Задачі

Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (конституцією).
Агресія – у сучасному міжнародному праві будь-яку незаконне, застосування сили однієї держави проти іншої. Яке має на меті загарбання території, ліквідацію або обмеження політичної незалежності, насильницьке підкорення народу.
Анексія – насильницьке приєднання, загарбання однією державою частини або всієї території іншої держави або народу.
Геополітика – політична концепція, яка стверджує, що в основі політики певної держави лежить співвідношення географічних чинників – просторового розташування країни, розмір території, клімат, густоти населення тощо.
Імперія – форма державного устрою великої колоніальної держави; монархічна держава, глава якої має титул імператор.
Історіографія – спеціальна галузь наукових знань, що вивчає історію історичної науки.
Демократія – форма політичної організації суспільства, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади, на принципах рівності і свободи.
Депортація – примусове виселення народу з місць їхнього постійного проживання.
Діаспора – представники етнічної спільноти, які перебувають за межами кордонів країни походження внаслідок їх вигнання завойовниками чи загрози геноциду, низки політичних і соціально-економічних чинників, природнокліматичних катаклізмів.
Дисиденство – виступ проти панівного державного ладу або протистояння офіційній ідеології та політиці.
Еволюція – процес поступових змін, суть яких полягає у спрощенні або ускладненні розвитку чогось або когось.
Екзил – вигнання або заслання (переможених урядів) за межі держави.
Еволюція – процес поступових змін, суть яких полягає у спрощенні або ускладненні розвитку чогось або когось.
Експансія – активне проникнення в яку-небудь сферу, загарбання чужих територій, ринків, джерел сировини; політичне та економічне поневолення інших народів.
Кодифікація – спосіб упорядкування, систематизації законодавства, що полягає у перегляді чинних внесенні нових норм, і як результат прийняття нового правового акту, який вносить зміни в регулювання певної сфери суспільних відносин.

Колабораціонізм – співробітництво населення з окупаційною владою та армією ворожої держави в період Другої світової війни.
Ідеологія – система концептуального оформлення уявлень, ідей та поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших субʼєктів політики.
Історіографія – спеціальна галузь наукових знань, що вивчає історію історичної науки.
Колабораціонізм – співробітництво населення з окупаційною владою та армією ворожої держави в період Другої світової війни.
Легітимність – визначення або підтвердження законності якогось права чи повноваження.
Маргіналізація – незавершений, неповний перехід людини в нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні соціальні звʼязки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.
Монархія – форма державного правління, за якої верховна державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок.
Плюралізм – одна з концепцій суспільно-політичного розвитку, що являє собою конкуренцію багатьох політичних партій та організацій, які виражають інтереси певних соціальних груп.
Прелімінарні договори – попередні договори, угоди.
Протекторат – форма завуальованої колоніальної залежності, яка встановлюється у результаті залежності однієї із сторін.
Революція – докорінний переворот у житті суспільства, який завершується ліквідацією попереднього суспільного ладу й утвердження нового.
Реформа – перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існуючої структури.
Секуляризація – вилучення чого-небудь (землі) з церковного відання й передача у світське, цивільне.
Суверенітет – необхідна політична та юридична ознака держави, її незалежність від інших держав у зовнішній та внутрішній політиці.
Тоталітаризм – політичний режим і система державної влади з використанням насильницьких засобів у процесі управління суспільством, з відсутністю демократичних свобод і обмеженням політичних прав громадян.

Національна мова – мова, що є засобом писемного та усного спілкування нації. Вона охоплює загальнонародну мову як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, розмовну лексику. Національна мова існує: у вищій формі загальнонародної мови – сучасної української літературної мови та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.
Державна мова – закріплена законодавством мова, вживання якої обовʼязкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах звʼязку та інформатики.
Мовна група – група осіб, що проживає в Україні, яка має спільну рідну мову.
Мовна меншина – група осіб, що проживає в Україні, яка має спільну рідну мову, що відрізняється від державної мови, та яка за своєю чисельністю менша, ніж решта населення держави.
Регіональна мовна група – група осіб, що проживає у певному регіоні (населеному пункті), яка має спільну рідну мову.

Регіональна мова або мова меншини – мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави.
Рідна мова – перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві.
Мови національних меншин – мова меншини, що обʼєднана спільним етнічним походженням.
Міжнародна (світова) мова – це мова, що є засобом спілкування народів різних держав.
Мова права – функціональний різновид літературної мови, її підсистема, яка задовольняє потребам комунікації та правовій сфері життя суспільства. Мова права є надзвичайно важливим засобом втілення в життя державної волі, якою та розмовляє з народом.
Мовлення – діяльність людей, які використовують засоби мови для спілкування, для передачі певної інформації, для спонукання до дії. Мовлення є втіленням, реалізацією мови, яка виявляє себе тільки в мовленні і тільки через нього виконує своє комунікативне призначення.
Усне і писемне мовлення – дві форми вияву мови, два різновиди реалізації системи мови у різних видах мовної матерії, які можуть бути сприйняті на слух або через органи зору. Усне мовлення – важлива форма реалізації мови, що являє собою "говоріння", тобто мовний акт.
Мовна норма – це прийняті у суспільно-мовленнєвій практиці людей правила вимови, граматичні та інші засоби мови, правила слововикористання.
Комунікативна деонтика – це сукупність нормативних приписів, які визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-якої мети.
Юридичними термінами є словесні визначення державних і правових понять, за допомогою яких виражається зміст нормативно-правових приписів держави.
Багатозначність (полісемія) – це наявність у слова двох чи більше значень, між якими існує певний семантичний звʼязок (акт, захисник, опонент, стаття, справа).
Пароніми – це спільнокореневі слова, які подібні за структурою й вимовою, мають загальні граматичні ознаки, належать до однієї частини мови, але відрізняються своїм значенням (обшукати – ошукати, погроза – загроза).
Омоніми – це однакові за звучанням, але різні за значенням слова, які семантично не повʼязані між собою (мотив (мелодія) – мотив (причина –мотив злочину); топити (нагрівати) – топити (розплавляти) – топити (примушувати тонути).
Синоніми – слова однієї частини мови, які повністю чи частково збігаються у лексичному значенні, але відрізняються значеннєвими відтінками, емоційно-експресивним забарвленням, сферою стилістичного використання 

(правознавство – юриспруденція, завдавати шкоду – заподіювати шкоду – спричиняти шкоду).
Текст – ряд речень, обʼєднаних семантичними і синтаксичними відношеннями, що виражаються лексичними, граматичними, лексико-граматичними засобами; складне синтаксичне ціле, цілісний уривок мовлення, що має ознаки змістового й синтаксичного звʼязку між реченнями й абзацами.
Юридичним текстом є повідомлення, обʼєктивоване у формі письмового документа, оброблене відповідно до типу цього документа, що складається з низки особливих єдностей, які сполучені між собою різними типами лексич-ного, граматичного, логічного й графічного звʼязку.

Держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально-неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права свої веління робити загальнообовʼязковими для населення всієї країни, здійснювати керівництво й управління загальносуспільними справами.
Правова держава – така держава, в якій на основі діючого права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини та громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому, де держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з діючим правовим законом.
Суверенітет державний – це верховенство, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі в межах її території, а також незалежність і рівноправність країни у зовнішніх відносинах.

Функції держави – основні напрямки її діяльності, в яких відображаються та конкретизуються завдання і мета держави, проявляється її сутність, зміст та соціальне призначення у соціально-неоднорідному суспільстві.
Форми держави – порядок організації та функціонування державної влади відносно форми правління, форми територіального устрою, форми державно-правового режиму.
Механізм держави – це система державних організацій (органів, установ, підприємств, інших державних організацій), які створюються для організації та безпосереднього здійснення функцій держави.
Механізм правового регулювання – це єдина система правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин.
Право – створений і забезпечений суспільством регулятор суспільних відносин, що складає собою систему загальнообовʼязкових, формально визначених приписів, які зумовлені соціально-економічним устроєм суспільства і втілюють свободу та справедливість.
Субʼєктивне право – це вид і міра можливої поведінки субʼєкта, що забезпечується (створюються умови для здійснення, охороняється, захищається, поновлюється та відшкодовуються збитки) державою і її органами та посадовими особами.
Функції права – основні напрямки впливу права на суспільні відносини, які виражають його сутність і соціальне призначення в суспільстві, а також способи організації суспільних відносин.
Норма права – загальнообовʼязкове, формально-визначене правило поведінки людей, що має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її авторитетом.
Система законодавства – цілісна сукупність всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що є зовнішнім виразом системи права.
Система права – обʼєктивно зумовлена внутрішня організація права певного суспільства, яка полягає в єдності і погодженості усіх юридичних норм та диференціації їх за галузями, підгалузями та інститутами.
Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємозвʼязаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, регулюючи, охороняючи і захищаючи їх від правопорушень. Основу правової системи суспільства складає національне право.
Законність – правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативних актів всіма субʼєктами суспільних відносин як в сфері правотворчості, так і в сфері реалізації правових норм; режим, яким забезпечується всебічна охорона прав та інтересів особи, суспільства і держави.

Правові відносини – це специфічні суспільні відносини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями субʼєктивних прав та юридичних обовʼязків.
Правопорядок – стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих правом, який виражає реальне, практичне здійснення режиму законності.
Правова поведінка – це соціально-значущі вчинки індивідуальних чи колективних субʼєктів, що контролюються їх свідомістю та волею, передбачені нормами права і тягнуть за собою юридичні наслідки.
Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних субʼєктів, яка знаходить свій вираз в здійсненні норм права, гарантується й охороняється державою.
Правопорушення – це суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння деліктоздатного субʼєкта, за яке передбачається діючим законом юридична відповідальність.
Юридична відповідальність – вид соціальної відповідальності, повʼязаний з можливістю застосування примусової сили держави стосовно субʼєкта, котрий необхідним чином не виконує вимог правових норм.
Правова культура – це глибокі знання і розуміння права, високо свідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності.

Задачі 1
Серед кімнати стоїть чоловік і розглядає чиюсь фотографію. "Я ріс у сімʼї один, як перст, один, – каже він. – Але все-таки батько того, хто на фотографії, син мого батька". Кого знято на фотографії?
Задачі 2
Визначити зміст понять: працівник правоохоронних органів, право, злочин, логіка.

Задачі 3
Визначити логічний обсяг понять: юрист, правоохоронний орган, факультет Національної академії внутрішніх справ України.
Задачі 4
Зобразити за допомогою колових схем відношення між поняттями:
1) громадянин, юридична особа, організація;
2) юрист, студент, спортсмен;
3) капітан, офіцер, службовець;
Задачі 5
Дати логічний аналіз дефініції: "Суд – орган держави, який розглядає цивільні та кримінальні справи відповідно до встановлених процесуальних правил".
Задачі 6
Визначити правильність поділу поняття злочину на умисні, злочини через необачність та господарчі. Якщо поділ неправильний, вказати порушені в ньому правила.

Аксіологія – вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу – етичне, естетичне, релігійне тощо.
Антропоцентризм – філософський світоглядний принцип, релігійно-ідеалістичне вчення, за яким людина є центром і метою всіх подій, які відбуваються у Всесвіті.
Герменевтика – один з філософських методів, який широко застосовується в гуманітарних науках. Суть герменевтики полягає в тлумаченні, розумінні, інтерпретації текстів як феноменів культури.
Гносеологія – теорія пізнання, одна з основних філософських дисциплін (поряд з онтологією), яка досліджує закономірності процесу пізнання.
Гуманізм – ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування світської культури, незалежної від релігії; принцип світогляду, який виходить з вищої цінності людини та особистості.
Діалектика – в давньогрецькій філософії – мистецтво полеміки; в марксистському розумінні – філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення; універсальний метод пізнання і перетворення світу.
Дуалізм – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох первоначал (субстанцій) – духу і матерії, ідеального і матеріального. Ідеалізм – напрям у філософії, який за первинне, першооснову світу приймає ідеальний першопочаток – Бога, дух, розум (відрізняють обʼєктивний (Платон, Гегель) і субʼєктивний (Берклі, Юм) ідеалізм).
Ідеальне – протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносяться поняття, цінності, ідеї, Бог.
Історичний матеріалізм – соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факторами.
Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, які виражають рівень історичного розвитку суспільства, відображений у типах і формах життя та результатах продуктивної діяльності людей.
Людина – суспільна істота, що володіє свідомістю, здатністю мислити, мовою, є продуктом і субʼєктом трудової, суспільно-історичної діяльності та культури.
Матеріалізм – філософський напрям, який виходить з того, що світ існує сам по собі, ніким не створений і не знищуваний, становить єдину і останню реальність, яка виключає будь-яку надприродну силу, що матерія, буття є первинним, а свідомість, мислення – вторинним, похідним.
Матеріальне – на протилежність ідеальному є предметна визначеність обʼєктів, що виражає їхню причетність до матерії, обʼєктивної реальності, даної людині у її відчуттях, незалежне від свідомості людей існування.

Онтологія – філософське вчення про основи сущого, першоначала буття, метафізичні принципи світобудови, які осягаються тільки розумом, а не відчуттями.
Основне питання філософії – питання про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, природи (за Енгельсом). Залежно від того, що визнається первинним – матерія чи свідомість, філософи поділяються на ідеалістів та матеріалістів (онтологічна сторона о.п.ф.). Має і другу сторону (гносеологічну) – питання про те, чи здатне людське мислення пізнати обʼєктивний світ (філософи поділяються на тих, хто визнає принципову пізнаванність світу, і тих, хто заперечує її).
Особистість – людський індивід як носій світогляду, що має свідомість, волю та прагнення, цінності та переконання, принципи та ідеали, представник власних думок, поглядів і суджень, істота з амбіціями, настроями та оцінками.
Пізнання – процес цілеспрямованого активного відображення обʼєктивного світу в свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.
Практика – матеріальна чуттєво-предметна цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння природних та соціальних обʼєктів і становить всезагальну основу, рушійну силу людського суспільства і пізнання.
Свідомість – властивий людині спосіб відношення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях; найвища форма відображення обʼєктивної реальності.
Субстанція – це істинне, незнищуване, самодостатнє, самопричинне, абсолютне буття, яке породжує всю багатоманітність світу.
Філософія (від грец. "phileo" – люблю, "sophia" – мудрість; любов до мудрості) – форма суспільної свідомості, яка дає теоретичне розвʼязання питань світогляду з точки зору відношення людини і світу, мислення та буття, духовного і матеріального; виробляє загальний цілісний погляд на світ, місце людини в ньому, досліджує практичне, ціннісне, пізнавальне, етичне та естетичне відношення людини до світу. Філософська антропологія – філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден та ін.), яке розглядає культуру в контексті природи людини.
Цінність – значимість, яку люди надають речам чи явищам і яка лежить в основі ставлення до них (вибору, надання переваги тощо).

Економічні закони – відображають найбільш суттєві, сталі, причинно-наслідкові звʼязки та взаємозалежності між явищами та процесами економічного життя незалежно від волі й свідомості людей.
Економічні категорії – найбільш загальні логічні поняття, які відображають сутність реально існуючих економічних явищ, які виявляються в певних економічних відносинах.
Економічна система суспільства – сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ, на регулювання економічної діяльності відповідно до мети суспільства.
Демонополізація – примусовий поділ великих державних підприємств, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку певного товару з метою створення конкурентного середовища.
Приватизація – відчуження обʼєктів державної власності на користь приватних субʼєктів.
Ринок як форма функціонування товарного господарства – система економічних відносин, які складаються між самостійними, незалежними субʼєктами в процесі реалізації вироблених ними товарів та послуг.
Інфраструктура ринку – система взаємоповʼязаних спеціалізованих установ, організацій, інститутів, які обслуговують потоки ресурсів і товарів (послуг).
Закон попиту відбиває обʼєктивний, суттєвий та постійний зворотній взаємозвʼязок між платоспроможним попитом та ціною.
Закон пропозиції відбиває обʼєктивний, суттєвий та постійний прямий взаємозвʼязок між пропозицією товарів та ціною.
Капітал – ресурси тривалого використання (матеріальні, трудові, фінансові), які задіяні підприємцем в процесі виробництва товарів (наданні послуг) з метою реалізації товарів (послуг) і отримання прибутку.
Зовнішні витрати – грошові виплати постачальникам факторів виробництва і проміжних виробів (зарплати виробників, купівля верстатів, сировини, оплата послуг банків тощо).
Внутрішні витрати – витрати обумовлені використанням власних ресурсів підприємства.
Постійні витрати – витрати, величина яких не змінюється залежно від обсягів виробництва.
Змінні витрати – витрати, величина яких змінюється залежно від обсягів виробництва.
Загальні (валові) витрати – сумарні постійні та змінні витрати, що розраховуються при даному обсязі виробництва.
Граничні витрати – витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції.

Валовий (балансовий) прибуток – різниця між загальною виручкою підприємства (фірми) від реалізації продукції та інших прибуткових операцій і витратами підприємства за цей же період часу.
Чистий прибуток – різниця між валовим прибутком і сумою сплачених податків і обовʼязкових платежів до бюджету (залишається у розпорядженні субʼєкта підприємницької діяльності).
Граничний прибуток – прибуток, який вимірюється як нарощення прибутку при зміні випуску продукції на одну додаткову одиницю.
Макроекономіка – наука про обсяги і динаміку національного виробництва, безробіття та інфляцію, розподіл створеного національного продукту.
Валовий внутрішній продукт – сукупна ринкова вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів та послуг в економіці за один рік.
Номінальний ВВП – показник, що відбиває поточні ціни, тобто не скоригований з урахуванням рівня інфляції (дефляції).
Реальний ВВП – показник, що містить поправки з урахуванням рівня інфляції (дефляції), розрахований у порівняльних цінах.
Економічні кризи – стан економіки, що характеризується падінням загального обсягу виробництва з одночасним зростанням безробіття у звʼязку із порушенням рівноваги на макроекономічному рівні.
Економічний цикл – це повторення протягом кількох років піднесень і занепадів економічної активності за наявності довгострокової тенденції до економічного зростання.
Фрикційне безробіття – добровільне тимчасове безробіття через пошук кращої роботи та з інших причин.
Структурне безробіття – безробіття, що виникає внаслідок структурних змін в економіці, потребує перекваліфікації робітників.
Циклічне безробіття – повʼязане з існуванням економічного циклу, виникає у фазі кризи.
Інфляція – підвищення загального рівня цін та зниження купівельної спроможності грошей.
Фінансова система – сукупність відносин економічної власності, повʼязаних з утворенням, розподілом і використанням фондів грошових засобів (держави, підприємств і організацій) фінансовими установами відповідно до вимог економічних законів та економічних інтересів.
Кредит – це позика в грошовій або товарній формі на умовах повернення у певний термін з виплатою відсотка.