|
|
Главная \ Методичні вказівки \ Методические указания и информация \ Композиція писемного наукового тексту
Композиція писемного наукового текстуДата публикации: 19.07.2017 19:13
Лекція № 2 Тема: Композиція писемного наукового тексту
План
Ключові слова: текст, науковий текст, структура наукового тексту, мова, стиль викладу, наукове дослідження.
Тексти, з якими доводиться мати справу вченому, умовно можна розділити на дві групи: тексти, що він створює, і тексти, які йому доводиться використовувати у своїй діяльності. Усі ці тексти створюють своєрідний текстовий простір, у якому перебуває вчений. При цьому ефективність науковця вимірюється здатністю створювати власні оригінальні тексти, поширювати їх та опановувати, застосовувати, переробляти й оцінювати інші тексти (експертиза тексту) [Cурмін Ю. П. Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація : навч.-метод. посіб. / Ю. П. Сурмін. – К. : НАЛУ, 2008. – 184 с.]. Мета нашої лекції – дати характеристику найбільш складного, важко помітного і персонального – творчої складової самої роботи над науковими текстами. Робота над створенням наукового тексту вимагає дотримання головної вимоги: цей текст має бути зрозумілим і автору наукового дослідження, і потенційним читачам. Слушно про це говорить Юрій Сурмін: потрібно чітко відповісти собі на кілька запитань: „Для чого хочеш писати?”, „Стосовно чого хочеш писати?”, „Що хочеш писати?”, „Для кого хочеш писати?”, „Як хочеш писати?” [Cурмін Ю. П. Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація : навч.-метод. посіб. / Ю. П. Сурмін. – К. : НАЛУ, 2008. – 184 с.]. На думку О. М. Семеног, структурними компонентами наукового тексту, який створюють, є вступ, основна частина й висновки. У вступі подають обґрунтування актуальності дослідження, визначають предмет, мету, завдання, теоретичне й практичне значення роботи. В основній частині – методику і техніку дослідження, пошук способів вирішення проблеми, доказ концепції, ідеї. Висновки містять результати виконаної роботи, перспективи подальшого дослідження. Усе це становить композицію наукового тексту [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.]. Наступну структуру наукового тексту пропонує Юрій Сурмін, на думку якого науковий текст складається з постановочної, дослідницької та заключної частин. У постановочній частині тексту визначають проблему, мета й завдання, гіпотези та методи дослідження, а також відзначають зв’язок цього дослідження з іншими. Дослідницька частина тексту дає опис проведеного дослідження й отриманих результатів. Заключна частина містить висновки й рекомендації щодо проведення подальших наукових досліджень і використання результатів у практичному житті [Cурмін Ю. П. Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація : навч.-метод. посіб. / Ю. П. Сурмін. – К. : НАДУ, 2008. – 184 с.]. Найвідповідальнішим етапом наукової роботи є вибір теми дослідження та її формулювання. Практика свідчить, що правильно обрати тему – наполовину забезпечити успішне виконання роботи. Заголовок наукового тексту відображає задум автора, визначає межі інформації, яку має подати автор. Отже, це інформативна одиниця, що відображає тему поданого твору та відповідає змісту тексту. Кількома словами, одним реченням необхідно не лише передати основний смисл наукового тексту, а й зацікавити читача. Науковці виділяють кілька типів заголовків:
Назви розділів та їх змістове наповнення повинні відображати завдання наукового дослідження. Важливо, щоб назви розділів і параграфів вибудовувалися в певну логіку: загальна характеристика й аналіз проблеми, потім обґрунтування авторських теоретичних позицій і підходів до її вирішення, можливі способи вирішення, перевірка підходів. Тема (назва, заголовок) магістерської (кандидатської) роботи не має бути занадто широкою й водночас занадто вузькою. Однак, зрозуміло, чим менше слів у назві теми, тим вона ширша, охоплює більш широку галузь знань. Формулювання дипломної (магістерської, кандидатської) роботи складаються загалом з 11 – 15 слів, включаючи прийменники, сполучники і те, що в дужках. Наприклад: Підготовка вчителя-філолога подвійного профілю у вищих педагогічних навчальних закладах України (друга половина 50-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.) [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.]. Після формулювання теми дослідження розпочинається ознайомлення з головною та додатковою літературою за темою роботи. Зазвичай використовують два види опрацювання джерел: швидке (по діагоналі) – з метою виявити, чи слід вивчати це джерело детальніше, та повільне – глибше вивчення низки публікацій, дослідження простішого матеріалу до складнішого (метод індукції). Вивчаючи літературні джерела, слід стежити за оформленням виписок, щоб надалі ними було легко користуватися. Дослідження джерел слід починати з книг, потім переходити до статей; спершу вивчати вітчизняні джерела, а після цього братися до іноземної літератури. Як зауважує Г. С. Онуфрієнко, систематична робота з науково-навчальною літературою відшліфовує вміння щодо сприйняття, утримання й поновлення інформації, змістової і мовної компресії тексту джерела та активно розвиває навички писемного мовлення. Здобуття знань шляхом самостійного опрацювання текстів ґрунтується на комплексі взаємопов’язаних умінь: визначати і формулювати основну проблематику текста-джерела, здійснювати смисловий і структурний аналіз тексту, стисло подавати інформацію тексту за деталізованим планом, знаходити додаткову, побіжну інформацію і відмежовувати її від головної, здійснювати поєднання інформації різних джерел (за допомогою порядку слів, фраз, абзаців і відповідних засобів зв’язку тексту), „згортати” („пакувати”) інформацію тексту до рівня головної в різні способи (синтаксична конденсація, вилучення зайвої інформації та скорочення слів, речень, фраз, смислових фрагментів тощо); вводити елементи опису тексту-джерела до продукованого тексту та об’єднувати в ньому всі його компоненти (основний матеріал джерела, додатковий матеріал, оцінка тощо) Композиція наукового тексту залежить від плану наукової роботи. План – короткий запис, що відображає послідовність викладу думки, розкриває зміст тексту і відновлює його в пам’яті. План – це каркас майбутньої праці. Важливі ознаки плану – чіткість, логічність і лаконічність у формулюванні пунктів. План наукового тексту складають з урахуванням таких принципів:
Розрізняють прості й складні плани, робочі плани, плани-проспекти. Простий план складається з основних пунктів-тем, що викладені послідовно й відображають логіку тексту. Складний план містить основні пункти та підпункти, які конкретизують і деталізують зміст пунктів. За мовним оформленням плани бувають питальними (у вигляді логічних питань), називними (у формі називних речень), тезовими (у вигляді тез), цитатними (як пункти плану використовуються речення з тексту). Робочі плани складають упродовж виконання кваліфікаційної наукової роботи. Тут у загальних рисах подають характеристика предмета дослідження, перелік завдань за схемою: історія – теорія – практика і потребують розв’язання. Визначають необхiдну кiлькiсть роздiлiв, пiдроздiлiв та їхні найменування. У процесі виконання наукової роботи такий план кілька разів уточнюють і доповнюють. Логіку наукового дослідження допомагає зрозуміти графічне оформлення плану. Це рубрикація тексту, нумерація й називання розділів, підрозділів (параграфів), додатків тощо. Рубрикація наукового тексту – чіткий і логічний поділ на певні частини. Нумерують сторінки, розділи, підрозділи, пункти, підпункти, рисунки, таблиці, формули арабськими цифрами. Порядковий номер ставлять після цих складників (РОЗДІЛ 1). Заголовки розділів друкують великими літерами з нового рядка. Крапку після номера, як і після заголовка не ставлять. Такі структурні частини, як ЗМІСТ, ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, ВСТУП, ВИСНОВКИ, СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ, не мають порядкового номера. Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. У кінці номера підрозділу також повинна стояти крапка, наприклад: «2.3.» (третій підрозділ другого розділу). У тому ж рядку пишуть заголовок підрозділу. Зразок плану магістерської роботи Тема: «Лексика учня початкової школи в умовах українсько-російського білінгвізму» ВСТУП РОЗДІЛ 1. Вікова лінгвістика в парадигмі сучасних лінгвістичних наук 1.1. Актуальні проблеми дослідження дитячого мовлення 1.2. Білінгвізм як лінгвістичне явище 1.3. Поняття мовнокомунікативної особистості Висновки до розділу 1 РОЗДІЛ 2. Мовна картина світу молодшого школяра 2.1.Співвідношення понять «мовна особистість» і «мовний портрет» 2.2. Аналіз чинників та етапів становлення мовної особистості молодшого школяра 2.3. Соціопсихолінгвістичні і власне лінгвістичні параметри колективного мовного портрета школяра 1 – 4 класів Висновки до розділу 2 ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ
Наступний етап – складання плану-проспекту. Це реферативне викладення наукового матеріалу, розташованого в логічній послідовності, своєрідний довідковий покажчик. План-проспект дисертації містить, зазвичай, титульну сторінку, де зазначають навчальний заклад чи наукову установу, де виконується робота, прізвище, ім’я та по батькові автора, назву роботи, спеціальність, за якою захищається робота. На наступних сторінках указують актуальність проблеми, ступінь її дослідженості, зв’язок із програмами навчального закладу, об’єкт, предмет, мету, завдання, наукове, теоретичне, практичне значення пропонованого дослідження, а також зміст роботи. Варто поміркувати, скільки та яку саме інформацію подамо у вступі, у кожному з розділів. Добре, аби відрізки, порції інформації були помірними за обсягом і зрозумілими для сприймання. Назви частин варто формулювати так, щоб заголовки слугувати своєрідним путівником по науковому тексту. Однотипність, чітке визначення предмета думки, сконденсоване розкриття сутності повідомлюваного – ось деякі з функцій назв, які виокремлюють науковці. Досвідчені фахівці наголошують на помилках, які часто виникають у молодих дослідників під час наповнення структурно-логічної схеми наукової роботи: занадто широко подано описовий огляд наукової літератури й примітивно – результати власного наукового пошуку; текст перевантажений констатувальним описом „сирих” фактів, наявні помилки при статистичних підрахунках. У роботі недостатньо представлено зразки аналізу фактів і явищ, тому втрачається достовірність і доказовість. Висновки лише повторюють вихідні положення роботи, не відповідають завданням дослідження, викладені у вигляді практичних рекомендацій. Відсутні пропозиції щодо подальшого напряму наукових досліджень. Немає покликань на використані джерела або ці джерела неправильно оформлені. „Перекручене” або перенасичене цитування. Недостатня кількість використаних літературних джерел з глибиною пошуку до п’яти років [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.]. Важливою частиною наукової роботи є вступ, оскільки в ньому вміщено всі необхідні кваліфікаційні характеристики дослідження: його актуальність, мету, завдання, новизну, об’єкт і предмет вивчення, методи. Дослідниця О. М. Семеног називає вступ „обличчям” наукового тексту. Цей складник композиції виконує функцію програми дослідження. Робочий варіант вступу має бути написаний вже на початку виконання цілісної наукової роботи. А остаточно його варто оформляти на заключному етапі роботи, коли вже достатньо повно будуть виявлені її результати відповідно до поставлених завдань [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.]. На думку вченого Ю. Сурміна, вступ у науковій роботі виконує кілька функцій:
У структурі вступу виділяють: 1. Характеристику об’єкта роботи. 2. Визначення предмета роботи. 3. Характеристику проблеми дослідження. 4. Аргументацію актуальності дослідження. 5. Огляд літератури, аналіз рівня вивченості теми. 6. Формулювання цілей наукової праці. 7. Визначення завдань. 8. Обґрунтування методології та методів дослідження. 9. Короткий опис емпіричної бази дослідження. 10. Формулювання основних положень, що виносяться на захист наукової роботи. В огляді літератури подають наукові джерела, що висвітлюють історію розвитку проблеми: теоретичні роботи, які повною мірою чи частково розкривають проблему, виокремлюють потребу у власному дослідженні. Мета наукового дослідження – усебічне, достовірне вивчення об’єкта, процесу або явища; їх структури, зв’язків і відносин на основі розроблених у науці принципів і методів пізнання, а також отримання й упровадження у виробництво (практику) корисних для людини результатів. Одне слово, мета дослідження – це уявлення про результат роботи. Мету визначають на основі більш конкретного, детального опису теми дослідження [Семеног О. М. Культура наукової української мови : навч. посіб. / О. М. Семеног. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 216 с.]. Будь-яке наукове дослідження має свій об’єкт і предмет. Об’єктом наукового дослідження є матеріальна або ідеальна система. Предмет – це структура системи, закономірності взаємодії елементів усередині системи й поза нею, закономірності розвитку, різні властивості, якості тощо. Гіпотеза роботи складає суть, методологічну основу, теоретичне передбачення, стрижень теоретичних досліджень. Будучи керівною ідеєю всього дослідження, вона визначає напрям і обсяг теоретичних розробок. Сформулювати найчіткіше і повно робочу гіпотезу, зазвичай, важко. Від того, як сформульовано гіпотезу, залежить ступінь її наближення до остаточно теоретичного вирішення проблеми, тобто трудомісткість і тривалість теоретичних розробок. Успіх залежить від повноти зібраної інформації, глибини її творчого аналізу, стрункості й цілеспрямованості методичних висновків за наслідками аналізу, чітко сформульованих цілей та завдань дослідження, досвіду й ерудиції науковця [Пістунов І. М. Основи наукових досліджень : конспект / І. М. Пістунов. – Дніпропетровськ, 2007. – 79 с.]. Завдання дослідження в сукупності повинні давати уявлення, що слід зробити для досягнення мети. У науковій роботі формулюють, зазвичай, від 3 до 5 – 7 завдань. Визначення завдань наукової праці – це такий етап дослідження, який конкретизує дослідницький процес. Не можна не погодитися з Г. П. Щедровицьким у тому, що: „Кожний процес мислення виникає у зв’язку з певним завданням, і його кінцевий продукт – певне розумове знання – є вирішенням цього завдання. Тому можна сказати, що між кінцевим продуктом процесу мислення – знанням – і завданням, на вирішення якого цей процес мислення орієнтований, існує певна відповідність; у будь-якому випадку продукт процесу мислення може характеризувати завдання” Для досягнення поставленої мети i розв’язання завдань у роботі виокремлюють методи. Це шляхи, способи досягнення поставленої мети й завдань дослідження, своєрідні науково обґрунтовані алгоритми застосування визначених, зокрема розумових дій та операцій для пізнання предмета дослідження. Вибір методу залежить від предмета дослідження, спеціальності, за якою виконується наукова робота, а також від дослідницької мети. Методи дослідження автор наукової роботи обирає, консультуючись з науковим керівником. Принципово важливою характеристикою наукового дослідження є її наукова новизна, що має бути не тільки задекларована, а й підтверджена всім ходом дослідження. При цьому під науковою новизною розуміють об’єктивну, а не суб’єктивну новизну, тобто принципово нове знання, якого (бажано) ще не існувало до вашого дослідження, а не якийсь повтор результатів або, ще гірше, коли відоме науці положення стає зрозумілим науковцю після завершення його дослідження. Отже, наукова робота обов’язково має бути скерована на одержання нових результатів в обраній галузі. Наукова новизна – це особистий внесок автора у вирішення проблеми. Оскільки наукова робота є працею, за якою можливо виявити здатність написати самостійну наукову роботу, то її мові й стилеві слід приділити значну увагу. Адже саме мовностилістична культура наукової праці найкраще розкриває загальну культуру її автора. Мова наукового тексту повинна забезпечити однозначний запис інформації та її наступне досить повне й точне розпізнавання. В основі мови науки лежить її словник, що одержав назву тезауруса (від грец. – скарбниця, запас, скарб). Основне призначення тезауруса – забезпечити мову поняттями. Словниковий запас ученого, його тезаурус звичайно складається з кількох словників: а) словника тієї галузі знання, у якій він працює; б) загального словника науки; в) спеціалізованих словників і словників інших галузей знання, зазвичай, споріднених; г) словника іноземних слів; д) словників літературної мови. Учений має користуватися не тільки словником труднощів мови, а й словниками синонімів, епітетів, антонімів тощо, які збагачують словниковий запас, роблять виклад точним, витонченим. Звичайно синоніми поділяють на три групи відповідно до виконуваних у мові функцій: значеннєві, або відтінені, експресивні й стилістичні. Хоч би як там було, але без синонімів науковий текст важко уявити. Зрозуміло, що для вченого принципово важливі значеннєві синоніми, що мають велику користь при виробленні понять, описі результатів експериментів і спостережень, особливо в соціально-гуманітарних науках. Проблема епітетів у науковій мові досить спірна. Справа в тім, що епітет є іманентною властивістю не наукової, а художньої мови. Він, безсумнівно, розмиває строгість наукового тексту. Однак справедливо й те, що кращі зразки наукової мови видатних учених наповнені епітетами, близькі до художнього ладу національної мови. Як бачимо, наукова мова вимагає дотримання певної міри для вживання епітетів. Заслуговує спеціального дослідження проблема використання чужоземних слів у науковій мові. Тут можна виділити дві позиції. Перша – підтримує використання чужоземних слів, оскільки значною мірою мова науки формувалася на базі іноземних мов, починаючи від грецької мови, латині і завершуючи німецькою, французькою й англійською мовами. Друга позиція вимагає використання тільки слів національної мови, аргументуючи це необхідністю формування національного інтелекту, національного понятійного апарату науки, збереження чистоти національної мови тощо. Серед прихильників другої позиції – український філософ-просвітитель Григорій Сковорода. Кожна з цих думок, звичайно ж, заслуговує на увагу, але істина посередині, оскільки дослідник має враховувати не лише проблеми національної мови, а й наукову традицію, що характеризується сформованою термінологією. При викладі тексту необхідно дотримуватися важко вловимої міри використання чужноземних слів, інакше науковий текст буде малозрозумілим, що звузить коло його читання. Ганс Сельє звертає увагу на неологізми (нові слова, створені для позначення нового предмета або для вираження нового поняття). Зокрема, він зауважує, що „неологізми є звичайною і невід’ємною частиною наукової мови і тому заслуговують особливої уваги. Кожне нове матеріальне або суспільне явище повинне мати своє ім’я, тому що незручно при кожному його згадуванні заново давати вичерпний опис усіх його характеристик. Безсумнівно, нові терміни варто винаходити, тільки якщо без них, справді, не можна обійтися” [Селье Г. От мечты к открытию: Как стать ученым : пер с англ. / Г. Селье ; общ. ред. М. Н. Кондрашовой и И. С. Хорола. – М. : Прогресс, 1987. – 368 с.]. Як наголошує Ю. П. Сурмін, індикатором гарного наукового стилю є стислість викладу. При викладі наукових результатів увагу зосереджено на змісті та логічній послідовності повідомлення. Спеціальні функціонально-лексичні засоби наукової мови вказують на такі логічні зв’язки:
Як засоби зв’язку використовують також займенники, прикметники і прислівники: цей, такий, названий, зазначений. Слова дійсно і насправді вказують, що наступний за ними текст має слугувати доведенням, слова з другого боку, навпаки, проте, але, втім готують до сприйняття протиставлення, або – до пояснення. У науковому тексті використовують вставні слова і словосполучення, які вказують на ступінь вірогідності результатів. Завдяки цим словам той чи той факт можна представити:
Обов’язковою умовою об’єктивності викладу матеріалу є зазначення джерела: ким висловлена та чи інша думка, кому конкретно належить той чи той вислів. У тексті це реалізують за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (на повідомлення; за свідченнями ...; на думку ...; на наш погляд) [Єріна А. М. Методологія наукових досліджень : навч. посіб. / А. М. Єріна, В. Б. Захожай, Д. А. Єрін. – К. : Центр навч. л-ри, 2004. – 212 с]. Для наукових текстів характерні різноманітні стильові недоліки, як-от: неправильні узгодження присудків з підметами, дієслів тощо; кількаразові й невиправдані повтори слів; неточності у визначеннях і положеннях; літературно-художнє й публіцистичне стильове забарвлення наукового тексту; канцеляризми, формальна бюрократична мова; росіїзми в українському тексті; перенасиченість тексту чужоземною термінологією; побутова лексика; багатослівність, розмовна подача друкованого тексту; сухість і нецікавість тексту; дискретність тексту, що становить погано погоджені між собою текстові шматки; невеликий словниковий запас; непогодженість; недостатність у тексті дієслів робить його статичним; низький рівень ерудиції автора або його недостатня ерудиція, що, відповідно, або не дозволяють ефектно подати думку, або, навпаки, заполоняють її ефектами [Сурмін Ю. П.Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація : навч.-метод. посіб. / Юрія Сурмін. – К. : НАЛУ, 2008. – 184 с.]. Список використаних джерел – найважливіший елемент бібліографічного апарату наукового дослідження. Він міститься наприкінці роботи, але готується на самому початку її написання. При цьому потрібно намагатися скласти найбільш повний список тих джерел, що використовувалися в роботі. Список використаних джерел рекомендують розміщувати або в алфавітному порядку, або в порядку згадування їх у тексті за наскрізною нумерацією. Є ще такий вид бібліографії, як хронологічний список (за датами публікації матеріалів), але загалом він маловживаний. Покликання на першоджерела зародилися в далекій давнині. 1. Інструментальну, виражену в тому, що посилання є засобами опису об’єкта, предмета, виявлення проблеми, формулювання гіпотез, тобто інструментом дослідження. 2. Кон’юнктурну, яка полягає в тому, що вони використовуються через популярність цитованих джерел і знання їхнє повинне демонструвати компетентність ученого, особливо якщо авторами робіт, що цитуються, є відомі дослідники і/або від них залежить доля наукового дослідження, у якому вони є як рецензенти, опоненти та ін. [Сурмін Ю. П.Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація : навч.-метод. посіб. / Юрія Сурмін. – К. : НАЛУ, 2008. – 184 с.]. При написанні наукової праці обов’язково потрібно давати покликання на кожну цитату, запозичену думку, цифру, приклад – на того автора, у якого вони запозичені. Відсутність покликань змушує розглядати роботу як плагіат, а зведення її до посилань – як реферат. Наявність посилань характеризує етику дослідника, його порядність стосовно наукового співтовариства. Посилання в тексті на літературне джерело подають у квадратних дужках. При цьому перша цифра вказує на номер літературного джерела в наведеному наприкінці роботи списку використаних джерел, а друга цифра вказує ту сторінку, з якої запозичено цитату, цифру, факт тощо, наприклад [13, с. 34] означає посилання на 34 сторінку джерела № 13. У тому випадку, якщо точність цитування не є істотною, а важлива сама думка, запозичена в автора, то авторський текст викладається вільно в межах думки, що цитується, але посилання все одно дається. При огляді літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися посилання на все джерело [Сурмін Ю. П.Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація : навч.-метод. посіб. / Юрія Сурмін. – К. : НАЛУ, 2008. – 184 с.]. Отже, створити якісний текст допомагає сформована культура читання наукових, навчально-методичних праць, нормативно-програмних документів. Принципово важливо, по-перше, багато читати текстів, досконалих у стильовому відношенні, по-друге, уважно вивчати написані власні тексти, повертатися до їх прочитання неодноразово з метою відшліфовування, очищення від стилістичних невдач. Важливими умовами успішного сприймання, усвідомлення, розуміння та інтерпретації тексту виступають внутрішня мотивація, досвід, фонові знання, творче мислення, ступінь концентрації уваги, уміння вдумливого та аналітичного читання.
Література
|