|
|
Заказ 4109 (150 грн.)« Назад
Заказ 4109 (150 грн.) 18.10.2013 02:09
ЗАВДАННЯ ДО ТЕМИ „МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ”
1. На сьогодні фактично всі країни – суб’єкти світового господарства є учасниками ринку позичкових капіталів, при цьому в їх структурі виокремлюються кредитори і позичальники. Разом з тим, якщо до недавнього часу можна було чітко розмежувати два полюси світової боргової системи: нетто-позичальники (переважно країни, що розвиваються) і нетто-кредитори, у тому числі міжнародні фінансово-кредитні організації та кредитні установи, то у сучасній світовій борговій системі дуже важко провести чітке розмежування між потенційними боржниками і кредиторами. Тому на сьогодні усі країни світового господарства можна поділити на 3 групи: кредитори; країни, що є одночасно боржниками і кредиторами; країни-боржники. Що стосується країн-боржників, то це, як правило, країни, що розвиваються, які отримали свою незалежність у першій половині XX ст. (країни Азії, Африки, Латинської Америки) і країни, які стали на шлях самостійного розвитку після розпаду СРСР. Світовий банк розробив методику оцінки рівня заборгованості країн-кредиторів, здійснивши їх класифікацію за основними категоріями експорту та розміру зовнішнього боргу. За рівнем зовнішньої заборгованості Світовий банк ранжує держави наступним чином (таблиця): ТаблицяКласифікація держав за рівнем зовнішньої заборгованості (за методологією Світового банку)
де NPV - чиста приведена вартість зовнішнього боргу держави, XGS – обсяг експорту її товарів та послуг, GNI – валовий внутрішній продукт. В таблиці представлено дані, які характеризують обсяги ВВП, експорту, зовнішнього боргу та чисельність населення найкрупніших країн-боржників у 2003р. ТаблицяНайкрупніші країни-боржники у 2003р.(зовнішній борг понад 1 млрд. дол. США)
3. Оцінка кредитної політики МВФ: позитиви і негативи Неухильний процес поглиблення інтернаціоналізації економічного життя, який має своїми проявами розширення і ускладнення взаємозв’язків та взаємозалежностей національних економік, усуспільнення характеру праці та виробництва у глобальному масштабі, зростаючу взаємодію та координацію держав щодо розробки і реалізації міжнародної стратегії розвитку, об’єктивно підвищує значення зовнішніх джерел фінансових ресурсів для будь-якої національної економіки. Особливе місце серед них займає кредитування з боку Міжнародного валютного фонду (МВФ). Основною рисою кредитних механізмів МВФ є їх універсальність, тобто можливість надання позики будь-якій країні, незалежно від рівня її економічного розвитку і суспільно-політичного устрою. Обумовлений характер надання позик визначається виконанням країною-позичальником вимог щодо отримання кредиту в цілому або попереднього траншу. Так, діючі в МВФ механізми акумуляції та розподілу фінансових ресурсів, дозволяють державам, що мають найбільші квоти в організаціях прямо або опосередковано впливати на прийняття урядами країн-позичальників сприятливих для себе рішень як щодо, нерідко, невиправданої лібералізації торговельних відносин, так і відкриття ще вразливішого фінансового ринку. Іншими словами, за більш сприятливі умови кредитування (пролонгація пільгового періоду, зменшення ставок кредитів, можливості реструктуризації тощо) керівництво країн-реципієнтів нерідко стає “заручником” необхідності відмови від частини національного суверенітету країни. Крім того, загальновідомим є і факт жорсткої прив’язки кредитування МВФ національних економік з нав’язуванням ними реалізації в країнах-реципієнтах запропонованої моделі економічних перетворень. Наприклад, стабілізаційні програми, розроблені експертами Міжнародного валютного фонду для перехідних економік, базувалися на неоліберальній моделі, яка була традиційно орієнтованою лише на ринкові економіки, що передбачало не створення ринкового середовища, а лише його вдосконалення на жорстко монетарній основі, звільнення економіки від слабких, неконкурентоспроможних господарюючих суб’єктів, створення передумов для приходу потужного іноземного капіталу на національні ринки. Саме ці вимоги і механізми часто призводять до масового витіснення з власного ринку вітчизняного товаровиробника та розкрадання власності і відплив капіталів за кордон. Особливо це характерно для найбідніших країн та країн з трансформаційною економікою, які не можуть вчасно повернути і сплатити борги МВФ. При цьому на різних етапах своєї діяльності МВФ застосовував найрізноманітніші механізми регулювання системи розподілу кредитних засобів серед країн-позичальників, на реалізацію яких впливали як специфіка розвитку конкретних країн, так і загальноцивілізаційні проблеми, що поставали перед світовим співтовариством. Особливістю сучасної стратегії МВФ є те, що вона ґрунтується на трьох своєрідних «стовпах»: запобігання, співробітництво та коригування. Ці елементи стратегії МВФ дають можливість, з одного боку, пом’якшити проблему заборгованості країн у разі її виникнення, а з іншого боку, - вирішити її найбільш раціональним способом. Стратегія запобігання використовується МВФ з метою попередження нових випадків заборгованості країн, а також у разі неможливості їх своєчасного погашення і відповідного подовження терміну повернення. З цією метою МВФ пропонує умови використання його ресурсів, які спираються на нові принципи, що включають: - національну приналежність політики реформ; - ощадливість в реалізації умов, пов’язаних з програмою; - пристосування програм до умов, наявних у країнах-членах; - чіткість у визначенні умов. Означені принципи були покладені в основу нових директив, прийнятих МВФ у вересні 2002 року. Крім того, реалізуючи стратегію запобігання, МВФ оцінює здатність країни розрахуватися по боргах, забезпечує адекватність платіжного балансу країн, яким надається фінансування за програмою підтримки МВФ, визначає обсяги відрахувань, здійснюваних центральними банками країн, що отримують фінансові ресурси від МВФ, а також надає технічну підтримку країнам-членам. Наступним елементом стратегічної політики МВФ є посилення співробітництва та здійснення політики «накопичення прав». Посилення співробітництва допомагає країнам-членам розробляти й впроваджувати економічні стратегії для вирішення проблем із платіжними балансами і заборгованістю. Цей процес також сприяє формуванню у країнах-боржниках підґрунтя для створення системи моніторингу досягнень в реалізації впроваджуваної політики та у питаннях платіжного балансу, мобілізації ресурсів від міжнародних кредиторів та донорів. Реалізація даного підходу допомагає країнам нести відповідальність за своїми зобов’язаннями перед МВФ та іншими кредиторами. Нарешті, третім елементом сучасної стратегії МВФ є коригуючі засоби. Сутність їх полягає у впровадженні в дію спеціального графіка з визначенням більш серйозних коригуючих засобів у випадку, коли країна-член активно не співпрацює з МВФ щодо пошуку способів розв’язання боргових проблем. Так, першим кроком на цьому шляху є тимчасове позбавлення доступу країни до ресурсів МВФ за програмою «Зменшення бідності і сприяння зростанню» або до фінансових ресурсів «Ініціативи для бідних країн з найвищим рівнем заборгованості». Таким чином, спираючись на політику трьох «стовпів», МВФ намагається реалізувати тактику більшої прозорості своєї діяльності, що проявляється у обов’язковому опублікуванні звітів про використання ресурсів фонду щодо країн та тих програм, які підтримуються кредитами МВФ. Аналізуючи фінансову політику МВФ у 2003-2004 рр., можна виділити основні напрями руху кредитних ресурсів. Головними отримувачами кредитів МВФ за програмою стенд-бай (Stand-By) були Бразилія – 27,4 млрд. СПЗ (спеціальних прав запозичення), Аргентина – майже 9 млрд. СПЗ, Уругвай – 2,1 млрд. СПЗ, Колумбія – 1,5 млрд. СПЗ. Відповідно до Програми розширеного кредитування (EFF) кредити отримали Сербія і Чорногорія на суму 650 млн. СПЗ та Шрі-Ланка – на суму 144 млн. СПЗ. Нарешті за Програмою зменшення бідності і сприяння зростанню кредити були виділені Пакистану – понад 1 млрд. СПЗ, Демократичній Республіці Конго – 580 млн. СПЗ та Бангладеш – 400 млн. СПЗ. Загальна сума кредитів МВФ за цими програмами склала майже 60 млрд. СПЗ, що перевищило загальну суму погашення кредитів. Довгострокова заборгованість країн перед МВФ досягла понад 2 млрд. СПЗ. Причому на Судан та Ліберію припадає понад 78% від загальної суми прострочених фінансових зобов’язань, а серед інших боржників переважає частка Сомалі та Зімбабве. Мотиваційним моментом запозичень у міжнародних фінансових організацій з боку країн, що розвиваються, виступає можливість впровадження структурних реформ, стабілізації валютного курсу, скорочення бюджетного дефіциту та дефіциту платіжного балансу, виходу на міжнародні ринки товарів. Що стосується України, то її активна співпраця з Міжнародним валютним фондом розпочалася лише з кінця 1994р. з розробки українським урядом, разом з експертами МВФ, програми макроекономічної стабілізації та реформування економіки. Лише за період 1999-2003рр. наша держава отримала від МВФ міжнародних кредитів на суму 7829,4 млн. СДР. Слід відмітити, що найбільш результативними для України були перші кредити МВФ, призначені для фінансування системних перетворень. Саме завдяки надходженню цих коштів стало можливим прискорення формування власної фінансово-кредитної системи та золотовалютних резервів України. Крім того, ці ресурси забезпечили реалізацію ефективної монетарної політики (наслідком чого стало скорочення темпів інфляції), надходження валютних ресурсів в країну, сприяли проведенню грошової реформи і введенню в обіг національної грошової одиниці, динамізували формування інфраструктури ринкового середовища та розбудову фінансових інструментів та ін. Так, у 1998р. Радою директорів МВФ було затверджено програму «Механізм розширеного фінансування» для України загальним обсягом близько 2 млрд. 266 млн. доларів США. За цією програмою Україна отримала 1 млрд.480 млн. дол. США. Перевагою кредитування в рамках Програми є те, що кошти надаються на більш тривалий строк (термін погашення - 10 років з відстрочкою сплати основної суми боргу на 5 років), у більшому обсязі (загальний обсяг позики складає 2,226 млрд. доларів США) та під невеликі відсотки (до 7% річних). У результаті значного економічного зростання та зниження темпів інфляції в Україні протягом 2001р. стало можливим отримання нашою державою коштів чергового траншу кредиту в рамках програми «Механізм розширеного фінансування» (EFF) в розмірі 290,8 млн. СПЗ (приблизно 375 млн. дол. США). При цьому, Фонд висунув вимогу посилити економічну складову своїх реформ. Зокрема, МВФ хотів би побачити реорганізацію великих банків, більш активну приватизацію заводів, що знаходяться у державній власності, та лібералізацію агропромислового сектору. Відновлення програми «Механізм розширеного фінансування» відкрило Україні широкі можливості щодо успішного проведення реструктуризації зовнішнього боргу, а також продовження роботи по раніше заморожених проектах, зокрема, добудові енергоблоків на Хмельницькій та Рівненській АЕС. 3 вересня 2002 року завершилось співробітництво України з МВФ по чотирирічній програмі розширеного фінансування (EFF). На сьогодні Україна надає перевагу співпраці з МВФ на основі упереджувальної (страхової) програми «стенд-бай», яка передбачає, що виділені кредитні ресурси знаходитимуться на рахунках МВФ і можуть бути надані тільки у випадку виникнення особливих ситуацій на запит України. Підписання угоди з МВФ про надання Україні кредиту на суму 605 млн. дол. у рамках програми «попереджувальний» «стенд-бай» відбулося у 2004р. і стало сигналом для відновлення співробітництва України з Всесвітнім банком та Європейським банком реконструкції та розвитку. Крім того, на сьогодні Україна зацікавлена у поступовому перенесенні центру ваги у співробітництві з МВФ у площину безкредитних стосунків, узгодження головних параметрів макроекономічної політики з тенденціями та прогнозами розвитку світової кон’юнктури, з динамікою і напрямами світових фінансових та інвестиційних потоків, а також продовженні координації у сфері валютної політики, що сприятиме зниженню міжнародними рейтинговими агентствами ризиків інвестування в економіку України.
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||