови - судом.

[п.1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Відповідно до частини 9 статті 17 Земельного кодексу України передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів чи товариств. Будь-яких винятків з цього правила чинне законодавство не містить.

[п.5 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

8. Стаття 3 Закону України «Про оренду землі» визначає поняття оренди землі: це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

9. Об'єктами оренди згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про оренду землі» є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), держави. За змістом частини другої цієї ж статті Закону України «Про оренду землі» розташовані на земельній ділянці насадження, будівлі, споруди, водойми можуть бути об'єктами оренди разом з ділянкою, якщо це передбачено договором_> оренди.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

10. Земельні ділянки не можуть бути об'єктами лізингу (пункт 3 статті 2 Закону України «Про лізинг»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

11. Надання земельної ділянки в оренду іншій державі, її фізичним та юридичним особам, а також плата за використання такої ділянки здійснюється на загальних підставах, визначених Законом, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

12. Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки (частина перша статті 5 Закону України «Про оренду землі»). Отже, фізичні та юридичні особи, яким земля надана у користування (стаття 19 Земельного кодексу України), не можуть бути орендодавцями.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

13. Частини друга і третя статті 5 Закону України «Про оренду землі», у яких визначаються орендодавці земельних ділянок, що перебувають відповідно у комунальній і у державній власності, набирають чинності після розмежування згідно із законами України земель комунальної і державної власності. До вирішення цього питання надання земельних ділянок в оренду здійснюється орендодавцями відповідно до Земельного кодексу України (пункт 1 розділу VIII Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

14. Частина друга статті 8 Земельного кодексу України відносить до числа орендодавців землі, крім власників, сільські, селищні, міські, районні ради. Свої повноваження щодо надання земельних ділянок у користування, в тому числі в оренду, місцеві ради можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування (частина третя статті 3 цього ж Кодексу). Отже, зазначені органи можуть бути сторонами у спорах, пов'язаних з орендою землі, в межах переданих їм повноважень.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

532

15. Стаття 6 Закону України «Про оренду землі» містить перелік осіб, які можуть бути орендарями землі. Згідно з частиною третьою цієї статті орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути лише ті юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності. Порушення вимог згаданої норми може бути підставою для визнання договору оренди землі недійсним згідно зі статтею 50 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

16. Передання в оренду земельної ділянки, обтяженої заставою, без згоди заставодержателя (частина шоста статті 7 Закону України «Про оренду землі») тягне за собою визнання договору оренди недійсним відповідно до статті 114 Земельного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

17. Орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а також у інших випадках і межах, передбачених законом (частина перша статті 9 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

18. Договір оренди землі може бути укладений, як правило, лише за обопільним волевиявленням сторін (див., зокрема, частини другу і четверту статті 15 Закону України «Про оренду землі»). Позови, пов'язані із зобов'язанням осіб, зазначених у статті 5 Закону, передати відповідну ділянку в оренду, не підлягають задоволенню. Виняток з цього правила містить стаття 51 Земельного кодексу та стаття 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», відповідно до яких спори, пов'язані з зобов'язанням рад відвести земельну ділянку, зокрема, у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, вирішуються відповідною радою, а у разі її відмови - судом.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

533

23. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть бути зазначені й інші умови, зокрема, перелічені у частині четвертій статті 14 Закону України «Про оренду землі». Якщо за заявою однієї з сторін щодо таких умов чи хоча б однієї з них повинна бути досягнута згода, але її не досягнуто, договір оренди відповідно до статті 153 Цивільного кодексу України слід вважати неукладеним.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

24. Якщо після укладення договору оренди землі законами України буде встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені договором, то діють умови договору оренди. Виняток з цього правила, встановленого частиною п'ятою статті 14 Закону України «Про оренду землі», становлять випадки: визначені статтею 21 Закону, яка регулює питання, пов'язані із змінами орендної плати; визначені законами України, якщо вони підвищують рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 •«Про Закон України «Про оренду землі»].

25. Частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі» пов'язує набрання чинності договором оренди землі, зокрема, з його державною реєстрацією, факт якої засвідчується відповідно до вимог частини другої статті 18 Закону. Договір суборенди земельної ділянки також підлягає державній реєстрації (частина п'ята статті 9 Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

26. Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про оренду землі» орендар має право приступати до використання земельної ділянки після державної реєстрації договору оренди. Порушення цієї вимоги тягне за собою правові наслідки, передбачені статтями 115-117 Земельного кодексу України. Порядок та органи, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 18 Закону). Порядок державної реєстрації договорів оренди землі затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.98 р. № 2073.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

27. Термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання певної умови) визначається за погоджен-

535

19. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню за місцезнаходженням цієї ділянки. Відповідно до частини першої статті 47 Цивільного кодексу України недодержання нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Форма договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.93 р. № 197.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

20. План (схема) земельної ділянки є невід'ємною частиною договору оренди (частина друга статті 13 Закону України «Про оренду землі»), її відсутність може бути підставою для визнання договору недійсним.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

21. Закон не обумовлює форми договору суборенди землі, проте зі змісту частини п'ятої статті 9 Закону України «Про оренду землі», яка передбачає державну реєстрацію такого договору, випливає, що він також повинен укладатися у письмовій формі. Однак обов'язкового нотаріального посвідчення договору суборенди землі Закон не передбачає: таке посвідчення здійснюється за бажанням однієї з сторін (частина шоста цієї ж статті Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

22. Перелік істотних умов договору оренди землі наведено у частині другій статті 14 Закону України «Про оренду землі». Необхідно мати на увазі, що згідно із частиною третьою цієї ж статті відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істотних умов, а також порушення вимог статей 4 - 7, 9, 13, 15 Закону є підставою для визнання договору недійсним. Пов'язані з цим правові наслідки мають визначатися з урахуванням обставин і матеріалів конкретної справи відповідно до вимог розділу 3 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

534

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

535

ням сторін, але не більше як на п'ятдесят років (стаття 17 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду

землі»].

28. За земельні ділянки, надані в оренду, вноситься орендна плата, її розмір, строки і форми внесення встановлюються, згідно з частиною другою статті 19 Закону України «Про оренду землі», за угодою сторін у договорі оренди. Водночас орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю» (частина п'ята цієї ж статті).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

29. У разі визнання недійсним договору оренди земельної ділянки одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається (частина четверта статті 19 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

30. Зміна орендної плати також здійснюється за згодою сторін. У разі недосягнення такої згоди встановлений договором розмір орендної плати слід вважати таким, що не зазнав змін.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду

землі»].

31. Згідно зі статтею 25 Закону України «Про оренду землі» у договорі оренди передбачається розмір пені за несвоєчасне внесення орендної плати, який не може перевищувати ставки пені за несвоєчасну сплату земельного податку, тобто 0,3 відсотка суми заборгованості за кожний день прострочення.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

32. Несвоєчасне внесення орендної плати може, за змістом пункту 4 частини першої статті 22 та частини другої статті 28 Закону України «Про оренду землі», бути підставою для розірвання договору оренди.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

536

33. Статті 22 і 23 Закону України «Про оренду землі» містять перелік прав та обов'язків орендодавця і орендаря. Належним чином доведене невиконання стороною у договорі хоча б одного з таких обов'язків є, відповідно до частини другої статті 28 Закону, підставою для розірвання договору оренди в судовому порядку на вимогу іншої сторони. Слід враховувати, що невиконання орендодавцем обов'язку щодо надання у користування земельної ділянки у стані, що відповідає умовам договору оренди, та придатної для використання за цільовим призначенням (пункт 1 частини другої статті 23 Закону) може бути підставою для розірвання договору лише у разі, якщо орендодавець не застеріг недоліки земельної ділянки при укладенні договору (частина друга -четверта статті 31 Закону).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

34. Договір оренди землі може бути розірваний у судовому порядку також: у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке суттєво перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки (частина друга статті 28 Закону); у разі невиконання орендодавцем зобов'язання вказати у договорі оренди при його укладенні на існуючі обмеження та обтяження (зокрема, заставою) у використанні земельної ділянки, інші права третіх осіб щодо земельної ділянки, яка передається в оренду (частина друга статті 11 Закону); з підстав, визначених статтею 27 Земельного кодексу України та іншими законами України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

35. За змістом частини третьої статті 28 Закону України «Про оренду землі» перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря може бути підставою для розірвання договору оренди лише у разі, якщо таке прямо передбачено договором оренди цієї ділянки. В інших випадках договір зберігає чинність щодо нового власника землі.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

537

36. Припинення чи розірвання договору оренди земельної ділянки за будь-яких обставин тягне за собою припинення договору суборенди цієї ділянки (частина четверта статті 9 Закону України «Про оренду землі»).

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

37. Закон України «Про оренду землі» прямо не передбачає можливості відмови від договору оренди земельної ділянки. Згідно з частиною третьою статті 29 Закону у разі відмови орендаря від укладеного договору оренди орендодавець має право на відшкодування упущеної вигоди у розмірі суми орендної плати за 6 місяців з часу підписання договору. Проте такі наслідки настають лише у тому випадку, якщо відмова не пов'язана з порушенням орендодавцем договору оренди. Зокрема, згідно з вимогами статті 263 Цивільного кодексу України орендар вправі відмовитись від договору і стягнути збитки, завдані його невиконанням, коли орендодавець не надає йому у користування здану в оренду земельну ділянку.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

38. Статтею 27 Закону України «Про оренду землі» встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, на поновлення договору після закінчення строку, на який було укладено договір. Отже, якщо після закінчення строку дії договору оренди орендодавець передав земельну ділянку в оренду іншій особі, орендар за попереднім договором має право звернутися до арбітражного суду із заявою про спонукання орендодавця продовжити дію цього договору на новий термін та про визнання договору з новим орендарем недійсним. Але якщо немає доказів укладення договору оренди земельної ділянки з іншою особою, і навпаки, встановлено намір орендодавця використовувати цю ділянку для власних потреб, у арбітражного суду відсутні правові підстави для задоволення відповідної вимоги.

[Лист від 14.01.99р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

39. Орендар не вправі укладати угоди, пов'язані з купівлею-продажем, даруванням, заставою орендованої земельної ділянки, а також її обміном. Відповідні угоди мають визнаватися недійсними на підставі статті 114 Земельного ко-

538

дексу України із застосуванням наслідків, передбачених статтею 48 Цивільного кодексу України.

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

40. У вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків власникам землі і орендарям, слід керуватися, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 р. № 284 «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

[Лист від 14.01.99 р. № 01-8/10 «Про Закон України «Про оренду землі»].

41. Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу, від імені якого це право здійснюють органи державної влади і органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, іншими законодавчими актами України. Зокрема, на підставі статті 4 Земельного кодексу України, статті 32 Закону України «Про власність» суб'єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України -на землі загальнодержавної власності; Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах її території (крім земель загальнодержавної власності); обласні, районні, міські, селищні, сільські ради - на землі в межах її територій (крім земель загальнодержавної власності).

[п.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

42. Згідно з частиною третьою статті 3 Земельного кодексу України відповідна рада може делегувати свої повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування. Питання про делегування цих повноважень повинно вирішуватись виключно на пленарних засіданнях ради (пункт 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Проте слід мати на увазі, що передача відповідною радою своїх повноважень зазначеним органам не позбавляє її права здійснювати ці повноваження самостійно. Тому надання в установленому порядку земельної ділянки, наприклад, виконкомом місцевої ради не перешкод-

539

жає останній прийняти рішення про вилучення такої ділянки у передбачених Земельним кодексом України випадках.

43. Оскільки вирішення питань про передачу землі у власність чи користування є виключним правом ради як суб'єкта права власності на землю, заяви зацікавлених осіб про зобов'язання відповідної ради передати земельну ділянку у власність або користування задоволенню не підлягають. Виняток з цього правила, який випливає з вимог пункту 6 статті 4 Закону України «Про власність», містять стаття 51 Земельного кодексу України та стаття 5 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», відповідно до яких спори, пов'язані з зобов'язанням рад відвести земельну ділянку у власність або користування для ведення селянського (фермерського) господарства, вирішуються відповідною радою, а у разі її відмови - судом.

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

44. Господарські суди повинні мати на увазі, що згідно зі статтями 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» після одержання державного акта на право приватної власності чи користування землею або укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство реєструється у раді, що передала у власність або надала у користування земельну ділянку, і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. Отже, з цього часу обов'язки власника чи землекористувача земельної ділянки здійснює селянське (фермерське) господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Але на підставі частини четвертої статті 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» інтереси цього господарства представляє його голова. Інші члени господарства можуть представляти інтереси останнього лише за належним чином оформленою довіреністю (частина шоста статті 2 названого Закону).

540

45. Щодо земель несільськогосподарського призначення, то відповідно до статті 2 Указу Президента України від 19.01.99 № 32/99 «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» об'єктами купівлі-продажу є земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, в тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що приватизовані (відчужені) згідно з законодавством України.

46. Господарським судам слід враховувати, що на підставі статті 4 Указу Президента України від 19.01.99 № 32/99 «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» продавцями земельних ділянок несільськогосподарського призначення є відповідні місцеві ради (щодо земель комунальної власності) або уповноважені ними органи, а щодо земель державної власності - відповідні державні адміністрації та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. Рішення зазначених органів виконавчої влади про продаж земельних ділянок повинні прийматись за попереднім погодженням цих питань на сесіях відповідних рад.

[п.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов 'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

47. Продавці земельних ділянок не вправі відмовити потенційним покупцям у продажу цих ділянок, крім випадків, передбачених статтею 8 Указу Президента України від 19.01.99 № 32/99 «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення».

48. Обов'язок рад відвести земельну ділянку у власність або у користування необхідно відрізняти від їх обов'язку оформити право на земельну ділянку, якщо воно виникло у зв'язку з переходом права на будівлю і споруду, приватизацією об'єктів незавершеного будівництва або внаслідок укладення передбачених законом цивільно-правових угод (міна, дарування, купівля і

541

под.), а також коли земельну ділянку було надано підприємству чи організації до введення в дію Земельного кодексу України.

[п.З Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

49. У відповідних випадках слід мати на увазі, що частина третя статті ЗО Земельного кодексу не ставить перехід права користування земельною ділянкою, на якій знаходяться будівлі та споруди, у залежність від того, передані ці будівлі та споруди безоплатно чи за відповідну плату (наприклад, у випадку купівлі-продажу будівлі). Разом з переходом права власності на будівлю чи споруду новий власник або землекористувач набуває прав і обов'язків, визначених статтями 39,40 Земельного кодексу України.

50. Купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарем, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 114 Земельного кодексу України повинні визнаватись недійсними з застосуванням наслідків, передбачених статтями 48 чи 49 Цивільного кодексу України, залежно від того, якого порушення припустилися сторони.

51. Господарські суди повинні враховувати, що землі, які перебувають у державній власності, можуть передаватись у колективну чи приватну власність і надаватись у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Автономної Республіки Крим. Такі випадки передбачені, зокрема, статтею 4 Земельного кодексу України.

52. За змістом статті 22 Земельного кодексу України право власності на землю або право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями

542

меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Отже, до одержання акта про право власності або право користування земельною ділянкою особа, якій цю ділянку виділено, не має підстав вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, звільнення її тощо, а також не вправі вчиняти будь-які дії щодо відчуження її (обмін, дарування, здача у суборенду тощо).

[п.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

53. Аналогічне правило застосовується і щодо земельних ділянок, наданих для ведення селянського (фермерського) господарства, тому останнє вправі ставити питання про усунення перешкод у користуванні виділеною ділянкою, вимагати повернення її з користування інших осіб, відшкодування неодержаних доходів з наданої земельної ділянки і т. п. лише за наявності документа, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою.

54. У разі порушення встановлених статтею 22 Земельного кодексу України умов використання земельної ділянки винні особи можуть притягатися до майнової відповідальності на підставі статей 116 і 117 названого Кодексу та глави 40 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

55. Землі, що перебувають у державній власності, передаються у власність або надаються у постійне користування за рішенням відповідної ради, що посвідчується виданим цією радою державним актом, форма якого затверджена Постановою Верховної Ради України від 13.03.92 р. № 2201-ХІІ «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею».

[п.4.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

56. Землі, що перебувають у колективній чи приватній власності, придбаваються за договором купівлі-продажу, який

543

посвідчується у нотаріальному порядку І є підставою для видачі державного акта на право власності на землю (стаття 18 Земельного кодексу України).

[п.4.2 Роз'яснення від 27.06.2001р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

57. У тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, землі, які є державною власністю, надаються відповідною радою на підставі договору (стаття 24 Земельного кодексу України, розділ II Закону України «Про оренду землі»). Форма договору і порядок його реєстрації встановлено відповідно постановами Кабінету Міністрів України від 17.03.93 р. № 197 «Про форму договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)» і від

25.12.98 р. № 2073 «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі».

[п.4.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

58. Відповідно до пункту 6 Постанови Верховної Ради України від 18.12.90 «Про земельну реформу» (у редакції від

17.12.99 р.) особи, яким земельні ділянки надано у користування до введення у дію Земельного кодексу України, повинні до 01.01.2004 р. оформити право власності чи право користування. Після закінчення цього строку право користування земельною ділянкою втрачається.

[п.4.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

59. У вирішенні спорів, пов'язаних з внесенням плати за користування земельною ділянкою, господарським судам слід виходити з того, що у разі надання земельної ділянки у користування до введення у дію Земельного кодексу України особи, яким ці ділянки надані у користування, повинні сплачувати земельний податок відповідно до Закону України «Про плату за землю» незалежно від наявності у них документів, що посвідчують право власності чи користування землею.

544

60. Особи, яким відповідними радами у встановленому порядку було надано земельні ділянки у постійне володіння, зберігають свої права на використання цих ділянок до оформлення права власності або землекористування в порядку, передбаченому Земельним кодексом України (пункт 8 Постанови Верховної Ради України від 13.03.92 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»).

[п.4 5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

61. Укладання, зміна, розірвання і виконання договору тимчасового (короткострокового чи довгострокового) користування землею на умовах оренди регулюється, крім відповідних норм Земельного кодексу України, Законом України «Про оренду землі».

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

62. У вирішенні земельних спорів необхідно виходити з того, що у разі закінчення строку тимчасового користування земельною ділянкою, наданою відповідною радою, право користування припиняється за рішенням цієї ради на підставі статей 27, 28, 29 Земельного кодексу України, а не у порядку вилучення земельної ділянки, передбаченому статтею 31 цього Кодексу.

63. За змістом частини шостої статті 27 Земельного кодексу України у випадках, передбачених пунктами 2-4 частини першої цієї ж статті та статті 114 Земельного кодексу України, згода землекористувача на припинення права користування не потрібна. Що ж до підстав припинення права землекористування, перелічених у пунктах 5-9 частини першої статті 27 Земельного кодексу України, то у разі незгоди землекористувача на припинення права користування земельною ділянкою спір підлягає вирішенню у судовому порядку.

[п.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю І землекористування»].

352-ЗМ 545

64. Стаття 28 Земельного кодексу України не передбачає такої підстави припинення права колективної та приватної власності на землю, як нераціональне використання земельної ділянки (пункт 5 статті 27 Земельного кодексу України).

65. За відсутності згоди власника право на звернення до господарського суду з заявою про припинення права власності або землекористування належить відповідним радам. В обгрунтування своїх вимог ради повинні подати докази, що підтверджують використання землі не за цільовим призначенням, нераціональне використання землі, наявність інших передбачених статтею 27 Земельного кодексу України порушень. Такими доказами можуть бути, зокрема, акти органів державного контролю за використанням і охороною земель, фінансових органів та висновки цих органів про необхідність припинення права власності на землю або користування земельною ділянкою, як це передбачено статтею 29 Земельного кодексу України.

66. Слід враховувати, що пункт 5 частини першої статті 27 Земельного кодексу України не поширюється на право користування землею селянського (фермерського) господарства протягом трьох років з часу надання земельної ділянки.

67. Відповідно до статті 5 Земельного кодексу України користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішеннями загальних зборів співвласників, якими є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства (у тому числі створені на базі радгоспів), інші сільськогосподарські підприємства.

[п.6 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

546

68. Оскільки землекористувачем земельної ділянки, наданої садівницькому товариству у користування (а не у колективну власність чи у приватну власність громадянам - членам садівницького товариства), є саме товариство, а не конкретні його члени, то у випадку виключення або виходу окремих громадян з числа членів товариства правила статей 27 і 29 Земельного кодексу України, які регулюють підстави і порядок припинення права користування земельною ділянкою, не застосовуються.

[п.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на • землю і землекористування»].

69. У вирішенні спорів, пов'язаних з оплатою землекористування, господарські суди повинні виходити з того, що ставки земельного податку мають бути визначені у договорі тимчасового користування земельною ділянкою відповідно до Закону України «Про плату за землю» (у редакції від 19.09.96 p.), а розмір, умови і строки внесення орендної плати згідно зі статтею 36 Земельного кодексу України та статтею 19 Закону України «Про плату за землю» встановлюються за угодою сторін. Проте розмір орендної плати не може бути меншим від розміру податку на земельну ділянку, що орендується, а на землі сільськогосподарського призначення не може перевищувати цього податку.

[п.8 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

70. Землі сільськогосподарського призначення згідно із статтею 47 Земельного кодексу України визначаються як такі, що надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. У вирішенні спірних питань, пов'язаних з віднесенням земель до цієї категорії, слід враховувати вимоги частини другої статті 20 названого Кодексу, відповідно до якої визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру. Усі інші землі належать до несільськогосподарських.

35-2-304

71. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про оренду землі» право орендаря на орендовану ним земельну ділянку захищається нарівні із захистом права власності на земельну ділянку, передбаченим законами України.

[п.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

72. На підставі статті 8 Земельного кодексу України орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії. Але за відсутності доказів про намір орендодавця укласти договір на спірну земельну ділянку з іншою особою у господарського суду немає правових підстав для зобов'язання орендодавця після закінчення строку дії договору поновити його на новий строк або укласти новий договір.

73. Спори про дострокове розірвання договору тимчасового користування земельною ділянкою (у тому числі за договором оренди) слід вирішувати відповідно до вимог статей 27, 28, 29 Земельного кодексу України і статті 28 Закону України «Про оренду землі«; зокрема, стаття 27 цього Кодексу містить вичерпний перелік підстав припинення права користування землею.

[п.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

74. Відповідно до статті 43 Земельного кодексу України права власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі орендарів) охороняються законом. Разом з тим статті 31, 32, 33 та 34 цього Кодексу надають відповідним радам право у разі необхідності вилучати (викупати) земельні ділянки чи їх частки з метою передачі їх у власність або надання у користування іншим особам у випадках і у порядку, передбачених цими статтями.

/я. 10 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

548

75. Вилучення (викуп) земельної ділянки чи її частки є однією з підстав припинення права власності і права користування землею і на підставі пункту 9 частини першої статті 27 Земельного кодексу України може відбуватися виключно за згодою власника або землекористувача.

[п.10 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

76. У разі відмови власника землі чи землекористувача дати згоду на вилучення (викуп) земельної ділянки це питання вирішується у судовому порядку за заявою відповідної ради. Вирішуючи такі спори, господарський суд повинен враховувати і об'єктивно оцінювати як інтереси осіб, для задоволення потреб яких порушується питання про вилучення земельної ділянки, так і охоронювані законом інтереси власника ЇЇ чи землекористувача.

77. Згода власника землі і землекористувача на вилучення (викуп) земельної ділянки чи її частки повинна бути дана у письмовій формі, а у разі прийняття відповідною радою такого рішення без згоди власника чи землекористувача заінтересована особа має право на звернення до господарського суду з заявою про визнання цього рішення недійсним.

78. Господарським судам слід мати на увазі, що згідно зі статтею 90 Земельного кодексу України втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, заподіяні вилученням сільськогосподарських і лісових угідь для використання їх у цілях, не пов'язаних з веденням сільського і лісового господарства, обмеженням прав власників і землекористувачів або погіршенням якості земель внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій, не належать до збитків, на відшкодування яких мають право власники земельних ділянок та землекористувачі.

549

Ці збитки відшкодовуються уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським радам поряд з відшкодуванням збитків власникам землі і землекористувачам.

[п.11 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

79. Розміри і порядок визначення витрат, що підлягають відшкодуванню, а також випадки звільнення підприємств, установ, організацій від їх відшкодування передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.97 № 1279 «Про розміри та Порядок визначення витрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню».

[п.11 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Ь захистом права власності на землю і землекористування»].

80. Розмір збитків, заподіяних власникам землі і землекористувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям у встановленому порядку земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі та землекористувачів (у тому числі орендарів), погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан визначається комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 р. № 284. Згідно з частиною четвертою пункту 2 названої постанови результати роботи цих комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії. Затверджений в установленому порядку такий акт може бути визнаний недійсним за заявою зацікавленої особи у загальному порядку.

[п.12 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/743 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом права власності на землю і землекористування»].

550

81. Розміри збитків визначаються у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості) і відшкодовуються особами, які їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця з дня затвердження акта комісії, а у разі вилучення (викупу) земельних ділянок з дня прийняття відповідного рішення радою.

82. Припинення права користування земельною ділянкою у разі її вилучення з метою надання у користування іншій особі за відсутності згоди на це землекористувача, а також у випадку використання землі не за цільовим призначенням здійснюється лише у судовому порядку

[п. 1 Оглядового листа від 16.11.2001р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

83. Вимоги співвласників будівлі про спонукання міської ради посвідчити право спільного користування земельною ділянкою, на якій знаходиться зазначена будівля, не підлягають задоволенню без з'ясування питання про можливість поділу такої ділянки в натурі

[п.4 Оглядового листа від 16.11.2001р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

84. Користування земельною ділянкою на підставі договору оренди, укладеного з особою, яка відповідно до законодавства не може бути орендодавцем, є неправомірним

[п.5 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

85. Відмова міської ради оформити право користування земельною ділянкою з посиланням на необхідність розробки проекту реконструкції розташованого на ній об'єкта не відповідає нормам земельного законодавства

//2.6 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякіпи-тання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

551

86. Вжиття заходів захисту прав землекористувачів не належить до компетенції державних органів, що здійснюють управління земельними ресурсами

[п.7 Оглядового листа від 16.11.2001 р. №01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

87. Вимоги землекористувача про звільнення земельної ділянки особою, яка займає ЇЇ без належних підстав, підлягають задоволенню

[п.8 Оглядового листа від 16.11.2001 р. № 01-8/1228 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням земельного законодавства»].

18. ЕКОЛОГІЧНІ ВІДНОСИНИ

1. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням вод та іншими порушеннями законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів, слід керуватися приписами статей 440, 453 Цивільного кодексу України, статті 111 Водного кодексу і статей 68 і 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Розмір шкоди у таких випадках визначається відповідно до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Мінекобезпеки від 18.05.95 № 37 (з подальшими змінами), як правило, у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

[п.7Листа від 14.06.93р. № 01-8/672 «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів»].

2. Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені статтями 440 та 450 Цивільного кодексу України, застосовують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища.

[п.5 Роз'яснення від 01.04.94 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди»].

3. Під самовільним водокористуванням слід розуміти використання водних ресурсів без відповідного дозволу, який видається згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.92 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів республіканського значення». За змістом статей 68, 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання

553

водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 р. № 37, відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, зокрема, у вигляді обов'язку відшкодувати заподіяну у зв'язку з цим шкоду (збитки) застосовується незалежно від плати за використання природних ресурсів, у тому числі водних.

[п.Ю Листа від 17.08.98р. № 01-8/314 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

4. Статті 42 і 43 Закону України «Про відходи» не містять будь-яких винятків щодо притягнення до відповідальності за порушення законодавства про відходи осіб, винних у таких порушеннях. Тому органи місцевого самоврядування повинні відшкодовувати шкоду, завдану невиконанням покладених на них статтею 21 цього Закону обов'язків, на загальних підставах.

[п.9 Листа від 31.03.99р. № 01-8/141 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 1998 році»].

5. Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються Конституцією України, міжнародними угодами України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також розроблюваним відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. У вирішенні спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, слід керуватися нормами природноресурсового, природоохоронного законодавства про забезпечення екологічної безпеки, а з питань, не врегульованих цим законодавством, -відповідними правилами цивільного законодавства.

[п.1.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

6. Відповідно до статті 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без засто-

554

сування норм зниження розміру стягнення та незалежно від сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

[п.1.2 Роз'яснення від 27.06.2001р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

1. Шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодавства, повинна відшкодовуватись у розмірах, які визначаються на підставі затверджених у встановленому порядку такс і методик обрахування розмірів шкоди, що діють на час здійснення порушення або, у разі неможливості встановлення часу здійснення порушення, - на час його виявлення. Відсутність таких такс або методик не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У такому випадку шкода компенсується за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів, тобто загальними правилами природоохоронного законодавства і статтями 440, 453 Цивільного кодексу.

[п.1.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

8. Розглядаючи справи про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення природноресурсового, природоохоронного законодавства про забезпечення екологічної безпеки, господарські суди повинні обов'язково враховувати наявність таких умов відповідальності, як безпосередній причинний зв'язок між відповідними діями (бездіяльністю) і шкодою та вина відповідача.

[п.1.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

9. У вирішенні відповідних спорів господарські суди повинні керуватись також главою 40 Цивільного кодексу, зокрема, статтею 453 цього Кодексу, згідно з якою господарський суд, присуджуючи відшкодування шкоди, може зобов'язати відповідальну за шкоду особу відшкодувати її в натурі. Таким чином, якщо в судовому засіданні буде встановлено можливість відновлення навколишнього природного середовища за рахунок особи, яка

555

порушила природноресурсове, природоохоронне законодавство про забезпечення екологічної безпеки, у рішенні господарського суду необхідно зазначити конкретні заходи щодо відновлення навколишнього природного середовища та строки їх здійснення. [п. 1.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

10. Виходячи з вимог статті 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну ними навколишньому природному середовищу шкоду відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України. Такий же порядок відшкодування (компенсації) запроваджено і для шкоди, заподіяної довкіллю у зв'язку з діяльністю інвестора, пов'язаною з виконанням угоди про розподіл продукції (стаття 29 Закону України «Про угоди про розподіл продукції»).

[п.1.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

11. Питання про віднесення підприємств, організацій до числа таких, що являють собою підвищену екологічну небезпеку, вирішуються відповідно до вимог частини третьої статті 66 Закону та постанови Кабінету Міністрів України від 27.07.95 р. № 554 «Про перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку» (з подальшими змінами). Такі підприємства звільняються від відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, тільки у разі, коли доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Наявність у цьому разі вини потерпілого у формі необережності не є підставою для звільнення відповідного підприємства від обов'язку щодо відшкодування шкоди. Що ж до підприємств, не віднесених до власників джерел підвищеної екологічної небезпеки, але діяльність яких пов'язана з підвищеною екологічною небезпекою, то вони звільняються від відшкодування шкоди, якщо доведуть, що шкоду заподіяно не з їх вини.

556

12. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, господарському суду слід виходити з презумпції вини правопорушника (статті 440 та 442 Цивільного кодексу). Отже, позивач не повинен доводити наявність вини відповідача у заподіянні шкоди навколишньому природному середовищу, навпаки, відповідач повинен довести, що у діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.

[п.1.6 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 -«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

13. У вирішенні питання про відшкодування шкоди, заподіяної природному середовищу, господарському суду слід перевіряти, чи не є дане правопорушення наслідком діяльності або бездіяльності кількох підприємств. У разі коли з матеріалів справи вбачається, що шкоду заподіяно кількома підприємствами, господарський суд повинен визначити розмір відповідальності кожного з них.

[п. 1.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»-].

14. Якщо у процесі вирішення спору буде виявлено факт порушення природоохоронного законодавства, зумовленого недоліками у роботі проектувальної чи будівельної організації, у господарського суду немає підстав для задоволення позовних вимог. У такому випадку позивач, з урахуванням характеру і строків виявлення недоліків, не позбавлений права на звернення з позовом до згаданої організації.

15. Застосування щодо громадян - суб'єктів підприємницької діяльності заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно зі статтею 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів. У даному разі штраф хоча й має матеріальний характер, але є заходом відповідальності, а не відшкодування шкоди.

[п.1.8 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

557

16. Перебіг строку позовної давності у спорах, пов'язаних із стягненням завданої природі шкоди, починається з дня складання акта про відповідне порушення, а у разі несвоєчасного складання акта - з дня, коли цей акт відповідно до вимог законодавства мав бути складений.

[п. 1.9 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

17. Діяльність підприємств, які порушують законодавство про охорону навколишнього природного середовища, може бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений у пункті 3 Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 29.10.92 № 2751-XII, або за позовом прокурора (стаття 37 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»), поданим відповідно до вимог статті 2 ШК. Перелік підстав, з яких діяльність підприємств, що порушують законодавство про охорону навколишнього природного середовища, може бути припинена, встановлено пунктом 5 того ж Порядку. Наявність однієї або кількох таких підстав має бути підтверджена відповідними доказами, якими можуть бути, зокрема, складені посадовими особами спеціально уповноважених органів державного управління у галузі охорони навколишнього природного середовища та інших уповноважених державних органів акти, довідки, службові записки тощо.

[п.2.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

18. Припинення діяльності підприємства не звільняє його від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

558

19. Згідно із статтею 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» спеціально уповноваженим органам державного управління у галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів надано право звертатися до господарського суду з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

[п.2.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

20. Державна екологічна експертиза проводиться з підстав і у порядку, визначеному Законом України «Про екологічну експертизу» та постановою Кабінету Міністрів України від 31.10.95 № 870 «Про Порядок надання документації на державну екологічну експертизу». У разі якщо така експертиза призначається господарським судом, ним повинні бути дотримані вимоги статей 41, 42 названого Закону.

[п.3.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

21. Висновки державної екологічної експертизи можуть бути визнані недійсними в судовому порядку у випадках, зазначених у статті 45 Закону України «Про екологічну експертизу». Однак відповідний висновок, зроблений за дорученням господарського суду, не може бути предметом судового спору.

[п.3.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

22. У разі незгоди з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі висновків державної екологічної експертизи, заінтересоване підприємство вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження цих рішень за підпорядкованістю або про захист своїх інтересів шляхом звернення до господарського суду. В останньому випадку попереднє звернення зі скаргою до відповідного вищого органу не є обов'язковим.

559

23. Згідно зі статтею 14 Закону України «Про систему оподаткування» збори за спеціальне використання природних ресурсів і за забруднення навколишнього природного середовища віднесені до загальнодержавних. У разі несплати цих зборів у встановлений строк відповідні суми недоїмки стягуються з платників відповідно до Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

[п.4.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

24. Статтею 46 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначено розміри перерахування (стягнення) названих зборів до відповідних фондів охорони навколишнього природного середовища. У разі незгоди підприємства з розміром чи підставою здійсненого нарахування збору воно вправі звернутись до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення податкового органу.

[п.4.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

25. Право звільняти підприємства повністю або частково від внесення обов'язкових платежів за забруднення навколишнього природного середовища надано тільки радам базового рівня і лише стосовно збиткових та низькорентабельних підприємств. Тому господарські суди не повинні задовольняти заяви позивачів (прокурорів та їх заступників, що подали позов) про повернення частини чи всієї списаної суми платежу за відсутності у матеріалах справи відповідного акта ради. У разі необхідності розгляд справи може бути відкладено з метою витребування такого акта.

[п.4.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

26. Повне чи часткове звільнення низькорентабельних або збиткових підприємств від внесення названих обов'язкових платежів не звільняє ці підприємства від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну порушенням природоохоронного законодавства.

[п.4.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

560

27. Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється за наявності дозволу, що видається відповідним державним органом згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.92 р. № 459 (з подальшими змінами і доповненнями), за наявності заявки підприємства, а також документа, що засвідчує внесення плати. Згідно з пунктом 8 названого Положення спори щодо відмови у погодженні клопотання або видачі дозволу на спеціальне використання природних ресурсів вирішуються в порядку, передбаченому статтею 67 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Тому у разі відмови у видачі такого дозволу або неодержання відповіді у встановлений термін від державного органу, який уповноважений видавати дозвіл, заінтересоване підприємство має право звернутися до господарського суду із заявою про спонукання названого органу видати такий дозвіл. Попереднє звернення зі скаргою до вищого за підпорядкованістю державного органу у такому випадку не є обов'язковим. Дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів може бути скасовано органом, який його видав. У вирішенні відповідних спорів господарським судам слід враховувати, зокрема, вимоги пункту 6 згаданого Положення, де встановлено вичерпний перелік підстав, з яких може бути скасовано дозвіл на спеціальне використання природних ресурсів.

[п.4.5.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

28. Використання природних ресурсів без відповідного дозволу є самовільним. За змістом статей 68, 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» заподіяні державі внаслідок такого використання збитки підлягають відшкодуванню незалежно від сплати збору за спеціальне використання природних ресурсів. Розмір цих збитків обчислюється на підставі затверджених у встановленому порядку такс і методик.

[п.4.5.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

562-304 561

29 Припинення права спеціального використання природних ресурсів не звільняє від виконання обов'язку відшкодувати збитки, заподіяні внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища

[п 4 53 Роз'яснення від 27 06 2001 р ІЇ° 02 5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

30 Власникам І користувачам об'єктами правової охорони навколишнього природного середовища відшкодовуються збитки, завдані припиненням права або зміною умов спеціального використання природних ресурсів, за винятком випадків, коли таке припинення (зміна умов) було здійснено з вини самого власника або користувача чи за його клопотанням

[п453 Роз'яснення від 27 06 2001 р № 02-5/744 «Про деякі пи танпя практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про огорону навколишнього природного середовища»]

31 Звертаючись з позовом про відшкодування збитків, завданих припиненням права або зміною умов спеціального використання природних ресурсів, користувач вправі вимагати І відшкодування витрат, пов'язаних з проведенням ним експертизи

[п453 Роз'яснення від 27062001 р № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

32 У разі, коли визначені у виданих дозволах обсяги використання природних ресурсів повністю або частково не були реалізовані платниками, внесена за них плата не повертається Внесення плати за спеціальне використання природних ресурсів не дає права на їх використання без одержання відповідного дозволу

[п454 Роз'яснення від 27062001 р № 02 5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

33 Збір за забруднення навколишнього природного середовища сплачується підприємствами І організаціями та їх відокремленими підрозділами незалежно від форми власності, наявності чи відсутності порушень природоохорон-

562

ного законодавства У разі реорганізації підприємства чи організації, що сплачує згаданий збір, його платником стає правонаступник

[п 4 6 1 Роз'яснення від 27 ОЬ 2001 р № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням зако нодавства про огорону навколишнього природного середовища»]

34 Викиди, скиди І розміщення відходів допускаються в обсягах, визначених за правилами, викладеними у пунктах 5-8 Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища І стягнення цього збору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 03 99 р № 303 (з подальшими змінами І доповненнями) Згідно з абзацом другим пункту 8 Порядку в разі відсутності у платників збору затверджених у встановленому порядку лімітів викидів, скидів І розміщення відходів збір справляється як за понадлімітні викиди, скиди та розміщення відходів відповідно до їх обсягів Тому господарські суди не повинні брати до уваги посилання підприємств на відсутність у них лімітів викидів, скидів І розміщення відходів як на підставу звільнення їх від сплати збору або зменшення його розміру

[п462 Роз'яснення від 27062001 р № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

35 Остаточний річний розрахунок збору подається платниками до органів державної податкової служби за місцем податкової реєстрації платника після попереднього погодження з органами Мшекоресурсів протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного року Отже, вирішуючи питання про обґрунтованість стягнення з підприємства пені за прострочку сплати збору, господарському суду слід витребувати від позивача докази того, що він подає звіти про кількість викидів, скидів, розміщення відходів та використаного пального

[п 4 63 Роз'яснення від 27 062001 р № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних Із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»]

36 Відповідно до статті 34 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» шкода, завдана порушенням законо-

36-2 3<Н

563

давства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.

[п.5.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

37. Згідно з Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженою наказом Мінекобезпеки України від 18.05.95 р. № 38, факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлюється спеціалістами Державної екологічної інспекції під час перевірки підприємств. За результатами обстеження складається акт. Усі контрольні перевірки фактів усунення виявлених порушень роботи джерел в режимі наднормативного викиду відповідно до підпункту 6.2.3 пункту 6 Методики здійснюються за рахунок підприємств. Тому за позовом відповідного органу витрати, пов'язані із здійсненням контрольної перевірки, можуть бути відшкодовані в судовому порядку.

38. Акти обстеження та контрольних перевірок фактичного усунення порушення, складені спеціалістами Державної екологічної інспекції, не можуть вважатися актами державного органу у розумінні статті 5 ГПК, оскільки не є обов'язковими для виконання підприємствами і організаціями, діяльність яких перевіряється, і отже не можуть бути й предметом спору в господарському суді.

39. У разі коли в процесі вирішення спору буде з'ясовано, що атмосферне повітря забруднено власником транспортного засобу внаслідок недоліків у роботі організації, що здійснювала проектування, виробництво транспортного засобу або виробництво чи постачання пального, господарський суд повинен стягнути вартість заподіяної шкоди з власника транспортного засобу, який, у свою чергу, вправі звернутися з відпо-

564

бідними вимогами до організації, що здійснювала проектування, виробництво транспортного засобу або виробництво чи постачання пального.

[п.5.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

40. У вирішенні спорів про відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушеннями, господарським судам слід враховувати, що розмір такої шкоди має обчислюватися згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 05.12.96 р. № 1464 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству». Ці такси застосовуються також для обчислення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи незаконною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках, що не належать до лісового фонду.

[п.6.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

41. Для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням та іншим об'єктам озеленення загального використання в межах населених пунктів внаслідок знищення або пошкодження дерев і чагарників чи газонів і квітників, а також шкоди, заподіяної паркам, скверам, гідропаркам, іншим об'єктам озеленення загального використання в межах населених пунктів чи земельним ділянкам, відведеним для створення цих об'єктів, внаслідок самовільного їх використання, влаштування сміттєзвалищ, випалювання рослинності, випасання худоби та засмічення водоймищ на їх територіях, застосовуються такси, встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 08.04.99 р. № 559 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів».

42. У вирішенні спору про стягнення шкоди з підприємств та організацій, з вини яких виникли пожежі в лісах та на торф'яних родовищах, господарським судам слід виходити з

565

того, що відшкодуванню підлягають не тільки шкода, що виникла у зв'язку із знищенням лісу й торфу, але й усі витрати, пов'язані з гасінням пожежі, понесені органами лісової охорони та залученими до гасіння підприємствами.

43. У розгляді справ зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної зеленим насадженням їх незаконною вирубкою, господарським судам слід перевіряти, яким чином (зокрема, із застосуванням яких вимірювальних засобів) проводилися заміри пнів та чи відображені ці дані у акті. За відсутності відповідних даних у господарського суду немає підстав для задоволення позову.

44. Правила відпуску деревини на пні в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378, є обов'язковими для суб'єктів господарської діяльності, які ведуть лісове господарство, заготовляють деревину, живицю та здійснюють інші лісові користування.

[п.6.2.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

45. За змістом пункту 54 Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378, підставою для остаточних розрахунків з лісокористувачами можуть бути: лісорубні квитки (ордери), лісові квитки, акти огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та використання корисних властивостей лісів, а також інші документи, що підтверджують кількість фактично заготовленої деревини.

46. Строки складання акта огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та використання корисних властивостей лісів визначені пунктом 61 Правил відпуску деревини на пні в

566

лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378. Перебіг строку позовної давності для стягнення сум за порушення Правил починається з дня складання акта огляду, якщо такий акт складено своєчасно, або з дня, коли він мав бути складений.

47. Якщо лісопорушення виявлено до дня огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та використання корисних властивостей лісів, про що було складено акт про лісопорушення, перебіг строку давності починається з дня складання акта про лісопорушення, якщо його складено своєчасно, або з дня, коли цей акт мав бути складений.

48. У випадку, коли лісогосподарському підприємству стало відомо про лісопорушення з довідки чи інпіих документів лісокористувача про кількість фактично заготовленої деревини та інших продуктів лісу, перебіг строку позовної давності починається з дня одержання цієї довідки чи документів.

49. Лісогосподарське підприємство зобов'язане за 15 днів до початку огляду письмово повідомити лісокористувача про день огляду місць рубок. Результати огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу необхідні для повного розрахунку з лісокористувачем; до того ж його зауваження, зроблені під час огляду, зазначаються в акті, що підписується представниками лісогосподарського підприємства і лісокористувача.

[п.6.2.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

50. Вирішуючи спір про стягнення сум за невивезення деревини з лісу у встановлений термін з урахуванням наданої відстрочки, слід виходити з того, що ця сума стягується і у ви-

567

падку, коли відстрочку надано на заготівлю деревини, а на вивезення деревини не надано відстрочки.

[п.6.2.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

51. Не може бути стягнута з лісокористувачів сума за неви-везення деревини з лісу у встановлений термін, якщо остання знаходиться на складах пунктів відвантаження (переробки) або інших складах, зазначених у лісорубному квитку, оскільки відповідно до пункту 43 Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378, у цих випадках деревина вважається вивезеною з місць заготівлі.

52. Відповідно до абзацу дев'ятого пункту 5 Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378, лісокорис-тувач зобов'язаний проводити очищення лісосік від порубко-вого залишку способами і в строки, визначені Правилами рубок головного користування в лісах України, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.95 р. № 559 (з подальшими змінами). Якщо лісокористувач не виконав цей обов'язок, він повинен провести очищення лісосік у встановлений лісогосподарським підприємством строк. У разі коли лісокористувач і протягом цього строку не здійснив очищення місць рубок, господарському суду за позовом згаданого підприємства слід застосовувати майнові стягнення, зазначені в абзаці тринадцятому пункту 62 Правил, незалежно від того, що такі суми раніше було стягнуто з лісокористувача за незадовільне очищення місць рубок одночасно з заготівлею деревини та інших продуктів лісу.

[п.6.2.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

53. У розгляді позовів про застосування цих стягнень до лісокористувачів слід мати на увазі, що вартість витрат на очищення місць рубок повинна обчислюватись за чинними у лісо-

568

господарському підприємстві нормами і розцінками, їх чинність має визначатись на момент виявлення порушення.

54. Розглядаючи справи зі спорів про стягнення сум за залишення недорубів, господарські суди не повинні брати до уваги доводи відповідача, пов'язані з тим, що недоруби або нерозпочаті рубкою лісосіки попереднього року передані йому в рубку на наступний рік, оскільки ці обставини не можуть бути підставою для звільнення від відповідальності, встановленої абзацом восьмим пункту 62 Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 р. № 1378.

[п.6.2.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

55. Усунення порушень після складання акта про лісопору-шення або акта огляду не може бути підставою для звільнення лісопорушника від встановленої відповідальності.

[п.6.2.6 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природною середовища»]

56. Приймаючи рішення зі справи, господарський суд не має права зменшувати розмір передбаченого розділом VIII Правил майнового відшкодування, яке підлягає стягненню із сторони, що порушила ці Правила, з посиланням на пункт З статті 83 ГПК. Ця норма не може застосовуватися і у випадках, коли позивач вимагає відшкодування шкоди, заподіяної лісовому господарству, розмір якої обчислюється відповідно до названої постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.96 р. № 1464. Оскільки розділом VIII Правил за їх порушення встановлено майнову відповідальність, яка має характер неустойки, то згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою.

[п.6.2.7 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

57. Спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу, порядок погодження та видачі якого встановлено

569

Кабінетом Міністрів України. Водночас Водним кодексом України встановлено випадки (статті 52, 53, 69), коли водокористування здійснюється без оформлення такого дозволу.

[п.7.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

58. Договір водокористування, укладений між первинним і вторинним водокористувачем без погодження з органом, який видав дозвіл первинному водокористувачеві, може бути визнаний недійсним на підставі статті 48 Цивільного кодексу.

59. Відповідно до статті 51 Водного кодексу Верховна Рада Автономної Республіки Крим та обласні ради мають право надавати в оренду водні об'єкти місцевого значення. У вирішенні спорів про визнання недійсними відповідних рішень рад про відмову у наданні водного об'єкта в оренду та про спонукання укласти договір оренди господарським судам слід виходити з того, що у користування на умовах оренди відповідно до частини першої згаданої норми водні об'єкти (їх частини) місцевого значення можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також в лікувальних і оздоровчих цілях. Тому позивач повинен довести, що водні об'єкти будуть використовуватися саме у таких цілях.

[п.7.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

60. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням вод та іншими порушеннями законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, слід керуватися приписами статей 440, 453 Цивільного кодексу, статті 111 Водного кодексу та статтею 68 Закону.

[п.7.3 Роз'яснення від 27.06.2001р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

61. Розмір шкоди у таких випадках визначається відповідно до Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охо-

570

рону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Мінекобезпеки від 18.05.95 р. № 37 (з подальшими змінами), як правило, у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Пункти 5.2.7 - 5.2.10 названої Методики не стосуються розрахунку збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України, оскільки порядок розрахунку розмірів таких збитків визначений постановою Кабінету Міністрів України від 03.07.95 р. № 484 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України» та Положенням про порядок обчислення розміру відшкодування та сплати збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України, затвердженим наказом Мінекобезпеки від 26.10.95 р. № 116.

[п.7.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

62. Протоколи, складені посадовими особами екологічних інспекцій територіальних органів виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за фактом скиду забруднюючих речовин з плавучих засобів, не є актами державних чи інших органів, зазначених у статті 12 ГПК, і тому не можуть бути оспорені в господарському суді.

[п.7.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

63. Якщо шкода спричинена витоками або скидами забруднюючих речовин з кількох суден, кораблів, інших плавучих засобів і неможливо визначити кількість стічних вод або забруднюючих речовин, скинутих кожним з них, ця кількість ділиться пропорційно водотоннажності згаданих засобів з урахуванням обстеження вантажів та речовин, які спричинили забруднення.

[п.7.5 Роз'яснення від 27.06 2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

571

64. Обстеження вантажів і забруднюючих речовин та обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів, інших плавучих засобів, проводиться відповідними підрозділами Державної екологічної інспекції. У разі одночасного скиду у водне середовище декількох забруднюючих речовин загальний розмір відшкодування збитків обчислюється як сума збитків від кожної із забруднюючих речовин.

[п.7.5 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

65. Збитки не підлягають відшкодуванню, якщо відповідач доведе, що забруднення з плавучих засобів сталося внаслідок дії непереборних сил, воєнних дій і т. ін., як це передбачено статтею 305 Кодексу торговельного мореплавства України.

66. У разі забруднення водойм паливно-мастильними речовинами у відповідному протоколі має бути відображено, яким чином, із застосуванням яких орієнтирів визначався розмір плями забруднення.

67. Підприємства, які здійснюють ведення мисливського і рибного господарства, відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про тваринний світ» мають право оскаржувати у встановленому порядку рішення державних органів і посадових осіб, що порушують їх права на використання об'єктів тваринного світу. Отже? вони вправі, зокрема, подавати до господарського суду позови, пов'язані з охороною і використанням об'єктів тваринного світу, що знаходяться на території закріплених за ними мисливських угідь та лісогосподарських водойм.

[п.8.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

572

68. За змістом пункту 5 статті 48 та статті 50 Закону України «Про власність» названі підприємства мають право вимагати повернення об'єктів тваринного світу з чужого незаконного володіння. У розгляді таких справ господарським судам слід мати на увазі, що зазначені підприємства також мають право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цим об'єктам, належним до повернення, а також доходів, не одержаних у зв'язку із заподіянням відповідної шкоди. Розмір цієї шкоди визначається відповідно до вимог статті 450 Цивільного кодексу та розділу VII Закону України «Про власність».

69. Власники та користувачі об'єктів тваринного світу мають право оспорювати в господарському суді рішення державних та інших органів, що порушують їх права власності або користування цими об'єктами, а також вимагати відшкодування збитків, заподіяних в результаті прийняття таких рішень.

[п.8.1 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 -«Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

70. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у випадках, перелічених у статті 8 Закону України «Про тваринний світ». Припинення права власності на об'єкти тваринного світу у випадках, передбачених абзацом другим частини першої цієї норми, провадиться у судовому порядку за позовами органів контролю у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.

71. Спеціальне використання тваринного світу здійснюється лише за спеціальними дозволами. Господарським судам слід мати на увазі, що ця вимога Закону України «Про тваринний світ» поширюється також на власників чи користувачів земельними ділянками, на яких перебувають (знаходяться) об'єкти тваринного світу.

[п.8.2 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

573

72. Визначаючи розмір шкоди, заподіяної незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів (крім видів, занесених до Червоної книги України), у тому числі у результаті наїзду на них транспортних засобів, знищенням їх жител, біотехнічних споруд тощо, слід керуватися таксами, затвердженими наказом Держкомлісгоспу та Мінекобезпеки від 12.03.96 № 24/32. Розрахунок розміру шкоди, заподіяної тваринам і рослинам, занесеним до Червоної книги України, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 01.06.93 № 399 «Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної книги України» (з подальшими змінами і доповненнями).

[п.8.3 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишньою природного середовища»].

73. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної рибному господарству внаслідок скиду забруднюючих речовин у водойми, господарському суду у визначенні розміру збитків слід враховувати вимоги Методики розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженої наказом Мінекобезпеки від 18.05.95 р. № 36. Дана Методика визначає порядок розрахунку розмірів збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок забруднення рибогосподарських водойм стічними водами, шкідливими речовинам та проведенням на водоймах будь-яких робіт з порушенням природоохоронного законодавства, що призвели до загибелі риби, знищення нерестовищ, зниження рибопродук-тивності водойм, юридичними та фізичними особами, в т. ч. іноземними, у рибогосподарських водоймах України. Вона не стосується питань, пов'язаних з визначенням розмірів шкоди, що заподіяна рибному господарству внаслідок незаконного добування або знищення цінних видів риб, які встановлюються на підставі такс, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.98 р. № 32 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу».

574

[п.8.4 Роз'яснення від 27.06.2001 p. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

74. Відповідно до статті 65 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» розмір шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, у тому числі внаслідок незаконного добування чи знищення тварин, визначається на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та обєктів, що проводиться відповідно до цього Закону і такс, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.04.98 р. № 521.

[п.8.4 Роз'яснення від 27.06.2001 р. № 02-5/744 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища»].

19. ІНФОРМАЦІЯ І ЗВ'ЯЗОК

1. Конкретний розмір пені, що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України «Про зв'язок». Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.

2. Передбачена частиною третьою статті 14 Закону України «Про зв'язок» пеня у встановленому цим Законом розмірі може застосовуватись у разі затримки оплати за ці послуги лише понад строки, встановлені актами законодавства. Якщо строки оплати законодавством не встановлені, а обумовлені угодою сторін, то при визначенні розміру пені слід виходити з відповідної угоди. Стаття 165 Цивільного кодексу України в даному разі може застосовуватись за умови, якщо певний строк оплати за надані підприємством зв'язку послуги не встановлений ні актом законодавства, ні угодою сторін, або визначений у цій останній моментом витребування оплати. Пеня як один з видів неустойки, є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання і тому передбачена статтею 14 Закону України «Про зв'язок» майнова відповідальність повинна застосовуватись до несправних платників тільки за відповідними зобов'язаннями, тобто укладеними договорами.

[пЗ Листа від 30.09.96р. № 01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. У зв'язку зі змінами і доповненнями до статей 1, 37 та 44 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» розклад мовлення телерадіоорганізацій є відкритою інформацією і те-лерадіоорганізації зобов'язані забезпечувати для осіб та організацій, які мають у цьому виробничу потребу, вільний доступ до розкладу мовлення і безкоштовне його використання. Отже, з дня набрання чинності ухваленим Верховною Радою України Законом розклад мовлення телерадіоорганізацій не може бути об'єктом товарних відносин.

[Лист від 20.03.97 р. № 01-8/96 «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»].

576

20. ЦІННІ ПАПЕРИ. ФОНДОВИЙ РИНОК

1. Анулювання виданого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку дозволу (ліцензії) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів належить до виключної компетенції Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

[п.1.1 Оглядового листа від 04.12.2000 р. № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

2. Відмову у реєстрації випуску акцій може бути здійснено лише з підстав і в порядку, встановленому чинним законодавством.

[п.1.2 Оглядового листа від 04.12.2000 р. № 01-8/719 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з функціонуванням ринку цінних паперів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

3. Рішенням Вищого арбітражного суду України від 04.10.2000 р. у справі № 5/98 визнано недійсним рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14.05.97 р. № 7 «Про визначення критеріїв професійної діяльності на ринку цінних паперів». Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов від 05.03.2001 р. № 04-1/1-18/202 рішення Вищого арбітражного суду з цієї справи залишено без зміни.

[Інформаційний лист від 12.04.2001р. № 01-8/443 «Про рішення Вищого арбітражного суду України зі справи про визнання недійсним рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14.05.97 № 7»].

4. Договір кунівлі-продажу цінних паперів визнається недійсним, якщо їх випуск не зареєстровано Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

5. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має повноваження щодо перевірки Національного депозитарію України.

[п.5 Листа від 11.06.2001 р. № 01-8/677 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

372-304 577

21. БАНКРУТСТВО

1. Визнання недійсними угод, укладених боржниками відповідно до статті 15 Закону України «Про банкрутство», здійснюється у межах провадження зі справи про банкрутство після визнання боржника банкрутом і процесуальне оформлюється ухвалою. Тому позовне провадження про визнання угоди недійсною не порушується. До прийняття ухвали про визнання угоди недійсною арбітражний суд повинен встановити наявність обставин, зазначених у статті 15 названого Закону, для чого він вправі витребувати необхідні документи, письмові пояснення тощо від усіх сторін зазначеної угоди. Ці процесуальні дії також оформлюються ухвалами.

[п.7.1 Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Ліквідаційна комісія, утворена відповідно до статті 16 Закону України «Про банкрутство», при стягненні дебіторської заборгованості діє від імені підприємства-банкрута в порядку, передбаченому АПК України (пред'явлення претензії, подання позову). Тому в цих випадках порушується провадження в окремих справах про стягнення заборгованості за заявами підприємств-банкрутів на загальних підставах.

[п. 7.2 Листа від 26.06.95 р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

3. Відсутність у банкрута майна, на яке може бути звернене стягнення, повинна бути підтверджена поданим арбітражному суду в установленому порядку (стаття 22 Закону України «Про банкрутство») ліквідаційним балансом, що згідно з частиною 2 названої вище статті може стати підставою для винесення ухвали про ліквідацію юридичної особи-банкрута.

[п.7.3 Листа від 26.06.95р. № 01-8/453 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

4. Юридичний департамент НБУ листом від 14.11.95 р. № 31011/1133 роз'яснив Управлінню НБУ по м. Києву і Київській області, що арбітражний суд, який виносить ухвалу про зобов'язання кредиторів, що подали заяви про майнові ви-

578

моги до боржника, скликати збори кредиторів, повинен залучати і тих кредиторів, вимоги яких визнані та знаходяться на позабалансовому рахунку 9929. Закон України «Про банкрутство», зокрема стаття 10, не покладає на арбітражний суд обов'язок розшуку кредиторів, які мають майнові вимоги до боржника, але не звернулись до суду з відповідними заявами, або вчиняти з власної ініціативи будь-які дії до захисту інтересів таких кредиторів. Отже, згадане вище роз'яснення НБУ протирічить чинному законодавству і як таке не є обов'язковим для арбітражного суду.

[Лист від 18.12.95 р. № 01-8/920 «Про лист юридичного департаменту Національного банку України від 14.11.95 №31011/1133»].

5. Стаття 20 Закону України «Про господарські товариства», яка регулює питання діяльності ліквідаційної комісії, не стосується випадків визнання банкрутом комерційного банку. У цих випадках дії ліквідаційної комісії регламентуються Законом України «Про банкрутство».

/й. 7.6 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

6. У відповідності до статті 6 Закону України «Про споживчу кооперацію» член споживчого товариства, у тому числі індивідуальний, несе відповідальність за зобов'язаннями споживчого товариства у межах сплаченого ним обов'язкового пайового внеску. Повернення пайового внеску членам споживчого товариства передбачено лише у разі ліквідації останнього (стаття 18 зазначеного вище Закону). Тому у арбітражного суду відсутні правові підстави для визнання члена споживчого товариства кредитором стосовно сплати пайового внеску. ТІ То ж до інших майнових вимог індивідуального члена споживчого товариства, то вони можуть бути визнані арбітражним судом на підставі статті 10 Закону України «Про банкрутство» з урахуванням правового характеру взаємовідносин сторін та поданих доказів.

[п.2.1 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

1. Чи можна визнати боржника банкрутом у випадку, коли кредитор не подав арбітражному суду аудиторський висновок. Згідно зі статтею 5 Закону України «Про банкрутство» (в ре-

37'2-ЗМ

579

дакції Закону України «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України» від 14.03.95 р.) проведення аудиту обов'язкове у разі звернення боржника з заявою про визнання його банкрутом. Щодо кредитора, то призначення аудиту за його рахунок можливе лише за наявності згоди на це як кредитора, так і боржника. У разі незгоди кредитора відшкодовувати вартість аудиту його вимоги підлягають розгляду на загальних підставах, що не виключає визнання боржника банкрутом.

[п.2.2 Інформаційного листа від 01.07.96р. № 01-8/241 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»]

8. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутство» кредитор подає письмову заяву за майновими вимогами до боржника. Зазначена норма не носить імперативного характеру. Тому та обставина, що кредитор не звернувся в арбітражний суд з відповідною заявою, не позбавляє його права звернутися до ліквідкому в порядку, передбаченому статтею 36 Закону України «Про підприємства в Україні».

[п.11.6 Листа від 30.09.96 р. № 01-8/342 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

9. Згідно з пунктом 1 статті 18 Закону України «Про споживчу кооперацію» (в редакції Закону України від 14.10.92 р. № 2687-ХІІ) реорганізація та ліквідація споживчого товариства провадиться у разі його банкрутства за рішенням арбітражного суду. Отже, споживче товариство може бути суб'єктом банкрутства.

[п.13 Листа від 24.01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

10. Якщо чинним законодавством кредиторові надано право нараховувати проценти на суму боргу, перерахування основної заборгованості не дає підстав вважати боржника вільним від боргів, а кредитор вправі висунути додаткові вимоги до боржника у порядку, передбаченому статтею 10 Закону України «Про банкрутство».

[п.15 Листа від 24 01.97р. № 01-8/23 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

11. Відповідно до статті 5 Закону України «Про банкрутство» проведення аудиту обов'язкове у разі звернення боржника з заявою про визнання його банкрутом. Що ж до кредитора, то він

580

повинен подати докази неспроможності боржника, якими є нереалізоване протягом місяця розпорядження про списання у безсшрному порядку суми, що визнана боржником у його відповіді на претензію або зазначена у виконавчому документі, та повідомлення установи банку про відсутність коштів на рахунку боржника. Законодавство не зобов'язує кредитора подавати іншу інформацію про фінансове і майнове становище боржника та доводити ЇЇ достовірність. Призначення аудиту за рахунок кредитора можливе лише за наявності згоди на це як кредитора, так і боржника. У разі незгоди кредитора відшкодувати вартість аудиту його вимоги підлягають розгляду на загальних підставах, що не виключає визнання боржника банкрутом.

[п.1 Листа від 14.04.97р. № 01-8/132 «Про рішення, прийняті нарадою з питань арбітражної практики»].

12. Доказом сплати боргу суб'єктом підприємницької діяльності, стосовно якого порушено справу про банкрутство, можуть бути лише платіжні документи, які свідчать про перерахування боржником коштів на рахунок кредитора із зазначенням мети платежу. Крім того, кредитор має право відмовитись від стягнення заборгованості у заяві на ім'я арбітражного суду, у провадженні якого знаходиться справа про банкрутство, або переоформити строки виконання боргових зобов'язань.

[п.3.1 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банкрутство» (далі - Закон) суб'єктом банкрутства може бути юридична особа, неспроможна виконати свої зобов'язання, у тому числі перед бюджетом, інтереси якого щодо стягнення недоїмок за податковими платежами представляють податкові органи. Отже, ці органи на підставі статті 10 Закону можуть звертатись до арбітражного суду з майновими вимогами до боржників.

[пЗ.2 Листа від 15.05.97р. № 01-8/167 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

13. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про банкрутство» кредитори вправі звернутися до арбітражного суду з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. До опублікування зазначеного оголошення кредитор має право за наявності підстав ініціювати порушення провадження у справі

581

про банкрутство боржника. У разі надходження кількох заяв про визнання банкрутом одного і того ж боржника провадження у справі порушується за заявою, яка надійшла першою, а іншим кредиторам згідно зі статтею 7 Закону надсилаються копії ухвали про порушення справи про банкрутство.

[п.11.1 Листа від 24.11.97р.№ 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

14. Укладена боржником угода щодо відчуження належного йому майна (стаття 15 Закону України «Про банкрутство») може бути визнана недійсною і у випадках, коли її вчинено після порушення провадження у справі про банкрутство. Правовою підставою визнання такої угоди недійсною є стаття 48 Цивільного кодексу України.

[п.11.2 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

15. Кредитор, за чиєю заявою порушено провадження у справі про банкрутство, не позбавлений права звернутися до арбітражного суду в порядку, передбаченому статтею 10 Закону, якщо крім виконавчого документа чи визнаної боржником претензії він має інші майнові вимоги до боржника, у тому числі щодо стягнення процентів за користування кредитом.

[п. 113 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

16. До визнання боржника банкрутом він вправі звертатися з відповідними позовами від свого імені. Після визнання його банкрутом майнові права і обов'язки боржника переходять до ліквідкому (стаття 15 Закону). У випадку, передбаченому частиною третьою статті 22 Закону, боржник, визнаний банкрутом, може бути вільним від боргів і продовжувати свою підприємницьку діяльність, а отже - подавати позови і відповідати за ними.

[п.11.4 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

17. Особа, яка бажає взяти участь у санації боржника, вправі ознайомитися з його майновим і фінансовим станом безпосередньо у самого боржника, на що не потрібна згода кредиторів.

[п.11.5Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

582

18. За змістом статті 18 Закону України «Про банкрутство» та статті ЗО Закону України «Про оренду державного майна» ліквідаційна комісія не повинна включати до складу ліквідаційної маси орендоване майно, і отже на нього не може звертатися стягнення.

/я. 11.6 Листа від 24.11.97р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

19. Якщо боржник задовольнив майнові вимоги кредитора після винесення арбітражним судом ухвали про вміщення оголошення щодо порушення справи про банкрутство у друкованому органі, відповідні витрати покладаються на боржника.

[п.13 Листа 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинною законодавства у вирішенні спорів»].

20. Пунктом 4 статті 10 Закону України «Про лізинг» встановлено, що у разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна, об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізингодавцю. У вирішенні питання про правомірність віднесення майнових об'єктів та коштів до ліквідаційної маси слід керуватися вимогами статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[Лист від 23.03.98 р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг»].

21. Стаття 10 Закону України «Про банкрутство» не вміщує жодних винятків стосовно права кредитора подати до арбітражного суду заяву з майновими вимогами до боржника, незалежно від настання чи ненастання терміну виконання зобов'язання. Тому, якщо підприємство нараховує заробітну плату, але не сплачує її через відсутність коштів, а отже, не вносить необхідні кошти до Пенсійного фонду, останній вправі звернутися до арбітражного суду з відповідною заявою на загальних підставах, а арбітражний суд може визнати чи не визнати ці вимоги.

[п.14.1 Листа від 14.10.98р. № 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

22. Згідно з пунктом 5 статті 21 Закону України «Про банкрутство» вимоги членів трудового колективу про повернення

583

їх внесків до статутного фонду підприємства та виплат по акціях задовольняються ліквідаційною комісією у четверту чергу Володільці акцій акціонерного товариства, які не перебувають у трудових відносинах з ним, не є кредиторами у розумінні пункту 1 статті 3 названого Закону

[п 14 2 Листа від 14 10 98р Л" 01-8/391 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

23 Пункт 4 статті 34 Закону України «Про підприємництво» та пункти 34135 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 05 98 р № 740, пов'язують втрату суб'єктом підприємницької діяльності статусу юридичної особи з виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності До зазначеного моменту підприємство не втрачає статусу юридичної особи І отже несе відповідальність за своїми зобов'язаннями перед кредиторами або перед бюджетом, а у разі неспроможності своєчасно виконати такі зобов'язання може бути суб'єктом банкрутства з підстав, визнаних чинним законодавством У випадку коли на час утворення ліквідаційної комісії відповідно до статті 16 Закону України «Про банкрутство» вже діє ліквідаційна комісія, утворена (призначена) власником (уповноваженим ним органом), остання має припинити свою діяльність І передати усі документи ліквідаторам, які призначені арбітражним судом

[п 3 1 Листа від 06 04 99 р № 01-8/151 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

33 Усі вимоги кредитора мають бути заявлені у точно обрахованій сумі на день подання заяви Що ж до подальших платежів особам, які довічно отримують від підприємства, установи, організації відшкодування шкоди, завданої внаслідок трудового каліцтва, то це питання врегульовано пунктом 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи І організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 06 93 р № 472, опублікованою у газеті «Урядовий Кур'єр» за 15 07 93 р (з подальшими змінами І

584

доповненнями, у тому числі внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 08 02 94 р № 71)

[п 3 2 Листа від 06 04 99 р № 01 8/151 «Про деякі питання прак тики застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

34 Згідно з пунктом 3 статті 3 Закону України «Про банкрутство» рішення зборів кредиторів вважається прийнятим не за кількістю поданих за нього голосів, а залежно від суми майнових вимог кредиторів до боржника Тому якщо згоду на перевід боргу останнього дано кредитором, вимоги якого не менші двох третин загальної суми претензій, у арбітражного суду відсутні правові підстави для відхилення умов санації

[п 5 Листа від 24 09 99 р № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»]

35 Згідно з частиною вісімнадцятою статті 8 Закону України «Про підприємництво» та пунктами 33, 34 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 05 98 р № 740 орган державної реєстрації скасовує державну реєстрацію, зокрема, на підставі рішення арбітражного суду у разі визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності після здійснення ліквідаційною комісією відповідних заходів Оскільки ліквідаційний баланс у згаданих випадках затверджується арбітражним судом, в ухвалі про ліквідацію юридичної особи - банкрута слід зобов'язувати ліквідаційну комісію подати органу, що здійснює державну реєстрацію, затверджений арбітражним судом ліквідаційний баланс, а відповідний орган - скасувати державну реєстрацію юридичної особи Примірник такої ухвали має бути надісланий як реєструючому органу, так І місцевому органу статистики для виключення суб'єкта підприємницької діяльності з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України

[п Ь Листа від 24 09 99 р JV° 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»]

36 Заходи, яких вживають податкові органи для стягнення заборгованості за податками та Іншими обов'язковими плате-

585

жами, передбачені пунктом 8 частини першої статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», статтею 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів» та іншими актами законодавства України. Такими заходами є, зокрема, безспірне стягнення відповідних сум до бюджетів та державних цільових фондів. Отже під ознаки доказів, названих у пункті 10 статті 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», підпадають інкасові доручення (розпорядження) згаданих органів.

[п.2.1 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

37. Стаття 13 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не вимагає від арбітражного суду попереднього узгодження кандидатури розпорядника майна боржника з місцевим державним органом з питань банкрутства.

[п.2.2 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

38. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не покладає на арбітражний суд здійснення перевірки обгрунтованості видачі державним органом з питань банкрутства ліцензій арбітражним керуючим розпорядникам майна боржника чи ліквідаторам. Вчинення відповідних дій становить компетенцію згаданого органу, який видає зазначені ліцензії. Проте у разі виявлення порушень у видачі ліцензій арбітражний суд зобов'язаний відповідним чином реагувати на такі факти.

[п.2.3 Інформаційного листа від 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

39. Відповідно до частини п'ятої пункту 1 Розділу VII Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» приписи останнього, зокрема щодо ліквідаційної процедури, можуть застосовуватись за заявою сторін у справі про банкрутство після 01.01.2000 р. незалежно від дати порушення провадження у справі. Що ж до

586

задоволення таких вимог, то арбітражний суд повинен виходити з конкретних обставин і матеріалів справи.

[п.2.4 Інформаційного листа від 10.05.2000 р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

40. За змістом абзацу шостого статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитором може бути будь-яка фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань боржника та заборгованості за заробітною платою.

[п.2.5 Інформаційного листа вій 10.05.2000р. № 01-8/204 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

41. Сільськогосподарським у розумінні частини першої статті 44 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» може бути підприємство, яке здійснює свою основну діяльність у вигляді вирощування (виробництва, виробництва та переробки) сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої складає не менше п'ятидесяти відсотків загальної суми виручки підприємства. Саме ж лише здійснення переробки сільськогосподарської продукції (у тому числі цукрових буряків, м'яса, молока тощо) без її вирощування (виробництва) не є правовою підставою для віднесення відповідного суб'єкта підприємницької діяльності до числа сільськогосподарських у розумінні Закону.

[п.2.1 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

42. Відповідно до статей 9 і 14 Закону України «Про систему оподаткування» податок на додану вартість та збір на обов'язкове державне пенсійне страхування належать до числа загальнодержавних податків (обов'язкових платежів) і підлягають сплаті в належній сумі у встановлені законами терміни. Стаття 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», встановлюючи черговість задоволення вимог кредиторів, відносить задоволення вимог щодо сплати податків і зборів,

587

обов'язкових платежів до третьої черги. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

[п.2.2 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

43. Заходи, які можуть бути застосовані у разі невиконання чи неналежного виконання арбітражним керуючим своїх повноважень, зазначені у частині 6 статті 27 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Крім того, у цих випадках арбітражний суд не позбавлений права здійснити такі заходи: стосовно керуючого санацією - звільнити його від виконання відповідних повноважень з підстав і в порядку, визначеному частиною 8 статті 17 Закону; стосовно ліквідатора - припинити його по- у. вноваження і призначити нового ліквідатора з підстав і в по- | рядку, передбаченому частиною 13 статті ЗО Закону. Ухвала 5 про призначення нового ліквідатора може бути також винесена з урахуванням вимог частини 4 статті 32 Закону.

[п.2.3 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

44. Частина 11 статті 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яка передбачає обов'язок кредитора при поданні заяви про порушення справи про банкрутство надіслати боржнику копію заяви та доданих до неї документів, не містить жодних винятків стосовно окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності, у тому числі й відсутніх. В останньому випадку відповідні документи мають надсилатися за місцезнаходженням боржника, зазначеним у його статутних документах або інших документах, що перебувають у розпорядженні кредитора (наприклад, у договорі, укладеному ним з боржником).

[п.2.4 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

45. Відповідно до частини 4 статті 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його

588

банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати. Отже, порушення провадження у справі про банкрутство не може бути перешкодою для виконання рішення суду про стягнення з відповідного боржника заборгованості із заробітної плати, а припис пункту 8 статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» у цьому випадку не повинен застосовуватись.

[п.2.5 Листа від 10.08.2000 р. № 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

46. Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються законом про банки і банківську діяльність. Оскільки Закон України «Про банки і банківську діяльність» не передбачає особливостей цього провадження, судам слід керуватись виключно нормами Закону.

[п.1 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

47. Відповідно до пункту 1 розділу VII Прикінцевих положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» його положення щодо призначення арбітражних керуючих і, зокрема, ліквідатора та введення ліквідаційної процедури можуть застосовуватись за заявою сторін у справі про банкрутство або за ініціативою суду при розгляді арбітражними судами справ про банкрутство після 1 січня 2000 року незалежно від дати порушення провадження у справі про банкрутство. Тому арбітражним судам слід відповідно до статті 24 Закону за своєю ініціативою призначати ліквідаторів з кола осіб, які отримали у встановленому порядку ліцензію арбітражного керуючого, у випадках, якщо провадження у справі про банкрутство комерційного банку було порушено до 1 січня 2000 року і до або після цієї дати банк був визнаний банкрутом, а судом вже були призначені ліквідатори в порядку, передбаченому статтею 13 Закону України «Про банкрутство». Що ж до відповідних строків, і, зокрема, строку, передбаченого частиною 2 статті 22 Закону, то їх слід обчислювати з дати прийняття арбітражним судом ухва-

589

ли з цього питання. У зазначених випадках подальше провадження здійснюється відповідно до Закону.

[п.2 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

48. У випадках призначення ліквідаторів у справах про банкрутство банків арбітражним судам слід враховувати специфіку діяльності банківської установи, а ліквідаторами доцільно призначати фізичних осіб, які не лише отримали ліцензію арбітражного керуючого, а й мають досвід роботи в банківській системі України, як правило, не менше ніж три роки. Ці особи повинні відповідати кваліфікаційним вимогам, встановленим Національним банком України для членів тимчасової адміністрації або фахівців юридичних осіб, що можуть бути ліквідаторами банку, відповідно до пункту 10.10 та 11.3 - 11.4 Положення про застосування Національним банком України до банків та інших фінансово-кредитних установ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26.05.2000 р. № 215.

[п.З Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

49. Призначені у порядку, передбаченому статтею 13 Закону України «Про банкрутство», члени ліквідаційної комісії продовжують свою діяльність відповідно до статті 24 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якщо є клопотання новопризначе-ного ліквідатора про це, погоджене з комітетом кредиторів (частина 2 цієї статті).

[п.4 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

50. Відповідно до частини 4 статті 24 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у ліквідаційній процедурі арбітражний суд розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури, здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. До інших повноважень арбітражного суду у ліквідаційній процедурі відносяться, зокрема, такі: вимога до ліквідатора або до державного органу з питань

590

банкрутства надавати необхідні відомості щодо проведення ліквідаційної процедури (частина 12 статті ЗО Закону); припинення повноважень ліквідатора за клопотанням комітету кредиторів у разі невиконання або неналежного виконання ним своїх обов'язків (частина 13 статті ЗО Закону); призначення нового ліквідатора за пропозицією комітету кредиторів (частина 13 статті ЗО та частина 4 статті 32 Закону); затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу (частина 1 статті 32 Закону).

[п.5 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

51. Відповідно до частини 2 статті 35 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мирова угода може бути укладена на 'будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, в тому числі і на стадії ліквідаційної процедури. Правила укладання мирових угод визначені в статтях 35 - 39 Закону.

[п.6 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

52. Згідно зі статтею 32 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилось майна банку або залишилось майнових активів менше за розмір, встановлений Національним банком (стаття 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію банку. Копія цієї ухвали має надсилатись Національному банку України, який згідно з пунктом 9 статті 7 Закону України «Про Національний банк України» веде реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж. Відповідно до пункту 11.33 Положення про застосування Національним банком України до банків та інших фінансово-кредитних установ заходів впливу за порушення банківського законодавства ліквідація банку вважається завершеною, а банк таким, що припинив діяльність з часу внесення запису про це до Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ.

/и.7 Листа від 10.11.2000 р. № 01-8/651 «Про діяльність ліквідаційних комісій, утворених у справах про банкрутство комерційних банків»].

591

53 Право органів державної податкової служби України на погашення заборгованості підприємств за кредитами, наданими під державні гарантії (стаття 20 Закону України «Про Державний бюджет України на 2000 рік»), може реалізовуватись у процедурі банкрутства, зокрема, шляхом подання до арбітражного суду заяви з відповідними майновими вимогами до боржника у порядку, передбаченому статтею 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Такі вимоги можуть подаватись незалежно від настання терміну виконання зобов'язань, тобто І у тих випадках, коли строк погашення кредиту, наданого під державні гаранти, ще не настав

[п 1 5 Листа від 04 122000 р № 01-8/718 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

54 3 моменту набрання Законом України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років» чинності справи про банкрутство підприємств - сільськогосподарських товаровиробників порушуються на загальних підставах Особливості банкрутства цих підприємств визначені у статті 44 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

[Інформаційний лист від 26 02 2001 р № 01-8/280 «Про внесення зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»]

55. Відповідно до статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом І відкриття ліквідаційної процедури припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та Інших економічних санкцій за усіма видами заборгованості банкрута ТІ То ж до вимог, пов'язаних Із стягненням сум податків І зборів (Інших обов'язкових платежів), нарахованих після прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом, то їх визнання та задоволення може здійснюватись на загальних підставах, визначених названим Законом.

[п 1 4 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодав ства у вирішенні спорів»]

592

56 Чинне законодавство, у тому числі Цивільний кодекс України, Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про приватизацію державною майна» тощо, не ставить можливість звернення стягнення на майно шдприсмства-боржника за рішенням суду у залежність від тієї обставини, чи належить відповідне підприємство до об'єктів, що не підлягають приватизації Що ж до задоволення вимог кредиторів за рахунок майна державних підприємств відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», то воно має здійснюватись з додержанням встановлених цим Законом процедур

[п 2 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих, норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

57 Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не виключає можливості визнання банкрутами боржників, які мають солідарний обов'язок перед кредитором (стаття 175 Цивільного кодексу України) Закон не передбачає обов'язку одного з боржників повідомляти суд про виконання ним солідарного зобов'язання Водночас боржник, який виконав таке зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо Інше не встановлено законом або договором (частина п'ята згаданої статті Цивільного кодексу України)

/й 8 11нформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про де які питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

58 Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачає обов'язку арбітражного суду призначати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) виключно з числа кандидатур, запропонованих державним органом з питань банкрутства.

[п 8 2 Інформаційного листа від 20 04 2001 р № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»]

59 Строк, встановлений пунктом 1 статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання

38 2 304 593

його банкрутом», є процесуальним, і отже може бути відновлений на загальних підставах, передбачених статтею 53 Арбітражного процесуального кодексу України.

[п.8.3 Інформаційного листа від 20.04.2001 р. № 01-8/480 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

60. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) можуть бути задоволені за правилами, встановленими цим Законом. За названою нормою органи державної податкової служби є кредиторами, а платник податків, неспроможний виконати свої зобов'язання щодо сплати податків і зборів, - боржником.

[п.1 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

61. Справа про банкрутство порушується господарським судом за заявою кредитора (в тому числі органу державної податкової служби) за наявності підстав, передбачених статтею 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тобто якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати і ці вимоги не було задово-лено боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом.

[п.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

62. У заявах про порушення справи про банкрутство відповідно до вимог статті 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають бути викладені обставини, що підтверджують неплатоспроможність платника податків з урахуванням особливостей податкових зобов'язань. Так, згідно зі статтею 1 цього Закону до безспірних вимог кредиторів відносяться, зокрема, вимоги кредиторів, підтверджені розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

[п.З Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

594

63. Безспірні вимоги органів державної податкової служби щодо податкових зобов'язань платників податків та порядок їх підтвердження слід розрізняти залежно від часу виникнення недоїмки (податкового боргу).

[п.3 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

64. Якщо недоїмка за обов'язковими платежами виникла до набрання чинності Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі - Закон) (до 1 квітня 2001 року, крім деяких статей, зазначених у пункті 19.1 статті 19 Закону), то безспірні вимоги органів стягнення обов'язкових платежів визначаються за правилами частин першої та другої статті 6 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 8-93 «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів», згідно з якими суми недоїмки стягуються у безспірному порядку за розпорядженнями органів стягнення.

[п.3.1 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

65. Доказами наявності безспірних вимог цих органів є виписані ними розрахункові документи на безспірне стягнення недоїмки, непогашеної внаслідок недостатності коштів на рахунках платника податків, і повернуті банками їх виписувачам без виконання згідно з підпунктом 19.3.4 статті 19 Закону.

66. Відповідно до пунктів 15 і 16 розділу II та пункту 15 розділу V Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 року № 135, платіжні вимоги податкових органів та інших органів стягнення повертаються банками у цих випадках із обов'язковим зазначенням причин повернення. Отже, такі розрахункові документи із зазначенням причин їх повернення є підтвердженням неплатоспроможності платника податків відповідно до вимог частин першої та восьмої статті 7 Зако-

38'2-ЗМ

595

ну України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Тому за наявності такого розрахункового документа про непогашення недоїмки платником податку на суму не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати протягом трьох місяців з дня закінчення встановлених строків сплати відповідних обов'язкових платежів у господарського суду немає правових підстав для повернення заяви податкового органу про порушення справи про банкрутство платника податків.

[п.3.1 Роз'яснення від21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядокпору-шення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

67. За Законом змінено правовий механізм стягнення не сплачених у строк обов'язкових платежів, тому змінилося як визначення поняття безспірної вимоги органів стягнення таких платежів, так і порядок підтвердження цієї вимоги.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

68. Якщо податкове зобов'язання, самостійно визначене платником податку у податковій декларації, виникло після набрання чинності статтею 5 Закону (з 1 квітня 2001 року), то це зобов'язання вважається узгодженим з дня подання такої податкової декларації (пункт 5.1 цієї статті Закону).

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

69. У разі коли податкове зобов'язання виникло після набрання чинності статтями 6 та 8 Закону (з 1 жовтня 2001 року), то згідно з підпунктом 5.2.1 статті 5 Закону таке зобов'язання вважається узгодженим у день отримання платником податків податкового повідомлення, за винятком випадків, коли платник податків оскаржує в адміністративному або судовому порядку рішення контролюючих органів.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

70. Згідно з підпунктом 5.4 статті 5 Закону узгоджена сума податкового зобов'язання, не сплачена платником податків у

596

строки, визначені цією статтею, визнається сумою податкового боргу платника податків. Отже, безспірними вимогами органів стягнення слід вважати узгоджену суму податкового зобов'язання, не сплачену платником податків у строки, визначені статтею 5 Закону.

[п.3.2 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

71. У заяві про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків, який має податковий борг, що виник після набрання чинності Законом, повинні бути викладені обставини, які підтверджують неплатоспроможність платника податків, зокрема: сума податкового боргу платника податків, а також строк його сплати, розмір пені та штрафних санкцій, реквізити податкових декларацій платника податків або податкового повідомлення, рішення (вищого) контролюючого органу на скаргу платника податків, а у разі оскарження акта вищого (центрального) органу у судовому порядку -відповідне судове рішення.

[п.4 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

72. У разі подання органом стягнення заяви про порушення справи про банкрутство державних або комунальних підприємств у цій заяві додатково мають бути зазначені відомості про суму коштів, виручених від продажу активів платника податків, які не входять до складу його цілісного майнового комплексу, реквізити і зміст звернення органу стягнення до органу виконавчої влади з пропозиціями про способи розв'язання проблеми податкового боргу та відповіді органу виконавчої влади (за її наявності).

73. До заяви органу стягнення мають додаватися копії податкової декларації або податкового повідомлення, докази їх вручення (надіслання) платнику податків, документи про продаж активів платника податків, які не входять до складу його цілісного майнового комплексу (розрахункові документи, до-

597

кументи про організацію та проведення торгів, угоди купівлі-продажу тощо), звернення (подання) органу стягнення та відповіді органу виконавчої влади про способи врегулювання податкового боргу.

74. За відсутності у заяві про порушення справи про банкрутство зазначених відомостей щодо неплатоспроможності платника податків господарський суд має повернути цю заяву на підставі статті 9 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[п.4 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

75. Господарський суд не вправі відмовити у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство платника податків на підставі частини другої статті 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з мотивів повного забезпечення вимоги кредитора податковою заставою, оскільки припис цієї норми поширюється виключно на застави, які забезпечують виконання грошових зобов'язань, а не на податкову заставу.

[п.5 Роз'яснення від 21.08.2001 р. JV? 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

76. Якщо платником податку, який має податковий борг, є комерційний банк, справу про його неплатоспроможність може бути порушено відповідно до вимог глави 16 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

[п.6 Роз'яснення від 21.08.2001 р. № 02-5/926 «Про порядок порушення справ про банкрутство за заявами органів державної податкової служби»].

77. Відповідно до статті 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до повноважень ліквідатора у справі про банкрутство відноситься, зокрема, реалізація майна банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом. Порядок продажу майна банкрута

598

передбачено статтею ЗО Закону, згідно з частиною 10 якої продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-прода-жу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.

[п, 11нформаційного листа від 12.02.2002 р. № 01-8/141 «Про деякі питання оподаткування операцій з продажу майна банкрута»]

78. До реєстру вимог кредиторів можуть бути включені й такі, що випливають із виконання зобов'язання в натурі, за умови заявлення цих вимог у грошовому еквіваленті відповідних зобов'язань (наприклад, у розмірі вартості продукції, що підлягає поставці).

[п.4.1 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

79. Статтею 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено вимоги кредиторів, на які не поширюється дія мораторію. До таких вимог віднесено, зокрема, вимоги кредиторів, що виникли у зв'язку з зобов'язаннями боржника в процедурах розпорядження його майном та санації. Отже, порушене провадження зі справи про банкрутство не може бути підставою для застосування статті 79 ГПК щодо розгляду справи за позовом про стягнення заборгованості за зобов'язаннями боржника, що виникли під час проведення процедур банкрутства.

[п.4.2 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

80. У разі припинення провадження зі справи про банкрутство у зв'язку із затвердженням господарським судом мирової угоди умови цієї угоди є обов'язковими лише для кредиторів, вимоги яких було включено до реєстру вимог кредиторів. Кредитори, вимоги яких не підлягають задоволенню у межах провадження зі справи про банкрутство, або не були заявлені згідно зі статтею 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», або заявлені після закінчення процесуального строку, передбаченого цією статтею, який не відновлено господарським судом, мо-

599

жуть подати позов Із зазначеними вимогами у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України.

[п.4.3 Інформаційноіо листа від 13.02.2002 р. № 01-8/155 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів»].

81. У разі подання відповідно до статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» заяв про грошові вимоги, що засновані на проведенні операцій з матеріальними цінностями державного резерву, підприємства, установи та організації системи державного резерву мають подавати також документи, що підтверджують такі вимоги, у тому числі документи з грифом секретності. Документи з грифом секретності мають подаватись у разі необхідності, тобто якщо вони мають значення для встановлення наявності вимоги підприємства, установи чи організації системи державного резерву та її обгрунтованості, і лише за правилами статті 34 Закону України «Про державну таємницю». Згідно з частиною 1 статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси. За визначенням статті 2 Закону України «Про державний матеріальний резерв» відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву - зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву. Водночас згідно зі статтею 12 Закону державний резерв матеріальних цінностей є недоторканним і може використовуватися лише за рішенням Кабінету Міністрів України. Отже, відповідальний зберігач матеріальних цінностей державного резерву не є носієм права власності або права повного господарського відання на цінності державного резерву, тому зазначені цінності не по-

600

винні включатись до складу ліквідаційної маси у разі банкрутства відповідального зберігана.

[п.2 Інформаційного листа від 13.02.2002 р. № 01-8/153 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю підприємств, установ та організацій, що входять до системи державного резерву»].

82. Мораторій згідно із Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» поширюється на випадки відчуження шляхом продажу майна в процесі провадження зі справи про банкрутство, визначеного статтями 22, 23, 24, 25, 26, ЗО, частиною одинадцятою статті 42, абзацом другим частини шостої статті 43 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства. Отже, з набранням Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» чинності господарський суд не має права на прийняття постанови про визнання банкрутом боржника - підприємства, зазначеного у статті 1 Закону, і відкриття ліквідаційної процедури до закінчення дії мораторію. У разі коли комітет кредиторів приймає рішення про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання цього боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури у процедурі розпорядження майном боржника (частина 8 статті 16 Закону про банкрутство) чи у процедурі санації (частина 5 статті 21 Закону про банкрутство), або за наявності обставин, передбачених частиною 15 статті 21 Закону про банкрутство, господарський суд має зупинити провадження зі справи про банкрутство на підставі частини 1 статті 5 Закону та частини першої статті 79 ГПК до закінчення дії мораторію.

[п.6 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

83. За змістом статті 2 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» мораторій не поширюється на випадки відчуження майна шляхом продажу у процедурі санації майна боржника як цілісного майнового комплексу або продажу у процедурі санації частини майна боржника (статті 19 та 20 Закону про банкрутство), оскільки ці випадки відчуження не відносяться до категорії примусової реалізації майна.

601

84. Відповідно до статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на виконання цих зобов'язань, застосованих до прийняття рішення про введення мораторію. Про введення мораторію зазначається в ухвалі про порушення справи про банкрутство (частина 2 статті 12 Закону). Мораторій вводиться на задоволення всіх вимог кредиторів, крім випадків, передбачених частиною 4 статті 12 Закону.

[п.1 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

85. Мораторій поширюється на зобов'язання, строки виконання яких настали до подання заяви про порушення справи про банкрутство. За змістом Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій поширюється і на зобов'язання, що виникли до порушення справи про банкрутство, строк виконання яких настав після порушення справи про банкрутство.

[п.2.1 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

86. Мораторій поширюється на вимоги кредиторів, які подали заяви згідно зі статтею 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на вимоги кредиторів, що не подавали таких заяв, включаючи кредиторів, котрими в установленому порядку пред'явлені до виконання виконавчі або інші документи, за якими стягнення заборгованості має здійснюватись у безспірному порядку.

[п.2.2 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

87. Мораторій поширюється виключно на виконавчі документи, що одержані кредиторами за їх позовами або безспірни-

602

ми вимогами зобов'язально-правового характеру. І Tin ж до виконавчих документів, одержаних кредиторами за речово-правовими позовами, то на них мораторій не поширюється, у тому числі на виконавчі документи судів про задоволення вінди-каційного або негаторного позову до боржника чи позову про визнання права власності на певне майно, яке утримується боржником. Рішеннями суду за цими позовами встановлюється неправомірність володіння або необґрунтованість домагання боржника на певне майно.

[п.2.3 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

88. Мораторій поширюється на усі види забезпечення виконання зобов'язань неплатоспроможного боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство. Мораторій, зокрема, зупиняє заходи звернення стягнення на заставлене майно та майно, яке знаходиться у податковій заставі, виконання зобов'язання боржника його поручителем, гарантом, страховиком тощо.

[п.2.4 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

89. У процедурі розпорядження майном боржника задоволення вимог кредиторів, на які поширюється режим мораторію, можливе виключно на підставі частин 3 та 4 статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тобто за умови одночасного пропорційного задоволення вимог усіх кредиторів відповідно до реєстру вимог кредиторів за згодою кредиторів та за погодженням з розпорядником майна.

[п.2.5 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

90. Мораторій поширюється на вимоги щодо стягнення фінансових санкцій за порушення норм антимонопольного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери, про

603

ціноутворення тощо, хоча ці категорії вимог не підлягають задоволенню у межах провадження у справі про банкрутство.

[п.2.6 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог ~* кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспромож- f пості боржника або визнання його банкрутом»]. ї

91. За змістом абзацу сьомого статті 1, частини 5 статті 12, частини 4 статті 17, частини 1 статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій поширюється на вимоги щодо сплати неустойки (пені, штрафу), суми завданих збитків, які боржник зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями, а також на вимоги щодо сплати пені та штрафних санкцій (штрафів) за порушення податкового законодавства. Проте такі вимоги не підлягають задоволенню в межах провадження у справі про банкрутство.

[п.2.7 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

92. Мораторій не поширюється на задоволення вимог кредиторів арбітражним керуючим у процедурах санації, мирової угоди та ліквідації.

[п.2.8 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

93. Згідно з частиною 5 статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Однак цей припис Закону слід застосовувати у системному зв'язку з іншими нормами Закону та суміжного законодавства України.

[п.З Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

94. Відповідно до частини 1 статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитори у місячний строк з дня опублікування

604

в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство подають в господарський суд письмові заяви про грошові вимоги до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Цей строк є процесуальним і його може бути відновлено згідно з вимогами статті 53 ГПК. Тому припис частини 5 статті 31 Закону стосується вимог кредиторів, які не подали відповідної заяви або їх заяву про відновлення пропущеного процесуального строку відхилено.

[пЗ Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

95. Включені до реєстру вимоги кредиторів слід вважати погашеними лише за умови, якщо їх не задоволене за браком майна неплатоспроможного боржника, а останнього визнано банкрутом і ліквідовано за результатами ліквідаційного балансу на підставі частини 2 статті 32 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

[п.З Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

96. Вимоги до боржника, які не підлягають задоволенню в межах провадження зі справи про банкрутство або не були заявлені кредиторами або заявлені ними після закінчення встановленого статтею 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» місячного строку, який не відновлено господарським судом у встановленому порядку, можуть бути предметом позову. Позовне провадження за цими вимогами може бути порушено господарським судом за наявності підстав, передбачених ГПК. Позовне провадження з таких справ не підлягає зупиненню на підставі статті 79 ГПК, але згідно з частиною 3 статті 12 Закону протягом дії мораторію у справі про банкрутство неплатоспроможного боржника забороняється стягнення його майнових активів на підставі наказу господарського суду, виданого кредиторам цього боржника.

[п.4 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 -«Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

605

97. У разі подання кредитором одночасно заяви з грошовими вимогами до боржника у справі про банкрутство і позову з цими ж вимогами господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, має відкласти розгляд вимоги кредитора, щодо якої є заперечення неплатоспроможного боржника і яку не було включено розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, до проведення попереднього засідання господарського суду. Копія ухвали про відкладення розгляду вимоги кредитора повинна надсилатись до суду, у провадженні якого перебуває позов цього кредитора з вимогою до боржника. Якщо на дату попереднього засідання відповідний спір за позовом кредитора не було вирішено судом у встановленому процесуальним законодавством порядку, господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, розглядає вимогу кредитора по суті і виносить ухвалу за результатами розгляду у попередньому засіданні.

[п.4 Інформаційного листа від 19.03.2002 р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

98. У разі припинення провадження зі справи про банкрутство у зв'язку із затвердженням господарським судом мирової угоди умови цієї угоди є обов'язковими лише для кредиторів, вимоги яких було включено до реєстру вимог кредиторів. Кредитори, вимоги яких не підлягають задоволенню у межах провадження зі справ про банкрутство або не були заявлені згідно з вимогами статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» або заявлені після закінчення процесуального строку, встановленого цією статтею, який не було відновлено господарським судом, можуть подати позов із зазначеними вимогами у порядку, встановленому ГПК.

[п.5 Інформаційного листа від 19.03.2002р. № 01-8/307 «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»].

99. Невиконання кредитором покладеного на нього обов'язку щодо подання доказів обґрунтованості вимог до боржника тягне за собою відмову у задоволенні цих вимог.

[п.1 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

606

100. До реєстру вимог кредиторів може бути включено й таку, що випливає із іншого, крім грошового, зобов'язання за умови заявлення цієї вимоги у грошовому еквіваленті.

[п.2 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

101. План санації боржника підлягає затвердженню господарським судом лише у разі його відповідності вимогам закону щодо змісту, порядку схвалення і подання на затвердження господарського суду.

[п.З Оглядового листа від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

102. Прийняття судом позовної заяви про визнання недійсним договору, невиконання якого стало підставою для звернення кредитора до суду із заявою про порушення справи про банкрутство неплатоспроможного боржника, є підставою для зупинення провадження у справі про банкрутство до вирішення судом пов'язаної з нею справи.

[п.4 Оглядового листа від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

103. Списання податкових зобов'язань чи податкового боргу на умовах мирової угоди обмежується терміном у три роки з моменту їх виникнення до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.5 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

104. Положення статті 52 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» підлягають застосуванню у разі фактичного припинення юридичною особою - боржником своєї діяльності за умови відсутності боржника та неможливості визначення місцезнаходження його керівника.

[п.6 Оглядового листа від 25.03.2002р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

105. Відсутність операцій на одному з рахунків не є беззаперечним доказом відсутності підприємницької чи іншої діяльності боржника.

[п. 7 Оглядового листа від 25.03.2002 р. № 01-8/339 «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство»].

607

106 Оскільки частка, яка належить банкруту в спільному майні, підлягає виділенню І включенню до ліквідаційної маси, з метою забезпечення грошових вимог кредиторів суд має право заборонити відповідним особам вчиняти певні дії щодо названої частини майнових активів банкрута

[п 8 Оглядового листа від 25 03 2002 р № 01 8/339 «Про деякі пи тання практики розгляду справ про банкрутство»]

107 Відповідно до частини 1 статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому цією статтею У першу чергу задовольняються а) вимоги, забезпечені заставою, б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі, в) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство та роботою ліквідаційної комісії

[п 11нформаційного листа від 17 04 2002р № 01-8/447 «Про деякі питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

108 Згідно з частиною 2 статті 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодер-жателя Отже, кошти, одержані від продажу заставленого майна банкрута в межах ліквідаційної процедури, спрямовуються у першу чергу І виключно на задоволення вимог кредиторів, забезпечених заставою

[п 11нформаційного листа від 17 04 2002р № 01 8/447 «Про деякі питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

109 Відповідно до статті 24 Закону України «Про заставу» у випадках, коли сума, виручена від продажу предмета застави, недостатня для повного задоволення вимог заставодержателя, останній має право, якщо Інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для задоволення його вимоги, з Іншого майна боржника у порядку черговості, передбаченої законодав-

608

ством України Оскільки Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не передбачено право заставодержателя на першочергове задоволення його вимог з Іншого майна банкрута за недостатності коштів, одержаних від продажу предмета застави, вимоги цього кредитора у частині, не забезпеченій заставою, задовольняються в ліквідаційній процедурі у четверту чергу

[п 2 Інформаційного листа від 17 04 2002 р № 01-8/447 «Про деякі питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

110 Згідно зі статтею 25 Закону України «Про заставу», якщо у разі реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, різниця повертається заставодавцю У ліквідаційній процедурі ця різниця спрямовується на задоволення Інших вимог першої І наступних черг кредиторів згідно зі статтею 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

[п 3 Інформаційного листа від 17 04 2002 р № 01-8/447 «Про деякі питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

111. У разі якщо усі майнові активи банкрута або їх більшу частку було передано в Іпотеку (стаття 38 Закону України «Про заставу») або Інший вид застави І після продажу майна банкрута виручених коштів не вистачає для задоволення Інших, крім заставодержателя, вимог першої черги, усі вимоги першої черги мають задовольнятись за правилами частини З статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» У таких випадках за правилами про конкуренцію різних вимог першої черги мають задовольнятись вимоги, необхідні для проведення самої ліквідаційної процедури (витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство) та надання мінімальних соціальних гарантій персоналу (вихідна допомога звільненим працівникам банкрута)

[п 4 Інформаційного листа від 17 04 2002 р № 01-8/447 «Про де які питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»]

3923W 609

112. Відповідно до пункту 14 статті 21 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» розрахунки з кредиторами у процедурі санації проводяться боржником у порядку черговості, передбаченому статтею 31 цього Закону відповідно до реєстру вимог кредиторів, починаючи з дня затвердження господарським судом звіту керуючого санацією. Отже, правила щодо задоволення вимог заставодержателя у ліквідаційній процедурі діють і у процедурі санації.

[п.5 Інформаційного листа від 17.04.2002 р. № 01-8/447 «Про деякі питання черговості задоволення вимог кредиторів у справах про банкрутство»].

22. ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ АКТІВ

1. Арбітражний суд розглядає заяви про визнання недійсними тільки обов'язкових для виконання рішень державних та інших органів. Такими, зокрема, є рішення податкової державної інспекції або органу по контролю за цінами про стягнення в доход бюджету відповідних сум санкцій. Тому не можуть оспорюватись в арбітражному суді акти ревізії чи документальної перевірки або дії службових осіб.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Прорезультати вивчення практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»]

2. Відповідно до пункту 5 статті 6 Закону України «Про представника Президента України» представник Президента України на відповідній території має право звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів адміністрації підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, що суперечать Конституції і законам України, указам Президента України, іншим актам законодавства.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Прорезультати вивчення практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

3. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 лютого 1992 року «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» повноваження по управлінню державним майном покладені на Фонд державного майна України. Як орган, уповноважений здійснювати ці функції, Фонд державного майна України вирішує питання створення, реорганізації та ліквідації підприємств, що є у загальнодержавній власності, незалежно від їх категорії. Виходячи з цього, листом від 2 липня 1992 року № 106/3-1776 Фонд державного майна України повідомив Вищий арбітражний суд України про те, що підприємства та установи, які були засновниками малих підприємств, не мають права приймати рішення про їх ліквідацію. Це питання знаходиться виключно в компетенції Фонду державного майна України.

4. Заявник може просити визнати недійсними лише ті акти державних та інших органів, які були прийняті після надання підприємствам, організаціям, колгоспам, органам місцевого самоврядування права звернення до арбітражного суду з такими заявами.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 «Про результати вивчення практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та Інших органів»].

5. Оскільки доведені галузевими міністерствами (відомствами) до підприємства обсяги продукції, що поставляється за державним контрактом або державним замовленням, не є обов'язковими для підприємства-виконавця (крім монополіста), у підприємства нема необхідності звертатися до арбітражного суду з заявою про визнання цього акту міністерства (відомства) повністю або частково недійсним.

6. Якщо у державній реєстрації підприємства відмовлено, засновник підприємства (стаття 5 Закону України «Про підприємства в Україні» та пункт 4 постанови Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990 р. № 278) відповідно до пункту З статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні» має право звернутися до суду з позовною заявою про визнання недійсним акта виконавчого комітету Ради народних депутатів чи місцевої державної адміністрації про відмову в реєстрації підприємства.

[п.2 Роз'яснення від 15.06.93р. № 01-6/676 «Про деякі питання застосування статті 6 Закону України «Про підприємства в Україні»].

1. Ліквідоване підприємство має право звернутись до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта про його ліквідацію до моменту виключення з державного реєстру.

[п.1 Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

[п.7Листа від 06.06.94р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів»].

612

9. Статті 8 і 43 Закону надають підприємствам і організаціям право оскаржити рішення органів державної влади, місцевого та регіонального самоврядування, санітарно-епідеміологічної служби, якими порушено права цих підприємств, установ, організацій з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя відповідному Головному державному санітарному лікарю (а рішення Головного державного санітарного лікаря України - до Кабінету Міністрів України) або до суду. При цьому Закон не передбачає обов'язку підприємств, установ, організацій перш ніж звертатися до суду із заявами про визнання недійсними таких рішень оскаржувати ці рішення Головному державному санітарному лікарю (до Кабінету Міністрів України).

10. Стаття 13 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» регулює питання оскарження дій службових осіб державної контрольно-ревізійної служби, а не рішень органів цієї служби щодо застосування прав, наданих їм пунктами 8 та 10 статті 10 цього Закону. Тому юридична особа вправі звернутись до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним рішення органу контрольно-ревізійної служби без додержання вимог статті 13 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні».

[п.5Листа від 27.04.95р. № 01-8/281 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

11. Чинне законодавство не передбачає винятків щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними актів державних органів. Тому до позовів про визнання недійсними актів державних податкових інспекцій слід застосовувати загальний строк позовної давності, тобто три роки.

[п.9 Роз'яснення від 12.05.95 р. № 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів»].

12. Заінтересовані релігійні організації звертаються до арбітражного суду з вимогою про визнання недійсними рішень про повернення або передачу культових будівель і майна іншим релігійним організаціям з позицій власника або володільця, права яких оспорюються. Можливість подання тако-

613

го позову виникла лише після введення в дію Закону України «Про власність» (стаття 57). Зазначений Закон було введено в дію з 15 квітня 1991 року, а Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» - з 6 червня 1991 року. Тому всі релігійні організації, що отримали статус юридичної особи, відповідно до норм останнього Закону мали право звертатись до арбітражного суду із зазначеними позовами у встановленому законодавством порядку.

[п.9.6 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

13. До позовів про визнання недійсними відповідних рішень рад слід застосувати загальний строк позовної давності, який відповідно до статті 71 Цивільного кодексу України становить три роки.

[п. 1 Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

14. Пунктом 2 статті 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» встановлено місячний строк для подання заяв про визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі. Що ж до заяви про визнання недійсним рішення органу приватизації про затвердження протоколу конкурсної комісії, то строк подання її названою статтею не обмежується.

[п.4.1 Листа від 10.06.96 р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

15. Рішення відповідного органу виконавчої влади про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності з місцезнаходженням за межами підвідомчої цьому органові території може бути за позовом іншого суб'єкта підприємницької діяльності або прокурора визнане недійсним як таке, що прийнято з перевищенням компетенції.

[п.4 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

16. Якщо у державній реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності відмовлено за наявності усіх необхідних для цього

614

документів у встановлений строк (не більше п'яти робочих днів), засновник суб'єкта підприємницької діяльності, який є юридичною особою, вправі відповідно до частини двадцять другої статті 8 Закону України «Про підприємництво» звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним акта відповідного органу про відмову в реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

[п.4 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

17. У разі прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію підприємства державними чи іншими органами, які не є власниками майна або не мають від них відповідних повноважень, такі рішення за позовами самих підприємств або одного чи кількох їх засновників повинні визнаватись недійсними

[п.9 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

18. Порядок і умови реорганізації об'єднань, створених підприємствами на добровільних засадах згідно зі статтею З Закону України «Про підприємства в Україні», визначаються установчими документами про створення об'єднань. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію чи ліквідацію таких об'єднань повинні визначатися недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству.

[п.11 Роз'яснення від 12.09.96_Р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

19. Підставами для визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засновано.

[п.17 Роз'яснення від 12.09.96р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

615

20. За відсутності згоди Антимонопольного комітету України чи його органу на створення, реорганізацію чи ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до Положення про контроль за економічною концентрацією, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.05.98 р. № 134-р (у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 18.02.2000 р. № 31-р), акт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або рішення про його реорганізацію чи ліквідацію повинне визнаватися недійсним.

[п.19 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

21. У разі незгоди підприємства з рішенням про його реорганізацію чи ліквідацію воно має право звернутися до арбітражного суду з заявою про визнання такого рішення недійсним також до моменту виключення його з державного реєстру.

[п.21 Роз'яснення від 12.09.96 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»].

22. Притягнення до відповідальності, передбаченої статтею 14 Закону України «Про ціни і ціноутворення», не ставиться у залежність від того, чи був чинним нормативний акт на момент виявлення порушення його норм. Отже, у разі виявлення порушення вимог нормативного акта, який втратив чинність на момент перевірки, але був чинним у період, який перевірявся, органи державного контролю за цінами можуть застосувати передбачені згаданим Законом санкції на загальних підставах, якщо інше не буде передбачено законом.

[Лист від 04.07.97 р. № 01-8/233 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними рішень органів державного контролю за цінами»].

23. Рішення відповідного органу виконавчої влади про реєстрацію благодійної організації з місцезнаходженням за межами підвідомчої цьому органові території може бути визнане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компетенції відповідного органу. Назване рішення може бути визнане недійсним також за позовом реєструючого органу в разі встановлення ним факту фальсифікації установчих доку-

616

ментів (частина десята статті 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»).

[Лист від 14.01.98 р. № 01-8/9 «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації»].

24. На поточні рахунки із спеціальним режимом використання не може бути звернено стягнення за зобов'язаннями учасників оптового ринку електричної енергії, і операції на цих рахунках не підлягають призупиненню (частини шоста і сьома статті 15-1 Закону). Акти органів державної виконавчої влади, які порушують зазначені приписи Закону, повинні визнаватися недійсними незалежно від того, чи відповідають такі акти вимогам інших норм чинного законодавства.

[Лист від 25.02.98р. № 01-8/73 Про Закон України «Про електроенергетику»].

25. Рішення відповідного органу про реєстрацію торгово-промислової палати з місцезнаходженням за межами підвідомчої цьому органові території може бути визнане недійсним як таке, що прийняте з перевищенням компетенції відповідного органу. Назване рішення може бути визнане недійсним також за позовом органу, що здійснює державну реєстрацію, чи заінтересованої юридичної особи в разі наявності раніше зареєстрованої торгово-промислової палати у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці (стаття 5 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

[Лист від 05.03.98р. № 01-8/80 «Про Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»].

26. Сама лише відсутність у складеному державним податковим органом акті перевірки посилання на законодавчі акти, вимоги яких порушено господарюючим суб'єктом, а так само недодержання 10-денного терміну прийняття рішення про застосування та стягнення фінансових санкцій не є підставою для визнання відповідного рішення державного податкового органу недійсним.

[п. 1.1 Листа 10.03.98 р. № 01-8/91 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

27. Списання коштів з рахунку підприємства на погашення недоїмки і стягнення фінансових санкцій у всіх випадках має здійснюватися на підставі рішення органу державної податко-

617

вої служби, підписаного керівником цього органу або його заступником. Інкасове доручення (розпорядження), яке складається відповідно до статті 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів», не може вважатись рішенням податкового органу, оскільки є розрахунковим документом.

[Роз'яснення від 19.03.98р. № 02-5/98 «Про деякі питання, що виникають у вирішенні спорів, пов 'язаних з визнанням недійсними рішень органів державної податкової служби та зворотним стягненням списаних ними у безспірному порядку сум»].

28. Перевищення державним органом наданих йому повноважень щодо розпорядження державною власністю є підставою для визнання відповідного акта такого органу недійсним.

[п.5 Листа від 14.10.98 р. № 01-8/393 «Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України»].

29. Актом у розумінні статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України є офіційний письмовий документ, який породжує правові наслідки, зокрема, певні обов'язки і заборони.

[п. 1.1 Листа від 24.09.99 р. № 01-8/451 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

30. Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

[п.1 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

31. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Нормативний акт -це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних

618

актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

[п.1 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи Інших органів»].

32. Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган.

[п. 1 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

33. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоро-нюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

[п.2 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

34. Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

619

35. Господарським судам слід мати на увазі, що Кодекс України про адміністративні правопорушення визначає суб'єктом відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення лише фізичну особу (у тому числі службову), а не юридичну особу (підприємство, установу, організацію). Тому відсутні правові підстави для застосування статті 38 названого Кодексу до правовідносин, які виникають у зв'язку з притягнення державними органами підприємств, установ і організацій до встановленої законодавством відповідальності за вчинення протиправних дій, у тому числі за порушення встановлених правил здійснення підприємницької діяльності.

36. Відповідно до Указу Президента України від 03.10.92 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» з 01.01.93 р. зазначені нормативно-правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації у Міністерстві юстиції України чи у його відповідних органах. Господарським судам слід виходити з того, що така реєстрація не є незаперечним доказом відповідності даного акта чинному законодавству України. Тому на підставі статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди не повинні застосовувати акти, які не відповідають законодавству України, хоча б вони і були зареєстровані в установленому порядку.

[п.З Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

37. Чинним законодавством України не передбачено винятків щодо застосування позовної давності до вимог про визнання актів недійсними як форми захисту цивільних прав. Тому до таких позовів застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

[п.4 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

38. У випадках коли державний чи інший орган, акт якого оспорюється, ліквідовано в установленому порядку, відповіда-

620

чем у справі може бути орган, до компетенції якого віднесено виконання функцій ліквідованого органу.

39. Господарські суди повинні враховувати, що відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому у випадках коли чинним законодавством України передбачено право суб'єкта підприємницької діяльності чи іншої юридичної особи оскаржити акт державного чи іншого органу, їх посадових осіб за підпорядкованістю, підприємство, установа, організація вправі на власний розсуд вирішувати питання про оскарження актів таких органів за підпорядкованістю чи про звернення до господарського суду з заявою про визнання акта недійсним.

[п.5 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

40. Господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. Оскільки відповідний орган не є юридичною особою, стороною у спорі може бути підприємство чи організація, яка здійснює свої права і бере на себе обов'язки через цей орган (наприклад, відповідачем у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів чи виборного органу підприємства має бути це підприємство).

[п.6.2.4 Роз'яснення від 26.01.2000р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

41. Згідно з частиною п'ятою статті 15 Закону України «Про підприємництво» не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єкта підприємницької діяльності однієї форми власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм влас-

621

ності. У разі прийняття державним органом такого рішення господарський суд повинен відмовити у задоволенні вимог, що грунтуються на цьому акті, посилаючись на частину другу статті 4 ГПК.

[п.7 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

42. Якщо у зв'язку з внесенням змін до чинного законодавства оспорюваний акт перестав відповідати новим вимогам, його може бути визнано недійсним з моменту набрання чинності законодавчим актом, тобто лише на майбутнє. У випадку визнання акта недійсним з моменту його прийняття особи, які на виконання такого акта здійснили певні дії (наприклад, передали майно, перерахували кошти та ін.), вправі звернутись з вимогою про відновлення первісного стану, якщо її не заявлено разом з вимогою про визнання акта недійсним.

[п.8 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

43. У разі якщо в результаті виконання приписів акта підприємством чи організацією їм завдано шкоди, вони вправі звернутися з вимогою про її відшкодування цієї шкоди на загальних підставах, визначених главою 40 Цивільного кодексу України, статтею 27 Закону України «Про підприємства в Україні» та іншими законодавчими актами. Таку вимогу може бути об'єднано з вимогою про вигнання акта недійсним.

[п.9 Роз'яснення від 26.01.2000 р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів»].

44. Лист регіонального відділення Фонду до районної державної адміністрації з пропозицією утримання від державної реєстрації не є актом державного органу, оскільки має рекомендаційний характер.

[п.2 Листа від 28.04.2000р. № 01-8/188 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю Фонду державного майна України (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)»].

622

45. Акт державного органу може бути визнано недійсним лише у разі його невідповідності вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

[пЛ Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

46. Акт державного органу, який порушує права підприємства щодо управління належним йому (закріпленим за ним) майном, визнається недійсним.

[п.2 Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

47. Спір про визнання недійсним акта документальної перевірки, який не має обов'язкового характеру, не підлягає розгляду в арбітражному суді.

[пЗ Листа від 24.07.2001 р. № 01-8/824 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

23. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ

1. Відповідно до статті 366 Цивільного кодексу України та статті 167 Статуту автомобільного транспорту для позовів вантажовідправників і вантажоодержувачів до автотранспортного підприємства, що випливають зі Статуту, встановлений двомісячний строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з дня одержання відповіді на претензію або з дня закінчення строку, встановленого для відповіді, тобто трьох місяців при перевезеннях в автомобільному сполученні, шести місяців у прямому змішаному сполученні і 45 днів по претензіях про сплату штрафів (стаття 365 Цивільного кодексу України та стаття 166 Статуту).

[п.2.1. Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

1. Для позовів автотранспортних підприємств до вантажовідправника (вантажоодержувача), що випливають із Статуту, статтею 366 Цивільного кодексу України та статтею 168 Статуту встановлений шестимісячний строк позовної давності. Цей строк обчислюється з дня настання події, що стала підставою пред'явлення позову.

[п.2.2. Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

3. Для позовів про стягнення штрафу за непред'явлення вантажу у передбаченому договором (разовим замовленням) обсязі перебіг строку позовної давності починається з дня закінчення строку, встановленого для звірення записів в обліковому документі по виконанню договору або разового замовлення (параграф 23 додатка 2 до розділу 1 Правил).

[п.2.2. Роз'яснення від 21.07.92р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

4. Арбітражний суд має право поновити строк позовної давності, якщо визнає поважною причину його пропуску (ч. 2 статті 80 Цивільного кодексу України).

[п.2.3. Роз'яснення від 21.07.92 р. № 01-6/856 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів автомобільним транспортом»].

624

5. Оскільки чинне законодавство, зокрема, стаття 83 Цивільного кодексу України, не передбачає виключення щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними актів державних та інших органів, то до цих позовів слід застосовувати загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

[Лист від 27.08.92р. № 01-8/979 -«Про результати вивчення практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів»].

6. Згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права. Таким чином, перебіг строку позовної давності для стягнення штрафу за прострочку повернення засобів упаковки починається з наступного дня періоду, за який стягується штраф. Оскільки зобов'язання щодо повернення засобів упаковки вважається виконаним належним чином, якщо вони будуть здані перевізнику в останній день строку повернення, при обчисленні перебігу строку позовної давності необхідно враховувати строк доставки вантажу.

[п.7 Роз'яснення від 30.03.93 р. № 01-6/368 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з поверненням засобів упаковки і повторним використанням дерев'яної і картонної тари та паперових мішків»].

1. Відповідно до пункту 12 Правил повторного використання дерев'яної, картонної тари та паперових мішків перевірку руху тари і мішків у тароздавачів здійснює представник тарного підприємства з урахуванням залишків їх на початок перевірки. За результатами перевірки складається акт. Тарозда-вачам надається пільговий строк - 5 днів для здачі тари і якщо протягом цього строку тароздавач здасть тару, штраф з нього не стягується (пункт 45 Правил). Перебіг шестимісячного строку позовної давності для стягнення штрафу починається з дати складання акта з доданням п'яти днів, наданих тароздава-чу для здачі тари.

402-304 625

8. Загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 11 липня 1995 року «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України», застосовується з 27 липня 1995 року за позовами усіх осіб, право яких порушено, тобто як фізичних, так і юридичних.

[п. 1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

9. Загальний строк позовної давності у три роки слід застосовувати до позовів, у яких до 27 липня 1995 року не закінчився раніше встановлений загальний строк позовної давності в один рік. Якщо до набрання чинності згаданим Законом загальний строк позовної давності в один рік закінчився, у господарського суду відсутні правові підстави для застосування після 27 липня 1995 року до таких позовів загального строку позовної давності у три роки. Виняток становлять позови, пов'язані з вимогою власника про повернення свого майна з чужого незаконного володіння (віндикацію), оскільки щодо таких вимог статтею 50 Закону України «Про власність», введеного в дію з 15 квітня 1991 року, було встановлено трирічну позовну давність. Це положення щодо захисту права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або іншій підставі, передбаченій законом чи договором (пункт 5 статті 48 Закону України «Про власність»).

[п.1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

10. Що ж до правомірного володіння майном (добросовісний набувач), то до позовів власника про витребування майна від такого набувача застосовуються правила статті 71 Цивільного кодексу України. При цьому володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарським або третейським судом (стаття 49 Закону України «Про власність»). Отже, господарський суд вирішує питання про застосування статті 71 Цивільного кодексу України або статті 50 Закону України «Про власність» у залежності від визнання володіння майном правомірним або неправомірним.

[п.1 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

626

11. Об'єктом віндикаційного позову може бути тільки індивідуально визначене майно, а не майно, яке визначається за родовими ознаками. Оскільки грошові суми визначаються за родовими ознаками, позови про повернення грошових сум з чужого незаконного володіння, наприклад, безпідставно стягнутих у безспірному порядку, не є віндикаційними і до них застосовуються правила статті 71 Цивільного кодексу України.

12. Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» продавець зобов'язаний за вибором покупця, якому продано товар неналежної якості, виявленої у межах гарантійного строку, забезпечити заміну аналогічним товаром належної якості, або відповідне зниження його купівельної ціни, або безплатне усунення недоліків товару чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення, або у разі розірвання договору відшкодувати збитки, яких він зазнав. Якщо на вимогу покупця торговельне підприємство (організація) здійснило відповідне зниження купівельної ціни товару, або безплатне усунення недоліків чи відшкодування затрат покупця на їх виправлення, або повернуло покупцеві вартість товару, перебіг шестимісячного строку давності за позовом торговельного підприємства (організації) до підприємства-виготовлювача про відшкодування завданих цим збитків і сплати відповідної суми штрафу починається з дня вчинення зазначених дій.

[п.2 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

13. За наявності товару вимога покупця про його заміну підлягає негайному задоволенню, а у разі, коли виникає необхідність перевірки якості, - протягом 14 днів за домовленістю сторін. За відсутності товару вимога покупця про заміну підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту відповідної заяви. У цьому випадку перебіг строку позовної давності за позовом торговельного підприємства (організації), пов'язаним з поверненням покупцем-громадянином товарів неналежної якості, що стверджене відповідним висновком (актом) експертизи, починається з дня задоволення у встановлений строк торговельним підприємством (організацією) вимоги покупця-громадянина.

40-2-304

627

14. Якщо господарський суд поновив строк позовної давності, сума неустойки (штрафу, пені) підлягає стягненню на користь позивача, а не в доход бюджету. Згідно з статтею 80 Цивільного кодексу України, якщо арбітражний суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Отже у разі поновлення строку позовної давності відповідна сума основної заборгованості і неустойки (штрафу, пені) підлягає стягненню на користь позивача, а не оберненню в доход бюджету тільки на тій підставі, що позивач звернувся з позовом після закінчення строку позовної давності.

[пЗ Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

15. Відповідно до статті 258 Цивільного кодексу України строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Отже, перебіг строку позовної давності щодо вимоги наймодавця про повернення устаткування, переданого за договором майнового найму, починається після закінчення строку, обумовленого договором. Відповідно до статті 259 Цивільного кодексу України, коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на не-визначений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це у письмовій формі другу сторону за три місяці. Таким чином, якщо договір майнового найму укладено без зазначення строку, перебіг строку позовної давності слід обчислювати після закінчення строку, вказаного в письмовому попередженні наймодавця, але не менше трьох місяців з моменту направлення попередження.

[п.4 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

16. Якщо за договором постачальник (виготовлювач) відвантажує продукцію вузлами, зобов'язання вважається виконаним належним чином після відвантаження останнього виробу (складової частини комплекту) в обумовлений договором строк. Оскільки у випадку порушення цього зобов'язання у по-

628

купця (одержувача) нема необхідності складати акт про некомплектність продукції, строк позовної давності за позовом, що випливає з факту поставки некомплектної продукції, слід обчислювати з дня закінчення строку поставки останнього вузла (складової частини комплекту) з урахуванням строку доставки. [п.5 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

17. Коли ж продукцію поставляють (відвантажують) вузлами, однак по одній з відправок встановлено недостачу вузла або якої-небудь його частини, строк позовної давності необхідно обчислювати не з моменту складання акта про недостачу цього вузла (складової частини), тобто по проміжній відправці, а з дня складання акта про некомплектність продукції після закінчення відвантаження.

[п.5 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

18. Перебіг строку позовної давності зупиняється тільки за обставин, наведених у статті 78 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 78 Цивільного кодексу України у відносинах між підприємствами і організаціями перебіг строку позовної давності зупиняється, якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила), а також у зв'язку з встановленою законодавством України відстрочкою виконання зобов'язань (мораторій). Таким чином, інші обставини, наприклад, проведення розслідування за фактом зіткнення двох джерел підвищеної небезпеки, не зупиняють перебігу строку позовної давності. У даному разі, виходячи зі статті 76 Цивільного кодексу України, перебіг строку позовної давності починається не з дати винесення постанови слідчих органів за фактом автоаварії або вироку суду, а з дати завдання збитків. При цьому слід мати на увазі, що час, необхідний для встановлення остаточної суми збитків, не впливає на вирішення питання про початковий момент перебігу строку позовної давності.

[п.6 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

19. У позовах, що виникають з розрахунків за повернену тару, від оплати якої постачальник відмовився у зв'язку з її недоброякісністю, застосовується загальний строк позовної давності. Згідно зі статтею 249 Цивільного кодексу України шестимісячний строк позовної давності застосовується у позовах, що вин-

629

ливають з поставки продукції неналежної якості, тобто тоді, коли продукцію відвантажено на виконання договору поставки.

[п.7 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

20. Якщо покупець продукції звернувся до постачальника з позовом про стягнення вартості повернутої тари (повністю або частково недоплаченої суми), ці вимоги не випливають з відносин по поставках тари і тому до них слід застосовувати загальний строк позовної давності.

[п.7 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 •«Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

21. Визнання боргу не перериває перебігу строків позовної давності. За загальним правилом статті 79 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності переривається пред'явленням позову у встановленому порядку. Тільки у спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається також вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу. Отже, щодо позовів юридичних осіб вчинення зобов'язаною стороною (боржником) дій, що свідчать про визнання боргу, не перериває перебігу строків позовної давності.

[п.8 Роз'яснення від 16.04.93р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

22. Відповідно до Положень про поставки продукції і товарів виготовлювачу (постачальнику) і покупцю (одержувачу) надане право погодити строк усунення виявлених в продукції дефектів, про що вони укладають угоду. По суті така угода означає визнання виготовлювачем (постачальником) факту поставки неякісної продукції. Однак укладена угода не перериває перебігу строку позовної давності, початок перебігу якого відповідно до статті 249 Цивільного кодексу України починається з дня встановлення покупцем (одержувачем) у належному порядку недоліків поставленої йому продукції.

23. Згідно зі статтею 79 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності переривається пред'явленням позову у встановленому порядку. У випадках непідсудності справи даному арбітражному суду або зміни підсудності спра-

630

ви у процесі її розгляду господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю (стаття 17 ГПК). За цих обставин перебіг строку позовної давності переривається поданням позову до господарського суду, який надсилає позовні матеріали за встановленою підсудністю.

[п.10 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

24. Якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної давності необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо.

[п.11 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

25. Деякі нормативні акти передбачають майнову відповідальність боржника у вигляді неустойки в твердій сумі або пені за кожний день порушення зобов'язання. Наприклад, така відповідальність встановлена пунктом 36 Правил про договори підряду на капітальне будівництво. Ці санкції стягують до повного виконання зобов'язання. За цих обставин строк позовної давності слід обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов'язання за попередні шість місяців з дня подання позову.

26. Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконане, позивач має право знову звернутись до арбітражного суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.

[п.11 Роз'яснення від 16.04.93 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»].

27. До позовів, пов'язаних з погіршенням якості продукції і товарів при їх поверненні постачальнику (виготовлювачу) застосовується загальний строк позовної давності. В практиці вирішення господарських спорів мають місце випадки, коли покупець (одержувач), повертаючи з різних підстав постачальнику (виготовлювачу) продукцію і товари, погіршив їх якість. У зв'язку з цим постає питання про строк позовної давності в позовах поставщиків до покупця про стягнення збитків, заподіяних погіршенням якості продукції (товарів). Згідно з статтею 72 Цивільного кодексу України скорочений строк позовної давності застосовується до вимог, які випливають з поставки про-

631

дукцп неналежної якості, тобто у випадках встановлення неналежної якості продукції, відвантаженої на виконання договору поставки постачальником (виготовлювачем) Оскільки покупець (одержувач), повертаючи проду кцію^не виступає як постачальник (виготовлювач), то його відповідальність за погіршення якості продукції регулюється загальними нормами цивільного законодавства, І у цьому разі застосовується строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України

[п 12 Роз'яснення від 160493р № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

28 До позовів про визнання недійсними актів державних чи Інших органів застосовується загальний строк позовної давності Акти державних та Інших органів зачіпають майнові І пов'язані з ними особисті немайнові права та охоронювані законом Інтереси юридичних осіб У зв'язку з тим, що законодавство розглядає визнання недійсними актів державних та Інших органів, що не відповідають чинному законодавству, як засіб захисту цивільних прав, до позовних заяв юридичних осіб про визнання недійсними таких актів застосовуються строки позовної давності, передбачені статтею 71 Цивільного кодексу України

[п 13 Роз'яснення від 160493р № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

29 Правовідносини, які виникають у зв'язку Із застосуванням державними органами щодо підприємств, установ, організацій встановленої законодавством відповідальності за вчинення протиправних дій, у тому числі за порушення встановлених правил здійснення підприємницької діяльності, не є цивільно-правовими Тому відсутні правові підстави для застосування до відповідних правовідносин строків позовної давності, передбачених Цивільним кодексом України

[п 14 Роз'яснення від 16 04 93 р № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів»]

30 Позовна давність застосовується арбітражним судом незалежно від заяви сторін (ст 75 Цивільного кодексу України)

[пЗ Листа від 170693 р № 01 8/683 «Про окремі недоліки у вирішенні господарських спорів»]

31 ^ Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином Виходячи з цього, пеня, встановлена чинним зако-

632

нодавством або договором, підлягає сплаті за весь період часу, протягом якого не виконано грошове зобов'язання з урахуванням 6-мІсячного строку позовної давності

[п 5 Роз'яснення від 29 04 94 р № 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань»]

32 Відповідно до статей 72 та 249 Цивільного кодексу України скорочений строк позовної давності у шість місяців застосовується, зокрема, до позовів, що випливають з поставки продукції неналежної якості Початок перебігу цього строку позовної давності починається з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставленої йому продукції Отже, виходячи зі змісту чинного законодавства України, шестимісячний строк позовної давності встановлений для позовів покупців (одержувачів) про стягнення з поставщиків (виготовлювачів) зайво сплачених сум у зв'язку з неналежною якістю поставленої продукції, завданих цим збитків та відповідних сум штрафу

[Роз'яснення від 20 0794 р № 02-5/468 «Про строк позовної давності за позовом поставщиків (виготовлювачів) про стягнення вар тості поставленої продукції, від сплати якої покупець (одержувач) повністю або частково відмовився за мотивом п неналежної якості»]

33 Що ж до позовів поставщиків (виготовлювачів) до покупців (одержувачів) про стягнення вартості продукції, від оплати якої останні відмовились за мотивом її неналежної якості, то до таких спорів слід застосувати загальний строк позовної давності, оскільки ці вимоги пов'язані з розрахунками за поставлену продукцію

[Роз'яснення від 20 07 94 р № 02-5/468 «Про строк позовної дав ності за позовом поставщиків (виготовлювачів) про стягнення вартості поставленої продукції, від сплати якої покупець (одержувач) повністю або частково відмовився за мотивом її неналежної якості»]

34 Оскільки проценти за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не неустойкою, то до позовів про стягнення цих процентів застосовується загальний, а не скорочений строк позовної давності

[п 7 Роз'яснення від 06 1094 р TV» 02-5/706 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів»]

35 Відповідно до статті 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності для позову банку про звернен-

633

ня стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настання строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

36. Згідно зі статтею 20 Закону «Про заставу» при припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи-заставодавця заста-водержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже, за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

37. До регресних позовів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних поставкою продукції неналежної якості, застосовується шестимісячний строк позовної давності.

38. Відносини, що виникають між підприємствами, установами, організаціями і державною податковою інспекцією у зв'язку із здійсненням нею своїх контрольних функцій відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні», не є цивільно-правовими. Тому строки позовної давності, встановлені статтями 71 і 72 Цивільного кодексу України, до них не застосовуються.

39. Чинне законодавство не передбачає винятків щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними актів державних органів. Тому до позовів про визнання недійсними актів державних податкових інспекцій слід застосовувати загальний строк позовної давності, тобто три роки.

634

40. Загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України в редакції Закону України від 11 липня 1995 року «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України», з 27 липня 1995 року застосовується за позовами усіх осіб, право яких порушено, тобто як фізичних, так і юридичних.

[п.1 Роз'яснення від 18.08.95р. № 02-5/594 <<Про практику застосування Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України»].

41. Загальний строк позовної давності у три роки слід застосовувати до позовів, за якими до 27 липня 1995 року не закінчився раніше встановлений загальний строк позовної давності в один рік.

[п.2 Роз'яснення від 18.08.95р. № 02-5/594 «Про практику застосування Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України»].

42. Якщо до набуття чинності Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України» загальний строк позовної давності в один рік закінчився, у арбітражного суду відсутні правові підстави для застосування після 27 липня 1995 року до таких позовів загального строку позовної давності у три роки.

[пЗ Роз'яснення від 18.08.95р. № 02-5/594 «Про практику застосування Закону України «Про внесення змін до статті 71 Цивільного кодексу України»].

43. Моральна шкода пов'язана з порушенням немайнових прав. Відповідно до статті 83 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом. Згідно зі статтею 7 Цивільного кодексу України щодо вимог про компенсацію моральної шкоди, заподіяної відомостями, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію, встановлено строк позовної давності в один рік.

44. Оскільки стаття 83 Цивільного кодексу не передбачає виключень щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними рішень відповідних державних органів

635

про повернення чи передачу культових будівель або майна у власність, то до цих вимог застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України. Перебіг зазначеного строку починається з дня, коли заінтересована релігійна громада дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (стаття 76 Цивільного кодексу). Якщо релігійна організація отримала статус юридичної особи після винесення державним органом зазначеного рішення, то право на позов у такої організації виникає з дня реєстрації її статуту в установленому законом порядку.

[п.9.5 Роз'яснення від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»].

45. До позовів про визнання недійсними відповідних рішень Рад слід застосувати загальний строк позовної давності, який відповідно до статті 71 Цивільного кодексу України становить три роки.

[пЛ Листа від 10.06.96р. № 01-8/207 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів»].

46. Відповідальність покупця за невиконання умов договору купівлі-продажу в частині внесення інвестицій, передбачена пунктом 5 статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», застосовується протягом усього періоду чинності такого договору з урахуванням строків позовної давності (статті 71 і 72 Цивільного кодексу України), які обчислюються з дати, коли інвестиції повинні були бути внесені.

47. Для позовів автотранспортних підприємств про стягнення заборгованості за надані послуги з перевезення вантажів слід застосовувати шестимісячний строк позовної давності, встановлений статтею 366 Цивільного кодексу України та статтею 168 Статуту автомобільного транспорту Української РСР. Цей строк обчислюється з дня настання події, що стала підставою подання позову.

[п.8 Листа від 29.01.99 р. № 01-8/46 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

636

48. Недійсні угоди, як правило, не породжують для сторін прав та обов'язків, тому до вимог про визнання недійсними таких угод строки позовної давності не застосовуються. Однак необхідно мати на увазі, що до вимог про визнання недійсними угод, які можуть бути визнані такими лише за позовами осіб, зазначених у статтях 56 і 57 Цивільного кодексу, діють загальні правила щодо строку позовної давності, оскільки спеціальних правил стосовно цих випадків законодавство не передбачає.

49. За змістом частини третьої статті 2 Цивільного кодексу України відносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами майнової відповідальності до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за порушення строків зарахування виручки в іноземній валюті та ввезення товарів за бартерними операціями, не регулюються цивільним законодавством. Тому відсутні правові підстави для застосування до цих відносин статті 72 Цивільного кодексу України.

[п. 1.1 Листа від 21.06.99 № 01-8/292 «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства»].

50. Чинним законодавством України не передбачено винятків щодо застосування позовної давності до вимог про визнання актів недійсними як форми захисту цивільних прав. Тому до таких позовів застосовується загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу України.

51. Зазначені у статті 214 Цивільного кодексу України проценти річних за своєю правовою природою є неустойкою, і, отже, до них застосовуються правила про скорочені строки позовної давності (стаття 72 названого Кодексу).

[п.Ю Листа від 29.08.2001 р. № 01-8/935 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»].

52. Згідно зі статтею 78 Цивільного кодексу перебіг строку позовної давності зупиняється, зокрема, в силу встановленої законодавством відстрочки виконання зобов'язань (мораторій). Отже, господарські суди повинні враховувати, що за

637

позовами про звернення стягнення на майно підприємств, зазначених у статті 1 Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», зупинено перебіг строку позовної давності на весь час дії мораторію.

[п.7 Інформаційного листа від 13.02.2002р. № 01-8/152 «Про Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»].

53. Для подання позовів до залізниці згідно зі статтею 366 Цивільного кодексу та статтею 136 Статуту залізниць України встановлено двомісячний строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з дня одержання відповіді на претензію або з дня закінчення строку, встановленого для такої відповіді (стаття 135 Статуту). У разі коли згаданий двомісячний строк пропущено з поважних причин, суд має право поновити цей строк на підставі статті 80 Цивільного кодексу.

[п.2.13 Роз'яснення від 29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

54. Якщо претензію не було пред'явлено, але залізниця залучається до участі у справі з ініціативи господарського суду, строк позовної давності обчислюється з дня, коли позивач повинен був одержати відповідь на претензію у разі її своєчасного пред'явлення.

55. У вирішенні спору за позовом до залізниці та вантажовідправника (вантажоодержувача) може виявитися, що строк позовної давності за позовом вантажовідправника (вантажоодержувача) менший, ніж загальний строк для пред'явлення претензії та подання позову до залізниці. За цих обставин питання про поновлення строку позовної давності за позовом до вантажовідправника (вантажоодержувача) за наявності поважних причин підлягає вирішенню господарським судом на загальних підставах.

[п.2.13 Роз'яснення від29.05.2002р. № 04-5/601 «Про деякіпитан-ня практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею»].

56. Для подання залізницею позовів до вантажовідправника (вантажоодержувача), що випливають з перевезення ван-

638

тажів, встановлено 6-місячний строк позовної давності (стаття 366 Цивільного кодексу та стаття 137 Статуту залізниць України).

57. Строк позовної давності, встановлений статтею 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення, згідно з параграфом 4 статті 31 Угоди не підлягає поновленню судом навіть за поважних причин його пропуску.

ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

Застосування норм матеріального права в роз'ясненнях і листах Вищого господарського суду України

Укладач БЕЛЯНЕВИЧ В.Е.

За загальною редакцією

Голови Вищого господарського суду України

Д. М. Притики

Комп'ютерна верстка: Норець В.Е., Мельник О.Ю.

Відповідальний редактор: Максимова С.В.

Дизайн обкладинки: Кудляк В.М.

Підписано до друку 31.10.2002 р. Формат 84x108/32. Папір офсетний. Гарнітура Тип Тайме

Умовно друк, аркуші 33,6 Тираж 4000 зкз. Замовл. № 2-304

Оригінал-макет виготовлений ТОВ ВО «ЮСТІНІАН»,

23684, Київ 04050, вул. Герцена 17-25, оф. 91,

тел. 230-0173, т/факс 230-0174

Київ 04053, а/с № 39

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції:

Серія ДК № 849 від 12.03.2002 p.,

видано Державним комітетом інформаційної

політики, телебачення і радіомовлення України.

Надруковано в ВАТ «Книжкова друкарня наукової думки»,

вул. Баговутівська 17/21

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції:

Серія ДК № 352 від 05.03.2001 р.

ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

Комментарии