|
|
Главная \ База готовых работ \ Правознавство (всі розділи) \ Кримінально-правова доктрина: проблеми співвідношення
Кримінально-правова доктрина: проблеми співвідношення« Назад
Кримінально-правова доктрина: проблеми співвідношення 10.05.2014 18:06
Кримінально-правова доктрина: проблеми співвідношення
Важливість кримінально-правової охорони суспільних відносин від суспільно-небезпечних діянь не викликає сумнівів ні у кого. Проте, слід враховувати той факт, що для ґрунтовного, повного та всебічного регулювання суспільних відносин одного нормативно-правового акту не достатньо, необхідно дотримуватися не лише норми закону, а й його духу, тобто положень кримінально-правової доктрини. Актуальність теми дослідження кримінально-правової доктрини зумовлена тим, що на сучасному етапі розвитку науки кримінального права не існує єдиної точки зору щодо подальшого розвитку кримінально-правової доктрини. Метою дослідження кримінально-правової доктрини є вивчення її сутності та значення для розвитку кримінального права, вдосконалення правого регулювання. Стан наукової розробки. Тематику кримінально-правової доктрини досліджували в різні часи такі вчені як: Л.В.Багрий-Шахматов, М.І. Бажанов, Я.М. Брайнин, М.М.Гродзинский, Н.І.Коржанський, П.С.Матишевський, В.В,Сташис, А.Я.Свєтлов, В.Я.Таций, В.С. Трахтеров, С.С.Яценко та інші. Перш ніж вести мову про кримінально-правову доктрину необхідно, на мою думку, перш за все, з'ясувати сутність та значення правової доктрини з точки зору права. Як зазначають представники теорії права, у юридичній літературі під правовою доктриною розуміють систему наукових правових понять, поглядів та концепцій про сутність та призначення права у конкретно-історичних умовах [7,с.240]. Правова доктрина є одним із джерел права. Протягом тривалого часу правова доктрина була основним джерелом права в романо-германському типі правової системи. У період з ХІІІ по ХVІІІ ст. в університетах були вироблені основні принципи права, і лише відносно недавно в зв’язку з перемогою кодифікації першість доктрини була замінена верховенством закону. Але доктрина і в наші дні залишається важливим генетичним джерелом права. Ця її роль проявляється в тому, що саме доктрина створює правові поняття і терміни, обґрунтовує та спрямовує в необхідне русло правове регулювання тих чи інших груп суспільних відносин. Важливе значення доктрина має і у визначенні методів, за допомогою яких створюють право і тлумачать закони. Водночас вона впливає і на самого законодавця, який виражає тенденції, підходи, створені чи сформульовані доктриною. Остання в такій якості виступає непрямим, побічним джерелом права. Як джерело права (безпосереднє), доктрина може виступати в правозастосуванні (за умови наявності прогалин у чинному законодавстві). Правова доктрина в романо-германському типі правової системи сприяє створенню загальних принципів права. Ці принципи втілюють в собі підпорядкування права велінням справедливості в тому значенні, як вона розуміється у відповідний період людської цивілізації. У свою чергу принципи права є основою для формування юридичних норм. Необхідно зазначити, що взагалі виявляється своєрідний генетичний зв’язок між такими правовими явищами: доктрина – принципи права – норми права. На сучасному етапі основним призначенням доктрини є створення правових принципів, понять, термінів, методів нормотворення та застосування і тлумачення права [7, с.241]. Отже, виходячи з положень теорії права кримінально-правову доктрину можна розглядати як систему наукових правових понять, поглядів та концепцій про сутність та призначення кримінального права у конкретно-історичних умовах. На сучасному етапі розвитку права кримінально-правова доктрина впливає на створення правових принципів, понять, термінів, методів нормотворчості та застосування і тлумачення кримінального права. Наукове дослідження основних кримінально-правових інститутів, якими є кримінальний закон, злочин і покарання, а також становлення науки кримінального права європейських держав відбулося у ХІХ віці. Становлення науки кримінального права пов’язане, головним чином, з трьома її теоретичними напрямками – класичним, антропологічним і соціологічним. Представниками класичної школи права були видатні філософи – гуманісти і юристи найбільш розвинених європейських держав : француз Шарль-Луї Монтеск'є, італійський гуманіст Чезаре Беккаріа, німці- Іммануіл Кант, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Ансельм Фейєрбах, англієць Уілліям Блекстон. Наукові дослідження класичної школи права здійснювалися за двома юридично відносно самостійними напрямками. Так, француз Шарль-Луї Монтеск'є, італійський гуманіст Чезаре Беккаріа дослідили головним чином зовнішній (об'єктивний) зміст та сутність кримінального права, злочину та покарання, тобто сферу криміналізації небезпечного діяння та покарання за його вчинення. Німецькі філософи і юристи дослідили в основному внутрішній зміст та сутність кримінального закону, злочину та покарання, пов’язаних із волевиявленням та виною особи, тобто сферою об'єктивних підстав кримінальної відповідальності, обумовлених свободою волі правопорушника. Ці два взаємопов’язані між собою юридичних дослідження закону, злочину, покарання та наслідки досліджень обумовили виникнення класичної школи в кримінальному праві з її демократичними і гуманістичними принципами кримінального права, а саме: - оголошення діяння злочином має бути підвладне лише законодавцю; - кожний злочин має бути точно визначений в законі; - закон має карати лише «зовнішні» небезпечні дії при наявності вини особи; - кримінальна відповідальність за думки і слова, які не супроводжуються діями, є неприпустимою; - вирішувати питання про те, вчинено чи не вчинено особою злочин, повинен вирішувати суд; - покарання має відповідати вчиненому злочину; - важливу роль у формуванні правого світогляду має не стільки суворість покарання, скільки його неминучість [6, с.18]. - безкомпромісне застосування кримінальних заборон є основою державності, оскільки саме воно забезпечує стабільність, процвітання і правопорядок [2, с.284]. Найбільш відомими представниками російської школи класиків були М.С. Таганцев і О. Ф. Кістяківський. Звичайно, у класиків були недоліки, головними з яких слід вважати чисто юридичний світогляд, що розглядає кримінальне право у відриві від соціальної дійсності, захоплення абстрактними конструкціями, нормативізм, який зводив дослідження лише до логічної побудови юридичних понять, відсутність у ряді випадків історизму у вивченні злочину і покарання та деякі інші. Проте ці недоліки не можуть знецінити всього того, що зроблено класичною школою у відстоюванні цивілізованих основ кримінального права. Основні ідеї цього напрямку зберігаються і зараз як у теорії, так і в кримінальному законодавстві всіх демократичних держав [3,с.24]. Антропологічна школа кримінального права виникла на початку 70-х років XIX ст. Саме тоді і з'явилася антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її засновника - італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1835-1909). Ідеї Ломброзо отримали розвиток у роботах його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало (1851-1934). Ідею біологізації суспільних явищ ломброзіанці перенесли на злочинність, назвавши її явищем біологічним. Якщо злочинність - біологічне явище, то з ним слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю. Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі "Злочинна людина" (1872-1876 р.): а) злочин - таке ж явище, "як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби"; б) причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини; в) головне місце повинно посідати не діяння, а діяч - злочинець, його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру. Якщо злочин, як вважали представники антропологічної шкоди, - це біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності. Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що мають стигмати злочинця. Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією кримінального права, ні законодавцем того часу через її антинауковість, а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над людиною через її біологічні характеристики. Зазначу, що в Україні, та й у Росії, прихильників ломброзианства серед юристів майже не було [6, с.20]. Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас зазначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також стала предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою вплинуло не лише на розвиток науки кримінального права, але і на кримінальне законодавство кінця XIX-XX століть [1, с.280]. Щодо соціологічної школи кримінального права, то вона виникла на початку 80-х років XIX ст. Очолював соціологічний напрямок кримінального права визначний німецький криміналіст Ф.Ліст, який на підставі дослідження соціального і біологічного у злочині і злочинцеві викликав свої погляди на злочинність з точки зору їх причинності. Злочин, на думку представників соціологічної школи права, не є результатом свободної волі, як про те писали класики. Злочин - це результат складної взаємодії різноманітних факторів, з однієї сторони - індивідуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку - фізичних і соціальних. Фізичні фактори - це географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби тощо. Індивідуальні фактори - стать, вік, походження і виховання, освіта, родиний стан, хвороби, фізичні і психічні властивості. Соціальні фактори - безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін. Соціологи пропонують ряд рекомендацій для усунення факторів злочинності, особливо соціальних: зниження безробіття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога еміграції, допомога безпритульним дітям тощо. Соціологи вважали, слідом за антропологами і класиками, злочинність вічним явищем. "Сама думка, - як писав Ліст, - про можливість знищити злочинність належить до утопії" [5, с.90]. Зазначимо, що ідеї соціологів про фактори злочинності і про те, що її не можна знищити, нещадно критикувалися в радянській науці кримінального права і офіційній політиці. Так, наприклад, у програмі КПРС, прийнятій на XXII з'їзді, прямо ставилося завдання ліквідації злочинності в найближчі роки. Зараз, коли ці ідеї сприймаються як ще один міф радянської дійсності, погляди соціологів у цій частині повинні, звичайно, оцінюватися інакше. Таким чином, соціологи правильно визнавали злочинність явищем соціальним, яке породжується різними процесами, що відбуваються в суспільстві [6, с.21]. Вчення про небезпечний стан - це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не лише ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинив конкретно нічого злочинного, але внаслідок певних обставин мають визнаватися такими, що перебувають в небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники антигромадських організацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевно хворі тощо. Підставою для репресій, як про те твердили класики, є не діяння, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану відкриває широкі можливості для необґрунтованих репресій і свавілля. Тому відмова від понять осудності, вини, покарання та інших інститутів класичного кримінального права є характерною для соціологів [4, с.32]. У калейдоскопі подій злочин завжди привертає увагу як явище екстраординарне, що несе у собі інформацію про негативний спадок людства. Проте логіка і досвід підказують, що поняття злочину є істотно мінливим: те, що вважалося неприйнятним напередодні, сьогодні вважається нормою [2, с.153]. Тому відповідно до поглядів представників соціологічної школи кримінального права у межах законної санкції міра (рід і тривалість) покарання має визначатися метою, яка переслідувалась покаранням у конкретному одиничному випадку. Правильне, тобто справедливе покарання – це покарання необхідне. Повне підкорення каральної влади ідеї про ціль – ось ідеал караючої справедливості. Покарання для нас є засобом досягнення мети. Але ідея про ціль вимагає відповідності та співрозмірності засобу і мети, а також певної ощадливості у його застосуванні [5, с.72]. На мою думку, оцінюючи погляди представників різних шкіл кримінального права, необхідно зазначити наступне. Класична школа кримінального права заклала основні підвалини розвитку кримінального права демократичних держав, основу їх поглядів складав юридичний позитивізм. Погляди представників даної школи склали основу сучасної правової доктрини кримінального права, а саме щодо побудови основних принципів кримінального права, методів правового регулювання, тлумачення правових норм. Антропологічна школа кримінального права через свою реакційність не знайшла широкого кола прихильників, проте вивчення особи злочинця, що лежить в основі її наукових розробок слугує підґрунтям для досліджень представників соціологічної школи права. Наукові погляди ж представників соціологічної школи права, на мою думку, лежать в основі кримінально-правової доктрини більшою мірою в частині нормотворчості (враховується соціальний характер злочину при визначені суспільної-небезпечності злочину, міри покарання за нього), а також впливає на соціальну політику державу як засіб протидії та профілактики злочинності, що здебільшого обумовлюється саме факторами соціального характеру. Революційні зміни, війни та катаклізми, зміна політичної карти світу не змогли не відобразитися на стані існуючих в ХХ столітті шкіл кримінального права. Паралельність та нетерпимість змінилися конвергенцією і співіснуванням. При цьому чітко спостерігається поступове взаємопроникнення ідей та ідеологій, злиття напрямків, взаємний обмін досвідом і уніфікація правового регулювання [1, с.286]. У радянський період значний вклад у розвиток сучасного кримінального права України внесли Л.В.Багрий-Шахматов, М.І. Бажанов, Я.М. Брайнин, М.М.Гродзинский, Н.І.Коржанський, П.С.Матишевський, В.В,Сташис, А.Я.Свєтлов, В.Я.Таций, В.С. Трахтеров, С.С.Яценко та інші. Їхні праці, засновані на парадигмі неокласицизму, слугували основою для створення наукових напрямків розвитку кримінального права в передових академічних та наукових центрах України, обумовили формування нової плеяди представників сучасної кримінально-правової доктрини України. Система, структура, задачі кримінального права України побудовані таким чином, щоб найбільш раціонально, з мінімальною шкодою та негативними наслідками, з урахуванням правонаступництва законодавчих традицій та тенденцій правозастосування забезпечить дотримання режиму законності, у відповідності до прийнятих моральних цінностей суспільства, його потребам у безпечному житті і обмеженні злочинних посягань [1, с.286]. Проте, слід зазначити, що системи концептуальних ідей, на яких побудоване сучасне кримінальне законодавство України і які складають сучасну кримінально-правову доктрину, дуже різняться між собою. Існуючі кримінально-правові парадигми, які реалізовані в працях сучасних українських вчених, не можна підвести під один знаменник. Частіше за все на сьогоднішній день ми зустрічаємо праці, які написані в дусі юридичного позитивізму, природного права, економічного аналізу права та правовідносин; критичної кримінології. На мою думку, кримінально-правова доктрина, для виконання її основного завдання – розвитку узгодженого правового регулювання, у будь-якому випадку має містити у собі положення з питань кримінального права, що не конкурують між собою. Також хотілося б наголосити на тому, що деякі концепції кримінального права, які є частиною кримінально-правової доктрини, знайшли своє втілення не лише шляхом наукової розробки, а й шляхом нормотворчого закріплення. Реакцією держави на злочин є покарання, мета якого визначена у ст.50 Кримінального кодексу України: це – не тільки кара, але й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Останнім часом особливого значення набуває проблема відновлення порушених прав потерпілого. Актуальність запровадження відновного правосуддя в кримінальний процес визнається сьогодні представниками всіх юридичних шкіл і знайшла своє відображення в затвердженій Указом Президента України від 8 квітня 2008 року №311/2008 Концепції реформування кримінальної юстиції України, яка серед напрямків реформування системи кримінальної юстиції визначає посилення захисту прав та інтересів потерпілих, гарантоване відшкодування завданої злочином шкоди. Відповідно до зазначеної Концепції відновне правосуддя – це форма правосуддя, основною метою якого є створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином [3]. Така мета досягається через зустрічі учасників конкретного правопорушення та їх впливом на майбутнє. При цьому мають найповніше враховуватися інтереси насамперед потерпілого. Висновки. Кримінально-правова доктрина - це система наукових понять, поглядів та концепцій про сутність та призначення кримінального права у конкретно-історичних умовах. Кримінально-правова доктрина впливає на створення правових принципів, понять, термінів, методів нормотворчості та застосування і тлумачення кримінального права. Сучасна кримінально-правова доктрина побудована на положеннях різних шкіл та концепцій кримінального права: класичній, соціологічній, відновній. Спостерігається поступове взаємопроникнення ідей та ідеологій, злиття напрямків, взаємний обмін досвідом і уніфікація правового регулювання. Погляди представників класичної шкоди права складають основу сучасної правової доктрини кримінального права, а саме щодо побудови основних принципів кримінального права, Наукові погляди ж представників соціологічної школи права лежать в основі кримінально-правової нормотворчості (враховується соціальний характер злочину при визначені суспільної-небезпечності злочину, міри покарання за нього), а також впливає на соціальну політику державу як засіб протидії та профілактики злочинності, що здебільшого обумовлюється саме факторами соціального характеру. Кримінально-правова доктрина для виконання її основного завдання – розвитку узгодженого правового регулювання, у будь-якому випадку має містити у собі положення з питань кримінального права, що не конкурують між собою. А для цього необхідним є ведення активної державної політики у сфері боротьби зі злочинністю, підтримки розвитку науки кримінального права. Список використаних джерел
|