Інвестиційна стратегія і тактика: методологія і принципи розробки

Інвестиційна стратегія і тактика: методологія і принципи розробки 30.12.2013 22:41

Інвестиційна стратегія і тактика: методологія і принципи розробки

 

Формування напрямків інвестиційної діяльності з урахуванням перспективи являє собою процес розробки інвестиційної стратегії.

Інвестиційна стратегія — система довгострокових цілей інвестиційної діяльності і набір найбільш ефективних шляхів їхнього досягнення.

Аналіз інвестиційної діяльності корпоративних систем показує, що більшість інвесторів обирають більш ніж один об´єкт інвестування, тобто формують визначену їхню сукупність. Цілеспрямований підбір таких об´єктів являє собою процес формування інвестиційного портфеля.

Мета формування інвестиційного портфеля визначається як забезпечення реалізації інвестиційної стратегії шляхом добору найбільш ефективних і надійних інвестиційних проектів і фінансових інструментів. З урахуванням основної мети розробляється система приватних цілей, що забезпечують реалізацію інвестиційної стратегії. Так, приватними цілями, наприклад, можуть бути такі: забезпечення мінімуму ризиків, забезпечення заданого рівня ліквідності і т.п.

Вихідною передумовою формування інвестиційної стратегії є базова стратегія економічного розвитку корпоративної структури (КС). Стосовно неї інвестиційна стратегія носить підпорядкований характер і повинна узгоджуватися з нею за цілями і етапами реалізації. Інвестиційна стратегія при цьому розглядається як один з головних факторів забезпечення ефективного розвитку КС відповідно до обраної нею загальної економічної стратегії.

Початковим етапом розробки інвестиційної стратегії є визначення загального періоду її формування. Цей період залежить від ряду умов. Головною умовою визначення періоду формування інвестиційної стратегії є передбачуваність розвитку економіки в цілому й інвестиційного ринку зокрема. В умовах нинішнього нестабільного (а за окремими напрямками - не передбачуваного) розвитку економіки країни цей період не може бути занадто тривалим і в середньому не може виходити за рамки 3-5 років (для порівняння слід зазначити, що інвестиційна стратегія найбільших компаній країн з розвиненою ринковою економікою розробляється на період 10-15 років).

Важливою умовою визначення періоду формування інвестиційної стратегії є тривалість періоду; прийнятого для формування загальної стратегії  КС. Через те, що інвестиційна стратегія носить стосовно неї підпорядкований характер, вона не може виходити за межі цього періоду (більш короткий період формування інвестиційної стратегії достатній, тому що заключні етапи економічної стратегії можуть не потребувати змін інвестиційної діяльності). Однією з умов визначення періоду формування інвестиційної стратегії на рівні корпоративних систем є їхня галузева приналежність.

Результати обстеження окремих компаній, наприклад США показують, що:

-      найбільший період (понад 10 років) характерний для розробки інвестиційної стратегії так званими інституціональними інвесторами (інвестиційними фондами, інвестиційними компаніями і т.п.);

-      менший період (5-10 років) характерний для компаній і фірм, що здійснюють свою діяльність у сфері виробництва засобів виробництва й у видобувних галузях промисловості;

-      ще більш короткий період (3-5 років) характерний для компаній і фірм, що здійснюють свою діяльність у сфері виробництва споживчих товарів, роздрібної торгівлі і послуг населенню.

Очевидно, і в наших умовах таку галузеву диференціацію середнього періоду формування інвестиційної стратегії варто вважати доцільною.

Однією з умов визначення періоду формування інвестиційної стратегії є розмір корпоративної структури. Інвестиційна діяльність великих структур зазвичай прогнозується на більш тривалий період.

При формуванні стратегічних цілей інвестиційної діяльності необхідно виходити насамперед із системи цілей загальної стратегії економічного розвитку. Ці цілі можуть бути сформовані у вигляді забезпечення приросту капіталу, приросту рівня прибутковості інвестицій і суми доходу від інвестиційної діяльності, зміни пропорцій у формах реального і фінансового інвестування і т.п. При цьому формування стратегічних цілей інвестиційної діяльності повинне погоджуватися зі стадіями життєвого циклу і цілями господарської діяльності корпоративної структури.

Розробка найбільш ефективних шляхів реалізації стратегічних цілей інвестиційної діяльності здійснюється за двома напрямками. Один з них охоплює розробку стратегічних напрямків інвестиційної діяльності, інший - розробку стратегії формування інвестиційних ресурсів. Цей етап є найбільш відповідальним і складним.

Для того, щоб прогресивні напрямки інвестиційної стратегії і важливі складові її ефективності було реалізовано, потрібно всіма можливими способами нарощувати й підтримувати інтелектуальний потенціал інвестиційної діяльності, стимулювати підвищення його творчої віддачі, реконструювати старий господарський механізм і створити новий, який зробив би процес упровадження науково-технічного прогресу життєво необхідним і тому вигідним.

Важливу роль у скороченні тривалості інвестиційного циклу та підвищенні його ефективності відіграє інфраструктурна ланка. Необхідно зміцнити ремонтно-експлуатаційну базу підприємств, систему виробничо-технологічної комплектації, складське господарство та інші виробничі служби. Високі вимоги висуваються до кадрового потенціалу, тому слід розширити підготовку працівників через професійно-технічні училища, налагодити їх планову перепідготовку за новими спеціальностями, пов´язаними з новою технікою та технологією. Значну увагу треба приділити розвитку соціально-побутової інфраструктури — будівництву житла, дитячих дошкільних закладів, санаторіїв-профілакторіїв. Усе це створить необхідні умови для стабілізації трудових колективів і неухильного підвищення ефективності їх праці. Втілення всіх складових противитратної концепції розвитку промислових комплексів забезпечить поступовий перехід до ефективного інвестування економіки України.

Процес розширеного відтворення основних фондів і виробничих потужностей в Україні реалізується за допомогою будівництва нових, розширення, реконструкції й технічного переоснащення діючих підприємств, формування міжгалузевих народногосподарських і територіально-виробничих комплексів. Ефективне збалансоване здійснення інвестиційного процесу відповідно до поставлених соціально-економічних цілей і завдань — найважливіше джерело економічного зростання й підвищення добробуту людей. Тому важливо забезпечити раціональне поєднання інвестиційної стратегії й тактики, тобто шляхів досягнення загальної мети з конкретними рішеннями щодо її втілення на різних рівнях господарського управління.

Інвестиційна діяльність збільшує основні фонди й виробничі потужності з урахуванням найновіших досягнень у галузі техніки й технології або підтримує її у працездатному стані. Багатогранні аспекти такої діяльності опрацьовуються за допомогою безперервного інвестиційного планування, яке охоплює різні проміжки часу. Стратегічні й тактичні цілі підприємства взаємопов´язуються завдяки гармонійному розподілу функцій і завдань на стадії довгострокового прогнозу, розрахованого на 10 — 15 років, середньострокового плану, що складається на 3 - 8 років, і короткострокових планів, які розроблюються на один - три роки з глибоким конкретним опрацюванням усіх аспектів виробничої та інвестиційної діяльності. Динамізм і мінливість економічних ситуацій, що характерні для вільного підприємництва, підтримують рівновагу ринку в цілому, але вони ж зумовлюють періодичне коригування інвестиційних планів. Процес цей природний; він відбиває суть нових функцій вищого керівництва — правління підприємством замість вирішення оперативних контрольно-розподільних питань.

Вихідними компонентами інвестиційного планування є пошук і формування варіантів капіталовкладень, визначення відносних і абсолютних розмірів їх прибутковості, встановлення можливостей фінансування за рахунок різних джерел, оцінювання надійності реалізації та можливості успіху того чи іншого варіанта інвестування. Для вирішення таких складних і нехарактерних для управлінського персоналу проблем доцільно залучати науково-консультаційні фірми або тимчасово наймати групи вчених спеціалістів у даній галузі наукових і практичних знань. Правильність прийнятих науково-технічних рішень, пов´язаних з практичними можливостями, буде виявлятися під час тривалого періоду благо приємного впливу інвестицій на виробництво та збут продукції, збільшення прибутку підприємства.

Основною метою підприємства в умовах ринкової економіки, як це випливає зі світового досвіду, є прибутковість. Наступна мета - збільшити обсяги виробництва й реалізації, створити й підтримувати добру репутацію підприємства у споживачів, високу продуктивність праці, поліпшити якість та споживчі властивості вироблюваної продукції, створити нові сучасні зразки виробів, досягти високих кількісно-кваліфікаційних показників, високого професійного рівня виробничого персоналу, домогтися його сумлінного ставлення до роботи, а також високої суспільної репутації. Деякі з цих показників важко піддаються кількісній оцінці, проте істотно впливають на розробку інвестиційної політики підприємства і дають змогу на будь-якому проміжку часу приймати правильні й обґрунтовані рішення щодо капіталовкладень.

Система бізнесу як система господарювання охоплює такі елементи:

-      підприємницький бізнес;

-      державний бізнес;

-      споживчий бізнес.

Суб´єктами підприємницького бізнесу є підприємці - юридичні і фізичні особи, діловий інтерес яких полягає в одержанні прибутку через виробництво і реалізацію, виконання робіт та послуг.

Види підприємницької діяльності залежать від форм власності і організаційних форм.

Розрізняють різні організаційні форми підприємництва: державні; орендні; індивідуальні; приватні; сімейні; різні товариства (ТОВ, AT), спільні підприємства. В залежності від масштабу господарювання - велике, середнє і дрібне підприємство. Вони відрізняються особливостями відношень власності. У великому підприємстві функції підприємця і власника розділені, тобто капітал - функція відділяється від капіталу -власника. Для дрібного бізнесу характерно співпадання функції власника і підприємця. Середній бізнес знаходиться на межі великого і дрібного підприємництва і поєднує особливості першого і другого.

Комбінація таких типів підприємств і створює ринкове середовище, в якому кожний підприємець займає свою нішу, знаходить своє місце і вирішує проблеми господарювання в відповідності з критеріями ефективності виробництва; власного інтересу і комерційного успіху.

Дрібне підприємництво практично доступне усьому населенню. Для зміцнення підприємницького середовища дрібний бізнес повинен заохочуватися державою. Розвиток дрібного бізнесу створює в масовому порядку умови для зайнятості населення і є основним «постачальником» робочих місць держави.

Підприємницький бізнес підрозділяється також на виробниче, комерційне і фінансове підприємництво.

Виробниче підприємство розповсюджується головним чином на виробництво, споживання товарів та послуг і представлене підприємствами, фірмами, установами.

Комерційне підприємство пов´язане з обміном, розподілом і споживанням товарів через торговельні заклади і біржі.

Фінансове підприємництво охоплює обіг і обмін вартостей через банки і фондові біржі.

Державний бізнес здійснюється державними органами, тобто коли вони виходять на ринок з діловими пропозиціями. Діловий інтерес держави полягає в здійсненні пріоритетних загальнодержавних науково-технічних, науково-виробничих та інших проблем, які задовольняють інтереси всього народногосподарського комплексу. Держава заохочує участь фірм у цих програмах, отримуючи можливість їх реалізації. Основою державного бізнесу є загальнодержавна власність на засоби виробництва, інформацію, грошові ресурси, цінні папери.

Споживчий бізнес здійснюється усіма громадянами з думкою одержання товарів і послуг шляхом самостійного пошуку виробників і продавців на основі максимальної вигоди. Для споживачів товарів вигодою є товар (послуга), найкращим чином задовольняючий потреби. Основою такого бізнесу є приватна власність на предмети споживання і послуги.

Стратегія бізнесу полягає в максимізації вигоди (доходу, прибутку) в ході реалізації різноманітних угод. Реалізується ця стратегія в залежності від конкретного випадку з урахуванням умов здійснення, терміну і предмета угоди.

Підприємницьке середовище - це комплекс умов і сил зовнішнього характеру, які впливають на можливості і кінцеві результати діяльності суб´єктів ринкових відносин. Воно охоплює зовнішнє і внутрішнє середовище.

Зовнішнє середовище — це передусім законодавча і нормативна бази, конкуренція, ринкова інфраструктура, стимули, особливості економічного розвитку держави, соціально-політичні умови тощо.

Внутрішнє середовище — передбачає наявність стартового капіталу, системи ведення бізнесу (маркетинг, менеджмент).

Підприємницьке середовище може бути сприятливим, або несприятливим. Рівень сприятливості підприємницького середовища залежить від ряду чинників:

-      наявності в підприємця прав власності на засоби виробництва, його продукт і прибутки;

-      наявність визначеної сукупності прав і свобод, вибору виду господарської діяльності;

-      наявність сприятливого психологічного клімату;

-      рівень розвитку ринково — конкурентного режиму;

-      надійність захисту прав підприємця;

-      рівень державної підтримки.

Несприятливе середовище складається при відсутності вищезгаданих умов. Частково сприятливе середовище виникає в разі нестійкості економіки і стану суспільства. Підприємницьке середовище постійно змінюється під впливом різноманітних циклічних і нециклічних впливів. Циклічні чинники розділяються на еволюційні і хвильові, а нециклічні — постійно діючі і не постійно діючі.

Еволюційні фактори це не обернені чинники, які при відсутності інших впливів діють у визначеному одному і тому ж напрямку (наприклад, тенденція росту населення, зростання загального обсягу виробництва).

Хвильові чинники змінюють підприємницьке середовище в різні проміжки часу з однаковим або схожим збігом обставин (наприклад, продуктивність праці, ціни, відсотки на капітал, відсоток безробітних тощо).

Постійно діючі нециклічні чинники займають зміну рівня економічного розвитку, науково-технічний прогрес, монополізацію, державне регулювання, мілітаризацію економіки, конкуренцію. Непостійно діючі — сезонні коливання, соціальні конфлікти, політичні кризи, стихійні катаклізми.

Рушійною силою розвитку бізнесу є потреби і особистий економічний інтерес, який лежить в основі потреб.

Розвиток бізнесу неможливий без забезпечення відповідних умов його функціонування. Вони забезпечують законодавчу і нормативну базу, конкурентне середовище, ринкову інфраструктуру та стимули підприємницької діяльності.

Методологічною основою підприємництва є теорія ринкового господарювання.

Ринок — це форма функціонування економіки, а ринковий механізм є важливим регулятором господарського розвитку.

Функціонування ринкового механізму передбачає деякі умови, які дозволяють зробити важливі висновки відносно характеру, типу та рівня організації ринку:

-      самостійність і свобода дії суб´єктів господарювання;

-      можливість самостійно розміщувати замовлення;

-      вільно розпоряджатися власними прибутками;

-      відповідальність за використання ресурсів, можливі збитки і неефективні рішення;

-      можливість взаємного вибору партнерів на ринку;

-      конкуренція, як наслідок достатньої кількості виробників і споживачів товарів.

Формування підприємницького середовища і ефективного ринкового механізму потребує прийняття комплексу заходів, пов´язаних з:

-      роздержавленням і приватизацією;

-      реформуванням фінансової, кредитно — грошової системи та ціноутворення;

-      демонополізацією економіки;

-      створенням ефективної системи захисту населення.

Формування ринкового середовища передбачає також заохочення такої діяльності податковими пільгами, прямими державними дотаціями, фінансуванням важливих інноваційних проектів.

Конкретизація інвестиційної стратегії за періодами її реалізації передбачає встановлення послідовності і термінів досягнення окремих цілей і стратегічних завдань. У процесі цієї конкретизації забезпечується зовнішня і внутрішня синхронізація у часі. Зовнішня синхронізація передбачає узгодження в часі реалізації інвестиційної стратегії з загальною стратегією економічного розвитку корпоративної структури, а також із прогнозованими змінами кон´юнктури інвестиційного ринку. Внутрішня синхронізація передбачає узгодження в часі реалізації окремих напрямків інвестування між собою, а також з формуванням необхідних для цього інвестиційних ресурсів.

На останньому етапі виробляється оцінка розробленої інвестиційної стратегії сутністю якої є перевірка її на відповідність принципам формування інвестиційної стратегії.

Виконання операцій у такій послідовності і відповідно до принципів забезпечує розробку ефективних управлінських рішень, спрямованих на реалізацію обраної інвестиційної стратегії.

Основу процесу вибору стратегічних напрямків інвестиційної діяльності складають цілі цієї діяльності. У процесі вибору повинні враховуватися такі завдання:

-      визначення співвідношення різних форм інвестування на окремих етапах розглянутого періоду;

-      визначення галузевої спрямованості інвестиційної діяльності;

-      визначення регіональної спрямованості інвестиційної діяльності.

Співвідношення різних форм інвестування на окремих етапах пов´язане насамперед з напрямками діяльності корпоративної структури.

Так, інституціональні інвестори здійснюють свою інвестиційну діяльність переважно на фондовому ринку. Отже, основною формою їх довгострокової інвестиційної діяльності повинно бути інвестування в акції, облігації, ощадні сертифікати й інші фондові інструменти. Питома вага реального інвестування в таких структурах може коливатися лише в межах, дозволених законодавством для кожної з цих груп інвесторів.

У корпоративних структурах, що здійснюють виробничу діяльність, основною формою інвестування будуть реальні вкладення. Саме ця форма інвестування дозволяє таким структурам розвиватися найбільш високими темпами, освоювати нові види продукції, проникати на нові товарні і регіональні ринки. Фінансові інвестиції таких структур пов´язані, як правило, з короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних коштів і здійснюються з метою встановлення контролю (впливу) за діяльністю окремих компаній (підприємства - партнерів; підприємства - конкурентів і т.п.).

Так, на етапах «народження» і «росту» гнітюча частка інвестицій має реальний вигляд, на стадії «розширення» реальні інвестиції (в основні й оборотні кошти) також переважають; і лише на більш пізніх стадіях життєвого циклу («зрілість») корпоративні структури можуть дозволити собі істотне розширення питомої ваги фінансових інвестицій. Для того, щоб уникнути періоду «спаду» і пролонгувати період «зрілості», необхідно вчасно диверсифікувати діяльність корпорації, тобто відмовитися від напрямків діяльності, що не приносять дохід, і, навпаки, розробити нові напрямки діяльності, що приносять дохід.

Так, багато корпоративних структур (холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації) крім основних профілюючих напрямків виробничої чи фінансової діяльності купують видавничі організації, теле- і радіокомпанії, беруть участь у шоу-бізнесі на правах спонсорів або прямих акціонерів, організовують туристичні фірми і т.д.

Вчасно диверсифікований бізнес дозволяє уникнути періоду «спаду» корпоративної структури. Замість нього настає черговий виток життєвого циклу корпорації але вже не з періоду «народження», а з періоду «розширення».

Визначений вплив на співвідношення різних форм інвестування роблять і розміри корпоративних структур. Інвестиційна діяльність невеликих і середніх за розмірами структур у більшій мірі пов´язана з реальними інвестиціями, у той час, як для великих корпорацій частка фінансових інвестицій зазвичай вища. При цьому визначений вплив на співвідношення реальних і фінансових інвестицій має загальний стан економіки, що визначає кон´юнктуру окремих елементів інвестиційного ринку. В умовах нестабільності економіки, високих темпів інфляції, постійної зміни податкової політики ефективність реального інвестування істотно знижується при одночасному зростанні інвестиційних ризиків. У такі періоди більш ефективними є фінансові інвестиції, особливо короткострокові (за умови, що прибутковість цих інвестицій перевищує темпи інфляції).

З урахуванням цих умов оцінки різних форм інвестування диференціюється за окремими етапами інвестиційної діяльності корпоративної структури.

Узагальнення досвіду інвестиційної діяльності корпоративних систем у другій половині 90-х pp. показує, що галузева спрямованість є найскладнішим завданням розробки інвестиційної стратегії. Його вирішення вимагає поетапного підходу до прогнозування інвестицій- ної діяльності у єдності з загальною стратегією економічного розвитку корпоративної структури. На першому етапі досліджується доцільність двох основних стратегічних напрямків інвестиційної діяльності.

Як правило, початкові етапи діяльності корпоративної структури пов´язані з концентрацією її на одній галузі, що є найбільш знайома інвесторам.

Огляд західної практики показує, що багато хто з найбільш щасливих інвесторів досягли високого рівня добробуту, використовуючи стратегію концентрації тобто не виходячи за межі багатогалузевої діяльності. Особливо яскраві приклади дає нам виробництво окремих видів науково місткої продукції (комп´ютерна техніка, комп´ютерні програми і т.п.) чи продукції, що задовольняє нові потреби великого кола споживачів. Водночас, серед інвесторів, що використовують цю стратегію, спостерігається найбільше число банкрутств. Це зумовлено тим, що концентрація пов´язана з більш високим рівнем інвестиційних ризиків, ніж можуть дозволити собі багато інвесторів.

Стратегія галузевої концентрації (якщо вона, незважаючи на високий рівень ризику, все-таки обирається інвестором) може бути використана лише на перших трьох стадіях життєвого циклу корпоративної структури, тому що за сприятливих обставин вона, як правило, забезпечує найбільш високі темпи виробничого розвитку збільшення капіталу. На наступних стадіях життєвого циклу в міру задоволення потреби в продукції основного контингенту споживачів їй на зміну повинна прийти стратегія галузевої диверсифікованості інвестиційної діяльності.

На другому етапі досліджується доцільність різних форм галузевої диверсифікованості інвестиційної діяльності в рамках визначеної групи галузей, наприклад, галузі сільськогосподарського виробництва, харчової промисловості, транспорту і т.п. Така галузева диверсифікованість дозволяє інвестору ширше використовувати накопичений досвіду сфері маркетингу, виробничих технологій і т.п. і отже, у більшій мірі визначати ефективність інвестування. Крім того, використання галузевої диверсифікованості навіть у таких обмежених рамках дозволяє істотно знизити рівень інвестиційних ризиків.

Диверсифікованість інвестиційної діяльності корпоративної структури в рамках визначеної групи галузей пов´язана з формуванням так званих «стратегічних зон господарювання». Таке формування здійснюється в процесі розробки загальної стратегії економічного розвитку структури і являє собою самостійний господарський сегмент, що здійснює свою діяльність у ряді суміжних галузей, об´єднаних спільністю споживчого попиту, використовуваної сировини чи технології. На стратегічній зоні господарювання лежить повна відповідальність за розробку асортименту конкурентоспроможної продукції, ефективної збутової стратегії, а також забезпечення їхньої інвестиційної стратегії.

Разом з тим, така стратегія інвестиційної діяльності також не позбавлена деяких недоліків. Основний з них полягає в тому, що суміжні галузі в рамках визначеної їхньої групи мають, як правило, аналогічний у часі галузевий життєвий цикл. Це підсилює інвестиційний ризик, особливо в традиційних галузях економіки. Крім того, продукція таких галузей зазнає впливу однакових у часі кон´юнктурних циклів, що в ще більшій мірі підсилює інвестиційний ризик в окремі несприятливі пе-ріоди. Тому використання стратегії диверсифікованості інвестиційної діяльності в рамках визначеної групи галузей ефективне лише при сприятливому прогнозі кон´юнктури відповідних товарних ринків.

На третьому етапі досліджується доцільність різких форм диверсифікованості інвестиційної діяльності в розрізі різних, не пов´язаних між собою груп галузей. Необхідність використання такої стратегії визначається тим, що для багатьох великих і середніх компаній, що здійснюють свою діяльність протягом тривалого періоду, традиційно обрані галузі (окремі чи в рамках визначених груп) стримують темпи перспективного розвитку, одержання високої віддачі від інвестицій, а іноді викликають стратегічну уразливість у конкурентній боротьбі. Умовою здійснення такої диверсифікованості інвестиційної діяльності, як показує аналіз, є формування «стратегічних господарських центрів».

Стратегічний господарський центр являє собою самостійну структурну одиницю КС, що включає кілька стратегічних зон господарювання (система таких стратегічних господарських центрів уперше була реалізована в американській фірмі «Дженерал електрик», що дозволило їй значно підвищити ефективність інвестиційної і господарської діяльності). Стратегічний господарський центр цілком формує свою інвестиційну стратегію, що є самостійним складеним елементом інвестиційної стратегії корпорації. За рахунок вибору галузей з різними стадіями життєвого циклу і з різними в часі коливаннями кон´юнктури на їхню продукцію істотно знижується рівень інвестиційних ризиків.

Диверсифікованість інвестиційної діяльності, здійснювана в процесі другого і третього етапів розробки галузевої спрямованості інвестиційної стратегії, здійснюється з урахуванням прогнозованих оцінок розвитку окремих галузей (чи їхніх груп).

Визначення регіональної спрямованості інвестиційної діяльності при розробці відповідної стратегії КС пов´язане з двома основними умовами:

-      розмір корпоративної структури;

-      тривалість функціонування.

Більшість невеликих фірм і значна частина середніх фірм здійснюють свою діяльність у межах одного регіону за місцем проживання інвесторів. Для таких фірм можливості регіональної диверсифікованості інвестиційної діяльності (особливо в частині реальних інвестицій) обмежені через недостатній обсяг інвестиційних ресурсів і істотне ускладнення управління інвестиційною і господарською діяльністю. Принципова можливість регіональної диверсифікованості можлива лише при фінансових інвестиціях, однак, їхній обсяг у таких фірм невеликий, тому інвестиційні рішення можуть прийматися не в рамках розроблювальної стратегії а при формуванні інвестиційного портфеля (тобто на стадії тактичного управління інвестиційною діяльністю).

Другою умовою, що визначає необхідність такої розробки, є тривалість функціонування корпоративних систем. На перших стадіях її життєвого циклу господарська й інвестиційна діяльність зосереджується, як правило, у рамках одного регіону, і лише в міру подальшого розвитку КС виникає потреба в регіональній диверсифікованості інвестиційної діяльності.

Основою розробки регіональної спрямованості інвестиційної діяльності є оцінка інвестиційної привабливості окремих регіонів. У силу стійкості багатьох регіональних факторів розвитку результати оцінки інвестиційної привабливості регіонів звичайно не піддаються різким змінам і можуть бути використані при розробці інвестиційної стратегії.