|
|
Главная \ Методичні вказівки \ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ« Назад
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ В КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 14.10.2016 12:58
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОСІБ ННІ ПОЗН
Кафедра загальноправових дисциплін
лекція
з дисципліни«конституційне право зарубіжних країн»
Тема № 4. Загальна характеристика держави в конституційному праві зарубіжних країн. Форма державного правління в зарубіжних країнах
(2 години)
Для заочного навчання цивільних осіб ННІ ПОЗН
Дніпропетровськ – 2015
Лекцію підготувала Наливайко Л.Р. – завідувач кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор
РЕЦЕНЗЕНТИ: Єрмоленко Д. О., проректор з науково-педагогічної роботи та допрофесійної підготовки, професор кафедри теорії та історії держави і права Класичного приватного університету, доктор юридичних наук, доцент
Максакова Р. М.,завідувач кафедри конституційного, адміністративного та трудового права Інституту управління та права Запорізького національного технічного університету, доктор юридичних наук, доцент
Лекція обговорена та схвалена на засіданні кафедри загальноправових дисциплін юридичного факультету “28” серпня 2015 р., протокол № 2
РЕКОМЕНДОВАНА Література:
Мета лекції:
Розкрити зміст форми правління в зарубіжних країнах, форми державного (територіально-політичного) устрою, державний режим зарубіжних країн.
ВСТУП
Форма держави в найбільше загальному виді визначає, на яких принципах побудована і як територіально організована державна влада. Форма держави визначає структуру і принципи взаємовідносин основних органів держави (парламенту, уряду, глави держави), розподіл держави на складові частини і юридичний статус цих частин, а також методи діяльності держави і характер її прямих і зворотних зв'язків із громадянами. Форма держави може розглядатись з різних точок зору. Науково-пізнавальний (гносеологічний) підхід до вивчення форми держави дозволяє виявити взаємозв'язок між формою держави і її змістом, сутністю. Цим займається головним чином теорія держави і права. Інструментальний (практично-політичний) підхід припускає дослідження форми держави з точки зору забезпечення ефективності державного управління, його дієвості , стабільності уряду, взаємовідносин уряду з народом і т.п. Цим займається наука конституційного права. Форми зарубіжних держав відрізняються великою розмаїтістю. Вони складаються під впливом комплексу природно-географічних, історичних, політичних, соціально-економічних і культурно-релігійних чинників. На форму держави можуть вплинути умови створення держави (федеральна форма територіально-політичного устрою держави в США), історичні традиції (монархія у Великобританії), перипетії внутрішньополітичної боротьби (кількаразові модифікації форми ряду держав Африки), пануюча в суспільсьтві система морально-релігійних цінностей (теократична республіка в Ірані). Певним чином може впливати і суб'єктивний фактор. Достатньо пригадати про те, який вплив мав генерал Де Голль на функціонування інститутів П’ятої республіки у Франції. Дана тема є актуальною, так як дає змогу не тільки прослідкувати в тій чи іншій державі зв”язок між політичним режимом, формою правління і державним устроєм, але й та активно впливати на удосконаленя форми держави в Україні.
І. ФОРМА ПРАВЛІННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Форма правління являє собою той елемент форми держави, що розкриває організацію верховної державної влади, правовий статус вищих органів держави (насамперед його глави), принципи взаємовідносин між ними, участь громадян в обранні цих органів. Розрізняють дві основні форми правління зарубіжних держав – монархія і республіка, притому кожна з цих форм має різновиди. Монархія – це така форма правління, де глава держави – монарх ( у кожній. країні називається по-різному – імператор, король, султан і т.п.) має особливий юридичний статус: його повноваження носять первинний, а не похідний від якоїсь іншої влади в державі характер, він одержує свою посаду, як правило, у спадщину і займає її довічно. Республіка – це така форма правління, де вищі органи держави (президент, парламент, уряд) є виборними і змінюваними, причому тільки парламент в усіх без винятку республіках обирається безпосередньо населенням. Та або інша форма правління складається історично під впливом комплексу чинників економічного, соціального, політичного, національно-етнічного, культурного і релігійного характеру. Мають свій вплив і природно-географічні умови. Також необхідно мати на увазі те, що тій або іншій епосі розвитку суспільства відповідає та або інша форма правління. Так, в епоху феодалізму домінуючою ( найбфільш розповсюдженою) була монархічна форма правління, новому часу притаманна, здебільшого, республіка. Водночас необхідно враховувати, що якщо раніш відмінності між монархією і республікою відбивали розходження в ступені демократизації суспільства, його політичного ладу, то сьогодні збереження в ряді країн монархії аж ніяк не свідчить про їх меншу демократичність у порівнянні з республіками. В ряді країн це всього-навсього лише свідчення усталеності політичних традицій тих держав, у яких монархія вже давно розглядається як елемент, що об'єднує і консолідує націю. У молодих державах Азії й Африки, де суспільство в соціальному відношенні ще знаходиться в процесі трансформації і демократичні політичні інститути тільки формуються, форма правління дуже нестабільна і може змінюватися в той або інший бік (наприклад, Центральноафриканская Республіка перетворилася в імперію, а потім знову в республіку). Монархія як форма правління зберігається в значній частині держав або як данина історичній традиції (що характерно для розвинутих країн Заходу), або в силу збереження в суспільстві значних пережитків феодалізму й архаїчних форм суспільної організації (що властиво, наприклад, монархічним державам Ближнього Сходу). Є декілька різновидів монархічних форм правління. Розрізняють абсолютну і конституційну монархію. Абсолютна монархія характеризується всевладдям глави держави. У правовому відношенні монарх – джерело будь-якої влади, і тільки він визначає її межі в нормативних актах, що дарує своїм підданним. У основі закону лежить воля монарха. Як форма правління абсолютна монархія найбільшого поширення набула в епоху пізнього феодалізму. Сьогодні вона є анахронізмом і зберігається лише в деяких країнах Сходу, де переважають традиційно-патріархальні і феодальниі форми суспільного життя (наприклад, в Омані, Катарі, Брунеї). Є, проте, країни з досить високим рівнем економічного розвитку і високорозвиненої соціальної інфраструктури, у яких абсолютна монархія зберігається лише як своєрідна форма консервації традицій родоплемінної патріархальної демократії доіндустріальної епохи (Саудівська Аравія). Абсолютна монархія характеризується великими повноваженнями монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах. Закони видаються від імені монарха, йому підпорядкований весь адміністративний апарат держави. Які-небудь виборні органи в абсолютній монархії, як правило, відсутні, що не виключає наявності різноманітного роду дорадчих установ (наприклад, Диван в Саудівській Аравії, де представлені члени численного клану Саудитів – правлячої династії цієї країни). У виді винятку в деяких із цих держав можуть прийматися акти, іменовані конституціями (наприклад, у Катарі в 1970 р.), проте в дійсності вони мають мало спільного з узвичаєним поняттям конституції. Конституційна монархія – це така форма правління, при якій влада монарха здійснюється на основі й у рамках конституції. У залежності від ступеня обмеженності влади монарха, а також відповідного обсягу повноважень розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії. Дуалістична монархія, як це очевидно з її найменування, характеризується поділом влади монарха з парламентом, проте поділом ще зародковим, недосконалим, де влада монарха явно переважає. Повноваження монарха обмежені тільки в законодавчій сфері, проте й у цій сфері жоден закон, прийнятий парламентом, не міг набрати сили без згоди на те монарха. Ця форма правління була досить широко поширена в XIX і початку XX ст. (така монархія існувала після об'єднання Німеччини по конституції 1871 р. і до краху другої імперії в 1918 р.). Сьогодні в розвинутих державах Заходу ця форма правління не зустрічається. У той же час вона ще зберігається в ряді країн Ближнього Сходу і Магрибу (Іорданія, Таіланд,Марокко). При дуалістичній монархії існує виборний представницький орган – парламент ( що називається у кожній країні по-різному, наприклад, меджліс у Іорданії). Йому належить право прийняття законів і вотування (схвалення) бюджету. Монарх є главою держави і має основні прерогативи в сфері виконавчої влади. Він призначає главу уряду, що відповідає тільки перед монархом. Інституту парламентської відповідальності уряду в дуалістичній монархії немає. Монарх має право розпуску парламенту, видання надзвичайних декретів і введення в країні надзвичайного стану. Він є головнокомандуючим армією. На відміну від дуалістичної парламентарна монархія є досить поширеною формою правління. Вона існує сьогодні в багатьох державах світу (Великобританії, Іспанії, Японії, Швеція й ін.) Парламентарна монархія характеризується тим, що монарх не має реальихі повноважень по управлінню державою. Його повноваження носять в основному представницький характер. Крім того, він має своєрідну функцію державного нотаріуса, скріплює своїм підписом усі найважливіші державні акти. При цьому його повноваження обмежуються формальною перевіркою правильності оформлення акту. Впливати на матеріальний зміст того або іншого документу монарх, як правило, не може. У силу цього, а також виходячи з принципу "безвідповідальності монарха" (монарх не може нести політичну і юридичну відповідальність за свої дії), підпис монарха обов'язково потребує контрасигнації (тобто повинна попередньо скріплюватися підписом прем'єр-міністра або відповідального міністра). На практиці всі акти монарха готуються урядом. Монарх скріплює своїм підписом і законодавчі акти, проте правом вето по відношенню до прийнятих парламентом законів він, як правило, не володіє. Обсяг повноважень монарха в країнах із парламентарною формою правління неоднаковий. Він змінюється від практично повного відсторонення монарха від участі в державній діяльності і зведення його повноважень до функцій зовнішнього представництва (Швеція) до наділення більш великими повноваженнями (Іспанія, де король відповідно до конституції 1978 р. є головнокомандуючим іспанською армією). Повноваження монарха можуть містити в собі і деякі "резервні", так називані "сплячі" прерогативи на випадок можливих політичних криз (Великобританія, Бельгія, Нідерланди). Монарх не одержує заробітну плату. Гроші на утримання монарха і його сімей щорічно виділяються окремим рядком у державному бюджеті і цей рядок іменується "цивільним листом". Монарх у Великобританії одночасно є главою держав, що входять у Співдружність націй (правда не всіх, а в основному тих, що колись були так званими білими колоніями, а пізніше домініонами Британської імперії). Це Канада, Австралія, Нова Зеландія. На практиці функції монаpxa здійснює генерал-губернатор, що призначається Британскою короною за рішенням уряду відповідної країни. У країнах, де зберігаються структури феодального і традиційного сусупільства,існує виборна монархія (Малайзія, Лесото, Об'єднані Арабські Емірати). Так, глава Федерації Малайзії обирається на свою посаду Радою правителів куди входять глави 11 монархічних штатів. До складу ОАЕ входять сім князівств Перської затоки, глави цих князівств – еміри обирають Президента ОАЕ. Фактично їм може стати лише глава одного з двох найбагатших князівств Затоки – Абу-Дабі і Дубаї. Особо варто виділити теократичну монархію, де глава держави - монарх є одночасно главою того або іншого релігійного культу, що представляє одну із світових релігій. Так, духовний владика католиків усього світу Папа є одночасно главою держави Ватикан. Елементи теократичної монархії властивий і Саудівській Аравії, де глава держави – король не тільки виконує релігійні функції хранителя головних святинь мусульманського світу, але і є главою ваххабитского напрямку ісламу. Процедурі передачі влади королю передує згода вузької групи вищих релігійних авторитетів – улемів, а лише потім згода членів королівської Ради, куди входять представники численної сім'ї Саудитів. Формально Великобританія також є теократичною монархією, тому що з часів Генріха VIII король очолює англіканську церкву. Сьогодні це багато в чому данина традиції, оскільки фактичним главою англіканської церкви вже давно є архієпископ Кентерберійський. У цілому можна зробити висновок про те, що незважаючи на відому архаїчність інститут монархії має достатню гнучкість, щоб пристосуватися до нових історичних умов постіндустріального суспільства. Це пов'язано з тим, що монархія в розвинутих країнах Заходу давно перетворилася в символ спадкоємності історичних традицій, наочне втілення ідеї національної державності, безперервності її існування Необхідно також враховувати, що монархія представляється політично і соціально нейтральним інститутом, що виконує важливу інтегративну функцію в суспільстві. Нарешті, саме монархія може зіграти стабілізуючу роль, у випадку виникнення гострої політичної кризи. Такі деякі причини, що пояснюють зберігання монархічної форми правління в сучасному світі. Республіканська форма правління – найпоширеніша в сучасному світі. Абсолютна більшість держав, представлених сьогодні в такій універсальній міжнародній організації, як ООН, є республіками. Відомі три основні різновиди республіканської форми правління –президентська республіка, парламентська республіка, напівпрезидентська республіка. Президентська республіка характеризується такими ознаками: 1. Глава держави – президент обирається безпосередньо населенням шляхом або прямих (у латиноамериканських країнах), або непрямих виборів (у США, де спочатку обираються виборщики від штатів, а потім останні як особлива колегія обирають Президента країни). 2. Президент має великі повноваження: він одночасно є главою держави, главою виконавчої влади і головнокомандуючим збройних сил. 3. У президентській республіці уряд формується позапарламентським шляхом, члени уряду призначаються на посаду і звільняються з посади президентом (у США при призначенні необхідно згода верхньої палати Конгресу – Сенату). Відмінною рисою президентської республіки є жорстка система поділу влади. Кожна гілка влади – законодавча, виконавча і судова – має значну самостійність стосовно двох інших. Водночас існує система "стримань і противаг". Парламент здійснює законодавчу функцію, приймає закони, обов'язкові для виконавчої влади, проте і виконавча влада в особі президента наділяється правом суспенсивного вето на закони, прийняті парламентом, і користується цим, як показує практика, досить часто. Тим самим президент не дає можливості використовувати законодавчі повноваження парламенту для підриву конституційного механізму управління і утисків самостійності інших гілок влади. Система "стримань і противаг" проявляється в президентській республіці також у тому, що парламент не може відправити уряд у відставку, але і президент не може розпустити парламент. Президентська республіка забезпечує більшу стабільність виконавчої влади, ніж парламентська республіка, проте у випадку виникнення кризових ситуацій вона являється менш гнучкою (достатньо пригадати нездатність адміністрації президента Г. Гувера адекватно відреагувати на крах фінансової системи і економічної кризи 1929 р.). Різновидами президентської республіки є суперпрезидентська і монократична республіка. Основна їхня відмінність від президентської республіки полягає в тому, що обидві вони не є правовими державами, хоча в країнах, де такі форми правління існують, формально діє конституція. Але ці конституції звичайно носять настільки ж неправовой характер, як і конституції комуністичних держав. Суперпрезидеитская республіка має такі відмінні риси: 1. Звичайно вона установлюється внаслідок військового перевороту (в країнах Латинської Америки така форма правління в недалекому минулому була дуже поширеною). 2. Президент одержує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок (каудильо) перевороту, або як глава хунти (колективного органу керівництва заколотниками). 3. Президент наділяється великими повноваженнями при слабкому контролі з боку законодавчої і судової влади. 4. Президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або істотно обмежуються конституційні гарантії по дотриманню основних прав і свобод людини і громадянина і здійснюються масові репресії проти опозиції. Суперпрезидентські республіки протягом тривалого часу були невід'ємним елементом політичного ландшафту Латинської Америки. В даний час їх практично не залишилося на карті цього континенту. У процесі поступової демократизації політичного життя, зміцнення правових начал державності було успішно здійснено перехід до президентської форми правління. Що стосується монократичної республіки, то вона характерна для "молодих" держав (в основному країна тропічної Африки), а також для деяких комуністичних держав. Її характерними ознаками є: 1. Особливий статус глави держави як одноособового носія виконавчої влади, не в'язаного ніяким контролем із боку законодавчої і судової влади. 2. Суміщення посади президента з лідерством у правлячій партії в умовах однопартійного або квазібагатопартійного режиму. 3. Вибори президента, якщо і проводяться, то носять чисто ритуальний характер. Президент займає свою посаду невизначено тривалий термін, а заміна президента відбувається в результаті політичної кризи в керівництві правлячої партії або військового перевороту. У окремих країнах посада президента в конституційному порядку довічно закріплювалася за визначеною особою (Заїр, Малаві і деякі інші). 4. Конституційно встановлюється право президента на розпуск парламенту. Парламентарна республіка характеризується такими ознаками:
Парламентарними республіками є сьогодні ФРН, Італія, Греція, Індія й ін. Така форма правління більш притаманна розвинутим країнам, тому що припускає досить високий рівень розвитку демократії, наявність розвинутої партійної системи і високої політичної культури населення. Напівпрезидентська республіка у вітчизняній і зарубіжній науці конституційного права розглядалася не як самостійна форма правління, а як перехідна або до президентської, або до парламентарної республіки. Практика функціонування напівпрезидентської республіки в ряді країн, перш за все у Франції, дозволила французькому правознавцю, спеціалісту в області конституційного права М. Дюверже зробити висновок про самостійне існування подібної форми правління. Поступово цей висновок одержав повсюдне визнання. До характерних ознак напівпрезидентської республіки відносяться такі: 1. Президент обирається безпосередньо населенням у ході прямих виборів. Вибори можуть проводитися в один (мажоритарна система відносної більшості) і в два тури (мажоритарна система абсолютної більшості). 2. Президент наділяється великими владними повноваженнями: він є главою держави, йому належать основні прерогативи в сфері виконавчої влади, він є верховним головнокомандуючим. 3. У напівпрезидетскій республіці існує уряд як самостійний орган виконавчої влади, що працює під загальним керівництвом президента. Уряд призначається президентом, але потребує довіри парламенту. Винесення вотуму недовіри може спричинити або відставку уряду, або розпуск парламенту президентом. Напівпрезидентською була Веймарская республіка в Німеччині з 1919 по 1933 р. Сьогодні такими є Франція, Португалія, більшість держав, що виникнули після розпаду Радянського Союзу, – Україна, Казахстан, Грузія й ін. Особливий різновид республіканської форми правління – теократична республіка. Для неї характерно юридичне закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але й у безпосередньому управлінні державою. Так, конституція Ісламської Республіки Іран 1978 р. передбачає поряд із посадою Президента країни посаду Факіха – духовного керівника іранського народу, що займає один із вищих релігійних ієрархів. Його рішення обов'язкові для світської влади і мають вирішальний вплив на ведення державних справ. Своєрідна форма правління існує у Швейцарії, де функції глави держави і виконавчої влади здійснюються одним колегіальним органом – федеральним урядом (він іменується Федеральною радою). Склад уряду постійний; він складається із семи федеральних радників, що призначаються федеральним парламентом після чергових парламентських виборів, і відбиває партійний склад законодавчого органу. Зі свого складу Федеральна рада обирає Федерального президента, що володіє чисто представницькими повноваженнями і суміщає посаду президента і керівника того або іншого департаменту (міністерства). Термін повноважень президента – один рік. У Швейцарії також відсутній принцип парламентської відповідальності уряду. ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ Таким чином, незважаючи на своєрідність тих або інших форм правління в різних державах, усі вони проте піддаються класифікації і можуть бути зведені до декількох типових "моделей" організації державної влади. Не слід тільки забувати що ці "моделі" на практиці, у конкретній історичній ситуації ніколи не реалізуються в чистому вигляді. Кожній державі властиві індивідуальні особливості, що пояснюються його історичними традиціями, політичною культурою, природно-географічними і національними чинниками і т.п., що надають своєрідні риси тій або іншій формі правління. Тому не існує у світі абсолютно ідентичних монархій або республік, кожна відбиває у своїй організації своірідність тієї держави, тієї країни, у якій вона існує.
ІІ. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО (ТЕРИТОРІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО) УСТРОЮ
Під формою державного (територіально-політичного) устрою розуміється внутрішня організація державної влади, принцип розподілу держави на окремі частини, юридичний статус цих складових частин, принципи взаємовідносин між собою центральних і регіональних (місцевих) державних органів. Розрізняють дві основні форми територіально-політичного устрою держави: унітарну і федеративну. Унітарна держава – це єдина, суцільна, злита держава, складові частини якої не мають політичної самостійності. Федеративна держава – це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, що мають особливий політико-правовий статус. Від федерації як форми територіально-політичного устрою держави варто відрізняти конфедерацію як міжнародно-правове об'єднання суверенних держав. Таке об'єднання може переслідувати різноманітні цілі: військові, політичні, економічні і т.п. Згодом конфедерація може переростити у федерацію, як це мало місце в минулому у Швейцарії і в даний час в Об'єднаних Арабських Еміратах, або розпастися. Держави – члени конфедерації зберігають свій суверенітет і продовжують виступати як самостійні суб'єкти в внутрішніх справах так і в зовнішніх зносинах. Конфедеративні органи мають імперативну владу по відношенню держав-членів лише в тих рамках, що визначені конфедеративним договором. На сучасному етапі конфедерацій у світі немає, проте конфедеративні елементи є в ряді союзів, наприклад Европейского Союзу, Британської Співдружності, СНД. У 1997 році утворений союз Росії і Білорусії, що передбачає створення загальних органів, рішення яких можуть мати обов'язкову силу для обох держав. На форму територіально-політичного устрою впливають умови утворення держави, його історичні традиції і національний склад, наявність протиріч між центром і регіонами й ін. Форма територіально-політичного устрою відбиває ступінь централізації або, навпроти, децентралізації державних функцій, розподіл компетенції між центром і регіонами. У розвинутих демократіях Заходу вибір форми територіально-політичного устрою, як правило, не пов'язаний із національним складом населення, тому як унітарні, так і федеративні держави можуть бути й однонаціональні, і багатонаціональні. Загальною тенденцією, проте, залишається зростаюча децентралізація державних функцій і розширення прав місцевих територіальних співтовариств. Унітарна державність – найпоширеніша в даний час форма державного устрою. Унітаризм властивий переважній більшості держав, що утворилися після розпаду колоніальної системи. Проте унітарними можуть бути і великі розвинуті і средньорозвинуті держави (Великобританія, Франція, Італія, Японія, Китай, Єгипет і ін.). Унітарній формі державного устрою властиві дві основні риси: по-перше, правовий статус адміністративно-територіальних утворень, що складають унітарну державу, визначається центральною владою. Вона ж визначає, на які адміністративно-територіальні одиниці ділиться держава, яке коло предметів відання і компетенція цих одиниць, скільки ступенів, рівнів має адміністративно-територіальний устрій держави й ін. По-друге, центральна влада здійснює прямий або непрямий контроль за діяльністю органів державної влади на місцях. Сьогодні порівняно рідко можна зустріти унітарну державу, де були б відсутні виборні місцеві органи державної влади. У централізованій унітарній державі адміністративно-територіальні одиниці одноосібно управляються призначеними з центру чиновниками, а виборні місцеві органи, як правило, відсутні (Судан, Малаві). У Індонезії чиновники, що управляють відповідними адміністративно-територіальними одиницями, або безпосередньо призначаються «зверху» або затверджуються з числа кандидатур, запропонованих місцевими представницькими органами. У деяких європейських державах (Польща, Болгарія) обласна ланка територіального устрою не має виборних представницьких органів, а адміністративне керування здійснюють призначені урядом чиновники (начальники областей – у Болгарії, воєводи – у Польщі). Відносно децентралізована унітарна держава характеризується тим, що поряд із призначеними з центру чиновниками (наприклад, префектами у Франції) існують обрані населенням муніципальні органи (у Франції – мери, ради в департаментах). Права виборних органів на місцях істотно обмежені, а урядові агенти володіють не тільки великими адміністративними повноваженнями, але і правом втручання в справи муніципального управління. У децентралізованій унітарній державі немає призначених урядом адміністраторів, а місцеве управління здійснюють виборні органи місцевих адміністративних одиниць (наприклад, ради графств в Англії). Тут контроль уряду за діяльністю місцевих органів носить більш опосередкований характер і може виявлятися, наприклад, через бюджетне і фінансово-кредитне регулювання. Крім того, у децентралізованій унітарній державі існує достатньо чітке розмежування повноважень між центральною владою і владою місцевих територіальних співтовариств, що зближує ці держави з федераціями. Територіальна (обласна) автономія. В децентралізованних унітарних державах може існувати територіальна (обласна) автономія, під якою розуміється конституційно закріплене внутрішнє самоврядування частини території держави. У залежності від обсягу прав, наданих місцевим органам, розрізняють політичну й адміністративну автономію. Політична автономія припускає наявність особливого юридичного статусу, закріпленого в спеціальному законодавчому акті, а також право видання законів із питань місцевого значення. Органи адміністративної автономії не мають право видання місцевих законів, проте їхній права в управлінській сфері дещо ширші, ніж у звичайних адміністративних одиницях. Крім того, органи адміністративної автономії можуть брати участь у розробці акту, що визначає правовий статус даної форми автономії. Автономія являє собою форму децентралізації державних функцій з урахуванням географічних, історичних, а нерідко і національних особливостей тієї або іншої території. Політична автономія досить широко поширена в унітарних державах Європи, Азії й Африки. Так, у складі Великобританії політичною автономією володіє Північна Ірландія (Ольстер), що має власний парламент (стормонт) і власний уряд, що, проте, тривалий час не функціонували в зв'язку з введенням у 1972 р. прямого правління Лондона. У ході проведеного в 1997 р. референдуму в Шотландії й Уельсі населення цих частин країни висловилося за введення там обмеженої автономії і відтворення власних парламентів. Шотландія до того ж має власну правову і судову систему, власну церкву, за шотландськими представниками зарезервовані місця в британському Парламенті. Обласна політична автономія існує й в Італії, де вона відбиває, з одного боку, історичні відмінності в традиційному укладі життя окремих регіонів (Сіцілія, Сардинія), а з іншого боку – національний склад територій (Трентіно-Альто-Адідже, Венеція-Фріулія-Джулія). Конституція Іспанії 1978 р. проголосила право на створення автономій по національно-територіальному принципу. Відповідно до цього конституційного положення в країні були створені чотири "національні провінції": Країна басків, Каталонія, Андалусія і Галісія. Правовий статус цих автономних співтовариств визначається органічними законами (окремо для кожної провінції), що приймаються центральним парламентом на основі проектів, розроблених провінційними асамблеями (парламентами). "Національні провінції" наділяються більшими правами, ніж 13 "історичних "територіальних областей цієї країни. Утворення автономії може бути обумовлено і географічним положенням території, її порівняльно значною віддаленністю від основної частини країни. Саме ці чинники зіграли роль у наданні автономії Фарерським островам (автономний статус із 1948 р.) і Гренландії (автономний статус із 1979 р.) у складі Датського королівства й Аландським островам у складі Фінляндії. У наданні автономії Гренландії визначену роль зіграв і національний чинник (більшість населення Гренландії складають іннуїти-ескімоси). Ряд автономних утворень у вигляді політичної автономії мають унітарні держави в Азії й Африці.. У Південно-Африканській республіці існують автономні утворення по національно-територіальному (племінному територіальному) принципу, що мають внутрішнє самоврядування (наприклад, бантустан Транскей). У ряді випадків надання політичної автономії має на меті – зняти напруженість у міжнаціональних відносинах. Це, зокрема, лежало в основі надання політичної автономії курдам на півночі Іраку, що, утім, неодноразово порушувалася іракською владою. Можливість утворення політичної автономії передбачається, як правило, у конституції і знаходить детальне регулювання або в окремому загальнодержавному законі (Данія, Фінляндія), або в особливому статуті (законі), що розробляється законодавчим органом автономної одиниці і приймається парламентом країни (Італія, Іспанія). У кожному автономному утворенні є свій законодавчий орган (наприклад, лігтінг на Фарерських островах, ландстінг у Гренландії, асамблея в Каталонії і т.п.) і свій виконавчий орган (наприклад, джунти в автономних областях Італії). Останній має подвійне підпорядкування: місцевому представницькому органу і центральному уряду. Іноді центральна влада може мати в автономному утворенні свого представника (губернатора – у Гренландії і на Аландських островах), проте він володіє в основному контрольними функціями. Обсяг компетенції, наданої автономним утворенням або в конституції, або в окремому статуті, по деяких питаннях може бути ширше, ніж у інших членів федерації (наприклад, у земель в Австрії). При цьому за центральною владою зберігається право втручання в діяльність органів державної влади автономних утворень. Так, по Конституції Іспанії уряд зі згоди Сенату може примусити автономні співтовариства "до виконання своїх обов'язків". У Італії можливий розпуск обласної ради у випадку порушення нею конституції і в інтересах національної безпеки. На відміну від політичної адміністративна автономія поширена не настільки широко. Найбільше число адміністративних автономних утворень (понад сотню) є в Китаї. Адміністративна автономія не має право прийняття власних законів, не має власного парламенту, хоча її жителі обирають місцевий представницький орган, що володіє правом прийняття нормативних актів по дещо більш широкому колу питань, чим звичайні адміністративні одиниці. Адміністрація і суди поряд з офіційною мовою держави можуть використовувати місцеву мову, на якій також може здійснюватися викладання в школі і віщання в засобах масової інформації. У Китаї, наприклад, автономні утворення вправі також самостійно вступати в зовнішньоекономічні відносини відповідно до законів держави. Звичайно адміністративна автономія відбиває специфіку національного складу відповідної адміністративної одиниці. У Нікарагуа надання адміністративної автономії двом округам на Атлантичному узбережжі країни було пов'язано з тим, що там мешкали індійські англомовні племена. У Молдові є два адміністративних округи, де мешкають гагаузи. Адміністративна автономія може створюватися в суб'єктах федеративних держав (наприклад, в індійському штаті Ассам надана автономія тим районам, де мешкають племена нага і мізо. Для цих автономних утворень передбачаються вилучення на користь місцевих звичаїв із федеральних і цивільних законів по питаннях сільського і лісового господарства, рибальства і т.п.). В даний час чітко позначилася тенденція росту числа автономних утворень у світі, шириться різноманіття форм автономії. Це відбиває процес подальшої демократизації влади і її зближення з населенням. Федеративна держава – більш складна держава, ніж унітарна. Складові частини цієї держави, іменовані суб'єктами федерації, мають відому політичну самостійність. Їм властиві визначені ознаки держави. Територіальна організація влади у федеративній державі закріплює децентралізацію державних функцій. Складність взаємовідносин федерації зі своїми суб'єктами обумовила меншу в порівнянні з унітарною поширеність федеративної форми державного устрою. Проте у світі існує значне число федерацій, що не тільки не зменшується, але, навпроти, поступово зростає. Поряд з існуючими вже не одне сторіччя "класичними" федераціями (як США, Канада, Мексика, Аргентина, Швейцарія й інші) з'явилися нові федерації в країнах Європи (Бельгія), Азії (Індія, Пакистан) і Африки (Нігерія). Часто замість терміну "федеративна держава" вживається термін "союзна держава". Саме так по офіційній термінології іменується федеративна Республіка Німеччина - у буквальному перекладі звучить як Союзна Республіка Німеччини, а назви її федеральних органів також буквально перекладаються як президент Союзу, союзні збори, союзна рада. Федеративна держава утворюється: 1) у результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору в суб'єктів федерації (так, тринадцять північноамериканских штатів, що відстоювали незалежність від британської корони, домовилися про створення нової держави - Сполучених Штатів Америки); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний Техас, шляхом купівлі – Луізіана, у ході освоєння нових територій - штати на заході від ріки Міссісіпі) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території колись існуючої держави (утворення землі Північний Рейн-Вестфалія з частини старих територій Пруссії, а також п'ятьох нових земель на території старої НДР); 3) у результаті підвищення статусу старих регіональних утворень і перетворення їх у суб'єктів федерації (так, відповідно до поправок до Конституції Бельгії 1831 р., прийнятих у 1988 р., Фландрія, Валлонія і Брюссель стають суб'єктами Бельгійської федерації); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колись незалежних держав у суб'єктів федерації (Швейцарія після громадянської війни 1847-1849 р., у 20 ст. - Об'єднані Арабські Емірати, що спочатку представляли собою конфедеративну форму об'єднання семи князівств Перської затоки). Федерація як форма державного устрою володіє специфічними ознаками: 1.Федерацію складають державні утворення (штати в США, Мексиці, Індії, Австралії, землі у ФРН і Австрії, провінції в Канаді, кантони у Швейцарії), що маютьтус суб'єктів федерації з власним адміністративно-територіальним устроєм і власною організацією влади. 2. На відміну від унітарної держави територія федеративної держави не являє собою єдиного цілого. 3. Суб'єкти федерації не є державами у власному змісті слова, вони не мають суверенітет, хоча він формально проголошується в деяких федераціях. Суб'єкти федерації, як правило, або цілком позбавлені права участі в міжнародних зносинах (Австрія), або їхня зовнішньополітична компетенція сильно обмежена і здійснюється під котролем федерації (США, Канада, ФРН, Швейцарія). 4. У більшості зарубіжних федерацій поряд з федеральною конституцією і федеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації (США, ФРН, Канада, Австрія, Швейцарія й ін.). При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. У той же час не в усіх федеративних державах суб'єкти федерації мають власні конституції. Відсутні конституції в суб'єктів федерації ряду афро-азіатських країн (Індія, Пакистан, Малайзія, Нігерія). У деяких федеративних державах із метою одинакового регулювання однотипних суспільних відносин починаються організаційно-правові заходи для уніфікації законодавства суб'єктів федерації. Так, у США цим займається створена ще в 1892 р. Національна конференція уповноважених по уніфікації законів штатів. У ФРН цими питаннями займається конференція міністрів юстиції німецьких земель, що працює під керівництвом федерального міністра юстиції. Аналогічні інститути створені й в інших зарубіжних федераціях. 5. У більшості федерацій поряд із федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Проте,слід мати на увазі, що мова йде не про наявність подвійного громадянства, а про два рівні громадянства однієї держави. 6. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура парламенту. У минулому мали місце однопалатні парламенти при федеративному державному устрої (наприклад, у Пакистані по Конституції 1962 р.). В даний час бікамералізм (двопалатна внутрішня структура парламенту) прийнятий практично у усіх федеративних державах (виняток – Федеративна Республіка Коморські острови, де існує однопалатний парламент). Нижня палата повсюдно – орган загальнонаціонального представництва і формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах. Верхня палата, навпроти, може бути виборною або невиборною, вона забезпечує представництво суб'єктів федерації. При цьому в одних країнах (США, Австралії, Бразилії, Мексиці, Швейцарії й ін.) установлюється рівне представництво суб'єктів федерації у верхній палаті, в інших (ФРН, Канаді, Індії, Австрії) представництво суб'єктів федерації у верхній палаті визначається в залежності від чисельності населення в тому або іншому суб'єкті союзної держави. 7. У федеративній державі поряд із федеральною системою законодавчої, виконавчої і судової влади існують система законодавчої, виконавчої і судової влади суб'єктів федерації. Одним із найбільш складних питань при федеративній формі державного устрою є розмежування компетенції між союзом і його членами. Компетенція як сукупність законодавчо зафіксованих повноважень відносно визначених предметів відання в зарубіжних федеративних державах може поділятися на чотири основних види: 1) виняткову компетенцію союзу; 2) виняткову компетенцію суб'єкта федерації; 3) спільну (конкуруючу) компетенцію союзу і його членів; 4) залишкову компетенцію. Виняткова компетенція федерації означає, що тільки органи союзу мають владні повноваження по відношенню перерахованих у конституції предметів відання. Виняткова компетенція суб'єктів федерації вказує на ті питання державного управління, які органи суб'єкта федерації вправі вирішувати самостійно і під свою відповідальність. До їх числа відносяться, наприклад, формування і виконання місцевого бюджету, охорона суспільного порядку, управління культурою, освітою, організація місцевого самоврядування і т.п. Спільна (конкуруюча) компетенція федерації і її суб'єктів означає, що владні повноваження віднсно предметів відання належать і федеральним органам, і органам суб'єктів федерації. При цьому спільна компетенція припускає видання закону с оюзом і наступне детальне правове регулювання з боку суб'єкта федерації. Конкуруюча компетенція означає, що свої повноваження в сфері спільної компетенції суб'єкт федерації здійснює тоді й остільки, коли й оскільки союз не скористався своїми правами в цій сфері. Нарешті, залишкова компетенція – це компетенція з питань, що не відносяться до перших трьох видів компетенції і найчастіше всього не відбиті в конституції. У конституційному законодавстві федерацій питання компетенції закріплюються різноманітними засобами. Умовно всі зарубіжні федерації з погляду конституційного регулювання питань компетенції можна розділити на чотири групи. До першої групи варто віднести ті федерації, конституції яких закріплюють лише перелік питань, віднесених до виняткової компетенції федерації. В другу групу можна об'єднати ті федерації, конституції яких містять детальну регламентацію питань, що відносяться до двох сфер компетенції. До третьої групи можна віднести ті федерації, конституції яких містять триланкову систему розмежування компетенції між союзом і його членами (Індія, Малайзія). Нарешті, четвертий, найбільше складний, тип розмежування компетенції найбільше повно закріплений у конституції Австрії, а тому іменується австрійською моделлю. Австрійський Федеральний конституційний закон установлює чотири варіанти розподілу предметів відання і повноважень між федерацією і її суб'єктами. Перший перелік містить предмети відання, законодавча і виконавча діяльність по яких є винятковою компетенцією федерації. Це відноситься, наприклад, до таких предметів відання, як зовнішні зносини, юрисдикція по конституційних питаннях, грошовий обіг, пошта, телеграф і деякі інші. Друга модель розподілу компетенції, відповідно до якого законодавство віднесене до ведення Федерації, а виконавча діяльність - до відання земель, застосовується до таких. предметів відання, як громадянство і членство в общині, житлове забезпечення, дорожня поліція й ін. Третій варіант розподілу повноважень діє, наприклад, відносно встановлення санітарних вимог до курортів, земельної реформи, трудового права й ін. У цих сферах Федерація встановлює загальні принципи законодавства, а землі видають закони, що конкретизують, і здійснюють виконавчу діяльність. Нарешті, четвертий варіант – це установлення виняткової компетенції земель у сфері законодавства і виконання законів. Проте оскільки конституція закріплює загальну презумпцію компетенції земель, то спеціальних норм, що визначають їхню виняткову компетенцію, у конституції зазначається мало. До виняткового ведення земель віднесена, наприклад, організація дитячих садків і дитячих будинків. Вищенаведені моделі демонструють основні варіанти розподілу предметів відання і компетенції між федерацією і її суб'єктами в конституціях зарубіжних держав,не вичерпуючи, зрозуміло, всього існуючого різноманіття. Регулюванню цих питань у конституційному законодавстві окремих країн властиві свої деталі й особливості. Суб'єкти федерації реалізують свою компетенцію через власні органи влади і управління. Система органів влади і управління суб'єктів федерації регулюється або союзними конституціями (Індія, крім штатів Джамму і Кашмір і Сіккім), або частіше конституціями цих державних утворень (США, Мексика, Аргентина, ФРН, Швейцарія). Австрійська конституція встановлює основи системи влади і управління в землях, а конституції земель містять норми, що докладно регулюють їх організацію і діяльність. Форма правління суб'єктів федерації, як правило, ідентична тій, що існує в центрі. Наприклад, якщо США є президентською республікою, то і штати, що складають федерацію, також організовані по моделі президентської республіки. Інший приклад – ФРН, що є парламентарною республікою. Відповідно, державна влада в її землях організована по тому ж принципу. Проте з цього правила є винятки. Так, у федеративних державах – монархіях (Канада, Бельгія, Австралія) суб'єкти федерації мають республіканську форму правління, а в країнах, де суб'єкти федерації є монархіями, організація центральної влади має республіканські ознаки (Малайзія, ОАЭ). Всі державні утворення (штати, провінції, землі, кантони), що є членами союзу, як правило, мають власні виборні законодавчі органи. Ці законодавчі органи можуть бути як однопалатними, так і двопалатними. У ряді країн (Мексика, Венесуела, Австрія, Швейцарія) законодавчі органи всіх суб'єктів федерації є однопалатними. У ФРН усі земельні парламенти – ландтаги, крім Баварії, є однопалатними. Аналогічна картина й у Канаді, де двопалатну структуру має парламент франкомовної провінції Квебек, а парламенти інших провінцій країни є однопалатними. У США й Австралії, навпроти, у всіх штатах (крім Небраски в США і Квінсленда в Австралії) утворені двопалатні законодавчі збори. У Аргентині двопалатна структура діє в 10 провінціях із 22, а в Індії – у 5 штатах із 22. Звичайно однопалатні законодавчі органи і нижня палата двопалатного парламенту обираються тим же способом, що і федеральний парламент. Але в деяких федераціях (наприклад, у США, Канаді, ФРН) державні утворення – члени федерації самі встановлюють норми місцевого виборчого права, що в одних країнах може бути більш демократичним (наприклад, із більш низьким віковим цензом пасивного виборчого права), а в інших - менш демократичним (наприклад, завдяки введенню цензу осілості), ніж при виборах федеральних органів. Компетенція, внутрішня організація і процедура діяльності парламентів суб'єктів федерації в цілому аналогічна тій, що має місце у федеральних представницьких органах. У місцевих законодавчих органів звичайно є власні найменування, так, наприклад, у США й в Індії вони іменуються легіслатурами, у ФРН і Австрії – ландтагами, у Швейцарії -кантональними зборами і т.п. Крім того, у Швейцарії в невеличких кантонах законодавча влада здійснюється що загальними збори громадян кантону, що збираються щорічно. Вони іменуються ландесгемайнде ( нім. - земельна, крайова община). У цьому випадку виборний представницький орган кантону лише підготовляє проекти рішення для цих зборів. Органи управління суб'єктів федерації утворююьтся відповідно до тих правил, що характерні президентським і парламентарним формам правління. У президентських республіках (США, Мексиці, Аргентині й ін.) виконавчий орган формується позапарламентським шляхом і не несе відповідальності перед представницьким органом суб'єкта федерації за свою діяльність. Так, у США адміністрацію штату очолює вибраний прямими виборами губернатор (тільки в штаті Міссісіпі він обирається виборщиками) відносини якого з легіслатурою штату в принципі такі ж, як і відносини Президента з конгресом США. ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ Конституції деяких федеративних держав передбачають можливість укладання угод між федерацією і її суб'єктами по питаннях, віднесених до їх компетенції. Так, згідно конституції Австрії укладання угод між федерацією і землями в залежності від предмету їх відання покладається на федеральний уряд або на федеральні міністерства. Основний закон ФРН передбачає договірне співробітництво федерації і земель лише в області освіти і науки. У Бразилії для встановлення співробітництва між союзом і його членами необхідно видання додаткового закону. Слід мати на увазі, що шляхом укладання взаємних договорів і угод конституційний розподіл компетенції між федерацією і її суб'єктами змінюватися не може.
ІІІ. ДЕРЖАВНИЙ РЕЖИМ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Поняття "державний режим" з'явилося в науці конституційного права порівняно нещодавно, тому воно недостатньо розроблено в змістовному плані. Протягом тривалого часу третім елементом форми держави признавався політичний режим. У тоталітарній державі, де плюралізм політичних інтересів не признається і громадянське суспільство по суті відсутнє, розходження між державним і політичним режимом стирається. Проте в демократичному суспільстві з його розвинутою політичною системою поняття "державний режим" відрізняється від поняття "політичний режим". Останнє відбиває практику функціонування всіх політичних інститутів, включаючи поряд із державою також політичні партії, масові громадські організації і рухи й ін. Вивченням політичних режимів займається спеціальна наука – політологія. У цьому контексті поняття "державний режим" набуває самостійного значення. Воно вивчається державознавчими науками і використовується для характеристики форм, засобів, прийомів і методів діяльності самої держави, що дозволяє дати функціональну характеристику держави, розглядаючи його в динаміці, в процесі здійснення державної влади. Можна дати таке визначення державного режиму як елемента форми держави. Державний режим – це заснований на нормах права порядок діяльності (функціонування) держави, що складається як результат використання різноманітних прийомів, засобів, форм і методів здійснення державної влади. Державний режим – найбільш рухливий елемент форми держави. Проте вибір тих або інших форм, методів, засобів і прийомів здійснення державної влади не є довільним. Він визначається як сукупністю зовнішніх стосовно держави факторів (економічних, соціальних, ідеологічних і інших), так і внутрішніх чинників організації самої держави ( її форми правління, територіально-політичного устрою, особливостей побудови державного механізму й ін.). Державний режим відбиває практику державної діяльності, повсякденного здійснення державної влади. Цей елемент форми держави найбільше чутливо реагує на зміни політичної обстановки в суспільстві, чим пояснюється його порівняно слаба правова регламентація. Проте найбільш важливі сторони державного режиму закріплені в конституціях і інших нормативних актах (джерела державної влади, принципи побудови і діяльності державного апарату, рівень політичної свободи в суспільстві). Якщо діяльність держави, використовувані нею форми і методи, що обираються, прийоми і засоби мають правове обгрунтування, такий державний режим признається легальним; він легітимний, тобто законний в очах громадян даної держави. Тому легітимний державний режим припускає наявність правової державності. Нелегітимний державний режим – це насамперед неправовий режим. На практиці це означає нічим не обмежена сваволя держави і її агентів. Нелегітимний державний режим часто є узурпаторським, що розуміється як протизаконне захоплення влади (шляхом змови, повстання, заколоту, військового перевороту і т.п.), так і протизаконне її здійснення (диктаторські режими в будь-якій формі). Демократичний державний режим режим при якому формування політичної волі, що лежить в основі діяльності держави, йде "знизу нагору", тобто від індивідів і громадянського суспільства до державних інститутів, що приймають політичні рішення, демократичний державний режим припускає широку і безперечну участь народу в управлінні справами держави. Конституції абсолютної більшості зарубіжних держав закріплюють належність державної влади народу, тільки народ признається її носієм і володарем. Так, у ст. 3 Конституції Франції 1958 р. говориться про те, що "національний суверенітет належить народу". Аналогічне формулювання в ст. 1 Конституції Італії. Основний закон ФРН підкреслює, що уся державна влада – від народу (ч. 2 ст. 20). Це означає, що будь-яка влада повинна мати своїм джерелом волю народу; протизаконним, антиконституційним є будь-яка спроба узурпації влади – незалежно від того, чи виходить вона від визначеного прошарку (класу, групи) або від окремої особистості, – так само як і її незаконне утримання. Найважливішою ознакою демократичного державного режиму є багатопартійність, наявність партій, що притримуються різноманітної політичної й ідеологічної орієнтації, проте мають рівні права в боротьбі за участь у керуванні справами держави. До числа інших ознак демократичного державного режиму можна віднести такі: побудова державного механізму і його функціонування на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання і послідовне дотримання в роботі державного апарата принципів конституційності і законності. Демократичний державний режим може поєднуватись з різноманітними формами правління: президентською або парламентарною республікою, а також із парламентарною монархією. Так, незважаючи на розходження форм правління у ФРН і в Італії (парламентарні республіки), у Мексиці й Аргентині (президентські республіки), в Іспанії і Японії (парламентарні монархії), у цих країнах існує демократичний державний режим. Водночас такий режим мало сумісний із дуалістичною монархією, не говорячи вже про абсолютну. Необхідно мати на увазі, що наявність республіканської форми правління сама по собі ще не є гарантією існування демократичного державного режиму. Комуністичні держави (КНДР, Куба) є республіками, проте існуючі там режими ніяк не можна назвати демократичними. Історично склалися два різновиди демократичного державного режиму: режим ліберальної демократії і режим соціальної демократії. Розходження між ними криються в характері взаємовідносин держави з суспільством. Ліберальний державний режим сформувався в ході буржуазних революцій у ряді країн Західної Європи і Північної Америки. Для нього характерне обмеження ролі держави адміністративно-поліцейськими функціями, невтручання в економічне і соціальне життя суспільства. Позбавлена підтримки з боку держави, основна маса населення перебувала в стані економічної нужди і культурної відсталості, що не дозволяло їй реально брати участь у здійсненні державної влади. Тому ліберальний державний режим спирався тільки на забезпечені прошарки населення, що складали меншу частину суспільства. Внаслідок цього демократичні права і свободи, проголошені в конституції, набували формального характеру, що викликало відчуженість між владою і народом. Під впливом бурхливих подій у суспільно-політичному житті ліберальний державний режим поступився місцем режиму соціальної демократії, що знайшло відображення у конституціях ряду держав, прийнятих після другої світової війни (Італія, ФРН, Португалія й ін.). Державний режим соціальної демократії означає, що держава у своїй діяльності керується інтересами всього суспільства, намагається вплинути на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості, забезпечивши кожному гідне людини існування. Соціально орієнтована держава користується підтримкою з боку суспільства. Добробут основної маси населення, що постійно зростає, збільшує потребу в соціальній і політичній стабільності, на досягнення якої і спрямовані зусилля держави. Авторитарний державний режим Авторитарний державний режим характеризується ліквідацією або різким обмеженням прав і свобод громадян, у тому числі пов'язаних із їх участю в справах держави, відмовою від демократичних принципів і процедур діяльності держави, опорою на силові методи вирішення завдань державного управління. Формування політичної волі, що лежить в основі державних рішень, йде "зверху вниз", що практично виключає урахування думки народу. При авторитарному державному режимі обмежується або цілком забороняється всяка опозиція, що виключає нормальний діалог між владою і народом і перетворює проголошений принцип "народного суверенітету" у чисту формальність. Нерідко законодавчо закріплюється монопольне положення однієї партії, що не тільки є правлячою, але і по суті перетворюється в складову частину механізму державної влади. До ознак авторитарного державного режиму можна також віднести такі: ліквідацію центральних і місцевих представницьких органів або перетворення їх у маріонеткові установи: відмова від принципу "поділу влади", різке посилення ролі виконавчої влади, зосередження повноважень по управлінню державою в руках формально легітимного глави держави або уряду, або нелегітимного органу (хунти, військового комітету і т.п.) і його глави, або глави правлячої партії відмова від принципів конституційості і законності (формально діюча конституція носить при цьому чисто декоративний характер); широке застосування каральних заходів різке зростання репресивного апарату. Тоталітарний державний режим веде до встановлення контролю за всіма сторонами громадського життя і фактичної ліквідації громадянського суспільства Держава бере на себе керівництво економікою, піддає найжорстокішій регламентації духовно-моральне життя суспільства, втручається в приватне життя громадян. Ліквідація інституту приватної власності ставить індивіда в повну залежність від держави, а точніше від політичної волі тих, у чиїх руках знаходиться державна влада. Іншим різновидом авторитарного державного режиму є військово-диктаторський режим, що спирається на армію. У минулому військово-диктаторські режими були дуже поширеним явищем у країнах Латинської Америки. В даний час вони існують у багатьох країнах Африканського континенту (Нігерія, Малі, Ліберія). У Нігерії законно обраний президент країни помер у в'язниці, де він опинився після військового перевороту. Військово-диктаторські режими характеризуються скасуванням або призупиненням дії конституції і конституційних гарантій (включаючи політичні права і свободи). Як правило, забороняється діяльність політичних партій, вводиться жорстка цензура й обмеження на усі види інформації. При військово-диктаторських режимах цивільна бюрократія зберігає свої позиції. Більш того, часто вона виступає як союзник захопивших владу військових, причому у військово-бюрократичній коаліції поступово посилюються позиції верхнього ешелону бюрократії, можуть створюватися і військово-цивільні уряди, що є перехідною формою до інших видів авторитарних режимів. Так, із прийняттям піночетівськой конституції Чілі еволюціонувала убік конституційно-авторитарного режиму. У ряді країн Азії й Африки одержав поширення монократический режим. Він характеризується наявністю конституції, що носить в основному декоративний характер, формальним проголошенням визначеного мінімуму конституційних прав свобод при їх постійному і безнаказному порушенні, явним превалюванням виконавчої влади над законодавчою, великою роллю бюрократії, а також необмеженою по суті владою політичного лідера, що об'єднує функції партійного і державного керівника і головного ідеолога режиму. Дуже часто такий режим відзначений також інтеграцією правлячої партії в державний механізм і утворенням партійно-державної структури (як, наприклад, у Гвінеї в часи президента Січу Type). Такого роду режими встановлені або раніше існували в ряді африканських країн (Габон Камерун, Малаві). Конституційно-авторитарний режим може співіснувати як з однопартійною, так і з квазібагатопартійною системою. Сильним впливом мусульманського духівництва характеризуються самодержавні режими в ряді монархічних держав Арабського Сходу (Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн). У той же час у ряді дуалістичних монархій (Іорданія, Марокко) встановився конституційно-авторитарний державний режим із сформованою практикою регулювання парламентської діяльності й обмеженої ролі опозиції. Політичний розвиток новітнього часу виявляє тенденцію поступової зміни авторитарних режимів демократичними. На Європейському континенті, за винятком держав членів СНД, практично не залишилося держав з авторитарним режимом. Аналогічна тенденція виявляється й у країнах Латинської Америки. У ряді країн Азії (Індонезії, Пакистан) існує конституційно-авторитарний режим, що все більше зустрічається зі зростаючим опором з боку народних мас, які вимагають переходу до демократичних форм правління. Після краху тоталітарного режиму в СРСР на його території виникли держави з конституційно-авторитарними державними режимами (за винятком країн Балтії). Такий етап розвитку являється неминучим, тому що об'єктивний стан суспільства в цих державах, рівень політичної і духовної культури не дозволяв відразу перейти від тоталітаризму до демократичних методів управління. ВИСНОВКИ ДО ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ Отже, в даний час стає очевидною усе більша ізоляція авторитарних режимів на міжнародній арені. Це все це вселяє надію на позитивні зміни в тих країнах, де такі режим ще існують. Державний режим – це заснований на нормах права порядок діяльності (функціонування) держави, що складається як результат використання різноманітних прийомів, засобів, форм і методів здійснення державної влади. Державний режим – найбільш рухливий елемент форми держави. Проте вибір тих або інших форм, методів, засобів і прийомів здійснення державної влади не є довільним. Він визначається як сукупністю зовнішніх стосовно держави факторів (економічних, соціальних, ідеологічних і інших), так і внутрішніх чинників організації самої держави ( її форми правління, територіально-політичного устрою, особливостей побудови державного механізму й ін.).
ВИСНОВКИ З ТЕМИ
Отже, можна підвести наступні підсумки: 1. Незважаючи на своєрідність тих або інших форм правління в різних державах, усі вони проте піддаються класифікації і можуть бути зведені до декількох типових "моделей" організації державної влади. Не слід тільки забувати що ці "моделі" на практиці, у конкретній історичній ситуації ніколи не реалізуються в чистому вигляді. Кожній державі властиві індивідуальні особливості, що пояснюються його історичними традиціями, політичною культурою, природно-географічними і національними чинниками і т.п., що надають своєрідні риси тій або іншій формі правління. Тому не існує у світі абсолютно ідентичних монархій або республік, кожна відбиває у своїй організації своірідність тієї держави, тієї країни, у якій вона існує. 2. Конституції деяких федеративних держав передбачають можливість укладання угод між федерацією і її суб'єктами по питаннях, віднесених до їх компетенції. Так, згідно конституції Австрії укладання угод між федерацією і землями в залежності від предмету їх відання покладається на федеральний уряд або на федеральні міністерства. Основний закон ФРН передбачає договірне співробітництво федерації і земель лише в області освіти і науки. У Бразилії для встановлення співробітництва між союзом і його членами необхідно видання додаткового закону. 3. Слід мати на увазі, що шляхом укладання взаємних договорів і угод конституційний розподіл компетенції між федерацією і її суб'єктами змінюватися не може. 4. В даний час стає очевидною усе більша ізоляція авторитарних режимів на міжнародній арені. Це все це вселяє надію на позитивні зміни в тих країнах, де такі режим ще існують. 5. Державний режим – це заснований на нормах права порядок діяльності (функціонування) держави, що складається як результат використання різноманітних прийомів, засобів, форм і методів здійснення державної влади. 6. Державний режим – найбільш рухливий елемент форми держави. Проте вибір тих або інших форм, методів, засобів і прийомів здійснення державної влади не є довільним. Він визначається як сукупністю зовнішніх стосовно держави факторів (економічних, соціальних, ідеологічних і інших), так і внутрішніх чинників організації самої держави ( її форми правління, територіально-політичного устрою, особливостей побудови державного механізму й ін.). МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ПІДГОТОВКИ ДАНОЇ ТЕМИ
В ході лекції розглянуто лише частину з того значного кола питань, що необхідно буде опанувати майбутнім юристам при вивченні курсу. Саме тому при підготовці до практичних занять з теми рекомендується звернутись не лише до базових підручників, а ще й до інших джерел, які можна знайти у бібліотеці університету або у книжковому фонді навчально-методичного кабінету кафедри загальноправових дисциплін. В процесі вивчення теми лекції пропонується для кращого засвоєння навчального матеріалу ознайомитись з підручниками та посібниками з числа зазначених у списку літератури. При використанні джерел закордонних авторів необхідно опанувати навчальний матеріал, корегуючи його з урахуванням положень законодавства України. Пропонується звернути особливу увагу на низку питань, що є дискусійними серед науковців, а тому іноді відзначаються суттєво відмінними один від одного поглядами вирішення теоретичної проблеми.
КомментарииКомментариев пока нет Пожалуйста, авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий. |